Такі дати випливають з трьох джерел: власне церковного календаря, культурної традиції та реальних історичних фактів. Але може виявитися, що святкування 15/28 липня – церковно-календарна інновація, впроваджена Московським патріархатом на початку ХХІ століття, а дата 1/14 серпня вкорінена лише в московських історичних хроніках?

Ми спробували провести невелике дослідження [1]. Воно складається з трьох незалежних блоків. Перший блок стосується самих подій хрещення Київської Руси, або навернення князя Володимира. Крок за кроком, спираючись на доступні нам джерела, ми спробували відтворити перебіг подій і встановили кілька цікавих моментів. Другий блок – це історія двох варіантів святкування, які поділяються на святкування 15/28 липня (на основі дня пам’яті князя Володимира) і 1/14 серпня (на основі дати хрещення в «Російському хронографі» XVI ст.). Як наслідок, виявилось, що обидві дати є принаймні неавтентичні, стосуються або суто подій на півночі держави Рюриковичів, або взагалі аж до ХХ ст. не трактувалися як «день хрещення». Третій блок – це аналіз сучасної історії встановлення конкретного святкування, того свята, яке є приводом до написання цієї статті. Виявляється, це свято має саме по собі трохи іронічну, якщо не комічну, основу.

На базі наших спостережень ми пропонуємо більш автентичний, відповідний до українських традицій та історичних фактів, день святкування, що не буде асоціюватися з московським бекґраундом.

Звісно, ми не претендуємо на останнє слово, особливо у такій складній справі, як історія подій Київської Русі. Ми намагаємося обґрунтувати нашу ідею, але звісно, відкриті до зауважень, фактичних уточнень і пропозицій. Читач помітить, що деякі наші твердження базуються на архівних та інсайдерських даних, які не завжди доступні у відкритому доступі – насамперед тому, що досі живі учасники подій 1980 – 2000-х років, і, відповідно, далеко не всі документи доступні до оприлюднення. Сподіваємось на адекватне розуміння читача.

Мусимо також додати важливий дисклеймер: в ході нашої статті ми керувалися обов’язковим принципом поваги до всіх українських церков, намагаючись бути максимально толерантними та шанобливими до кожної з них, при цьому дотримуючись пріоритету історичної правди. Заздалегідь перепрошуємо, якщо якесь формулювання зачепить чиїсь конфесійні почуття.

Отже, запрошуємо читачів розглянути наші аргументи в статті.

І. Реконструкція подій 986 – 989 рр. – Хрещення Київської Руси?

Було б цілком логічним, щоб такий важний історичний акт, як Хрещення Руси, був детально описаний у різних літописах та хроніках, особливо Візантійської імперії та Константинопольського Патріархату. Адже, коли виходити з сьогоднішнього розуміння, саме від 988 р. Київська митрополія зробилася його частиною. Однак ніякої згадки саме про Хрещення Руси у грецьких джерелах Х – ХІ століть немає. Натомість маємо свідчення про угоду Київського князя Володимира з імператором Василієм ІІ, взяттям Херсонесу, одруженням з принцесою Анною та участю київського війська у придушенні антиімперських заколотів [2]. Аналогічну картину ми зустрічаємо і в західних та східних джерелах.

Також і найбільш древні руські літописи, протографи яких науковці пов’язують безпосередньо з Києвом, містять дуже стислу історичну інформацію, яка, фактично міститься в декількох реченнях (про що ми будемо казати згодом).

Саме тому, ми вирішили спробувати реконструювати події 986-989 рр. по кількох історичних джерелах, щоб отримати більш-менш зрозумілу картину тогочасних подій.

1.1. Календарна проблема

Наше дослідження ми мусимо почати з визначення календарного питання, яке робиться практично визначним при реконструкції подій, пов’язаних з Хрещенням Руси. Справа в тому, що переважна більшість сучасних дослідників, зокрема навіть проф. М. Брайчевський, рахують перехідною датою нового року 1 січня [3]. Але у часі Візантійської імперії, зокрема й 986 – 989 рр., використовувався церковний календар, у якому перехідною датою новоліття вважається 1 вересня. Саме таким календарем користувалися літописці Київської Руси (Великого Князівства Литовського, Польщі) аж до 1362 р.

Отже, для коректного відображення подій, ми також будемо користуватися церковним календарем, відповідно якому новий рік рахується з 1 вересня. Зокрема, це означає, що сучасна дата 1 травня 988 року за тогочасним календарем була 1 травня 987 р. [4]

1.2. Загальна історична  розповідь про Хрещення Руси та її недоліки

Коротка історія Хрещення Київської Руси, коли її очистити від мистецько-богословських нашарувань, виглядає наступним чином: У 988 р. Київський князь Володимир Святославович вирішив хреститися, щоб побратися шлюбам з Візантійською принцесою Анною. Для цього він захопив Херсонес, хрестився, одружився та повернувся до Києва з константинопольським православним духовенством, і ввів християнство як державне віровизнання.

Але ця історія викликає чимало питань.

По-перше, у Києві ще з часів князя Аскольда було християнське духовенство та храми. Християнкою була і бабця св. князя Володимира – Ольга. Отже, йому не було ніякої потреби йти в похід на Херсонес, щоб прийняти хрещення. Навіть хрещення було умовою його одруження на принцесі Анні, він міг досить спокійно охреститися в Києві.

По-друге, власне сам похід на Херсонес (Корсунь) літописцями подається цілком окремо, у відриві від інших подій [5]. Бо коли брати загальну інформацію з різних джерел, зокрема і візантійських, кн. Володимир виступив у похід у досить несприятливий період (кінець осені – початок зими 988 р.), облога тривала до весни та, не дивлячись на первинну невдачу, київське військо не збиралося повертатися додому. При цьому, взяття Херсонесу, як показують практично всі джерела, було виключно наслідком зради «попа Анастасія», але цілком незрозуміло, чому цей священик раптом вирішив зрадити своїх.

По-третє, коли кн. Володимир дійсно переміг візантійців, йому цілком непотрібно було приймати умови переможених, це вони мусили приймати умови переможця. І коли до походу на Корсунь він дійсно був переконаним язичником, як його показують літописи, ніякого введення християнства як державного віровизнання Київської Руси не було б.

Отже, мусимо відійти від загальної легенди та поступово відновити події…

1.3. Політичне становище у Візантійської імперії в 986-987 як підстава угоди з Києвом про військову допомогу

Практично відразу після приходу до влади, Візантійський імператор Василій ІІ опинився в дуже важкому становищі. У 976 році почалася війна з Болгарією, яка, з невеликими перепинками, тривала до 1018 р. Одночасно почався заколот провінційної землевласницької знаті на чолі з Вардою Скліром, який був подавлений тільки в 979 р. Його очільник втик у Багдад, де був ув’язнений [6].

У 986 р. імператор Василій ІІ розпочинає новий похід у Болгарію, який закінчується нищівною поразкою 17 серпня у Родопах. Бачачи важке положення Візантійської імперії, араби визволяють Варду Скліра і він з арабським військом з’явився на території Візантії, де до нього приєдналося безліч провінційних феодалів…[7]

Отже, саме важке положення Візантійської імперії примусило імператора Василія ІІ просити військової допомоги у Києву. По різним даним топарх (чиновник, який відповідає губернатору), прибув у столицю Київської Руси у кінці осені 987 р., і після першої фази перемовин, на початку зими вирушив у Константинополь [8]. І тут повстають кілька природних запитань:

а) Що, власне, вимагав у Візантії кн. Володимир Святославович?

б) Чому перемовини затягнулися майже на рік?

На нашу думку, від самого початку перемовин, головною вимогою кн. Володимира було одруження на візантійської принцесі (як порфірородній). Він мав проблеми з легітимністю як правитель держави, оскільки був незаконнонародженим і це могло відбитися на міжнародному визнанні його династії. Щодо хрещення самого князя, а також введення християнства як державного віровизнання Київської Руси, то ці питання, швидше за все, висував Константинополь.

Перемови були дуже складними та довгими, бо згідно гл. 13 трактату «Про керування імперією», цей шлюб був неможливим [9]. Проблему, яка виникла відносно шлюбу кн. Володимира з візантійською принцесою Анною, а саме негативне ставлення до нього грецького суспільства, дуже добре ілюструє апокаліптичний псевдоепіграф «Бачення пророка Ісаї про останній час», відомий в південно- і східнослов’янських списках кінця XIII-XVI ст., протографом якого був грецький текст Х-ХІ ст., який оцінює шлюб принцеси Анни з Володимиром («північним змієм») в дусі Костянтина Багрянородного, що додатково підкреслює типовість думки імператора про неприпустимість подібних шлюбів [10]

Переломним моментом, який примусив Василія ІІ погодитися на умови кн. Володимира, була зрада Варди Фоки, який був намісником у фемі Антіохія та якого скерували на придушення заколоту Варди Скліра літом 987 р. Але вже 15 серпня Варда Фока долучився до заколотників, а 14 вересня 988 оголосив себе імператором. Хитрістю захопивши Варду Скліра в полон, Варда Фока підпорядкував собі його військо і рушив на Константинополь. Враховуючи вороже ставлення болгар, це поставило Візантійську імперію у дуже скрутне становище [11].

Таким чином, можна висунути припущення, що угода Константинополя та Києва була погоджена десь у вересні – жовтні 988 р. Саме в цей час Константинополь міг хапатися за будь-яку допомогу в безвихідному становищі.

1.4. Історія взяття Херсонеса кн. Володимиром, його хрещення та їхнє датування

Ми вже відзначали вище, що без прив’язки до політичного становища в Візантії, яке склалося на серпень 987 – вересень 988 років, дуже важко зрозуміти: чому кн. Володимир повів своє військо найперше на Херсонес. Але з урахуванням ворожого ставлення болгар та заколоту Варди Фоки, привести своє військо на допомогу Василію ІІ, він міг тільки морем, а Херсонес був головним пунктом, з якого це можна було зробити. Крім того, фема Криму, на думку деяких істориків, підтримувала саме заколотників.

Щоправда, існує альтернативна думка, яка ґрунтується на руських літописах, що кн. Володимир вирішив взяти Херсонес, щоб показати свою силу Константинополю. Однак, на нашу думку, чинити спротив тому, кого імператор кликав на допомогу, явно алогічно.

Також досить сумнівним виглядає той факт, що похід на Херсонес був спробою примусити Василія ІІ прийняти умови Києва. Бо, зважаючи на ситуацію, кн. Володимиру більш зручніше просто очікувати, а не йти в військовий похід у несприятливий погодний період (осінь-зима 988 р.).

Дослідження конкретного часу, коли київська дружина під керівництвом кн. Володимира вирушила в похід, нам потрібне насамперед для того, щоб визначити приблизну дату його хрещення. І тут, на нашу думку, найближча до вірного датування є т.зв. «Корсунська легенда», яка подає час облоги в шість місяців [12], що загалом співпадає з вирахуванням дати падіння Херсонесу згідно літопису Ях’ї Антіохійського [13] та «Історії Льва Диякона» [14], яке робиться через певні природні катаклізми – після 7 квітня 988 р. Це відповідає і руським літописам, які практично одностайно повідомляють про хрещення кн. Володимира Святославовича під 988 р. При цьому, враховуючи мету нашого дослідження, місце та час його одруження для нас не так важливі. Можна тільки припустити, з логіки православного церковного вчення: шлюб відбулося незабаром після хрещення у пасхальний період того ж року. Бо в хроніках І. Скіліці [15] та І. Зонара [16] чітко говориться, що в битві під Христополем (літо 988) кн. Володимир виступає вже як родич візантійського імператора Василія ІІ.

Ще одна важлива деталь, яка у подальшому допоможе нам з датуванням Хрещення Руси – Володимир Святославович взяв Херсонес через допомогу якогось грецького «попа Анастасія». Загалом, цілком вірогідно, що в місті були прибічники законного візантійського імператора, які у зручний момент надали певну допомогу Київському князю. Це зокрема пояснює легкість колаборації ромейського священика з дикими варварами.

Отже, через події облоги та взяття Херсонесу, можемо зробити висновок, що Київський князь Володимир Святославович хрестився навесні 988 р. На той час, особливо коли умовою хрещення було введення християнства як державного віровизнання, хрещення правителя було рівнозначно цьому державному акту. Наприклад, роком та днем Хрещення Грузії вважається хрещення царя Міріана ІІІ [17], хоча сам процес християнізації народу просувався дуже повільно та зайняв тривалий час [18]. Логічно припустити, що саме тому літописні джерела подають саме цю дату як дату хрещення Русі, маючи на увазі, згідно тогочасної традиції, дату хрещення самого Великого князя.

1.5. Боротьба проти заколоту Варди Фоки та участь у ній київського війська

Участь Київського князя Володимира та його війська у боротьбі проти заколоту Варди Фоки практично не відзначена в візантійських та руських джерелах. Першим було невигідно показувати слабкість імператорів, які для збереження своєї влади мусили піти на значні «поступки варварам». Другі – подавали події в стереотипній манері опису попередніх відносин Київської Русі та Візантії, тим більше заколот Варди Фоки аніяк не стосувався їх батьківщини.

Однак західні та східні джерела, які не зазнали візантійської редакції, прямо або опосередковано вказують на особисту участь кн. Володимира в розгромі заколотників. Це можна зрозуміти з вже згаданих хронік І. Скіліці та І. Зонара, а східні історики прямо про це пишуть, коли мова йде про основні битви візантійців проти Варди Фоки – під Христополем та Абідосам. Наприклад, відомий візантолог Василь Василевський, вивчаючи хроніку І. Скіліці, знайшов твердження про те, що під Христополем за дорученням Василя II імператорським флотом командував Київський князь Володимир [19].

Так, вже згаданий Ях’я Антиохійський відзначає: «І коли було вирішено між ними справу про шлюб, прибули війська русів також і з’єдналися з військами греків, які були у царя Василя, і вирушили всі разом на боротьбу з Вардою Фокою морем і сушею, в Хрисополі. І перемогли вони Фоку … І вийшов того дня цар Василь і брат його Костянтин зі своїми військами і з військами русів і зіткнулися вони з Вардою Фокою в Абідосі – а це близько від берега константинопольського – і перемогли Фоку. І був він убитий в суботу 13 нісана того ж року» [20]

Джірджіс ал-Макін Ібн Аль-Амід: «І відправився цар русів з усіма військами своїми до послуг царя Василя і з’єднався з ним. І вони обидва змовилися піти назустріч Варді Фоці і вирушили на нього сушею і морем і звернули його тікати, і заволодів Василь всією своєю державою, і переміг Варду Фоку, і вбив його 3 мухаррема 379 року» [21]

Ібн ал-Атір: «І перейшов Вардіс протоку і облягав Константинополь, і в ньому знаходилися обидва царя, сини Армануса, саме Василь і Костянтин. І він гнобив їх обох, внаслідок чого вони відправили посланців до царя русів і просили про допомогу, одружили його на одній їх сестрі. Але вона відмовилася видати себе людині неоднакової з нею віри. Внаслідок чого він прийняв християнство, і було це початком християнства у русів. І одружився він на ній, і пішов назустріч Вардісом. І вони боролися і воювали. Потім Вардіс був убитий, і обидва царя утвердилися у своїй владі» [22]

Ми не знайшли в доступних джерелах докладну дати битви під Христополем. Але можна визначить, що вона відбулося у лютому-березні 989 р. Адже Лев Диякон відзначає: «Варда Фока, дізнавшись про загибель війська у Христополя і про те, що брат його полонений і кинутий у в’язницю, а Дельфін посаджений на кіл, зібрав всі свої сили і, прийшовши до Абідоса, намагався захопити тамтешню фортецю і переправитися в Європу, щоб підкорити її собі. Дізнавшись, що тиран підійшов до Абідоса, імператор Василь зібрав те, що знаходилося при ньому, військо, озброїв вогненосні кораблі і виступив проти нього» [23]. Тобто між битвою під Христополем та битвою під Абідосам минув невеликий проміжок часу, бо під Абідосом відбулося остаточна перемога над Вардою Фокою і цей день відомий з юдейських і мусульманських джерел – 13 квітня 989 р.

Таким чином, ми маємо можливість зробити висновок, що Київський князь Володимир міг відправитися з Візантії до Києва не раніше середини квітня 989 р.

Відтак, гіпотеза деяких дослідників про те, що кн. Володимир повернувся до Києва одразу після хрещення, не витримує критики. По-перше, він не міг повернутися без свого війська; по-друге, імператор Василій ІІ мав потребу в кожному воїні. Зрештою, ніде немає даних, що він повернувся саме в 988 р.

Отже, повернення кн.  Володимира в Київ мусимо датувати не раніше кінця травня 989 р.

1.6. Повернення князя Володимира в Київ та хрещення киян згідно літописам

Тільки кілька літописів, переважно північно-західного походження, дають якусь приблизну датування повернення кн. Володимира у Київ.

Насамперед про це говорить Супрасльський літопис (XVI ст.), який був створений на підставі київських та новгородських протографів. Там чітко показано, що повернення відбулося в 989 р., та після нього почалося хрещення киян, а також закладка перших храмів кн. Володимиром у Києві [24]. Історична вартість Супрасльського літопису в тому, що під час свого складання він був цілком позбавлений сентиментів щодо спадщини Київської Руси та князя Володимира [25]. Але його текст цілком відповідає історичним відомостям про закладку першого храму у часі його княжіння – Десятинної Церкви (травень 989 р.), яку він віддав «попу Анастасію», який допоміг йому взяти Херсонес.

Другим джерелом, де подається докладне датування є Псковський літопис, у якому теж говориться, що «у літо 6497 (989) Хрестилася земля Руська» [26]. При цьому автор дає додаткові дані, по яким можна теж вирахувати рік: «жидівська Пасха квітня 5 у п’ятницю, а християнська Пасха квітня 8» [27], бо дійсно, Пасха 989 р. припадала на 8 квітня. Що стосується юдейської, то літописець робить помилку, адже перехід на нову добу, відповідно і початок Песаху, відбувається, згідно нашого датування, увечері четверга – 5 квітня. Враховуючи давній візантійський звичай (та й сучасний римо-католицький) звершувати особливо урочисте хрещення на Пасху або в Пасхальний період, цілком логічно вважати, що хрещення киян почалося саме під час Пасхального періоду 989 року.

Коли врахувати, що Київ був досить великим містом, яке нараховувало декілька десятків тисяч мешканців, можна стверджувати, що процес хрещення киян не був одномоментним актом, а тривав приблизно до П’ятидесятниці 989 р. Лише після цього кн. Володимир розпочав християнізацію інших князівств Київської Руси, найперше Новгородського, як одного з ключових. При цьому, як показує аналіз літописних джерел, тільки хрещення саме Новгорода реально потрапило у руські хроніки. Це, на нашу думку, відбулося через запеклий спротив язичників, але цього моменту ми торкнемося згодом.

1.7. Деякі висновки з реконструкції подій 986 – 989 рр.

У світлі питання про можливий день, який теоретично можна вважати днем Хрещення Руси, через реконструкцію подій 986 – 989 рр. ми маємо тільки дві дати.

Перша – це особисте хрещення кн. Володимира як законного володаря Київської Руси, що, відповідно до тогочасної традиції, символізувала впровадження християнства як державної релігії. І хоча докладна дата невідома, гіпотетично, враховуючи православну традицію, можна вважати, що це сталося у Велику Суботу 988 р., або у Світлий тиждень того ж року.

Друга – це повернення в кн. Володимира в Київ та заложення ним Десятинної церкви у травні 989 р. Тут можна висунути гіпотезу, що сам акт хрещення киян був завершений до свята П’ятидесятниці 989 р. (у Пасхальний період), що, знову ж таки теоретично, був символічним днем Хрещення Києва.

Також було б вочевидь абсурдним вважати, що князь покинув би військо під час активної військової кампанії чи проводив би хрещення або вінчання під час посту.

Отже, ми маємо таку хронологічну послідовність як висновок нашого аналізу.

Князь Володимир охрестився під час походу на допомогу візантійському імператорові орієнтовно в пасхальний період 988 р.. Сам похід тривав з 986 до 989 р., і князь перебував разом з імператором. Після перемоги над Фокою у квітні 989 року він повертається до Києва. У пасхальний період (умовно кажучи, період Цвітної Тріоді) відбувається хрещення киян. Найбільш імовірно це стається приблизно довкола П’ятидесятниці 989 року, згідно стародавніх ромейських традицій хрестити на двонадесяті свята. Отже, це відбулося орієнтовно наприкінці травня – початку червня 989 р. Після того була відряджена місія на Північ, яка добралась до Новгорода приблизно наприкінці липня. Саме тому хрещення Новгорода відбулося умовно 1 серпня, що і було відображено в календарях.

ІІ. Пам’ять Хрещення Руси та св. Володимира в церковних календарях

Перше питання, на яке ми мусимо відповісти – це впровадження самого святкування самого свята «Дня Хрещення Руси», як на державному, так і на церковному рівні. Для відповіді мусимо звернутися до церковних календарів (місяцесловів) ХІ – ХІХ стст.

2.1. Пам’ять дня Хрещення Руси в церковних календарях Київської митрополії Константинопольського Патріархату

Перше, що змушує нас насторожитись, це те, що жодної згадки саме в церковних календарях Київської Русі, а також власне українських або білоруських ХІІІ – ХVІІI ст.ст., про святкування «дня хрещення» 1/14 серпня ми не знаходимо. Його немає навіть в київських православних виданнях, які побачили світ вже після повної анексії Київської митрополії Московським Патріархатом після 1686 р., наприклад, у Служебнику 1747 та Часослові 1794 рр. [28] Більш того, його немає навіть календарях московських богослужбових книг початку XVIII ст. [29]

Однак повернемось до церковних календарів Київської Руси. Тут ми маємо кілька пам’ятних дат, які безпосередньо пов’язані з історичними подіями: 12 травня (вочевидь, за старим стилем) – освячення Десятинної церкви в Києві; 11 травня (за часів княгині Ольги) і 4 листопада (за князя Ярослава) – освячення Софії Київської; 26 листопада – освячення церкви св. Георгія в Києві.

З усіх відзначених вище пам’ятних дат, гіпотетично до Хрещення Руси могли би бути дотичні лише два: освячення першого храму Святої Софії за княгині Ольги 11 травня 952 р. та освячення Десятинної церкви 12 травня 996 р. Ці пам’яті мають і символічне значення – 11 травня Візантія відзначала «день народження Константинополя», нової столиці імперії, яка була заснована Костянтином Великим у 330 р.

Обидві дати освячення Київських храмів явно набули статус великих свят, адже зустрічаються навіть у церковних календарях північно-західного походження ХІV століття, тобто майже через 100 років після руйнації Києва [30].

При цьому, на нашу думку, дата освячення Десятинної церкви (12 травня) має більш переваг, адже разом з ним у частині церковних календарів згадується кн. Володимир та його хрещення [31].

2.2. Пам’ять св.рів.кн. Володимира як можлива дата святкування Хрещення Руси?

Сьогодні багато церковних діячів спробують довести, що день пам’яті св.кн. Володимира був запроваджений ще у часі Київської Руси, є саме днем Хрещення Руси та безперервно триває до сьогодні. Але це далеко не так.

Дійсно, перші спроби канонізації Великого Київського князя Володимира почалися – при активному сприянні його нащадків – незабаром після смерті. Вже митрополит Іларіон у своєму «Слові» (середина XI в.) намагається довести, що «християнство на Русі було прийнято завдяки мудрості й розуму Володимира Святославича, а не під впливом і зовнішнім тиском». Автор називає Володимира «рівноапостольним» і вважає за необхідне приєднати його до сонму святих» [32]. Однак ці спроби були марними, адже, як відзначає проф. М. Брайчевський, канонічні перешкоди Церква бачила в історії мучеництва святих мучеників Федора та Іоана – варягів київських. Останні були принесені в жертву язичницьким богам жителями Києва під час князювання Володимира в 982 році. Професор Брайчевський резонно зауважує, що цей акт не міг трапитися без відома і згоди Київського князя і його адміністрації. При цьому він відзначає – «первісний агіографічний текст життя і мучеництва святих Федора та Іоанна малював образ Володимира такими ж фарбами, що й образ Святополка Окаянного в агіографічної літературі про святих Бориса і Гліба» [33].

Загалом, коли розглядати пам’ятники церковні пам’ятники писемності Київської Руси, то побачимо, що кн. Володимир у їх згадується виключно як володар, який надав християнству статус державного віровизнання. Наприклад, святитель Кирило Туровський, хоча і згадує князя Володимира, але не називає його «святим» або «рівноапостольним» [34]. Також і рукопис студійського уставу XII ст. київського походження містить під 24 липня життєпис князя Володимира, але слова «благовірний», «рівноапостольний» або «святий» в ньому відсутні [35].

Отже, враховуючи вище сказане, можемо стверджувати, що ніякого особливого вшанування кн. Володимира в часи Київської Руси не існувало. А дата пам’яті під 24 липня ставить під сумнів і загальне датування пам’яті про нього.

На сьогодні історики сперечаються, коли саме відбулася канонізація кн. Володимира, але практично всі сходяться на думці, що це відбулося не раніше кінця ХІІІ – початку ХIV стст. Бо першим письмовим першим пам’ятником, де Київський князь Володимир згадується як «святий», є календар рукописного Євангелія кінця ХIV ст. [36], що походить з Московського Великого Князівства.

Попри все, на нашу думку, можна з впевненістю стверджувати, що практично до середини ХVІІ ст. пам’ять св.кн. Володимира була звичайною пам’яттю церковних календарів Київської митрополії, а слова «що хрестив Руську Землю» [37] – звичайним уточненням підстави його прославлення.

Шанування святого рівноапостольного князя Володимира в Україні набуло свого розквіту саме в XVIІ ст. Утворена Козацька Українська держава потребувала своєї історичної легітимності і бажаної респектабельності. Так, відомий науковець С. Терський відзначає, що «підйом національної свідомості, який відбувся в зв’язку з відновленням державності України у 1648-1649 рр., також сприяв зростанню зацікавленості своїм минулим, та зокрема, особою чільного діяча Київської держави, які мав широке міжнародне визнання. Оскільки після оголошення української гетьманської держави Україна знову (після Київської Русі) на повну силу заявила про себе, як про суб’єкт світової історії.

Це збігалося з бажанням Московської царства, яке після приєднання Гетьманщини називалося Росією (див. козацькі літописи чи Історію русів) усталити свою сакральну політичну легітимність, вивести династію Романових від «Святого Князя Володимира».

Саме в цей час в Україні формується і розповсюджується культ Рівноапостольного великого Київського князя Св. Володимира. Хрестителю Русі, зокрема, присвячується, ряд п’єс викладачів Києво-Могилянської Академії Ф. Прокоповича «Володимир» та «Слово о Владимире» А. Радивилівського» [38]. Зокрема у календарі Львівського напрестольного Євангелія 1665 р., пам’ять святого рівноапостольного князя Володимира виділена червоним шрифтом та в цей день читалися додаткові Євангельські зачала [39]. Втім, слід зауважити, що в Київському часослові 1617 свята Володимир названий тільки «благовірним володарем стольного Києва, матері міст» [40].

Можна ще багато розповідати про становлення традиції церковного вшанування св.рів.ап.кн. Володимира, але для нас важливе інше – це вшанування точно не вважалося святкуванням Хрещення Руси. Вшанування супроводжувалося поясненням пошани державного діяча, який вивів свій народ на шлях спасіння через введення християнства як державного віровизнання.

Святкування дня пам’яті князя Володимира як дня хрещення Руси встановлюється лише в 2008 році.

2.3. Спроба встановлення для Хрещення Руси 1/14 серпня: кого стосується ця дата

Доволі часто можна зустріти наратив про «справжню дату Хрещення Руси» – 1/14 серпня. При цьому прибічники цієї гіпотези посилаються переважно на сучасні російські, а також діаспорні календарі другої половини ХХ ст., куди вона «потрапила зі старовинних хронік та видань».

Дійсно, у ряді списків т.зв. «Російського хронографу» ХVІ – ХVІІ століть ми зустрічаємо цю серпневу дату «Хрещення Руси» [41]. При цьому, спробуючи обґрунтувати її історичність, вони звертаються до вже згаданого «Псковського літопису», який фактично єдиний надає нам максимально докладну «дату хрещення». Отже,  розберімося в цьому.

Коли ми проаналізуємо уривок Псковського літопису, де подається певна дата [42], то побачимо, що він починається з історії призначення єпископа Йоакима Корсунянина на Новгородську кафедру та його боротьбу з язичниками. Така прив’язка до Новгорода не дивна, адже Псковське князівство до ХІІІ ст. було васальним від Новгороду, а до Московського князівства було приєднано тільки на початку ХVІ ст. При цьому сам Новгород увесь час знаходився у певної опозиції до Києва і Москви, як і Полоцьк. Це підтверджує той факт, що тільки ці два міста Київської Руси мали власні Софійські Собори, як відзнаку власної незалежності. Більш того, російський дослідник Андрій Залізняк загалом каже про формування окремої «новгородської нації», приводячи в приклад розвиток мови: «якби Стародавня Новгородська держава продовжувала існувати, цей процес призвів би до утворення окремої східноєвропейської мови за зразком, наприклад, білоруської чи української …» [43]. Отже, ця частина Псковського літопису була явно переписана з Новгородських протографів, при цьому, як відзначав ще В. Татищев, частина була написана власне єпископом Йоакимом, який був Новгородським архієреєм у 989-1030 рр. [44] Він дуже часто згадується в саме в новгородських літописах [45] та є чи не єдиним з числа першого єпископату Київської митрополії, чиї нетлінні мощі були відкрити ще в 1698 р. Але повернімося до аналізу власне Псковського літопису.

Уривок починається з того, що «хрестилася вся Земля Руська і поставлений митрополит в Києві». Потім йде розповідь про єпископа Йоакима та хрещення Новгорода і тільки після цього подається речення «Була Хрещена Земля Руська у дев’яте літо від княжіння Володимира» (989 рік) – це явно вказує на те, що мова йде про Новгородську Русь. Це єдине князівство, де християнізація викликала спротив, через який процес потрапив до літописів. Ця гіпотеза має кілька підтверджень:

По-перше, як ми вже бачили, повернення кн. Володимира до Києва припадає на кінець травня 989 р. Він закладає Десятинну церкву та здійснює хрещення киян. Цей процес тривав десь до половини червня, і тільки після цього він виправляє експедиції для хрещення інших міст, зокрема Новгорода. Враховуючи відстань від Києва та середню швидкість тогочасного руху, можна зробити висновок, що вони прибули в Новгород наприкінці липня – початку серпня. І це цілком відповідає літописним вирахуванням хрещення цього князівства Київської Руси. Звідси постає серпень як датування моменту хрещення найдальшої частини держави Рюриковичів.

По-друге, ми мусимо зважати на історичний момент, а саме на час, коли створювався Новгородський літопис, який реально міг бути протографом Псковського – це друга половина ХІІІ – ХІV стст., час, коли існувала незалежна Новгородська республіка, яка саме і була тою «Руссю», що не потребувала уточнення (тобто новгородці, коли мислили про «Русь», мислили насамперед про себе, втім заглиблення в цю тему не входить в завдання нашої статті).

По-третє, придушення антихристиянського заколоту в Новгороді, який дійсно міг відбутися в серпні, дійсно гіпотетично можна вважати певною датою історії Хрещення Руси. Але – Новгородської. І ця подія практично не має стосунку до хрещення киян та загального запровадження християнства як державного віровизнання Київської Руси.

Щоправда, деякі історики, обпираючись на вислів з «Російського Хронографу» про те, що «Хрестився князь великий Володимир Київський і всієї Руси серпня 1», спробували обґрунтувати це як особисте хрещення самого Київського князя в 987 р. перед походом на Херсонес [46]. Але це суперечить усім літописним свідченням, зокрема арабських та західних хроністів.

2.4. Чому саме дата 1/14 серпня була обрана творцями «Російського Хронографа»?

Ми маємо дуже великі сумніви, що творці «Російського Хронографу» робили якісь серйозні календарно-астрономічні розрахунки на підставі древніх літописів. Тут, на нашу думку, збіглися певні історичні обставини:

а) Новгородська літописна пам’ять про серпневі події 989 р.;

б) Константинопольська традиція винесення «Чесного Хреста» 1 серпня «внаслідок хвороб, що вельми часто бували в серпні» та «освячення води в перший день кожного місяця (крім вересня та січня)», що постала згідно з Уставом Константинопольського патріарха Фотія [47].

По першому пункту у нас немає заперечень, бо це дійсно відповідає історії, тим більше, що Москва не вважало землі ВКЛ власне «Руськими», називаючи їх «Литвою». Самі творці хронографу виводили, що «Москва – ІІІ Рим», вважали, що не може бути ніякої «Руси», крім Московської.

Однак з другим пунктом сталася проблема. Авторів підвело погане знання саме статутів Київського Православ’я. Справа в тому, що в календарях Київської Православної традиції до кінця XIV – початку XV ст., коли панував Студійський статут, ні 31 липня, ні 1 серпня не було ніякої служби Животворящому Хресту Господньому, яка з’являється у вітчизняній богослужбової традиції тільки з введенням Єрусалимського статуту. Більш того, Константинопольські богослужбові вказівки не радили без особливої потреби здійснювати хрещення дорослих на початку постів, але здійснювати це напередодні великих свят (особливо Пасхи і П’ятидесятниці). (Між іншим, це є доволі сильним аргументом на користь реального датування хрещення Києва наприкінці травня)

Отже, дата «Російського Хронографу» є цілком міфічною з історичного огляду.

2.5. Датування «Російського Хронографу» у календарної практиці Православної Церкви до другої половини ХХ ст.

Ми вже відзначали вище, що пам’ять «Хрещення Руси» загалом відсутня в церковних календарях ХІ – ХVІ століть. Немає його і в календарях друкованих богослужбових видань Київської митрополії ХVІ – ХVІІІ століть. Але, що для нас особливо важливо, цієї пам’яті немає і в богослужбових виданнях Російської Православної Церкви, які були надруковані в Москві (ХVІ – перша половина ХХ стст.).

Можливо, це не релігійна, а історична пам’ять, тому вона могла знаходиться в звичайних календарях (світських та церковних) Російської імперії? Тому ми провели певне дослідження цього питання і виявили повну відсутність цієї пам’яті в календарях ХІХ – початку ХХ стст. [48]. Немає її й в церковному календарі РПЦ, який побачив світ вже в радянський час [49].

Загалом, єдине церковне видання, яке хоча б опосередковано згадує 1/14 серпня як дату Хрещення Руси, є «Настільна книга для священо-церковнослужителів» С. Булгакова, у якої після детального опису богослужіння цього дня та історії його Константинопольського походження, подається один рядок у великому посиланні «На думку деяких, і існуюча у нас хресна хода на джерела встановлена в пам’ять Хрещення Руси, яке, на думку тих самих, було здійснено 1 серпня». При цьому автор посилається на видання «Церковних відомостей» (№ 39 за 1894 р., ст. 1419) [50]. Але тут якась помилка, бо такої сторінки немає у №39, вона присутня у №40 і там розповідається про «штундистів», а не про традиції богослужіння 1/14 серпня. Щоправда, про це саме видання, однак без вказівки року і числа, говориться у передмові сучасного збірника «Російських Хронографів» як приклад їх використання дослідниками РПЦ ХІХ ст. [51] Тобто посилаються не на якісь церковні календарі, а знову на вже відомі списки ХVІ – ХVІІ століть. Наше твердження про відсутність цієї пам’яті в календарях РПЦ часів Російської імперії та міжвоєнного часу поділяють і сучасні російські дослідники, зокрема М. Солнцев прямо стверджує, що «в місяцеслові російської церкви не було і немає свята на честь цих подій» [52].

Крім того, в Російської імперії святкування 900-ї річниці Хрещення Руси відбулося 11-17 липня 1888 р. (тобто в період, що охоплював дати пам’яті свв. кн. Ольги і  Володимира), а кульмінація заходів припадала на 15 липня (день пам’яті князя Володимира). А от уже святкування 1000-літньої річниці, коли пам’ять про «Хрещення Руси 1 серпня» вже була присутня в календарях РПЦ, відбулося «6 по 9 червня 1988 року» [53]. (тобто одразу після П’ятидесятниці, ближче до Неділі всіх святих в землі Руській просіявших).

Але, навіть після святкувань 1888 та 1988 років, не тільки дата Хрещення Руси, а й пам’ять св. кн. Володимира не були для Московського Патріархату пріоритетними, про що відверто висловився Московський патріарх Олексій ІІ: «Сьогодні в загальноцерковному календарі день 15/28 липня, коли ми вшановуємо пам’ять рівноапостольного князя Володимира, ідоли поправшого і всю Російську землю Святим Хрещенням просвітівшого» (величання святому), навіть не виділено червоним кольором і розглядається як «середнє» свято» [54].

Також не відповідає правді твердження, що «українці традиційно святкували Хрещення Руси 1 серпня». Жодний україномовний церковний календар міжвоєнного періоду, як виданий в Україні, так і в діаспорі, не подає такого свята. Наприклад, «Український Православний календар на 1932 р.» особливо виділяє пам’ять св. Володимира [55], але не дає ніяких звісток про «Хрещення Руси 1 серпня». Варто відзначити – цей календар надрукований у «Синодальній друкарні», відповідно має схвалення тогочасної церковної влади.

Ще цікавіше відбувалося в Київській унійній митрополії, а потім у її частині – УГКЦ.

Так, на Замойському синоді 1720 р. було визначено свята унійного календаря, як великі, так і другорядні. Але серед них немає не тільки «Хрещення Руси», але ані пам’яті св. Ольги, ані св. Володимира [56]. Щоправда, у ХІХ ст. пам’ять св.кн. Володимира вже присутня в греко-католицьких виданнях. Це ми бачимо у «Холмському греко-уніатському календарі на 1868 р.» [57] та в Типику о. Ісидора Дольницького 1891 р. [58].

З вищевикладеного маємо право зробити висновок: Хоча дата 1/14 серпня і з’явилася саме в Московії XVI-XVII стст., вона не була прийнята РПЦ як церковно-суспільна пам’ять. А саме «Хрещення Руси», як привід державного святкування, було затребуване тільки в кінця ХІХ ст. саме в Російській імперії. При цьому, як у Російської імперії, так і в СРСР, воно не було прив’язане до конкретної дати.

2.6. Як дата Хрещення Руси 1/14 серпня потрапила в церковні календарі

На нашу думку, процес проникнення дати 1/14 серпня як церковної пам’яті в календарі розпочалося не раніше кінця ХІХ – початку ХХ стст. Це було пов’язано з кількома факторами:

По-перше, через гучне святкування 900-ї річниці Хрещення Руси до цієї події значно виріс інтерес суспільства. Відповідно з’явилися статті, у яких згадувався «Російський хронограф» XVI ст. та конкретна дата хрещення.

По-друге, у 1911 р. текст «Російського хронографу» був офіційно виданий у 22-м томі «Повного збору руських літописів» [59], що дало змогу ознайомитися з його текстом досить широкі кола, зокрема й поза кордонами Російської імперії.

По-третє, згадка цієї дати міститься у вже згаданій книзі С. Булгакова, яка вийшла в 1913 р. та стрімко поширилася серед духовенства РПЦ. Зважаючи на її вихід саме в Києві, можна припустити, що головними «споживачами» були саме українські священики.

Таким чином, можемо зробити висновок, що дата «Хрещення Руси 1/14 серпня» була введена в науковий обіг десь у кінці ХІХ – початку ХХ ст. саме через «Російський хронограф». А ось з її церковним використанням усе дуже заплутано.

Згідно з виявленою нами інформацією, першим церковним календарем, у якому зустрічається пам’ять «Хрещення Руси» під 1 серпня, був «Церковно-історичний календар на 1918 р.», що побачив світ у Москві [60]. Також у їм були присутні й інші історичні пам’яті починаючи від Х ст. (освячення соборів, святкування чудотворних ікон, визначні битві та інш.). Дехто вважає, що саме з цього видання, через некритичне осмислення, дата «Хрещення Руси» потрапила до деяких видань УАПЦ (Л) [61], а з їх – до кількох греко-католицьких календарів американської діаспори 20-х років ХХ ст. [62].

Остаточне закріплення серпневої дати «Хрещення Руси» у церковних календарях відбулося вже в «сталінській» РПЦ, у 1945-1948 рр. Цікаву гіпотезу цьому процесу висловив у дискусіях конференції «Релігія і Церква у посткомуністичних суспільствах» (Краків, 20-21 грудня 1993 р.) відомий російський науковець, професор Л. Мітрохін [63]. Посилаючись на дослідження о. Гліба Якуніна, він стверджував, що ця пам’ять з’явилася у календарях РПЦ з двох причин:

а) Через звичайну практику «сергіан» наповнювати календарі світськими датами для переносу на них церковних святкувань. Отже, була спроба встановити альтернативу церковному вшануванню св.кн. Володимира, яка в Російської імперії вже використовувалася для святкування річниці Хрещення Руси в 1888 р. (нагадаємо, що святкування відбувалося 11-17 липня 1888 р. (тобто в період, що охоплював дати пам’яті свв. кн. Ольги і Володимира), а кульмінація заходів припадала на 15 липня (день пам’яті князя Володимира)).

б) Це, швидше за все, було пов’язано з підготовкою Московської Всеправославної наради 1948 р., яка планувалося політичним керівництвом СРСР як Вселенський собор «для вирішення питання про присвоєння Московської Патріархії титулу Вселенської» [64], оскільки  вшанування св. кн. Володимира на той час тривало використовувалася «українськими націоналістами» як пам’ять державності України. Також, на думку проф. Л. Мітрохіна, не останню роль відіграв той факт, що дата з’явилася саме в «Російському хронографі» на території Московського царства.

При цьому, через зміну ставлення радянського керівництва до релігії, зокрема і до РПЦ, серпнева дата «Хрещення Руси» не отримала якогось особливого статусу. Загалом, коли дивитися новітню історію Московського Патріархату, офіційна легалізація цієї пам’яті відбулося тільки у 1986-1988 рр., коли Московський патріарх Пимен визначив її як «церковно-історичну». При цьому, як свідчить пояснення серпневої Мінеї РПЦ, жодних нових свідчень, крім того ж самого тексту «Російського хронографу» XVI ст., знайти так і не вдалося [65].

Через відсутність історичної традиції святкування «Хрещення Руси» саме 1/14 серпня, ця пам’ять не знайшла відгуку і в української діаспорі, яка копіювала її з календарів РПЦ, починаючи з середини ХХ ст. Вочевидь, свою роль відіграло і дуже критичне ставлення науковців, навіть російських, до достовірності «Російського хронографу». На думку того ж проф. Л. Мітрохіна, це був скоріше політично-літературний твір, ніж якийсь новий літопис.

Тим не менш, в офіційних молитовниках, зокрема, виданих в Даниловому монастирі в Москві 2000 р., зустрічається дата «Хрещення Русі» на 1 серпня за ст.ст.. Тобто, попри всю історичну та політично-літературну кон’юнктуру, дата 1/14 серпня так чи інакше фігурувала в релігійній свідомості вірян РПЦ.

2.7. Спроба запровадити святкування «Хрещення Руси» 1 серпня в кінці 80-х – 90-х роках у якості альтернативи святкових заходів Московського Патріархату в Україні

Після нового відродження УАПЦ у 1989 р., а особливо після відвідування Києва патріархом Мстиславом Скрипником у 1990 р., тут з’являється багато діаспорної літератури УАПЦ, зокрема і церковні календарі, де була присутня пам’ять «1 серпня – Хрещення Руси-України». Як свідчать очевидці, через беззастережну віру всьому діаспорному, деякі члени Всеукраїнського товариства «Просвіта» спробували запровадити хресну ходу «від пам’ятника князю Володимиру, спускаючись вниз до пам‘ятника Магдебурзькому праву, а було й так, що тільки там збиралися, і освячували воду». Це подавалася як «альтернатива святкуванню пам’яті св.кн. Володимиру 15/28 липня, яке щорічно проводив митрополит Філарет (тоді ще екзарх РПЦ в Україні – авт.) у Володимирському соборі». За спогадами учасників відродження УАПЦ у 1989 – 1990 рр., основним аргументом прибічників святкування «Хрещення Руси-України» саме 1 серпня було те, що вони намагалися розділити саме церковне свято (пам’ять св. Володимира Великого) та державне-релігійне – Хрещення Київської Руси, як точку її вступу в сім’ю Європейських народів. Прибічники цього підходу наводили вже відомі факти наявності християнських осередків ще з часів Київського князя Аскольда та княгині Ольги. Однак цей звичай, який піддався нищівної критиці науковців, не прижився. Цікаво, що до 1992 р. митрополит Філарет активно проводив думку, що святкування пам’яті св. Володимира ніяк не можна ототожнювати з процесом хрещення Київської Руси, зокрема і киян.

У подальшому духовенство та миряни Київського Патріархату, зважаючи на критику науковців, пропонували перенести державне-релігійне свято Хрещення Руси-України на іншу дату. Однієї з пропонованих був день посвячення Десятинної Церкви в Києві, а також день освячення Софійського собору, адже він був візантійським символом Незалежної Держави… Однак очільник Київського Патріархату Філарет ці ідеї рішуче відкидав. Адже впровадження окремого свята «Хрещення Руси-України», яке без сумніву могло зробитися дійсно всенародним, применшувало його «особисте соборне свято» – пам’ять св. Володимира Великого [66].

Нова спроба відродження свята «Хрещення Руси-України» 1 серпня була здійснена УГКЦ у 2013 р., коли вона хотіла приєднатися до Хресної ходи УПЦ КП на Володимирську гірку, яку традиційно здійснюють православні в день пам’яті св.кн. Володимира. Коли ж їм запропонували йти від своїх київських храмів окремою ходою, греко-католики відмовилися, бо мають досить незначну кількість своїх вірних у Києві, а завезти якусь реальну велику групу можна було тільки з Галичини, що чітко продемонструвало б саме регіональний характер УГКЦ. Саме тоді з’явився тезис патр. Святослава про те, що святкування «Хрещення Руси-України» 15/27 липня – «Московська традиція». Це було розкритиковано одним з наших авторів [67], також дуже критично проти цього виступили Едуард Юрченко та Сергій Шумило [68].

2.8. Сучасна історія запровадження свята «Хрещення Руси-Україні»

Для розуміння історії та причин сучасного запровадження свята «Хрещення Руси-України» в 2008 р., нам потрібно звернутися до подій 1986-1988 р., коли в СРСР вперше відзначалося 1000-річчя «Хрещення Руси» (саме так, без додатку «України»). Адже, хоча офіційним головою офіційним головою Ювілейної комісії РПЦ був Московський патріарх Пимен, основну підготовчу роботу, як мінімум з 1986 р., проводив очільник Українського екзархату – митрополит Філарет (Денисенко). Це опосередковано підтверджує «Указ Президії Верховної Ради СРСР від 3 червня 1988 р.», згідно якому «за активну миротворчу діяльність та у зв’язку з 1000-річчям Хрещення Русі» [69] патріарх Пимен, митрополит Київський Філарет (Денисенко) та інші нагороджені орденом «Трудового Червоного Прапора», у ньому прізвище митрополита Філарета стоїть другим. Також певним підтвердженням керівної ролі очільника Українського екзархату є його головування на Київській науковій конференції, яка відбувалася 21-26 липня в Києві та була присвячена майбутньому святкуванню «1000-річчя Хрещення Руси».

У контексті нашого дослідження, набуває особливе значення визначення дати основних ювілейних урочистостей – 5-12 червня 1988 р., вибір якої обумовлювався «Днем пам’яті усіх святих, які в землі Російської просіяли», рухомим святом пасхального циклу, яке, відповідно до церковного календаря, випадало на 12 червня. І тут нам варто згадати, що єпископ Афанасій (Сахаров), який був одним з авторів служби «Всем святым, в земле Российской просиявшим», пропонував встановити окреме, нерухоме свято на честь «російських святих» та прив’язати його до пам’яті св. кн. Володимиру: «При цьому здавалося б найбільш відповідним святкування Всім Святим, що в землі Російської просіяли, 16 липня безпосередньо за святом просвітителя Руської землі святого рівноапостольного великого князя Володимира. Тоді свято нашого Рівноапостольного буде ніби передсвятом до свята Усіх Святих, що процвіли в тій землі, в яку він поклав рятівне насіння віри Православної. І саме свято Усіх Російських Святих тоді буде починатися прославленням князя Володимира на 9-й годині перед святковою малою вечірньою. Свято всіх російських святих є святом всієї святої Руси» [70]

Отже, на нашу думку, митрополит Філарет (Денисенко) мусив був бути зацікавлений у створенні корпусу свят, які умовно можна назвати «Святкуванням Хрещення Руси», а також, можливо, – встановленні подібного нерухомого дня пам’яті. Це б, безумовно, мусило перенести основні врочистості в Київ, ще більше підняти престиж Київської кафедри (екзархату) та його очільника, який вже тоді активно претендував на посаду Московського патріарха. Але цього не сталося. Ані в матеріалах наукових конференцій, ані в опублікованих документах «Ювілейної комісії РПЦ» [71], ми не знаходимо подібних пропозицій.

Більш того, у програмних статтях Київської конференції, митрополит Мінський і Білоруський Філарет (Вахромєєв) жодним словом не торкається конкретної дати Хрещення Руси, а навпаки визначає його як тривалий процес [72]. У подальшому він висловлює таку ж саму думку в інтерв’ю журналу «Вопросы истории»: «Це тривалий процес і він, звичайно, не обмежується 988 р., коли київський князь Володимир здійснив хрещення Київської Русі. Згідно з церковним переказом, цій події передував тривалий і складний період поширення християнства серед східнослов’янських племен. … Є підстави припускати, що київський князь Аскольд хрестив у 867 р. своє військо та частину жителів Києва. У Києві була споруджена церква Пророка Іллі, що стала колискою церкви Київської Руси. Договір київського князя Ігоря з Візантією 944 р. свідчить, наскільки багаточисельною була християнська громада у Києві та який вплив мала вона у житті Давньоруської держави. У 955 р. у Царгороді хрестилася велика княгиня Ольга, яка збудувала кілька храмів у Києві, Пскові, Новгороді. Таким чином, наші предки були знайомі із християнством задовго до 988 року. Київський князь Володимир хіба що закінчив передісторію християнства, завершивши вибір релігії, вибір того шляху, яким надалі пішов розвиток Російської держави» [73].

Вочевидь, Московський патріархат та керівництво СРСР, розглядали територію держави як єдиний політично-духовний простір, спадкоємця Російської імперії з центром у Москві. Тому вилучення якось однієї республіки (чи її столиці) не відповідало їх інтересам. Не відповідало це інтересам і, власно, митрополита Філарета (Денисенко), який зовсім не хотів, щоб його ім’я в очах російського єпископату якось пов’язувалося з «українським сепаратизмом». Урочистості «1000-річча Хрещення Руси» навіть не привели до встановлення пам’яті св.кн. Володимира як великого свята в календарях РПЦ…

Таким чином, твердження колишнього Київського митрополита Філарета (Денисенко), що сполучення свята «Хрещення Руси-України» та пам’яті св. кн. Володимира розглядалося та пропонувалося відповідною комісією РПЦ ще перед святкуванням «1000-річниці Хрещення Руси» [74] не відповідає дійсності. Коли якісь пропозиції і були, то вони стосувалися встановлення додаткової, нерухомої, пам’яті «Всем святым, в земле Российской просиявшим»… Але навіть ідею встановлення цього нерухомого свята, яке гіпотетично пропонувалося прив’язати до пам’яті св. Володимира, жодним чином не зв’язували з подією «Хрещення Руси». Але виникає додаткове закономірне питання: Чому урочистості 1988 року прив’язали саме до рухомого свята Пасхального циклу?

Відповідь на це питання ми знаходимо в «Пояснювальній Записці Святішому Синоду Російської Православної Церкви про встановлення дати святкування 1000-річчя Хрещення Русі», яка була подана Синоду РПЦ від ім’я «Ювілейної комісії», під якою є підписи всіх її членів, зокрема і митрополита Філарета (Денисенко), та яка датується 1985 р.: «Переважна більшість науковців сходиться на тому, що святи рівноапостольний князь Володимир прийняв святе Таїнства Хрещення навесні 988 р. у Корсуні. … Також члени комісії не мають сумнівів, що він прибув до Києву в травні місяці. … Наукові дискусії ведуться виключно про рік повернення св. Володимира до Києву – 988 або 989, після чого він здійснив масове хрещення киян. Отже, можна стверджувати, що само хрещення відбувалося з травня і могло тривати до кінця червня – початку липня. … Вважаємо за доцільне встановити святкування 1000-річча Хрещення Руси в часе Пасхального періоду 1988 р., прив’язав його до дня пам’яті «Всех святых, в земле Российской просиявших»» [75] Цей документ зробився вирішальним для Синоду РПЦ, які прийняв спеціальні «визначення» на своєму засіданні 29 липня 1986 р. [76]

Отже, якщо РПЦ, у 1986-1988 рр., не ініціювала встановлення окремого свята «Хрещення Руси», а тим більше не пропонувала його сполучення зі святом пам’яті св. кн. Володимира, то коли ця ідея виникла?

Перша згадка щодо пропозиції сполучення пам’яті св. кн. Володимира та свята «Хрещення Руси-України», датується 1993-1994 рр. та належить митрополиту Володимиру (Сабодану). Саме він пропонував Синоду РПЦ благословіть відзначення «1010 річниці Хрещення Руси» (1998 р.), як свято канонічного православ’я в Києві» [77], одночасно звертаючись з цією пропозицією до керівництва України. Але коли на першому етапі він знайшов кілька прибічників серед членів Священного Синоду РПЦ, то вже через певний час ситуація змінилася. Незабаром проти пропозиції очільника РПЦвУ, кожний через власні інтереси, виступили архієреї РПЦ; УПЦ КП, УАПЦ та українська влада.

Розглянемо аргументи кожного.

По–перше, загальним аргументом проти пропозиції митрополита Володимира (Сабодана) було розуміння того, що він бажає встановити «власне свято» (пам’ять св. Володимира; Хрещення Руси та його тезоіменитство).

По–друге, на думку більшості членів Синоду РПЦ, зокрема і митрополита Філарета (Вахромєєва), зважаючи на наявність УАПЦ та УПЦ КП, це був би акт «підтримки малоросійського сепаратизму».

По–трете, встановлення подібного свята ніяк не влаштовувало митрополита Філарета (Денисенко), адже, крім користі його опоненту з РПЦвУ, воно могло відіграти на користь патріарха Володимира (Романюка), від початку – як теж тезоіменитство, а потім – як пам’ять про нього.

По–четверте, ані президент Леонід Кравчук, ані президент Леонід Кучма, з їх політикою «багатовекторності», зокрема і в релігійної сфері, зовсім не хотіли офіційно підвищувати очільника РПЦвУ. Адже в цьому випадку втрачали виборців-автокефалістів, а також значну частину виборців, які були вірними УГКЦ.

Оскільки РПЦвУ (УПЦ МП) тоді вже мала «самоврядна і з правами широкої автономії», а митрополит Володимир (Сабодан) був постійним членом Синодом РПЦ, Московський патріархат підійшов до його пропозиції дуже ретельно. Вже в 1995 р. з’явилася «Пояснювальна записка Священному Синоду Російської Православної Церкви щодо пропозиції Блаженнішого Володимира, митрополита Київського та всієї України, щодо встановлення святкування Дня Хрещення Русі 15/28 липня, у день пам’яті святого князя Володимира Великого» [78], яка була складена в Московської Духовної Академії.

Загалом текст «Пояснювальної записки» фактично повторює наратив РПЦ, який був розроблений ще в часі підготовки святкування «1000-річчя Хрещення Руси». Більш того, вагома частина тексту є фактичним копіюванням вже згаданої вище статті митрополита Філарета (Вахромєєва) 1986 р., а також статей інших авторів 1985-1986 рр., зокрема протоієрея Лева Лебедєва [79]. Однак у кінці є кілька цікавих новацій, які обґрунтовували недоцільність пропозиції митрополита Володимира Сабодана: «З церковно-державної точки зору, особисте хрещення св. Володимира Великого не має великого значення, адже і до нього Руссю керували князі-християни, а в містах були численні християнські громади, храми та монастирі. Також не має великого значення масове хрещення містян Києву та інших міст Руси, що, у тій або іншої формі, відбувалося вже в часи князя Аскольда та св. кн. Ольги. Заслуга св. Володимира Великого – це запровадження Православ’я як єдиного державного віровизнання на Русі. І цей процес розпочався відразу після його повернення до Києву в травні 988 або 989 р. Гіпотетично, відправною точкою можна вважати закладку Десятинної церкви в Києві. … Також потрібно зважати на те, що процес християнізації Руси не був закінчений в часі правління св. кн. Володимира Великого. Як відзначалося вище, маємо літописні свідчення про придушення кількох язичеських повстань в Володимиро-Суздальськім князівстві (1024 та 1071 рр.). … Що стосується встановлення дня церковного вшанування св. Володимира Великого, то він немає жодного відношення до Хрещення Руси, адже він упокоївся в 1015 р., тобто через 27 р. після згаданої події. Ця дата є виключна наслідком загальноцерковної традиції встановлювати пам’ять святим у день їх спочину…» [80]

До ідеї запровадити окреме свято «Хрещення Руси» та сполучити його з пам’яттю св. кн. Володимира Великого, згідно певної інсайдерської інформації, митрополит Володимир (Сабодан) повернувся навесні 2008 р., коли йшла активна підготовка до двох подій: Архієрейського собору РПЦ та візиту в Україну Вселенського Патріарха Варфоломія. Останній мусив відвідати Київ на запрошення тогочасного президента Віктора Ющенка, який сподівався з його допомогою здійснити об’єднання всіх гілок Українського Православ’я. І тут маємо дві цікаві інформації про події, які загалом не суперечать одна одної та відбувалися практично одночасно.

Згідно першої інформації, митрополит Володимир (Сабодан) навесні 2008 р. знову подав прохання Московському патріарху Олексію ІІ щодо встановлення свята «Хрещення Руси-України» як місцевого свята для УПЦ МП. Він обґрунтовував це тим, що в цьому випадку весь важіль загальної урочистості, яку запланував Віктор Ющенко, переміститься до УПЦ МП.

Згідно другої – ідея встановлення свята «Хрещення Руси-України» також була висловлена представниками УПЦ МП у часі перемовин з державними посадовцями, які намагалися схилити митрополита Володимира (Сабодана) приєднатися до церковного об’єднавчого процесу.

Як пізніше розповідав Предстоятель УАПЦ, св.пам. митрополит Мефодій (Кудряков), загально ідея адміністрації В. Ющенко виглядала наступним чином: «митрополит Володимир (Сабодан) відмовляється запрошувати Московського патріарха Олексія до Києва та брати участь у Архиєрейському соборі РПЦ. Натомість приєднується до об’єднавчого процесу та фактично його очолює, а Ющенко втілює його ідею з поєднанням пам’яті св. Володимира Великого й «Дня Хрещення Руси-України»» [81]. При цьому УАПЦ, зі свого боку, надала максимальні гарантії: «заради полегшення процесу об’єднання під омофором Вселенського Патріархату Українська Автокефальна Православна Церква погодилися утриматися від висунення власних кандидатур. Ми запевнили Вас, що готові на майбутніх виборах Предстоятеля об’єднаної Церкви не висувати ані кандидатуру Предстоятеля УАПЦ Митрополита Мефодія, ані будь-яку іншу кандидатуру від УАПЦ» [82]

На великий жаль, представники адміністрації В. Ющенка недооцінили, як відданість Москві митрополита Володимира (Сабодана), так і вміння керівництва Московського патріархату обернути його пропозицію на свою користь.

Отже, у червні 2008 р. з’являється «Визначення освяченого Архієрейського Собору Російської Православної Церкви (Москва, 24-29 червня 2008 року) «Про єдність Церкви»», у якому говориться: «На згадку про великого подію нашої спільної історії – Хрещення Русі – Архієрейський Собор ухвалив в день святого рівноапостольного князя Володимира 15/28 липня здійснювати богослужіння за статутом великого свята, віддаючи належну честь хрестителю Руси. Собор звертається до державного керівництва Росії, України і Білорусі з пропозицією включити день святого князя Володимира в число державних пам`ятних дат, що відзначаються громадськими святкуваннями, подібно до того, як зазначається в наших державах День слов’янської писемності і культури в свято святих рівноапостольних Кирила і Мефодія» [83]. Тобто Москва, у зручний для себе час, обернула ідею митрополита Володимира (Сабодана) з форми «містечкового сепаратизму та самосхвалення», на одну з ідей «триєдиної Руси» та наратив «русского мира». Адже введення християнства як державного віровизнання – це дійсно єдина спільна подія для всіх народів на території Київської Руси, у оцінці якої немає розбіжності.

Сьогодні важко зрозуміти, чим керувався тогочасний Президент України Віктор Ющенко, коли липня 2008 р. підписав Указ № 668/2008 «Про День хрещення Київської Руси – України» [84]. Деякі інсайдерські джерела вважають, що це була остання спроба залучити очільника РПЦвУ (УПЦ МП) до об’єднавчого процесу; деякі – надати урочистостям більшу вагу. Але вочевидь, український президент не тільки фактично підіграв Московському патріархату в бажанні державного затвердження тези про «триєдність російського народу». У результаті головною особою Київського святкування зробився Московський патріарх Олексій ІІ, з яким, власне, увесь час співслужив Вселенський Патріарх Варфоломій, та РПЦ МП. Натомість дійсно українські православні юрисдикції (УАПЦ, УПЦ КП) фактично опинилися «чужими на цьому святі», адже всі закордонні делегації їх богослужіння ігнорували.

Історія продовжилася в 2021 році, коли згідно Указу Президента України Володимира Зеленського 24 серпня 2021 року, підписаним під час урочистостей до тридцятої річниці незалежності України було впроваджено День української державності. Верховна Рада ухвалила цей законопроект лише 31 травня 2022 року. Закон набрав чинності 9 червня 2022 р. [85]

ІІІ. Церковна Традиція та історична пам’ять: Що ми святкуємо?

Церковні календарі різних Помісних Церков містять багато церковно-історичних дат. Це й освячення храмів, і певні перемоги в битвах, і чудотворні явлення та навіть великі природні катаклізми. Наприклад, древній Константинопольський місяцеслов під 5 червня має пам’ять «Визволення від аварів у 617 р.» [86]. Але ми ніде не знаходимо власно т.зв. «пам’ять хрещення», і це справедливо, адже Христос після Воскресіння сказав апостолам: «ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа» (Мт. 28:19). І цей процес християнізації, який триває і сьогодні, розпочався у Свято П’ятидесятниці, коли «з’явилися їм язики поділені, немовби огненні, та й на кожному з них по одному осів. Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав» (Дії. 2:3-4). При цьому християнство не вилучає окремо якісь народ або стать, «бо ви всі, що в Христа охристилися, у Христа зодягнулися! Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі!» (Гал. 3:27-28).

Що ж ми тоді святкуємо? Пам’ять рівноапостольного князя Володимира? Реальну церковно-історичну подію масового хрещення? Символічну дату, що важлива для нашої національно-державної ідентичності?

3.1. Пам’ять рівноапостольних. Що ми вшановуємо 15/28 липня?

Історія прославлення святих у чині «рівноапостольних» бере свій початок від IV століття, а саме з діяльності імператора Костянтина Великого (272-337) та його матері Елени (250-330), який здійснили легалізацію християнської віри в Римської імперії. Також св. Елена провела розкопки в Єрусалимі, під час яких було знайдено Животворний Хрест та інші реліквії Страстей Христових, а імператор скликав у 325 р. І Вселенський собор.

Однак, від самого початку канонізації, у день їх пам’яті Церква не святкує «надання Міланського едикту», «відшукання Животворчого Хреста» або «І Вселенський собор», чи, наприклад, «день хрещення Римської імперії». Вона вшановує осіб, діяння яких продовжили працю святих апостолів у просвітництві народів. Тому чин «рівноапостольний» – це констатація того факту, що особа здійснила велику справу/справи для Церкви Христової.

Практика канонізацій світських осіб у чині рівноапостольних, які приклалися до християнізації конкретних народів (країн), виходить з того факту, що ці особи здійснили акт, який привів до введення християнства як державного віровизнання. Хоча сам процес міг тривати не тільки роки, а навіть століття.

Щодо України, то Візантійські джерела вказують на її Хрещення ще за часів Аскольда у 860 р. [87], також Церква канонізувала у чині рівноапостольної Київську кн. Ольгу (христилася у 957 р. та побудувала в Києві Софійський собор). Отже, св.кн. Володимир, зі своїм хрещенням у 988 р., був третім видатним правителем Руської держави у справі хрещення. Християнізація, відповідно і церковна організація, нехай і з певними перервами, тривала в Київській Русі вже близько біля 128 років. Виникає природне запитання: «за що був канонізований кн. Володимир у чині рівноапостольних?». Відповідь дуже проста – за введення Християнства як єдиного державного віровизнання Київської Руси.

Таким чином, 15/28 липня йдеться не про святкування «Хрещення Руси-України» та навіть не пам’ять св. Володимира саме як першого «хрестителя». Він згадувався насамперед як «благовірний володар», але не як «хреститель» За аналогією, це мало би бути церковне поминання очільника Київської Руси, який надав християнству статус єдиного державного віровизнання.

Більш того, українські дослідники вважають християнські осередки Київської Руси, насамперед Київ, часів св. Ольги настільки численними, «що почали старатись про власну ієрархію» [89]. Отже, церковна реформа св. Володимира явно торкнулася далеко не всіх киян. Окрім цього, літописи та хроніки нічого не кажуть про події 989 – 992 рр., пов’язані з християнізацією сучасної Західної України, Холмщини, Білорусі, не кажучи вже про давно охрещене з Морави Закарпаття. Тому науковці припускають, що для них акт кн. Володимира був суто формальним актом. Усі ранні літописні згадки стосуються тільки Північно-Східних князівств, які у подальшому об’єдналися в Московське Велике Князівство (Московське Царство), а також Пскова і Новгорода.

Раніше ми вже показали долю 1/14 серпня, тому цю дату опустимо.

3.2. Націєтворчий аспект святкування: день Хрещення Руси-України, день української державності чи день хрещення «триєдиної Руси».

Ми вже відзначали, що пам’ять св.кн. Володимира, у тій чи іншій формі, вже з XIV ст. міцно закріпилася у церковних календарях Київської митрополії. Отже, теоретично, вона могла відзначатися й як День Хрещення Руси. Але парадокс у тому, що ані в 1688 р., ані в 1788 р., ніхто не згадував якусь «річницю Хрещення» (хоча мотиви для такої сакралізації були). Як стверджує історик Сергій Шумило, «в Російській імперії в 1866 р. святкували також і 1000-ліття Аскольдового Хрещення Русі» [89]. Отже, можемо стверджувати: перше святкування «Хрещення Руси» було запроваджено саме в Російської імперії на початку другої половини ХІХ ст., хоча воно пройшло досить тихо.

Щодо святкувань 1888 р., то згаданий вище професор Л. Мітрохін висловлював думку, що святкування 1888 р., які прив’язали до пам’яті св. Володимира, були найперше політичним актом для ствердження спадковості православної Російської імперії від часів Київської Руси та головування в слов’янському світі. Саме під час цього святкування, 15/28 липня 1888 р., у Києві відбулася перша Хресна Хода від Софійського собору до пам’ятника кн. Володимиру, де була відслужена літія [90]. Це явно пов’язане із тогочасними процесами націєтворення, про що ми згадаємо у висновках.

В п. 2.8 ми докладно описали історію встановлення свята дня Хрещення Русі(-України) в Україні. З цього опису ясно випливають два висновки.

Насамперед, саме РПЦ офіційно «перенесла» святкування дня хрещення з 1/14 серпня (усталеного в московському календарі) на 15/28 липня (день пам’яті князя Володимира). Це був символічний акт тріумфу ідеології «Русского мира» та «братньої купелі трьох слов’янських народів». Натомість, український президент не тільки фактично підіграв Московському патріархату в бажанні державного затвердження тези про «триєдність російського народу», а й закликав це підтримати УПЦ КП та УАПЦ. Інтриги додає той факт, що ініціатором перенесення був митр. Володимир (Сабодан) і воно спочатку трактувалося в РПЦ як «український сепаратизм». При цьому УАПЦ початку 1990-х і УГКЦ 2013 р. навпаки, просували 1/14 серпня як власне «українське» свято всупереч 15/28 липня, яке практикував митр. Філарет (і який підтримував саме 15/28 липня в т.ч. з причин того, що це було храмове свято Володимирського собору). Найіронічніше те, що саме це «українське свято» саме по собі походило із московської релігійно-історичної традиції. А вже потім 15/28 липня з усією цією передісторією з російським запахом було проголошено Днем української державності!

Згадаємо трохи теорії із сучасних Nationalism Studies. Будь-яка достатньо велика спільнота є уявленою спільнотою (imagined community) [91]. Ця уявлена спільнота об’єднується насамперед спільним імажинаріумом, системою власних уявлень про себе. Якщо йдеться про націю, а нація – насамперед політична уявлена спільнота, основна ідея якої є суверенне самоврядування спільнотою самої себе, – то основними уявленнями є ідеальна територія та ідеальна історія. Тобто – та територія, яку нація вважає «нашою», та відповідний історичний канон, наратив історії нації, пантеон її героїв і пекло її ворогів. Нація є модерною формацією, існують щонайменше два шляхи творення модерної нації – «від нації до держави» («центральноєвропейський», в т.ч. український, де ідея нації творить спочатку націю спільноту, яка потім здобуває політичне тіло – націю-державу) та «від держави до нації» (модернізація легітимності та ідеології старорежимного домодерного політичного тіла, всі старі імперії Заходу) [92]. Окремі дослідники виділяють до п’яти шляхів творення нації [93]. Не існує одного універсального типу націоналізмів – скільки є націй, кожна має свій особливий тип націоналізму [94], зрештою, націоналізм означає лише верховенство в політичному дискурсі цінності даної нації [95].

В термінах соціології релігії, а саме П. Берґера [96], учня структурного функціоналізму Т. Парсонса і феноменологічної традиції М. Еліаде тощо, кожна політична спільнота потребує релігії як сили, що творить «сакральний космос», систему сакральних уявлень, що легітимують «політичний номос», дають нашому політичному існуванню Смисл, що виходить за межі життя і смерті. Це можливо саме через категорію Сакрального, яке визначається як переживання mysterium fascinans (потяг і захоплення), mysterium tremendum (острах і трепет), ірраціонально-афективне і таке, що виходить за межі добра і зла, життя і смерті, бо за Святе можна померти і вбити. Сакральний космос як будь-який пристойний космос містить сакральний простір («наш простір»), сакральний час (історичний канон), сакральний політичний суб’єкт («наша спільнота») і сакральний телос-мету-місію (будь-то Manifest Destiny, Polska Chrystusem Narodów чи «русский мир») [97]. Для забезпечення цих ідей використовуються і традиційні релігії, але здебільшого вони потребують «обробки» – тобто створюється «громадянська релігія» [98]. Її важливими елементами є пам’ятники, культ героїв і ветеранів, сакралізовані політичні символи (стяг, герб, гімн тощо), навіть сакралізація посади президента, комплекс історичних міфів тощо [99]. СРСР також творив не просто ідеологію, а громадянську релігію – всі ці пам’ятники Леніна, комплекси міфів про Жовтневу революцію і Велику вітчизняну війну – мають релігійно-міфологічний потенціал, про що писав М. Попович [100]. Доктрина «русского мира» і є типовою громадянською релігією [101] з своїми догматами щодо сакральних суб’єкта, простору, часу і телосу. Святкування Хрещення Русі безпосередньо є ствердженням одного із головних догматів цієї політичної релігії.

Не дивно, що українці дуже нервово реагують на будь-які нюанси і рухи довкола цієї дати. Ця стаття власне є одним з таких відрухів. Це не є чисто церковне свято, воно навантажене політичним змістом, воно пахне громадянською релігією. І кожен нюанс, від датування та історії до назви і ритуалів – надзвичайно важливі.

3.3. Церковно-історична дата і державно-національне свято: пропозиція датування замість висновків.

Аналіз ЗМІ та соціальних мереж свідчить, що досить велика кількість людей бажає мати, крім пам’яті св. Володимира, якусь державно-історичну дату, яка пов’язана з Хрещенням Руси-України, та яку можна відзначати поза конфесійним контекстом.

Ця дата має поєднувати кілька значень: хрещення Русі-України як символ народження нашого народа до життя у Христі, приєднання України до світу європейської цивілізації, відповідне визнання державного престижу і поваги Русі-України, підкреслення того, що Київ у вужчому смислі і Русь-Україна у ширшому смислі є колискою християнської віри і цивілізації на теренах Східної Європи.

Це свято відрізняється від простого відзначення незалежності і соборності України, оскільки має більш глобальний, європейський, цивілізаційний приціл. Україна є Європа, і ця європейськість, цивілізованість постає тоді, у Х ст., у діяннях Великокняжого Київського столу, коли за висловом митр. Іларіона, Русь «була видима і чутна по всій землі».

Друге значення – це радикальне відмежування від московської фальсифікації, від громадянської релігії «русского мира», одним із головних догматів якої є ототожнення всієї тисячолітньої історії Русі із історією Московської держави «Росії». Росія в своїй гуманітарній політиці на Заході і на теренах пост-СРСР активно використовує ідеологему «Русь = Росія», захоплюючи собі історію Києво-руської держави Рюриковичів, славу Київського трону і Київської церкви. Проте ще 300 років після хрещення про Московію навіть не буде чутно. Як свідчив український історик Р. Лащенко у 1923 р., цитуючи російські джерела [102], Московське князівство постає щойно в 1272 р., а титул «всія Руси» московські князі беруть насамперед для того, щоб конкурувати в ієрархії з митрополитами Київськими і всія Русі, що в 1299 р. переїхали до Володимира-на-Клязьмі.

Тобто, урочисті святкування такого типу, що в 1866, що в 1888, відбувалися в контексті модерного націєтворення і пошуків нової суспільної об’єднавчої модерної ідеології, у яких перебувала тогочасна Російська імперія. Через такі прив’язки до «тисячолітньої» традиції і «сакральних місця та часу» Російська імперія (а ширше, російська політична еліта) формувалася нову модерну національну ідею, російську громадянську релігію, її політичну ідентичність. Ця «уявлена ідентичність» легітимувала існування російсько-імперського політичного тіла в уявлених сакральних кордонах «ідеальної Руси з часів Хрещення». Про це також промовисто свідчить пам’ятник Тисячоліттю Росії, встановлений у… Києві? Ні, чомусь Новгороді (згадайте думку про хрещення новгородців)!

Отже, функція таких урочистостей як формування певної національно-державної ідентичності і національного сакрального космосу, з відповідними уявленнями – не нова і починається саме з святкувань ХІХ століття. Зважаємо, що Козацька Україна також виводила себе з часів Київської Русі, і намагалася опертися себе на сакральних подій і речах києво-руської доби. Але в ті часи саме момент хрещення не був особливо ушанований, не було ще ототожнення і надмірної сакралізації, ані самого князя Володимира, ані дня хрещення.

В наш час цей, націєтворчий, державно-патріотичний смисл свята відверто переважає. Росія активно просуває як свято слов’янської культури, так і свято «хрещення Русі», оскільки ці свята символічно окреслюють ідеальну територію і ідеальну історію (в термінах Б. Андерсона), сакральний простір і час (в термінах П. Берґера), на які претендує російська політична міфологія, російська громадянська релігія. В Україні це свято також проголошується Днем державності. Це теж націєтворчий акт, конструювання символічного світу. Але вище ми вже показали, що дата 15/28 липня є дуже слабкою. Мало того, що вона не стосується самої події хрещення Русі, її символічне значення є дуже пізнім російським новоробом ХІХ ст., що було усталене лише в ХХІ ст.

Пов’язувати «Хрещення Руси-України» із св. Володимиром як якесь заснування або визнання Київської Руси як держави – не витримує критики. Русь, як держава згадується ще з часів Аскольда. Вона не була в політичної ізоляції до кн. Володимира, про що свідчать навіть житія всіх Київських князів, які не були християнами, а тим більш житіє св. Ольги. Також варто відзначити, що жодна держава не прив’язує свою історію до дати хрещення її очільника або запровадження християнства як державного віровизнання.

Як ми вже побачили, це не може бути ані 15/28 липня, ані 1/14 серпня. Але яка ж дата?

Ця дата повинна відсилати до реальної події, яка дійсно вшановувалася в Руській державі і була дійсно наповнена принаймні приблизним символічним змістом. Окрім того, вона повинна більш відповідати календарним рамкам можливого хрещення киян і Києва (а не Новгорода і Суздаля). І така дата є: враховуючи той факт, що хрещення киян відбулося найімовірніше в пасхальний період та приблизно довкола свята П’ятидесятниці.

Сам по собі факт близькості П’ятидесятниці (Трійці, Зелених свят, Духового дня) – великого і шанованого православного свята, яке завжди дуже глибоко шанував український народ – вже є важливим аргументом. Але ще більш аргументом є та історична фактичність, яку ми встановили.

Дата святкування може бути як перехідна (тобто приурочена до церковного пасхального циклу), так і фіксована. Якщо вона буде перехідною, то вочевидь, це має бути свято довкола П’ятидесятниці, дня Сходження Святого Духу – на апостолів, і в певному значенні, на Русь-Україну. Припустімо, це може бути вівторок після П’ятидесятниці, або (згідно вже усталеній традиції) друга неділя після П’ятидесятниці (Неділя всіх святих, в землі Руській просіявших) [103], або й сама П’ятидесятниця чи Духів день.

Якщо ж дата має бути фіксованою – тоді подібним святом може бути закладка та освячення Десятинної церкви, яка приблизно припадає на 12 травня або першого храму св. Софії (Ольгиної) 11 травня. Або можна припустити, у державному контексті, освячення Софійського Собору в Києві при кн. Ярославі Мудрому 4 листопада, оскільки побудова Софійського Собору у сакральному сенсі визначала духовну незалежність Держави. Ці свята були дійсними святами в ХІ – ХІІ ст., що-що, а день освячення храму в Києві точно святкували. З огляду на близькість до хронологічно точнішого датування хрещення Києва, 11 – 12 травня має ясний пріоритет.

Дуже символічно, що день Києва припадає саме на кінець травня, найбільш імовірний час хрещення киян князем Володимиром.

Що точно не можна толерувати, так це ігнорування реальної історії і реального контексту встановлення свята. Це важливо для національного виміру – особливо тоді, коли ми з кров’ю позбавляємося спадку русифікації, проводимо процеси декомунізації та деколонізації. Але це важливо і для Церкви – релігійна православна свідомість прагне святкувати справжнє свято, автентичне, старовинне.

Це могло б дійсно об’єднати всю Україну і всі українські конфесії довкола справжнього свята, однаково дорогого нам всім, яке має суто київську, українську автентичність.

IV. Посилання

1. З огляду на те, що стаття має два автори, уточнимо, що автори мають різну компетентність. Прот. Сергій Горбик має насамперед церковно-історичну компетентність і розлогу мережу контактів з різними істориками Церкви, що дозволило дістати багато історичних джерел. В. Волковський є радше істориком філософії і до його царини належить філософічна обробка тексту та аналіз даного святкування у контексті політичної філософії.

2. Василевский В.Г. К истории 976-986 гг. СПб., 1909. Т. 2, Вып 1. ст. 90-100; Варяго-русская и варяго-английская дружина в Константинополи. СПб., 1908. Т. 1, ст. 196-210.

3.  Цією проблемою «грішать» усі автори та сучасні тексти, адже подають одним роком серпень та вересень, що приводить до плутанини в датуванні.

4. Див. довідкову інформацію у Вікіпедії: Візантійський календар

5. Ипатьевская летопись. М., 1962, Т. 2, ст. 94-95

6. Βασίλειος Β’ ο Βουλγαροκτόνος 958 – 1025. Αθήνα, 1968, σ. 43, 51.

7. Історики не дають докладної дати початку походу Варди Скліра на Константинополь. Загальним з’являється тільки той факт, що це відбулося через кілька місяців після поразки Василя ІІ.

8. Брайчевский М. Утверждение Христианства на Руси. К., 1989. ст. 177

9. Константин Багрянородный. Об управлении империей: текст, перевод, комментарий. Изд. 2-е, исправл. М., 1991. ст. 58–65.

10. Tapkova-Zaimova V., Miltenova A. Historical and apocalyptic literature in Byzantium and Medieval Bulgaria. Sofia, 2011. р. 278, 332–352

11. Розен В. Р. Император Василий Болгаробойца. Извлечения из летописи Яхъи Антиохийского. СПб, 1883. ст. 22–25.

12. Шахматов А. А. Корсунская легенда о крещении Владимира. СПб., 1906. ст. 46.

13. Яхъя Антиохийский. Летопись

14. Лев Диакон. История. М., 1988. ст. 90-91.

15 Ioannis Scylitzae. Synopsis historiarum. Berolini, 1973. p. 44

16. Ioannis Zonarae. Epitome historiarum libr XIII – XVIII. Bonnae, 1897. p. 221.

17. Schaff, P. Nicene and Post-Nicene Fathers: Second Series Volume II Socrates, Sozomenus, 2007. р.263.

18. Haas. C. Mountain Constantines: The Christianization of Aksum and Iberia, Journal of Late Antiquity 1.1, Johns Hopkins University Press, 2008. р. 116.

19. Василевский В.Г. Труды.Т. ІІ.  СПб., 1909. ст. 93.

20. Яхъя Аантиохийский. Летопись

21. Василевский В.Г. Труды.Т. ІІ.  СПб., 1909. ст. 81.

22. Там само, ст. 89

23. Лев Диакон. История. М., 1988. ст. 90.

24. Супрасльская рукопись, содержащая Новгородскую и Киевскую сокращенные летописи. М., 1836. ст. 9-10

25. Мусимо свідчити, що до сьогодні на території історичного ВКЛ, зокрема території сучасної Білорусі та Литви, ніколи не було храмів на честь св.рів.ап. князя Володимира, а його пам’ять ніколи не була пріоритетом для православних білорусів (литвинів).

26. Псковские летописи. Л., 1941. ст. 9.

27. Там само.

28. Служебник. Чернигов, 1747; Часослов. Киев, 1794.

29. Служебник. М., 1705.

30. Лосева О. В. Русские месяцесловы XI – XIV веков. М.,2001. ст. 88-89; 90-91.

31. Там само, ст. 90-91.

32. Висоцький С.О. Писемність. Освіта. // Історія культури давнього населення України. Т. І. К., 2001. ст. 716

33. Брайчевский М. Утверждение Христианства на Руси. К., 1989. ст. 125-126.

34 Никольский Н. К. Материалы для истории древнерусской духовной письменности. СПб., 1907. ст. 88.

35. Студитский Устав ХІІ в. Курский краеведческий музей, №20959. ст. 181

36. РГАДА Син. тип. 9.ст. 181

37 Апостол. Вільня, 1525. ст. 314 зв.

38 Терський С. Культ Св. Володимира у переказах та легендах Волині: Питання походження та поширення // Слов’янський вісник. Збірник наукових праць. Вип. 13. Рівне, 2012. ст. 109

39. Євангелія. Львів, 1665. ст. 396 (сторінка подана по електронному репринту).

40. Див.: Часослов. Київ, 1617, ст. 188. (цит. за С. Горбик, прот. До історії канонізації та церковного вшанування святого рівноапостольного князя Володимира. 24.09.2015.

41 Российские Хронографы ХVІ – ХVІ вв. М., 1991. ст. 12.

42. Псковские летописи. Л., 1941. ст. 9.

43. Зализняк А.А. Древненовгородский диалект. М., 1995 г. ст. 4.

44 Татищев В.Н. История Российская. Т. 1, М-Л., 1962. ст. 112.

45. Див. Новгородская летопись старшего и младшего изводу. М-Л, 1950. ст. 160, 163, 473, 551 та інш.

46. Российские Хронографы ХVІ – ХVІ вв. М., 1991. ст. 31.

47. Происхождение православных праздников. М., 1996. ст. 52.

48. Розглянути (подаємо тільки невелику вибірку): Календарь или Месяцослов на лето от Рождества Господа нашего Иисуса Христа, СПб.,1724; христианский календарь на лето от рождества Христова 1784, а от сотворения мира 7292. СПб., 1783; Русский православный календарь… СПб, 1865-1866; Русско-славянский календарь.. на 1890 год. СПб., 1889.

49. Православный календарь на 1927 год : Ежегодник / Издание Православной Уфимской Архиерейской Кафедры. – Уфа ([1926]).

50. Булгаков С.В. Настольная книга для священно-церковно-служителей. Киев, 1913. ст. 291.

51. Российские Хронографы ХVІ – ХVІ вв. М., 1991. ст. 26.

52. Солнцев Н. И. «Крещение Руси»: история юбилеев и мемориальная политика // Вестник Нижегородского университета им. Н. И. Лобачевского. 2012. — Выпуск № 6-3. ст. 37.

53. Определения Священного Синода // ЖМП. 1986, № 9, ст. 6-7

54. Доклад Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II на Архиерейском Соборе Русской Православной Церкви. 24.06.2008. 

55 Український Православний календар на 1932 р. Варшава, 1932. ст. 16.

56. Федорів Юрій о. д-р. Замойський синод 1720 р. Рим, 1972. ст. 56-57

57. Холмский греко-униатский месяцеслов на 1868 г. Варшава, 1868. Тут для нас найбільш цікавий той факт, що це видання Російської імперії, яка на той час активно займалася русифікацією Холмських уніатів та готувала їх приєднання до РПЦ.

58. Типик Української Католицької Церкви. Львів, 2002.

59. Полное собрание русских летописей. Т. 22: Русский хронограф. Ч. 1: Хронограф редакции 1512 года. СПб., 1911.

60. Церковно-Исторический календарь на 1918 г. М., 1917. ст. 27.

61. Нам не вдалося виявити видання УАПЦ (Л), у яких ця дата фігурує. У згаданому вже виданні «Российские Хронографы ХVІ – ХVІІ вв.», на 32 ст. є коротка посилання «датування хронографів використовувалася УАПЦ (1921-1937)».

62. Деякі науковці критикують цю теорію та вважають першоджерелом саме російські видання початку ХХ ст.

63 Записи одного з авторів. який був учасником цієї конференції. Запис з II Międzynarodowa Konferencja Religie i Koscioly w społeczeństwach postkomunistycznych. Kraków, 20-21 grudnia 1993.

64 Лисовой Н. Н. Русская Церковь и Патриархаты Востока. Три церковно-политические утопии XX века. / Религии мира. История и современность. М., 2002. ст. 151.

65 Минея. Т. 12, август, ч. 1. М., 2002. ст. 33

66. Свідчення свідків відродження УАПЦ. Архів автора.

67. Сергій Горбик, прот. Річниця святкування хрещення Русі-України: історичній контекст дискусії та нові уніатські міфі 

68. Глава УГКЦ: Святкування Хрещення Русі 28 липня – московська традиція (коментарі)

69. Указ Президиума Верховного Совета СССР (о награждении орденами СССР религиозных деятелей) // Журнал Московской Патриархии. 1988., № 9. ст. 2

70. Чинякова Г.П. Cловесная икона Святой Руси. / «Даниловский благовестник», вып. 9, 1998 г., ст. 71-77.

71. 1000-летие Крещения Руси. Сборник документов и материалов. М., 1992

72. Митрополит Минский и Белорусский Филарет. Установление христианства на Руси. / Богословские труды. № 28. М., 1987. ст. 33-51

73. Филарет, митрополит Минский и Белорусский. 1000-летие крещения Руси – выдающееся событие отечественной и мировой истории / Вопросы истории, 1988, № 5, ст. 102-110

74. Відповідь Святейшого патріарха Філарета на питання духовенства в часі його навідування Хмельницької єпархії (жовтень 2015 р.)

75. Пояснительная Записка Святейшему Синоду Русской Православной Церкви об установлении даты празднования 1000-летия Крещения Руси. М., 1985. (машинопис, приватний архів, копія), ст. 12, 14-15, 16.

76. Журнал Московской Патриархии. № 9, 1986, , ст. 6-7

77. Лист митрополита Володимира (Сабодана) до Святішого Синоду РПЦ від 25 листопада 1993 р. (машинопис, приватна збірка. Копія з архіву митрополита Філарета (Вахромєєва)),

78. Пояснительная записка Священному Синоду Русской Православной Церкви относительно предложения Блаженнейшего Владимира, митрополита Киевского и всея Украины, относительно установления празднования Дня Крещения Руси 15/28 июля, в день памяти святого князя Владимира Великого. МДА, 1995. Є певні свідчення, що, через зміну ректора академії, документ надійшов членам Синоду РПЦ вже в 1996 р. (рукопис, машинопис. Приватний архів).

79. Протоиерей Лев Лебедев.О месте и времени Крещения князя Владимира и киевлян / Богословские труды. № 28. М., 1987. ст. 91-101

80. Там само, ст. 26-27.

81. Інтерв’ю Блаженнішого митрополита Мефодія порталу «Українська Автокефалія», липень 2011 р.

82. Відкритий лист Предстоятеля УАПЦ Предстоятелю УПЦ КП 

83. Определение освященного Архиерейского Собора Русской Православной Церкви (Москва, 24-29 июня 2008 года) «О единстве Церкви»  

84. Указ про День Хрещення Київської Руси-України

85. Закон України від 31 травня 2022 року № 2295-IX «Про внесення змін до статті 73 Кодексу законів про працю України щодо встановлення святкового дня – Дня Української Державності»  

86. Лосева О. В. Русские месяцесловы XI – XIV веков. М.,2001. ст. 355.

87. М. Брайчевський. Суспільно-політичні рухи у в Київській Русі. Вибране. Т1. К,. 2009. ст. 74.

88. Пекар А. Чернече життя Київської Руси в домонгольській добі. //Нарис історії Васильянського чину Святого Йосафата. Рим., 1992. ст. 21.

89. Глава УГКЦ: Святкування Хрещення Русі 28 липня – московська традиція (коментарі)

90. 900-летие Крещения Киевской Руси / https://ru.wikipedia.org/wiki/900-летие_Крещения_Руси

91 Андерсон, Б. (2001). Уявлені спільноти. Міркування про походження й поширення націоналізму. Київ: Критика.

92. Докладно див. п. 2.2 в: Волковський В.П. Ідея суспільності: політична філософія в Україні ХІХ століття.Київ : Академперіодика, 2017.  264 с. ISBN 978-966-360-336-0

93. Greenfeld, Liah . Nationalism: Five Roads to Modernity, Harvard University Press, 1992.

94. Verdery K. Whither “Nation” and “Nationalism”? in: Daedalus. Summer 1993. P. 37.

95. Hall J. Nationalisms: Classified and Explained. in: Daedalus. Summer 1993. P. 5.

Також див. на диво зважену книгу рос. дослідника, яка містить досить цікаву підбірку матеріалів: Миллер А. И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ века). СПб.: Алетейя, 2000

96. Peter L. Berger. The Sacred Canopy: Elements of a Sociological Theory of Religion. New York, Open Road Integrated Media, 2011 (1969)

97. Волковський В.П. Громадянська релігія чи офіційна ідеологія: філософський аспект. Актуальні проблеми історії, філософії та права у дослідженнях молодих учених: збірник тез учасників конференції молодих учених / за заг. ред. к.і.н., доцента Солошенко В.В. Київ: Державна установа «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2021. ст. 177 – 183

98. Див. приклад цієї релігії США: Robert N. Bellah. Civil Religion in America.  Dædalus, Journal of the American Academy of Arts and Sciences, Winter 1967, Vol. 96, No. 1, pp. 1-21.

99. Robert N. Bellah. The broken covenant : American civil religion in time of trial. Chicago : University of Chicago Press, 1992.

100. Попович М. Червоне століття. – К.: АртЕк, 2005. – 888 с.

101. Francis X. Rocca.‘Russian World’ Is the Civil Religion Behind Putin’s War. The Wall Street Journal. March 17, 2022 

102. Наприклад: Сергеевич, Василий Иванович (1832-1910). Русские юридические древности / [соч.] В. Сергеевича. – СПб. : Тип. Н. А. Лебедева, 1890-1903. – 4 т.

103 Проблемність останньої версії, звісно, в тому, що і ця неділя з’явилася в церковному календарі в контексті російсько-імперської традиції, див. історію свята 

Сергій Горбик, прот. «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці; Володимир Волковський, кандидат філософських наук, науковий співробітник Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України

Голос Константинопольської Церкви-Матері відомий на благословеннім терéні Києва та на всій території України, оскільки цей голос – результат поєднання подиху та зішестя Пресвятого Духа під час хрещення та навернення у християнство блаженних предків Ваших нашими незабутніми Попередниками та Отцями, тому й відчуваю, що це мій непорушний обов’язок звернутися до Вас цього історичного, благословенного дня.

Цьогорічне відзначення річниці Хрещення Русі, однак, і для вас, і для нас сповнене передчуттям особистого спілкування та зустрічі, але й реальної єдності у Христі через Чашу Життя, оскільки ми плануємо візит у відповідь на щире як церковне, так і державне запрошення до Києва та до вашої резиденції, щоб побачити у безпосередній близькості, як побожний православний український народ благословляється та освячується, долучаючись до Тіла Господнього, без розділень та болючих станів нещодавнього минулого.

У зв’язку з цим, напередодні оголошеного священному кліру та християнській повноті України нашого візиту у серпні, до якого вже лишилося недовго, я звертаюся з посланням любові та єдності до всіх, оскільки чи вони знають про це, чи не знають, чи хочуть того, чи ні, – усі віруючі у Христа в Україні є плодом багатоплідного виноградника Константинопольської Церкви-Матері. Багато хто можливо неправильно тлумачать цей життєво необхідний та глибокий духовний зв’язок як начебто намір з нашого боку контролювати та маніпулювати внутрішнім життям Церкви України. Зовсім ні! Ми уділили частину від багатостраждального Тіла Церкви-Матері, щоб надати можливість народженим з її лона 1033 роки тому дітям зріло та відповідально, розсудливо, обачливо вирішувати питання щоденного церковного життя відповідно до своїх традицій, звичаїв та звичок, своєю мовою у межах державних кордонів України.

Така адміністративна незалежність жодним чином не означає, що ми не переймаємося чи відмовляємося від важкої духовної відповідальності, яку взяли на себе, коли принесли віру та просвітлення Вашим предкам. Ми відчуваємо цей міцний духовний зв’язок і ми зацікавлені великою мірою у поступі з Божої ласки усіх наших дітей по всьому всесвіту. Любов Церкви-Матері до своїх дітей по всіх усюдах є жертовною та виснажливою, але ніколи – удаваною, показною. Ми дарували вам істинну внутрішню церковну самостійність у вигляді Автокефалії і це не просто назва, оскільки ми бачили сльози багатьох героїв та святих побожного українського народу, які вздовж течій Дніпра діставалися до нас у прагненні здобути Помісну Церкву, позбавлену зовнішнього втручання, яке потроху-потроху змінювало мову та традиції, звісно і після створення нової незалежної та суверенної української держави.

Блаженніший брате, ми приходимо з великою любов’ю в нашому серці до всієї України без виключень. Істинна Мати ніколи не послаблює своєї любові, оскільки ніхто і ніщо не в змозі перешкодити Матері любити та жертвувати собою, незалежно від того чи люблять її діти її, чи ні. Якщо вони замість того, щоб веселитися та тішитися, засмутилися через те, що їхні брати, які були мертвими, ожили, що були вони пропалими і знайшлися (Лука, 15:32), то це ніяким чином не відлякує Церкву від того, щоб продовжувати зцілення подекуди гіркими ліками, але завжди керуючись не світськими критеріями та пануванням одного народу над іншим, але заради панування з Божої Волі Втіленої Мудрості, Любові та Миру на землі.

З цими думками вітаємо Ваше вельми бажане Блаженство, любих святих братів ієрархів та усіх, хто увійшов у двері Церкви і хто поза її дверима, та у надії на особисту зустріч та спілкування з Вами у безпосередній близькості міцно цілуємо через нашого посланця до Вас Високопреосвященного Митрополита Халкидонського владику Емануїла, відрядженого спеціально для того, щоб взяти участь разом з вами у святкуваннях, та підносимо молитви про щедру Милість триєдиного Бога, уславлюваного отцями нашими, до всієї України та її благородного народу.

26 липня 2021 року

Вашого Поважного Блаженства

Любий у Христі брат

Варфоломій Константинопольський

Ми висловлюємо свою велику радість та подяку за те, що надали нам можливість взяти участь у святкуваннях Церкви України через нашого представника, Його Преосвященство, Митрополита Киренського Хризостома, з нагоди 1033-ї річниці Християнізації Руси за святого рівноапостольного князя Володимира.

Безперечно, великі події історії народів постають у їхній пам’яті як маяки, що випромінюють світло, яке надихає людей, дає приклади та дозволяє їм черпати духовні сили, щоб витримувати нинішні негаразди та майбутні виклики. Діяльність святого рівноапостольного князя Володимира, безсумнівно, (αντάουττετλι) була найрішучішою (ντισάισιβλι) на історичному шляху людей Вашої Церкви, бо через неї відкрився шлях, що веде до спасіння.

Безумовно, часи скорбот і випробувань у Церкві Христовій багаторазові і часто напружені. Наш Господь, Сам, перед Своєю хресною жертвою заявив: «… у світі ви маєте скорботу, але будьте мужніми; Я переміг світ »(Ін. 16:33). Зрештою, саме для цього Христос прийшов у світ, а саме для того, щоб підняти занепалого від скорботи до радості воскресіння та вічності, навіть якщо цей шлях проходить через багато напастей. Правдиве послання Нового Завіту заявляє нам про це: «ми повинні через велику скорботу увійти в Царство Боже» (Діян. 14:22). Тому ми закликаємо вас, брати, «твердо тримайтеся віри» (Діян. 14:22), «непохитно дивлячись на Ісуса, провідника та сповнювача віри … щоб ви не втомились і не знемагали» (Євр. 12: 2- 3), до благословенного часу припинення (σεζέισιον) смути, коли ми будемо прославляти нашого істинного, живого, Триєдиного і поклоніння достойного Бога «одними устами і єдиним серцем».

Від щирого серця бажаємо всім вірним, які становлять повноту Церкви України, які через (βάϊα) своє хрещення зберігають спадщину (λέγκασι) Божественної благодаті, зберігати Христа, що мешкає у ваших серцях.

Тобі, Ваше Блаженство, ми щиро бажаємо, щоб у Вас було багато років, плідних (φρούτφουλ) у Господі.

Священне архієпископство Кіпру

27 липня 2021 року

Вашого найшановнішого Блаженства

Улюблений брат у Христі

+ Хризостом

Архієпископ Нової Юстініани та всього Кіпру

Пам’ять 15/28 грудня

Сьогодні, коли черевик московського окупанта топче українську землю, коли православні українці в окупованим Криму терплять наругу, святкування Собору Кримських Святих набуває особливого значення.

Історія християнського Криму нерозривно зв’язана з історією Київського Православ’я. Уже в першому, апостольському, столітті Слово Євангельської проповіді приніс сюди святий апостол Андрій Первозванний. До цієї ж епохи належить християнська місія священомученика Климента, єпископа Римського, прийняв мученицьку кончину в Криму, а в четвертому столітті в Криму діяло вже п’ять єпархій. Саме в древньому Херсонесі прийняв хрещення святий рівноапостольний Київський князь Володимир та поніс світло Христової віри по всій землі України. Багато святих, подвижників та святителів, подібно яскравому духовному суцвіттю прикрасили Український Крим подвигами освіти Християнського, мучеництва і сповідання. Будемо ж вчитися у них великому терпінню, вірі, любові, працьовитості. Будемо невпинно зберігати в серцях наших пам’ять про їх нетлінний подвиг: «Величаємо вас, усі святі, що в Українському Криму засяяли , і шануємо святу пам’ять вашу, бо ви моліть за нас Христа Бога нашого».

У собор Кримських святих увіходять:

Св. Ап. Андрій Первозванний († 62; пам’ять 20 червня, 30 листопада)

Сщмч. Климент Римський († 101; пам’ять 30 січня, 22 квітня, 10 вересня, 25 листопада)

Сщмч. Єфрем Херсонеський, єп. († поч. IV; пам’ять 7 березня)

Сщмч. Василь Херсонеський, єп. († 309; пам’ять 7 березня)

Сщмч. Агафодор Херсонеський, єп. († 311; пам’ять 7 березня)

Сщмч. Євген Херсонеський, єп. († 311; пам’ять 7 березня)

Сщмч. Елпідія Херсонеський, єп. († 311; пам’ять 7 березня)

Свт. Етер Херсонеський, єп. († 324; пам’ять 7 березня)

Сщмч. Капітон Херсонеський, єп. († після 326; пам’ять 7 березня)

Свт. Мартін I Римський († 655; пам’ять 14 квітня)

Свт. Стефан Сурожский, архиєп. († бл. 750; пам’ять 15 грудня)

Прп. Іоанн Готфського, єп. († 790; пам’ять 19 травня, 26 червня)

Свт. Сава Сурожский, архиєп. († XII; пам’ять 2 квітня)

Тропар, глас 4

Сьогодні світло святкує Українське Православ’я / і радісно торжествують усі православні, / здійсняючи пам’ять святих Криму Українського, / від апостола Христового Андрія до тепер прославлених, / їх заступництвом і молитвами / даруй, Господі, усім нам допомогу Божу, / щоб непохитно стояти в Православ’ї, / Твою милость багату, мир і спасіння душ наших.

Кондак, глас 3

Як жертву непорочну і благоугодну Христу приносячи, / Українське Православ’я світло святкує, / здійсняючи соборну пам’ять святих угодників Кримських, / що від землі української піднялися / і насельниками селищ райських зробилися. / І ми всі, під покров їх молитов прибігаючи, / визволяємося від нападаючих бід і злого, / оспівуючи разом з ними Святу Трійцю, / що дарує нам спасіння й велику милость

Величання

Величаємо вас, усі святі, що в Українському Криму засяяли , і шануємо святу пам’ять вашу, бо ви моліть за нас Христа Бога нашого

Разом з тим, по нашому міркуванню, поширення християнства на землях Київської Русі (сучасних Білорусі та України) нерозривно зв’язана з результатами праці святих рівноапостольного Кирила і Мефодія. Саме їх діяльність по перекладу Євангелія на слов’янську мову знайшла своє відображення в історичних літописах.

Також і остаточна перемога боротьби за канонічне впровадження слов’янських перекладів Святого Письма та й взагалі слов’янського богослужіння, що відбулася відбулася на Венеціанському синоді 867 р., напряму пов’язана з діяльністю святих братів. Саме св. рівноапостольний Кирило, які був присутнім на Венеціанському синоді, заявив: «Як же вам не соромно визнавати лише три мови, а всім іншим людям i мовам загадувати бути сліпими i глухими? Скажіть мені, ви, що вважаєте Бога таким слабким, що Він цього дати не може, або такою завидною, що не хоче? Ми ж знаємо багато народів, що мають Святе Письмо i віддають хвалу Богові кожен на своїй мові; це вірмени, перси, вірмени, iбірійці, сугди, готи, авари, турки, хазари, араби, єгиптяни, сирійці i багато інших» [1 , ст. 14].

Тому в цієї невеликої статті ми спробуємо розглянути деякі історичні аспекти, які доводять вплив діяльності святих братів на обрядовість Київського Православ’я.

Місія рівноапостольних Кирила і Мефодія на землях Київської Русі

Основним питанням, яке частково дискутується до сьогодні, є діяльність святих рівноапостольних Кирила і Мефодія саме на землях Київської Русі.

Так, деякі сучасні дослідники, заперечують не тільки реальний вплив діяльності святих братів на Київське Православ’я, але сам факт розповсюдження їх діяльності на Білоруські та Українські землі вже в ІХ ст.

Разом з тим, ще в XIX в., розглядаючи діяльність св. рівноапостольного Кирила і Мефодія, російські православні церковні історики подавали як незаперечний факт, що «Країна, що лежить між Стиром та містом Луцьком (близь якого протікає річка Стир) і рікою Бугом (який протікає поблизу Володимира-Волинського), колись входила до складу єпархії св. Мефодія, від якої отримала світло християнської віри». [2, ст. 2]

Якщо враховувати, що часом смерті св. рівноапостольного Мефодія прийнято вважати 6 квітня 885 р., слід: організована Церковна структура існувала на українських землях за сто років до офіційно прийнятої дати хрещення Київської Русі. Схожу думку поділяють і українські дослідники. Наприклад, о. Ісидор Нагаєвський вважає, що «не є виключене, що заснування Мукачівської єпархії сягае в часи св. Методія.» [3, ст. 93]

Безпосередньо з діяльністю св. Кирила і Мефодія зв’язує християнізацію Київської відомий російський історик О. Карташов, які висунув досить цікаву та обґрунтовану гіпотезу про те,  що т.зв «Хозарська місія» св. Кирила і Мефодія, насправді була «руською місією». Переробка її на «хазарську» – робота моравського складальника життєпису цих святих. Насправді, св. рівноапостольні Кирило і Мефодій проповідували на землях Київської Русі [4, ст. 75-92]. Дана концепція повністю відповідає висновкам більшості досліджень з історії розширення християнства в IX – Х століттях.

Також варто згадати і про те, що ще в середині XIX ст., Існувала гіпотеза про проникнення на землі ятвягів (Туровське князівство) учнів св. Мефодія [5, ст. 12-13]. Останні, на думку дослідників, приходили з Волині по річках Горинь і Случ. Якщо враховувати сьогоднішнє визнання факту хрещення Київського князя Оскольда, разом з князем-варягам Туром, проникнення на білоруські землі християнства саме від святого рівноапостольного Мефодія ще наприкінці IX ст. робиться цілком правдоподібно. Як наслідок цього – межі єпархії св. Мефодія постійно просувалися на схід і охоплювали частину земель сучасної Білорусі.

Ще один український дослідник – А. Пекар, прямо визначає чотири напрями проникнення християнства на землі Київської Русі: Моравський (єпархія св. Мефодія), Візантійський, Болгарський (сюди перейшли учні св. Мефодія після його смерті) і німецький. При цьому він визначає першим і найбільш дієвим (у ІХ ст.) саме моравський шлях та приводить доказам своєї теорії Західно-Волинські ямні поховання Х – ХІ ст.: «враховуючи те, що поховальний обряд відображає стосунки в реальному житті із запізненням на два-три покоління, можна говорити, що цей процес християнізації розпочався тут у ІХ-Х ст., тобто з часів діяльності в Великой Моравії Кирила та Методія» [6, ст. 776].

Також матеріальним підтвердженням викладеної віще теорії є будівництво в літописному Перемишлі білокамінної церкви – ротонди з колісною вівтарної апсида. Її будівельний план повністю ототожнюється з планом ротонди кінця IX ст. в Левом Граді (Чехія) і Старим Місці в м. Угерське Градиште (Моравія). [7, ст. 102] При цьому, як переконливо доводить той же О. Моця, «навіть якщо датувати будівництво перемишильської ротонди пізнішим часом, то, однак є всі підстави вбачати в ній, як і в аналогічних ческих і польських ротондах ХІ ст., відображення великоморавських традицій» [8, ст. 777].

Таким чином, підсумовуючи питання діяльності святих рівноапостольних Кирила і Мефодія на землях Київської Русі, важко не погодиться з А. Пекарем: «В якій мірі і як далеко сягала ця місіонерська діяльнісць прихожих монахів – місіонерів, нам тяжко сказати. Але можна припускати, що вона була досить успішна, коли вже з початком Х ст. християнство здобуло собі значну частину кіївського боярства, як теж знайшло доступ до самого князівського двору через охрещення княгіні Ольги» [9, ст.19-21].

Книжна справа Київської Руси в ІХ ст. та її вплив на формовання кирилиці

Більшість сучасних істориків хрестоматійно пов’язують з’явлення літератури Київської Русі, у тим числі й богослужбової, з саме з діяльністю св. Кирила і Мефодія. При цьому фактично ігнорується свідчення літописів про т.зв. «хазарську місію», яку професор О. Карташов, про що ми вже писали вище, слушно назвав саме «руською місією».

Так, ґрунтуючись на даних археологічних досліджень, академік М. Брайчевський доводить існування писемності в Київській Русі ще в початку IX – Х ст., Тобто набагато раніше Кирило-Мефодіївської традиції. І, як наслідок цього, припускає існування перекладів Євангелія та інших богослужбових книг слов’янською («руською» або «київською») мовою ще в середині IX ст. Ця гіпотеза академіка М. Брайчевського виводить з «міфічного стану» ствердження життєпису св. Кирила і Мефодія про бачення ними в часі «хозарської місії руських книг» – Євангелія і Псалтирі.

З решти, існування древнього «руського» перекладу богослужбових книг у другій половині IX ст. подавався як безперечних фактів ще російськими православними дослідниками середини XIX ст. [10, ст. 4]

Гіпотеза дослідників XIX ст. знайшла свій розвиток у роботі болгарського дослідника, професора філології Є. Георгієва [11]. Останній переконано доводить: кирилиця є абеткою, що утворилася в процесі пристосування грецької абетки до особливостей слов’янських мови. Вона виникла в першу чергу у Болгарії і швидко поширилася на всі слов’янські країни. Згідно твердженням професора Е. Георгієва, про-кирилиця виникла на кілька століть раніше глаголицю і поступово реформувалася. Саме тому, глаголиця, як досить штучна абетка, не втрималася у вжитку.

На нашу думку, болгарська професор мав рацію. Глаголиця була створена св. Кирилом близько 862 р., а вже наприкінці ІХ – Х ст. була практично відсторонена кирилицею. При цьому, точні літописні дані про штучне виникнення кирилиці відсутні. Цілком імовірно часове паралельне існування двох абеток – глаголичної і кириличної.

Тому не можна виключити існування якогось варіанту про-кириличної абетки на території тогочасної Київської Русі, яка цілком імовірно могла послужить прообразом для будучої філологічної праці св. братів. Таке припущення про поширення християнства на землях Київської Русі вже в IX ст. і наявності тут богослужбової літератури на власному варіанті слов’янської мові висував ще Іван Франко. [12, ст. 64]

Прикладом подібної «руської» або «київської» абетки може бути т.зв. «Софійська абетка» (XI ст.), Яку відшукали на стінах Київського Софійського собору під час реставраційних робіт 1954 – 1963 рр. і в вперше описана С.Висоцьким [13, ст. 38].

Особливістю знайденої абетки є її місцезнаходження у вівтарній частині храму, що виключає її виконання випадковою особою; ретельно прописані букви, і зрештою, сам склад абетки: 27 літер, серед яких 23 грецькі та чотири слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). Тут потрібно погодиться з думкою деяких дослідників (Висоцький С., Жиленко І.), що «Софійська абетка» є перехідний формою між грецькою абеткою і моравською кирилицею (мала 38 знаків).

Таким чином, можемо сміло висунути гіпотезу про те, що побачений святими братами Кирилом і Мефодієм варіант «руської» кирилиці, як мови перекладу Євангелія та Псалтирі, міцно вплинув на створення ними остаточного варіанта слов’янської абетки та слов’янського правопису.

Вплив моравського (св. Мефодія) обряду на Київське Православ’я

На великий жаль, про варіант слов’янської Східної (Православної) обрядовості, яку започаткували святі рівноапостольні Кирила і Мефодій ми маємо досить мало фактів. Деякі дослідники навіть припускають повне зникнення цього обряду невдовзі після смерті св. Мефодія. Але, за нашим міркуванням, такий погляд є помилковим.

Так, про тривале існування згаданого вище обряду, як на землях Чехії, так і князівствах Київської Русі, вперше дізнаємося з роботи чеського анналіста Козьми. Розповідаючи про заснування Празького єпископства, він наводить лист папи Римського Іоана ХІІІ (965-972 рр.). Зі згаданого листа дізнаємося про те: що на тернях Чеського князівства, через майже сто років після смерті Мефодія, існувало слов’янське священство і застосовувався обряд св. Мефодія; що в другій половині Х ст. обрядовість св. Мефодія мало назву «руської»; що на землях Київської Русі, за двадцять років раніше володимирського хрещення, був «поширено вживався обряд св. Кирила і Мефодія» [14, ст. 93].

Про факт перенесення обряду, які започаткував св. Мефодій, на землі Київської Русі учнями св. Мефодія стверджував й І. Франка. Зокрема він зазначає, що Червенських Градах жили і діяли Наум і Горазд – учні св. Кирила і Мефодія [12, ст. 407].

Але головними відзнаками присутність обряду св. Мефодія на землях Київської Русі та його упливу на формування християнської культури безперечно є богослужбова та християнська література, а також формування власного церковного календаря.

Тому, з огляду на працю святих братів, Можливо припустити, що в 863 – 867 р.р. св. брати перевели на старослов’янську мову Служебник, Євангеліє – Апракос (напрестольне Євангеліє), Псалтир і Требник. Саме ці книги первинно необхідний для відправлення богослужінь і саме ці книги, разом з Катехізисом св. Кирила і Мефодія, від початку використовувалися в Київської Русі.

Наприклад, відомий історик Г. Шиманський зазначає, що Великий Требник, перекладений слов’янською мовою святими Кирилом і Мефодієм застосовувався в Київське Православної Церкви аж до 1328 р. [15, ст. 7].

На підтримку гіпотези застосування богослужбових та християнсько-освітніх перекладів св. Братів у Київському Православ’ї, а через це і розробленого ними обряду або його елементів, навіть після «володимирського хрещення Київської Русі», також говорять і сучасні дослідження. Так, відома українська дослідниця, д.і.н. М. М. Нікітенко стверджує: «Побутування у рамках Кирило-Мефодіївської традиції складених на основі візантійських текстів слов’янських катехізмів підтверджує надзвичайно цікавий текст … Маються на увазі знамениті хіландарські аркуші, що зберегли фрагменти виконаного у Кирило-Мефодіївський період слов’янського перекладу катехізмів Кирила Єрусалимського. … найбільш ранній давньоруський список (ХІІ – ХІІІ ст.) слов’янського перекладу оглашальних слів Кирила Єрусалимського є ідентичним за своїм змістом Хіландарським аркушам, що говорить про використання Кирило-Мефодіївської катехізаційної практики на Русі» [16, ст.105].

Те, що переклади св. Кирила і Мефодія (як мінімум Требник і Катехизис) застосовувалися через кілька століть після жорстко-канонічного підпорядкування Православної митрополії Константинопольському патріарху та і неодноразових спроб ревізії київських богослужбових книг і літописів Київськими митрополитами грецького походження, свідчить про міцне зміцнення первинної слов’янської обрядовості в варіанті св. Мефодія на землях Київської Русі починаючи від полови ІХ ст.

Варто відзначити і те, що обряд св. Мефодія наклав свій істотний відбиток і на календарі Київського Православ’я.

Наприклад, календар Архангельського Євангелія (1092). Пам’ять св. В’ячеслава зазначено в ньому 28 вересня. Одночасно не можна не помітити ще кілька древніх дат пам’яті, що знаходяться у вересневому календарі Архангельського Євангелія: 21 вересня – апостола Матвія, 27 вересня – Козьми і Даміана і 29 вересня – архангела Михаїла. Всі представлені пам’яті різко відрізняються від інших пам’ять даного Євангелія, бо не мають: а ні відсилань до основної частини апракоса, а ні до Євангельських читань.

На нашу думку, цілком логічно виникає гіпотеза, що згадані чотири пам’яті є запозиченими з більш давніх календарів богослужбових книг Київського Православ’я.

Загалом, саме пам’ять св. В’ячеслава найбільше відображає глибокій відбиток обряду св. Мефодія на землях Київської Русі.

Так, якщо орієнтуватися на «Сказання про святих страстотерпців Бориса і Гліба», можна зробить висновок, що культ св. В’ячеслава був відомий на землях Київської Русі ще до другої половини XI ст., Тобто як мінімум на 45-50 років раніше створення Архангельського Євангелія. А в Новгородській Мінеї, датою створення якої вважається 1096 – 1096 рр., також присутній служба на честь св. В’ячеслава.

Більше того, культ св. В’ячеслава був сприйнятий Київським Правосла’ям незабаром після оголошення князя святим. Про це говорить факт святкування виключно первісної дати пам’яті – 28 вересня. Це відкидає думку про пряме запозичення даної пам’яті з календарів Моравської єпархії св. Мефодія, бо календар Тирської Псалтирі, створений у третій чверті XI в. для Гертруди Польської, дружини Ізяслава Ярославича, містить ще кілька пам’ять св. В’ячеслава: 4 березня – день перенесення мощів цього святого і 30 вересня – освячення храму на честь св. В’ячеслава. Тому, на нашу думку, на момент створення Архангельського Євангелія була відома тільки первісна дата святкування пам’яті св. Князя, яка саме з Моравії і потрапили в Київську Русь через обряд св. Мефодія.

Ще одним святом, яке, на нашу думку, може бути спадщиною обряду св. Мефодія, є святкування пам’яті Іоана Екзарха Болгарського 31 липня († перша чверть Х ст.). Дану пам’ять ми зустрічаємо в місяцесловах Євангелія XII ст. [17, ст. 190 об.] Подібна гіпотеза викликано тим, що місяцесловах грецького походження, зокрема Святогробським Типіконі, відзначають пам’ять цього святого 31 січня [18, ст. 14-15].

Беручи до уваги: що св. Іоан перевів на слов’янську мов «Шестиднев» та ряд творів Іоана Дамаскина; що, після падіння Моравської держави, учні св. Мефодія пішли до Болгарії, а також час смерті святого – можливо висунуть гіпотезу про перехід пам’яті цього святого в календарі Київського Православ’я до 988 р. і саме з календаря обряду св. Мефодія.

Згідно історичних порівнянь, для подібного заманювання обрядових звичаїв потрібен великий проміжок часу (як найменш п’ятдесят – сто років).

На нашу думку, на підтримку гіпотези про користування перших осередків християн Київської Русі саме (і тільки) перекладами св. рівноапостольного Мефодія (або найближчих чеських єпископств) також говорить наступний факт: богослужбові мовою Візантійської Церкви на той час була виключно грецька мова. Греки, навіть після Володимирового хрещення Київської Русі та жорсткого канонічного підпорядкування новоствореної Київської митрополії до Константинопольського патріархату, не робили самостійних спроб перекладу богослужбових книг на слов’янську мову. Навпаки, прийшлі грецькі священики намагалися зробити богослужбової мовою Київського Православ’я мову грецьку (як єдиної богослужбового мовою Римсько-Католицької церкви була мова латинська).

Саме тому спираючись на віще викладенні дані, можливо зробить висновок про існування в Київському Православ’ї богослужбової літератури мефодіївського походження ще в часи благовірного Київського князя Оскольда та святої княгині Ольги, а також про тривале заманювання обряду св. Мефодія на землях Київської Русі. Дані факти повністю сходяться, як з показаннями західних хроністів, так і вітчизняними літописними свідченнями про київські християнські осередки часів св. княгині Ольги.

Пам’ять святих рівноапостольних Кирила і Мефодія в календарях Київського Православ’я

Значення діяльності рівноапостольного Кирила і Мефодія визначило їх глибоке шанування усіма слов’янами. Їх пам’яті відзначаються не тільки в стародавніх церковних календарях Київської Русі, болгарських і сербських календарях, але і в чеських та хорватських глаголичних рукописах. Перші церковні свята, встановлені слов’янами, пов’язані саме з життям і діяльністю рівноапостольним братам: 30 січня – отримання в Херсонесі Кирилом мощів Климента, папи Римського (861 р.), 14 лютого – день смерті Кирила Філософа († 869 р.), 6 квітня – день смерті моравського архієпископа Мефодія († 885 р.). Ці Кирило-Мефодієвські свята присутні практично у всіх древніх слов’янських календарях і є обов’язковою частиною болгарських і сербських місяцесловів кінця XII – початку XIV ст., тобто дофілофеївської  традиції. Присутність корпуса Кирило-Мефодієвських свят у місяцесловах традиції Київської Церкви XI – XIII ст. значна: з 38 відомих календарів Євангелій і Апостолів, у 12 згаданий хоча б одно з розглянутих свят. Святкування пам’ять цим святим знаходимо й у найбільш древніх церковних книгах, що були створені в Київської Русі. Так, Остромирове Євангеліє (1057) і Збірник Святослава (1076) містять пам’яті св. Кирилу, а Архангельське Євангеліє (1092) – пам’ять св. Мефодію.

Саме великий вплив обряду св. Мефодія і Кирила на формування християнських осередків на землях Київської Русі (сучасних України та Білорусі), сприяло посиленню культу цих святих у Київськім Православ’ї.

Так, досліджуючи календарі богослужбової літератури Київського Православ’я ХІІ – ХIV ст., Спостерігаємо процес одночасного святкування пам’яті св. Кирила і Мефодія. При цьому дата єдиної пам’яті береться згідно дня смерті св. Мефодія – 6 квітня. Треба особливо відзначити той факт, що вперше подібна пам’ять зустрічається саме в богослужбової літератури Київського Православ’я. Перший приклад подібного святкування пам’яті св. братів знаходимо в Студитської Міней XII ст., що містить богослужіння (службу) «святим Учителям Слов’янським Кирилу Філософу і благословенному Мефодію» [19, ст. 56]. Також прикладами цієї традиції є календар ростовського Євангелія XIII ст. [20, ст. 252 об.] і Студитського Статуту другої половини ХIV ст. [21, ст. 67 об.].

Традиція одночасного вшанування пам’яті святих рівноапостольних Кирила і Мефодія саме 6 квітня, потрапила з Київських – у південна-слов’янські церковні календарі. Воно зустрічається в Драганової мінеї (кінець ХІІІ ст.) [22, ст. 421], Лесновським Євангелії (кінець ХІІІ – початок ХIV ст.) [23, ст. 133] та Загравським Євангелії (1305 р.) [24, ст. 240 об.].

На нашу думку, сукупність цих даних дають нам всі підстави стверджувати про досить велике поширення культу св. Мефодія на землях Київської Русі та первинної християнізації Київської Русі саме в обряді св.. Кирила і Мефодія.

Разом з тим, починаючи з другої ХІІ століття назираємо певне випадення всього корпуса Кирило-Мефодієвських пам’ятей з календарів Київської Церкви. Цей процес, швидше за все, є результатом жорсткого канонічного підпорядкування Київської митрополії Константинопольському патріарху та спроб Київських митрополитів грецького походження пов’язати історію Київського Православ’я виключно з Візантією та грецьким впливом.

Особливої цензурі Київських митрополитів грецького походження підверглися пам’яті вшанування св. Мефодія. Це, на нашу думку, пов’язано з його архієрейством та, відповідно, більшим впливом Святителя та його учнів на християнізацію Київської Русі.

Так, згідно з «Опису рукописів, що зберігаються в архіві святійшого урядового синоду» (охоплює рукописи з XIIІ по XVIII ст.), З більше тисячі рукописів архіву, ім’я св. Мефодія згадується тільки чотири рази [510, № 657, № 928, № 929, № 1143]. При цьому дата його пам’яті подається: в церковних Статутах XVII ст. – 20 Червня [25, № 928, № 929]; богослужбовим збірнику XVIII в. і Святцях XVII – XVIII ст.ст. [25, № 657, № 1143] – 11 травня. Тільки чотири згадки пам’яті св. Мефодія дає і описання «Міней – Читієй» (XVI ст.) З зборів Софійське бібліотеки [26, № 1318, № 1321, № 1322, № 1352]. При цьому додаються ще дві нетрадиційні пам’яті: 17 жовтня [26, № 1318, ст. 34] і 12 червня [26, № 1322, ст. 123].

Разом з тим, у порівнянні з пам’ятями св. Мефодія, пам’ять св. Кирила, який був тільки ченцем та творцем абетки, тривало згадується практично у всіх рукописах архіву ХVІ – ХVІІІ століть [25, №596; № 573; № 579; № 584; № 588; № 591-596; № 601; № 604; № 605; № 611; № 614; № 622; № 627; № 631; № 641; № 653; № 660; № 666; № 669; № 718; № 730; № 740; № 881; № 917; № 921-924; № 926; № 928-930; № 932; № 935; № 1140; № 1143; № 1145-1165], при цьому дата пам’яті застається незміною – 14 лютого.

Але «поспіх» греків у витисканні пам’ятей св. Кирила і Мефодія з церковних календарів Київської митрополії відбувся тільки після руйнування Києва і переміщення центру митрополії в Володимир (на Клязьмі) і далі до Москви, де раніше пам’ять святих братів не була викоренена в народної пам’яті. Тут повний цикл Кирило-Мефодіївське свят присутній тільки в одному рукописному пам’ятнику другої половини XIII ст. – Синайським Апостолі, а в ХIV ст. повний цикл подібних свят у календарях Київської взагалі не зустрічається. Ми проаналізували 140 стародавніх місяцесловів Київської митрополії XIV ст. і побачили, що тільки 22 з них містять хоча б одну Кирило-Мефодіївську пам’ять. При цьому переважна більшість розглянутих рукописів була створена на території Московського князівства або має московське першоджерело.

Разом з тим, шанування св. Мефодія серед віруючих саме Київського Православ’я (на землях сучасної України і Білорусі) не припиняється. Назирається цікава тенденція, коли, не знаходячи пам’ять св. Мефодію в «нових» грецьких богослужбових книгах московського походження, писці Київської Русі поміщали їх пам’яті в дні однойменних  візантійських святих. Так, Євангеліє київського походження XIII ст. [27, ст. 127 об.], Луцьк Євангеліє XIV ст. [28, ст. 253], Студитський Статут 1398 [29, ст. 67], Пролог 1400 р. [30, ст. 116], зміщають пам’ять св. Мефодія під 20 червня, коли Константинопольська Церква відзначає пам’ять св. Мефодія Потарського.

Подібне заміщення знаходимо і в Румянцівському Обіходнику першої половини ХIV ст., коли замість пам’яті св. патріарха Мефодія Константинопольського (14 червеня), міститься пам’ять «святих святителів Мефодія і Кирила» [31, ст. 95 об.].

Таким чином можемо зробить висновок, що через великий міцний вплив святих рівноапостольних братів Кирила і Мефодія на християнізацію Київської Русі, їх пам’яті зайняли тривале місце в народної пам’яті й, через це, у церковних календарях Київського Православ’я. При цьому шанування святих братів народами Київської Русі (українцями та білорусами) було настільки міцним, що навіть рішучі та дієві кроки Київських митрополитів грецького походження по витисканню цих пам’ятей, не змогли остаточно витиснути їх з народної та церковної пам’яті.

Висновки

Всі викладені вище факти: уплив саме київських перекладів на розробку слов’янської кирилиці, першості св. рівноапостольного Кирила і Мефодія в слов’янській богослужбового традиції, близькість єпархії св. рівноапостольного Мефодія до Києва і виражено, на підставі рукописів XII-XIII ст., тривале застосування Кирило-Мефодіївських перекладів слов’янських богослужбових та віронавчальних книг у Київської Русі, дає нам право стверджувати про міцний вплив саме обряду святих рівноапостольних Кирила і Мефодія в Київському Православ’ї, згадки про які заховалися до нашого часу.

Тому сьогодні, коли ми відроджуємо в Української Православної Церкві Київського Патріархату саме традицію та споконвічний автентичній  обряд Київського Православ’я ІХ – ХVII століть, варто подумати про вертання всього корпусу історичних пам’ятей святих рівноапостольних Кирила і Мефодія в наші церковні календарі.

Посилання

1. Гаек С., Гурка Л. Эўропа, Эвангельле, Беларусь: Рэфлексіі напярэдадні Трэцяга Тысячагоддзя // Слова №1. Ворша-Люблін, 1997.
2. Хойнацкий А.Ф. Память святых и равноапостальный Кирила и Методия в пределах Югозападного края России. Б.м., 1872.
3. Нагаєвський Ісидор о. Кирилр-Методіївське Християнство в Русі-Україне. Рим, 1962 р.
4. Карташев А.В. Очерки по истории Русской Церкви. Т.І. Париж, 1959
5. Воспоминание о древнем православии западной Руси. М., 1867
6. Моця О.П. Релігія і церква. // Історія культури давнього населення України. Т. І. К., 2001.
7. Ісаевич Я. Д. Культура Галицко-Волынской Руси// Вопросы истории. № l. 1973.
8. Моця О.П. Релігія і церква. // Історія культури давнього населення України. Т. І. К., 2001
9. Пекар А. Чернече життя Київської Руси в домонгольській добі. //Нарис історії Васильянського чину Святого Йосафата. Рим., 1992.
10. Срезневский И.И. Древние памятники русского письма и языка. Общее повременное обозрение. // Известия Императорской Академии Наук по отделению русского языка и словестности. Т. 10. Вып. 1. СПб, 1861
11. Георгиев Е. Славянская письменность до Кирилла и Мефодзия. София, 1952
12. Франко І. Найстаріші пам’ятки південноруського письменства / Зібрання творів в п’ятдесяти томах. Т. 40. К., 1983
13. Висоцький С.О. Азбука з Софійського собору в Києві та деякі питання походження кирилиці // Мовознавство. № 4, 1976.
14. Нагаєвський Ісидор о. Кирилр-Методіївське Християнство в Русі-Україне. Рим, 1962.
15. Шиманский Г.И. Литургика: Таинства и обряды. М., 2003.
16. Никітенко Н.М. Свята Софія Київська: історія в мистецтві. К., 2003.
17. РГАДА, Син. тип. 1.
18. Воскресенский Г.А. Древлеславянский Апостол, Послания св. апостола  Павла по основным спискам четырёх редакций рукописного славянского апостольского текста. Вып. 1, Сергиев Посад, 1892.
19. Горский А.В., Невоструев К.И, Описание славянских рукописей Московской Синодальной библиотеки. ІІІ ., ч. 2. М., 1917
20. Ростовское Евангелие, ГИМ Арх. 1
21. Студийский Устав. РГАДА Син. тип. 144
22. Срезневский И.И. Сведения и заметки о малоизвестных и неизвестных памятниках. NLXVIII: Трефологий Зографского монастыря ХIII века. // Записки Императорской академии наук. Т.28, кн. 1., приложение 1. СПб., 1876.
23. JAЗУ IV d 12
24. Zograf. I d 9 (копія з мікрафільму Патрыяршага інстітута патрыстычных даследванняў у Влатадоне (Салонікі))
25. Описание рукописей хранящихся в архиве святейшего правительственного синода. Т. I. СПб., 1904.
26. Софийская библиотека. Выпуск II. СПб, 1907.
27. Евангелие РНБ F.п.I.118
28. Луцкое Евангелие, РГБ. Рум. 112
29. ГИМ Син. 333.
30. ГИМ Син. 240
31. РГБ Рум. 284

прот. Сергій Горбик,

 науковий координатор проекту «Київське Православ’я»

Пам’ять 27 серпня / 9 вересня

Преподобний священомученик Кукша і преподобний Пимен Пісник були ченцями Києва-Печерського монастиря та відійшли до Господа в один день – 27 серпня (після 1114 р.).

Преподобний священомученик Кукша проповідував у в’ятичів у часи святителя Феоктиста, єпископа Чернігівського (1113-1123; пам’ять 5 серпня). В’ятичі, серед яких проповідував і прийняв кончину преподобний священомученик Кукша, жили по річці Оці, займали місцевість Орловської і Калузької областей. Вони були язичниками. Преподобний Нестор Літописець (пам’ять 27 жовтня), описуючи в’ятичів, обурювався їх мерзенними звичаями і додавав, що вони так живуть «навіть і до нинішнього дня», залишаючись незнайомими з Законом Божим і творячи свій закон.

Святитель Симон, єпископ Володимирський і Суздальський (ХII; пам’ять 10 травня), у посланні до преподобного Полікарпа, архімандриту Печерському († 1182; пам’ять 24 липня), писав про преподобного Кукшу: «Як можу гідно прославити святих мужів, що були у святому Печерському монастирі, в якому язичники хрестилися і ставали ченцями, а юдеї обирали святу віру? Але я не можу промовчати про блаженного священомученика і чорноризця сього монастиря Кукшу, про якого всі знають, що він проганяв бісів, хрестив в’ятичів, дощ звів, висушив озеро, створили багато інших чудес і після багатьох мук убитий був з учнем своїм Никоном».

У той же час в Печерському монастирі здійснював свій чернечий подвиг блаженний Пимен пісник, догоджаючи Богові; за свою велику любов до посту і працю духовну, він отримав від Бога настільки великий дар, бо прославився не тільки зціленням хворих, а й передбаченням майбутнього і здійсненого у віддалених і невідомих місцях. Цей святий Пимен зціляв багатьох недужих, пророкував багато та передбачив про своє відхід до Господа за два роки до кончини. Святий Пимен, прозрівши смерть блаженного Кукши та учня його Никона, що знаходився далеко від нього, гучно виголосив серед Печерської церкви:

- Брат наш Кукша в нинішній день забити язичниками!

Це сказавши, Пимен відійшов до Господа в один день з святим Кукша і учнем його – Никоном.

Таким чином оці троє разом отримали потрійну радість, яку око не бачило, вухо не чуло і яка не сходила на серце людині (пор. 1. Кор.2: 9); оцю радість приготував Бог, Єдиний в Трійці, для всіх, хто любить Його: Йому відається слава, нині, завжди і в нескінченні віки. Амінь.

Тропар преподобного священомученика Кукши і преподобного Пимена посника, Києва-Печерський, що в Ближніх печерах спочивають, глас 3

Мученицькою кров’ю, священомученик Кукша, / у проповіді Євангелія зі учнем твоїм, блаженним Никоном, чесно прикрасився, / і Пимен, в пості світло просіяв, / в один день і одну годину відійшли у світ вічний, / тепер молитесь Господу, / щоб подав нам велику милість.

Кондак преподобного священомученика Кукши і преподобного Пимена посника, Києва-Печерський, що в Ближніх печерах спочивають, глас 4

Світила розумні, зійшовшись, хвалу заспіваймо, люди, / бо просіяли вони правдиво в світі цьому:/ Пимен багатьма подвигами, / Кукша ж з учнем Никоном проповіддю Слова, / і ці троє, разом стоять перед Святою Трійцею, / як сонце сяють і освічують тих,/ що з любов’ю пам’ять їх вихваляють.

Ну що ж браття з того часу минуло 100 років (1988), а потім ще 25 (2013). Наукові дослідження встановили ще більше фактів з історії Хрещення Русі-України, всебічно дослідивши і русько-візантійські взаємини. Навіть розставились акценти і ті, до яких апелював Володимир Завітневич, сьогодні мислять вже по-іншому, бо головна проблема в Україні – це єдність Українського Православ’я.

Святкування 1025-ліття Володимирового Хрещення Руси 988 р. практично завершилися і ми отримали кілька вагомих меседжів над якими мусимо задуматися, щоб далі йти вперед у напрямку єдності Українського Православ’я. Які ж вони ці меседжі? Перший із них – це звичайно привітання обох предстоятелів – Святійшого Патріарха Філарета і Блаженнійшого митрополита Володимира. Другий із них – виступ Президента України Віктора Януковича на офіційній академії в Національному палаці “Україна”, в якому прозвучали запевнення в тому, що

1) «Ще раз підкреслюю – для держави всі церкви і релігійні організації є рівні. Ми поважаємо вибір наших громадян і гарантуємо кожному конституційне право на свободу віросповідань»;

2) «Історія свідчить, що жорстко страждає той, хто не прагне зберігати єдність віри, народу, держави»;

3) «Ми повинні бути свідомі того, що є спадкоємцями видатної традиції, яку започаткував один із європейських цивілізаційних форпостів – Київська Русь. Вона продемонструвала усьому тогочасному світові високі зразки духовності, правового мислення, самоорганізації громад і державної політики. Здолавши тяжкі випробовування, наш народ лише наприкінці ХХ століття остаточно виборов незалежну державу, яка свято наслідує традиції Київської Русі. Але ще не всі рани минулого загоєно»;

4) «Ми не допустимо використання церков і релігійних організацій деякими політичними силами у своїх вузьких інтересах. Це стосується також і закордонних центрів, які через релігійні організації інколи прагнуть впливати на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Адже йдеться про питання національної безпеки держави»;

5) «Попереду в нас усіх тяжка праця задля відновлення єдності православ’я, стародавньої традиції християнства Київської Русі. Традиції, яка шанувала усі релігії народів світу, але завжди була вірна своїй рідній Київській купелі. Впевнений, що у нас вистачить і мудрості, і сили у цій об’єднавчій богоугодній справі. Майбутнє України, її народу в єдності, а не в розділеннях. Це не пафосні слова, а важливе послання, яке ми зобов’язані передавати від покоління до покоління».

Читаючи ці чіткі і виважені формулювання та аналізуючи все, що відбувалося у Києві в дні святкувань 1025-ліття Хрещення Київської Русі-України, ми можемо впевнено робити кроки для зближення, задля єдності Українського Православ’я і створення Єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Продовжуючи думку професора КДА Володимира Завітневича, можна лише сказати, що через менше аніж сто років у Ювілей 1100-ліття Хрещення Київської Русі-України ми ще раз по-новому осмислимо роль і значення Володимирового Хрещення і Просвітлення нашого народу і, впевнений, в Єдиній Українській Православній Церкві, яка займе помітне місце у сім’ї церков Вселенського Православ’я. Навряд чи хто з нас доживе до тих днів, але про нас згадають, як про тих, на чиї плечі вже сьогодні лягає місія з’єднання Українського Православ’я.

Високопреосвященний Димитрій, митрополит Львівський і Сокальський.

Кондак 1

Обраного світильника, що темряву ідолослужіння в державі Руській розігнав і світлом божественної віри її просвітив, хвалимо тебе, святий рівноапостольний княже Володимире: ти ж, що завжди сміливо стоїш перед Царем царів, не переставай молитися за спадок твій і твоїми молитвами охороняй нас від усякої біди і лиха, щоб ми з розчуленням вдячно взивали до тебе:

Радуйся, Володимире, землі твоєї просвітителю.

Ікос 1

Творець ангелів і людей, Який у Своїй владі поклав часи і літа, і долю царств і народів влаштовує, коли благозволив покликати народ руський з темряви ідолослужіння до світла істини і правди вічної, поставив тебе, благовірний княже, благовісником і звершителем цієї всеблагої волі своєї. Тому, дякуючи Творцеві й Спасителю нашому, славимо Тебе, як великого обранця Божого задля спасіння нашого, і з радістю взиваємо:

Радуйся, рівноапостольний, премудрим провидінням наперед обраний для просвітлення народу руського; радуйся, пророкований первозванним Апостолом на горах Київських.

Радуйся, преславний сосуде Божественної благодаті, дарований державі твоїй; радуйся, предивний кореню, з якого на землі нашій проросло велике дерево правовір’я.

Радуйся, бо через тебе ім’я Господнє прославляється в усіх краях слов’янських; радуйся, бо і твоє преславне ім’я з любов’ю оспівують усі православні.

Радуйся, Володимире, землі́ нашої просвітителю.

Кондак 2

Бачачи марноту бездушних ідолів та оману диявола, якою він ловить людей, що в темряві перебувають, у тенета беззаконня і чуючи про святих першомучеників руських за Христа, Федора і юного Іоанна, які говорили безбожним мучителям: ваші боги не є боги, а дерево, що нині пробуває, а завтра згнило, єдиний є Бог істинний, що сотворив небо і землю; тоді запалився ти серцем, щоб знайти і пізнати Цього Єдиного Істинного Бога, Якому поклоняється усяке коліно небесних, земних і підземних, безперестанно співаючи: алилуя.

Ікос 2

Розум Всевишній осінив тебе, коли постали перед тобою різновірні проповідники, і ти намагався не бути спійманим у тенета лжевчення, але знайти віру істинну і спасительну. Тому ми ублажаємо тебе так:

Радуйся, премудрий просвітителю народу руського; радуйся, бо ти богопросвітлений розум придбав.

Радуйся, бо ти посоромив хитрощі й оману лжевчителів; радуйся, бо ти мудро зрозумів слова життя вічного у словах мудреця істинного.

Радуйся, променю божественного світла посеред темряви лжевір’я; радуйся, стіно непорушна посеред бурі язичницьких похотей.

Радуйся, Володимире, землі нашої просвітителю.

Кондак 3

Навчений силою згори, послав ти мужів вибраних у чужі країни, щоб вони побачили і випробували, як інші народи служать Богу і як ділами своїми засвідчують віру свою; і вони, усе добре випробувавши, дійшли до Царгорода, де, бачачи благоліпне звершення Божественного священнодійства, уявляли, що вони вже стоять не на землі, а на небі, і зі зворушенням серця віддали хвалу Господеві, взиваючи: алилуя.

Ікос 3

Маючи тверде впевнення у серцях своїх, що віра греко-східна воістину є православна і що її священнодійства найвеличніші, послані тобою мужі, повернувшись на свою батьківщину, сповідали усе це перед тобою і перед твоїми старійшинами і сказали: кожен, хто пізнав солодке, не бажатиме гіркого, так і ми не можемо залишатися тут і служити ідолам. I прийнявши цю звістку, ти запалився бажанням до віри істинної. А тому ми величаємо тебе так:

Радуйся, бо ти прислухався до голосу Божественної благодаті; радуйся, бо ти старанно йшов слідом за натхненням Духа Святого.

Радуйся, бо своїх радників ти зробив мудрими; радуйся, бо всіх людей своїх ти привів до істинної віри своїми порадами.

Радуйся, бо ти старанно шукав прекрасну перлину — Христа; радуйся, бджоло трудолюбива, що мудро знайшла квіти, в яких солодкий мед істини і спасіння.

Радуйся, Володимире, землі нашої просвітителю.

Кондак 4

Буря сумнівів і вагань не захитала тебе, коли треба було тобі пізнати віру істинну, православну, але одразу ж ти побажав прийняти святе хрещення з усією державою твоєю, щоб разом із нею, як батько з дітьми своїми, достойно співати Богові: алилуя.

Ікос 4

Почувши слова про віру істинну, бояри і старійшини згадали праматір твою, святу княгиню Ольгу, яка прийняла святе хрещення у Царгороді, і сказали: якби не була правдивою віра ця, не прийняла б її наймудріша між жонами. А тому і ми, завжди згадуючи премудру Ольгу, з вдячністю взиваємо до тебе:

Радуйся, бо ти зберіг божественне насіння, яке посіяла у серці твоєму блаженна праматір твоя; радуйся, бо ти наслідував її святі заповіти.

Радуйся, бо ти побачив у ній зорю спасіння народу твого; радуйся, сонце, що зійшло слідом за зорею тією.

Радуйся, світло, що просвітило твоїх старійшин; радуйся, бо ти привів до Христа всіх людей твоїх.

Радуйся, Володимире, землі нашої просвітителю.

Кондак 5

Бажаючи отримати боготкану одежу святого хрещення, ти став думати, звідки і яким чином узяти стільки пастирів і вчителів, щоб вони просвітили всіх людей з тобою, і як узяти собі дружину, випробувану у святій вірі, добру будівничу дому твого, а дітям твоїм матір у Христі, порадницю ж усім у благочесті, і коли всього цього ти зажадав, дух твій привів тебе до країни грецької, де вірні з давніх літ благочесно співають Богові: алилуя.

Ікос 5

Царі грецькі, побачивши, що вся країна твоя у темряві перебуває, знехтували тобою, бо ти служив ідолам, але, будучи переможеними тобою і дізнавшись про твою тверду волю прийняти святе хрещення і всіх людей твоїх привести до Христа, сповнилися радістю і віддали тобі сестру свою Анну за дружину, пастирів і вчителів народу твоєму. Тому і ми, завжди радіючи святому цьому шлюбові твоєму, співаємо тобі:

Радуйся, бо тебе навідав Схід звище; радуйся, бо зірка Всевишнього привела тебе до Сходу, де Премудрість сотворила собі дім і утвердила сім стовпів, сім соборів вселенських, які утвердили віру Христову в усьому світі.

Радуйся, бо це є віра апостольська, ця віра вселенну всю утвердила; радуйся, бо від чистого джерела ти прийняв чисте вчення Христове.

Радуйся, добрий наставнику дому твого і дітей твоїх; радуйся, премудрий наставнику всього народу твого.

Радуйся, Володимире, землі нашої просвітителю.

Кондак 6

Пастирі й учителі, яких ти, всехвальний княже, прийняв від царів грецьких, щоб вони напоювали всю країну твою вченням божественним, зі старанністю йшли на труди свої, з вдячністю співаючи Господу Богу, Який покликав народ твій до спасіння: алилуя.

Ікос 6

Дивне і духовне світло осяяло затьмарені сліпотою очі твої, і в душі твоїй засяяло світло благодаті, коли, просвітившись Божественним хрещенням, вийшов ти зі святої купелі й, відчувши її, з радістю вигукнув: нині пізнав я Бога істинного. Тому ми ублажаємо тебе так:

Радуйся, світильнику, у темряві язичництва запалений вогнем Божественної благодаті; радуйся, благовіснику світла Христового, що відкрив затьмарені очі й серця народу твого.

Радуйся, бо духовними очима твоїми ти передбачив Боже провидіння про державу твою; радуйся, бо ти до кінця намагався, щоб і всі люди твої просвітилися в ній.

Радуйся, богосвітла главо князів руських; радуйся, найславніша окрасо й похвало Церкви Христової.

Радуйся, Володимире, землі нашої просвітителю.

Кондак 7

Бажаючи просвітити божественним хрещенням народ руський, перше повелів ти синам і вельможам твоїм, щоб усі люди, йдучи слідом по стопах їхніх, з доброю волею приступили до святого хрещення, благочесно взиваючи Богові: алилуя.

Ікос 7

Життя твоє після святого хрещення явило тебе новим творінням у Христі, бо спочатку ти поклонявся ідолам, а потім завжди наслідував віру Христову, і полюбив ти лагідність і милосердя, стриманість і цнотливість, і все життя за Господніми заповідями. А тому, дивуючись такій добрій зміні, ми благочесно взиваємо до тебе:

Радуйся, бо росою Святого Духа ти погасив у собі полум’я пристрастей; радуйся, бо вогнем Божественної благодаті ти зігрів усі помисли і всі почуття твої.

Радуйся, бо ти полюбив оселі Господні, церкви святі більше за всі земні оселі; радуйся, бо службу Божественну і Христове вчення ти знайшов найдосконалішими від усіх діянь і вчень.

Радуйся, бо в собі ти показав усім людям приклад нового життя; радуйся, сиріт і вбогих добрий кормителю і попечителю.

Радуйся, Володимире, землі нашої просвітителю.

Кондак 8

Дивне і радісне видіння було, коли безліч чоловіків і жінок, юнаків і дів і незлобивих немовлят з радістю йшли до річки Дніпра, немов до Йордану, де вони хрестилися в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, а священики на березі підносили тайнодіючі молитви і співали Господеві пісню: алилуя.

Ікос 8

Увесь ти був охоплений невимовною радістю, достоблаженний княже, бачачи, як люди твої приймають хрещення, і з розчуленим серцем, віддавши хвалу Спасителеві Богу, ти щиросердно благав Його, щоб Він зглянувся на новопросвітлених людей Своїх, утвердив їх у вірі й благочесті і щоб прославив ім’я Своє у землях Руських. Тому, згадуючи преславну і найрадіснішу цю подію, ми приносимо тобі ці подячні й похвальні пісні:

Радуйся, причино спасіння незчисленних душ у землі твоїй; радуйся, невичерпне джерело благословень і милостей Божих до народу твого.

Радуйся, добрий садівнику, що насадив сад божественної віри у царстві твоєму; радуйся, поточе насолоди, що напоїв водою благочестя людей твоїх.

Радуйся, бо віру божественну прославив ти, оману ж ідольську ти посоромив; радуйся, бо Цар царів дарував тобі мудрість Соломонову, лагідність Давидову, ревність Ілліну, правовір’я апостольське.

Радуйся, Володимире, землі́ нашої просвітителю.

Кондак 9

Усе єство ангелів, охоронців роду людського, прославило тебе, благовірний княже, коли ти повелів батькам і матерям віддавати дітей своїх у навчання книжне, щоб і вони розуміли, у що вірують, і щоб пізнали, як життя своє добре по вірі проводити. Тому і нині поглянь на дітей, що навчаються Божественних писань, і на батьків і матерів їхніх; пастирів же і вчителів, що допомагають їм у навчанні, благослови, зміцни і настав їх у трудах їхніх, щоб вони зростали у вірі істинній і в доброму житії, співаючи Богові: алилуя.

Ікос 9

Мудреці велемовні не можуть достойно зобразити велич благодіянь, дарованих тобою, княже, землі твоїй; бо ти приніс їй божественну віру і визволив її від темряви язичництва та вічної загибелі, відкрив їй шлях до істинного просвітлення, до спасіння і земного благоденства. Тому з вдячністю благочесно ми взиваємо до тебе:

Радуйся, могутності й слави держави Руської засновнику; радуйся, бо ти насадив у ній істинне просвітлення і благочестя.

Радуйся, бо в народі твоєму ти викоренив язичницьке марновірство і лихі звичаї; радуйся, бо ти знищив ідольські капища та ідолів.

Радуйся, будівничий святих храмів; радуйся, бо ти став подібним до рівноапостольного царя Константина.

Радуйся, Володимире, землі́ нашої просвітителю.

Кондак 10

Бажаючи спасти від вічної погибелі царство твоє, що гинуло в безодні ідолослужіння, узяв ти на себе великі труди і турботи, обходячи міста і села землі твоєї і посилаючи всюди пастирів духовних, щоб божественною вірою і святим хрещенням людей твоїх просвітити та навчити їх єдиному істинному Богові співати: алилуя.

Ікос 10

Стіною міцною був ти для землі своєї у всі дні життя твого проти ворогів її й причиною благоденства і слави її; будь і нині захисником незборимим від ворогів видимих і невидимих і помічником у бідах і скорботах нам, що з любов’ю взивають до тебе:

Радуйся, найчуйніший пастирю народу руського; радуйся, наймилосердніший батьку сиріт і стражденних.

Радуйся, скорий помічнику тим, хто вічного спасіння й істинного просвіщення шукає; радуйся, славо і радосте землі твоєї.

Радуйся, повсякчасний помічнику у багатотрудному ділі управління народом; радуйся, могутній поборнику у боротьбі воїнства нашого.

Радуйся, Володимире, землі́ нашої просвітителю.

Кондак 11

Пісню похвали прийми від нас, угоднику Божий, скруши своїми молитвами всіх ворогів наших, насади православну віру серед народів невірних, що не знають істинного Бога, викорени в ньому всі єресі й розко́ли, щоб усі вірні єдиними устами і єдиним серцем славили Бога, співаючи Йому: алилуя.

Ікос 11

Світлосяйне світило, що просвіщає своїм сяйвом усю країну твою, ти є, достохвальний княже Володимире, розганяючи темряву ідолослужіння і показуючи шлях до істинного просвіщення і небесного блаженства. Тому, прославляючи тебе, промовляємо:

Радуйся, зірко, просвіщена невечірнім Сонцем правди; радуйся, дороговказе, що відкрив нам правдиву стежку до вічного спасіння.

Радуйся, могутній помічнику у зміцненні проповідників православної віри; радуйся, повсякчасний покровителю благих наставників юнацтва і всіх, хто добре трудиться на спільну користь.

Радуйся, скорий помічнику всіх, хто за допомогою до тебе звертається; радуйся, бо тим, хто приходить до тебе і щиро тебе шанує, ти подаєш благотворні поради.

Радуйся, Володимире, землі́ нашої просвітителю.

Кондак 12

Благодать Пресвятого Духа випроси нам, преблагий пастирю наш, від всещедрого Бога і Спаса нашого, що напоумлює і укріплює нас у ділі спасіння, щоб не безплідною була в нас насаджена тобою свята віра, але щоб, ухиляючись від шляхів нечестя й омани, ми ходили у світлі заповідей Божих і досягли вічного блаженства, співаючи Богові: алилуя.

Ікос 12

Оспівуючи твої численні і преславні благодіяння, явлені землі твоїй у просвіщенні її світлом божественної віри, а разом і великі твої труди і подвиги, вчинені на її благоустрій, щиро дякуємо і хвалимо тебе, з любов’ю взиваючи:

Радуйся, богообраний і богопрославлений просвітителю землі Руської; радуйся, непорушна стіно, покрове і захисте.

Радуйся, райське дерево, що виростило два предивні паростки святих страстотерпців Бориса і Гліба; радуйся, першостоятелю святих Української Церкви;

Радуйся, апостолів співпрестольниче і причаснику радості; радуйся, бо на землю свою ти завжди споглядаєш і просиш для неї у Господа тимчасові й вічні блага.

Радуйся, Володимире, землі нашої просвітителю.

Кондак 13

О прехвальний і предивний рівноапостольний великий княже Володимире, прийми милостиво від нас подяку цю за все, що через тебе Господь послав нам, отцям і праотцям нашим, і всій землі твоїй, почавши від дня хрещення аж до цього часу, і благай всеблагого Бога продовжити милість Свою на нас і на роди родів наших, утвердити нас у правовір’ї та благочесті, охоронити від усіх бід і напастей, щоб і ми сподобилися з тобою, як діти з батьком, повіки співати Богові: алилуя.

Цей кондак співається тричі. Після цього знову співається ікос 1 і кондак 1.

Молитва до святого рівноапостольного князя Володимира

О великий угоднику Божий, богообраний і богопрославлений, рівноапостольний княже Володимире! Ти відкинув зловір’я і нечестя язичницьке, увірував у єдиного істинного триіпостасного Бога, прийняв святе хрещення і просвітив світлом божественної віри і благочестя усю країну Руську. Тому, славлячи і дякуючи премилосердному Творцеві й Спасителеві нашому, славимо й дякуємо тобі, просвітителю наш і отче, бо через Тебе ми пізнали спасительну віру Христову й хрестилися в ім’я Пресвятої і Пребожественної Тройці; цією вірою ми визволилися від праведного засудження Божого, вічного рабства дияволу і пекельних мук; цією вірою ми прийняли благодать усиновлення Богові й надію на успадкування небесного блаженства. Ти є перший вождь до Начальника та звершувача нашого вічного спасіння Господа Ісуса Христа; ти є теплий молитовник і заступник землі нашої і всіх людей твоїх. Не може язик наш висловити велич та висоту благодіянь, вилитих через тебе на землю нашу, отців і праотців наших і на нас недостойних. О всеблагий отче і просвітителю наш! Зглянься на немочі наші і благай премилосердного Царя Небесного, щоб не прогнівався Він дуже на нас, бо через немочі наші ми щодня чинимо гріхи, щоб не погубив Він нас за беззаконня наші, але нехай помилує і спасе нас, з милості Своєї, нехай вселить у серце наше спасенний страх Свій, нехай просвітить Своєю благодаттю розум наш, щоб ми пізнавали шляхи Господні, залишили стежки нечестя й омани і подвизалися на стежках спасіння та істини, неухильно виконуючи заповіді Божі та настано́ви Святої Церкви. Благай, благосердний, Чоловіколюбця Бога, щоб Він продовжив на нас велику милість Свою: нехай визволить нас від нападу чужинців, від внутрішнього безладдя, заколотів і чвар, від голоду, смертельних хвороб і від усякого зла; нехай подасть нам добре полиття і врожай плодів земних, нехай визволить нашу землю від усякого лиха, нехай дасть пастирям ревність за спасіння пастви, а всім людям поміч у старанному звершенні служби своєї, і щоб вони мали між собою любов та однодумність і подвизалися з вірою на благо Святої Церкви; і нехай засяє світло спасенної віри в Україні нашій по всіх кінцях її, і нехай навернуться до віри невіруючі, і нехай зникнуть усі єресі і розко́ли, щоб так поживши у мирі на землі, ми сподобилися з тобою вічного блаженства, хвалячи і величаючи Бога навіки-віків. Амінь.

Свята Матір-Церква Вселенський Патріархат з великою радістю дізналася про ваше спільне рішення святкування 1025-ліття з дня Хрещення ваших предків. Бо, дійсно, прийняття християнської віри народом України стало важливою подією в історії, через яку вони приєдналися до Тіла Христового і ввійшли в спільноту християнских церков Європи.

Згадуючи цю подію, для нас є важливим згадати посланців святого Володимира, які пізнали славу Божу через рукотворний храм Святої Софії в Константинополі. A також міссіонерів євангелістів православної віри з Константинополя і просвітителів слов’ян святих Кирила і Мефодія, а також освітнє та культурне служіння через проповідь, навчання і святість та переклад багатьох літургічних, церковних та інших книг на слов’янську мову. Завдяки їх роботі, безцінні скарби Православ’я були передані з Константинополя всьому слов’янському світу, а особливо Україні.

У той же час, Матір-Церква Константинополя через своїх постійних  посланців  під своєю юрисдикцією і пастирським піклуванням до 17 століття, посилала освічених ієрархів та духовенство і мирян, які відзначалися інтелектуальними, науковими і творчими талантами – посприяла  унікальному та універсальному служінню і знанню, духовному і ширшому служінню  для організації церковного життя, а також будівництву багатьох священних храмів, їх іконографії, культивуючи православний етнос, впродовж століть зміцнюючи єдність українського народу та його православну ідентичність, в результаті чого Київ став духовним центром християнства в цьому великому регіоні Східної Європи.

Таким чином, Вселенський Патріархат зробив внесок в прогрес вашої Церкви і нації, в той час як християнська віра покращила духовне та соціальне життя вашого народу, вкладаючи щедро в його розвиток і поступ. Ми раді, що цей великий внесок християнської віри в процвітання вашої країни є по праву визнаний.

Після християнізації вашої землі, українська нація збагатилася великою кількістю святих, які мають світовий авторитет і визнання, та постійно моляться за український народ і весь світ, випрошуючи благодать та благословення Господнє, відвертаючи неприємності і скорботи протягом століть. Святі кожної землі є справжніми заступниками, а їхні молитви є особливо помічними, особливо, коли люди та народ звертаються до них за допомогою.

Сьогоднішні люди оцінюють за секулярними критеріями, судячи силу націй на основі економічних даних або інших факторів мирської влади. Однак, тим самим, вони не звертають увагу на силу Господню, яку святі вимолюють від імені віруючих. Божа сила часто невидима, приходить як благотворне дихання або як легкий вітер і саме томy, вона не сприймається людьми, що живуть під шум сучасних подій і заклопотаності, хоча вона, безумовно, призводить до Воскресіння.

Дуже чудово і зразково, що ваша нація вирішила в унісон з її цивільними і церковними лідерами, відсвяткувати цю річницю Хрещення ваших попередників, що демонструє важливість та є характерною ознакою вашої приналежності до християнської віри та Православної Церкви як невід’ємного фактору, який зберігає єдність народу, а також є відображенням джерел, з яких він завжди черпає натхнення. Велике значення, яке ви всі надаєте цій духовній події, також показує усвідомлення необхідності повернутися до цих джерел, як свідчення повного церковного оновлення в Україні.

Дійсно, якщо в минулому зроблено все можливе, щоб забути анахронізм “привиду” релігії, ті, хто залишилися вірними українській землі – живилися аскетичним потом і сльозами разом з кров’ю мучеників у важкі часи для Церкви – показали, що християнська віра є сильна і продовжує існувати сьогодні завдяки їхній жертовності, завойовуючи серця людей в обох, політичній та інтелектуальній сферах. Церква слідує за її Лідером, який прийшов, як переможець, щоб бути переможцем. (Див. Одкр 6:2) Вона не захищається анахронічно, а скоріше говорить безпосередньо до  душі, показуючи реальність Божої присутності і Його Царства, відповідно до священної істини, що «Царство Боже всередині нас» ( Лк. 17:21).

Засновник Церкви і Спаситель світу, Господь наш Ісус Христoc, пристрасно бажав і продовжує бажати щоб усі, хто вірить в Нього “були єдине” (Ін. 17:11) . У наше століття, коли різноманіття думок ділить людей, для нас є дуже своєчасним згадати, що ми є всі покликані до єдності і різноманіття думок не може призводити до розділення, а навпаки, до свідомого та рішучого зусилля задля єдності всіх людей. Тільки в єдності ми можемо долати проблеми і виклики історії. Звичайно, що дуже важко досягти згоди думок в усіх питаннях, але неминуча розбіжність думок з різних питань, ніколи не повинна призводити до глибокого розділення, а навпаки, різнодумство повинно прийти до згоди завжди опираючись на критерії блага народу й істини.

Вселенський Патріархат засмучений і стурбований існуючими та виникаючими розділеннями в Православ’ї в Україні. Ми віримо, намагаємося та працюємо багатьма та різними шляхами, а також застосовуючи всі духовні і церковні засоби і методи, що доступні нам, які спрямовані на подолання розбіжностей шляхом любові і ведення діалогу, так що руйнівне розділення можна подолати, оскільки воно ніколи не знаходиться у згоді з волею Божою. Це молитва і бажання всіх нас, щоб було в цій благословенній землі одне стадо під нашим Господом Богом і Спасом  Ісусом Христом, який об’єднує все розділене і все направляє в історії.

Істинна єдність народу може бути досягнута через Церкву, але тільки тоді, коли ми не ставимося до неї як до особистого чи націоналістичного або етнічного інструменту, який є чужим до її духовних цілей, але навпаки як до божественно-людської інституції, яка має своєю єдиною ціллю – обожнення та спасіння всіх людей в Ісусі Христі. Коли ми обмежуємо Церкву до місця для виконання індивідуальних інтересів та націоналістичних очікувань, тоді ми позбавляємо її духовної мети, секуляризуємо і дезорієнтуємо її. Церква являється іконою спасительної присутності Христа в світі на весь час і на віки віків, і всі українські православні віруючі є членами одного і того ж тіла.

Кінцевою метою Вселенського Патріархату є щоб кожний віруючий пережив єдність всієї людської природи у Христі, незалежно від етнічноi відмінності між греком чи варваром, рабом чи вільним, де “Христос є все у всьому” (Кол. 3:11). До Матері-Церкви Константинополя належать вірні різних національностей, мов, регіональних традицій, народів і рас, все з метою, щоб відчувати в одному тілі  і “на тому ж місці” присутність Бога. Характерним прикладом об’єднавчої, транснаціональної і надетнічної ролі Вселенського Патріархату в світі знову постає місія святих і рівноапостольних Кирила і Мефодія, які не нав’язували грецьку мову і цивілізацію слов’янам, але поважали їхню мовну та національну специфічність та трудились, щоб створити чудову, нову та єдину християнську слов’янську цивілізацію.

Таким чином, Вселенський Патріархат охоплює Вселенну  в есхатологічному  баченні, він несе істину живого тіла Христового як вселенський скарб, являє собою есхатологічну спільноту, в подорожі молячись до Бога: “Нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі так і на землі » (Мф. 6:10), очікуючи «новy землю і нове небо». Цей дух і свідчення Вселенського Патріархату зберігає єдність у «обмеженій» різноманітності, припускаючи різні етнічні форми і повaгу до місцевих елементів. Не випускаючи з уваги ниточку спільної православної традиції, він бачить конкретне вираження народу в світлі прийдешнього віку.

Отже, Православна Церква в Україні може і повинна являти собою відчутний знак гармонійного співіснування для тих, хто вірить у православний спосіб,  щоб бути православними християнами в тілі Христовому. Кожна етнічна відмінність, конкуренція і розділення є чужими вселенському духу Церкви. Ми молимося i віримо, що люди України об’єднаються в їх спільній вірі, а також через їх повагу до їх походження, ідентичності, етнічної свідомості і мовної особливості.

Матір Церква розділяє вашу радість з нагоди 1025-ої річниці християнізації ваших попередників і щиросердечно молиться, щоб ви надалі рухались глибше в християнську віру і силу єдності. Цей духовний прогрес також призведе до відповідного загального прогресу для українського народу, тому що, без сумніву, кожній політичній чи фінансовій кризі передує порушення морального порядку. Таким чином, суспільство, яке бажає уникнути фінансової кризи повинне залишатися стабільним з точки зору моралі і поважати моральні кодекси.

Ми переконані, що улюблений народ України, від найвищого керівника до останнього громадянина, визнає необхідність етичної чесності в індивідуальному і соціальному житті. Ми гаряче молимося, щоб Господь благословив всіх вас та надалі посилав вам земні та небесні дари.

Оскільки, ми особисто не змогли бути присутніми, щоб розділити з вами цi урочистості, то через нашу Патріаршу Делегацію ми благословляємо з цього Священного Центру Православ’я всі зусилля місцевої Церкви, держави та українців у всьому світі, щоб ви зуміли подолати всі проблеми і досягти бажаної єдності, так необхідної усім. Крім цього, ми запевняємо вас, як Вселенський Патріархат і ваша Матір Церква, що ми будемо продовжувати наші зусилля задля єдності і процвітання православних людей в їх більшій співпраці з державою, з нашою сестрою Церквою Москви, місцевими церковними лідерами і з усіма дієздатними особами, для того, щоб досягти цієї заповітної мети.

Возлюблені у Господі діти в Україні,

Світло Христове просвітило вас. Залишайтеся в світлі. Уникайте розділень. Наслідуйте єдність в істині, якою є Христос. І в Його світлі ви побачите світло; так само як обличчя України є яскравим, так і єдність Православ’я повинна світити «для всіх в його домі, щоб бачити».

Hехай милостивий Господь спасає і благословляє Україну, Православ’я та її народ. Амінь.

28 липня 2013 р.

Ваш улюблений брат у Христі

і гарячий молитовник перед Богом,

† Варфоломій Константинопольський

http://www.patriarchate.org/index

1. Чи існувала історична традиція святкування Хрещення Русі-України?

Коли ми говоримо про власне історичну традицію святкування хрещення Русі-України, то розуміємо під цім державне-церковне святкування. Тому, тут варто розглядати древні календарі Київського Православ’я.

Так, коли ми кажемо про історичні події, які поклали певну традицію церковного святкування в Київському Православ’ї, маємо таки дати: 12 травня – освячення Десятинної церкви в Києві; 11 травня і 4 листопада – освячення Софії Київської; 26 листопада – освячення церкви св. Георгія в Києві.

При цьому свято на честь освячення храму Св. Софії в Києві (11 травня) стає, не тільки першим власним святом Київського Православ’я. Традиція святкування поширилася на всю Київську православну митрополію та було настільки сильним, що навіть різноманітні редакційні правки не змогли його викреслити з пам’ятників Київської Церкви. Дану пам’ять ми навіть зустрічаємо в Псковському Апостолі 1307 [2, ст. 166], тобто через три з половиною століття після події.

З огляду на те, що Софійські собор є символом саме незалежної християнської держави, а також на дату свята (яка у православній традиції обов’язково припадає на післявеликодній час), можна зробить припущення, що саме 11 травня в часі Київської Русі й відбувалося свято, яке ми зараз називаємо «Днем хрещення Русі-України».

Таким чином, маємо можливість стверджувати про старожитність святкування та його походження саме з Києву – столиці Київської Русі.

2. Чи існувала саме Київська старожитня православна традиція святкування хрещення Русі-України 1/14 серпня?

Жодної згадки саме в літописах Київської Русі, а також власне українських або білоруських літописах ХІІІ – ХVI ст.ст., про святкування «дня хрещення» 1/14 серпня ми не знаходимо. Ця дата вперше з’явилася в т.зв. «Російським хронографі» 1512 року, що був створений саме в Москві, а його перші окремі списки в Речі Посполитій, тобто на території сучасних Білорусі та України, з’явилися ще пізніше – тільки в початку ХVІІ ст., проте не отримали широкого розповсюдження.

Само створення т.зв. «Російського хронографа» пов’язано з тим, що в XVI ст. у Московії формується нова історіографічна концепція. Її пов’язують з ім’ям старця Філофея, ченця Єлізаріївського монастиря під Псковом. Використавши минулі історіографічні погляди, згідно з якими історія чергою «світових імперій», які змінюють одна одну, Філофей підводив до думки, що за гріхи упав «ветхий Рим», упав і «новий Рим» »- Константинополь, бо, погодившись на унію, з католиками (на Флорентійському соборі 1439), греки змінили православ’ю, і настав час «третього Риму» – Москви. Москва – це останній Рим, «четвертому Риму не бути». З цією концепцією прямо перегукується заключна глава «Російського хронографа», що оповідає про взяття Царгорода турками: багато «многие благочестивыя царствия безбожнии турци поплениша и в запустение положиша и покориша под свою власть. Наша же Российская земля — врочисто пише автор хронографа, — растет и младеет и возвышается, и суждено ей расти и младети и расширятися и до скончания века», тобто поки існує «цей світ».

По міркуванню шерега дослідників, вибір московськими хроністами саме 1/14 серпня, як дати «хрещення Русі», базувався на сполученні двох константинопольських традицій: винесенні «Чесного Хреста» 1 серпня «унаслідок хвороб, що вельми часто бували в серпні» та «освячення води в перший день кожного місяця (крім вересня та січня)», що повстала згідно Статуту Константинопольського патріарха Фотія [3, ст. 52]. Саме сполучення винесення «Чесного Хреста» і «Чин малого освячення води», по міркуванню московського царя та митрополита, найбільш підходила для такого «царського» свята.

Але московських володарів підвело погане знання саме статутів Київського Православ’я. Справа в тому, що в календарях Київської Православної традиції до кінця XIV – початку XV ст., коли панував Студійський статут, ні 31 липня, ні 1 серпня не було ніякої служби Животворящому Хресту Господньому, яка з’являється у вітчизняній богослужбової традиції тільки з введенням Єрусалимського статуту.

Навіть коли гіпотетично прийняти той факт, що хрещення Київської Русі, як державний акт, справді відбулося в серпні, то його датою 1/14 загали не могло бути. Для розуміння цього факту нам достатньо звернутися до практики хрещення.

Так, коли ми подивимося на практику хрещення з перших століть, яку пізніше перейняв і Константинопольський патріархат, масові хрещення оголошених здійснювалися не перед початком постів (саме 1/14 серпня починається Успенський пост), а перед великими святами, у останні день посту. Це було задумано для того, щоб нові Християни мали змогу разом з усіма зустрічати свято. Тому, коли крокувати за гіпотезою про хрещення Русі-України саме в серпні, датою такого акту могло бути виключно саме 14/27 серпня, день напередодні свята Успіння Божої Матері. Саме тому, у «Збірнику дванадцять місяців», що зміщені в Требнику святителя Петра Могили, ніякого відзначення свята «Хрещення Русі-України» («хрещення Русі») під 1/14 серпня не значиться. Натомість, багато документів свідчить про традицію Православних Церков, зокрема і Київського Православ’я, здійснювати хрещення оголошених (особливо дорослих людей) на передодні великих Православних свят, серед них – у передсвято Успіння Пресвятої Богородиці. Таким новохрещеним людям навіть давали знакове прізвище: «Успенський» [4, ст. 113].

Але застається питання: чому владика Святослав (Шевчук» так впевнено каже саме про 14 серпня?

Після певних наукових дослідів нам удалося висвітлить звідки у інтерв’ю глави УГКЦ владики Святослава (Шевчука) виникла дата 14 серпня як «давня церковна традиція святкування». Ця «традиція» виникла в наслідок календарного хаосу в самої Київської Уніатської митрополії в ХVIІ – ХVIІІ століттях.

Так, вже з другій чверті ХVIІ століття, у більшості Василіанських монастирів перейшли на григоріанський календар: «… у всіх василіанських церквах всі великі свята, особливо ті, що стосуються Богородиці, відзначаються за григоріанським календарем з великими урочистостями, розрішаннями, отриманими від Святого Апостольського Престолу» [5, т.2, ст. 258]. Саме тому, через григоріанський календар, у уніатських монастирях василіанів справді була практика прийому (хрещення) нових уніатів та «врочистим відпусків» 14 серпня – останні день посту перед святом Успіння, як це і відповідає загальної християнської традиції. Цю традицію, врочисто долучати до унії саме 14 серпня, успадкували й Галицькі уніати, але, у наслідок того, що вони прийняли унію на сто років пізніше і покинули свій звичний юліанський календар, цей день став не останнім, а першим днем Успенського посту. Трохи пізніше, за нашими відомостями в ХІХ столітті, Галицькі уніати, для обґрунтування великих відпустів та врочистих хрещень саме 14 серпня (1 серпня по юліанському календарю), перейняли і московський міф про «свято хрещення 1 серпня». Така позиція уніатів відповідала і інтересам Римо-Католицької Церкви, яка давно перейшла на григоріанський календар.

Таким чином, можно зробити наступний висновок: Саме (і тільки) в Москві, а не в Києві (та і загалом не в Україні або Білорусі) виникла міфічна дата хрещення Київської Русі – 1/14 серпня. Тому ствердження глави УГКЦ, владики Святослава про те, що «Церква зберегла давню київську церковну традицію, яка сягає часів Володимирового хрещення і згідно з якою хрещення України-Руси рік у рік відзначає 14 серпня — у день Маковейських мучеників, коли розпочинається Успенський піст» не має ніяких пов’язаних з Київським Православ’ям історичних відомостей та являється цілком надуманим та хибним, яке у самих уніатів виникло в наслідок календарного хаосу та латинізації.

3. Пам’ять Київського князя Володимира як історична дата святкування Хрещення Русі-України

Найбільше питань, відносно святкування «Дня хрещення Русі-України» у день пам’яті святого князя Володимира, викликає історія його канонізації. Дійсно, науковці до сьогодні сперечаються відносно місця та часу канонізації Київського князя Володимира. Але, на наш погляд, у питанні про день святкування ідеться не про агіографію, а про історичну подію – Хрещення Русі-України у контексті об’явлення Православ’я державною релігією Київської Русі. І ось тут ми маємо зовсім іншу картину.

Так, час успіня Київського князя Володимира та його шанування як «хрестителя Русі-України» вже від ХІ сторіччя чітко закарбувався не тільки в літописах, а і в церковній літературі [6, ст. 85]. Тут варто згадати не тільки «Слова про закон і благодать», Київського митрополита Іларіона, а і перелік інших рукописних богослужбових книг, у яких присутні календарі, наприклад – календар рукопису Студійського Уставу XII ст., які має явне Київське походження [7]. Загалом, пам’ять князя Володимира була поширена по території всій Київської Русі, про що кажуть пам’ятники стародавнього письменства, що заховалися до нашого часу [8, 383]

Підтвердження історичного існування пам’яті князя Володимира саме як «хрестителя Русі-України» є і перші друковані книги.

Так, згадка про Успіння Київського князя Володимира зустрічається в календарі Апостола Ф. Скорини. Тут він присутній як «Київський самодержця, що охрестив Руську землю». [9, ст. 314 об.]. Це видання має для доказу тривалого шанування князя Володимира велике значення як таке, яке було створено виключно для православних «людей народу руського», тобто для сучасних білорусів та українців.

Традиція відзначення пам’яті успіня «благовірного князя Володимира», саме як «хрестителя Русі-України», присутнє і в стародруках Київського Православ’я. Так вона прісутня, уже в одним з  перших друкованих служебників Київського Православ’я – Віленському Служебнику 1583 р. [10, ст. 250], а також і в багатьох Київських православних стародруках XVIІ століття (Анфологіон, Київ, 1619; Часослов, Київ 1612 та інш.). Не буде зайвим відзначити присутність цієї дати і в українських та білоруських ірмолоях XVI – XVIІІ ст. [11, ст. 554]

Присутність пам’яті «успіня князя Володимира» саме як «хрестителя Русі-України» у більшої частині церковних календарів Київського Православ’я ХІ – XVIІІ століть, дає право стверджувати, що ім’я князя наші предки тривало міцно пов’язували з об’явленням Християнства державною релігією Київської Русі. Цієї факт, разом з відсутністю літописної дати акту державного хрещення, дає нам підстави зробить виник про злиття святкування дати хрещення Русі-України та пам’яті князя Володимира в одне свято ще, як найменш, в ХІІ – ХІІІ столітті.

Варто відзначити і той факт, що концепція саме «українського сліду» в святкуванні Дня хрещення Русі-України в день пам’яті святого князя Володимира Великого підтримується і сучасними українськими дослідниками. Так, п. С. Терський відзначає, що «Підйом національної свідомості, який відбувся в зв’язку з відновленням державності України у 1648-1649 рр., також сприяв зростанню зацікавленості своїм минулим, та зокрема, особою чільного діяча Київської держави, які мав широке міжнародне визнання. Оскільки після оголошення української гетьманської держави Україна знову (після Київської Русі) на повну силу заявила про себе, як про суб’єкт світової історії. Саме в цей час в Україні формується і розповсюджується культ Рівноапостольного великого Київського князя Св. Володимира. Хрестителю Русі, зокрема, присвячується, ряд п’єс викладачів Києво-Могилянської Академії Ф. Прокоповича «Володимир» та «Слово о Владимире» А. Радивилівського» [12, ст. 109].

Ушанування святого князя Володимира – хрестителя Русі було характерно саме для Київської митрополії і в XVIІІ – ХІХ столітті, коли вона вже знаходилася в склади Російської Православної Церкви, але в самої Російської імперії (як і в Російської Православної Церкві) це свято вважалося проявом «малоросійського сепаратизму».

Так, коли українська (малоросійська) інтелігенція та священики висунули ідею встановлення пам’ятника святому князю Володимиру Великому на високої горі над Хрещатиком (1853 р.), ця ідея викликала заперечення Київського митрополита Філарета (Амфітеатрова). А коли, намаганнями київської громади, пам’ятник святому Володимиру був поставлений, владика Філарет заборонив підвладним йому архієреям і священикам «бути присутніми на врочистостях та освячувати новозбудований пам’ятник». Не було схвалено і заборонено «Святішим урядовим синодом» РПЦ і будівництво храму на честь святого князя Володимира в Києві.

Тільки в 1888 р., коли надійшло 900-річчя Хрещення Русі-України, тогочасні влади Російської імперії, стурбовані «малоросійським сепаратизмом», звернули увагу на день пам’яті святого Володимира та спробували надати йому своє, імперське, ідеологічне наповнення. Указом «Святішого урядового Синоду», «для фіксації назавжди в благоговійної пам’яті православних чад російської Церкви імені Просвітителя російського народу», день пам’яті св. Володимира визначено віднести до свят, що мають в Статуті знак хреста в півколі – «імже бдіння відбувається»; до того покладалася полієлейною служба та надали дозвіл на будівництво Володимирського собору в Києві.

Але навіть після 1888 р., святі князь Володимир заставався для РПЦ «другорядним святим», про це відверто сказав патріарх РПЦ МП Олексій ІІ: «Сьогодні в загальноцерковному календарі день 15/28 липня, коли ми вшановуємо пам’ять рівноапостольного князя Володимира, ідоли поправшого і всю Російську землю Святим Хрещенням просвітівшого» ( величання святому), навіть не виділено червоним кольором і розглядається як «середнє» свято» [13]. Це яскраво свідчить про те, що ніякої великої історичної «московської традиції» святкування Хрещення Русі, як це каже уніатський архієпископ Святослав (Шевчук), не існувало аж до… 2008 року. У той же час, українська традиція цього святкування нараховує століття!

Таким чином маємо право зробить висновок: Теза глави УГКЦ, архієпископа Святослава (Шевчука) «поєднання дня хрещення України-Русі з днем пам’яті святого рівноапостольного Володимира Великого є московською традицією» є цілком хибною та не відповідає історичної правді. Пам’ять про Хрещення Русі-України та пам’ять про князя Володимира Великого об’єдналися саме в Київської християнської традиції ще в ХІІ – ХІІІ столітті.

4. Чому українські уніати (греко-католики) уникають святкування Хрещення Русі-України саме 15/28 липня

Коли ми звернемося до літописної легенди про «вибір віри князем Володимиром», то побачимо, що він відмовив, крім юдеїв та мусульман, ще ї представникам Римського понтифіка. Цим був покладений кінець першому етапу боротьби Константинополя та Риму за канонічне підпорядкування земель Київської Русі. Саме тому, представники Католицької Церкви досить несхвально ставилися до особи князя Володимира. Крім того, до ІІ Ватиканського собору, Католицька Церква визнавала тільки тих святих, які були прославлені до відокремлення католиків у ХІ ст.

Тепер давайте подивимося, що відбулося після унії 1596 р.

Київська уніатська митрополія зробилася частиною Католицької Церкви та прийняла всі її догмати та правіла. При підписанні унії, доля православних святих, які шанувалися в Київському Православ’ї до 1596 р., була від початку вирішена самою Католицькою Церквою, а саме шанувати дозволялося тільки святих до розділення Церви на Західну та Східню.

Але традиції шанування православних святих у Київської уніатської митрополії залишалися досить міцними. Тому на Замойському синоді, на вимогу Риму, був офіційно затверджені повни список свят Київської уніатської митрополії:

Нерухомий свято 1 січня – Обрізання Господнє і св. Василія Великого; 6 січня – Богоявлення Господнє; 30 січня – Трьох Святителів: Іоанна Златоуста, Василя Великого та Григорія Богослова; 2 лютого – Стрітення Господнє; 25 березня – Благовіщеня Пресвятої Богородиці; 23 квітня – Св. Мученика і Переможець Юрія; 8 травня – Св. Апостола і Євангеліста Іоанна Богослова; 9 травня – Перенесення мощів св. Миколая; 24 червня – Народивши св. Іоана Хрестителя; 29 червня – Святих апостолів Петра і Павла; 20 липне – Св. Пророка Іллі; 25 липне – Успіння св. Анни; 6 серпня – Перетворення Господнє; 15 серпня – Успіння Пресвятої Богородиці; 29 серпня – відрубування Глави св. Вона Хрестителя; 8 вересня – народивши Пресвятої Богородиці; 14 вересня – Воздвижіння Чесного і Животворящого Хреста Господнього; 16 вересня – Св. мученика Йосафата; 26 вересня – Св. Євангеліста Іоанна Богослова; 1 жовтня – Покров Пресвятої Богородиці; 8 листопада – Св. Архангела Михаїла; 21 листопада – Введення в Храм Пресвятої Богородиці; 6 грудня – Святого Миколая; 9 грудня – Зачаття св. Анни; 25 грудня – Різдво Господа нашого Ісуса Христа; 26 грудня – Св. Йосипа; 27 грудня – Св. Стефана;

До рухомих свят відносяться: Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа; Знесення Господнє; Засланні Святого Духа; Пресвятої Трійці; Тіла Хрестова; Співстраждання  Пресвятої Богородиці.

До менших свят відносяться: 27 липня – Св. цілителя  та великомученика Пантелеймона; 2 травня – Св. Романа і Давида (св. Бориса і Гліба); 24 липня – ще раз Св. Романа і Давида (св. Бориса і Гліба), [14, ст. 56-57]

Як бачимо, з усіх святих Київської Русі уніатам дозволили святкувати тільки пам’ять святих страстотерпців Бориса і Гліба. Усі інші святі Київського Православ’я, як прославлені після поділу, з календарів уніатів були викреслені. Таки стан продовжувався до ІІ Ватиканського собору, коли т.зв. «Східним церквам свого права» дозволили шанувати святих, «що здійснювали свій подвиг у часі єдиної Церкви Христової». Але – тільки як місцева шанованих, не обов’язкових для всієї Католицької Церкви. Саме тому, у літургійних перекладах УГКЦ, виданих навіть після ІІ Ватиканського собору, у чине проскомидії відсутня згадка про святого князя Володимира [15, ст. 21-22; 16, ст. 17-18].

Таким чином, маємо юридично-історичну колізію, яка вилилася в небажання уніатів (УГКЦ) заглядати у чорні сторінки своєї історії – власної синодальної відмови від усіх святих Київського християнства в XVIІ – першої полови ХХ століття. Крім того, через певні моменти православна-католицьких стосунків, українські уніати не можуть святкувати 1025-ту річницю хрещення Русі-України: ні з РПЦ МП (УПЦ), бо це не зрозуміють українці – уніати; ні з УПЦ КП, бо це не буде схвалено в Ватикані через «екуменічні» перемови з РПЦ МП. Саме тому, главою УГКЦ, архієпископом Святославом (Шевчуком) і був придуманий міф про «московський слід» в святкуванні «Дня хрещення Русі-України» разом з пам’яттю святого князя Володимира 15/28 липня, а також підтримана московська вигадка XVI століття про «хрещення Русі 1/14 серпня»

прот. Сергій Горбик

26 липня 2013 р. Б.

1. http://pravoslavnews.com.ua/news/ugkc_hreshchennia_rusi/

2. Псковский Апостол (Государственный исторический музей, Российская Федерация, г. Москва. Син. 722).

3. Происхождение православных праздников. М., 1996.

4. Православные фамилии. Мн., 1993

5. Supplicationes Ecclesiae Unitae Ucrainae et Bielarusja (1600-1769). T 1-3, Rome, 1960-1965

6. Хорошев А.С. Политическая история русской канонизации (XI – XVI вв). М., 1986

7. Студитский Устав ХІІ в. Курский краеведческий музей, №20959.

8. Лосева О. В. Русские месяцеслови XI – XIV веков. М., 2001.

9. Апостол. Вільня, 1525

10. Служебник. Вільня, 1583 р.

11. Ясиновський Ю. Українські та білоруські нотолінійні Ірмолої 16-18 століть. Львів, 1996 г.

12. Терський С. Культ Св. Володимира у переказах та легендах Волині: Питання походження та поширення // Слов’янський вісник. Збірник наукових праць.- Рівне, 2012.- Вип. 13.

13. http://www.patriarchia.ru/db/print/426666.html

14. Федорів Юрій о. д-р. Замойський синод 1720 р. Рим, 1972.

15. Священна і Божественна літургія во святих отця нашого Василія Великого, Рим 1980

16. Священна і Божественна літургія святого отця нашого Йоана Золотоустого, Львів 1996.

]]> http://kyiv-pravosl.info/2013/07/27/richnytsya-svyatkuvannya-hreschennya-rusi-ukrajiny-istorychnij-kontekst-dyskusiji-ta-novi-uniatski-mifi/feed/ 0