Отже, це встановлення закону торкнулося і Христа, а Господь, на Якого поширювалася ця заповідь, не потребував Його приносити в Храм. Це тому, що Він Сам був храмом Божества. Проте Сам Творець Закону, щоб його виконати, поставляє Себе під Закон. І як раб, Він приноситься до Храму Матір’ю Своєю та Його прийомним батьком і здійснюються жертвоприношення, прописані Законом. Приносяться в жертву пара горлиць або двоє голубів.

Тим самим, як і під час здійснення Обрізання, і під час Його Хрещення в Йордані та його іншими діями, Він поставив себе під Закон для того, щоб явити послух Закону і щоб людям через це підпорядкування Себе Закону дарувати справжню свободу. Він не був тим, хто потребував обрання і переваги свободи, підкоряючись Закону, тому що Він Сам є подателем свободи, справжньої по суті Свободи. Але для того, щоб нам дарувати свободу, він поставив себе під Закон. Одночасно цим дається приклад і нам, бо якщо ми хочемо здобути справжню свободу, нам слід добровільно увійти до Закону Христа. Звичайно ж, тепер увійти не під Закон літери Старого Завіту, а під Закон Благодаті Нового Завіту.

У цьому полягає мета ченця. Чернець добровільно ставить себе під закон слухняності задля того, щоб досягти істинної свободи. І наскільки найкращим чином мчить слухняність, настільки монах стає вільним. Свобода від пристрастей, свобода від егоїзму, свобода від будь-якої роботи, свобода зрештою від смерті.

Чи пам’ятаєте ви блаженної пам’яті отця Оксентія, який досяг найвищої міри чесноти? Коли йому казали, що він дуже старий і не варто йому ходити до церкви, оскільки ноги його не тримають, він відповідав: «це не за Богом, у церкві я відчуваю свободу». Цю свободу відчуває чернець, коли він робить послух без міркування, як того хоче Бог. Якщо ми страждаємо від помислів або нестійких духовних станів, то це відбувається тому, що ми не чинимо свого послуху як слід. І ви самі знаєте з досвіду, що наскільки ви робите свою послух як цього хоче Бог, настільки тоді ви відчуваєте і свободу. Отже, давайте ж звернемо нашу особливу увагу на це сьогодні, через те послух, яке чинив Господь, – і Який зовсім не потребував його чинити для Самого Себе, але він його звершив заради нас – Закону Старого Завіту. Це Він зробив для того, щоб і ми через послух з вірою наслідували істинну свободу дітей Божих, яку нам дарував Господь.

архімандрит Георгій (Капсаніс), протоігумен монастиря прп. Григорія, свята Гора Афон

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: АΡΧΙΜΑΝΔΡΙΤΟΥ ΓΕΩΡΓΙΟΥ ΚΑΘΗΓΟΥΜΕΝΟΥ ΤΗΣ ΙΕΡΑΣ ΜΟΝΗΣ ΟΣΙΟΥ ΓΡΗΓΟΡΙΟΥ ΑΓΙΟΝ ΟΡΟΣ. Ομιλίες σε ακίνήτες Δεαποτικές και Θεομητορικές εορτές (τών ετών 1989-1991). ¨Εκδοσις ΙΕΡΑΣ ΜΟΝΗΣΟΣΙΟΥ ΓΡΗΓΟΡΙΟΥ 2015, σελ. 108-111

Ми все ще святкуємо Різдво Христове, тому що навіть сьогодні, на другий день (26/8 / -12 / 01) відбувається свято Різдва. Але Церква особливо шанує сьогодні Пресвяту Богородицю, тобто особистість, яка більше з усіх людей зробила співучасть в Народженні Спасителя нашого Христа. Ось чому наша Церква сьогодні робить Збори (Σύναξη), тобто збирає віруючих. Християни збираються для звершення Божественної Євхаристії і щоб зробити святкування в честь Божої Матері та щоб висловити Пресвятої Богородиці свою вдячність.

Але оскільки сьогоднішній день збігається з Воскресінням після Різдва Христового, то святкується пам’ять трьох осіб (Це має силу тільки в тому випадку, коли неділя не випадає в період з 26 і до 31 грудня, як в 2016р. – ред), які також мали безпосереднє відношення до Господа нашого.

По-перше, це цар Давид і пророк, який не тільки пророкував про пришестя Господа, але також був одним з прабатьків нашого Господа по плоті. Як і було передбачено, Месія відбудеться з царя царів Давида.

По-друге, Йосип обручник, який захищав Пресвяту Діву Марію і був знаряддям божественного провидіння, щоб упорядкувати Пресвяту Діву Марію і захистити її від соціальних наслідків жорсткого і консервативного суспільства, такого як суспільство тих років, і захистити її незаймане народження. Тому що, цілком природно, світ не знав про таїнство і надприродному Народженні Господа, і тому Діва Марія, якби вона була без чоловіка, то вона виявилася б в небезпеці. І, як виявилося, святий Йосип був людиною великої чесноти, самим милостивим, миролюбним, добрим, і він дуже допоміг в захисті і Діви Марії, і Святого Немовля. І він був слухняний волі Божої, і коли у баченні Ангел звелів йому одне та друге, святий Йосип з щирістю серця прийняв це.

І по-третє, святий Якова брат Божий який належить до родичів Господа по плоті. Тому що у Господа, як відомо і про що згадується в святих Євангеліях, теж було чотири брата. Але не брати від Пресвятої Богородиці – нехай не буде цього, тому що Богоматір була Дійсно Дівою – але вони були або двоюрідними братами Господа, або дітьми Йосипа від дружини, з якою він одружився до заручин з Пресвятою Богородицею.

Завдяки цим трьом людям, яких ми вшановуємо сьогодні, як виявляється, Господь став досконалою людиною і мав родичів. Він дійсно був Сином Людським. Не тільки Син Божий, а й Син Людський. І якби він не був Сином Людським, він не зміг би врятувати нас. Але він був одночасно і Сином і Богом. І якби він не був Сином Божим, Він не зміг би спасти нас. Він спасає нас, тому що він Син Людський і Син Божий. Ця Таємниця Боголюдини Христа – Таємниця нашого спасіння, яка відбувається в нашої святої Церкві і яку сьогодні ми святкуємо, прославляючи і Богородицю, і Матір Христа, як і цих трьох. Праведних і святих мужів.

Давайте помолимося їм, щоб вони молилися про нас до Господа своїми всесильними молитвами, а особливо святий Йосип. Тому що є переказ і одкровення з цього приводу, що святий Йосип мав дуже великий сміливість перед Господом. Нам слід молитися, щоб і ми стали б свідками Його божественного втілення на підставі духовного досвіду. Нехай Христос не буде для нас ідеєю, ідеологією, але буде живою Боголюдиною, з Якою у нас повсякденна спорідненість, духовна близькість, почуття Його присутності, Його любові і Його благодаті, і це нехай буде змістом нашого життя, але також і справжньою радістю нашого життя .

архімандрит Георгій Капсаніс, Проігумен монастиря Григоріат, Свята Гора Афон

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Давньогрецький мудрець Сократ сказав, що «Ті, хто справді відданий філософії, зайняті, по суті речей, тільки одним – вмиранням і смертю» («Федон» Платона 67e). А Іоан Златоуст радить нам часто відвідувати кладовища, щоб ми могли думати про марність людських справ. Всі ми знаємо, що після відвідин кладовища ми стаємо більш смиренними, більш співчутливими, менш прив’язаними до матеріальних речей та більш відкритими для Бога й інших людей.

Пам’ять смертна, про яку багато писали святий Іоан Ліствичник та інші святі отці, не має нічого спільного з будь-яким хворими, меланхолійним і невротичним роздумами. Вона може принести відчай не достатньо посвяченим людям, але подолати це легко за допомогою духовного наставника.

Божественна пам’ять смерті – це харизматичний та духовний стан, які приносить смиренність, мир і радість душі. Це дар від Бога, і Він Той, Від кого ми повинні його просити.

Як досягається смертна пам’ять?

Чим більше ми переступаємо через нашу егоцентричне життя та чим більше ми любимо Бога, тим більше ми будемо думати про Бога. Ми думаємо про те, що нас турбує і що ми любимо. Сам Господь сказав так же: «Де скарб ваш, там буде і серце ваше».

Вивчення слова Божого у Святому Письмі і отців Церкви, спілкування з духовними людьми, які люблять Бога, гаряче моляться, регулярно відвідують богослужіння і часто та гідно приймають Святе Причастя, збільшуючи у нас любов до Бога і, отже, згадуючи про Нього.

Святий Григорій Богослов радить: «Пам’ятай Бога частіше, ніж ти дихаєш». Постійне спогад про смерть приносить душі глибокий спокій та радість навіть у найважчих життєвих обставинах.

† Георгій Капсаніс, проігумен монастиря Григоріат

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Досвід служіння дає нам можливість відчути, що, перш за все, людина – істота літургійна. Вона була створена, щоб служити. Дарувати себе і весь світ Богу з вдячністю, славослів’ям і любов’ю. І в цьому невпинному даруванні-жертві-служінні з’єднуватися з Богом, освячуватися й жити.

Розумність, незалежність та інші царські якості були дані людині не випадково. Вони дають їй можливість перебувати в літургійних взаєминах з Троїчним Богом. У цьому літургійному служінні людина діє «за образом Божим» і поступово підноситься до «подібності».

Життя людини в Раю – це Божественна літургія. Людина служить Святій Трійці разом з ангелами. Впавши в себелюбство, людина втрачає здатність з вдячністю дарувати себе і світ Богу і брати участь у Райській літургії.

Добровільно відлучаючись від Райського літургії, людина опинилася і на землі без літургії. Як «образ Божий» вона перестала існувати. Але якісь залишки і іскри цієї здатності до літургії, що мала місце до гріхопадіння, залишилися в неї. Вони спонукали її приносити жертви і віддавати почесті Богові.

І навіть у найкращому випадку це служіння було не повноцінним, а лише якоюсь тінню справжнього служіння. Воно не вело людину до повного спілкуванню і єднання з Богом. Не дарувало їй Духа Святого. Не спасало від смерті. Але, тим не менш, ростило в ній прагнення до істинної Божественної літургії. Саме ці прагнення і мрія давали надію людині, що перебуває у темряві та знаходиться в тіні смерті.

Любов Небесного Отця не могла залишити людину без літургії, потроївши втілення Слова. Ісус Христос, Великий Архієрей, поклав початок новозавітного співслужіння.

Новозавітну літургію міг почати лише Ісус Христос, бо лише Він мав здатність цілком віддати Себе і весь світ Троїстому Богу. Жерці існували і в часи Старого Завіту. Але не було жертв. Ісус Христос же уособлює собою досконалу жертву і досконалого жерця. Непорочного Агнця Божого, що бере на себе гріх світу.

Позбавлені літургії людина і світ перейшли під владу диявола і смерті. Ісус Христос Своєю Хресною смертю і Воскресінням викупив людину з цього рабства, звільнив її і дарував їй можливість брати участь в новозавітному співслужінні: дарувати себе Богу, дякувати і славити Його.

Принесена і все приносячи Богу разом з Христом людина діє як людина «за образом Божим». Вона стає людиною істинною.

Літургія Нового Завіту стоїть значно вище Райської літургії. Зараз Архієреєм є Сам Син Божий. Богородиця і святі служать і славлять Пресвяту Трійцю разом з Ангелами «незупинними устами, Невмовкаючим славослів’ям».

У цьому співслужінні бере участь кожний охрещений православний християнин, вмираючий, щоб жити. У цьому співслужінні людина знаходить своє справжнє єство, істинний спокій і справжню свою суть «образу Божого». Поза цим співслужіння людина є лише homo sapiens і homo economicus соціалістичного або капіталістичного суспільства, але аж ніяк не людиною-царем творіння, межею матеріального і нематеріального  світів, «образом Божим».

Божественна літургія Нового Завіту почалася з втілення Слова і нескінченно продовжується Великим Архієреєм. Кожна літургія, що здійснюється на земних жертовниках, є тимчасовою участю в цій вічній позачасовій Літургії. «З цими і ми блаженними Силами, Владико Людинолюбні, співаємо і промовляємо: Святий єси і пресвятий …»

Кожен архієрей та ієрей, що служить на земних жертовниках, «служить священству Христа в Церкві» (правило Кархідонського Собору). Він не володіє особистим священством, але причащається Священству Христа.

Найбільшим нашим гріхом сьогодні є неучасть у літургії. Ми не віддаємо себе ні Богу, ні ближньому. У минулі часи неучасть у літургії вважалося образливим. Зараз, навпаки, наше невір’я та жорстокосердість вважаються чимось природним. Неприродним і дивним виглядає для нас людина, що бере участь в літургії.

І навіть якщо сучасна людина визнає себе православним вірним, складно сказати, чи істинно служить людина, чи бере вона участь в соборному церковному Таїнстві Євхаристії, є для неї Божественна літургія якимось релігійним і соціальним обов’язком або дар в Христі і жертва Богові.

Людина може здійснювати літургію навіть як ієрея, при цьому залишаючись поза неї, якщо не приносить себе і весь світ Богові.

Християни, які не беруть участь у літургії, як священики, так і миряни, не живуть у повному розумінні слова. Як сказано в Апокаліпсисі, «ім’я носять, ніби живі, але мертві» (Одкр. 3:1).

Істинно-Богові служать ті, хто приносять Богу «Твоє від Твоїх за всіх і за все». Іншими словами, це ті, хто у всьому бачать дар Божий, вважаючи, що вони не мають нічого свого. Все належить Богу, і вони приймають і приносять це Богу разом зі своєю душею, миром і відносинами зі світом. Ці люди нічого себелюбного не зберігають для себе, цілком віддаючись Богу. Вони віддають все, щоб знайти все. Вмирають, щоб жити, приносячи у Христі і для Христа за всіх (завжди) і за вся (за все дари Божі).

Таким чином, все людське життя (після закінчення Божественної літургії і за межами храму) перетворюється на літургію, дарування, приношення, жертву, спілкування і подяку. Життя освячується і стає боголюдським.

Двогодинна недільна літургія стає цілодобовою щоденною літургією. Як православні, говорячи про літургійне життя, ми маємо на увазі не наше недовге літургійне приношення в храмі, але все наше життя, яка, розпочавшись з відповідних діях у храмі, приймає форму літургії і поклоніння.

Православний християнин не страждає на шизофренію. Він не живе літургійним життям в храмі, а за його межами – нелітургійним. Він намагається проводити якомога більше часу в храмі (на літургіях та інших службах), щоб і поза церквою бути якомога ближче до духу, атмосфери і моралі Божественної літургії.

Через церковне служіння людина доторкається до боголюдського життя, що згодом здатне перетворити й інші сторони людського повсякденного життя.

Християнин, що живе літургійно, існує в єдності віри і життя, Божественного і людського, створеного і нествореного, живих і покійних, нинішнього віку і майбутнього, своєї особистості та оточуючих людей.

У цій єдності існував і наш греко-православний народ, коли жив церковним життям. На нашій благословенній батьківщині й донині залишаються традиційні православні люди і громади, які живуть у цій єдності.

Центром життя всіх традиційних православних поселень (села, містечка) був центральний парафіяльний храм, подібний монастирському Кафоликону (соборному храму). У селах острова Евбея центральний храм і в наші дні іменується Кафоличним (собором).

Народження, смерть, хрещення, вінчання, школа, робота, соціальні взаємини, радості і печалі – всі прояви суспільного життя проходили через літургію і церкву. Зрештою, все ставало Церквою. Так, всі життєві дії знаходили своє місце у Божественній літургії і перебували в єдності з нею.

У міру того, як наш народ віддалявся від своїх православних коренів, від цієї Живоносної боголюдської традиції, його різні життєві функції переставали бути органічно пов’язаними з Божественною літургією. В результаті вони припиняли приводити людину до єдності, допомагати йому жити за образом Божим.

Позбавлений зв’язку з Божественною літургією людина деградувала. Це легко побачити в основоположної функції життя – статевій. У церкві і в процесі Божественної літургії ця основна функція людини перетворюється, отримує благодать і приводить людську особистість до повноти. Але поза церквою, поневолена егоїзмом, ця людська функція руйнує особистість і мучить людей. Сучасній людині знайомий цей гіркий досвід.

Православні кіновіальні (загальножительні) монастирі – це зразки правильного життя людей. Центр монастиря – соборний храм. Інші будівлі і послухи зосереджені навколо нього. Центром спільного життя є щоденне служіння Божественної літургії, мета якої – служіння Богу і приношення всього життя Христу. Тому й життя тут стає загальним, любов – вселенська, смерть перемагається, і все навколо оновлюється і перетворюється дивним і благодатним чином.

Коли православні входять в літургійну атмосферу кіновії, яка уособлювала літургійний дух православ’я, вони спасаються від руйнівних хвиль секуралізації. Секуралізація, по суті, це спроба організації життя поза літургією і Церквою.

Православний християнин не може бути православним, якщо не веде літургійного життя. Божественна літургія та служіння повинні представляти собою не просто сприятливий момент у житті людини, але бути Живоносне струменем, що перетворює все його життя, її центр, основу, початок і кінець. Тільки в «Твоє від Твоїх» Божественної літургії людина стає істинним образом Божим.

† Георгій Капсаніс, проігумен монастиря Григоріат

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»