Обрання відбулося єдино правильним канонічним шляхом — добровільним волевиявленням архієреїв. Це єдина канонічна основа обрання Предстоятеля. Що стосується будь-яких невідповідностів із підзаконними актами чиновницької діяльності, то вони жодного відношення до внутрішнього, благодатного життя Церкви не мають. Тим паче, що цивільний Статут Київського Патріархату був чиновниками анульований; він юридично не існує, а канонічно — ніколи й не існував. Реєстрація нового цивільного Статуту Церкви — першочергове завдання новообраного Предстоятеля» (переклад з російської – «Київське Православ’я»).

Категорично відмовився брати участь у цьому онлайн-заході керуючий справами Київського Патріархату та секретар Синоду УПЦ КП архієпископ Білоцерківський Андрій (Маруцак), пославшись на “порушення регламенту та статуту УПЦ КП”. Також у цьому онлайн-зібранні, окрім керуючого справами УПЦ КП, відмовились брати участь ще три архієреї УПЦ КП – митрополит Херсонеський Авксентій (Марінес), митрополит Маріупольський Хризостом (Калліс) та єпископ Філадельфійський Лука (Згоба). Не брав участі також єпископ Ришканський і Окницький Авів (Панку) з Молдови.

Схоже, в таборі УПЦ КП стався розкол, який насправді намітився ще півроку тому, коли єпископ Сумський Никодим (Кобзар) намагався двічі ініціювати відсторонення патр. Філарета «за станом здоров’я» та проголосити себе «місцеблюстителем» при ще живому патріархові УПЦ КП.

Дивує, що ці люди не стали чекати навіть відспівування та поховання свого колишнього патріарха, не кажучи вже про 40 днів трауру, на час якого за канонічною практикою обирається лише тимчасовий місцеблюститель. Не було жодної процедури зібрання архієрейського собору, але просто зібравшись у чотирьох десь на приватній квартирі у Києві, через зум з кількома іншими архієреями з РФ та Молдови поспішили сьогодні зранку проголосити собі нового “патріарха”.

Цікаво, що прихильники єп. Никодима (Кобзаря) завиляють, що він «обраний патріархом одноголосно», тоді як мінімум п’ять архієреїв УПЦ КП не брали участі у цьому т.зв. «обранні».

Сумно, як якісь нікому невідомі люди своїми амбіціями дискредитують саму ідею Патріархату Української Церкви ((( Але чи не для цього це робиться?

P.S. На прохання близьких родичів спочилого патр. Філарета, які останнім часом опікувались ним, його відспівування здійснюється в Михайлівському Золотоверхому монастирі. Ніякого «викрадення», як про це заявляє Никодим Кобзар, не було. У церемонії відспівування разом з архієреями ПЦУ беруть участь настоятель патріаршого Володимирського собору УПЦ КП та найближчий багаторічний помічник патріарха Філарета прот. Борис Табачек та інші клірики Володимирського собору. Зрозуміло, що самопроголошений “патріарх” Никодим Сумський у цьому не бере участі, бо, як він сам заявив, його не допустили до цього…

Сергій Шуміло, директор Міжнародного інституту афонської спадщини в Україні

Опосередковано версію, яка оприлюднена в статті, підтверджує о. Андрій Головко коментарем під посиланням у ФБ: «Я не джерело, але був 10 років іподияконом біля Патріарха і працював в прес-службі патріархії, тож можу засвідчити одну просту річ. Документи Патріарх не підписує у вівтарі собору в якому служить. Він не робить цього під час того коли в облаченні і на літургії. Бо це місце молитви в не справ які потребують обговорень і порад. Хіба може книжку підписати в подарунок комусь. Це елементарно зрозуміло, що він перший раз бачить цей документ і що йому дають і похапцем після причастя коли йдуть його вітати то архієреї, то духовенство то поважні миряни, підходять з цією бумагою. Певно він її став читати, але чи розібрався в написаному чи ні враховуючи його теперішній стан. Він документи підписує від секретаря і це робить в робочому кабінеті або під час тих чи інших нарад синодів і т.д. Так йому набирають текст і готують для підпису, а він задає основні моменти які хотів би зауважити або колись і від руки писав і треба перенабрати і тоді він ще раз читає, а потім підписує. Тобто він “власний заповіт” мав би привезти з собою з патріархії вже підписаний і перечитаним ним самим, і тоді мав би дати старшому архієрею або самому його зачитати, а не підсунутий на службі для автографа. І оце все що ми бачили. Хіба сліпий не бачить що його станом користується це збіговисько «владик» та один «журналіст» який певно і писав це».

Натомість інше джерело з сучасного оточення Почесного патріарха Філарета, яке було біля нього і до 2019 р., подає дещо інший варіант цієї події: «Кілька тижнів тому, Святійший патріарх Філарет надиктував кілька основних тезисів, доручив скласти «Заповіт». Під час служби в Володимирському соборі, він запитав: «Чи готовий чернетка?». Коли йому принесли текст, він передивився і підписав…»

Звичайно, що версію про ознайомлення з документом та цілком добровільне підписання, підтвердили і в прес-службі сучасного «Київського Патріархату».

Отже, маємо два свідчення, які суперечать одне одному. Тому вирішили проаналізувати «Заповіт» через ретроспективу подій та висловів колишнього Київського митрополита Філарета з кінця 2018 і до 2022 року.

І. Діяльність Філарета після Об’єднавчого собору 2018 р. і до жовтня 2019 року

На Об’єднавчому соборі українських православних церков, що відбувся 15 грудня 2018 р., Предстоятелем ПЦУ був обраний Блаженнійший Епіфаній (Думенко), а колишній очільник УПЦ КП Філарет (Денисенко) ввійшов у її як правлячий єпархіальний архієрей та постійний член Священного Синоду. При цьому йому було даровано звання «почесного патріарха», хоча Вселенський патріархат визначив (і визначає) – «колишнім митрополитом Київським». Що стосується УПЦ КП, то вона була ліквідована своїм Помісним собором ще перед початком Об’єднавчого собору, а Міністерство культури України, наказом №54 від 30 січня 2019 року, зняла з реєстрації Статути УПЦ КП і Київської Патріархії.

Натомість Почесний патріарх Філарет, хоча і брав участь у кількох засіданнях Священного Синоду та світських заходах ПЦУ, продовжував позиціонувати себе як «предстоятель». Зокрема він уникав співслужіння з Блаженнійшим митрополитом Епіфанієм, продовжував носити патріарший кукіль, нагороджувати орденами та медалями вже неіснуючої УПЦ КП і т.д. А 28 травня 2019 р. здійснює антиканонічний акт – публікує на сайті «Церква.інфо» «Указ» про «заборону у священослужінні» ректора КПБА, прот. Олександра Трофимлюка. При цьому робить це на бланку УПЦ КП…

Таким чином, можна зробити висновок, що вже навесні 2019 р., діяльність Почесного патріарха Філарета можна охарактеризувати як спробу розколу ПЦУ та незаконне присвоєння титулу «Предстоятеля». У подальшому він тлумачив свої дії як виконання якісь «таємних угод», згідно яких він «залишається предстоятелем ПЦУ в Україні», але жодних підтверджень їх існування так і не надав.

Остаточний розрив Почесного патріарха Філарета з ПЦУ відбувся 20 червня 2019 р., коли він скликав зібрання своїх прибічників у Володимирському соборі та оголосив його «помісним собором УПЦ КП». Там він заявив про відновлення УПЦ КП, а вже 23 червня почав святити «новий єпископат» за допомогою двох колишніх архієреїв УПЦ КП, які покинули ПЦУ та долучилися до розколу.

Після цього, Філарет чітко позиціонував себе як предстоятель окремої, хоча і не визнаної канонічно, православної юрисдикції. Жодної заяви або свідчення, що він є архієреєм ПЦУ не було.

Крім того, на протязі 2019-2022 (і до сього часу) Почесний патріарх Філарет поширував російські наративи щодо ПЦУ. Ще в 2021 р., на запит закордонних ЗМІ, наш портал оприлюднив канонічну відповідь на ці закиди, яку незабаром поширили і закордонні ЗМІ кількома мовами. Коли уважно почитати ці ствердження, які увесь час повторював, як особисто Філарет, так і його оточення, вони цілком кладуться у зміст першого, другого та третього абзацу його «Заповіту».

ІІ. Відповідь ПЦУ на розкольницьку діяльність Філарета Денисенко

Не дивлячись на розкольницький демарш Філарета, а також спроби безпосередньої дискредитації ПЦУ, Священний Синод дуже лагідно на це реагував. Проти нього не було вжито жодних канонічних покарань. Почесного патріарха залишають архієреєм ПЦУ, а єдиними санкціями є виключення з постійних членів Священного Синоду та відрахування на спокій. На думку багатьох релігієзнавців, це було зроблено з врахування заслуг та віку Філарета.

Натомість тих колишніх архієреїв та кліриків ПЦУ, які долучилися до розкольницької групи Філарета, Священний Синод покарав жорстко: Після відповідних канонічних процедур, всі вони були позбавлені сану.

Крім того, Священний Синод ПЦУ читко визначив, що не визнає архієрейського сану осіб, хіротонію яких здійснив Філарет з червня 2019 р., а його «архієрейські собори» визначає як «самочинні зібрання, які привласнювали собі назву «Архієрейський собор УПЦ КП»»

Зі свого боку, ані Філарет, ані його «єпископат», рішення Священного Синоду проігнорував та продовжував свою розкольницьку діяльність.

ІІІ. Відспівування та погребіння «патріарха» Філарета – головний суперечливий абзац «Заповіту»

Як відзначалося вище, нічого суперечливого з заявами самого «патріарха УПЦ КП» Філарета у першому, другому та третьому абзацах «Заповіту» немає. Вочевидь не викликає заперечень і останній абзац. Таким чином, суперечка точиться навколо четвертого абзацу: «На випадок моєї смерті заповідаю, щоб чин відспівування та погребіння був звершений у Володимирському кафедральному патріаршому соборі м. Києва, архієреями Української Православної Церкви Київського Патріархату, а не ПЦУ». Але, при більш прискіпливому вивченні, і тут все логічне з погляду самого Філарета та т.зв. «УПЦ КП».

По перше, Філарет вважає сучасну УПЦ КП окремою православною юрисдикцією. Тому цілком природно бажає, що його «відспівування та погребіння» здійснили саме архієреї цієї юрисдикції.

По друге, Філарет багато разів заявляв, що він вважає себе «Патріархом Київським і всієї України» та, вочевидь, бажає бути відспіваним та похованим саме в цьому статусі предстоятеля. Але ПЦУ, зважаючи на канонічний порядок, не може це зробити, бо вона визнає його виключно як «почесного патріарха» та «архієрея на спокої».

По третє, заява Філарета щодо небажання участі в відспівуванні та похованні архієреїв ПЦУ, цілком логічне виникає з його слів про «обман та зраду», що здійснило найближче оточення архієреїв у часі Об’єднавчого собору і надання Томосу.

Повстає закономірне питання: Чому цей абзац заповіту викликав таку бурхливу реакцію в ПЦУ? Адже навіть з огляду на рішення Священного Синоду ПЦУ, ані її Предстоятель, Блаженнійший митрополит Епіфаній, ані жодний з архієреїв або кліриків, не може співслужить з «єпископатом» сучасної УПЦ КП. Отже, відспівувати може, або єпископат та духовенство ПЦУ, або «єпископат» та «духовенство» УПЦ КП. Варіантів вирішення цієї суперечності може бути тільки два варіанти: а) Священний Синод ПЦУ, на прохання «єпископату УПЦ КП», здійснює їх амністію та прийом у свою юрисдикцію як архієреїв; б) Нинішній «єпископат» УПЦ КП відмовляється від незаконних хіротоній та просить прийняти їх в ПЦУ як священників, якими вони були до «хіротоній» Філарета.

Але відповідь дуже проста. Своєю заявою Філарет поставив керівництво ПЦУ в положення цугцванг.

Оскільки керівництво ПЦУ увесь час заявляло, що «почесний патріарх Філарет є її архієреєм», зміщуючи його фото в офіційному церковному календарі та на офіціальному сайті, воно не може самоусунуться від церковного поховання свого архієрея. А відсутність офіційного заповіту щодо поховання, давала певні можливості здійснити це без особливого скандалу. Тепер сучасне оточення Філарета, найперше «архієреї», мають всі законні підстави не допустити ПЦУ до похорону. І тут вже не так важливо, підписаний цей «Заповіт» під тиском, обманно або добровільно. Будь-який розвиток подій після смерті Філарета, крім добровільного самоусунення від похорону сучасного «єпископату» УПЦ КП, робить ПЦУ ініціатором неприємного скандалу.

Отже, можна теоретично спрогнозувати три можливих сценарії:

1) ПЦУ офіційно, через суд, домагається визнання «Заповіту» недійсним. Підставою цього звернення до суду можуть бути факти, які викладені в статті порталу «Україна Православна».

2) Самоусунуться від служб похорону, просто навідати Володимирський собор та віддати шану померлому. Але це покаже, що почесний патріарх Філарет не був архієреєм ПЦУ.

3) Спробувати все ж очолити похорон, усунув сучасний «єпископат УПЦ КП». Подібний варіант може викликати силове протистояння.

Як бачимо, усі можливі сценарії негативні для ПЦУ. Але маємо сподів, що Священний Синод ПЦУ знайде якесь компромісне рішення.

IV. Заміст висновків

Ми можемо багата сперечатися щодо достовірності інформації різних джерел з сучасного оточення «патріарха УПЦ КП» Філарета. Давати моральну оцінку цьому оточенню або аналізувати відео та фото, які з’являються у вільному доступі. Але мусимо визнати – текст «Заповіту» цілком відповідає тому, що казав і робив «патріарх» Філарет після Об’єднавчого собору 2018 р.

прот. Сергій Горбик

Отже, на початку звернемось до певних фактів життя та діяльності митрополита Іова Борецького, які «чомусь»?! не були враховані колишнім очільником Київського Патріархату.

І. Особливості відновлення православної ієрархії Київської митрополії та «невідома»?! діяльність Іова Борецького

Після Берестейської унії 1596 р., духовенство та вірні Київської православної митрополії неодноразово зверталися до Константинопольського Патріарха щодо відновлення ієрархії. Це зробилося вкрай актуальним після смерті Львівського єпископа Гедеона Балабана (+1607). Але влада Речи Посполитої всіляко блокувала будь-які спроби архієреїв Вселенського Патріархату навідати країну для звершення нових єпископських хіротоній.

Така можливість з’явилася тільки в 1619-1620 рр., коли польський король Сигізмунд ІІІ погодився пропустити через свою територію Єрусалимського патріарха Теофана, який мусив висвятити нового Московського патріарха – батьку царя Михаїла (Романова). Саме йому Вселенський Патріарх надав право відновлення ієрархії Київської митрополії.

Напередодні, у грудні 1618 р. закінчилася чергова війна Речи Посполитої з Московським царством Згідно з Деулінським перемир’ям, Річ Посполита повертала собі Смоленські, Чернігівські та Новгород-Сіверські землі. Природно, що Московія бажала реваншу, а для цього їй було потрібна дестабілізація на білоруських та українських землях, як через релігійну громадянську війну, так і створення промосковських настроїв у православному середовищі. Того самого бажала і Туреччина, бо справа йшла до її війни з Ричу Посполитою. Отже, Московія та Османська імперія часово зробилися ситуаційними союзниками.

До сьогодні достеменно невідомо, чи отримав Єрусалимський патріарх ще в Константинополі конкретні вказівки щодо поставлення Київським митрополитом промосковського кандидата, чи це виходило з його політичних переконань або він виконував московський наказ. Але ми маємо можливість прослідкувати певні факти.

На своєму шляху в Москву, патріарх Теофан ненадовго зупиняється в Києві, де зустрічається з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким та, на той час священиком та ректором братської школи, о. Іваном Борецьким. І тут треба відзначити, що ще в часі свого перебування в Львівському братстві, Борецький відзначався відвертим москвофільством. Зокрема є свідчення про його декларування щодо «єдності походження двох народів», перші з яких, за свідченням українського професора Володимира Сергійчука, датуються 1592 р.

Після зустрічі з Єрусалимським патріархом, у грудні 1619 р., о. Іван Борецький приймає чернечий постриг та робиться ігуменом Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, а його дружина, яка також прийняла чернецтво, – ігуменею Київського Богословського монастиря (у межах Михайлівського Золотоверхого).

Ми не будемо переказувати подальші події, які пов’язані з приїздом Єрусалимського патріарха Теофана до Києву в 1620 р. та висвяченням їм ієрархії Київської митрополії. Але відзначим, що деякі дослідники вважають обрання Іова Борецького на Київського митрополита було однією з умов, які висунув православної делегації саме патріарх Теофан…

Після свого висвячення на Київського митрополита, Іов Борецький зробився активним провідником московської політики серед православних Речи Посполитої, зокрема і українського козацтва. Загально відомий його вислів, що з Москвою єднає «одна віра, одне Богослужіння, одне походження, мова та звичай».

Користуючись обороною, яку йому надали українські козаки, у 1624 р. митрополит Іов Борецький здійснює справді зрадницький крок – звертається о Московського царя з проханням ввести війська для анексії територій сучасної Білорусі та України під приводом «оборони православних». Тобто робиться реальним ідейним однодумцям та попередником архієреїв-колаборантів з т.зв. РПЦвУ! Ця заява не на жарт обурила патріотичне православне духовенства, шляхту Речи Посполитої, а також велику частину українського козацтва. Почали гучати вимоги про усунення митрополита з посади та навіть оголошення йому «анафеми»…

Однак, як дехто вважає, все це митрополиту Іову Борецькому можна пробачить через «мужню оборону православних Речи Посполитої». Але і тут далеко не все так однозначно…

Дійсно, до певного часу митрополит Іов Борецький залишається незламним оборонцем Православ’я. Однак відмова Московії розпочати війну через те, що будучи ослабленою недавньою війною, не вона була спроможна почати нову агресію проти Речи Посполитої, а також тиск з боку православних, якім явно не подобалася його москвофільство, митрополит пішов на певний перегляд своєї позиції.

Так, на вимогу короля Сигізмунда ІІІ, митрополит погоджується на скликання собору, який мусив об’єднати православних та уніатів, роблячи для цього певні кроки. Наприклад, з його середовища розповсюджувалися чутки, про бажання уніатів вийти з-під влади Риму та повернутися до православ’я. Але, щоб уникнути і влади Константинополя, буде створена нова автокефальна Церква, очільником якої буде, на той час, архімандрит Петро Могила. Як зазначає Михайло Грушевський: «Все це мало дати православним кругам приємне почуття, що цим разом нема мови про капітуляцію православних, навпаки — новий компроміс буде тріумфом і звеличенням «грецької релігії»»…

Більш того, як зазначають навіть деякі католицькі дослідники, виразно православний характер Київського собору 1628 р. аніяк не є заслугою митрополита Іова Борецького. Це сталося через жорстку антиунійну позицію українського козацтва, православного духовенства та шляхти. Також вирішальну роль відіграла доповідь провідних православних богословів Лаврентія Зизаная-Тустановського та Андрія Мужиловського, які напередодні визнали твір Мелетія Смотрицького, одного з найбільших прибічників єднання з уніатами, «Apologia peregrinatiey do Kraiow Wschodnych» єретичним та таким, що суперечить православній догматиці. Саме через це прихильники православно-унійного зближення не змогли публічно заявити про свої наміри.

Разом з тим, як свідчать історичні документи, навіть виконуючи завдання короля та уряду Речи Посполитої, митрополит Іов Борецький не полишає своїх теплих стосунків з Московією. Наприклад, у 1630 р. відбуваються дві закові події: За царським наказом до нього з Путивля відправляють лікаря, а також беруть на службу його «сина Андрія Борецького та племінника Павла»

Закінчуючи цю історичну частину про події XVII ст., варто відзначити, що все вище викладене є «секретом полішинеля». Адже ще в ХІХ ст. історики доказали, що Іов Борецький, Ісая Копинський, Захарія Копистянський визнавали за московськими князями, а потім і царями право на Київ й українські землі. Зокрема К. Харлампович, спираючись на відомі документи, свідчив: митрополит Іов Борецький «частіше, ніж хтось інший, нагадував цареві (Московському – С.Г.) о його історичних правах на Київ». Також і в сучасної Україні це, як мінімум, кілька разів наводив у своїх роботах, доктор історичних наук, професор Володимир Сергійчук.

ІІ. Дивний збіг, або події 2008 – 2017 рр.

Навесні 2008 р., коли вже було остаточно відомо не тільки про приїзд до Києву Вселенського Патріарха Варфоломія, а і про можливість надання канонічного статусу УАПЦ та УПЦ КП у випадку їх об’єднання у єдину адміністративну структуру. Це викликало дуже бурхливу реакцію Московського патріархату, а її результатом – багата статей та досліджень щодо історичних зв’язків Київської митрополії з Москвою та «історичного бажання православних українців бути саме під омофором Московського патріарха». Серед історичних осіб XVII ст., які відповідали критеріям російської пропаганди, – найбільш згадувалися митрополити Іов Борецький та Ісая Копинський.

Цілком природно, що у часі перемов переходу Українського Православ’я під омофор Константинопольського Патріархату, бажання Філарета канонізувати митрополита Іова Борецького виглядало дещо дивним. По інсайдерської інформації, вже тоді проти цього виступало нізька архієреїв та науковців УПЦ КП. Але їх думка була відкинута, на Помісному соборі проросійського митрополита Іова Борецького канонізували…

Однак тільки після того, як «патріарх» Філарет зірвав об’єднання, зробилося зрозумілим для чого ця канонізація була здійснена.

Першою причиною, яку в подальшому чудово сформулював Предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій, була потреба подати знак Москві: «Ніякого об’єднання не буде, я все зірву. Дивитися, я навіть канонізую Київського митрополита, якій до смерті був відданий Москві».

Другою, як тепер зрозуміла, було бажання надати додаткові аргументи Московському патріархату в перемовах з Вселенським Патріархом: «Ось бачите, навіть Київський Патріархат сам канонізував людину, яка виступала за підпорядкування не тільки митрополії, а і всієї України Москві»…

Другі раз питання щодо присутності митрополита Іова Борецького в календарях Київського Патріархату повстало в 2014 р., після анексії Криму та початку війні на Донбасі, коли сепаратисти та зрадники з числа духовенства РПЦвУ почали повторювати вислови митрополита Іова Борецького та наводити його в якості прикладу. Зокрема автор цих рядків був свідком, коли восени 2015 р., митрополит Антоній (Махота) питав «патріарха» Філарета про доцільність згадки цієї особи в календарі. Відповідь Філарета була така: «Ви нічого не розумієте, нам ще прийдеться домовлятися не з Константинополем, а з Москвою. І така канонізація буде цьому сприяти…»

Позиція «патріарха» Філарета зробилася зрозумілою тільки в кінці 2017 р., коли він, під час важких перемов тогочасного Президента України Петра Порошенко з Вселенським Патріархом Варфоломієм щодо створення та визнання автокефальної Православної Церкви України, досилає більш ніж незрозумілий лист до Москви…

З решти, сьогодні, після спроб колишнього Київського митрополита Філарета здійснити розкол Православної Церкви України, а також озвучення їм московських темників, така прихильність до митрополита-москвофіла не подається дивною…

ІІІ. Заміст післямови…

Ця невелика стаття про життя та діяльність промосковського митрополита Іова Борецького та обставини його канонізації Київським Патріархатом, навіть ще два роки тому могла б бути неприємною, але звичайною історичною розвідкою про одного і далеко не єдиного зрадника, який ще у XVII ст. просив «Москва – введи війська» та підтримував претензії останньої на Україну. Який фактично був чи не першим зрадником-сепаратистом, що називав себе Київським митрополитом…

Але нині, на другому році повномасштабної агресії Росії проти України, після незліченних смертей українців, зокрема замордованого цивільного населення, неприпустимим є вшанування пам’яті цього митрополита-колаборанта у календарі Православної Церкви України!

прот. Сергій Горбик

Так, 22 березня 2022 р., «до складу Української Православної Церкви Київського Патріархату прийнято архімандрита Нектарія (Александратоса), канцлера Архієпархії Австралії та Нової Зеландії разом з парафіями та священнослужителями». Практично відразу, 29 березня 2022 р., на «Єпископських Зборах Священної Архієпископії Австралії» було засуджено таки дії самопроголошеного «патріарха» та заявлено, що «для канонічної Православної Церкви немає «Київського Патріархату» і Філарета, оскільки самопроголошеного «Патріарха» не визнає жодна канонічна Православна Церква, ані, звісно, Вселенський Патріархат. … Те ж саме стосується Нектарія Александратоса, який зображує себе священнослужителем … Звертаємо увагу вірних Австралії, що ця людина не є справжнім священиком, тому «таїнства», які він «звершує», не визнаються жодною Православною Церквою. Ми закликаємо згаданого пана припинити носити святу рясу священика, обманювати народ Божий, і просити прощення у Церкви і милості Божої».

Однак, оскільки т.зв. «патріарх Філарет», разом з «архімандритом Нектарієм», продовжували наголошувати на наявності структури «Київського патріархату» в Австралії та вводити в оману православних вірних, а також давати неправдиві свідчення ЗМІ, питання було винесена на засідання Священного і Святого Синоду Вселенського патріархату, який відбувся 9 травня 2022 р.

Як повідомляє «Orthodox Times», на «засіданні Священного Синоду Вселенського Патріархату було прийнято рішення, що всі українські громади та парафії Архієпархії Австралії, які до сьогодні перебували під юрисдикцією митрополита Антонія Ієрапольського, відтепер перебуватимуть під юрисдикцією Архієпархії Австралії.

Тепер вони поминають за богослужінням архієпископа Австралійського Макарія як свого канонічного пастиря. У повідомленні Вселенського патріархату наголошується, що як патріарх Варфоломій, так і Священний Синод вітають його з «успішною душпастирською працею і служінням на п’ятому континенті».

Цим кроком Синод визнав адміністративну спроможність і любов Архієпископа Австралійського до українських парафій, щоб зміцнити їх і забезпечити їх прогрес.

Також юрисдикція Священної Архієпархії Австралії переходить до інших українських громад в Австралії, оскільки Автокефальна церква України не має канонічної юрисдикції в діаспорі.

Також Синод Вселенського Патріархату уточнює, що Велика Христова Церква ніколи не визнавала митрополита Філарета «Патріархом Київським» або загалом існування «Київського Патріархату».

З цієї причини створення вікаріату в Австралії під керівництвом самопроголошеного «Патріарха» «є неканонічним, неприйнятним і не визнаним Православною Церквою».

Також, Священний Синод Вселенського Патріархату повідомляє, що самопроголошений «архімандрит» Нектарій Александратос, нібито «голова» псевдовікаріату, не є канонічним священнослужителем. Тому всі його дії та заяви нічим не обґрунтовані.

Видані ним свідоцтва (здійснені Таїнства) не визнаються жодним канонічним православним патріархатом і жодною канонічної автокефальною церквою».

Згідно інсайдерської інформації, готується аналогічне рішення щодо структур та «духовенства» т.зв. «Київського Патріархату» у США, а також «на всіх територіях по-за Україною», зокрема в Молдові, Греції та Західної Європі.

підготував прот. Сергій Горбик

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерела:

1) Комюніке Єпископських Зборів Священної Архієпископії Австралії про вікаріат в Австралії при так званим «Київським Патріархаті»

2) Archbishop Makarios of Australia is the shepherd of all Ukrainian parishes in Australia

Єпископські збори

Священної Архієпархії Австралії

КОМЮНІКЕ

28 та 29 березня 2022 року в Сіднеї під головуванням Високопреосвященного Архієпископа Австралійського Макарія відбулася 13-та Зустріч Єпископів Святої Архієпархії Австралії.

Під час зустрічі Високопреосвященний передав теплі побажання та благословення Святішого Вселенського Патріарха Варфоломія їх Милостям, боголюбивим єпископам, та поінформував їх про актуальні питання та ініціативи помісної Церкви. Згодом усі питання порядку денного були розглянуті і ми оголошуємо милостивому духовенству та христолюбному народу Австралії наступне:

1. 12-й з’їзд духовенства і мирян Священної Архієпархії Австралії відбудеться в січні 2023 року. Тим часом Архієпархіальна рада збереться для узгодження деталей, а національні Збори священиків відбудуться в жовтні цього року в Сіднеї.

2. Під керівництвом Високопреосвященного Архієпископа Макарія створюється Національна асоціація філоптохів Австралії та створюються відповідні центральні асоціації філоптохів у всіх архієпархіальних округах, які очолить місцевий боголюбивий єпископ відповідного округу.

3. У канонічних межах Священної Архієпархії Австралії є українські громади, які донедавна належали до так званого і ніколи не визнаного канонічно «Київського Патріархату». Після надання автокефалії в Україні Константинопольською Матір’ю-Церквою спеціальна комісія, призначена архієпископом Макаріусом, вивчила існуючу ситуацію та правові умови для включення цих Громад до юрисдикції Священної Архієпархії Австралії. Вже прийнято рішення, що українські парафіяльні громади Святого Сави в Сіднеї та Василія Великого в Ньюкаслі приєднаються до Святої Архієпархії Австралії. Ми з любов’ю нагадуємо іншим українським громадам, що Автокефальна церква України при Митрополиті Епіфанії не має канонічної юрисдикції в межах Священної Архієпархії Австралії, і що вшанування Єпископа не є вибором кожного священнослужителя, а канонічною справою. яка протягом століть регулювався Церквою через рішення Вселенських Соборів.

4. Самопроголошений «архімандрит» або «ігумен» або «генеральний вікарій» Нектарій Александратос нещодавно оголосив, що в Австралії було створено вікаріат під так званим «Київським патріархатом» і самопроголошеним «патріархом Філаретом». Для канонічної Православної Церкви немає «Київського Патріархату» і Філарета, оскільки самопроголошеного «Патріарха» не визнає жодна канонічна Православна Церква, ані, звісно, Вселенський Патріархат. Тому його адміністративні акти та таїнства, які він здійснює, є недійсними та неіснуючими для Православної Церкви всюди.

5. Те ж саме стосується Нектарія Александратоса, який зображує себе священнослужителем. Зазначений джентльмен деякий час тому пройшов кілька митрополій Елладської церкви, наполягаючи, що він є канонічним священиком Священної Архієпархії Австралії. Коли після спілкування Високих Митрополитів з нашим Архієпископом виявилася його брехня, і він повернувся до Австралії і приєднався до антиканонічної церковної формації під керівництвом «архієпископа» Луки. Згодом він приєднався до іншої антиканонічної церковної установи, що базується в Сполучених Штатах під керівництвом Мелхіседека, так званого «архієпископа Церкви Палестини в Америці», і нарешті приєднався до неіснуючого «Патріарха» Філарета, який оголосив про створення. псевдовікаріата. У якийсь момент він також прикинувся лікарем, не маючи медичної освіти чи ліцензії, за що його притягнули до відповідальності. Загалом пан Александратос, який час від часу виступає під такими іменами: Панайотіс Марлассі-Бурас, Панайотіс Маріассі-Бурас, Панайотіс Бурас, Панос Бурас, Панос Марлассі та Арана Хокіанга, був притягнутий до суду в Греції та Австралії через публікації в ЗМІ. Він навіть публікує в Інтернеті фотографії церков, до яких він не належить, у тому числі канонічного монастиря Архангела Михаїла Вселенського Патріархату, Святої Митрополії Нової Зеландії. Звертаємо увагу вірних Австралії, що ця людина не є справжнім священиком, тому «таїнства», які він «звершує», не визнаються жодною Православною Церквою. Ми закликаємо згаданого пана припинити носити святу рясу священика, обманювати народ Божий, і просити прощення у Церкви і милості Божої.

6. Нарешті, ми авторитетно заявляємо, що жодна парафія чи громада Святої Архієпархії Австралії не приєдналася і не має намір приєднатися до нового антиканонічного органу, відомого як «вікаріат Київського Патріархату в Австралії». Те, що говорять про приєднання парафій Архієпархії до псевдовікаріату – це журналістська неточність і спроба дезінформувати людей.

7. Його Високопреосвященство та члени місцевої Ієрархії бажають усій повноті Священної Архієпархії Австралійської доброго закінчення Великого і Великого посту. Вони також від усієї душі бажають, щоб усі зустріли велике свято Пасхи в єдності та любові, маючи благодать і радість Воскресіння нашого Господа.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»