І. Некоректність терміну «антисемітизм» та небезпека його використання в юридичній площині

Вже в першій статті вищезгаданого закону надається таке тлумачення терміну «антисемітизм»: «Антисемітизм – певне сприйняття євреїв, що виражається як ненависть до євреїв. Риторичні та фізичні прояви антисемітизму спрямовані на євреїв чи неєвреїв та/або їхню власність, установи, релігійні місця єврейської громади». Звісно, всі розуміють, що «антисемітизм» – це про ставлення до євреїв. Проте, саме це слово вже ніби натякає на проблему: адже ми знаємо, що семіти – це велика група народів, яка включає арабів, палестинців, мальтійців, ассирійців, ліванців, а також ефіопські народи – амхара, тігре і тиграї, не кажучи вже про берберів. Ізраїльтяни є тільки одним із народів семітського походження, частка яких не перевищує 5% від загальної кількості всіх семітів. Вживання терміну «антисеміт», що звужує це слово до прикметника «єврейський» викликає збентеження. Якби ми брали наївно це визначення, ми б мали говорити про несприйняття або негативне ставлення до досить великої групи народів.

Чому сьогодні термін «антисеміт» застосовується виключно як визначення нетолерантності до євреїв?

Насправді, це пояснюється довгою історією еволюції європейського ставлення до євреїв, де поняття «євреї» було ототожнене довгий час з поняття «семіти». Але сам факт цього ототожнення несе за собою сліди орієнталізму та європейського колоніалізму, зверхнього ставлення, що влучно показано у багатьох західних критиків орієнталізму (напр., Е. Саїд).

Якщо ми звернемося до історичних фактів переслідування євреїв, зокрема описаних і єврейськими дослідниками, то зауважимо, що  можна провести певний вододіл між домодерною і модерною добою.

У домодерну добу головною причиною переслідування була релігія – юдаїзм, тому ці гоніння визначалися терміном «антиюдаїзм». Звісно, факторів погромів – які безумовно варті засудження – було багато: побутова ксенофобія, економічна конкуренція, політичні маніпуляції тощо. Але тим не менш, базовим маркером іншування була релігійна приналежність. Втім, у випадку єврейського народу та його історії мовна і культурна ідентичність була і є тісно пов’язана з релігійною.

У XVIII – XIX ст. починається процес секуляризації єврейського населення, пов’язане, зокрема, із «єврейським Просвітництвом – Гаскалою». Цей рух був асиміляціоністським, тобто виступав за асиміляцію євреїв у середовищі народів, де вони мешкають, але секуляризація під гаслом Просвітництва природним чином відкрила двері модерній національній свідомості, що поступово стало набувати сили в єврейських громадах. В другій половині ХІХ ст., зокрема на території Німеччини, з’явилися світські політичні та економічні єврейські організації, для яких релігійний фактор не був основний. Тобто, досить багато членів цих організацій загалом були атеїстами або агностиками, але не поривали своїх зв’язків з єврейством. Ба більше, з точки зору юдаїзму, ці люди продовжували вважатися саме євреями. Надалі, цей світський (націоналістичний)  по своїй сутності рух організувався в сіонізм – цілком «нормальний» європейський націоналізм в стилі епохи націєтворення. Таку реструктуризацію єврейства одним з перших зауважив німецький журналіст Вільгельм Марр (Wilhelm Marr), який першим застосував термін «антисемітизм» у своїй книзі «Перемога єврейства над германізмом» (Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum) [3], яка побачила світ у 1879 році. Це збігається і з популярним тоді в політичній публіцистиці протиставленням «арійського» та «семітського» начал.

Новостворений термін «антисемітизм» дозволяв вивести протистояння між євреями та іншими народами з суто релігійної площини до секулярно-національної, підтримуючи кілька важливих для єврейської нації наративів. Щоб їх висвітлити, окреслимо деякі загальні напрямки цього поняття:

– Цей термін відповідає вченню юдаїзму, що євреї є богообраним народом, який  не має споріднених народів. Тобто, термін «семіти» відноситься виключно до євреїв, а інші семітські народи, що сповідали іншу релігію, є цілком чужими.

– Будь яка критика єврейських структур (політичних та економічних), хоча вона і могла бути цілком природною та справедливою, подавалася як агресія проти єврейського народу.

Отже, з огляду на загальність терміну «антисемітизм» та його невідповідність існуючим етнографічним реаліям, досить велике коло сучасних науковців критикують його та пропонують перейти до більш конкретного визначення ксенофобії. Саме так записано в статті 161 ККУ, яка чітко говорить про відповідальність «за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та ін.», не специфікуючи і не виділяючи жодні народи чи релігії.

Тепер перейдемо до статті 2 згаданого вище закону №1770-IX, яка надає приклади «основних проявів антисемітизму».

У цій статті закону нашу увагу привертає кілька пунктів, розглянемо кожний з них окремо:

1) «висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження»;

Поняття «неправдиві відомості», як відомо з досвіду українських політичних реалій, можуть тлумачитися дуже широко і дуже маніпулятивно. Цікаво, наприклад, як можна трактувати у світлі цього закону певні факти в світлі наступних прикладів.

Так, відомий чернігівський письменник та журналіст Василь Чепурний на своїй сторінці у ФБ згадує: «Пригадую, коли ми працювали в «Сіверщині» і єдині в Україні писали, скажімо, про повстанського отамана Галаку чи про ката НКВД Говзмана, у єврейській газеті «Тхія» час від часу з’являлися статті тодішнього голови єврейської громади Семена Бєльмана про антисемітизм мій чи Олександра Ясенчука. … А писав знатно – наприклад, виступав проти перейменування вулиці Рокоссовського на проспект Левка Лук’яненка, бо, бачте, якийсь родич Бєльмана відпочивав разом з Рокосовським у санаторії і той був милою людиною, а Лук’яненко – антисеміт… Та вершиною писань заслуженого працівника культури України (!) Семена Бєльмана була стаття про вбивцю Петлюри, агента НКВД Самуїла Шварцбарда, яка завершувалася словами, що автор, тобто Бєльман, коли буде в Ізраїлі, покладе квіти на могилу Шварцбарда…»

Не менш цікава історія щодо дискусії навколо меморіалу «Бабин Яр», коли на цілком природну та ґрунтовну засторогу Мирослава Мариновича, членкиня Вченої ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» Вікторія Хітерер приховано звинуватила його саме в «антисемітизмі» [4].

Але найбільш красномовно у площині нашої розвідки виглядає реакція деяких авторів, що представляли себе як членів єврейської спільноти, на публікацію твору Іоана Золотоустого «Проти юдеїв», який був зміщений у «Повному збірнику творів Іоана Золотоустого» УПЦ КП 2009 р., який потім був передрукований кількома сайтами УПЦ КП та УАПЦ. У своїх коментарях дописувачі прямо обвинуватили православних українців, зокрема і архієреїв згаданих вище юрисдикцій, у «антисемітизмі» та закликали до втручання у процес державних правоохоронних інституцій.

Загалом, закон «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» та самого визначення «антисемітизму», для науковців створює «мінне поле». Адже, практично копіюючи відповідні висновки публіцистів, що називають себе єврейськими, деякі наукові заклади України визнали «антисемітами» в Україні наступні історичні постаті: Діодор, римський історик і письменник (30 до Р.Х. — 20 по Р.Х.); Сенека (4 до Р.Х. — 65 по Р.Х.), один з найзначніших філософських письменників стародавнього Риму; Тацит (55 — 120 по Р.Х.), відомий римський історик [5, ст. 124]… Отже, схвальний відгук про ці історичні постаті та цитування їх праці, цілком може бути трактовано як «пропаганда антисемітизму», тому українські науковці мають всі шанси проводити свої конференції в виправних колоніях. Відтак сьогодні, одному Богу відомо, як будуть трактувати це судові експерти та судді.

При цьому, на наш погляд, найбільша небезпека очікує релігієзнавців, які читають лекції про юдаїзм або досліджують, наприклад, «Талмуд».

Талмуд є великим кодексом релігійно-юридичних правил життя євреїв, він складається з 63 книг і 524 розділів (часто видається в 18 великих томах) та був написаний рабинами між 200 і 500 рр н.е. Приведемо деякі його положення, цитування або розбір яких чітко можна трактувати як розпалювання ворожнечі неєвреїв до євреїв [6]:

1. Sanhedrin 59a: «Вбивство гоя подібно вбивства дикої тварини».

2. Aboda Zara 26b: «Навіть кращих з гоїв слід вбивати».

3. Sanhedrin 59a: «Гой, сунувши ніс до Закону (Талмуд) винний і карається смертю».

4. Libbre David 37: «Повідомляти гоям щось про наші релігійні відносини рівнозначно вбивству всіх євреїв, так як якщо б вони дізналися чому ми вчимо про них, вони б убивали нас відкрито».

5. Libbre David 37: «Якщо євреєві нададуть слово для пояснення будь-якої частини книги рабина, він повинен давати тільки брехливі пояснення. Той, хто коли-небудь порушить цей закон буде вбитий».

6. Yebhamoth 11b: «Сексуальні зносини з дівчинкою дозволені якщо дівчинці є 3 роки».

7. Schabouth Hag 6d: «Євреї можуть давати брехливі обіцянки для відмовок».

8. Hikkoth Akum X1: «Не рятуйте гоїв в разі небезпеки або смерті».

9. Hikkoth Akum X1: «Не виявляйте милосердя гоям».

10. Choschen Hamm 388,15: «Якщо може бути доведено, що хтось віддав гроші ізраїльтян гоям, повинен бути знайдений спосіб після розсудливого відшкодування збитків стерти його з лиця землі».

11. Choschen Hamm 266,1: «Єврей може мати все що він знайде якщо це належить акуму (гою). Той, хто повертає власність (гоїв) грішить проти Закону, збільшуючи силу правопорушників. Однак заслуговує похвали, якщо загублена власність повертається на славу імені Бога, тобто коли християни будуть хвалити євреїв і дивитися на них як на чесних людей».

12. Szaaloth-Utszabot, The Book Of Jore Dia 17: «Єврей може і повинен клястися у брехні коли гої запитують про те чи є щось в наших книгах проти них».

13. Baba Necia 114,6: «Євреї — людські істоти, а інші нації світу не люди але звірі».

14. Simeon Haddarsen, fol. 56-D: «Коли прийде месія кожен єврей буде мати по 2800 рабів».

15. Nidrasch Talpioth, стор. 225-L: «Єгова створив неєвреїв в людській подобі щоб євреям не довелося користуватися послугами тварин. Отже неєвреї — це тварини у формі людини, які засуджені служити євреям удень і вночі».

16. Aboda Sarah 37a: «Дівчата гоїв з 3-річного віку можуть піддаватися насильству».

17. Gad. Shas. 22: «Єврей може мати неєврейську дівчинку але не може одружитися з нею».

18. Tosefta Aboda Zara B5: «Якщо гой уб’є гоя або єврея він повинен відповісти за це, якщо ж єврей уб’є гоя, на ньому немає відповідальності».

19. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 388: «Дозволяється вбивати викривачів євреїв скрізь. Дозволяється вбивати їх навіть до того як вони почали викривати».

20. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 388: «Вся власність інших націй належить євреям, які таким чином мають право користуватися всім без сорому».

21. Tosefta Aboda Zara VIII, 5: «Як визначити слово грабіж? Гою заборонено красти, грабувати, брати жінок і рабів у гоя або єврея. Але євреєві не заборонено робити все це по відношенню до гоїв».

22. Seph. Jp., 92, 1: «Бог дав євреям владу над майном і кров’ю всіх націй».

23. Schulchan Aruch, Choszen Hamiszpat 156: «Якщо євреєві заборгував гой, інший єврей може піти до гоя і пообіцявши йому грошей, обдурити його. Таким чином гой розориться і перший єврей заволодіє його власністю за законом».

24. Schulchan Aruch, Johre Deah, 122: «Єврею заборонено пити вино з келиха до якого доторкався гой, тому що його дотик міг зробити вино нечистим».

25. Nedarim 23b: «Той, хто хоче щоб всі його обіцянки, дані за рік стали недійсними, нехай встане на початку року і скаже: Всі обіцянки, які я можу дати протягом року анулюються. Тепер його обіцянки недійсні»…

Зрозуміло, що виривати з контексту цитати – неприпустимо, але тим не менш, вони складають конкретну візію, що не можна ігнорувати на рівні фактів.

Окрім цього, невідомо, чи буде порушенням цього закону вказування походження таких осіб, як Лев Троцький, Розалія Землячка (Залкінд), Лазар Каганович та ін.  (вочевидь, з діяльності окремих індивідів не можна робити висновків щодо цілого народу!). Адже розпливчате формування цілком дозволяє притягнути за це до кримінальної відповідальності.

2) «виготовлення, поширення будь-яких матеріалів, що містять антисемітські висловлювання, а також публічне використання матеріалів, символів та зображень антисемітського змісту»;

Дуже цікаво, хто буде проводити подібну експертизу і за якими відзнаками будуть визначать саме «антисемітські висловлювання»? Для ілюстрації можливого порушення закону через цитування та розповсюдження певних творів, приведемо декілька цитат.

Діодор повідомляє у своїй «Загальній історії», що друзі пануючого царя Антіоха (175—163 рр. до Р.Х.) радили йому цілком винищити юдеїв «оскільки серед всіх народів вони є єдиними, які не хочуть зближення ні з якими іншими народами і дивляться на всіх, як на своїх ворогів». Після виходу з Єгипту, — розповідає Діодор, — вони влаштувалися в області Єрусалиму і «утворивши єврейський народ, передавали йому по спадку ненависть до гоїв»

Сенека: «Звичаї цього злочинного народу настільки зміцнилися, що широко розповсюджуються у всіх країнах; переможені нав’язали свої закони переможцям».

Тацит: «Доки ассірійці, мидінці і перси володіли Сходом — юдеї були частиною їх підлеглих, яка найбільш зневажалася. Після того, як влада перейшла у руки македонців, цар Антіох зробив спробу знищити їх марновірства і ввести серед них грецькі звичаї, щоб перевиховати цей огидний народ».

Соломон Лур’є (1891-1964), радянський історик, у своєї праці «Антисемітизм у стародавньому світі» відзначає: «Я безумовно примикаю до тієї групи учених, які, виходячи з одного того, що скрізь, де тільки не з’являються євреї — спалахує антисемітизм, — роблять висновок, що антисемітизм виник не внаслідок яких-небудь тимчасових або випадкових причин, а внаслідок тих або інших властивостей, характерних єврейському народу» [7, ст. 1]

Лазар Бернар (1865-1903), французький публіцист і громадський діяч єврейського походження: «З того факту, що вороги євреїв належали до найрізноманітніших племен, що вони жили в країнах, вельми один від одного відокремлених, що вони підкорялися різним законам і управлялися протилежними принципами, що вони не мали ні однакових характерів, ні однакових звичаїв, що вони були відмінні психологічно, що не дозволяло їм однаково судити про все, — витікає висновок, що загальні причини антисемітизму завжди мали коріння в самому Ізраїлі, а не у тих, які з ним боролися».

Про всяк випадок – з жодною із вищенаведених цитат ми не несемо за них відповідальності. Ззовні можна сказати, що ці цитати розділяються на такі, що дійсно можна охарактеризувати як єврео-ненависницькі (зокрема, Сенека і Тацит), і ті, які знаходяться на межі кваліфікації (наприклад, висловлювання Лур’є Бернара, окрім того, що самі автори є євреями, не містять оціночного твердження, але скоріше ставлять питання або сумнів. До подібних питань, як у випадку Бернара, можна, наприклад, навести гіпотетичне твердження: «єврейські погроми є безумовно огидні і заслуговують покарання, проте історичне дослідження показує, що причини цих погромів часто знаходяться в тій соціально-економічній ролі, яку відігравало єврейське населення; наприклад, воно опинялося в подвійному статусі пригноблених і пригноблювачів, виступаючи щодо правлячих класів і груп (наприклад, шляхти в Речі Посполитій) пригнобленими, але пригноблювачами стосовно нижчих класів і груп (наприклад, русинів-українців в Речі Посполитій), навіть якщо ця роль і ніша була накинута їй зверху політикою правлячих класів».

Ще цікавішою стає ситуація стосовно сучасної політики. Чи є засудження політики Ізраїля антисемітизмом? Чи можна разом з цілими групами євреїв стверджувати, що сучасна Держава Ізраїль суперечить «плану Машіаха» і є «Б-гопротивною»? Чи твердження про геноцид і порушення прав людини в Ґазі і на Західному березі Йордану є антисемітизмом? Чи критика Держави Ізраїль за антиліберальну і антидемократичну політику щодо інших релігій, зокрема, християнства, підпадає під гасло антисемітизму? Нарешті, чи дозволена законом критика юдейського (або єврейського) ексепціоналізму, тобто доктрини про винятковість єврейського народу та його історії? Загостримо  – чи була Ганна Арендт антисеміткою?

Тим не менше, діючий закон України № 1770-IX, вже в своєму визначенні власне «антисемітизму» та «антисемітських дій», зроблений в ліпших традиціях радянського судочинства та дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності дуже широке коло осіб. Під його дію може підпадати будь-яка людина або організація через критику єврейських структур та (або) їх діяльності, а також цитування та розповсюдження творів деяких авторів, які аніяким чином не вважаються «антисемітами» поза єврейським середовищем [8, ст. 42].

ІІ. Єврей – національна чи релігійна відзнака?

Ще кілька дуже дивних положень закону України № 1770-IX міститься в ст. 2:

а) «Заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження»;

В українському паспорті графа «національність» відсутня. Також у сучасних свідоцтвах про народження «національність» батьків чи дитини не вказується. Графа «національність» була вилучена з документів реєстрації актів цивільного стану ще у 2002 році.

Тому, офіційно (і неофіційно) ніхто не може заперечить людині самоідентифікувати себе ким завгодно. Але, у контексті нашої розвідки, це можуть зробити єврейські інституції через єврейську релігійну традицію та сучасні закони Ізраїлю.

Подібне на те, що, намагаючись захистити євреїв від «антисемітизму», автори закону вирішили обвинуватити в антисемітизмі… положення юдаїзму та Ізраїль. Власне, це вони і зробили, уводячи вищеназвану норму в закон.

Отже, трохи історичних прикладів…[9]

Був такий католицький чернець-кармеліт брат Даніель. Народився в єврейській родині в 1922 р., тоді його звали Шмуэль Аарон Руфайзен (у подальшому, після прийняття християнства, – Освальд Руфайзен). У березні 1945 року Руфайзен повернувся до Польщі, переїхав до Кракова і прийняв католицтво. Навчався на священника і став монахом-кармелітом. Ідентифікував себе саме євреєм.

У 1962 року брат Даніель побажав, відповідно до «Закону про повернення», отримати ізраїльське громадянство та право на репатріацію, але йому було відмовлено. Більшістю голосів проти одного ізраїльський «Верховний суд Справедливості» ухвалив, що католицький чернець, який пережив Голокост, незважаючи на те, що народився і виріс євреєм, не має права на репатріацію до Ізраїлю згідно із «Законом про повернення». Це рішення було викликано тим, що брат Даніель «сповідував іншу релігію і за власним бажанням залишив єврейський народ», що зрештою позбавило його права на репатріацію в Ізраїль. Тобто єврейська Держава Ізраїль відмовили йому в праві називати себе євреєм.

Власне, в подібній трактовці немає нічого нового. Ще в часи Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, євреї, що приймали християнство, виходили зі своїх громад та більш не вважалися євреями. Була навіть окрема категорія шляхти єврейського походження, яка називалася «неофітами». У подальшому, вона асимілювалася з місцевим населенням і тільки певні відзнаки (прізвище та шестикутна зірка на гербах) видавали саме єврейське (юдейське) походження цих родів [10].

Така сама практика була і в Російській імперії – євреї (юдеї), які приймали християнство, вже такими не вважалися та на них не розповсюджувалися обмеження, накладені саме на євреїв.

Отже, з релігійної точки зору (юдаїзм), а також світській (сіонізм, закони Ізраїлю), існує спільна думка про те, що «єврей, який вірить в Ісуса», перестав бути євреєм згідно з конкретним (релігійним або націоналістичним) визначенням слова «єврей».

Ба більше, постанови Ізраїльського Верховного суду Справедливості (найбільш відомі з яких у справі Бересфорда від 1987 року та справі Кендала від 1990 року) свідчать, що навіть месіанський єврей є християнином, тобто згідно із Законом про повернення «сповідає іншу релігію», і, відповідно, не має права на репатріацію. Тобто, і юдаїзм, і світське законодавство Ізраїлю, не визнає їх євреями.

Варто відзначити, ми скористалися прикладами переходу євреїв (юдеїв) у християнство, бо це було найбільш поширено на українських, білоруських та польських землях. Однак така сама практика вживається євреями до всіх, хто покинув юдаїзм та перейшов у іншу релігію.

Натомість в юдаїзмі існує складний обряд «Гіюр», які дозволяє будь-якій людині прийняти юдаїзм. Той, хто перейшов у юдаїзм, має ті самі права у рамках спільноти вірних юдеїв, які мають євреї від народження. Відповідно і законами Ізраїлю такі особи вважаються євреями.

Отже, жорстка, виключно радянська, прив’язка єврейства виключно до національності, без врахування власне підходу юдаїзму та традицій єврейської спільноти, аніяк не відповідає юдаїзму та самоідентифікації єврейської спільноти, яка викладена в законах Ізраїлю. Тобто людина може себе ідентифікувати як єврей, але з точки зору єврейської спільноти таким не є. Ксенофобію (антисемітизм), у вигляді невизнання людини євреєм, тут виявляє саме єврейська спільнота (чи Держава Ізраїль), яку, на думку авторів, мусить захищати закон України № 1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»… Тут навіть не треба доводити, що відбувається примус по відношенню до єврейської (юдейської) громади, через карне законодавство, що є чисто радянським підходом.

Особливо кумедно, що релігійна інтерпретація приналежності до єврейського народу працює саме щодо християнства, але не працює щодо атеїзму. І це при тому, що власне християнство історично постає як секта всередині юдаїзму, є в певній мірі напрямом юдаїзму І ст.н.е., що прийняв Ісуса як Машіаха. Воно спирається на ті ж самі священні книги і авторитети. За тією ж логікою, що католики, протестанти і православні є християнами, християни та сучасні юдеї належать до одного релігійного кореня.

Але на практиці, Держава ізраїль не приймає євреїв-християн, але приймає євреїв-атеїстів. Можна лише задати питання: що про це думає Б-г Авраама, Ісаака і Якова?

б)«Нетерпимість до осіб неєврейського походження, які були ідентифіковані як особи єврейського походження».

Чи не найбільш заплутаний тезис 2-ї статті закону №1770-IX. Незрозуміло, хто буде ідентифікувати людину та хто буде висловлювати до неї нетерпимість. Таке враження, що автори знову посилаються на Ізраїльське законодавство, яке поширило право на репатріацію до Ізраїлю до третього покоління (тобто тих, у кого навіть бабця або дід був євреєм і хто не сповідує «іншу релігію»). Це значить, що людина може не вважати себе євреєм, але коли вона є атеїстом, то Ізраїль вважає її саме євреєм. Знову маємо справу з калькою з радянських законів примусу… Але тут є дуже цікавий момент, адже «нетерпимість» до подібних осіб висловлюють саме ортодоксальні юдеї.

Друга версія – це нетерпимість до людей, які прийняли юдаїзм та, як ми вже відзначали вище, вважаються ним та Ізраїлем саме євреями. І тут ми вже бачимо приховану погрозу представникам інших конфесій, найперше – українським християнам.

ІІІ. Християни України на «мінному полі» через закон № 1770-IX

3.1. Кримінальна відповідальність за осудження особи, яка покинула християнство та перейшла в юдаїзм

Будь яка людина, яка сповідала іншу релігію або була атеїстом, може добровільно прийняти юдаїзм через відповідну процедуру та буде вважатися євреєм. Формально вона не має єврейського походження, але вже ідентифікується єврейською спільнотою саме євреєм. Коли до переходу в юдаїзм така людина була християнином, то цілком природно вона буде негативно сприйматися християнами всіх конфесій. І тут маємо дуже небезпечне положення закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні».

Трактування терміну «нетерпимість» є дуже широким. Навіть відмова вітатися з людиною, яка перейшла з християнства в юдаїзм, можна назвати «нетерпимістю», вже не кажучи про інші, більш жорсткі випадки. Особливо, це стосується архієреїв та священників, які публічно засуджують зраду Христу.

Отже, складається парадоксальна ситуація: висловлюватися з амвону (або в інший спосіб) публічний осуд особи, яка покинула християнство та перейшла в будь-яку іншу релігію, крім юдаїзму, можна. А коли ти публічно висловив осуд людини, яка перейшла в юдаїзм – це вже порушення закону і ти несеш кримінальну відповідальність.

Увага: вочевидь, що публічне цькування за релігійний вимір – лежить на межі з буллінгом і є неприпустимим. Але якщо ми будемо вважати твердження в дусі «Х є гріх» буллінгом і злочином, то це буде суперечити свободі віровизнання. Адже частиною віровизнання є, зокрема, такі поняття як «гріх», «провина», «карма» тощо.

3.2. Через закон № 1770-IX «небезпечним» є Євангеліє та житія святих

У світлі закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні», кілька положень ст.2 дозволяють притягнуть до відповідальності будь якого християнина, які публічно буде читати, розповсюджувати та (або) коментувати Євангеліє, а також вшановувати деяких святих. Мова йде про наступні положення:

– «висловлення неправдивих відомостей, ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження;

– публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення, скоєні однією особою або групою осіб незалежно від етнічного походження чи віросповідання».

Так, на думку правників, формально під це підпадає тексти всіх Євангелістів, які розповідають про зраду та страту Христа. Адже взяття під варту Ісуса Христа відбулося загоном «війська та служби від первосвящеників і фарисеїв», а натовп юдеїв волав «Розпни Його». У світлі вищезгаданого закону, це цілком можна трактувати як висловлювання відомостей «ненависницьких та таких, що озлоблюють, заяв про осіб єврейського походження». Також це можна підвести під «публічні висловлювання, пов’язані із засудженням осіб єврейського походження як колективно відповідальних за реальні чи уявні правопорушення».

Ще більшу небезпеку для християн, зокрема православних, викликає шанування та публічне розповсюдження житія деяких святих мучеників, які були страчені юдеями, через юдеїв або їх страта була схвально прийнята юдейською спільнотою. Тут мусимо згадати тільки тих, які є в Церковному Календарі ПЦУ та всіх інших Православних Церков:

Святий першомученик Стефан — вважається першим християнським мучеником. Його було побито камінням за рішенням Синедріону через проповідь про Ісуса Христа;

Яків Праведний (брат Господній) — за церковним переданням та свідченнями історика Йосипа Флавія, був скинутий з даху Храму в Єрусалимі та добитий камінням або палицею;

Апостол Яків Заведеїв — був страчений царем Іродом Агріппою I, що було схвально сприйнята юдейською верхівкою того часу. Тут ми знов стикаємся з небезпекою через Біблію, бо ця подія у ній описана (Дії 12:1-3).

Мученик Гавриїл Білостоцький — у 1690 році був викрадений євреєм-орандарем з того ж села, замучений і викинутий в поле на поживу птахам. Деякі джерела висувають гіпотезу, що це було ритуальне вбивство. Канонізований у 1820 році Константинопольським патріархатом, що автоматично означає його шанування всіма Православними Церквами.

Отже, ми можемо без застереження казати про християнських мучеників, які були вбити язичниками або мусульманами, але коли будемо казати про вбитих євреями (юдеями) або через них, то цілком можемо опинитися в в’язниці згідно закону «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»

IV. Деякі висновки

Закон України №1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні» суперечить Конституції України (зокрема ст. ст. 8, 21, 24), бо ставить одну з національних меншин вище за інші. А покарання за його порушення, викладені в законі №2037-ІХ, непропорційно жорсткі. Виникає зауваження щодо порушення прав інших народів – адже покарання за ксенофобні висловлювання проти вірмен, ромів, та й навіть українців буде в рази меншим, ніж за ті ж самі висловлювання щодо євреїв.

Безумовно насильство, ксенофобія та маніпуляція щодо будь-якого народу є неприпустимими. Проте будь-який закон має задовольняти вимоги рівності, справедливості і однозначності. Текст закону №1770-IX, особливо кілька положень ст. 2, дуже загальні. Вони дозволяють розпочати кримінальне провадження та вжити покарання до дуже великого кола осіб, зокрема науковців, особливо релігієзнавців та філософів, та практично всіх християн України.

Скерований проти ксенофобії відносно євреїв, як це подають його творці та прибічники, цей закон, через пункт ст. 2 (Заперечення у праві самоідентифікації осіб єврейського походження) підводить під можливість застосування покарання юдейськім (єврейськім) громадам та їх керівництву, які не визнають євреями осіб, що з’являються такими по праву народження, але добровільно перейшли в іншу релігію.

V. Посилання:

1. Закон № 1770-IX «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»

2. Закон №2037-ІХ «Про внесення зміни до статті 161 Кримінального кодексу України для реалізації положень Закону України «Про запобігання та протидію антисемітизму в Україні»» 

3. Marr Wilhelm: Der Sieg des Judenthums über das Germanenthum. Bern : Costenoble 1879 

4. Вікторія Хітерер. Меморіальний центр Голокосту “Бабин Яр”: що не так із критикою майбутнього меморіалу?

5. Карасевич А.О, Шачковська Л.С. ПОЛІТОЛОГІЧНА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ Навчальний посібник для вищих навчальних закладів Книга І ЛІТЕРИ – А, Б, В. Умань, 2016. Це видання «Рекомендовано Вченою радою Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини, як навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів 19 травня 2016 року». Ми знайшли російськомовне єврейське видання, звідки автори переклали ці факти та його першоджерело 1989 р. на іврите.

6. Частина вже була викладена: Каленик Лисюк. Народ хоче знати правду. 1967.

7. С. Лурье. Антисемитизм в древнем мире, М., 1922. 

8. Bernard Lazare. L’Antisemitisme Т. I. Paris, 1894

9. Тут і далі ми використовуємо статтю одного з провідних ізраїльських адвокатів Джошуа Пекса «Репатріація до Ізраїлю згідно із Законом про повернення після прийняття християнства»

10. Ryszard T. Komorowski. Herby szlachty pochodzenia żydowskiego 

прот. Сергій Горбик, “Православний духовний центр ап. Івана Богослова” (м. Чернівці)

Православна Церква лікує уражену хворобою людську особистість, і це, безсумнівно, є завданням Православного богослов’я. У святоотцівських текстах ми зустрічаємося з істиною про те, що Православне богослов’я є терапевтичною наукою та вихованням. З одного боку, це пояснюється тим, що богословами є лише ті, хто здобув особисте знання Бога в одкровенні. Це означає, що, по-перше, у них були зцілені божественною благодаттю всі душевні сили, а по-друге, ті, хто віднайшов справжній сенс життя та істинну мету свого існування, надалі допомагали іншим людям прямувати цим шляхом — шляхом обожнення.

Намагаючись дослідити проблеми людини, ми зможемо переконатися в тому, що за своєю суттю вони є богословськими, оскільки людина створена за образом Божим і за подобою Божою. Це означає, що людина створена Богом для того, щоб зберігати й плекати зв’язок: зв’язок із Богом, зв’язок з іншими людьми та зв’язок з усім творінням. Цей зв’язок успішно здійснювався первозданними людьми саме тому, що вони перебували в Божественній благодаті. Однак, коли занедужав внутрішній світ людини, коли вона втратила свою спрямованість до Бога, коли вона втратила Божественну благодать, тоді припинив своє існування і цей живий та животворчий зв’язок. Унаслідок цього потрясіння зазнали всіх розривів зв’язки з Богом, з іншими людьми, творінням та із самим собою. Усі внутрішні та зовнішні сили зазнали розладу. Бог перестав бути для людини центром; натомість ним стала сама людина, яка, відірвана від усіх інших зв’язків, перебуває у стані самоізоляції, внаслідок чого вона виявилася хворою по суті та в дійсності. Тому здоров’я, яке мало б бути природним наслідком, сприймалося як реальний зв’язок, а недуга та хвороба — як розрив цього зв’язку, коли людина, замість діалогу з Богом по суті, замість діалогу з іншими людьми, своїми ближніми та творінням, увійшла у певний трагічний монолог.

Для того, щоб навести певний приклад, нам слід спершу зазначити, що до падіння людини її центром був Бог. Її душа живилася Божественною благодаттю, а тіло отримувало її від  душі, яка отримала благодать; ця дійсність відображалася і на всьому створінні. У цьому сенсі людина була царем усього творіння. Однак через гріх ця рівновага була порушена. Душа, оскільки вона впала і позбулася живлення Божественною благодаттю, висушила тіло, і в такий спосіб виникли душевні пристрасті (егоїзм, гординя, ненависть тощо). Тіло, оскільки воно перестало живитися від душі, увібрало в себе речовинну тваринність, через що виникли тілесні пристрасті (черевоугодництво, спрага, плотські задоволення тощо). У цій перспективі починає страждати і все творіння, яке зазнає певного насильства, оскільки замість того, щоб сприйняти Божественну благодать через чисте споглядання, яке здійснюється розумом людини, воно зазнає від людини насильства, бо остання прагне задовольнити власні пристрасті. А звідси виникають і екологічні проблеми. Після гріхопадіння людина перебуває в абсолютно інших стосунках із Богом, із собою, з іншими людьми, ближніми та всьому творінню. Це і називається недугою, хворобливим станом. Отже, терапія в розумінні Православної Традиції — це оновлення та спрямування стосунків у людині на правильний шлях, реконструкція людського буття так, аби його центром став Бог, щоб душа живилася від Бога, а згодом — щоб спромогтися прихилити божественну благодать на тіло, а від нього — щоб ця благодать вилилася на все нерозумне, безсловесне творіння.

Отже, людські проблеми — це не просто проблеми психологічного, соціального чи екологічного ґатунку. Це проблеми, безпосередньо пов’язані з людськими стосунками, зв’язками та загальною відповідальністю; тобто це проблеми, що мають онтологічний характер. У цих межах ми говоримо про болісність та недугу людини, і у світлі цього стверджуємо: Православна Церква не відкидає медичну науку — яку в багатьох випадках вона приймає та використовує, — проте вона онтологічне розглядає проблеми людини, намагаючись дати їй вірний погляд на них та вказати первинний онтологічний шлях. Виходячи з цього, ми можемо говорити про духовну психотерапію та сутнісний психосинтез, а не про психоаналіз. У цій перспективі кожен, хто видається здоровим із погляду психіатрії, з богословської точки зору може виявитися хворим.

У цих межах звершували свій подвиг і святі Церкви, серед яких і прп. Іоан Ліствичник, автор вельми відомої книги «Ліствиця», що дістала таку назву, бо вказує на сходи духовного сходження людини до Бога. Це сходження, по суті, є осмисленням стосунків людини з Богом, із ближніми, зі створінням і, цілком природно, із самим собою. Ті, хто буде йти цією «Ліствицею», мають, по суті, перебувати в цих межах.

І. Особа преподобного Іоана Ліствичника

Прп. Іоанн Ліствичник жив у районі гори Синай у VI столітті. У віці 16 років він став ченцем і, безумовно, розпочав суворий аскетично-ісихастський спосіб життя. Наприкінці свого земного життя він став ігуменом священної обителі святої Катерини, але зрештою повернувся до пустелі, яку так сильно полюбив.

Житіє преподобного. Іоана подає нам скупі відомості про його життя, проте переважно описує те, як він став другим Мойсеєм, що провадив нових Ізраїльтян шляхом від земного рабства до землі Обітованої. Споживанням малої кількості їжі він подолав ріг гордовитої думки та марнославства, що є вельми тонкими пристрастями й ледь розрізнюванням для людей, паралізованих численними мирськими піклуваннями. Завдяки безмовності-ісихії, розумній та тілесній, він погасив полум’я печі плотських пожадань. Благодаттю Божою та власним подвигом він звільнився від рабства ідолам. Його душа воскресла від смерті, що їй загрожувала. Завдяки умертвінню прагнень та відчуттю нематеріального й небесного він розірвав кайдани смутку. Він навіть зцілився від марнославства та гордині.

Виявляється, що святий Іоан Синаїт вів велику особисту битву, ніс величезний подвиг заради душевної свободи, задля звільнення від пут тиранії почуттів і чуттєвого, аби всі його сили могли служити згідно з природою і понад нею. Його розум був звільнений не лише від панування пристрастей, а й від самої смерті.

Розумна молитва, воістину, очищує розум людини від різноманітних зовнішніх впливів, і тоді людина стає прозорливою та здатною до передбачення, і вона може осягнути ті проблеми, які є в інших людей та у світі. Тоді чистий розум перебуває в іншому вимірі й ясно бачить усе сутнє. Подібно до того, як різні медичні прилади можуть діагностувати хвороби тіла, так само і чистий розум святого може споглядати внутрішній стан душі. Він має здатність вникати й проникати в душу, але водночас володіє лагідністю. Хоча за благодаттю Божою він і бачить усю глибину людської душі та проникає в неї, проте він огортає людину обіймами любові та лагідного ставлення до неї. Він певною мірою може в якомусь сенсі застосувати слова Старого Завіту: «Земля ж була безвидна і порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий носився над водою» (Бут. 1:2). Безодня — це серце людини, що страждає, проте над людиною є Бог із милосердям та любов’ю, аби створити нове творіння.

Величезною перешкодою для терапії людини є змішування розуму з ідолами пристрастей та зовнішніми образами. У цьому стані людина споглядає речі крізь певну розбиту призму, і, звісно ж, вона не вміє і не може надати допомогу травмованій людині, яка шукає істину та свободу.

Преподобний Іоан Ліствичник досяг такої чистоти розуму не завдяки навчанню у великих центрах тієї епохи, а завдяки научанню в ісихії — безмовності в пустелі, там, де передусім несамовито лютують пристрасті, прагнучи знищити людину. Його розум став богобачним (θεοειδής) та богоподібним (θεοείκελος). Прп. Іоан став, передусім, тією людиною, яку створив Бог і яка була оновлена у Христі Ісусі за дією Святого Духа. І те, що він виклав, він засвідчив не від людських знань чи умоглядних ідей, але зі свого власного подвижницького досвіду. А тому його слово є сильним, приголомшливим і цілющим, а також позачасова актуальним.

Тож «Ліствиця» прп. Іоанна є продовженням ісихастських творінь великих Отців Церкви, першим систематичним аналізом душевних хворіб і духовного здоров’я людини. Вона здійснює дивовижний і вельми успішний психосинтез людської особистості. І, звісно ж, цю важливу працю пізніше продовжили й інші Отці Церкви. Це такі Отці, як прп. Максим Сповідник і свт. Григорій Палама. За багато століть до появи психоаналітичних теорій різних психіатрів, психоаналітиків та психологів, Отці Церкви, а особливо преподобний Іоан Ліствичник, детально розкрили, чим є душа людини; вони розсікли її на частини, щоб знову її возз’єднати. Самі дослідники цих Отців були, по суті, обмежені у власному внутрішньому просторі. Тому, коли хтось насправді усвідомлює і розуміє проблему зла у власному бутті, не маючи бажання його приховати, тоді він усіма своїми силами починає боротьбу зі злом, що присутнє у всьому творінні.

Далі ми фрагментарно досліджуємо, але не аналітично, відоме слово прп. Іоана Ліствичника «До пастиря».

ІІ. Священник як лікар

У моїй раніше написаній книзі, де я писав про Православну психотерапію (архім. Єрофей Влахос «Православна психотерапія»), у першому розділі я зазначав, що Християнство, а особливо Православне богослов’я, є наукою про терапію. Ще до ґрунтовного пояснення того, чим є хвороба, недуг та терапія, перед тим як я аналізую визначення терміну «хвороба», недуг і терапія души, розуму, розсудку та пристрастей, як найперше за все, додав розділ про священника як лікаря. Дехто з тих, хто читав цей розділ, казали, що на початку мені необхідно було б сказати про терапію, а в подальшому написати про те, хто є терапевтом-лікарем.

Однак внесення розділу про служіння душпастиря як цілителя-терапевта мало для неї велике значення, оскільки лише той клірик, який володіє належними якостями, знаннями та досвідом, а особливо — справжнім духовним здоров’ям, здатен застосовувати вчення Святих Отців про терапію-лікування людських душ. Якщо ж душпастир не є цілителем душ, нехай навіть він щиро любить Православну Традицію, він ризикує виявитися жорстоким і безсердечним, при цьому апелюючи до вчення Святих Отців Церкви. Тобто, замість духовного зцілення, спасіння та ісихії-безмовності, він може завести людину в духовний глухий кут. Іншими словами, коли біблійні та святоотцівські тексти використовуються кліриком неналежно і нетерпимо, вони перетворюються на ідеологічні маніфести та моралістичні повчання, що в перспективі спричиняє тяжкі наслідки для душі людини. Таке викривлене використання текстів не здатне преобразити пристрасну людину і не приведе її до відновлення істинних зв’язків та стосунків із Богом.

За словами прп. Іоана Ліствичника, священник, який бере на себе працю зцілення людини, сам повинен мати відповідні якості, щоб належно виконати цю працю, і він мусить передусім сам мати у своєму особистому житті досвід богоспілкування.

Преподобний Іоан, розкриваючи служіння доброго пастиря, на самому початку дає йому багато визначень, послуговуючись образами своєї епохи. Священнослужитель, який провадить словесне стадо, постає як «Пастир», «Керманич», «Лікар» та «Наставник» (2, 3, 4, 5). Усі ці чотири образи тісно взаємопов’язані, оскільки вони стосуються різних аспектів діяльності, яку має здійснювати священник. Відтак, між цими чотирма характеристиками існує нерозривний внутрішній зв’язок. Передбачається, що пастир має словесне стадо, яке він повинен достойно пасти.

Керманич, передбачається, що в нього є корабель, матроси та хвилі. У лікаря є хворі. У Наставника-Вчителя є не навчені учні, яких необхідно навчити. Отже, Пастир водночас є і керманичам, і лікарем, і наставником-вчителем. Керманич є пастирем, лікарем і вчителем. Лікар є пастирем, керманичам і вчителем. Наставник-вчитель є всіма попередніми.

Однак, преп. Іоан Синаїт, використовуючи ці образи, представляє і відповідні чесноти, якими має відзначатися священник. Пастирю слід мати для лікування стада «незлобність, старанність і молитву» (2); Керманичом може бути той, хто отримав від Бога за важкі труди (подвиги) духовну міць; Лікарем є той, хто здобув здоров’я тіла й душі і жодних ліків для власного оздоровлення не потребує (4). Наставником-учителем є той, хто прийняв «духовну книгу знання». Бо, згідно з преп. Іоаном, оскільки він уже не має потреби повчатися з творів та настанов інших, подібно до того, як художникові не потрібно робити списки з чужих творів (5).

З цих образів, а також ознак, що виявляються тісно з ними пов’язаними, випливає, що священник-цілитель повинен, за можливістю, сам бути лікарем душ, тобто принаймні мусить мати правильний напрямок та володіти особистим досвідним знанням. Веденням Бога для того, щоб надавати людям допомогу, ґрунтуючись на особистому досвіді. Мова йде не про суто людську силу чи обмежене діяння, а про боголюдське діяння — допомогу, що походить від Бога і безперечно діє через конкретного священника-цілителя.

У будь-якому разі слід наголосити, що з усіх цих образів, які домінують в усьому тексті книги «Ліствиця», а також у тій главі, яку ми досліджуємо, головне місце посідає образ лікаря. Клірик повинен лікувати людські недуги, і це відбувається не завдяки суто людським знанням, а дією Божою за співпраці самої людини. Тому, говорить прп. Іоан Синаїт: «Добрий керманич рятує корабель, а добрий пастир оживотворить і зцілить недужих овець» (гл. 6). Дехто, однак, не зважає на всю міру відповідальності у цій справі і, звісно, не маючи власного досвіду, «забажали пасти нерозумні душі» (6).

У всьому тексті Послання прп. Іоанна Синайського представлені благодатні дари та якості, які мають прикрашати священника-цілителя. Ми представимо деякі з них:

Насамперед, як він наголошує, лікування не є ділом людським, а божественним, яке, безумовно, звершується і завдяки добровільному прийняттю священником цього служіння. Він говорить про те, що є дехто, хто «отримав від Бога силу приймати тягарі інших», проте вони не приймають цього діла з вдячністю задля спасіння брата (48(12, 6). У будь-якому разі, лише той, хто відчув милість Божу, може «непомітно благодіяти недужим» (43 (11, 6). Оскільки лікування людей звершується не в антропоцентричний засіб, а благодаттю Божою, то й лікування у більшості випадків відбувається потаємно та незримо. Клірик від Бога стає духовним улаштовувачем людських душ (81).

Милість Божа в серці людини, а особливо священника-цілителя, має явні ознаки, оскільки людина відроджується духовно.  Вказівкою на це відродження є духовні дари, які, насправді, є дарами Всесвятого Духа, як-от: смиренність, яка, хоч і є найвищим даром, створює випробування для тих, хто зцілює (85); терплячість, окрім, звісно, випадків вияву непослуху (84); безстрашність перед смертю, оскільки «соромно пастирю боятися смерті» (77(13, 1)); готовність понести труди та скорботи заради зцілення інших (86); внутрішню безмовність (95), оскільки лише тоді він матиме можливість побачити хвороби та зцілювати їх.

Найвищим серед усіх благодатних дарів є дар любові, оскільки «істинний пастир виявляє любов, заради любові Великий Пастир розпинається… Все це є обов’язковим, безсумнівно тому, що ті, кого навчають і лікують, дивляться на пастиря та свого лікаря «як на першопочатковий образ», а все, що їм кажуть і роблять, «сприймається як правило і закон» (23).

У текстах прп. Іоана Синайського часто йдеться про безпристрасність, якою має відзначатися цілитель. «Блаженна у лікарів негидливість, у наставників (в ігуменів) – безпристрасність» (13 (2, 11). Страшно для цілителя тіл, коли він почувається хворим під час лікування фізичних ран, але страшніше те, коли духовний лікар прагне зцілити душевні рани, будучи сам пристрасним. Той же, хто насправді остаточно очистився від пристрастей, судитиме людей як божественний суддя (6). Клірику необхідно бути безпристрасним, тому що «небезпечно і тому, хто ще сам пристрасний, начальствувати над іншими пристрасними», як і леву не властиво пасти овець (47 (11, 1). Безумовно, оскільки прп. Іоан Синайський достеменно знає, що лікування не є просто лише людською справою, а є наслідком дії Бога та співдії Йому людини, то у своєму слові він стверджує, що дуже часто Бог чинить чудеса за допомогою недосвідчених і небезпристрасних старців (41, 51).

Коли прп. Іоан Синайський говорить про безпристрасність, і під нею він розуміє не умертвіння пристрасності душі, що є догмою стоїчних філософів та інших східних релігій, а преображення сил душі. Тобто, у стані безпристрасності сили душі — розумна, бажаюча і подразлива — рухаються до Бога і в Бозі люблять усе створіння. Отже, мова не йде про бездіяльність, а про певний рух усіх психосоматичних сил.

Безпристрасність є необхідною для лікаря, оскільки таким чином він отримує можливість судити та лікувати з розсудливістю й благорозумністю. Оскільки тільки тоді почуття душі стають відкритими «для розрізнення між добром і злом і середнього» (14). Тобто він знає, коли якась енергія походить від Бога, а коли від диявола, розрізняє між створеним і нествореним, що має великі наслідки для його недуги. Священник також знає, коли необхідно впокорюватися заради лікування, а коли не слід, бо «пастир не повинен впокорюватися безрозсудно, але не повинен і возноситися нерозумно» (35 (8, 2)). Безумовно, це залежить від схильності та стану хворого. Деякі відчувають потребу в упокоренні Пастиря, тоді як інші — у покаранні. Гідність чесноти розсудливості ми розкриємо пізніше, коли досліджуватимемо способи лікування-терапії, які застосовує та використовує розсудливий лікар.

Преп. Іоан уподібнює становище і стан священника-цілителя становищу і стану Мойсея. Як Мойсей споглядав Бога, зійшов на висоту богомислення, розмовляв із Богом, а згодом провадив ізраїльський народ шляхом із Єгипту до Землі Обітованої, стикаючись із численними випробуваннями та спокусами, — те саме чинить і цілитель. Сам він має перебувати у духовному стані Мойсея і власним духовним зором вести народ Божий до Землі Обітованої.(100)

Цей образ і наша спрямованість нагадують нам, що метою православного лікування є обожнення людини, а не здобуття психологічної рівноваги. Цією справою займається лише такий священник, душа якого з’єдналася з Богом, а отже, «він не має схильності до іновірного вчення, але діє таємничо і веде згідно з вічним Словом, і в ньому перебуває просвітлення та блаженство». Увесь текст Послання прп. Йоана обертається не на людському рівні, а на божественному; у ньому не йдеться про випадки з психологічними та неврологічними хворобами, але говориться про людей, які прагнуть задовольнити свої внутрішні потреби, що є виконанням мети їхнього творіння, тобто про обожнення. І саме це є справжнім, найвеличнішим голодом і спрагою.

ІІІ. Людина як хворий

Психічно-духовна хвороба та наявність священника-терапевта, безумовно, передбачають хворого пацієнта. Раніше ми певною мірою визначили, що таке психічне захворювання, про яке йдеться в книзі «Ліствиця» прп. Іоана Синаїта і, зокрема, у розділі «До пастиря». Прп. Іоан детально пояснює це питання, і ми повинні звернути увагу на характеристики хвороби та хворої людини.

Як ми вже раніше зазначали, психічне захворювання передбачає втрату богоспілкування, порушення стосунків людини з Богом та іншими людьми, а також з усім творінням і, звісно ж, зміну та неміч усіх психічних і фізичних сил. Йдеться про духовне відчуження людини. Отже, хворий вбачає причину своєї недуги у своїх стосунках із Богом та іншими людьми. Коли він перетворює Бога на власну ідею чи плід уяви, коли використовує ближніх задля самоствердження, коли чинить над творінням насильство — тим самим він виявляє свою духовну хворобу.

Звісно, коли ми говоримо про людину, ми маємо на увазі всю структуру, цілісне єство, що складається з душі та тіла, оскільки людина є дуалістичною істотою, а не лише сумою цих двох начал. Це означає, що між душею та тілом існує нерозривна взаємодія. Душевні недуги відображаються на тілесному рівні, так само як і фізичні хвороби мають або можуть мати наслідки для внутрішнього світу людини. Отже, коли людина не здатна вгамувати свій екзистенційний голод і реалізувати найглибшу мету свого буття, усе її єство, включно з фізичним тілом, страждає та зазнає глибоких деформацій. Скарги, розчарування, тривога, страждання та відчай є прямим наслідком екзистенційного голоду, що виникає через незадоволення глибинних духовних потреб людини.

Отже, святий Іоан говорить про духовну працю людини. Сама людина була створена Богом і, однак же, впала у рабство. Йдеться про духовну роботу на диявола, задля гріха та смерті. Таким чином, це подібне до випадку з юдеями, які були підкорені фараоном і потребували визволення. Блискуче зіставляючи стан травмованої людини зі станом юдеїв, що перебували в землі Єгипетській, прп. Іоан Ліствичник говорить про «мертвенну оболонку», оскільки людина приховує всередині себе мертвість через пристрасті. Він говорить про «брудні глиняні цегли», оскільки людина, створена для вищого, впала у земне та нице. Він говорить про Чермне море, що плотським вогнем палає, говорить про «морок і імлу, і безодню», і про тримарану темряву нерозумності, говорить про мертве і безплідне море, але також і про пригоди під час мандрів у пустелі. Людина впродовж свого життя дуже часто опиняється перед лицем трагічних станів, які утримують її в полоні та вкидають у страхітливий розпач. І все це випливає з екзистенційного вакууму, з тієї безодні, що живиться провиною та проблематикою смерті в усій повноті її смислів.

Усі ці описи змальовують людину, що піддається мукам і стражданням, цілковито травмовану ними. Святий Іоанн Синайський говорить не про стани неврозу чи психозу, а про ті моменти людського життя, коли людина відчуває глибоке нещастя не через брак задоволення земних прагнень, а через відсутність повноти буття, мета якого — співпричастя та спілкування з Богом, що є кінцевим призначенням людського творіння.

Однак святий Іоан Синайський не обмежується зовнішніми чи загальними описами, а переходить до глибших внутрішніх діагнозів. Він змальовує людину, що страждає у внутрішньому світі свого розуму. Це не поверхневі чи тілесні недуги, а внутрішні хвороби, що зароджуються в самій глибині душі. Це душевна недуга, адже людина характеризується як «та, що страждає душею» (π), яка дрімає душею (8), і перебуває в ночі пристрастей (9). У глибині своєї душі людина відчуває страдницький натовп помислів, що гнітять її, у той час як вона прагне від них звільнитися.

Знову ж таки, ми повинні наголосити, що йдеться не про загальний та абстрактний стан, а про внутрішню нечистоту. Людина усвідомлює ці стани, проте не спроможна самотужки здобути свободу. Вона потребує божественного втручання та допомоги досвідченого духовного цілителя. Характерними є слова, що їх використовує святий Іоанн Синайський, вказуючи на цю внутрішню недугу людини. Він пише: «Ті, хто соромилися лікарів, залишали свої рани гнити, а багато хто нерідко помирав». Люди цієї категорії соромляться виявляти травми своїх душ, через що внутрішні рани душі призводять до гниття і навіть до духовної смерті. Ось чому хворі з довірою повинні розкривати свої травми досвідченому лікарю (36). У просторі душі є «невидима скверна» для неозброєного ока, внутрішня нечистота, згнилими членами, а душа потребує лікування та очищення (12).

Це означає, що людина не потребує лікаря для психологічної підтримки та зовнішнього лікування, вона не потребує священника лише для задоволення своїх релігійних потреб, але потребує розсудливого і сповненого любові втручання, божественної благодаті та вияву власної свободи, щоб здійснити зцілення свого внутрішнього світу, вилікувати свій власний загиблий корабель та очиститися від усякої скверни. Такий лікар, який завдяки власній чистоті сам пізнав проблему у своєму особистому житті, «отирає скверну інших чистотою, даною йому від Бога, і від нечистих приносить Богові дари»(85).

Духовний лікар підходить до душевно пораненої людини з обережністю, співчуттям і лагідністю, з повнотою любові, знанням, а головне — з божественною благодаттю. Він не грається зі спасінням інших людей, він не зневажає того, хто приходить до нього, шукаючи очищення від внутрішніх пристрастей.

Справді, страшно звернутися до священника, аби втамувати весь цей внутрішній голод, загоїти виразки своєї душі, усунути весь цей внутрішній бруд і, попри це, побачити зростання внутрішніх пристрастей та накопичення екзистенційного вакууму й екзистенційної агонії, аби ще глибше осягнути духовну смерть і зрозуміти, що ти нею одержимий. Тоді завдається глибока травма і настає болісна агонія.

IV. Способи лікування

Оскільки ми вже сказали, яким повинен бути лікар-терапевт і хто такий хворий, то далі нам слід дослідити методи лікування, які використовує Бог через досвідченого, вмілого та обдарованого лікаря.

Раніше ми вже згадували про потребу в обдарованому та досвідченому клірику-лікарі, котрий, безперечно, уявляється як такий, що сам осягнув стан зцілення. Оскільки ці питання — про лікування, лікаря-терапевта та методи зцілення — неминуче пов’язані між собою, ми час від часу будемо до них повертатися.

Щоб застосовувати відповідну методику лікування, перш за все, потрібен справжній, а не фальшивий духовний лікар. Сам лікар повинен добре знати себе і мати безмежну любов до хворого християнина, якого лікує. Християнин має радіти вже від самої простої присутності духовного лікаря. Зрештою, саме існування лікаря передбачає наявність того, хто духовно хворий. Св. Іоанн Ліствичник пише: «хоча, може бути, і ніякої користі від нього не отримає». (гл. 2, 1). Це, звичайно ж, означає, що лікар повинен мати ясне знання про те, що є «уявний гріх пастиря», тобто гріх лікаря-терапевта, який вчиняється у помислах, набагато гірший за гріховну дію хворого (гл. 12, 7). Це знання зробить його більш розсудливим і досконалішим лікарем, адже дар розрізнення накладатиме більший тягар.

Лікування хворих не є справою легкою. Необхідні любов та духовна мужність, бо на шляху зцілення виникатиме чимало випробувань і поставатиме багато зла, адже лікар, безумовно, змушений мати справу під час настільки детальної та ретельної праці з тонким, психічно чутливим світом людини. Тому лікар має докладати «усі старання та любов, палкість, ревність і моління до Бога вияви про тих, хто далеко заблукав та є скрушеним». (гл. 13, 18). У цьому стані хворий постає як сокрушений, а відтак потребує виваженого хірургічного втручання. Лікар мусить володіти здатністю осягнути недугу не лише як сукупність зовнішніх травм чи симптомів, але як глибинні причини психічної хворобливості, що залишаються прихованими від стороннього ока. Йому також слід розрізняти тих, хто приходить до нього відповідно до їхніх прагнень, розуміти, чого вони хочуть від лікаря. Йому необхідно брати на себе мистецтво лікування людей, оскільки він розрізняє серед тих, хто звертається до нього, «істинних чад» (γνησίων τέκνων), «від другого шлюбу», підкинутих, а також «інших від рабинь» (ετέρα χαμαιρρίφη). Відтак, насправді, не всі хворі, що перебувають у молитві, шукають одного й того самого. А тому в цій ретельній «хірургічній» операції, що звершується над світом душі, конче необхідна розсудливість. Завжди, як наголошує святий Іоанн Синайський, від духівника у цій надзвичайно відповідальній справі вимагається цілковита самопожертва, себто «віддання душі своєї за душу ближнього в усьому». Втім, це сприйняття подекуди пов’язане з гріхами минулого, а подекуди — з гріхами, вчиненими в майбутньому. З огляду на саму природу такого служіння, стає очевидним, що лікар має бути наділений неабиякою духовною силою. «Перш за все, чесний отче, потрібно нам мати духовну силу», тому що йому необхідно тримати немовлят своїх під владою і вести їх правильним шляхом, а для цього йому спершу треба багатьох немовлят, що не мають достатньо сил, підняти на свої плечі й понести їх (Слово до пастиря гл. 14, 3 sγ’) . А тому служіння духовного батьківства є дуже тяжким, тонким, виваженим, відповідальним і жертовним.

Безумовно, у даному випадку нам слід згадати про те, що служіння духовного лікаря не здійснюється антропоцентрично і самостійно. Потрібна взаємодія божественної благодаті зі свободою хворого. Лікування психічних травм людини відбувається не згідно з людськими порадами та методиками установ, а через Божественну дію, енергію та за сприяння духовного лікаря. У всій праці св. Іоана Синаїта йдеться про молитву, про божественне втручання, про те, що духовний лікар — це Бог, а не людина. Але також сказано, що Бог не може діяти чи надавати допомогу належним чином, духовно безмежно, якщо хвора людина не співпрацює з Богом. У науці православного лікування все здійснюється вільно; насильство чи примус ніколи не застосовуються.

Наслідком свободи, якою має володіти хворий, є сам спосіб сповіді. Тобто важливим засобом зцілення є таємниця сповіді, у якій пацієнт, послуговуючись своєю абсолютною свободою, розкриває свої внутрішні рани. Тут надзвичайно влучним є вислів святого Іоана Синайського. Звісно, ми добре знаємо, що існують два види сповіді, а саме: виявлення психічних травм для їхнього зцілення, а також отримання настанов, щоб людина могла мати духовне керівництво.

Святий Іоан пропонує вельми важливі відомості стосовно Таїнства Сповіді. Насамперед сповідь має звершуватися з абсолютною щирістю та внутрішньою свободою того, хто кається, бо саме за таких умов стає можливою дієва духовна допомога. «Безмірне ж прощення подається їм і через нашу сповідь». Це узгоджується з його настановою, згідно з якою необхідно «всі інші гріхи вдень і вночі згадувати докладно» (гл. 12, 8 (ξα’)). Святий Іоан наголошує на цьому тому, що коли недужий духом здійснює вельми ретельний, детальний аналіз помислів (logismoi), то через саме згадування він подекуди відчуває приховану насолоду, внаслідок чого в його внутрішньому світі відбуваються вкрай тонкі згубні процеси та метаморфози.

Звісно, він також підкреслює вагу священної таємниці сповіді, оскільки медичному фахівцеві не дозволено розкривати іншим зміст потаємного сповідання. Лікар не повинен розголошувати одкровення душі, довірені йому іншими. Він виводить це на богословське та сотеріологічне підґрунтя, оскільки, з одного боку, Бог не розкриває сповіді, яку Він почув, а з іншого — тому, що можливе її розголошення створює величезні перешкоди для спасіння тих, хто кається, бо в такому разі «їхню недугу він зробив би невиліковною». (гл. 13, 14, πγ΄)

Але потім ми маємо трохи дослідити, вивчити способи, якими користуватиметься хороший лікар, оскільки є різниця між тими, хто приходить, з огляду на їхній духовний вік, спосіб життя, психічні захворювання тощо. Усе це повинен знати досвідчений духовний лікар, бо інакше будуть спотворені спосіб і метод лікування, а свобода людини — знівельована.

Лікар повинен знати, «для кого, як і коли» мають застосовуватися різні повеління Святого Письма. Час і спосіб життя людей відіграють важливу роль при виборі методу лікування для них. Як і воєначальник, пастир повинен чітко знати «положення і чин кожного» (λε’), тому що існує різниця в духовному віці: одні потребують молока, а інші — твердої їжі, оскільки, зрештою, це «час покликання» (νδ’). Люди мають багато відмінностей одне від одного, тому що «набувається чимало розбіжностей та відмінностей». Отже, ті, хто відповідає за це жертовне служіння — лікування людей — повинні брати до уваги «і місця, і спосіб життя (виховання), і звичаї (звички)» (μστ’). Оскільки люди звертаються до лікаря по-різному, кожен хоче мати свій власний спосіб боротьби з хворобою (μδ’).

Важливе повчання св. Іоана Синайського полягає в тому, що духовний лікар не повинен діяти за буквою закону чи дбати про те, щоб завжди чинити суто правосуддя, адже не всі люди можуть бути рівними у своїх хворобах. Це яскраво ілюструє, як мудрий і розважливий старець вчинив із двома братами, які, вочевидь, посварилися між собою. Один був винним, проте слабшим духом, і цей духовний цілитель визнав його невинним. Інший був правий, але оскільки він був сильним і мужнім, старець викрив його, і це було зроблено «для того, щоби правдою не вчинити розколу». Звісно, він звертався конкретно до всіх, особливо до тих, хто перебуває у душевній недузі (гл. 13, 11, π’ ‘). Тут видно, що лікування людей ґрунтується не на судах та відправленні правосуддя, а на медичній науці, тобто на можливостях, які притаманні кожній людині.

Знання, якими повинен володіти лікар-терапевт для лікування психічних захворювань пацієнтів, є необхідними, оскільки вони тісно пов’язані зі способами лікування та препаратами, які він призначатиме. Це потребує не лише правильного діагнозу та розуміння індивідуальності кожної людини, а й правильного призначення ліків. Ми розглянемо деякі методи зцілення, викладені святим Іоаном — цим досвідченим духівником.

Прийняття духовних ліків тісно пов’язане зі співстраждальним серцем духівника-терапевта. Тобто духовний цілитель здійснює духовне втручання, співпереживаючи біль та душевний стан брата. Настоятель повинен чітко знати все, «щоб до всіх мати милосердя та прихильність відповідно до гідності кожного» з тих, хто приходить. Тільки за допомогою «співстраждального серця» проводиться ефективне духовне зцілення. Біль ближнього стає його власним болем, і він страждає відповідно до стану недужого. Це не об’єктне лікування, а вельми особистісне та сповнене душпастирської опіки. Духовне втручання звершується так, аби перетворити лукавих та злих ченців на простих, натомість простих і прямих ченців не слід виправляти у такий спосіб, щоб вони стали злими й обплутаними складними помислами.

V. Потрібен індивідуальний підхід та розсудливість

У цудовним тексті, посилаючись на інструменти, які лікарі того часу використовували для лікування тілесних недуг, він адаптує їх до методів зцілення душевних ран і хворіб. Духовний лікар повинен використовувати «пластир» для лікування невидимих внутрішніх пристрастей, а для очищення внутрішнього світу — «пиття», тобто цілющу рідину; для очищення духовних очей — «очну примочку», а для хірургічних операцій, коли належить усунути певний гнилий стан, він послуговується «лезом», тобто бритвою, «кровопусканням» та «ножом». Однак недостатньо діяти та вживати відповідні знаряддя під час духовної хірургії; необхідно застосовувати різноманітні засоби та ліки як під час операції, так і після неї. Себто: «припікання» — втихомирення стражденного лагідністю та м’якими, простими словами; «припалювання» — правила та єпитимії, накладені з любові на короткий час; «намащування» — цілюще слово чи втіха для полегшення недужого; «снодійне» — засіб для духівника, аби зняти тягар із пацієнта, щоб той сподобився «святої сліпоти» і не бачив власних чеснот. Звісно, трапляються випадки, коли душпастир мусить вдатися до «ножа», аби відсікти гнилий член, щоб він не заподіяв шкоди чистоті інших братів та сестер.

Здається очевидним, як описує це св. Іоан, що ліки та інструменти різноманітні. Іноді потрібне лікування, іноді усунення неприємних запахів, іноді хірургічне втручання, а іноді резекція. Але операція повинна проводитися обережно, не завдаючи пацієнту болю.

Ліки, що призначаються психічно хворим, повинні відповідати їхньому духовному стану. Рекомендує: «але має розглядати і обирати належні ліки». Тих, хто надто багато згрішив, слід утішити, щоб вони не впали у відчай. Гордим і егоїстам потрібен вузький і звивистий шлях (1б).

Про інших лікар має молитися з великою тверезістю (коли вівці ці від спеки, тобто від тілесного розпалення, почнуть дрімати душею, тоді пастир, споглядаючи на небо, має ще ретельніше пильнувати над ними), для інших він запропонує своє слово або своє вчення, для інших він буде контролювати їх і завдавати невеликого болю, «аби не закосніли у своїй недузі чи не померли від проклятого мовчання». Інші отримують користь від «нагадування про вихід із цього життя», інші — від «безчестя», тобто від приниження недужого, інші потребують суворої єпитимії. Духовний лікар подає кожному те, що принесе йому духовну користь. Для кожного визначається свій спосіб молитви. Навіть дієта, якої дотримуються, призначається індивідуально. Фактично, застосовується виховання та досвід ігумена; він каже, що волів би вигнати когось із монастиря, бо таким чином людина здобуде більше, ніж якби залишилася в монастирі, де в ім’я милосердя та поблажливості вона далі залежить від його волі (сд).

Кожна людина потребує різної допомоги. В одному випадку, коли в ній запалюється божественна любов, страх перед словами на неї вже не діє. З одного боку, страх перед пекельними муками породжував у ній терпіння під час будь-якої праці, а з іншого — надія на Царство Небесне спонукала її знехтувати всім земним.

Зі сказаного вище стає очевидним, що спосіб духовного лікування є служінням несення хреста, а не легковажною чи поверхневою справою. Індивідуальність кожної особистості та її темперамент потребують диференційованого підходу. Насамперед необхідний проникливий, чуйний та досвідчений духовний наставник, який не лише поставить вірний діагноз і призначить належне лікування, але, що найважливіше, буде готовий виявити співчуття до немічного, сприйняти його біль власною душею, розділити його страждання та виявити справжню емпатію у духовному керівництві. Духовне мистецтво лікування — це не суто раціональне служіння, а мученицьке життя, що наслідує приклад Христа та всіх святих, як-от пророка Мойсея, який із болем у серці провадив жорстокосердих людей.

VІ. Умови лікування

Дотепер ми говорили про те, що таке духовна недуга, хто є належним лікарем, що є ліками та, звісно ж, як їх здобути. Залишається підкреслити, що зцілення людини полягає не просто в психологічній підтримці чи індивідуалістичному акті, але, передусім, це шлях, яким людина може прямувати, щоб перейти від своєї індивідуальності до особистісних стосунків, від надміру самолюбства до боголюбства та людинолюбства, від егоїстичності до безкорисливої любові. Саме тому процес зцілення сповнений особливої духовної атмосфери.

Церква, що сприймається як сім’я, а водночас і як духовна лікарня, є належним місцем для аскетично-лікувального виховання. Ми вже наголошували, що психічні розлади є результатом втрати людиною зв’язку з Богом, ближніми, самим собою та всім творінням. Гріхопадіння людини нерозривно пов’язане з утратою стосунків. Отже, зцілення полягає у вибудовуванні справжніх стосунків із Богом, іншими людьми, самим собою та творінням. Це здійснюється всередині Церкви.

Весь текст святого Іоана Синайського, який ми вивчаємо, передбачає існування кіновії, монастиря. Він говорить про ігумена, який є пастирем і чия робота полягає у лікуванні душевних і тілесних пристрастей ченців. На цьому місці не варто надто зупинятися, оскільки просте прочитання тексту «До пастиря» підтверджує це.

Я просто хотів би наголосити, що св. Іоан говорить про пильність під час прийняття «чад», щоб вони прагнули приєднатися до пастви з чистим наміром та ревністю задля власного спасіння. Відповідний вік приходу вважається необхідним, аби не було жалю опісля, після прийняття чернечої схими. Але, хоча ченці й живуть у певній спільноті, проте має бути простір для свободи залежно від віку. Настоятель має звернути увагу на це питання, бо, врешті-решт, «Усі, хто перебуває під твоїм керівництвом, з огляду на відмінність їхнього тілесного віку, повинні мати різні заняття та різні помешкання» (гл. 13, 3). Також вимагається особлива пильність, адже спільне життя подвижників із недбайливими створює чимало спокус та небезпек для чернечої спільноти.

Тому громада, кіновія, монастир сприймаються як терапевтична спільнота, до якої людина приєднується задля лікування, щоб стати особистістю, а також знайти справжнє спілкування з іншими. У цій терапевтичній спільноті є лікар-фахівець, а також інші духовні брати, які допомагають тим, хто перебуває у братстві.

Однак у центрі уваги спільноти не стоїть людина, себто спільнота не будується на засадах антропоцентризму. У центрі — Бог, адже Пастир-ігумен звершує своє служіння силою та діянням Божим. Таким чином, громада, яку має на увазі святий Іоан Синайський, — це монастир, центром якого є Святий Храм, де звершується Божественна Літургія — цей найвищою мірою соціальний акт, через який ми набуваємо єдності з Богом, братами та всім творінням, і, звісно, через усе богослужіння, що звершується у Святому Храмі. В один із моментів святий Іоанн згадує, як один із боголюбивих братів сказав йому: «хоча Бог і завжди нагороджує рабів Своїх дарами, проте найщедріше — у річні та Господні свята» (3, 2). Здається, що мова йде не про гуманне лікування чи психологічну рівновагу, а про дари, які подаються від Бога безпосередньо під час Господніх свят. Необхідно звершувати богослужбове зібрання для всіх членів Церкви. Власне, шлях людини до її єднання з Богом розкривається через таїнство Божественної Євхаристії (sγ)

Існування громади, звершення Євхаристії та богослужіння нерозривно пов’язані з іншим важливим елементом зцілення людини — догматичною істиною Церкви, її догматами та чистотою віри. Святий Іоан повчає пастиря: «Найперше залишай синам твоїм у спадок непорочну віру та святі догмати, щоб тобі не лише синів, а й онуків твоїх привести до Господа шляхом православ’я». Православ’я ґрунтується на аскетичній вірі та благочестивих догматах. Завдяки цій православній вірі, людина приводить до Господа не лише своїх духовних чад, а й онуків. І, звісно ж, це найвеличніша духовна спадщина.

Отже, ці три чинники є необхідними умовами для зцілення людини, а саме: Громада — Церква, Євхаристія — поклоніння та Православ’я (безпристрасна віра, благочестиві догмати). Але навіть сам ісихаст, пустельник та відлюдник не є відірваним від громади, адже він або раніше перебував у ній, або й донині надихається її духом; живучі в любові до Бога і маючи єднання з Ним, він перебуває у спілкуванні з усім світом, а тому неминуче відчуває потребу звершувати прихід до храму та причащатися Тіла і Крові Христових.

Однак це факт, що коли людині вдається пізнати глибини своєї істоти і зла, що знаходиться всередині неї, і насправді, коли за благодаттю Божою та за допомогою досвідченого духовного лікаря вона зцілюється психічно, тоді вона пізнає глибину зла, але також і висоту спокути. Достатньо пережити комусь падіння та воскресіння у надрах свого існування. Тоді він знає весь світ.

VІІ. Висновки

Лікування людини – це найважливіша справа, яка може відбуватися Землі. Святий Іоан скаже: «Отже, блаженний отче, не тих ублагай, які жертвують Христові маєтком, а тих, котрі приносять Йому словесних овець» (гл.14, 1). Немає більш бажаного дару Христа, ніж «як принесення Йому словесних душ через покаяння» (гл.13, 18). І це тому, що весь світ не коштує стільки, скільки одна душа, оскільки «весь світ не вартий однієї душі, тому що світ переходить, а душа нетлінна, і перебуває на віки» (s’).

Лікар зі своєю чистотою, яка є не його власною працею, а Божим даром, видаляє (обтирає) бруд інших, показує себе «співробітником безтілесних і розумних сил», оскільки це їхня власна робота (οη’).

Зрештою, люди сьогодні шукають зцілення, як воно описане та представлене святим Іоанном Синайським і яке приносить Православна Церква. І коли люди шукають справедливості, миру, рівності між людьми, у глибині душі вони шукають зцілення, тобто своїх правильних стосунків із Богом, іншими, самим собою та творінням. Скарги людини, її жалю, його постійні ремствування, стогін викликані тим, що глибоко всередині людина не живе своєю повнотою. І, звичайно ж, для цієї роботи необхідна присутність чуйного, терплячого духовника, який сам психічно вільний, щоб повністю виявляти повагу до свободи іншого і вести його до свободи духу, а не до його власних егоїстичних прагнень.

Митрополит Навпактській і св. Власія Єрофей (Влахос)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ΠΟ ΤΟ ΠΕΡΙΟΔΙΚΟ: ΝΕΑ ΚΟΙΝΩΝΙΟΛΟΠΑ 30 – ΚΟΙΝΩΝΙΟΛΟΓΙΚΗ ΕΠΙΘΕΩΡΗΣΗ ΤΗΣ ΝΕΑΣ ΕΛΛΑΔΑΣ -Β’ ΠΕΡΙΟΔΟΣ 13ος ΧΡΟΝΟΣ – ΑΝΟΙΞΗ 2000 – ΕΚΔΟΣΕΙΣ ΠΑΠΑΖΗΣΗ

Передмова

«Протоєвангеліє Якова» – це один з складових корпусу апокрифічних текстів, що носить загальну назву «Євангелії дитинства». Рукописи цього апокрифу мають різні назви: «Різдво Марії». «Об’явлення Якова», «Різдво Марії, святої Богородиці та Преславної Матері Ісуса Христа», «Оповідь про історію Різдва Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії».

Щодо часу та місця написання цього тексту, то науковці припускають, що основа твору була створена десь у середині ІІ ст., а остаточну форму він набув не пізніше початку ІІІ сторіччя [1]. При цьому відзначається – місцем написання є Сирія або Єгипет, адже автор поверхнево знайомий як з географією Палестини, так і з юдейськими релігійними звичаями. Однак літературна форма Протоєвангелія Якова, агадичне оповідання, тісно пов’язане з юдаїзмом [2], хоча більшість рукописів, які дійшли до наших днів, написані грецькою мовою та датуються IV – XVI стст. Найбільш древня з них – «Папірус Бодмера (III – початок IV ст.ст.) [3], текст якого був опублікований в 1958 році [4].

Хоча текст «Протоєвангелія Якова» був давно відомий на Християнському Сході та перекладений на коптську, сирійську, арабську, ефіопську та вірменську мови, а в подальшому і грузинську, введення в обіг широкого кола європейських богословів воно потрапило тільки в XVI ст., коли французький науковець Гійом Постель переклав цей твір латиною та опублікував його під назвою Protevangelium Jacobi [5]. А в 1564, німецький дослідник Михайло Неандер видав грецький текст цього пам’ятника під назвою «Πρωτευαγγέλιον Ἰακώβου» [6].

У першої половині ХІХ ст. європейські біблеїсти знову активно зацікавилися апокрифами, зокрема і «Протоєвангелієм Якова. Так, у 1852 р. побачило світ його перше критичне видання, автором якого був  К. Тішендорф, який використав 17 грецьких рукописів [7].

Слов’янські тексти «Протоєвангелія Якова» відомі вже з ХІІІ – XIV ст., один з них, який є в рукописному збірнику «Велики Четьї Мінеї» 1541 р., під назвою «Слово на Різдво Пресвятої Славнішої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії» був обраний російськими видавцями ХІХ сторіччя [8]. Саме цей текст послужив протографом для радянської та російської дослідниці І. С. Свенцицької, яка зробила його переклад сучасною російською мовою під назвою «Історія Якова про народження Марії» [9]. Саме по цьому тексту ми зробили український переклад у січні 2022 р.

Однак, у 2011 р., виходить новий, більш докладний та повний переклад, який щойно став нам доступний, це і спонукало нас зробити нову україномовну версію з доданням цієї невеликої розвідці [10].

Може виникнути питання: Чому сьогодні виникла потреба в перекладі цього апокрифу?

Справа в тому, що саме цей текст був підставою започаткування цілого цілку свят православного літургічного року, а саме: Зачаття праведної Анною Пресвятої Богородиці; Різдва Пресвятої Богородиці; Введення в Храм Діви Марії; пам’яті святих праведних Йоакима й Анни. А також одного з моментів свята Різдва Христового – зцілення сухої руки повитухі, яка засумнівалася в дівоцтві Богородиці. Отже цей текст надає більш повне розуміння певним піснеспівам цих свята, а також текстам акафістів.

Посилання:

1. Cullmann O. The Protoevangelium of James // Hennecke E. New Testament Apocrypha. Philadelphia, s.a. Vol. 1. р. 372.

2. Cothenet E. Le Protévangile de Jacques: origine, genre et signification d`un premier midrash chrétien sur la nativité de Marie // Aufstieg und Nierdergang der römischen Welt. 2.25.6. Berlin, 1988. P. 4552–4269. 

3. Kimberley A. Fowler. The Protoevangelium of James in Papyrus Bodmer V: Titles, Genres, and Traditions in Transmission // Religions 14:636. https://doi.org/ 10.3390/rel14050636

4. Papyrus Bodmer V: Nativité de Marie / ed. Testuz, Michel. Cologny-Genève: Bibliotheca Bodmeriana, 1958.

5. ibliander T. Protevangelion, sive de natalibus Jesu Christi et ipsius matris virginis Mariae sermo historicus divi Jacobi minoris: Basel, 1552

6. Neander M. Apocrypha, hoc est. Narrationes de Christo, Maria, Ioseph cognatione et familia Christi extra Biblia: reperta (inserto etiam Proteuangelium Iacobi Graece // Oriente nuper reperto, necdum edito hactenus. Basel, 1564

7. Evangelia apocrypha / Ed. C. Tischendorf. Lpz., 1853. S. 1–48.

8. Слово на Рождество Пресвятыя Славныя Владычици нашея Богородици и Проснодевы Марии // Великие Минеи Четии, собранные Всероссийским митрополитом Макарием. Сентябрь. Дни 1–13. СПб. 1868. Слп. 352–363.

9. Свенцицкая И. С. Апокрифы древних христиан: Исследование, тексты, комментарии М. 1989, ст. 104–116

10. The Apocryphal Gospels. Texts and Translations / ed. by Bart D. Ehrman and Zlatko Pleše. – Oxford-New York: Oxford University Press, 2011. Науковий коментар та список рукописів, які використовували перекладачі – р. 31-38. Текст Протоєвангелія Якова – р. 40-71

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр апостола Івана Богослова», м. Чернівці.

 ПРОТОЄВАНГЕЛІЄ ЯКОВА (ΠΡΩΤΕΥΑΓΓΈΛΙΟΝ ΙΑΚΏΒΟΥ)

І. У Історіях дванадцяти колін Ізраїлю [говориться, що] був Йоаким, вельми багатий муж, і він приносив Господеві дари свої вдвічі, кажучи про себе: Нехай [одна частина] буде від надлишку мого всьому народові, а [інша] на умилостивлення Господу Богу задля прощення мого. Настав великий день Господній, і приносять сини Ізраїлю свої дари. І от виступив проти нього Рувим, промовляючи: Не годиться тобі першим приносити дари свої, бо ти не справив насіння в Ізраїлі. І вельми засмутився Йоаким, і вийшов до дванадцятьох колін народу, промовляючи в собі: Досліджуючи [літопис] дванадцяти колін Ізраїлевих, чи ж тільки я один не залишив нащадків в Ізраїлі. І, дослідивши, знайшов, що всі праведники вже залишили нащадків в Ізраїлі. І згадався йому патріарх Авраам, як в останній день Господь Бог явив йому сина Ісака. І вельми засмутився Йоаким, і не прийшов він до дружини своєї, але подався у пустиню. І поставив він там свій намет, і постився Йоаким сорок днів і сорок ночей, промовляючи в собі: не вийду [з пустині] ні їсти, ні пити, доки не повеліє мені Господь Бог, і нехай буде мені молитва їжею та питвом.

II. Дружина ж його Анна подвійно плакала плачом і сугубо (вдвічі) ридала риданням, промовляючи: Оплачу неплідність мою, оплачу бездітність мою. Але ось настав великий день Господній. І сказала їй Юдиф, служанка її: Доки ж будеш ти пригнічувати душу свою? Бо настав великий день Господній, і ти не повинна плакати. Але візьми цю головну пов’язку, яку мені дала пані за працю: не личить мені носити її, бо я слуга твій, а [пов'язка] несе знак царственості. І відповіла Анна: Відійди від мене. І цього я не зроблю, а Господь Бог вельми принизив мене. Чи ж не лукавий навчив тебе, і ти прийшла, щоб і мене втягнути в гріх твій? І відповіла служниця Юдиф: Навіщо я буду тебе вмовляти, якщо ти не чула голосу мого? Господь Бог закрив твоє лоно, щоб ти не принесла плоду в Ізраїлі. І дуже засмутилася Анна, і зняла вона одяг свій, умила голову свою, і одягла свій шлюбний одяг. І близько дев’ятої години пішла до свого саду погуляти. І побачила лаврове дерево, і сіла під ним, і, відпочивши, почала молитися Господу, кажучи: Боже батьків моїх, благослови мене й вислухай молитву мою, як благословив Ти матір Сару і дав їй сина Ісака.

III. І Анна поглянула пильно на небо і побачила на лавровому дереві гніздо горобця. І заридала Анна, промовляючи в душі своїй: Горе мені, хто ж бо породив мене? Яке ж бо черево вивело мене на світ? Бо я стала прокляттям в очах синів Ізраїлевих. І ганьбили мене, і глузували з мене, і вигнали мене з храму Господа Бога мого. Горе мені, кому ж я уподібню себе? Не подібна я до птахів небесних, бо й птахи небесні здатні до дітонародження перед очима Твоїми, Господи. На кого ж я буду подібна? Не буду подібна я і на тварин німих, бо й німі тварини здатні до народження дітей в очах Твоїх, Господи. На кого ж я буду подібна? Не буду подібна я і на звірів земних, бо й земні звірі здатні до народження дітей в очах Твоїх, Господи. На кого ж я буду подібна? Не подібна я й водам цим, бо й води ці, спокійні та бурхливі, і риби в них благословляють Тебе, Господи. Горе мені, кому я уподібню себе? Не подібна я й землі цій, бо й земля приносить плоди свої в свій час і благословляє Тебе, Господи.

IV. І тоді з’явився перед нею ангел Господній і сказав їй: Анно, Анно, вислухав Господь молитву твою. Ти зачнеш і вродиш, і про потомство твоє говоритимуть у всьому світі. І сказала Анна: Живий Господь Бог; якщо я вроджу дитя чоловічої чи жіночої статі, віддам його в дар Господу моєму, і воно служитиме Йому всі дні життя свого. І ось, прийшли два ангели, говорячи їй: Ось, Йоаким, чоловік твій, іде зі своїми стадами. Бо ангел Господній явився Йоакиму, промовляючи: Йоаким, Йоаким, почув Господь Бог молитву твою. Вийди звідси. Бо дружина твоя Анна зачне в утробі. І негайно вийшов Йоаким [з пустелі], і наказав пастухам, кажучи їм: Приведіть мені сюди десять бездоганних і незаплямованих ягнят, це будуть десять ягнят для Господа Бога. І приведіть мені дванадцять молодих телят, і це будуть дванадцять телят для жерців та старшин. І сто козенят для всього народу. І ось Йоаким підійшов зі своїми стадами. І Анна вийшла до воріт і побачила Йоакима, що йшов зі стадами своїми. І негайно побігла [до нього] і кинулася йому на шию, кажучи: Тепер я знаю, що Господь Бог вельми благословив мене: ось, неплідна вже не неплідна, і ось, бездітна зачну в утробі. І знайшов спокій Йоаким у перший день у домі своєму.

V. Наступного дня він приніс свої дари, промовляючи подумки: Якщо Господь Бог змилується наді мною, то лист (τὸ πέταλον) священника подасть мені знак. Йоаким приніс свої дари й уважно стежив за листом священника, коли той наближався до Господнього жертовника, і не побачив у собі гріха. І мовив Йоаким: Тепер я знаю, що Господь Бог змилувався до мене і простив мені всі мої гріхи. І вийшов він із храму Господнього виправданим і пішов у дім свій. І виповнилося місяців її близько шести. На сьомий же місяць народила Анна і сказала повитухі: Кого я народила? І сказала повитуха: Дівчинку. І сказала Анна: Возвеличилася душа моя в цей день. І нахилилася до неї. По закінченні ж днів очищення, Анна дала груди дитині і нарекла ім’я їй Марія.

VI. З кожним днем дитя міцніло. Коли ж їй виповнилося шість місяців, мати поставила її на землю, щоб випробувати, чи буде стоять вона. І зробивши сім кроків, повернулася вона до лона матері своєї. І підняла її мати, промовляючи: Хай живе Господь Бог мій. Ти не ступатимеш цією землею, доки я не відведу тебе до храму Господнього. І влаштували святиню (очищення) в її світлиці, і жодна нечистота чи скверна не мала права пройти крізь неї. І покликала [Анна] непорочних дочок єврейських, і вони дбали про неї. Коли ж виповнився рік дитині, Йоаким влаштував великий бенкет і покликав первосвящеників, священників, книжників та старшин усього народу Ізраїлю. І приніс Йоаким дитя священникам, і вони благословили його, мовлячи: Боже батьків наших, благослови це дитя і даруй їй найславніше ім’я на віки віків та в усіх пологах. І промовив увесь народ: Нехай буде так, амінь. І приніс [Йоаким] її до первосвященників, і вони благословили її, мовлячи: Боже Всевишній, споглянь на це дитя і благослови його найбільшим і нетлінним благословенням. І взяла її мати її у святому місці, в опочивальні, й почала годувати дитя грудьми. І заспівала пісню Анна Господу Богові, промовляючи: Заспіваю пісню святу Господу Богові моєму, що зглянувся на мене і визволив мене від ганьби ворогів моїх, і дарував мені Господь Бог мій плід праведності Своєї, єдиносущний і настільки багатозначущий в очах Його. Хто сповістить синам Рувиля, що Анна годує грудьми? Слухайте, слухайте, дванадцять колін Ізраїлю, що Анна годує грудьми. І коли вона завершила молитву у святому палаці своїй оселі, вийшла й служила іншим. Як скінчився бенкет, розійшлися ті, що веселилися, славлячи Бога Ізраїлю.

VII. Минали місяці для дитини. І виповнилося дитині два роки, і сказав Йоаким: Відведемо її до храму Господнього, щоб виконати ту обітницю, яку було дано, аби Владика не відвернувся від нас, і наш дар не став би Йому неугодним. І сказала Анна: Зачекаємо третього року, аби вона не шукала батька і матір. І сказав Йоаким: Зачекаємо. Коли ж виповнилося дитині три роки, сказав Йоаким: Зберіть непорочних дочок єврейських, і нехай вони візьмуть світильники і стоять з палаючими [світильниками], аби не повернулася дитина назад, і аби полонилося серце її храмом Господнім. І зробили так, коли йшли до храму Господнього. І прийняв її священник, і, поцілувавши її, благословив і сказав: Хай звеличить Господь Бог ім’я твоє у всіх поколіннях. Бо від тебе в останні дні явить Господь видкуплення Своє синам Ізраїлю. І посадив її на третю сходинку жертовника, і подав Господь Бог благодать від нього, і підскочила вона на ноги свої, і полюбив її весь народ Ізраїлю.

VIII. І пішли батьки, дивуючись, вихваляючи та прославляючи Господа Бога, що дитя не повернулося до них. А Марія перебувала в храмі Господньому, наче голубиця, що ділила і приймала їжу з рук ангелів. Коли ж їй виповнилося дванадцять років, священники зібрали раду, говорячи: Ось, Марії виповнилося дванадцять років у храмі Господньому. Що ж тепер робитимемо з нею, аби вона якимось чином не осквернила святиню Господа Бога нашого? І сказали первосвященику: Ти стоїш перед жертовником Господнім.

VIII. І пішли батьки, дивуючись, вихваляючи та прославляючи Господа Бога, що дитя не повернулося до них. А Марія перебувала в храмі Господньому, наче голубиця, що ділила і приймала їжу з рук ангелів. Коли ж їй виповнилося дванадцять років, священники зібрали раду, говорячи: Ось, Марії виповнилося дванадцять років у храмі Господньому. Що ж тепер робитимемо з нею, аби вона якимось чином не осквернила святиню Господа Бога нашого? І сказали первосвященику: Ти стоїш перед жертовником Господнім. Увійди і піднеси молитву за неї. І що Господь Бог тобі сповістить, те ми й зробимо. І ввійшов первосвященик, одягнувши дванадцять дзвоників, у святая святих та й підніс молитву за неї. І ось ангел Господній з’явився, говорячи: Захаріє, Захаріє, вийди і склич удівців з народу, і нехай кожен з них візьме посох, і той, кому Господь Бог явить знак, тій вона й стане дружиною. І вийшли вісники по всій Юдейській землі, і труба Господня пролунала, і всі почали сходитися.

IX. Йосиф, відклавши теслярську сокиру, подався на їхні збори. І, зібравшись разом, подалися до священника, несучи свої жезли. Взявши ж від них жезли, він увійшов до святині й почав молитися. Завершивши молитву, він узяв жезли, вийшов і роздав їх. І знамення не було на них. Йосиф же взяв останній жезл. І негайно ж голубка вилетіла з жезла й злетіла на голову Йосифову. І сказав священник Йосипу: Ти обраний прийняти Діву Господню, щоб зберігати її. І відповів Йосип, кажучи: У мене є сини, і я старий, вона ж молода. Я не буду посміховиськом для синів Ізраїлю. І сказав священник: Йосипе, побійся Господа Бога твого, і згадай, що зробив Бог Дафану, Авірону та Корею, як розверзалася земля, і всі вони були поглинені за непослух свій. І нині побійся, Йосипе, аби те саме не сталося і в домі твоєму. І, злякавшись, Йосип узяв її, щоб берегти її, і сказав їй: Маріє, я взяв тебе з храму Господнього. І тепер я залишу тебе в моєму домі. Я ж іду будувати будівлі, а потім повернуся до тебе. Нехай Господь збереже тебе.

Х. Тоді зібралася рада священників, які сказали: Зробимо завісу для храму Господнього. І промовив священник: Зберіть мені дів чистих із роду Давида. І слуги пішли, шукали й знайшли сім (дів). І пригадав священник діву Марію, що вона була з роду Давида і чиста перед Богом. І слуги пішли і привели її. І привели їх до храму Господнього. І сказав священник: Отже, одержіть за жеребом, хто прястиме золото, хто аміант, хто льон і хто шовк, хто гіацинт і хто багрянець, і хто справжній пурпур. І випало за жеребом Марії прясти справжній пурпур і багрянець. І взявши їх, повернулася вона до дому свого. У цей же час Захарія онімів, і був замість нього Самуїл, доки знову Захарія не заговорить. Марія ж, узявши багрянець, почала прясти.

XI. І взяла вона глечик, і вийшла набрати води. І ось чує вона голос, що промовляє до неї: Радуйся, благодатна! Господь з тобою. Благословенна ти між жінками. І почала Марія озиратися праворуч і ліворуч, щоб дізнатися, звідки їй той голос. І, сполохавшись, повернулася вона до дому свого, поставила глечик, взяла пурпур, сіла на лаву свою і почала пурпур прясти. І тоді ангел Господній став перед нею, промовляючи: Не бійся, Маріє. Бо Ти здобула благодать перед Господом усього. І Ти зачнеш од Слова Його. Марія ж, почувши [це], розмірковувала в собі: Як же мені завагітніти від Господа Бога живого і народити, як народжує будь-яка жінка? І сказав їй ангел Господній: Не так, Маріє. Бо сила Божа окриє тебе. Тому й народжене з тебе буде назване Святим, Сином Всевишнього. І даси Йому ім’я Ісус. Бо Він спасе народ Свій від гріхів їхніх. І сказала Марія: Ось я, служниця Господня, нехай буде мені згідно з Твоїм словом. Нехай буде мені за словом Твоїм.

XII. І вчинила вона пурпур та багрянець, і віднесла до священника. А священник, узявши, благословив її й мовив: Величатиме Господь Бог ім’я твоє, і ти будеш благословенна у всіх родах землі. Радіючи, Марія пішла до родички своєї Єлисавети й постукала в двері. І почувши, Єлисавета відклала багрянець та побігла до дверей і відчинила їх, і благословила її (Марію) й мовила: Звідки мені це, що мати Господа мого прийшла до мене. Бо ось, немовля, що в мені, втішилося і благословило Тебе. А Марія не осягнула таїнств, які сповістив ангел Гавриїл. І вона підняла очі до неба та мовила: Владико, хто я, що всі жінки землі благословляють мене? І пробула вона три місяці у Єлисавети. І з кожним днем лоно її збільшувалося. І, злякавшись, повернулася Марія до дому свого та ховалася від синів Ізраїлю. Було ж їй шістнадцять літ, коли це таїнство звершилося з нею.

XIII. І коли вона була на шостому місяці, Йосип повернувся до дому свого після теслярських робіт і побачив її вагітною. І вдарив себе по обличчю, і впав ниць на волосяницю, і гірко плакав, промовляючи: Як я оберну лице своє до Господа Бога? Як буду молитися за цю дівчину? Бо привів її дівою з храму Господа Бога і не вберіг. Хто обманув мене? Хто вчинив це зло в домі моєму і спаплюжив діву? Чи не спіткала мене та ж доля, що й Адама? Бо так само, як Адам, коли прославляв [Бога], і з’явився змій, побачивши Єву саму, і спокусив її, так сталося і зі мною. І встав Йосиф із соромом та покликав її і сказав їй: Ти, що перебувала під опікою Божою, що ти вчинила? Невже ти забула Господа Бога твого? Навіщо ти осквернила душу свою, Ти, що виросла у Святая святих і приймала їжу з рук ангелів? Тоді вона гірко заплакала, промовляючи: Я чиста і чоловіка не пізнала. І сказав їй Йосиф: Звідки ж це в череві твоєму? Вона ж відповіла: Живий Господь Бог мій, бо я не знаю, звідки він у мені.

XIV. І дуже злякався Йосип і був нею заспокоєний, міркуючи, як вчинити з нею. І сказав Йосип: Якщо я сховаю її гріх, то стану порушником Закону Господнього. А якщо відкрию її синам Ізраїлю, боюся, чи не ангельська [дитина] в ній, і вийде, що зраджу невинну кров на смертний суд. Що мені робити з нею? Таємно відпущу її від себе. І настала ніч. І ось ангел Господній явився йому уві сні, говорячи: Не бійся за цю дівчину. Бо те, що в ній, є Духом Святим. І народить вона сина, і ти даси йому ім’я Ісус. Бо він врятує свій народ від гріхів його. І повстав Йосип від сну, і прославив Бога Ізраїлю за те, що дарував йому благодать Свою. І залишив її.

XV. І прийшов до нього книжник Анна й сказав йому: Йосипе, чому не прийшов на наше зібрання? І відповів йому: Тому що я втомився з дороги і відпочивав першого дня. І повернувся Ганна і побачив вагітну Марію. І побіг швидко до священника і сказав йому: Йосип, про якого ти свідчиш, зробив дуже беззаконно. І сказав священник: Що сталося? І відповів [Анна]: Діву, яку Йосип взяв із храму Господнього, він зганьбив, порушив шлюб свій і не відкрив [цього] синам Ізраїлю. І сказав священник у відповідь: Йосип так зробив? І сказав йому книжник Анна: Відправ слуг і побачиш вагітну дівчину. І відправили слуг, і вони побачили її, як він говорив, і привели її разом із Йосипом на судилище. І сказав їй первосвященик: Маріє, що ти таке зробила? Нащо зганьбила душу свою і забула Господа Бога свого? Яка жила в Свята святих і приймала їжу з рук ангелів, і слухала гімни Його, і тішилася перед Його лицем, що ж ти зробила? Вона ж гірко плакала, говорячи: Живий Господь Бог, бо я чиста перед лицем Його та чоловіка не знаю. І сказав священник: Йосипе, що ти зробив? А Йосип сказав: Живий Господь, Бог мій, і свідок Його істини, бо я чистий перед нею. І сказав священник: Не лжесвідчи, але говори правду. Ти порушив шлюб свій, і не з’явився Ізраїлевим синам, і не схилив голови своєї під сильною правицею, щоб Він благословив потомство твоє.

XVI. І мовчав Йосип. І сказав священник: Віддай діву, яку ти взяв із храму Господнього. І почав гірко плакати Йосип. І сказав первосвященик: Я дам вам води викриття від Господа, і відкриє ваші гріхи перед очима нашими. І взявши [води], священник напоїв Йосипа і відправив його до пустелі, і повернувся він неушкодженим. І напоїв Марію, і відправив її до пустелі, і повернулася вона неушкодженою. І весь народ був здивований, що не відкрився їхній гріх. І сказав священник: Якщо Господь Бог не виявив вашого гріха, і я не суджу вас. І відпустив їх. І взяв Йосип Марію, і вирушив до дому свого, радіючи та прославляючи Бога Ізраїлю.

XVII. Вийшов же наказ від Августа цезаря здійснити перепис усіх у Віфлеємі юдейському. І сказав Йосип: Я запишу синів моїх. Що ж мені робити з цією дівчиною? Як її записати? Дружиною моєю? Я соромлюся. Чи дочкою? Але Ізраїлеві сини знають, що вона не дочка мені. Нехай покаже день Господній, як Йому завгодно. І осідлав він осла і посадив її, і повів осла син його, а Самуїл супроводжував. І пройшли вони близько трьох миль, і обернувся Йосип і побачив, що вона сумна і сказав [у собі]: Яка перебуває в ній [дитина] засмучує її. І незабаром знову обернувся Йосип і побачив, що вона радісна і сказав їй: Марія, що це з тобою, що обличчя твоє я бачу то веселим, то сумним? І каже вона йому: Тому що два народи я бачу в очах своїх, один плаче й ридає, а другий радіє та веселиться. І пройшли вони половину шляху і сказала йому Марія: Йосипе, знімай мене з осла, бо дитина, яка в мені, змушує мене йти. І він зняв її з осла і сказав їй: Куди мені відвести тебе і приховати ганьбу твою, бо місце це безлюдне?

XVIII. І знайшов там печеру, і привів її, і залишив із нею синів своїх, і пішов шукати єврейську повитуху в окрузі Віфлеєму. І ось я, Йосипе, йшов і не рухався. І глянув я на склепіння неба, і побачив, що він зупинився, і на повітря, і побачив, що він нерухомий, і птахи небесні завмерли в польоті. І глянув я на землю, і побачив поставлену посудину та лежачих робітників, і були руки їх у сосуди. І ті, що їдять, не їли, і беручі не брали, і ті, що підносили до рота свого, не підносили, але обличчя їх усіх були звернені вгору. І побачив я ягнят, що їх гнали, і вівці стояли. І пастух підняв свою руку, щоб гнати їх, і рука його залишилася піднятою. І я подивився на річку, і побачив козлів, і пасти їх торкалися води та не пили. І все, здавалося, зупинилося в своєму бігу.

ХІХ. І побачив я жінку, що спускалася з гори, і вона сказала мені: Чоловік, куди ти йдеш? І я сказав: Шукаю єврейську повитуху. У відповідь вона запитала мене: Ти з Ізраїлю? І сказав їй: Так. Вона ж сказала: І хто ж вона, що народжує в печері? І відповів я: Це Марія, вихована в Господньому храмі. І за жеребом я одержав її за дружину, але вона не дружина мені, і зачала вона від Духа Святого. І сказала повитуха: Чи це правда? І сказав їй Йосип: Іди та й подивися. І пішла повитуха разом із ним і встали вони біля місця печери. І сяюча хмара осяяла печеру. І сказала повитуха: Звеличена душа моя сьогодні, бо побачили очі мої незвичайне, бо народився спасіння Ізраїлю. І зараз хмара відійшла від печери, і засяяло велике світло в печері, так що очі не могли винести його. І трохи згодом світло те зникло, і з’явився новонароджений. І вийшов, і взяв груди матері своєї Марії. І вигукнула повитуха і сказала: Який великий для мене цей день, бо я бачила це нове незвичайне видовище. І вийшла бабка-повитуха з печери, і зустріла вона Саломею і сказала їй: Соломія, Соломія, я хочу розповісти тобі про чудесне явище. Народила діва, яка не пошкодила свого єства. І сказала Соломія: Живий Господь, Бог мій. Доки я не простягну пальця свого і не впевнюся в її природі, не повірю, що діва народила.

XX. І прийшла повитуха і сказала: Маріє, приготуйся. Бо ні найменшого сумніву не буде виставлено щодо тебе. І простягла Соломія палець свій у єство її. І вигукнула Соломія та й сказала: Горе безбожності моєму та зневірі моїй, бо я відчувала Бога живого. І ось рука моя вогнем горить у мене. І впала вона навколішки, кажучи Владиці: Господь батьків моїх, згадай про мене, що я нащадок Авраама, Ісака та Якова. Не посором мене перед синами Ізраїлю, але дай мені визволення від скорбут. Бо знаєш Ти, Владико, що моє служіння було в ім’я Твоє, і відплату мою від Тебе я отримувала. І тоді з’явився ангел Господній, говорячи до неї: Соломія, Соломія, почув Владика всього моління твої. Простягни руку твою до немовляти і візьми на руки його, і буде тобі спасіння та радість. З вдячністю підійшла Соломія до немовляти і взяла його на руки, говорячи: Я вклонюся Йому, бо великий цар народився Ізраїлю. І відразу зцілилася Соломія і вийшла з печери врятована. І ось, голос, що говорить: Соломія, Соломія, не повідомляй усього, що ти бачила незвичайного до тих пір, поки немовля не увійде до Єрусалиму.

ХХІ. І ось Йосип приготувався йти далі до Юдеї, і велике сум’яття було у Віфлеємі юдейському. Бо прийшли волхви, що казали: Де цар юдеїв? Бо ми бачили зірку Його на сході і прийшли вклонитися Йому. І Ірод, почувши це, схвилювався і послав слуг до волхвів. І скликав первосвящеників і питав їх у преторії, говорячи їм: Як написано про Христа? Де Він народиться? І вони говорили йому: У Юдиному Віфлеємі, бо так написано. І він відпустив їх. І питав волхвів, кажучи їм: Який знак ви бачили про народженого царя? І відповіли волхви: Ми бачили зірку велику, що сяяла серед зірок і затьмарювала їх, так що зірки ті не були видно. І так ми довідалися, що цар народився в Ізраїлі, і прийшли вклонитися Йому. І сказав Ірод до них: Ідіть і пошукайте, і коли знайдете, сповістить мене, щоб і я прийшов, і вклонився Йому. І волхви пішли. І ось зірка, яку вони бачили на сході, йшла перед ними, доки вони не прийшли до печери, і вона зупинилася над вершиною печери. І побачили волхви Його з матір’ю Його Марією і дістали з сумок своїх дари, золото та ладан, і смирну. І отримали вони наказ від ангела не повертатися до Юдеї, але іншим шляхом йти до своєї країни.

XXII. Тоді Ірод зрозумів, що він був обдурений волхвами і, розгнівавшись, послав убивць, говорячи їм: Убийте всяке немовля від двох років і нижче. І Марія, почувши, що б’ють немовлят, злякавшись, взяла дитину і, сповивши її, поклала у волов’ячі ясла. Єлисавета ж, почувши, що Іоана шукають, взяла його та й пішла на гору. І шукала, де сховати його, але там не було потаємного місця. Тоді вона вигукнула, говорячи: Гора Божа, впусти мати з дитиною. Бо не могла зійти Єлисавета. І зараз розгорнулася гора і впустила її. І в горі тієї освітлювана вона була світлом. Бо ангел Господній був із ними, охороняючи їх.

XXIII. Ірод шукав Іоана, і відправив він слуг до Захарії, говорячи йому: Де ти сховав сина свого? Він же відповів, кажучи їм: Я служитель перед Божим лицем і постійно перебуваю в храмі Його. Хіба я знаю, де мій син? І прийшли слуги його, і передали Іродові все це. І розгнівавшись, Ірод спитав: Його син царюватиме в Ізраїлі? І знову відправив слуг, кажучи йому: Скажи мені правду, де твій син? Чи знаєш ти, що кров твоя в моїх руках? І прийшли слуги, і передали йому це. І сказав Захарія: Я свідок Божий, коли проллєш мою кров. І дух мій прийме Владика, бо кров невинну проллєш ти напередодні храму Господнього. І перед світанком був убитий Захарія, і не знали Ізраїлеві сини, що він був убитий.

XXIV. Але прийшли священники під час вітання, і не зустрів їх, згідно з звичаєм, із благословенням Захарія. І стояли священники, чекаючи на Захарію, щоб вітати його в молитві і прославити Всевишнього Бога. А чекаючи його довгий час, вони всі злякалися. А один із них наважився увійти до святилища, і побачив біля жертовника Господнього запеклу кров, і голос сповістив: Захарія вбитий, і не зникне кров його до тих пір, поки не прийде помста. І почувши це слово, священник злякався й вийшов, і розповів священникам, що бачив і чув. І вони наважились увійти і побачили те, що там було. І стіни храму заволали, і самі, хто ввійшов, роздерли одежу свою зверху до низу. І не знайшли вони тіла його, але знайшли тільки його кров, що стала як камінь. І охоплені жахом, вийшли вони і сповістили всьому народові, що вбито Захарія. І почули всі племена народу, і плакали над ним, і оплакували його три дні та три ночі. Після трьох днів священники почали радитися, кого поставити на місце Захарії. І впав жереб на Симеона. Бо йому було сповіщено Святим Духом, що не побачить він смерті доти, доки не побачить Христа в тілі.

XXV. Я ж, Яків, що написав цю історію в Єрусалимі, під час смути і до смерті Ірода ховався в пустелі доти, доки не вщухла смута в Єрусалимі, славлю Владику Бога, який дарував мені мудрість, щоб описати цю історію. І нехай буде благодать Його з усіма, хто боїться Господа. Амінь.

Разом з тим, з огляду на те, що вівтарники допомагають духовенству саме в вівтарі, носять стихар, а виконуючі обов’язки іподияконів при архієреї – орар, сучасна відсутність відповідних чинів благословення на подібний послух виглядає досить дивно. Це спонукало нас звернутися до давних монастирських практик, зокрема монастирів Антиохійського та Єрусалимського патріархатів. Виявилося, що чини благословення на виконання певних послухів існували (існують), як і окремий чин освячення стихаря (і орару) для них. Ба більше, частина цих чинів існує в церковнослов’янським перекладі та зміщена в требниках Болгарської і Сербської Православних Церков, звідки потрапила і в деякі російські требники

На наш погляд, випадення певних чинів благословення з церковної практики було викликана тим, що обов’язки допомоги духовенству при здійсненні богослужінь почали виконувати іподиякони, яких поставляв архієрей через хіротесію. Природно, що додаткові чині благословення на виконання окремих послугів іподияконам вже не мели сенсу.

Однак вже в ХІХ ст. ситуація почала змінюватися. Обов’язки вівтарників та дзвонарів почали виконувати миряни. Пізніше, десь з кінця ХІХ ст., мирян, переважно молодих хлопців, почали залучати і до виконання послуху іподияконів. Відповідно миряни почали носити стихар та орар. Природно, що це примусило деякі Православні Церкви повернутися до відновлення старовинних чинів благословення та освячення.

Також з сенсу молитов можна висунути гіпотезу, що під визначенням «вівтарник» підпадали всі, хто виконував будь-які функції в вівтарі під час богослужіння. Але однозначно приписи про це не кажуть. Отже залишається відкритим питання: Чи може людина, яка вже отримала благословення на виконання послуху вівтарника, виконувати послух іподиякона та навпаки.

Мусимо зауважить, що сьогодні немає одностайності в визначенні благословення вівтарників та дзвонарів. Частина богословів вважає ці чини рівнозначними хіротесії читців та співаків, інші – звичайним уніфікованим благословенням, без залучення в нижчий клір. Немає одностайності і в тому, чи дозволено священнику звершувати таке благословення. Але ж більшість приписів каже, що це має право робити і настоятель храму або ігумен монастиря з благословення правлячого архієрея. Також, у чин освячення стихаря для вівтарників, додають освячення орару для мирян, що виконують послух іподияконів.

Також немає загального припису, коли здійснюються ці благословення. Наприклад, у Сербським патріархаті це радять робити перед початком будь-якого богослужіння, а в Болгарської – окремим чином після Божественної Літургії.

На нашу думку, більш доречною є практика благословення перед богослужінням, щоб вівтарник або дзвонар мав змогу відразу почати виконувати свої обов’язки. Тим більше, що в випадку благословення вівтарника, йому вручається стихар.

Нижче, для ознайомлення, ми подаєм історичні чини благословення вівтарника та дзвонаря, а також освячення стихаря та орару для мирян сучасною українською мовою з слов’янських требників.

***

БЛАГОСЛОВЕННЯ НА ВИКОНАННЯ ПОСЛУХИ ВІВТАРНИКА

(Чин поставлення вівтарника, Чин вівтарника)

Священик у єпитрахилі та фелоні виходить на амвон та кличе того, хто буде виконувати послух вівтарника. Той встає перед амвоном схиляючи голову.

Священик: Благословен Бог наш завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас (3).

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійця, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші, імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу нині, і повсякчас, і на віки віків.

Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.

Священик: Бо Твоє є Царство, і сила, і слава, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Читець: Амінь.

Господи, помилуй (12 разів).

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу нині, і повсякчас, і на віки віків.

Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

Псалом 23

Господня земля і все, що наповнює її, вселенна і всі, що живуть у ній. Він на морях заснував її і на ріках утвердив її. Хто зійде на гору Господню, і хто стане на місці святому Його? Той, у кого невинні руки і чисте серце, хто не марнував на суєту душу свою і не присягався ближньому своєму зрадливо, той матиме благословення від Господа і милість від Бога, Спаса свого. Це рід тих, що шукають Господа, шукають лиця Твого, Боже Яковів. Піднімайте, врата, верхи ваші, піднімайтеся, врата вічні, — і ввійде Цар слави! Хто є цей Цар слави? Господь кріпкий і сильний, Господь могутній в бою. Піднімайте, врата, верхи ваші, піднімайтеся, врата вічні, — і ввійде Цар слави! Хто є цей Цар слави? Господь Сил, Він є Цар слави.

Псалом 132

Як то добре і як то гарно, коли брати живуть у згоді! Як миро на голові, що сходить на бороду, на бороду Ааронову, що сходить на краї одежі його. Як роса єрмонська, що спадає на гори Сионські. Бо там посилає Господь благословення і життя навіки.

(У деяких варіантах, наприклад сербському, додається: Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу нині, і повсякчас, і на віки віків.)

Алілуя (3).

Диякон: Господу помилимось

Вірні: Господи, помилуй.

Священик (молитва): Господи, Боже наш, Цар всіх і Творця всього, що створив часи і роки, що створив часи і роки, коло святкувань встановив. Глянь на слугу Твого (слуг Твоїх), (ім’я) і благослови послух вівтарника (коли благословення надається і на виконання послуху іподиякона, — «і іподиякона) у храмі Твоєму виконувати. Адже як колись юнак з Євангелія приніс Ісусу Христу, Богу нашому, хліб та рибу, а Ти взявши від нього, поблагословив їх і вчинив чудесне помноження, так і сьогодні він (вони) бажають приносити працю у часі святого служіння Тобі. Подай йому благодать Пресвятого Твого Духа, очищення від страстей згубних, здоров’я тілесне, життя благосне в послуху церковному та приймати долю вірного слуги Твого (слуг Твоїх) милостю та щедротами Єдинородного Сина Твого, що з ним благословенний Ти, з Пресвятим, Милосердним і Животворчим Твоїм Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Після цього архієрей або священник вручає новому вівтарнику стихар, а коли надається благословення на виконання послуху іподиякона – орар. У деяких приписах зазначається, що окремого благословення вівтарнику на здійснення служіння іподияконом непотрібно.

Коли чин благословення здійснюється перед богослужінням, вівтарники та (або) іподиякони приступають до виконання своїх обов’язки. Коли окремо – відпуст дня.

***

БЛАГОСЛОВЕННЯ НА ВИКОНАННЯ ПОСЛУХИ ДЗВОНАРЯ

(Чин поставлення дзвонаря; Чин дзвонаря)

Священик у єпитрахилі та фелоні виходить на амвон та кличе того, хто буде виконувати послух дзвонаря. Той встає перед амвоном схиляючи голову.

Священик: Благословен Бог наш завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас (3).

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійця, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші, імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу нині, і повсякчас, і на віки віків.

Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.

Священик: Бо Твоє є Царство, і сила, і слава, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Читець: Амінь.

Господи, помилуй (12 разів).

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу нині, і повсякчас, і на віки віків.

Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

Псалом 150

Хваліть Бога в святих Його, хваліть Його в утвердженні сили Його. Хваліть Його в могутності сили Його; хваліть його за безмежну велич Його. Хваліть Його голосом сурми; хваліть його на арфі і гуслях. Хваліть Його хором під тимпани; хваліть його на струнах і органах. Хваліть Його на органах милозвучних; хваліть Його на органах і зі співами. Все, що дише, нехай хвалить Господа.

Псалом 132

Як то добре і як то гарно, коли брати живуть у згоді! Як миро на голові, що сходить на бороду, на бороду Ааронову, що сходить на краї одежі його. Як роса єрмонська, що спадає на гори Сионські. Бо там посилає Господь благословення і життя навіки.

(У деяких варіантах, наприклад сербському, додається: Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу нині, і повсякчас, і на віки віків.)

Алілуя (3).

Диякон: Господу помилимось

Вірні: Господи, помилуй.

Священик (молитва): Господи, Боже наш, Цар всіх і Творця всього, що створив часи і роки, коло святкувань встановив. Глянь на слугу Твого (ім’я) [1] і благослови його послух дзвонаря в храмі Твоєму виконувати [2]. Подай йому благодать Пресвятого Твого Духа, очищення від страстей згубних, здоров’я тілесне, життя благосне в послуху церковному та приймати долю вірного слуги Твого милостю та щедротами Єдинородного Сина Твого, що з ним благословенний Ти, з Пресвятим, Милосердним і Животворчим Твоїм Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Коли чин благословення здійснюється перед богослужінням, дзвонар приступає до виконання своїх обов’язки. Коли окремо – відпуст дня.

1. Коли послух мусить виконувати жінка, то відповідно змінюється під її стать: «служницю Твою (ім’я) і благослови її…»

2. У деяких варіантах вживається слово «чин»

***

ЧИН ОСВЯЧЕННЯ СТИХАРЯ ДЛЯ ВІВТАРНИКІВ ТА ОРАРУ ДЛЯ ВИКОНУЮЧИХ ОБОВ’ЯЗКИ ІПОДИЯКОНІВ

На аналой покладається (покладаються) стихар та (або) орар. Священик у єпитрахилі починає

Священик: Благословен Бог наш завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків.

Читець: Амінь.

Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний, помилуй нас (3).

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Пресвята Трійця, помилуй нас; Господи, очисти гріхи наші; Владико, прости беззаконня наші; Святий, зглянься і зціли немочі наші, імені Твого ради.

Господи, помилуй (3).

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу нині, і повсякчас, і на віки віків.

Амінь.

Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліб наш насущний дай нам сьогодні; і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.

Священик: Бо Твоє є Царство, і сила, і слава, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Читець: Амінь.

Господи, помилуй (12 разів).

Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу нині, і повсякчас, і на віки віків.

Амінь.

Прийдіть, поклонімось Цареві нашому, Богу.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Христа, Царя нашого, Бога.

Прийдіть, поклонімось і припадімо до Самого Христа, Царя і Бога нашого.

Псалом 25

Розсуди мене, Господи, бо я ходив у невинності моїй; на Господа я надіявся і не похитнувся. Випробуй мене, Господи, досліди мене, розпали серце моє і всю істоту мою. Бо милість Твоя перед моїми очима, і я ходив у істині Твоїй. Не сидів я з людьми нечестивими, і з підступними не піду. Я зненавидів збори беззаконників і з нечестивцями не сяду. Умию в невинності руки мої і обійду жертовник Твій, Господи, щоб сповіщати голосом хвали про всі дивні діла Твої. Господи, полюбив я красу дому Твого і місце оселі слави Твоєї. Не погуби з нечестивими душі моєї і життя мого з людьми кровожерними, що руки їхні готові на беззаконня, а правиця їхня повна підкупів. Я ж у непорочності моїй ходжу. Спаси мене, [Господи], і помилуй мене. Нога моя стоїть на дорозі правди. У церквах буду благословляти Тебе, Господи.

Псалом 132

Як то добре і як то гарно, коли брати живуть у згоді! Як миро на голові, що сходить на бороду, на бороду Ааронову, що сходить на краї одежі його. Як роса єрмонська, що спадає на гори Сионські. Бо там посилає Господь благословення і життя навіки.

(У деяких варіантах, наприклад сербському, додається: Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу нині, і повсякчас, і на віки віків.)

Диякон: Господу помолимось.

Вірні: Господи, помилуй.

Священик (молитва): Господь Вседержитель, Бог отців наших, Ти сказав через Твій обраний сосуд, апостола Павла, що все створене є добре і ніщо не відкидається, якщо освячується Божественним Твоїм словом і молитвами. Нині смиренно молимось Тобі: милостива зглянься на молитву нашу і на стихар та (коли освячуються разом) орар цей, що створили слуги Твої для здійснення богослужіння в святому Твоєму вівтарі та всякого прославлення пресвятого ім’я Твого, благослови, очисти і освяти, щоб вівтарникам та (або) іподияконам, що облачаються в них, нехай будуть вони на визволення й покров від усякої напасті і спокуси ворожої, на благодогоджання Тобі і на здобуття Твоєї благодаті й милосердя.

Священик (виголос): Бо Ти є Бог милостивий, щедрий і людинолюбний, і Тобі славу возсилаєм з єдинородним Твоїм Сином, і Пресвятим, і Благим, і Животворчим Твоїм Духом, нині і повсякчас, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Священик: Мир усім.

Вірні:  І духові твоєму.

Диякон: Голови ваші вклоніть перед Господом.

Вірні: Тобі, Господи.

Священик: Почуй Господи Боже наш молитву слуг Твоїх і ниспошли благословення Твоє на стихар та орар цей і благодаттю Пресвятого Твого Духа, через скроплення водою цією свяченою благослови, і допусти для облачення вівтарника (вівтарників) для здійснення достойного служіння в святим Твоїм вівтарі й для всякого прославлення пресвятого ім’я Твого.

Священик (виголос): Бо Ти єси освячення наше, і Тобі славу возсилаємо з Єдинородним Твоїм Сином і Пресвятим, Благим і Животворчим Твоїм Духом нині і повсяк­час, і на віки віків.

Вірні: Амінь.

Священик: Благословляється і освячується стихар (та) орар цей благодаттю Пресвятого Духа, скропленням водою свяченою, в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь

Відпуст дня.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Отже, частина канонів має ситуаційний характер, які диктувався життям доби їх прийняття. Сьогодні вони не тільки не вживаються на практиці всім Вселенським Православ’ям, а навіть практично не можуть бути вжити через зміну суспільного устрою та міжконфесіональних зносин. І ця проблема зробилася актуальній вже десь у ХVІ – ХVІІІ стст., про що свідчать деякі тогочасні богословські дискусії.

У часі підготовки нового Всеправославного Собору, які відбувся на Крити 19–26 червня 2016 року, представники ряду Православних Церков намагалися поставити проблему актуалізації канонічного права в його порядок денний, але через спротив частини юрисдикцій, ця пропозиція була відкинута.

Разом з тим, частина духовенства різних Православних Церков наполягає на безумовним виконанні «Апостольських постанов» та рішень Вселенських соборів. Зокрема цім особливо визначається Російська Православна Церква та представники інших юрисдикцій, які на її орієнтуються. Впроваджуючи такий акривіальний підхід, вони, фактично, «стріляють собі в ногу», адже закликають на себе дуже жорсткі канонічні покарання.

Що правда, деякі православні богослови кажуть про те, що такі каноні є «мертвими». Але це неправда, адже жодна Православна Церква на сьогодні не заявила про офіційне виведення подібних правил Вселенських та Помісних соборів з канонічного права. Тому їх незастосування – це добра воля соборів (синодів) та єпархіальних архієреїв.

У цієї невеликої розвідці ми зібрали правила та постанови, які на сьогодні вже втратили всякий сенс, не виконуються і не можуть виконуватися православним духовенством та вірними, а також даємо певне сучасне тлумачення.

І. Правила святих апостолів

Правило 54

Якщо хтось із кліриків буде викритий у тому, що їсть у корчмі, нехай буде відлучений, окрім випадків, коли у дорозі матиме потребу відпочити у готелі.

(Трул. 9; Лаод. 24; Карф. 40).

Сучасне тлумачення: Ніхто з духовенства не може ходити в кафе або ресторан. Бути присутнім та вживати їжу на різноманітних святкових заходах у цих громадських інституціях.

Правило 81

Ми сказали, що не личить єпископу чи пресвітеру вдаватися до цивільного керівництва, але постійно перебувати при справах церковних. Або нехай буде переконаний не робити цього, або нехай буде позбавлений сану. Тому що, за заповіддю Господньою, «Ніхто не може двом господарям служити» (Мт. 6, 24).

(Ап. 6, 20, 83; IV Вс. 3, 7; VII Вс. 10; Карф. 16; Двокр. 11).

Сучасне тлумачення: Єпископ або священик не може бути керівником жодної світської установи, зокрема займати керівні посади в наукових та освітніх закладах.

Правило 83

Єпископ, або пресвітер, або диякон, які у військовій справі вправляються, і хочуть утримати дві речі, тобто, римське начальство і священичу посаду, нехай будуть позбавлені священничого сану. Бо «кесареве кесареві, а Боже — Богові» (Мт. 22, 21).

(Ап. 6, 81; IV Вс. 3, 7; VII Вс. 10; Карф. 16; Двокр. 11; Вас. Вел. 55).

Сучасне тлумачення: Під це правило підпадають практично всіх капелани, які займають штатні посади в війську, мають сержантське або офіцерське звання та проходили військове навчання будучи в сані. Особливо коли вони, через відповідний військовий порядок, підпорядковуються світським військовим.

ІІ. Правила 630-ти святих отців, прийняті на Четвертому Вселенському Соборі в 451-му році у Халкидоні.

Правило 3

Дійшло до святого Собору, що дехто із зарахованих до кліру, заради огидного прибутку, беруть на відкуп чужі маєтки, і влаштовують світські справи, Божим служінням не переймаються, а тиняються по домах світських людей, приймаючи доручення по маєтках, через сріблолюбство. Тому визначив святий і великий Собор, аби у майбутньому ніхто, ні єпископ, ні клірик, ні чернець, не брали на відкуп маєтків, і до розпорядження світськими справами не приступали. Хіба тільки за законами буде прикликаним до неминучого опікування малолітніми, або єпископ міста доручить комусь опікуватися церковними справами, або сиротами, або безпомічними вдовами, чи тими, кому особливо необхідно надати церковну допомогу, ради страху Божого. Якщо ж хтось у майбутньому насмілиться переступити це визначення, такий нехай буде підданий церковному покаранню.

(Ап. 20,  81,  83; IV  Вс. 7; VII Вс. 10; Карф. 16; Двокр. 11).

Сучасне тлумачення: Духовенство, зокрема і ченці, не можуть займатися фермерством або іншим виробництвом.

Правило 7

Поставленим одного разу до кліру та ченцям, визначили ми, не вступати ні на військову службу, ні в мирський чин. Інакше тих, що насміляться на подібне і не повернуться із каяттям до того, що раніше обрали для Бога, піддавати анафемі.

(Ап. 6, 20, 81, 83; IV Вс. 3, 16; Трул. 21; VII Вс. 10; Карф. 16; Двокр. 11).

Сучасне тлумачення: Підтверджено, що духовенство, зокрема і ченці, не можуть вступати на посади військових капеланів з отриманням військового фаху та звання. Також це стосується тих, хто викладає в світських учбових закладах, працює в світських лікарнях або на іншої світської роботі.

Правило 14

Оскільки у деяких єпархіях дозволено читцям і співцям брати шлюб, то святий Собор визначив, щоб нікому із них не було дозволено брати собі за дружину іновірну; щоб ті, які народили уже дітей у такому шлюбі, і, перш за все, ті, що вже охрестили їх у єретиків, приводили їх до спілкування з Кафоличною Церквою. А хто ще не охрестив, щоб не могли хрестити їх у єретиків, ані з’єднувати шлюбом з єретиком, чи з юдеєм, чи з язичником; хіба що тільки у тому випадку, коли особа, яка поєднується із православним, обіцяє перейти до православної віри. А хто порушить це визначення святого Собору, той нехай підлягає єпитимії за правилами.

(Ап. 26, 45, 65; Трул. 6, 72; Лаод. 10, 31-34, 37, 39; Карф. 21).

Сучасне тлумачення: Підкреслене явно забороняє всім, хто виконує якісь послух у церкві, навіть читцям та співцям, міжконфесійні шлюби.

ІІІ. Правила 227-ми святих отців, прийняті на п’ятому-шостому (Трульському) Вселенському Соборі у Константинополі (691-692 рр.)

Правило 11

Ніхто з тих, що належать до священничого чину, або із мирян, зовсім не повинні їсти опрісноків, які дають юдеї, ані вступати з ними у співдружність, ні у хворобах прикликати їх і приймати від них лікування, ані у лазнях разом з ними митися. Якщо ж хтось насмілиться творити це, нехай буде виключений, а мирянин нехай буде відлучений.

(Ап. 7, 64, 70, 71; Антиох. 1; Лаод. 29, 37, 38; Карф. 51, 73, 106).

Сучасне тлумачення: Ми не будемо тут казати про можливість дружби з юдеєм – це кожний мусить визначити сам. Але тут говориться про те, що ніхто сьогодні не може виконати: визначати конфесійну приналежність лікаря та тих, хто присутній з ним у громадської лазні.

Правило 14

Правило святих і богоносних отців наших нехай буде дотримуване і в цьому: щоб у пресвітера раніше тридцяти років не рукопокладати, якщо б людина і дуже достойною була, але відкладати до визначених років. Бо Господь Ісус Христос у тридцять років хрестився і почав учити. Подібно і диякон раніше двадцяти п’яти років, і диякониса раніше сорока років нехай не поставляється.

(IV Вс. 15; Трул. 15; Неокес. 11; Карф. 16).

Сучасне тлумачення: Це правило давно вже не виконується. А Олександрійський патріархат, представники якого писали цей канон, здійснив поставлення диякониси, якій не було сорока років.

Правило 24

Нікому із зарахованих до священного чину, ні ченцям, не дозволяється ходити на кінські перегони чи бути присутніми на непристойних іграх. І якщо хтось із кліриків покликаним буде на шлюб, то при появі ігор, котрі слугують звабленню, нехай встане і одразу ж покине (весілля): бо так велить нам вчення отців наших. Якщо хтось викритий буде у цьому, або нехай припинить, або нехай буде виключений.

(Трул. 51, 62, 65; Лаод. 54; Карф. 15, 45, 63).

Сучасне тлумачення: Всьому духовенству забороняється бути присутнім на спортивних змаганнях. Коли ж на весіллі, куди їх покликали, будуть танці та різні забави, мусять його покинути.

Правило 27

Ніхто із зарахованих до кліру нехай не вдягається в непристойний одяг, ні перебуваючи у місті, ні знаходячись у дорозі; але всякий з них нехай використовує одяг, котрий визначений для зарахованих до кліру. Якщо ж хто вчинить подібне, нехай буде відлучений на одну седмицю від священнослужіння.

(VII Вс. 16; Гангр. 12, 21).

Сучасне тлумачення: Духовенство не може носити світський одяг, зокрема вишиванки або військовий однострій.

Правило 50

Ніхто з мирян та кліриків, віднині нехай не займається недозволенний іграми. Якщо ж хтось буде викритий у тому, що чинить це, то клірик нехай буде виключений із кліру, а мирянин нехай буде відлучений від спілкування церковного.

(Ап. 42, 43).

Сучасне тлумачення: Дуже загальне визначення, адже немає списку недозволених ігор. При бажанні сюди можна поставити все: від шахів до боксу та боротьби.

Правило 51

Святий Вселенський Собор цей повністю забороняє бути пересмішникам, та їхнім видовищам, а також і видовища зі звірами влаштовувати, і танці на видовищах. Якщо ж хтось дане правило зневажить, і віддасться якій-небудь із цих заборонених розваг, то клірик нехай буде виключений із кліру, а мирянин нехай буде відлучений від спілкування церковного.

(Трул. 24, 65, 66; Лаод. 54; Карф. 15).

Сучасне тлумачення: Загальний характер цього правила дозволяє покарати священика за розповідання навіть невинного анекдоту або показ дресури своєї собаки.

Правило 64

Не личить мирянинові перед народом проголошувати слово, або навчати, і таким чином брати на себе учительське достоїнство, але підкорятися переданому від Господа чину, відкриваючи вуха перед тими, що прийняли благодать учительського слова, й від них навчатися Божественного. Бо у єдиній Церкві різні члени створив Бог, за словами апостола (Див..1 Кор. 12, 27), пояснюючи які, Григорій Богослов ясно показує чин, що знаходить у них, говорячи: цей, браття, чин вшануємо, цей збережемо: цей нехай буде вухом, а той язиком, цей рукою, а другий чимось іншим, цей нехай вчить, а той нехай вчиться. І після небагатьох слів далі говорить: той, хто навчається, нехай буде у підлеглості, той, хто роздає, нехай роздає з веселощами, той, хто служить, нехай служить зі старанністю. Щоб не були всі язиком, хоч це і є ближче за все, ні всі апостолами, ні всі пророками, ні всі тлумачами. І після деяких слів іще говорить: чому робиш себе пастирем, будучи вівцею? Навіщо робишся головою, будучи ногою? Для чого намагаєшся бути воєначальником, будучи поставленим до ряду воїнів? І в іншому місці наказує премудрість: «не поспішай язиком твоїм» (Еккл. 5, 1); «не піклуйся про те, щоб нажити багатство» (Притч. 23, 4); не шукай, щоб були мудріші за мудрих. Якщо ж хтось виявлений буде у порушенні даного правила, на сорок днів нехай буде відлученим від спілкування церковного.

(Трул. 33; VII Вс. 14; Лаод. 15).

Сучасне тлумачення: Згідно цьому правилу, мирянин не має права вчити (казати проповідь, бути богословом і т.д.)

Правило 69

Нікому з усіх, що належать до розряду мирян, нехай не буде дозволено входити всередену священного вівтаря. Але, за якимось найдавнішим переданням, зовсім не забороняється це владі та достоїнству царському, коли захоче принести дари Творцю.

(Лаод. 19, 44).

Сучасне тлумачення: Тут, з огляду на сучасну практику, навіть немає що коментувати.

Правило 72

Негоже чоловікові православному з жінкою єретичною шлюбом поєднуватися, ні православній жінці з чоловіком єретиком з’єднуватися. Якщо ж буде виявлено щось подібне, зроблене ким-небудь, шлюб уважати недійсним, і незаконне співжиття розлучати. Бо не слід змішувати незмішуване, ні поєднувати з вівцею вовка, і з часткою Христовою жереб грішників. Якщо ж хтось визначене нами порушить, нехай буде відлучений. Але якщо декотрі, будучи ще у невірі, та не бувши зарахованими до стада православних, з’єдналися між собою законним шлюбом, потім один із них, обравши благе, навернувся до світла істини, а інший залишився в кайданах омани, не бажаючи поглянути на Божественне проміння, і якщо притому невірній жінці вгодно спільно жити з чоловіком вірним, чи навпаки, чоловікові невірному з жінкою вірною, то нехай не розлучаються, за Божественним апостолом: «Бо невіруючий чоловік освячується жінкою віруючою, невіруюча жінка освячується віруючим чоловіком» (1 Кор. 7, 14).

(IV Вс. 14; Лаод. 10, 31; Карф. 21).

Сучасне тлумачення: Знов мова йде про міжконфесійні шлюби та шлюб з атеїстом.

Правило 76

Ніхто не повинен усередині священної (церковної) огорожі корчемницю влаштовувати, або різні наїдки продавати, або іншу торгівлю організовувати, зберігаючи благоговіння до церков. Бо Спаситель наш і Бог, життям Своїм у плоті повчаючи нас, наказав не творити дім Отця Свого домом торгівлі. Він і міняльникам порозсипав гроші, і вигнав тих, що робили святий храм світським місцем (Див. Ін. 2, 15-16). Ось тому, якщо хтось буде викритий у названому злочині, нехай буде відлучений.

(Ап. 73; Трул. 74, 97).

Сучасне тлумачення: Забороняється мати не тільки в храмі, а і в церковної огорожі, будь які крамниці.

ІV. Правила 367-ми святих отців прийняті на Сьомому Вселенському Соборі в 787-му році у Константинополі

Правило 16

Всяка розкіш та прикрашання тіла чужі священичому чину і стану. Заради цього єпископи, чи клірики, що прикрашають себе світлими та розкішними одежами, нехай виправляються. Якщо ж у тому перебуватимуть, накладати на них єпитимію; так само чиніть і з тими, які використовують запашні масла. Оскільки ж: «Пильнуйте, щоб хто не позбувся благодаті Божої, щоб якийсь гіркий корінь, що виріс, не завдав шкоди» (Євр. 12, 15), єресь хулителів християн, зробилася нечистою плямою для кафоличної Церкви, і ті, що прийняли її, не тільки іконописними зображеннями погребували, але і всяке благоговіння відкинули, ненавидячи людей, які чесно та благоговійно живуть, і сповнилося на них написане: «грішникові ж страх Господній ненависний» (Сир. 1, 25); то якщо знайдуться такі, що насміхаються з тих, які носять простий одяг, нехай виправляються єпитимією. З давніх часів, усякий священний чоловік задовольнявся нерозкішним і скромним одягом, бо все, що не для потреби, але для прикраси приймається, підлягає звинуваченню у марноті, як каже Василій Великий. Але і різнобарвний із шовкових тканин одяг не носили, і на краї одягу не накладалися обрамлення іншого кольору, бо чули від богогласного язика, що у м’який одяг одягаються ті, що у палацах царських живуть (Див.: Мт. 11, 8).

(Трул. 27; Гангр. 12, 21).

Сучасне тлумачення: Архієреям та священикам забороняється прикрашати чорний канонічний одяг (підрясник, рясу, камилавку). Також забороняється використовувати шовкову тканину та користуватися парфумами (дезодорантом).

Правило 18

Не давайте спокуси для зовнішніх, — говорить Божественний Апостол (Див.: 1 Кор. 10, 32). Але перебування жінок у єпископіях, чи у монастирях, є причиною всякої спокуси. Заради цього, якщо виявлено буде, що хтось має рабиню або вільну в єпископії, чи в монастирі, доручаючи їй яке-небудь служіння, накладати на такого єпитимію, хто ж заскніває в цьому, нехай буде виключений. Якщо і трапиться жінкам перебувати у позаміських будинках, і захоче єпископ або ігумен у дорозі зупинитися там, то у присутності єпископа чи ігумена ніякого служіння жінка нехай не виконує там у той час, але нехай перебуває окремо у іншому місці, аж доки єпископ чи ігумен не продовжать свою дорогу, щоб не було нарікань.

(Ап. 5, 26; I Вс. 3; Трул. 5, 12, 13, 47, 48; VII Вс. 20, 22; Анкир. 19; Карф. 3, 4, 25, 38, 70; Вас. Вел. 88).

Сучасне тлумачення: Жінкам неможна працювати в єпархіальних установах, на кухні монастирів та інш.

Правило 22

Все приносити Богу, і не бути рабом своїх бажань, є велика справа. «Отже, чи ви їсте, чи п’єте, чи щось інше робите, все робіть на славу Божу» (1 Кор. 10, 31), — каже божествений апостол. І Господь наш Ісус Христос, у Своєму Євангелії, наказав відсікати початки гріхів. Бо не тільки перелюб від Нього карається, але і сам порух думки до замаху на перелюб осуджується, за словом Його: «всякий, хто погляне на жінку, жадаючи її, вже чинить перелюб з нею в серці своєму» (Мт. 5, 28). Навчаючись цього, ми повинні очищати помисли. Бо «усе мені дозволено, та не все на користь,» як навчає апостольське слово (1 Кор. 10, 23). Усякій людині необхідно їсти, щоби жити, і тим, що живуть у шлюбі і з дітьми, й у мирському стані, не забороняється чоловікам і жінкам їсти разом; тільки тим, хто дає їжу, нехай приносять подяку; але їсти не з якимись непристойними вигадками, чи із сатанинськими піснями, і з співачками та блудницькими вигуками, на які падає пророцький докір, що говорить так: «І цитра і гуслі, тимпан і сопілка і вино на бенкетах їх; а на справи Господа вони не дивляться і про діяння рук Його не думають» (Іс. 5, 12). І якщо десь такі християни будуть, нехай виправляються; якщо ж такі не виправляться, стосовно них нехай буде дотримане канонічно постановлене тими, що були раніше за нас. А чиє життя є тихе й одноманітне, як тих, що дали обітницю Господу Богу взяти на себе тягар чернецтва: ті нехай «Сидять усамітнено і мовчать,» (Див.: Плач. 3, 28). Але і тим, які священиче життя обрали, не зовсім дозволяється їсти наодинці із жінками, а хіба що разом із деякими богобоязкими та благоговійними чоловіками і жінками, щоб і таке спілкування трапези вело до духовного вдосконалення. Того самого треба дотримуватися і щодо родичів. Якщо ж трапиться ченцеві, чи чоловікові священничого чину, у дорозі не мати необхідного, і через потребу захоче він перепочити у готелі, або у чиємусь домі, дозволяється такому це робити, оскільки потреба вимагає.

Сучасне тлумачення: Духовенству та ченцям неможна їсти наодинці навіть з матір’ю або сестрою.

Правила Помісних Соборів

І. Правила Святого Помісного собору Анкирського

Правило 10

Ті, кого поставляють у дияконів, якщо при самому поставленні засвідчили, й оголосили, що вони мають потребу одружитися, і не зможуть без цього обійтися, такі, після цього одружившись, нехай залишаються на своєму служінні, оскільки це дозволено було їм від єпископа; якщо ж декотрі, промовчавши про це і прийнявши рукопокладення з тим, щоби бути неодруженими, а потім взяли шлюб, таких усунути від дияконського служіння.(( Дана постанова помісного Собору, являється місцевим відступленням від 26-го Ап. пр. Трульський Собор, своїм 6-м правилом відмінив дану постанову, і підтвердив необхідність дотримуватися у цьому питання Апостольського правила.))

(Ап. 5, 26, 51; IV Вс. 14; Трул. 3, 6, 13, 21, 30; Неокес 1; Карф. 16; Вас. Вел. 69).

Сучасне тлумачення: Дияконам, які в часі хіротонії були неодружені, але заявили про бажання одружитися, це дозволялося. Сьогодні цього вже немає, адже навіть іподиякон, які прийняв хіротесію неодруженим, вже немає права одружитися.

ІІ. Правила Святого Помісного Собору Неокесарійського

Правило 7

Пресвітеру на весіллі двоєженця не бенкетувати. Оскільки двоєженець має потребу у покаянні. Яким же був би пресвітер, котрий через участь у бенкеті схвалював би подібні шлюби?

(Ап. 17; Трул. 3; Анкир. 19; Неокес. 3; Лаод. 1; Вас. Вел. 4, 12).

Сучасне тлумачення: Священик немає права бути присутнім на весіллі людини, яка одружується вдруге. Цей канон вже давно не вживається, але не є скасованим.

Правило 9

Пресвітер, якщо згрішив колись тілом, і будучи рукопокладеним, покається, що згрішив до хіротонії, нехай не священнодіє, зберігаючи інші переваги, заради інших чеснот. Бо інші гріхи, як каже багато хто, відпускаються рукопокладанням. Якщо ж сам не зізнається, а явно викритим бути не може; то це справа його сумління.

(Ап. 25, 61; І Вс. 2, 9, 10; ІІ Вс. 6; Трул. 4, 21, 23; Анкир. 12; Неокес. 1, 8, 10, 12; Вас. Вел. 3, 32, 51, 70, 82, 89; Феофіла Ол-го 3, 6).

Сучасне тлумачення: Сьогодні ніхто не дослідує статеве життя людини до хіротонії. При покаянні це не є перешкодою хіротонії та служіння.

Правило 10

Подібно і диякон, якщо впаде в той самий гріх, нехай буде зведений в чин простого служителя церкви.

(Ап. 25, 61; І Вс. 2, 9, 10; ІІ Вс. 6; Трул. 4, 21, 23; Анкир. 12; Неокес. 1, 8, 9, 12; Вас. Вел. 3, 32, 51, 70, 82, 89; Феофіла Ол-го 3, 6).

Сучасне тлумачення: Дивись вище, де йдеться про священика.

Правило 12

Якщо хтось у хворобі просвічений хрещенням, то не може поставленим бути пресвітером: бо віра його не від власної волі, але від потреби; хіба що, тільки заради доброчесноти і віри, які відкрилися пізніше, та від нестатку людей достойних.

(Ап. 46, 47, 49, 50, 61, 75, 80; I Вс. 2, 9; II Вс. 7; Трул. 95; Лаод. 3, 13, 47; Сард. 10; Карф. 45; Двокр. 17; Вас. Вел. 1, 5, 89; Кирила Ол-го. 4, 5; Григорія Ниськ. 1, 4).

Правило 13

Сільські пресвітери у міській церкві не можуть священнодіяти у присутності єпископа, чи пресвітерів міста, так само подавати ні Хліб, ні Чашу під час Літургії. Якщо ж ці відсутні, а сільський єдиний запрошений для богослужіння, то подає.

(Ап. 15; І Вс. 15, 16; IV Вс. 6).

Правило 15

За першопочатковим правилом, дияконів повинно бути не більше семи, якщо і дуже велике місто. У цьому пересвідчишся з книги Діянь апостольських.

(І Вс. 18; Трул. 7, 16; Лаод. 20).

ІІІ. Правила Святого Помісного Собору Лаодикійського

Правило 10

Не слід членам церкви, необдумано, дітей своїх з’єднувати шлюбним союзом із єретиками.

(Ап. 26, 45, 65; IV Вс. 14; Трул. 6, 72; Лаод. 31; Карф. 21).

Сучасне тлумачення: Тобто батьки мусять заборонити шлюб, коли один з подружжя не є православним.

Правило 24

Не подобає освяченій особі, від пресвітера до диякона, і потім будь-кому з церковного чину, навіть до іподияконів, або читців, чи співців, чи заклинателів, чи брамників, чи із чернечого чину, входити до корчемниці.

(Ап. 54; Трул. 9; Карф. 40).

Сучасне тлумачення: Нікому з тих, хто виконує послух у часе богослужіння, недозволено навідувати столову, кафе або ресторацію. Навіть просто заходити в ці установи харчування.

Правило 31

Не подобає з усяким єретиком укладати шлюбний союз, чи віддавати таким своїх синів або дочок, але краще брати від них, якщо обіцяють християнами бути.

(Ап. 26, 45, 65; IV Вс. 14; Трул. 6, 72; Лаод. 10; Карф. 21).

Сучасне тлумачення: Знов же, читко сказало про заборону міжконфесійних шлюбів.

Правило 33

Не подобає молитися з єретиком, або відступником.

(Ап. 10, 11, 45, 46, 64; I Вс. 19; II Вс. 7; III Вс. 2, 4; Трул. 11, 95; Лаод. 6, 7, 8, 10, 14, 31, 32, 34, 37; Вас. Вел. 1, 47; Тимофія Ол-го. 9).

Сучасне тлумачення: Заборонені всі сучасні екуменічні молебні, молитовні сніданки і т.д.

Правило 37

Не слід приймати святкові дари, які посилаються від юдеїв, чи єретиків, ні святкувати із ними.

(Ап. 7, 64, 70, 71; Трул. 11; Анкир. 9, Лаод. 6, 9, 29, 33, 34, 38, 39).

Сучасне тлумачення: Заборонено приймати подарунки або запрошувати на святкування всіх, хто не є православним.

Правило 39

Не слід святкувати з язичниками та приєднуватися до їхнього безбожництва.

(Ап. 71; Трул. 71, 94).

Сучасне тлумачення: Отже, всі, хто святкує народні свята («Гукання весні», «Коляди» і т.д.) порушають це правило.

Правило 53

Не подобає християнам, що ходять на весілля, скакати чи танцювати, але скромно вечеряти та обідати, як личить християнам.

(Трул. 24; Лаод. 54).

Сучасне тлумачення: Християнам неможна танцювати на весіллях. Навіть коли це весілля між християнами. Здається, що немає людини, яка б не порушила це правило.

Правило 54

Не подобає священнослужителям, або причетникам дивитися розважальні видовища на весіллях, чи на банкетах: але перед виходом акторів вставати і покидати ті місця.

(Трул. 24; Лаод. 53).

Сучасне тлумачення: Тут треба уточнити, що в грецькому тексті «весіллям» називається і прості театральні вистави. Отже, в театр або кіно духовенству ходити забороняється.

Правило 55

Не подобає священнослужителям, або причетникам, складаючись, влаштовувати банкети, ні навіть мирянам.

(Карф. 60).

Сучасне тлумачення: Заборона духовенству та всім, хто несе послух у храмах, святкувати разом за столом.

IV. Правила Святого Помісного Собору Карфагенського

18. Дітям священиків, не влаштовувати мирських видовищ, і не дивитися їх. Це саме і всім християнам завжди проповідувано було, нехай не входять туди, де буває ганьблення.

(Ап. 74; I Вс. 5; II Вс. 6; IV Вс. 9, 17; Трул. 24, 51, 62, 66; Антиох. 5, 12, 14, 15; Лаод. 54; Сард. 3, 5, 14; Карф. 12, 28, 61, 97, 104, 122; Двокр. 9).

Сучасне тлумачення: Неможна дітям духовенства брати участь у будь-яких світських святкуваннях. Під це правило підпадають навіть випускні в навчальних закладах.

22. Диякони нехай не поставляються раніше двадцятип’ятирічного віку.

(Ап. 5, 6, 20, 26, 44, 51, 81, 83; I Вс. 17; IV Вс. 3, 7, 14; Трул. 6, 9, 10, 13, 33; VII Вс. 10, 14, 15; Анкир. 10; Лаод.  4; Карф. 5, 25, 126; Двокр. 11; Вас. Вел. 14, 69; Григорія Ниськ. 6).

Сучасне тлумачення: У семінаріях та академіях вчяться 4-5 років, а більшість поступає туди в 17-18 років. Тобто закінчують навчання – 22-23 роки. Частина практично відразу приймає дияконську та ієрейську хіротонію.

Правило 21 (30)

Розмірковано за благо, щоб діти зарахованих до кліру не з’єднувалися шлюбом із язичниками або із єретиками.

(IV Вс. 4; Трул. 72; Лаод. 10, 31).

Сучасне тлумачення: Грецьке тлумачення пояснює, що мова тут переважно про дітей священиків, яких батьки готують до духовного сану. Знов же, заборона міжконфесійних шлюбов.

Правило 22 (31)

Єпископи і зараховані до кліру нехай не передають нічого тим, які не є православними християнами, хоча б то були і родичі: нічого із своїх речей, як сказано, нехай не віддають таким, даруючи, єпископи і зараховані до кліру.

(Ап. 38, 40; IV Вс. 22; Трул. 35; Антиох. 24; Карф. 81).

Сучасне тлумачення: Забороняється будь-що подарувати людині, навіть родичу, коли він не є православним.

Правило 32 (41)

Визначено: якщо єпископи, пресвітери, диякони, чи які б то не були клірики, що ніякого майна не мають, після поставлення свого, під час свого єпископства чи служіння у клірі, придбають на своє ім’я землі, або будь-які угіддя, то нехай вважаються розкрадачами здобутків Господніх, хіба що, після напучення, віддарують їх Церкві. Якщо ж щось перейде до їхньої власності, як подарунок від кого-небудь, або у спадок від родичів, то із тим нехай чинять на власний розсуд. Якщо ж, і забажавши дати щось церкві, повернуть назад, нехай будуть визнані недостойними церковної чести, і виключеними.

(Ап. 4, 38, 40, 41; IV Вс. 22; Трул. 23, 35; Антиох. 24, 25; Карф. 22, 26, 81; Двокр. 7).

Сучасне тлумачення: Фактично забороняється духовенству здобувати майно після хіротонії та вільно їм розпоряджаться.

Правило 35 (44)

Єпископи і клірики нехай не дозволяють дітям своїм відходити на власний розсуд, через відділення їх від себе, якщо не повністю покладаються на їхні розсудливість і вік: щоб у майбутньому гріхи їхні не впали на самих батьків.

(Ап. 5, 17, 26, 51; I Вс. 3; IV Вс. 14; Трул. 5, 6, 12, 13, 30; VII Вс. 18; Анкир. 19; Неокес. 1, 8; Гангр. 4, 15; Карф. 3, 4, 25, 70; Вас.  Вел. 12, 27, 88; Тимофія Ол-го. 5, 13).

Сучасне тлумачення: У сучасних умовах людина, яка досягнула повноліття, має повне право самостійно розпоряджатися своїм життям. Священик просто не в змозі це контролювати та відповідати за дорослу дитину.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

Однак, коли вже 1 серпня 2023 р. виявилося, що переважна більшість духовенства та вірян ПЦУ, як і загалом українці, підтримує перехід на новоюліанський календар, у інформаційному просторі з’явилася невелика, але активна група прибічників юліанського календаря, яка вдалася до відвертої брехні та грубих маніпуляцій історичними фактами, православними догматами та канонами. Багата з того, що використовує ця група є відвертим повторенням наративу Московського патріархату. Мусимо констатувати: Зробився певний «тандем» з різних речників РПЦвУ та «корисних ідіотів» – групи духовенства та мирян ПЦУ.

Отже, у даної невеликої статті ми спростуємо основні тези та твердження, які сьогодні використовується проти ПЦУ через перехід на новоюліанський календар. При цьому ми спробуємо не повторювати того, що вже було сказано в статтях «Календарне питання в світлі історичних та догматичних фактів» та «Феномен сакралізації «7 січня» як рудимент радянщини»

1) Датування та календар мають сакральне значення в християнстві, яке зберегла тільки Православна Церква через юліанський календар?

Давайте почнемо з того, що календар, якій ми називаємо «юліанським», не є римським. На самої справі був скопійований від персів і введений в дію за 45 років до Різдва Христового римським імператором Юлієм Цезарем. Кожні 128 років він відставав на 1 день від повного природного кола, річного циклу обертання планети Земля навколо Сонця. Перси враховували це та додавали ще один день на кожні 128 років, а римляни цього не знали та поправку не вживали.

Питання сакральностідатування.

Як відомо, Христос та апостоли жили за юдейським календарем, у якому були дні вшанування старозавітних пророків. І цілком логічна, що вони вшановували їх у відповідні дати. Те саме відбувалося і в громах перших християн… Але коли ми накладемо юдейський календар навіть на юліанський, дати шанування співпадати не будуть.

Ще одним фактом, які маніпулятивна використовують прибічники юліанського календаря – це датування свята Преображення Господнього. По їх версії, «Хмара сходить над горою Фавор тільки 19 серпня, отже істинним є тільки старий стиль».

Однак, коли ми звернемся до Євангелія, то побачим, що Преображення Господнє  відбулася в лютому-березні, за 40 днів до Великодня. Проте Православна церква вирішила святкувати цю подію 6 серпня, щоб уникнути збігу з Великим постом, оскільки це торжество занадто велике, щоб відзначати його у Великий піст. Але і це ще не все…

Згідно Церковному Переданням, є дві версії, де ж сталося Преображення Ісуса Христа: чи на горі Фавор (більш поширена, але менш імовірна), чи на горі Гермон (менш відома версія, але котру підтримують більшість сучасних богословів).

Так, до IV ст. в давньохристиянських записах гору Преображення за єврейською назвою не згадували. Проте, після того як християнство стало державною релігією Римської імперії, зробилося популярним паломництво на Святу Землю. Єлена, мати імператора Костянтина, влаштувала прощу на Фавор, там пізніше звели монастир, тож ця гора стала асоціюватися з подією Преображення. Але за часів Ісуса то була населена місцевість, на її вершині стояло римське укріплення, і це навряд чи могло стати місцем молитовного усамітнення Христа й учеників. Хронологія ж подій у Євангелії вказує на рух Ісуса на північ, до Гермону, а не на південь, до Фавору.

Таким чином, Преображення відбулось і не 6, і не 19 серпня, і навіть не в серпні взагалі. Тож появу хмари слід сприймати лише як природне, метеорологічне явище.

Більш того, конкретні дати ніколи не мели сакрального значіння в Православ’ї. Наприклад, коли ми порівняємо «Статут Великої Церкви Константинопольської» та «Студитський Статут», то побачимо, що дні пам’яті багатьох загально християнських святих, наприклад апостола Пармена (І ст.) відрізняються – у першому випадку його вшановують 19 січня, а у другому – 28 липня.

З решти, сама дата Різдва Христового є умовною. Так, на сході Різдво довгий час святкували разом зі святом Богоявлення 6 січня. Це свято поєднувало у собі і Христове Різдво, і Хрещення Ісуса в ріці Йордані. Грецьке слово «Епіфанія» чи «Теофанія», що означає «З’явлення» чи «Богоявлення», у перших століттях християнства означало не тільки появу Ісуса Христа при його хрещенні, а і Його появу на Землі, тобто Його Народження. Рішення про святкування Різдва Христового 25 грудня було прийнято на Ефеському (Третьому Всесвітньому) церковному соборі в 431 році.

Можна приводити ще багато прикладів, але вже маємо права зробити висновок, що Православна Церква святкує не дату, а подію. Тобто немає аніякої сакралізації конкретної дати. Тому немає ніякого догматичного чи канонічного злочину святкувати згідно юліанського або новоюліанського календаря.

Тепер розглянемо «сакральність» календаря.

Вище ми вже відзначали, що Христос та апостоли жили за юдейським календарем. На користь цього свідчення можна знайти багато доказів у Євангелії. Саме це зробилося підставою того, що він зробився основою для добового кола православного богослужіння. За цім календарем жили й перші християнські громади Близького Сходу, які переважно складалися з колишніх юдеїв. Натомість християнські громади колишніх язичників користувалися офіційним календарем Римської імперії – юліанським. Але ці розбіжності, зокрема час святкування Нового року, аніяк не розділили християн.

Після того, як Християнство зробилося офіційним віровизнанням Римської імперії, Церква відкинула юдейський календар та перейшла на юліанський, але заховалося кілька суттєвих календарних відмінностів від сучасного стану:

По-перше, рахування років починалося від його введення в Римської імперії, тобто за 46 років до Різдва Христового.

По-друге, роки «від створення світу» рахувалися згідно юдейському календарю.

Правка юліанського календаря була здійснена у VIII ст., коли була запроваджено літочислення «від Різдва Христового». Тобто відбулося його «обнуління». При цьому нульовий рік та «нульовий рік до н. е.» не існують згідно з юліанським літочисленням — так було заведено Бедою Преподобним на початку VIII століття.

Була ще одна реформа, про яку зараз прибічники юліанського календаря практично не згадують – це запровадження Візантійського календаря, які був офіційно затверджений імператором Василем II у 988 році та використовувався аж до падіння Візантийської імперії у 1453 році. Він збігався з юліанським календарем, але мав дві суттєві відмінності: початком року вважалося 1 вересня, а також був змінений рахунок років «від створення світу» (тобто, коли за юдейським календарем 2023 р.– це 5784 р., то за візантійським – 7532 р.)

Саме візантійський календар, а не юліанський, був офіційним календарем, як Київської митрополії Константинопольського Патріархату, так і загалом Київської Руси. Це дуже легко побачити, коли дивитися руські (українські та білоруські) літописі. І власне церковним він у нас залишався практично до кінця XV ст., хоча офіційна вважається, що візантійський календар припинив своє існування 1453 р., коли впала імперія.

Усі ці календарні реформи відбувалися в Християнської Церкві без якогось соборного обговорення, що підтверджує їх технічний, а не догматичний характер та відсутність надання якогось сакрального значення календарному питанню. До слова, опосередковано це підтверджує і історія візантійського календаря. Так, посилаючись на гіпотезу деяких істориків, що Шостий Вселенський Собор встановив дату літочислення: від біблійного «створення світу» з початком 1 вересня 5509 до нашої ери, яка, власне є в візантійському календарі, прибічники «старого стилю» спробують доказати «догматичність календарного питання». Проте серед 102 правил цього Собору немає особливого правила, що стосується початку літочислення або календаря. Тільки у контексті 3-го правила є згадка про рік: «Відповідно визначаємо, щоб ті, що зв’язалися другим шлюбом, і навіть до п’ятнадцятого дня місяця січня, що пройшов, четвертого індикту, шість тисяч сто дев’яносто дев’ятого року, що залишалися в поневоленні гріха, і не захотіли витверезитися від нього, підлягали канонічному виверженню зі свого чину».

Тому, посилання на Шостий Вселенський собор грає проти апологетів «старого стилю». Адже відсутність розгляду питання про вирахування року «створення світу», як у постановах власне цього собору, так і в постановах соборів попередніх, доказує не важливість суто календарного питання для Церкви та, як ми вже відзначали вище, його технічність.

З всього вищевикладеного можна зробити висновок: Ані датування, ані власне календар не мають сакрального або догматичного характеру.

2) Юліанський календар затверджений ще на І Вселенському Соборі?

Знову маємо відверту маніпуляцію. Як ми вже відзначали вище, жодний Вселенський Собор не розглядав календарне питання. Щодо І Вселенського Собору, то він розглядав не календарне питання, а виключно вирахування дня Святої Пасхи, який, згідно соборної постанові, «не може бути раніше чи разом з Пасхою юдеїв».

Тобто мова йде виключно про вирахування Пасхального циклу, а не про власне календар та нерухомі свята. А новоюліанський календар залишає Пасхалію такою, як вона була прийнята на І Вселенському Соборі.

Отже, посилання прибічників юліанського календаря на Вселенські Соборі, зокрема і І Вселенський Собор, цілком необґрунтовані.

3) Наші предки, зокрема і українські козаки, ще в XVII – XVIII стст. захищали юліанський календар?

Згаданий вище посил – чи не основний в аргументації прибічників юліанського календаря. На його підтримку приводяться тексти багатьох історичних документів, посилання на статті та праці відомих українських істориків, зокрема митрополита Іларіона (Огієнко)… Однак, коли ми заглибимся в проблему, то знову побачимо відверту маніпуляцію історичними фактами.

Дійсно, православні Речи Посполитої, як і решта православного світу, не прийняли григоріанський календар та рішуче проти нього виступали. Власне про це і кажуть тогочасні документальні джерела. Однак головною підставою спротиву був не сам календар, а те, що папа Григорій ІІІ змінив і вирахування Пасхалії, що дійсно суперечило постанові І Вселенського Собору. Саме це було основою всіх календарних дискусій, зокрема і в Константинопольському Патріархаті.

І тут нам варто замислитися: А чому, власне, православні, ти ж українські козаки, боронили юліанський календар?

Опір православних щодо введення григоріанського календаря будувався на рішенні Константинопольського собору 1583 р., на якому, крім Вселенського Патріарха Ієремії, були присутні Олександрійський патріарх Сильвестр і Єрусалимський патріарх Софроні VI. Саме цей собор закликав православних «твердо і неухильно, навіть до пролиття своєї крові, триматися православного місяцеслова і юліанської пасхалії».

Таким чином, українські козаки, разом зі всім православним світом, виступали проти григоріанського календаря через позицію Константинопольського Патріархату, які для їх був беззаперечною і конечною інстанцією відносно питань віри, про що каже багато тогочасної мемуарної літератури.

Але на сьогодні ситуація кардинальна змінилася. Бо в травні 1923 р. саме Константинопольський патріарх Мелетій IV скликав конгрес Вселенського Православ’я, які прийняв рішення про перехід на новоюліанський календар. Отже, коли гіпотетично уявить, що такий календар був би прийнятий Константинопольським Патріархатом ще в ХVІІ ст., то козаки б захищали саме його…

Висновок очевидний: Посилання прибічників юліанського календаря на події кінця ХVІ – ХVІІ стст, зокрема на позицію українського козацтва щодо календарного питання, є черговою маніпуляцією. Адже відмова від григоріанського календаря була виключно через Пасхалію та позицію Константинопольського Патріарха, а з 1923 р. Вселенські патріархі підтримують саме новоюліанський календар, його використовують 10 з 16 автокефальних православних церков.

4) Юліанський календар є складовою історичної національної ідентифікації українців?

На нашу думку, це одне з найбільш безглуздих та маніпулятивних тверджень прибічників юліанського календаря. Адже загальносвітові календарі аніяк не можуть бути саме «складовою національної ідентичності».

Вище ми вже відзначали, що під час хрещення Київської Руси в 988 р. у Константинополі діяв т.зв. «Візантійський календар». І він був головним не тільки для українців, а і загалом всіх православних Київської митрополії Константинопольського Патріархату, майже до кінця XV ст. У подальшому відбулося повернення до юліанського календаря, які тоді був загальним для всіх християн аж до 1582 р.

Після того, як Католицька Церква перейшла на григоріанський календар та змінила вирахування Пасхалії, юліанський календар зробився конфесійною відзнакою православних у всьому світі. Тобто назвати його «історичним» або «національним» саме для українців не випадає, адже в ХVІ – ХХІ стст. були і є українці-протестанти та римо-католики, які використовують григоріанський календар, а також юліанський календар використовували православні християни інших народів

Більш того, після Берестейської унії 1596 р. юліанський календар вже не був і конфесійною відзнакою, адже Рим, для її поширення дозволив уніатам залишатися на «старім» календарі. Тобто опір українців поширенню унії, на які так люблять посилатися прибічники юліанського календаря, аніяк не був пов’язаний з «календарним питанням».

7 січня сакральна дата?

Чомусь всі прибічники «старого стилю» зосереджені саме на «7 січня», але вони явно забуваються, що ще в ХІХ ст., коли накласти юліанський календар на григоріанський, це було… 6 січня.

Щодо «збереження національної ідентичності через календар в умовах відсутності власної держави»

На нашу думку, це дуже суперечливе твердження. Адже мусимо відразу поставити додаткове питання: Де і коли?

Ми вже відзначали вище, що юліанський календар не був відзнакою конфесійної або національної приналежності в Речи Посполитої ХVІ- ХVІІІ ст. Вочевидь він не був таким і в Російської імперії, де мав статус державного.

На Буковині (до 1924 р.) юліанський календар використовували також православні румуни та греко-католики. Отже календарне питання аніяк не впливало на протистояння православних українців та румунів. Не впливало воно на події й після 1924 р., коли Румунська Православна Церква, зокрема і українські парафії, перейшла на новоюліанський календар.

Не є доказом і «український деканат» Рум. ПЦ, які частково використовує юліанський календар. Адже він був організований вже після ІІ Світової війни з колишніх греко-католиків, яких долучили до Православної Церкви після державної заборони ГКЦ в Румунії. Саме для зменшення спротиву, їм була дозволена церковно-слов’янська мова та юліанський календар. Натомість українські православні парафії в Румунії, що діяли і до заборони ГКЦ, без проблем використовують загальний новоюліанський календар.

У міжвоєнному часі православні українці чинили опір впровадженню новоюліанського календаря в ПАПЦ.

Дійсно, є досить багато свідчень, що православні білоруси та українці чини опір запровадженню новоюліанського календаря в ПАПЦ. Але знову мусимо відповісти на питання: Чому?

Головною причиною неприйняття новоюліанського календаря частиною православних ІІ Речи Посполитої була політика пацифікації (ополячення), яку активно проводила польська влада вже з другої половини 20-х років ХХ ст. Тобто склалася ситуація, коли частина православних вважала запровадження новоюліанського календаря однією зі складової тогочасної антиукраїнської (і антибілоруської) політики. Але сьогодні все кардинально змінилося. Адже існує Незалежна Україна, політика якої аніяк не скерована на полонізацію українців. Тому опір новоюліанському календарю через це згубив усілякий сенс.

5) Календарну реформу (перехід на новий календар) впроваджували комуністи та нацисти

Ми не будемо розглядати календарну реформу в християнських країнах, де панівним віровизнанням є римо-католицтво та (або) протестантизм. Подивимось тільки на країни, які умовно можна назвати православними.

Так, Болгарське царство перейшло на григоріанський календар 31 березня 1916 р.; Українська Народна Республіка – 15 лютого 1918 р.; Румунське королівство – 18 січня 1919 р.; Королівство Сербів, Хорватів і Словенців – 18 січня 1919 р.; Грецьке королівство – 9 березня 1924 р.

Отже більшовики, які запровадили новий календар з 1 січня 1918 р. у Росії, аніяк не були першими та єдиними у цьому питанні. І це аніяк не було пов’язано з комуністичною ідеологією. Наприклад Фінляндія, яка у 1809 – 1917 роках була автономним Великим Князівствам Фінляндським у складе Російської імперії, перейшла на григоріанський календар ще 17 лютого 1753 р. і залишалася на їм увесь час російської анексії.

Що стосується СРСР та нациської Німеччині, то деякі речи прибічники юліанського календаря свідомо або несвідомо покидають поза увагою.

5.1. Юліанський календар православних у СРСР.

Отже, більшовики примушували РПЦ змінити календар не на новоюліанський, а на григоріанський. Тобто змінити і вирахування дня Пасхи. Саме це викликала спротив у православних СРСР. До цього додався загальне неприйняття релігійної політики радянської влади – закриття храмів, арешти та розстріли духовенства, експропріація церковних цінностей і т.п. У цьому процесі тихого спротиву, календар був тільки одним з елементів.

При цьому треба відзначити – частина православних парафій в Радянської Україні використовувала саме новоюліанський календар. Повний перехід православних на юліанський календар був наслідком певної церковної уніфікації, яку проводила РПЦ через вимогу комуністичної влади (це стосується 20-х – початку 30-х років, а також післявоєнного періоду).

У другої полові ХХ ст., після зміни церковної політики радянської влади, прив’язка РПЦ до юліанського календаря використовувалася для витискання духовенства та вірних з суспільного життя, про що ми вже писали у однієї зі статей.

Однак тут ми мусимо згадати ще одну подію, яка буде дуже незручною для прибічників юліанського календаря та посилання на СРСР. Після анексії Буковини та Закарпаття, радянська влада не тільки примусово долучила православні парафії до РПЦ, зокрема і українські, але змусила перейти на юліанський календар. Тобто маємо приклад силового насадження саме юліанського календаря саме комуністичною владою.

Разом з тим, навіть у РПЦ МП радянського періоду не все було однозначно. Новоюліанським календарем користувалися румунські парафії на Буковині та «Патріарші парафії в Угорщині», а також деякі парафії у Західної Європі. Тобто РПЦ цілком спокійно сприймала і сприймає використання новоюліанського календаря.

Сьогодні Україна не проводить антицерковну політику, а також ніхто не витискає духовенство та вірних з суспільного життя. Навпаки, діюче релігійне законодавство є одним з найбільш ліберальних у Європі, духовенство офіційно запрошують на всі державні заході. Тому висновок зрозумілий – жодного фактору, який б примушував ПЦУ триматися юліанського календаря немає.

5.2. Німеччина

Треба почати з того, що перехід території Німеччини та Австрії на григоріанський календар завершився ще на початку XVIII століття. Але до І Світової війни у Германської імперії не було якось масової присутності православних, а ті, що були, без проблем користувалися юліанським календарем. Також без проблем юліанським календарем користувалися православні та греко-католики в Австро-Угорської імперії.

Однак, ще в часі Веймарської республіки (1918 – 1933 рр.), коли туди емігрувала багато російських православних, була здійснена уніфікація на базі новоюліанського календаря. Це було зроблено через необхідність загально-державного визначення святкових днів. Натомість православну пасхалію німецькій уряд не чіпав. Це залишилося незмінним і після приходу нацистів до влади.

Природно, що нацисти вводили свої порядки і на окупованих територіях СРСР, зокрема і щодо неробочих днів на релігійні свята. Але і тут не все так однозначно…

Наприклад, у Дистрикті Галичина, німецька окупаційна адміністрація не примушувала УГКЦ переходити на григоріанський або новоюліанський календар. Неробочим днем було як раз 25 грудня/7 січня. Також це заховувалася і на деяких інших окупованих територіях. До того ж, Пасха відзначалася за звичним православним вирахуванням.

Отже, ствердження того, що нацисти примушували українців переходити на григоріанський або новоюліанський календар, є дуже маніпулятивним. Адже це відбувалося далеко не скрізь.

6) Афон та Єрусалимський патріархат живуть виключно за юліанським календарем

Тут треба відразу зробить акцент саме на слові «живуть». Коли ви запитаєте у афонського ченця або представника духовенства та вірних Єрусалимського патріархату: «Яке сьогодні число?». То вам назвуть дату саме згідно юліанського календаря. Ніхто не буде казати про «Різдво 7 січня» або «Покрову 14 жовтня».

Крім того, посилаючись на приклад Афону, критики новоюліанського календаря не кажуть, що подвір’я афонських монастирів на материкової Греції без проблем живуть за новоюліанським календарем. Те саме можна казати і про ті Православні Церкви, які залишаються на юліанським календарі. Практично всі вони мають парафії, а часам і єпархії, що використовують новоюліанський календар.

6. Деякі висновки

Ми проаналізували головні тези прибічників юліанського календаря. Як виявилося всі вони, або неправдиві, або маніпулятивні. Немає жодного реального заперечення щодо використання новоюліанського календаря, які, на сьогодні, збігається з григоріанським згідно нерухомих церковних свят.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Ми не будемо казати про те, що 2 документа кінця ХVIII ст., на які спирається чеська дослідниця, відомі ще з 1968 р. Або про наукову коректність щодо можливості робити якісь висновки про події середини ХV ст. на підставі виключно трьох документів 1771, 1791 та 1792 років. При чому два останніх стосуються одного питання, а саме суду між Львівським уніатським монастирем св. Онуфрія та Львівським ставропігійним братством щодо власності друкарні. Але, оскільки цей фейк стосується історії Київського Православ’я, спробуємо детально розібратися в цьому питанні.

І. Історія питання

У 1968 р., український дослідник О. Мацюк опублікував у журналі «Архіви України» статтю, у якій розповідав про 2 документи ХVIII ст. латинською мовою, що були їм виявлений в архіві  Львову [1].

Перший документ, що датується 23 липня 1791 р., є зверненням ченців львівського уніатського монастиря св. Онуфрія до фіскальної колегії в справі повернення їм рухомого та нерухомого майна, яке ніби незаконно тримає Львівське Ставропігійне братство (на той час теж вже уніатське), зокрема згадується і друкарня, «якою монастир володів з 1460 р.». При цьому ченці посилаються на тестамент Степана Дропана [2].

Другі – це відповідь провізорів ставропігійного братства від 20 жовтня 1792 р., які доводять, що друкарня завжди була їх власністю [3].

На підставі цих двох документів, О. Мацюк робить досить суперечливий висновок: Засновником українського друкарства був Степан Дропан, а існування друкарні з 1460 р. є «незаперечним».

Крім того, на підтвердження своїх тверджень, у 1971 р. О. Мацюк публікує нову статтю, у якої на підставі опису бібліотеки маловідомого Славістського монастиря, яка датується 1826 р., доказує існування друкарень у Почаєві, Києві та Львові вже на початку ХVI ст. При цьому наводить кілька невідомих стародруків 1511 – 1566 рр. [4].

Каталог книг, які ніби були надруковані в ХVI ст., починається Новим Заповітом, яке згідно опису датується 1511 р. та був надрукований в Почаєві. Але історія Почаївського монастиря, зокрема і його друкарні детально описана і ніякої друкарні в 1511 р. там не існувало. Вона з’явилася там тільки в 1618 р. [5] Натомість добре відомо та описано Новий Заповіт 1611 р., який був надрукований віленською друкарнею Свято-Духівського православного братства [6].

Також історія заснування друкарні Києво-Печерської лаври відома та жодних таємниць там немає. І ось «Тріодіон» (Тріодь), яку в опису позначено 1527 р., ми знаходимо у каталозі українських стародруків під 1627 [7]. Ще одну Тріодь київського видання, яка у статті О. Мацюка фігурує під 1540 р., ми знаходимо у вищевідзначеному каталозі під 1640 р. [8]…

Аналогічно і з «Анфологіоном» львівського видання, який у вищезгаданій статті О. Мацюка подається під 1542 р. Він дійсно був виданий друкарнею Львівського Ставропігійного братства, але… у 1642-1643 рр. [9] Така сама справа і з львівським «Служебником 1546 р.» та «Апостолом 1566 р. Перша книга була видана у 1646 [10], а друга – у 1666 [11].

Отже, ми бачимо явно некритичне ставлення О. Мацюка до документів. Адже все перераховані вище стародруки добре відомі та описані ще в кінці ХІХ – початку ХХ стст.

Таким чином, можемо зробити висновок, що в документі 1826 р. існує явна помилка датування стародруків та, відповідно, він аніяк не може бути доказом існування книгодрукування в Україні ще в першої половині ХVI ст.

У 1995 р. статті О. Мацюка неочікувана згадав Я. Запаско [12], який також цілком некритично поставився до інформації, і з цього моменту ця гіпотеза почала свою «мандрівку» по різним українським ЗМІ, довідникам та соціальним мережам. При цьому жодних нових документів або доказів не надається. Автори всіх видань та статей посилаються виключно на статті О. Мацюка та Я. Запаско, або, у ліпшому випадку, на два відомих документа львівського архіву.

Ми спробували знайти, де останній раз з’явився той запис про українську львівську друкарню 1460 р. Згідно нашим дослідженням – це харківське російськомовне видання 2007 р. [13]

Отже, чеська дослідниця була далеко не першою, яка «знайшла документи» та почала поширювати цей фейк.

ІІ. Про історію друкарства в Європі, яка спростовує існування львівської друкарні 1460 р.

Для розуміння питання та помилковості висновків О. Мацюка й Я. Запаско, мусимо звернутися до історії поширення книгодрукування в Європі, зокрема в Німеччині та Польщі. Адже згадані автори вважають, що львівську друкарню привезли саме звідти.

Загалом історія книгодрукування в Німеччині та наявність всіх друкарень ХV дуже добре відома. Вона ретельно описана німецькими дослідниками, які явно не зазнали не тільки радянської, а навіть російської цензури.

Так, німецькі дослідники визначають такі місця та роки заснування друкарень після винаходу Гутенберга в 1440 р.: У 1460 р. Ментелін мав друкарню в Страсбурзі, Пфістер — 1461 р. у Бамберзі. У Кельні Ульріх Целль працював вже у 1466 р.; за ним слідують Аугсбург, де Гюнтер Цайнер працював з 1468; Ульм — з 1469; Нюрнберг — Генріх Кеффер і Йоган Зензеншмідт, з 1470; Базель — з 1471 р.

У Польщі першою надрукованою книгою є «Explanatio in Psalterium» Іоана де Туррекремата, на якій позначено місце друкування (Краків), але немає конкретної дати (близько 1474); Першим друкарем вважається Гюнтер Цайнер із Аугсбурга.

Першим друкарем книг церковнослов’янською був німець Швайпольт Фіоль, який жив у Кракові, а першою надрукованою кирилицею книга був «Октоїх» (Краків, 1491). Для цього видання різав та відливав букви німецький майстер Рудольф Борсдорф із Брауншвейгу. У тому ж році Фіоль видав «Часослов», «Тріодь пісну» та «Тріодь кольорову».

У Чехії друкарство з’явилося близько 1475—1478 рр., одночасно в Празі та Пльзені, потім у Брюнні (Брно) — у 1486 р., у Куттенберзі — у 1489 р. (Мартін Тисновський) та в Ольмюці (Оломоуц) — у 1500 (Конрад Баумгартен).

В Угорщині перша книга була надрукована в Буді угорським першодрукарем німецького походження Андрашем Хессом у 1473 році. Нею стала «Будайська хроніка» (лат. Chronicon Budense), що описує історію угорців до коронації короля Матьяша.

Як бачимо, не тільки німецькі, а і всі європейські друкарні ХV – початку ХVІ ст. давно відомі дослідникам. Маємо навіть їх стародруки та (або) окремі сторінки друкованих видань. Загалом, історія поширення друкарства добре досліджена. Ще в 1927 р. її описував митрополит Іларіон (Іван Огієнко) [14], а також інші дослідники.

При цьому жодний документ ХV, а також документи ХVІ – першої полови ХVІІІ стст., не згадує, як друкаря та (або) власника друкарні Степана Дропана, так і перевезення якось друкарні в тогочасний Львів.

Більш того, немає жодної згадки, зокрема і сучасних дослідників, про якісь стародруки або  навіть друковані сторінки цієї міфічної друкарні. Крім цього, тогочасна друкарня – це «штучний товар», їх не виробляли навіть десятками.

ІІІ. Виникнення друкарства в Львові. Чи були попередники у Івана Федоровича?

Коли ми дослідимо всі гіпотези наявності друкарні в Львові до Івана Федоровича, то побачимо, що всі вони зводяться до надпису на плиті, яка лежала на його могилі. У книзі І. Крип’якевича він перекладений наступним чином: «Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив:» [15]

Отже, на думку деяких дослідників, Іван Федорович не заснував нову друкарню, а використав вже наявну в Львові. Ця гіпотеза (чи припущення) ґрунтується на тому, що, коли Ф. Скорина заснував у 1520 р. друкарню в Вільні, то чому хтось не міг це зробити в Львові?

На сьогодні основною гіпотезою з’явлення друкарні в Львові до 1572 р. – це перевезення з Кракова друкарні Фіоля Швайпольта, яке ніби здійснило Львівське православне братство після його смерті. Коли це прийняти, друкарня могла з’явитися в Львові не раніше 1525 – 1526 рр. [16] Однак шрифт видань його Краківської друкарні не відповідає шрифту львівських стародруків І. Федоровича. Повстає закономірне питання: Для чого братству була друкарня без шрифтової бази?

Що правда, деякі дослідники припускають, що друкарня могла бути купленою та перевезеною до Львова після того, як Фіоль Швайпольт покинув Краків у 1492 р. При цьому вони кажуть про книгу «Проповіді святителя Іоана Золотоустого», яка, на їх думку, була надрукована в Львові між 1520 та 1524 рр., але не заховалася.

На нашу думку, ми знову стикаємося з помилкою, яку допустив О. Мацюк у своєї статті 1971 р. Адже мова йде не про видання ХVІ ст., а про два київських видання 1623 та 1624 рр. – «Іоан Золотоустий. Бесіди на 14 посланій апостола Павла. Київ, 1623» та «Іоан Золотоустий. Бесіди на діяння святих апостолів. Київ, 1624». Ці два видання також описані в каталозі [17].

Крім того, «Хроніка ставропігійського братства» не згадує, ані купівлю друкарні в Кракові, ані перевезення якось іншої друкарні до Львова.

Опоненти вище поданої гіпотези стверджують, що в епітафійному нагробку І. Федоровича мова йде про занепад друкарської справи в Заблудові. Бо ще у 1569 році Заблудів залишив Мстиславець, а у 1570 року друкування книг у Заблудові загалом припинилося у зв’язку з хворобою Григорія Ходкевича та погіршенням його фінансових справ. Посилаючись на документи XVI ст., митр. Іларіон (Іван Огієнко) пише, що І. Федорович «взявши належне йому друкарське майно, а також частину видрукуваних книжок, їде у Львів» [18]

При цьому відбудовується цілком логічна картина заснування І. Федоровичем друкарні у Львові.

Так, коли керуватися тим, що в 26 січня 1573 р. Львівська міська рада забороняє Івану Федоровичу держати столярських помічників і робити столярні роботи в його друкарні, можна припустити – заснування друкарні відбулося на початку січня того ж року. Це підтверджується іншим документом, а саме позикою від Сенько Сідляра в 700 злотих на заснування друкарні [19].

Ще одним фактом на користь того, що друкарня була приватною власністю І. Федоровича – відання її в заставу юдею Ізраїлю Якубовичу, у якого Львівське братство і викупила цю друкарню в 1585 р.

Залишилося тільки висвітлить стосунок І. Федоровича до львівського монастиря св. Онуфрія. А його реально не було, крім того, що братство опікувалося монастирем та там існувало православне кладовище. Крім цього, цей монастир не був самостійним, він був залежним від Унівського монастиря до 13 листопада 1585 р., коли константинопольський патріарх Єремія звільнив монастир як від цієї залежності, так і від влади львівського єпископа. Братська ж опіка над монастирем продовжилась до початку XVIII ст.

Загалом, у світлі нашого невеликого дослідження, нам не дуже цікава дискусія про з’явлення друкарні в Львові та діяльності І. Федоровича. Але, враховуючи чітку локацію цієї друкарні в Львові, можемо зробити 2 висновки:

1) Незалежно від того, чи була ця друкарня, або її частина перевезена в Львів у кінці XV – початку XVІ ст., або була закладена саме І. Федоровичем у 1573 р., вона точно не з’явилася в Львові у 1460 р.

2) Дуже добре відома локація друкарні І. Федоровича в Львові, чітко показує, що вона не мела жодного стосунку до монастиря св. Онуфрія, бо ніколи не була розташована на його території.

3) Похорон І. Федоровича на православному кладовищі монастиря, аніяк не пов’язаний з друкарнею. На той час це було чи не єдине православне кладовище саме в Львові, а братство опікувалося монастирем. Крім того, Іван Федорович був дияконом, тому мав право поховання саме на привілейованому кладовищі.

ХІV. Як і чому з’явився фейк про друкарню 1460 р. в львівському монастирі св. Онуфрія

Вище ми вже відзначали, що не існує жодної згадки про якусь друкарню в Львові до часу приїзду І. Федоровича. А всі сучасні гіпотезі про її існування до 1572 р. ґрунтуються виключно на припущеннях…

Перша згадка про львівську друкарню 1460 р. з’явилася в «Історії (хроніці) Онуфріївського монастиря», яку упорядкував Модест Гриневицький у 1771 р. з посиланням на королівський привілей, які, за словами автора, «не зберігся». Саме звідси вона потрапила в документи, які відшукав О. Мацюк у 1968 р.

Повстає логічне питання: Звідки Модест Гриневицький у другій полові XVIII ст. дізнався про друкарню, яку за його словами, надав (заповів) монастирю міщанин Стефан Дропан у 1460 р., коли ці документи були «загублені», а сама друкарня ніколи не згадувалася в інших актах?

І тут ми мусимо звернутися до «Хроніки Ставропігійського братства», яку в ХІХ ст. склав відомий український історик Денис Зубрицький (1777 – 1862). Вона цінна тим, що автор працював з цілісним, ще не розпорошеним, братським архівом та звірявся з іншими архівними збірками.

Отже, вже на початку своєї праці, Денис Зубрицький каже про фундатора Онуфріївського монастиря Стефана Дропана, його фундацію 1460 р., а також про королівські привілеї 1469, 1518 та 1522 років, але жодним словом не каже про якусь «друкарню» [20]. Загалом, у згаданої праці друкарня згадується тільки в записах 1586 р. та чітко говориться про її купівлю за 1.500 злотих [21].

Таким чином маємо кілька істотних свідчень:

По-перше, фундація Стефана Дропана 1460 р., яку він надав львівському монастирю св. Онуфрія, добре відома та інформація про неї зберігалася в архіві Львівського братства. Сам монастир був під опікою братства вже в XV ст. Але жодних згадок щодо друкарні в цих документах немає

По-друге, немає жодних згадок про друкарню у Львові, яка б належала монастирю св. Онуфрія або Львівському братству, до моменту її купівлі в 1585 р.

Так що ж тоді спонукало Модеста Гриневицького надати неправдиві відомості в свою працю? І тут ми знову мусимо звернутися до праці Дениса Зубрицького та інших історичних матеріалів.

Вже незабаром після переходу Львівської єпархії в унію, починаються суперечки Львівського братства з уніатськими ієрархами щодо привілея друкувати книжки та за само право володіння друкарнею. Коли користуватися згаданою вище «Хронікою Ставропігійського братства», можна умовно позначити їх початок ще в 1722 р. [22]. Також братство мало подібні суперечки з Василіанами, зокрема з їх Почаївським та Львівським монастирями.

Не вдаючись у розбір різних судових справ, королівських привілеїв та їх виконання, які не є темою нашого дослідження, можна впевнено сказати, що основною метою уніатської ієрархії, зокрема і ченців чину Василія Великого, було зупинення видавничої активності Львівського братства та конфіскація у нього друкарні. Тому спроба доказати, що братська друкарня належала монастирю (на час XVІІІ ст. – уніатському) задовго до 1585 р. є цілком закономірною, адже Модест Гриневицький був монахом чину Василя Великого.

Нам залишається тільки висунути кілька гіпотез обрання Модестом Гриневицьким саме 1460 р., хоча це напряму не стосується нашого дослідження

На нашу думку, обрання 1460 р. у якості дати офіційного з’явлення друкарні в Львівському монастирі св. Онуфрія має кілька причин.

а) Існування документів про те, що Стефан Дропан дійсно надавав фундацію монастирю в 1460 р. Про це є навіть запис у архіві Львівського братства. Тому вписати туди друкарню подавалася досить логічна. Тим більш, що маємо великі сумніви в тому, що Модест Гриневицький був обізнаний в історії поширення друкарства в Європі, але міг знати – воно вже існувало на момент означеної фундації.

б) Гетьман Великого Князівства Литовського Григорій Ходкевич почав справу заснування друкарні в Заблудові саме близько 1565 – 1566 рр., а московське видання апостола датується 1564 р.

Таким чином, першим і єдиним джерелом, де згадується «львівська друкарня 1460 р.» є «Хроніка Онуфріївського монастиря», яку Модест Гриневицький склав у 1771 р. Поява цієї фальсифікованої «пам’яті» пов’язано виключно з судовими суперечками уніатської ієрархії та Львівським братством (на той час теж вже уніатським) за право володіння друкарнею. Жодного стосунку до правдивої історії українського друкарства ця дата не має.

ХІV. Деякі висновки

Природно, що аніякої львівської друкарні в 1460 р. не існувала. Цю фальсифікацію вигадав у 1771 р. уніатський чернець Модест Гриневицький з досить чіткою метою – припинити діяльність друкарні Львівського братства та загалом відібрати її у нього на користь Онуфріївського василіанського монастиря. Власне про це йдеться в документі 1791 р., який ще в 1968 р. описав О. Мацюк.

Що стосується існування якоїсь друкарні в Львові до 1573 р., то тут все базується виключно на припущеннях. А опис бібліотеки Славістського монастиря 1826 р, на який в подальшому посилається той же О. Мацюк та його послідовники, має явну помилку. Адже всі вказані в ньому видання були надруковані не в ХVІ, а ХVІІ столітті. Крім того, історія друкарень Почаєва та Києва добре відома та починається саме з ХVІІ ст.

Отже, інформація про «львівську друкарню в 1460 р.» та загалом «українське друкарство від початку ХVІ ст.» виникла через некритичне, а можливо і непрофесійне, ставлення О. Мацюка, а також ще кількох авторів аналогічних статей, до історичних документів. І саме в цьому випадку немає жодного приводу казати про «приховування справжньої історії України в радянський період», адже ця помилкова інформація була вперше опублікована саме в радянський час та в радянських журналах.

Також мусимо відзначити, що поширення цього та подібних «патріотичних фейків», зокрема і закордонними науковцями, які спробують піаріцця на української тематиці, дискредитує українську науку та науковціів.

Посилання

1. Мацюк. О. Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова? // Архіви України, 1968, № 2, ст. 10, 12.

2. ЦДІАУ в Львові. Ф. 684, Оп. 1, Од. зб. 2601, арк. 1-2

3. Там само, Од. зб. 2602, арк. 1-4

4. Мацюк О. Ще про початки книгодрукування на Україні // Архіви України, 1971, №1, ст. 27-29.

5. Огієнко І (митрополит Іларіон). Історія Українського Друкарства. К., 2007. Ст. 269-286.

6. Новий Заповіт. Єв’є – Вільня, 1611.

7. Пам’ятки книжкового мистецтва : каталог стародруків, виданих на Україні / Я. П. Запаско, Я. Д. Ісаєвич. – Львів: Вища школа, 1981. Кн. 1 (1574-1700), ст. 45, № 160.

8. Там само, ст. 61, № 282.

9. Там само, ст. 64, №313.

10. Там само, ст.68, №352.

11. Там само, ст. 77, №430.

12. . Про дофедоровське книгодрукування в Україні // Палітра Друку, 1995, №4, ст. 61

13. Полная энциклопедия / Авт.-cостав. В. М. Скляренко, Т. В. Иовлева, В. В. Мирошникова, М. А. Панкова; Худож.-оформ. Л. Д. Киркач-Осипова. — Харьков: Фолио, 2007.

14. Огієнко І (митрополит Іларіон). Історія Українського Друкарства. К., 2007. Ст. 30-33.

15. Крип’якевич І. Перший український друкар. Львів, 1924. Ст.8

16. Фіоль Швайпольт помер між 7 травня 1525 і 16 травня 1526

17. Пам’ятки книжкового мистецтва : каталог стародруків, виданих на Україні / Я. П. Запаско, Я. Д. Ісаєвич. – Львів: Вища школа, 1981. Кн. 1 (1574-1700), ст. 41-42, № 138 та №139.

18. Огієнко І (митрополит Іларіон). Історія Українського Друкарства. К., 2007. Ст. 81

19. Там само, ст. 83.

20. Денис Зубрицький. Хроніка Ставропігійського братства. Львів, 2011. Ст. 60-61.

21. Там само, ст. 70.

22. Там само, ст. 243.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний центр ап. Івана Богослова»

Кондак 1

Обрані світильники Церкви Христової Василію, Григорію та Іоан, ви вченням вашим світ просвітили і всі хитання єресів і хлусні засмучення погасили; будучи заступниками нашого спасіння, збережіть нас вашими молитвами від усяких бід і вічних мук, щоб ми з радістю подячно співали вам:

Радуйтеся, Три Святителі, Великі і Вселенські Вчителі.

Ікос 1

Ангели земні і люди Небесні, Святителі Христові і отці Триблаженні, поборники осяяні, молитвеники безперестанні біля престолу Триіпостасного Божества за душі наші, почуйте нас, що від серця до вас взиваємо:

Радуйтеся, бо ви маєте сміливість взивати за нас до Господа; радуйтеся, Великі угодники Святої Тройці.

Радуйтеся, дарами спільними обдаровані ; радуйтеся, апостолам рівні.

Радуйтеся, бо вашим вченням дивно засяяла благодать Христова; радуйтеся, бо ви ваш розум полонили у послух віри.

Радуйтеся, добрі робітники у винограднику Христовому; радуйтеся, від юності Богом благословенні.

Радуйтеся, бо ви скорботи життя добре перетерпіли і даний вам талант примножили; радуйтеся, бо ви волю Божу сильним світу цього з великою сміливістю благовістили.

Радуйтеся, темряву нечестя ви відігнали; радуйтеся, всю піднебесну зорями догматів ви просвітили.

Радуйтеся, Три Святителі, Великі і Вселенські Вчителі.

Кондак 2

Бачачи єретиків люті напади, ти, святий Василію, явився гострим мечем, що розтинає сіті лжевчення, і вогнем, що спалює кукіль земного мудрування, і пастирем прекрасним, який викрив оману ідольську своїм богонатхненним словам. Навчи нас шанувати Святу Трійцю, розділену Іпостасями, з’єднану ж сутністю, і взивати до Неї: Алілуя.

Ікос 2

Розум, осяяний благодаттю Христовою, маючи, як апостолів єдинонравні, учення православних догматів вияснили і явилися трьома світильниками Триіпостасного Божества; бо, вашими богонатхненним писанням осяяна, Церква Христова світло красується, і її вірні діти підносяться, зростаючи в міру віку Христового. Тому, дивлячись на багатство благодаті Христової, вам дарованої, як наших просвітителів величаємо, взиваючи так:

Радуйтеся, носії богоносні Небесні таємниць ; радуйтеся, покаяння незмовкні проповідники.

Радуйтеся, сосуди вибрані; радуйтеся, премудрі учителі усесвіту.

Радуйтеся, в Божественному вченні Христовому ви людей навчили; радуйтеся, бо ви завжди ходили у повеліннях Господніх.

Радуйтеся, різноманітні побожні обряди у вашому житті ви показали; радуйтеся, стовпи непохитні, що віру Христову божественними догматами утвердили.

Радуйтеся, бо ви словесне стадо Христове мудро упасли; радуйтеся, православ’я найкращі богослови.

Радуйтеся, світила, що всі краї землі просвіщають; радуйтеся, сопілко і цівнице милозвучні.

Радуйтеся, Три Святителі, Великі і Вселенські Вчителі.

Кондак 3

Сила благань батька спонукала святого Григорія Понт залишити і переселитися в Назіанз заради допомоги батькові своєму, де вченням і ділами віщав славу Божу і єресь аріанську посоромив. Тому і нас, великий святителю Григорію, перебуваючи в нетлінних оселях божественного раю, поминай біля престолу Святої Тройці, щоб ми у зворушеності взивали до Неї: Алілуя.

Ікос 3

Маючи в серцях світлоносну благодать Святої, Єдиносущної і Нероздільної Тройці, Три богопроповідники, розділені тілами і з’єднані духом, благочестиво ясно проповідували єдину Трійцю незмінну сутністю та божеством, і цю проповідь запечатали стражданнями. Тому і ми, уподібнюючись вірі їхній, взиваємо так:

Радуйтеся, сильні і незборимі Церкви Христової співпоборники; радуйтеся, істини Христової щирі ревнителі.

Радуйтеся, до Пресвятої Тройці молитвеники теплі; радуйтеся, Церкви Христової пастирі добрі.

Радуйтеся, бо ви Арія скинули і православних утвердили; радуйтеся, бо ви діянням і вченням прославили єдину Трійцю незмінну сутністю таі Божеством.

Радуйтеся, бо ви дивно уяснили іпостасі Святої Тройці, Отця, і Сина, і Святого Духа; радуйтеся, бо ви перетерпіли великі скорботи і гоніння заради Трисяйного і єдиного Божества.

Радуйтеся, бо ви щоденну тяжкість до кінця свого життя постійно несли; радуйтеся, бо ви темряву ночі злочестивих єресів розігнали промінням богомудрих догматів.

Радуйтеся, бо ви душі вірних благодаттю наситили; радуйтеся, бо ви удостоїлися бути спадкоємцями вічного Царства.

Радуйтеся, Три Святителі, Великі і Вселенські Вчителі.

Кондак 4

Бурю люті і гніву підняли на тебе, о Золотоуст, безумні люди, зводячи на тебе наклепи і повеліваючи вигнати із царського міста. Ти ж, Золотославний, непохитно перебуваючи на ка­мені віри Христової, укріплений благодаттю Святого Духа, мужньо перетерпів бурю гонінь і мук і стражданнями приготував собі на Небесах нетлінний вінець, навчаючи всіх нести Хрест Христовий у терпінні і взивати до Бога: Алілуя.

Ікос 4

Чуючи про ваші богонатхненні слова, засвідчені великими подвигами і стражданнями, до вас приходили здалеку ті, що жадали слів життя вічного, і нетлінну поживу від вас приймали і божественне життя черпали, взиваючи до вас:

Радуйтеся, бо ви глибини Слова Божого добре дослідили; радуйтеся, бо ви безперестанним старанням Бога знайшли.

Радуйтеся, хмари, що виточують росу благочестя і напоюють всесвіт; радуйтеся, завжди текучі ріки духовні, що напоюють вірних дітей Церкви Христової.

Радуйтеся, божественних таїн охоронці і словесні сурми Божі; радуйтеся, правої віри і християнського благочестя сіячі.

Радуйтеся, бо ви безліччю чудес вірних просвіщаєте; радуйтеся, ріки, що лікування нам виливаєте.

Радуйтеся, бо ви своїми молитвами охороняєте від спокус і напастей тих, хто старанно до вас вдається; радуйтеся, всього християнського роду похвало.

Радуйтеся, Три Святителі, Великі і Вселенські Вчителі.

Кондак 5

Боговказаною зіркою явив тебе Христос світу, великий серед ієрархів Василію, бо, придбавши пізнання божественних таїн і осяяння благодаті Божої від престолу Божого, ти дивно просвітив розум і серця вірних богонатхненним словам; одухотворений же любов’ю до Бога, ти добре перетерпів гоніння і страждання за Христа, і тому удостоївся на Небесах молитовної сміливості біля престолу Царя Слави, будучи для вірних образом, словом, житієм, любов’ю, вірою і чистотою, щоб усі зворушено взивали до Пресвятої Тройці: Алілуя.

Ікос 5

Бачачи вас, Святителі Христові, що завжди перебувають серед Небесних соборів і стоять біля престолу Божого, з розчуленістю оспівуємо Живоначальну Трійцю, Яка звеличила вас і Яку ви прославили словом і вашим житієм; вам же, особливим молитвеникам, від любові сердечної співаємо:

Радуйтеся, бо ви до Небесних соборів приєднані і стали співжителями святих ангелів; радуйтеся, бо ви завжди стоїте перед престолом Царя Слави зі всіма обраними.

Радуйтеся, славою Небесною прикрашені; радуйтеся, бо ви плоть і світ зненавиділи.

Радуйтеся, бо ви заради Христа вважали за сміття всі скарби світу і житейські насолоди; радуйтеся, бо ви зійшли на світосяйну колісницю чеснот і досягли Небесного Царства.

Радуйтеся, бо і нам, грішним, образ чеснот словом і ділом показали; радуйтеся, бо ви через великі скорбуті увійшли в радість Господа свого.

Радуйтеся, теплі за нас перед Богом заступники; радуйтеся, православного богослов’я світила прекрасні.

Радуйтеся, віри християнської похвало; радуйтеся, святителів славо і Церкви окрасо.

Радуйтеся, Три Святителі, Великі і Вселенські Вчителі.

Кондак 6

Проповідуючи істину богонатхненним словам твоїм, Григорію Богослове, ти скрушив еллінську мудрість світу цього та єретичні спокуси, проповідував же безупинно світу в Тройці славленого Бога Єдиносущного, Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи всіх взивати: Алілуя.

Ікос 6

Засяяли ви світлом доброчинного життя і сповідання православної віри у всьому усесвіту і всім народам світло істинного богопізнання прояснили, щоб бути вам пастирями і учителями всієї Церкви Христової. Тому і після смерті не спиняйтеся у спогляданні на нас, що тепло до вас моляться і взивають:

Радуйтеся, Три Великі світила, що ведуть нас до спасіння; радуйтеся, просвітителі тих, що сидять у темряві невідання.

Радуйтеся, неосяжні таємниць Триіпостасного Божества ви нам прояснили; радуйтеся, струмками мудрих повчань паству свою напоїли.

Радуйтеся, пастирі прекрасні, житіє своє всякими чеснотами ви благоприкрасили; радуйтеся, стадо своє від вовків хижих зберегли.

Радуйтеся, світильники Трисонячного світла, що розум і серця вірних дивно осяює; радуйтеся, образи цнотливості, що ревнувати про надбання цієї чесноти нас навчаєте.

Радуйтеся, церковні керманичі, що путь православного богопізнання нам показуєте; радуй­теся, дванадцяти апостолів єдинославні.

Радуйтеся, ангельських чинів співжителі; радуйтеся, разом зі всіма святими безперестанно молитеся за нас.

Радуйтеся, Три Святителі, Великі і Вселенські Вчителі.

Кондак 7

Змій лукавий, бажаючи спокусити тебе, як Іова багатостраждального, підняв бурю злоби нечестивих, які вигнали тебе на заслання. Однак, благодаттю Христовою укріплений, ти, отче Іоан Золотоуст, усякі злостраждання і болісті добре перетерпів і удостоївся блаженної кончини. Нині ж, перебуваючи в невечірнім дні Царства Христового, не зупиняйся у молитві за нас перед престолом Триіпостасного Бога, щоб ми з розчуленістю взивали: Алілуя.

Ікос 7

Новими світильниками світосяйними і Церкви непохитними стовпами явилися ви, Великі Святителі; бо святістю житія вашого, ще будучи у плоті на землі, були як безплотні. Заради цього Церква Христова, завжди прославляю­чи вас, подячний спів підносить до світлоподавця Христа Бога, Його ж благодаттю укріплені, великі болісті перетерпіли і труди понесли у благовісті Христовому. Тому Христа, Який безперестанно благодіє Своїй святій Церкві, величаємо і до вас, як вірних слуг Христових і будівничих таїн Божих, взиваємо так:

Радуйтеся, Тройці вірні поборники; радуйтеся, православ’я непереможні сповідники.

Радуйтеся, ієрархів священноначальники; радуйтеся, промінням вашого богослов’я ви зруйнували божевілля єресів.

Радуйтеся, пресвітлі образи благочестя; радуй­теся, бо ви вірних у богопізнанні утвердили.

Радуйтеся, Слова Божого богонатхненні пояснювачі; радуйтеся, Владики Христа раби благі і вірні.

Радуйтеся, лагідність Мойсея і ревність Іллі у своїх подвигах ви втілили; радуйтеся, в терпінні скорбут і гонінь давньому Іову уподібнилися.

Радуйтеся, прикрашені цнотливістю і чистотою Йосифа; радуйтеся, Петрове сповідання і Іоан богослов’я ви показали.

Радуйтеся, Три Святителі, Великі і Вселенські Вчителі.

Кондак 8

Дивне чудо благодаті дароване тобі, святителю Василію, відчув на собі Єфрем Сирин; коли захо­тів побачити тебе, отче, ти послав свого архідиякона привести його до тебе, і молитвою твоєю він зрозумів мову еллінську, і, дивуючись чуду, прославив Бога, співаючи Йому: Алілуя.

Ікос 8

Усю віру у Святу Трійцю непорочною зберігши і багатьох до Христа привівши, ви, Святителі Христові, добрим подвигом подвизалися. Заради цього, дивлячись на дивний подвиг ваш і на чисте ваше житіє, зі зворушенням взиваємо до вас так:

Радуйтеся, бо небесами витканою одежею православ’я Церкву прикрасили; радуйтеся, єретичні марнослів’я ви ясно викрили.

Радуйтеся, вашими писаннями і словами ви зібрали духовний скарб Церкви Христової; радуй­теся, всю красу світу заради Христа ви відкинули.

Радуйтеся, бо ви більше за все шукали скарби Небесні; радуйтеся, як вірні служителі Пастиреначальника Христа, ви живоносними стопами Його пішли.

Радуйтеся, бо ви високий образ чеснот у житії вашому показали; радуйтеся, бо ви душевні пристрасті, разом же і тілесні, духовним мечем посікли.

Радуйтеся, бо ви принесли самих себе в живу жертву Живоначальній Тройці; радуйтеся, грішників заступники.

Радуйтеся, убогих захисники; радуйтеся, пастирів учителі і образи.

Радуйтеся, Три Святителі, Великі і Вселенські Вчителі.

Кондак 9

Усією твоєю душею полюбивши Бога, отче Григорію, ти більше за все обрав богобачну чистоту і цнотливість і став великим богословом і таємниць хранителем. Стоячи нині перед престолом Святої Тройці, виблагай мир світові і спасіння всім нам, що величають тебе і оспівують Бога: Алілуя.

Ікос 9

Красномовством богонатхненним трьох все­ленських святителів єретичні спокуси припинилися, православна ж віра все більше і більше перемагала. Заради цього від нашого старан­ня зі зворушенням і любов’ю взиваємо до вас так:

Радуйтеся, любов’ю до православ’я ви все життя ваше осяяли; радуйтеся, єдиного Бога у трьох лицях шанувати навчили.

Радуйтеся, бо Арія єресь та неправду інших єретиків ви подолали; радуйтеся, беззаконні уста вчителів неправдивих світлістю слів ваших закрили.

Радуйтеся, Небесні сурми, що проповідували світові Христове Євангеліє; радуйтеся, серед ієрархів Три великих світила.

Радуйтеся, учителі лагідності, стриманості, разом же і покаяння; радуйтеся, ченців добрі учителі і наставники.

Радуйтеся, Церкви огородження і правосла­в’я поборники; радуйтеся, трудами апостольськими потрудилися і колоски доброго сповідан­ня пожали ви.

Радуйтеся, за віру і подвиги від Пастиреначальника Христа нетлінні вінці ви прийняли; радуйтеся, великі труди і подвиги у благовлаштуванні Церкви Христової ви взяли на себе.

Радуйтеся, Три Святителі, Великі і Вселенські Вчителі.

Кондак 10

Спаса Христа вічно благай за тих, хто шанує пам’ять твою, всехвальний Іоан Золотоуст, бо тобі дана благодать молитися за нас. Тому і ми, як до сосуду запашного мира, що виточує зцілення всім, хто з вірою звертається, з розчуленістю і любов’ю припадаючи, взиваємо до Бога, що прославив тебе: Алілуя.

Ікос 10

Ви є незборима стіна тим, хто святкує пам’ять вашу, і всім, хто вдається до молитовного покрову вашого, непосоромлена надія і кріпке заступництво. Тому і нам, що зі зворушеністю припадаємо до вас, святі Три Святителі, виблагайте біля престолу Святої Тройці милість і благодать на вчасну благу допомогу, щоб ми з радістю і вдячністю взивали до вас:

Радуйтеся, бо ви милість і віху всім вірним подаєте; радуйтеся, бо ви грішників, що каються, від сітей диявола визволяєте.

Радуйтеся, благодатних дарів щирі дарувальники; радуйтеся, всіх людей заступники і покров.

Радуйтеся, сиріт батьки і вдів заступники; радуйтеся, убогих багатство і хворих зцілення.

Радуйтеся, милосердя до стражденних безупинні проповідники і юних наставники; радуйтеся, жебраків годувальники.

Радуйтеся, тих, хто у скрусі перебуває, утішителі; радуйтеся, подорожніх супутники.

Радуйтеся, тим, хто знемагає, допомога; радуйтеся, тим, хто шанує вашу пам’ять, ви посилаєте радість і спасіння.

Радуйтеся, Три Святителі, Великі і Вселенські Вчителі.

Кондак 11

Спів Трисвятій Тройці ви принесли більше за всіх, Святителі Божі: розумом, словом, ділом і богословським красномовством вашим ви зруйнували риторські сплетіння, наставчаючи нас шанувати Трійцю в Єдності оспівувати її: Алілуя.

Ікос 11

Світосяйну трійцю святих ієрархів: Василія, царства тезоіменитого, Григорія, Богословом найменованого, Іоана Золотоустого, учителя всесвіту, які дослідили глибини Божі, величаючи і світлу пам’ять їхню побожно торжествуючи, похвальні пісні приносимо такі:

Радуйтеся, благогучні сурми божественних слів; радуйтеся, цівниці богонатхненні.

Радуйтеся, апостольських писань богонатхненні тлумач; радуйтеся, апостольських передань ревнителі.

Радуйтеся, дивну велич Божу всім на землі народженим ви сповіщали; радуйтеся, славу Божу вашим житієм і словом ви проповідували всього всесвіту.

Радуйтеся, добрі провідники і наставники до спасіння; радуйтеся, розбещених звичаїв руйнівники, благих же звичаїв садовники.

Радуйтеся, ви навчаєте відмовлятися від плотських похотей і пристрастей; радуйтеся, премудрі лікарі хворіб душевних і тілесних.

Радуйтеся, церковні світила, запалені від Трисонячного Світла; радуйтеся, квіти запашні райського насадження.

Радуйтеся, Три Святителі, Великі і Вселенські Вчителі.

Кондак 12

Благодать Божа щедра вилилась із уст ваших, преблаженні; віра православна вами укрі­пилася і морок єретичних хитань і лжевчень світлом ваших богонатхненних писань розі­гнано. Тому, Святителі, моліться Христу Богу, щоб дух вашої ревності за віру і благочестя спочив і на нас, щоб ми удостоїлися разом з вами співати Святій Тройці: Алілуя.

Ікос 12

Оспівуючи і світло святкуючи священну пам’ять вашу, Триблаженні Василію Великий, Богослове Григорію і Іоан Золотоуст, смиренно благаємо вас: не спиняйте молитися Христу за всіх, хто з вірою закликає вас і з любов’ю благає так:

Радуйтеся, православних догматів охоронці; радуйтеся, богослов’я живоносні джерела.

Радуйтеся, бо ви серця вірних божественно звеселяєте; радуйтеся, бо вашими неослабними подвигами Арія знищено.

Радуйтеся, бо вогнем богонатхненних слів ваших єресь Савелія була зруйнована.

Радуйтеся, бо мудрування Несторія вами знищено; радуйтеся, за світ молитвеники прекрасні.

Радуйтеся, до Царства Небесного ви вірних приводите; радуйтеся, голоси Божі, що предивно до нас загриміли.

Радуйтеся, для пастирів Церкви образи, достойні уподібнення; радуйтеся, бо, за апостолом, ви для всіх були всім.

Радуйтеся, Три Святителі, Великі і Вселенські Вчителі.

Кондак 13

О Святителі Христові і отці Триблаженні, Василію Великий, церковне світило і стовпе непохитний, Богослове Григорію, розум богонатхненний, архієрею превеликий, разом же і Іоан Золотоуст, покаяння твердий проповіднику, перебуваючи з Небесними соборами і з’єднані з ангельськими силами, нинішнє прийнявши мале моління наше, виблагайте нам у всещедрого Бога думати про Небесне і діяти, щоб, визволившись від вічних мук, ми успадкували з вами Небесне життя, взиваючи до Бога: Алілуя.

Цей кондак співається тричі. Після цього знову співається перший Ікос і перший кондак.

МОЛИТВА ДО ТРЬОХ СВЯТИТЕЛІВ

О пресвітлі світильники Церкви Христової, Василію, Григорію і Іоан, світлом православних догматів ви осяяли всі краї землі і мечем Слова Божого, як полум’ям очищення, хитання засмучення і руйнівне слово єресів погасили; припадаючи до вашого милосердя, з вірою і любов’ю із глибини душі взиваємо: стоячи перед престолом Пресвятої, Єдиносущної, Животворчої і Нероздільної Тройці, за Яку ви словом, писанням і житієм добре подвизалися і душі свої поклали, завжди моліться до Неї, щоб Вона укріпила і нас у православ’ї та однодумності, і непохитному навіть до смерті сповіданні віри Христової, і у повному  послуху душевному Його Церкві святій; щоб Він опоясав нас із висоти силою на всіх видимих і невидимих ворогів наших; щоб Він зберіг Церкву Свою нерозхитаною від маловір’я, єресів та розколів; щоб Він дарував нашим архіпастирям здоров’я, довголіття й у всьому благий успіх; пастирям нашим щоб подав духовну тверезість і ревність у спасінні пастви; правителям — суд і правду, воїнам — терпіння, мужність і подолання ворогів, сиротам і вдовим — заступництво, хворим — зцілення, юним — добре у вірі зростання, старцям — утіху, покрив­дженим — захист, і всім усе, що для тимчасового життя потрібне, щоб у мирі та покаянні, палаючи бажанням спасіння, Господеві працюючи, добрим подвигом подвизаючись, життєвий шлях закінчивши, ми удостоїлися в Царстві Небесному разом з вами завжди оспівувати і славити Пресвяте і величне ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, і нині, і повсякчас, на віки вічні. Амінь.

Євангеліє дитинства від Хоми – апокрифічний текст, що містить історії про досконалі Ісусом Христом у дитинстві чудеса. Деякі епізоди Євангелія дитинства стали темою для середньовічного мистецтва.

Авторство книги приписувалося апостолу Томі, учневі Ісуса, тому що в перших рядках присутній «Я, Тома Ізраїльтянин». Книга зберіглася у різних варіантах. Дослідники зазвичай виділяють грецькі варіанти A, B та латинські варіанти.

I. Я, Хома ізраїльтянин, розповідаю, щоб ви дізналися, брати серед язичників, всі події дитинства Господа нашого Ісуса Христа та Його великі діяння, які Він зробив після того, як народився в нашій країні. Початок такий.

ІІ. Коли хлопцеві Ісусові було п’ять років. Він грав у броду через струмок, і зібрав у калюжці воду, що протікала, і зробив її чистою і керував нею одним своїм словом. І розм’якшив глину, і виліпив дванадцять горобців. І була субота, коли Він це зробив. І було багато дітей, які грали з Ним. Але коли юдей побачив, що Ісус робить, граючи в суботу, він пішов зараз до Його батька Йосипа і сказав: Дивись, твоя дитина у бруду, і він узяв глину і зробив птахів, і осквернив день суботній. І коли Йосип прийшов на те місце і побачив, то він закричав: Навіщо робиш у суботу те, що не повинно?! Але Ісус ударив у долоні і закричав горобцям: Летіть! і горобці злетіли, щебечачи. І юдеї дивувалися, побачивши це, і пішли, і розповіли старійшинам, що вони бачили, як Ісус зробив сказане.

ІІІ. Але син Анни Книжника стояв там поряд з Йосипом, і він узяв лозу та розбризкав нею воду, яку Ісус зібрав. Коли побачив Ісус, що той зробив, Він розгнівався і сказав йому: Ти, негідний, безбожний дурень, яку шкоду завдали тобі калюжі та вода? Дивись, тепер ти висохнеш, як дерево, і не буде в тебе ні листя, ні коріння, ні плодів. І хлопець той висох увесь, а Ісус пішов і ввійшов до дому Йосипа. Але батьки того хлопчика, який висох, взяли його, оплакуючи його юність, і принесли до Йосипа і стали дорікати за те, що син його робить таке!

IV. Після цього Він (Ісус) знову йшов через поселення, і хлопчик підбіг і штовхнув Його в плече. Ісус розсердився і сказав йому: Ти нікуди не підеш далі, і дитина одразу впала і померла. А ті, хто бачив те, що сталося, казали: хто породив таку дитину, що кожне слово Його вершиться в дію. І батьки померлої дитини прийшли до Йосипа і докоряли йому, кажучи: Якщо в тебе такий син, ти не можеш жити з нами або навчи Його благословляти, а не проклинати, бо діти наші гинуть.

V. І Йосип покликав хлопчика і сварив Його, кажучи, навіщо Ти робиш те, через що люди страждають і зненавидять нас і будуть переслідувати нас? І Ісус сказав: Я знаю, ти говориш не свої слова, але заради тебе Я мовчатиму, але вони повинні понести покарання. І одразу (ті), хто обвинувачував Його осліпли. А ті, що бачили, були сильно злякані й збентежені і говорили про Нього: кожне слово, яке Він вимовляє, добре чи зло, є діянням і стає дивом. І коли Йосип побачив, що зробив Ісус, він встав, взяв Його за вухо і потягнув сильно. І хлопець розсердився і сказав: Тобі достатньо шукати і не знайти, і ти чиниш нерозумно. Хіба ти не знаєш, що я належу тобі? Не завдай Мені болю.

VI. І ось якийсь вчитель на ім’я Закхей, стоячи неподалік, почув, як Ісус сказав це своєму батькові, і дуже дивувався, що, будучи дитиною, той говорить так. І через кілька днів він прийшов до Йосипа і сказав йому: У тебе розумний син, що розуміє. Так приведи мені Його, щоб Він вивчив літери, а разом з літерами я навчу Його всьому знанню, і як треба вітати старших і почитати їх як батьків і дідів, і любити тих, хто ровесники. І він показав Йому ясно всі літери від альфи до омеги і багато ставив запитань. А (Ісус) подивився на вчителя Закхея і запитав його: Як ти, що не знаєш, що таке альфа, можеш навчати інших, що таке бета? Лицемір! Спочатку, якщо ти знаєш, навчиш, що таке альфа, і тоді ми повіримо тобі про бета. І Він почав питати вчителя про першу літеру, і той не зміг відповісти Йому. І тоді в присутності багатьох тих, хто чув, дитина сказала Закхею: слухай, учитель, про влаштування першої літери і зверни увагу, які вона має лінії і в середині межу, що проходить через пару ліній, які, як ти бачиш, сходяться і розходяться, піднімаються, повертаються, три знаки тієї самої властивості, залежні та підтримують один одного, одного розміру. Ось такі лінії альфи.

VII. Коли вчитель Закхей почув, скільки багато символів виражено в написанні першої літери, він збентежився такою відповіддю і тим, що хлопчик навчений настільки великому, і сказав тим, хто був при цьому: Горе мені, я здивований, я, нещасний, я накликав ганьбу на себе, привів до себе цю дитину. Тому візьми Його, я прошу тебе, брате Йосип. Я не можу винести суворості Його виду, я зовсім не можу зрозуміти Його промови. Ця дитина не земним народженням народжена. Він може приручити вогонь. Може бути. Він народжений ще до створення світу. Я не знаю, яке лоно його носило, які груди живили. Горе мені, Він вражає мене, я не можу осягнути Його думки. Я обдурив, тричі нещасний, я хотів отримати учня, я отримав вчителя. Я думаю про свою ганьбу, про друзі, що мене, стару людину, перевершила дитина. Мені залишається тільки впадати у відчай і померти через цю дитину, бо я не можу дивитися Йому в обличчя. І коли всі будуть говорити, як маленька дитина перевершила мене, що я скажу? І що можу я сказати про лінії першої літери, про що Він каже мені?! Я не знаю, друзі, бо не знаю ні початку, ні кінця. Тому я прошу тебе, брате Йосип, забери Його собі додому. Він, можливо, хтось великий. Бог чи ангел, чи хтось, кого не знаю.

VIII. Коли юдеї втішали Закхея, дитя засміялося голосно і сказала: Тепер нехай те, що ваше, приносить плоди, і нехай сліпі в серці своєму побачать. Я прийшов зверху, щоб проклясти їх і покликати їх до вищого, як наказав послав Мене заради вас. І коли дитина закінчила говорити, зараз, хто постраждав від його слів, вилікувалися, і після того ніхто не наважувався суперечити йому, щоб не бути проклятим і не отримати каліцтва.

IX. Через кілька днів Ісус грав на даху будинку, і один із дітей, які грали з Ним, упав зверху і помер. І коли інші діти побачили це, вони втекли, і Ісус лишився один. А батьки того, хто помер, прийшли і стали звинувачувати Його (Ісуса), що Він скинув хлопчика вниз. І Ісус відповів, Я не скидав його. Але вони продовжували ганьбити Його. Тоді Ісус спустився з даху, встав поруч із тілом хлопчика і закричав гучним голосом –Зеноне – бо таке було його ім’я, – повстань і скажи, чи скидав Я тебе?» І він встав і сказав: Ні. Господи, Ти не скидав мене, але підняв. І коли вони побачили, вони були вражені. І батьки дитини прославили чудо, що трапилося, і вклонилися Ісусу.

X. Через кілька днів юнак колов дрова по сусідству, і сокира впала і розсікла йому стопу, і стільки витекло крові, що він зовсім помирав. І коли пролунали крики і зібрався народ, Ісус також прибіг туди, і пробрався крізь натовп, і торкнувся пораненої ноги, і зцілив його. І Він сказав юнакові: Устань тепер, продовжуй рубати і пам’ятай про Мене. І коли натовп побачив, що сталося, вони вклонилися Ісусові, говорячи: Істинно, Дух Божий живе в цій дитині.

XI. Коли Йому було шість років від народження, Його мати дала йому глечик і послала Його за водою. Але в натовпі Він спіткнувся, і глечик розбився. І Ісус розгорнув одежу, що була на ньому, наповнив її водою і приніс матері. І коли мати побачила, вона поцілувала Його і зберегла в серці своєму диво, яке, як вона бачила, Він зробив.

XII. І ось під час сівби хлопчик разом із батьком пішов сіяти пшеницю в їхньому полі. І поки Його батько сіяв, Ісус також посіяв одне пшеничне зерно. І коли Він стиснув і обмолотив його, воно принесло сто мер, і Він скликав усіх бідняків поселення на гумно і роздав їм пшеницю, а Йосип взяв решту зерна. Було Йому вісім років народження, коли він зробив це диво.

XIII. Його батько був теслею і робив у цей час орала і ярма. І багата людина звеліла йому зробити для нього ложе. Але коли одна поперечина виявилася коротшою за іншу і Йосип не міг нічого зробити, хлопчик Ісус сказав своєму батькові Йосипу: Поклади поруч два шматки дерева і вирівняй їх від середини до одного кінця. І сталося, як Йосип зробив те, що дитина сказала йому, то Ісус устав на другому кінці, і взяв коротку перекладину, і витягнув її, і зробив рівною інший. І Його батько Йосип бачив це і дивувався, і він обійняв і поцілував дитину, говорячи: Я щасливий, що такого Сина дав мені Бог.

XIV. І коли побачив Йосип, наскільки розумний хлопчик і що Він росте і скоро досягне зрілості, він знову вирішив, що Ісус повинен навчитися грамоти. І він узяв Його, і привів до іншого вчителя. І вчитель сказав Йосипові: Спочатку я навчу Його грецьким буквам, потім єврейським. Бо він знав про розуміння хлопчика та боявся Його. Все ж таки вчитель написав алфавіт і довго питав про нього. Але Він не давав відповіді. І сказав Ісус до вчителя: Якщо ти справжній вчитель і добре знаєш літери, скажи Мені, що таке альфа, і Я скажу тобі, що таке бета. І вчитель розгнівався і вдарив Його по голові. І хлопець відчув біль і прокляв його, і той бездиханний упав на землю. А хлопець повернувся до дому Йосипа. І Йосип був засмучений і сказав Його матері: Не пускай Його за двері, бо кожен, хто викликає Його гнів, вмирає.

XV. І сталося через деякий час інший учитель, друг Йосипа, і сказав йому: Приведи дитину до мене до школи. Може, я зможу переконати Його вивчити літери. І сказав Йосип до нього: Якщо ти вирішишся, брате, візьми Його з собою. І той узяв Його зі страхом і занепокоєнням, але дитина пішла охоче. І Він спокійно увійшов до дому, де була школа, і знайшов книгу, що лежала на підставці, і взяв її, але не став читати букви у ній. І розкрив уста, і почав говорити від Святого Духа, і навчав тих, хто стояв довкола. І великий натовп стояв навколо, дивуючись благодаті Його повчання і мудрості Його слів, які, будучи дитиною, Він говорив. А коли Йосип почув про те, що відбувається, він з переляку побіг до школи, лякаючись, що цей вчитель не може впоратися з Ісусом. Але вчитель сказав Йосипові: Знай, брате, я взяв цю дитину як учня, але Він сповнений великою благодаттю та мудрістю, і тепер я прошу тебе, брате, візьми Його до свого дому. І коли хлопчик почув ці слова, він відразу засміявся голосно і сказав: раз ти говорив і свідчив істинно, заради тебе той, хто був уражений, зцілиться. І зараз інший вчитель був зцілений. І взяв Йосип дитину і відвів Його додому.

XVI. Сталося так, що Йосип послав свого сина Якова принести в’язку дров. І Ісус пішов разом із ним. І коли Яків збирав хмиз, змія вкусила його в руку. І коли він упав навзнак і був близький до смерті, Ісус підійшов до нього і дихання Його торкнулося укусу, одразу біль пройшов, а тварюка померла, і Яків відразу ж став здоровим і неушкодженим.

XVII. Після цього по сусідству від Йосипа померла хвора дитина, і мати його гірко плакала. І почув Ісус плач великий і сум’яття і прибіг швидко, і, побачивши мертве дитя, Він торкнувся грудей його і сказав: Я говорю тобі: Не вмирай, але живи і будь з твоєю матір’ю. І відразу дитя розплющило очі і засміялося. І Він сказав жінці: Візьми та дай йому молока і пам’ятай про Мене. І коли ті, що стояли навколо, побачили, що відбувається, вони говорили: Істинно це дитя або Бог, або ангел Божий, бо кожне Його слово стає діянням. Ісус пішов звідти і почав грати з іншими дітьми.

XVIII. Через деякий час будувався будинок, і стався обвал, і Ісус встав і пішов туди, і побачив людину, що лежала мертво, і взяв його руку і сказав: Говорю тобі, чоловіче, устань і роби свою справу. І встав чоловік, і вклонився Йому. І люди були вражені і казали: ця дитина (прийшла) з небес, бо Він врятував багато душ від смерті і рятуватиме їх все своє життя.

ХІХ. І коли Йому було дванадцять років, прийшли Його батьки за звичаєм до Єрусалиму на свято Пасхи разом з іншими. Коли ж після свята поверталися додому, Ісус пішов назад до Єрусалиму, батьки ж думали, що Він іде разом із усіма. Пройшовши денний шлях, стали шукати Його серед родичів та близьких. І, не знайшовши Його, вернулися до Єрусалиму, щоб шукати Його. Через три дні знайшли Його в храмі, сидіть серед учителів, слухає Закон і запитує їх. І всі з увагою слухали Його і дивувалися, як Він, будучи дитиною, змусив замовкнути старійшин та вчителів народу, роз’яснюючи Закон і пророки. І мати Його сказала Йому: Дитино! Що ти зробив з нами? Отець Твій і я з великою скорботою шукали Тебе. Він сказав їм: Нащо вам шукати Мене? або ви не знали, що Мені належить бути в тому, що належить Батькові моєму. А книжники та фарисеї сказали: Ти – матір цій дитині? І вона сказала: так. І вони сказали їй: Благословенна ти між жінками, бо Господь благословив плід утроби твоєї. Такої слави, такої доблесті та такої мудрості ми ніколи не бачили і ніколи про неї не чули. І встав Ісус, і пішов за своєю матір’ю, і був у покорі своїх батьків. І мати Його зберегла всі слова у своєму серці. Ісус же мав успіх у мудрості і у віці та у благодаті. Слава Йому на віки віків. Амінь.

Переклад прот. Сергій Горбик, «Православний духовний центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Арабське Євангеліє дитинства Спасителя – це апокрифічне Євангеліє дитинства Ісуса Христа, написана арабською мовою.

Історія введення цього апокрифу у науковий вжиток почалося з того, що Кембриджський професор Генрі Сайк придбав у Ліоні манускрипт арабською мовою, який у 1697 році переклав латинською мовою та опублікував обидва тексти (арабський та латинський) в одній книзі. Рукопис, придбаний Сайком, було втрачено, і вчені не отримали можливості встановити час написання. Фрагменти арабського тексту пізніше вдалося виявити в книгосховищах Риму та Парижа, а в Бібліотеці Лауренціана у Флоренції було знайдено (і досі зберігається) рукопис із 47 аркушів, що містить повний арабський текст «Євангелія дитинств»а. В даний час це найстаріший рукопис апокрифу. Цей манускрипт підписаний і тому точно датований. Він створений «вірним і смиренним рабом Господнім Ісаком», скопійований з більш раннього рукописного тексту, в чотирнадцятий день місяця сциабата 1610 Олександрової ери (лютий 1299). У рукописі велика кількість мініатюр, що ілюструють майже всі епізоди «Євангелія дитинства». Загалом, час написання апокрифа визначити важко, є припущення, що твір було написано сирійською мовою в V або VI столітті і лише пізніше перекладено арабською мовою. З цієї причини в англомовній літературі «Євангеліє дитинства» називають не «Арабським», а «Сирійським».

В ім’я отця і Сина, і Святого Духа, Єдиного Бога.

За допомогою та промислом Всевишнього Бога починаємо писати ми у світі Господньому книгу про чудеса Владики і Господа, і Спасителя нашого Ісуса Христа, Євангелієм Дитинства іменовану.

1

Знайшли ми [нижче викладене] в книзі первосвященика Йосипа, що жив за часів Христових, інші ж називають його Кайяфою. Стверджує він, та й справді воно так, що Ісус заговорив ще в колисці лежачи, і сказав Він матері своєї Марії:

- Я – Ісус, син Божий, Слово, якого народила ти, як і сповістив тобі ангел Гавриїл. І послав мене мій Отець на спасіння світу.

2 [Народження Ісуса]

У триста дев’ятому році Олександрової ери видав едикт Август, щоб пройшов усяк і кожен здійснити перепис на батьківщині у себе. І тому зібрався Йосип і, взявши обручку свою Марію, вирушив на Єрусалим і пішов до Віфлеєму, щоб разом із сім’єю своєю в рідному місті записатися. І коли вони досягли якоїсь печери, Марія сказала Йосипові, що настає час народити їй і що не зможе вона до міста дотягнути. Отже, каже, увійдемо в цю печеру. Сталося ж усе вже на сонячному заході. Поспішно вийшов Йосип, щоб [якусь] жінку до неї покликати, щоб вона допомогла Марії. Побачивши в пошуках її стару-юдейку з Єрусалиму, каже він: «Послухай, поважна, будь ласка сюди підійти і вступити в цю печеру, в ній жінка народжувати зібралася».

3

І ось вже після заходу сонця підійшла стара, а з нею і Йосип, до печери, і вступили вони до неї. Дивись: сповнена вона чудного сяйва, і було прекрасніше воно світла лампад і сонячного блиску чудовіше. Немовля сповнене груди матері своєї Владичиці Марії смокчав, в яслах лежачи. Здивувалися обидва вони світлу цьому, і запитала старенька Владичицю Марію, чи вона не народилася матір’ю? Коли ж підтвердила це Марія, – «не схожа ти зовсім, – каже, – на дочок Єви». І сказала Владичиця Марія:

- Як немає серед дітей рівного моєму Сину, так і жодна серед дружин не зрівняється з батьком Його. А стара їй:

- Пані моя, адже я прийшла плати заради, і вже давненько паралічем маюсь.

Говорить їй пані наша Владичиця Марія:

- Поклади на немовля руки свої.

І ледве зробила така стара, разом здорова стала. Вийшла тоді вона з печери, сказавши:

- Буду відтепер я служницею і рабинею немовляти цього кожного дня життя мого.

4 [Пастирі]

А потім прийшли пастухи. І після того як розпалили вогонь вони і розвеселилися, з’явилися їм вояки небесні, славлячи і вихваляючи Бога Усемогутнього. Відправляли пастирі їм, і стала в ту мить печера храму Вишнього світу подібна, бо славили величали Різдво Христове небесні уста і земні. І коли побачила стара єврейка чудеса ці явні, подякувала Богові вона, сказавши:

- Дякую Тобі, Бог, Бог Ізраїля, бо бачили мої очі Різдво Спасителя світу.

5 [Обрізання]

Коли ж час обрізання настав, отже, день восьмий, слід було за Законом обрізати хлопчика. І зробили обрізання над ним у печері. Забрала стара ця юдейка крайню плоть (щоправда, кажуть інші, ніби пуповину вона взяла) і помістила її в сосуд з нардовою олією стародавньою. А син її був продавцем пахощів, і, віддаючи йому посудину, сказала вона:

- Стережися продавати цей флакон запашного нарду, навіть якби й триста динарів тобі за нього запропонували.

Була ж та сама посудина, що купила Марія-грішниця і вилила на голову та ступні Господа нашого Ісуса Христа, а потім їх своїми волосами  витерла.

А через десять днів перенесли в Єрусалим немовля, а в сороковий від народження день доставили Його до Храму і поклали перед Господом, вчинивши жертвоприношення за Нього, як у Законі Мойсеєвому наказано, тобто: кожен де чоловічої статі, що розкрив лоно, буде присвячений Богові.

6 [Стрітення]

І побачив Його стовпом світла сяючим Симеон-старець, коли несла Його на руках своїх, наповнюючись радістю від Нього, Владичиця Марія-діва, мати Його; і оточували Його з усіх боків переможці ангели, подібно до варти, що охороняє царя. Поспішив Симеон до Владичиці Марії і, руки перед нею вдягнувши, сказав Господеві Христові:

- Відпусти нині зі світом, о Господи мій, раба Твого, згідно з тим, що сказано Тобою було, адже побачили вже мої очі милість Твою, приготовану Тобою для спасіння всіх народів – світло язичникам усім, а народу Твоєму, народу Ізраїля – славу.

Була там і Анна-пророчиця. Підійшла вона, Богу хвалу підносячи і щасливу Владичицю Марію благословляючи.

7 [Маги]

Сталося так, що коли народився Господь Ісус у Віфлеємі юдейському за часів царя Ірода, прийшли раптом із сходу маги до Єрусалиму, як і пророкував Зерадушт. І були з ними дари – золото, ладан та смирна. Вони вклонилися Йому і дари свої піднесли. Взяла тоді Владичиця Марія одну з його пелюшок і на згадку їм подарувала. Прийняли з благоговінням вони її, і в той же час з’явився їм ангел у зоряному вигляді – тієї самої зірки, що була їм раніше за вождя на дорогах. І рушили вони за світлом її дороговказним, і йшли за ним, аж поки країни своєї не досягли.

8

Зібралися до них царі та князі тамтешні розпитати про бачене ними і скоєне, і про те, як туди вони їхали і як звідти, і що з собою назад привезли.

Показали вони завісу. Владичицею Марією їм дану, і влаштували з цього приводу свято, і вогонь за звичаєм своїм розпалили, і вклонилися йому, і оцю пелюшку у вогонь кинули. Огорнуло та поглинуло полум’я її. Коли ж погас вогонь, вийняли пелюшку такою, як раніше, ніби зовсім її не торкалося полум’я. Почали вони цілувати її; на очі та на голови собі її покладали, кажучи:

- Адже справді це істина безперечна! Вже те одне разюче, що не зміг вогонь ні спалити її, ні зіпсувати.

А потім взяли вони пелюшку і з великою шаною серед скарбів своїх поклали.

9 [Втеча до Єгипту]

Ірод, побачивши, що маги його обдурили і не повернулися до нього, покликав священиків з мудрецями і сказав їм:

- Відкрийте мені, де Христос має народитися? Коли ж відповіли ті, що у Віфлеємі, юдейському місті, задумав Ірод убити Господа Ісуса Христа. І явився зараз уві сні Йосипові ангел Господній і мовив:

- Встань, візьми хлопчика і матір Його і йди до Єгипту.

Піднявся той по крику півнячому і пішов.

10 [Руйнування ідола]

Але поки розмірковував він, яку дорогу слід йому вибрати, наздогнав його ранок. І хоча зовсім невеликий шлях він пройшов, до великого міста вже наближався. Був там ідол, якому, присягаючись, інші ідоли і божества єгиптян підкорили. Жив при ньому жрець, що йому служив, і все, про що віщав Сатана з надр ідолових, передавав він народам Єгипту та його володінь. Був у жреця того син трирічний, зграєю демонів одержимий; багато говорив він і віщував, а охоплений бісами, розривав на собі одяг, залишався голим і в людей камінням жбурляв. І був у цьому місті дивовижний притулок, ідолу тому присвячений, і коли, прийшовши до цього міста, Йосип з Владичицею Марією попрямували до того притулку, страшенно стривожилися містяни, і зібралися всі жреці та вся знать перед головним ідолом, і запитали його:

- Чому тремтіти і здригатися земля наша стала?

Відповідав їм ідол:

- Прийшов сюди таємний Бог, але воістину Бог Він. І не гідний окрім Нього ні єдиний, як Бог шануватися, бо й справді Він Син Божий. І ледве розпізнавши Його, здригнулася ця земля, а від приходу Його хвилювалася і тремтіла. Та й самі ми перед величчю сили Його тремтімо.

І відразу впав той ідол. І збіглися до руїн мешканці з усього Єгипту.

11 [Зцілення сина жреця]

Коли сина жреця повсякчасна його хвороба опанувала, напав він, увірвавшись у притулок, на Йосипа та Марію, все ж таки інші, покинувши їх, втекли. А пані Владичиця Марія, виправши перед тим пелюшки Господа Христа, на жердинах їх сушити розвісили. Підбіг біснуватий хлопчик цей і, одну з пелен схопивши, на голову собі поклав. Як тут почали біси, у змій і ворон перетворившись, з рота його стрімголов вистрибувати! І одразу, волею Господа Христа зцілений, став цей хлопчик Бога славити, а потім Господа, що його зцілив, дякувати взявся.

І ось бачив батько, що здоров’я до нього повернулося.

- Сину мій, – вигукнув, – що сталося з тобою? Чиїм же промислом зцілився ти? Відповів йому син:

- Як перекинули мене біси додолу і оволоділи мною, кинувся я в притулок і побачив там дружину велику з хлопчиком, чиї пелюшки щойно виправ, вона на жердинах розвісила. І коли я схопив одну з них і на голову собі поклав, покинули мене демони і втекли.

Дуже радий був батько.

- Сину мій, – каже, – може статися, що хлопчик цей і є Син Бога Живого, що небо і землю створив. Щойно прийшов Він до нас, звалився наш ідол і впали всі боги наші, великою могутністю його розтрощені.

12 [Страх єгипетський]

Так відбулося пророцтво, яке гласило: «З Єгипту Я закликав Сина Мого».

Почувши, що звалився той ідол і згинув, були Йосип з Марією страхом і трепетом опоновані і казали:

- Коли ми були в ізраїльській землі, задумав Ірод убити Ісуса і перерізав тому всіх діточок Віфлеєму та округи його. І немає сумніву в тому, що тільки-но єгиптяни дізнаються, як звалився їх ідол, спалять вони нас у вогні.

13 [Перші розбійники]

І пішовши звідти, потрапили вони в місцевість, де лігво розбійників було. Відібрали ті розбійники у якихось людей скарб та одяг, та й самих їх пов’язали. Але чують раптом розбійники: великий гул, який буває, коли військо та кіннота великого царя з барабанним боєм із міста виступає. Кинули тут, злякавшись, розбійники все награбоване, бранці ж розв’язали пута один одному, на ноги встали, розібрали свій скарб і роз’їхалися. А коли зустрілися до них Йосип з Марією, то вони запитали в них:

- Де ж той цар, який сюди наближався, і чого війська гул чувати, кинули нас розбійники, чому ми й цілі залишилися?

14 [Біснувата]

А потім прийшли вони в інше місто, де жила жінка біснувата. Коли вночі одного разу по воду вона вийшла, вселився в неї бунтівний і проклятий сатана. Нестерпний одяг їй був і терпіти вона не могла покоїв: гола, ремені та ланцюги, якими пов’язували її, порвавши, раз за разом на пустирі тікала і, стоячи на перехрестях доріг, та на цвинтарях, у людей камінням жбурляла, тяжкі муки [домочадцям] своїм доставляючи.

Побачивши її, виповнилася співчуттям до неї Владичиця Марія. І ледве пожаліла вона її, одразу покинув жінку сатана і стрімголов, наче бісеня якийсь, вискочив з неї з криком: «Горе через тебе мені, Маріє! Горе мені через Сина твого!

Так і була вона від мук своїх врятована. А прийшовши до тями, засоромилася ця жінка наготи своєї і, ховаючись від людських поглядів, додому поспішила. І вже в одяг одягнена, батькові і [домочадцям] своїм про те, що сталося, розповіла. І оскільки найзнаменитішими в цьому місті вони були, з величезною шаною прийняли вони у себе Владичицю Марію з Йосипом.

15 [Безмовна наречена]

А назавтра, з дорожнім запасом, пішли ті від них і надвечір того ж дня іншого селища досягли. Справляли там весілля, але через підступи проклятого сатани і старанності чарівників оніміла тамтешня наречена і зовсім безмовною стала. Коли ж вступила, несучи Сина свого Господа Христа, в селище це Владичиця Марія, простягла, побачивши її, німа наречена до Господа долоні свої і на руки Його підхопила і, міцно притиснувши, цілувала, баюкала і гойдала, над Ним схилившись. І відразу ж розтулилися уста її, і стали вуха чути. Віддала вона Богу, їй здоров’я, який повернув, хвалу і подяку. Жителі ж селища цього всю ніч від радості тріумфували, вирішивши, що зійшов з небес, та прямо – до них, Бог з ангелами своїми.

16 [Змій-ґвалтівник]

Три дні вони там залишалися, у достатку живучі та пошані. А потім, дорожнім запасом забезпечені, пішли від них і прийшли в інше місто, де через багатолюдність його заночувати надумали. Жила в тому місті якась дружина доброчесна. Але пішла одного разу вона купатися на річку, і дивися: кинувся на неї в зміїному образі сатана проклятий і навколо живота обвився, а потім, що ні ніч, став вриватися до неї і, на ній розтягнувшись, грубо ґвалтував.

Побачила жінка ця панну Владичицю Марію та немовля Господа Христа на грудях у неї і, змилувавшись, так Владичиці Марії сказала:

- Дай, о пані, потримати і розцілувати мені немовля цього.

Простягла Його Марія тій жінці. І ледве доторкнувся Він до неї, відпустив і стрімголов покинув її сатана, і жодного разу його з того часу вона вже не бачила. Славили всі, хто там був, за це Бога Всевишнього, а та жінка обдарувала їх щедре.

17 [Прокажена дівчина]

Взяла наступного дня ця жінка ароматної води, щоб Господа Ісуса вмити, і, вмивши Його, воду, якою омивання зробила, з собою забрала, та на дівчину, що жила там, чиє тіло від прокази вже білим стало, малу дещицю полила і водою тою її вмила. Щойно це було зроблено, очистилася одразу діва. І сказали містяни тоді:

- Немає жодного сумніву в тому, що Йосип з Марією і хлопчик цей не люди зовсім, але боги!

Коли ж вони збиралися йти, підійшла до них та діва, що від прокази раніше страждала, і попросила, щоб вони її взяли у супутниці.

18 [Дружина володаря]

Погодилися вони з нею, і вирушила вона з ними. І прийшли вони до міста, де твердиня найзнатнішого володаря була. Утримував він покій для подорожних, куди й пішли вони. А дівчина [з покою] вийшла і до дружини володаря того проникла і, знайшовши її в сльозах та смутку, про причину ридання розпитала.

- Не дивуйся моєму риданню, – відповіла та, – бо смуток великий мене пригнічує; нікому з людей розповісти про неї я досі була не в змозі.

- Може статися, – каже дівчина, – коли відкриєшся мені і [про все] розповівши , зілля від неї в мене знайдеться.

- Що ж, – відповіла дружина володаря, – але тільки бережи мій секрет і нікому про нього не розповідай. Видали мене за володаря цього, а адже він цар і підвладні йому багато міст. Довго я з ним прожила, а все не мав від мене він сина, коли ж я народила сина йому, прокаженим він виявився. Відвернувся, глянувши на нього, чоловік мій і мовив: «Або убий його, – каже, – або няньці віддай, щоб у такій глушині його виховала, звідки навіки про нього ні слуху, ні духу не було б. А з тобою в мене все скінчилося! Ніколи мене надалі не побачиш! І з того часу я й горем пригнічена. … О сину мій! О чоловік!

А дівчина їй:

- Хіба ж не казала тобі я, що мені ліки від твоєї хвороби? Вкажу тобі його. Адже я була прокаженою, але очистив мене Бог Ісус, Син Марії володарки.

Коли ж спитала дружина, де той Бог, про якого вона говорить,

- З тобою Він, – відповіла дівчина, – у цьому ж будинку і знаходиться.

- Як же статися таке може? – Здивувалася та, – Та де ж він?

- Тут Йосип з Марією, – відповіла дівчина, – немовля їх Ісусом звуть. Він і зцілив мене від хвороби моєї та страждань.

- Та яким же засобом, – сказала та, – зцілилася ти від своєї прокази? Чи не покажеш мені його?

- Чому ж? – каже дівчина. – Взяла я у Його матері воду, якою тіло Його омили, і на себе вилила, тим і була очищена від прокази.

Встала тоді дружина володаря і покликала їх, щоб насолодилися вони гостинністю її, і приготувала Йосипові бенкет розкішний з безліччю запрошених. А потім, на зорі, зібрала вона ароматну воду, в якій Господа Ісуса купала, і водою облила сина свого, що з нею був. І негайно очищений був її син від прокази. І Богові за це завдячила і хвалу Йому оспівуючи, говорила вона:

- Блаженна мати. Тебе породила, о Ісусе! Чи не тому водою, на Тебе вилитою, Ти людей зцілюєш, що вони причетні до Твоєї природи?

А потім надіслала вона володарці Марії дари щедрі і з пошаною безмірною її проводила.

19 [Щасливий чоловік]

А потім, в інше місто прийшовши, побажали вони переночувати там і завернули в будинок до людини, яка нещодавно одружилася. Але, зіпсований чаклунством, не міг насолодитися дружиною своєю. І тієї ночі, що вони ночували в нього, розкрилися пута його. Коли ж на зорі в дорогу стали вони збиратися, затримав їх щасливий наречений і великий бенкет їм влаштував.

20 [Мул]

Тому лише через день рушили вони в дорогу. А коли до іншого міста наближалися, побачили трьох жінок, що йшли з плачом від кладовища. Помітивши їх, каже Владичиця Марія тій дівчині, що супутницею їм була:

- Розпитай у них, яка їхня справа і що за лихо у них трапилося.

Нічого на запитання дівчини не відповівши, як і вони [у неї] запитали:

- Звідки ви і куди прямуєте? Минув же день, і вже ніч нагрянула.

- Мандрівники ми, – відповіла дівчина, – і притулку для ночівлі шукаємо.

Говорять вони:

- Ходімо з нами, у нас заночуєте.

І пішовши за тими [жінками], були приведені вони в гарну нову садибу, де в усьому достаток був. А час зимовий був, і увійшовши до них у хлів, побачила знову дівчина цих дружин і що плачуть вони, плачучи гірко. Стояв перед ними мул, пергамською шаллю покритий, і був для нього кунжут насипаний; цілували вони його і в трапезі йому служили. Коли ж спитала дівчина: «О моя пані, що ж це за мул такий?» – відповіли вони їй із плачом:

- Мул, якого бачиш ти, був братом нашим, тією ж матір’ю, що й ми, народженим. Коли ж помер наш батько, великий статок нам залишився. А оскільки брат був у нас єдиний, підбили ми його шлюб влаштувати і за людським звичаєм весілля йому готували. Але розпалюючись ревнощами одна до одної, вже й не знаємо як, зачарували його жінки; і одного разу вночі, перед світанком, відчинивши двері своєї садиби, побачили ми брата нашого перетвореним на мула, яким ти бачиш його. Ми ж, бідолашні, батька, як тобі відомо, не маючи, самі замість нього жодного не пропустили мага, знахаря чи чарівника, щоб сюди не закликати. Але нічого користі не дало! І щоразу, як переповняться серця наші скорботою, встаємо ми й разом із матір’ю нашою сюди йдемо; і біля гробниці батька наридавшись, сюди ж повертаємось.

21

Коли почула це дівчина, – «Повстаньте, – каже, – духом і не плачте, бо наближається зцілення хвороби вашої. Та вже з вами воно серед хором ваших! Ось і я раніше прокаженою була, але, як побачила цю жінку і з нею дитя мале, ім’я якого Ісус, нехай облила тіло своє водою, в якій мати Його мила, зцілилася відразу. Відомо мені, що і вашому горю допомогти Він може. Піднимайтеся! Ідіть до Владичиці моєї Марії і, привив її в дім свій, відкрийте таємницю вашу і попросіть смиренно, щоб вона змилосердилася над вами».

Як почули жінки слова дівчини, поспішили вони до пані Владичиці Марії і привели її до себе, і розтяглися перед нею, ридаючи і кажучи:

- О Владичице наша пані Маріє! Пожалій ти служниць своїх, бо немає в нас нікого старшого нас – ні глави сімейства, ні батька, ні брата люблячого. Був, однак, той мул, що стоїть перед тобою, братом нашим, але закляття дружин його таким, як ти бачиш, зробили. Ось і просимо тебе ми, щоб ти зжалилася над нами.

І засмучена часткою їх, підняла тут Владичиця Марія Господа Ісуса і на спину мула того поклала, і, сама разом із жінками заридавши, Ісусу Христу сказала:

- Послухай, Сину! Зціли Ти мула цього великою силою Своєю і зроби його людиною, розумом наділеною, якою вона й раніше була.

І ледве відлетіли ці слова від уст Марії, змінився у вигляді мул і людиною став, юнаком чистим і непорочним. Тут почали, і він, і сестри його, і мати славити Владичицю пані Марію; а немовля, над головою своєю піднявши, цілували. І говорили всі:

- Блаженна Матір Твоя, о Ісусе, Спаситель світу! Блаженні очі, що насолоджуються щастям Тебе бачити!

22

Говорять потім разом обидві сестри матері своєї:

- За допомогою Господа Ісуса Христа і благого втручання діви цієї, що вказала нам на Марію та Сина її, повстав достеменно у вигляді людського брат наш. І оскільки він неодружений ще, добре б тепер нам віддати йому за дружину цю дівчину, служницю їх.

І коли про те пані Марію запитали і погодилася з ними вона, влаштували цій діві розкішне весілля: веселощами змінивши смуток і тризні крики сумні, почали вони співати та радіти, радіти та веселитися. Від великої радості своєї розкішно одягнувшись і вбравшись, стали вони потім вірші та здравниці проголошувати, примовляючи:

- О Ісусе, Сину Давидов, що звертає горе на радість і стогнання на радість!

Залишалися там Марія з Йосипом десять днів. Потім пішли далі. Великі почесті їм ці люди віддали, коли проводжали їх, і плакали, повертаючись, а найбільше – дівчина ця.

23 [Розбійники]

Вийшовши звідти, прийшли Йосип з пані Марією в пустельну місцевість, і почувши, що кишить вона розбійниками, вирішили вночі її перетнути. Але дорогою раптом бачать: лежать на дорозі два розбійники і багато інших розбійників, співтоваришів їх, сплять поруч. А були ті два розбійники, на яких вони натрапили, Тит та Думах. І говорить Тит Думаху:

-Прошу тебе, давай пропустимо цих. Та так, щоб і наші товариші їх не помітили. Відмовився Думах. А Тит знову:

- Візьми, – каже, – собі сорок драхм від мене і ще ось це в подарунок, – простягнувши йому, щоб мовчав той пояс, яким переперезаний був.

Побачивши, що добру справу задля них зробив розбійник, мовила Владичиця пані Марія йому:

- Господь Бог підтримає тебе Своєю правицею та відпущенням гріхів обдарує.

І сказав у відповідь матері Своїй Господь Ісус:

- Розіпнуть, о мати, Мене через тридцять років юдеї в Єрусалимі, а два розбійники ці зі Мною на одному хресті повішені будуть: Тит – праворуч, і мене – Думах. Другого ж дня прийде переді Мною Тит у Царство Небесне.

- Нехай відведе Бог від Тебе це, Сину! – відповіла вона. І пішли звідти вони до міста ідолів, що з наближенням їх у пагорбі піщані перетворився.

24 [Матарея]

Вирушили звідти вони до тієї смоківниці, що нині Матарейської зветься, і явив у Матареї Господь Ісус водне джерело, в якому Владичиця Марія сорочку Його помила. А від поту Господа Ісуса, Якого там водою вона обливала, бальзам у тій місцевості з’явився.

25 [Мемфіс]

Звідти в Мемфіс вони спустилися, і побачили фараона, і залишалися в Єгипті три роки. Здійснив же в Єгипті Господь Ісус безліч чудес, описів яких ні в Євангелії дитинства, ні в Євангелії досконалості немає.

26 [Повернення]

А через три роки пішов він з Єгипту і повернувся до Палестини. І коли до Юдеї вони наблизилися, злякався Йосип вступити до неї. Почувши ж, що Ірод помер, а син його Архелай успадковував місце його, хоч і зі страхом, але пішов до Юдеї. І явився йому ангел Божий, сказавши:

- О Йосип, йди в місто Назарет і там залишайся. Воістину дивно, що народився так і мандрував повсюди Повелитель всього!

27 [Зцілення водою]

Прийшовши після того в місто Віфлеєм, побачили вони, [що лютують] там багато важких хворіб, що вражали очі немовлят, які потім помирали. І жила там жінка, у якої син був хворий. Вже вмираючого принесла вона його до Владичиці пані Марії і побачила, що купає та Ісуса Христа. Говорить тоді жінка ця:

- О панна моя Маріє, поглянь на сина мого, який від тяжкої хвороби покутує.

Вислухавши її, сказала панна Марія:

- Візьми тієї води, в якій я Сина свого викуповувала, і твого оббризкай.

І ось, узявши трохи тієї води, облила нею вона, як пані Марія сказала, сина свого. І після того як зроблено це було, зупинилися його рухи і, поспав недовго, живий і здоровий від сну прокинувся. І радіючи цьому, знову привела його мати до пані Марії.

Та сама сказала їй:

- Дякую Богові, що сина цього твого зцілив Він.

28

Жила там і інша жінка, сусідка тієї, чий син тепер одужав. А оскільки від хвороби цієї та її син страждав, і майже вже осліпли очі його, плакала вона на протязі дня й ночі. Каже їй якось батькова дитина зціленої:

- Чому не віднесеш ти свого сина до пані Марії, як я свого віднесла, коли він при смерті був? Став він здоровий від води тієї, якою раніше омивала тіло сина її Ісуса.

Коли жінка від неї про це почула, пішла і сама до Марії, та взявши тієї води, сина свого в ній викуповувала. Тієї ж миті зцілилися очі і тіло його. Коли ж віднесла вона сина до пані Марії і про все, що сталося, повідала, наказала і їй Марія, щоб Богу за зцілення сина дякувала і нікому про те, що сталося, не розповідала.

29 [Клеопа]

У тому самому місті жили дві жінки, одного чоловіка дружини, і були сини у них лихоманкою хворі. Одну з них Марія звали, а ім’я її сина було Клеопа. І ось зібралася вона і, взявши сина свого, вирушила до пані Владичиці Марії, матері Ісуса, і, піднісши їй хустку прекрасну, сказала:

- О Владичице моя пані Маріє, прийми від мене плат цей, а за нього одну лише пелюшку мені дай.

Погодилася на це Марія, і пішла мати Клеопи, а з пелюшки сорочку зробила і сина в неї одягла. Тим і була зцілена недуга його. А син суперниці через день помер.

З того часу пішли суперечки між ними, коли, міняючись через тиждень, до домашніх турбот по черзі вони приступали. Настала якась черга Марії, матері Клеопової, і, збираючись хліб пекти, вогнище вона розжарила і за тістом пішла, залишивши біля нього свого сина Клеопа. Заздрісниця ж її, побачивши, що один він, а розпечене вогнище вогнем пашить, схопила Клеопу і в пекло кинула, сама ж забралася додому.

Повернулась Марія і бачить: лежить її син Клеопа посеред вогнища і сміється, вогнище холодне зовсім, ніби й не розводили вогню в ньому зовсім. Зрозуміла тут вона, що це заздрісниця її Клеопу у вогонь кинула. Вийнявши його, принесла вона сина до Марії і про те, що сталося, їй розповіла. А та їй:

- Мовчи, – каже, – і нікому про цю подію не розповідай, страшно мені за тебе, коли розголосиш ти це.

А потім якось пішла заздрісниця ця до криниці води зачерпнути і побачила, що біля криниці Клеопа грає, а довкола – нікого. Схопила вона його і в колодязь скинула, сама додому повернулася.

Коли прийшли по воду люди до того колодязі, побачили вони, що сидить на поверхні води хлопчик, і, спустившись за ним, його вгору підняли. Вони дивувалися хлопцеві цьому і славили Господа Бога. Прибігла тут мати Клеопова і, забравши його, принесла зі сльозами до Владичиці Марії і мовила:

- О пані моя! Подивись, що заздрісниця моя з сином моїм створила! Адже не інакше як вона в колодязь його скинула. Не може бути того, щоб не вбила вона одного разу його!

Відповідала їй Владичиця Марія:

- Охоронить тебе Бог від неї, а з неї за тебе спитає.

І ось пішла якось заздрісниця води з колодязя набрати, та заплуталася ногами у мотузці і в криницю впала. Збіглися тут люди, щоб тягнути її, але побачили, що розбита голова і кістки зламані. Ось такою гидкою смертю і загинула вона. Сталося ж з нею за прислів’ям «глибокий колодязь копали і в нього ж упали».

30 [Варфоломій]

А в іншої тамтешньої жінки сини-близнюки були. Захворіли вони, і коли помер один, у другому ледь трималася душа. Підхопила його мати, ридаючи і принесла до Владичиці Марії.

- Владичице моя, – каже, – вислухай ти мене і помилуй; адже два в мене сина було, і тільки одного поховала, як другий при смерті. Ото б молити і славити Бога я стала! – І заголосила вона: – О Господи! Лагідний Ти, милостивий і милосердний; двох синів Ти мені дав, і коли одного забрав, хоч іншого лиши мені!

Побачивши гарячі сльози її, зглянулася на неї Владичиця Марія.

- Поклади, – каже, – сина свого в ліжко Ісусові та вкрий його одягом мого Сина.

І коли поклали його в ліжко, де перед тим Господь Ісус Христос лежав, – а вже закрив повіки він свої перед смертю, – лише торкнувся його аромат одягу Христового, розплющив очі одразу, гучним голосом мати покликав і попросив хліба, а отримавши, смоктати його став.

Тоді каже мати його:

- О Владичице пані Маріє, знаю тепер я, що перебуває в тобі [така] благодать Божа, що навіть син твій людей зцілює, причетних до своєї природи, лише доторкнуться вони до одягу його.

Зцілений же хлопчик цей – той, хто в Євангелії Варфоломієм названий.

31 [Зцілення водою]

А ще там була жінка прокажена. Прийшла вона до пані володарки Марії і сказала:

- О пані моя, подай допомогу мені.

Відповідала їй володарка Марія:

- Про яку ж допомогу просиш? Золота тобі чи срібла? Або щоб тіло твоє очистилося від прокази? Здивувалася жінка:

- Та хто ж мене так обдаруватиме? А володарка Марія їй:

- Візьми, – каже, – трохи цієї води і тіло своє оббризкай.

Щойно зробила вона так, була очищена одразу, і прославила Бога і подякувала.

32

І, провівши три дні у Марії володарки, пішла, а повернувшись у місто, зазирнула там до знатної людини, яка за дружину собі дочку іншої знатної людини взяв, але ледь побачив він дружину свою, помітив між очима у неї знак прокази у формі зірки. І тому недійсним був оголошений шлюб та розірваний. Побачивши, що сталося з ними, що пригнічені горем вони й ридають, жінка про причину їх сліз спитала.

- Не допитуйся у нас ні про що, – відповіли ті, – бо не можемо ми розповісти нікому зі смертних, яке наше горе, та й взагалі нікому не можемо відкритися.

Але була наполеглива та й просила, щоб довірилися вони їй: раптом нехай станеться, що вона їм зілля дасть. І коли вони нарешті показали їй дівчину і прокази знаки, що між очей у неї проступали, сказала та жінка, побачивши це:

- Я, яку перед собою ви бачите, теж на цю хворобу страждала, поки не довелося мені якось у Віфлеєм у справі вирушити. І ввійшовши там до однієї печери, я побачила жінку на ім’я Марія; був із нею син, якого Ісусом звали. І помітивши, що я прокажена, зглянулася на мене і дала тієї води, в якій сина свого викуповувала. Облила я тіло своє тією водою і стала приємною. Говорять тут вони жінці цій:

- Чи не підеш з нами, пані, до володарки пані Марії і чи не уявиш нас їй?

І коли погодилася та, вирушили вони до володарки пані Марії, захопивши подарунки багаті. І ввійшовши, піднесли їй ці дари, а потім показали ту діву прокажену, яку з собою привели. Говорить тут їм пані Марія:

- Нехай на вас прийде милість Господа Ісуса Христа.

А потім, подавши їм води тієї, в якій тіло Ісуса Христа купала, наказала, щоб і нещасна нею омилася. І тільки-но це було зроблено, зцілилася негайно вона.

Прославили Бога вони і всі, хто там був. І потім, радіючи, у своє місто вони поверталися і знову славили Бога.

А коли почув той знатний чоловік, що зцілилася його дружина, повернув він її в будинок свій і вдруге весілля влаштував. І за те, що здоров’я до дружини повернулося, Богові дякував.

33 [Дракон]

Була там же й зовсім молода жінка, яка мучилась сатаною. Приходив до неї цей проклятий у вигляді дракона величезного і проковтнути її збирався; усю кров з неї висмоктував, так що вона ставала на труп схожою. І щоразу наближався він до неї, голосила вона, голову руками стиснувши: «Горе мені, горе… Адже немає нікого, хто б мене від гідкого дракона врятував».

Смутніли про долю її батько з матір’ю і всі близькі, і ті, кому бачити її доводилося. Обступали її натовпом люди й плакали гірко, коли кричала вона навзрид: «Ох, друзі, ох, браття мої! Та невже немає нікого, хто б мене від цього вбивці позбавив?!

Почула одного разу зойк дівчини цієї доньки знатної людини, яка від прокази своєї вже очистилася, і, піднявшись на дах палацу свого, побачила вона, що, руками голову обхопивши, плаче та й усі, що навколо неї, теж плачуть. І запитала вона чоловіка тієї біснуватої, чи жива ще мати його дружини? Коли ж відповів той, що батьки її живі, – «поклич, – каже, – її мати до мене». А побачивши, що покликав він її, спитала:

- Діва ця божевільна – чи твоя дочка?

- Так, пані, – сумуючи і плачучи, їй жінка відповідала, – дочка вона мені.

Говорить їй тоді дочка знатної людини:

- По секрету тобі зізнаюся: прокаженою я раніше була, але зцілена вже нині Владичицею Марією, матір’ю Ісуса Христа. Коли хочеш зцілити свою дочку, відведи її до Віфлеєму і розшукай там Марію, матір Ісусову. І віруй: буде зцілена дочка твоя. І я впевнена, що з здоровою донькою радісна ти сюди повернешся.

Ледве дослухала до кінця її промову жінка, і одразу взяла вона свою дочку і в зазначене місце вирушила, а прийшовши до пані володарки Марії, відкрила їй все, що з донькою діється. І слова її вислухавши, подала їй пані Марія трохи води тієї, у якій сина свого Ісуса купала, і веліла вилити її на тіло дочки. І давши їй одну з старих пелен Господа Ісуса, сказала:

- Візьми цю пелену і як тільки побачиш ворога свого, йому покажи.

І з уклоном їх проводила.

34

Поки йшли вони від неї, повертаючись до своєї місцевості, вже настав час, коли мав звичай сатана кидатися на дівчину. І з’явився зараз їй окаянний цей у вигляді дракона великого. Злякалася вона його виду, а мати їй:

- Не бійся, доню! Нехай наблизиться він до тебе, і тоді покажи йому пелену, яку нам володарка Марія дала. Подивимося, що буде.

І ось, коли, звернувшись до жахливого дракона, наблизився до неї сатана, здригнулося тіло діви від страху. Але тільки-но вийняла вона пелену і на голову собі поклала, прикривши очі свої нею, вирвалися з пелени тієї полум’я і жар, та на дракона хлинули. І велике диво відбулося, щойно побачив дракон завісу Господа Ісуса, з якої вогонь визивався і на голову і в очі йому сипався: заволав на весь голос.

- Що тобі до мене, Ісусе, сину Марії? І куди від тебе тікати? – І, відсахнувшись у великому страху від дівчини, згинув він і ніколи їй потім не показувався.

А діва, прийшовши до тями, дякувала Богові і славила. І славили Його разом з нею всі, кому довелося диво бачити.

35 [ Юда]

І інша там проживала жінка, у якої син одержимий сатаною був. Звали його Юдою. Щоразу, як вселявся в нього сатана, кусав він усіх, хто до нього наближався, а якщо поблизу себе нікого не знаходив, власні руки та ноги він гриз. І ось, почувши про пані Марію та Сина її Ісуса, зібралася мати нещасного цього і привела сина свого Юду до Владичиці Марії. Тим часом Яків з Йосією повели немовля Господа Ісуса з іншими дітьми пограти. Посідали вони перед домом, і Господь Ісус із ними. Підійшов [до них] біснуватий Юда і праворуч від Ісуса присів. І тут, як завжди бувало, охоплений сатаною, захотів він загризти Господа Ісуса, однак не зміг, тільки поранив Йому правий бік, а потім розридався. І вискочив у ту ж мить стрімголов з хлопчика цього сатана, подібний до шаленого собаки. Хлопчик же той, що поранив Ісуса і з якого сатана в собачому вигляді вискочив, був тим Юдою Іскаріотом, що Його юдеям зрадив. І той бік Ісуса, який йому поранив Юда, римляни потім списом проткнули.

36 [Глиняні фігурки]

Коли виповнилося Господу Ісусу від Різдва Його сім років, грав Він якось удень з однолітками своїми, тобто з тими, хто за літами Йому був рівним. Вовтузилися з глиною вони, з якої ліпили птахів, ослів і биків, та й різних інших тварин. І, спритністю своєю вихваляючись, розхвалював всяке творіння своє. Говорить тут Господь Ісус дітям:

– А я тим фігуркам, які зробив, рухатись загадаю!

Коли ж запитали діти Його, чи не Творця Він Син, наказав Господь Ісус рухатися тим фігуркам, і одразу ж стрепенулись вони, а потім, коли дозволу їм дав, знову завмерли. Він же зліпив птахів і горобців. І коли наказував їм літати – літали, а коли завмерти їм бувало – завмирали; коли ж питво та їжу їм пропонував – їли та пили.

Пішли потім діти та про це своїм батькам розповіли. Батьки кажуть їм:

- Стережіться, дітки, і більше з ним не ведіть, бо він – чародій; і тому уникайте його і від нього тримайтеся подалі і ніколи відтепер та надалі з ним не грайте.

37 [Барвник]

Якось вдень, бавлячись і граючи з дітьми, вбіг Господь Ісус у лавку барвника на ім’я Солем. А у того в лавці лежало багато тканин, які він збирався фарбувати. І ось, опинившись у лаві, взяв Господь Ісус усі ці тканини, та в чан із густим індиго і кинув. Коли ж прийшов Солем і побачив, що загублені тканини, почав кричати на весь голос і Господа Ісуса лаяти:

- Що ти зробив зі мною, – каже, – о син Марії! Перед усіма співгромадянами ти мене зганьбив! Адже колір мені всяк за потребою своєю замовляв, ти ж прийшов і все перепсував!

Відповів Господь Ісус:

- Як тільки забажаєш, щоб колір шматка змінився, віддам тобі його одразу, – і почав тут же з чана тканини витягати.

І кожна той колір приймала, який барвник хотів. І так, поки все не витягнув.

Дізнавшись про таке небувале чудо і діло, прославили юдеї Бога.

38 [Ісус-тесляр]

Виходячи в місто, брав із собою всюди Йосип Господа Ісуса, коли за ремісничою справою звали його до себе люди, щоб ворота, ложа, короба та скрині він їм зробив. І хоч би куди йшов він, завжди Господь Ісус був з ним. І щоразу, як Йосипові зробити що-небудь треба було в лікоть розміром чи в три чверті ліктя, довше того чи коротше, ширше цього чи вже, ледве простягав руку Господь Ісус до тієї речі, ставала вона такою, як хотів Йосип, а своїми руками йому працювати не доводилося, тому й не був вправний він у ремеслі теслярському.

39

І ось, покликав його одного разу цар єрусалимський:

- Хочу, – каже, – щоб зробив ти мені, Йосипе, трон, пропорційний місцю тому, де сидіти я звик.

Послухався Йосип і зараз же за справу взявся. Два роки провів він у царських палацах, поки над троном працювати не скінчив. Коли ж спробував його в те місце поставити, де стояти він був повинен, виявив, що до вказаного царем розміру з обох боків по дві спітами не дістає. Побачивши це, розгнівався на Йосипа цар.

І так наляканий Йосип був гнівом царським, що ніч натще провів, не скуштувавши ані крихти. Коли ж запитав його Господь Ісус, чому він переляканий,

- Тому, – відповів Йосип, – що я погубив усе, над чим два роки працював. А Господь Ісус йому:

- Не бійся, – каже, – і не падай духом! Хапайся краще за цей бік трону, а Я за другий схоплюся, то ми його й виправимо.

І коли зробив Йосип усе, як сказав Господь Ісус, і кожен із свого боку трон вони потягли, вирушив він і точнісінько місце тому зрівнявся.

Дерева ж для трону того з тих, що [вже] за часів Соломона, сина Давидового, славилися, тобто багатьох порід і видів.

40 [Козлята]

Якось вийшов Господь Ісус вдень на дорогу і, помітивши, що хлопці грати зібралися, попрямував до них, але поховалися від нього діти. Підійшовши тоді до воріт якогось дому і побачивши жінок, що там стояли, запитав у них Господь Ісус, куди ж ті хлопці поділися? Коли ж відповіли ті, що в домі нікого немає, знову запитав Господь Ісус:

- А бачите, он там, під навісом, хіба не це? Коли ж ті відповіли Йому, що козенята це трирічні, вигукнув Господь Ісус:

- Виходьте сюди, козенята, до Пастиря вашого!

Вийшли тут діти, образ козенят, що знайшли, і навколо Нього скакати взялися. Вразилися, звичайно, побачивши це, жінки і, охоплені жахом, на коліна впавши, Господа Ісуса вшанували, кажучи:

- Господи Ісусе наш, сине Марії, воістину Ти – Ізраїля пастир добрий! Помилуй своїх служниць, що стоять перед Тобою і ніколи не знали сумнівів, бо заради спасіння прийшов Ти, а не заради смерті.

І відповів Господь Ісус, що серед народів рівні ефіопи синам Ізраїля, і сказали жінки Йому:

- Відомо Тобі все, о Господи, і нічого від Тебе не приховано. Молимо Тебе ми нині й до милосердя Твого волаємо, щоб Ти повернув рабам Своїм – хлопцям цим їхній вигляд колишній.

І сказав Господь Ісус:

- З’явіться, юнаки, і ходімо грати!

І одразу, прямо на очах у дружин цих, козенята на хлопчиків перетворилися.

41 [Коронування Ісуса дітьми]

А в місяці Адарі зібрав, як цар, Ісус юнаків, і розстелили ті на землі одежу свою, і сів Він на її. Поклали вони вінець, з квітів сплетений, на голову Його і вишикувалися, подібно до придворних царських, ліворуч і праворуч Його. І кожного, хто проходив дорогою цією, зупиняли вони силою і говорили: «Наблизься і вшануй царя, а потім йди своєю дорогою!»

42 [Симон Кананіт (хлопчик, укушений змією)]

Коли вони розігрували це, підійшли люди, які несли хлопчика. Вирушив він з однолітками своїми по дрова на гору, і знайшовши там гніздо куріпки, засунув руку в нього, щоб звідти дістати яйця. Але вжалила його отруйна змія, що сиділа в гнізді, та так, що взявся він на допомогу кликати. І хоч приятелі прибігли швидко, при смерті його знайшли на землі, що лежить. Підійшли тут рідні його та підняли, щоб у місто нести. І коли вони досягли того місця, де Господь Ісус, немов цар, сидів, а інші юнаки, що як служителі царські навколо стояли, поспішили назустріч юнаки укушеному змією і сказали родичам його:

- Ну, вітайте царя!

Коли ж через нещастя, що сталося в них, не побажали ті підійти, силою, проти волі їхні хлопці потягли. І запитав Господь Ісус, що підійшли, чому несуть вони цього хлопчика? Коли ж відповіли ті, що змія його вкусила, говорить Господь Ісус юнакам:

- Ходімо, уб’ємо цю змію!

І хоч просили батьки хлопчика, щоб дозволили їм піти, бо вже в передсмертній агонії був їхній син, відповідали їм діти:

- Хіба ви не чули, як цар наказав, щоб ми пішли і вбили змію? Хіба ж не коритеся ви йому?

І хоча вони того не бажали, але понесли носилки назад. А коли підійшли до гнізда, запитав Господь Ісус юнаків:

- Чи не тут місце зміїне?

Підтвердили ті, і негайно вийшла змія на Господній поклик і перед Ним схилилася. А Він їй:

- Іди, – каже, – і вся отрута, що хлопцеві цьому впорснула, висмоктай!

Підповзала ця змія до хлопчика і висмоктала всю отруту свою. Прокляв тут її Господь Ісус, і за словом Його згинула вона одразу.

А хлопчик, щойно торкнулася його рука Господня, здоровий став. А коли він заплакав, то промовив до нього Господь Ісус:

- Не плач, бо скоро учнем Моїм будеш. І був це – Симон Кананіт, який у Євангелії згаданий.

43 [Яків та гадюка]

На другий день послав Йосип сина свого Якова за деревом, а Господь Ісус йому нав’язався в супутники. І коли прийшли вони в те місце, де дерева росли, почав Яків деревину заготовляти, але вжалила тут у руку його розлючена гадюка, та так, що він скрикнув і заплакав. І побачивши, що сталося з ним, підійшов до нього Господь Ісус і на те місце, куди гадюка вжалила, дунув. Щойно зробив Він це, одразу здоровий став Яків.

44 [Хлопчик, що впав з даху]

Одного разу, коли Господь Ісус знову серед дітей був – а грали вони на даху, – звалився звідти якийсь хлопчик і тут же дух випустив. І як інші юнаки розбіглися, Господь Ісус один на даху залишився. Коли ж прийшли рідні хлопця цього, то сказали вони до Господа Ісуса:

- Це ти з даху зіштовхнув нашого сина!

І хоч заперечував Він це, заволали вони, що, мовляв, мертвий син наш, а ось цей його і вбив! А Господь Ісус їм:

- Не сороміть мене, – каже, – і коли Мені не вірите, давайте в самого хлопчика запитаємо, щоб він правду на світ вивів.

І спустився тут Господь Ісус униз і, ставши над мертвим, гучним голосом вигукнув його:

- Зеноне! – Каже, – Зенон! Хто тебе з даху скинув?

І відповів мертвий:

- Господи, – каже, – не Ти мене з даху зіштовхнув, а Деіуа мене скинув звідціля.

І коли наказав Господь усім, що стояли там, щоб почули вони це слова, прославили вони Бога за це диво.

45 [Диво з водою]

Якось веліла пані Марія, щоб пішов Господь Ісус і приніс води з колодязя. І коли ходив набирати він воду, стукнулося вже повна гідрія [про щось] і розбилася. Господь же Ісус розгорнув свою накидку і, зібравши в неї воду, приніс її матері своїй, що здивувалася такій справі. А все, що бачила вона, – берегла і зберігала в своєму серці.

46 [Горобчики]

А на другий день знову грав Господь Ісус з дітьми у воді біля струмка, і збудували вони знову запруди. Зліпив Господь Ісус дванадцять горобців, і навколо садка свого розставив – з кожного боку по три. А день був суботній. І приходить раптом юдей, син Хананії, і побачивши, чим вони зайняті, обурився він і розгнівався.

- Як же це ви, – каже, – у суботній день із глини фігурки ліпите? – І, підбігши, квапливо зруйнував він їх запруди.

Господь же Ісус ляснув у долоні над горобцями, яких Він виліпив, і, защебетавши, розлетілися ті. Підійшов тоді син Хананії до Ісуса і черевиками садок Його розтоптав, так що втекла вся вода звідти. Говорить йому Господь Ісус:

- Як витекла ця вода, так і життя твоє з тебе витече.

І миттю висох цей отрок.

47 [Покарання грубіяна]

А вдруге, коли повертався ввечері Господь Ісус додому з Йосипом, зустрівся хлопчик Йому, який так на бігу штовхнув, що впав Він. І сказав йому Господь Ісус:

- Як Мене повалив, так і сам упадеш, але вже більше не встанеш.

І зараз же той звалився бездиханним.

48 [У школі]

А ще жив у Єрусалимі хтось на ім’я Закхей, який навчав хлопчиків. І сказав він Йосипові:

- Чому, о Йосипе, не приводиш до мене Ісуса грамоті його навчати?

Обіцяв йому це Йосип і пані Марії про це розповів. І відвели Господа до вчителя, який, тільки-но побачивши Його, написав Йому алфавіт і наказав, щоб Він сказав: «Алеф». І коли Той сказав «Алеф», наказав вчитель Йому «Біти» говорити. А Господь Ісус йому:

- Скажи мені раніше, що «Алеф» значить, тоді і «Бет» тобі назву.

Коли ж вчитель батогом Йому пригрозив, пояснив Господь Ісус і «Алефа», і «Бета» значення, і якби лінії літер прямі були, і якби загнуті, і якби були в спіраль закручені, і ті, що з крапками, і без них, і чому одна літера інший передує; і багато чого стало пояснювати і розповідати, чого вчитель сам ніколи не чув і в жодній з книг не читав. А потім каже вчителю Господь Ісус:

- Слухай, що Я скажу тобі, – і почав виголошувати Він чітко і ясно – Алеф, Бет, Гімель, Далет… – і аж до «Тау» так.

Вражений був цим учитель:

- Думається мені, – каже, – раніше Ноя народжений цей хлопчик!

І обернувшись до Йосипа, мовив:

- Привів ти мені хлопчика навчатися, що більш вченій за всіх наставників разом узятих! І Марії він також сказав:

- Синові цьому твоєму ніякого навчання не потрібно!

49

Тоді до іншого вчителя Його відвели, більш освіченого. І ледве глянув на Ісуса той:

- Скажи, – каже: «Алеф».

«Коли ж сказав Він «Алеф», наказав, щоб Він «Бет» вимовив. А Господь Ісус у відповідь:

- Скажи мені, – каже, – перш, що «Алеф» значить, тоді і «Бет» тобі назву.

Коли ж вчитель замахнувся, щоб Ісуса вдарити, відразу ж відсохла його рука і сам він помер.

Говорить тут Йосип Марії:

- Не дозволимо відтепер Йому з дому вийти, бо будь-який кривдник Його карається.

50 [У Єрусалимському храмі]

Коли ж зрівнялося Йому дванадцять років, повели Його до Єрусалиму на свято, а коли скінчилося свято, вони повернулися. Господь же Ісус у Храмі залишився, серед учених книжників і старійшин – синів Ізраїлевих, яких Він про різні науки розпитував і своєю чергою їм відповідав. І запитав Він у них:

- Чий син Месія?

Відповіли вони, що він син Давидів.

- Чому ж, – каже – тоді називає він у дусі Його Господом своїм, коли каже: «Сказав Господь Господу моєму: «Сядь праворуч Мене, щоб кинув Я ворогів Твоїх до стоп ніг Твоїх?»

Запитує тут Його найголовніший законовчитель:

- Та чи не читав ти книжок?

- І книги, – каже Господь Ісус, – і те, що міститься в них.

І став виясняти Він і книги, і Закон, і повчання, і настанови, і обряди, про які в книгах пророків сказано, і речі, які ніяким земним розумом не осягаються. Говорить тоді законовчитель цей:

- Мудрість таку досі я ні сам не знайшов, ні почути не міг! Адже подумати тільки, ким цей хлопчик буде!

51

Був там і філософ, в астрономії досвідчений, і запитав він у Господа Ісуса, чи не вивчав астрономію Він. Назвав йому Господь Ісус число сфер і тіл небесних, пояснив природу та властивості їх, позицію, вид і площу, трикветр і сек стиль, апогей їх та перигей, скрупули, і скрупулів шістдесяті частки, та інше багато чого не збагнути розумом.

52

Був серед них і філософ, у предметах природних навчений, і запитав він у Господа Ісуса, чи знає медицину Той? Виклав, відповідаючи йому, Господь Ісус фізику та метафізику, гіперфізику та гіпофізику, про енергії тіла розповів, про тілесні рідини та функції їх; назвав кількість кісток та членів, вен, артерій та нервів; розповів, як сухе тепло діє, і як вологий холод, і що їхнє застосування дає; як впливає душа на тіло, про відчуття його та сили; як на нього гнів і хіть впливають; а під кінець – про поєднання і розпад і багато іншого, що для земного розуму незбагненно.

Встав тут цей філософ і Господу Ісусу вклонився.

- О Господи, – каже, – з цієї години учнем і слугою твоїм буду.

53

І поки про це і про багато іншого вони говорили, прийшла пані володарка Марія, яка три дні в пошуках Господа Ісуса разом з Йосипом провела. І побачивши, що сидить Він серед учителів, то питаючи їх, то їм відповідаючи, сказала вона:

- Сину мій, чому ж так обійшовся Ти з нами, адже Я та батько Твій, не знаючи відпочинку, шукаємо Тебе?

А Він їй:

- Чому ж, – каже, – шукайте Мене? Хіба ви не знаєте, що належить перебувати Мені в домі Мого Отця?

Але не зрозуміли вони слів, які Він їм сказав.

Запитали Марію вчителя, чи не її Він син? А коли підтвердила це вона,

- Щаслива ти, – кажуть, – Маріє, що таким Його народила!

Повернувшись до Назарету з ними, Він підкорив їм у всіх справах. І зберігала матір Його всі ці слова в серці своєму. Господь же Ісус досягав успіху і в зростанні, і в любові у Бога і людей.

54 [Дорослість  та хрещення Ісуса]

І став Він приховувати з цього дня чудеса і таємниці Свої потаємні і став Закон вивчати старанно, доки не виповнилося Йому тридцять років, коли оголосив прилюдно голосом, що з неба зійшов у Йордану, про Нього Отець:

- Він – Син мій коханий, в якому умиротворюсь Я.

А Дух Святий був там у вигляді голубки білої.

55

Той Він, Кого молимо і шануємо ми, Хто буття і життя нам дав і вивів нас з утроб матерів наших, Хто сприйняв заради нас тіло людське і викупив нас, щоб обійти нас милосердям вічним і милість Свою за благодаттю і лагідністю, благістю і благоволінням нам явити. Слава та благодать Йому, сила і влада відтепер і на всі віки.

Переклад прот. Сергій Горбик, «Православний духовний центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.