З великою духовною радістю та піднесенням повідомляємо про подію виняткової історичної ваги для нашої Чернівецько-Буковинської єпархії та всієї повноти Православної Церкви України.

Сьогодні, 11 травня 2026 року, рішенням Священного Синоду ПЦУ до сонму святих було причислено великого сина буковинської землі –

АРХІЄПИСКОПА ЧЕРНІВЕЦЬКОГО, МИТРОПОЛИТА БУКОВИНИ І ДАЛМАЦІЇ ЄВГЕНІЯ ГАКМАНА.

Це рішення стало, направду, духовним утвердженням багаторічного народного шанування святителя, пам’ять про якого понад півтора століття жила у серцях православних буковинців. Господь прославив Свого вірного угодника, а Церква урочисто засвідчила його святість.

Як відомо, святитель Євгеній Гакман був однією з найвидатніших постатей не лише церковного, але й суспільного життя Буковини. Високодуховний архіпастир, мудрий церковний діяч, ревний захисник православної віри, науковець, просвітитель і добрий батько для свого народу – таким він залишився в історичній пам’яті поколінь.

Усе своє життя митрополит Євгеній присвятив служінню Богові та людям. Його архіпастирська праця стала часом духовного піднесення Православної Церкви на Буковині. Багато звершень святителя і сьогодні приносять плоди для церковного життя та духовного розвитку українського православ’я.

Разом з тим, святитель Євгеній був пастирем, який понад усе любив Господа та ввірений йому народ. Його життя стало прикладом жертовного служіння, милосердя, мудрості й непохитної вірності Христовій Церкві. Воістину він був світильником віри для Буковинського краю.

Важливо наголосити, що шанування митрополита Євгенія розпочалося невдовзі після його упокоєння. До його гробниці приходили священнослужителі та миряни, підносячи молитви й прохаючи заступництва. Уже наприкінці XIX століття було розпочато офіційне вивчення справи його церковного прославлення.

21 вересня 1891 року спеціальна комісія представила звіт щодо вивчення питання канонізації святителя. Документ містив численні свідчення про чудесну допомогу за молитвами до митрополита Євгенія – зокрема випадки зцілень і благодатної підтримки у важких життєвих обставинах. Важливою подією стало й відкриття гробниці святителя 29 червня 1914 року. Комісія, очолювана митрополитом Володимиром Рептою, засвідчила нетління чесних останків митрополита Євгенія та особливе благоговіння, яке супроводжувало цю подію.

Попри всі історичні випробування та намагання стерти ім’я святителя з народної пам’яті, православні буковинці зберегли любов і шану до свого архіпастиря. Майже 135 років тривало очікування його офіційного церковного прославлення, і сьогодні ця багаторічна молитва була почута.

Святість – це насамперед життя у Христі, жертовне служіння та любов до ближнього. Велика честь і водночас велика відповідальність бути добрим пастирем – бути світлом для світу, опорою для стражденних, захисником слабких і провідником до спасіння. Саме таким архіпастирем був святитель Євгеній Гакман.

«I все, що робите, робiть вiд душi, як для Господа, а не для людей, знаючи, що в нагороду вiд Господа одержите спадок, бо ви служите Господу Христу» (Кол. 3:23–24).

НЕХАЙ МОЛИТВАМИ СВЯТИТЕЛЯ ЄВГЕНІЯ БУКОВИНСЬКОГО

ГОСПОДЬ БЛАГОСЛОВЛЯЄ НАШУ ПОМІСНУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ, УКРАЇНСЬКИЙ БАГАТОСТРАЖДАЛЬНИЙ НАРОД Й НАШ РІДНИЙ БУКОВИНСЬКИЙ КРАЙ!

Чернівецька-Буковинська єпархія ПЦУ

Народився 17 червня 1863 року в селі Давидівка (нині у складі Сторожинецької міської громади) в родині письменника й композитора Сидора Воробкевича, одного з провідних діячів української музичної культури на Буковині та в австро-угорській частині українських земель. Його матір’ю була Леонтина, донька Григорія Бендевського, директора школи в місті Серет. Родина Воробкевичів належала до відомої на Буковині релігійної та культурно-мистецької династії.

Євген був середущою дитиною в сім’ї: його брат Володимир (народився 6 березня 1862) був правником і дуже здібним музикантом, яким батько щиро тішився; однак він тяжко захворів, довго хворів і помер у 1898 році. Сестра Вікторія (народилася 22 квітня 1865) була одружена з радником крайового президента Сімігіновичем.

Після перебування родини в селі Руська Молдовица (повіт Сучава) у грудні 1867 року сім’я переїхала до Чернівців, де Євген навчався в народній школі, гімназії, а згодом – на теологічному факультеті Чернівецького університету, який закінчив у 1886 році, здобувши богословську освіту та кваліфікацію катехита, одружився з Євгенією (1869–1887).

У 1887 році Євген Воробкевич був рукоположений у сан православного священника. Після висвячення служив у селах Іспас та Раранча.

Подружнє життя Воробкевича тривало менше року через передчасну смерть дружини, яка померла 14 грудня 1887 року у віці 18 років. У метричній книзі причину смерті зазначено, що вона хворіла «на кашель». Поховали її 16 грудня в селі Іспас. Ця втрата справила на нього глибоке враження, яке, за свідченнями сучасників, він переживав упродовж усього життя.

Згідно з повідомленнями газет Czernowitzer Zeitung та Діло, згодом він служив військовим православним священником у Львові.

У цей період о. Євген фігурує як чинний тюремний душпастир при православній каплиці святої Параскеви (Capelle zur heil. Paraskeva), що діяла в колишній жіночій в’язниці (Weiberstrafanstalt) на вул. Магдаленській, 2 (нині район вулиць вулиця Степана Бандери / вулиця Городоцька) у Львові. Ця каплиця функціонувала як осередок духовної опіки для ув’язнених православного віросповідання. Її утримання здійснювалося коштом міністерства юстиції Австро-Угорщини за підтримки греко-православного релігійного фонду Буковини.

У 1889 році о. Євгена Воробкевича було призначено парохом православної громади у Львів, де він служив при церкві Пресвятої Трійці як парафіяльний священник. Це підтверджує свідоцтво про хрещення Андрія Франка (сина Івана Франка), яке відбулося 15/27 жовтня 1889 року. Документ був власноручно засвідчений 25 жовтня / 9 листопада 1896 року підписом: «отъ гр[еческо] православного приходского чина св. Троицкой церкви» у Львові — «іеромонахъ Эмануилъ Евгеній Воробкевичъ, гр[еческо] прав[ославный] душпастырь». Виявляється, що він охрестив всіх чотирьох дітей Івана Франка – Андрія, Петра, Тараса і Ганну.

Про значний авторитет православної церкви у Львові, а також особисто священника Євгена Воробкевича, свідчить публікація в газеті Bukowinaer Nachrichten від 23 січня 1891 року під назвою «Йорданське свято у Львові». У ній описано, наскільки пишно й урочисто відбулося це святкування.

Отець Євгеній запросив до співслужіння архімандрита і генерального вікарія греко-православної церкви Аркадія Чуперковича (майбутнього митрополита Буковини і Далмації), а також військового капелана Ніколауса Димитрієвича. Серед почесних гостей, які були присутні протягом усієї літургії, згадано генерал-майора фон Мецгера з численними офіцерами, представників намісництва, професорів університету та гімназій, а також багатьох інших урядовців. Чоловічий хор «Лютня» виконував твори професора Ісидора Воробкевича.

Газета «Bukowinaer Rundschau» від 14 листопада 1893 року детально описала перебіг освячення новозбудованої парафіяльної церкви в Слободі-Банилові (нині Вижницький район), що відбулося 7 листопада. Чин освячення звершили архієпископський делегат, високопреосвященний архієпископ Мирон Калінеску, а також високопреосвященний кафедральний протопресвітер (протоієрей) Ренс-Мірза у співслужінні з дванадцятьма священниками. Проповідь під час урочистостей виголосив священик зі Львова Євген Воробкевич.

Авторитет о. Євгенія Воробкевича сприяв отриманню дозволу на спорудження нового, окремого православного храму у Львові. Вже 8 жовтня 1895 року було затверджено проєкт цієї святині, розроблений віденським архітектором Ґуставом Захсом.

Аркадій Чуперкович 16 лютого 1896 року імператорським декретом був призначений митрополитом Буковини і Далмації, а невдовзі, у квітні того ж року, у грецькому храмі у Відні (ймовірно, в Грецькій православній церкві Святої Трійці) був хіротонізований на єпископа. Хіротонію звершили єпископ Которський Герасим (Петранович) та єпископ Задарський Никодим Мілаш. За час його служіння було здійснено певні кроки для поліпшення становища нерумунського населення в православній церкві.

Ці події відбувалися в той самий період, коли о. Євгеній Воробкевич прийняв чернецтво (постриг) і був висвячений на ієромонаха, отримавши нове чернече ім’я – Еммануїл. Ймовірно, саме тоді він також отримав право викладання релігії (кваліфікацію катехита).

Чергова зафіксована зустріч між Еммануїлом Воробкевичем і митрополитом Аркадієм Чуперковичем відбулася ввечері на початку квітня 1897 року у Львові. Делегація під проводом свого душпастиря Еммануїла Воробкевича зустріла на залізничному вокзалі архієпископа Аркадія, який прямував до Відня до імператорського двору. Цей факт свідчить про високий авторитет Воробкевича та довіру до нього з боку церковної влади.

Газета «Bukowinaer Post» від 7 жовтня 1897 року повідомляла, що 4 жовтня у Львові відбулося урочисте закладення наріжного каменя нової «Великої Східної церкви». Делегатом архієпископа виступив проповідник кафедрального собору Йоганн Прокопович. З цієї нагоди місцевого пароха Еммануїла (Євгенія) Воробкевича було підвищено до сану синкела – високого церковного урядника, найближчого помічника єпископа в адміністративних справах.

Еммануїл-Євгеній Воробкевич звернувся до професора Михайла Грушевського із запрошенням прийняти обов’язки церковного опікуна.

Того ж року було організовано будівельний комітет, до якого увійшли: архітектор будівельного департаменту Галицького намісництва Йозеф Браунзайс – як технічний дорадник, інженер намісництва Антон Гауф – як керівник будівництва, Еммануїл (Євгеній) Воробкевич – як адміністратор парафії, а також професор університету Михайло Грушевський – як церковний опікун.

Первісно храм планувався на честь Пресвятої Трійці, однак на вимогу австрійської влади у 1901 році його було освячено на честь святого великомученика Георгія Побідоносця. Однією з причин цього було прагнення узгодити святкування храмового празника: щоб греко-католики (у храмі святого Юра) і православні відзначали його в один день.

Євген (Еммануїл) Воробкевич поєднував душпастирське служіння з науковою та публіцистичною діяльністю. Виявивши ще в молоді роки хист до віршування, він друкував свої твори в буковинських календарях, а згодом – у церковному україно-румунському журналі «Candela» (Чернівці). Перебуваючи у Львові, активно співпрацював із буковинськими періодичними виданнями, де опублікував низку статей, присвячених історії церкви. Зокрема, у «Буковинських відомостях» з’явилися його праці «Православна церква у Львові» та «Православіє на Угорській Русі». У часописі «Православна Буковина» він виступив із літературознавчим оглядом «Скарби слов’янської літератури Буковини», в якому подав перелік старослов’янських книг і написів, що зберігалися на теренах краю. Крім того, Воробкевич здійснив переклад підручника «Короткий катехизис» та історичної книги «Скит Манявський», видав «Псалтиріон».

Отримавши право на викладацьку діяльність і займаючись науковою та публіцистичною працею, а також з огляду на смерть брата, хворобу батька й прагнення бути ближче до могили своєї дружини, о. Емануїла Воробкевича, який на той час уже мав високий сан синкела, було переведено до Чернівців.

Газета «Bukowinaer Rundschau» від 15 грудня 1898 року повідомляла, що Еммануїл (Євген) Воробкевич, синкел і пастор у Львові, був призначений головним греко-православним катехитом міських народних шкіл у Чернівцях. Це призначення підтверджується і шематизмом, де зазначено: «Високопреподобний синкел Еммануїл Воробкевич, дотепер душпастир у Львові, був призначений греко-православним катехитом для міських народних шкіл у Чернівцях». Таким чином, джерела фіксують його переведення зі Львова до Чернівців і перехід від парафіяльного служіння до освітньо-церковної діяльності.

Як катехит, Еммануїл (Євгеній) Воробкевич в учительській семінарії створив велику музичну бібліотеку, а також узяв на себе керівництво великим змішаним православним хором. Про це повідомляла газета «Bukowinaer Post» від 23 січня 1900 року: «Хор, численний за складом (до нього входили всі студенти четвертого курсу педагогічного коледжу), продемонстрував таку вокальну й музичну злагодженість, що слухання цих творів справляло справді піднесене враження. Висловлюємо сподівання, що виконання літургій змішаним хором у церкві Параскеви [21 січня] відбуватиметься й надалі регулярно».

Пізніше місцева преса зазначала, що о. Еммануїл Воробкевич був не лише диригентом цього хору, але й сам вирізнявся гарним співом. Він також охоче працював із молоддю, надаючи їй не лише духовну, а й матеріальну підтримку.

Еммануїл (Євген) Воробкевич продовжував поєднувати основну працю (на той час – викладацьку діяльність) із науковою та публіцистичною. Зокрема, він друкувався в церковному україно-румунському журналі «Candela» (Чернівці). Газета «Bukowinaer Post» від 1 квітня 1900 року повідомляла: «Друкарський верстат щойно випустив новітню історичну працю місцевого катехита Емануїла Е. Воробкевича. Вона стосується колишніх грецьких монастирів у Галичині та є тим цікавішою, що в максимально стислій формі, яку пан Е. Воробкевич послідовно застосовує у своїх працях, подає виразну картину релігійних умов у Галичині з IX по XVIII століття».

Еммануїл добре усвідомлював і цінував творчий доробок свого батька і після його смерті у 1903 році зібрав та впорядкував розпорошені рукописи. Частину матеріалів він передав музичному товариству «Станіславський Боян», яке активно займалося популяризацією української музики та виданням творів місцевих композиторів. Поетичні твори, прозу та інші літературні матеріали він передав д-рові Осипу Маковею – відомому письменнику, літературознавцю та педагогу, який високо цінував творчість Воробкевича і доклав значних зусиль до впорядкування та публікації його літературної спадщини.

Цікаво, що в офіційних джерелах цього періоду паралельно вживаються імена «Еммануїл» (після чернечого постригу) та «Євген», що свідчить про певну неусталеність іменування в церковно-адміністративній практиці того часу.

Газета «Czernowitzer Tagblatt» від 15 червня 1905 року зафіксувала, що Воробкевич був не лише педагогом, а й меценатом. Зокрема, повідомлялося, що рішенням Імператорсько-королівської міської шкільної ради від 7 червня 1905 року греко-східному вчителеві релігії Еммануїлу (Євгенію) Воробкевичу було висловлено подяку за щедрий дар книжок для філії школи на вулиці Шульґассе (нім. Schulgasse – Шкільна вулиця; нині – вул. Шкільна).

Починаючи з 1899 року газета Буковина також повідомляла, що Еммануїл (Євген) Воробкевич не лише регулярно сплачував членські внески, а й здійснював пожертви на Народний дім у Чернівцях.

Еммануїл (Євген) Воробкевич, страждаючи на тяжку грудну недугу, у 1907 році після двадцяти років душпастирського служіння та викладацької діяльності повернувся до Іспаса, цього разу вже як настоятель місцевого храму. Саме сюди його тягнуло в поважному віці – до місця, де була похована його дружина, яка померла ще молодою.

Помер після тривалої й тяжкої хвороби 10 травня 1908 року в Іспасі.

Похорон блаженної пам’яті о. Воробкевича відбувся в середу, 13 травня, о 9-й годині ранку в Іспасі. На нього зійшлося багато священників під проводом протопопа (протоієрея, керівника благочинного округу) о. Осташека.

У похороні взяли участь директор учительської семінарії, де покійний був катехитом, М. Кушнірюк, професор Бендас, д-р Осип Маковей, Риж, інспектор із Вижниці Никорович, заступник повітового староства Яворський, депутація громади, епітропія (призначена архієпископом комісія), учительський колектив, шкільна молодь, жандармерія, гімназійні товариства «Січ» та інші, а також велика кількість народу.

На старому цвинтарі в селі Іспас, неподалік дороги, на могилі встановлено великий кам’яний хрест. На його фронтальній стороні викарбувано напис: «Гробовець родини Воробкевичів», а на звороті зазначено: «Тут спочивають Євгенія Воробкевич, 1869–1887 р.р. і Євгеній Воробкевич, гр. прав. екзарх і парох Іспаський, 1863–1908 р.р. Вічная пам’ять».

Стринадко Ілля Тодорович

Перші головні збори філії відбулися в склепі пані Москви 2 квітня 1905 р. під головуванням інспектора О. Поповича. На них прибули представники 35 народних товариств (з 22 читалень і 13 січей) з усіх сіл Вижницького повіту. Обрали її керівний склад: головою правління став о. Степан Маланчук; заступником голови – інспектор Гриць Никорович; писарем – надучитель Юрій Гордийчук; скарбником – надучитель Осип Лучинський; провірником (контролером) – учитель Касиян Альбота. Господарів Івана Шпитка з Іспаса-Діброви і Петра Шандра з Мілієва обрали заступниками виділових (членів правління). До філії записалося 50 членів.

Отець Степан Маланчук — душпастир і громадський діяч Буковини

Степан Маланчук, син Василя і Марії, народився 6 вересня 1872 року в селянській родині в селі Гаврилівці поблизу Кіцманя. Ходив до народної школи у рідному селі та до православної хлопчачої (так званої «волоської») народної школи в Чернівцях. Після навчання у Чернівецькій вищій гімназії, де 9 липня 1891 року склав матуральний іспит, вступив на теологічний факультет Чернівецького університету. 31 липня 1894 року він отримав абсолюторіум — документ про завершення вищих богословських студій.

Рукоположений у сан священника 30 травня 1896 року митрополитом Буковини Аркадієм Чуперковичем, а 28 серпня 1896 року призначений адміністратором в с. Плоска. Пізніше служив сотрудником у Банилові над Черемошем та адміністратором у Неполоківцях.

Душпастирська діяльність

У 1900–1910 роках о. Степан Маланчук очолював парафію у Великих Лукавцях. За його ініціативи було збудовано парафіяльні будинки, хоча сам священник у них навіть не проживав.

Отець Маланчук активно підтримував рух тверезості, сприяв створенню братств тверезості при читальнях товариства «Просвіта».

Громадська та економічна діяльність

У 1905 році о. Степан Маланчук відіграв важливу роль у створенні Вижницької філії товариства «Руська Бесіда». Коли його обрали головою правління, він був парохом у Великих Лукавцях.

На початку ХХ століття у Вижницькому повіті при читальнях «Просвіти» почали виникати Райфайзенські каси — кооперативні кредитні установи, де позики надавалися під взаємну поруку членів. У Лукавцях у такій касі активно працював і парох Степан Маланчук. Для гірських районів Вижниччини ці установи мали велике значення, адже рятували селян від лихварів, допомагали купувати землю, худобу та господарський інвентар. Фактично вони стали першою формою народних банків у регіоні.

«Відважний, наполегливий та темпераментний», о. Маланчук від ранньої молодості і до старості брав активну участь в українському національному житті Буковини. Він був серед засновників українських культурних та економічних товариств не лише у Вижницькому повіті, але й у загально-буковинських організаціях духовенства.

Отець Маланчук до останніх днів свого життя був членом Українського народного дому в Чернівцях імені Юрія Федьковича. Газета «Народний голос» від 19 травня 1911 року повідомляла, що він був також членом правління «Товариства руських православних священників на Буковині». Любов до рідної культури, мови й традицій, перейнята ще від матері, проявлялася в його діяльності на всіх парафіях, де він служив. Ця ж газета писала: «Соборна служба і віче відбулися в неділю 16 липня 1911 р. в Камені (настоятель о. Степан до 1916 р.), – відправлена о. послом Т. Драчинським, о. Маланчуком і о. Копачуком, на яку прибули також селяни сіл Кучурова, Михальча та ін… По службі божій відбулося на толоці біля церкви величаве віче на підтримку української школи і церкви. По завершенню віча лунали пісні «Ще не вмерла» і «Не пора»».

У вересні 1914 року о. Степан Маланчук постав перед австрійським воєнним судом піхотної бригади генерала Паппа. Однак він був виправданий, переконавши суд у своїх українських, а не москвофільських поглядах. Пізніше він отримав парафію у Вашківцях, де служив протягом 1916- 1918 років.

За свої переконання і любов до української мови, літератури та пісні він зазнав арешту, ув’язнення та утисків від румунських окупантів. Протягом грудня 1918 р. і січня 1919 р. румуни арештували всіх знаних українських керівників: політичних, громадських, культурних і церковних діячів, утримуючи їх у в’язницях понад пів року. Серед них були такі визначні постаті, як Є. Пігуляк, В. Залозецький, о. Т. Драчинський, о. К. Бринзан, о. С. Маланчук, о. П. Катеринюк, багато священників, учителів і селян.

Після звільнення з-під арешту о. Маланчука перевели на парафію в гірське село Дихтинець, де він служив у 1919–1929 роках. Населення села майже повністю складалося з українців-гуцулів .

У 1930 році газета «Рідний край» повідомила, що «отець Степан Маланчук, парох із Дихтинця, іменований парохом у Виженці».

Навіть у роки румунської влади о. Маланчук продовжував активно боронити українську мову та національну культуру. Розпорядження про богослужіння двома мовами він здебільшого ігнорував і проповідував українською мовою. Лише зрідка, коли в храмі були представники румунської влади, виголошував окремі молитви румунською. У своїх проповідях він наголошував, що місцеве населення є українцями, має свою історію та мову. Коли українську мову заборонили в школах, він разом із місцевою інтелігенцією та батьками вимагав повернення української мови в освіту. Домагалися справедливого задоволення духовно-релігійних потреб українців, провадили катехизацію дітей та молоді рідною мовою. Місцевий церковний хор формував виключно з українців. Так тісно проявилася єдність священника зі своїми парафіянами. Щодо влади о. Маланчук був толерантним і не давав румунам підстав звинувачувати його у націоналістичній діяльності.

Фактично церква завдяки національно-свідомому українському духовенству, незважаючи на дію влади (різні утиски з переведенням на інші парафії), залишалась єдиною установою, де продовжував жити український дух.

У виданні «Православний календар на звичайний рік 1937» була надрукована стаття «40-літний ювілей душпастирства о. пароха Стефана Маланчука. 1896–1936», у якій описано урочистості на честь священника.

Ювілей відбувся у неділю 27 вересня 1936 року в новій церкві села Виженка. З цієї нагоди була відслужена соборна пасторальна Служба Божа, яку відправив ювіляр о. Стефан Маланчук разом із 12 священниками-співслужителями. На святкування прибуло багато людей не лише з Вижниччини, але й з різних місцевостей Буковини. Серед присутніх були: духовенство з різних парафій краю; директори та вчителі шкіл; керівники громадських і культурних організацій; представники українськоїі інтелігенції; численні віряни з навколишніх сіл. Це свідчить про великий авторитет о. Маланчука серед духовенства і громадськості Буковини.

Вінцем життя о. Степана Маланчука стала його смерть (30 квітня) та похорон, про що повідомляла румуномовна газета «Suceava» від 11 травня 1939 року:

«Днями у сусідній громаді Вижниця відбувся похорон покійного священника Стефана Маланчука, православного пароха цієї місцевості, який раптово помер у віці 67 років після 43 років плідної душпастирської діяльності.

У похороні взяли участь численні православні священники з цього краю, представники місцевої влади, відомі інтелігенти, шкільна молодь, а також велика кількість віруючих.

Богослужіння відправив собор із 12 священників на чолі з делегатом протопопіату цього деканату.

Церковні відповіді під час служби виконував хор церковних співців.

Перед початком богослужіння мешканці цієї великої громади проходили перед катафалком, щоб віддати останню шану шанованому священникові».

Парох Степан Маланчук похований 4 травня у селі Виженка, на подвір’ї Свято-Миколаївської церкви, де він служив настоятелем у 1930–1939 роках.

Стринадко Ілля Тодорович

Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам; бо кожен, хто просить одержує, хто шукає знаходить, а хто стукає відчинять йому.

Мт. 7:7-8

Ми невипадково зробили ці слова Ісуса Христа епіграфом до цієї невеликої статті. Адже саме це сталося після опублікування на сайті «Українське Православ’я» та газеті «Відродження» (№24 від 16.06.2022 р.) матеріалу про спробу церковного вшанування одного з найбільших православних діячів Буковини – митрополита Євгена Гакмана (16 березня 1793 – 12 квітня 1873). Вже на протязі кількох днів отримали кілька дуже важливих свідчень з Чернівецького архіву та консультації кількох науковців з Австрії, які істотно доповнюють нашу попередню публікацію, дозволяючи зробити досить цікаві висновки, про які ми розповімо згодом.

Отже, у дослідженні Т. Воробей тільки мимохіть говориться про звернення «Руської Біседи» до «крайового сейму щодо вшанування Євгена Гекмана», яке було здійснено «у 1911 або 1912 рр.». При цьому ніяких посилань не приводиться. Але сьогодні, спираючись на документи «Державного архіву Черновецької області», можем з великою вірогідністю підтвердити цю інформацію, бо маємо в своєму розпорядженні певні документи (док. 1 та док. 2).

Документ 2

Згідно цім документам, датованих п’ятим лютим 1913 р., крайовий маршалок Буковини розповідає про рішення сейму від 19 жовтня 1912 р. щодо «вшанування «перших головних людей краю» крайового маршалка Євдоксія Гормузаки та архієпископа Євгена Гакмана, як державних мужів, що боролись за автономію краю та спорудження на їх честь монументальних бюстів».

Таким чином, робиться зрозумілим, що бачачи гальмування справи вшанування митр. Євгена Гакмана, яке чинив митрополит Володимир Репта через свої прорумунські погляди, українські діячи почали клопотати про його державне-цивільне вшанування. І це прохання було підтримано крайовим сеймом напередодні сороковій річниці від дня смерті вл. Євгена. Що правда, сейм на противагу української спільноті, вирішив вшанувати і світського румунського діяча Євдоксія Гурмузакі (+1874).

Важливість акту, які був прийнятий Буковинськім крайовим сеймом під тиском українців, важко переоцінити, адже він фактично знищував все перепони для церковного вшанування (місцевої канонізації) митрополита Євгена, що свідомо створювали прорумунська та прокатолицька спільноти.

На сьогодні, використовуючи певні документи уряду Австро-Угорської імперії, можна припустити: рішення крайового сейму було схвалено у Відні не раніше кінця весни – початку літа 1913 р. Цілком вірогідно, що з цього часу почалися якісь рухи і в справі канонізації. З цього робиться зрозумілим, чому початок переписці митрополита Володимира Репта з Константинопольським патріархом Германом V, інтронізація якого відбулася 5 лютого 1913 р., орієнтовно датується осінню – початком зими 1913 р.

Разом з тим, можна впевнено сказати: справа з вшануванням митр. Євгена Гекмана, як світським, так і церковним, рухалася. Підтвердження цьому – «Пропозиція чернівецького скульптора Юліуса Зламаля, кавалера ордена Франца Йосифа, щодо виготовлення монументальних бюстів Євдоксіу Гормузаки на честь його 100 річчя та архієпископу Євгену Гакману» (док. 3), яка теж знаходиться в Черновецькому архіві. І хоча цей документ не датований, практично всі згідні з тим, що він був складений не раніше кінця весни 1913 р., адже потрібно було зробити певні розрахунки вартості виготовлення пам’ятників.

На думку австрійських експертів, швидше за все основні гроші на ці бюсти мусив надати імперський уряд та (або місцева влада Буковини). Процес погодження ціни міг зайняти кілька місяців (можливо, що і більш). Також міг бути оголошений збір коштів меценатів, але і це справа не одного дня…

Враховуючи всі факти, зокрема і чернетку листа митр. Володимира до імператора щодо справи канонізації, який датується 27 липня 1914 р., можна певним чином реконструювати події передостанніх кроків перед офіційним актом канонізації та читко визначати початок І Світової війни, як основну причину відкладення церковного прославлення митр. Євгена Гакмана.

На нашу думку, усе попередні процедури, зокрема і виготовлення бюста, були закінчені десь до середини – кінця липня 1914 р. Залишалося тільки встановити пам’ятник, відкрити мощі святителя та підготувати їх до загального поклоніння. І тут виникає один нюанс: Православна Церква Буковини жила по юліанському календарю, а імперія – по григоріанському (дата листа могла бути саме за офіційним, григоріанськім, календарем). Враховуючи, що 1/14 серпня починається Успенський піст, у який традиційно прославлення не здійснюються, швидше за все офіційна публічна канонізація мусила відбутися на Свято Успіння або незабаром після нього. Але 28 липня почалася І Світова війна, коли все це зробилося «не на часі»…

протоієрей Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці

Як єпископ Чернівецький Йосафат – «незаконнонароджений», адже за міжцерковними угодами Чернівецькій області не належить мати єпископа греко-католика. Та Святослав проігнорував угоди високих сторін і додав до свого почту ще одного Йосафата, Мощича. У прадавні часи патріарх Константинопольський і папа Римський кляли один одного. Відносно недавно патріарх Константинопольський і папа Римський вибачалися за прокляття. А папа Іван-Павло ІІ (Войтила) їздив по всіх країнах і цілував землю, просячи прощення. Було за що. Цілувати українську землю польський гонор міг не дозволити. Оголошений цим папою «апостолом єднання» єпископ Йосафат (Кунцевич) знущався з православних, допоки люди не розірвали його, чим дали підстави оголосити святим.

У Чернівцях склалися сприятливі обставини для греко-католицьких маніпуляцій: голова облдержадміністрації декларує різновекторність, міський голова – греко-католик. Ректор національного університету – греко-католик. Його син – спонсор ректорату – рік тому задекларував криптовалюти на 4,5 млн гривень. Такий собі університетсько-уніатський олігархат. Нинішній спонсор, будучи депутатом міської ради попереднього скликання, публічно звертався до Митрополита «пан Данило» і звинувачував у розколі Православ’я. «Рамси попутав». Борця за святе Православ’я Митрополита Данила ще ректор Ткач вижив з філософсько-теологічного факультету при допомозі Патріарха Філарета, що радів доносам і приносам клевців, які й досі заробляють на теології.

Митрополит Епіфаній не зміг чи не захотів виправити скоєне Філаретом і призначив архієпископа Германа «адміністратором університетських храмів», а ректор ФТФ закрив. Владика Данило не допустив би ні деградації факультету, ні осквернення Резиденції. А від прикормлених блюдолизів не чути жодного слова протесту проти греко-католицького бенкету в Резиденції митрополитів під час ковідної чуми. Чи не тому пропав голос у закулісних залагоджувачів, що при поясненні канонів їх брали за барки? Інші православні буковинці мовчать або зажирають свого. Чи не від такої зрадливої любові втік митрополит Євген (Гакман)? «…То ще невідомо, як воно скінчиться…» пожартував Святослав перед початком вуличної доповіді, названої ним символічно – «Дар свободи». В кожному жарті є доля жарту.

Йому не вперше хапати те, що погано лежить. Така кортячка у чоловіка. Наприклад, хапанув у православної громади Свято-Дмитрівський храм у Харкові. Там оперся на Правий сектор, у Чернівцях – на «Обнову». Звідки буде мир, і котрий папа проситиме прощення за нових Йосафатів?

Василь Козьмик