Коли ми говоримо про святих отців, йдеться про спільну спадщину, що передається з покоління в покоління, яке золотою ниткою проходить через цей неписаний переказ. Вражає те, що нам було дано, з благословення Божого, жити на Святій Горі ось уже понад тридцять років і на власні очі спостерігати неймовірне відродження православного чернецтва.

У 70-ті роки, коли ми, будучи молодими, ще не досягли і тридцяти років, прибули на Святу Гору, там жили тільки дуже літні та здебільшого неписьменні отці. Ми, зі своїм багажем вченості та прочитаних книг, вважали, що дещо знаємо. Яке ж було наше здивування, коли ми виявили, що ці старці мали набагато кращі знання про чернецтво, хоч і не могли їх висловити в богословських категоріях. Вони на практиці виконували устав і завіти святих отців – з точністю, з благоговінням, зі священним трепетом. І традиція не переривалася. Тому такі великі отці, як Василь Великий, Пахомій Великий, Феодор Студит, Афанасій Афонський та інші, начебто ніколи й не вмирали, а були живі. Так ми дізналися, що Церква нічого не втратила з багатства їхньої спадщини, і достатньо, назвавши себе їхніми учнями, точно слідувати традиціям, щоб сьогодні отримати ті дари та харизми, які були у них.

Отже, звернемося до дванадцяти основоположних початків чернечого життя.

1. Джерело чернецтва – Євангеліє та євангельський спосіб життя

З’явившись майже одночасно у різних частинах екумени на початку IV століття, чернецтво не було випадковим явищем. Хоча йому й передували на протязі століть різні аскетичні рухи, розвиток інституційного чернецтва став відгуком на нагальну потребу Церкви, яка, звільнившись від загрози гонінь, перебувала в нових умовах і ризикувала втратити той запал євангельської проповіді, яким вона жила за часів мучеництва. Перші ченці, як ми бачимо з життєписів Антонія Великого, Пахомія Великого та інших, мали як відправну точку прагнення наслідувати своїм життям апостольській громаді в Єрусалимі, де «було одне серце і одна душа; і ніхто нічого з маєтку свого не називав своїм, але все в них було спільне». (Дії. 4:32).

Ніколи справжнє православне чернецтво не протиставляло себе Церкві як ієрархії, організованій Церкві.

Старець Еміліан (Вафідіс) навчав нас, що чернече життя – це соборне життя, оскільки воно бере свій початок від Церкви, затверджене в Церкві, і, власне, життя Церкви – це і є життя чернецтва. Таким чином, спільножительний монастир є місцем, куди сходяться одностайні і однодумні віруючі, які поставили за мету свого життя здійснення євангельських заповідей.

2. Есхатологічний вимір

Своєю повною самовідданістю, посвятою себе справі Божій ченці наслідують ангелів. Тому чернече життя багато святих отців називають «Таїнством восьмого століття».

У той час як наш світ рухається до розкладу і смерті, монастирі залишаються оплотом, який протистоїть хвилі сучасної секуляризації, і, як говориться каноні Святого Великодня, закликає «іншого житія вічного початок». Це звернення до іншого життя, що перевищує закони занепалого світу. Чернецтво є щось, що світу «слухом не почути і очима не побачити», і воно має залишатися таким і протистояти різним загрозливим тенденціям, щоб відповідати своїй місії.

Гарантією виконання цієї місії є постійність і абсолютне самозречення, які ми бачимо у ченців, – що підкреслюють великі отці, називаючи чернечу посвяту вічним шлюбом. З іншого боку, святі отці говорять про важливість збереження основ устрою, на яких ґрунтується життя в монастирі. Як святий жертовник храму стверджується на віки і залишається непохитним, монастир тим більше повинен залишатися непохитним у своєму призначенні.

3. Невпинні збори в церкві

Як свідчить один із перших текстів, що описують життя перших подвижників, що подвизалися в Єгипті, чернече життя є «очікування Бога в співах». Монастир насамперед є місцем присутності Бога. Регулярні молитви і добове коло богослужінь уподібнюються до невпинного славослов’я ангелів і святих біля підніжжя Престолу Божого, і відповідно до своєї віри і подвигу кожен монах набуває досвіду славослів’я Бога – не для того, щоб насолодити себе самого, але в ім’я всієї Церкви.

Зібрані «заради цього» у соборному храмі, ченці відчувають себе всередині храму як у рідному домі та відчувають цей небесний вічний вимір. Свідомість Таїнства, яке ченець проживає щодня, через роки призводить до того, що чернечий подвиг стає ніби його внутрішньою сутністю.

4. Чернецтво та устрій Церкви

Розвиток чернецтва йшов паралельно з розвитком Церкви, і цей процес був довго автономним, оскільки протягом століть ченці зараховувалися до мирян, не вважалися частиною кліру. Їхні справи розглядалися цивільним законодавством.

Таке самоврядування чернецтва зберігалося до того часу, поки IV столітті не виникла потреба у закладанні якихось принципів, оскільки, з одного боку, аскетичний рух викликав велику наснагу, проте у ньому вже зародилися передумови різних спотворень.

Це стало справою святих отців, особливо святителя Василя Великого, який, разом із усім своїм сімейством, був натхненний чернечим шляхом завдяки прикладу Євстафія Севастійського – його полум’яним проповідям і подвижницькому життю. Після деякого часу, проведеного в відокремлених подвигах, святий Василь пішов у Понтійську область і там приступив до написання деяких канонів, які, з одного боку, були правовими правилами, з іншого – відповідали євангельському принципу, тобто могли бути застосовані при заснуванні монастирів, згідно духу вчення Євстафія Севастійського (оскільки тоді, як було зазначено, почалися якісь харизматичні рухи, недостатньо церковні, як, наприклад, єресь месаліан).

Відносини чернецтва та церковної ієрархії і далі в історії матимуть виборчий характер – триматися в рамках якогось плідного діалогу, який перешкоджав Церкві впасти в секуляризацію, а чернецтву дав богословське та канонічне обґрунтування, яке забезпечувало його існування ва всі часі.

При цьому слід зазначити, що майже завжди заснування великих кіновіальних монастирів було наслідком духовної діяльності якогось подвижника. Учні збиралися навколо старця-самітника і, незважаючи на бажання залишатися наодинці з одним лише Богом, він, наслідуючи волю Божу, засновував чернече братство на засадах гуртожитку. Ми бачимо це і у преподобного Пахомія.

5. Чернече братство

Дуже рано монастирі стали називатися «братствами». Цим здавалося, що ченці, які відкинули будь-які родинні зв’язки, вважаються між собою братами. У багатьох святоотцівських текстах їх називають просто «християнами», які мають все спільне – «їжа, пиття та одяг» та місце проживання. «Для всіх членів (братства) спільний Бог, спільна справа спасіння, все спільне».

Це спільність виражається, передусім, через однодумність: «Одна думка, одна воля, як і боротьба, і однодумність у всьому». Там, де є місце зарозумілості та свавілля, там будуть тісноти і прикрості, і ченці не зможуть бачити горня, – навчає нас старець Еміліан, який завжди надавав цьому принципу величезного значення для виживання монастиря.

Зрозуміло, що часом Церква мирилася з існуванням ідіоритмічних або монастирів приватного самотнього жіття, але це було викликано важкими історичними обставинами. Завжди це відбувалося заради ікономії, усвідомлюючи, що така форма чернецтва не відповідає традиції.

6. Переваги кіновіального життя

Окрім богословського та еклезіологічного аспектів, кіновіальна форма чернецтва дає братії можливість на практиці реалізувати євангельську заповідь любові.

Ті, хто живе спільно, можуть досягти досконалості – вчить преподобний Пахомій. Нині старець Єфрем Катунакський любив повторювати: «Я шістдесят років прожив у пустелі Святої Гори, але вірю лише у істинність спільного життя!».

Іншою перевагою кіновіального устрою є те, що браття можуть приносити свої таланти, свої обдарування на допомогу один одному, і таким чином будується єдине братство. Братія допомагають один одному, разом опікуються тим, щоб братство існувало як єдине тіло, оскільки в єдиному тілі найбільш зручне виконання заповідей Христових.

Чудово пише про це преподобний Макарій: «Користь мають браття, коли все творять між собою в любові і радості… І той, хто молиться, не засуджує працюючого за те, що він не молиться, ані працюючий не засуджує того, хто молиться, що той залишив його в працях, ні приймаючі служіння не засуджує того, хто служить йому».

Взаємне служіння братів є діяльним зростанням у любові, яке виражається у делікатному відношенні один до одного. У щоденному спілкуванні ченці повинні докладати всіх зусиль, щоб ні в чому не зачепити, не обмежити інших братів. Мірилом істинного братства старець Еміліан вважав любов між братами. Серце кожного має бути «відкритим, сповненим простоти, щирості та співчуття». Ця взаємоповага виявляється і в уникненні будь-яких конфліктів.

Зазвичай у монастирських Статутах і в отцівських повчаннях підкреслюється повага до іншого і особливостям інших людей і забороняється робити зауваження або давати поради іншим братам, причому ця заборона поширюється на всіх братів, крім ченців, поставлених на особливу послух.

Таким чином, у дусі єднання та співробітництва ченці можуть зробити свій спільний спосіб життя основою для безперервного просування кожного з них до Бога.

7. Старець

Головною рушійною силою всього викладеного вище служить Старець, який посідає у братстві місце Христа у особі Апостолів. Він є зримим і у всьому подібним до них побратимом, але стоїь на місці Бога, за тим самим образом і подобою, що єпископ у помісній Церкві. І навіть більш дієвим і безпосереднім чином, оскільки Старцю довіряється повна відповідальність за душі тих, хто перебуває в слухняності. Старець стає останньою інстанцією, критерієм, мірилом і глибиною кожного ченця, щоб йому самому досягти свободи, слави дітей Божих.

З самого початку становлення чернецтва, стати ченцем означало слідувати за будь-ким, хто своїм життям вже втілив євангельський ідеал і удостоївся від Господа дару дороговказу душ.

«Після обранням і затвердженням ігумена хочу і бажаю, щоб він мав будь-яку владу і панування у всіх справах духовних і тілесних, який не зупиняється і не перешкоджає ніким», – пише прп. Афанасій Афонський.

Саме це ми зустрічаємо у житіях більшості ктиторів – засновників кіновіальних монастирів. Навіть коли монастирі після смерті ктитора та його святих наступників набували досконалої, закінченої форми, місце ігумена продовжувало мати харизматичний характер, тобто багато що залежало від особистості ігумена цього гуртожитку. Тому ктитори так дбали про те, щоб знайти гідного наступника. Іноді не знаходили, і тоді їм доводилося вдаватися до складання духовного заповіту, який замінював би на деякий час відсутність наступника. (Так, наприклад, зробили прп. Феодор Студіт, прп. Афанасій Афонський та деякі інші.)

«Благословення Старця – це всепроникаюча сила, на якій тримається кіновіальний монастир, яка відсікає особисту волю, виправляє розум і дає правильне судження про Бога і забезпечує єдність», − каже архімандрит Еміліан.

Особистий приклад Старця повинен надихати ченців слідувати за ним, не втрачаючи при цьому своєї індивідуальності і не прикидаючись.

8. Повчання, «служіння слова»

Найголовніша роль духовного отця полягає в «служінні слова» – чи говорить він за всіх під час своїх регулярних настанов братії, чи в особистих бесідах з тими, хто перебуває в його послуху. Його служіння слова не повинно обмежуватися лише прийняттям сповіді. Ігумен, за словами старця Еміліана, є «мастилом душі» кожного свого послушника. Загальні настанови є обов’язковими, хоча, на жаль, часто ними нехтують навіть на Святій Горі. Старець Еміліан говорив, що монастирі, які не мають живого повчання у вірі, дотримуються лише формальної сторони монастирського Статуту, – засуджені на духовне згасання та загибель.

Однак при цьому повчання не повинно бути суто теоретичним та інтелектуальним. Воно націлене не на передачу знань, які брати можуть почерпнути і без Старця, а на те, щоб виростити в серцях ченців божественне натхнення, розпалити в них те перше кохання, яке спонукало їх залишити все в світі і прийти в монастир. Сенс повчання ще й у тому, щоб не допускати порушення канонів, але не просто перераховуючи заборони, а пояснюючи їхній зміст. Настанова повинна бути плодом постійної та напруженої молитви Старця.

9. Послух та свобода

Якщо повчання відбувається правильно, то монастирі не знадобиться ні насадження суворої дисципліни, ні численні зауваження. Ченці, повністю усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом і перед Старцем, охоче виконуватимуть послухи, націлені, в тому числі, на злагоджену роботу всього братства як єдиного організму. Ті, хто виконує послух, відчуватимуть, що не просто виконують якусь роботу, а священнодіють, вправляючи при цьому і своє тіло, і свій розум.

Покірний послух Старцю і всім братам, які відповідають за окремі справи, є доказом того, що чернець спілкується в дусі братерства і не приймає жодних інших помислів, які могли б одного разу привести до його виходу з монастиря.

Це робить любов і єднання братії і надає, за словами старця Еміліана, «піднесення і радість серцю». Чернець щиро радіє своєї праці, знаючи при цьому, що його внесок у спільну справу, який він робить заради братства, є водночас частиною його життя.

Однак найбільш істотною і дієвою справою, яку чинить ченець як у кіновіальному монастирі, так і в пустелі, залишається молитва і невпинне стягнення Бога.

10. Богослужіння та Таїнства Церкви

Будучи «зборами Церкви», монастир природним чином є перш за все літургійними, богослужбовими зборами, в яких, як було сказано на початку, славослів’я Бога має бути невпинним, за прикладом Небесних Сил.

Деякі ченці намагалися буквально виконати заповідь «Безперестанно молитися» (1 Фес. 5:17), як, наприклад, преподобний Олександр з обителі Незасинаючих, який розділив братство з трьохсот своїх учнів на чотири сонми, які служили 24 чинопослідування, а між ними читали Безупинну Псалтир у храмі. До речі, я знаю, що читання Безупинної Псалтирі відбувається сьогодні у багатьох монастирях.

В інших місцях не вимагалося такого точного дотримання цієї традиції, і за основу було взято Статут лаври преподобного Сави Освяченого – це відбувалося як на Святій Горі, так і в більшості інших монастирів.

Богослужіння є для ченців осередком їхнього життя, оскільки там вони знаходять здійснення своїх надій та спілкування в Таїнстві Тіла та Крові Господа.

Богослужбове життя має органічний зв’язок із усім життям братії. На неї повинна відводитися значна частина часу в розпорядку монастиря, але в розумних межах, щоб вона не перешкоджала виконанню інших необхідних служінь (у тому числі послухів, які виконуються, по можливості, в проміжках між основними богослужіннями добового кола).

Здійснення богослужінь має бути узгоджене з внутрішнім статутом тієї чи іншої обителі, але з урахуванням можливостей братії та її першорядних потреб. При цьому не порушується єдність і духовне зростання самих братів. Треба визнати, що це тонке питання стосується багатьох монастирів, де існує небезпека впасти в якийсь богослужбовий формалізм, який згодом умертвляє духовний порив братії до богослужінь.

11. Перевага нічної молитви в келії

Увесь устрій кіновіального монастиря має бути націлений на те, щоб братія щодня підживлювалася клейною молитвою.

Келія є місцем безпосередньої зустрічі ченця із Богом. Його персональний подвиг протікає головним чином уночі, протягом досить тривалого часу, так що кожен з братів має можливість у цій нічній молитві відчути і усвідомити, в якому стані знаходиться його душа і його духовне життя.

Чернець не повинен обмежуватися призначеним йому ігуменом молитовним правилом, що є лише його мінімальним обов’язком по відношенню до Бога. У ці нічні години чернець повинен займатися або розумно-серцевою молитвою, або старанним вивченням Святого Письма та аскетичних текстів; або, через вчинення поклонів або інші тілесні подвиги, висловлювати свою радість і спрагу зустрічі з невидимим Богом, начебто він мав бути бачним власними очима.

Тоді в безмовності своєї молитви він може досліджувати своє сумління, боротися з помислами, виявляти героїзм у боротьбі з недбалістю і розсіяністю – і вдивлятися в глибини свого серця, які цім відкриваються.

Тому наприкінці ночі, коли приходить час йти до храму співслужить і співати псалми разом із братами, чернець поспішає туди вже з нетерпінням, у передчутті досвіду братнього спілкування та впевненості, що в монастирі жоден день не схожий на інший. Щодня дає йому привід для нових вражень і дозволяє зробити крок уперед на шляху, що веде на небо. І тоді чернець перестає турбуватися, навіть якщо він провів минулу ніч у деякої недбалості, в сонному чи байдужому стані, тому що він знає, що присвячує справжню «добру боротьбу у вірі», трофеї якої будуть принесені за нього на гірському жертовнику.

Нарешті, останнім безпомилковим критерієм, за яким можна зрозуміти, чи правильно ченець спрямовує своє духовне життя до Бога, служить радістю, яка має наповнювати його серце, незважаючи на труднощі, з якими він неминуче стикається, живучі в монастирі. Радість, яка змушує його вигукувати, наслідуючи псалмоспівця Давида: «Як добре і як приємно жити разом з братами!» (Пс. 132:1).

12. Ісихія, або священна безмовність, у кіновіальному монастирі

Коли кіновіальний монастир влаштований таким чином, що залишає можливість для облаштування особистого келійного життя братів, кожен день стає приводом для нового духовного подвигу. Це подібно до вогняного кільця, де, за словами Псалмоспівця, «день дню передає мову, і ніч ночі відкриває знання». (Пс. 18; 3). У цьому органічному зв’язку спільножительного співіснування братії, поряд з життям у священної безмовності та молитві, і прихований ключ до вчення всіх святих отців, які розглядали монастир як арену духовної боротьби і як відправну точку для безперервного руху вперед до «Царства майбутнього віку».

На жаль, нерідко в історії чернецтва та чи інша його духовна складова опинялася в деякої недбалості. Так донедавна, навіть на Святій Горі Афон, ченці, що запалали жагою до вирощування розумного діяння, були змушені виходити з кіновіальних монастирів у скити або в келії, де богослужбове життя і праці були не настільки рясні і важкі, щоб залишався час для заняття розумною молитвою. Але цей спосіб загрожує іншими труднощами: він позбавляє ченця випробувань з боку інших братів, яких необхідно потерпіти – прямо за словами святих отців: «молитва підносить, а братія відчуває».

Слава Богу, з відродженням чернечого життя на Святій Горі, заснованому, головним чином, на вченні отців Добротолюбія та на прикладі великих сучасних подвижників-ісихастів, а також на інших формах подвижництва, − може втілюватися в життя цей синтез кіновіального життя та зростання окремих подвижників у духовне життя в Христі. Мені здається, це цілком відповідає духу стародавніх Великих отців – засновників кіновіального чернецтва.

Завершити мені хотілося б визначенням старця Еміліана, яке він дав кіновіальному чернечому проживання: – Що є монастир?

− Це намет Бога, населений людьми. Це життя та «проживання», де все приготоване Богом для здійснення шлюбу Бога та людини. Це лабораторія, де створені спеціально підібрані та віками прораховані умови, а устремління спрямовані не на щось, чого ми бажаємо, але на Самого Бажаного, на того Бога, що сходить у світ і живе просто в людських судинах, у кожному з нас.

Ченці, як і всі люди, мають свої слабкості, ведуть свою боротьбу, духовну боротьбу, мають свої злети та падіння. Але вони ніколи не зупиняються на досягнутому, навпаки, сьогодні своїми працями долучаються до мучеників, а завтра, дасть Бог, сядуть з усіма святими.

У чому полягає досконалість кіновіального проживання? У його організації? Зрозуміло, що ні. В ідеальних стосунках між братами? Ні, звичайно, вони ніколи не були і не будуть досконалими. То в чому ж? Тільки в особистому відкритті кожного ченця, незалежно від зовнішніх умов, яким він підпорядкований: у тому, що він відкриває для себе заповітні слова «Боже Царство всередину вас є». І коли в його серці зазвучить голос: Авва Отче. Щоб це відбулося і щоб чернець удостоївся блаженства Господа, йому потрібно багато прийняти і витерпіти, як мовиться в чинопослідуванні постригу, – в Ім’я Христове.

Тоді і сам кіновіальний монастир і життя в ньому, стануть небесами, сприйматимуться як дар, рай, як «спілкування життя досконалого».

архімандрит Єлисей, Свята Гора Афон

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І Духовний керівник

Святитель Василь Великий, як відомо, пише, що ігумен посідає у монастирі місце Бога, «на образ Христа». Старець Еміліан Симонопетрський у свою чергу пояснює, що настоятель монастиря, що є повнотою Соборної Церкви в одному конкретному місці, є зримою складовою обряду, яка приховує в собі незриме джерело – Бога. Насамперед настоятель є керівником, творцем, який керує і таємно веде душі, вказує їм шлях до досконалості і до таємничого єднання з Христом [1].

Відповідно, благословення настоятеля служить для братії утримуючою силою, щоб усе відбувалося в ім’я Господа. Цілуючи руку настоятелю і вважаючи земний уклін перед ігуменським місцем навіть за його особистої відсутності, ми не просто вчиняємо формальні дії, а в цьому прихована таємнича енергія.

ІІ. Необхідні якості ігумена

Якщо Церква надає таке значення інституту настоятельства, це означає, що вона сприймає його не просто як простого управлінця. Він повинен – принаймні теоретично – поєднувати у собі виняткові здібності для належного виконання свого таємничого служіння і, зрозуміло, він повинен являти собою зразок чернечого житія. Від його життя багато в чому залежить успіх братії, тому що його життя є «яскравим прикладом»[2], так що «і навіть коли він мовчить, приклад його справ сильніше всякого слова навчає»[3].

Серед багатьох чеснот, які святі отці вимагають від настоятеля, святитель Василь Великий особливо наголошує: «Добре умів би керувати тими, що йдуть до Бога… не розсіяний, не сріблолюбний, недбайливий, мовчазний, боголюбний, злиденний, не гнівливий, не злопам’ятний, сильний у навчанні тих, хто зближуються з ним, не пихатий, не гонористий, не лестивий, не мінливий, нічого не вважає за краще від Бога» [4].

Важливий елемент у цитованому місці з Василя Великого позначений словом «недбайливий». Це слово не означає повільної, бездіяльної чи байдужої людини, але того, хто не скований оточуючими його турботами і не прив’язаний до мирських речей. Наслідуючи цей принцип, старець Еміліан Симонопетрський хотів, щоб ігумен був «відстороненим» і глибоко проживаючим таїнством присутності Христа, щоб він міг передати його братії:

Настоятель відчужений від усього і чужий усьому… Це хтось, що помер для всіх і для всього, але живий тільки для Бога та його дітей. Якщо він не буде чужим і відчуженим, він буде у владі обставин, вплутаним у тисячі справ і не зможе бути справжнім батьком для своїх дітей… Він повинен бути нерозсіяною розумом і недбайливою людиною.[5].

Також ігумен (старець) є служителем слова. Настоятель підводить кожного ченця до можливості передстояння перед Богом, але й він своїм словом підтримує і вирощує розум і вдачу братії. Він вводить ченців розуміння святоотцівської думки, у область переживання ними Бога.[6]

ІІІ. Адміністративна відповідальність

Поряд із духовними обов’язками Церква наділяє настоятеля та адміністративними функціями. Він виступає законним представником монастиря перед органами державної влади та, відповідно, на його плечі покладаються адміністративні функції. Навіть не володіючи винятковими повноваженнями у прийнятті рішень, і керуючи братством «у раді зі старшою братією», вже візантійські статути вважають у ньому «втілення керування та влаштування монастиря» [7].

Таким чином, настоятель служить і «сполучною ланкою» між монастирем та «світом». Отже, він не тільки виступає як «відсторонена» людина, про що йшлося вище, але має бути головним адміністратором якогось співтовариства зі своїми практичними потребами, який зазнає тиску, стикаючись із логікою цього світу. Це становить людський вимір цього таїнства і дотримання рівноваги є, мабуть, найбільш важкою справою ігумена. Духовні та адміністративні здібності поєднуються в одній особі з такою працею, що святитель Василь Великий не радив засновувати різні монастирі в одній і тій же області через те, що нелегко підібрати для них людей в достатньої кількості, які мають відповідні обдарування [8].

Як же можна поєднати відповідальність духовну та адміністративну? Скажу прямо – це питання непросте, яке багатьох водить у скруту.

Насамперед, слід зазначити, що є певні параметри, які мають бути прийняті до уваги щодо цього питання, отже було б помилкою нав’язувати тут якісь суворі, можна сказати «догматичні» рамки.

а) Перше – індивідуальні риси характеру настоятеля.

Не всі люди однакові. Один звернений швидше назовні (екстраверт), інший – усередину себе (інтроверт), один більш товариський, інший – швидше потайливий. Зрозуміло, в ідеалі ігумен не мав би залишати межі монастиря. Проте виконання необхідних функцій має впливати на чернечий устрій. Його діяльність має бути підпорядкована потребам монастиря. Вона не повинна випливати з його особистого вибору, але бути відповіддю на потреби і не ставати предметом його постійного піклування і «пов’язувати» його. Це передбачає мирне проживання, у якому «у спокої одного місця та інші проводили б мирне і безмовне життя у всякому благочестя і чистоті».

б) Друге – це традиції області, де розташований монастир, його цінності, історія та особливості кожної доби.

Одна справа, коли монастир заснований на відстані від світу, а інша – якщо вона знаходиться в центрі Константинополя, Риму, Афін чи Каїру.

Традиція, як Сходу так і Заходу, показує, що навколо монастирів розвивалися культура та освіта, виникали поселення та міста, як і в багатьох Лаврах. Монастирі служили полюсом тяжіння, джерелом натхнення та втіхи. Тягар цих починань і зусиль насамперед лягав на ігумена монастиря та старшу братію.

Навіть у важкі часи, такі як період іконоборства або османського панування та інші подібні до них, як, зокрема, нинішні війни, проблеми в суспільстві або навіть соціальні «вибухи», монастирі приймають на себе і виконують особливу роль – культурну, апологетичну, освітню, соціальну чи духовну, опиняючись у перших рядах тих, хто наражається на небезпеку, відстоюючи православну віру.

Також іноді ігумену та братії доводиться брати на себе керівництво відродженням чернечого життя в монастирі, що має статус історичної пам’ятки, і навіть його ретельну та комплексну реставрацію, що потребує спеціальних знань, дотримання численних процедур та дослідження достатніх фінансових коштів. До цього слід додати й управління монастирем як місцем, де було явлено всьому православному світу чудові події чи святість якогось подвижника.

в) Третя складова – це різноманітність формулювань монастирських статутів.

Однак ця традиція однакова не в усьому.

Ми бачимо, що візантійські статути, що збереглися, демонструють нам велику різноманітність щодо вищезазначених характеристик. Незважаючи на наявність так званих статутних «сімей», тобто статутів, створених під впливом і на кшталт певного прототипу, ми можемо цілком справедливо зробити висновок, що жоден із монастирських статутів повністю не повторює інший. Таким чином, стає зрозуміло, що Церква, з одного боку, зберігала спільність якихось принципів і правил, а з іншого – заохочувала добрі наміри та волі своїх вірних чад, щоб підтримати розвагу між підвалинами і благодаттю, уникаючи при цьому ухилення в ту чи іншу крайність. , і щоб дотриматися гармонійного співробітництва канонів і благодаті.

г) Четверта складова характеру старця – це його харизма, тобто особливий дар, який робить його надбанням усієї Церкви поверх канонів та умовностей.

Старець Еміліан Симонопетрський в одному зі своїх повчань на тему «Благословення Святогірських святих для Македонії» пише: «Коли ж воля Божа знаходить у священо-мовчазних обраних судинах, то вона виводить їх на шлях науки народу. У більшості випадків святогірці йшли [з Афона] за необхідністю через обставини або досягнення більшої безмовності. Божественне Провидіння промислово дивиться на ченців-подвижників і супроводжує їх, так що навіть сам факт їхнього відходу переростає на благословення і на насіння духовне. Вони ж втіхою своєю тоді мали Богородицю як Союзницю, Покровительку, Цілительку, Годувальницю і Заступницю»[9].

д) П’ята складова пов’язана – зрозуміло, за обставинами – з нагальними та невідкладними потребами Церкви, як пастирськими, так і місіонерськими.

Тоді Церква через своїх архіпастирів звертається по допомогу до ігуменів чи ієромонахів чи до харизматичних старців. Чимало з їх стали єпископами, як святителі Григорій Палама, Філофей Коккін, Василь Фесалонікійський, учень преподобного Єфимія Солунського (Нового).

Так ось, у житії преподобного Євфимія (святогірця, великого подвижника та вчителя святителя Василя Фессалонікійського, який жив у IX столітті) говориться: «Знову прийшов святий Євфимій з Афона до Фессалоніки. Його прийняли… як ангела, що спустився з Небесного святилища… благочестивий народ юрмився і тіснився навколо нього і штовхався: хто перший насолодиться баченням його і візьме у нього батьківське благословення» [10]. «Це було звичайнісіньким ставленням до святогірців і отців, блискучим аскезою і святістю життя» [11]. А в Русі (Київської) зведення в єпископський сан настоятелів великих монастирів хіба не підтверджує таких прикладів?

Багато єпископів шукають допомоги з боку ігуменів, особливо у світі, і приймають її, як раніше, так і в наш час, що часто траплялося і продовжує відбуватися на Святій Горі (заснування монастирів святогірцями у слов’янському світі, а також приклади священномученика Косми Етолійського, преподобного Паїсія Святогірця, отців Амфілохія (Макріса), Філофея (Зервакоса), Єроніма Симонопетрського, отця Гавриїла Діонісіатського, Парфенія, ігумена обителі св. Павла, Георгія (Капсаніса), Василя (Гондікакіса) та інших настоятелів, що і нині живуть).

Як же все-таки може – в рамках основних традиційних принципів та всієї різноманітності форм служіння – поєднуватися духовне керівництво братією з адміністративними турботами ігумена та з його відносинами із зовнішнім світом?

IV. Розмежування адміністративно-господарських функцій.

Насамперед треба сказати, що більш ніж тисячолітня традиція Святої Гори прийшла у своєму розвитку до наступної схеми управління, яка полегшує тягар господарських обов’язків ігумена.

Ігумен здійснює управління разом із Собором старців (Герондією), які беруть він головні області управління (намісник, скарбник, завідувач канцелярією та ін.). Двоє чи троє із соборних старців обираються епітропами і становлять разом з ігуменом Епітропію або радниками при ігумені, який, з одного боку, стежить за виконанням рішень Собору старців, а з іншого боку розповідає про поточні питання, що турбують братію. Таким чином, епітропи беруть на себе значний тягар повсякденних практичних питань, залишаючи ігумена більш вільним та незавантаженим справами.

У Кореї, адміністративному центрі Святої Гори Афон, де розташований Священний Кінот, кожна обитель має свого представника (антипросопу) з-поміж своєї старшої братії, тоді як на подвір’ях основні обов’язки покладаються на економу. Ігумен (старець) має про всіх піклуватися і, як уже говорилося, благословляє всіх і влаштовує все по Божому. Однак він не вникає в деталі, виграючи потрібний час.

Таким чином, традиція Святої Гори, як бачимо, є осередком попередніх монастирських звичаїв.

Загалом у візантійських статутах провідну роль в управлінні монастирем грає «економ», насельник обителі, який у багатьох випадках є другою після ігумена особою та її потенційним наступником. У його веденні перебувають усі фінансові функції та правові питання, якими він завжди розпоряджається від імені настоятеля. [12] Втім, існували і «економи» подвір’їв та монастирських угідь. Це викликає інтерес – і тут, мабуть, можна провести аналогію з нинішніми великими російськими монастирями – статут візантійського імператора Іоана II Комніна (1118-43), складений для монастиря Пантократора (Вседержителя) у Константинополі (1136).

Монастир вів широку благодійну діяльність, утримуючи лікарню на п’ятдесят місць[13], будинок для людей похилого віку та лепрозорій [14]. Оскільки до монастиря було приписано багато інших монастирів і цілі села, і в той же час була потрібна особлива піклування щодо функціонування залежних від нього установ, де була неможлива постійна присутність ігумена «коли не може настільки поділитися», імператор ухвалив, щоб управління всім цим здійснювалася через відповідних економів. [15] Імператорський текст чудовий, і ви знайдете його в посиланнях [16].

В іншому місці, наприклад, у ктиторському уставі Григорія Пакуріані (1083) для Іверського (грузинського) монастиря Богородиці Петрицонитіси, два ченці, іменовані епітропи, допомагають ігумену в господарському управлінні [17].

У деяких візантійських монастирях, таких як монастир Евергетиди (Благодійниці) або преподобного Неофіта на Кіпрі, управління монастирем було розділене між двома особами: ігуменом, який мав піклування здебільшого про молитву і духовне керівництво ченців і міг навіть перебувати в затворі, і економом, який керував управлінням та зовнішніми зносинами[18]. Таке рішення не закріпилося на Святій Горі і не увійшло у звичай серед грецьких монастирів. Цілком імовірно, що і з цієї причини як на Заході, так і на Русі (Київської) розділилися обов’язки між ігуменом, який зосередився на адміністративних функціях, та обраним братами духівником.

Однак цей поділ виявляється на шкоду значенню ігумена як образу Христа та духовного отця братства.

Покладання обов’язків на братію передбачає в першу чергу їхнє глибоке виховання в послуху, у відповідальності, у суворості та довірі, щоб вони могли дозріти і перейнятися духом старця. Як відомо, саме кохання, самозречення та довіра, а не примус владою, контролем та дисципліною, творить і утверджує ці зв’язки. Ці останні також потрібні, іноді більш ніж необхідні, але вони використовуються як засоби рівноваги при спільному проживання. Самі собою вони не стимулюють духовне життя, жертовність і любов до Бога, до старця і до братії.

Нарешті, ігумен може покласти зовнішні піклування, за одностайної згоди Ради старців, і на благочестивих мирян [19].

V. Зовнішні зносини.

Потрібно зупинитись і на деяких нюансах організації зовнішніх зносин монастиря.

«Світ» в аскетичній традиції означає не тільки «хіть плоті, хіть очей і гордість життєву» (1 Ін. 2:16), але і «розвага розуму». «Бачення мирського чинить сум’яття душі» ченців, за словами преподобного Ісака Сирина.[20]

Щодо частоти залишення ігуменом монастиря важко сформулювати деякі загальні правила, оскільки кожна обитель має свої потреби, і спочатку ігумени найважливіших монастирів, крім внутрішньо-монастирських турбот, брали участь у житті Церкви та суспільства. Однак, діє той загальний принцип, згідно з яким ігумену необхідно «перебувати в межах свого монастиря, залишаючи його стільки разів, скільки потрібно спільному життю та його необхідним зв’язкам із зовнішнім світом» [21]. При цьому ігумен завжди повинен мати на увазі, що його пастирське піклування про монастир і духовний успіх ченців роблять значний внесок у життя Церкви небачним, але дуже дієвим чином.

У нинішню епоху прискорення інформаційних потоків та засобів комунікації, легкості пересування, універсалізації та глобалізації процесів усередині Православ’я, ігуменам доводиться значно частіше, ніж колись покидати свої монастирі. Крім звичних адміністративних потреб монастирів, виникають численні обов’язки (сповіді, проповіді тощо).

Ігумени, виходячи з монастиря, повинні по можливості дотримуватись аскетичного настрою та статуту монастиря, починаючи з того, як вони одягнені і що їдять, і закінчуючи виконанням свого келійного правила та здійснення богослужінь. Це зберігає в них чернечий настрій і виявляє добрий приклад як для самих ченців, так і для світу.

Найчастіше цей настрій та діяльне подвижництво достатні для влаштування наших справ та потреб. Давайте звернемося до прикладу преподобного Сави Освяченого, якого двічі відправляли до Константинополя для захисту православної віри та питання податкових послаблень для Єрусалимської Церкви. Вирішальними для досягнення результату виявилися його смиренність і те божественне світло, яке він собою випромінював [22].

З іншого боку, сучасні можливості дозволяють ігуменам прискорити повернення до свого монастиря, зберігаючи при цьому безпосередній контакт зі своїм заступником або з відповідальними братами, спрямовуючи їхнє коло спілкування та визначаючи пріоритети.

Загалом і в цілому, життя ігумена в чуванні і молитві та справжнє переживання богослужіння як небесного одкровення породжує справжність батьківства по відношенню до братії і зверненого до неї слова. Це, у свою чергу, поступово призводить до міркування, з яким ігумен керує і діє і «за порадою», і самостійно, маючи на те повноваження, що дозволяють йому самостійно вибирати рід занять, піклування та контактів для піклування про успіх та зростання братії. Як у обителі, так і поза нею, він повинен сам вирішувати, де його особиста присутність потрібніша і покладати на себе додаткові духовні зобов’язання, за умови, що вони не шкодять його головному служінню в монастирі. Тоді вже не Статут накладає зобов’язання та їхній вибір на ігумена, але він сам у своїй особі стає за благодаттю носієм духу, виконавцем заповідей і правди Божої, джерелом міркування та прикладу, так що «він сам стає ангелом Божим із людей, керуючи серед них» [23].

VІ. Висновки

Монастир, як «скинія Бога з людьми»,[24] є спільнотою і спосіб втілення в життя євангельського ідеалу життя за Богом. Спільне проживання в монастирі, за словами старця Еміліана Симонопетрського, подібно до небесного проживання, воно не має на меті досягнення мирських чи ідеологічних цілей, але тільки духовне життя, яке досягається подвижництвом і прагненням до таємничого бачення Бога. Для ігумена достатній і надмірний присвятити себе служінню і керуванню малим або великим братством.

Господарські справи та контакти із зовнішнім світом не є чимось бажаним, але необхідним і неминучим, частиною нашого «земного мандрівки» [25]. Їх беруть на себе ігумен і старша братія, які керуються любов’ю і самопожертвою, щоб захистити решту братів, щоб вони перебували не абстрактне у Божому діянні.

У випадку, коли ігумен змушений займатися зовнішньою діяльністю, переказ і наш власний досвід каже, що єдиним способом виграти час і виконати своє духовне призначення в монастирі є обрання та призначення відповідальних осіб, ченців або мирян одного з ним духу. Їм він перевіряє загальне піклування і викладає благословення, приймаючи самостійно головні рішення. При цьому потрібно, щоб економ або будь-яка інша відповідальна особа зберігала смиренність, знаючи, що вона перебуває в послуху. Якщо він уявить себе «начальником», його необхідно змінити.

Також варто зупинитися коротко – оскільки це потребувало б окремого повідомлення – що старець Еміліан хотів, щоб ченці навчилися так жити під покровом старця, навіть без його безпосередньої присутності, ніби він перебував з ними. Щоб вони були тверді й непохитні у своєму духовному житті, відчуваючи на собі зору Господа і старця і не маючи таким чином необхідності безпосереднього контролю з його боку.

Нарешті, оскільки будь-яка діяльність затягує братерство, навіть окрім нашого бажання, і не кожен це витримує, в монастирях або на подвір’ях повинні бути облаштовані більш відокремлені місця, щоб і сам старець міг усамітнюватися і також ті, що мають схильність до безмовності.

Якщо ігумен, займаючись необхідною зовнішньою діяльністю, може зберегти містичний характер, який Церква надає його особистості, тоді після повернення в обитель він буде ніби і не покидав її, і браття приймуть свого батька з теплотою у впевненості, що він їм служить, їх стверджує і особисто присутня навіть під час своїх відлучок. Їхнє серце каже їм, що він усіляко і всіма своїми силами служить Церкві та ближньому. Ігумен, який і під час своїх поїздок за межі монастиря і контактів із зовнішнім світом може зберегти стан відчуженості, розважливого подвижництва і тверезіння стане справжнім пастирем для братії, яка під його керівництвом неухильно прагнути майбутнього Царства. Тоді й підтвердиться думка про те, що «чернече проживання є найповнішою формою прояву Бога в цьому світі» і що «монастирі не просто корисні інститути Церкви, але місця, де вчення Христове підтверджується досвідом» [26].

Посилання:

1. Архімандрит Еміліан, Інтерв’ю програмі Südwestfunk: «Athos. 1000 Jahre sind wie ein Tag», 1981.

2. Святитель Василь Великий, Правила, викладені в питаннях і відповідях, 43 (PG 31, 1028)

3. Святитель Василь Великий, Указ. Соч., 43 Див. також Нікіфор Містик, Статут священної обителі Пресвятої Богородиці Τυπικόν τῆς σεβασμίας Μονῆς τῆς τῶν Ἐλεγμῶν…, вид. Олексій Дмитрієвський, Опис літургійних рукописів т. 1: Статути, Київ, 1895, глава 41, «Повчання Настоятелю», ст. 755: «Будь рівний з братами, милостивий, опікуй їх і всім їм роби батьківську прихильність… і турбуйся, терпи всіх, терпляче наставляй, наставляй, вчи, умовляй, хворих зцілюй, страждаючих підтримуй, малодушних втішай, що грішить поверни на дорогу істинну, до сімдесяти семи разів прощай, за закликом Господа … ».

4. Святитель Василь Великий, Слово про подвижництво, А, 2 (PG 31, 632).

5. Архімандрит Еміліан, «Старець і послушник», Собор святих монастиря Симонопетрського Σύναξις Ἱ. Μ. Σίμωνος Πέτρας 1978, ст. 4. Див. також «Про старця», Собор святих Священної громади монастиря Благовіщення Пресвятої Богородиці в Ормілії (Σύναξις Ἱ. Κ. Εὐα Ὁρμυλίας), 1978: «Мертвий для держави, для світу, для сучасного, для стародавнього, для того що всередині і для того, що зовні … ігнорує все. Але всередині нього нехай буде жвавість вічності, усередині нехай перебуває життя істинне… Він живе між життям і смертю, подаючи монастирю есхатологічний знак. І так у цій темряві, у цій темряві, у цьому невіданні нехай буде Божа воля, Боже просвітлення. Світло невечірнє вихідне, невпинно вихідне від Світла».

6. Старець – це той, хто має слово істини і служить душам через це слово. Він служитель слова і покликаний говорити вустами, говорити очима, говорити серцем, говорити насамперед безмовністю», Архімандрит Еміліан, «Ἔννοια τοῦ Γέροντος», Собор святих Священної Общини монастиря Благовіщення Пресвятої Богородиці в Ормілії. Κ. Εὐαγγελισμοῦ τῆς Θεοτόκου Ὁρμυλίας, 1976.

7. Κονιδάρης Ι. Θεώρηση των μοναστηριακών καταστατικών από νομική άποψη, Αθήνα, 2003, σελ. 205.

8. Святитель Василь Великий, Правила докладно викладені у питаннях і відповідях 35, (PG 31, 1005).

9. Αρχιμανδρίτης Αιμιλιανός, Λόγια και Οδηγίες. Αθήνα, 2005, τόμος Α’, Αληθινή Σφραγίδα, Ευλογία των Αγίων Σβιατογκόρσκ της Μακεδονίας, σ. 254.

10. L. Petit, «Vie et office de saint Euthymie le Jeune», Bibliotheque Hagiographique Orientale, τ. 5, Paris, 1904, р . 39.

11. Αρχιμανδρίτης Αιμιλιανός, Λόγια και Οδηγίες. Αθήνα, 2005, τόμος Α’, Αληθινή Σφραγίδα, Ευλογία των Αγίων Σβιατογκόρσκ της Μακεδονίας, σ. 252.

12. Κονιδάρης Ι. Ανασκόπηση του καταστατικού της μονής από νομική άποψη, Αθήνα, 2003, σελ. 207.

13. Ἰωάννης Β΄ Κομνηνός, Τυπικόν τῆς βασιλικῆς μονῆς τοῦ Παντοκράτορος, Gautier, P., «Le typikon du Christ Sauveur Pantocrator», Revue des Études Byzantines 32 (1974), σσ. 83-109.

14. Іоан II Комнін, Статут монастиря Пантократора (Вседержителя). За благодійними установами монастиря див. Κωνσταντέλος, Βυζαντινή φιλανθρωπία, σσ. 230-37. Подібну благодійну діяльність вели і монастир, де трудився брат Ісака Комніна і утримував лікарню для людей похилого віку (див. Статут Ісака, сина Великого Василевса Кіра Алексія Комніна при відкритті нами новоствореного монастиря. ΠαπάζΓ αακίου ῆς Μονῆς Θεοτόκου τῆς Κοσμοσωτείρας (1151/52), Κομοτηνή, 1994, σσ 85-86, 101-106 καί 1

15. Ιωάννης Β’ Κομνηνός, Κανόνες Μονής Παντοκράτορος (Παντοκράτορος), σσ. 113-115. Για προσαρτημένα μοναστήρια βλ. σσ. 69-73. Για εκτάσεις, βλ. σσ. 115-125.

16. «Оскільки великий тягар піклування, як усередині, так і поза обителі, пов’язаних як із справами духовними, так і тілесними, як це викладено в самому Статуті, робиться розумне нагадування, що Ігумен монастиря не в змозі одноосібно керувати і зневажати все, що зазначене в рівній мірі. оскільки він зможе розділити себе між багатьма справами, то через це ми поклали призначити різних економів… Ігумену ж старанно і ретельно наглядати за всіма економами на місцях і спрямовувати їх до належного виправлення… Усі економи повинні діяти з ведення та схвалення Ігумена … »

17. Gautier, P., «Le typikon du sébaste Grégoire Pakourianos», Revue des Études Byzantines 42 (1984), σ. 59 καί σ. 85.

18. Gautier, P., “Le typikon de la Théotokos Évergétis”, Revue des Études Byzantines 40 (1982), σσ. 47-51.; Νεοφύτου Πρεσβυτέρου μοναχοῦ καί ἐγκλείστου τυπική σύν Θεῷ διαθήκη περί τῆς ἰδίας ἐγκλείστρας νήσου Κύπρου τῆς Παφηνῶν ἐπαρχίας, τῆς καί νέας Σιών ἐπονομασθείσης, ἤτοι ἐξ εὐδοκίας Θεοῦ σκοπευτήριον ἔνθεον, Ἱ. Μ. Ἁγίου Νεοφύτου, Ἁγίου Νεοφύτου τοῦ Ἐγκλείστου Συγγράμματα, τ. Β΄, ἐπιμ. τῆς Τυπικῆς Διαθήκης Στεφανῆς, Ι.Ε, Πάφος, 1998, σσ. 36 καί 43-44.

19. Для вирішення зовнішніх питань законодавство Юстиніана визначає «апокрисіарія», тобто якусь зовнішню особу, яка часто має політичну вагу – яка б несла відповідальність за зв’язки обителі з цивільною та церковною владою. Преподобний Афанасій у своєму Статуті (1005) призначає (зовнішнім) Епітропом патриція Никифора з найславетніших, як байдужого до життєвих благ. Михайло Атталіат у Заповіті (1077) заснованому ним монастиря визначає епарха як захисника в судах інтересів монастиря та його злиденного дому «заради порятунку своєї душі». Участь мирян, незважаючи на зловживання, була, як видається, необхідною і неминучою. Найважливішу роль візантійський період грала посаду ефорів, інакше кажучи доглядачів, і навіть посаду харистикариев. Багато ктиторів в ефори обирали самого імператора. Участь мирян у церковній діяльності була невід’ємною частиною життя в Церкві загалом. Поряд із цим, згідно з церковним правом, ченцям заборонялося приймати на себе піклування про мирське і заступництво з боку мирян, коли воно було свідомим, дозволяло ченцям слідувати невідступно і неухильно до свого духовного призначення.

20. Ἀββᾶς Ισαάκ, Λόγος 73, 33

21. Ἀρχιμ. Αἰμιλιανός, «Κανονισμός Ἱ. Κοινοβίου Εὐαγγελισμοῦ τῆς Θεοτόκου», 14,  Κατηχήσεις καί Λόγοι 1, Σφραγίς Γνησία, σ. 191.

22. ἔκδ. Schwartz, Leipzig, 1939, σ. 142 καί σ. 178 Ὅταν τόν ἀναζήτησε ὁ Βασιλεύς Ἀναστάσιος, βρῆκαν τόν ἅγιο σέ μία γωνία τοῦ κονσιστορίου, ὅπου στιχολογοῦσε ἤσυχα τούς Ψαλμούς. Καί τήν δεύτερη φορά, ὅταν ἐστάλη στήν αὐλή τοῦ Ἰουστινιανοῦ μετά ἀπό τήν αἱματηρή ἐξέγερσι τῶν Σαμαρειτῶν (531), μόλις ὁ αὐτοκράτορας τόν εἶδε ἐξαστράπτοντα ἀπό θεῖο φῶς, ἔτρεξε νά προσκυνήση τόν Γέροντα καί ἀμέσως διέταξε νά γίνουν δεκτές οἱ παρακλήσεις πού τοῦ παρουσίασε γιά τήν Ἐκκλησία. Καί ἑνῶ οἱ ὑπάλληλοι διεκπεραίωσαν τήν ὑπόθεσι, ὁ ὅσιος στεκόταν πάλιν κατά μέρος ἀπαγγέλλοντας τήν Τρίτη Ὥρα. Σέ ἕνα μαθητή, πού ἀποροῦσε γιά τήν φαινομένη ἀδιαφορία του γιά τόσο σημαντική ὑπόθεσι, ἀπήντησε: «ἐκεῖνοι τέκνον τό ἴδιον ποιοῦσι· ποιήσωμεν καί ἡμεῖς τό ἡμέτερον».

23. Βίος ἕτερος Ἁγίου Παχωμίου 25, Halkin, σ. 193, 19-20.

24. Ἀποκ. 21, 1-3.

25. Πρός Διόγνητον ἐπιστολή, 5, 9.

26. Μαντζαρίδης Γεώργιος, «Μοναχισμός καί πνευματική ἀποστολή τῆς Ἐκκλησίας», Πρόσωπο καί Θεσμοί, σσ. 165-66.

архімандрит Єлисей, настоятель монастиря Симонопетра (Свята Гора Афон)

2015 р. Б.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Усамітнення – це стан, які потребує будь-яка людина, бо Бог створив нас таким чином, щоб ми могли розмовляти з Ним наодинці. Якщо людина має можливість усамітнитися, вона може говорити з Богом обличчям до обличчя (Вих. 33:11).

Втім, Церква ніколи не вважала усамітнення несумісним з життям в громаді, в сім’ї гуртожитку. Спілкування – це та сходинка, яку чернець повинен пройти, щоб піднятися до життя на самоті, а усамітнення – це досконале спілкування з Богом.

Можливо, дехто вважає, що чернець – це людина, яка відділена від життя в суспільстві і отже, не може бути названа людиною соціуму. Однак це не так.

Люди в світі зовнішнє складають суспільство, але вони зайняті собою, повсякденними справами і турботами про мирські справі. Вони марно намагаються наздогнати предмети цього життя, що постійно зникають.

Чернець же справді живе в суспільстві з іншими людьми, він нероздільний з ними. Звичайно, скільки буде таких людей – це вже вибір самої людини, їх може бути п’ять, може бути п’ятдесят. Але чернець завжди пов’язаний з оточуючими людьми, і це дуже важливо, бо правильне, справжнє спілкування – це умова духовного життя. Подібне щире спілкування відбувається, коли чернець несе послух, і особливо – коли він молиться разом з братством за богослужінням. Якщо людина серйозна, мовчазна і не шукає іншого спілкування, крім слухняності та богослужіння, то доводить, що вона мудра. Молячись за богослужінням, людина перебуває разом з Богом, святими та всім творінням. За богослужінням людина відчуває себе членом загального тіла, відчуває покаяння і тепло, яке дає їй служба, а тоді, звичайно, йї стають непотрібним зовнішні радості та розваги. Вона відчуває і дослідно переживає, що вона єдина з усією Церквою і перебуває в єдності також і з ближніми.

Людина, яка не може відчути біль і радість ближнього, виконувати його бажання, в мирі йти з ним поруч, людина, що не приймає інших, замкнута (звичайно, мається на увазі замкнутість психологічна, а не духовний стан усамітнення), – така людина не може ні молитися, ні перебувати у тверезості, ні бути єдиною з Богом.

Тверезість, яке з зовнішньої сторони здається приналежністю лише самого строго відлюдництва, насправді не може відбуватися ченцем в поодинці, без закликання Святого Духа. Тверезість розуму, неспання – це переважно праця нашого духу, «переслідування» Духа Святого, слідування за Ним, тобто це сама вища праця, дарована людині Богом. Наш розум, дух, наближається до Бога і єднає нас з Ним.

Таким чином, тверезість – це залучення Святому Духу, головна справа і подвиг ченців як апостолів. Адже хто такий апостол і що за служіння він несе? Апостол – це людина, що побачила Бога і покликана Ним, людина, в якої діє Бог. Апостол, як Богоносець, передає Бога іншим людям. Саме в цьому суть чернечого життя.

Тверезість здійсняється на самоті, але в той же час тверезість – це внутрішнє спілкування, справжня бесіда ченця з Богом, якщо можна так сказати – таємничий вираз любові Бога до ченця і ченця до Бога. Тверезість тим самим являє собою найвищий вияв причастя божественного єства, як каже апостол (див. 2 Пт 1:4), і найбільш доступно в житті відлюдницькому, безмовному. Відлюдницьке життя захоплює нас, до відлюдників тягнуться, всі ми хочемо відчути божественне світло, яке вони випромінюють, хочемо щоб і нас осяяв цей світ і благодать, яку вони мають, хочемо почути поради, які промовляютсья як би Божими устами, хочемо вклонитися їм як Христу. Це було і в давні часи, це відбувається і зараз, з сучасними святими. Хто для нас найулюбленіші святі? Звичайно, відлюдники.

Ми відчуваємо, що ці святі люди, які трудяться в мовчанні, мають повноти спілкування зі Святим Духом і освічені Їм, і ми відчуваємо, що вони розуміють нас та відкривають для нас наше справжнє «я», свої гріхи, чи добрі нахили.

Чи правильно чернець користується своїм усамітненням, можна дізнатися за деякими ознаками: якщо у нього є радість, повага до інших людей, готовність допомогти і внутрішній мир. Те, наскільки правдиві ці якості, показує любов ченця до ближніх і те, що його серце відкрите і «цілком природно і щиро», як каже старець Еміліан. Він приймає ближнього таким, яким він є, не заводить особливою дружби з якимись людьми, не цікавиться усім, що непотрібно ченцю, що не робить зауважень братам, що не завдає ран серцю ближнього, не поводиться їдко, іронічно, вперто або зневажливо по відношенню до ближнього, не робить йому на зло, не сперечається, працює не покладаючи рук, але при цьому не нарікає, без жалю приймає зміну послуху, передає свою радість братству і сприяє єдності між братами.

Такий чернець на загальному терені християнського подвигу веде свою війну, наслідуючи Христу в міру, що надана кожному.

В ідеалі чернець повинен зберігати справжнє усамітнення, перебуваючи в суспільстві братів. Для цього він повинен дотримуватися ряду умов, докласти працю. Деякі з цих умов ми вже згадали, спираючись на старця Еміліана, а тепер розглянемо їх більш детально.

І перша умова – це шанобливість до ближніх і з боку ближніх. Старець Еміліан підкреслює, що всі ми бажаємо відчувати підтримку серед оточуючих, ми не можемо нормально жити, якщо відчуваємо, що ближні нас не люблять, не поважають, з нами не рахуються, нас не шанують і не визнають. Але для того, щоб нас любили і не ображали, потрібно себе гідно поводити. Повагу ближніх потрібно заслужити. Потрібно вести себе так, щоб ближні не могли сказати нам щось образливе. Будемо відкритими, радісними людьми, але будемо стояти перед Богом і правильно поводити себе по відношенню до людей.

Зазвичай, зневажливу поведінку іншої людини по відношенню до нас, її небажання спілкуватися з нами буває ознакою, що ми самі дали їй привід. Ми показуємо, що не любимо її, не хочемо заради її принести себе в жертву, попрацювати, не поводимо себе шанобливо. Чернець, який живе в монастирі, в співтоваристві братів (а монастир – це перш за все співтовариство святих, і тільки потім – громада), долає земне і людське та крокує невинний по своїх шляхах (Пс. 117:1), невинний при будь-якому спілкуванні з іншими людьми, як каже апостол (див. 1 Ср. 1:15).

Хоче чернець в своєму спілкуванні з людьми і Богом бути справжнім монахом? Тоді він намагається не заздрити, жити непомітно, так щоб його голос не було чути всюди, не суперечити, не скаржитися, не заявляти про свої права, і коли щось з ним відбувається, приписувати провину собі. «Я гідний всього того, що трапилося в моєму житті», – говорив один старий чернець.

І хоча зазвичай ми схильні виправдовуватися, Господь судить інакше. Він бере до уваги те, що думає про тебе твій ближній. Старець Еміліан стверджує: «Бог запитає про тебе думку твого брата, а тебе запитає думку про брата»

Чернець повинен також подбати про розподіл свого часу. Авва Ісая наставляє, що послух не повинний зробитися приводом нехтувати духовним життям, молитвою в келії і на богослужінні. Робота не повинна забирати час від богослужіння і читання, в монастирі кожен зобов’язаний жити духовним життям. Чернець повинен працювати на послуху з ретельністю, але робота не повинна забирати в нього весь його час і забирати всі тілесні сили, так щоб після він вже не міг докладати зусиль у духовних заняттях.

Крім того, дуже важливо мовчання і правильна поведінка з іншими людьми. Як знову ж згадує старець Еміліан, мовчання і дотримання деякої розумної дистанції – ось що пов’язує і зближує людей, в той час як розмови, багатослівність та часті зустрічі роз’єднують. Духовне життя передбачає, що наші зустрічі з братами відбуваються лише на послуху та богослужінні або, рідше, при особистих спільних повчальних бесідах.

Загальна робота, тобто ті послухі, які виконує всі братство спільно, міцно з’єднує людей. І, навпаки, постійне спілкування один з одним, розмови, особливо наодинці, в келіях, нас розлучають. Тоді ми занурюємося у темряву і передаємо один одному вже не Бога, але власне «я», що створює між нами розділення і розмежування, а потім вступає в справу егоїзм, який руйнує все добре.

У правильному усамітненні наш дух пробуджується, воскресає і закликає Духа Святого. Як дзеркало, на яке потрапляє світло, відразу перетворює все в світло, так і дух наш змінюється, лише тільки на нього потрапляє промінь духовного світла. Це з’єднує нас з Богом і з ближніми.

Протилежний полюс чернечого усамітнення – замкнутість. Замкнутість буває показником того, що людина любить не Бога, але саму себе.

У замкнутості багато причин, нерідко вона пов’язана з психологічним станом людини, схильної до уразливості, або з тілесними хворобами і неміччю, або з характером, або з почуттям власної неповноцінності. Вона може виникати через те, що людина перекладає вину на інших, може залежати від обставин, проте глибинна причина все ж криється у сильному самолюбстві, за яким слідує егоїзм з усіма наслідками.

Симптоми відомі і їх безліч. Це нарікання, лінощі, підозрілість, критика ближніх, непослух, відстоювання своєї думки, прагнення більше інших працювати у пості, молитві й інші подвиги, зневага до життя монастиря, перебільшена прихильність до формального боку статуту й обряду, смуток, що ховається під маскою мовчазності, захист справедливості і перш за все опір у відповідь на поради і зауваження. Всі ці ознаки свідчать про нестачу смирення і сильно розвиненому самолюбстві.

У тлумаченні на авву Ісаю старець Еміліан наводить один приклад і каже: «Поруч зі мною працює брат. Він добре працює або погано, сам він хороший чи поганий? Якщо ти даси йому яку завгодно оцінку, то тут же втратиш Бога. Якщо ти судиш про нього як про доброго, то після проти тебе озброїться помисел, ти відчуєш розчарування або свою неповноцінність і будеш вважати Бога винним в цьому. А якщо ти поставиш ближнього нижче себе, то впадеш в егоїзм. Ось так: судиш людину і втрачаєш Бога.

Думка, яку ми маємо про будь-кого, навіть просто помисел про нього, стає відправною точкою, причиною нашого роз’єднання з цією людиною. Тоді моє спілкування стає роз’єднанням, замкнутістю, в той час як чернецтво – це спілкування. І якщо я протиставлю себе якійсь людині, внутрішнє обговорюючи або оцінюючи її, тут же споруджую неприступну стіну між їй і мною. З цього дня я розлучаюся з братом, а потім і з братством.

Звичайно в своїх судженнях ми всіх вважаємо бездарними: цей погано працює, цей не молиться, той не має віри, в іншого немає любові, немає надії, немає Бога, немає моральності, у того з головою не в порядку, він не любить Бога . Дозволь помислам діяти в своєму розумі хоча б найменше час – і твій розум може стати місцем безлічі аварій, тому що неможливо, пустившись в міркування, щоб не почати вважати інших ні до чого не придатними. І навіть якщо ти не знаєш всіх худих сторін людини, їх знайде сатана».

Замкнені ченці, як раз з тієї причини, що їм не вдається налагодити відносин з Богом і людьми, тобто вони не досягають успіху в найважливішому для них занятті, намагаються створити про себе добру уявлення і створюють якогось власного ідола, що дозволяє їм виправдатися з зовнішньої сторони і заглушити голос і докори сумління. Замість того щоб змиритися і тим самим привернути благодать Божу, такі люди, як правило, прагнуть піти від почуття власної неповноцінності за допомогою непосильних подвигів або «усамітнення» і «безмовності».

Нерідко серед ченців зустрічаються люди, які трудяться тільки для того, щоб насолоджуватися спогляданням Бога: вони або більше моляться на чотках, або постять. Але вони терплять крах, бо Бог не може зробити для них нічого. Вони усувають від себе Бога, стають притягує силою для гріха, відчаю, а в підсумку – впадають в оману, руки сатани. Особливо ж вони впадають в недбальство і розбещеність, так що з висоти своєї «святості», на якій, за їхніми розрахунками, їм повинен зустрітися і відкритися Бог, спадають в найглибші прірви гріха. Це відомо нам з житій святих і прикладів із сучасної дійсності.

На підставі цього короткого огляду, обумовленого рамками статті, можна зробити висновок про те, яке значення має єдність, справжнє спілкування ченців між собою, що таке правильне усамітнення і згубна замкнутість.

Коли ми відчуваємо себе єдиним тілом з ближніми, як люблячі і поважають один одного брати, коли ми не втручаємося в життя ближнього, а він – в наше, тоді відчуваємо світ, впевненість, свободу. Тоді ближній не стає на заваді в нашому житті, ми не боїмося його присутності, а він – нашої. Ми спокійно будуємо своє життя, ми щирі, любимо працювати і молитися.

Навпаки, коли відбувається розлад у стосунках між двома або більше людьми, ці люди не можуть ні молитися, ні читати. Бог втрачається з поля зору людини, коли втрачено ближній. Місце ж писання, де говориться: «Якщо ти не любиш брата свого, то як полюбиш Бога?» (Див. 1 Ін. 4:20) – дуже вірно, тому що людина – це щось зриме. Якщо твої відносини з братом завжди на межі розриву, то як ти можеш думати, що любиш Бога? Якщо ти не можеш спілкуватися з тим, кого бачиш, хто говорить з тобою і з ким ти говориш, у кого є серце, хвороби, то як же ти будеш спілкуватися з Богом? Якщо ти не можеш співчувати братові, як тобі співчуває Бог, то як полюбиш Бога?

більш того, розлад в людських відносинах – стан абсолютно неприродне. Як неможливо уявити, що моя права рука не працює разом з лівої, що очі не дивляться разом, а ноги разом не ходять, так само неприродний поділ членів одного тіла Христового. З того моменту, як в наші відносини входить розлад, все йде криво і навскіс, все ми сприймаємо перекручено і прірва стає все більше і більше.

Тому всі отці-аскети вважають наше ставлення до ближнього як підставу і умову нашого єднання з Богом, як міцну основу існування духовного життя і як доказ нашої любові до Бога. Близького ми повинні вмістити в своє серце, повинні вміти з ним працювати і спілкуватися. Все, що засмучує наші відносини з ним, має бути усунуто, бо це неодмінно засмутить і наш зв’язок з Богом.

Усамітнення по Богу, життя в келії, – ось що приносить їжу для душі людини, дозволяє їй налагодити гармонійні стосунки з ближніми. У свою чергу правильні відносини з ближніми створюють хороші передумови для усамітнення з Богом, так що одне підтримує інше.

Узагальнимо сказане в небагатьох словах. Якщо ми педантично дотримуємося монастирського розпорядоку дня, тобто виконуємо своє правило, молимося за богослужінням, служимо братам зі смиренням і ревнощами, по силі творимо молитву і стежимо за своїм розумом і мовою, так щоб нам не базікати (бо зазвичай наші слова і розмови – це удари мечем, які розрубують духовні зв’язки і вбивають нашу любов), якщо ми віддаємо своє серце, як каже авва Ісая, «на послух отцям своїм», якщо ми любимо смиренність і воліємо спокій ближнього свого спокою, прагнемо миру і прощаємо інших, незалежно від своїх душевних або тілесних хворіб, характеру і обставин, тоді наш духовний шлях і відбувається по Богу, і нам не загрожує згубна замкнутість і принадність. Тоді наша молитва в келії буде відкривати для нас небо і Царство Небесне, тоді благодать Божа вселиться в нас.

Це означає, дорогі отці і брати, що в своєму житті в монастирі, в нашій поведінці в суспільстві, ми повинні намагатися з усіма зберігати мир. Якщо ченцеві не вдається налагодити відносини з братами, він ніколи не зможе встановити зв’язок ні зі святими, ні з ангелами, ні зі Святою Трійцею. Якщо ж чернець стежить, щоб його поведінка з братами було бездоганною, то і вони завжди будуть відчувати себе поряд з ним спокійно, впевнено, у них буде духовне почуття радості, тепла, освіти навіть просто від присутності такої людини.

Цілющий засіб для цього ніколи не старіє і називається самозреченням, наслідуванням Христа і крокуванням за Ним; це образ, ікона святого Христа, що з’єднує в собі усамітнення і пустелю, спілкування і любов, послух і самопожертва, хрест і смерть, дає заставу воскресіння, нетління і невечірнього Царства.

І нарешті, оцінимо сказане духовно, станемо вище бачного, що не будемо дивитися на речі з гуманістичної або психологічної точки зору, як диктують нам наші гріхи і беззаконня. Проживання та спілкування братів у гуртожитку, повсякденна дійсність, складна або проста, суєтне або проблемне, спокійна або інколи дуже бурхлива, – це покликання святе, покликання до братнього одностайності, це зібрання і торжество з ликами ангелів і святих, які завжди зберігають і оберігають монастир , це трон Бога, Який бажає вже зараз показати Своїм чадам глибини Царства Божого, невідоме й таємне мудрості Своєї (Пс. 50:8), бажає розпалити в них бажання удостоїтися стежити і відчути це Царство.

Для ченців таке очікування Царства – це їхнє життя, їх любов, благання, пристрасть, їх сьогодення і майбутнє.

архімандрит Єлисей, ігумен монастиря Сімонопетра (Свята Гора Афон)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

]]> http://kyiv-pravosl.info/2020/03/12/usamitnennya-ta-vidlyudnytstvo/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2018/06/06/sens-i-znachennya-kelijnoji-molytvy-u-duhovnomu-zhytti-bratiji-monastyrya-spilnoho-zhyttya/ http://kyiv-pravosl.info/2018/06/06/sens-i-znachennya-kelijnoji-molytvy-u-duhovnomu-zhytti-bratiji-monastyrya-spilnoho-zhyttya/#comments Wed, 06 Jun 2018 18:46:17 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=5868 Continue reading →]]> Тема келійної молитви дуже важлива для життя монастиря спільного життя. З самого початку я хотів би уточнити, що маю намір спиратися на дух і молитовний досвід старця Еміліана [1] і ченців нашої обителі в більшій мірі, ніж на власний убогий і недостатній досвід. Сама по собі повнота Церкви вже є гуртожиток. Для ченців, які відріклися від усього мирського та свого колишнього життя, монастир стає місцем, де вони відкрили для себе Бога; їхнє життя переходить в іншу реальність, а саме в реальність Царства і останніх днів, де все буде виконано для слави Божої. Їх життя, позбавлене від будь яких компромісів зі світом, є невпинне стояння перед Престолом Божим, подібно до ангелів. Показовий євангельський вислів, «що деякі з тут … не зазнають смерті, доки не побачать Сина Людського, що гряде в Царстві Своєму» (Мт. 16:28), звернений до ченців. Кожен чернець почув спрямований особисто до нього заклик Христа. Або в результаті примусових дій, або за життєвими обставинами, або в процесі послідовного християнського виховання, але, так чи інакше, погляд Христовий зупинявся на ньому і закликав його до того, щоб залишити все і слідувати за Ним. Але досконале крокування за Христом відбувається у ченців за допомогою молитви, у чому вони наслідують апостолів. Таким чином, ми постараємося пояснити, як вписана приватна молитва у житті монастиря спільного життя, розкривши кілька аспектів і того, і іншого.

Невпинне служіння Богу

Як учні пішли за Христом на гору Фавор, так і чернець вступає в обитель, і там йому – головним чином, звичайно, завдяки служінню Богу – відкривається світло Господнє. Це світло подібне до світла, яким просяяло обличчя Господа. Те ж відбувається і в інших проявах спільного життя: у працях, у відносинах між братами, на трапезі, при прийомі гостей, при догляді за немічними та людьми похилого віку, на загальних братських бесідах і т. д., Тобто все це у монастирі уподібнюється ризам Господа, які зробилися білими від Божественного світла, яке відбилася у них. У монастирі все є богоносним, все є невпинним служінням. Служіння Богові знаходиться в центрі життя, служби регламентують кожен момент, а будь-яка діяльність починається і завершується у храмі, з молитвою і співом. Первісне покликання від Господа подібне іскрі, яка спалахнула в серці, щоб дати поштовх, що спасає від приваблення світу цього. Ця іскра надзвичайно полегшує випробування і навчання суворості подвижницького життя, але є небезпека, що вона згасне, якщо не підживлювати її, бо чернець покликаний сприйняти таємницю одкровення Божого, яке явно і таємно виражається у церковному богослужінні.

Це сприйняття відбувається двома способами: за допомогою подвижницької битви та келійної молитви. Аскеза має на меті допомогти ченцеві очиститися від пристрастей, початок яких – себелюбство, і чинить його вмістилищем, який приймає святині Божественної енергії; молитва ж є сполучною ланкою, що з’єднує ченця з Богом, – за допомогою молитви він говорить з Господом і чує Його відповідь.

Молитва як істотна складова життя ченця

Оскільки монастир є місце безперестанної присутності Божої, неможливо, щоб молитва не була центром життя ченця. «Чернече проживання неможливо без молитви – а оскільки служіння здійснюється невпинно, – без безперервної молитви», – говорив нам старець Еміліан і додавав: «Коли чернець молиться, він стає людиною, що показує, у першу чергу, що вона проживає у Бозі. Вона живе остільки, оскільки перебуває у молитві … Молитва служить їй передумовою її духовного зростання» [2]. Головне, що виправдовує її присутність в монастирі, це стягнення безперестанного спілкування з Богом через молитву. Способів молитви є багато, але лише келійна молитва дійсно перетворює наше існування.

Чернецтво спільного життя й відлюдне безмовне

Деякі стверджують, що келійно або розумна молитва в ходу тільки у тих ченців, які живуть у священній безмовності, а ченці, що живуть у монастирях спільного життя, зайняті лише богослужінням, і цього повинно бути їм достатньо. Однак, не існує двох різних видів чернецтва. Звичайно, є певна різниця, але вона обумовлена, головним чином, умовами проживання та організацією часу, вільного від спільної молитви і послуху.

Мета обох форм чернечого життя була і є одна: наживання близькості з Богом і особистий досвід обожнення у Христі. Історія чернецтва, завжди має на увазі два цих паралельних і взаємодоповнюючих види, демонструє тенденцію до їх взаємного зближення. Як ми бачимо, з часів преподобного Паїсія (Величковського) і до наших днів робиться спроба впровадити духовне вчення ісихастів у монастирях спільного життя. У цьому одна з характерних особливостей нинішнього відродження і розквіту Святогірського чернецтва. Сьогодні молодь, яка приходить на Святу Гору (підозрюю, що те саме відбувається і в інших монастирях), здебільшого прагне жити за нормами гуртожитку, маючи при цьому можливість жити і індивідуальним духовним життям.

Давайте подивимося, як здійснюється келійна безмовна молитва в умовах монастиря спільного життя.

Келія ченця: Вавилонська піч

Коли ввечері, після повечір’я, чернець повертається у свою келію, він не відділяється від загального тіла братства. Келія являє собою його особистий простір, але при цьому вона невід’ємно належить гуртожитку. Все, що в ній знаходиться, – меблі, ікони, книги, облачення і т. д. – зміщене там з благословення. Що б не почав робити чернець у келії – відпочивати, молитися, думати про своє життя, готуватися до сповіді і причастя, – все це має органічний зв’язок з рештою життя монастиря. Звичайно, чернець відпочиває у келії, але при цьому келія не місце для відпочинку. Насправді вона являє собою арену подвижницької бійки і місце зустрічі з Богом. Деякі стародавні чернечі тексти порівнюють келію з Вавилонською піччю, де чернець, подібно до трьох хлопців, випробовується, очищається і готується до зустрічі з Богом. Келія є для ченця заповідним місцем, куди не повинно проникати нічого зі світу, щоб дати йому вибороти зустріч з Богом для отримання благословення від Нього (див. Бут. 32:24-30), і тоді його можна буде називати, як і Якова, який бачив Бога.

Келійне правило, або «приватна літургія»

У келії чернець виконує своє правило, складається з певних визначених старцем числа земних поклонів, молитов на вервиці, читання священних книг і будь-яких інших молитов. Існує – і повинно існувати – велика різноманітність за частиною змісту, способу виконання, часу і тривалості келійного правила, у силу того, що люди є різними та мають різну ступінь тілесної витривалості, темпераменту та характеру. Все це повинен брати до уваги духівник при призначенні молитовного правила для свого послушника. Деяким чином, келійне правило для особистого життя ченця має те ж значення, що і богослужбовий статут для храму, лише з тією різницею, що правило, по-перше, має бути під силу ченцеві, а по-друге, робитися більш складним у міру його духовного зростання . Одна справа – правило для початківця, інше – для ченця, який несе якісь важкий послух, інше правило – для немічного, інше -для літнього. На зустрічі зі старцем чернець, зрозуміло, сповідує йому всі свої гріхи, відкриває помисли, просить ради, але головна розмова стосуватиметься правила: як іде молитва? чи є проблеми зі сном? втомлюється він від поклонів? чи слід займатися більше? які твори подвижників слід читати, щоб сильніше розпалилися серце і т. д. Регулярний перегляд келійного правила є істотним показником духовного зростання кожного свідомого ченця.

Духовне життя як таке не повинне зводитися до келійно правила. Воно являє собою просто той необхідний мінімум, який зобов’язаний щодня і в певний час виконувати чернець, щоб «пам’ятати, що він відлучений від Бога і позбавляється Його Благодаті», як нас вчив старець Еміліан. Питання сталості правила має істотне значення, що незмінно підкреслюється духівниками. Не можна виконувати правило тільки тоді, коли у тебе є на це настрій, а якщо вже ти пропустив його, про це слід повідомити свого духівника і сповідника як про відступ від свого чернечого обов’язку. Тому правило повинно бути розраховане так, щоб його можна було виконувати щодня, з увагою, смиренням і повним усвідомленням того факту, що не ти пропонуєш Богу щось, але – постаєш перед Ним, просячи Його милості. Таким чином, правила не вироджується у просту звичку і не стає формальним обов’язком, що виконується ченцем «аби звільнитися», і з думками про інше. Оскільки саме під час виконання келійного правила монах докладає всіх зусиль до борні за зустріч з Богом, ми в нашій обителі воліємо називати його «бдіння» або «келійна літургія», не тільки тому, що воно відбувається переважно вночі, але головним чином тому, що воно являє собою очікування і сподівання Бога, спрямована вгору напруга всіх сил ченця. Мінімум, який визначається йому старцем з ласки, може стати тим запалом, який розпалить в ньому горіння божественної ревності, і тоді правило розтягнеться у часі і зросте у силі, заповнюючи всю ніч. В братії старця Йосипа Ісихаста правило тривало шість годин і складалося виключно з розумної молитви, а в багатьох святогорських монастирях ченцеві надається можливість щоночі присвячувати принаймні чотири години молитві, крім добового кола богослужінь. «Келійно літургія» являє собою простір  таємничого досвіду, вхід у «хмару», що вкрила трьох апостолів після явлення Світу, безодня богопізнання, – тому і відбувається вночі.

Ніч – це час божественних одкровень, великого богоявлення у Святому Письмі, це час, коли Бог схиляється над людьми. Тому-то і пророки, і наш Господь Ісус Христос молилися ночами (див. Мт. 26:36, Лк. 21:37). У ці години людина, позбувшись від розсіювання розуму, може спорудити бар’єри проти помислів, піднестися до Бога, говорити з Ним, пізнати Його, щоб Він став з невідомого і абстрактного Бога його власним Богом. Без нічного молитовного діяння Дух Святий не буде діяти в нас і говорити з нами – як вчив старець Еміліан, поміщають цю частину діяння ченця в самий центр його життя [3].

Таким чином, келійне правило настільки важливо, що здійснення його в церкві безпосередньо перед ранковим богослужінням знецінює його. Звичайно, таке перенесення дає гарантію, що ченці виконають правило, але при цьому втрачається його особистісний характер. У келії чернець може розчинити своє серце, ставати на коліна, молити, плакати, змінювати позу для боротьби зі сном, а в храмі ці можливості стають недоступні, і правило набуває літургійний і об’єктивний характер, займаючи місце служби. При цьому містить усі ті ж елементи, але набуває богослужбову форму.

Передумови нічної молитви

Як богослужіння має свій статут, так і «літургія у келії» має певні передумови, за відсутності яких її мета не може бути досягнута. Коли чернець входить у свою келію, або, скоріше, після того як він, відпочивши кілька годин, прокинеться посеред ночі, щоб виконати своє молитовне правило, він не повинен привносити у келію нічого зі світу. Він повинен бути вільний від життєвих турбот і занять, пов’язаних з його послухом, не мати ні до чого пристрастей і цікавості. Він повинен також знаходитися у стані внутрішнього миру і єднання з усіма своїми братами, не мати ні до кого образи або заздрості, ні навіть докорів сумління за можливі гріхи. Цей мир запанував у душі насамперед у результаті чистої сповіді і одкровення помислів, а також після короткого дослідження самого себе, яке може передувати виконанню молитовного правила. Приблизно так само наставляв старець Еміліан: «Треба спустошити себе, постійно очікуючи пришестя Святого Духа. Ми повинні перебувати у небесному, щоб у будь-який час Його прийняти. У пості, у тяготі, у болях, зі спрагою приниження, у відмові та мовчанні, щоб сподобитися вмістити Святого Духа … Дух зазвичай сходить в шлунки порожні і в очі несплячі» [4].

Тільки без турботи про щось можна отримати розтрощення серця, благочестя, смиренне усвідомлення того, що ти наповнений беззаконням і темрявою, і зробити все, щоб «розчулити Бога» і залучити Дух, щоб він благословив тебе.

Тверезість духу і Ісусова молитва

Крім того, що чернець виконуватиме в цю годину, слідуючи даним йому старцем повчанням, головним його завданням буде спустошення розуму від усього, будь воно хороше або погане, «щоб ми вирощували нашу місткість тверезістю, чуванням, мовчанкою і викопуванням колодязя радості, миру і небесного життя, яка називається Молитва Ісуса» [5]. «Місткість залежить не тільки від нашого настрою і від того, наскільки ми любимо Бога, а й нашої праці, зусиль і від проливати нами поту, а чим більше зростає наша місткість, тим більше дає нам Бог» [6].

Це спустошення в святоотцівській духовній термінології іменується «тверезість». Вона складається у увазі, у недосипанні, у спостереженні за помислами, що приходять на розум і прагнуть увійти в серце, щоб захопити фортецю душі. Тверезість – головна справа ченця, оскільки до нього, здебільшого, не відноситься боротьба з тілесними спокусами. Це «мистецтво мистецтв та наука наук», яку важко осягнути того, хто ще живе в сум’ятті розваг розуму і мирських пристрастей. Тому ми не можемо говорити про тверезість і про внутрішню боротьбу, коли немає відповідної «безмовності». У нічній тиші чернець може стежити за своєю думкою і відкидати різні помисли, щоб віддатися тільки одному призивання Імені Христового. Тверезість і односкладова молитва суть невід’ємні супутники таємничого життя, так що у одному неможливо боротись без іншого, через рухливості розуму, який завжди потребує будь-яких занять. З цієї причини для відкидання нападів різних помислів, я даю своєму розуму одне-єдине заняття – закликання Імені Христа як непоборну зброї і засоби освячення [7]. Таким чином, Ісусова молитва, розумна молитва, цей царський шлях – і є головна зброя ченця в цієї битві, і містить вона в собі згусток всього досвіду, накопиченого Церквою. Немає потреби зупинятися тут докладніше на мистецтві Ісусової молитви, ретельно описане у текстах отців душевній тверезості і дохідливо поясненне великими богоносним отцями XIX століття. Ісусова молитва – найефективніша форма молитви, але не єдина, тому було б нерозумно примусово нав’язувати її всім ченцям. Деяким односкладова Ісусова молитва може приїстися, і стати перешкодою для вільного спілкування з жаданим Господом, причому не через віддання пристрастям або незрілості, але просто у силу темпераменту і душевного стану.

Згідно вірному учневі преподобного Паїсія (Величковського) преподобному Георгію Чернікському, нав’язування єдиного правила Ісусової молитви послужило однією з причин швидкого розпаду великого братства Нямецької обителі після смерті преподобного Паїсія [8]. Відповідно, можна рекомендувати односкладові Ісусову молитву для нічного правила, але краще не нав’язувати її, бо для братії повинна існувати й деяка різноманітність.

Не варто забувати також про те, що великі отці пустельники і великі богослови таємничого життя не вдавалися до Ісусової молитви, а, скоріше, читали псалми і Святе Письмо.

У поглибленні свого досвіду і в духовному керівництві дуже допомагає те, про що говорить авва Касіян Римлянин у своїх бесідах з пустелі про різні типи молитви (моління, молитви, прохання й подяка), про блаженство під час різних молитов, про те, кому підходить той або інший вид молитви, так само як і про значення молитви, яку здійснюють у тиші келії.

Головне, за чим повинен стежити, несплячий чернець, незалежно від того, чи займає він свій розум односкладовою Ісусовою молитвою або іншими її видами, – це почуття стояння перед Христом, про який йдеться в псалмі): «Повсякчас бачу я Господа перед собою» (Пс. 15:8). Тут потрібно провести поділ між безперервною молитвою або молитвослів’ям, з одного боку, і, з іншого, – невпинним пам’яттю про Бога, що і є потрібним результатом. Це невпинна пам’ять про Бога досягається не тільки молитвою, але і всіма тверезими справами та життям у чернечій спільноті. Особливий акцент слід робити на всебічному «зберіганні розуму», але самі слова, повторювані невпинно, дуже корисні і «піднімають» розум. Молебний крик древніх отців, наприклад, «Боже, на поміч мені прийди, Господи, поспіши допомогти мені» (Пс. 69: 2) був обраний не випадково, так само як і більш пізній «Господи, Ісусе Христе, помилуй мене», бо вони висловлюють усі переживання, які може вмістити у себе людська природа. Ці слова можуть вимовлятися при будь-яких обставинах, підходячи для відкидання будь-якої спокуси і для задоволення будь-якої потреби. Їх потрібно використовувати і в труднощах, і у благословенний час, щоб зберегти невимовне і оберегти себе від гордині. Ці слова стають передчуттям спасіння, диханням Божества, твоїм постійним бажаним і добрим супутником.

Ми не повинні піклуватися про те, щоб молитва здобула «результат», або щоб Господь дав нам обдарування як якась відплата. Такий настрій викриває егоїстичну і марнославну душу. Єдино, що мені необхідно, – це стояти перед Богом і набратися терпіння. Я усвідомив, що я ніщо, ні до чого не годжуся і ні на що не здатний, «тут стою» і кажу: «Боже мій, коли жадаєш, візьми мене, коли жадаєш, подай мені роки житія, я ж вмираю перед Тобою» . «Стояння» у храмі стає одкровенням Божим, як явно, так і таємничо. Під час внутрішньої «келійної літургії» сам чернець стоїть перед невидимим Богом і жадає побачити Його на власні очі.

Було б спокусою замилування вважати, що своєю багаторічною щоденної битвою, молитовним правилом і молитвами, ми придбаємо право побачити Бога таким, яким Його бачили багато святих, побачити Його в світлі перетворення Його обличчя. Ні. Наше «завдання» – стояти перед Богом так, щоб Він нас побачив, уподібнитися Йому, наскільки це можливо, у набутті євангельських чеснот.

Очікування Святого Духа і становить мету молитовного правила і нашого нічного чування. Критерієм успіху служать не стільки обдарування і благодатні дари, які ми отримуємо через молитву, але праця і самопожертва.

Так, після придбання нами навички крайньої обережності, яку ми можемо виробити з роками, борючись у тверезості, наша молитва перестає бути молитвою й благанням кожного часу, хоча б і дав нам Бог щось, але стає простим вслуханням у кроки Бога, що наближається, та колихань Духа. Природно, наші книги повні досвідом переживання молитви святими. Не бракує  подібного досвіду і серед сучасних ченців і черниць. У мене накопичилося багато їх листів, в яких вони особисто свідчать про своє власне життя у Богу.

Проблеми у молитві

Молитовне стояння у келії буває утруднено, коли, незважаючи на наполегливі зусилля, чернець має проблеми, пов’язані зі сном, з тілесним чи душевним болем, з втомою, з тугою, з спустошенням серця, з темрявою, невір’ям, сум’яттям помислів, з смутком, з ворожим нападом і, можливо, навіть з утрудненням вимовляти вголос слова Ісусової молитви. Тоді темрява у келії стає похмурою, а ці години – тяжкими. У таких випадках старець Еміліан неодноразово нам говорив: «Чернець відчуває найбільші проблеми у молитві … Але не варто забувати, що це не випадково … Це підтверджує, що молитва починає ставати нашим справжнім переживанням … нашим справжнім заняттям. Дай Бог, щоб ви отримували від молитви справжню насолоду. Це дуже і дуже корисно. Але знайте, що на початку (щоб не сказати довгі роки, і інший раз і назавжди) набагато корисніше мати проблеми, і перешкоди, і труднощі, ніж насолоду. Бо, коли ми стикаємося з перешкодами, піддаємося  справжньому випробуванню наша воля, наша свобода і наша любов до Бога: чи маю я в глибині своєї душі любов; чи є всередині мене божественна любов; чи звернена моя воля до Господа?» [9]

Так, ці труднощі можуть втілитися у справжнє безкровне мучеництво (μαρτύριο) для ченця, який не залишає своєї мети і продовжує протягом багатьох років щоночі боротись, можливо, нічого не відчуваючи і спираючись тільки на свою віру і на свідоцтва (μαρτυρία) святих.

Коли чернець міцно вкорінений у церковному переказі, його не хвилюють труднощі, з якими він стикається під час молитви, і він швидше за черпає радість від свого смиренного боріння. Коли ж в кінці ночі звучить дзвін до церкви, він виходить з келії, щоб зустріти братів як такий, що трудився у добром подвигу та гордий навіть своїми поразками.

Повернення в храм і приношення братству

У час, коли братія знову збираються на молитву, кожен приносить своє нічне змагання як якесь приношення, яке буде запропоновано разом з дарами Божественної Євхаристії на жертовник. Там, де все загальне, загальне і боріння, загальні і радості і загальні дари. Кожен божественний таємничий досвід не належить якомусь одному ченцеві, але пропонується всьому Братству і стає рушійною силою успіху і прийняття Духа Святого усіма членами Тіла Христового.

Церковне богослужіння збагачується нічним досвідом братів, які в гуртожитку, таким чином, мають можливість трохи долучитися до досвіду справжніх ісихастів. У той час як вдень, у круговороті послухів, випробовується справжність нічного духовного досвіду, оскільки він дає ченцеві силу перетерпіти, Бога ради, труднощі, з якими він може зіткнутися днем, виконуючи свій послух.

Вищевикладені міркування показують нам, що келійно нічна молитва є невід’ємною і органічною частиною життя монастиря спільного життя. У ній освоюється досвід таїнства спасіння, і радість, яку отримує від неї чернець, є підтвердженням справжності його обітниць перед Богом – бо «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21) – і передчуттям життя будучого віку.

Посилання

1. Архімандрит Еміліан (Вафідіс) – ігумен обителі Сімонопетра з 1973 по 2000 рік, один з найбільш шанованих старців Святої Гори Афон. Нині перебуває на спокої в монастирі Ормілія (Халкідікі).

2. Ἀρχιμ. Αἰμιλιανός. Σύναξις στήν Σιμωνόπετρα. 1978.

3. Ἀρχιμ. Αἰμιλιανός. Σχέσις Γέροντος καί ὐποτακτικοῦ στόν τόμο Νηπτική ζωή καί ἀσκητικοί κανόνες, ἐκδ. Ἴνδικτος, Ἀθήνα, 2011, σ. 451.

4.Там само. ст. 437.

5. Ἀρχιμ. Αἰμιλιανός. Λόγος περί νήψεως, ἐκδ. Ἴνδικτος, Ἀθήνα, 2007, σ. 407.

6. Там само.

7. «Ἀπαιτεῖ ἡμᾶς πάντως ὁ νοῦς, ὅταν αὐτοῦ πάσας τάς διεξόδους τῇ μνήμῃ ἀποφράξωμεν τοῦ Θεοῦ, ἔργον ὀφεῖλον αὐτοῦ πληροφορεῖν τήν ἐντρέχειαν. Δεῖ οὖν αὐτῷ διδόναι τό Κύριε Ἰησοῦ μόνον εἰς ὁλόκληρον πραγματείαν τοῦ σκοποῦ» (Диадох Фотикийский. Сто гностических глав о духовном совершенствовании . 59, SC 5bis, 119).

8. Νεός Συναξαριστής, 3ῃ Δεκεμβρίου, τ. 4, ἐκδ. Ἴνδικτος, Ἀθήνα, 2005, σ. 39 (Новый Синаксарь, 3 декабря. Т. 2. ст. 445).

9. Ἀρχιμ. Αἰμιλιανός. Σύναξις στὴν Σιμωνόπετρα, 29.11.1978.

архімандрит Єлисей, ігумен монастиря Сімонопетра (Свята Гора Афон)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Бог сподобив нас особисто знати преподобних отців: старців Паїсія Святогорця, Порфирія Кавсокалівіта, Єфрема Катунакського, Харлампія Діонісіатського, Йосипа Ватопедського, Еміліана Сімонопетрского і багатьох інших.

Всі ці сучасні святі свідчать про те, що живий Господь і що з нами Бог навіть в наш важкий час. Подвижники, імена яких ми тільки що назвали, нічим не відрізняються від преподобних отців давнини: ні подвигами, ні талантами, ні духовної мудрістю. І було б великою помилкою з нашого боку вважати, як вважають багато, що нам в спадок дісталося найгірше століття, що Бог пішов від нас, що все написане святими отцями сказано для іншої епохи та інших людей.

Загрози сучасності

При цьому, однак, потрібно чесно зізнатися, що відродження чернецтва, що спостерігалося в останні роки, сьогодні у всіх православних країнах пішло на спад.

У монастирі вже не приходить стільки послушників, як раніше; у багатьох молодих людей, які хочуть бути ченцями та приходять у монастир, нестабільна психіка, так що їм складно віддати себе в повну слухняність, з повною довірою.

Звичка до комфортного життя і спотворене розуміння свободи, прищеплене сучасним вихованням, формує людей розслаблених, млявих, в той час як раніше люди з дитинства були звичні до важкої фізичної праці і виховувалися в дусі безумовного послуху старшим. Для них не представляло складності піти по чернечому шляху, тоді як зараз життя в монастирі – це щось зовсім протилежне тому, до чого з малих років звикають в світі молоді люди.

У сучасному неблагополучному, розбещеному суспільстві діти ростуть здебільшого в неповних сім’ях, і всі проблеми, що від цього походять, вони несуть з собою, приходячи в монастир. Багатьом з них важко прийняти остаточне рішення: залишатися їм в монастирі або піти в світ. Вони приходять і знову йдуть, точно так же вони не можуть зважитися і на життя в шлюбі. Деякі живуть в страху і заражають інших панічними настроями, чекаючи «кінця світу», замість того щоб з радістю очікувати торжества Христового пришестя. Інші заявляють, що при сучасній цивілізації чернецтву прийшов кінець, а дійсно духовних старців більше немає.

Люди відкидають подвижницький дух, якому нас вчить Євангеліє, і вважають за краще похмурі, понурі розмови про кінець світу.

Вічні небезпеки

Навіть якщо ми погодимося, що умови сучасного життя стали важче і віддаляють людину від Бога, нам все одно слід пам’ятати, що світ в усі часи перебував під владою сатани, хоча ця влада могла набувати різні форми. Світ завжди був ворогом і Бога, і рабів Божих, а чернецтво завжди кидало виклик як світу, так і всім його цінностям.

Чернця, який зважився відректися від усього, щоб взяти свій хрест і наслідувати Христа, можна назвати радикальним революціонером. Так, чернець – це самий непокірний бунтар проти духу віку цього. Це апостол і глашатай майбутнього Царства Божого. Чуючи в собі заклик Божий, чернець усіма силами прагне до Бога, більше його ніщо не цікавить, і ця полум’яна рішучість змушує його бігти від світу і всього, що в світі. І чим більше він віддаляється від світу, тим глибше і ясніше йому відкривається, що він – єдиний з усією Церквою, «єдиний з усіма, з’єднаний з усіма святими». Так вчив нас старець Еміліан. Чернець стає здатним осягнути всю всесвіт, він осягає глибину падіння людини і всього творіння, і в той же час бачить, до якій висоті і величі покликана людина – через його обожнення спасається занепалий світ.

Йдучи зі світу, чернець при цьому. дивним чином, стає апостолом для світу. Старець Еміліан говорив нам, що у ченця повинне бути апостольська свідомість, тобто розуміння того, що він посланник Божий, знаряддя Божої волі. Тому в житті ченця немає ніяких особистих цілей, він готовий простувати тим шляхом, який вказує йому Божественний Промисел. Всі свої особисті плани він знищив і щодня віддає себе на смерть, прямуючи тим самим у вічність, смакуючи життя будучого віку. Це умертвіння свого «я» виражається в подвижницьких працях. Своїми працями і подвигами чернець намагається подолати час, перемогти закони тління, щоб вічність увійшла в його єство.

Отже, значення чернецтва для Церкви велике. Чернецтво – це пророче знамення того, що здійсниться в останні часи. Але це на знак не загибелі, а торжества, перемоги Христа над смертю.

Почуття мандрівництва, перебування поза цим світом має бути у кожного ченця. Старець Еміліан говорив: «Ми, ченці, чужі цього світу. Коли всі наші дії підпорядковані волі Божій, тоді в нас починає діяти Бог і всі наші справи знаходять божественну глибину, висоту, життєву силу і свободу» – все наше життя тоді являє Бога.

Святитель Василь Великий спонукав ченців в Каппадокії: «Вам належить життя, в якому у вас не буде ні міст, ні будинків, ні майна. Не будьте ні до чого прив’язані, відмовитися від будь-якого мирського піклування».

Як колись, так і нині монастир – це святе місце, куди, як у Божий храм, не повинно входити ніщо нечисте, ніщо мирське. Монастир – це місце одкровення, місце, де нам являється Бог. «У монастирі ми знаходимо досвід справжнього, безпосереднього і таємничого спілкування з Богом, такого спілкування, яке робить нас причетними Богу. Богоспілкування, прийняття Бога – ось що таке монастир».

Саме тому старець Еміліан не міг уявити собі, щоб у ченця була якась інша мета в житті: «Людина стає ченцем для того, щоб увійти в дім Божий і вступити в безпосереднє спілкування з Богом». Старець також говорив: «Бути ченцем – значить бути вигнанцем, в’язнем, відокремитися від усіх і, отже, жити один на один з Богом». В ідеалі така рішучість повинна бути у ченців і в наш час, причому не тільки в пустелі, але і в монастирі спільного життя. Всякий монастир повинен створити умови для того, щоб у ченців був цей досвід спілкування з Богом, стояння перед прийдешнім Богом, і не тільки на службі в храмі, але і при будь-яких заняттях.

Перш за все, самі ченці повинні ясно усвідомлювати свою місію в Церкві, для того щоб мати правильне ставлення до викликів сучасності, які, як ми сказали, зовсім не нові самі по собі, але лише приймають інші форми в порівнянні з минулими. І головним завданням для будь-якої людини залишається одне: вийти з трагічної самотності свого «я» і стати причасником справжнього життя, увійти в спілкування з вічністю.

Треба визнати, що в останні п’ятдесят років суспільство розвивається настільки стрімко, що у людей, які бажають жити по-Божому, виникають несподівані труднощі, з яких найбільш істотними є, на нашу думку, глобалізація і секуляризація.

Мені хотілося б, однак, застерегти всіх від тієї тенденції, до якої схильні деякі християни, тобто застерегти від прагнення бачити загрозу для своєї віри то в одному або в іншому і постійно викривати таємні спільноти. При цьому себе такі люди вважають невинними жертвами. Старець Еміліан говорив нам, що такий психологічний настрій – не рідкість, і підкреслював, що ми повинні завжди покладати провину за все, що з нами трапляється лише на самих себе. Ні наш брат, ні суспільство, ні навіть сам диявол не винні в тому, що з нами відбувається, адже ми завжди самі, своїми помислами і вчинками широко відкриваємо двері, щоб увійшло спокуса. Спротив злу починається з роботи над самим собою, саме тому проповідь Спасителя почалася з призову: «Покайтеся!» І якщо ми самі змінимо напрям думок і ставлення до зла, тоді і світ навколо нас зміниться. Такий православний підхід, який здавна був прийнятий в чернецтві і не може бути підданий перегляду.

Звичайно, виклики сучасності існують, але набагато страшніше, коли ми самі, добровільно приймаємо дух світу цього. Всі ми, ченці, повинні строго запитати себе, чи не відкриваємо ми самі, без будь-якого примусу з боку, двері для світу з його людською логікою, настільки недоречною в наших небесних оселях.

Секуляризація

Спочатку розглянемо, що власне означає слово секуляризація, яке сьогодні багатьма вживається до місця і не до місця. Як вважає знаменитий історик філософії Роберт Тейлор, секуляризація полягає не стільки в атеїзмі, який є скоріше її наслідком, різновидом, скільки в запереченні надприродного, тобто всього, що пов’язано з Богом, вигнання всього цього з життя людини, для того щоб дати місце прагматичному, егоїстичному погляду на світ.

Ми дивимося на все з земної крапки зору, нібито практичної і розумної, і за все у своєму житті відповідаємо самі, Бог для нас – десь далеко на небі.

На думку старця Еміліана, цей земний образ думок для ченця – найбільше замилування. Як він говорив, «для людини немає більшого нещастя і більш трагічного самогубства», ніж мислити таким чином.

Секуляризація стала центральною філософською і науковою ідеєю вже в епоху Просвітництва, і пізніше, в XIX столітті, цією ідеологією керувалися вже цілі держави. Жертвами цієї ідеології стали мільйони людей. І нині секуляризація невіддільна від життя людини. Сучасна людина теоретично може вважати себе такою ж віруючою, якими булі попередні покоління, але на ділі вона показує повну байдужість до віри. Вищою моральною цінністю для неї виявляється задоволення особистих бажань, то, що святими отцями називається «самолюбством», любов’ю до себе.

Секуляризація міцно увійшла в усі сфери суспільного життя під виглядом якогось практичного матеріалізму, а за останні десятиліття і в особисте життя людей, під виглядом нібито свободи совісті. Все це веде до «волелюбного анархізму», який панує в державах всього світу, незалежно від їх політичного устрою.

Дух світу цього намагається проникнути і в Церкву, і в її монастирі непомітно, не вступаючи в різке протиріччя з догматами і духовними принципами. Саме тому ситуація набагато складніша, ніж при відкритих гоніння атеїстів. Спілкуючись зі світом буцім  в разі потреби, заради практичних потреб, монастирі поступово переймаються світським духом; прагнення до модернізації непомітно змінює атмосферу монастиря і спосіб життя ченців. Цей процес прискорюється через глобалізацію засобів сполучення і посилення інформаційного потоку. В результаті ми бачимо кліриків і ченців, які змушені в силу своїх пастирських або місіонерських завдань слідувати ритму життя світських людей, через це вони поступово, самі того не розуміючи, зраджують своєму покликанню. Тому і світські люди, які шукають в монастирях душевного миру і безмовності, вже не знаходять їх там. Відвідуючи монастирі, вони не чують того голосу, що виходить із пустині, який сповістить їм спасительну звістку про майбутнє Царство.

Наслідки секуляризації в життя монастирів

Якщо монастирі починають керуватися земною логікою заради більшого успіху в зовнішній діяльності, то вони все більше і більше занурюються в проблеми цього світу, спочатку в духовно-моральні, а потім, природно, і в суспільно-політичні. Нам може здаватися, що таким чином ми допомагаємо віруючим, які приходять в монастирі і з задоволенням слухають поради ченців. Ми не розуміємо, що так ми не даємо світу того, чого він насправді чекає від нас. Якщо віруючі придбають звичку приходити в монастирі заради того, щоб вирішити свої труднощі, то чи будуть вони потім шукати там сходження в інший світ, в Царство Небесне? Але і ченці піддаються тій же небезпеці: якщо вони вважають, що приносять «користь суспільству», в мирському значенні цього слова, то скоріш за все вони перестануть бути мандрівниками, які належать іншому світу. Спілкування зі світом неминуче тягне за собою шум, втрату відповідальності і створює сум’яття в душі ченця.

І на цю тему висловлювався старець Еміліан: «Багатослівність, шум, розмови, – нехай це будуть навіть бесіди про найважливіші життєві питання, а тим більше про повсякдення, – все це позбавляє нас справжнього чернечого життя і збиває з духовного шляху».

Протистояння спокусам сучасного світу.

Сьогодні головним викликом для монастирів стає не стільки зовнішня загроза з боку ворогів віри – хоча і вони не припиняють своєї діяльності, – скільки загроза внутрішня. Це наша власна схильність засвоювати мирську логіку, світський спосіб життя. Світ тягне наш розум до бездоння земного, і не дозволяє йому піднятися у висоту. Свою любов до світу ми зазвичай прикриваємо красивими виправданнями, але насправді нам слід було б мати смирення і визнати свою провину в тому, що ми ухилилися з правильного шляху. Якщо ми розуміємо свою відповідальність перед Церквою, перед святими отцями, які прописали нам єдино правильний шлях, то ми зможемо протистояти загрозам сучасного світу, використовуючи для цього духовні і богоугодні засоби.

Найперше, потрібно розуміти, що ті умови, в яких ми живемо сьогодні, нічим не гірші ніж ті умови, в яких жили ченці колишніх часів. Немає в них і нічого нового і небувалого. Світ усе той же, в ньому панує все та ж логіка смерті і тління. Так само і Христос на віки залишається Тим же Спасителем людства, а Його вчення незаперечно в усі часи. І чернецтво залишається самим собою, його мета і есхатологічне призначення незмінні.

Ченці – це пророки, які в усі часи сповіщають світові волю Божу, готуючи пришестя Христове. Ченці самим своїм життям проповідують, що слово Боже можна втілити і виконати сьогодні. І на нас лежить відповідальність не тільки за виконання своїх чернечих обітниць і обов’язків, а й за те, щоб бути людьми, далекими мирському духу.

Ставлення до сучасних технічних засобів

Можливо, ви мені скажете, що все це добре в теорії, але монастирі відчувають практичні потреби: немає вже тих знатних ктиторів, які приносили в монастирі багаті дари, немає численних працівників, а монастирські будівлі при цьому потребують ремонту і так далі. Звичайно, було б нерозсудливо закликати до того, щоб всі ченці жили в крайній аскезі, відмовившись від будь-яких технологій і повернувшись в епоху Середньовіччя. Хоча і зараз є деякі чернечі спільноти на Святій Горі і в інших місцях, які живуть дуже аскетично, дуже виважено користуючись сучасними технічними засобами. Але при тому, що такий спосіб життя воістину прекрасний, він підходить далеко не всім, і не повинен бути зведений у абсолют.

Нам потрібно пам’ятати, звичайно, і те, що чернецтво ніколи не було противником технічного прогресу і навіть відігравало значну роль в розвитку цивілізації. Святий Афанасій Афонський спорудив механічну тістомісилку, яку крутили воли, і, за словами його житія, це було «найпрекрасніший винахід». Використання тістомісилки дозволило ченцям не пропускаючи відвідувати богослужіння. Святитель Василь Великий говорив, що ремесла «самі по собі необхідні для життя і надають велику користь». Однак ними слід займатися з розумом і, як він каже, тільки з метою задоволення насущних потреб.

Потреби людини змінюються в залежності від місця і часу її життя, тому їх не можна визначити раз і назавжди, як визначаються догмати. Проте, і на потреби потрібно дивитися з духовної, а не тільки утилітарної, практичної точки зору. Іншими словами, яким чином і наскільки в монастирі будуть використовуватися сучасні технології, повинен визначати ігумен, духовний отець братства.

Потрібно також прагнути до збереження миру і тиші всередині обителі. На жаль, технічні засоби майже завжди приносять з собою суєту і задають швидкий темп роботи, що впливає на монастирське життя. Якщо ця суєта носить тимчасовий характер, заради виконання необхідної роботи, то вона допустима, але метушня не повинна ставати звичайним явищем.

Крім того, технічні засоби вимагають догляду і ремонту. Тому велика небезпека того, що монастирі не зможуть вирватися з порочного кола хибних потреб, і ченці в винику стануть рабами машин, подібно переважної більшості людей в світі. Тут доречно таке порівняння. Святі отці визначили критерій утримання в їжі: є стільки, скільки необхідно для підтримки життя. Так, на мій погляд, ми повинні ставитися і у відношенні до засобів технічного прогресу: використовувати їх економно, тільки заради істотної необхідності, не доходити до пересичення, тобто до бажання весь час мати найкраще, найсучасніше обладнання, і не гнатися за вимогами часу .

Зберігання чернечого духу при виконанні послуху

Сучасні технологічні засоби не тільки порушують тишу і безмовність монастиря, а й призводять до ухиленням від статуту. Ченці, коли у них з’являється вільний час, витрачають його не на молитву, а на те, щоб побільше попрацювати, домогтися кращих результатів у своїй справі. Вони винаходять все нові і нові заняття, для яких в свою чергу потрібні сучасні технічні засоби. Але що користі в усьому цьому? Все це тільки суєта, «життєве піклування».

Звичайно, праця займає дуже важливе місце в житті ченця, але вона не є важливішою ніж таки чернечі принципі, як зречення від світу і безмовність. Було б добре, якщо і в сучасних монастирях праця залишалося б лише необхідною, другорядною справою. Таке було ставлення до послуху в православних монастирях, і старець Еміліан бажав, щоб цього дотримувалися і ми. У статуті жіночого монастиря Ормілія він писав: «Працювати потрібно помірно, займаючись такими роботами, які, по можливості, не створюють шуму, не сприяють розвагам і не порушують єдності сестринства. При цьому працювати повинно відповідально, з ретельністю роблячи те, що в твоїх силах. Необхідно співставляти працю з фізичними та душевними силами насельниць, враховувати їхні духовні потреби і здібності».

Сьогодні, коли майже всі роботи механізовані, благочинні та старші по послуху повинні уважно стежити за тим, щоб через індивідуалізацію праці не розбивалося єдність життя братів. Важливо, щоб під час монастирських праць зберігалася внутрішня зібраність і почуття загального стояння перед Господом, завдяки чому ченці і на послухах залишаються такими ж відповідальним, спокійними і радісними перед Богом, якими є у храмі.

Збереження на послухах істинно чернечого духу залежить не тільки від старших братів, а й від усіх насельників. Іноді буває, що самі брати настільки прив’язуються до свого послуху, що вже не мислять себе без цієї справи. Вони навіть не дозволяють нікому сторонньому втручатися в їх роботу. Істинний чернець, навпаки, повинен виконувати послух без пристрасті, хоча і по совісті. І тому на Святій Горі є мудра традиція, яка, правда, не завжди дотримується в повній мірі. З цієї традиції щорічно кожного ченця, якщо можливо, призначають на новий послух, для того щоб він міг уникнути пристрасті до своєї справи.

Сучасні засоби інформації

Ще більш небезпечно для монастирів отримання різноманітної інформації. Старець Еміліан говорив, що в сучасному світі найстрашнішим ворогом духовного життя є розпорошення уваги. Виною ж того бувають тисячі вражень, образів і уявлень, що оточують сучасну людину з усіх боків, а також різноманітна інформація, настільки багата, що в ній вже неможливо виділити істотне і відсіяти зайве. Занурена в цю безодню людина, як пише старець Еміліан, «втрачає спокій, самоконтроль, можливість поглянути на себе тверезим поглядом. Вона вся розчиняється в зовнішньому світі і стає чужою самій собі. Світ з його технологічним прогресом доходить до справжнього язичництва».

Хочу ще раз повторити: чернець не належить цьому світу, а значить, йому не потрібні мирські звістки, а тим більше суспільно-політичні новини, з якими може ознайомитися лише ігумен. І якщо відвідувач запитує ченця про мирські новини, то немає прекраснішого видовища, ніж побачити, що чернець відповідає: «Я не знаю». Таке блаженне незнання і байдужість  до подій в світі допомагає ченцеві нерозсіяне молитися і стояти перед Богом. В тому і полягає головний подвиг ченця, щоб звільнити своє серце від будь-яких помислів, очистити від усього зайвого. Адже якщо його серце буде вільно, то воно стане дорогоцінним чистим сосудом, здатним прийняти в себе росу Божественної благодаті.

Як же зможе чернець стояти перед Богом у молитві, як він зможе відганяти всякий сторонній помисел, якщо в голові у нього будуть міріади вражень від побаченого і почутого? Швидше за все, через деякий час чернець розчарується в молитві і буде стверджувати, що сьогодні вже неможливо молитися чисто. Але ж насправді він сам винен у тому, що збурений помислами у часі молитви.

Отже, наша відповідь на всі виклики сучасного світу має бути однозначним: ми повинні користуватися цим світом, як би не користувались (1 Кор. 7:31), за словами святого апостола Павла; тобто ми не повинні мати пристрасті до справ світу цього. Нехай нашою зброєю в боротьбі проти спокус світу буде стриманість і духовна тверезість, ці традиційні чернечі подвиги. І хоча сьогодні вони приймають нові форми, але мають ту ж мету: зберегти духовне благородство людини, явити його царське покликання.

Православний туризм або благочестиве паломництво?

Ще один шлях, яким світ вторгається сьогодні в життя монастирів, – це масовий приплив паломників, які багато в чому впливають на життя ченців. Звичайно, чеснота гостинності завжди була властива православному чернецтву. У всі часи ченці з радістю і готовністю приймали в своїх монастирях мирян, виконуючи, таким чином, заповідь про любов до ближнього. При цьому, однак, вони намагалися не змінювати основним принципам чернецтва, не забувати, що вони зріклися  світу. Зазвичай відвідувачів приймали в особливо відведеному для цього місці, дозволяли їм відвідувати монастирські богослужіння, а в деяких випадках і трапезу. Монастирі могли допомагати бідним прочанам, подаючи їм милостиню. Крім того, саме перебування в обителі і бесіди з призначеними для цього братами приносили відвідувачам духовну користь. Як правило, цим і обмежувалося служіння монастиря світу.

У наш час ситуація змінилася. Звичайно, втішно бачити безліч людей з різних верств суспільства, які регулярно відвідують монастирі. Багато миряни визнаються в тому, що їхнє життя радикальним чином змінюється від спілкування з ченцями. Звичайно, вони діляться своїм досвідом з друзями і родичами і приводять їх з собою в монастир. Через це сьогодні приплив паломників є найбільшою проблемою для монастирів Святої Гори. І це дійсно проблема, тому що в нашому випадку мова йде не просто про православний туризм, властивий для інших місць, наприклад для Метеорі, куди відвідувачі приїжджають просто подивитися визначні пам’ятки і більше нічого не потребують. Це теж досить важко для монастирів, і наше братство, наприклад, змушено було виїхати з монастиря в Метеорах саме через наплив туристів. Однак туризм все ж не є такою важкою проблемою як прийом паломників. Паломники Святої Гори вимагають набагато більшої уваги. Це, як правило, благочестиві люди, які шукають в монастирях духовної їжі і пастирської опіки (сповіді, прилучення до молитовного та богослужбового життя). І мало-помалу гостинність починає розумітися в спотвореному розумінні, губляться правильні орієнтири у відносинах з паломниками. У наш час виникає небезпека того, що монастирі можуть перетворитися в звичайні парафії, а духовники – почнуть просто виконувати обов’язки парафіяльних священиків. Цілком зрозуміле бажання віруючої людини зустріти якогось старця, який давав би їй духовні поради, але ченці все ж не повинні замінювати собою парафіяльного священика. Тут криється серйозна небезпека, бо ченці, споглядаючи позитивні результати свого спілкування з мирянами, легко можуть потрапити в пастку і вирішити, що їх місія полягає виключно в турботі про спасіння мирян. У такому випадку їх видалення зі світу втратить сенс і вже ніщо не перешкоджатиме їм повернутися назад, щоб приносити світу, на їхню думку, ще більше «користі».

Я вважаю, що монастирі не можуть і не повинні присвячувати всі свої сили тільки пастирській діяльності. Їх головна місія полягає в іншому: звіщати про Царство Боже, перебуваючи в подвигах і безмовності. Одне з іншим надзвичайно важко поєднати, і виключення тут дуже рідкісні.

Будемо пам’ятати, що тісне спілкування з мирянами заподіює шкоду ченцеві, що відрікся від світу. Таке спілкування завжди заборонялося насельникам монастирів, і тільки деякі отримували благословення Печерській лаврі і, в разі потреби, розмовляти з ними. Згідно чернечим правилам, чернець може піти в архондарик, тобто місце прийому гостей і відвідувачів, тільки в тому випадку, якщо його посилає туди ігумен. І нехай він знає, що після спілкування зі світом він не зможе повернутися до своєї келії в колишньому стані чистоти і непорочності.

Для ченця архондарик – це світ, і тому він повинен усвідомлювати, що якщо він йде туди, то він все одно що виходить в світ з усіма його спокусами. Чернець не повинен бажати спілкування з мирянами, він може погоджуватися на це лише через слухняність, за необхідності, а не з бажання задовольнити своє прагнення дізнатися останні новини або виступити в ролі духовного наставника.

«… Спілкування зі світом можливо і в думках, і в серці, і по телефону, і через листування – проте все це чуже істинному ченцю», – говорив нам старець Еміліан.

Найкраще приношення ченців людям, – це зречення від світу, що виражається в мовчазній молитві і серцевому устремлінні до Бога. Ми повинні зрозуміти, що миряни прагнуть побачити в монастир не таких ченців, які б все знали, стежили за останніми подіями і були готові запропонувати рішення різних політичних і соціальних проблем. Якщо вони побачать таких ченців, то, врешті-решт, розчаруються, бо вони приходять в монастир заради того, щоб відмовитися від повсякденності і стикнутися з вічністю, а знаходять там тую ж прозаїчну дійсність, що і в світі.

Перш за все – сокровенне духовне життя

Те, наскільки зможе монастир протистояти спокусам сучасного світу, в кінцевому рахунку залежить від кожного ченця, який повинен завжди пам’ятати про мету свого покликання, про знаменитого нагадуванні прп. Арсенія: «Для чого ти пішов зі світу?»

Справжньою справою ченця при будь-яких обставинах, який б послух він не виконував, є молитва і сердечне устремління до Христа. Таємне внутрішнє життя і безмовність – це не привілей окремих ченців, які досягли успіху, але наша спільна справа, вища мета, незалежно від тих труднощів, з якими ми можемо мати справу в своєму прагненні до цього покликання.

І древні святі отці, і ближчі до нас за часом старці залишили нам саме такий переказ. І цього очікують від нас віруючі люди, які покладають свою надію на молитву ченців, а не на їх слова.

У тиші ночі монах, молячись у своїй келії, протистоїть підступу диявола, знаходить самого себе, усвідомлює своє високе призначення і здійснює справжнє своє служіння, що творить Церкву.

Якщо у ченця не залишається досить часу для таємничої зустрічі з Христом, то він швидко втрачає перше покликання. І тоді чернеча праця перетворюється для нього в формальний обов’язок, а серце його стає холодним і байдужим до всього духовного. У результаті чернець починає шукати приводи для того, щоб не виконувати своє правило, прагне до комфорту, спокійного життя і, в кінцевому результаті, піддається тому духу секуляризації, який ми описали. І навпаки, якщо він буде постійно пам’ятати, що прийшов в монастир, щоб дослідно пережити смерть і воскресіння Христа, тоді буде неповторним кожен день його життя, кожен день буде новим одкровенням великого таїнства чернецтва. Коли настане час молитовного правила, чернець кинеться в свою келію; і він буде стояти перед Богом вночі, щоб просвітитися цілющим світлом, який днем буде видно у всіх його справах. Неможливо ченцеві зберегти натхнення, яке привело його до зречення від світу і слідування за Христом, якщо вночі він не насичується келійною молитвою. Саме тут він буде черпати божественну благодать, яка збереже його від секуляризації, повернення до світу і земного мудрування, що веде до душевної смерті. Тоді разом зі своїми братами він буде працювати, щоб зробити монастир місцем справді євангельського життя, і вже не буде боятися нападів князя світу цього, але радісно оспіває: Господь сил з нами, заступник наш Бог Якова (Пс. 45:8).

архімандрит Єлисей, ігумен монастиря Сімонопетра (Свята Гора Афон)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».