Милістю Божою Архієпископ Константинополя — Нового Риму і Вселенський Патріарх усій повноті Церкви

Ласка, милість і мир від Спасителя Христа, Який народився у Віфлеємі!

Преподобні брати архіпастирі,

Улюблені у Господі діти,

Знову спромоглися досягти великого свята Різдва по плоті Сина і Слова Божого, ми прославляємо «невимовне і незбагненне сходження» Спасителя людського роду та Спасителя всього творіння від тлінності і проголошуємо разом з ангелами: «Слава у вишнях Богу, і на землі мир, у людях добра воля!».

Христос відкрився як «Еммануїл», як «Бог з нами» і «для нас», як Бог поруч з кожним із нас і «ближчий до нас, ніж ми самі до себе». Предвічне Слово Боже, «єдиносущне Отцю», як це було визначено в догматі Першого Вселенського Собору, 1700-річчя якого християнський світ належним чином відзначав протягом цього року, «стає подібним до Свого творіння», втілившись від Духа Святого і Марії Діви, «щоб обожити людей».

Тропар Різдва сповіщає, що Різдво Христове «осяяло світло розуму» і відкрило «надприродний і всесвітній сенс» життя і історії, а саме ту істину, що тільки християнська віра може повністю задовольнити глибинні пошуки розуму і прагнення серця, бо «немає в жодному іншому спасіння», крім як у Христі. Відтепер «знання», які «наповнюють гордістю», судяться словами Господа: «Пізнайте істину, і істина визволить вас».

Надрозумова подія Втілення Бога переживається і повторюється духовно в житті віруючих, які люблять богоявлення Спасителя Христа. Як пише преподобний Максим Сповідник: «Слово Боже одного разу народилося по плоті, але бажає завжди народжуватися по духу через любов до тих, хто цього бажає». У цьому сенсі свято Різдва, Божого Втілення та обожнення людини по благодаті, не відсилає нас до події минулого, але спрямовує до «Міста майбутнього», до Небесного Царства Отця, Сина і Святого Духа.

У світі, де гримить відлуння війни та гуркіт зброї, лунає ангельське «спокій на землі», і голос Господа благословляє «миротворців», а Його Свята Церква молиться під час Божественної літургії «про мир згори» і «про мир усього світу». Справжня віра в живого Бога зміцнює нашу боротьбу за мир і справедливість, навіть коли ми стикаємося з людськими поглядами непереборними перешкодами. Як натхненно сказано в Посланні Святого і Великого Собору Православної Церкви — десятиліття якого ми відзначатимемо наступного року: «Олія релігійного досвіду має використовуватися для загоєння ран, а не для розпалювання вогню військових конфліктів».

Євангеліє миру особливо стосується нас, християн. Ми вважаємо неприпустимим залишатися байдужими перед обличчям роздробленості християнського світу, особливо коли ця позиція супроводжується фундаменталізмом і очевидним неприйняттям міжхристиянського діалогу, який у кінцевому підсумку спрямований на подолання поділу та досягнення єдності. Обов’язок прагнення до християнської єдності не підлягає обговоренню! Відповідальність за продовження зусиль засновників екуменічного руху, а також підтвердження їхнього бачення і праці, покладається на молодше покоління християн.

Ми належимо Христу, Який є «мир наш» і «повнотою радості» в нашому житті, тим «добрим словом», яке походить від переконання, що «істина прийшла» і «тінь минула», що любов сильніша за ненависть, а життя сильніше за смерть, що зло не має останнього слова в житті світу, яким керує Христос, Який «Той самий — учора, сьогодні і навіки». Ця віра має сяяти та проявлятися в тому, як ми вшановуємо Різдво та інші церковні свята. Радісне святкування віруючих має свідчити про перетворюючу силу нашої віри у Христа. Це має бути час доброї волі та духовного блаженства, досвід цієї невимовної «великої радості», яка є «синонімом Євангелія».

Всечесні брати та возлюблені діти,

У 2026 році Свята Велика Церква Христова відзначатиме 1400 років від дня, коли 7 серпня 626 року під час святої всенощної у Влахернському храмі «стоячи» співався Акафіст на знак вдячності Пресвятій Богородиці за порятунок Константинополя від нападу ворожих сил. З нагоди цієї історичної події Щорічник Вселенського Патріархату на 2026 рік буде присвячений пам’яті цієї важливої події для нашої традиції та самосвідомості, які невід’ємно і глибоко пов’язані з шануванням нашої вічноблагословенної і Пречистої Матері Божої, заступниці та охоронниці нашого (християнського) народу.

У цьому дусі, схиляючись перед Марією, що тримає на руках Дитятко Ісуса, та поклоняючись Божому Слову, Яке прийняло наше людське обличчя, ми бажаємо всім вам благословенних Свят, а також плідного на добрі справи та наповненого Божими дарами Нового року за милістю Господа, Якому належить усяка слава, пошана і поклоніння, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Різдво Христове 2025

+ Варфоломій Константинопольський,

Палкий молитовник за всіх вас перед Богом

Милістю Божою

Архієпископ Константинополя, Нового Риму та Вселенський Патріарх

Благодать, мир і милосердя повноті Церкви

Від Творця всього творіння

Господь і Бог і Спаситель наш Ісус Христос

* * *

Найшановніші брати-ієрархи та благословенні у Господі діти,

З благодаті Бога, подателя всього, ми сьогодні розпочинаємо новий церковний рік, прославляючи Його небесне ім’я за безперервну та щедру плідність ініціатив Його Святої Великої Церкви в галузі захисту творіння. Вселенський Патріархат не лише з самого початку підкреслював серйозність екологічних проблем, але й зосереджував увагу на їхніх фундаментальних причинах – внутрішніх, духовних та моральних – та пропонував рішення, засновані на православному євхаристичному та аскетичному етосі.

Православ’я у своїй вірі, богослужінні та свідченні світові є, можна сказати, екологічно чистою формою християнства. Таким чином, проголошення свята Індикту днем молитви за захист природного середовища було не просто реакцією на сучасну екологічну кризу, а природним продовженням життя Церкви як «прикладної екології». З самого початку ми проголошували нероздільність поваги до творіння та людської особистості, розкриваючи спільний корінь та взаємозв’язок екологічних та соціальних проблем. Відчуження від Бога породжує власницьке та експлуататорське ставлення та поведінку щодо творіння та ближніх, тоді як життя у Христі та за Христом є джерелом екологічної чутливості та філантропічної діяльності. Як сказав Господь: «Кожне добре дерево родить добрі плоди, а зле дерево родить злі плоди. Не може добре дерево родити злих плодів, а зле дерево родити добрих» (Мт. 7:17–18).

Повага до духовних цінностей загострює наше розуміння того, що є добром, а що має бути зроблено. Байдужість до Трансцендентного та наступний за цим «антропомонізм» призводять до замкненості людини в земному, тобто до звуження її свободи до прагматичного вибору та рішень, завжди переплетених з поверховими поглядами на реальність та з ототожненням добра з «тим, що виявляється корисним». Своєчасний заклик до «екологічного покаяння» – окрім заклику до каяття за вже завдану екологічну шкоду – та до радикальної зміни мислення та поведінки щодо творіння також вказує на необхідність подолати помилкову позицію, яка підтримує погляд на екологічно руйнівну «саморегулювальну економіку» як єдиний шлях до розвитку. Ця позиція ще більше підживлює наївну віру в нібито здатність природи до нескінченного самовідновлення, незважаючи на тягарі, спричинені людиною, такі як посилення зміни клімату та її руйнівні глобальні наслідки. Сьогодні, до всього цього, додається ще й гамір бойових криків, бомбардувань, ракетних обстрілів та вибухів, що заглушає крики невинних жертв нещадного насильства та стогін творіння. Майбутнє життя на нашій планеті буде або екологічним та мирним, або взагалі не існуватиме.

Вселенський Патріархат, поряд зі своєю боротьбою за мир, справедливість та солідарність, продовжуватиме відігравати провідну роль у захисті природи, підтримуючи екологічні теми як центральні питання в міжхристиянському та міжконфесійному діалозі, а також пропагуючи значення християнських екологічних принципів та традицій у міжнародних інституціях, екологічних організаціях, наукових фондах та громадянському суспільстві. Ми впевнені, що співпраця в галузі екології зміцнює наше почуття спільної відповідальності за майбутнє та відкриває нові сприятливі перспективи.

Повертаючись до того, що ми висловлювали в попередньому Посланні, ми знову закликаємо митрополії Матері-Церкви по всьому світу, парафії та монастирі розробити скоординовані дії та конкретні заходи для мобілізації вірних, з акцентом на освіті молодого покоління. Застосування екологічних наслідків нашої віри на практиці є визначальним аспектом нашої православної ідентичності.

У цьому дусі ми бажаємо вам усім благословенного та плідного церковного року в добрих та богоугодних справах. Ми закликаємо дітей Святої Великої Церкви Христової по всьому світу жити справжнім екологічним способом та братерською любов’ю, молитися за творіння та мир, прагнути цілісності природного середовища та сталого розвитку, а також плекати культуру солідарності. За заступництвом та захистом Пресвятої Богородиці Паммакарист ми закликаємо до вас життєдайну благодать та велику милість Всемогутнього Творця та Всемилостивого Бога любові.

Благословенного Церковного року, брати і діти в Господі!

1 вересня 2025 року

† Варфоломій Константинопольський

Палкий молитвеник за всіх перед Богом

+ ВАРФОЛОМІЙ

З Божої ласки, Архієпископ Константинополя – Нового Риму і Вселенський Патріарх

До Повноти Церкви: Нехай буде з вами Божа благодать і мир!

Ми підносимо гімн подяки всемогутньому та доброзичливому Богу в Трійці, який дозволив Своєму народові досягти 1700-річчя Першого Вселенського Нікейського Собору, який духовно засвідчив істинну віру в Слово Боже, народжене без початку та справді єдиносущне з Отцем, «Що заради нас і заради нашого спасіння зійшов, втілився і став людиною, страждав і воскрес на третій день, і вознісся на небо, що знову прийде судити живих і мертвих».

Нікейський Собор є вираженням соборної природи Церкви, кульмінацією її «раннього соборництва», яке нерозривно пов’язане з євхаристичною реалізацією життя Церкви, а також з практикою збирання разом для прийняття рішень «однодушно» (Дії 2:1) з актуальних питань. Нікейський Собор також знаменує собою появу нової соборної структури, а саме Вселенських Соборів, які виявилися вирішальними для розвитку церковних справ. Варто зазначити, що Вселенський Собор не є «постійною установою» в житті Церкви, а «надзвичайною подією» у відповідь на конкретну загрозу вірі, спрямовану на відновлення порушеної єдності та євхаристичного спілкування.

Той факт, що Нікейський собор був скликаний імператором, що Костянтин Великий відвідував його засідання та приймав його рішення зі статусом імперського закону, не робить його «імперським синодом».[1] Це, безсумнівно, була «церковна подія», коли Церква, керована Святим Духом, вирішувала свої внутрішні справи, а Імператор запровадив принцип «Віддавайте кесареве кесареві кесареві, а Боже Богові» (Мт. 22:21).

Зіткнувшись з єрессю аріан, Церква сформулювала на Соборі суть своєї віри, яка постійно переживається. Син і Слово Боже, «єдиносущний з Отцем… істинний Бог від істинного Бога», через своє втілення рятує людство від поневолення ворога та відкриває нам шлях обожнення через благодать. «Він став людиною, щоб ми могли стати богами».[2] Нікейський Символ Віри проголошує тверде переконання, що продовження єретичного відступництва є запереченням потенціалу людського спасіння. У цьому сенсі це не просто теоретичне проголошення, а сповідання віри, як і всі догматичні тексти Церкви, є справжнім вираженням живої істини в ній і через неї.

Особливе богословське значення має те, що основою Святого Символу Віри «Вірую…» є місцевий Хрещальний Символ Віри або група таких Символів Віри. Як справжній носій багатовікової самосвідомості Церкви, Собор підсумовує та підтверджує Апостольську Традицію, що зберігається місцевими Церквами. Афанасій Великий згадує, що Отці Собору «не пишуть про питання віри: «Нам здалося…», а радше: «Це те, у що вірить Католицька Церква»; і вони одразу ж сповідували те, у що вірили, щоб продемонструвати, що в написаному ними не було відкрито нічого нового, але що їхнє мислення було апостольським, іншими словами, саме тим, чого навчали апостоли».[3]

Переконання Богом навчених Отців полягало в тому, що до віри Апостолів нічого не було додано, і що справді вселенський Нікейський Символ Віри є проголошенням спільної традиції католицької Церкви. Отці Собору, яких Православна Церква справедливо шанує та вихваляє як «точних захисників апостольських традицій», прийняли філософський термін «сутність» (та його похідне «єдиносущний»), щоб виразити православну віру в божественність Логоса, яку Арій заперечував, а разом з нею заперечував усю таємницю вселенського викупленого втіленого Дому Божого, загрузлого в елліністичних концепціях, таким чином заперечуючи «Бога наших отців» в ім’я «Бога філософів».

Ще одним важливим питанням, яке мав вирішити Нікейський Собор для зміцнення єдності Церкви в літургійній практиці, було «коли і як нам слід святкувати свято Великодня». 1700-річчя скликання цього Собору знову висунуло на перший план питання спільного святкування Воскресіння Господнього. Свята Велика Церква Христова молиться, щоб християни всього світу повернулися, відповідно до постанов Нікейського Собору, до святкування Великодня в один день, як за щасливим збігом обставин у цьому році. Таке рішення слугувало б доказом і символом реального прогресу в боротьбі за наше екуменічне співіснування та взаєморозуміння через богословський діалог і «діалог життя», як відчутне свідчення нашої практичної поваги до того, що ми отримали від нероздільної Церкви. Досягнення такої мети в контексті цьогорічної річниці було спільним баченням покійного Папи Франциска та Нашого Смирення. Його смерть одразу після того, як усе християнство святкувало Великдень, підкреслює нашу відповідальність продовжувати рухатися в цьому напрямку без вагань.

Крім того, канонічна робота Нікейського собору також була значною, оскільки він сформулював та синодальне підтвердив багатовікову канонічну свідомість Церкви, встановив початок та підняв статус митрополичої системи, а також першочергове становище та розширену відповідальність певних патріарших престолів, з яких поступово виникла система пентархії. Оскільки канонічна спадщина Нікейського собору є спільною спадщиною для всього християнського світу, цьогорічна річниця покликана слугувати запрошенням повернутися до джерел, а саме до первинних канонічних правил неподільної Церкви.

Вселенський Константинопольський Патріархат споконвіку служив гарантом рішень Нікейського Собору. Цей дух Великої Церкви також був описаний у Патріаршій та Синодальній Енциклікі до 1600-річчя Собору «як перший Вселенський і справді найбільший Собор Церкви».[4] Як тоді було написано: «Рішення відзначити річницю «як святкову і, справді, спільну, якщо можливо, подію всіх Православних Автокефальних Церков, щоб разом проявити віру та дотримання донині нашої Святої Православної Церкви вчення та духу того Собору, чиє натхненне рішення, з одного боку, утвердило та закріпило єдину віру Церкви, а з іншого, також чудово представило єдність церковної структури через присутність делегатів з усіх куточків світу».

На жаль, однак, ця подія спільного святкування 100 років тому виявилася неможливою через виняткові обставини та вакансію кафедри Вселенського Патріархату. 19 липня 1925 року, у першу неділю після інтронізації Патріарха Василія III, «відкладений обов’язок» був виконаний шляхом здійснення «спеціальної Патріаршої та Синодальної Літургії» в Патріаршій Церкві. Особливе еклезіологічне значення має той факт, що ця енцикліка наголошувала на важливості прийняття зобов’язання Константинопольської Церкви — «як більш безпосередньо пов’язаної з подією Собору та відповідальної за свято» — святкувати цю річницю, «яка є значною для всього християнства…».

Нікейський собор є важливою віхою у формуванні доктринальної ідентичності та канонічної структури Церкви. Він залишається взірцем для вирішення проблем віри та канонічного порядку на глобальному рівні. 1700-річчя його скликання нагадує християнству про традиції давньої Церкви, цінність взаємної боротьби з помилковими уявленнями про християнську віру та місію віруючих сприяти примноженню «добрих плодів» життя у Христі.

Сьогодні ми покликані наголосити на незмінному посланні Першого Вселенського Нікейського Собору, сотеріологічних вимірах та антропологічних наслідках терміну «єдиносущний», нерозривному зв’язку між христологією та антропологією в епоху антропологічної плутанини та інтенсивних зусиль, спрямованих на підкреслення «металюдини» як відкритого горизонту та самообожнюваної перспективи людської еволюції за участю науки та технологій. Принцип «теолюдської реальності» є відповіддю на глухий кут сучасного бачення «людини-бога». Тому посилання на «дух Нікейського Собору» є запрошенням для нас звернутися до суттєвих аспектів нашої віри, ядром якої є спасіння людства у Христі.

Наш Господь і Спаситель, Ісус Христос, є повним і досконалим одкровенням істини про Бога і людину. «Хто бачив Мене, той бачив Мого Отця» (Івана 14:9). Втілення Слово Боже явило «першого і єдиного», як пише святий Миколай Ковасилський, «істинну і досконалу людину, зразкову в поведінці, в способі життя та в усіх інших відношеннях».[5] Ця Істина представлена світі Єдиною, Святою, Соборною та Апостольською Церквою; Істина, яка живить її, є тією ж Істиною, якій вона служить. Церква носить ризу Істини, «сплетену богослов’ям згори», завжди правильно тлумачачи та звеличуючи «велику таємницю благочестя», проголошуючи слово віри, надії та любові, очікуючи «нескінченного дня, який не знає вечора чи зміни»,[6] приходу Царства Отця, і Сина, і Святого Духа.

Завдання богослов’я полягає в розкритті сотеріологічного виміру доктрини та її тлумачення в екзистенційних термінах, що разом з участю в церковній події вимагає чутливості та справжнього інтересу до людини та дива її свободи. У цьому сенсі проголошення нашої віри у втілення

 Слово Боже має супроводжуватися нашою чутливою відповіддю на Його спасительне слово: «Це Моя заповідь вам: щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас» (Ін. 15:12).

На згадку про невимовні дари, які Він дав і продовжує давати у світі, ми невпинно славимо найсвятіше і найславніше ім’я Господа всього і Бога любові, через якого ми пізнали Отця і через якого Святий Дух прийшов у світ. Амінь!

1 червня, року Господнього 2025.

+Вселенський Патріарх Варфоломій.

Патріарх Єрусалимський Феофіл привітав нового Папу Лева XIV з обранням, висловивши сподівання на подальший міжнародний богословський діалог між православними та римо-католиками.

Ми хотіли б висловити наші вітання Його Святості Папі Леву XIV з обранням і молимося за його нову важливу духовну місію. Це важлива подія не лише в житті Римсько-Католицької Церкви, а й для всього світу.

Ми підтверджуємо слова, сказані Його Святістю у його промові після обрання, які наголошують на налагодженні мостів, діалозі та зустрічі як шляхах до миру.

У світі, розідраному розбратом, насильством, недовірою та відчаєм, ми знаємо, що шлях до миру може бути прокладений лише за допомогою таких засобів. Ми з нетерпінням чекаємо на значну відданість Папи Лева цьому невідкладному завданню, якому ми, як Єрусалимський Патріархат, разом з нашими колегами-главами Церков у Святій Землі, давно віддані.

Ми також з нетерпінням чекаємо на постійний міжнародний православно-римо-католицький богословський діалог, який був настільки конструктивним і якому наш Патріархат, як член православної родини, залишається відданим. Ми молимося, щоб це був шлях для нас разом до єдності та повного спілкування у спільному Граалі.

Ми дуже сподіваємося вітати Папу Лева II як паломника до Святої Землі, як ми вітали його попередників, і ми впевнені, що Його Святість продовжить їхню давню та шановану традицію підтримки та заохочення християнської присутності у Святій Землі та нашому ширшому регіоні, перед обличчям зростаючого тиску та викликів.

Нехай воскреслий Господь освітить серце і розум Папи Лева, коли він вступає в нову відповідальність, довірену йому Божественним Провидінням.

Його Блаженства Феофіл III

Патріарх Єрусалимський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

+ ВАРФОЛОМІЙ

З БОЖОЇ МИЛОСТІ АРХІЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ – НОВОГО РИМУ

І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ

УСІЙ ПОВНОТІ ЦЕРКВИ, БЛАГОТАТИ, МИРУ І МИЛОСЕРДЯ

ВІД ВОСКРЕСЛОГО ХРИСТА

***

Високочесні браття архієреї та блаженні в Господі чада,

Милосердям і силою Божою, переплив в молитві і пості море Святого і Великого посту і прибувши до всесвітньої Пасхи, славимо Господа слави, що зійшов аж до пекла і «всіх, що сповнилися радості, увійшовши до раю» Своїм воскресінням із мертвих.

Воскресіння — це не спогад про подію з минулого, а «добра зміна» нашого існування, «інше народження, інше життя, інший вид життя, преображення самої нашої природи»[1]. У Воскреслому Христі все створіння оновлюється разом із людиною. Коли ми співаємо Третю пісню Пасхального канону: «Нині все наповнене світлом, і небо, і земля, і підземний світ; нехай усе творіння святкує воскресіння Христа, в якому Він утвердився», тоді проголошується, що весь всесвіт встановлений і сповнений незгасного світла. Не тільки для історії людства, але й для всього творіння, чи стосується «до Христа» і «після Христа».

Воскресіння Господа з мертвих становить серцевину Євангелія, постійну точку відліку всіх текстів Нового Завіту, а також літургійного життя та благочестя православних. Справді, в «Христос Воскрес» узагальнено богослов’я Церкви. Досвід усунення стану смерті є джерелом невимовної радості, «вільний від кайданів цього світу». «Все сповнилося радістю, бо вони отримали звістку про воскресіння». Вибух «великої радості», Воскресіння пронизує все церковне життя, етос і душпастирську діяльність, як передчуття повноти життя, пізнання і радості вічного Царства Отця, Сина і Святого Духа. Православна віра і песимізм несумісні.

Пасха для людини є святом свободи й перемоги над ворожими силами, оцерковленням нашого існування, запрошенням до співпраці для перетворення світу. Історія Церкви стає «великою Пасхою», як подорож до «свободи слави дітей Божих»[2]. Досвід Воскресіння розкриває центр і есхатологічний вимір свободи у Христі. Біблійні свідчення про Воскресіння Спасителя висвітлюють силу свободи віруючих, лише в якій відкривається «чудо велике», яке залишається недосяжним для будь-якого примусу. «Бо хочемо, а не пригнічуємо таємницю спасіння»[3]. Прийняття божественного дару як «переходу» віруючого до Христа є вільною екзистенціальною відповіддю на люблячий і спасительний «прихід» Воскреслого до людини. «Без мене ви нічого не можете зробити»[4].

Таємниця Воскресіння Господнього продовжує похитувати позитивістські переконання тих, хто заперечує Бога як «заперечення людської свободи», прихильників «фанатизму самореалізації без Бога» та шанувальників сучасного «бога-людини». Майбутнє не належить пастці самовдоволеного, звуженого та закритого націоналізму. Немає справжньої свободи без Воскресіння, без перспективи вічності.

Джерелом воскреслої радості для Святої Великої Церкви Христової цього року є спільне святкування Пасхи всім християнським світом разом із 1700 річчам Першого Нікейського Вселенського Собору, який засудив єресь Арія, який «применшив Трійцю, Сина і Слово Боже», і встановив спосіб визначення дати свята Воскресіння Спасителя.

Нікейський Собор відкриває новий період у синодальній історії Церкви, перехід від місцевого до екуменічного синодального рівня. Як відомо, Перший Вселенський Собор ввів у Символ Віри «неписаний» термін «ὁμοούσιος» із чітким сотеріологічним посиланням, який залишається суттєвою характеристикою віровчення Церкви. У цьому сенсі святкування великого ювілею не є поверненням до минулого, оскільки життю Церкви притаманний «дух Нікеї», єдність якого пов’язана з правильним розумінням і розвитком її синодальної ідентичності. Пам’ять про Перший Вселенський Нікейський Собор нагадує про спільні християнські архетипи та важливість боротьби зі спотвореннями нашої чистої віри та спонукає нас звернутися до глибини та суті Традиції Церкви. Нинішнє спільне святкування «Найсвятішого дня Пасхи» підкреслює актуальність питання, вирішення якого не лише виражає повагу християнства до постанов Нікейського собору, але й усвідомлення того, що «в такій святості не повинно бути ніякої різниці».

З такими почуттями, сповнені світлом і радістю Воскресіння і вигукуючи всесвітнє благословення «Христос Воскрес», вшануймо покликаний і святий день Пасхи, всім серцем сповідуючи нашу віру в Спасителя, який подолав смерть смертю, даруючи життя всім людям і всякому створінню, вірністю чесним традиціям Великої Церкви і нелицемірною любов’ю до нашого. ближній, щоб небесне ім’я Господнє прославлялося через усіх нас.

Фанаріон, Свята Пасха, Неділя

+ Варфоломій Константинопольський,

щиро відданий Воскреслому Христу

З найкращими побажаннями всім вам.

_________

1. Γρηγορίου Νύσσης, Περί τῆς τριημέρου προθεσμίας τῆς Ἀναστάσεως τοῦ Κυρίου ἡμῶν Ἰησοῦ Χριστοῦ, PG 46, 604.

2. Ρωμ η’, 21.

3. Μαξίμου Ὁμολογητοῦ, Εἰς τήν προσευχήν τοῦ Πάτερ ἡμῶν, πρός ἕνα φιλόχριστον, PG 90, 880.

4. Ἰωάν. ιε’, 5.

+ ВАРФОЛОМІЙ

До повноти Церкви

Нехай благодать і мир Господа нашого і Спасителя Ісуса Христа,

 а також наша молитва, благословення і прощення будуть з усіма вами.

***

Всечесні браття-ієрархи та благословенні діти у Господі!

Знову, з волі та благодаті Бога, Подателя всіх благ, ми вступаємо у Святу і Велику Чотиридесятницю — благословенний час посту та покаяння, духовної пильності та подорожі разом із Господом до Його добровільних страждань, аби досягти поклоніння Його славному Воскресінню та стати гідними нашого власного переходу від земного до «того, чого око не бачило, вухо не чуло і що на серце людині не спадало» (1 Кор. 2:9).

У ранній Церкві Свята і Велика Чотиридесятниця була періодом підготовки оглашенних, яких хрестили під час Божественної Літургії на Пасхальне свято. Цей зв’язок із хрещенням зберігся у розумінні та переживанні Великого посту як періоду покаяння, що описується як «оновлення хрещення», «друге хрещення», «угода з Богом на нове життя», тобто як відродження дарів хрещення та обітниці Богові про початок нового способу життя. Богослужіння та гімни цього періоду пов’язують духовну боротьбу вірних з очікуванням Господньої Пасхи, де сорокаденний піст випромінює аромат пасхальної радості.

Свята і Велика Чотиридесятниця — це можливість усвідомити глибину та багатство нашої віри як «особистої зустрічі з Христом». Слушно підкреслюється, що християнство є «вкрай особистим», хоча це не означає, що воно «індивідуалістичне». Віруючі «зустрічають, пізнають і люблять одного й того самого Христа», Який «єдиний і лише Він один явив справжню і досконалу людську особистість» (Миколай Кавасіла). Він кличе всіх людей — і кожного особисто — до спасіння, щоб відповідь кожного завжди була «укорінена в спільній вірі» і водночас «була унікальною».

Пригадуємо слова святого апостола Павла: «І вже не я живу, а живе в мені Христос; а що тепер живу в тілі, то живу вірою в Сина Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене» (Гал. 2:20). Тут слова «у мені», «мене», «для мене» не суперечать словам «у нас», «нас», «для нас», які стосуються нашого «спільного спасіння». Апостол свободи, вдячний за небесні дари свого відродження у Христі, «приймає спільне як особисте», подібно до того, як Предвічне Боже Слово втілилося, було розп’яте і воскресло «особисто для нього».

Наш досвід віри є «унікальним» і «глибоко особистим», як свобода, дарована нам Христом, і водночас «сутнісне церковним», тобто досвідом «спільної свободи». Найсправніша свобода у Христі проявляється як любов і конкретна підтримка нашого ближнього — як це описано в Притчі про доброго самарянина (Лк. 10:30–37) і в Євангельському оповіданні про Страшний суд (Мт. 25:31–46), а також як повага і турбота про світ, як євхаристичне ставлення до творіння. Свобода у Христі має як особистий, так і вселенський вимір, який особливо розкривається під час Святої і Великої Чотиридесятниці у розумінні аскези та посту.

Християнська свобода як екзистенційна автентичність і повнота не передбачає похмурої аскези, життя без благодаті й радості, «ніби Христос ніколи не приходив». Крім того, піст — це не просто «утримання від їжі», а «відречення від гріха», боротьба проти егоїзму, вихід із замкненості на собі до любові до ближнього, «серце, що палає заради всього творіння». Цілісність духовного життя підтримується переживанням Великого посту як подорожі до Пасхи і як передсмаку «славної свободи Божих дітей» (Рим. 8:21).

Молимося, щоб Спаситель наш Ісус Христос сподобив усіх нас гідно пройти шлях Святої і Великої Чотиридесятниці в аскезі, покаянні, прощенні, молитві та благочестивій свободі. І завершуємо словами нашого духовного отця, спочилого митрополита Халкедонського Мелитона, сказаними під час Божественної Літургії в Сиропусну неділю 1970 року в Афінах:

“Коли ми входимо у Святу Чотиридесятницю, нас чекає в її кінці видіння, чудо і досвід Воскресіння — найглибший досвід Православної Церкви. Давайте прямуємо до цього видіння і переживання, але не без отримання і дарування прощення, не лише з постом від м’яса та олії, не з почуттям лицемірства, а з Божественною свободою, у дусі та істині, у дусі істини, в істині духа”.

Свята і Велика Чотиридесятниця 2025 року

+ ВАРФОЛОМІЙ, Архієпископ Константинополя – Нового Риму і Вселенський Патріарх

Смиренний молитовник за всіх перед Богом

+ ВАРФОЛОМІЙ

БОЖОЮ МИЛІСТЮ, АРХІЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ-НОВОГО РИМУ

І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ

ВСІЙ ПОВНОТІ ЦЕРКВИ

БЛАГОДАТЬ, МИЛОСЕРДЯ І МИР

ВІД СПАСИТЕЛЯ ХРИСТА, НАРОДЖЕНОГО У ВІФЛЕЄМІ

Всечесні брати Архієреї та благословенні в Господі діти,

З великою радістю ми цього року дійшли також до свята Втілення Бога Слова, Який прийшов на землю і з’єднався з нами «невимовною любов’ю». Ми вшановуємо в псалмах і гімнах і в невимовній радості велику таємницю Боговтілення, «найновіше з усього нового, єдине нове під сонцем» [1], через яке відкривається шлях до обожнення благодаттю для людини і все творіння оновлюється. Різдво – це не досвід сентиментальності, який «швидко приходить і ще швидше йде». Це екзистенційна участь у всій події Божественної Ікономії. Як свідчить Євангеліст Матвій [2], керівництво світу від початку хотіло знищити Божественне Немовля. Через вірних, які з «Христос народжується» свята Втілення Сина і Слова Бога Отця та скорботних дзвонів Страстей «Христос Воскрес», євангельське послання перемоги над смертю та надії, завжди лунає спільне воскресіння.

«Слава у вишинах Богу і на землі мир» знову лунає у світі, повному насильства, соціальної несправедливості та краху людської гідності. Дивовижний прогрес науки і техніки не досягає глибини людської душі, оскільки людина завжди більше, ніж те, що може уявити наука і на що спрямований прогрес техніки. Розрив між небом і землею в добробуті людини науково не подолати .

Сьогодні говорять про «металюдину» і вихваляють штучний інтелект. Звичайно, мрія про «супермена» не нова. Ідея «металюдини» базується на технологічному прогресі та на її оснащенні безпрецедентним людським досвідом та історичними засобами, за допомогою яких вона зможе перевершити людську міру, яка була чинною досі. Церква не технофобна. Вона підходить до наукового знання як до «Богодару людині», однак не ігноруючи та не замовчуючи небезпеки сцієнтизму. В Енциклікі Священного і Великого Синоду Православної Церкви (Крит, 2016) підкреслюється внесок християнства «в здоровий розвиток стародавньої цивілізації», оскільки Бог «поставив людину домоправителем божественного творіння і Його партнером». у світі». Згодом підкреслено зазначається: «Православна Церква, на противагу сучасному боголюдині, проектує Боголюдину як останню міру всього: Ми не називаємо людину обожненою, а Бога, що став людиною» Точна редакція віри православної, III, 2 PG 94, 988)»[3].

Відповідь на вирішальне питання: як після останнього «восьмого дня», з титанізмом і прометеїзмом технологічної цивілізації, її еволюцією та переходами, посеред антропотеїстичної трансгуманізації чи супергуманізації, «культура обличчя» буде врятована, повага її святості та виявлення Його краси було дано раз і назавжди в таємниці Людства. Бог Слово став тілом, «правда прийшла» і «тінь минула. У вічності те, що є істинним для людини, буде пов’язане з її стосунками з Богом, як відповідь на Боже сходження до неї та як очікування та відповідь приходу Господа слави. Ця жива віра підтримує боротьбу людини, щоб відповісти на протиріччя та виклики її звичайного життя, життя «не хлібом» [4], за виживання та соціальний і культурний розвиток. Однак ніщо в нашому житті не процвітає без посилання на Бога, що визначає «повноту життя, повноту радості та повноту пізнання» Його Царства [5].

Різдво – це можливість усвідомити таємницю Божої свободи і велике чудо свободи людини. Христос стукає у двері людського серця, але відчинити їх може лише сама волелюбна людина. «Звісно, без Нього, без Христа», – пише блаженний о. Георгій Флоровський «Людина нічого не може». І все ж є те, що може зробити лише людина – відповісти на Божий заклик і прийняти Христа»[6].

Через «Так» на поклик згори Христос відкривається як «справжнє світло» [7], як «дорога, істина і життя» [8], як відповідь на останні запитання та пошуки розуму, бажанням і сподіванням свого серця людини, але також і в тому, де і до чого творіння. Ми належимо Христові, в Ньому все поєднано. Христос – це «Α і Ω, перший і останній, початок і кінець» [9]. У Своїм добровільному втіленні «для нас, людей, і для нашого спасіння», Слово Боже «не створило одну людину, але стало людиною за власною природою» [10], встановивши таким чином спільне вічне призначення. і єдність людства. Воно звільняє не народ, а весь людський рід, воно не рятує лише історію, але оновлює все творіння. Але після історії «до Христа» і «після Христа» також стосуються всесвітів остаточно й остаточно. Протягом усього свого шляху у світі, в історії та через нього до останніх днів, до прийдешнього дня небесного Царства Отця, і Сина, і Святого Духа, «позасвітська» Церква свідчить про істину, виконуючи її, освячуючи та роблячи духовну роботу, працю «для життя світу».

Браття і діти в Господі,

Благоговійно вклоняючись немовляті перед народженим Богородицею і смирно схиляючись до материнського образу, прийнятого «на початку Входу», бажаємо всім вам благословенних Святих Дванадцятих днів, щасливих, здорових, мирних, плідних у добрі діла, сповнені духовної радості і божественних дарів, нове я доброти Господа, згідно з Яким християнський світ святкує і вшановує 1700-ліття Першого Вселенського Собору в Нікеї.

Різдво 2024

+ Варфоломій Константинопольський

Гарячий молитовник перед Богом за всіх вас

Посилання:

1. Ἰωάννου Δαμασκηνοῦ, Ἔκδοσις ἀκριβής τῆς ὀρθοδόξου πίστεως, PG 94, 984.

2. Ματθ. α’, 18 – β’, 1-23.

3.Ἐγκύκλιος, § 10.

4. Βλ. Ματθ. δ΄, 4.

5. Ἀλεξάνδρου Σμέμαν, Πιστεύω, ἐκδ. Ἀκρίτα, Ἀθήνα 1991, σ. 129.

6. Γεωργίου Φλωρόφσκυ, Δημιουργία καί ἀπολύτρωση, ἐκδ. Πουρναρᾶ, Θεσσαλονίκη 1983, σ. 17.

7. Ἰωάν. α’, 9.

8. Ἰωάν. ιδ΄, 6.

9. Ἀποκ. κβ΄, 13.

10. Νικολάου Καβάσιλα, Ἑπτά ἀνέκδοτοι λόγοι, Θεσσαλονίκη 1976, σ. 108.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело ΟΙΚΟΥΜΕΝΙΚΟΣ ΠΑΤΡΙΑΡΧΗΣ

† ВАРТОЛОМІЙ

З БОЖОЇ МИЛОСТІ АРХІЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ-НОВОГО РИМА

І ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХ

ДО ПОВНОТИ ЦЕРКВИ

МИЛІСТЬ, МИР ТА МИЛОСЕРДЯ ВІД ТВОРЦЯ ВСЬОГО ТВОРІННЯ

ГОСПОДЬ НАШ БОГ І СПАС ІСУС ХРИСТОС

* * *

Високопреосвященні брати Архієреї та улюблені в Господі діти!

Минуло цілих тридцять п’ять років відтоді, як Святий і Священний Синод Вселенського Патріархату встановив 1 вересня, свято Індиктіну і відкриття церковного року, як День молитов за захист природного середовища. Ця благословенна ініціатива мала великий резонанс і принесла добрі плоди. Багатовимірна екологічна діяльність Святої Великої Церкви Христової сьогодні зосереджена навколо явища зміни клімату або, точніше, кліматичної кризи, яка спричинила «надзвичайний стан на планеті».

Ми цінуємо внесок екологічних рухів, міжнародних угод щодо навколишнього середовища, відповідну участь науковців у цій проблемі, внесок екологічної освіти, екологічну чутливість та мобілізацію незліченної кількості людей, особливо представників молодого покоління. Проте ми наполягаємо на тому, що потрібен аксіологічний «коперніканський поворот», радикальна глобальна зміна менталітету, суттєвий перегляд відносин між людиною та природою. Інакше ми продовжуватимемо лікувати катастрофічні наслідки екологічної кризи, залишаючи незмінними та активними коріння проблеми.

Екологічна загроза є виміром розширеної кризи сучасної цивілізації. У цьому сенсі протистояння проблемі не може бути успішним на основі принципів тієї самої цивілізації, логіки, що стоїть за нею, яка її створила. Ми неодноразово висловлювали наше переконання, що церкви та релігії можуть зробити значний внесок у життєве важливе духовне та оціночне навернення заради майбутнього людства та планети. Справжня релігійна віра руйнує зарозумілість і титанізм людства, оскільки становить вал перетворення його на «людино-бога», який скасовує всі стандарти, межі та цінності, водночас оголошуючи себе «мірою всіх речей» та інструменталізуючи як своїх ближніх, так і природу для задоволення своїх невгамовних потреб і свавільних пошуків.

Багатовіковий досвід вчить нас, що без «архімедової» духовно-оцінної опори людство не може уникнути ризику нігілістичного «антропологізму». Це спадщина класичного духу, сформульованого Платоном через принцип, що «Бог є для нас мірою всіх речей» (Закони 716c). Це розуміння людства та його відповідальності через стосунки з Богом виражається через християнське вчення про створення Адама «за образом Божим» і «за Його подобою», а також про прийняття людської природи втіленим. передвічне Слово Боже для нашого спасіння і оновлення всього створіння. Християнська віра визнає найвищу цінність як людства, так і творіння. Отже, у цьому дусі повага до святості людської особи та захист цілісності «дуже доброго» творіння є нероздільними. Віра в Бога мудрості й любові надихає й підтримує творчі сили людства, зміцнюючи його перед лицем викликів і випробувань, навіть якщо подолати їх з людської точки зору неможливо.

Ми боролися і прагнемо до міжправославної та міжхристиянської співпраці для захисту людства та творіння, а також до впровадження цієї теми в міжконфесійний діалог і спільні дії релігій. Крім того, ми особливо наголошуємо на необхідності розуміння того, що сучасна екологічна криза в першу чергу впливає на бідніших мешканців землі. У документі Вселенського Патріархату під назвою «За життя світу: до соціального етосу Православної Церкви» ця тема рішуче підкреслюється разом із суттєвою турботою Церкви у світлі наслідків зміни клімату: «Ми повинні розуміти, що служіння ближньому і збереження природного середовища тісно і нерозривно пов’язані. Існує тісний і нерозривний зв’язок між нашою турботою про створіння та нашим служінням тілу Христовому, так само як між економічними умовами бідних та екологічними умовами планети. Вчені кажуть нам, що найбільше постраждають від нинішньої екологічної кризи й надалі залишаться ті, хто має найменше. Це означає, що питання зміни клімату є також питанням соціального добробуту та соціальної справедливості». (Параграф 76)

На закінчення бажаємо вам, найчесніші брати і найулюбленіші діти, нового церковного року, сповненого божественних благословень і продуктивності, призиваючи до вас усіх через заступництво Панагії Паммакарістої, чию дивовижну і чудотворну ікону ми вшановуємо і святкуємо цього дня. і смиренно почитай животворну благодать і безмежне милосердя Творця всього і Бога чудес.

1 вересня 2024 р

† Варфоломій Константинопольський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

+ Варфоломій

З Божого Милосердя,

Архієпископ Константинополя-Нового Риму і Вселенський Патріарх

До повноти Церкви:

Нехай Благодать, Мир і Милосердя Христа Воскреслого у Славі буде з усіма вами

***

Найчесніші брати Архієреї та улюблені в Господі діти,

З волі й благодаті Бога, подателя всіх дарів, пройшовши змагання Святого і Великого посту і провівши з сумом Тиждень Страстей Господніх, ось ми радіємо святкуванню Його прекрасного Воскресіння, через яке ми були відкуплені. від тиранії Пекла.

Славне Воскресіння Господа Христа з мертвих є спільним воскресінням усього роду смертного і передчуттям досконалості всіх, а також сповнення Божественної Ікономії в Царстві Небесному. Ми беремо участь у невимовній таємниці Воскресіння в Церкві, будучи освяченими в її таїнствах і переживаючи Пасху, «яка відчинила нам двері раю», не як спогад про подію минулого, а як квінтесенцію Церковне життя, як присутність Христа завжди серед нас, ближче до нас, ніж ми самі до себе. На Пасху православні відкривають своє справжнє єство у Христі; вони інтегровані в рух усього сущого до Останніх Часів, «з невимовною і славною радістю» (1 Петра 1:8), як «діти світла… і діти дня» (1 Фес. 5:5).

Головною рисою православного життя є його пульс Воскресіння. Філософи помилково описували православну духовність як «похмуру» та «осінню». Навпаки, західні люди справедливо хвалять витончену проникливість православних у відношенні до значення та глибини пасхального досвіду. Але ця віра ніколи не забуває, що шлях до Воскресіння проходить через Хрест. Православна духовність не визнає ні утопізму Воскресіння без Розп’яття, ні песимізму Хреста без Воскресіння. Тому в православному досвіді зло не має останнього слова в історії, а віра у Воскресіння служить мотивацією боротьби з присутністю зла та його наслідками у світі, діючи як потужна перетворююча сила. У православній самосвідомості немає місця ні покорі злу, ні байдужості до розвитку людських справ. Навпаки, його внесок у перетворення історії має богословську та екзистенціальну основу, і він розкривається без ризику ототожнення Церкви зі світом. Православний віруючий усвідомлює протилежність між мирською реальністю та есхатологічною досконалістю. І тому він чи вона не можуть залишатися бездіяльними перед будь-якими негативними вимірами світу. З цієї причини Православна Церква ніколи не вважала боротьбу за перетворення світу безглуздим. Наша віра у Воскресіння зберегла Церкву як від замкнутості та байдужості до світу, так і від секуляризації.

Для нас, православних, уся таємниця і екзистенційний скарб нашого благочестя зосереджено у святі Пасхи. Коли ми чуємо, що мироносиці «здивувалися», «увійшовши до гробу й побачивши юнака, одягненого в світлі шати» (Мк. 16:5), це характеризує величезність і суть нашого досвіду віри як досвіду екзистенційного подиву. Коли ми чуємо, що «вони були здивовані», це означає, що ми опиняємось перед таємницею, яка стає глибшою, чим більше ми до неї наближаємося, відповідно до того, що було сказано, що наша віра «це не подорож від таємниці до знання, але від знання до таємниці».

У той час як заперечення таємниці екзистенціальна зменшує людську природу, повага до таємниці відкриває нам браму раю. Віра у Воскресіння є найглибшим і найяснішим виявом нашої свободи; точніше, це народження свободи як добровільне прийняття найвищого божественного дару, а саме обожнення благодаттю. Як «пережите Воскресіння», Православна Церква є простором «справжньої свободи», яка для християнського життя є основою, шляхом і долею. Воскресіння Христове – це добра звістка свободи, дар свободи та гарантія «спільної свободи» у «вічному житті» Царства Отця, Сина і Святого Духа.

З цими почуттями, найдорогоцінніші брати та улюблені діти, сповнені цілковитою радістю участі у «бенкеті, який розділено для всіх», отримавши світло від незгасаючого світла та віддавши славу Христу, який воскрес із мертвих і приніс життя всім – навіть коли ми згадуємо в цей всесвятковий «обраний і святий день» усіх наших братів і сестер у важких обставинах – ми молимося Господу нашому, «що смертю смерть подолав», Богу миру, щоб Він приніс мир до світу і направляй кроки наші до всякого доброго і угодного Йому діла, проголошуючи всерадісний гімн «Христос Воскрес!»

На Фанарі, Пасха 2024

+ Варфоломій Константинопольський

Палкий гарячий молільник за всіх вас до Воскреслого Господа

Милістю Божою

Архиєпископ Константинопольський — Нового Риму

і Вселенський Патріарх

Усій Повноті Церкви,

Нехай благодать і мир

Від Господа і Спаса нашого Ісуса Христа,

Разом з нашою молитвою, благословінням і прощенням

буде з усіма Вами.

* * *

Всечесні браття Ієрархи та благословенні чада у Господі,

Благодать нашого Бога любові знову сподобила нас увійти в потрібний для душі час Пісної Тріоді і дійти до Святого і Великого посту, до арени подвижницької боротьби, сповненої вишніми дарами і радістю Хреста і Воскресіння. У цей благословенний період, духовний скарб і динамізм церковного життя, а також сотеріологічна довідка всіх його проявів, розкриваються з ясністю.

Ми вже багато чому навчилися з безвихідної та самовдоволеної зарозумілості фарисея, з безплідного моралізаторства та жорстокості старшого сина в притчі про блудного сина, а також з бездушності й осуду в день суду тих, хто виявилися байдужими до «найменших наших братів», які були голодними, спраглими, чужинцями, голими, хворими та ув’язненими. Крім того, цінність і сила смирення та покаяння, прощення та милосердя були відкриті нам як погляди, які Церква чітко закликає нас плекати в період, що відкривається перед нами.

Святий і Великий Піст – це бажаний час духовного, внутрішнього і фізичного очищення і дисципліни, який, як ми щойно почули в прочитаному Євангельському уривку, проходить через піст, який не слід практикувати, «щоб інші бачили», а через прощення наших братів і сестер: «Бо коли ви будете людям прощати їхні провини, то й Отець ваш Небесний простить вам» (Мт 6,14). Адже це ми сповідуємо кожного дня молитвою Господньою, коли говоримо: «як і ми прощаємо провини винуватцям нашим» (Мт 6,12).

Учора, у Сиропусну суботу, Церква вшанувала пам’ять святих чоловіків і жінок, які просіяли в подвижницькому житті. Святі є не лише взірцем для вірних у добрій боротьбі життя у Христі та за Христом. Вони також є нашими попутниками, друзями та прихильниками в подвижницькій дорозі посту, покаяння та смирення. Ми не самотні в наших зусиллях, але ми маємо Бога, який підбадьорює і благословляє нас, а також святих і мучеників, які стоять поруч з нами, і перш за все Першу серед святих і Матір Божу, яка заступається за всіх нас до Господа. Святість є доказом сили Божої благодаті та людської синергії в Церкві, яка здійснюється через участь у Святих Таїнствах і виконання Божих Заповідей. Немає «даремної побожності» чи «легкого християнства», як немає «широких воріт» чи «просторої дороги», що веде до Небесного Царства (пор. Мт 7,13–14).

Церква постійно нагадує нам, що спасіння – це не індивідуальна, а церковна подія, загальна дисципліна. Під час Богом-береженого Святого і Великого посту, те, що стає очевидним для духовного життя вірних – остаточний сенс участі в житті громади – в християнській сім’ї та парафії, або у монастирській спільноті. Хочемо підкреслити функцію християнської сім’ї як спільноти життя для переживання духовності Великого посту. Наш попередник серед святих, святитель Йоан Золотоустий, описав сім’ю як «малу Церкву» [1]. Дійсно, саме в сім’ї відбувається перетворення нашого існування в церковне; саме там розвивається відчуття соціального та спільнотного характеру людського життя та життя у Христі, а також любов, взаємоповага та солідарність; і саме там життя і радість співжиття відчуваються як божественний дар.

Спільне прагнення застосувати церковне правило та етос посту в контексті сім’ї виявляє харизматичний вимір аскетичного життя і переконання, що все, що є правдивим, чесним і правильним у нашому житті, приходить до нас з висоти; що незважаючи на нашу власну співпрацю та внесок, вони перевершують усе, що є досяжним і доступним людиною. Зрештою, спільнотний аспект життя, любов один до одного, яка не шукає свого, і чеснота прощення не дають місця правозахиснику та самовдоволенню. Виразом такого духу «загальної свободи» та євхаристійного подвижництва є саме нерозривний зв’язок між постом, милосердям та участю в парафіяльному та літургійному житті Церкви. Переживання цього «духа Великого посту» в християнській родині веде нас до глибини істини в церковному досвіді та становить місце народження та джерело християнського свідчення в нашому секуляризованому сучасному світі.

Браття і чада, моліться, щоб усі ми з побожною ревністю пройшли дорогу Святої і Великої чотиридесятниці постом і покаянням, у молитві й каятті, шукаючи мир у собі й між собою, ділячись у щоденному житті та виявляючи себе «ближніми» кожному, хто потребує через милосердя, прощаючи один одному і прославляючи ім’я Бога милосердя, що над небесами, в будь-яких обставинах, благаючи Його, щоб Він удостоїв нас досягти Святої і Великої седмиці з очищеним розумом і прославити з радістю і втіхою Його преславне Воскресіння.

Святий і Великий Піст 2024 року

+ ВАРФОЛОМІЙ Константинопольський,

Палкий молитвенник перед Богом за всіх вас.

_____________

[1] Пояснення Послання до Ефесян 20, PG 62,143.