«А один із тих двох, що чули від Іоана та йшли вслід за Ним, був Андрій, брат Симона Петра. Він знайшов перше Симона, брата свого, та й говорить до нього: Знайшли ми Месію, що визначає: Христос. І привів він його до Ісуса. На нього ж споглянувши, промовив Ісус: Ти Симон, син Йонин; будеш званий ти Кифа, що визначає: скеля» (Ін. 1:40-42).

Андрій був першим покликаним апостолом (Ін. 1:35-40). Ми з вами також звернемо увагу і на те, що саме він представив свого брата-лідера Христу (Ін. 1:41-42). Андрія яскраво відрізняє його палке бажання слідувати за Христом, тісно пов’язане з прагненням знайомити з Христом інших людей.

Петро та Андрій були родом з Віфсаїди (Ін. 1:44). Археологи ще не визначили точне місце знаходження Віфсаїди, але з описів Нового Завіту випливає, що поселення знаходилося в північному регіоні Галілеї. На якомусь етапі життя брати (Андрій та Петро) переселилися до великого міста Капернаум, яке було розташоване недалеко від їхнього рідного поселення. Насправді, в Капернаумі Петро і Андрій жили в одному будинку (Мк. 1:29) і разом займалися ловом риби. Місцезнаходження Капернаума було вигідним: місто перебувало на північному узбережжі озера Галілейського (де ловля риби йшла добре) і на перетині дуже важливих торговельних шляхів.

Ймовірно, Петро і Андрій вже довгий час (все життя) дружили з іншою парою рибалок, з братами з Капернаума – Яковом та Іоаном, синів Зеведеєвих. Очевидно, всі четверо поділяли духовні інтереси один одного ще до знайомства з Христом. Вони, напевно, відвідували пустелю, де проповідував Іоан Хреститель, і стали його учнями. Саме там вони вперше зустрілися з Христом. Повернувшись до лову риби (ще до того, як Ісус покликав їх присвятити весь час служінню), вони продовжували співпрацювати. Тому цілком природно, що ця невелика група стала згуртованим ядром серед Дванадцяти. Четверо учнів багато в чому здавалися нероздільними.

Однак з чотирьох апостолів тісного кола Андрій був найменш помітним. Писання не багато розповідає про нього. Фактично, можна на пальцях порахувати, скільки разів ім’я Андрія згадується в Євангеліях. (По суті, крім уривків, де перераховуються імена всіх апостолів, ім’я Андрія названо в Новому Завіті лише дев’ять разів, причому в більшості уривків його ім’я згадується лише побіжно).

Андрій жив в тіні свого брата, якого знали краще. У багатьох віршах, де записано його ім’я, також додано, що він був братом Петра, ніби саме цей факт додає йому важливість.

У подібних ситуаціях, коли один брат затьмарює іншого настільки, ми зазвичай стикаємося з наполегливим суперництвом або навіть взаємним відчуженням. Проте, в Андрія ми не бачимо ніяких проявів заздрості до переваги Петра. І знову-таки, саме Андрій привів Петра до Христа. І зробив він це відразу ж, без коливання. Звичайно ж, Андрій прекрасно знав про схильність свого брата домінувати. Він повинен був добре знати, що, увійшовши в коло учнів, Петро відразу ж візьме ініціативу в свої руки, а він відійде на другий план. Однак апостол все одно привів свого старшого брата до Ісуса. Сам цей факт багато говорить про характер Андрія.

Майже все, що Писання згадує про Андрія, говорить про те, що він не прагнув стати центром уваги і задовольнявся другими ролями. Здавалося, апостол зовсім не заздрить тим, хто трудився на виду. Цілком очевидно, що Андрій з радістю робив те, що міг, використовуючи свої дари і покликання, дані Богом, дозволяючи іншим робити так само.

З усіх чотирьох апостолів тісного кола Андрій справляє враження найменш запального і самої дбайливої людини.

Петро виявляв схильність діяти імпульсивно, не подумавши, і говорити щось невпопад і невчасно. Найчастіше він поводився зухвало, нетактовно і поспішно. Якова та Іоана назвали «синами грому» через їх схильності до нерозсудливості. Очевидно, саме вони провокували багато суперечок про те, хто перший. Про подібні якості Андрія немає і натяку. Якщо він говорить (а в Писанні подібні епізоди рідкісні), то обов’язково щось правильне. Якщо він діє, то завжди правильно. Згадуючи апостола по імені, Писання ні в одному уривку не приписує вчинкам Андрія щось ганебне.

Звичайно ж, були випадки, коли, слідуючи за Петром або діючи разом з іншими учнями, Андрій здійснював ті ж помилки, що і вони. Але коли його ім’я згадується окремо (коли Андрій підноситься над іншими і надходить або говорить як самостійна особистість), Писання хвалить його. Андрій був ефективним лідером, навіть незважаючи на те, що ніколи не був у центрі уваги.

Андрій і Петро сповідували різні стилі керівництва, хоча і були братами. Але Андрій прекрасно відповідав своєму покликанню, точно так само як Петро абсолютно відповідав своєму. Насправді, можливо, Андрій був навіть кращим прикладом, ніж Петро, для більшості лідерів церкви, адже більшість їх будуть працювати «в тіні», як Андрій, що абсолютно не можна порівняти з популярністю і високим становищем, якими володів Петро.

Ім’я Андрій означає «мужній»; створюється враження, що ім’я добре характеризує апостола. Звичайно ж, ловля риби сіткою, тобто ремесло, яким займався Андрій і його друзі, вимагало чималих фізичних сил і мужності. Однак Андрію були притаманні й інші риси. Він був сміливим, рішучим і обачним. У ньому не було і йоти слабовілля і безхарактерність. Ним керувало гаряче прагнення до істини; щоб досягти мети, він готовий був добровільно піддатися найекстремальнішим труднощам і випробуванням.

Не забувайте, що Ісус вперше зустрів Андрія, коли той вже приєднався до учнів Іоана Хрестителя. А Іоан Хреститель був відомий своїм суворим зовнішнім виглядом і спартанським способом життя. Він «мав одяг з верблюжого волосу, і пояс ремінний на стегнах своїх, а пожива для нього була сарана та мед» (Мт. 3:4). Іоан жив і трудився в пустелі, перебуваючи далеко від якого б то не було комфорту і зручностей міського життя. Чи м’яка людина могла піти за Іоаном Хрестителем.

В Євангелії від Іоана описується перша зустріч Андрія з Ісусом. Вона сталася в пустелі, де Іоан Хреститель проповідував про покаяння і хрещення навернених. Апостол Іоан викладає події як очевидець, адже разом з Андрієм вони були учнями Іоана Хрестителя. (Апостол Іоан не називає себе по імені до самого кінця Євангелії. Але те, як він в деталях розповідає про події, наводить на думку, що ми отримуємо інформацію з перших рук. Цілком очевидно, що Іоан і був тим другим учнем, який згадується в описі події).

Особиста зустріч Андрія з Ісусом сталася наступного дня після хрещення Ісуса (Ін. 1:29-34). Андрій та Іоан стояли поруч з Іоаном Хрестителем, коли той, поглянувши на Ісуса, сказав: «Ось Агнець Божий» (Ін. 1: 35-36). Тоді учні відразу ж залишили Іоана і пішли за Ісусом (Ін. 1:37). Не думайте, що Іоан та Андрій були непостійними або ненадійними послідовниками свого наставника. Зовсім навпаки. Іоан Хреститель ясно сказав, що він – не Месія: «…Хто ти такий? І він визнав, і не зрікся, а визнав: Я не Христос. І запитали його: А хто ж? Чи Ілля? І відказує: Ні! Чи пророк? І дав відповідь: Ні!» (Ін. 1:19-20). Коли ж люди почали вимагати від Іоана пояснити, хто він такий, Іоан сказав: «Я голос того, хто кличе: В пустині рівняйте дорогу Господню …» (Ін. 1:23).

Отже, в самих прямих і ясних словах Іоан Хреститель пояснив, що він – предтеча Месії. Він прийшов, щоб приготувати шлях і вказати народу правильний напрямок. Насправді суть проповіді Іоана Хрестителя полягала в тому, щоб підготувати прихід Месії, Який мав з’явитися незабаром. Тому Іоана та Андрія захопило радісне передчуття Месії; вони очікували, коли вкажуть Того єдиного, хто був Месією. Тому, почувши, що Іоан Хреститель назвав Христа Агнцем Божим, учні відразу ж залишили свого наставника і пішли за Христом. Вони правильно зробили, сам Іоан Хреститель, безсумнівно, схвалив би їх рішення.

Далі подія викладається в Біблії так: «А Ісус обернувся й побачив, що вони йшли за Ним, та й каже до них: Чого ви шукаєте? А вони відказали Йому: Равві перекладене це визначає: Учителю, де Ти живеш? Він говорить до них: Ходіть і побачте! Ті пішли та й побачили, де Він жив, і в Нього той день перебули. Було ж коло години десятої» (Ін. 1: 38-39).

Було близько четвертої години дня («близько десятої години», як написано в 39-му вірші), коли Іоан та Андрій зустрілися з Христом. Учні пішли за Ісусом туди, де Він жив, і залишок дня провели в спілкуванні з Ним. Так як все відбувалося недалеко від пустелі, де проповідував Іоан Хреститель, Ісус, очевидно, жив в найнятому Ним будинку або, можливо, в одній з кімнат заїжджого двору. Однак двом учням випала честь провести частину дня і вечір в особистому спілкуванні з Ісусом. Йдучи, вони були повністю переконані, що знайшли справжнього Месію. Протягом дня учні зустрілися з Христом, познайомилися з Ним і вже почали слухати Його вчення. Отже, Андрій та Іоан стали першими учнями Ісуса.

Зверніть увагу, що Андрій зробив першу чергу: «Він знайшов перше Симона, брата свого, та й говорить до нього: Знайшли ми Месію, що визначає: Христос. І привів він його до Ісуса» (Ін. 1:41-42). Новина була занадто радісною, і Андрій не міг не розповісти про неї. Тому він знайшов того, кого найбільше любив, кого найбільше хотів познайомити з Ісусом, – і привів його до Христа.

Після першої зустрічі з Господом Петро і Андрій повернулися в Капернаум і продовжували ловити рибу Трохи пізніше (можливо, через кілька місяців), Ісус прийшов у Галилею і закликав їх на служіння. До того часу Ісус розпочав своє служіння в Єрусалимі і околицях, де очистив Храм і запалив ворожість релігійних начальників. Потім повернувся в Галилею, щоб проповідувати і зцілювати, і прийшов в Капернаум. Там Він знову зустрівся з чотирма братами-рибалками.

У 4-му розділі Євангелія від Матвія записано цю подію:

«Як проходив же Він поблизу Галілейського моря, то побачив двох братів: Симона, що зветься Петром, та Андрія, його брата, що невода в море закидали, бо рибалки були. І Він каже до них: Ідіть за Мною, Я зроблю вас ловцями людей! І вони зараз покинули сіті, та й пішли вслід за Ним. І, далі пішовши звідти, Він побачив двох інших братів, Зеведеєвого сина Якова та Іоана, його брата, із Зеведеєм, їхнім батьком, що лагодили свого невода в човні, і покликав Він їх. Вони зараз залишили човна та батька свого, та й пішли вслід за Ним» (19–22).

Саме тоді учні залишили ловлю риби на тривалий період і присвятили весь час учнівству.

Паралельно ця ж подія записано в Євангелії від Луки (5: 1-11). Однак в тому уривку ім’я Андрія не згадується. Ми знаємо, що Андрій перебував разом з іншими і також був покликаний. В Євангелії від Матвія ясно говориться про це. Проте Андрій настільки залишався «в тіні», що Лука навіть не називає його імені. Знову ми бачимо, що Андрій дуже рідко виходив на передній план. Він залишався на віддалі. Безсумнівно, апостол входив в цю групу і, мабуть, так само радісно пішов за Христом, як і інші. Однак діяв спокійно і непомітно.

Все своє життя Андрій прожив в тіні Петра і, очевидно, повністю прийняв такий стан речей. Саме це ставлення допомогло йому стати настільки корисним. Готовність і бажання бути на «другорядних ролях» часто допомагали Андрію розпізнавати і бачити те, що насилу вміщала свідомість інших учнів. Тому, як тільки апостол Андрій виходить на «передній план», відразу ж виділяється його надприродна здатність зрозуміти цінність в малому і незначному.

Він бачив цінність в кожній людині

Коли справа стосувалася людей, Андрій добре розумів і цінував кожну людину. Він відомий тим, що приводив до Ісуса окремих людей, не натовпи. Майже кожен раз, коли про нього йдеться в Євангелії, ми дізнаємося про те, що він привів когось до Ісуса.

Не забувайте, що, розпізнавши Христа, Андрій насамперед привів до нього Петра. Ця подія задає загальний тон стилю служіння апостола. Наприклад, коли Христос наситив п’ять тисяч і людей, саме Андрій привів до Нього хлопчика з п’ятьма хлібами і двома рибками. Решта апостолів розгубилися, вони не знали, де знайти достатньо їжі для такої великої кількості людей. Саме Андрій привів хлопчика до Ісуса і сказав: «Тут хлопчина має п’ять ячмінних хлібів і дві рибки» (Ін. 6: 9).

У 12-му розділі (ст. 20-22) Іоан розповідає про еллінів, які знайшли Філіпа і висловили бажання побачити Ісуса. Можливо, то були язичники, які чули про Ісуса і бажали зустрітися з Ним. В Євангелії від Іоана (12:21) говориться, що елліни «… вони підійшли до Пилипа, що з Віфсаїди Галілейської, і просили його та казали: Ми хочемо, пане, побачити Ісуса».

Примітне, що елліни приступили до Пилипа, Пилип відвів їх до Андрія, який і представив їх Наставнику. Чому ж Пилип сам не привів еллінів до Ісуса? Можливо, він був боязкий по природі, а може, й не дуже був упевнений у своїх взаєминах з Христом. Ймовірно, Пилип розхвилювався і знітився, не знаючи, як же правильно вчинити в такій ситуації. Або, може бути, Пилип не був упевнений, чи захоче Ісус бачити еллінів. У будь-якому випадку він знав, що Андрій умів знайомити людей з Христом.

Андрій не приходив в сум’яття, якщо хтось хотів бачити Ісуса. Він просто приводив таких людей до Христа. Апостол розумів, що Ісус захоче зустрітися з усіма, хто бажає познайомитися з Ним (пор. Ін. 6:37).

Цілком очевидно, що, приводячи людей до Ісуса, Андрій не хвилювався і відчував себе цілком спокійно, адже так він чинив досить часто. Безсумнівно, він добре знав Христа і відчував себе цілком упевнено, приводячи до Нього людей.

Він бачив цінність малих дарів

Деякі люди ясніше бачать всю картину тільки завдяки тому, що цінують незначні речі, мале. Андрій відноситься якраз до таких людей. Це ясно проглядається в епізоді про насичення п’яти тисяч, описаному Іоаном.

Бажаючи побути наодинці зі Своїми учнями, Ісус піднявся на гору. І як часто бувало, коли Він хотів на час перервати Своє служіння, галасливі натовпи народу знаходили Його. Так сталося і незадовго до Великодня, найважливішого свята в іудейському календарі, а значить – рівно за рік до розп’яття Христа.

Несподівано Ісус і учні побачили, що до них наближається величезний натовп. Якимось чином люди дізналися, де знаходився Ісус. Наближався час трапези, і роздача хліба стане наочним предметним уроком, який Ісус викладе народу. Отже, Божий Син ясно пояснив, що бажає нагодувати людей. Він запитав у Пилипа, де вони могли б купити хліба. Щоб підкреслити суверенну владу Христа в будь-яких обставинах, Іоан додає свого роду примітку редактора: «Він же це говорив, його випробовуючи, бо Сам знав, що хотів зробити» (Ін. 6:6).

Пилип швидко зробив підрахунки – у них було тільки двісті динарів. Один динарій служив денною платою звичайному найманому робітникові, тому двісті динарів становили плату приблизно за вісім місяців. Сума значна. Але людей було багато, не вистачило б і двохсот динаріїв, щоб купити достатньо їжі для всіх. Він та інші учні просто розгубилися, вони не знали, що робити. Описуючи ті події, Матвій передає слова учнів: «… місце пустинне, і година вже пізня; відпусти народ, щоб вони пішли до сіл, і куплять поживи »(Мт. 14:15).

Однак Ісус відповів їм: «Непотрібно відходити їм, нагодуйте їх ви!» (Мт. 14:16). Такі слова, мабуть, вразили учнів. Здавалося, вимога Ісуса необґрунтовано.

В той момент заговорив Андрій: «Є тут хлопчина один, що має п’ять ячних хлібів та дві рибі, але що то на безліч таку!» (Ін. 6: 9). Звичайно, і Андрій знав, що п’яти ячмінних хлібів і двох рибок недостатньо для п’яти тисяч чоловік; проте він все одно привів хлопчика до Ісуса. Божий Син повелів учням нагодувати народ, а Андрій знав, що Ісус не дасть таке веління, яке вони не зможуть виконати. Тому він зробив все, що міг. Він дізнався, де є їжа, і повідомив про це Ісусові. Якимось чином апостол зміг зрозуміти, що в руках Ісуса не може вважатися малим жоден дар.

Іоан продовжує розповідь:

«Ісус відказав: Скажіть людям сідати! А була на тім місці велика трава. І засіло чоловіка числом із п’ять тисяч. А Ісус узяв хліби, і, подяку вчинивши, роздав тим, хто сидів. Так само і з риб, скільки хотіли вони. І, як наїлись вони, Він говорить до учнів Своїх: Позбирайте куски позосталі, щоб ніщо не загинуло. І зібрали вони. І дванадцять повних кошів наклали кусків, що лишились їдцям із п’яти ячних хлібів»(Ін. 6: 10-13).

Який дивовижний урок! Те, що Христос за допомогою малого досяг так багато, свідчить про Його силу. В Його руках не буває незначних або малих дарів.

Він розумів цінність непомітного служіння

Деякі люди не потрапляють в центр уваги, поки не нароблять багато шуму. Такою схильністю відзначені Іоан та Яків. Таким був і Петро. Але ніяк не Андрій. Серед учасників гучних суперечок його ім’я не згадується. Андрій більше дбав про те, щоб приводити людей до Ісуса, а не про те, хто отримає нагороду або керуватиме. Він не сильно прагнув до почестей. І говорить він тільки тоді, коли приводить когось до Ісуса.

Андрій служить справжнім втіленням образу тих, хто трудиться тихо і непомітно, «Не працюйте тільки про людське око, немов людиновгодники, але як раби Христові, чиніть від душі волю Божу …» (Еф. 6: 6). Апостол не був «вражаючим стовпом», як Петро, Яків та Іоан. Він був лише смиренним «каменем». Андрій – та рідкісна людина, яка володіє бажанням грати другорядні ролі і служити підтримкою іншим. Він не заперечував проти того, щоб залишатися в тіні, якщо, звичайно, служіння виконується.

Біблія не описує що сталося з Андрієм після дня П’ятидесятниці. Яку б роль апостол не грав в історії ранньої церкви, він залишився «за лаштунками». Перекази свідчать, що він поніс Євангеліє на північ. Євсевій, древній церковний історик, пише, що Андрій дійшов до Скіфії. (Саме тому Андрій є покровителем України, а також Шотландії). Апостола розіп’яли в Ахаї, на півночі Греції, недалеко від Афін. В одному з переказів говориться, що Андрій привів до Христа дружину одного римського правителя, що викликало страшний гнів чоловіка. Правитель вимагав, щоб дружина відкрито зріклася Ісуса Христа. Зрештою, він наказав розіп’яти Андрія.

За наказом імператора воїни повинні були не прибити, а прив’язати апостола до хреста, щоб продовжити страждання. (Кажуть, що апостола розіп’яли на хресті за формою літери «X»). За переказами, Андрій висів на хресті два дні, благаючи перехожих прийти до Христа за спасінням. Праця все життя в тіні свого відомого брата і служачи Господу, апостол зустрівся з долею, подібною до їхніх доль, але залишився вірним Богу до кінця, до останнього подиху намагаючись приводити людей до Христа.

Чи залишився він в невідомим? Звичайно ж ні! Йому випала велика честь. Він перший почув про те, що Ісус – Агнець Божий. Він перший пішов за Христом. Він увійшов в тісне внутрішнє коло близьких товаришів Христа. Його ім’я викарбовано на фундаменті вічного міста, Нового Єрусалиму, поряд з іменами інших апостолів. А найкраще те, що апостолу випала честь все життя займатися самою улюбленою справою: приводити окремих людей до Господа.

Джон Мак-Артур (Уривок з книги: «Дванадцять звичайних чоловіків»)

Переклад «Слово про Слово», редакція - «Київське Православ’я»

«На Київських горах стояли ноги його і очі його Русь бачили, а вуста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Свята Русь обрана серед інших східних народів…»

«Святий Апостол Андрій Первозванний – перший архієпископ Константинопольський, Патріарх Вселенський і апостол Руський. На Київських горах стояли ноги його і очі його Русь бачили, а вуста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Свята Русь обрана серед інших східних народів, бо в ній проповідував Апостол», – проголошує постанова Православного Собору, що відбувався у Києві в 1621 році, в час тяжкої боротьби православних з польсько-католицькою експансією.

Волею Духа Святого істинне благовістя майже з перших днів зародження християнства почало поширюватися саме в Священній Києво-Руській землі, що було найвизначнішим вселенським моментом в історії Руської Церкви, яскравим свідченням її апостольського походження. Неоціненним є той факт, що найближчий учень і спадкоємець Св. Іоана Хрестителя, брат Св. апостола Петра і до того ж перший покликаний Христом до апостольського служіння Св. Андрій Первозванний, маючи від Св. Духа пророчий дар передбачення майбутнього і натхнений Ним, поспішив вирушити з Євангельською проповіддю саме в ті землі, та поблагословити їх, де згодом постала велична й свята Київська Русь. «І зранку встав і рече (Св. Ап. Андрій. – авт.) до сущих із ним учнів: «Чи бачите гори ці? – яко на цих горах засяє благодать Божа; імать град велик бути і церков багато Бог звести імать», – розповідається у «Повісті временних літ».

Цей факт, окрім давньоруського літопису, перш за все засвідчують давні апокрифічні грецькі та сирійські передання І–ІІІ ст. про подорож св. Апостола Андрія Первозванного по узбережжю Понтійського (Чорного) моря до скитських народів, на які, напевно, і опирався наш літописець. Вперше ці казання було зібрано до купи і видано на поч. ХІХ ст. Фабріциусом, а дещо пізніше Тишендорфом та Липсиусом. Згодом їх було перекладено на слов’янську мову і детально досліджено акад. В. Василевським, М. Сперанським, С. Петровським, І. Малишевським та іншими [1]. На їхню думку найдавніші редакції цих казань виникли в І–ІІ ст., тобто по живих слідах. Так, редакції грецьких «Діянь апостолів Андрія і Матфія в країні антрофагів» і «Діяння апостолів Андрія і Петра в країні варварів» належать кін. І-го – поч. ІІ-го ст.; сирійська «Історія мучеників-апостолів Матфія і Андрія» датується бл. ІІІ ст., а інші апокрифічні казання відносяться до ІV – V віків. Роблячи підсумок, С. П. Петровський зазначає: «Апокрифічні казання про апостола Андрія та його соратників виявляються, таким чином, не просто літературними пам’ятниками, генетично між собою об’єднаними, але записами передань про апостольську місію, укладеними і збереженими спершу там, де апостоли проповідували, – записами, які цінні тому, що основу їх складають або дійсні, або близькі до дійсності факти» [2].

Іншу групу джерел з цього питання складають церковно-канонічні передання кін. ІІ – поч. ІІІ та пізніших століть таких богословів та отців Церкви як св. Іполіта Портуенського (бл. 222 р.), Оригена (200 – 258 рр.), Євсевія, Руфіна та Євхерія Ліонського (+449р.), а також більш пізніші житія св. Ап. Андрія. Паралельно з розлогими казаннями про місіонерські мандрівки апостола Андрія цього часу маємо повідомлення в вигляді списків, чи каталогів, укладених Іполитом Римським (ІІІ в.), св. Дорофеєм Тирським (307 – 322 рр.), Софронієм (+ 390 р.), другом бл. Ієроніма (+475), Єпифанієм Кипрським (+403), Ісидором Іспалійським (570–636 рр.) та іншими.

Серед значно пізніших джерел маємо цінні свідчення єрусалимського ченця Єпифанія. Цей вчений чернець жив наприкінці VIII – поч. ІХ ст., коли найсуперечливішим питанням сучасності була справа вшанування ікон, хреста та інших священних зображень. Під впливом цього церковного інтересу Єпифаній разом з іншими дослідниками здійснив свого роду науково-археологічну подорож до країн Північної Припонтиди (Причорномор’я) з метою вивчення місцевих пам’яток та передань стосовно зовнішнього боговшанування в часи апостолів. В зв’язку із цим в своєму оповіданні про ап. Андрія він зібрав усі місцеві передання про його перебування тут, детально описав усі священні зображення, жертовники, храми і хрести, що беруть свій початок, за свідченнями місцевих мешканців, від часів проповіді у них вищезгаданого першого учня Христова. Тут, до речі, неодноразово згадується і про «залізний посох з зображенням животворчого хреста, на який апостол завжди опирався». Згідно свідчень Єпіфанія, ап. Андрій всюди, де б він не проповідував, чи то на Кавказі, чи то в Криму та Скитії, встановлював хреста в ознаку присвячення тих земель і народів Христові [3].

Значно конкретніші свідчення про подорож св. Ап. Андрія саме в майбутні києво-руські землі ми знаходимо у Микити Давида Пафлагонського (кін. ІХ – поч. Х ст.). У похвальному слові на честь ап. Андрія він каже: «Отримавши в наділ північ, ти обійшов Іверів і Сарматів, Таврів і Скитів, усяку країну і місто, що лежать на півночі Евксинського Понту і що розташовані на його півдні», і таким чином «обійняв благовістям усі країни півночі і усю прибережну область Понту» [4]. Цей факт також частково знаходить своє підтвердження і в давньому переданні норманської півночі: існує давньоісландська сага про св. ап. Андрія, а також стародавні казання, де св. ап. Андрій виступає як покровитель Шотландії. Цей же факт підтверджується і в листі до Великого Князя Київського Всеволода Ярославича, написаному від імені імператора Михаїла Дуки (1072 – 1077 рр.) його секретарем, видатним вченим істориком того часу Михаїлом Пселлом: «Духовні книги та достовірні історії вчать мене, що наші обидві держави мають одне джерело та корінь і що /…/ ті ж самі самовидці божественного таїнства і його віщуни проголосили у них слово Євангелії». За текстом цього листа автор мав на увазі ап. Андрія, в зв’язку із чим, на думку проф. Погодіна, він вже знав про значне поширення та популярність даного казання в Києві [5].

Певною мірою підтверджує факт апостольської проповіді серед слов’ян і римський папа Іоан Х (914-929) у своєму зверненні до князів Томислава та Михаїла. «Хто, дійсно, може сумніватись в тому, що слов’янські держави перебувають в числі першопочатків апостолів і вселенської Церкви, прийнявши іще в колисці, немов їжу, проповідь апостольської Церкви з молоком віри?» – запитує римський первосвященик [6].

Отже, як бачимо, акцент на цій події у «Повісті временних літ» не такий вже й безпідставний, як це тепер намагаються довести деякі скептики. Попри усі розбіжності цього передання наш народ може сміливо вважати себе духовним спадкоємцем св. Ап. Андрія Первозванного, адже він мав нас у своєму серці, ідучи в напрямку північних країн.

Апостоли, ідучи на проповідь в призначеному кожному напрямку (Діян. І, 17-26; Рим. 15, 19), з різних причин часто не доходили до обраних ними земель, однак все одно вони були післані Духом Святим саме в тому напрямку; саме в ті країни, отже принципово і духовно (а в особі своїх продовжувачів та наступників і конкретно) ставали Апостолами саме тих земель і проживаючих на них народів, їх небесними покровителями і патронами. Апостол же Андрій, як це засвідчують давні джерела, пішов в країни півночі через Ліван – Антиливан, Закавказзя, Чорномор’я і Скитію [7]. Ведомий Духом Святим він міг побувати і на Київських горах, поблагословити та освятити їх, а потім піти на північ або повернутися назад, продовживши свою проповідь серед скитсько-слов’янських народів, що проживали на півдні майбутньої Київської Русі. В основі обраних апостолами напрямів місіонерських подорожей лежало не стільки їх політично-торгівельне значення та географічна прилеглість до кордонів «всесвітньої» Римської імперії, що також відігравало певну роль, але перш за все їх майбутнє сакральне, містичне значення. Очевидно саме з цієї причини апостол Андрій обрав нашу священну землю полем своєї пастирської місії. Але навіть якщо св. ап. Андрій і не дійшов до Київських гір, все одно, маючи пророчий дар від Духа Святого, він, напевно, передбачив розквіт християнства саме в тому краї, де згодом постав «Єрусалим Святої Русі», “матір городов руських” – Київ, і так би мовити заочно поблагословив і освятив те місце.

На думку проф. Є. Є. Голубинського факт подорожі св. Андрія землями майбутньої Київської Русі сумнівний лише тому, що: “В часи апостолів країна наша являла з себе розташовану за межами відомого світу невідому та переповнену всіляких жахів пустелю” [8]. Одначе сучасні археологічні відкриття доводять зовсім протилежне! Таким чином певним підтвердженням місійної подорожі Апостола Русі до Київських гір може слугувати і той факт, що ця місцевість була безперервно залюдненою ще від часів палеоліту, а вже з V по ІІІ тисячоліття до Р.Х. тут розквітла чи не найперша в Европі хліборобська цивілізація т. зв. «києво-трипільської» культури. До того ж велич і багатства могутньої скито-слов’янської імперії, що існувала на теренах сучасної України, розгалужена мережа торгівельних шляхів здавна привертали до себе посилену увагу не лише мандрівників, купців та військових, а й істориків, філософів та проповідників. Так знаємо, що «отець історії» Геродот Галикарнаський, що четверту книгу своєї видатної праці присвятив виключно Скитії, не обмежувався відвідуванням лише грецьких колоній в Північній Припонтиді (Причорномор’ї), але безпосередньо об’їздив усю Скитію приблизно до сучасного Києва [9].

Відомо, що античні міста Північної Припонтиди (Причорномор’я) належали не лише грецько-римському світові, а й іншому – степовому, на землях якого вони були засновані. Зрозуміло, що вони не могли, перебуваючи на цій території, жити самостійним, ізольованим життям незалежно від життя населення степів. Одним з найвизначніших наслідків цього було те, що майже вся Східня Европа від Карпат на заході до Уралу на сході і від північного берегу Понтійського (Чорного) моря до сучасної Пермі стала невід’ємною частиною античного світу. Ці землі ніколи формально не входили до складу жодного з грецьких міст-держав (полісів), ані пізніше до складу Римської імперії. Але вони почали посилено освоюватись грецькими купцями та мандрівниками. Опанування йшло поступово – спочатку по великих річках: Дністру, Південному Бугу, Дніпру, Дону, Волзі, – по їх притоках і т. п. [10]. На підтвердження цього факту слугують, до речі, відомі нам карти ІІІ–ІІ ст. до Р. Х., на які нанесено всі існуючі в Східній Европі гори, водоймища та річки [11].

Слід зазначити, що було б помилкою вважати, що лише торгівельні інтереси привертали увагу мандрівників до наших земель. Саме «святість» Києва, а не лише «вигідне місце на торгівельному шляху із варягів у греки», як вважає дехто, забезпечила йому роль центру формування давньоруського етносу, його духовної купелі, престолу Святої Русі, в зв’язку із чим і отримав таке виключне ім’я – «другий Єрусалим». Саме святість, а не інтереси торгівлі, привела сюди апостола Андрія і надихнула його благословити ці землі [12].

В результаті асиміляції, породичання та взаємодії усіх існуючих на теренах Східної Європи тогочасних культурно-історичних масивів згодом викристалізовується не лише нова індоевропейська давньослов’янська, так звана київська, культура, а й нова військово-племінна знать, а також окрема індоевропейська східнослов’янська мова і навіть народність, що спочатку одержала ім’я «Анти», згодом «Поляни», а ще пізніше «Руси» чи «Роси» – від імені одного з зіронізований сармато-алянських племен, що мали назву «Росаляни» чи «Роксолани», тобто в перекладі з іранської «Білі Аляни». В часи ж подорожування теренами Русі Св. Апостола усі ті народи, що її населяли, в грецьких та римських джерелах було прийнято називати загальною назвою «скити». Причому, що цікаво, навіть в ХІІІ – ХІV ст. народ Київської Русі греки продовжували називати «скитами», ставлячи в Скитії і самий Київ та називаючи його інколи скитською столицею [13].

Якщо детально розглядати перебіги процесів етнокультурного та історичного розвитку кінця минулої ери – початку нашої на теренах нинішньої України, то стає зрозумілим, що свідчення про місійну подорож св. ап. Андрія Первозванного в цих землях мають усі підстави для визнання як правдиві. Подорожуючи до скитських народів, серед яких на той час вже в багатьох місцевостях переважали саме слов’яни, він не міг залишити поза своєю пастирською увагою і близькі до них за своєю культурою й територією давньослов’янські поселення в Середньому та Верхньому Подніпров’ї. А те, що в грецьких джерелах згадується лише проповідь серед скитських народів, то, як вже згадувалось вище, пояснюється тим, що розрізняти “скитів” і “слов’ян” східні письменники поодиноко почали лише після подорожі святого апостола та укладення Птоломеєм Олександрійським (89–167 рр.) нової “Географії”, в якій останній міг опиратися на дослідження та свідчення про подорожі св. ап. Андрія Первозванного чи його учнів. Що ж стосується заперечень стосовно можливості в ті часи подорожувати по Дніпру на Північ, то саме в ті часи вже існував торгівельний шлях від Азовського та Чорного морів до Скитського (Балтійського). Це яскраво доводять В. В. Кропоткін в своїй праці «Економічні зв’язки Римської імперії зі Східною Европою в перш. пол. І-го тис. н. е.» та історик О.Е. Головко [14]. Отже, і з цієї сторони повне заперечення місійної подорожі св. сп. Андрія в наших землях не мають під собою ґрунту. Хоча, у деяких моментах такі заперечення мають певний сенс, адже описані в сказанні «дивовижні» новгородські лазні дійсно слід визнати припискою літописця ХІ століття. «Ця друга частина (нашого літописного оповідання. – авт.), – пише проф. Ів.Огієнко, – дуже мало в’яжеться з першою і своїм характером є просто насмішка над новгородцями» [15]. Останнім часом з’явились й інші версії можливого напрямку подорожі св. апостола. Так під згаданим в сказанні слов’янським Новгородом, вірогідно, можна розуміти і Неаполь Скитський, який в часи Св. Андрія Первозванного був досить потужним культурно-політичним центром і по-слов’янськи називався саме Новгородом, з-за чого наш літописець помилково і міг приписати його Новгородові на Ільмені. Відомо, що ще в часи Мітридата (І вік до Р. Х.) цим містом правив скитський цар Скилур, ім’я якого можна перекласти як Словен (по-слов’янськи) або Скловен (по-грецьки). Про цього Словена повідомляється в Мазуринському літописі (список ХVІІ в.), а також новгородському – єпископа Йоакима: «Словен з братом Скитом, маючи війн багато на сході ідоша на захід, багато земель при Чорному морі і на Дунаї собі підкориша… І від старшого брата прозвашася слов’яни» [16].

Певним натяком щодо такого напрямку подорожі апостола може слугувати і давньоруський рукопис, мабуть ХVІ ст., де вміщено дещо інший переказ, подібний до того, що його записано в «Повісті временних літ». Оповідається там, що коли апостол Андрій проповідував слово Боже в Понтії, йому з’явився янгол і сказав: «Андрію, йди в Скито-Руську землю, там тобі належить людей вчити». І св. Андрій, почувши голос посланця Господнього і підкоряючись йому, залишив Понтію та подався на північ, в «землю Скито-Руську». Тут він проповідував Христа голосно, по селах і містах, і багато людей навчив вірити во Христа. А звідсіля св. апостол міг податись не тільки на північ, до майбутнього Новгороду на Ільмені, а й на захід та південь, аж до Греції… [17]. Таке ж твердження ми зустрічаємо і в більш давніших грецьких джерелах, зокрема у Микити Пафлагона.

Хоча, під Новгородом апостола Андрія могло матись на увазі й інше словенське місто. Принаймні, ми маємо кілька свідчень про таке ж місто на теренах Моравії, з якою місцеве передання також пов’язує місійну подорож св. апостола. Як свідчить готський історик Іордан: “Словени живуть від міста Новієтуна і озера, що зветься Морвсіянським, аж до Дністра і на півночі до Вісли” [18]. Отже виходить, що інший давній словенський центр – місто Новієтун-Новгород розташоване неподалік якогось озера та болот Морвсіянських. Якщо це так, то найбільш вірогідно – що те озеро з болотяними берегами Нойзидлер-Зе (в перекладі з німецької – Новгородське озеро). Нині воно розташовано на кордоні сучасних Австрії та Угорщини всього в 30-ти кілометрах від Братислави – столиці Словаччини, де й донині живуть словаки – нащадки моравсько-новгородських словенів. Є поруч і гідронім, що має корінь «мор» (звідси й Морвсіянське озеро-болото). Це ріка Морава, прикордонна між сучасними Австрією та Словаччиною, яка навпроти озера Нойзидлер-Зе впадає в Дунай. Йордан не каже, що Новгород розташовано безпосередньо на цьому Морвсіянському озері, що й проблематично з-за болотяних берегів. Можна припустити, що місцерозташування давнього Новгорода-Новієтуна було десь неподалік від сучасної столиці Словаччини – міста на берегах Дунаю – Братислави або якогось іншого західньослов’янського міста, що межувало з кордонами Римської імперії.

Відомо, що в ті часи вже досить активно функціонували водні торгівельні шляхи Дніпром, Дністром і Доном аж до річок Дунай, Західний Буг, Вісла, Одра та Ельба, а там вже знаходились території Римської імперії, або просто «Риму», як тоді зазвичай було прийнято називати «всесвітню» імперію, куди, як зазначено в переказі, і рушив далі св. Андрій. Що ж стосується дніпровських порогів, які на думку деяких дослідників мали б зробити подорож Дніпром неможливою, то це також не може бути достатнім аргументом, адже в цьому часі вже досить широко використовувався торгівельний шлях Дніпром з Чорного в Балтійське море, в зв’язку із чим останнє навіть називалось Скитським. Хоча, дніпровський торгівельний шлях на землях Прарусі-Скитії був не єдиний, в зв’язку із чим останнім часом з’явились і інші версії шляхів подорожі Св. Апостола нашим краєм.

І. Шевців свого часу зробив спробу по-новому реконструювати поле місійної подорожі Св. Андрія Первозванного землями наших пращурів. «У великій правдоподібності, – пише дослідник, – він прийшов з Синопу до Херсонесу в Криму, а звідти до Фанагорії (пізнішої Тмутаракані), потім Азовським морем до м. Танаїс, а далі до м. Новаріс, на ріці Дон. Там бо всюди знайдено християнські пам’ятки… не є виключеним, що св. ап. Андрій зі своїми учнями поїхав горі Дніпром, у глибину Скитії-Русі, що він справді був на Київських горах і благословив їх, як це ми знаємо з Повісті Минулих літ» [19]. Як вже зазначалось вище, торгівельні шляхи не тільки Дніпром, а й Дністром і «Великим Доном» здавна функціонували досить активно аж до р. Дунай, Вісла, Одра та Ельба, якими досягались землі Римської імперії. На підтвердження можливості саме такого шляху місії апостола автор “Історії давньої Церкви” В. В. Болотов поміж іншим зазначає, що «шлях апостолів був шляхом торгівельних зносин, який простягався з одного боку до Китаю і Цейлону, а з іншого – до островів Британії та напівдиких країн Африки» [20]. Тож, за однією із останніх версій і подорож св. апостола могла виглядати приблизно так: з Криму до м. Танаїс (над Азовським морем, у притоки р. Дон) та Новаріс (на р. Дон), потім по р. Донець вгору, потім волоком невелику відстань до притоки Ворскли – р. Мерло, звідти до р. Ворскол – вниз по р. Ворскол до Дніпра, звідки вгору до Київських гір – від Києва вгору по Дніпру до р. Прип’ять, а там волоком не так далеко р. Західний Буг, якою можна було дістатися як торгівельних шляхів Вісла – Одра – Ельба, так і Вісла – Ваг – Дунай, або Дністер – Прут – Дунай, що однаково вели до кордонів Римської імперії.

Проте все це лише припущення. З нашого ж літопису ми маємо свідчення про подорож Св. Апостола Дніпром до Київських гір і далі до майбутнього Новгорода на Ільмені, міста – яке, поруч з Києвом, уславилось своїми видатними святими і величними святинями, що також може бути свідченням благодатних плодів апостольського благословення.

Досить цікавими в питанні вивчення апостольської подорожі є висновки видатного історика давньої Церкви В. В. Болотова. Усі апостольські місії він поділяє на кілька груп. Одна з найбільших таких груп, на його думку, – понтійська, і головним регіоном її проповідницької діяльності було Боспорське царство, де існувала досить розгалужена мережа єврейських колоній. До цієї групи він відносить апостолів Петра, Андрія, Варфоломія і Матфія. До їх сфери діяльності входила і північна Скитія, яку за словами Микити Пафлагона одержав «в уділ» св. Андрій Первозванний. Відомо також, що походження Боспорської (Пантікапейської, нині м. Керч) єпархії, що до Халкідонського Собору користувалась статусом автокефальної, місцеве передання виводить від самого св. Андрія. Про його місію в цьому місті яскраво свідчать майже всі давні джерела. На той же час припадають і свідчення про прийняття в 52 році боспорським царем Полемоном нової віри, чи то юдейської, чи то християнської. Джерела цього не визначають, бо на той час для більшості населення Римської імперії обидві релігії вважались одним і тим самим. Отже і цей факт можна вважати одним із доказів апостольської місії в наших землях.

Цінними доказами правдивості передання про подорож св. Андрія землями майбутньої Київської Русі та навернення деяких з представників її населення до християнства слугують певні відомості про його послідовників. Так, скажімо, в житіях св. Климента, третього єпископа Римського, якого в 98 році по Р. Х. було заслано до Херсонесу за навернення до християнства імператорської родини, оповідається, що по прибутті до Херсонесу він виявив тут близько двох тисяч християн [21]. Як зазначає С. Беляєв: «Зрозуміло, що громада ця могла бути заснована виключно апостолами» [22]. Але ще цікавішими є повідомлення з менологіїв імператора Василія ІІ та митр. Костянтина Мокийського (ІХ в.) про трьох мучеників – Енена, Нірина та Піна: «Ці святі були із Скитії, з північної країни, учні святого апостола Андрія. Вони вчили про ім’я Христове, і багатьох з варварів навернули до правої віри, і хрестили їх. За те були схоплені за наказом князя варварів і піддані численним тортурам аби зреклись Христа та принесли жертву ідолам, але не скорились. Була люта зима, і всі ріки до того померзли, що по льоду ходили не лише люди, а й коні та воли. Князь звелів поставити на лід великі дерева, начебто з самим корінням, і до них прив’язати святих. Коли сколихнулась вода, пробиваючись крізь лід, по-троху дійшла до шиї святих, вони від лютого холоду віддали святі душі свої Господеві» [23]. Як зазначає історик Церкви митр. Макарій (Булгаков): «Ця люта зима, цей сильний мороз, що до такої міри сковував усі річки, невільно змушує припускати, що дії відбувались скоріше десь у нас, можливо, у гір київських, ніж за Дунаєм у гір Балканських». Тому то, на думку митр. Макарія, автор і акцентує увагу на Скитії як «північній країні», протиставляючи її таким чином південній Скитії [24]. Такої ж думки дотримувався і проф. І. Огієнко [25].

Цікаво, що відомості про місійну подорож ап. Андрія наполегливо зберігають не лише грецькі, кавказькі та руські перекази, а й перекази мораво-словацькі, польські, македонські і навіть норманські. Дивовижним є тривка вікова традиція таких переказів, що не дивлячись ані на час, ані на потрясіння, лиха, війни чи інші історичні негаразди свято зберігаються в народній пам’яті. А справа в тому, що легенди не постають з нічого. Вони мають свою природу, свої підстави, якщо інколи і не матеріальні, то завжди духовні, сакральні…

«Як би там не було, – пише митр. Макарій (Булгаков), – тільки передання про благовістя святого апостола Андрія навіть у внутрішніх областях нашої Батьківщини не має в собі нічого неймовірного, і немає жодних підстав відкидати його беззастережно чи приймати за одну лише ідею» [26]. «Для визнання Церкви нашої Церквою Первозванною, – пише архиєп. Іларіон (проф. Ів.Огієнко) Холмський, – досить і того, що апостол Андрій дійсно був на нашій землі, дійсно навчав на Русі Слова Божого… Вже від часу апостола Андрія християнство ніколи й не переводилося в нас, але постійно мало більше чи менше число своїх прихильників… Таким чином, Церква наша веде свій початок від самого апостола й правдиво зветься Церквою Первозванною» [27].

Той факт, що св. Ап. Андрій проповідував на теренах майбутньої Русі (навіть якщо лише на її півдні) і своїм благовістям освятив цю землю, не може викликати ні в кого сумнівів. Тож слід вважати, що і християнство в Київській Русі та первісна руська Апостольська Церква засновані були старшим братом Ап. Петра і найпершим за часом Апостолом Христовим, в чому слід вбачати особливе благословіння й обраність нашої священної землі і Церкви в Планах Господніх. А з цього виходить, що наш народ Волею Всевишнього з вуст Його посланця одним з перших серед народів Европи одержав Істинне Откровення, Програму, що визначила поступ всієї европейської цивілізації. Як пише вже згадуваний Микита Пафлогонянин: «Первозванний і первісний з апостолів, по достоїнству безпосередньо слідуючий за братом, а за покликанням навіть старший, ніж він, по вірі у Спасителя і по вченню ізначальний не лише для Петра, але й для усіх учнів» [28]. Цей факт набирає особливої актуальності і значення, якщо ми пригадаємо, що місійна подорож святого Апостола до Скитії-Русі та поставлення тут перших єпископів, зокрема в Херсонесі і Боспорі [29], відбулися задовго до заснування ним Св. Константинопольської Церкви і поставлення першого (також, до речі, «апокрифичного») її єпископа Стахія. А це дещо інакше розкриває духовно-правовий спадок в Київській Русі, грунтуючись на якому вона мала підстави претендувати не лише на рівноправність, а й право вважатись істинною Sedes Apostolica, претендувати на вселенську значимість поруч із такими стародавніми християнськими центрами, як Єрусалим, Рим та Константинополь.

п. Сергій Шумило  

Використанi джерела:

1. Васильевский В. Г. Русско-византийские отрывки. Хождение апостола Андрея в стране Мирмидонян. // Труды. – СПб., 1909. – Т. 2; Петровский С. П. Сказание об апостольской проповеди по северо-восточному Черноморскому побережью. // Зап. Имп. Общества истории и древностей. – 1897. – Т. 20. – С. 29-148; 1898. – Т. 21. – С. 1-148; Малышевский И. Сказание о посещении Русской страны апостолом Андреем. // Владимирский сборник в память 900-летия крещения России. – К., 1888. – С. 1-51; Сперанский М. Н. Апокрифические деяния апостола Андрея в славянорусских списках. // Древности: Труды Имп. Моск. археолог. общества. – М., 1894. Т. 15. – С. 35-75; Беляев С. А. История христианства на Руси до князя Владимира и современная историческая наука. // Булгаков М. История Русской Церкви. – М., 1994. – Т. 1. – С. 33-53.

2. Петровский С. П. Сказание об апостольской проповеди по северо-восточному Черноморскому побережью // Зап. Имп. Одес. Общества истории и древностей. – 1897. – Т. 20, ч. 1. – С. 147; 82.

3. Карташов А. В. Очерки по истории Русской церкви. – М.: Терра, 1993. – Т. І. – С. 43-44).

4. Цит. за: Карташов А. В. Згад. твір. – С. 44..

5. Погодин А. Л. Повесть о хождении ап. Андрея в Руси. // Byzantino – Slavica. – Prag, 1938. – T. VII.. 6. Шафарик П. И. Славянские древности. – М., 1837. – Т. 1. – Кн. 1. – С. 112; Савельев-Ростиславич Н. В. Материалы для славянских древностей. // Маяк, 1843. – Т. 12. – Кн. 23. – Гл. 3. – С. 11.

7. Карташов А. В. Там же. – С. 51.

8. Голубинский Е. Е. История Русской Церкви. – М., 1901. – Т. 1. – С. 29.

9. Доватур А. И., Каллистов Д. П., Шишкова и. А. Народы нашей страны в «Истории» Геродота: Тексты, переводы, комментарии. – М., 1982.

10. Беляев С. А. Истоки христианства на Руси до князя Владимира и современная историческая наука. // Булгаков М. История Русской Церкви. – М., 1994. – Т. 1. – С. 42.

11. Ростовцев М. И. Скифия и Боспор: Критическое обозрение памятников литературных и археологических. – Л., 1925; Кулаковский Ю. А. Карта Европейской Сарматии по Птоломею. – К., 1899.

12. Нація золотих комірців. – Тернопіль, 1995.

13. Булгаков М. Згад. твір. – С. 200.

14. Кропоткин В. В. Клады римских монет на территории СССР. // Археология СССР. Свод археолог. источников. Вып. Д 4-4. – М., 1961. – С. 22-34; Головко О. Е. Слов’яни Північного Причорномор’я доби Київської Руси. // Укр. істор. журнал., 1991. – ч. 11. – С. 29.

15. Огієнко І. Українська Церква. – К.: Україна, 1993. – С. 16.

16. Цит. за: Асов О. І. Славянские руны и «Боянов гимн». – М.: Вече, 2000. – С. 44.

17. Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. – Торонто, Канада, 1990. – С. 15.

18. Иордан. О происхождении и деяниях гетов. – М.: Изд-во восточной литературы, 1960. – С. 35.

19. Швеців І. Християнство на Руси-Україні від празника Зіслання Святого Духа до Володимира Великого: 33 – 988. // Швеців І. Збірник. – Сідней, 1996. – С. 118-119.

20. Болотов В. В. Лекции по истории древней Церкви. – СПб., 1910. – Т. 2. – С. 241.

21. Лавров П. А. Жития херсонских святых в греко-славянской письменности. // Памятники христианского Херсонеса. – М., 1911. – С. 1-126; Шестаков С. П. К истории текстов жития св. Климента, папы Римского, пострадавшего в Херсонесе. // Византийский временник. – СПб., 1909. – Т. 14. – Отд. 1. – С. 215-236; Булгаков М. Згад. твір. – С. 110.

22. Беляев С. А. Згад. твір. – С. 54.

23. Срезневский И. И. Сведения о малоизвестных и неизвестных памятниках. // Зап. Имп. АН, 1864. – Т. 6. – Кн. 2. – С. 102-107; Ламанский В. О некоторых славянских рукописях в Белграде, Загребе и Вене, с филологическими и историческими примечаниями. // Зап. Имп. АН, 1864. – Т. 5. – С. 108-111; Булгаков М. Згад. твір. – С. 103.

24. Булгаков М. Згад. твір. – С. 103.

25. Огієко І. Згад. твір. – С. 14.

26. Булгаков М., Згад. твір. – С. 97. 27. Огієнко І. Згад. твір. – С. 18; 14; 10. 28. Цит. за: Карташов А. В. Згад. твір. С. 45.

29. Булгаков М. Згад. твір. – С. 91-97; 109-110; Болотов В. В. Згад. твір. – С. 241-246.

Джерело: unian.ua

«Родина Симона Петра та Андрія проживала в столиці Галілеї Капернаумі, і, як показали археологічні розкопки, будинок їх був багатим і величним. Відповідно, економічний і соціальний рівень цієї родини був дуже високим, особливо за мірками того часу» (Г. Піатрону «Проповідь і богослов’я» Т. 1 ст. 175).

Багато хто думає, що учні Христа були бідними і безграмотними рибалками. Однак заняття рибальством зовсім не позбавляло їх можливості отримати освіту, що в ті роки не було професією. Людина могла займатися ручною працею і одночасно бути освіченою. Той факт, що апостоли були рибалками, не означає, ніби вони були неписьменними. Апостол Павло також мав гарну освіту, хоча трудився наметовим майстром.

Андрій і його брат Петро були учнями Іоана Предтечі і слідували його вченню. Іоан показав їм Господа, говорячи: «Ось Агнець Божий». Вони були так вражені, що пішли за Ісусом, але не для того, щоб стати Його учнями, а з метою поговорити з Ним і особисто дізнатися, Хто ж ця людина, яку їх вчитель ставить вище себе. Вони говорили наодинці в якомусь будинку, де жив Господь. Зміст їх бесіди до нас не дійшов. Сказано лише: «Один з двох, що чули від Іоана та йшли вслід за Ним, був Андрій, брат Симона Петра» (Ін. 1:40). Наступного дня Андрій відправляє до Господа і свого брата Петра. Ці події не пов’язані з їхнім покликанням на апостольське служіння, а були лише першим знайомством. Як ми дізнаємося з Євангелій, Господь почав проповідувати після арешту й ув’язнення Іоана Предтечі.

Остаточне покликання Андрія і Петра відбувається березі Тиверіадського озера зі словами: «Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей. І вони зараз покинули сіті, пішли за Ним» (Мт. 4:19-20). Андрія Христос закликав першим, чому він і називається «Первозванним». У Новому Завіті апостол Андрій присутній при зціленні тещі Петра, чудові насичення п’яти тисяч людей, зустрічі Господа з еллінами. Разом з Філіпом вони розповіли Христу про те, що новонавернені елліни бажають Його бачити. Євангеліст Марко показує нам апостола Андрія і трьох інших учнів, що запитували Христа про те, коли виповниться пророцтво про руйнування Єрусалима.

У списках дванадцяти апостолів Андрій завжди згаданий разом зі своїм братом Петром. Востаннє ім’я Андрія згадується в Діяннях Апостолів після Вознесіння Господа, коли він перебував разом з іншими учнями в єрусалимській світлиці. Відомості про діяльність апостола Андрія ми знаходимо в апокрифічних Євангеліях, Діяннях і мартирології, літературно розповідають про це.

Ці відомості використовували церковні письменники. Вони повідомляють, що апостол проповідував у Скіфії (Аланії, Зіхіі і Таврике). Українці пов’язують поширення християнства на своїй землі з ім’ям Андрія Первозванного. Церковні письменники IV століття пишуть про діяльність апостола в Епірі і його мученицьку кончину в Ахайе.

Апостол Андрій вважається засновником Константинопольської Церкви, згодом Великої Церкви Христової. Також визнається, що він висвятив першого єпископа – Стахія, одного з сімдесяти апостолів Христа.

У Вселенському Патріархаті свята пам’ять славного апостола Андрія особливим чином відзначається патріаршої і синодальної Божественною літургією, починаючи з 1759 року. Тодішній патріарх Серафим II (1757-1760) своїм посланням (8/11/1759) затвердив пишне святкування «псалмами, гімнами і піснями духовними і яскравим освітленням» цього престольного свята Вселенської Патріархії.

Апостол Андрій вважається покровителем міста Патри, за свою діяльність він прийняв тут і мученицьку кончину. Він привів до Христу Максиміллу, дружину римського проконсула Егеата, яка похоронила його мощі разом зі Стратоклієм, якого апостол Андрій висвятив на єпископа Старих Патр. Через багато років, в 357 році, його чесні мощі, ймовірно не повністю, були перенесені до Константинополя і покладені в храмі Святих Апостолів. Імператор Василій I Македонянин повернув в Патри чесну главу апостола, де вона перебувала до 1460 року. Після захоплення Пелопоннесу турками Фома Палеолог переніс чесну главу до Італії і подарував її папи Пію II, що помістив її в храм святого Андрія, побудованого в Римі. У 1964 році чесна глава апостола Андрія була повернута в Патри і нині перебуває в чудовому храмі, спорудженому на честь покровителя міста.

На Святій Горі пам’ять апостола Андрія урочисто святкується в скиті Святого Андрія (Серай), що розташований поблизу скиту Карієс і приналежному Святому Ватопедському монастирю.

Апостол Андрій дуже любимий на Кіпрі. На окупованому турками Кіпрі знаходиться його монастир (на півострові Карпас) тісно пов’язаний з історією та традиціями острова. Святий перебував у місцевості, де розташований монастир, близько I століття н.е. і створив в скелі святе джерело, вода якого зцілила сліпу дитину якогось капітана. На знак подяки він спорудив храм на честь апостола Андрія. Сучасний монастир стає відомим з 1855 року, коли отець Іоан Нікола Діакіте з Різокарпасо, що вважається ктитором монастиря, будує тут новий храм, освячений 15 серпня 1867 архієпископом Софронієм.

Традиція використання хреста х-подібної форми зародилася на Заході в XII-XIII ст., Але згадується і у віршах синаксаря: «Андрій зазнав розп’яття вниз головою і явив себе істинним наслідувачем Господа». З причини перенесення мощів апостола на Сицилію з XI століття він став покровителем острова, а знак його хреста вважається національною емблемою.

Всі мартирології вказують як день смерті апостола Андрія 30 листопада. Рік його кончини залишився невідомим. Передбачається, що він постраждав в останні роки царювання Нерона, після смерті апостолів Петра і Павла.

Молитвами апостола Твого, Христе Боже, помилуй нас. Амінь.

Олександрос Христодулу, богослов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»