Кондак 1

Вибраний Господом Сил, преподобний і богомудрий княже Миколо, ти першим, з числа благовірних князів землі нашої діадему і скіпетр залишивши, в чернечому чині ревно послужив Господу в обителі Києво-Печерській, і нині, на небесах в оселях райських перебуваючи, молися за тих, які з любов’ю звертаються до тебе:

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Ікос1

Ангели на небесах і люди на землі дивуються благочестивому і праведному твоєму житію, преподобний княже Миколо, бо земне князювання і славу мирську заради Царя Слави Христа залишив ти, бажаючи ревно послужити Спасу й Господу і нині, в оселях небесних перебуваючи, прийми від нас недостойних таку похвалу:

Радуйся, бо життя своє ти повністю Христу доручив;

Радуйся, бо і в княжому чині, й в чернечому образі благочестивим життям пожив;

Радуйся, бо відмовившись від скарбів тимчасових і тлінних, ти придбав неоціненну Перлину – Христа;

Радуйся, бо ти престол княжий залишив, багатство і славу світу цього за ніщо вважаючи;

Радуйся, бо ти, зодягнувшись у ангельський образ, ревно пішов за Христом;

Радуйся, бо за труди і подвиги твої, ти вінець нетлінний від Господа отримав;

Радуйся, бо разом з Христом і всіма святими царюєш нині на Небесах;

Радуйся, бо ти ревно молишся в оселя небесних за земну Вітчизну твою;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 2

Господь Вседержитель, бачачи побожне життя твоє, преподобний княже Миколо, як ти від неправди відхилявся, дбаючи найперше про збагачення душі своєї чеснотами християнськими, – покликав тебе на тісну стежку чернечого житія, якою ти неухильно йшов за Христом, Сонцем Правди, невпинно співаючи Йому: Алілуя.

Ікос 2

Розум твій, преподобний княже Миколо, ще від юності благодаттю Божою був просвічений і побожне життя твоє багатьма чеснотами християнськими прикрашене, тому ми, благочестю твоєму дивуючись прославляємо тебе, як істинного угодника Господнього, взиваючи:

Радуйся, правило віри і благочестя;

Радуйся, противнику гріха і всякого нечестя;

Радуйся, бо ти за ім’ям твоїм і життя твоє стяжав;

Радуйся, бо ти світ і суєту його смиренністю Христовою переміг;

Радуйся, бо убогість Христову полюбив;

Радуйся, бо до бажаного пристановища прийшов;

Радуйся, бо ти славу небесну осягнув;

Радуйся, бо ти сином і наслідником Споконвічного Світла став;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 3

Силою Всевишнього укріплений, проводив ти дні благочестивого князювання, віддаляючись від неправди і лицемірства, а, відчувши швидкоплинність земного володарювання і слави, пішов до обителі Києво-Печерської, щоб, разом із преподобними, єдиними устами і серцем співати Христу-Життєдавцю: Алілуя.

Ікос 3

Маючи велике бажання ревно послужити Христу, відрікшись від світу, поспішив ти, як старанний працівник, попрацювати в преподобії на славу Бога і ближніх, тому й ми, прославляючи чернечі подвиги твої, так взиваємо:

Радуйся, бо ти зійшов на висоту чеснот;

Радуйся, бо ти святістю життя в обителі Києво-Печерській засяяв;

Радуйся, бо ти взірець смирення і послуху для братії показав;

Радуйся, бо земне багатство своє на будівництво надбрамного храму Святої Тройці віддав;

Радуйся, бо і Микільський лікарняний монастир коштом своїм побудував;

Радуйся, бо, просвітлений благодаттю Божою, душу і тіло своє просвітив;

Радуйся, бо у виконанні заповідей Христових все життя твоє провів;

Радуйся, бо перебуваєш нині разом з ангелами і святими на Небесах;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 4

Бурі життєвих турбот і пристрастей не змогли похитнути благого наміру твого, блаженний княже Миколо, ревно йти за Христом, тому ти, всі напасті диявола відкинувши, повністю з’єднався з Христом, співаючи переможну пісню: Алілуя.

Ікос 4

Бачила братія монастиря Києво-Печерського сповнене чеснот і подвигів святе житіє твоє, преподобний княже Миколо, і ревно прославляла Господа за те, що засвітив їм такого світильника. То ж і ми, дивуючись подвигам твоїм, промовляємо:

Радуйся, немеркнучий світильнику Православ’я;

Радуйся, бо ти старанно послужив у житті своєму на славу Господа;

Радуйся, бо всіма своїми ділами, помислами і словами ти догоджав Христу;

Радуйся, бо Сам Господь від усякої скверни очищав тебе;

Радуйся, бо ти переміг, за Божою поміччю, підступи лукавих духів;

Радуйся, бо ти з ангелам на Небесах перебуваєш;

Радуйся, бо за землю Волинську і за всю Україну невпинно Господа благаєш;

Радуйся, бо завжди прохання наші чуєш і до Господа їх спрямовуєш;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 5

Скерований Христом, Божою Зорею, проводив ти дні життя свого, преподобний княже Миколо, і тебе, як вірного раба Свого, прославив Господь, Якому ти безперестанно день і ніч співав: Алілуя

Ікос 5

Бачила братія обителі Києво-Печерської і всі люди, які на молитву до неї приходили, святе і праведне твоє житіє, преподобний княже Миколо, бо ти ніколи без роботи не перебував, постійно промовляючи устами своїми Ісусову молитву, всю надію на Господа покладаючи, ми ж, дивуючись святості твоїй, так прославляємо тебе:

Радуйся, сине справжньої трудолюбності;

Радуйся, молитви Ісусової старанний виконавцю;

Радуйся, бо ти в посницьких трудах благодать від Бога прийняв;

Радуйся, бо ти через піст і молитву учасником вічної трапези у Царстві Небесному став;

Радуйся, бо ти безкорисливістю прикрасив душу свою;

Радуйся, бо ти єдиним словом недуги зціляв;

Радуйся, бо ти всім, хто приходив до тебе у різних скорботах утіху подавав;

Радуйся, бо і лікаря свого Петра привів до Христа;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 6

Проповідником благочестивого чернечого житія став ти в обителі Києво-Печерській, преподобний княже Миколо, бо щоденно старанно, зі смиренністю, виконував всі покладені на тебе послухи, виголошуючи Всемогутньому Богу ангельську пісню: Алілуя.

Ікос 6

Засяяв ти, як найясніша зірка, з надр печер Київських своїми чудесами і подвигами просвічуючи усі кінці землі Української, ми ж, дізнавшись про твоє богоугодне житіє, з любов’ю прославляємо тебе:

Радуйся, бо ти храм Духа Святого в душі своїй сотворив;

Радуйся, бо Христу Богу без лінощів щиро послужив;

Радуйся, бо ти з просвітленим серцем творив волю Господню благу;

Радуйся, бо ти в бадьорості серця і тверезості розуму прожив ніч цього життя тимчасового;

Радуйся, бо в Чертог Божественної Слави увійшов;

Радуйся, бо ти з собором преподобних отців Києво-Печерських небесних на Небесах з’єднався;

Радуйся, бо ти залишив для нас нетлінні мощі свої;

Радуйся, бо мощі твої стали для всіх, хто з вірою вдається до молитовного твого заступництва, джерелом зцілення;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 7

Бажаючи всім серцем і всією душею послужити Богу і ближнім своїм, преподобний княже Миколо, понад тридцять років безвідлучно перебував ти в подвигах у монастирі Києво-Печерському, відрікшись від світу цього і ставши блаженним чорноризцем, щоб невтомно співати Сотворителю всього: Алілуя

Ікос 7

Нового, відділеного від суєти світу цього, життя проповідником став ти, отче преподобний Миколо, коли змінив славу князювання на смиренний чернечий образ, щодня перебуваючи у молитві та богомисленні, ми ж, твою велику побожність бажаючи наслідувати, виголошуємо тобі таку похвалу:

Радуйся, бо ти руки свої щодня в молитві підносив до Господа Бога в Тройці Святій;

Радуйся, бо ти в смиренні, цнотливості та послусі провадив дні свого життя;

Радуйся, бо ти постійно виконував Божу волю святу;

Радуйся, бо Сам Господь прославив тебе;

Радуйся, бо ти заслужив невимовну радість зі святими на небесах;

Радуйся, бо ти, як плодовите дерево, був посаджений Господом у райському саду;

Радуйся, бо ти старанно нині молишся за нас на Небесах;

Радуйся, бо землю Волинську і всю Україну молитвами твоїми охороняєш;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 8

Дивним і сповненим усяких чеснот було твоє житіє в обителі Києво-Печерській, де ти, преподобний Миколо, процвів як запашна квітка, постійними трудами і подвигами вінець нетлінний у Царстві Небесному здобуваючи, щоб, разом з ангелами, постійно співати Сотворителю всього: Алілуя.

Ікос 8

Всією душею своєю полюбивши Христа, преподобний княже Миколо, і, зодягнувшись у всю зброю спасіння, переміг ти мерзенного веліара і ангелів його, ми ж, прославляючи святе твоє житіє, так шануємо тебе:

Радуйся, світильнику віри невгасимий;

Радуйся, образе істинного покаяння;

Радуйся, прикладе любові і всепрощення;

Радуйся, переможцю гордині лукавого;

Радуйся, хворих зцілителю;

Радуйся, бісів прогонителю;

Радуйся, від бід і напастей наш захисте;

Радуйся, Церкви Української похвало і окрасо;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 9

Всього себе підкорив ти Христові і, як вірний виконавець Всеблагої Волі Його, пішов за Спасителем, прийнявши чернечий постриг в обителі Києво-Печерській, де, дивлячись на приклад преподобних отців, Миколо блаженний, мав на устах завжди ангельську пісню: Алілуя.

Ікос 9

Красномовці майстерні не в силі достойно прославити твоє святе і праведне житіє, преподобний отче Миколо, яке провадив ти на горі Печерській, наслідуючи подвиги преподобних отців, ми ж насмілюємось, своїми недостойними устами, хоч трохи оспівати святість твою, взиваючи:

Радуйся, бо ти ворожу силу посоромив;

Радуйся, бо в житті своєму воістину зодягнувся в Христа;

Радуйся, бо ти ділами своїми навчав найперше дбати про душу свою;

Радуйся, бо ти посницьким своїм житієм приборкав плоть свою;

Радуйся, бо ти разом з усіма преподобними Печерськими на Небесах у радості нескінченній перебуваєш;

Радуйся, бо з роду в рід прославляється пам’ять твоя;

Радуйся, бо, за даною тобі від Бога благодаттю, і нині твориш чудеса;

Радуйся, бо мощі твої, скарб безцінний, в печерах Київських спочивають;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 10

Спасти бажаючи душу свою, в обителі преподобних Антонія і Феодосія оселився ти, блаженний княже Миколо, всю суєтність і мінливість світу цього відкинувши, з глибини серця ти виголошував Богові пісню: Алілуя

Ікос 10

Стіною і огорожею від ворогів видимих і невидимих є ти, преподобний княже Миколо, для вірних дітей Церкви Православної, які в молитві до захисту твого перед Владикою і Господом звертаються, прославляючи тебе:

Радуйся, благодаттю Божою осяяний;

Радуйся, постом і молитвою очищений;

Радуйся, Самим Христом прославлений;

Радуйся, бо з Христом царюєш у вічній славі на Небесах;

Радуйся, бо велику благодать від Христа маючи, постійно молишся за нас;

Радуйся, бо молитва твоя нас наче єлеєм змащує;

Радуйся, бо за твоїми молитвами Господь розкаяних грішників від вічної смерті визволяє;

Радуйся, бо за твоїми заступництвом Господь нас від ворогів видимих і не видимих охороняє;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 11

Спів безперестанний ми, грішні, приносимо Триіпостасному Владиці, за те, що явив для землі Волинської та всієї України преславного молитвеника й чудотворця, і, перед святою твоєю іконою, преподобний княже Миколо, голосно виголошуємо ангельську пісню: Алілуя.

Ікос 11

Світлосяйним світильником Божої благодаті став ти, преподобний княже Миколо, осяюючи всі кінці землі нашої, бо великими подвигами своїми ти князя темряви далеко відігнав зі всім його мерзенним воїнством, тому й ми, натхненні твоїм благочестивим житієм, із розчуленим серцем взиваємо до тебе:

Радуйся, зірко ясна землі нашої, бо вірним шлях до Царства Божого вказуєш;

Радуйся, бо велику сміливість перед Богом маєш і молишся за нас;

Радуйся, бо молитва твоя, як кадило запашне біля Престолу Всевишнього;

Радуйся, бо молитовним заступництвом твоїм сморід пристрастей розганяєш;

Радуйся, духовного саду Лаври Києво-Печерської нев’янучий цвіте;

Радуйся, бо ти смиренний дух свій, як птах, підніс на висоту чеснот;

Радуйся, бо святим і праведним своїм житієм на подвиги нас надихаєш;

Радуйся, бо ти від сну гріховного нас пробуджуєш;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 12

Благодаттю Божою наповнений, преподобний княже Миколо, виблагай для тих, хто вшановує тебе, як великого угодника і чудотворця, щедрі дари Господнього Милосердя, щоб за твоїми молитвами досягли ми вічного блаженства і з усіма святими співали переможну пісню: Алілуя.

Ікос 12

Прославляємо твоє рівноангельське житіє, преподобний княже Миколо, бо від юності своєї у всьому Господу догоджав ти, дотримуючись заповідей Божих, і нині на Небесах із Законодавцем перебуваючи, прийми від нас похвали такі:

Радуйся, чесна окрасо Церкви;

Радуйся, ангелів співбесіднику;

Радуйся, ченців взірець і правило;

Радуйся, для благочестивих християн у вірі утвердження;

Радуйся, для тих, які впали у відчай, – розрада і оновлення;

Радуйся, смиренномудрості стовпе непохитний;

Радуйся, собору отців Києво-Печерських спільнику;

Радуйся, за землю Волинську невтомний молитвенику;

Радуйся, преподобний княже Миколо, смирення Христового ревнителю.

Кондак 13

О, преподобний княже Миколо Святошо, прийми це мале моління наше, яке від глибини серця приносимо тобі: своїми старанними молитвами захисти землю твою і народ від ворогів видимих і невидимих, щоб усі, пам’ятаючи такого угодника, прославляли Господа, дивного у святих Своїх, із вдячністю взиваючи: Алілуя.

(Цей кондак співається тричі, потім Ікос 1 і Кондак 1)

МОЛИТВА

О, предивний угоднику Христовий і неустанний молитвеннику наш, преподобний княже Миколо, ти славу світу цього і його тлінні скарби за ніщо вважав і, покинувши почесті княжого життя, всього себе доручив Христу. Як вірний раб пішов за Царем і Господом, не обертаючись назад, і, прославившись подвигами і чудесами в обителі Києво-Печерській, засяяв, як світлосяйна зірка на духовному небі землі Волинської та всієї України. То ж нині, біля Престолу Всевишнього, разом з преподобними Антонієм і Феодосієм, і всіма преподобними Печерськими перебуваючи, молися за нас, які урочисто творимо пам’ять твою, щоб і нам, за твоїми молитвами, стати синами й доньками Світла, і, разом із ангелами, прославляти пречисте і величне Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа на віки віків. Амінь.

Канонізація – це причислення церквою померлих подвижників до лику своїх святих. Вважають, що слово «канон» походить від грецького оригіналу й означає правило, закон, список, каталог. Саме тому церковнослужителів у давнину називали каноніками, тобто людьми канону.

Є.Є.Голубинський у своїй книзі написав чудові слова: «Человека не могут сделать святым люди; но чтобы человек внешним образом был прославлен как святой, чтобы он формальным образом был канонизован или чтобы ему установлено было празднование, для сего требуются нарочитая забота со стороны людей. Церковная власть может канонизовать подвижника или установить празднование ему только после того, как до ее сведения будет доведено о прославлении его от Бога даром чудотворений и после того как это будет пред нею доказано: а о сем-то и должны позаботиться какие-нибудь люди. Монахи Великорусских монастырей, основанных подвижниками, заботились и старались о том, чтобы эти основатели-подвижники, после того как они прославляемы были от Бога даром чудотворений, были формальным образом канонизуемы или причисляемы к лику святых. Но в монастырях Киевской Руси при отсутствии подобных подвижников-основателей были подвижниками рядовые, так сказать, монахи монастырей: и весьма могло случиться то, чтобы забота о наружном прославлений этих, не выдававшихся своим внешним положением подвижников, через формальное причисление их к лику святых не стала делом обычным или не вошла в обычай. Не имея такого многочисленного, как Русь Московская, сонма святых, Русь Киевская может утешать себя тем, что имеет монастырь с таким многочисленным сонмом святых, какого вовсе нет в Руси Московской. Разумеем этот ее Печерский монастырь или эту ее великую Лавру преподобных Антония и Феодосия» [3].

Є.Є.Голубинський перелічив загальні правила і порядки, якими керувалася православна церква у випадках канонізації. Підставою для причислення покійних подвижників благочестя до лику святих було прославляння їх даром чудотворіння за життя або ж після смерті, що траплялося набагато частіше. Це прославляння даром чудотворіння становило єдину загальну підставу для зарахування подвижників до святих. За територіальним принципом ушанування святі подвижники поділялися: на місцевих парафіяльних святих, котрим призначалося святкування тільки на місці їхнього поховання (у монастирі чи в парафіяльному храмі); на місцевих єпархіальних, яким призначалося святкування тільки в одній своїй єпархії і на загальних (загальноцерковних), яким призначалося святкування у всій православній церкві.

Право місцевої канонізації належало єпархіальному архієрею, в іншому випадку був потрібен дозвіл митрополита-патріарха, право загальної чи загальноцерковної канонізації належало тільки главі православної церкви. Процес причислення до лику святих починався з того, що церковна влада збирала і засвідчувала дива, що відбувалися при похованні якого-небудь подвижника благочестя. Причислення до лику святих полягало в тому, що в день успіння святого чи день відкриття його мощів призначалося щорічне церковне святкування його пам’яті.

Для святкування пам’яті святого була необхідна церковна служба і його житіє. Вища церковна влада слідкувала за тим, щоб служби із проложним читанням та синаксарем відповідали установленій формі. Причислення до лику святих полягало в тому, що в призначений день у храмі, у якому, під яким чи біля якого перебували тілесні останки або мощі померлого подвиж­ника, відбувалося урочисте богослужіння з численним собором духівництва в присутності представників світської влади і місцевого населення. Тілесні останки або мощі покійного догідника відкривалися і витягалися з землі з метою їхнього прославляння даром чудотворіння. Мощі перетворювалися у святиню, ставали предметом ушанування і поклоніння.

Крім зарахування до лику святих у Київській Русі існувало ще шанування покійних подвижників, що становило перший ступінь їхнього культу. Якщо покійний подвижник був похований у церкві, то на її підлозі, над могилою, ставилася гробниця або рака (кенотаф – порожня труна, що не містила тіла). Якщо ж він був похований поза церквою, то над могилою ставилася мала каплиця й у ній – така ж гробниця чи рака. При гробниці справлялися панахиди по покійному, а іноді й молебні. Таке шанування покійних подвижників благочестя було простонародним і в деяких випадках зустрічало опір з боку духівництва. Іноді церковна влада дозволяла та заохочувала таке шанування, якщо не знаходила можливості причислити покійного до лику святих. Саме про таке поховання давньоруського богатиря Іллі Моровлина біля собору Софії Київської писав Е.Лясота в 1594 р. [4]

Є.Є.Голубинський вважав, що Печерські ченці через певний проміжок часу після поховання відкривали й оглядали могили (локули) у лаврських печерах. Якщо в похованні знаходили один лише прах, то його знову заривали. Якщо ж знаходили кістки чи нетлінне тіло, то витягали його з могили і виставляли для поклоніння в якому-небудь особливому, спеціально призначеному для цього місці, а потім якийсь час чекали проявів через мощі чудодійної сили Божої. Коли чекання виправдувалися, то такі мощі визнавали за святі, в іншому випадку кістки чи тіла знову віддавали землі.

У статті «Історія Печерської канонізації» розглянуто основні питання канонізації лаврських святих [5]. Простежимо, як проходив розвиток процесів канонізації преподобних Києво-Печерського монастиря, у тому числі й преподобного Іллі Муромця. Єдиних норм прирахування до лику святих у Київській Русі до 1240 р. не існувало. Вшанування окремих осіб спиралося на винятково зовнішні форми їхнього культу – наявність мощів, дива і віру народу.

Вже в XII ст. робилися спроби здобути крім місцевого шанування Печерських догідників їхнє більш широке визнання. Прославляння православних святинь монастиря й чеснот її по­движників увінчалося написанням на початку XIII ст. «Києво- Печерського патерика». Більше п’ятдесяти Печерських преподобних одержали парафіяльне (у межах монастиря і міста) прославляння. У первісній редакції Патерика згадувався 51 чернець, спочиваючий у Ближніх печерах, але імені преподобного Іллі Муромця серед них не було.

Що стосується канонізації Печерських святих домонгольського часу, про звитяги яких розповідається в Патерику і літописі, можна припустити, що їм були встановлені місцеві святкування в Печерському монастирі ще до навали татаро- монголів. Деякі з цих святих представлені в Патерику і літописі великими подвижниками і чудотворцями, і важко уявити, щоб Печерський монастир не надав їм належного шанування через встановлення святкувань. На превеликий жаль, стародавні служби окремим домонгольським Печерським святим або хоча б одна єдина древня загальна служба їм дотепер не збереглися. Преподобний Ілля Муромець не згадується ні в Патерику, ні в літописі, тому в ХІХ-ХХ ст. існувала думка, що він був канонізований пізніше, разом з 69 Печерськими святими післямонгольського часу. Сенс в такому висновку, безсумнівний, але доказів цього факту, на жаль, бракує.

Після 1240 р., близько 150 років Печерський монастир перебував у вкрай важкому становищі. Литовські князі, що володіли Києвом у II половині XIV ст., посприяли відродженню древніх православних традицій. Зусиллями Володимира Ольгердовича виріс не тільки добробут Печерського монастиря, але й відродився культ Печерних святинь підземного некрополя. Лаврські печери і святі гробниці, були згадані в заповіті князя Андрія Володимировича (1446). Усе це сприяло зростанню інтересу й уваги до Печерських святих.

Є.Є.Голубинський відзначив, що з 118 Печерських святих, мощі яких спочивають у лаврських печерах, 69 святих є святими післямонгольськими. Щодо них зовсім немає жодних біографічних відомостей, немає не тільки їхніх житій, але навіть коротких записів. Неможливо уявити, що слава такої великої кількості подвижників зберігалася тільки усно. Є.Є.Голубинський припускав, що в Печерському монастирі відбувалося систематичне і загальне відкопування останків померлих ченців. Цей вчений ґрунтував свої висновки на тому, що на гробницях і в каталогах святих відзначався їхній сан, подвиг, заняття: диякон, схимник, затвірник, іконописець. Це могло стати відомим тільки після відкопування їхніх мощів. На Афоні при похованні в труну кожного померлого клали кам’яну чи черепичну плитку, на якій було написане ім’я, духовне звання померлого і час його смерті. Наявність у лаврських печерах 60 мироточивих глав невідомих святих указує на те, що вони були знайдені випадково під час розкопування поховань. Найбільше про існування звичаю відкопувати останки померлих Печерських ченців свідчить занадто велика кількість мощів, що спочивають у печерах. В інших місцях відомі лише одиничні мощі святих, що були знайдені випадково, найчастіше при копанні підмурків для нових церков.

З 1458 по 1685 рр. церква Київської держави була незалежною від церкви Московії. У цей час Київська церква мала своїх святих, котрі не шанувалися в Московській патріархії. Когорту цих святих складали святі Києво-Печерської Лаври, міста Києва і всієї Київської Русі. Москва визнавала лише древніх Київських святих, а саме: Бориса і Гліба, преподобних Антонія і Феодосія Печерських, князя Володимира і княгиню Ольгу. Після підпо­рядкування Київської церкви Московській патріархії всі їх святі повинні були шануватися спільно. Однак офіційне визнання Київських святих з боку церковної влади Московської держави прийшло лише в 1762 р.

З початку XV ст. «Києво-Печерський патерик» почали пере­писувати і читати повсюдно, у тому числі й у Московії, а число прочан до «божественних київських печер» неухильно зростало рік від року. До нашого часу зберігся Печерський монастирський «Синодик», у якому переписувач навів імена десяти лаврських чорноризців давньоруської епохи. На жаль, імені преподобного Іллі серед них немає. Запис на авантитулі помянника сповіщає: «Поминание Пресвятыя Владычица нашея Богородица и Приснодевы Мария и преподобных и богоносных отец наших Печерских, Антония и Феодосия и всех святых Печерских». Це свідчило про поступове формування на українських землях традиції канонізації і виникнення прецеденту офіційного, хоча й у межах одного монастиря, відправлення церковних служб на честь лаврських святих.

У Московській церкві шанування Печерських святих тривалий час обмежувалося простим переписуванням «Києво-Печерського патерика». Проте, у середині XVI ст. житія лаврських чорноризців були поміщені в Макаріївських Четьїх-Мінеях (житія Іллі Муромця серед них не було). Духовна влада Московської держави дуже обережно ставилася до прийняття у свій пантеон православних святих, котрі належали суміжним народам.

В Україні питання канонізації Печерських святих уперше проявилося з особливою гостротою лише в XVII ст. Видатний український духовний письменник і архімандрит Києво-Печер­ського монастиря Захарія Копистенський у 1619 р. писав: «И ач тот так дорогой мощей святих сокровище в России неяко ньіне пред глазами малодушних покрит есть, подлуг неизреченних, а дивних судов Божиих; но прийдет то время, же то, что гово­рю, виполнится, и очи рода нашего Российского оглядают, а далних уши услишат, и разбирая в сердцах прославлят Бога». Редагуючи до видання в лаврській друкарні «Святкову Мінею» (Анфологіон), З. Копистенський записав поруч із вселенськими і святі імена Печерських ченців. Ім’я преподобного Іллі знову не потрапило в цей список.

Сильвестр Косів, єпископ Мстиславський, Оршанський і Могилевський, на початку XVII ст. знайшов у монастирському архіві древній список «Києво-Печерського патерика». З благословення Київського митрополита Петра Могили, у 1635 р. на основі цих матеріалів був надрукований польською мовою «Патерикон» Сильвестра Косова, у якому автор намагався перелічити основні звитяги і дива деяких Печерських догідників Божих (імені преподобного Іллі Муромця серед них не було).

У 1638 р. був надрукований, написаний за дорученням Петра Могили, також польською мовою, твір ченця Печерського монастиря Афанасія Кальнофойського «Тератургима» з доклад­ним описом 64 чудес від Печерських святих мощів. Ім’я святого Іллі Печерського було не просто згадане в «Тератургимі», йому була присвячена велика частина третього параграфа першого трактату. Обидві ці книги містили в собі докази, що поховані в печерах Києво-Печерського монастиря, ченці є чудотворцями і, отже, вони як такі повинні бути зачислені до лику святих, тобто канонізовані.

Є.Є.Голубинський вважав, що всі 69 післямонгольських Печерських святих були формально й одночасно канонізовані або усім їм було установлене святкування в 1643 р. митрополитом Петром Могилою. Проте, лаврський архімандрит і Київський митрополит Петро Могила не наважився особисто вписати імена Печерських чорноризців (крім Феодосія) у збірники чи мінейні календарі. Як розважливий політик, він збирався виклопотати офіційний дозвіл на це діяння в Константинополі. У 1643 р. за розпорядженням Петра Могили був складений «Канон Печерським святим». Цей твір приписують греку Мелетію Сирігу. Пам’ятка налічує 74 імені, з яких 41 Печерський святий (39 із Ближніх і 2 з Дальніх печер). Імені преподобного Іллі Муромця в «Каноні» немає. Здійснити повне видання «Місяцеслова Печерських святих» Петро Могила не встиг.

Зібрання і доповнення лаврських «Четій» продовжив Інокентій Гізель. Пізніше, за архімандрита Варлаама Ясинського у Печерському монастирі приступили до підготовки фундаментального зводу «Житій святих». До цієї роботи залучили Димитрія Туптала, майбутнього єпископа Ростовського. Вважають, що саме за В. Ясинського у Лаврі були встановлені дні соборних (загальних) святкувань Печерським преподо­бним, похованим у Ближніх печерах «по отдании Праздника Воздвижения Креста Господня в субботу первую». Свято припадало на один із днів з 22 по 28 вересня (з 1886 – лише 28 вересня). В українській діаспорі узвичаїлася інша дата – 22 вересня. Печерські преподобні, що спочивають у Дальніх печерах, святкувалися 28 серпня.

Як відомо, найдавніші зібрання житій лаврських святих містить «Києво-Печерський патерик». При архімандриті Інокентії Гізелі в 1661 р. було здійснене видання Патерика слов’янською мовою. Потім були: II видання – 1678 р., III – у 1680, IV – у 1688, V – у 1702. Два видання вийшли друком в Москві в 1759 і 1783 рр. У 1830 р. у Києво-Печерській Лаврі надрукували XV видання Патерика. Із сучасних видань слід особливо зазначити випуск цієї книги в 1998 р [6]. Але в жодному з цих видань ви не знайдете жодного слова про преподобного Іллю Муромця.

Наприкінці XVII ст. вважалося, що шанування лаврських святих склалося на засадах церковного (канонічного) права ще в давнину і тому ніяких нових соборних підтверджень не потрібно. Головним свідченням канонізації стали визнаватися плани Печерного некрополя зі стародруків – «Тератургіми» А.Кальнофойського (1638) і «Києво-Печерського патерика» (1661, 1678).

Московська патріархія, а згодом і Синод, заборонили поширювати українські книги у своїх церковних володіннях без «совершеннаго согласия с велико-российскими такими же церковними книгами» і відповідного «справления печати», що цілком заперечувало і відкидало будь-які українські богослужбові нововведення. Тому визнання святкових канонів Печерським ченцям було отримано зі значним запізненням, лише після формальних актів. У 1755 р. був видано наказ переробити «Четьї-Мінеї» і «Києво-Печерський патерик», а в 1762 р. був отриманий дозвіл друкувати служби Печерським преподобним і вносити їхні імена в московські місяцеслови. Цей наказ був підтверджений двічі – у 1775 і 1784 рр. У 1843 р. було встановлене святкування загальної пам’яті всіх Печерських догідників, що почивають в обох печерах, у другу неділю Великого Посту.

У XIX ст. святкування Печерським святим, що спочивають в Ближніх або Антонієвих печерах, відбувалося в такий спосіб: 27 святим – по особливих службах, складеним лаврськими вченими після Мелетія Сиріга, і 34 святим – по двох загальних службах, Мелетієвій і невідомого автора. Багатьом святим – в особливо призначені дні, а всім разом – у суботу по Здвиженні Чесного Хреста. Спочиваючим у Дальніх або Феодосієвих печерах: усім разом 28 серпня; з 1843 р. усьому собору всіх преподобних, що спочивають в обох печерах – в другий тиждень Великого Посту.

Вшанування пам’яті преподобного Іллі Муромця у складі пантеону Печерських святих встановлено православною церквою 19 грудня за старим стилем. Ця дата, як і віншування більшості Печерських подвижників, була, безсумнівно, приурочена до пам’яті тезоіменного святого, що жив в ранньохристиянську епоху. В православному місяцеслові під 19 грудня вшановуються мученики Ілія, Пров та Аріс, які походили з Єгипту і були відправлені для церковного служіння до малоазійської Кілікії. Вони зазнали тортур і мученицької смерті в 308 р. за правління римського імператора Максиміна (оскільки останній зрікся влади в 305 р., тут слід запропонувати кон’єктуру: Максиміана).

Означені мученики поховані в Асклоні (Аскалоні), містечку на північ від Гази в Палестині [7]. Діяння названих мучеників описані в книзі прославленого християнського письменника Євсевія Кесарійського (бл. 260-340) «Про палестинських мучеників» [8], при цьому зазначається, що Прову та Іллі було відтято голови.

Варто зазначити, що поминання перелічених святих зазнало в подальшому істотної хронологічної кореляції. Згідно з книгою Євсевія, згадані мученики були вбиті 14 грудня, проте вже в Мартирологу римської церкви блаженного Ієроніма (між 340 і 350 – 420 рр.) стоїть 15 грудня, в Уставі Константинопольської Великої церкви (Софійського собору) ІХ-Х ст. та грецькому синаксарі XII ст. за вересневе півріччя з московської синодальної бібліотеки – 16 грудня, в місяцеслові слов’янського Апостола з Охріди XII ст. та Клармонтанському грецькому синаксарі ієзуїта Сірмунда – 17 грудня, а в місяцеслові Остромирового Євангелія 1057 р. – навіть 1 жовтня [9]. Подібний різнобій датувань вказує, скоріше за все, на прагнення деверсифікувати церковний календар згідно з місцевими традиціями в національних регіонах.

В православній церкві пам’ять мученика Іллі і його тезки Іллі Муромця, Печерського інока, була остаточно встановлена 19 грудня, що зумовлювалося, мабуть, якимись богослужбовими потребами і обставинами (наприклад, бажанням розвести в часі найважливіші та другорядні святкові відправи). Принаймні, можна констатувати, що духовне керівництво Печерського монастиря свідомо не захотіло пов’язати ім’я Іллі Муромця з пам’яттю решти тезоіменних йому святих, а таких налічується щонайменше сім (пам’ять їм встановлена відповідно 8 та 14.01, 16.02, 28.03, 13 та 17.09), і насамперед Іллею Пророком (пам’ять 20 липня), хоча до останнього часу саме цього святого вважали чомусь небесним покровителем Печерського преподобного.

Аналізуючи пізньосередньовічні місяцеслови та інші агіографічні матеріали, що побутували на території України впродовж XVII ст., можна дійти висновку, що вшанування преподобного Іллі Муромця мало в цей час вузьколокальний місцевий характер і поширювалося лише в межах Печерського монастиря. Попри те, що нетлінні мощі святого показані на всіх планах Ближніх печер (1638 р. – з «Тератургіми» Афанасія Кальнофойського, 1661 та 1678 рр. – з друкованого «Києво-Печерського патерика» та на пізніших картах лаврських підземель XVIII ст.), практично відсутні жодні відомості про цього святого в агіографічній і церковн-ослужбовій літературі. Ім’я Іллі не згадується в жодному з акафістів та проложних читань, присвячених Печерським святим – воно відсутнє в «Анфологіоні» (Святковій Мінеї) 1619 р., «Правилі молебному Печерським святим» Мелетія Сиріга1643 р. та його пізніших виданнях у складі лаврських «Акафістів» 1663, 1677, 1693 і 1731 рр., в «Місяцеслові Полуустава» 1643 р. та на гравюрі «Родовідне древо Печерського монастиря» (між 1663 і 1676 рр.) тощо. Символічною рисою при цьому виступає також повна відсутність будь-яких іконографічних зображень преподобного Іллі Печерського в декоративно-ужитковому мистецтві аж до XIX ст.

Принаймні в фундаментальному каталозі гравюр з українських стародруків XVI-XVIII ст. нам не вдалося знайти жодного подібного зображення [10]. Виняток становить хіба що одна єдина гравюра, яку в середині XIX ст. знайшов В.В.Стасов. Д.А.Ровинський вважав цю гравюру відбитком з кліше, невикористаного з невідомих причин під час підготовки до друку «Києво-Печерського патерика» 1661 р. На перший погляд, ця версія здається цілком вірогідною, оскільки більшість ілюстрацій до означеного «Патерика» була виготовлена знаменитим лаврським гравером Іллею, а отже останній принагідно міг виділити з-поміж Печерських святих і свого тезку.

Найдавніша згадка про Іллю в богослужбовому обігу зустрічається в «Службі преподобним Печерським, що на Ближніх печерах», вміщеній в так званій «Печерській мінеї» 1763 р. («Службы преподобнымъ отцемъ Печерскимъ, ихже мощы въ Ближной, и Далной пещере нетленно почиваютъ». – К., друк. Києво-Печерської Лаври, 1763.): «Иліи муромскаго непреборимаго воина, почитати подвиги дерзаю: въ руце имущаго оторужія язву, въ сердце же любовь къ тебе Христе, глубочайшую ему содела рану, и сею паче венчается славословя силу твою». Ця служба, судячи з іменного переліку лаврських святих, була складена в останній третині XVII ст., але не пізніше 1703 р. [11], в літературному середовищі, пов’язаному з агіографічною діяльністю Дмитра Туптала, єпископа Ростовського. Раніше до цього джерела історичної інформації ніхто не звертався й уривок служби преподобному Іллі ніхто не цитував.

Поява імені преподобного Іллі в загальній службі, на жаль, не супроводжувалася написанням окремого молитовного канону для нього. Протягом XVШ ст. преподобному Іллі надавалося лише місцеве монастирське вшанування. Згідно з працею митрополита Євгенія (Болховітінова) [12], навіть в першій третині XIX ст. пам’ять преподобного Іллі святкувалася за загальною мінеєю без особливого славослів’я і величання, що вказує на його досить скромне становище в пантеоні Печерських святих. Загальноцерковне вшанування преподобного Іллі Муромця було встановлено з останньої третини XVШ ст. після відповідних указів Святійшого Синоду 1762, 1775 і 1784 рр. і остаточно в 1843 р. після встановлення соборного святкування всім Печерським святим в обох печерах у другу неділю Великого Посту.

В книзі Самуїла (Миславського) «Краткое историческое описание Киево-Печерской Лавры», надрукованій в лаврській друкарні в 1805 р., серед мощів, що перебувають у Ближніх печерах, названі мощі «Преподобного Илии Муромца». У «кратком изъявлении о двух пещерах, в Киево-Печерской Лавре обретающихся, … с показанием при том, которого преподобного мощи в которой пещере почивают, также которого месяца и числа которому святому поется служба» знову названі мощі «преподобного Илии Муромця: Служба йому обща Декемврия 19» [13].

Преподобний Ілля Муромець згадується й у книзі про руських святих; але житіє Іллі не поміщено, ні в «Мінеях» Макарія і Дмитра Ростовського, ні в «Прологах», хоча зображення Іллі є на образі всіх Печерських святих XIX ст.

Філарет Чернігівський, що зібрав у своїй праці відомості про руських святих, у тому числі і про преподобного Іллю, писав: «Мнение, что преподобный Илья есть одно лицо с известным богатырем Ильею Муромцем встречается и в других московских памятниках, но за верность его нет никаких ручательств». Проте пам’яток московських преосвященний Філарет, однак, не перелічив.

Інформацію про преподобного Іллю знаходимо в книзі Євгенія (Болховітінова) «Описание Києво-Печерськой Лавры» [14]. У списку преподобних Ближніх печер, починаючи з № 37 йдуть «Сверх Преподобных, коих жития описаны в Славянском и Польском патериках Печерских, почивают еще в Антониевой пещере мощи не описанных святых». Під № 51 записано: «Илья Муромец, у Кальнофойского по народному именуемый Чоботок. Память его Декабря 19. Кальнофойский полагал его жившим лет 450 до своего времени, то есть около 1188 г.». Наприкінці розділу про преподобних Ближніх печер Є.Болховітінов підсумував: «Всех мощей Преподобных, в Антониевой пещере почивающих 71, а затворников 9. Из них особою службою память празднуется 27; общею 33, а 13-ти не положено службы. Сверх того, за алтарем церкви Входа Пресвятой Богородицы − 30 мироточивых глав неизвестных святых, в Антониевой пещере почивающих. Память обще всем сим Преподобным празднуется в субботу по отдании праздника Воздвижения Честного Креста». Таким чином, відповідно до книги Київського митрополита Євгенія (Болховітінова), у I половині XIX ст. окрема церков­на служба преподобному Іллі Муромцю не була складена. Крім нього не було служб: Іоаннові отроку; 12 братіям, першим будівничим Великої Печерської церкви і преподобній Іуліанії, князівні Ольшанській, тобто всім не споконвіку Київським і Печерським ченцям. Загальноцерковне вшанування преподобному Іллі Муромцю було встановлено в 1843 р. російською церквою, після офіційного закріплення соборного святкування всіх Печерських святих в обох печерах, що почивають у другу неділю Великого Посту.

Київський митрополит Євгеній (Болховітінов) так пояснив відсутність імен багатьох Печерських преподобних у «Києво-Печерському патерику»: «В дошедших до нас Патериках нет ни одного жития Преподобных, почивающих в Дальних пещерах, а так же многих и из Ближних. Без сомнения, и оные были потеряны, а имена сих Преподобных выписаны уже с древних Синодиков или Помяников, только в общей Службе Преподобным обеих пещер в Канонах описаны кратко их подвиги… Все лаврские подлинники погибли в пожар Лавры 1718 г., и когда Святой Синод в 1746 г. Указом предписал преосвященному митрополиту Киевскому Рафаилу отыскать в Лавре и покиевским монастырям самые древние подлинники с показанием чьих они рук и, особенно, с какого подлинника, и в котором именно году начат печататься Патерик, то ответствовано, что ни в Лавре, ни во всех киевских монастырях не нашлось никаких о том известий» [15].

Є.Є.Голубинський у книзі «История канонизации в русской церкви» записав про Іллю Муромцю наступні рядки: «Между святыми, мощи которых почивают в пещерах Печерского монастыря, кроме монахов самого монастыря, находится, а отчасти только называется, несколько сторонних». Этих последних он указал особо: Иоанн младенец, сын варяга Феодора; Ефрем, епископ Переяславский; 12 неизвестных по именам братьев каменоздателей и живописцев; Нифонт, архиепископ Новгородский; Евфросиния, княжна Полоцкая; Симон,  епископ Владимирский; Меркурий, епископ Смоленский и Илья Муромец. «Илия Муромец, скончавшийся, как полагает Кальнофойский, около 1190-го года и называвшийся в его − Кальнофойского время по простонародному Чоботком (чобот − сапог). Если живший около 175-ти лет после Владимира, то очевидно, что не имеющий ничего общего с Владимировым богатырем того же имени» [16].

Автори статті зібрали деякі акафісти, присвячені преподобному Іллі Муромцю. При цьому стала у нагоді книга «Редкие акафисты Киево-Печерской Лаври» [17]. Тут наведена «Молитва преподобным отцем, глаголемая при входе в пещеры, или когда и где кто изволит»: «Преподобнии и богоноснии отцы наши Печерстии, избегшии молвы житейскаго попечения и подвизавшиися в подземных (сих) жилищах, тесноту и тьму (зде) претерпевшии, и тем обретши широту небеснаго блаженнаго пространствия, и просветившиися немерцающим светом троическаго облистания, молите Бога о мне грешном, да и аз утесняемым скорбьми, от мира сего находящими, и мраком грехов моих омраченный, получу от Него отпущение неправд моих и вселюся в вечную и блаженную жизнь в нескончаемом Его царствии. Аминь». У «Молитвенном поклонении святым угодникам, почивающим в пещерах Киево-Печерской Лавры» є рядки про преподобного Іллю Муромця: «Преподобне отче наш Илие. Моли Бога о мне грешном, да помилует и спасет мя, недостойнаго раба Своего» [18]. У «Акафисте всем преподобным Печерским», ікос 7 знаходимо: «Радуйся, Илие, яко воздержание подвиги и бесстрастия благодатию обогатился еси» [19]. Відомий також сучасний акафіст преподобному Іллі Муромцю, складений у 1999 р. за благословінням архієпископа Володимирського і Суздальського Євлогія. Житіє преподобного Іллі Муромця до цього дня не написано.

1. Хведченя С.Б. Билинний епос Київської Русі як джерело для історичної географії // Історико-географічні дослідження в Україні. – Число 5. – К., 2001. – С. 30–36.

2. Хведченя С.Б., Тоїчкін Д.В. Останні штрихи до історичного портрета Іллі Муромця, святого Києво-Печерської Лаври. // Історико-географічні дослідження в Україні. – К., 2003. Число 6. – С. 136–37.

3. Голубинский Е.Е. История канонизации святых в русской церкви. – М., 1903. – С. 222.

4. Хведченя С.Б. Таємниці лаврських святинь. – К., 2004. – С. 147.

5. Кабанець Є.П. Історія Печерської канонізації // Дива печер лаврських. – К., 1997. – С. 47–71.

6. Патерик Києво-Печерський / Від. ред. Колпакова В.М. – К., 1998.

7. Полный православный богословский энциклопедический словарь. – М., 1992. – Т. 1. – Стб. 934; Архиеп. Сергий (Спасский). Полный месяцеслов Востока. – Святой Восток. – Т. III. Ч. 2-3. – М., 1997. – С. 511.

8. Евсевий Памфил. Сочинения. – Стб. 1859. – Т. II. – С. 31.

9. Полный православный богословский энциклопедический словарь… Стб. 934; Архиеп. Сергий (Спасский). Полный месяцеслов Востока. – Т. II. Ч. 1. – С. 388–389.

10. Каменева Т., Гусева А. Украинские книги кирилловской печати XVI–XVIII вв. Каталог изданий, хранящихся в Государственной библиотеке СССР им. В.Ленина: 1574 – I пол. XVII в. – М., Вып. I. 1978;

Гусева А., Каменева Т., Полонская И. Украинские книги кирилловской печати XVI–XVIII вв. Каталог изданий, хранящихся в Государственной библиотеке СССР им. В.Ленина. – Т. 1. Вып. II. – М., 1981.

11. Кабанець Є. Невідомий твір св. Дмитра Туптала Ростовського // Могилянські читання. Мат.-ли щорічних наук. конф. (– К., 1996-1997 рр.) – К., 1998. – С. 94–98.

12. Вибрані праці з історії Києва. – К., 1995. – С. 338.

13. Самуил (Миславский) Краткое историческое описание Киево-Печерской Лавры – К., 1805.

14. Евгений (Болховитинов) Описание Киево-Печерской Лавры. – К., 1826.

15. Евгений (Болховитинов) Указ. соч. – С. 189.

16. Голубинский Е.Е. Указ. соч. – С. 212.

17. Редкие акафисты Киево-Печерской Лавры. – К., 1996. – С. 238.

18. Там же. – С. 243.

19. Там же. – С. 189.

Сергій Хведченя, Євген Кабанець

Саме це відбувається і сьогодні, 24 січня / 6 лютого, коли стрічки багатьох священиків та вірних Православної Церкви України в соціальних сітках наповнені словами вшанування якоїсь «блаженної Ксенії Петербурзької», яка стоїть як особливо шанована в церковних календарях виключно Московського Патріархату. Подібна незрозуміла активність приводить до думки, що дехто навіть не здогадується про справжні історичні коріння вшанування святої Ксенії та новітньої гібридної провокації РПЦ.

Дійсно, у цей день уся повнота Вселенського Православ’я історично святкує пам’ять преподобної Ксенії, але не якось невідомої «Петербурзької блаженної», а Миласької, яка потерпіла за Христа біля 457 р. Саме (і виключно) пам’ять преподобної Ксенії Миласької відзначена як особливо шанована в повним Місяцеслові Вселенської Патріархії, а також у календарях більшості Православних Церков.

А що ж за «Ксенія Петербурзька», яку нав’язує нам Московська Патріархія? Звернемось до історії.

Дійсно, у Петербурзі жила якась божевільна жінка, яку певні люди вважали блаженною та яка померла у 1803 р. Цікаво, що у часі Російської імперії, урядовий синод РПЦ та власне російський єпископат навіть не намагалися поставити питання про її канонізацію, а людей, які її шанували, називали сектантами. Відкинув канонізацію Ксенії Петербурзької і Помісний собор РПЦ 1917 р., бо «не було жодних передумов навіть для місцевого вшанування…» При цьому треба враховувати, що в її біографії не біло жодного політичного факту, які б перешкоджав канонізації навіть у Російської імперії. Отже, тут дійсно йдеться про відсутність саме богословських підстав для канонізації….

Тільки в 1987 р., коли тогочасний генсек КПРС М. Горбачов звернув увагу на РПЦ МП та знову зажадав зробити її «лідером православного світу», очільники Московського Патріархату згадали про Ксенію Петербурзьку з єдиною метою – «переключити» загальне вшанування справжньої святої Константинопольського патріархату на російську підробку. Не дивлячись на критичні зауваження не тільки закордонних, а навіть і російських богословів та агіографів, у 1988 р., на помісному соборі РПЦ МП, Ксенія Петербурзька не тільки була канонізована, а й день її пам’яті був призначені одночасно з пам’яттю преподобної Ксенії Миласької. При цьому очільники Московського Патріархату навмисно надали Ксенії Петербурзької більш високий статус у церковному календарі.

Таким чином, виключно з церковно-політичних підстав, від 1988 р., розпочалася «розкрутка» Ксенії Петербурзької, яка, згідно задуму Московського Патріархату, мусила замінити в свідомості вірних історичне вшанування преподобної Ксенії Миласької та допомогти просуванню «русского мира». На великий жаль, ця гібридна війна РПЦ проти Вселенського Православ’я та Українського Православ’я – Православної Церкви України, дала свої плоди…. які ми й бачимо сьогодні в дописах деяких українських священиків та мирян…

прот. Сергій Горбик.

Громада благочестивих, приваблена славою пустельних подвигів Антонія, йшла слідом за ним і заселяла безмовну пустелю. Антоній зробився засновником пустельножиття. До Павла Фівейського і Антонія преподобні подвизалися у світі,— в місцях свого народження або поблизу них, ведучи життя більш затворницьке. Але преподобний Антоній, наслідуючи древніх пророків і пустинножителів Ілію та Хрестителя, подібно до Павла Фівейського, зробився свого часу подвижником і, як говорить Церква, «першим прикрашателем пустелі, початковим визначенням доброчесного житія». Антоній переконав багатьох обрати чернече життя, і таким чином при горах єгипетських з’явилися монастирі; пустеля населена була ченцями. Антоній, як отець, зробився керівником; багатьох ченців.

Для ченців Антоній був тлумачем чернечого життя не лише своєю поведінкою, а й писанням. Для керівництва ченців він написав правила для монахів; повчання або слова до монахів; різні постанови монахам; викладення деяких думок і відповіді на різні питання; дорогу мудрості і багато листів.

«Понад усе,— заповідає Антоній ченцям,— нехай буде у всіх спільна турбота про те, щоб, почавши, не ослабнути в ділі, не говорити: давно ми подвизаємося. Дивлячись на світ, не будемо думати, що відреклися ми від чогось великого. Вся земля ця дуже мала перед цілим небом. Якби ми були володарями всієї землі і відреклись од усієї землі, то і це не було б рівноцінно Небесному Царству. Ніхто з нас нехай не живить у собі бажання здобувати. Яка вигода здобувати те, чого не візьмемо з собою. Ченцю слід безупинно молитися, незважаючи ні на час, ні на місце, ні на заняття. Слова: «Господи мій, Ісусе Христе, пошли мені поміч» та ін. слід йому безнастанно мати на думці. Крім того, треба йому неухильно ходити до богослужіння, і притому за першим покликом. Як грішник, що кається, чернець зобов’язаний день і ніч журитися і сумувати про гріхи свої, ніби завжди в келії його с померлий. Час проводити йому слід у мовчанні; ходити з лицем завжди засмученим, з похиленою головою, не звертаючи обличчя свого урізнобіч; ослаблювати тіло, не їсти досхочу, спати мало. Як риби, залишаючись довго на суші, вмирають, так і ченці, перебуваючи довго поза келією або перебуваючи з мирськими людьми, втрачають любов до безмовності. Тому, як риба рветься у воду, так і ми повинні поспішати до келії, щоб, залишаючись поза нею, не забути про внутрішнє пильнування. Хто живе в пустелі і в безмовності, той вільний від трьох спокус: від спокуси слуху, язика і зору; в нього лиш одна спокуса — спокуса в серці».

«Не відчувайте страху, чуючи про доброчесність. Вона не далеко від нас, не поза нами утворюється. Елліни, щоб навчатися словесних наук, здійснюють далекі подорожі, перепливають моря, а нам немає потреби ходити далеко заради Царства Небесного або перепливати море заради доброчесності. Господь ще раніше сказав: «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21). Тому доброчесність має потребу в нашій тільки волі. Доброчесність утворюється в душі, в якій розумні сили діють згідно з її єством.

Якийсь із мудреців спитав Антонія: як ти живеш, отець, позбавлений розради від книг? Преподобний Антоній відповідав: «моя книга є природа речей; вона завжди готова, тільки-но мені захочеться читати слово Боже». Благочестивому і мудрому сліпцю Дидиму Антоній сказав: «не бентежся, Дидиме, що втратив почуттєвий зір. У тебе не стало очей, якими дивляться комарі й мошки: краще радій, що маєш очі, якими дивляться ангели, споглядається Бог і сприймається світ Його».

«Нам потрібні, — говорить Антоній, — посилена молитва і подвиги, щоб, сприйнявши від Духа дар розпізнавання духів (1 Кор. 12:10), можна було взнати про демонів. Вони кожному християнину, а найбільше ченцю працелюбному, заміряються покласти спокуси через лукаві помисли, намагаються застрахати мрійливими привидами і підступною велемовністю, обдурити подібністю образу благоговійного. Але не слід нам боятися їх, тому що вони безсилі і не можуть нічого більше зробити, як тільки погрожувати. Не важко відрізнити присутність ангелів від демонів. Видіння святих буває нескаламученим і супроводжується радістю. Багато разів ублажали мене демони, а я заклинав їх іменем Господнім».

Антоній настільки любив самотність, що упродовж 85-річних подвигів своїх двічі тільки залишав пустелю і з’являвся в Александрію, прикликаний обов’язком ревнителя віри та благочестя. Першого разу прийшов він до Александра під час останнього гоніння християн, здійснюваного Діоклитіаном і Максиміліаном у 303 році, для допомоги, утішання й участі в стражданнях св. мучеників. Але Бог зберіг світильника віри і  навернув на путь пустельних великих його подвигів віри. Другий раз, у 335 році, приходив Антоній до Александрії, щоб виправдати себе в наклепі від аріан, які говорили, начебто і він сповідує їхнє вчення, і щоб показати, що він не мас спілкування з розкольниками та лжевчителями.

Попри своє суворе й пустельне життя, преподобний Антоній до інших завжди був ласкавим і людинолюбним, розважливим і твердим, у спілкуванні лагідним і приємним, у бесідах терплячим, у захисті скривджених невтомним, за них він клопотався перед міськими начальниками; св. Афанасія Александрійського, гнаного аріанами, часто відвідував і неодноразово писав про нього до рівноапостольного Константина. Ховаючись від людей, Антоній не приховав, однак, своєї слави од світу. Слава святого його життя була такою великою, що, коли приходив він до Александрії, особливо в останній раз, усі жителі міста збігалися, щоб побачити Антонія. Навіть язичники і жреці їхні приходили до храму Господнього, кажучи: бажаємо бачити чоловіка Божого. Бо так називали його всі. Багато хто навіть з язичників бажали хоч би доторкнутися лише до старця, впевнені, що матимуть від цього користь. І справді, за ці небагато днів стільки навернулося до християнства, скільки в інші часи наверталося протягом року. Імператор Константин Великий і діти його поважали великого пустельника, як батька, просили його прийти до себе або прислати їм благословення. Слава Антонія наприкінці його подвигів пронеслася по всіх країнах, в Африці, Іспанії, Галлії та Італії.

Великий подвижник єгипетський після 85-річних пустельних подвигів мирно упокоївся на 105-му році від народження, в 358 році по Р. X. Чесне тіло Антонія, згідно із заповітом його, поховано було учениками його в прославленій ним пустелі, в потаємному місці. Сучасник Антонія, св. Афанасій, єпископ Александрійський, який був другом Антонія і якому заповідав Антоній свою милоть і ризу, написав про його зразкове і повчальне життя. За словами св. Афанасія, «життя Антонія є зразком подвижництва; всі, хто знав Антонія, називали його боголюбивим, чоловіком Божим. Антоній був істинним Богоносцем, він мав благодатні дари прозорливості, зцілення, поради і розпізнавання духів. Він дарований був Богом Єгипту як лікар, отець і керівник. Усюди говорили про нього, всі дивувалися йому, навіть ті, що не бачили,— любили його, і це було доказом його чесної і боголюбивої душі. Лице Антонія було виразом його святої душі — мало велику і надзвичайну приємність, через що незнайомі з ним підходили просто до нього. Оскільки душа його була безтурботною, то зовнішні почуття лишалися незворушними. Вельми чудесним був за вірою та благочестивим, ніколи не мав спілкування з відщепенцями та єретиками; був готовий умерти за Христа. По блаженному упокоєнні Антонія кожен з тих, хто одержав милоть та зношений одяг його,— мають берегти, як щось велике. Бо дивитися на це означає немов бачити самого Антонія. Св. Іоанн Златоуст говорить про нього: «Єгипет породив  найславнішого після апостолів мужа, блаженного і великого Антонія, про якого всі донині говорять безупинно, що він передрік про хворих на Арієве зловір’я і про шкоду, яку воно спричинило». З особливою повагою також згадує св. Антонія Ієроним, називаючи його блаженним, слава про якого поширилася по всьому Єгипту. Созомен пише про Антонія: «всі згодні, що чернечий спосіб життя на висоту суворості та довершеності, своїми звичаями і пристойними вправами, звів чернець Антоній Великий». Феодорит говорить: «багато сіяло вождів чернечого житія, але пречудовим керівником у виконанні подвижницьких уставів був багато-хвальний Антоній». Ім’я Великий присвоєно було Антонію за, життя його.

Пам’ять преподобного Антонія одразу по смерті його почали творити ченці його обителі. В V сторіччі Анатолій Константинопольський передав Церкві деякі піснеспіви для прославляння св. Антонія Великого. Кирило Скифопольський, письменник VI сторіччя, згадує про свято на честь св. Антонія Великого, що відбулося в монастирі св. Євфимія. В 544 році мощі Антонія Великого перенесено з пустелі в Александрію. В IX сторіччі Феофан і Студит примножили священні піснеспіви Церкви на день св. Антонія. У початкових буквах канону преподобному Феофан помістив вислів: «Антонія божественного звеличити лєпо».

Церква поряд з іншим вважає Антонія заступником немічних, називаючи його «наймайстернішим і чесним лікарем недужих».

При відправі в день пам’яті св. Антонія Великого Церква виголошує паремії (першу з Прем. 5:15-16; другу з Прем. 3:1-9; третю з Прем. 4:7,16-20, 5:1-17) про блаженну долю преподобних як у цьому, так і в вічному житті. Євангеліє ранішнє благовістує про благе і легке ярмо Христове, яке поклали на себе преподобні (Мт. 11:27-30); на літургії читання – Апостола (Євр. 13:17-21) і Євангелія (Лк. 6:17-23) вказують на те, що преподобний Антоній є пастир і отець.

Впорядковано прот. Іваном Голубом, викладачем ЛПБА

«Всяка бо мудрість письмом не утверджена йде в невідання і забуття»

преподобний Нестор Літописець. 

Сьогодні, 27 жовтня / 9 листопада, Церква звершує пам’ять преподобного Нестора Літописця, який ніс свій подвиг у Києво-Печерському монастирі. Саме в цей день 1114 р., коли минав рік Мономахового княжіння у Києві, до Господа відійшов великий світильник, батько нашої вітчизняної історії, що сяяв душею, розумом, освіченістю, простотою і молитовним подвигом.

«Дивні часи і роки Церкви, життя і чесноти давніх отців ти для нас описав і послідовником їх був ти, славний Несторе! Вихваляємо тебе серед отців, співаючи – благословенний Бог отців наших!», – співає в цей день під час богослужіння Свята Церква.

На жаль, сьогодні мало хто цікавиться давньої українською історією. Людей буквально заполонив прагматизм, бажання взяти від цього світу все що тільки можна. Людина у пошуках щоденного хліба стала забувати про хліб насущний. В епоху життя преподобного Нестора все було не так. Християни у Київській Русі – Україні вміли гармонійно поєднувати життя духовне із життям буденним та повсякденним. Небезпек, викликів, війн, тривоги за майбутнє, тоді також не бракувало. Але люди жили в Бозі і з Богом. З часом ми цю святість життя перших століть києво-руського християнства стали втрачати, замінювати на примарні, химерні блага.

Подвиги преподобних і богоносних отців Києво-Печерських залишаються для нас недосяжними і мрійливими. Перечитуючи Патерик Печерський бачимо, що ці превелебні отці на землі плоттю були ангелами і осягнули ще за життя майбутність вічного блаженства. У земляних, викопаних їхніми руками печерах, вони жили, несли свій подвиг без елементарних побутових умов.

У цих келіях чорноризці знаходили час для власних роздумів, читання, молитви. За світло для них слугував каганець, ледь жевріюча лампада і навіть їх обличчя та долоні, які світилися від подвигу святості. Перед нашими очима образ аскетичного, трішки згорбленого Нестора, що нахилився над лавою і шкребе пером перші рядки свого Літопису: “Звідки пішла Руська Земля і хто перший у Києві почав княжити?”.

Не треба думати, що ченці були лише молитвениками. Їх цікавило минуле власного народу, держави, всього світу. Про Несторову «Повість минулих літ» написано багато. Захищено чимало дисертацій. Але мало хто звертав увагу на те, як Літописець вмів бачити причини всіх бід і негараздів тодішнього києво-руського суспільства. Кожне горе, кожна кара, напад ворогів, чи природне явище розглядалося преподобним, як попущення Боже за наші гріхи. Враз проводились у тексті літопису паралелі із Священною Історією і автор міг дати точний «політологічний» прогноз, що може бути з народом, який роз’єднаний, який не слухається Бога.

Сьогодні дехто із свого власного гріховного стану і бачення почав вдаватися в наукових оцінках до того, що начебто наші літописці і, зокрема Нестор, грішили, підмінюючи історичні факти, виконували замовлення князів, прославляли їх подвиги, виправдовували їх антиморальні вчинки і т. д. Навряд чи преподобний Нестор міг бути таким. Думається, що відчуття страху і власної відповідальності перш за все перед Богом не давало можливості нашим чорноризцям-літописцям так поступати.

Про преподобного Нестора Літописця знаємо чимало. Він народився 1056 року в Києві, в епоху постярославового просвітництва, книжності та будівництва храмів. Ймовірно початкову освіту здобув у Софійській школі, яку ще заснував князь Ярослав Мудрий. Працював у князівському скрипторії, мав безпосереднє відношення до збереження найбільшого спадку Руси – Ярославової бібліотеки. На літописну та агіографічну творчість печерського чорноризця великий вплив мало знамените «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона.

Згодом вступив до числа братії Києво-Печерського монастиря, але книжної справи не полишив. Преподобний Нестор не тільки уклав Літопис, він був автором житій «Чтенія о житії і погубленії Бориса і Гліба» та «Житія преподобного Феодосія, ігумена Печерського монастиря». Хронологічно ж сама «Повість минулих літ» доведена печерським літописцем до 1112 року. Мовою Несторового літопису є слов’янська, староболгарська мова із чималим вживанням слів тодішньої народної староукраїнської мови. Особливо це можна помітити там, де Літописець вживає народні передання, місцеві приказки та прислів’я. Дожив преподобний Нестор до глибокої старості. Лише 1763 року в день пам’яті Печерського літописця вперше заспівали повноцінну службу з каноном. Його нетлінні мощі відкрито спочивають у Ближніх Печерах Київської Лаври.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський

Прийнявши нову віру, руські люди прагнули до більш глибокого освоєння її. Таке прагнення ми бачимо не тільки у мешканців стольного граду Києва, а й серед людей далекої провінції.

У невеликому придніпровському містечку Любечі народився (як вважають – у 983 р) і виріс майбутній великий подвижник, преподобний Антоній. Антоній походив із незнатної, трудової родини. Невідомо, де і коли він навчився грамоті. З юності Антоній прагнув до чернечого життя. У околицях Любеча ще донедавна показували печеру, в якій він часто проводив час у молитві і трудах.

У зрілому віці він робить подорож на Афон. Можемо сказати, що Антоній був не першою руською людиною на Святій горі. Уже у першій половині XI ст. руські на Афоні були згруповані у монастирі Ксілурга («Деревообробника»). У 1947 р опубліковано афонський документ 1016 р підписаний «Герасимом ченцем, Божою милістю пресвітером і ігуменом обителі Руської» [1, ст. 384].

І житіє преп. Антонія, і благочестиві перекази говорять про те, що подвиги його дивували навіть найдосвідченіших: афонських ченців. Афонські подвижники побачили ступінь духовної підготовленості смиренного руського ченця; ігумен повелів Антонію: «йди на Русь знову, і нехай буде благословення від Святої Гори, бо від тебе покладуть початок багато ченців» [2. ст. 105].

Слухняний голосу ігумена, преп. Антоній прибув до Києва.

У роки, що передують поверненню преп. Антонія до Києва, погіршилися державні відносини між Руссю і Візантією. За свідченням Михайла Пселла, причина «ворожнечі» полягала «в ненависті русичів до встановленої над ними «гегемонії» імперії» [3, ст. 190]. У 1043 р Ярослав проводить похід на Візантію. Незважаючи на військову невдачу походу, Візантія незабаром змушується шукати миру і союзу з Києвом через загрозу половецької навали.

Нам невідомі подробиці русько-візантійських відносин 40-х-50-х рр. XI ст. взагалі і причини антівізантійського виступу Ярослава. Але великий князь Ярослав згідно помісного соборного рішення у 1051 р зводить на Київську митрополичу кафедру руського «пресвітера» Іларіона. Це було зроблено без попередніх зносин з Константинопольським Патріархом; його лише сповістили про доконаний факт.

Висловлюється припущення, що самостійне поставлення руського митрополита було викликано необхідністю заміщення митрополичої кафедри, яка довго перебувала без митрополита. Але намір руського великого князя був ясним: він зробив спробу забезпечити деяку самостійність Руської Церкви. За Ярослава Мудрого «боротьба за церковну незалежність» збігалася «… з високим підйомом політичної свідомості руського, народу і захоплювала всі області духовної культури Київської держави» [1, ст. 64].

Не випадковий був і вибір Іларіона – «чоловіка доброго, книжного та постника», не тільки його особиста висока культура і особисте подвижництво зумовили висунення на митрополичу кафедру. Ще будучи у сані пресвітера приміського, приходу – села Берестове, він став відомий як автор «Слова про закон і благодать». Це чудовий по мистецтву викладу, глибоко патріотичний твір «прославляє Русь .., розвиває положення про рівноправність всіх народів, і свою теорію всесвітньої історії, як поступового і рівного залучення всіх народів до культури християнства» [1, ст. 71]. Автор «Слова» обґрунтовував право Руської Церкви на самостійний устрій, поза Візантійською опікою.

У Києві до приходу туди преп. Антонія монастирі вже були, але він не обрав жодного з них для свого поселеннях [6, ст. 105, російський переклад 305].

Треба думати, що преподобний знайшов стан монастирів незадовільним. На Афоні він спостерігав зразки сурового чернечого, суворого аскетичного життя і хорошого спільного влаштування, але не те він побачив у Києві. Тутешні монастирі створювалися за образом і подобою сучасних їм візантійських, переважно – константинопольських.

У Константинополі ж до цього часу старі загальножительні статути були забуті, та й рівень чернечого життя взагалі різко знизився. У умовах давньоруської дійсності, треба думати, доходило до того, що у монастирі брали тільки осіб, що можуть зробити за себе великі вклади.

Антоній поселяється в маленькій печері, викопаній Іларіоном, що служила йому для відокремлених молитов і залишеної ним після обрання на першосвятительську руську кафедру. Можна не сумніватися в тому, що преп. Антоній оселився у печері за згодою (якщо не з прямого благословення) колишнього її мешканця і господаря.

Суворими аскетичними подвигами відзначені перші ж дні і місяці печерного життя преподобного: «Їв хліб сухий, і то через день, і води у міру куштуючи … і так себе упокорював день і ніч, в працях перебуваючи, у недосипанні і у молитвах». Зазвичай, подвижники-пустельники здобували собі засоби на той же «хліб сухий» особистою фізичною працею, продаючи нехитрі свої вироби і роздаючи надлишки вирученого сиротам і убогим людям. Так було і на Русі, зокрема, – у Києві.

Скоро стали з’являтися в печеру люди, які шукають душеспасительного слова і бажаючі побачити живий приклад істинно богоугодного життя. Ширилася благочестива чутка про святого печерника. І привела до нього людей, що шукають постійного життя з ним.

У числі перших були: преп. Феодосій, ієромонах ( «пресвітер») Никон, Мойсей Угрин, Леонтій і ін .; незабаром їх зібралося 12.

У загальновідомих джерелах нічого не говориться про подальшу долю митрополита Іларіона. Він якось непомітно зникає зі своєї посади. У 1055 року на митрополичому престолі літопис вказує грека Єфрема і при цьому говорить про нього не як про новопоставленого, але вже як про такого, що займає деякий час руський першосвятительський пост. У історичній літературі з’ясовується, що поставлення Іларіона викликало протест як у Константинопольській Патріархії, так і у Візантійському імператорському дворі. У затвердженні Іларіона було відмовлено. Змінилася на гірше для Русі міжнародна політична обстановка. Ярославу настійно потрібно зближення з Візантією. Переговори про союз завершилися успішно і були закріплені шлюбом сина Ярослава – Всеволода з грецькою царівною. Але за цей родинний союз Ярославу довелося пожертвувати Іларіоном і спробою церковної автономії [1, ст. 109; 5, ст. 181-184 та інш.]. М. Д. Приселков передбачає, що Іларіон після свого скинення прийняв схиму з ім’ям Никона і що, отже, перший (за часом приходу) сподвижник преп. Антонія – Никон і є колишній митрополит. Доводячи, що Никон і Іларіон – різні особи, Д. С. Лихачов каже: «Але ким би не був Никон, перед нами вчений і діяльний політик, сміливий продовжувач справи, розпочатої … при Ярославі» [1, ст. 84].

Преп. Антоній, очевидно, не мав на початку 50-х років священичого сану і тих котрі приходили, бажаючи взяти чернецтво, за його дорученням постригав Никон. У печері виростав монастир. Ті, хто шукали чернецтва попередньо випробовувалися Антонієм у твердості своїх намірів. Кожен з прийнятих власними руками поглиблював печеру і видовбував для себе крихітну келейку трохи більше одного метра у діаметрі, розмір якої дозволяв тільки стояти або сидіти. У центрі печери була влаштована маленька церква. Сам основоположник народженої обителі, дуже любив усамітнення, викопав собі іншу печеру у стороні (на місці нині званої Антонієвої або далекої печери і оселився там, продовжуючи керувати братією.

Наступник померлого у 1051 р Ярослава Мудрого Київський великий князь Ізяслав з благоговінням ставився до преп. Антонія. Роблячи якусь важливу справу, князь попередньо радився зі святим старцем і намагався заручитися його благословенням. Особисті взаємини між Ізяславом і преп. Антонієм на час порушилися. У чернецтво досить несподівано для оточуючих вступили дві знатних у світі людини: син великого боярина Іоанна Вишатича, пострижений з ім’ям Варлаама, і великокняжий євнух Єфрем. «Печерський Патерик» [9, ст. 32-33] розповідає, що обидві ці особи, під впливом богонатхненних бесід з Антонієм і Никоном прийняли обдумане рішення про зречення від світу, приїхали до печери у багатому одязі, на конях і урочисто принесли це у дар обителі, одягнувши убоге чернече вбрання.

Доброзичливий до насельників взагалі, князь Ізяслав на цей раз був до крайності обурений. Він спробував умовити Антонія і Никона видалити новопострижених. Обидва святі чоловіки відкинули домагання князя, проявивши при цьому рідкісну безстрашність. Коли ж Ізяслав став погрожувати знищити печеру, її мешканців розігнати, а Никона ж з Антонієм видалити на заслання, Никон пригрозив йому Божим гнівом за «відвернення (воїнів) від Царя Небесного», Антоній же сам зібрався у дорогу «в іншу область». Це вже загрожувало спалахом обурення серед київського населення і князь умовив преп. Антонія залишитися на місці. Були повернуті у печеру Варлаам і Єфрем.

Незабаром преп. Антоній, подвизався у особливій печерній келії і залишав за собою духовне оформлення, поставив Варлаама в ігумени обителі. Новий постриженник був цілком гідний своєї посади і сану. Може виникнути питання – чому ігуменом став не Никон? Але Никон у 1061 р пішов у далеку Тмутаракань, де пробув близько семи років. Відхід Никона ні в якому разі не міг бути раптовим і тим більше – добровільним. Він був обумовлений усталеними складними взаєминами між новою обителлю, митрополичою кафедрою і великокнязівською владою.

Преподобний Антоній у найтіснішій співдружності з Никоном, а трохи пізніше – і з Феодосієм поклав початок першому на Русі строгоуставному монастирю, перед яким ними було поставлено багато благородних і великих цілей.

Перша – створення осередку істинно-подвижницького чернецтва. Друга-зосередження у ньому християнсько-освітньої роботи: навчання грамоті, переписування богослужбових книг і, нарешті, руське літописання. Третя – виховання досвідчених, бездоганних по життю ченців, здатних очолити архієрейські кафедри.

Преп. Антоній зі своїми сподвижниками створював таку обитель, рівної якій не було у сучасній йому Візантії, рівної якій не могли створити греки-митрополити. Нова обитель, ще до закінчення «печерної стадії» свого існування, підтверджувала думку Іларіонові «Слова про закон і благодать», що Русь у церковному відношенні рівноправна з усіма країнами і не потребує нічиєї примусової опіки, бо «всі країни благий Бог помилував і нас не знехтувавши, піднесе і спасе і у розум істинний приведе» [1, ст. 68; порів: 7, ст. 7].

Після примирення з преп. Антонієм князь Ізяслав подарував печерським подвижникам гору над печерою для побудови церкви і зовнішніх келій, то місце, де і нині знаходиться Києво-Печерська Лавра. Отже, монастир був уже визнаний офіційно.

Обитель поповнювалася новими ченцями, сяяла світочем зростаючого осередку благочестя. Над Дніпром, високо у небо піднеслися купола нової церкви – попередниці чудового великого Успенського храму, у широкі дороги перетворювалися стежки, що ведуть до монастиря; все густіші потоки прочан спрямовувалися за монастирські стіни.

Варлаам після недовгого ігуменства у Печерській обителі був узятий Ізяславом на ігуменський же пост у великокнязівський, знову споруджений Дмитрієвський монастир.

Коли братія у повному складі з’явилася до преподобного отця з проханням поставити ігумена на місце Варлаама, Антоній не вагався. «Хто серед вас більше всіх, як не Феодосій, послушливий, лагідний, смиренний;  нехай він буде вам ігуменом» [8, ст. 107]. Ігуменом став преподобний Феодосій, найбільший після Антонія організатор чернечого життя на Русі, що продовжував його велику справу.

Києво-Печерська обитель не стала «великокнязівською». Побудована «слідами, постування, молитвою, чуванням» [8, ст. 107], а не княже-боярським сріблом і золотом, вона зберегла свою матеріальну незалежність від великокнязівської влади. Разом з тим Києво-Печерський монастир «не був і митрополичим … і зберігав свою самостійність у відносинах з київськими митрополитами-греками» [1, ст. 79].

Києво-Печерський монастир став осередком руського літописання і найбільшою школою, яка виховувала місіонерів і кандидатів на архієрейські кафедри; він став і центром літературно-політичного руху, який носив характер боротьби за церковну і культурну свободу від грецької опіки, за політичну і культурну єдність Русі [9, ст. 91].

Таким чином, свята обитель відразу стала виконувати всі три вищезгадані цілі. Волею Божою преп. Антоній вивів значення обителі далеко за межі монастирських стін. Київська «Софія» дуже скоро втратила значення центру духовної просвіти.

Преподобний Феодосій дав Києво-Печерському монастирю і внутрішню організацію, ввівши у дію забутий у Візантії Студійський статут спільного життя. При такому влаштуванні обитель стала зразком для інших монастирів. А живим зразком чернечого життя для братії самої Печерської обителі був преп. Антоній. Він воістину був слугою всім, але ретельно приховував від ченців все, що робив для них і за них.

Багато подвигів преп. Антонія залишилися невідомими для пізніших поколінь, бо він приховував все, що можна було приховати від людських поглядів. Робив він це не тільки з особистого смирення, яке змушувало бігти від слави людської, але, головним чином, за своїм непорушним переконанням у тому, що Всевишній Бог все робить Сам, лише обравши його Своїм знаряддям.

Великим був духовно-моральний вплив преп. Антонія на життя сучасного йому суспільства. Незалежність монастиря сприяла свободі його життя. Преп. Антоній не тільки сам ніколи не лякається говорити всім правду, незважаючи на особи, але в цьому затвердив і своїх духовних чад – ченців обителі.

Основоположник найславнішого монастиря часом вступав у конфлікти з великокнязівською владою. Не можна це розуміти, як спроби втручання в цивільно-політичне життя. «Конфлікти обумовлювалися діяльним прагненням монастиря підтримати княжу владу і припинити міжусобиці …» [1, ст. 81].

Преп. Антоній виступив грізним викривачем великого князя Ізяслава, коли той опинився клятвопорушником. У 1067 р Полоцький князь Всеслав зайняв місто Великий Новгород. Об’єднавши свої сили, проти нього рушили князі-брати Ярославичі: Ізяслав Київський, Всеволод Переяславський і Святослав Чернігівський.

У бою на річці Немизі, у районі Мінська, Всеслав 3 березня зазнав поразки. Ізяслав, нібито з бажання встановити тривалий мир, запрошує Всеслава до себе, гарантувавши йому повну недоторканність клятвою (цілуванням хреста). Всеслав довірливо приїхав у вказане йому місце зустрічі, але був підступно схоплений, відвезений до Києва і посаджений у «поруб» (в’язницю в формі порожнього колодязя). Звичайно, Антоній не міг залишити факт клятвопорушення без викриття, але це не змусило, Ізяслава одуматися.

У наступному, 1068 року, на південну частину Русі вчинили великий набіг половці. У бою на річці Альті об’єднані сили тих же руських князів, які діяли не цілком узгоджено, були розсіяні. Ізяслав із Всеволодом із залишками дружин прибігли до Києва. Міське населення обурилося, зажадало роздачі зброї і бойових коней людям для оборони, у чому сторопілий Ізяслав відмовив. Кияни озброїлися самі і випустили з поруба Всеслава і проголосили його своїм князем замість Ізяслава, який рятуючись від народного гніву втік до Польщі. Преп. Антоній вважав гірку долю Ізяслава справедливою Божественною відплатою за гріх клятвопорушення.

Через сім місяців син біглого великого князя Мстислав Ізяславич за участю поляків раптовим ударом захопив Київ, порубав, засліпив і потопив масу абсолютно мирних людей, у тому числі і декількох ченців. Чернігівський князь Святослав запросив преп. Антонія до себе, благаючи побути хоч деякий час поблизу від своєї батьківщини – Любеча. Антоній прийняв пропозицію. Він оселився на Болдиній горі під Черніговом, викопавши собі на цій горі, покритій густим лісом, печеру, біля якої князь Святослав Ярославич, на прохання преподобного, збудував церкву в ім’я св. пророка Іллі. Навколо святого печерника стали збиратися люди, які шукають строго чернечого життя.

Через деякий час Ізяслав став старанно просити преп. Антонія повернутися до Києва: незважаючи на величезну славу, яку придбав Печерський монастир під мудрим окормленням преподобного Феодосія, відчувалася відсутність святого основоположника, для князя ж – розумного, об’єктивного радника. Заради братії, заради тисяч людей київських, які очікують учительного слова, заради блага землі і Церкви Руської знову прибув преподобний Антоній у Києво-Печерській монастир. Тут він, спільно з преп. Феодосієм, почав спорудження великого Успенського храму. До закінчення величної споруди він не дожив: сьомого травня 1073 р. Господь покликав його до Себе.

Грецька за складом предстоятелів Київська митрополія з міркувань не завжди церковного характеру протягом усього домонгольського періоду затримувала канонізацію преп. Антонія, хоча на Русі вже через 20 – 25 років після смерті почалося його шанування.

Посилання:

1. Д. С. Лихачев. «Повесть временных лет». Комментарии. Ак. Наук СССР, изд. 1950 г., т. II.

2. «Повесть временных лет» по Лаврентьевской летописи, изд. Ак. Наук СССР, 1950 г., том 1.

3. М. В. Левченко. История Византии. М., 1940

4. «Повесть временных лет», изд. 1960 г.

5. Д. С. Лихачев. «Повесть временных лет». Комментарии. Ак. Наук СССР, изд. 1950 г., т. IIІ.

6. Печерский Патерик, Касьяновской 2-й редакции. Под род. проф. Дм. Абрамовича, М., 1931.

7. Памятники древнерусской церковно-учительной литературы, под ред. А. И, Пономарева, изд. 1894 г., ч. I.

8. «Повесть временных лет» по Лаврентьевскому списку, изд. 1950 г.

9. История культуры Древней Руси, под общ, ред. акад. Е. Е. Грекова и проф. М. И. Артамонова, Том II. Общественный строй и духовная культура, изд. АН СССР, 1951

Проф. І. Шабатин

Джерело: «Журнал Московской Патриархии», №12, 1951. ст. 44-50

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я

Кондак 1

Обраний і дивний, отче Онуфрію, зіяючий зорею троїстого життя, ти мене, що зморений страстями гріховними, просвіти, від рани смертельної вилікуй і молитвами твоїми від усіх бід визволи, бо співаю тобі: Радуйся, отче Онуфрій, пресвітлий світильник усього всесвіту.

Ікос 1

Здивовані чини ангельські твоїм, отче, чернечим подвигом, у ньому безупинно у пустелі вдосконалювався єси. Бо три і шістдесят років піст тримав єси, вдостоївся ти з рук ангельських приймати Божественні Святі Таємниці. І нині дуже шануючи тебе, що у співрадості й співрозмові з Ангелами перебуваєш, так співаю тобі, святий Онуфрій:

Радуйся, Ангелів предивне чудо; радуйся, губитель страстей душевних.

Радуйся, непрохідної пустелі просвітитель; радуйся, стриманості зразок і наставник.

Радуйся, пустельників садовник; радуйся, ченців світильник богонатхненний

Радуйся, чудовний угодник Христовий; радуйся, справжній ревнитель безмовності.

Радуйся, сильний переможця сили бісівської; радуйся, правдивий наставник спасіння.

Радуйся, подавця радості вірним; радуйся, швидка допомога всім потребуючим.

Радуйся, отче Онуфрій, пресвітлий світильник усього всесвіту.

Кондак 2

Споглядаючи дивний і чудовий лад життя твого, дуже здивований був преподобний Пафнутій. Тому і я, думаючи про твої більш ніж великі трудолюбні пустельні подвиги, співаю Богу, який тебе у цьому укріпив: Алілуя.

Ікос 2

Помолися, преподобний Онуфрію, щоб дався мені розум богонатхненний, бо ти, божественним світлом зіяючий, і з Ангелами перебуваючи, допомагаєш усім, хто пам’ять твою вшановує, радісний спів хвали тебе приносячи:

Радуйся, дивною набожністю сяяв яскраво; радуйся, світлий більш світла сонячного.

Радуйся, приведений у пустелю Ангелом; радуйся, отче світло пустинників.

Радуйся, поле багряноквітуче; радуйся, храм гідний і Богу присвячений.

Радуйся, Божих талантів виконання; радуйся, дивне серед людей здивовання.

Радуйся, справжнє і грізне бісів лякання; радуйся, адамант безцінний.

Радуйся, Троїстого світла споглядальник; Радуйся, гарячий наш молитовник перед Господом.

Радуйся, отче Онуфрій, пресвітлий світильник усього всесвіту.

Кондак 3

Сила Всевишнього від лона материнського освятила тебе, преподобний Онуфрій, і показала тебе житло Духа Святого. Його ж і я, негідний, старанно прийнять бажаючий, співаю Богу: Алілуя.

Ікос 3

Маючи тебе, отче, великим оборонцем і у бідах швидкого помічника, оточені різними напастями, тебе на допомогу закликаємо, і радісно здійсняючи світлу пам’ять твою, так співаємо:

Радуйся, швидка допомога для всіх, хто з вірою до тебе звертається; радуйся, справедливого Судді відоме зм’якшення

Радуйся, гідний сосуд Духа Святого; радуйся, непорочний служитель Пресвятої Трійці.

Радуйся, безцінний бісер Христа Бога; радуйся, невимовна радість великого Пафнутія.

Радуйся, наставник того ж Пафнутія; радуйся, усім скорботним швидка розрада

Радуйся, відвідувач і віра всіх зневірених; радуйся, сліпих і кульгавих цілителю.

Радуйся, хворих здоров’я і нужденних радість; радуйся, спасительна пристань вірних.

Радуйся, отче Онуфрій, пресвітлий світильник усього всесвіту.

Кондак 4

Бурю страстей бунтівного світу зненавидів ти, отче, від усіх спокус його відійшов, у пустелі поселився, преподобний. Хрестителю у житті наслідував єси і пророку Іллі переймав єси, нині ж, вічну славу у небесних палацах отримав, стоїш перед Богом з небесними жителями, і співаєш разом з ними: Алілуя.

Ікос 4

Світлоносним сонцем і золотозірним світилом мають тебе вірні, святий Онуфрій, тому уклінно молимо тебе: просвіти, напоуми, научи співати тобі так:

Радуйся, пустелі світле осяяння; радуйся, золотозірний світильник всесвіту.

Радуйся, Фівеїв предивна краса; радуйся, Лівії чудовий скарб.

Радуйся, Єгипту пресвітла прикраса; радуйся, великий наставник Месопотамії.

Радуйся, правдивий і вічний наслідник Іоана Хрестителя; радуйся, благовонний кедр пустині.

Радуйся, бо рівноангельськи служив Богу; радуйся, бо є заступником усіх, хто з вірою на допомогу тебе закликає.

Радуйся, отче Онуфрій, пресвітлий світильник усього всесвіту.

Кондак 5

Як богонатхненну зорю побачив тебе, отче, у пустелі великий Пафнутій, і наполегливо переймав тебе, вважаючи учительним світильником. Випробовуючи світле життя пустинника, якому від тебе добре навчався, вдячно співав Богу: Алілуя.

Ікос 5

Споглядаючи твоє життя дивне, преподобний Онуфрій, Собор Церковний загадав вшановувати блаженну пам’ять твою з великим благоговінням. Через це і я, спасіння бажаючи отримати, з радістю вшановую тебе і так співаю:

Радуйся, пресвітла краса Церкви Христової; радуйся, безупинна допомога всім, хто шукає клопотання твого перед Господом.

Радуйся, бо молитви до Господа возносиш за нас; радуйся, бо тобою внутрішня пустеля просвітилася

Радуйся, бо просіяли добрі справи твої, як сонце на землі й на небесах; радуйся, бо скерував розум свій до Бога.

Радуйся, бо збагатився єси вбогістю духа; радуйся, орел гнізда небесного.

Радуйся, бо спокуси бісівські як дерево попалив; радуйся, бо слухняно жив по Євангелію Христовому.

Радуйся, бо змірив плоті мудрування силою Духа Божественного; радуйся, ангел земні, і людина небесна.

Радуйся, отче Онуфрій, пресвітлий світильник усього всесвіту.

Кондак 6

Правдивим творцям проповіді Євангельської, що не має клопоту про одяг і їжу, тебе, преподобний Онуфрій, побачив Владика Христос, і волосами білими, як ризами, одягнув тебе дивно, і славою вищою збагатив тебе у спочині твоєму. Молися нині, щоб і нам це отримати від Христа, співаючим Йому: Алілуя.

Ікос 6

Засяяв ти від Єгипту, стовпом Божественного світла навчений, преподобний Онуфрій. І втикали від тебе у пустині полки бісівські. От їх нападів і нас позбав молитвами твоїми, а ми так співаємо тебе:

Радуйся, спокуси бісівські знищивши; радуйся, бісів переможний гонитель.

Радуйся, голову змія відсокши молитвами твоїми; радуйся, дарунками Духа Святого наповнений.

Радуйся, бо духів лукавих мудрістю смирення скорив; радуйся, бо хрест свій на раменах гідно проніс єси.

Радуйся, бо цім силу амалика мисленого переміг єси; радуйся, бо легкий тягар Христовий взяв на рамена свої.

Радуйся, бо від юності полюбив єси ярмо Христове; радуйся, бо спасенний від сіток ворожих, вдячно Богу спів приніс.

Радуйся, бо і вірним у перемозі над ворогом міцно допомагає; радуйся, бо всіх, хто з вірою до тебе закликає, від хвилювань страстей визволяєш.

Радуйся, отче Онуфрій, пресвітлий світильник усього всесвіту.

Кондак 7

Коли вийшов Пафнутій з монастиря у пустиню, побачив роботу Господню, Божим зором побачив тебе дивним чином і злякався. Але після звернення твого до нього пізнав у тебе людину, що вірно Богу служить, заспівав: Алілуя.

Ікос 7

Новим справжнім переможцем над страстями плоті виявився єси, преподобний, і хто зможе гідно розповісти змагання твої? Хто підрахує працю, хвороби і подвиги, які у пості здійснив єси? Хоча нездольні ми повно зрозуміти їх розумом, з любов’ю шануємо тебе і так співаємо:

Радуйся, бо голодом і спрагою плоть свою змірив; радуйся, бо сили темряви остаточно переміг.

Радуйся, бо всі хтивості всенощними молитвами скорив єси; радуйся, бо безупинно у молитвах і пості перебуваючи, у безстрастя одягнувся єси.

Радуйся, світло предивного посту; радуйся, хору преподобних велика слава.

Радуйся, бо кали від холоду терпіла плоть твоя, теплотою Христовою зігрівався дух твій; радуйся, бо коли жарою спалювався, роса благодаті Божої орошала тебе, преподобний.

Радуйся, пустелі прегарна прикраса; радуйся, зразок подвигів і досконалості.

Радуйся, бо всю набожність у себе зібрав єси; радуйся, бо справжнім угодником Христовим показав себе.

Радуйся, отче Онуфрій, пресвітлий світильник усього всесвіту.

Кондак 8

Дивним життя твоє було, Онуфрій преподобний. Бо дивився на древо фініків, що росло біля печери твоєї, більш стриманістю харчувався єси. Через це, отримав вищу трапезу, співаєш Богу: Алілуя.

Ікос 8

Увесь був єси у висоті і з них очами души твоєї дивився у цьому дивному постуванні твоєму, нині ж, преподобний, відвагу отримавши  до Господа, захищаєш усіх, хто на допомогу тебе закликає і співає тобі так:

Радуйся, великий пустельник; радуйся, бо як зірка у пустелі просяяв.

Радуйся, бо пішов шляхом Христовим від дитинства свого; радуйся, ревнитель життя ангельського.

Радуйся, наговорів небачного ворога гонитель; радуйся, дивний приклад обмеження у всім.

Радуйся, преславний наставник досконалості; радуйся, бо дивний шлях на небеса показав.

Радуйся, бо рівноангельське на землі жив єси; радуйся, бо рівноангельську славу гідно отримав єси.

Радуйся, бо нині у небесних палацах за всіх молитви до Творця возносиш; радуйся, бо всім, хто тебе молитовником має, велику благодать Божу приносиш.

Радуйся, отче Онуфрій, пресвітлий світильник усього всесвіту.

Кондак 9

Усе творіння дивується тебе, святий Онуфрій. Бо красоту світу від серця зненавидив і єдиного Бога від души полюбив, пустельне життя обрав єси. Там у пості та молитві практикуючись, був як Ангел у живої плоті, співаючи Богу: Алілуя.

Ікос 9

Навіть справжні мудреці не можуть, богомудрий Онуфрій, гідно возвеличите тебе. Бо ти від лона матері до Бога наблизився, усього себе  віддав Царю Вседержителю, приносячи Йому гідні плоди земних подвигів твоїх, преподобний. Ми, у Церкві Божої, вшановуючи життя твоє, так співаємо:

Радуйся, бо ще в дитинстві чернечу науку пізнав; радуйся, бо в юності Божою настановою у пустелю був уведений.

Радуйся, бо слову Христовому наслідуючи, світу, батьківщини і родини зрікся єси; радуйся, бо хрест свій на раменах євангельські поніс єси.

Радуйся, бо про одяг не  думав, але ризу нетління собі придбав; радуйся, бо сіяв сльозами, але зібрав  плоди невимовної радості.

Радуйся, бо убогістю, утриманням і молитвою плоть свою змірив єси; радуйся, бо на шляху важким Господа твого заховав єси

Радуйся, бо подвигом твоїм страсті тіла до кінця знищив; радуйся, бо рівноангельську чистоту заховав

Радуйся, бо багато років як безплотний прожив єси; радуйся, бо нині Всевишнім до безплотних долучений єси.

Радуйся, отче Онуфрій, пресвітлий світильник усього всесвіту.

Кондак 10

Вірні, жадаючі спостися від різних бід, отче, просять тебе бути молитовником і охоронцем своїм. Бо, молитвами твоїми до Бога, від бід страшних і скорботи невимовної визволяєш і на шлях спасіння скеровуєш всіх, хто з вірою до тебе закликає і православно Богу співає: Алілуя.

Ікос 10

Твердинею і стіною, і молитовником безупинним маю тебе, преподобний. Тому з глибини серця, як кадило запашне, Богу хвалу віддаю. Тебе ж, вічному молитовнику, так співаю:

Радуйся, блага нива плодів набожності; радуйся, благочестя добрий садівник

Радуйся, усім на землі живучим добрий оборонця; радуйся, допомога і розрада всіх, хто з вірою до тебе припадає.

Радуйся, світильник, що розганяє демонську темряву; радуйся, бо від душевних хворіб спасаєш.

Радуйся, бо заблукалих на правдивий шлях скеровуєш; радуйся, бо до виконання Божого задуму надихаєш.

Радуйся, бо по молитві твоєї багато благодіянь з висоти надається; радуйся, бо визволяються від нападу духів злобних ті, хто тебе на допомогу закликає.

Радуйся, бо прохання всіх відважно Всевишньому приносиш; радуйся, бо всіх у біді і смутку захищаєш.

Радуйся, отче Онуфрій, пресвітлий світильник усього всесвіту.

Кондак 11

Спів ангельський чується у божественному спочині твоєму, отче святий, бо і богоугодній душі твоєї, що у небесні обителі преславна сходить, сили небесні дивувалися, співаючи: Алілуя

Ікос 11

Світле у спочині обличчя твоє споглядаючи, отче Онуфрій, святий Пафнутій був здивований. Поділивши на дві частини рясу свою, покрив мощі твої і поховав тебе з левом гідно. Це і я душею благоговійно шануючи, так співаю тебе:

Радуйся, бо всього себе Богу присвятив єси; радуйся, бо добре Божественні закони виконав єси.

Радуйся, бо відхід свій з життя земного пророче передбачив; радуйся, у щирій любові до Бога і благоговінні подвиги життя свого закінчив.

Радуйся, бо у спочині запахом дивним, ніби райським, був обдарований; радуйся, бо блискавицями відхід твій прославлений.

Радуйся, бо мощі твої ангельські чини з співом і кадінням оточували; радуйся, бо тебе браму райську відчинили сили небесні.

Радуйся, бо велике сяйво небесне біля себе в часі відходу бачив; радуйся, бо голос солодкий до прийняття вічного блаженства тебе покликав.

Радуйся, бо душу твою світлу Христос зі славою прийняв у оселях небесних; радуйся, бо нині вічним блаженством насолоджуєшся у радості.

Радуйся, отче Онуфрій, пресвітлий світильник усього всесвіту.

Кондак 12

Благодать, що тобі дана , і подвиги твої ніхто з земних бачити не може, отче Онуфрій. Бо у пустелі нестяжательна живучі, їжею мав єси хліб ангельський, людей уникаючи, з Богом і Ангелами спілкувався єси. Через це нині у небесних оселях радієш і співаєш пісню: Алілуя.

Ікос 12

Оспівуємо великі подвиги твої, славимо гідний спочин твій і святу пам’ять твою вшановуємо, преподобний. Тому тебе, нині стоячому біля Престолу Вищого, спів хвалебний приносимо:

Радуйся, дивно на землі поживши; радуйся, дивний відхід у спочин прийнявши.

Радуйся, бо через світлі подвиги твої до світла  вічного відійшов єси; радуйся, бо мирну спадщину отримав єси.

Радуйся, бо з безплотними силами Трисвяту пісню безупинно Богу співаєш; радуйся, незліченних благ спадкоємця.

Радуйся, преподобних і праведних співрозмовник; радуйся, бо нині бачиш Святу Трійцю.

Радуйся, бо пам’ять твоя невимовно веселить Церкву Христову; радуйся, бо є зміцнення всіх пісників і пустельників.

Радуйся, отче Онуфрій, пресвітлий світильник усього всесвіту.

Кондак 13

О всехвальний і предивний угодник Христовий, отче Онуфрій, молю тебе і волаю сердечно: Прийми це мале моління, що приношу тобі, і проси Бога і Владику, щоб визволив мене від усяких бід і виявив милосердя Своє мені, що співає Йому: Алілуя.

Цей кондак співається тричі, потім ікос 1 і кондак 1

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Пам’ять 21 вересня / 4 жовтня

Святитель Димитрій, митрополит Ростовський (в миру Данило Савич Туптало), народився в грудні 1651 року в містечку Макарове, недалеко від Києва, в благочестивій родині сотника Сави Григоровича Туптало і дружини його Марії. Сам він зобразив у своїх записках, які вів протягом майже всього життя, блаженну кончину своєї матері, і похвала такого сина є найкраще свідчення її чеснот. Батько його, з простих козаків, дослужившись до звання сотника у гетьмана Дорошенка, в пізні роки бадьоро ніс тягар військової служби і помер понад сто років в Києві, куди переселився з родиною. Останні дні присвятив він служінню Православній Церкві на посаді титаря Кирилівської обителі, де постригся згодом його син і де сам ліг на вічний спокій біля своєї дружини.

У 1662 році, незабаром після переїзду батьків до Києва, Данило був відданий в Києво-Могилянську колегію, де вперше розкрилися дарування і неабиякий науковий хист талановитого юнака. Він успішно вивчив грецьку та латинську мови і ряд класичних наук.

Бажаючи віддати себе на служіння Святій Православній Церкві, 9 липня 1668 року Данило прийняв чернецтво з ім’ям Димитрій, на честь великомученика Димитрія Солунського. До весни 1675 року його проходив чернечий послух в Київському Кириловому монастирі, де почалася його літературна та проповідницька діяльність. Чернігівський архієпископ Лазар (Баранович) висвятив Димитрія 23 травня 1675 року на ієромонаха. Протягом декількох років ієромонах Димитрій трудився, проповідуючи Слово Боже, в різних монастирях і храмах України та Білорусі. Деякий час він був ігуменом Максимовської обителі, а потім Батуринського Миколаївського монастиря, звідки в 1684 році був викликаний в Києво-Печерську Лавру. Настоятель Лаври архімандрит Варлам (Ясинський), знаючи високу духовність свого колишнього учня, його освіченість, схильність до наукової праці, а також безсумнівний літературний хист, доручив ієромонаху Димитрію складання Житій святих на увесь рік. З того часу вся подальша життя святителя Димитрія була присвячена виконанню цієї подвижницької, грандіозної за своїми масштабами праці. Одночасно з цим преподобний Димитрій був настоятелем кількох монастирів (по черзі). Праці подвижника звернули на себе увагу патріарха Адріана. У 1701 році указом Петра I архімандрит Димитрій був викликаний до Москви, де 23 березня в Успенському соборі Кремля був хіротонізований на Сибірську митрополичу кафедру в місто Тобольськ. Але через деякий час через важливість наукової праці і слабкого здоров’я святитель отримав нове призначення в Ростов-Ярославський, куди прибув 1 березня 1702 року в якості митрополита Ростовського.

Святитель Димитрій, прибувши в 1702 році на Ростовську кафедру, перш за все відвідав монастир святителя Якова, єпископа Ростовського (пам’ять 27 листопада і 23 травня). У соборній церкві на честь Зачаття Пресвятої Богородиці він звершив літургію, після якої у присутності всіх у храмі визначив на правій стороні місце свого майбутнього поховання зі словами: «Це мій спокій, юди вселитися на віки віків». Помер святитель Димитрій 28 жовтня 1709 року. Незважаючи на бажання Святителя, виражене в заповіті, духовенство та мешканці Ростова просили місцеблюстителя патріаршого престолу Рязанського митрополита Стефана Яворського, що прибув для поховання, поховати спочилого архієрея Димитрія в соборному храмі міста, поруч з його попередником, святителем Іоасафом. Але митрополит Стефан, дотримуючись заповіту свого спочилого друга, наполіг на похованні тіла святителя Димитрія в зазначеному їм самим місці.

У 1752 році проводився ремонт в соборній церкві монастиря, і 21 вересня при ремонті було виявлено нетлінне тіло святителя Димитрія. Місце поховання виявилося сирим, виявили дубову труну, рукописи, що знаходилися в ній, зотліли, але тіло святителя, а також омофор, сакос, митра і шовкові чотки збереглися нетлінними. Після здобуття біля святих мощів відбувалося безліч зцілень, про що було донесено Синоду, за приписом якого в Ростов прибув Суздальський митрополит Сильвестр і Симоновський архімандрит Гавриїл для огляду мощів святителя Димитрія і що відбулися чудесних зцілень. На підставі багатьох свідчень, 29 квітня 1757 року був виданий Указ Священного Урядового Синоду про канонізацію святителя Димитрія, митрополита Ростовського і встановлення святкування 28 жовтня (день спочину) і 21 вересня (день здобуття мощів).

Житіє Святителя Димитрія Ростовського написав його наступник на кафедрі, митрополит Арсеній Ростовський, а службу – владика Амвросій, єпископ Переяславський (згодом архієпископ Московський).

Тропар святителю Димитрію Ростовському (здобуття мощів), глас 8

Православ’я ревнитель і розколу винищувач, / Київський цілителю і новий до Бога молитовник, / писанням своїм багатьох навчив єси, / скарбниця духовна, Димитрій блаженний, / моли Христа Бога, щоб подав спасіння душам нашим.

Кондак святителю Димитрію Ростовському (здобуття мощів), глас 4

Зірку Святого Православ’я, яка з Києву засяяла, / і через Новгород-Сіверський Ростову досягнула, / освятив його вченістю й чудесами великими, / вшануємо злолотоустого вчителя Димитрія. / Бо він усім і все писав до навчання, / та всіх приводив, як Павло, до Христа, / і да спасе православ’ям душі наші

]]> http://kyiv-pravosl.info/2017/10/04/zdobuttya-moschiv-svyatytelya/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2017/08/01/svyata-mokryna/ http://kyiv-pravosl.info/2017/08/01/svyata-mokryna/#comments Tue, 01 Aug 2017 09:58:15 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=5307 Continue reading →]]> День пам’яті 19 Липня / 1 серпня

Світська історія, так само і як і історія Церкви, донесли до нас імена не тільки великих мужів, а й жінок. В цьому знаходять відображення слова апостола Павла: «Немає чоловічої статі, ані жіночої» (Гал. 3:28), тобто перед обличчям Христа немає ні чоловіків, ні жінок. Вони мають рівну цінність, є в рівній мірі великими і гідними захоплення, чоловіки в своїх справах, а жінки – в своїх. Адже, без сумніву, діяльність, для якої створені чоловіки і жінки, різна. Протиприродно і неприйнятно, якщо кордони між статями стираються, і чоловіки беруть на себе жіночі обов’язки, а жінки – чоловічі.

Однією з жінок, ім’я та дії якої з повагою зберігає церковна історія, стала і преподобна Мокрина, чию святу пам’ять ми сьогодні святкуємо. Преподобна Мокрина була сестрою святого Василя Великого, першою з дев’яти дітей в їх сім’ї, яка подарувала Церкві трьох єпископів. Її батьківщиною була Каппадокія, єпархія з великою і багатою Церковною традицією, земля безлічі святих і великих ієрархів. Сім’я святий Мокрини була однією з найвидатніших в Каппадокії. Предками їх були святі мученики періоду гонінь на християн, а вчителем – святий Григорій Чудотворець.

Святий Григорій, єпископ Ниський, брат преподобної Мокрини, написав її житіє, в той час як інший її брат, святий Василій Великий, дає нам безліч точних відомостей про цю святу Божу. Починаючи життєпис своєї сестри, святий Григорій пише: «Розповідь же наша заснована не на переказі чужих слів, але на тому, що дав нам власний досвід, що в точності відтворила слово, не вдаючись до жодних сторонніх свідчень».

Отже, Мокрина, перша дитина в сім’ї, була вихована батьками з великою старанністю. «Не залишалися для неї невідомими і творіння Псалмоспівця», тобто крім усього іншого, дівчина знала всю псалтир.

Батько вже в ранньому віці обручив Мокрину з якимось благим юнаком, однак він помер до настання часу шлюбу. Але Мокрина, немов весілля відбулося, залишилася вірна волі батька, і присвятила себе допомозі матері у вихованні сестер. Всі сестри шанували її, як другу матір, і саме вона переконала Василя Великого залишити адвокатську справу і присвятити себе чернецтву. Після смерті батька Мокрина взяла на себе виховання і навчання брата Петра, майбутнього єпископа Севастійського, який отримав «найкраще виховання».

Однак преподобна Мокрина стала не тільки вчителем життя і другою матір’ю для своєї сім’ї, а й великою преподобною черницею. Коли її сестри виросли і пішли своїм шляхом, Мокрина пішла до родинного маєтку в Понте і заснувала тут зразковий і значний жіночий кіновіальний монастир. Святий Григорій Ниський пише, що в цьому училищі чеснот, де навколо Мокрини зібралося безліч дів, вона, народившись через духовні муки, через всіляку старанність йшла до досконалості, в людському тілі наслідуючи ангельське житіє. Святі ті жінки, які присвятили своє земне існування набуток життя вічного.

Преподобна Мокрина померла в 380 році, через рік після смерті свого брата Василя Великого. Святий Григорій перебував поруч з нею в годину її смерті і закрив їй очі. Він характерно описує останні хвилини її життя. Він доніс до нас і передсмертну молитву святій, молитву, повну віри і надії: «Ти, Господи, викупив нас від страху смерті, ти життя вічного початок учинив нам у кінці тутешнього життя». Преподобна Мокрина, передбачаючи  воскресіння, перейшла «від смерті до життя». Помолившись тихим голосом, вона «стала основою печатки хреста на очі, на уста і на серце». Амінь.

+ Діонісій (Псарианос), митрополит Сервий і Козані,

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

День святкування 9/22 липня

1. Преподобний Діонісій Ритор (+ 1606).

Преподобний Діонісій Ритор народився на початку XVI століття. Він отримав прекрасну освіту, в результаті чого отримав прізвище «Ритор». Чернецтво святий прийняв у відомому Студійському монастирі: «Бажаючи більш досконалого життя в тиші, пішов на Святу Гору Афонську». Спершу Діонісій оселився в скиту Карієс, потім – в скиту Святої Анни, але врешті-решт пішов в пустельну обитель, де зараз знаходиться Малий скит Святої Анни. Тут разом зі своїм учнем, преподобним Митрофаном, він трудився в печері, в якій у наші дні був побудований храм. Тут святі перебували до кінця своїх днів. Вони вважаються першими мешканцями цього скиту, в наслідок чого удостоїлися особливого шанування.

Богоосвідчений преподобний Діонісій, «бажаючи найсуворішої аскези і усамітнення, досяг висоти таємничих видінь і виповнився нествореного світла Святого Духа Утішителя, огорнувся в туман неприступної благодаті. Він прославився своїми словами, великою мудрістю і знанням, виявів себе надійним керівником для всіх ченців і аскетів, по різному  виділяючи зі своїх уст, дану йому благодать. Як божественний учитель, він писав святі твори, і став бажаний всім». Слава про його чесноти поширилася далеко за межами святої Афонської Гори. У бібліотеці скиту зберігається рукописний кодекс, написаний його рукою, а також псалтир, яким преподобний щодня користувався. Преподобного описують як «людину досить високого зросту, з великою, немов квадратною, головою, круглим обличчям, високим і широким чолом, густими вусами і спадаючою широкою, прямокутною, трохи розділеною надвоє бородою, яка доходить до грудей, з сивою, наполовину лисою головою, золотистою шкірою, і величним характером». Провівши все життя в подвигах, преподобний мирно помер в печері, що збереглася і до нашого часу. У 1956 році тут був побудований прекрасний храм, де урочисто шанується пам’ять святого Діонісія Ритора і його преподобного учня. Гімнограф Герасим Мікраяннаніт, що жив в місці, де вони вели своє подвижницьке життя, склав службу і житіє цих святих. Пам’ять преподобного Діонісія Ритора святкується 9 липня.

2. Преподобний Митрофан (+ початок XVII століття).

Преподобний Митрофан був вірним учнем і сподвижником преподобного Діонісія Ритора. Вони вели аскетичне життя в печері, яка донині зберіглася поблизу Малого скиту Святої Анни. Взявши благословення у свого старця і отримавши відповідне запрошення, преподобний Митрофан був визнаний гідними залишити Афон та відправитися у прилеглу Халкидику, щоб сповідувати і наставляти місцевих християн. У селі Ісворос, що має в наші дні назву Стратонік, преподобний Митрофан зустрів благочестивого християнина Димитрія, який незадовго до цього спостерігав дивовижне бачення про вічне життя. Святий записав розповідь Димитрія, і вона, на користь безліч віруючих, дійшла до наших днів. В даний час в селі Стратоник побудований храм на честь преподобного Митрофана.

Преподобний Митрофан був людиною «середнього зросту, круглою головою, густими чорними волоссям, закругленою бородою, так само як і круглими бровами і очима, наполовину лисим, зі світлою шкірою. Він був схожий на святого Миколая, якщо не брати до уваги вік і колір волосся. За віком він був молодший, а волоссям – темніше».

Преподобний помер через деякий час після смерті свого святого вчителя, разом з яким він вшановується 9 липня.

Чернець Мойсей Святогорець

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»