Ці священні символи написані для нас як настанови, як приклади, з яких ми можемо яскравіше взяти чесноту для нашого спасіння. Євангеліє від Івана в оповіді про весілля у Кані Галілейській каже, що були посудини для води, які вміщали по дві і по три міри. Це означає, що є люди, які розуміють Святе Письмо алегорично, символічно і містично — хто як здатний проникнути у Святе Письмо.

В священних символах жінок явлено, що одні будуть самі від себе породжувати ідеї (чесноти) і будуть чекати , що вони будуть на найпершому місці у Небі, інші черпають чесноти зі Святого Письма, з Біблії, те, що Дух Святий навчив.

Одна із жінок Святого Письма прагнула народити в шлюбі, виконати шлюбні обов’язки, тобто народити громадянина Неба. Та ще більше від того — щоб її рід продовжувався до приходу Месії і її нащадки бачили лице Месії. Як таку чесноту назвати «блудом»?

Ще інша жінка, яку «критики» називають «блудницею», народила царя — прообраз Ісуса Христа. Господь в ньому зобразив символ Небесного Царства. Самого царя Дух Святий зробив автором чотирьох, якщо не більше, книг Святого Письма. Хто може таких жінок назвати «блудницями»?.. скільки подвижників за прикладом цього символу після гріхопадіння стали світлом для Всесвіту? Сам пророк Давид після гріхопадіння і покаяння став праотцем Месії.

Апостол Петро після зречення повернув собі гідність апостольську. Апостол Павло після гоніння християн стає пастирем. Їх обидвох веде Господь до колодязя живої води, вони самі наситилися і нам залишили і нас привели до джерела живої води. Чи не за тим символом пішов блаженний Августин, Марія Єгипетська, Марія Магдалина, Самарянка? Чи не це найменше гірчичне насіння стає деревом, на якому гніздяться подвижники Неба?

Не будемо розгортати кожну чесноту і кожне застереження, яке Дух Святий подав нам у особах жінок і чоловіків Святого Письма.

Подамо лише ще одну думку. Пророк Єремія пише, що ізраїльтяни так будуть страждати: Бо смерть входить у наші вікна, вдирається у палаци наші, щоб знищити дітей на вулицях, юнаків на площах (Єрем. 9:21). Для християн які проникають у духовний світ, ці слова говорять: стережи свої очі, вуста, слух, бо спокуса ввірветься в духовну твою природу і зруйнує всі твої чесноти, багаторічні надбання.

Чи не про таких «критиків» Святого Письма Ісус Христос каже: Кому ж уподібню рід цей? Він подібний до дітей, що сидять на вулиці і, звертаючись до своїх товаришів, кажуть: ми грали вам на сопілках, та ви не танцювали; ми співали вам жалібних пісень, та ви не ридали. Бо прийшов Іоан, який не їсть, не п’є; і кажуть: біса має. Прийшов Син Людський, Який їсть і п’є, і кажуть: цей чоловік, який любить їсти й пити вино, митарям друг і грішникам. І виправдалась премудрість від синів своїх. Тоді почав Ісус докоряти містам, у яких явлено було найбільше чудес Його, за те, що вони не покаялися. Горе тобі, Хоразине! Горе тобі, Вифсаїдо! (Мт. 11:16-21)

Чи не ми є той Хоразин і та Вифсаїда, яких засудив Христос?

Ми маємо право собі витолковувати Святе Письмо за власними примхами. Апостол Юда про таких каже: Такі бувають спокусою на ваших вечерях любови; бенкетуючи з вами, без страху відгодовують себе. Це безводні хмари, що носить вітер; осiннi дерева безплідні, двічі померлi, викорінені; люті морські хвилі, що піняться соромом своїм; зірки блукаючі, яким зберігається морок темряви навіки (Юд. 1:12-13). Котенята сліпі тільки дев’ять днів, а ми, на жаль, – дев’яносто років.

+ Данило, митрополит Чернівецький і Буковинський (ПЦУ)

Джерело – «Православний Духовний Центр апостола Івана Богослова» м.Чернівці

Деякі промовці, набувши довіру у любителів відеороликів, беруть на себе місію захищати чи нав’язувати свої хибні релігійні переконання. Такі ангели такого світла навіть за Т.Г. Шевченка ховаються, а його твори мабуть до кінця не прочитали, не взяли до уваги вказівку поета, що робиться на апостольському престолі. Такі місіонери-ангели часто стають знаряддям злого духа, щоб зіштовхнути на манівці, якщо можна й тих, які на вірному шляху. Горе вам лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо ви і самі не входите, і тим, хто входить, не даєте увійти. Горе вам, лицеміри, що поїдаєте доми вдовиць, напоказ довго молитеся: за те ще більший осуд приймете. Горе вам, лицеміри, що обходите море і сушу, щоб навернути хоч одного; і коли це станеться, робите його сином геєни, удвічі гіршим за вас. «Горе вам, вожді сліпі, які говорять: якщо хто поклянеться храмом, то нічого, а якщо хто поклянеться золотом храму, той винний» (Мт.23:13). Горе вам, законникам, що ви взяли ключ розуміння: самі не ввійшли і тим, хто хотів увійти, боронили Лк.(11:52).

Появилися відеоролики, які стверджують, що конфесії уніатська і православна – обидві релігії «абсолютно одинакові». У їхніх устах звучить так, ніби то правда, як слово Святого Письма. Одинакові вони побудованими чи захопленими уніатами православними храмами, одинакові формою грецьких риз, те саме читають Євангеліє, подібний хрест в обидвох Церков. Це аматорська правда. Але насправді релігія мусить мати здорову основу. Україна, як християнська спільнота, прийняла хрещення від святого Христового апостола Андрія Первозваного. Той же апостол є засновником Константинопольської Церкви, від якої свята княгиня Ольга і святі князі Дир, Аскольд і св. Рівноапостольний князь Володимир прийняли хрещення і хрестили всю Русь.

Коли апостоли заснували Церкву і відійшли у вічність, кожна громада створила богослужбовий обряд – східна грецька Церква і західна, римська Церква. І одна і друга Церкви, при наявності різних обрядів, мають святі апостольські основи. Останніми століттями появилися релігійні організації, які виродилися з якихось суперечок, непорозумінь, принциповості, непокори своїм вчителям і преємникам. Як Мартин Лютер не скорився своїй Церкві і заснував свою протестантську спільноту, ця спільнота вже немає апостольської основи, бо створена на незгоді. Протистанти змагаються доказати, що вони повернули в апостольську добу, та все це даремно. Так і уніати пориваються до св. Князя Володимира, як протестанти в апостольську добу. Апостоли свою святу мученицьку кончину поклали, як фундамент для своєї Церкви. Новітні релігійні організації виродилися з незгоди, ворожнечі, якої в апостолів не було. Отаким методом виродилися всі секти, які появилися пізніше. В апостольській Церкві відбулося розділення на Східну Грецьку і Західну Римську Церкви. Це розділення відбулося після десяти століть життя Церкви разом в Дусі Святому. Церква була єдина і боролася з хибними віровченнями на Вселенських Соборах, утверджувала догми (правди віровчення) для всієї Церкви, а коли розділилися, то вже були сформовані. Та після розділення деякі Церкви наростили віровчення не обов’язкове для спасіння людини. Як наприклад, непогрішимість папи римського. Апостол Петро, на якого опирається Римська Церква, грішив, а вже папи римські стали непогрішимі. Православна Церква не приймає догми Римської Церкви про непогрішимість папи, про непорочне зачаття Богородиці. Є кілька таких непорозумінь між Церквами, однак Церкви мають апостольські основи і прийняття Духа Святого від апостолів. Апостол Христовий Андрій і князь Володимир хрестили Русь у Православну віру, та українці шукають ще щось святішого. Дивуюся, що вiд того, хто покликав вас благодаттю Христовою, ви так скоро переходите до iншого благовiстування, яке, зрештою, не iнше, а тiльки є люди, що бентежать вас i хочуть спотворити благовiстування Христове. «Та коли б навiть ми чи ангел з неба став благовiстити вам не те, що ми вам благовiстили, нехай буде анафема» (Гал.1:6-8). Чим може виявитися таке благовістя аматорів?

Апостол Павло чи не дорікає нас, що ми шукаємо ще щось святішого над те, що Бог дав нам? Дух же ясно говорить, що в останнi часи вiдступлять деякi вiд вiри, слухаючи духiв спокусникiв i вчення бiсiвськi, через лицемiрство лжесловесникiв, спалених у совiстi своїй (1 Тим.4:2). Що ж таке совість і що таке гріх. Це не просто якийсь внутрішній голос, що говорить нам про те, що погано і що добре; це не вроджена здатність людини відрізняти добро чи зло, це щось більше глибоке, більше таємниче (Рим.2:15)..Совість, це внутрішня духовна сила, наш внутрішній суд, який виносить вирок на наші вчинки. За словом апостола Павла совість в Дусі Святому Рим.9,1. добрі вчинки схвалює, а погані засуджує, викриває, докоряє і карає за них, переслідує як Каїна. Голос крові брата твого волає до Мене від землі; і нині проклятий ти від землі, що розкрила вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї; коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе. (Бут.4:10).

Пророк Малахія напоумляє: Чи не один у всіх нас Отець? Чи не один Бог створив нас? Чому ж ми віроломно чинимо одне проти одного, порушуючи тим завіт батьків наших? (Мал. 2:10-11). Отак ми мусимо себе запитати чи не один у нас всіх Бог, чи не однакова у всіх совість? Один Бог, одна віра, одна молитва, одне Євангеліє, а де ж совість? Навіщо викрадаємо одні в одних віруючих, навіщо робимо насильство над живими і мертвими?

Ось, слово Боже не лиш до Тира, а до всіх пихатих, навіть і Церков. Тире! ти говориш: «я досконалість краси!» Жителі Сидона й Арвада були у тебе веслярами; свої знавці були у тебе, Тире; вони були у тебе керманичами. Старші з Гевала і знавці його були у тебе, щоб зашпаровувати пробоїни твої. Усякі морські кораблі і корабельники їх знаходилися у тебе для ведення торгівлі твоєї. Перс і лідіянин і лівієць знаходилися у війську твоєму і були у тебе ратниками, вішали на тебе щит і шолом; вони надавали тобі велич… (Єзек.27:3). та заридають за тобою гучним голосом, Єз.27, 30. ти зробився жахом, — і не буде тебе повіки» (Єз.37:36). Так говорить Господь Бог: за те, що піднеслося серце твоє і ти говориш: «я бог, сиджу на сідалищі Божому», і будучи людиною, а не Богом, ставиш розум твій нарівні з розумом Божим… Єз.28,2. ось, Я наведу на тебе іноземців, найлютіших з народів, і вони оголять мечі свої проти краси твоєї мудрості і затьмарять блиск твій; зведуть тебе у могилу… (Єз.28:7)

Ми кидаємося за великим, хочемо багато, а Господу Богу потрібні справедливі, мудрі, виконавчі служителі, та на жаль їх дуже, дуже мало таких. Ми хизуємся мільйонами, одурюємо, купляємо віруючих, і наївно віримо що це Богу миле і що Бог нашого лукавства не бачить.

Ось, Ассур був кедр на Ливані, з красивими гілками і тінистим листям, і високий на зріст; вершина його знаходилася серед товстих сучків. Води вирощували його… Від того висота його перевищила усі дерева польові, … Кедри в саду Божому не затемнювали; кипариси не рівнялися сучкам його, і каштани не були розміром як гілки його… за те, що ти став високий на зріст і вершину свою виставив серед товстих сучків, і серце його загордилося величчю його, — за те Я віддав його у руки володареві народів; він учинив з ним, як потрібно; за беззаконня його Я відкинув його. І зрубали його чужоземці, найлютіші з народів, і повалили його… Шумом падіння його Я привів у трепет народи, коли звів його у пекло, і зраділи у пекельній країні усі дерева Едема… Отже, якому з дерев едемських дорівнював ти у славі і величі? Але тепер нарівні з деревами едемськими ти будеш зведений у пекло… — говорить Господь Бог (Єз. 31 гл.).

Оскільки лукавство стало нашою природою, а образ Божий в собі ми вбили, то говорить Господь Бог, —Я буду судити між вівцею і вівцею, між бараном і козлом. Я Сам буду судити між вівцею повною й вівцею худою. Оскільки ви штовхаєте боком і плечем, і рогами своїми б’єте всіх слабких, доки не виштовхнете їх геть, — то Я спасу овець Моїх, і їх не будуть уже розкрадати, і буду судити між вівцею і вівцею (Єз. 34:17.20.22). Пророк Божий Єзекііль наче з глибини віків видів наше сьогодні благочестя. І не тільки пророк Єзекііль, але й пророк Ісая схвалює нашу святість. Горе непокірливим синам, — говорить Господь, — які роблять наради, але без Мене, і укладають союзи, але не за духом Моїм, щоб додавати гріх до гріха: (Іс. 30:1). Господь допустив, що розбишаків християнських, обмежили в правлінні; та вони знову ожили і знову без Бога правлять Церквою і безчестять ім’я християнина. Порушують всі угоди, топчуть всі канони Церкви.

Чи після смерті, чи коли спіткає нас кривда від Бога, то згадаєте там про путі ваші і про всі діла ваші, якими ви оскверняли себе, і гребуватимете самими собою за всі злодіяння ваші, які ви робили, (Єз.20:43). Священики порушують закон Мій і оскверняють святині Мої, не відокремлюють святого від несвятого і не вказують різниці між чистим і нечистим,… і Я принижений у них (Єз.22:26). Ми ніякого слова Божого не чуємо, ніякого закону не дотримуємося. Тут Господь веде мову не до вірних і до невірних, а засуджує відносини між віруючими.

Я покараю світ за зло, і нечестивих — за беззаконня їхні, і покладу кінець зарозумілості гордих, і принижу пихатість гнобителів; (Іс.13:10). Заради імені Мого відкладав гнів Мій, і заради слави Моєї утримував Себе від знищення тебе (Іс.48:9).

Господь мусить карати, мусить бути пекло бо ми свідомо не хочемо бути образом Божим. Якщо нечестивий буде помилуваний, то не навчиться він правди, — буде лиходійствувати у землі правих і не буде дивитися на велич Господа (Іс. 26:10). Таких, як ми є, Бог до неба не прийме, бо ми й там будемо Бога зневажати.

Диктори відеороликів в інтернеті дуже захищають уніатську конфесію: дві Церкви «абсолютно одинакові». Годиться людям казати Божу правду. Уніатську Церкву заснували не апостоли, а королі польські, політики, тут вмісно зауважити, що потім інші політики й знищили її. Яким мечем воювали, від такого загинули (Мт.26:52). Під владою польських королів може й не було вибору під політичним гнітом, але коли політичні умови змінилися, то треба було уніатам повернутися до свого батьківського віровчення. Це було б природно. Та чомусь сталося навпаки: «візьми цитру, ходи по місту, грай складно, співай багато пісень, щоб згадали про тебе» (Іс.23:16). Уніати, загнані силою політиків у новостворену конфесію, почали захищати новоутворення і боротися за нього, маючи гіркий історичний досвід пролиття крові в самій Церкві, та, нажаль, серед свого народу. Отак королі сусідніх народів виліпили з нас таких ангелів. Церква повинна жити за вказівками Святого Письма, за Словом Ісуса Христа, ведена Духом Святим. Та, на жаль, чомусь не врахували застережень Божих. Ми щось мудруємо, одного обираємо, іншого засуджуємо. Господь в Старому Завіті благоволив щоб нащадки Давида, чи добрі будуть чи злі, перебували на престолі Давида до приходу Месії. І заради виконання волі Божої, послуху слову Божому прийшов до зневажливих і грішних юдеїв Месія. Царство ізраїльське не пішло шляхом покори Божої і Господь його позбавив взагалі участі в приході Месії. Спаситель застерігає, що усяке царство, що розділилося в собі, запустіє; і всяке місто чи дім, що розділилися у собі, не встоять (Мт.12:25). Навіщо знову наступати на ті самі граблі? Невже мало досвіду живої історії? Бо хоч у вас тисячi наставникiв у Христi, та не багато отцiв; я родив вас у Христi Iсусi благовiстям (1 Кор. 4:15). Наставників у нас багато, та отців небагато. Апостол Христовий Андрій і князь Володимир. Отже, кожен з нас дасть за себе вiдповiдь Боговi (Рим. 14:12). Ми самі щодень молимося словами молитви Господньої: «не введи нас у спокусу» та чомусь свідомо, мабуть навмисно, шукаємо цієї ж спокуси?

Святе Письмо викриває як спокуса, чи сказати, як злий дух, працює над людиною. І сказав [Михей]: [не так; не я, а] вислухай слово Господнє: я бачив Господа, що сидить на престолі Своєму, і все воїнство небесне стояло при Ньому, праворуч і ліворуч від Нього; і сказав Господь: хто схилив би Ахава, щоб він пішов і загинув у Рамофі галаадському? І один говорив так, інший говорив інакше; і виступив один дух, став перед лицем Господа і сказав: я схилю його. І сказав йому Господь: чим? Він сказав: я вийду і зроблюся духом неправдивим у вустах усіх пророків його. Господь сказав: ти схилиш його і виконаєш це; піди і зроби так (3 Цар. 22:19-22; 2 Хрон. 18:18-22). Пророк Михей повторив райську подію.

Був змій хитріший за всіх звірів польових (Бут. 3:1). Так сьогодні злий дух обирає з між нас лукавих зміїв. Чи правда, що ота Церква є святою? Ні, онта Святіша і непогрішима… І сказав Господь Бог змієві: за те, що ти зробив це, проклятий ти перед усією худобою і перед усіма звірами польовими; ти будеш ходити на череві твоїм, і будеш їсти порох у всі дні життя твого; (Бут 3:14). Змії прокляті не перед Богом, навіть не перед образом Божим, а перед худобою, перед подібними собі їдять порох. Ні до святості Божої, ні величі Слави Його не підносяться, бо повзають.

Господь в Святому Письмі все сказав, та, на жаль, ми не бажаємо чути, а ще більше не бажаємо виконувати те, що Бог каже. Ми хочемо те, що саме ми хочемо, а Боже нас мало цікавить. Апостол Іван застерігає; Улюбленi! Не всякому духовi вiрте, але випробовуйте духiв, чи вiд Бога вони, бо багато лжепророкiв з’явилося у свiтi (1 Ів.4:1).

Висновки дуже прості. Ми розумне Боже створіння, образ Божий. Господь у Святому Письмі, в Церкві поклав для нас, розумного створіння, всі настанови і застереження, але ми хочемо те, що саме ми хочемо. Наше мусить бути вище за Боже. Такі місіонери за покликанням духа, який є чужий Богу, основують свої нові релігійні організації. Що їм подобається додають до віровчення, а що не подобається віднімають. Господь таким навіть пригрозив: і коли хто відійме щось від слів книги пророцтва цього, в того відійме Бог участь у книзі життя й у святому місті, і в тому, що написано в книзі цій (Откр.22:19). Господь своєму розумному створінню дав повну свободу дії, але й освідомив, що мусимо стати на суд Його. Господи, з милостивим Ти чиниш милостиво, з мужем щирим — щиро, з чистим — чисто, а з лукавим — за лукавством його. Людей пригноблених Ти спасаєш і поглядом Своїм принижуєш гордовитих (2 Цар. 22:26).

Талан аматорів спокуси – визначена доля на всю вічність. Бо нечестиві будуть, як викинуте терня, яке не беруть рукою; але хто торкається його, озброюється залізом чи деревом списа, і вогнем спалює його на місці (2 Цар.23:6).

Господь показав за що постигне нас, людство, суспільна кривда, війни, епідемії, стихійні лиха. Святе Письмо зауважує, що був голод на землі у дні Давида три роки, рік за роком. І запитав Давид Господа. І сказав Господь: це заради Саула і кровожерливого роду його, за те, що він умертвив гаваонитян (2 Цар.21:1). Чи не той суд на нас коли вбивають християн християни? Неправедний нехай ще чинить неправду; нечистий нехай ще оскверняється; праведний же нехай ще творить правду, і святий нехай ще освячується (Откр.22:11).

Дорогі читачі нашого сайту, читайте і роздумуйте над провидінням Божим. Не обманімося завзятістю лжеапостолів. Святе Письмо, Дух Святий для нас все розкрив. Про справжню Церкву, в якій перебуває Дух Святий, сказано в іншому нашому слові. Православна Церква духовна, містична, вимоглива виконавиця канонів. Вірна рішенням постанов Вселенських Соборів. Вона не чисельна. Вражена неміччю, як Багатостраждальний Іов, як апостол Павло. Але Господь сказав апостолу: «Досить для тебе благодатi Моєї, бо сила Моя виявляється в немочi». I тому я значно охочiше буду хвалитися немочами своїми, щоб перебувала в менi сила Христова (2 Кор.12:9). Тож наша немічна Церква – носій Небесної Божої Благодаті Христової. Не обманімося. Все інше ховається за хитре м’яке звабливе медоносне слово, а може й за мільйони з різних міжнародних фондів. Такі організації лячно називати Церквою. Вони падають до рівня різних парадів. Йдуть на діяльність, викладають фотографії в інтернет, щоб отримати нову порцію ресурсів для себе і для своїх. Лячно, чи такі дари Бог прийме, бо є застереження Духа Святого. Не внось платні блудниці і ціни пса в дім Господа Бога твого ні за якою обітницею, тому що те й інше є мерзота перед Господом Богом твоїм (Втор. 23:18). Дар милий Богу, це щира жертва християнина, лепта вдови (Лк.21:2). В наш адрес чекаємо щирого слова Святого Письма. Ми говоримо, що Ти самарянин і що біс у Тобі? Ісус відповів: у Мені біса нема, але Я шаную Отця Мого, а ви зневажаєте Мене. А втім, Я не шукаю слави Моєї; є Той, Хто шукає і судить (Ін.8,49). Отже, усi ми станемо перед судом Христовим (Рим.14:10). Якщо хто має вуха слухати, нехай чує (Мк.4:23). А чому ви не розумієте Моїх слів? Тому що не можете чути слова Мого (Ін.8:43). Дякуємо. Вибачте.

+ Данило, митрополит Чернівецький і Буковинський (ПЦУ)

Джерело: «Православний Духовний Центр апостола Івана Богослова» м.Чернівці 

Декотрих читачів шокувала публікація Василя Козьмика у «Відродженні» під заголовком, запозиченим у Данила Германа, «Культу нема, но служителі зостались» (№№ 7 і 8). Після відображеної там словесної бурі з емоціями Василю Козьмику вдалося порозмовляти з Митрополитом Данилом про реалії в Чернівецько-Буковинській Митрополії та на теологічному відділенні ФТФ ЧНУ, яке відділили спочатку від Владики, потім від університету, а недавно й від життя.

Митрополит Данило: У 2000 році Патріарх Філарет обрав, мабуть, кращих із кращих, що мав, і прислав у Чернівці «спасателів» теологічного відділення філософсько-теологічного факультету, бо йому видалося, що відділення може загинути, хоч на старших курсах було приблизно по 15 священників. Вже були всі 6 курсів, бо ми відкрили факультет у 1994 році при ректорі Степанові Костишині. «Спасателі», як могли, так швидко з допомогою декана факультету Балуха відшивали мене. Патріархові Філарету і пізнішому ректорові ЧНУ Миколі Ткачу також я чимсь був немилий.

Василь Козьмик: Данило – з Галичини, Філарет із Донбасу, а Ткач із Бессарабії.

Митрополит Данило: Та й позбавили мене опіки над теологічною частиною факультету. Я не дуже наривався керувати факультетом, бо сваритися щодень не вмів. А то треба було щодень жертися. Може, Патріарх Філарет думав, що коли позбавить мене школи, то зажене у фляшку: Данило зіп’ється – і він позбудеться немилого чи зайвого єпископа.

Коли я побачив, що неугодний ні буковинцям, які створили собі іншу єпархію, ні на факультеті, ні Філаретові, тоді сів за видавництво книжок і десь більше 25 книжок видав з підписом «Чернівці», а ще 6 – з адресою батьківської хати. Господь врятував мене від суперечки на факультеті. Не був вражений тим, що позбавили мене опіки над факультетом.

Я відступив повністю, не хотів нічого ні слухати, ні вмішуватися, бо коли навіть ішов чисто по своїх справах в університет, то оці «спасателі» верещали, переказували – дуже боялися, би я не появився там, бо вони знали – як я появлюся навіть неофіційно, то все одно воно вже не буде так, як вони роблять.

Тож вони не тільки мене позбавилися, але й постійно шантажували. Ви це знаєте, бо ваша газета завжди це відтінювала. Ходили до храму преподобної Параскеви слухати мої проповіді, аби зловити мене десь на слові, якійсь помилці, аби докласти у Київ Патріархові, щоби позбавити єпископської опіки Чернівецькою єпархією. Я навіть запитував, коли вони йшли до маслопомазання в церкві: «О, нині твоя черга? А де решта?». Бо вони приходили не молитися. Потім, коли протоієрей Садов’як, покійний уже, був у Києві, вони давали якийсь там звіт, а він звідтам кричав: «Що ви плітки подаєте?! Давайте матеріал – і завтра Данила нема!». Та якось Бог мене беріг.

Хлопці приходили вчитися на факультет. І ці «спасателі» нічого не робили – лише поганили митрополита Данила. Як могли, так бруднили. Через це вони бруднили навіть храм преподобної Параскеви. Ті хлопці, що були з розумом, приходили подивитися, чи то правда, що таке робиться, яке їм кажуть. А коли цього не находили, тоді старалися прилаштуватися в храмі преподобної Параскеви дяком, паламарем або просто богомольцем. І такі хлопці потім просилися до мене, де я жив, на квартиру. «Спасателі» ненавиділи студентів, які всупереч їхній боротьбі йшли до Параскеви, до Митрополита Данила, викидали таких студентів з факультету. Ті хлопці тоді змушені були їхати в Острог і там заочно закінчувати богословський факультет. Зокрема, Ростислав Семенчук, Анатолій Марчук, Володимир Токарюк і інші. Я не можу нагадати всіх зараз. У мирний час тут такі були гоніння, переслідування.

Ще до того часу, поки отець Василь Вепрук викладав, там ще якось трималося. Мабуть, все-таки, дух Вепрука був богоугодний – і ще йшли студенти, бо могли послухати бодай догматику гідно. Це основа священства. А коли вже не стало Вепрука на факультеті, тоді все почало сипатися дуже швидко. Дуже незрозуміло, чому так все посипалося.

Я змушений був відкрити училище, бо не мав кого послати на парафії до людей. А єпархія потребує оновлення. Я, було, прийняв з факультету чотирьох випускників з дипломами про вищу освіту, але тої освіти не найшов, коли перевірив. Згодом заставив іти до нас в училище вчитися. Потім уже боявся приймати. Мої дяки в єпархії мудріші, ніж ті студенти, що вчилися шість років. І дяка я ще поправлю…

Отак було зо 20 років, відколи прийшли «спасателі», відколи я був позбавлений опіки над студентами. Все пішло догори ногами.

Негарно робив єпископ Тернопільський Нестор. Нас було три єпископи у Чернівцях, а він з Тернополя приїжджав уособлювати факультет, нібито ми негодні були. Він – кум Лагодичів. Тут його нагороджували орденами, медалями, хвалили.

Василь Козьмик: І він не встидався приїжджати сюди? З яким лицем?

Митрополит Данило: Не знаю. Останнім часом владика Епіфаній благословив владиці Герману опікуватися храмами в університеті, в Резиденції буковинських митрополитів. Владика запросив мене на храмове свято. Я дуже не хотів іти. Але в мене вибору не найшлося. Щоб не псувати відносини з владикою Германом, я пішов. Подивився на тих «професорів», які зухвало поводилися на службі Божій. Мене трохи вразило, як один із них без благословення єпископа робив те, що йому не годиться. Інший нібито служив у ризах, але бігав з фотоапаратом і шукав якісь моменти, аби зафіксувати кадри чи для провокації, чи для чого. Ловив моменти, а мене це обурило, бо коли я навіть запрошений, вони вже підпорядковані, та не слухають ні свого єпископа, ні трьох архієреїв не встидаються і таку сваволю роблять. Я деякі зауваги зробив, а потім закрив на них очі і дивився, аби я службу Божу відправив, аби я не згрішив на службі. І не хотів псувати святковий настрій владиці Герману.

А вкінці я владиці Герману дякував за запрошення та й нагадав собі, як я відкривав факультет, як радів тим, що в Чернівцях буде така богословська школа. Я мріяв навчити студентів, дати доступ до серйозної освіти богословської, мати монахів з факультету. В нас появився з факультету Марко – архімандрит, який нині покинув монастир. Ще один хлопець приходив, Василь, що хотів чернецтва… Та відколи прийшли «спасателі», про ніяких монахів не могло мови бути, бо вони лише вчили ненависті до митрополита Данила як до єпископа і до храму преподобної Параскеви. З ласки Божої, мені самому дивно, в храмі не було суперечок, не було сварні, не було незлагоди. Були якісь там упущення незначні. Десь священник міг побігти за своєю потребою, а парафіяни в той час прийшли порадитися чи прочитати молитву… Але аби якісь були нехороші справи, провокації – такого не було за 28 років. Був благодатний мир.

Я наприкінці, вітаючи владику Германа, пройшовся по історії факультету. Сказав, що я думав, що факультет умер, але сталося так, як сказав Ісус Христос про дочку Яіра «Вона не вмерла, а спить». І Христос пробудив факультет – і факультет заговорив. А потім, коли я вже побачив, що на факультет почали поступати один-два студенти, а цього року вже не поступило жодного, то факультет умер практично. Тому я сказав, що прийшов на храмове свято, а виявляється – на похорон факультету, бо він уже вмер. І тоді просив владику Германа: «Владико, скажи так, як Христос сказав до вдови: «Не плач», – і воскресив її сина. Воскреси, не дозволь померти такій школі. Бо звідки буде Буковина брати оновлення духовенства? А його треба. З Буковини молоді хлопці не дуже біжать ні до Львова, ні до Києва. А хто пішов ще до Львова, чи до Луцька, чи до Києва, на Буковину не вертається. Пішли будувати своє життя, а Церква їх не цікавить».

Оце я сказав як той, хто має 30-літній досвід єпископського служіння на Буковині. І ця криза наступить, коли не буде й такого училища, яке є сьогодні в єпархії. Ще сказав, що не найшов знань у студентів факультету.

Василь Козьмик: Університетські підлабузники змарнували, звели нанівець працю багатьох людей, які докладали зусиль, щоб відновити теологічний факультет.

Митрополит Данило:  Коли я опікувався теологічним відділенням, тоді ми виховали гарних богословів. Усе-таки, є з ким порозмовляти про християнство як про релігію.

Ми не могли вмістити восьмирічну програму богословську (4 роки семінарії та 4 роки академії – В.К.) в п’ять років навчання в університеті. Тому просили додати ще рік, бо загальноосвітня школа, все-таки, 10 років учила молоду людину, щоб дати середню освіту, а вже тут 5 років студент здобуває вищу освіту. А теології немає в середній школі – поки ти навчиш студента вірити в Бога, уже розуміти теологію і мораль насадити не вистачає часу. Нам університет пішов назустріч. І ми ще, крім того, заставляли студентів у суботи виходити або додавали ще одну пару до загальноприйнятої кількості. Але ми виховували людей – і я маю чим пишатися, бо є серйозні священники-теологи.

Воно ще мало таку основу здорову. Коли я опікувався богословським відділенням, то за навчання брав ціну лише таку, щоб оплатити вчителів. Навіть собі на зарплату не брав, бо стидався, боявся, що будуть мене за це судити.

Василь Козьмик: Спочатку Ви стипендії платили студентам.

Митрополит Данило: Ішли вчитися хлопці з бідніших родин. Я знав, що ті, які вміють гроші робити, за копійки служити на парафіях бідних не будуть. А з бідних родин будуть служити і будуть якось виживати. Це було моє святе правило. Я таким правилом користувався.

А коли вже прийшли «спасателі», то поставили ціну високу, а знань не давали. Студенти, яких вони виховували, не знали за дяка звичайного сільського. За що ж вони платили 6 років?

Ми не встигали вичитати всієї програми, а в них були одна-дві пари на тиждень. То для мене дивно. Хлопці не знали, чи сидіти тут, у Чернівцях, із-за однієї пари, чи їхати додому. Ні сюди, ні туди. Тих, що жили в моїй хаті, я питався: «Чому ти не на уроках?». А він каже: «Буде аж у середу одна пара».

Тепер я би ще хотів таке відтінити – мене хотіли опорочити, що я не вартий керувати єпархією. Ще в 1997 році бунтувалися проти мене деякі. Хотіли якогось свого єпископа, мудрого, ділового, господарного. Та й відділилися від моєї єпархії. Хотіли мене опорочити і так викинути з Буковини, а може і з Церкви. А я сказав Патріархові Філаретові: «Як треба, то я з єпископа уступлю, з посади чи з місця єпископа, а з Буковини не піду, бо я на ганьбу не заслужив. Я жертовно служив без зарплати, жив з маминої пенсії, зі сестриної зарплати. І я мушу пожити на Буковині, аби мене час виправдав. Беру ділянку під будову церкви і залишаюся на Буковині, аби мені віднайти то лице, яке я заслужив».

А Патріарх Філарет, коли мене хотів викинути з Церкви, був лихий через те, що за мною пішло 40 священників. Тож він хотів мене викинути, аби тих священників покарати, бо не пішли проти мене, як Патріарх Філарет хотів, вірив і сподівався. Багато з них уже поклали церкви, накрили. І якби прийшов інший єпископ, був би їх повикидав з парафій і на їхні місця клав своїх любимчиків. Я не міг цього дозволити, бо ці священники пішли за мною, пішли будувати Українську Церкву. Їх покинути і віддати на знущання будь-кому, в тому числі і Патріархові, було би від мене дуже аморально. З тієї єпархії хвалилися, що з Російської Церкви хочуть сто священників перейти, лише не хочуть іти до Данила. Ще хвалилися так: «Я відвезу до Патріарха Філарета «дічі» і роблю то, що хочу, маю то, що хочу».

Василь Козьмик: Виходить, керувала тою єпархією «дічь» якась – якась дичина.

Митрополит Данило:  Ці всі кривди мені приходилося пережити, та священників не хотів покинути – нехай будують церкви і нехай тішяться своєю працею. Будували на Південно-Кільцевій церкву Князя Володимира, на Білоруській – Віри, Надії і Любові, на Роші – храм Різдва Івана Хрестителя, у Лужанах – храм Вознесіння… В межах 45 храмів плюс 2 монастирі.

А Патріархові Філарету я сказав: «Ваша Святість, я знаю, що Ви хочете мене викинути з Церкви. Я не буду проти, але тих священників, які вже відкрилися, що вони пішли за мною, я не дозволю скривдити. З Церкви Київського Патріархату я нікуди не піду, бо це та Церква, за яку я в 90-му році перевернув собі життя. Я мав парафію, мав життя налагоджене, а потім погодився перевернути своє життя і піти помогти моєму українському народові. Я з Київського Патріархату ні в яку Церкву іншу не піду. Будемо чекати на нового Патріарха і будемо молитися, аби це скорше сталося». І Патріарх Філарет зупинився. Не робив то, що був намірений робити. Якраз це слово його зупинило.

Хотіли мене опорочити ті священники, яким Патріарх Філарет створив другу єпархію, що я не вмію керувати, та не довели цього, бо в них було 17 парафій, і стало 40, а в моїй єпархії було 37, а стало 107. І це саме з факультетом. Хотіли сказати, що я не вмію керувати школою, та й поклали «спасателів» з Києва. «Спасателі» школу вбили, а не спасли́.

Василь Козьмик: Не спасли́, а спа́сли, як худоба посіви. До речі, в Інституті перепідготовки вчителів, у Києві, були готові не тільки відкрити теологічне відділення на зразок нашого в ЧДУ, а й фінансувати. Ректор Київської духовної академії єпископ Даниїл (Чокалюк) готовий був давати викладачів-теологів. Ректор інституту чекав тільки листа від Патріарха, та не дочекався.

Митрополит Данило: Я подякував владиці Герману за запрошення і просив не дозволити умерти богословській школі. Якби були «професори» факультету не закричали, на це ніхто б не звернув уваги, була б історія не знала всіх цих перипетій. Але вони закричали, підняли бунт, запалили спільноту. Тепер я мушу сказати історії правду.

Коли на факультет поступали 1-2 студенти, в училищі ми мали колись 5 хлопців, колись 8, колись 10. Було навіть 15. І жінки приходили до нас учитись. З нашого училища ми маємо зо 30 священників.

Ще одна різниця. Треба сказати в честь наших священників, які, все-таки, вірять у Бога, при всіх їхніх можливих мінусах це – люди жертовні. Вони кожного року для училища виділяють кілька днів на заняття зі студентами без оплати. І це дуже поважна справа, бо ці студенти, яких вчать наші священники, потім стають з ними до престолу. Ці гроші в них не брали, ті не платили – це така християнська глибинна реальна любов, довіра. Цей жертовно посвятив свій час і передав знання, а той прийняв знання – і стоять біля одного престолу перед Ісусом Христом обидва з чистою совістю, в Духові Святому.

Оця святість спостерігається в нас між учителями і студентами, що не можна сказати про факультет, бо там одне – плати непомірні гроші за навчання, друге – за всяку помилку чи не помилку штраф. Кишіло все грошима і грошима! Якби хоч давали знання, а то, крім зневаги і вимоги грошей, студент там ніколи нічого живого не чув.

Оті «професори» мали й зі студентами сутички. Один із «професорів», коли я був у домовому храмі Івана Сучавського, в Резиденції, робив якусь молитву і не зважив на канон, що священник не має права благословляти єпископа. Він вийшов і благословляв нібито людей і в тому числі єпископа. В такому випадку священник хрест тримає в руках, але схиляється й кланяється в сторону єпископа. «Професор» цього не зробив. Це студенти виділи. Потому він зчепився зі студентом, а той каже: «Ага, ти вже нині до мене? Ти вчора митрополита благословляв, а нині мене вчиш. А що ти можеш мене навчити, як ти сам робиш отаке?». Це викликало страшний гнів, що студент сказав «професорові» таку правду про канон.

Вся зневага вилилася 12 лютого і після на сайті «Православні Буковини ПЦУ». Там уже не було ніякої міри. У них тікає хліб з рук. За рахунок чого вони будуть жити дальше? Це агонія. Поясніть Грималовському, що я це мав на увазі. Останні зарплати. Джерело наживи вичерпується. А далі? Це остання агонія.

Василь Козьмик: Агонізують. Я думаю, що Ігор Станіславович зрозуміє, скільки було на факультеті неправди. Стільки ще є в особистому житті цих людей. Вони тепер на одному факультеті – філологічному. Придивиться.

Митрополит Данило: Правда підняла бурю зла. Вони завжди брали горлом. І тепер цю правду горлом вхопили. Якби були ковтнули, не побачили це, то була б історія не знала правди.

Хочу звернутися до читачів.

Дорогі читачі, дякую за те, що вас цікавить, я можу навіть сказати болить неправда, яка, на жаль, у Церкві Христовій на Буковині отак розкошує. Повбивали віру тих дітей, яку ще батьки якимсь чином уміли привити своїм дітям. І це вони, «вчителі моралі Христової», зуміли вбити у студентах. Діти прийшли вчитися на священників, а вийшли вантажниками, ще ким хочеш, але тільки не священниками.

Василь Козьмик: Я часто думаю, що не може робити це одна людина.

Митрополит Данило: Один злий дух. Висновки можна такі зробити. Якби був Патріарх Філарет людиною віруючою, то був би не ламав те, що жевріло тут. Він нічим не приєднався. Він був проти, аби я відкрив факультет.

Василь Козьмик: Тоді Митрополит Філарет, будучи заступником Патріарха, давав інтерв’ю, що треба у вишах готувати релігієзнавців, а не богословів. Як і підписував щось позитивне, то тільки з благословення Патріарха Володимира.

Митрополит Данило: Але я вперся і відкрив. А тоді йому треба було очолити це, аби воно не принесло мені честі, а Буковині користі. Оце стільки Патріарх Філарет поміг Буковині.

Я йому казав: «Не знущайся над людьми, бо Буковина туго сприймає Україну, а час австрійської держави сприймає як райське блаженство». Та він цього не чув. Не хотів чути. Мах руки – і все. То не було, аби він з кимось рахувався. Думав, що, коли буде робити буковинцям незручності, міняти – нині Кіцманська єпархія, а завтра Буковинська, плутати з документами і з пожертвами, які можна було взяти десь на підприємстві, через статут, міняти ситуацію постійно, то мене буковинці наженуть. Він цього чекав, але не міг собі уявити, наскільки я жертовно служив буковинцям. І в буковинців не повертався язик на такі божевілля, на які чекав Патріарх Філарет.

Згодом уже побачив сам реально, як я йому тут лице зробив, як я боровся за лице Буковини.

Коли я сказав: «Підніміться – нехай вас Патріарх благословить!», – вилітає священник Микола Семелюк і кричить до мене: «А тебе хто навчив?! Як то було моцно! Як то було файно!». А мене хто мав учити? Я став перед фактоМитрополит Данило:  який він уже є Патріарх, але він Патріарх.

Це було в патріархії. Я до Ющенка кажу: «Пусти мене до мікрофона». Він спитав: «Надовго?». «Дві хвилини. Хочу реабілітувати честь Патріарха». А він каже: «Йди. А Патріарх де?». Задирає голову догори. Вони почали здороватись, а я пішов до мікрофона.

Знаєте, чим я був ситний? Тим, що всі опоненти Київського Патріархату встали і схилися до благословення Київського Патріархату. Це для мене був показник. А решту мене не цікавило. Але для Патріарха це теж було велико, чесно, що я засвітив його і заставив усіх схилитися перед ним. Це було більше, ніж він міг сподіватися.

Василь Козьмик: Так має бути.

Митрополит Данило: І потім він сказав, що наша єпархія найбільше організована, дисциплінована і гостинна. Це його слова. Я на сайті прочитав і дзвоню до того хлопчиська, який сайт вів: «Андрійку, забери що ти там написав. Патріарх тебе рознесе!». А він каже: «Ні, це Патріарх так говорив, як ми їхали з Чернівців. Такі його слова».

Я недавно хотів священникам, які мене не люблять, зробити приємність – піти на спокій у батьківську хату, але ще більшість священників прохали, аби я їх не покидав, і я ще на якийсь час зупинився.

Як то смішно, що в 1990 році я приїхав сюди машиною, а звідси піду пішки!

Чогось усі – як змовилися. Вони мене сварять, чого я розказую, що не маю зарплати. А чого ж ви, – кажу, – бігаєте й мені рота закриваєте? Ви закрийте один одному. Ви дозволили сказати, що подарунок, який ви раз у році зрихтували, тих пару гривень, дати на монастир. Чому не закриєте тому попові рота? Най він прийде і вибачиться – і все стане інакше. А вони біжать і мені закривають рота, а самі ревуть. Ви мені лице псуєте, а хочете мати чесне? Яке будуєте, таке маєте.

Вони хотіли дуже файними виглядати, але нічого не робити. Мій тато колись казав: «Їли би масно, ходили би красно, а робити страшно». Щоби щось мати, треба щось робити.

Василь Козьмик: Ваші найщиріші недоброзичливці створюють видимість, що спраглі Вашої християнської любові.

Митрополит Данило:  Ісус Христос казав дипломатичне: «Не нарікайте між собою. Там, де Я буду, ви там не будете». Це для них найстрашніше слово. Не хвилюйтеся, ви до Неба не попадете. Це Христос так сказав. Той, Хто прийшов життя Своє покласти за людей, а цим каже: «Заспокойтеся, ви на це не заслуговуєте». Таке жорстоке слово.

Ті, які прийшли наживатися, казали: «Де би Ти не пішов, я піду за Тобою». Христос подивився, що він прийшов наживатися, як Юда, і каже: «Птиці мають гнізда, а лисиці мають нори, а ти коло Мене не забагатієш, бо я Сам не маю де переночувати».

Яка любов? Де є любов?

Пилат змішав кров галилеян з жертвами їхніми. Завалилася Сілоамська вежа й побила 18-тьох. Сказали Ісусу Христу. Христос відповів: «Якщо не покаєтесь, всі так загинете». І це через 40 років після воскресіння Ісуса Христа сталося.

Що вони будуть казати? Яка любов? Де була любов? Кого любити? На тих, яких Господь Бог любив, євреї підняли гоніння і викинули їх з країни. А це Христос рятував їхнє життя. І вони видалені були. А потому прийшов римський полководець, та й тих усіх мудрих вигнали на поле, відміряли шнуром і продали, як худобу, в одну країну, в другу країну, в третю країну. Вони і понині тиняються.

То Христос так любив. Як можна любити, як дух не споріднений?

Питались мене дітиська тут, у хаті, що таке спасіння, що таке благо Небесне. Вони прийшли до мене з батьківським вихованням. Зовсім не той дух, який у мене. І вони все обурювалися, не розуміли мене, але не пискували, як у нас кажуть. Не виражали свою образу. А тепер обличчя в них світлі стали. Вони вже привикли до моєї дисципліни. Я питаюся: «Діти, пам’ятаєте, як ви гнівалися на мої зауваги, на мої застереження або настанови, яке у вас обурення було? Невже з таким духом можна прийняти до Неба на цілу вічність? А нині ви того духа, що й я. Я вам кажу – ви мене розумієте. Стали та й зробили. Не мені. Собі. В хаті є якийсь лад, якийсь порядок, є якесь порозуміння. Уже розумієте, що таке Небо? Ото налаштовуйтесь на Дух Ісуса Христа».

Ісус Христос каже: «Я не називаю вас слугами, а друзями». Ти друг мій, бо так думаєш, як я. Ти – друге я. Кажу їМитрополит Данило:  «Я тепер можу сказати, що ви починаєте думати, як я. Лиш ви ще мало знаєте. Але ви вже зі мною співзвучні, бо ви вже подивилися, що це правильно так».

Василь Козьмик:  Думаю, що про брак любові вони вже накатали черговий брехливий донос на Ваше Високопреосвященство. Митрополитові Епіфанію легко ідентифікувати Єгоренка за його писаниною з донощиками. Хто міг підписати? Лагодич, Шкрібляк, Марковські, Мензак, судячи з того, як дружно та злагоджено атакували вони Ваше Високопреосвященство.

Митрополит Данило: Я казав священникам. Ви вискочили в Інтернет з докорами, з чим хочеш. Але чекайте, бо то ще не все. Реальна історія. Як я вчився, в 1971 чи в 1972 році, в Одесі комуністи заставили якусь артистку вийти на сцену і переконати всіх, що нема Бога. Вона зробила це. Виходить з театру, а злі духи вже їй являються, танцюють: «Ти наша, ти з нами!».

Вона сповідалася, причащалася. Нічого не помагало. Іде в парк посидіти, є місця вільні, але сидять злі духи. Вона їх видить, а більше ніхто. Так жінка мучилася, жалілася всіМитрополит Данило:  «Помоліться… помоліться…». Гине, бо вони мучать.

Ми, студенти, думали, що це таке, чого ні сповідь, ні причастя не помагають. Мало би щось навернутись. Прийшли до висновку, що треба було зібрати таку саму аудиторію або й більшу і переконати, що Бог є. Тільки так вона перекрила б скоєний нею диявольський гріх, коли відвела від Бога тисячі людей і впала на той рівень, на якому диявол.

Кажу до священників: «Отці, дивіться, що таке Інтернет. Ти написав, а то швиденько розповсюджується. На мою публікацію 380 тисяч переглядів було. Може, вже й більше є. Де я годен зібрати таку аудиторію і навчити, що Господь Бог є? Звідки я можу перекрити зло моє, якщо б я написав зло? Де я візьму 380 тисяч? А де навчити про Бога? Ви зрозуміли, що таке Інтернет, як ми робимо диявольський гріх?».

Василь Козьмик: Назад дороги немає. Хитра пастка злого духа.

Митрополит Данило: Оце я розказав і дітям. Застерігав: «Діти, ідіть сюди. Я вас щось навчу. Абись такого не зробили, бо буде таке й таке».

Василь Козьмик: Митрополит Іоанн теж часто казав: «Діти».

Митрополит Данило: Я колись казав так і священникам, але вони відповіли: «Ми вже не діти. Ми вже виросли». Тому вже титулую: «Ваші високопреподобія, всечесні отці». Вже пропік їм очі, кажучи: «Єпископ Володимир отримав Закарпаття. Не було там такого дурного Козьмика, аби був прийняв до своєї хати, як мене. В Чернігові Роман не мав такого».

Василь Козьмик: Мені дуже дивно, навіть лячно, що серед наших священників знайшлися деякі, що таку неправду можуть говорити. Фактично працюють на Москву.

Митрополит Данило: Священники? А хто мене обригає, як не свої?

Якби я робив то, що вони, та жив тим хлібом, що вони, вони б казали: «О, наш!». Та й самі би були більше сміливі так робити, як вони роблять. А коли я від такого відмежувався, це терзає совість їхню. Вибору немає. Каятися – ні. Так робила влада юдейська. Ісус Христос учив, що треба, а вони казали: «Він псує націю! Прийдуть римляни та й заберуть наш народ». Забрали! Забрали народ за то, що вони робили.

А звідки у нас може бути щось ліпше? Ще й так, що вони ще мене палицями не б’ють. А чом би й ні? Я можу сподіватися щось ліпшого?

Василь Козьмик: Стараюся уявити себе на їхньому місце, щоб їх зрозуміти. Наприклад, у Мензака бачу батьківське виховання. Віталія ще в 1997 році тато вже кував проти.

Митрополит Данило: Він запросив Патріарха та й мене в дурні пошив. Один їхній гість потім дорікнув: «Буковинці – скупарі. Вони не є бідні». Його запросив Капіцький – підприємець, який два цегельні заводи має

Василь Козьмик: Головою районної ради був.

Митрополит Данило: Один із «гостей» обурювався: «Бензин мені повернув. А я за що там три дні неволився? Мені то треба було? Я їм лице робив».

Мені ж навіть дякую не сказали. Потому ще Капіцький приходив, аби я Філарета йому запросив. Уже Філарет не був при владі.

Василь Козьмик: Зганьбили Буковину. Мені говорили, що дав на монастир машину «гнилої» цегли.

Митрополит Данило: Потому приходив, аби я Митрополита Епіфанія запросив… Я кажу: «Йди проси. Як приїде до тебе, то най їде». А Епіфаній каже: «А я як поїду без тебе до нього?».

Василь Козьмик: Розумно.

Митрополит Данило: Я був приємно вражений. А Патріарх міг був таке зробити…

У колгоспі була корова. Вона не вміла битися, але була важка і нікому не вступалася. Інші прийдуть, у лоба буцають її, а не годні зрушити, та й ідуть геть. Так і я. Скільки на мене нападали!

Я пішов до Філарета й спитав: «За що ти тероризуєш? Чи я щось зробив у нашій Церкві погане? Чи я зробив щось тобі як Патріархові нашої Церкви щось поганого? Чи я став аморальний, став тягарем для Церкви, ганьбою? Що ти шукаєш на мені? Вже 14 років ти мене тероризуєш».

А він посміхнувся, і я побачив у його очах задоволення, що «дістав мене». Я побачив, як в очах заграла радість, і кажу: «Якщо це комусь приносить задоволення, то я буду терпіти. Дякую. Нехай так буде». Це була така шпилька. А назнущався! 14 років! Я вже казав і повторював «14 років», аби не гадали, що то помилка якась.

Як Філарет убрав корону докторську, я засмутився. Що ти, чоловіче, робиш? Ну, я тобі «ворог», ти мене не потребуєш. Але що ти дурне робиш? Нащо ти знімаєш куколь? Я прийшов на всеношну, а мене священник розраджує: «Та ти не журися. Ти так засмутився, що дали Несторові орден?».

Я кажу: «Хлопче, дай мені слово, що ти нікому не скажеш, і я тобі скажу, що мене вразило. Патріарх зняв куколь і натягнув тоту капузу докторську. Нащо він це зробив? Він більше віднині не Патріарх. Але ти мовчи, поки це не станеться».

А тоді, коли сталося, йду до нього і питаю: «Ти пам’ятаєш, як я тобі казав, де він запоров носом?». Він каже: «Я тепер зрозумів».

Лагодичі, Щербані, Шкрібляки плескали в долоні. Пошили в дурні старого єпископа. Мені прийшла думка: «Як пекло радіє!».

Я мав таке ще один раз. КГБ хотіло мене винайняти на роботу до них. Почали мені казати, аби я йшов на співпрацю. Сказати ні – стаєш ворогом Радянського Союзу. Я вдав, що не розумію, чого він хоче, щось заговорив. І мені думка якась каже: «Я знаю, Кому я вже себе визначив». Це була думка саме в кризовий момент. Не моя, але я за неї вчепився та й кажу Небу: «Дякую». Я так був переляканий тою думкою. Звідкись вона взялася. Злий дух мені таку думку не сказав. Ісус Христос казав: «Це не ти здатний. Це Отець Небесний відкрив тобі».

Пекло раділо, що Патріарх Філарет утратив, зняв куколь заради якоїсь пустої нагороди. Я був страшно вражений. Як у КГБ, так і з Філаретом було мені тяжко. І ти, старий єпископ, 70 років у сані, такою дурнею тішишся? Йой, як пекло радіє! Я собі відкриття тоді зробив. Не можу це передати.

Василь Козьмик: Він відійшов, а вони і Ви залишилися і не змінилися. Все, що робили проти Вас при Філареті, і при Епіфанії роблять: шиплять, дурять, маніпулюють, аби облити Вас помиями, вибачте.

Митрополит Данило: Це я розумію. Вони тичуть документами. В мене всі документи є, бо породжував їх, ініціював їх я. Навіть копії проєктів є.

Василь Козьмик: Пригадую, що до появи листа Патріарха Мстислава ректору Степанові Костишину в 1991 році були причетними й активісти Братства Андрія Первозванного та Союзу Українок.

Дуже дивна неадекватність братів Марковських. Іван аж зі штанів вистрибує, щоб Вам дошкулити, а Марк шантажує, що багато знає.

Митрополит Данило: Я хотів Марка виховати на наймудрішого монаха. Я йому був повірив так, як собі, і всі знання монастирські, здобуті за 50 років, викладав у живій формі. Показав, як пізнавати людей.

Василь Козьмик: Його як монаха компанія вбила. Він не розуміє, що Ви його щадили, тому не кожну колоду докочували до кінця.

Скоро сороковини ФТФ у ЧНУ

Незаслужено пропущеному мною у «Відродженні» Стеблині нагадаю, що він був студентом, як його татуньо й інші допомагали розвалювати, вбивати факультет уже тоді. Коли Владика робив батьківські збори, аби помогли Філаретові примхи віддалити, татуньки-паночки порисувались і поїхали. Поставили фундамент такий, щоб їхні діти нині прийшли на сороковий день факультету.

Фляшкарі з Луцька та Тернополя так сповідалися та причащалися в архімандрита Марка, що закопали пульман фляшок. Недарма Тарас Шевченко писав «А правда наша п’яна спить». Чи не тому зрезиґнува́в архімандрит, що не міг більше пити?

Нинішню бездіяльність Марковського та його активне підливання масла у вогонь під ніком Mark Mark ілюструють слова популярної пісеньки

Ой ти, Марку Марку,

Ходиш по ярмарку,

Не торгуєш, не купуєш,

Тільки робиш сварку.

Владика часом жартує з дітьми, яких у 6-7 років приводять у піддиякони: «Ти як називаєшся?» «Петрик» – «А я думав, що ти Клевець. Тепер буду знати, що ти Петрик. А ти як називаєшся?» – «Іванко» – «А я думав, що ти Лайдак». Діти вільніше себе почувають. Тож виродок-нікоман «Єгоренко», він же «Клевець», чомусь забув присвоїти собі ще нік (ім’я) – «Лайдак», який пасував би йому краще, хоч і заслабкий, щоб передати весь сморід його гнилого нутра. Та ще своє знайде.

Розмовляв Василь Козьмик

Адам вигнаний з раю і нарікання не має місця, бо Адам був застережений, що є небезпека і згрішив свідомо з халатності і властивої нам, людям, байдужості. Чи не та байдужість сьогодні вбиває і Державу і Церкву? Сам Господь про це каже слово.

1 для вас, священики, ця заповідь: « якщо ви не послухаєтеся і якщо не приймете до серця, щоб воздавати славу імені Моєму, — говорить Господь Саваоф, — то Я пошлю на вас прокляття і прокляну ваші благословення, і вже проклинаю, тому що ви не хочете прикласти до того серця… І ви узнаєте, що Я дав цю заповідь для збереження завіту Мого з Левієм(священиками), — говорить Господь Саваоф. Завіт Мій з ним був завіт життя і миру, і Я дав його йому для страху, і він боявся Мене і благоговів перед ім’ям Моїм. Завіт Мій з ним був завіт життя і миру, Закон істини був на вустах його, і неправди не було на язиці його; у мирі і правді він ходив зі Мною і багатьох відвернув від гріха. Бо вуста священика повинні зберігати знання, і закону шукають з уст його, тому що він вісник Господа Саваофа. Але ви ухилилися з путі цього, для багатьох послужили спокусою у законі, зруйнували завіт Левія, — говорить Господь Саваоф. За те і Я зроблю вас зневаженими і приниженими перед усім народом, оскільки ви не дотримуєтеся шляхів Моїх, лицедієте у ділах закону. Чи не один у всіх нас Отець? Чи не один Бог створив нас? Чому ж ми віроломно чинимо одне проти одного, порушуючи тим завіт батьків наших?» (Мал. 2:6-14).

Ствердженням справедливості Божої є те що історія нам доказує. Через недбальство священиків Старозавітної Церкви народ ізраїльський багато разів терпів неволю, а в кінці загинув. Застереження подані для священиків Старозавітної Церкви повністю мають відношення і до нашої Церкви. Ми повторюємо уже засуджені помилки і свідомо зводимо на себе той самий гнів Божий. В позаминулому столітті священики не виконували гідно волю Божу і тому в минулому столітті Церкву атеїстична влада Росії взяла під ноги. Священики не мали ніяких прав, храми були позакривані, хрести придорожні ламали, збивали, каплиці придорожні руйнували, з храмів робили склади, клуби для гріховної розваги, ламали, палили і довели народ до здичавіння. Чи в цьому столітті ми стали кращі? Молоденький московський священик мене, старшу людину обпльовує, зневажає бо йому подобається путінський фундаменталізм. Отці, протріть очі в майбутнє. Може це милостива воля Божа до України? Коли в Росії стане президент не християнської релігії то Росія перестане бути християнською країною. По що туди пориваєтеся і тягнете народ український. А навіть, як не буде так то чому Україна не може мати своєї Церкви і держави? Отці погане робити розуму багато нетреба. Якщо б Ви так вправно володіли Святим Письмом, як Ви спритно і нагло зневажаєте людей старших і вишукано одурюєте свій народ. Де совість Ваша? Невже Господь не бачить наглості священика? Яке майбутнє будуємо своїм дітям і своєму народові?

Які незбагненні милості Божі, яка довіра найсвятішого Бога до священика, а куди ми звалилися? Священик, це той хто посвятив себе служити Богу. У нас не так як в Старому Завіті Господь назвав священничим покоління Левія і ти, мимо волі народився священиком, а твоя душа не лежить до храму. Ми самі свідомо обрали священство, тобто посвятили себе Богу, зобов’язалися устами нашими виголошувати народові предвічну Божу правду, про велич слави Сотворителя, про Його любов до створіння, Його жертовність, про піднесення людини до величі слави небесної. Зобов’язалися пробуджувати совість людини, стояти на сторожі моралі небесної в громаді, а ми, одні полізли в політику, інші на базар за грошима, а окремі вишукують будь-які чужі помилки і отруюють суспільство. Деяким до вподоби жінки… Отці, а хто краще пекло запустив би в дію якщо не ми? «Горе тим що живуть на землі і на морі! тому що до вас зійшов диявол в сильній лютості, знаючи, що не багато йому залишилося часу» (Откр. 12:12).

Пророк засвідчує звідки походить застереження. І було до мене слово Господнє: «сину людський! виречи слово до синів народу твого і скажи їм: якщо Я на яку-небудь землю наведу меч, і народ тієї землі візьме із середовища свого людину і поставить її у себе стражем; і вона, побачивши меч, який іде на землю, засурмить у трубу і застереже народ; і якщо хто буде слухати голос труби, але не остереже себе, — то, коли меч прийде і захопить його, кров його буде на його голові. Голос труби він чув, але не остеріг себе, кров його на ньому буде; а хто остерігся, той спас життя своє. Якщо ж страж бачив меч, який іде, і не засурмив у трубу, і народ не був застережений, — то, коли прийде меч і візьме у когось із них життя, цей схоплений буде за гріх свій, але кров його стягну від руки стража. І тебе, сину людський, Я поставив стражем дому Ізраїлевого, і ти будеш чути з уст Моїх слово і напоумляти їх від Мене. Коли Я скажу беззаконникові: «беззаконнику! ти смертю помреш», а ти не будеш нічого говорити, щоб застерегти беззаконника від путі його, — то беззаконник той помре за гріх свій, але кров його стягну від руки твоєї. Якщо ж ти застерігав беззаконника від путі його, щоб він навернувся від нього, але він від путі свого не навернувся, — то він помирає за гріх свій, а ти спас душу твою. І ти, сину людський, скажи дому Ізраїлевому: ви говорите так: «злочини наші і гріхи наші на нас, і ми тонемо у них: як же можемо ми жити?» (Єз. 33:6).

Священик, той хто посвятив себе Богу, та не відомо якому богу служить. На жаль появилися священики, які справно налаштувалися з невідомим духом і чудодіють??? Вміють чудесами стороннього духа, з корисливих намірів обманювати народ. Ісус Христос, як Бог творив чудеса, щоб довести народу, що Він Сотворитель. В Старому Завіті не багато пророків творили чудеса, як прообраз чудес, які мав звершувати Ісус Христос. На основі чудес Ісуса Христа чаклуни миряни і священики обманюють народ. Спаситель творив чудеса, щоб людство переконати, що Він Месія. Апостоли творили чудеса, щоб налаштувати Церкву Христову і на цьому чудеса закінчуються. Спаситель застеріг, що злий дух буде творити позірні чуда, щоб людину обманути. Зараз, якщо людина згрішила і втратила мир душі, або злий дух з якоїсь причини неволить людину священик не творить чудеса, а сповідає допомагає людині знайти гріховну помилку, допомагає звільнитися від дії стороннього духа, перепросити Бога і повернути мир в душу. Отак духовно священник лікує. Про позірні чуда застерігає Святе Письмо в книзі Дії апостолів (8:9)., і в книзі Откровення. «Він творить великі знамення, так що й вогонь зводить з неба на землю перед людьми. І чудесами, які дано було йому творити перед звіром, він спокушає, тих, що живуть на землі» (Откр. 13:13). Ісус Христос заслужено докоряє ровесників і нас застерігає: «Я прийшов в ім’я Отця Мого, і не приймаєте Мене; а коли інший прийде в ім’я своє, того приймете. Як ви можете вірувати, коли приймаєте славу один від одного, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?» (Ів. 5:43). Ми дуже хитрі і шукаємо легкого хліба на свою голову.

Невже не чуємо що сказав Господь? Не буде священикам наділу з мирянами, Господь наділ їхній. Що може робити в імені Божому священик, розпусник, двоєженець, базарник, брехун, танцюрист ресторанський, чаклун? Що нам таким Господь Бог зможе запропонувати, в загробному світі, яку місію довірити, якими руками, якими устами зможе такий священик піднести велич Божу, який наділ наш там? Там танців, базарів, ресторанів не буде…

1 Священикам левитам, усьому коліну Левіїному, не буде частини і наділу з Ізраїлем: вони повинні годуватися жертвами Господа і Його частиною; 2 наділу ж не буде йому між братами його: «Сам Господь наділ його, як говорив Він йому» (Втор. 18:1).

Господь приймає дар віруючих, злидні, дестину, а Сам благоволить дати більше ніж ми можемо вмістити. «сказав Господь Аарону: в землі їхній не будеш мати наділу і частки не буде тобі між ними; Я частка твоя і наділ твій серед синів Ізраїлевих; 1а синам Левія, ось, Я дав у наділ десятину з усього, що в Ізраїля, за службу їх…  нехай левити відправляють служби в скинії зібрання і несуть на собі гріх їхній. Це устав вічний у роди ваші» Числ. (18:20-23).

Господь поставляє священиків і наказує їм молитися за грішників, за мирян, і нести на собі гріх їхній. Та ми не дамо священикам десятини, ні на молитву і самі понесемо вину гріха на собі. Які ми, священнослужителі і миряни нерозумні. Не розумні священики бо втрачають подобу слави Божої і десятинодавці, що не дають на молитву. А Господь даровану Господу Богу десятину віддає на користь всіх нас маломудрих…

Про мирян Господь говорить: «Цей народ Я утворив для Себе; він буде звіщати славу Мою. 22 А ти, Якове, не волав до Мене; ти, Ізраїлю, не трудився для Мене… Я не змушував тебе служити Мені хлібним приношенням і не обтяжував тебе фіміамом. Ти не купував Мені запашної трави за срібло і жиром жертв твоїх не насичував Мене; але ти гріхами твоїми утруднював Мене, беззаконнями твоїми обтяжував Мене. Я, Я Сам згладжую злочини твої заради Себе Самого і гріхів твоїх не пом’яну: …  Праотець твій згрішив, і заступники(священики) твої відступили від Мене. За те Я предстоятелей святилища позбавив священства і Якова віддав на закляття й Ізраїля на ганьбу» (Іс. 43:25).

Це Господь зробив з Старозавітною Церквою, те саме робить і з нами.

«Слухайте слово Господнє, сини Ізраїлеві; бо суд у Господа з жителями цієї землі, тому що немає ні істини, ні милосердя, ні Богопізнання на землі. Клятва й обман, убивство і крадійство, і перелюбство вкрай поширилися, і кровопролиття йде за кровопролиттям. За те заплаче земля ця, і знеможуть усі, хто живе на ній, зі звірами польовими і птахами небесними, навіть і риби морські загинуть. Але ніхто не сперечайся, ніхто не викривай іншого; і твій народ — як ті, що сперечаються зі священиком. І ти впадеш удень, і пророк упаде з тобою вночі, і знищу матір твою. Знищений буде народ Мій за нестачу знання: оскільки ти відкинув відання, то і Я відкину тебе від священнодійства переді Мною; і як ти забув закон Бога твого, так і Я забуду дітей твоїх. Чим більше вони примножуються, тим більше грішать проти Мене; славу їхню перетворю на безславність. Гріхами народу Мого годуються вони, і до беззаконня його прагне душа їх. І що буде з народом, те і зі священиком; і покараю його за шляхами його, і воздам йому за ділами його. Будуть їсти, і не наситяться; будуть блудити, і не розмножаться; бо залишили служіння Господу. Блуд, вино і напої заволоділи серцем їх. 12 Народ Мій запитує своє дерево (ідола) і жезл його дає йому відповідь; бо дух блуду ввів їх в оману, і, блудодіючи, вони відступили від Бога свого… Я залишу карати дочок ваших, коли вони блудодіють, і невісток ваших, коли вони перелюбствують, тому що ви самі на боці блудниць і з любодійцями приносите жертви, а темний народ гине» (Ос. 4:1-14).

Чи маємо лице перед Богом священики і миряни, ми ж наче християни української Церкви, але ми на стороні Москви? А що можемо запропонувати народові Божому в час моровиці, яка панує, косить всіх підряд. Ніхто не прохає Бога про помилування. Всі ми великі особистості, маємо лікарів як богів, премудрих політиків, винахідливих науковців… та на жаль немає Бога між нами, священство зневажене? Народ не бачить де його помилка. А ми, священики не стидаємося нашої немочі.

І сказав Господь Аарону: «ти і сини твої і дім батька твого з тобою понесете на собі гріх за недбалість у святилищі; і ти і сини твої з тобою понесете на собі гріх за несправність у священстві вашому. Також і братів твоїх, коліно Левіїне, плем’я батька твого, візьми собі: нехай вони будуть при тобі і служать тобі, а ти і сини твої з тобою будете при скинії одкровення; нехай вони відправляють службу тобі і службу в усій скинії; тільки щоб не приступали до речей святилища і до жертовника, щоб не померти і їм і вам. Нехай вони будуть при тобі і відправляють службу в скинії зібрання, усі роботи по скинії; а сторонній не повинен наближатися до вас. Так відправляйте службу у святилищі і при жертовнику, щоб не було надалі гніву на синів Ізраїлевих; бо братів ваших, левитів, Я взяв від синів Ізраїлевих і дав їх вам, у дар Господу, для відправляння служби при скинії зібрання; і ти і сини твої з тобою пильнуйте священство ваше в усьому, що належить жертовнику і що всередині за завісою, і служіть; вам даю Я в дар службу священства, а сторонній, який приступить, відданий буде на смерть» (Числ. 18:1-7).

В Старому Завіті народ і священики згрішили: «І сказав Господь [Мойсеєві]: прощаю за словом твоїм; але живий Я, [і завжди живе ім’я Моє,] і славою Господньою повна вся земля: усі, які бачили славу Мою і знамення Мої, зроблені Мною в Єгипті й у пустелі, і спокушали Мене вже десять разів і не слухали голосу Мого, не побачать землі, яку Я з клятвою обіцяв батькам їх» (Числ. 14:20-23).

На жаль ми не Богу служимо, а Москві і власним прихотям. Господь наперед побачив негідність нашу і тому послав у Церкві Духа Святого спасати гідних людей. Дух Святий не обмане людину так як священики-зрадники це роблять. Дух Святий не зрадить своєї місії, не піде захищати імперію, не спокуситься на гроші, на пікники… Наша вредність перевершує всяку дозволену міру. Навіть на той випадок що Господь захоче помилувати нащадків наших то куди нас подіне?

Народ ізраїльський зупинився в пустелі Фаран.: « І сказав Господь Мойсеєві: пішли від себе людей, щоб вони видивилися землю Ханаанську, яку Я даю синам Ізраїлевим; по одній людині від покоління батьків їх, пошліть головних з них. І послав їх Мойсей».

Ми теж ішли до незалежної держави і Церкви. Підійшли до її меж. Оглянули що її Господь нам дає, а тоді почали плакати за котлами українського м’яса, яке подавали нам з Москви і захотіли повернутися знову до котлів з м’ясом. Хто там нам буде готувати м’ясо? України, яка подавала нам наше м’ясо через руки Москви в імперії вже немає. Доки плакати, навіщо плакати?

Святе Письмо подає нам живий приклад дії священиків і старанне служіння Богу мирян: «і прийшли до долини Есхол, [і оглянули її,] і зрізали там виноградну гілку з одним гроном ягід, і понесли її на жердині двоє; взяли також гранатових яблук і смокв. І прийшли до Мойсея й Аарона і до всієї громади синів Ізраїлевих у пустелю Фаран, у Кадес, і принесли їм і всій громаді відповідь, і показали їм плоди землі; і розповідали їм і говорили: ми ходили в землю, в яку ти посилав нас; у ній справді тече молоко і мед, і ось плоди її; але народ, що живе на землі тій, сильний, і міста укріплені, дуже великі, і синів Енакових ми бачили там».

Священики і миряни поганили господарного президента і натягнули на себе гнів Божий. «І розпускали недобрі чутки про землю, яку вони оглядали, між синами Ізраїлевими, говорячи: земля, яку проходили ми для огляду, є земля, що поїдає тих, що живуть на ній, і весь народ, який ми бачили на ній, люди високі на зріст; там бачили ми і велетнів, синів Енакових, від велетенського роду; і ми були в очах наших перед ними, як сарана, такими ж були ми й в очах їхніх» (Числ. 13:34).

«І підняла вся громада крик, і плакав народ в [усю] ту ніч; і нарікали на Мойсея та Аарона всі сини Ізраїлеві, і вся громада сказала їм: о, якби ми померли в землі Єгипетській, або померли б у пустелі цій! 3 і для чого Господь веде нас у землю цю, щоб ми впали від меча?… І впали Мойсей й Аарон на обличчя свої перед всім зібранням громади синів Ізраїлевих. І Ісус, син Навина, і Халев, син Ієфонніїн, з тих, які оглядали землю, роздерли одяг свій  і сказали всій громаді синів Ізраїлевих: земля, яку ми проходили для огляду, дуже, дуже добра; якщо Господь милостивий до нас, то введе нас у землю цю і дасть нам її — цю землю, в якій тече молоко і мед; 9 тільки проти Господа не повставайте, бо з нами Господь… І сказав Господь Мойсеєві й Аарону, говорячи: 27 доки злій громаді цій нарікати на Мене? ремство синів Ізраїлевих, яким вони нарікають на Мене, Я чую. Скажи їм: живу Я, говорить Господь: як говорили ви вголос Мені, так і зроблю вам;  у пустелі цій упадуть тіла ваші, й усі ви пораховані, скільки вас за кількістю, від двадцяти років і вище, які нарікали на Мене, не ввійдете в землю, на якій Я, піднявши руку Мою, клявся оселити вас, крім Халева, сина Ієфонніїного, та Ісуса, сина Навина; дітей ваших, про яких ви говорили, що вони дістануться у здобич ворогам, Я введу туди, і вони пізнають землю, яку ви знехтували, а ваші трупи упадуть у пустелі цій; а сини ваші будуть кочувати в пустелі сорок років, і будуть нести покарання за блудодійство ваше, доки не загинуть усі тіла ваші в пустелі; за числом сорока днів, в які ви оглядали землю, ви понесете покарання за гріхи ваші сорок років, рік за день, щоб ви пізнали, що означає бути залишеним Мною. Я, Господь, говорю, і так і зроблю з усією цією злою громадою, що повстала проти Мене: в пустелі цій усі вони загинуть і перемруть. І ті, яких посилав Мойсей для огляду землі, і які, повернувшись, підбурили проти нього всю цю громаду, розпускаючи злі чутки про землю, ці, що розпустили злі чутки про землю, померли, будучи ураженими перед Господом; тільки Ісус, син Навина, і Халев, син Ієфонніїн, залишилися живими з тих мужів, які ходили оглядати землю» (Числ.14:38).

Господь не зганьбиться, що обіцяв те виконає, але негідників лукавих відсіє. Та куди нас обманщиків Бог подіне. Ми кричали, Церква не канонічна, а потім Церква стала канонічною. Ніхто не вибачився за свою брехню. Держави не будуємо тільки обкрадаємо і хочемо від держави пільг, облегшення на ціни, а від Бога особливої милості. Ми найкраще вміємо кричати навіть на Господа Бога.

Бог Свою справедливість показав на первосвященику Ілію і його двох синах. Вони були негідні священики і в один день обидва загинули. Від почутого він сам помирає, та ще гірше страждає весь народ (1 Цар. 4:17-18).

Отак Господь поступає з всією громадою, а отак з кожним мирянином окремо.

«Корей, син Іцгара, син Каафів, син Левія, і Дафан і Авирон, сини Елиава, й Авнан, син Фалефа, сини Рувимові, 2 повстали проти Мойсея, і з ними із синів Ізраїлевих двісті п’ятдесят мужів, начальники громади, яких закликали на зібрання, люди вельможні. 3 І зібралися проти Мойсея й Аарона і сказали їм: досить вам; уся громада, усі святі, і серед них Господь! чому ж ви ставите себе вище народу Господнього? 4 Мойсей, почувши це, упав на лице своє 5 і сказав Корею і всім спільникам його, говорячи: завтра покаже Господь, хто Його, і хто святий, щоб наблизити його до Себе; і кого Він обере, того і наблизить до Себе; 6 ось що зробіть: Корей і всі спільники його візьміть собі кадильниці 7 і завтра покладіть у них вогонь і всипите в них куріння перед Господом; і кого обере Господь, той і буде святий. Годі вам, сини Левіїни! 8 І сказав Мойсей Корею: послухайте, сини Левія! 9 невже мало вам того, що Бог Ізраїлів відокремив вас від суспільства Ізраїльського і наблизив вас до Себе, щоб ви виконували служби при скинії Господній і стояли перед громадою [Господньою], щоб служити їй? 10 Він наблизив тебе і з тобою всіх братів твоїх, синів Левія, і ви домагаєтеся ще й священства. 11 Отже, ти й уся твоя громада зібралися проти Господа.

Що Аарон, що ви нарікаєте на нього? «І послав Мойсей покликати Дафана й Авирона, синів Елиава. Але вони сказали: не підемо! хіба мало того, що ти вивів нас із землі, в якій тече молоко і мед, щоб погубити нас у пустелі? і ти ще хочеш панувати над нами! чи привів ти нас у землю, де тече молоко і мед, і чи дав нам у володіння поля і виноградники? очі людей цих ти хочеш засліпити? не підемо! Мойсей дуже засмутився і сказав Господу: не звертай погляду Твого на приношення їхні; я не взяв у жодного з них осла і не зробив зла жодному з них. І сказав Мойсей Корею: завтра ти й уся громада твоя будьте перед лицем Господа, ти, вони й Аарон; 17 і візьміть кожен свою кадильницю, і покладіть у них куріння, і принесіть перед лице Господнє кожен свою кадильницю, двісті п’ятдесят кадильниць; ти й Аарон, кожен свою кадильницю. І взяв кожен свою кадильницю, і поклали в них вогню, і всипали в них куріння, і стали при вході у скинію зібрання; також і Мойсей і Аарон. І зібрав проти них Корей усю громаду до входу в скинію зібрання. І з’явилася слава Господня всій громаді. І сказав Господь Мойсеєві й Аарону, говорячи: 21 відокремтеся від громади цієї, і Я знищу їх умить. Вони ж упали на лиця свої і сказали: Боже, Боже духів усякої плоті! одна людина згрішила, і Ти гніваєшся на всю громаду? і сказав Господь Мойсеєві, говорячи:  скажи громаді: відступіть з усіх боків від житла Корея, Дафана й Авирона. І встав Мойсей, і пішов до Дафана й Авирона, і за ним пішли старійшини Ізраїлеві. І сказав громаді: відійдіть від наметів нечестивих людей цих, і не доторкайтеся ні до чого, що належить їм, щоб не загинути вам [разом] у всіх гріхах їхніх. І відійшли вони з усіх боків від житла Корея, Дафана й Авирона; а Дафан і Авирон вийшли і стояли біля дверей наметів своїх з дружинами своїми і синами своїми і з малими дітьми своїми. І сказав Мойсей: з цього довідаєтеся, що Господь послав мене робити всі діла ці, не за своєю волею [я роблю це]: якщо вони помруть, як помирають усі люди, і спостигне таке покарання, яке спостигає всіх людей, то не Господь послав мене; а якщо Господь сотворить надзвичайне, і земля розверзне вуста свої і поглине їх [і доми їх і намети їх] і усе, що в них, і вони живими зійдуть у пекло, то знайте, що люди ці знехтували Господа. Лиш тільки він сказав слова ці, розсілася земля під ними; і розверзла земля вуста свої, і поглинула їх і доми їх, і всіх людей Кореєвих і все майно; і зійшли вони з усім, що належало їм, живими в пекло, і покрила їх земля, і загинули вони із середовища громади. І всі ізраїльтяни, які були навколо них, побігли волаючи, щоб, говорили вони, і нас не поглинула земля. І вийшов вогонь від Господа і пожер тих двісті п’ятдесят мужів, що принесли куріння… На другий день уся громада синів Ізраїлевих нарікала на Мойсея й Аарона і говорила: ви умертвили народ Господній. І коли зібралася громада проти Мойсея й Аарона, вони обернулися до скинії зібрання, і ось, хмара покрила її, і з’явилася слава Господня. І прийшов Мойсей і Аарон до скинії зібрання. …4 І сказав Господь Мойсеєві [й Аарону], говорячи: відстороніться від громади цієї, і Я знищу їх умить. Але вони впали на лиця свої.  І сказав Мойсей Аарону: візьми кадильницю і поклади в неї вогню з жертовника і всип куріння, і неси швидше до громади і заступи їх, тому що вийшов гнів від Господа, [і] почалось ураження. І взяв Аарон, як сказав Мойсей, і побіг у середовище громади, і ось, уже почалось ураження в народі. І він поклав куріння і заступив народ; став він між мертвими й живими, й ураження припинилося. І померло від ураження чотирнадцять тисяч сімсот чоловік, крім померлих у справі Кореєвій. І повернувся Аарон до Мойсея, до входу в скинію зібрання, після того, як ураження припинилося» (Числ. гл. 16).

«І сказав мені Господь: [Я говорив тобі один і другий раз:] бачу Я народ цей, ось він народ жорстокосердий; не утримуй Мене, і Я знищу їх, і зітру ім’я їх з піднебесної… і бачив я (Мойсей), що ви згрішили проти Господа, Бога вашого, зробили собі відлитого тельця, швидко ухилилися від путі, якої [триматися] заповів вам Господь; і взяв я обидві скрижалі, і кинув їх з обох рук своїх, і розбив їх перед очима вашими. І [вдруге] упавши перед Господом, молився я, як раніше, сорок днів і сорок ночей, хліба не їв і води не пив, за всі гріхи ваші, якими ви згрішили, зробивши зло в очах Господа [Бога вашого] і роздратувавши Його; бо я страшився гніву і лютості, якими Господь прогнівався на вас і хотів погубити вас. І послухав мене Господь і цього разу. І на Аарона дуже прогнівався Господь і хотів погубити його; але я молився й за Аарона в той час. Гріх же ваш, який ви зробили, — тельця я взяв, спалив його у вогні, розбив його і всього стер до того, що він став дрібним, як порох, і я кинув порох цей у потік, що тече з гори (Втор. 9:13-21).

Доки ми будемо гнівити Господа Бога? Нам якось байдуже Господь. Нам треба помститися ближньому, а Господь не хоче бути катом на наше замовлення, ми хочемо у сауну, а Господь не схвалює, ми хочемо машини виняткової, а небо не дає грошей…

Пандемія дана це вже кінець, чи тільки початок гніву Божого. А хто з нас хоче бути кращим?

+ Данило, митрополит Чернівецький і Буковинський (ПЦУ)

Дорогі отці, дорогий Український народе не створюймо свідомо собі проблеми на основі Церкви. Імперія, якою ми були полонені, розвалилася. Історія знає багато суспільних перемін. Імперії створювалися і розвалювалися, але не без Божого провидіння. Назвімо до прикладу імперію Олександра Великого. Вона розділилася на чотири імперії, але ізраїльський народ не звертав на це уваги, а жив, – з кривдами, муками, у боротьбі з неправдою, – але своїм релігійним духовним життям. Народ ізраїльський не поривався за підпорядкування владі імперії.

Війна в нашій уяві завжди є зло, пролиття крові, руїна житла, а найтяжче переміна психології людини. Це завжди трагедія, травма душевна. Але це в наших судженнях. Ми щось недобачаємо. Олександр Македонський, будуючи імперію, зруйнував кордони дрібних держав і всюди насадив грецьку мову і культуру. Та коли Христос прийшов благовістити Євангелію, то дорога для проповіді Євангелії Христової була відкрита завдяки грецькій мові. Тільки тоді проповідники Христової Євангелії зрозуміли користь геополітичних змін. Мова Євангелія була доступна для всіх сусідніх народів Юдеї. Невже на землі щось робиться без Божого благовоління? Ми зараз не вміємо побачити Божої дії на благо суспільства, а наші нащадки побачать і засудять нас, що ми протестуємо Українську Церкву, яка відродилася не без волі Божої.

Імперія вмирає. Ніхто не може вирятувати її від ганебної смерті. Вона сама собою задихається, у власному безладі. Це властиво пихатій імперії. Безбожна імперія захотіла гараздувати, розкошувати без Бога, без Божої моралі. Так в безпорадності гинули всі імперії. Про це свідчить історичний досвід. Після розвалу імперії життя людське якось формується і продовжується. Ми свідки і очевидці фатального розвалу гордої імперії, яка претендувала на світовий, на планетарний розмах. Після її розвалу у нас життя якось налагоджується. Немає потреби плакати за померлою імперією.

Коли розвалилася безбожна імперія, то її вірні сини, що присмокталися до її блага, не встигли нагребти жиру, не очікували, що так скоро їх відлучать від ситних грудей, прийнялися проклинати тих, які на їхню думку розвалили «большую страну». Для віруючої людини було дуже смішно. Богоборці були не кваліфіковані атеїсти. Якщо Бога немає, немає духа за вченням атеїзму, навіщо прокльони? Хто їх виконає? Хто змусить винуватих, проклятих страждати, гинути? Духа ж немає.

Ми пережили розвал системи імперії, але життя продовжується. Господь ще благоволить до зіпсутого людства планети. Людство повинно прийняти ту систему, яку Господь подасть в іншій політичній структурі. Ми говоримо переміг той чи інший, а перемагає той, хто бореться за святу правду. Святе Письмо подає, що коли денниця проголосив заклик за трон в Небі на сході, проти нього виступив слабший за денницю силою архистратиг Михаїл, але за правду в Бозі; і перемогли слабші (Іс.14:13). За зразком небесної боротьби відбувається протиборство на землі і перемагає той, хто стоїть на стороні святої правди і Бога. Після розвалу імперії налагоджується інша система існування. Система мусить бути. Людство в цьому світі не вміє інакше жити. Ми мусимо визнати те, що Господь дозволяє. А Господь дає те, що ми заслужили; те, що ми здатні сприйняти, в чому зуміємо духовно визріти.

Пророк Захарія настановляє, що прогнівався Господь на батьків ваших великим гнівом. І Церква сьогодні зобов’язана сказати і каже слова Божі з уст пророка Захарії: так говорить Господь Саваоф: наверніться до Мене, … і Я повернуся до вас, … Не будьте такими, як батьки ваші, … вони не слухали і не дослухалися до Мене. Батьки ваші — де вони? (на жаль загинули на чужині, в полоні) Слова Мої і визначення Мої, які заповів Я служителям Моїм, пророкам, хіба не осягли батьків ваших? і вони наверталися і говорили: «як визначив Господь Саваоф вчинити з нами за нашими шляхами і за нашими ділами, так і вчинив з нами».

Господь карає і милує як люблячий Батько. Коли Господь хотів піднести народ ізраїльський в честі серед народів, то допустив, щоб їх поневолив Єгипет. А потім на Єгиптянах показав силу і славу істинного Бога, чим утвердив у вірі народ ізраїльський і багато сусідніх народів поневолі змусив визнати, що Бог ізраїльський є Бог Сотворитель неба і землі.

Господь покарав народ, але покаранням утвердив у вірі і знову милосердиться над Своїм народом. Чи не бачимо, що теж саме переживає і український народ. Господь Бог устами пророка знову промовляє до нас сьогодні. «Возревнував Я за Єрусалим і за Сіон ревністю великою; і великим обуренням обурююся на народи, які живуть у спокої; бо, коли Я мало прогнівався, вони посилили зло. Тому так говорить Господь: Я повертаюся до Єрусалима з милосердям; у ньому спорудиться дім Мій, — говорить Господь Саваоф» (Зах.1:10). Не примушуймо Бога дуже прогніватися, послати велике покарання на нас.

Господь промишляє про всі народи, в тому числі й про Український народ. Український народ до появи Росії мав велике минуле. З могутньою Візантійською імперією говорив як рівний з рівним. Коли князь Володимир хотів хреститися сам і хрестити Русь, то розмова була на рівних. А потім Москва почала підніматися, наступила доба панування Московії. Тепер Росія мусить впасти як впала Візантія. Візантія хотіла за рахунок християнства розширювати межі імперії. Помилилася. Христос не прийшов будувати владолюбцям імперії, а спасати людей поневолених пеклом. Так Росія поставила Церкву Христову, а може й Самого Ісуса Христа на сторожі своєї атеїстичної імперії. Хто хотів бути єпископом в Російській Церкві, той мусів їхати за кордон, в чужу державу і там виконувати якісь політичні доручення і тільки після того, як виконав, назвемо це «дипломатичним дорученням», міг стати єпископом російської Церкви. Єпископів на кордоні не перевіряли, бо вони виконували доручення імперії. Через те сьогодні такі рясні сльози за імперією. Вони доручення виконали, а благо не отримали. Господь імперію розвалив і вони залишилися обманутими. Хоч єпископами стали, але не отримали ще те, що їм обіцяли. Так, коли будемо служити імперії не приймемо нагороди в небі (Мт. 6:16).

Пророк Захарія побачив: ось летить сувій. І сказав ангел мені: що бачиш ти? Я відповів: бачу сувій, який летить; … Він сказав мені: це прокляття, що виходить на лице всієї землі; бо всякий, хто краде, буде знищений, як написано на одному боці, і всякий, хто клянеться неправдиво, знищений буде, як написано на другому боці. Я навів його, — говорить Господь Саваоф, — і воно ввійде у дім злодія й у дім того, хто клянеться Моїм ім’ям неправдиво, і перебуватиме у домі його, і знищить його, і дерева його, і камені його (Зах.1).

Злодії і брехуни згідно пророцтва Захарії будуть засуджені — чи це мирянин чи чиновник у кабінеті, чи священик, чи єпископ. Господь винятку не зробив. Скільки неправди вилилося на Українську державу, на українську мову, на українську Церкву, на Український Народ протягом лише останніх тридцяти років. Невже Господь не бачить? Мова базарна… Церква катафальна… Томос – термос…

В такій грі криється дуже велика небезпека. Так в Росії переписувачі Церковних книжок наробили помилок, а коли книги виправили, частина росіян виправленого тексту не визнали і залишилися старообрядцями. Цей розкол вже існує кілька століть. Пекло не дрімає. Злий дух будь-яким методом відриває від єдності Церковної, щоб людину погубити. Так народ ізраїльський дві тисячі років чекав на прихід Месії, а коли Месія прийшов, то вони Його розіп’яли і чекають на іншого месію, на антихриста. І вони це роблять свідомо, бо вже за дві тисячі років побачили, що все діється робиться так як Христос передрік. Невже й ми, українці будемо собі на сором, на ганьбу нашим дітям в Церкві плакати за атеїстичною імперією і робити розлад у суспільстві?

Дорогий Український народе, не ганьбімо історії України. Невже не віримо, що над Україною чуває ласкаве Боже провидіння. Імперія дуже спритно захищає свої інтереси нашими руками. Своїми руками перевернула нашу історію і нею нашу свідомість. Навчила нас ненавидіти свою культуру, свої традиції, звичаї властиві українцям. Всі історичні цінності, які могла досягнути, знищила або вивезла в Росію. Бібліотеки, архіви в Києві палила, пограбувала Чернівецьку бібліотеку, музеї, архів, між якими була й грамота боярина з історичною згадкою міста Чернівці. У Церкві всі посадові місця в Україні займали росіяни.

Але не біймося, Господь карає і милує. Він каже: «Я визначив покарати вас, коли батьки ваші прогнівали Мене, і не відмінив, так знову Я визначив у ці дні зробити добре Єрусалиму і дому Юдиному; не бійтеся!» Коли ми молилися в російській Церкві, яка стояла на сторожі богоборчої імперії, то Господь терпів нас, а тепер дав нам свою Українську Церкву. Невже буде великий ущерб, якщо ми будемо хвалити Бога в українській Церкві, українською мовою, приносити Йому поклони, молитви, служити Йому? Це ж те саме святе Православ’я, визнане світовим Православ’ям. Але Господь ще святішого служіння вимагає від нас, якому нас імперська Церква не вчила. «Ось діла, які ви повинні робити: говоріть істину одне одному; за істиною і миролюбно судіть. Ніхто з вас нехай не думає у серці своєму зла проти ближнього свого, і неправдивої клятви не любіть, бо все це Я ненавиджу, — говорить Господь» (Зах.8:14-17).

Дорогі парафіяни, Господь хоче, щоб ми були людьми правдомовними, бо хоче, щоб ми, усі Христові Церкви, всі хто сповідує віру у Господа Бога, були в Бозі разом. У вічності не буде бундючності імперії, тюрми народів, а буде Господь в простоті, Котрий в любові керуватиме народом Божим, правдомовним. Ісус Христос — Цар Неба і Землі, Правитель Небесного Царства, але Він за немічних, безталанних Себе поставив жертвою, а немічних милує. Невже самодержавці так жертвували собою за народ, що ми десятиліттями плачемо? Може ми захопилися боротьбою та надто далеко зайшли і нам зараз не з лицем визнати свою помилку, але краще сьогодні зупинитися, вийти з брудної гри аніж мають нащадки століттями трусити нашими могилами і проклинати, пожинаючи гіркі наслідки.

Протягом останніх тридцяти років віщуни, схимники Українсько-Російської Церкви передрікали якесь майбутнє Церкви, України та собі на кривду і на сором не вгадали. Бо терафими говорять пусте, і віщуни бачать неправдиве і розповідають сни облудні; вони утішають пустим; тому вони бродять як вівці, бідують, тому що немає пастиря (Зах.10:2). Пророк Захарія застерігає: «Нехай мовчить усяка плоть перед лицем Господа! Бо Він піднімається від святої оселі Своєї».

Апостол Павло, коли Господь явився йому, горів бажанням переконати своїх ізраїльтян, братів по крові, що Христос є істинний Месія.

Пророк Давид так попереджував своїх сучасників про прадідні помилки: «Не робіть жорстокими сердець ваших, як у Мереві, як у день випробовування в пустелі, де спокушали Мене батьки ваші, випробовували Мене, хоч бачили діла Мої» (Пс. 94:8-9)

Дорогий Український народе, не розпинаймо своє майбутнє, майбутнє Української Церкви. Потрудімось Богові на славу і своєму українському народу на користь і на спасіння, будуючи державу – Україну, розбудовуючи Православну Церкву нашого українського народу. Якщо ми десь оступилися чи обрали помилковий шлях, то такі помилки виправляються і не залишать ні рубців ні травми. Невже мало досвіду? Ми ж бо маємо вже історичну травму. Греко-католицька церква Польщею нав’язана і тіло української Церкви кровоточить по сьогодні. У кожній громадській організації є по католикові і вже процес боротьби за українську справу складніший. Вони претендують на місце української церкви, але з духом іншої церкви, іншого народу. Московська заноза не буде краща, хіба ще гірша. Доведімо свою християнську, якщо не Христову, любов до свого народу. Христос не дозволяв собі забрати хліб у дітей і кидати псам, а казав, що прийшов до загиблих дітей. Невже ми не чуємо, що Христос сказав? Апостол Павло з любові до свого народу ладен був пожертвувати своїм Небесним благом. Наслідуймо цей найяскравіший приклад любові до своїх, якщо не бачимо любові Христовою до своїх. Не забираймо духовний хліб у свого народу. Чомусь ми полюбили мачуху більше ніж рідну мати. Мачуха нас любить, коли ми її звеличуємо, а коли ми страждаємо, мачуха не бачить, навпаки, радіє. Росія має липованів, ми маємо греко-католиків. Отці, не залишить нам ще й проросійських українських липованів? Щоб не було це «постійною засідкою для святилища і злим дияволом для Ізраїлю» (1 Мак.1:36).

+ Данило, митрополит Чернівецький і Буковинський (ПЦУ)

Київському  і всієї України

На загальних єпархіальних зборах митрополит Данило повідомив, що подав заяву Вашому Блаженству на звільнення.

Ми обговорили цю ситуацію і звернули увагу на те, що Владика Данило був учасником першого установчого Собору УАПЦ 5-6 червня 1990 р. Враховуючи його заслуги перед Українською Православною Церквою і те що згідно Статуту ПЦУ єпископ займає кафедру пожиттєво, все духовенство єпархії висловило свою думку, що владика передчасно , поступаючись певним емоціям, хоче покинути єпархію. Одноголосно переконували владику відкликати заяву.

Просимо Ваше блаженство і Синод підтримати наше прохання і залишити Владику на архієрейській кафедрі Чернівецької єпархії.

6 липня 2020 р..Б.

Від імені загальних єпархіальних зборів:

Секретар зборів

Священики:

Отже, одним з таких інформаційних ресурсів, який на перший погляд здається цілком нейтрально-правдивим, є проект «Золото Церкви, мирський погляд на церковні гроші». Ретельно приховав своїх власників та редакторів, цей сайт виставляє на загальний огляд «багатство духовенства», яке взяте з відкритих державних реєстрів. При цьому організатори навіть не спробують щось з’ясувати у тих (чи про тих), чиї майнові статки виносяться на загал або навпаки звістки про майно яких відсутнє в реєстрах. Ми спробували провести невелику перевірку інформації, адже дехто з архієреїв ПЦУ, вказаних на цьому ресурсі як «супербагатії», нам добре знайомій. Першим на наше прохання пояснити ситуацію, відгукнувся один з найстаріших архієреїв ПЦУ, митрополит Чернівецький і Буковинський Данило (Ковальчук).

Довідка: митрополит Данила (Михайло Степанович Ковальчук) народився 15 травня 1949, с.Голинь, Івано-Франківська область). У 1963 р. закінчив восьмирічну школу, вчився у вечірній школі (11 класів), працюючи водночас у Калуському ремонтно-дорожньому відділі Брошнівського деревообробного комбінату, а в 1970 вступив на денне відділення Московської Духовної Семінарії. Після прийняття сану в 1972 перейшов на заочну форму навчання, закінчивши семінарію 1976.

28 квітня 1990 одним з перших кліриків РПЦ прийняв сан єпископа в УАПЦ з титулом «Чернівецький і Буковинський». Хіротонію звершили єпископи Василій (Боднарчук), Іоан (Боднарчук) та Андрій (Абрамчук). Був учасником Об’єднавчого собору УПЦ 25 червня 1992 року як єпископ Чернівецький і Буковинський.

З 16 грудня 1992 року — архієпископ Чернівецький і Буковинський УПЦ КП, а 20 вересня 1994 року піднесений у сан митрополита. За його єпископства в єпархії збудовано до п’яти десятків храмів. Серед них — два монастирі, у Шипинцях і Васловівцях. З 15 грудня 2018 р. – архієрей Православної Церкви України.

За своє служіння Україні відзначені державними нагородами: Орденом «За заслуги» 3 ступеня (2006 р.) та Орденом «князя Ярослава Мудрого» 5 ступеня (2008 р.).

Пряма мова Високопреосвященного митрополита Данила:

Казав Ісус Христос, що Ви будучи злі, випадково можете добре переказати чиєсь. Все це, що Ви вище сказали є майже правда.

Про моє майно скажу Вам сам особисто.

У с. Васловівці я мав ділянку, яку подарувала Церкві в моїй особі стариця Катерина, племінниця блаженної пам’яті святителя Євгена (Гакмана). На цій ділянці ледве влазив храм монастиря Преображення Господнього. Це ділянка, де була садиба митрополита Євгена. Її я передав Церкві, написавши дарчу. Наступну ділянку Церква купила, здається на моє ім’я. А якщо сказати іншими словами, то заради потреби Церкви, честі митрополита Євгена я відважився використати моє ім’я. Ділянки отримав і як годиться подарував їх Ісусу Христу в честь Його Преображення. Тоді у вузькому колі була усмішка, яка не набула широкого розповсюдження: митрополит будує монастир для митрополита. Тепер тут побудований жіночий монастир на честь Преображення Господнього. Іншого майна у с. Васловівці не було і, як Ви чуєте, немає. Воно стало майном Ісуса Христа.

Друга ділянка в с. Голинь. На цій площі буде чотири, а може й п’ять ділянок. Я багато разів просив сільську раду, а вони мені відпускали по п’ять, десять, тридцять соток. Колись греко-католики войовничі вигнали родину зі сільського храму, не було родині де ні похрестити дитину, ні шлюб взяти, ні похоронити. Тоді ми взяли ці невжитки, урочище. Це була батьківська земля. Ми відважилися побудувати там будь-що, щоб обслужити родину. Скажу, що не тільки я, а ми з родиною цю землю подарували Пресвятій Богородиці і Вона є власницею даної ділянки. На цій ділянці будується чоловічий монастир в честь Благовіщення Пресвятої Богородиці. Нині родина і всі, кого вигнали греко-католики з храму, і  хто захотів приєднатися до благородної справи, – будівництва монастиря, мають де похрестити, помолитися і вдоволити всі свої духовні потреби.

Третя ділянка у с. Голинь. Це є батьківська спадщина: хата і город. Вибачте, але й це майно мені вже не належить. Я лишився єдиний спадкоємець, а вік мене переконує, що мені вже не довго, і я подарував цю ділянку зі всіма будовами родині. Нехай користуються.

Моє майно – це все те, що Господь Ісус Христос і Богородиця поклали у мені. І то не моє, а Господнє. Я ним користуюся. Мабуть, як властиво людям, не вдячний Богу, а користуюся. Не вмію присвятити те, що мені Бог дав, Богові на славу. Це моя вина.

Щодо іншого майна, дорогі наклепники, дозвольте я використаю стару радянську усмішку:

В колгоспі народилося п’ять поросят. Правління колгоспу каже, що це не добре такий давати звіт у Москву, бо замало. Допишімо ще п’ять і це буде нормально. І дописали. У Москві поглянули і кажуть: добре, є що поділити. Двоє поросят для Куби, двоє для Афганістану, а одне для Москви, а п’ять їм все-таки лишиться. Ось так багатіли колгоспи у радянський час. Дорогі наклепники, все що було реально, не можу Вам подарувати, бо воно вже має своїх власників – Ісуса Христа, Богородицю і когось там з родини. А все решту майно, про яке Ви засвідчили, заберіть будь ласка собі. Ключі в дверях, а документи в квартирі на столі. Усе на Вас чекає уже давно. Погляньте як Ви розбагатіли в одну мить. Усе таки Ви не покривджені. До того майна ще Ви набули титул наклепника і гріх, а може й стали штатним слугою злого духа. Застерігаю Вас, благаю не залиште оце майно, надбане Вами, своїм дітям чи онукам. Приступайте і покутуйте свою вину, бо їм прийдеться туго, буде їм сумно жити….

Підготоване: «Православний Центр св. Івана Богослова»

PS. Ми готови надати слова й іншим архієреям ПЦУ, яких незаслужено було ображено антицерковними ресурсами.

У радянської Росії, ніби християнській країні, запанував войовничий атеїзм. Зі спогадів та й з акту канонізації новомучеників (рішення Синоду РПЦ про канон новомучеників від 29 травня 2013 р. Журнал Священного Синода №57) маємо живе підтвердження цього.

Російсько-совєтський атеїзм завів державу і Церкву в нікуди. Підтвердженням того може бути Собор 1948 року під протекторатом Сталіна, який хотів забрати від Константинополя першість серед православних, а насправді совєтський атеїзм убивав Церкву у себе, в Росії.

Царських єпископів, вірних православ’ю, які не пішли за Сергієм (Страгородським) і ним проголошеною радістю з успіхів товариша Сталіна, заслали на Соловки, а вони там зібралися і заборонили єпископів, вірних совєтській владі, та наклали на них анафему. Російська Церква захиталася перед фактом утрати апостольської переємності.

Держава і Церква прийшли в нікуди. Генеральний секретар ЦК КПСС і президент СССР Михаїл Горбачов проголосив демократію як вихід з безвихіддя. Ця демократія здавалася фіктивною, але на думку ініціаторів, повинна була активізувати проголошену перебудову і зміцнити російську імперію. Однак імперія, яка хитала світом, на сором Росії, розвалилася без жодного вистрілу. Христос казав: «І ти, Капернауме, що піднявся аж під небо, провалишся в саме пекло…» (Мт. 11: 23). Проголошена демократія зв’язала руки охоронців імперії. Окуповані народи почали підносити національні прапори свободи, в тому числі було піднесено прапор України в Києві.

Його Святість, блаженної пам’яті, Патріарх Мстислав, будучи за океаном ще митрополитом Української Церкви, думав, як Українську Автокефальну Православну Церкву, яка втекла від совєтської влади за кордон, повернути на рідні терени, в Україну.

У совєтський час священик Богдан Михайлечко, родом з Турківського району Львівської області, здобув богословську освіту і вирішив бути священиком у Литві, звідки було легше виїхати до Америки. Він виїхав і служив священиком у митрополита Мстислава, майбутнього першого Патріарха Української Церкви.

Коли Михайлом Горбачовим була проголошена демократія, митрополит Мстислав посилає священика Богдана Михайлечка в Україну для створення ініціативної групи з відродження Української Церкви. Він приїжджає в Київ у лютому 1989 року. Там створюється Комітет сприяння відродженню У(А)ПЦ, який намагається зареєструвати Церкву, або переконати когось зі священиків вийти з московського підпорядкування і проголосити про вихід з РПЦ. За три місяці це не вдалося зробити в Києві. Тоді ініціативна група отця Богдана Михайлечка переноситься у Львів і починає там свою працю. Від травня до серпня о. Богдан Михайлечко зі своїми соратниками зуміли переконати протоієрея Мирослава Максимовича і протоієрея Володимира Ярему, щоб ті вийшли з московського підпорядкування і проголосили себе автокефальними.

На той час греко-католики ожили, вийшли з підпілля і почали відроджувати свою, Греко-Католицьку Церкву. Наглими методами кожного тижня вони захоплювали храм за храмом, село за селом. Галичина стояла перед фактом знову бути поневоленою католицизмом, а може і Польщею. Була небезпека розділення України. У Польщі вільнодумці писали гасла, вели диспути, що Галичина належить Польщі, бо вона ніколи не відвоювала себе від Польщі і не має юридичного документу про незалежність від Польщі, тому після розвалу Союзу знову мусить належати до Польщі. Це дуже лякало українців. Галичани, які пам’ятали жорстоке панування польської влади, а саме лякала Греко-Католицька Церква, яка в час свавілля влади співпрацювала з польською державою і вбивала всякий дух, всяку українську свідомість.

У 1989 році була виряджена делегація галицького духовенства Православної Церкви до Києва, на переговори з екзархом Російської Церкви в Україні митрополитом Філаретом, щоб захистити православних Галичини від поневолення греко-католиками та поляками. Переговори завершилися повною відмовою митрополита. Делегація повернулася ні з чим.

5 серпня 1989 року на святкування ікони Почаївської Богородиці була послана наступна делегація до екзарха України, який служив у Почаєві в монастирі. І там було заявлено екзархом: «Нє било, нєт і нє будєт Украіни!». З цими словами він підняв крісло й так ударив ним об землю, що воно розсипалося. Весь гнів через Українську Церкву вилився на крісло.

Православні галичани зрозуміли, що ні захисту, ні допомоги від екзарха не буде, і взялися самі себе захищати. Коли у липні 1989 року греко-католики захоплювали кафедральний Святовоскресенський собор Івано-Франківська, там виявилося 90 православних священиків. Здається була середа. Зібрані священики обрали ініціативну групу – Комітет по захисту православ’я і проповідування ідеї автокефалії у складі протоієрея Василя Вепрука (голови) та Дмитра Катерліна (помічника). Пізніше о. Василь замість Катерліна взяв помічником о. Мирона Сас-Жураківського та секретарем о. Івана Коржинського. Працю на захист православ’я та автокефалію благословив блаженної пам’яті архієпископ Івано-Франківський і Коломийський Макарій (Свистун), архієрей Російської Православної Церкви, який не з переказів, а на власні очі бачив жорстокість і несправедливість греко-католиків. Коли греко-католики захоплювали собор архієпископ Макарій оголосив голодовку, робив на міжнародному рівні спроби зупинити агресію греко-католицьких фанатів, звертався до патріарха в Москву та екзарха в Київ, до папи Римського у Ватикан, але сподіваних результатів це не дало. Всі мовчали. Галичина була кинута на розтерзання перевертнів. Архиєпископ Макарій після служби Божої сів на горне місце в повному архієрейському облаченні і благословив кожного священика, які підходили до нього, з настановою створювати автокефальну Церкву з запевненням, що я у екзарха вас підтримаю. Через це екзарх заборонив його у священнослужінні на деякий час.

Організований комітет по захисту Православ’я в Галичині почав працювати. Було скликано три собори духовенства Івано-Франківської єпархії; в селі Хриплин, селі Черніїв і місті Галич, які показали, що є потуга, здатна себе захистити. Духовенство і комітет почали шукати єпископів, які б могли дати сан єпископський, а кандидати на єпископів були. Знайшли єпископа Севастіана Російської Церкви, який перебував на спокої. Він при першій розмові погодився дати сан Українській Церкві, а наступного дня відмовився з переляку.

Ініціативна група на Львівщині та Івано-Франківщині продовжувала шукати архієреїв, які могли б дати єпископський сан. Єпископ Житомирський і Овруцький Іоан (Боднарчук), над яким знущався екзарх України, погодився очолити парафії у Львові і боротьбу за вихід з російського поневолення та відродження Української Церкви. Уже був один свій єпископ. Погодилися взяти участь у хіротоніях архієпископ Волинський і Рівненський (невдовзі Сімферопольський і Кримський, Дніпропетровский і Запорізький) Варлаам (Ільющенко) з Українського екзархату РПЦ та єпископ Яснополянський Вiкентiй (Чекалін) з Російської Катакомбної Церкви.

31 березня 1990 р. висвятили єпископа Тернопільського і Бучацького Української Автокефальної Православної Церкви Василія (Боднарчука), 7 квітня – єпископа Івано-Франківського Андрія (Абрамчука), в кінці квітня – єпископа Чернівецького і Буковинського Данила (Ковальчука), 29 квітня – єпископа Ужгородського і Виноградівського Володимира (Романюка), 19 травня – єпископа Луцького і Волинського Миколу (Гроха), 22 травня – єпископа Чернігівського і Сумського Романа (Балащука). Всього – 7 єпископів. Уже було з ким, і кому, і для кого скликати Собор. Треба було заявити про себе у Раду в справах релігій. 5 єпископів У(А)ПЦ предстали у цій раді в Києві 14 травня 1990 р.

Православні галичани з Івано-Франківської області від Братства Андрія Первозванного їхали до Москви в Раду по справах релігій, якою тоді керував Юрій Христораднов, і просили зареєструвати Статут У(А)ПЦ. Тоді він уголос сказав те, чим живе Росія взагалі: «Ви хохли, ви фанати Ісусови, ви с Ісусом рождаєтєсь; єслі вас визнать, то всє остальниє будут нікто».

5-6 червня 1990 року відбувся організаційний Собор духовенства і мирян, на якому У(А)ПЦ було проголошено Патріархатом і обрано митрополита Мстислава (Скрипника) Патріархом Київським і всієї України.

Справа була зроблена і зіграла свою роль: Українська Церква атестувала себе як Патріархат і як незалежну Церкву. Це зупинило греко-католицький шовінізм та католицизм. Почалася гра – канонічні-неканонічні, благодатні-неблагодатні. З екзархії місцеблюститель Російської Церкви Філарет бруднив Українську Церкву на всі заставки: «Неблагодатні, неканонічні, сточна яма, гноянка, каналізаційна яма».

Що хто не казав, чим хто не таврував Українську Автокефальну Православну Церкву (Київський Патріархат), але Церква свою святу справу зробила. Почали приєднуватися парафії з усієї України, народ почав чути, що є свій Патріарх, є свій єпископат.

Екзарх мірявся бути московським патріархом. На його думку, він був першим претендентом на цю посаду. Є кулуарні розмови, що він за підрахунками голосів переміг, але в Москві не могли погодитися, щоб представник колонії керував Церквою імперії. Екзарх позаглядавши на престол, золотом кований, продовжував воювати проти Української Церкви, перейменував екзархат на Українську Православну Церкву, а тоді захотів для так званої Української Православної Церкви випросити в Москві автокефалію (незалежність) і бути її патріархом. Та єпископи і духовенство не вірили йому і не пішли за ним, а викинули його за штат. Він думав, що збудує Церкву єдиним словом, збирав Собор, конгрес по обороні так званої Української Православної Церкви, та все виявилось програшним.

Коли Російська Церква виклала за штат екзарха, який утратив у неї довіру, тоді депутати Микола Поровський, Павло Мовчан, Богдан Тернопільський, Лариса Скорик, Василь Червоній з ініціативи Леоніда Кравчука почали бігати до наших єпископів, щоб прийняли екзарха Російської Церкви в У(А)ПЦ, яка на той час уже мала 16 єпископів. Практично Українською Церквою вже була охоплена вся Україна. Єпископи в окремих єпархіях повнокровно працювали. Навіть папа Римський Іоан-Павло ІІ сказав, що це дуже серйозна альтернатива Греко-Католицькій Церкві.

Український екзархат Московського Патріархату мав тільки 13 єпископів.

25 червня 1992 року відбувся об’єднавчий Собор, на якому приєдналися два єпископи Російської Церкви до 16 єпископів Української Церкви, Патріархом якої був блаженної пам’яті Мстислав.

На першому організаційному Соборі були присутні депутати Верховної Ради України Іван Драч, Сергій Головатий, Лесь Шевченко та інші. Лесь Шевченко вирішив питання про дозвіл відправити подячний молебень в святій Софії м. Києва за вдале проведення Собору нашої Церкви. Також у соборі святої Софії 18 листопада 1990 року відбулася інтронізація Патріарха Київського і всієї України Мстислава.

16 вересня 1990 року на Буковину приїхав політв’язень радянського режиму Левко Лук’яненко. Чернівецька єпархія У(А)ПЦ запросила митрополита Іоана (Боднарчука) і єпископа Володимира (Романюка) з візитом на Буковину. 16 вересня в селі Мамаївці, у храмі Покрови Богородиці відбулася архієрейська хіротонія архімандрита Антонія (Масендича) в єпископа Рівненського і Житомирського. Того дня в Чернівцях на стадіоні біля ріки Прут відбувся велелюдний мітинг з нагоди приїзду Левка Лук’яненка з участю владик і священиків У(А)ПЦ.

Коли Українська Церква була проголошена Патріархатом, почався процес переходу парафій до Української Церкви, особливо активний у Галичині. Тоді греко-католики поставили блокаду на реєстрацію парафій У(А)ПЦ. Львівська єпархія У(А)ПЦ в 1991 р. була змушена двічі за літо виїжджати з пікетом до Верховної Ради України, щоб змусити державні органи реєструвати наші парафії. Голова Верховної Ради України Леонід Кравчук пообіцяв реєструвати, а сама У(А)ПЦ вже була зареєстрована ще 23 жовтня 1990 року. Львівська єпархія зламала католицьку блокаду. До жовтня 1991 року на Львівщині було зареєстровано 440 парафій.

Дивно було, що блаженної пам’яті Патріарх Мстислав, приїхавши в Україну, так органічно не сприймав екзарха РПЦ в Україні, що не дозволяв своїм устам промовляти його ім’я, тільки називав «той, той». Ми вже розуміли що йде мова про екзарха Російської Церкви в Україні.

Після смерті Патріарха Мстислава на Всеукраїнському Православному Соборі 21 жовтня 1993 року був обраний Патріархом Київським і всієї Руси-України Володимир (Романюк). Патріарха Володимира обирали у святій Софії в Києві й інтронізація була теж там 24 жовтня.

Наступного Патріарха обирали у Володимирському соборі 22 жовтня 1995 року. Ним став митрополит Філарет. Там же й відбулася його інтронізація.

Вітаю всіх, які повірили нам і трудилися, з перемогою.

Підготовано «Православний Центр св. Івана Богослова» м. Чернівці

Нажаль, отаку святу силу віри, чесноту вічної непорочної святості, ми вміємо трансформувати у принизливий фанатизм, у якусь уособлену виняткову індивідуальну віру, яку нам треба застосувати тільки там, де нам хочеться і де нам дуже необхідно комусь щось довести, хоч воно і не згідне з волею Божою. Віра, за словом Самого Ісуса Христа, здатна гори переставляти, але вона повинна бути повна довіри Провидінню Божому, тобто ніколи не обурюватися, не вимагати свого – «я не хочу так, мені треба отак».

Ми обмежені і не бачимо майбутнього, ми хочемо так, як ми знаємо, але те, як ми розуміємо, не має майбутнього, ми не здатні бачити близького чи далекого завтра. А Господь бачить майбутнє кожного (доброго і злого), і веде нас до чесноти і святості, готуючи нас стати спадкоємцями Його блага у вічності. Віра, за словом Ісуса Христа, може «гори переставляти»  (Мк. 11:23). «Хто скаже горі цій двигнися і кинься в море, і не засумнівається, то Господь виконає, але не сьогодні, вже, але коли і як угодно Богу. Авраам, коли бачив гору гріха, пекло содомське, просив Господа Бога про Спасителя Світу (Бут.18:18). «І Господь послав Спасителя, Якого виблагав Авраам, через дві тисячі років. Авраам, отець ваш, був би радий побачити день Мій; і побачив, і зрадів» (Ін.8:56). Апостол Павло віру Авраама похваляє: І увірував Авраам, і це вмінилося йому у праведність. Вiра ж є здiйснення очiкуваного i впевненiсть у невидимому… Вiрою пiзнаємо, що вiки створенi Словом Божим, так що з невидимого сталося видиме‚ вiрою Авель принiс Боговi жертву кращу, нiж Каїн, нею дiстав свiдчення, що вiн праведний, як засвiдчив Бог про дари його… Вiрою Енох переселений був так, що не бачив смерті; i не стало його, тому що Бог переселив його. Бо ще до свого переселення вiн мав свiдчення, що догодив Богу. А без вiри догодити Боговi неможливо, бо треба, щоб той, хто приходить до Бога, вiрував, що Вiн є, i тим, хто шукає Його, дає винагороду. Вiрою Hой, дiставши одкровення про те, що було ще невидиме, побожно приготував ковчег для врятування свого дому; нею осудив вiн увесь свiт i зробився спадкоємцем праведности через вiру. Вiрою Авраам скорився поклику йти в країну, яку мав одержати у спадок, i пiшов, не знаючи, куди йде. Вiрою жив вiн на землi обiтованiй, як на чужiй, i жив у наметах з Iсааком та Яковом, спiвспадкоємцями тiєї ж обiтницi; бо вiн чекав мiста, що має основу, художником i будiвничим якого є Бог. Вірою i сама Сарра‚ неплідна‚ одержала силу прийняти сім’я i, незважаючи на вік, народила, бо знала, що вірний Той, Хто обіцяв (Євр.11:1-12).

Віруюча людина повинна бути зосереджена. Вона повинна вірити не зовнішньо, недбало, лише в те, що їй хочеться, а довірити себе всеціло Господу Богу. Так зробив Авраам. Лот, племінник Авраама, теж пішов за Авраамом, але не встояв у вірі. Отак ми вміємо вибирати. Авраам сказав до Лота: «якщо ти направо, то я наліво» (Бут. 13:9-10). Лот не мав права вибирати, а скоритися перед Авраамом, бо покликаний Богом був Авраам. Лот обрав зелені пасовища. Та спокуса Лотові не була в користь. Господь обирає, але віру випробовує. Так Господь захотів випробувати віру Авраама на його єдиному синові, на якого Авраам очікував майже сто років. Господь благоволив, щоб Авраам приніс сина Богу в жертву. Вірний Авраам не завагався, бо довіряв Господу Богу більше, ніж собі. Господь подвижника випробовує і, якщо подвижник готовий тисячі разів померти найлютішою смертю за ім’я Боже, то йому Господь довіряє. Чи ми здатні на таку жертовну віру, коли ми, за словами апостола Павла, ще «не до крові стояли, проти гріха змагаючись?» (Євр.12:4). Ми маримо творити чудеса вірою, а коли ми недостатні, чи заслабкі для висоти в Бозі, ми, бережи нас Господи від такого, обманюємся магією. А коли обманулися, то які ми щасливі, що повірили, але кому? «Молімося і остерігаймося, щоб вiра наша утверджувалася не на мудростi людськiй, а на силi Божiй» (1 Кор.2:5). Тільки таким відкриває Бог віру і правду Божу Духом Святим 1 Кор.12, 9. Подвизаймося, щоб Дух Святий міг нам відкрити правду Божу з вiри у вiру, як написано: «Праведний вiрою живий буде» (Рим.1:17) Апостол Яків передає нам власний досвід живої справжньої святої віри.

Яка користь, браття мої, коли хто говорить, що вiн має вiру, а дiл не має? Чи може ця вiра спасти його? Якщо брат або сестра нагi i не мають денного прожитку, а хто-небудь з вас скаже їм: «Йдiть iз миром, грiйтесь i їжте,» — але не дасть їм потрiбного для тiла, яка користь? Так само й вiра — коли не має дiл, сама по собi мертва. Але скаже хто-небудь: «Ти маєш вiру, а я маю дiла; покажи менi вiру твою без дiл твоїх, а я покажу тобi вiру мою в дiлах моїх». Ти вiруєш, що Бог єдиний: добре робиш; та й біси вiрують i тремтять. Але чи хочеш ти знати, легковажна людино, що вiра без дiл мертва? Хiба не дiлами виправдався Авраам, отець наш, поклавши на жертовник сина свого Iсаака? Чи бачиш, що вiра сприяла дiлам його, i дiлами вiра досягла довершености? I справдилося слово Писання: «Вiрував Авраам Боговi, i це було поставлено йому в праведнiсть, i його назвали другом Божим». Чи бачите, що людина виправдовується дiлами, а не тiльки вiрою? Так само i блудниця Раава хiба не дiлами виправдалася, прийнявши пiдглядачiв i вивiвши їх iншою дорогою? «Бо як тiло без духу мертве, так i вiра без дiл мертва» (Як. 2:14-26).

Чи не так порожньо і ми вміємо будувати нашу віру, наші відносини з Господом Богом? Сьогодні маємо нагоду побенкетувати у приятеля, завтра у несправедливий спосіб у когось щось нам цікаве відняти, а іншому щось нездорове переказати, а там пожаліти себе та й не зробити Богу поклін, а там поласувати дармовим пригощенням. Невже це є подвиг для запрошення Духа Святого у своє життя? Більшість апостолів дивується з віри Авраама. Дивується і наслідує приклад Авраама. Є чому дивуватися і є кого наслідувати. Авраам покинув обжите місце з усіма умовами і пішов на ворожу ханаанську землю тинятися все життя. Сам не бачив просвітку, ні син, ані онуки його не здобули гаразду на Обіцяній Землі. Вся велич, на яку очікував Авраам, прийшла через дві тисячі років в особі Ісуса Христа. Таку віру Христос власними устами винагороджує, називає Царство Небесне «Лоном Авраама». Лк.16,23. Це винагорода за віру, даровану Духом Святим. Так Христос каже про власний подвиг: Я прийшов кинути вогню на землю і томлюся поки запалає, тобто Христос заснував Церкву у жорстокому світі, який Його катував і вбив. Христос подав нам власний приклад – побудував Церкву на вірі і молився: вогню прийшов кинути на землю… (Лк. 12:49).

Апостол Яків дає нам інші настанови. Знаючи, що випробування вашої вiри дає терпiння; терпiння ж повинно мати досконалу дiю, щоб ви були досконалi у всiй повнотi без усякого недолiку. Якщо ж у кого з вас не вистачає мудрості, нехай просить у Бога, Який дає всiм просто й без докорiв, — i дасться йому. «Але нехай просить з вiрою, нiтрохи не сумнiваючись, бо той, хто сумнiвається, подiбний до морської хвилi, яку вiтер здiймає i розвiває. Hехай не думає така людина одержати що-небудь вiд Господа. Двоєдушна людина нестiйка на всiх шляхах своїх» (Як.1:3).

Невипробувана віра не володіє чудодійною силою. Справді, людина, яка вміє вірувати, має силу оздоровлювати їжу, знаком хреста хвороби зціляти. Апостоли помазували хворих маслом і зціляли (Мк. 6:13). Наша віра буває підноситься, як апостол Яків каже, як хвиля морська, і тут же вітром сумнівів розсівається, не приносячи жодної користі крім крику доведення своєї правоти. Хто сумнівається, той подiбний до морської хвилi, яку вiтер здiймає i розвiває.

Христос показує справжню віру, коли говорить, що місія Його полягає у принесенні Себе у жертву. Апостол Петро переконує Ісуса Христа «нехай не буде з Тобою цього» (Мт. 16:23). Ісус Христос такі співжаління називає спокусою, а тих, які приймають таку місію на себе — сатаною. Так сатана Ісусу Христу за поклін обіцяв дати царство. Отак злий дух вбиває віру в Бога і переконує у протилежному, гріховному.

Сам Христос молиться Отцю Небесному і показує нам, як ми повинні погоджувати своє життя з Провидінням Божим — «Я ж для цього часу прийшов». (Ін.12:27). Так і ми повинні розуміти, що для якоїсь місії нас Господь створив, довірив діло, і обов’язки доручив. Ми не маємо права хотіти те, що ми хочемо, а те, що ситуація вимагає у святому намірі. Ми маємо право вибирати гріховне чи негріховне. Це наш святий обов’язок ухилитися від зла і в доброму встояти. Христос каже: «Якщо можна, нехай чаша ця йде мимо Мене, щоб Я її не пив». Але додає, що воля Божа досконаліша, бачить майбутнє, тому каже «не Моя воля, а Твоя нехай буде» (Мт.26:39-42).

Віру з ділами мала Марія Єгипетська. Вона у Бога не вірила, була вільнодумна, але коли вона повірила в Бога і сказала Богу слово, що йде у пустелю, вона була готова тисячу разів вмерти, а від святого наміру не відступити. Пустеля жорстока, їжі або мало, або зовсім немає. Води зовсім немає, бо це пустеля. Пустеля кишить зміями, голодними левами та іншими хижаками, але Марія повірила Господу Богу, і за сорок вісім років не зрадила довіри Господу Богу. Її віра винагородилася, бо коли їй треба було прийняти Святе Причастя, тоді розлиті води Йордану не стали для неї перешкодою. Її віра тут явила чудо. Вона пішла по поверхні води. Ми не здатні так вірити, як Марія, бо нам нині вигідно так, а завтра бажано інакше. Ми бажання міняємо багато разів на добу, подібно як морська хвиля піднімається і розсівається.

Зараз налякала всю планету пандемія. Господь у Святому Письмі показав звідки береться пошесть. Була війна ізраїльтян з филистимлянами. Филистимляни захопили у полон Святилище Бога Ізраїлевого — Кивот з Херувимами. Господь показав непорядним людям, що Він є Бог Живий і Святий. Филистимляни поклали Кивот Бога істинного до храму їхнього бога Дагона. Господь, як Живий Бог, явив силу у храмі їхньому, і статуя Дагона, в якого вони вірили, і якому служили, не встояла перед живим Богом, впала і розбилася. Господь показав, що Він є Бог. А люди створювали божища, щоб приховати зло, убивати дітей служити розпусті, та іншим звабам і задоволенням гріховним. Коли ідоли були потрощені, тоді почалася епідемія, на тілі людей стали нариви за зневагу живого Бога. Люди зрозуміли, що їх б’є сила Бога Живого, але не покаялися, а недбало викинули Кивот у поле. Не засудити цих людей не можна. Вони знали, що це святиня істинного Бога, але не хотіли служити Господу Богу, віддати належні почесті Живому Богу. Тоді поле закишіло мишами, які з’їли весь хліб. Отака свідома, зухвала, навмисна, байдужа гра змусила людей задуматися. Покарання змусило людину повернутися до здорового розуму. Хитрощі, лукавство, надумані пояснення — все це відпало. Перед фактом стали тілесні немочі вражених наривами людей і зухвало заслужений голод. І тільки тепер людина знаходить у собі власне істинне «я» — я є ніхто, і я повинен схилитися перед Істинним Богом, Який володіє повнотою сили, визнати, що я є ніхто, а Господь — Сотворитель і Промислитель світу і Йому належать почесті. Коли филистимляни це збагнули, то перепросили Господа Бога, в подяку дали золоті дари, і з почестями святиню повернули ізраїльтянам. Тільки тоді епідемія відступила.

Хто з людей нашої планети будь-коли дякував Богу за збереження життя, за дарування розуму, здоров’я тіла і духу, вдачу у підприємницькій, у державницькій справі. Себе нагороджуємо різними вишуканими, високими преміями та почестями героїв. А самі чекаємо, що Господь Бог задарма має подавати нам найкращі дари, а ми маємо цими дарами користуватися і Бога зневажати. Нам здається, що ми створені Богом для того, щоб Бога зневажати. Жінку, взяту у перелюбі, Христос виправдовує тільки тоді, коли вона переродилася. Господь дає їй право ще робити добрі діла, щоб перекрити погані вчинки. «Іди і більше не гріши» (Ін. 8:11). Розслабленого, який тридцять вісім років хворів при овечій купелі, але не покаявся, не виправився, виявився нездатним до добрих вчинків, Христос застерігає: «не гріши, щоб з тобою ще чогось гіршого не сталося» (Ін. 5:14). Чи це ми не ступаємо слідами розслабленого, не виправляємося, не хочемо бути Образом Божим, будувати себе на Подобу Божу, а від падіння до падіння тиняємося. Невже ми заслуговуємо більшого, святішого, ніж завжди ходити у небезпеці невиліковного недугу, епідемій чи й найганебнішої смерті.

«Якщо б ми мали віру, як зерно гірчиці… Це найменше зернятко, а яку силу воно дає людині, Образу Божому» (Лк.17:6). Та ми свідомо не хочемо шукати віри, жити вірою, визнавати Господа Бога, поважати Його, як нашого Сотворителя.

В нашому розумі, в наших міркуваннях, навіть сьогодні, коли ми виховані на євангельській правді, не знайдемо нічого кращого ніж в упалому Адамі. Господь ще в раю застерігає людину, Адама «смертю помреш» (Бут. 2:17). Що й сталося, тобто, гріх, зло посіяло в людині початки недугів і смерті. Коли ми грішимо, то даємо право злу діяти в нас, інакше сказати – гріх викликає силу зла до дії; зло пробуджує задатки хвороби, що вкладені гріхом Адама в нас, тільки не всі в один час. Одні сьогодні, інші завтра. Але зло через гріх має до всіх нас, людей, силу. Дію гріха, через який було Господом сказано «смертю умреш», може змінити тільки покаяння. Каяття і покута можуть позбавити смерть права вбивати нас. Про тих, які покаялися, виправили своє життя і будують життя святе, пророк Осія каже: «смерте де твоє жало, пекло де твоя перемога?» (Ос.13:14). Апостол Павло пояснює нам як зло працює. «Жало смерті – гріх, сила гріха – закон» (1 Кор 15:55). Лиш Божа сила через покаяння здатна врятувати нас від смерті, але тільки, якщо ми зуміємо йти шляхом Розп’ятого Христа. Та, на жаль, ми самі гріхом даємо право силі смерті вбити нас. В Святому Письмі оповідається про покарання народу Божого полоном, війною, наче епідемією. Гріх, зло полонить весь народ, державу. А коли гріхи народ спокутував, тоді народ повертався на батьківщину, відпускається на волю. Приховане зло виходить на діяльність. Зло має право вбивати. Пророк Осія і апостол Павло про це право говорять, що жало смерті – гріх, а сила гріха – закон. Ця сила вбила допотопних людей, Содом, Гоморру… Вона між нами завжди вбиває содомитів, чаклунів, вбивць, розпусників і всіх подібних злочинців зокрема. Ті, які важаться мати віру за словом Ісуса Христа як зерно гірчичне, щоб сказати горі, кинься в море і не засумніватися, ті перемінюють себе, будують богоугодне життя. Гору гріха каянник вірою може вкинути в море милосердя Божого. Силою милості Божої грішник перемагає зло і уникає смерті. Схаменімося, покиньмо гріховне життя, киньмося у море милосердя Божого, а Господь врятує нас від ганебної смерті, смерті епідемії, і з честю поставить нас у славі нашого Спасителя на всю вічність.

Багато аматорів подвигу віри з’являлися та небагато Авраамів і Марій вистояли. Мізер нашої віри, що не витримує міри зерна гірчиці, не перетрансформуймо в фанатизм, бо на місце сподіваного чуда накличемо на себе, як Адам «смертю умреш».

З’явилися й такі нездорові думки про Святі Дари. Настала справжня духовна епідемія. Дехто хоче казати, що Святі Дари можуть передавати інфекцію, вірус. Фантазій може бути багато, а правда одна. Адам був створений досконалою людиною, тобто, без жодного недоліку. Недуги, віруси не мали до нього сили. Але Адам порушив заповідь Божу і дозволив злу ввійти в свою досконалу людську природу (Бут.6:5). З того часу людська природа втратила досконалість, стала носієм зла, зробилася кволою перед недугами, які мають силу полонити її і заподіяти людині смерть (Рим.3:23; 5:12). Неміч, гріх Адама, зло, що вселилося в Адама, передається спадково нащадкам Адама, бо всі нащадки Адама зачинаються в похоті (Рим.5:12). За вину Адама проклята земля (Бут. 3:17). Ісус Христос, як Людина, народився поза похіттю, бо вселився в Пречисте Лоно Діви Духом Святим, тобто, безмужньо (Лк. 1:35). Його природа була Святою до зачаття, в зачатті, в народженні, за життя, в смерті і воскресінні, тобто, була, є і вічно перебуває досконалою, Святою, в Бозі прославленою, обожненою і возсіла на троні праворуч Бога Отця (Мк.16:19). Христос Свої Тіло і Кров, Святості вічності подає вірним і робить вірних святими, обожненими. За словом Ісуса Христа, Святості беззаперечно лікують дух людини (Ін. 6:63). Святу, досконалу духовну людську природу, яка володіє святою досконалою вірою, ніяке зло не може насилувати вірусом чи епідемією. Церква вірить, що Тіло і Кров народженого від Діви Марії Ісуса Христа, Тіло і Кров воскреслого з мертвих Ісуса Христа, і Тіло і Кров Ісуса Христа під видом Хліба і Вина є одноприродними, святими і не можуть бути носієм зла і смерті. Носієм зла можемо бути ми, священнослужителі, яким Господь з Своєї милості довірив Себе, і дозволив подати Себе вірним на спасіння. Переможене Ісусом Христом зло, з дозволу, з допущення Божого, і сьогодні діє у своїй стихії, «як риба в воді, чи птиця в повітрі, і може панувати там, де є гріх» (Откр.17;6: 20:7). Так смерть гріхом в нашому тілі може панувати через епідемії, чи індивідуальні тілесні недуги. Не створюймо духовної епідемії ні на вірі ні на Святих Дарах.

Господи, дай нам розум достатній, допоможи нам мати віру в спасительні Святості Тіла і Крові Христових, і через Святості знайти спасіння в Ісусі Христі.

+ Данило, митрополит Чернівецький і Буковинський (ПЦУ)

Єгипет ізраїльтян, як даремну робочу силу, змусив будувати міста для себе (Вих. 1:14). Щоб ізраїльтяни не ставали могутніми і не вийшли з Єгипту, єгиптяни прийняли рішення топити у воді, як майбутніх воїнів, народжених дітей чоловічої статі та ще багато іншого зла робили єгиптяни ізраїльтянам (Вих. 1:10, 16, 22). За це зло Господь, коли виводив народ Свій з неволі, то перемінив воду у кров і змусив єгиптян пити кров за вбивство дітей, яким Господь Бог дав життя і визначив місце у Царстві Небесному (Вих. 4:9). Зло, яке хто робив, Господь повертає на його ж голову. Єгиптяни що заслужили, те й отримали.

Господь вивів народ з неволі, і повів через пустелю до Землі Обіцяної. Пустеля не здатна забезпечити чисельному народові достатньо їжі, та Господь посилає щодня хліб небесний, ману, для прохарчування народу (Вих. 16:31). Народ став ситим, та невдячним Богу, а на Бога нарікає: хоче м’яса, часника, цибулі, хоче бенкетів (Числ. 11:5). Нащадки Рувима хочуть священства, на яке втратили право через розпусту їхнього прадіда Рувима (Бут. 49:4). Інші хочуть влади, ще інші хочуть повернутися в Єгипет у рабство (Числ. 14:3). В Святому Письмі Господь застеріг все людство від подібних забаганок і показав наслідки від них.

Кожен з нас має Святе Письмо, та ми його не читаємо, а ті ж самі помилки, про які застерігає Святе Письмо, повторюємо. Господь застерігає людей, щоб вони у святковий день не працювали, а шукали Бога, молилися до Бога (Вих. 20:8; Числ. 15:32, 35). А хто з нас хоче молитися? Хочемо на пляж, у парк, на бенкет. Хто хоче Бога? Господь наказує не зневажати імені Божого, не зневажати храму Божого, священника Божого, поважати батька і матір, не кажучи вже про сироту, вдову… (Лев. 24:16; Числ. 15:30; Рим. 2:24; 1Тим. 6:1). А що ми робимо? Лиш те, що й зневажаємо Господа Бога, до брудних слів додаємо ім’я Боже чи святих. Ми дісталися до влади, обкрадаємо простий народ, який справді працює, чим провокуємо народ до нарікання і незадоволення. Одні гребуть мільйони, а інші їх за це проклинають. І перші, і другі творять зло. Як дісталися до владних кабінетів, шукаємо розпусти, пляжів закордонних, палаців на березі моря… Як глибоко ми впали, як далеко відійшли від правди, від Бога… Кому давати державу? Кого милувати? Ми стали аморальними, бо нас так виховувала атеїстична Росія десятками років. Вона змушувала нас хрести ламати – знамено спасіння, храми закривати, на канонічну Церкву плювати, єпископів бруднити… Господь показав обов’язки влади, правителів. Правитель повинен в імені Божому керувати народом Божим (Лев.19:2. 21:9.). Коли в нас така влада буде? Мойсей сам собою нічого не робив, а завжди перепитував Бога. Ми ж маємо Святе Письмо, невже немає у кого перепитати? Правитель повинен в імені Божому серед народу Божого дотримувати правду Божу (Числ.12:7. Втор.гл. 32.).

Є ще такий приклад Святого Письма. Господь вивів народ ізраїльський з неволі, але потім ізраїльтяни не захотіли платити данину на державу, на армію і відмежувалися від Юдейського царства. Зробили собі ідолів і служили їм (2Цар. 20:1). Господь посилав пророків, врозумляв, та все даремно. Народ став нездатним виправитися. Тоді Господь віддає їх в полон ассирійський, у землю язичників, а язичників переселяє до Землі Обіцяної (1Хрон.5: 28. 6:15). Чи це не застереження нам, невартісним християнам, що ми хрещені, але життя наше гірше ніж язичників. Чи не захоче Господь нас, християн хрещених, відкинути в загробному світі, а на місце нас, аморальних християн, прийняти до слави Божої моральних нехрещених. Та коли я це кажу мене запитують: навіщо ти це кажеш, хто це буде слухати, кому це треба? Дорога молитовна громадо, це сказав Сам Господь Бог. Можемо слухати чи не слухати, це вже проблема нас самих.

Переговори будуть. Дай Боже позитивних результатів, але добра годі чекати, бо ми, навіть формально, не покаялися. Всі ресторани перевантажені бенкетами, доми розпусти обтяжені. Невже Господь буде сприяти нам, які спрямували себе до пекла. Кому давати батьківщину, де ті моральні люди, які використають дар Божий собі на спасіння, а Богові на славу? Хто готовий завтра дякувати Богу за ласки?

Ми в Святому Письмі маємо й інші перестороги. Допотопний народ Господь знищив, Содом і Гомору Господь Бог спалив. Чому? Господь Бог сотворив людину не для пекла, щоб пекло мало забавку. Тому й знищує, щоб не мучилися ті, що накинулися на ганебні пекельні задоволення. Храми Божі порожні, а в ресторанах місяців за два черги на бенкети. Побенкетували, попиячили і бенкет завершуємо стріляниною, смертю одного з-між себе. Так як написано у Святому Письмі. І сама Церква вже впала надто низько. Колись тільки і обороняли себе “канонічністю”, благодатністю, апостольскістю, прикривалися Константинопольським патріархом. А зараз ту ж канонічність і благодатність, яку Церква Українська отримала, зневажають, бруднять, таврують і самого патріарха Константинопольського, яким колись прикривалися. Кого і за що милувати? Це результати безгосподарності влади.

Ні батьки, ні держава не виховують достойного громадянина. Кому дати державу, хто, коли наступить мир, буде Богу дякувати, Бога хвалити? Хто хоче будувати моральну в Христі людину? Наскільки ми нерозумні… Ми, з нашою свідомістю, якщо б мали доступ до Бога, то дозволили б собі відкрито Його зневажати, як робили це розпинателі. Та ми так дозволяємо собі зневажати єпископів, священників та богобоязних християн. Христос пожертвував Себе за людей, що помилилися і згрішили, але прагнуть виправитися. Невже Господь нам, негідникам, буде сприяти, бо ми захотіли до пекла?

Молімося Господу Богу, щоб витягнув нас з того багна, в яке ми ввалилися. Дух Святий відступив від нас, ми не творимо молитви, не дотримуємося посту, правди Божої немає в нас. Одне говоримо, інше робимо, а ще про інше думаємо. Лукавство полонило всіх нас. Ласку можна у Бога вимолити, та не без покарання. Світ так існував від віків. Одні злі люди захищали одні злі позиції, інші свої, але теж злі бажання. Але ні одні, ні інші не на славу Божу, а на своє прагнення і пожадання; і злі злих виводили з життя, а лагідні продовжували свій рід і примножували насельників Царства Небесного. Чи захоче Господь нам дати майбутнє, чи буде для кого зберегти Українську Державу?

Цар ізраїльський Давид, коли злий дух його спокусив, захотів зробити перепис населення. Його відраджували, а він настояв на своєму і згрішив. (1 Хрон. 21:14). Господь покарав його царство моровицею. Так вигинули негідники, а люди Божі продовжили моральне богоугодне життя. Ми прийшли на молитву і молимося, бо у нас вибору немає. Але схаменімося, виправмося. Нахилімо до виправлення кожний свого ближнього: сина, дочку, невістку… Невже ми народилися для того, щоб тут, на землі, бенкети проводити, чи може для розпусти? Ми народилися, щоб набути високе моральне життя, і щоб могли з Господом Богом лицем до лиця розмовляти. Ми тут на землі з людиною, яка зганьблена розпустою чи крадіжкою, не хочемо мати жодних відносин, то невже з нами такими зганьбленими Господь захоче ділити всю вічність? Слухаймо це слово і передаймо його іншим. Дане слово моралі — це слово Святого Письма. Від нас ніхто нічого більше не вимагає і не має права вимагати, але без цієї моралі ми не християни, не діти Святого Бога, не маємо права називати Бога Отцем. Ми мусимо переступити через себе, зламати себе і своїх ближніх. Тільки тоді ми можемо сподіватися мати багату міцну батьківщину, високоморальну державу Україну. Нехай Господь Бог допоможе нам і благословить нас.

+ Данило, митрополит Чернівецький і Буковинський (ПЦУ)