Православний священик із Гродно Юрій (Георгій) Рой навесні 2023 року виїхав із Білорусі до Литви та перейшов під юрисдикцію Константинопольського Патріархату. З того часу отець Юрій служить у Вільню, у Білоруській православній громаді Вселенського патріархату. «Белсат» поговорив зі священиком про святкування Великодня на батьківщині та у вигнанні, нової білоруської церкви, яка для багатьох стала родиною та як не втратити віри під час випробувань.

***

І. Усі богослужіння здійснюються білоруською

– Отче Юрію, як цього року православні білоруси Вільня святкують Великдень?

– У Великий четвер ми служили спогад Таємної вечори, коли Христос зібрав своїх учнів і вперше в людській історії наші земні хліб та вино стали його тілом і кров’ю. У Страсну п’ятницю – в день розп’яття Господа Ісуса увечері виносилася до центру храму плащаниця, де зображено Христа, якого мертвого зняли з хреста.

У суботу була літургія Великої Суботи. Це день тиші, зосередженої підготовки до Христового воскресіння. Після літургії з 11.30 до 21.00 освячували великодні страви. Це безперервний людський потік – буквально кожні 20 хвилин збиралися люди та ми виходили освячувати кошики.

Великодня служба відбулася о 00:00, опівночі. Почалася з невеликого хресного року і тривала до 2 години ночі приблизно.

Усі наші богослужіння здійснюються виключно білоруською.

ІІ. Православна Великодня служба – у лютеранській кірхи

– Чи багато білорусів у вашій громаді?


– Так, людей багато. Ми не маємо класичного храму, ми пристосували приміщення під богослужіння, влаштували каплицю. Цей простір невеликий за площею і зараз нам його не вистачає. Ми поки знайшли вихід у тому, що в неділю служимо дві служби, щоб не всі люди збиралися на одну. І всерйоз думаємо, що треба шукати щось більше. Будівництво храму ми не потягнемо, треба буде винаймати в оренду щось більше за площею.

Ми святкуємо вже третій Великдень. За два роки існування нашого приходу спільнота значно зросла. Можна сказати, що проект білоруської православної громади у складі Константинопольського патріархату відбувся, живе та розвивається. Це видно і за кількістю хрещень, і вінчань, які ми звершуємо в парафії, за кількістю парафіян. А на Різдво та Великдень людина 150 – 200 збирається, і ми тоді просимося до більшого храму.

Цього року великоднє богослужіння відбувалося у будівлі лютеранської кірхи у Вільні.

– Важко уявити таке у Білорусі…

– На жаль, так. РПЦ культивує ставлення до християн інших конфесій у кращому разі стримане чи навіть негативне. Звісно, для Білорусі це проблема, бо білорусам треба триматися у мири, а не поглиблювати конфесійні протиріччя та не навішувати ярлики на інших.

Ми в нашій нинішній церковній практиці намагаємося підтримувати добрі відкриті взаємини і з католиками, і з греко-католиками, і з протестантами. І між нашими громадами у Вільні дуже добрі стосунки.

ІІІ. Парафія стала родиною для білорусів у вигнанні

– Розкажіть про святкування Великодня у вашій громаді. Ви зберігаєте білоруські звичаї чи, можливо, перейняли щось із місцевих, литовських?

– Коли люди опиняються в еміграції, це багато змінює в житті, в тому числі в релігійному, у традиціях святкування. Багато хто відірвався від своїх сімей, змушений бути у вигнанні. Тому наша парафія стала своєрідною сім’єю. Ми зустрічаємося і не лише молимося разом, а й святкуємо, завжди після богослужінь влаштовуємо частування. А на Великдень це подвійне частування. Ми обов’язково після служби збираємося, розговляємось і святкуємо Великдень Христовий. Відвідуємо одне одного, запрошуємо одне одного у гості. І це допомагає переживати проблеми еміграції, відірваності від батьківщини, сімей.

Ми намагаємося дотримуватися наших білоруських традицій у святкуванні, тому що в цьому ми також бачимо свою місію – у збереженні традицій, щоб наші діти знали їх, бачили та наслідували. Тому намагаємося робити так, як удома робили. Не всі можуть бути в сімейному колі, тому тут парафія стала таким сімейним колом.

IV. «Наш народ переживає свою Голгофу»

– В історії Христа, що згадується у великодній період у церквах, багато символізму для білорусів – це і суд над невинним, і несправедливий вирок. Що ви думаєте з цього приводу?

– Мабуть, кожне покоління переживає своє Євангеліє. Те, що в ньому описано, знову і знову повторюється: і трагедія зради, і жертви, а радість Воскресіння. Це періодично відбувається в історії, і люди, потрапляючи до таких обставин свого життя, не можуть не бачити таких паралелей.

Якщо дивитися на історію Білорусі останніх років, очевидно, що білоруси не взялися насильно вирішувати свої проблеми. Багато хто за це критикує, але я саме в цьому бачу велику надію на майбутнє для нашого народу.

Справді, у якомусь сенсі наш народ зараз переживає свою Голгофу, адже багато хто в темницях, під страхом, під судом, у вигнанні. Це справді трагічні події. І дай Боже нам пройти все це гідно і терпіти і зберегти чисту душу нашого народу. Я дійсно сподіваюся, що Господь за такий мирний ненасильницький настрій дасть нам своє благословення і наш білоруський народ матиме своє добре майбутнє.

V. Молитися за політв’язнів – священний обов’язок громади

– Чи молитеся за політв’язнів? І як вважаєте, чи потрібно згадувати у церкві політичні події, чи політику та віру треба розділяти?

– Я вважаю, що молитися за політв’язнів – це ні в якому разі не політика, тому ми молимося за несправедливо ув’язнених наших братів та сестер. Ми маємо список імен політв’язнів, і ми згадуємо їх на початку, а потім протягом служби кілька разів. Ми вважаємо це за священний обов’язок нашої громади. У цій молитві ми прагнемо віддати частину свого тепла тим людям, які перебувають у дуже важких нелюдських умовах, під тортурами, знущаннями.

У нашому парафіяльному будинку є портрети політв’язнів. Ми молимося за загиблих, убитих у в’язницях та на протестах. Це невід’ємна частина нашого життя.

– Коли слухаю вас, розумію, що такою і має бути Церква, і зараз наша справжня білоруська церква явно складається за кордоном. У Білорусі – Російська православна церква, яка повністю підпорядковується владі. Як там святкувати щирим віруючим? Чи йти до церкви, яка не живе у злагоді з Божим словом?

– Так, я особисто знаю дуже багатьох людей, для яких події 2020 року, а потім підтримка православною церквою диктаторського режиму та війни Росії проти України стала непереборною перешкодою. Багато людей просто перестали ходити до церкви, але лишилися християнами. Тут я не можу давати порад, бо я не там, я вже два роки на еміграції. Хтось святкує вдома, хтось іде до церкви інших конфесій. По-різному. Кожен вирішує собі сам, з контексту свого життя, свого внутрішнього стану. З мого боку – розуміння кожної позиції, бо люди у важких обставинах. І дай Бог їм сили не змінити свого сумління.

– У Вільні ж до вас у церкву, навпаки, йдуть люди. В еміграції зростає потреба у вірі?

– Наша парафія складається з людей, більша частина яких або майже всі пройшли через досвід розчарування в церкві, якій вони довіряли, і тому люди обережно дивляться на цей новий початок, побоюються, щоб це не стало черговим розчаруванням. Є багато людей, які придивляються до нас, іноді приходять. І це зрозуміло, адже все те, що сталося та відбувається з Церквою в Білорусі, анулювало кредит довіри з боку людей, тому люди уважні, обережні, і це є нормальним процесом.

Ми прагнемо будувати життя нашої громади на інших принципах, ніж у парафіях у Білорусі. Ми відмовляємося від принципу клерикалізму, коли священик сам усе у житті громади вирішує. У нас працюють механізми, коли сама парафія вирішує, що і як робити, і священик має такий самий голос, як і парафіяни. Рішення приймаються спільно.

VI. «Бог теж може запитати – людина, де ти?»

– У ситуації розчарування Церквою, як не втратити віру в Бога?

– Це дуже серйозне питання. Я бачу, що багато людей переживають кризу віри. І мені це також зрозуміло. Я без осуду ставлюся, тому що це дуже сильне випробування. Особисто я для себе на це запитання відповідаю так: нам слід дивитися саме про Христа, який був розіп’ятий. Всемогутній Бог, який не виявив своєї космічної могутності, а прийняв як безсилу людину ці страждання і здійснив цю жертву. Саме на цій таємниці Хреста Христового ґрунтується вся наша християнська віра.

По-друге, якщо уважно читати Біблію, стає очевидним, що Бог не вирішує проблеми людини без самої людини. Принцип Бога, який ми бачимо у всій людській історії, – він діє лише разом із людиною. І це також правильно, адже це принцип збереження свободи людини. Ми можемо нарікати та говорити – Бог, де Ти? Але й Бог теж може спитати – людина, а де ти?

Де ті добрі люди, які готові протистояти злу, припинити війни, насильство? Щось відбувається з людьми, що вони втрачають свою глибину, своє світло, втрачають смисли, глибинне бачення людського життя, наших взаємин. Дуже легко піддаються різні дурні ідеї. Чи винен у цьому Бог? Питання риторичне. Тому нам, людям доброї волі, дуже важливо вибудовувати взаємозв’язки, щоби ми разом могли захищати світло, правду, добро в цьому світі, протистояти загрозам, які ми бачимо. Дуже легко перекласти відповідальність на Бога – Ти, Бог, не робиш. А що ми робимо?

Зло дуже здатне до консолідації, об’єднання. Воно пудрить мізки людям і, одурманені злом, дуже активно об’єднуються.

Люди доброї волі часто виявляються нездатними на спільні дії. Це проблема і в глобальному масштабі, і білоруського народу, зокрема. Тому, щоб Бог допомагав і вирішував проблеми у цьому світі, люди також повинні діяти. Це теологічне поняття синергії – співпраці Бога та людини. Він діє лише так. Ми – його ноги, руки, вуста. Він хоче, щоб його воля відбувалася через нас, і він шукає, закликає нас.

– Що б ви побажали білорусам у цей Великдень?

– Віри у те, що Христос воскрес – воскресне і наша Білорусь. Віри, яка рухала б усіма нами, де б ми не знаходилися.

Ганна Гончар / belsat.eu

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І. Закон сили і сила закону

Ідея права як такого походить від відмови від підходу в людському суспільстві: «хто сильніший, той має право». Людство досить рано зрозуміло, що право сильнішого веде до безладу і опускає людину до рівня тваринного світу. Бо закон природи саме такий – сильніший поїдає слабшого. Для суто біологічного рівня життя це природно. Але людина не тварина і здатна втілювати у своєму житті й інші підходи. Одним із них є принцип справедливості, правди, права. Цей підхід не має прямого відношення до біологічних особливостей суб’єктів.

Ще в ХVIII столітті до Різдва Христового в зведенні законів вавилонського царя Хаммурапі було написано: «закон потрібен, щоб сильний не кривдив слабкого». Навіть якщо у вас є влада образити, ви не повинні цього робити, щоб не порушити людський закон справедливості. Такий принцип ґрунтується на поняттях добра і зла як загальнообов’язкових для всіх принципів буття. Формується певна система цінностей життя людського суспільства з певними уявленнями про те, що добре, а що ні. Головні заповіді світових релігій говорять саме про це: не кради, не вбий, не шкоди тощо. Ці принципи з найдавніших часів закріплені в законодавстві майже всіх народів землі.

ІІ. Дух і закон.

По суті, ідея права базується на питанні: що важливіше – дух чи матерія? Якщо матерія і її сила важливіші, то природно пригнічувати все матеріально слабке і дуже природно, наприклад, «закон кулака» у всіх його проявах. Це природне право тваринного світу.

Якщо найважливіше духовне начало знаходиться в людині, то матеріальні властивості відходять на другий план, а на перше місце виходить гідність кожної людини, як свята цінність. Саме Біблія говорить про те, що людина створена за образом і подобою Божою, і цей біблійний факт не можна оцінювати з точки зору матеріальної сили чи можливостей людини. Саме при такому підході виникає ідея рівності всіх людей.

ІІІ. Правильно, як диво.

Появу такого розуміння права можна назвати справжнім дивом, яке необхідно підтверджувати знову і знову в кожному новому поколінні і в кожну нову епоху. Тому що таке диво можливе лише тоді, коли достатньо велика кількість людей вірить у примат моральних цінностей над грубою силою, вірить у можливість елементарної справедливості. Занепад такої віри веде до появи диктатур і воєн. Тому суспільство, а особливо Церква повинні дбати про збереження віри в панівну гідність людини та її право над грубою матеріальною силою. Якщо груба сила перемагає сама по собі, в силу її біологічної можливості, то моральні цінності можуть переважати лише при відповідній системі моральних цінностей, яка формується всім суспільством.

Цей підхід чітко викладено у «Загальній декларації прав людини» (1948 р.), яка є основою багатьох конституцій. Простіше кажучи, основою такої законодавчо-правової системи є ВІРА людей у перемогу (нехай і неповну) добра над злом на землі. Вірити в Бога означає вірити в реальну можливість сили добра і справедливості перемогти зло, запобігти його поширенню та утвердити гідність людської особистості. Жодна наука не покаже, чого більше на землі: добра чи зла, і що панує в даний момент. І саме релігія може і повинна давати орієнтири добра і справедливості в мисленні та світогляді людини.

IV. Право і правовий примус.

Боротьба зі злом включає також застосування сили і примусу до носіїв і винуватців зла. І чим тоді відрізняється від «права сильнішого». Для правової держави насильство є не основним, а допоміжним принципом. Насильство використовується державою в рамках закону і тільки проти правопорушників. Але ми знаємо, що можуть бути прийняті несправедливі та злочинні закони, які стверджуватимуть насильство як реалізацію «права сильнішого», явно ігноруючи справедливість та принижуючи людську гідність. Але почуття справедливості так чи інакше закладено в самій природі людини. Людина знає, що «закон сили» неправильний, хоча це буде прописано в тому чи іншому законі. Людина має вроджену, точніше дану Богом інтуїцію справедливості.

V.Інтуїція права.

Про людей, які інтуїтивно прагнуть до панування «закону справедливості» над «законом сили», дуже добре сказано в самій Біблії: «якщо язичники, які не мають закону, від природи чинять законне , то це показує, що дія закону написана в їхніх серцях, як свідчить їхня совість і їхні думки, вони є обвинувачами, які виправдовують один одного» (Рим. 2:14-15).

Такий інтуїтивний закон також охороняється правом, яке в західній філософії отримало назву «природне право». Це вже не біологічна чи тваринна природність (в якій потрібно пригнічувати слабких), а природність, яка виділяє людину як особистість. Наш біологічний рівень буття має бути підпорядкований вищому – людському началу. Тільки в цьому випадку людина може бути особистістю в певному розумінні цього слова. І ця людська природність права бере свій початок, з біблійної точки зору, у Творці Всесвіту, Всесвітньому Розумі, у Богові-Логосі. І цей дар природного права є універсальним даром Небесного Отця всьому людському роду. (Рим 2:14-15).

VI. Право як заповідь.

Господь Бог створив Всесвіт і встановив закони – фізичні та моральні. Якщо фізичні закони спрацьовують автоматично, то виконання моральних законів залежить від людей, від їх моральних і, відповідно, вольових зусиль. Отже, Біблія говорить не лише про те, що є або було, але й про те, що і як має бути.

VIІ. Порушення закону як суспільний гріх.

Злі наміри та злі вчинки, що їх слідують, як і вся неправда, виходять із сердець людей (Мт. 15:19). Таким чином, сама людина або група людей здатна стати джерелом зла для свого роду. Це, у свою чергу, може призвести до конфліктів як на міжособистісному рівні, так і на суспільному, національному та міжнародному рівнях. Навіть держави часто виявляються носіями зла. Історія і сьогодення знають чимало таких прикладів. Соціальна група, партія чи ціла держава можуть поставити себе над людиною, підкорити людину своїм інтересам, і таке явище можна назвати соціальним гріхом або інституційним злом.

Соціальний гріх і спричинене ним соціальне зло виявляється в несправедливому способі суспільного життя, несправедливому порядку речей, в офіційній корупції, ксенофобії, економічній дискримінації тощо. Соціальний гріх пов’язаний із спотворенням найважливішого для життя суспільства поняття справедливості. Справедливість — це правда в її практичному, життєвому вираженні. Правда і справедливість говорять про те, що і як має бути, а люди, наскільки вони сприймають правду, коригують суспільний лад. Тому в Біблії ми бачимо, що Господь знімає земні присуди і заохочує нас протистояти суспільному злу.

VIІІ. Захист прав людини в Біблії.

Вибір Авраама зроблений для того, щоб його нащадки чинили справедливість і суд (Бут. 18:18-19). Християнська церква називає себе новим Ізраїлем і покликана виконувати справи правди та справедливого суду. За класичним визначенням св. За Аквіним, справедливість полягає в «постійній і твердій волі віддавати Богові та ближньому те, що їм належить». Мається на увазі не тільки буквальне розуміння і зовнішнє виконання заповідей Божих, а й розуміння їх природи і сутності.

У Святому Письмі Старого Завіту особливо багато заповідей, які наказують слідувати правді та діяти по справедливості.

Зверніть увагу, що Сам Господь у Біблії названий Богом правди (Іс. 30:18). Це Він стверджує справедливість (Пс. 98, 4). А пророк Малахія прямо називає Господа «сонцем правди» (Мал. 4:2). Не варто боятися самотності, якщо ти на стороні правди: «Не веди за більшістю на зло, і не вирішуй суперечок, відступаючи від правди з більшістю» (Вих. 23:2).

Якщо ми за правду, то ми з Богом. Для суддів надзвичайно важливо пам’ятати про це: «Не приймайте дарів, бо дари роблять сліпими зрячих і спотворюють справу правди» (Вихід 23:8 ) Старому Завіті особлива увага приділяється правам соціально незахищених верств населення: сиріт, вдів, іноземців (Вих. 22:21-22; 23:9; Ісайя 10:1-2; Єр. 22:3). Слід зазначити, що старозавітний закон зобов’язує захищати від несправедливості не лише своїх рідних. Мойсей дав людству приклад справжнього вчинення прав людини, коли він заступився за незнайомих йому чужоземок, яких образили пастухи біля криниці (Вихід 2:16-17). Багато живих істот захищають своїх дитинчат, але тільки людина здатна захистити інших, виходячи не тільки з родинних устремлінь, а й з принципу правди, яку необхідно відстоювати.

Слово «правда» зустрічається в Біблії понад 200 разів. Слово «справедливість» з його похідними десятки разів. Отже, це найважливіші поняття Божого Об’явлення. Нам не лише проголошено спасіння в перспективі вічності, не лише встановлено потребу в особистій праведності, але також прийнято відповідальність за те, що відбувається навколо нас у нашому звичайному людському житті.

ІХ. Викриття брехні як християнське завдання.

Одне із завдань християнина – викривати всю неправду. Більш того, Господь закликає нас не боятися негативних наслідків такого конфлікту, не боятися переслідувань за правду. Сьогодні, особливо в житті Білорусі, є багато прикладів, коли люди терплять тортури, несправедливе ув’язнення, вигнання з Батьківщини, звільнення з роботи за правду. Але слід пам’ятати, що Господь з тими, хто «прагне правди». З дев’яти заповідей добра (Мт. 5:1-12) дві присвячені тим, хто любить правду. Сам Христос обіцяє їм: «Блаженні спраглі правди, бо вони наситяться» (Мт. 5:6). Про те ж навчає і апостол: «Коли ж за правду страждаєте, то блаженні ви» (1 Пет. 3:14). Сам Христос прямо говорив про те, що Його ненавидять за викриття неправди і зла цього світу (Ін. 7:7). Він відкрито свідчив про неправедні вчинки первосвящеників і старійшин.

Х. Vox populi, Vox Dei

Нарешті, реалізація принципу справедливості, як і вся повнота нашого життя, має, згідно зі Святим Письмом, релігійний зміст. Нині завдання встановлення соціальної справедливості як би покладено на державні інституції. Але держава – це, по суті, збірка найманих чиновників, які можуть сильно помилятися. Тому держава не може бути совістю нації. Цій ролі більше відповідає суспільна свідомість у цілому, носієм якої є громадянське суспільство, до складу якого входять і релігійні організації. Релігійні організації, як і всі некомерційні громадські організації, відокремлені від держави, але не відокремлені від суспільства. Тому голос Церкви, Божого народу, віруючих має допомагати людям розрізняти добро і зло в усіх сферах життя, заохочувати їх не лише до морального життя та особистої милосердя, а й дбати про справедливий устрій суспільства. Священики, як правило, не беруть участі в політиці на професійній основі, але звичайні християни можуть бути членами політичних партій, державних гілок влади.

ХІ. Терміни і реалії.

Біблія не згадує такі терміни, як «верховенство права», «права людини», «громадянське суспільство». У тогочасній політичній культурі таких слів не було. Але відсутність слів не означає відсутність реалій. Ось чому Бог дав нам серце й голову виводити відповідні моральні імперативи з духу Біблії. Далі – за нашу віру та мужність. Христос закликає нас: будьте мужніми (Ін. 16, 33).

прот. Георгій Рой, настоятель білоруської спільноти Константинопольського Патріархату в Вільні (Литва)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Беларуская праваслаўная супольнасць Сусветнага патрыярхату у Вільні

Моє слово звернене до всіх людей доброї волі, до всіх, хто хоче нас почути, до всіх православних парафіян нашої Церкви в Литві.

Велике лихо прийшло на землю України: там ллється кров і страждають невинні люди. Чесна людина і богобоязливий християнин не може безпристрасно дивитися на те, що відбувається. Голос його совісті волає до Неба, його молитва спрямована до Бога, якому Єдиному належить суд, і перед Яким дадуть відповідь ті, що принесли горе народу України, страждання матерям, сльози рідним та близьким, смерть та руйнування, масове біженство зі своєї країни.

Православні люди Литви з болем серцям сприйняли трагедію народу України. З самого початку військових дій у всіх православних храмах було посилено молитву про якнайшвидше припинення війни, про відновлення миру на землі України.

Позиція Православної Церкви в Литві незмінна – ми рішуче засуджуємо війну Росії проти України та благаємо Бога про її якнайшвидше припинення. Як ви, напевно, вже встигли помітити, у нас із Патріархом Кирилом різні політичні погляди та сприйняття поточних подій. Його політичні висловлювання щодо війни в Україні – це його особиста думка. Ми у Литві з цим не згодні.

Хотілося б тут відверто сказати про те, що ми, православні в Литві, маючи на сьогодні можливість незалежно вирішувати свої внутрішньоцерковні справи, будемо й надалі прагнути ще більшої церковної незалежності, вірячи, що Господь дарує таку свого часу.

Ми живемо у вільній, демократичній країні. Литва – це не Росія. Це інша держава, інше суспільство зі своїм духовно-моральним кліматом. Православні Литви становлять нехай невелику – активних парафіян по всій Литві навряд чи набереться понад три тисячі людей – але невід’ємну частину цього суспільства, і є повноправними громадянами своєї країни, які вільно сповідують традиційну релігію. Наші парафіяни – чесні і скромні люди, які сумлінно багато років трудилися на благо країни Литовської і внесли свій внесок у справу будівництва вільної Литви.

Згадаймо, що понад 30 років тому православні віруючі на чолі з митрополитом Хризостомом, які нині перебувають на спокої, без вагань, рішуче виступили на боці литовського народу, за незалежність його держави. Позиція Православної Церкви залишилася абсолютно незмінною. По іншому і бути не може.

Задаюсь питанням, а чи всі знають про православних ті, що пишуть та розповідають про нас? Чи відвідували вони служби у православних храмах Литви, чи чули, як і про що моляться православні люди? Адже на кожному богослужінні православні моляться за Богом бережену країну нашу Литовську, її владу, воїнство, про весь її народ. А сьогодні – і про припинення цієї кривавої війни, про загиблих воїнів, про воцаріння миру в Україні, про людей, які страждають на землі Української – ми молимося і страждаємо разом з ними!

Що б не відбувалося навколо нас, ми, православні, і далі молитимемося за країну Литовську і народ її, закликаючи на допомогу нашу Небесну Покровительку – Пресвяту Діву Марію, всіх святих землі Литовської, і будемо вірними своїй країні та її народу. Ми зберігатимемо єдність людей, незалежно від їхньої національної та конфесійної приналежності; щиро молитимемося про багатостраждальний народ України і допомагатимемо біженцям, які знайшли притулок на Литовській землі. Збережемо в серцях своїх дух миру та любові!

Великий святитель Іоан Златоуст говорив: «Слава Богу за все!». І ми говоримо сьогодні: слава і подяка Богові за те, що Він послав нам православним таке випробування. Слава і подяка Богові за те, що ми терпимо ганьбу. За все дякуємо Господу Богу, сердечно покладаючись на Його милість і прощення.

МИТРОПОЛІТ ВІЛЕНСЬКИЙ І ЛИТОВСЬКИЙ ІННОКЕНТІЙ

17.03.2022

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Православна Церква в Литві

Іл. 1. Служебник. Київ, 1629 р.

Перше, з чим ми стикнулися вивчаючи приписи щодо здійснення Проскомидії священиком у слов’янському варіанті, це різна прив’язка розташування богородичної часточки та прив’язки розташування часточок, що виймаються з третьої просфори.

Так, у першому випадку, явно описана прив’язка богородичної часточки до «святого хліба», з посиланням на Пс. 44:10: «стала цариця праворуч Тебе». Таке розташування відповідає й розміщенню ікон Христа та Богородиці на іконостасі. А ось стосовно часточок третьої просфори маємо, у більшості випадків, незрозумілу вказівку «з лівого боку, що дає право на різночитання: «з лівого боку» дискосу або «з лівого боку» святого хліба. Таке подвійне визначення було закріплено і в перших друкованих Служебниках Київської митрополії 1583 та 1617 рр.

Іл. 2. Служебник. Київ, 1639 р.

Природно, що у нас виникає закономірне питання про загальну наявність якогось одностайного варіанту в історії Православної Церкви. Це примусило нас більш детально вивчити грецьку традицію та те, що було закріплено у найбільш старовинних друкованих слов’янських Служебниках.

Вже перше пілотне вивчення показало: у більшості грецьких варіантах приписи розташування часточок  стосуються виключно дискосу, а слова священика та диякона не мають до них ніякої прив’язки. Така традиція знайшла своє віддзеркалення і в двох перших друкованих слов’янських Служебниках (Тирговиште 1508 р. та Венеція, 1519 р.), які з’являються беззаперечним перекладом з грецької мови, де орієнтація, і богородична часточка, і часточки третьої просфори, прив’язані виключно до дискосу як його бачить священик у часі здійснення Проскомидії – з лівого боку від святого хліба.

Іл. 3. Служебник. Вільня, 1638 р.

Отже, можемо зробити висновок, що у першопочатково часточкою третьої просфори розташовувалися з лівого боку дискосу під богородичною часточкою. Такий порядок відповідає і православному богослов’ю, де Богородиця визначається більш славною ніж навіть ангельські чини «Чесніша від херувимів і незрівнянно славніша від серафимів». Саме такий варіант історично використовувався в Київської православної митрополії Константинопольського Патріархату.

Щодо сучасного варіанту розташування часточок на дискосі, то, на нашу думку, він почав використовуватися у наших храмах десь з кінця ХVI – початку ХVII ст.ст. з чисто естетичних міркувань, бо часточки на дискосі розміщувалися більш пропорційна. Однак, ніякого загального рішення не було, а ці два варіанті реально існували паралельно, як мінімум, до кінця ХVII ст., коли був первинний варіант був остаточно витиснений.

Отже, не пропонуючи повертатися до історичного варіанту розташування часточок на дискосі, ми мусимо констатувати відсутність реальних заборон його використання у сучасної літургійної практиці.

Використана література

1. Служебник. Тирговиште 1508 р.

2. Служебник. Венеція, 1519 р.

3. Служебник. Вільня, 1583 р.

4. Служебник. Вільня, 1617 р.

5. Служебник. Вільня, 1638 р.

6. Служебник. Київ, 1629 р.

7. Служебник. Київ, 1639 р.

прот. Сергій Горбик

На наш погляд, однією з таких пам’ятей є і пам’ять «віленських мучеників» (Антонія, Іоанна, Євстафія), яких нібито покарав Великий князь Ольгерд за приналежність до «православної (християнської) віри» 1347 року

Питання про історичну достовірність цієї пам’яті не раз піднімалася західними дослідниками. Найбільш відомі в цій справі роботи віленських істориків-агіографів Владислава Загорського [1] і Казимира Ходиніцького [2]. Невизначеність історико-агіографічного матеріалу постійно турбувало і російських агіографів РПЦ МП.

Наприклад, професор Московської Духовної Академії Д. Огіцькій в 1984 р поміщає в журналі «Богословські роботи» статтю «До історії Віленських мучеників» [3]. Цікавою відмінністю роботи проф. Огіцького є те, що, намагаючись довести історичну достовірність мучеників, він так і не знайшов жодної згадки про неї в історичних пам’ятках суто білоруського походження. Поява цієї пам’яті в «Пролозі», що походять з Супрасльського монастиря, датується XVI ст. і має явно не місцеве походження, про це добре свідчать різні дати пам’яті в різних списках (14 квітня і 14 січня).

Взагалі, якщо ми розглянемо питання наявності пам’яті «Віленському мученикам» у календарях Київського Православ’я, то побачимо дуже цікаві моменти.

Так, в календарі Апостола Ф. Скорини, який створювався саме на білорусько-українській православній традиції, пам’ять «віленських мучеників» відсутня, що є вельми показовим фактом, бо ця книга створювалася саме в Вільні. Тим більше, що пам’ять про Київського князя Володимира білоруський першодрукар змістив [4, ст. 314 об.].

Також немає пам’яті Віленським мученикам і в календарі Віленського напрестольного Євангелія 1575 р.

На нашу думку, це може служити свідченням того, що під час Ф. Скорини вшанування «віленських мучеників» в самій Вільні не існувало, або, як мінімум, воно не було нашою православною традицією.

У Віленському православним Служебнику 1583 р., під 14 квітня «Віленські мученики» вже згадуються, але як «нові”, без прив’язки до Вільні [5, ст. 241 v]. Цей факт, на нашу думку, дуже цікавий.

По-перше, якби традиція вшанування «віленських мучеників» дійсно існувала в Київському Православ’ї, саме на території Білорусі і України, то для укладачів календаря вони явно не були б «новими», адже минуло вже більше 250 років. Але все стає зрозумілим, якщо ми згадаємо, що фактично від 1415 і до останньої чверті XVI ст. релігійних контактів Київської митрополії Константинопольського патріархату з Московським православ’ям не було. Від початку – через поставлення власного митрополита в Новгороді, потім – через політичні події, а з 1439 року – через розрив Москвою контактів з Константинополем і фактичним проголошенням їй автокефального статусу. Найбільш ймовірно, що дана пам’ять потрапила в календар через знайомство редакторів з постановами Московського церковного собору 1549 р. Тому природно, що пам’ять «віленських мучеників» була для білоруських укладачів цього видання «новою» і, на нашу думку, була включена в календар через надію на продаж певної частини тиражу в Московському Великому Князівстві.

По-друге, важко собі уявити, що Віленські укладачі календаря опустили такий важливий факт, як саме Віленське походження мучеників (тим більше в московських календарях це зазначалося). Тому, в зв’язку з назвою їх «новими», напрошується висновок: Віленські редактори Служебника знали про цих мучеників виключно з московських календарів, а в Вільні про них нічого не знали і, відповідно, традиції їх шанування тут не існувало.

Також відсутня пам’ять «Віленським мученикам» і в «Соборнику дванадцяти місяців» Київського православного митрополита Петра Могили. Цей факт, на нашу думку, особливо істотний, бо на час складання «Соборника прославляння «віленських мучеників» вже міцно закріпилося не тільки в московсько-російській православній традиції, а й в румунській і болгарській православних традиціях.

Гіпотезу про «штучну» (політичну) канонізацію підтверджує і опис пам’яті «вільнюським мученикам» у календарі Львівського напрестольного Євангелії 1665 р яке явно списане з московської редакції: «новоявлені мученики Антоній, Іоанн, Євстафій, що при Ольгерді поганим постраждали в Литві». [6, ст. 809 (за нумерацією ел. копії)]. Редактори даного видання, як і московські міфотворці, ігнорують (або просто не знають) не тільки християнство князя, а й той факт, що Великий князь Ольгерд перед смертю прийняв чернечий постриг з ім’ям Алексія [9, ст. 4]

Але особливо нас зацікавила опис рукописів Новгородської Софійської бібліотеки, який був створений російським дослідником Д. Абрамовичем, бо при описі рукописів автор особливо виділяє «російські пам’яті». Так, у всіх рукописах XIV, -ХVI ст. ми не знаходимо жодної пам’яті «віленським мученикам» [7]. Даний факт повністю відкидає твердження московського життєпису про «історичне шанування». Втім, в московських церковних Статутах 1682 і 1695 років пам’ять «віленських мучеників» вже зникає, а їх реальне вшанування відновлюється тільки після «відшукання мощів» в 1814 році.

Якщо ж ми повернемося до московських джерел, то вчинене Великим князем Ольгердом покарання християн пояснюється проросійськими православними істориками тим, що Ольгерд «тимчасово залишив християнську віру і повернувся в язичництво» або тиском на князя з боку придворних литовців-язичників. Але Ольгерд був не першим владикою-християнином Великого Князівства. Уже вибір Міндовга на велике княжіння обумовлював його хрещення. Отримання корони з рук Римського архієрея було неможливо без сповідання ВКЛ християнською державою і хрещення всіх наближених до Великого князя. Тому, на наш погляд, гіпотеза про «тимчасовий перехід в язичництво» не надто переконлива. Православні церкви безперешкодно діяли на всій території Білорусі та України, в тому числі – Вільні і Віленському краї; в літописах і хроніках ВКЛ немає навіть згадок про переслідування християн. Та й не міг язичник управляти країною, де переважна більшість населення була християнами.

З традиційно-православного роду вітебських князів була і перша дружина Великого князя – Марія Ярославна (Вітебська), під час шлюбу з якою, за версією «московського життєпису», відбулося «вбивство за віру віленських мучеників».

В умовах християнства як державного віросповідання, якось дивно виглядає твердження московського «життєпису» і про те, що комусь довелося «таємно хреститися» або приховувати своє сповідання християнської віри.

Та й сама підстава покарання «віленських мучеників» дуже дивна – «відмова вживати м’ясо в часі посту».

По-перше, як свідчать історичні літописи і хроніки, військове оточення Великого князя Ольгерда складалася не тільки з язичників. Найбільш там було саме білоруської (литвинської) шляхти, яка на той час вже 300 років була православною, як і більшість населення ВКЛ. Тому важко собі уявити, що «відмова вживати м’ясо в часі посту» – це якийсь лакмус на невірність князю (якщо він на той час дійсно був язичником), бо тоді «зрадниками» виявилася б не тільки більшість його дружини, а й населення ВКЛ.

По-друге, малоймовірно, що подібний акт покарання саме за християнську віру залишався невідомим суспільству, а тим більше церковним ієрархам, більше 30 років. Особливо в умовах боротьби Великого князя Ольгерда з Московією за поставлення окремого митрополита для православних ВКЛ, про що піде мова нижче.

На нашу думку, якби дійсно таке покарання за віру сталося 1347 року воно б неминуче потрапила хоча в один літопис або хроніку, особливо Константинопольського або Московського походження.

І тут, в контексті появи московського міфу про «віленських мучеників», слід згадати, що Великий князь Ольгерд був переконаним і послідовним прихильником незалежності Православній Церкві ВКЛ і виділення її в окрему митрополію. Саме він підтримував митрополита Теодорита. Останній був Київським ченцем і ще за життя митрополита Теогноста, що керував митрополією з Москви, приїхав до Константинополя просити посвяти на Київського митрополита. Отримавши відмову Константинопольського патріарха, Теодорит поїхав до Болгарського патріарха Теодозія II. І, що особливо істотно, Болгарський патріарх надав Теодориту гідність Київського митрополита. Свій вчинок патріарх Теодозій ІІ обґрунтував тим, що Теогност залишив Київську кафедру і втік до Москви, через це кафедра виявилася вільною.

Більш того, на противагу московському ставленику на Київську митрополію Олексія, Ольгерд відправляє в 1352 р до Константинопольського патріарха свого кандидата на Київського митрополита – ченця Романа. І хоча Константинопольський патріарх віддає перевагу Олексію, Роман отримує сан Литовського митрополита і управляє Литовської митрополією до своєї смерті. Тільки після смерті Литовського митрополита Романа, Київська митрополія знову тимчасово об’єднується під владою митрополита Алексія.

Незабаром після нового об’єднання Київської митрополії під владою митрополита Олексія, який вибрав місцем свого проживання Москву, боротьба за право управління православними в ВКЛ набуває не тільки релігійний, а й політичний характер. Через духовне керування білоруським і українським православним населенням з Москви, Московський великий князь намагається обґрунтувати своє право на землі ВКЛ, активно використовуючи для цього авторитет митрополита, про що явно говорить московський життєпис Олексія: «У січні 1359 року, під час смоленско-московсько-литовських військових дій, святитель Олексій відправився до Києву, щоб заручитися підтримкою південно-руських князів, але був захоплений Ольгердом, пограбований і ув’язнений; саме його життя перебувала в небезпеці. Однак святителю Олексію вдалося втекти, і в 1360 році він повернувся в Москву» [8].

У 1371 – 1374 роках відбуваються ще одні, досить успішні переговори з Вселенським патріархом про організацію незалежної від Москви Литовської (Київської) митрополії. Саме для зриву цих переговорів, митрополит Олексій вигадує якісь «Віленських мучеників», яких вбив за віру Великий князь Ольгерд.

Тому немає нічого дивного, що перший і єдиний відомий життєпис і «похвалу» «Віленським мученикам», склав грек – Михайло Бальсамон на замовлення Московського великого князя і Московського митрополита Олексія [9, ст. 5]. Адже дослідження інших варіантів тексту життєпису «Віленських мучеників», в тому числі румунського і сербського походження, а також більш пізні католицькі списки, приводять нас до московської першоджерела.

Саме цей життєпис є практично єдиним підтвердженням «мучеництва». Для надання своєї політико-релігійної провокації більшої ваги, Московський митрополит Олексій надсилає лист з проханням про канонізацію в Константинополь, забезпечивши його відповідними свідченнями, а потім видає акт про вшанування святими Антонія, Іоанна та Остапа, ніби убитих Литовським Великим князем Ольгердом за православну віру: «В лето 6863. Посвящен бысть на митрополию Киевскую Алексъй русин от Филофея патриархи. Сей, за благословением патриархи, уставя святити день святых мученик литовских априля 14» . [10, ст. 350]

Втім, сам акт канонізації «Віленських мучеників» Константинопольським патріархом дуже сумнівний, бо про нього ми знаємо виключно з документів Московського церковного собору 1549, а «речові докази» цього факту мають набагато більш пізнє походження.

Так, головним доказом Константинопольської канонізації служать «частини мощів віленських мучеників в хресті, який ніби подарований Патріархом Фотієм преподобному Сергію Радонезькому». Але інформація про це взята виключно з напису на футляри, який був зроблений в XVII ст., а слов’янські написи на хресті, про які люблять говорити російські дослідники, хоча по «палеографічними ознаками датовані XIV-XV ст., Навряд чи зроблені при патріаршому дворі в Константинополі». Навіть, саме Константинопольське походження хреста подається вченими як гіпотеза [11, ст. 80].

На наш погляд, діяння митрополита Олексія по «канонізації» «Віленських мучеників», які без сумніву були санкціоновані Великим Московському князем, мали далекоглядні мети: дискредитацію Великого Литовського князя Ольгерда в очах Константинопольського патріарха і руйнування самої ідеї незалежності Київської митрополії від Москви.

Саме тому, з огляду на політичну боротьбу за духовну владу над православними ВКЛ, дуже логічним виглядає той факт, що Москва визначила часом мучеництва 1347 р. – найбільш активний період боротьби за право управляти Київською (Литовською) митрополією Московського митрополита Теогноста (1328-1359).

Також опосередковано підтверджує виключно політичний характер появи легенди «Віленських мучеників» і той факт, що її реанімація була здійснена Москвою на церковному соборі 1549, під час міцних воєн Московії з ВКЛ (1500 – 1503; 1512 – 1522; 1534 -1537 р.). Слід зазначити, що у всіх цих війнах москалі використовували тезу про «захист православних» в ВКЛ.

Все вище викладене дає нам зробити висновок про те, що історія вбивства «віленських мучеників» Великим князем Ольгердом є політичною інсинуацією.

Тепер проаналізуємо деякі факти московського життєпису та непрямі докази, якими його підтверджує російська агіографія.

У процесі нашого невеликого дослідження ми виявили, що існують кілька варіантів життєпису, які умовно можна розділити на московський і білоруський.

Білоруські тексти життєпису «віленських мучеників», які створені в XV – XVІ ст. на підставі московського протографа, заперечують як їх вбивство саме Великим князем Ольгердом, так і взагалі мучеництва саме в кінці XIV ст. [12, лист 55 аб.-57; 13, лист 225 аб.-227]. Подібний підхід повністю збігається з відомою вченим хронологією подій 1340-х років і з відомостями про православ’я Великого князя Ольгерда і його сім’ї.

Московський варіант, який використовується і до цього дня, навпаки, підкреслює вбивство «віленських мучеників» саме Великим князем Ольгердом, а в більш пізніх редакціях зустрічаються і прямі твердження про переслідування православних у ВКЛ.

Аналізуючи московську і Віленський редакції, можна висунути гіпотезу, що пояснює ці різночитання в світлі існування мощів «віленських мучеників».

Так, на нашу думку, гіпотетично можна припустити, що існувало свідоцтво про невідомих білоруських християнських мучеників, яке було складено ще в XI – XII ст. При цьому, прив’язка їх життєпису до Вільні може бути штучним. Як доказ можна навести згадку Полоцька в «Повісті временних літ», що розповідає під 1007 року про «перенесення святих в святу Богородицю». Подібна пам’ять з невизначеними святими, на нашу думку, цілком могла бути взята за основу більш пізнього московського міфу про «віленських мучеників», що в свою чергу виключає згадку Великого князя Ольгерда в древньому білоруському варіанті життєпису.

Саме тому, білоруські редактори XV – XVІ ст., Маючи під руками місцеві хроніки і літописи, знаючи власну історію, прибрали з московського варіанту згадку про Великого князя Ольгерда.

На користь згаданої вище версії, на нашу думку, говорить власне сама побудова тексту. Наприклад, говорячи про початок князювання Ольгерда, життєпис «Віленських мучеників» московської редакції говорить, що він «дозволив духівнику Марії священику Нестору проповідувати в язичницької Литві Православ’я, дозволив вибудувати кілька храмів – два в Вітебську і один у Вільні». Але про який дозвіл на проповідь і будівництво храмів може йти мова, коли православ’я було вже державним віросповіданням Вітебського князівства понад 300 років, і з тих пір на білоруських землях вільно існувало кілька єпархій. Власне і Вільня була переважно білоруським містом, де було багато храмів, а православне населення в XІV ст. значно перевершували невелика кількість балтійських язичників.

Також і певні редакції життєпису «віленських мучеників» кажуть явно про початок християнізації білоруських земель: «Темниця, де утримували Антонія і Іоана, перетворилася в розсадник християнства. До неї стікався народ, щоб побачити сповідників нової віри і послухати їх проповіді про Спасителя. Багато, доторкнувшись до світла істини Євангелія, брали святе хрещення. Жерці, дізнавшись, який вплив роблять брати на оточуючих, вирішили остаточно розправитися з ними».

Все це, на нашу думку, цілком укладається в життєпис в тому випадку, якщо розглядати християнізацію Х-ХІІ ст., особливо в світлі її проникнення на балтійські землі, такий дозвіл якогось князя-язичника цілком реальний, як і подальше вбивство священиків-місіонерів або власних підданих, які прийняли християнство. Останній варіант нам здається більш реалістичним навіть через московську версію «віленських мучеників». Бо якби згадувалися священики, це надавало б міфу особливу силу і митрополит Олексій обов’язково б це використовував.

Ще одним непрямим доказом, який може говорити про відсутність зв’язку «віленських мучеників» з історією ВКЛ взагалі, і великим князем Ольгердом зокрема, є твердження про перебування частинок мощів «Віленських мучеників» в Нижньому Новгороді, яке пов’язують з дружиною суздальського князя Бориса Костянтиновича – Агрипиною, що була донькою Великого князя Ольгерда.

Так, обґрунтовуючи «древнє шанування віленських мучеників», російські вчені розповідають «про перебування частинок їх мощів в ковчегу, що належав Нижньогородським князям: в ковчегу 1410 р вів. кн. Марії, дружини нижегородського кн. Данила Борисовича (ГММК. № 4615) та в ковчегу 1414 року їх сина кн. Івана Даниловича (ГММК. № 13366)», які пов’язані з подружньою спадщиною княгині Агрипини Ольгердовні.

Але подібне свідоцтво російських вчених, яке теоретично мало підтвердити московський міф про «віленських мучеників», явно входить у суперечність з датуванням історичних подій.

Княжна Агрипина була видана заміж за суздальського князя Бориса Костянтиновича в 1354 р на 30 років раніше часу канонізації «віленських мучеників» [14, ст. 47]. До того ж, за версією російської агіографії, на той час Великий князь Ольгерд був ще язичником. Тому дуже сумнівно, що під час шлюбу княжна могла мати якісь мощі невідомих Православної Церкви «віленських мучеників», яких, до того ж, вбив її рідний батько. Також, якщо говорити і про час після 1374 року дуже сумнівно, що Ольгерд міг передавати своєї доньці те, що компрометувало б його й допомагало планам ворога.

Таким чином, на нашу думку, княжна Агрипина могла привезти в Суздаль: або мощі якихось невідомих святих, що побічно підтверджує гіпотезу про існування невідомих древніх білоруських святих; або мощі були передані в Суздаль з Москви вже після організації митрополитом Олексієм «процесу канонізації» з певною політичною мотивацією. Але, в будь-якому разі це свідчить про міфічність московського життєпису «віленських мучеників».

Ще одним моментом, який побічно свідчить про штучність московського життєпису «віленських мучеників», є імена «мучеників»: Нежила, Кумець і Круглец.

Так, відомий вчений А Рогов призводить вельми переконливі свідчення про те, що ці імена мають виключно слов’янське походження: в московських і українських документах XІV-XVI ст. зустрічається ім’я Кумець; ім’я Нежила проявляється в Новгороді; Круглець в зміненій формі Круглик властиво Білорусі. Вчений робить висновок – в текстах про «віленських мучеників» описуються події, пов’язані виключно з історією білорусів, які жили в Вільні [15, ст. 188].

Разом з тим, коли мова дійсно йде про події XІV ст., на четвертому столітті існування Київської митрополії Константинопольського патріархату і християнства як державного віросповідання в білоруських князівствах, говорити про білорусів-язичників, з числа наближеної до Великого князя знаті, не доводиться. Тому від XVIII ст. в російській агіографії є цікаве уточнення про те, що «віленські мученики» були балтами (жмудінами), серед яких, на той час, дійсно було багато язичників. Це твердження засноване на тексті життєпису: «їх литовські імена Нежила, Кумець і Круглец». Але, якщо трактувати ці слова як визначення етнічної приналежності, постає логічне запитання: Чому тоді ці балти мають слов’янські дохристиянські імена (які потім трансформувалися в прізвища)?

На нашу думку, гіпотетично можна припустити, що творець міфічного життєпису «віленських мучеників», грек Бальсамон «запозичив» їх з тексту стародавнього білоруського легенди Х-ХІІІ ст., про можливість існування якої ми писали вище. Але подібна гіпотеза здається досить сумнівною, оскільки навряд чи стародавній переказ, яке не зберегся в письмових джерелах, мав такий ступінь деталізації. Ймовірніше те, що жителі Московщини, а тим більше грек Бальсамон, не знали дохристиянських балтійських імен. Тому для створення міфу «віленських мучеників» були взяті слов’янські, які були добре відомі в Москві.

Як бачимо, текст «життєпису віленських мучеників», який був складений в Москві грекам Бальсамонам на замовлення митрополита Олексія, є явною політико-релігійної міфологією. Але залишається недослідженою «основний доказ» – наявність мощів «віленських мучеників».

Мощі «віленських мучеників»

Одним з головних сучасних «доказів» московського міфу про «віленських мучеників» є їх мощі, які до сьогодні відкриті для поклоніння у Віленському Свято-Духовому соборі.

На нашу думку, дослідження походження даними мощів було б потрібно починати з їх точного датування, яка на сьогодні вже є можливим. При цьому, навіть сам факт часткової муміфікації не є переконливим доказом, бо маємо багато прикладів природної муміфікації древніх останків, яка ніяк не пов’язана з християнством. Але, не маючи можливості провести подібне дослідження, спробуємо висунути кілька гіпотез, які ґрунтуються на історичних фактах.

Так, згідно з московською версією «вшанування віленських мучеників», шанування їх мощів почалася незабаром після мучеництва. З початку вони знаходилися в Вільнюському храмі на честь св. Миколая, а в 1347 року було перенесено в новозбудований храм на честь Святої Трійці. Після укладення Берестейської унії храм перейшов до васил’янів, які помістили мощі «віленських мучеників» в храмі св. ап. Петра. У 1655 р, коли московські війська захопили Вільню, мощі були перенесені в головний храм православного Віленського Свято-Духівського монастиря. А «після того, як московські війська залишили місто, виникла небезпека, що православні знову можуть позбутися своєї святині». Тому, за версією московського життєпису, заступник монастиря сховав мощі «віленських мучеників» в печері під головним вівтарем храму і замурував вхід до неї. Знову мощі були знайдені тільки в 1814 році.

Однак, як ми вже відзначали вище, ніяких, власне місцевих, згадок про «віленських мучеників» або їх шанування місцевим населенням не існує. Навіть для редакторів Віленського Служебника 1583 року, майже через 30 років після їх повторної канонізації Московським церковним собором, ця пам’ять була «новою». Також ми не знаходимо ніяких згадок про їх особливе шанування православними або (і) уніатами в кінці XVI-початку XVII ст.

Крім цього, в московському варіанті життєпису, при описанні історії мощів «віленських мучеників», зустрічаємо ряд історичних протиріч:

1) У Віленському Троїцькому монастирі не було ніякого «храму св. ап. Петра», а мощі «віленських мучеників» ще в 1608 року було перенесено в Віленський Свято-Духівський монастир [16, ст. 327 - 328].

2) Відповідно, не було ніякого перенесення мощів в 1655 році, а також потреби їх приховування після звільнення Вільні від московської окупації.

3) Якщо «Віленські мученики» були настільки відомі і шанувалися православними ВКЛ, то чому їх мощі майже 160 років залишалися схованими? Тим більше, що Віленський архімандрит Йосиф (Нелюбович-Тукальський) в 1663 році був обраний Київським православним митрополитом. Де-факто ніхто не цікавився цими мощами до часу їх випадкового відшукання в підвалі Віленського Свято-Духівського монастиря.

Таким чином, в історії «мощів віленських мучеників» єдиним безперечний фактом є їх фізичне існування. Спробуємо проаналізувати кілька гіпотез їх появи.

Перша гіпотеза ґрунтується на тому, що, як ми вже відзначали вище, дійсно існували невідомі святі Х-ХІІ ст., мощі яких зберігалися в Віленської церкви св. Миколая. За християнською традицією, над їх мощами в другій половині XІV ст. була побудована дерев’яна церква в честь Св. Трійці, а після – новозбудований кам’яний храм Троїцького монастиря.

В вище викладену гіпотезу повністю вкладається: відсутність згадок про Великого князя Ольгерда в білоруських редакціях життєпису «віленських мучеників»; наявність частинок їх мощів в подружньому спадок княжни Агрипини; твердження А. Рогова про білоруське походження мучеників. Цілком можливо, що московські укладачі міфу про «віленських мучеників» просто використовували існуючі мощі святих, «прив’язавши» їх до новоствореного міфу.

Якщо ця гіпотеза підтвердиться, про що можна говорити тільки після наукової датування мощів, тоді маємо всі підстави вшановувати справжніх білоруських святих Київської митрополії … але без прив’язки до історії ВКЛ в цілому, і Великого князя Ольгерда зокрема. Природно, потрібно складати новий життєпис, а, можливо, і визначати нову дату шанування.

Друга гіпотеза походження мощів «віленських мучеників» ґрунтується на міжнародних відносинах того часу. «Віленські мученики» цілком могли бути союзниками поваленого Ольгердом і Кейстутом князя Явнута, який втік до Москви в 1345 р. Посилення нової влади мало потягти за собою розправу з політично неблагонадійними підданими, яких пізніше саме в Москві оголосили «мучениками».

На користь цієї гіпотези говорить той факт, що акт державного переслідування християн Великим князем Ольгердом, чому був обмежений тільки трьома особами. При цьому практично всі московські варіанти життєпису говорять про покарання як результат непокори государю держави, але надають цьому факту релігійну основу – відмова їсти м’ясо під час посту.

На нашу думку, якщо спиратися на твердження А Рогова про виключно білоруський характері подій, знаходять свої пояснення не тільки християнське віросповідання “віленських мучеників» і слов’янські прізвища, а й факт поховання страчених придворних дворян в Віленському храмі св. Миколи, на що дійсно був потрібен дозвіл Великого князя.

Цілком логічним нам здається і той факт, що покарання трьох придворних з політичних підстав не знайшло свого відображення в тодішніх літописах і хроніках. Саме тому, до часу появи московських творів Басальмона, про «віленських мучеників» нічого не було відомо.

На нашу думку, первинна інформація про яких християн, страчених Великим князем Ольгерда і похованих у Вільнюському храмі, потрапила в Москву через другу дружину Великого князя – Юліану Олександрівну, яка була сестрою княжни Марії (+1399), дружини Московського Великого князя Семена Гордого. І ці загальні відомості стали фактичним фундаментом московського міфу про «віленських мучеників» (християни, убиті Великим князем Ольгерда, поховані при храмі), а самі останки страчених були оголошені «мощами віленських мучеників».

Про підтвердження даної гіпотези, ми не маємо ніякого права поклонятися цім останкам як мощам святих, а дана пам’ять повинна бути повністю викреслено з білоруських і українських церковних календарів.

Втім, на нашу думку, в будь-якому випадку мощі “віленських мучеників» не є доказом істинності їх московського життєпису.

Висновки

Оскільки всі тексти, в яких розповідається про «віленських мучеників», в тому числі і католицькі [17], мають виключно московський протограф Бальсамона, ця пам’ять нічого спільного з реальними подіями не має і є штучно вигідніше заради очорнення володарів ВКЛ і безпосередньо пов’язана з боротьбою ВКЛ (Білорусі і України) і Москви за контроль над Київською митрополією.

Дуже суперечливими є і матеріальні докази існування «віленських мучеників», які також походять із Москви, а їх мощі, в світлі текстових документів і відсутності наукової датування, на нашу думку, не можуть бути підтвердженням існуючого на сьогодні життєпису.

Тому, на нашу думку, дана пам’ять не має ніякого відношення до Київського Православ’я і є штучно нав’язана нам з Москви.

Посилання:

1. W. Zahorski. Legenda о trzech meczennikach wilenskich. // Zrodla mocy. 1927, № 2,s. 68—72.

2. К. Chodynicki. Geneza i rozwoj legendy о 3 mgczennikach wilenskich. // Ateneum Wilenskie/ 1927, IV, 13, s. 416—451.

3. Проф. Д. П. Огицкий. К истории виленских мучеников. // Богословские труды. Издание Московской Патриархии. Москва, 1984 г.

4. Апостол. Вільня, 1525.

5. Служебник. Вільня, 1583.

6. Евангелие напрестольное. Львов, 1665.

7. Абрамович Д.И. Описание рукописей Софийской библиотеки» (вып. I — Спб., 1905, II — Спб.,1907, III — СПб, 1910)

8. Алексий Московский (http://drevo-info.ru/articles/5196.html)

9. Праваслаўе ў Вялікам Княстве Літоўскім (Пад рэдакцыяй мітрапаліта БАПЦ Ізяслава (Бруцкага)). БАПЦ, 2002. Львоў, 2005.

10. Полное Собрание Русских Летописей. т. II. СПб, 1845.

11. Кучкин В.А. Сергий Радонежский // Вопросы истории, 1992, № 10.

12. Сборник житий святых. Конец XV в. БАН Литвы, F19–102.

13. Память святых мученикъ сущих от страны земля литовьскыя, Антонiя, Iоана и Евстафiя. Минея служебная, ноябрь — декабрь. Вт. четв. XVI в. БАН Литвы, F19–147.

14. Супрасльская летопись // Полное собрание русских летописей / Сост. и автор предисл. Н. Н. Улащик. — Т. 35: Летописи белорусско-литовские. М, 1980.

15. А. И. Рогов, Литературные связи Белоруссии с балканскими странами в XV—XVI вв. // Славянские литературы, VIII международный съезд славистов Загреб-Любляна, сентябрь 1978 г. Доклады советской делегации. Москва, 1978.

16. Виленский Троицкий монастир // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. т. VI. СПб, 1892

17. Acta Sanctorum volumes. Vol. 11. Rome, 1866

протоієрей Сергій Горбик

Пам’ять 26 грудня/8 січня

У православних храмах стародавнього білоруського міста Вільня, у числі святинь, що прикрашають стіни і вівтарі древніх і церков та костелів, знаходиться кілька ікон, які в давнину були надбанням Грецької церкви та її послідовників, як у межах Київської Русі так і поза нею.

Однак жодна зі святинь не користується таким шануванням серед населення як Східної, так і Західної Церкви, що не оточена такою благоговінням, як Віленська східна ікона Благовіщеня Пресвятої Богородиці, що знаходиться у Вільні в каплиці на Гострих Воротах і іменована «Остробрамською», поклоніння якої є найбільшим щастям і радістю для всякого віруючого у Всемогутнього Господа.

Хто був її творцем і в якому саме році вона була написана, визначити дуже важко. Існує переказ, що ця свята ікона стала в місті Вільно на Гострих воротах 14-го квітня 1431, і Православна Церква, віддаючи належне вшанування пам’яті святих литовських і віленських мучеників Антонія, Іоанна та Євстафія 14 квітня, щорічно присвячує цей же день і святкуванню Остробрамської ікони, яка спочатку перебувала в Троїцькому православному монастирі, де спочивали в той час святі мощі трьох згаданих мучеників, угодників Божих.

Однак, якщо розглянути письмові доводи, викладені у вигляді історичних актів, що стосуються міста Вільни, колишньої столиці Білорусько-Української держави, то можна відшукати цілий ряд письмових свідчень, в яких згадується про цю святу ікону. Із цих записів ми бачимо, що вона не була явлена на воротах міста Вільні, а була привезена з Криму, а саме з Херсонеса Таврійського або міста Корсуні самим великим князем Ольгердом Гедиміновичем (1345-1377), який взяв її в числі військової здобичі з грецького храму міста Корсуня. Святу ікону, привезену з Корсуня, Ольгерд спочатку подарував своїй благочестивій дружині, хоча за браком точних письмових вказівок, в якому саме році вона була привезена до Вільні, ми не можемо з точністю визначити, яка саме дружина Ольгерда була ощасливлена настільки дорогоцінним даром. Ольгерд сповідував Православ’я і був хрещений з ім’ям Андрій. З множенням православних християн у Вільні та за сприяння православного подружжя Ольгерда, була побудована дерев’яна церква в ім’я Святої Трійці, за сповідання якої постраждали Віленські мученики. З цього часу вся навколишня місцевість, доти пустельна, стала населеною виключно православними християнами і отримала назву Гострого чи «руського» Кінця. При Свято-Троїцької церкви з найдавніших часів існував монастир. Цієї обителі Пресвятої Живоначальної Трійці і була подарована дружиною Ольгерда або особисто їм самим чудотворна Корсунська ікона. Та й чи могло бути в тодішній столиці Литви найкраще місце для розміщення грецької святині, ніж Свято-Троїцький монастир – новозбудований оплот і непохитний центр православ’я, споруджений на землі, просоченої кров’ю принесених в жертву за сповідання Євангельського вчення життя своє і, що не злякалися мук, святих подвижників, трьох доблесних витязів і воїнів Христових, які черпали духовні сили перед майбутньою стратою в гарячій молитві до Спасителя і Його Пресвятої Матері Приснодіві Марії.

Заглиблюючись в читання нарису про історію міста Вільні за 1431 р., ми зустрічаємо Корсунську ікону Богоматері вже не в храмі монастиря Пресвятої Трійці, але в міській каплиці над воротами. Ці ворота були споруджені поблизу невеликої церкви Святого Петра, нині вже не існуючої, і називалися спочатку Медніцькі (назва походила від шляху, що веде в великокняжий замок Мідники), потім литвинські (білоруські), потім руський (православні), і тільки лише в XVI столітті одержали найменування Гострих, білоруською мовою Гострої Брами. Точна дата, а саме рік, місяць і день, коли було здійснено перенесення святині з монастиря в скромну і, можна навіть сказати, аскетичну каплицю, до нас не дійшла. Однак, про таку видатну подію не міг не знати великий князь, без дозволу якого, як ми вважаємо, монахи ніколи не зважилися б на подібний крок. Але ми цілком виразно знаємо, що чотирнадцятого квітня 1431 образ уже був окрасою каплиці на воротах, будучи предметом благочестивого поклоніння і особливої поваги з боку православних жителів Вільні. Перед ним за православним звичаєм жевріли лампади і горіли свічки. Дата 14 квітня 1431 точно відзначена в оповідях про цю святій іконі, як час явища, або появи її вперше в дерев’яній ворітній каплиці. Можна цілком погодитися, що для перенесення святої ікони Богородиці з Троїцького монастиря в каплицю не було більш підходящого дня, ніж 14 квітня – дня, присвяченого святкуванню пам’яті святих мучеників Литовських і Віленських, нетлінні мощі яких спочивали в зазначеному храмі. І хіба міг бути більш урочистий день для православних Вільні, ніж день смерті їх співбратів, що відійшли з мученицькою пальмою в руках, з ясним ореолом безсмертя в щасливу і не маючу кінця вічність.

У день пам’яті святого великомученика Георгія Переможця за старим стилем, 23 квітня 1498, було звершено урочистий хресний хід за особистої участі великого князя і його двору, війська і міського управління. У присутності майже всього населення столиці, під звуки дзвону всіх тодішніх храмів Вільни, чотирнадцяти православних і семи латинських, під звуки гарматних пострілів відбувалася закладка головних пунктів нової стіни. Але найважливішим моментом цього торжества слід вважати освячення місця для фундаменту головної брами з великою вежею, в Православному або Гострому кінці. Дружно і з ретельністю народ взявся за роботу, і поступово споруджувалася навколо міста стіна, закриваючи його від очей ворога в тих місцях, які не були захищені ні рікою, ні горами. У високій башті над цими воротами жителі міста подбали влаштувати особливе місце для шанованої всіма святої православної ікони Богородиці. Закінчивши спорудження баштових воріт і самої вежі, святу ікону поставили в приготоване для неї місце над воротами, – з південного боку поруч з вежею. Із зовнішнього боку башти знизу був прироблений хід у вигляді особливих сходів. Ікона була вставлена в кіот, забезпечений з лицьового боку склом і дерев’яними дверцятами, які, дивлячись по потребі, можна було відкривати і закривати. Під час поганої погоди їх повністю зачиняли. Свята ікона раніше належала Свято-Троїцькому православному монастирю, браття якого регулярно здійснювала перед нею належні молебні й акафісти, а віруючі з благочестивим настроєм духу відвідували каплицю і за християнським звичаєм прикладалися до образу.

У 1596 році в краї була оголошена церковна унія, і Свято-Троїцький монастир в місті Вільно, якому законним чином належала Остробрамська каплиця, відпав в унію.

У 1601 році монастир був перетворений і став васильянським. При ньому було засновано особливе братство. Таким чином, Остробрамська каплиця, зі святою в ній іконою Небесної Заступниці, очевидно, повинна була перейти у володіння тих же васильянів. В якій саме православний храм спочатку вона була перенесена, ми про це не знаємо. Точно відомо тільки те, що в середині 1609, тобто на початку XVII століття, Остробрамська ікона перебувала вже в парафіяльної кам’яної Миколаївської церкви на Великої вулиці. Ченці Троїцького Монастиря в кінці того ж 1609 звернулися до храму св. Миколи з проханням повернути ікону їм, мотивуючи це тим, що королівське подружжя має бажання їй вклонитися. 31 липня того ж року і сам храм святителя Миколая ґвалтом був переведений в унію. Першого серпня Київський уніатський митрополит Іпатій з’явився в цей храм з метою вклонитися святому образу Богоматері Остробрамської. З цього часу свята ікона переходить в повне володіння Віленського Троїцького монастиря. Святу ікону перенесли зі Свято-Миколаївського храму на колишнє її місце – в каплицю Остробрамської вежі. В першій чверті XVII століття між Свято-Духівським православним і Свято-Троїцьким уніатським монастирями виник третій латинський монастир босих кармелітів, в їх ведення і вступила Остробрамська каплиця. Свята Корсунська ікона Богородиці повернулася і з’явилася на старому своєму місці в каплиці при Гострій Брамі як приналежність вже цілком кармелітів, які її закріпили за собою назавжди.

26 травня 1714 Вільну постигнув страшний удар; пожежею винищена була частина міста, причому не вціліла і дерев’яна каплиця на Гострій Брамі; ікона ж, якою опікувалися кармелітами, була врятована від всепожираючого полум’я і знову поставлена в костелі св. Терезії. Цілих тридцять років ікона зберігалася у костелі, куди стікався на поклоніння богомільний люд, а для збільшення вшанування святої ікони введені були в ньому в 1726 році урочисті сорокагодинні служби. Нова каплиця з каменю, великих розмірів, у всю ширину Остробрамської вежі, споруджена була в 1744 році; в неї і перенесли ікону з незрівнянно більшим пишністю, ніж це було в 1671 році. Ця каплиця і є та сама, яка донині існує на Гострих Воротах зі святим образом Пресвятої Богородиці Остробрамської. Вона влаштована і пристосована до здійснення в ній богослужіння згідно римо-католицькому обряду.

У 1844 році костел св. Терези, перейменований в Остробрамський, був перетворений в парафіяльній, каплиця ж зі святою іконою відійшла у користування римо-католицького духовенства.

Свята Корсунська ікона Богородиці має два з половиною аршини висоти і два аршини ширини. Написана вона на дошці, або точніше кажучи, на двох з’єднаних твердих дубових дошках. На лику Богородиці можна помітити рівний поздовжній шрам, що з’явилася внаслідок опади фарб по лінії з’єднання дощок. Зображена Богоматір на іконі одна, без немовляти Ісуса Христа, трохи нахилена в праву сторону. Блаженний лик виражає глибокий спокій і побожну скромність, щоки покриті тьмяним рум’янцем, а руки на грудях складені хрестоподібно. Всі зображення поясне. Свята Діва, як слід думати і вірити, представлена в момент найбільшої події для цілого Світу, в момент архангельського благовістя про втілення, натхненням Святого Духа, Сина Божого і народження від Неї Боголюдини. Однак це зображення Благовіщеня є неповним, – йому бракує фігури архангела Гавриїла, який нерідко пишеться на окремій дошці. Внаслідок того, що ікона нині покрита металевою позолоченої ризою, з цілого образу ми можемо бачити тільки лик і руки Божої Матері.

Над головою в ризі прикріплена двоярусна корона і в усіх напрямках від лику йдуть довгі промені, а під іконою велике зображення місяця, зробленої з металу, яка служить як би підніжжям для Пречистою.

Така свята Корсунська або Остробрамська ікона Божої Матері Благовіщеня, що знаходиться нині у віданні римо-католицького духовенства у м Вільні в каплиці на Гострій Брамі. Як стародавня православна святиня, вона користується і у місцевого і взагалі білоруського та українського православного населення, наскільки це можна бачити, великою повагою і шануванням, які мають чисто і строго релігійний характер, хоча православне богослужіння перед нею вже не звершується. Хоча і в наш час Пресвята Богородиця дарує православним вірним нові чудеса і милості!

Тропар Пресвятої Богородиці перед іконою «Остробрамська», глас 4

До Богородиці старанно нині прийдемо, / грішні й смиренні, / і припадемо, у покаянні з глибині душі взиваючи: / Володарка, допомоги, будь милосердною до нас, /бо від гинемо від незліченних гріхів наших. / Не відкинь рабів Твоїх, / бо тільки на Тебе надію маємо.

Ще один тропар Пресвятої Богородиці перед іконою «Остробрамська», глас 4

Ніколи не спинимо ми, / негідні, взивати до Тебе, Богородиця: / Коли б не Твоє заступництво до нас, / що моляться до Тебе, / хто б визволив нас від незліченних бід? / Хто б заховав до сьогодні вільними? / Не відступимо, Володарка, від Тебе, / бо завжди спасаєш рабів Твоїх від всього злого.

Кондак Пресвятої Богородиці перед іконою «Остробрамська», глас 6

Оборонця християнів гідная, / Молільниця до Творці правдива, / не відкинь гласи моління грішників, / але прийди, як Блага, на допомогу нам, / що вірно Тебе кличуть. / Будь швидкою на молитву і поспішай на благання наше, / бо є Ти вічно молитовниця, Богородиця, / за всіх, хто шанує Тебе.

Ще один кондак Пресвятої Богородиці перед іконою «Остробрамська», глас 6

Не маємо іншої допомоги, / не маємо іншої надії, / тільки на Тебе, Володарка, / Ти нам допомоги, бо на Тебе надію маємо і Тобою хвалимося, / бо є ми раби Твої, та не посоромимося.

Величання

Величаємо Тебе, Пресвята Діва, Богообрана Юначка, і шануємо ікону Твою святу Остробрамську, якою подаєш лікування всім, хто з вірою до Тебе притикає

Першим виданням нової типографії було Напрестольне Євангеліє, яке було дуже необхідно православним храмам Київської митрополії.

Віддруковане розміром в лист, крупним шрифтом, Євангеліє дивує своїм прекрасним поліграфічним оформленням, широкими полями, хорошим папером. Судячи по гравюрах і стилю книжкового орнаменту, це видання продовжує традиції попередніх друків диякона Івана Федоровича та Петра Мстиславця. Складні елементи орнаменту, наприклад, шишки і квіти, дуже ретельно виконані. Згідно з Київською православною традицією, гравюри Апостолів оздоблені декоративними елементами, що було невластиве московської традиції.

Особливої уваги заслуговує мова видання, яка віддзеркалює всі особливості народної мови через введення в текст т.зв. «юсив». Деякі російські дослідники ХІХ та першої половини ХХ століття навіть вважали, що «багато слів (у Євангелії 1575 р.) взяті з народної мови Західно-Руського краю».

Євангеліє Напрестольне. Вільня, 1575 р.

прот. Сергій Горбик

Наш сайт протягає традицію публікації стародруків Київського Православ’я. Сьогодні ми будемо знайомити вас з богослужбовими текстами, які пов’язані з святкуванням пам’яті святителя Миколая Чудотворця.

Звернемося до історії.

Шанування святого Миколая у Православ’ї починає рости від того часу, коли цісар Юстиніан І (527–565) збудував на його честь церкву у Константинополі. Візантійський імператор Мануїл Комнін (1143–1181) державним законом приписав святкувати день Св. Миколая 6 грудня. З Візантії його культ поширюється по цілому світі. Найстаріший життєпис св. Миколая походить з 9-го століття.

Через Візантію шанування святителя Миколая переймають і мешканці Київської Русі. Літописець Нестор пише, що в Києві на могилі князя Аскольда в 882 році була побудована церква Святого Миколая. З християнського передання довідуємося, що брати – кня­зі Аскольд і Дир були поганами. Але коли прийняли віру Христову, то на святому хрещенні Аскольд взяв собі ім’я Святителя Миколая. За свідченням того ж літописця на початку XI ст., у 1036 р.Б., у Києві існувала не тільки церква, але й діяв також монастир на честь Святителя Миколая, а пісні про св. Миколая належать до найдавніших зразків української поезії, найпопулярнішою з яких є «Ой хто, хто Миколая любить».

В Уставі київського митрополита Георгія (1072 р.), в 9-му правилі згадується, що у день пам’яті Св. Миколая відбувалося причастя. Найстаршою спорудою, присвяченою Св. Миколаєві на наших землях вважається ротонда в Перемишлі, що датується Х-м сторіччям. В другій пол. ХІ-го століття у Києві на Аскольдовій могилі боярином Ольмою була збудована церква св. Миколая.

Також на Галицьких землях однією з найстаріших є церква св. Миколая у Львові, що походить з ХІІІ-го століття. Перша згадка про цей храм Святителя Миколая в столиці Галичини датована в архівних документах 1292 р. Він, швидше все, був придворною церквою та усипальниця князів, звідки й походить його назва. Первісного вигляду храм не зберіг, бо кілька разів його реконструювали після пожеж. У хроніці Львова читаємо, що в 1453 р. у місті було вісім церков: Св. Юрія, Св. Онуфрія, Св. Миколая, Св. Теодора, Богоявленська, Воскресенська і Благовіщенська. 1461 р. король Казимир надає привілей церкві й монастиреві Св. Миколая та його священикові Симеонові Микилінському і його наступникам, яким звільняє їх від усіх податків, оплат, належних замкові, та інших повинностей.

Дуже багата і рукописна спадщина богослужбових текстів свята святителя Миколая, які були створені у Київської Русі. Перші з таких відомих текстів Київського Православ’я датуються ХІ ст. Тому не дивно, що з приходом мистецтва друку саме вони потрапили до перших друкованих зразків.

Вашої увазі пропонуються перші друковані зразки богослужебних текстів, які присвячені св. Миколаю Чудотворці: Акафіст і Канон святителю Миколаю, які переклав з грецької мови великий білоруський просвітитель та першодрукар Франциск Скорина. Цей акафіст і канон широко поширювалися не тільки в Білорусі, а й у Україні (найбільш у рукописах).

Також пропонуємо, на наш погляд, один з остатніх зразків власне Київської Православної традиції – Службу з Акафістом Святителю Миколаю, що була надрукована у Києві в 1751 році. Ця служба ще містіть у собі особливості українського ізводу церковнослов’янської мови, але вже вийшла частково під російським контролем.

прот. Сергій Горбик

Акафіст святителю Миколаю Чудотворцю, 1522 р.

Канон святителю Миколю Чудотворцю, 1522 р.

Служба з акафістом святителю Миколаю. Київ 1751