Ніякої земної радості не існує без печалі.

Іоан Дамаскин

Всі ми, без сумніву, усвідомлюємо протиріччя навколо недавнього проголошення автокефалії для Православної Церкви України Константинопольським Патріархатом. Як український православний священик, я не можу не бачити, як слова святого Іоана є точним описом положення Православної Церкви у цілому і мене особисто.

Нещодавно я побував в Україні, відвідав друзів у раніше «неканонічних» церквах і монастирях та мав змогу служити з ними літургію. Це принесло багато радості всім нам. Для більшості православних українців визнання Церкви в Україні гідної автокефалії – це виправлення історичної несправедливості, виправлення церковного зла.

Проте, у мене є друзі в різних православних церквах тут, в Північній Америці, які вважають проголошення автокефалії джерелом смутку. І мені важко зрозуміти, чому.

Коли вперше заговорили про можливість визнання Православної Церкви в Україні автокефалією, прозвучали протилежні голоси, заявивши, що це буде означати «легалізацію розколу». У певному сенсі ми мусимо запитати: «Що ви повинні робити? робити з розколом?» Чи можемо ми бути щасливі, коли мільйони православних християн не мають спілкування зі світовим православ’ям? Якщо розкол шкідливий для Церкви, його, очевидно, потрібно зцілити. Але як?

«Вони повинні покаятися!». Позиція Церкви Московського Патріархату в Україні полягала в тому, що всі члени «неканонічних» груп повинні покаятися та повернутися у «канонічну» Церкву, після чого виникають спірні питання, про літургійну мову, церковну державу і т., та як їх можна вирішити. Такий підхід був явно безплідним, і за останні двадцять дев’ять років кілька спроб Московського Патріархату домагатися примирення були, у кращому випадку, нерішучими.

Слід підкреслити, що розкол, який до недавнього часу існував в Україні, не був догматичним за своєю природою. Віра, літургія, дисципліна і практика були точно такими ж в «розкольницьких», як і в «канонічних» Церквах. Розкол гуртувався швидше на політиці і культурі. Ні Українська Автокефальна Православна Церква, ні Київська Патріархат, не хотіли бути поза спілкуванням зі світовим Православ’ям, але відчували, що з чистою совістю не можуть підкоритися юрисдикції Московського Патріархату.

Такі розколи не є чимось новим. Два недавніх приклади – це РПЦЗ (Російська Православна Церква Закордоном) і «Вільна Сербська» єпархія в Північній Америці.

У 2007 році РПЦЗ і Московський Патріархат відновили Євхаристичне Причастя. Ті, хто знайомий з історією цих двох Церков, знають, наскільки люто антагоністичні були їх відносини з 1920-х років. Хоча я не знаю жодної офіційної заяви РПЦЗ про те, що Московський Патріархат був безблагодатний, багато членів РПЦЗ – нібито навіть її предстоятель, благословенної пам’яті митрополит Філарет – напевно вважали, що МП (а також ПЦА) були «безблагодатними». Однак коли прийшов час для примирення, не було ніяких повторних хіротоній, повторних свячень або повторних хрещень. Просто підписання документів і святкування.

Ще один корисний приклад – «сербсько-американський» розкол. У 1963 році єпископський Собор в Белграді позбавив сану очільника Сербської православної єпархії в США єпископа Діонісія. Він проігнорував це засудження (яке, як він стверджував, мала політичне походження) і організував «Сербську православну церкву в США і Канаді». Розкол тривав майже 30 років. Сербський Патріархат стверджував, що це розкол був безблагодатний, і його свячення були недійсні, точна паралель із ситуацією в Україні з 1989 по 2018 рік. Проте, коли прийшов час для примирення, розкол був знову зцілений шляхом примирення – ніяких нових хіротоній. свячень, перехрещування і т. д. Нещодавно я дізнався, що в 1992 році, коли розкол був зцілений, Патріарх Павло відслужив панахиду на могилі єпископа Діонісія.

Отже, заклики до акривії (строгості) у зціленні розколу в Україні і обвинувачення Патріарха Варфоломія і Константинопольського патріархату через зцілення розколу економією (поблажливістю) здаються явно несправедливими. Коли серби і росіяни (і ті, хто приймає їх легітимність), які були примирені поблажливістю, без публічних проявів покаяння, повторного свячення і т. д., вимагають строгості по відношенню до православних українців, які були у точно такій же ситуації, їх слова звучать як, м’яко кажучи, нещирі і не благодійні.

Те ж саме можна сказати і про заклики до мирного вирішення цієї проблеми. Патріарх Варфоломій зробив все можливе, щоб забезпечити участь всіх помісних Церков в Святому і Великому Соборі 2016 року. Одним з питань, яке спочатку мало бути розглянуте, був процес визнання і проголошення автокефалії. Коли керівники Церков, які відмовилися брати участь в Всеправославному Соборі на Криті, тепер вимагають скликання ради для обговорення питання про українську автокефалію, то можна тільки дивуватися їх мотивами.

Що стосується України, то є одне фундаментальне питання, на яке необхідно відповісти: з огляду на канонічні, адміністративні та політичні реалії того, як Православна Церква організована та функціонує в сучасному світі, яка може бути вагома причина для відмови від автокефалії Церкви в Україні? Незалежно від того, чиєю «канонічною територією» могла б бути Україна, з огляду на поточні адміністративні та організаційні реалії всередині Православної Церкви, здається явно абсурдним, що Церква в Україні не повинна бути автокефальною, коли Церкви в таких країнах, як Польща чи Чеські землі та Словаччина є автокефальними.

Проголошення автокефалії для Православної Церкви України виявило дуже реальні тріщини в структурі Православної Церкви: питання про канонічну територію; реальність кількох юрисдикцій в одній державі або територіальній одиниці; відсутність чіткого, загальноприйнятого процесу та процедури визнання і проголошення автокефалії; як першість розуміється і практикується; відмова деяких помісних Церков відвідувати Всеправославні соборі та наради; і т.п.

Давайте не будемо додавати олії у вогонь, просуваючи подвійний стандарт – вимагаючи від колишніх православних українців публічного покаяння, яке не було потрібно від наших сербських і російських братів і сестер у Христі.

ієрей Богдан Хладіо (Українська Православної Церква Канади), магістрант у Православної школі теології Трініті-коледжу в Торонто.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

«Коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його!»

Ось так, у Притчі Ісуса про Блудного Сина зустрів Батько свого сина. Він не ждав на те, щоб син добіг до нього,щоб сказати йому, чого він бажає, щоб потім мати над ним перевагу, щоб йому відповісти, або увійти до нього або відійти. Він побіг до нього. Не було жодного сумніву про те, що скаже він своєму синові чинити. Він привітав свого втраченого сина з розпростертими обіймами.

У цій Притчі Ісус показує нам яскравий приклад Божої милості. Він малює надзвичайно привабливий портрет Бога, зовсім не схожий на той,якого малюють інші релігійні провідники. Він об’являє Бога, як Батька – жалісливого і люблячого. Батько! Ця картина дає нам особливу спонуку вірити в Бога і прагнути жити у відповідності до Його заповідей. Ісус учить нас, що код всесвіту – код любові. Це не код виживання сильніших. Такий код дійсно, здається, працює у світі, але Апостол Павло називає його «марнотою», якій створіння було підпорядкування «в надії». (Рим.8:20). Найглибший код, який лежить в основі всіх інших, код любові, яка зображена у Притчі про Блудного Сина. Цей код описаний і в Першому Посланні до Коринтян, у главі 13-ій. Ми повинні читати її багато разів. Любов … не шукає тільки свого», пише Апостол Павло (I Кор. 13: 5). Любов не примушує. Батько в цій Притчі не хотів маніпулювати чи примушувати свого сина. Ось чому він дав йому частину того, що він мав був успадкувати і дав йому дозвіл покинути його дім. Коли син таки повернувся додому, то це не тому, що батько змусив його це зробити. Те що привело його назад було досвід життя у відповідності з кодом марноти та й спогад про те, яке було життя в домі Батька. Він повернувся додому, а коли він це зробив, йому відкрилася сторона Батька, з якою він, здавалося, не був обізнаний. Він знайшов, що це не був лише батьківська зобов’язаність, якою мотивуваався в своїх діях Батько. Це була така його любов до свого сина.

Таємниця Божої любові – радісна й глибока. Не надто легко повірити в це бо ж код марноти – дуже потужний у світі. Закон джунглів: «Сила вирішує все» вимагає, щоб ми йому покорилися. Але християни покликані бути радикальним. Вони покликані вірити таки в код любові і згідно з ним жити, хоч саме це багатьом здається -марнотою. Ми можемо робити це тільки шляхом отримання сили зі свого досвіду глибокої Божественної Любові, яка підкріплює і незримо курсує у всесвіті. Давайте присвятімо себе відкриттю цієї Любові під час Великого Посту. Для цього, давайте осмислюймо світ і Боже відкриття про нього, постімося, молімося і діймо – в любові та в милості.

о. Ігор Куташ (УПЦ в Канаді)

Слава Ісусу Христу!

Вітаю всіх Вас з національним святом – Днем Незалежності України!

Цей день – є результатом тисячолітньої боротьби українського народу за право мати свою державу. Але на превеликий жаль історичні умови складалися так, що на українській землі панували вороги, які хотіли знищити українську націю. Та попри все українці боролися і ще продовжують боротися за свою свободу і незалежність.

Безумовно воєнні події, які відбуваються сьогодні на території України стали випробовуванням для всіх нас – випробовуванням на зрілість, на патріотизм, на терпіння, на толерантність. І не може бути сумніву в тому, що в цій війні народ України переможе і в майбутньому зможе поліпшити життя у своїй власній державі — тій державі, що вистраждана поколіннями українців, за яку віддано багато молодих життів і крові патріотів своєї держави.

Впевнений, що з Божою допомогою Україна буде процвітати. Цей день обов’язково настане, але всім нам потрібно плідно працювати на благо своєї Батьківщини – України.

Молитовно і від усієї душі бажаю всім вам міцного здоров’я, радості, щастя і віри у щасливе майбутнє України!

Слава Україні!

Благословення Господнє на Вас!

+Андрій

Єпископ Східної Єпархії УПЦК