Собор Святої Софії, Премудрості Божої. Київ, фото 30.03.1918 р.

Центральна Рада довго не звертала уваги на церковні справи. Тільки 20 (7) січня 1918-го урочистим богослужінням у Св. Софії у Києві розпочала роботу перша сесія Всеукраїнського православного церковного собору. Його скликали з метою визначення канонічного статусу та українізації церкви у межах України. Загалом Собор відбув три сесії: січень-лютий (І), червень-липень (ІІ) і жовтень-грудень (ІІІ) 1918 р. Між прихильниками автокефалії і єдиної Російської церкви точилася гостра боротьба, подекуди – з використанням «боїв без правил».

Актом про зречення престолу імператор Микола ІІ скасував чинність єдиного імперського державно-церковного законодавства. Приєднані свого часу силою зброї неросійські “околиці” почали вимагати автономії та автокефалії національних православних церков, інтегрованих Російською православною церквою (РПЦ) з порушенням канонів. Найпослідовніше діяла Грузія. Будучи автокефальною майже півтора тисячоліття до інкорпорації РПЦ (487 – 1811 рр.), Грузинська церква жорстко опиралася русифікації, подекуди доходило до кривавих ексцесів. Ще з початку ХХ ст. звіти про церковні справи там засвідчували сплеск руху за відновлення автокефалії. У березні 1917 р. Грузинська церква автокефалію оголосила, а восени обрала свого предстоятеля – католікоса Киріона ІІ (Киріона Садзагелова). В Україні ситуація виявилася набагато складнішою.

Вітаючи Українську Центральну Раду як свій національний парламент, українські організації по всій Росії вимагали від неї обстоювати «автокефальну церкву в автономній Україні». Аналогічні вимоги висували з’їзди духовенства і мирян, що прокотилися українськими єпархіями навесні-влітку 1917-го. З боку відповідності церковним канонам ця вимога була абсолютно правомірною. Так 38-ме правило Св. Отців, прийняте на V – VІ-му Вселенському соборі у Константинополі (691-692 рр.) встановлює: «якщо царською владою збудоване, або колись буде побудоване нове місто, то адміністративним та земельним розподілам нехай відповідає розподіл церковних справ». Цим же правилом керувалися й у стосунках між православними державами.

Окрім відновлення державності, існували й інші канонічні та церковно-історичні підстави для виходу українських єпархій з-під юрисдикції РПЦ. Перебуваючи у складі Константинопольського патріархату на правах церковної області (988 – 1686 рр.), Київська митрополія de facto була самостійною. До підпорядкування Московському патріарху Київська церква мала власні чинопослідування, свята, піснеспіви, культову архітектуру, богословську і богослужбову літературу, монастирі, видавничі та освітні заклади.

Київські митрополити мали право мироваріння. Їм, як екзархам (митрополити/єпископи великих церковних областей) Вселенського патріарха, підпорядковувалися православні єпархії поза межами Російської імперії: у Речі Посполитій, в Австрійській Галичині та Закарпатті.

Нарешті, Київські митрополити були священноархімандритами (очільниками) однієї з найбільших святинь у православному світі – Києво-Печерської Лаври з великою кількістю канонізованих до 1686 р. святих, прославлених нетлінням мощів.

Всі ці чинники за умови незалежності України, спільного волевиявлення духовенства і мирян українських єпархій РПЦ, підтриманого державною владою, сприяли б унезалежненню Української церкви від РПЦ. Межі українських єпархій відповідали тогочасному адміністративно-територіальному губернському поділу, тобто станом на 1917-й їх було дев’ять: Київська, Харківська, Полтавська, Чернігівська, Катеринославська, Волинська (кафедральне місто Житомир), Подільська (Кам’янець), Одесько-Херсонська (Одеса), Таврійська (Симферопіль, входили Крим та материкові повіти Таврійської губернії). Межі єпархій збігалися з кордонами відповідних губерній.

Але ж був ще й політичний бік справи І тут обставини виявилися несприятливими. Широкий поступ пореволюційної російської демократії миттєво завершився з постановкою на порядок денний українського питання. І у світському, і в церковному середовищі Петроград робив усе можливе, аби утримати Україну у складі Росії і таким чином зберегти єдність останньої. Вирішення питання української автономії відкладали до скликання Всеросійських установчих зборів (вибори провели у листопаді 1917 р.), автокефалії – до скликання Всеросійського собору, а останній апелював до авторитету рішення новообраного Всеросійського патріарха Тихона (висвятили 4 грудня (21 листопада) 1917-го)

Прискорити справу визнання автокефалії української церкви через скликання Всеукраїнського церковного собору намагалося проукраїнське крило з середовища духовенства та мирян. Вперше питання про скликання Всеукраїнського собору перед обер-прокурором Тимчасового уряду Володимиром Львовим та Синодом РПЦ офіційно поставили 66 делегатів від 10 українських єпархій на Всеросійському з’їзді духовенства і мирян (липень 1917-го). Відповідно 13 липня (30 червня) 1917-го київська єпархіальна рада заходилася створювати спеціальну комісію для скликання Собору з вікарним Уманським єпископом Димитрієм (Вербицьким) на чолі. Єпископат і Київський митрополит Володимир (Богоявленський) висловилися категорично проти. Їх підтримав Синод. Заборону автокефалістських прагнень українців аргументували історичною залежністю від Константинопольського та Московського патріарха й Св. Синоду, відсутністю традиції автокефалії, невизначеністю політичної долі самої України та запланованим проведенням Всеросійського собору (28 (15) серпня 1917-го), де можна було вирішувати і “регіональні” проблеми. Після цього єдиний єпископ вийшов зі складу соборної комісії, унеможлививши канонічне скликання Собору відсутністю участі і згоди архієреїв.

Однак соборна комісія не капітулювала і, вважаючи, що революційна доба дозволяє переглянути канони, в кінці липня 1917-го звернулася із закликом до духовенства і мирян провести Всеукраїнський собор у першій половині серпня з метою вироблення умов широкої автономії церкви. Але дістала заборону вже від новообраного обер-прокурора Антона Карташова.

Під натиском «демократизації» мирянами церковного життя (відбирання ключів від храмів, церковних кас, поділ церковної і монастирської землі, майна, вигнання з місць служіння священиків та архієреїв з кафедр) та відсутності інтересу до проблем церкви з боку Української Центральної Ради переважна більшість священства влітку-восени 1917-го підтримала курс єпископату України на збереження єдності з РПЦ. Тому до проголошення у Києві ІІІ Універсалу Центральної Ради українське питання на Всеросійському соборі навіть не ставилося. Але вже 3 грудня (20 листопада) 1917-го на окремому зібранні делегати від України, попри небажання Київського митрополита, ухвалили рішення скликати Всеукраїнський собор на чолі з митрополитом і виробити стратегію керівництва місцевою церквою в нових політичних умовах.

6 грудня (23 листопада) 1917 р. Всеросійський собор вирішив відрядити спеціальну делегацію для участі у Соборі Всеукраїнському, переговорів з Центральною Радою та церковними організаціями «заради взаємного примирення». Її очолив відомий українському духовенству та киянам митрополит Бакинський і екзарх Кавказький Платон (Рождественський), який серед іншого був і добрим знавцем української мови.

Підґрунтя для «взаємного примирення» з Всеросійським собором і патріархом з’ясувалося 12 грудня (29 листопада) під час візиту до патріарха Тихона членів Тимчасової православної церковної ради на чолі з військовим капеланом Олександром Маричівим.

Тимчасова церковна рада утворилася 6 грудня (23 листопада), у Києві з членів комісії зі скликання Всеукраїнського собору та Братства Воскресіння і, на противагу Київському митрополитові та всупереч канонам, оголосила себе тимчасовою вищою церковною владою на Україні до скликання Всеукраїнського собору.

Про відсутність у її складі архієреїв і боротьбу з Київським митрополитом патріарх нічого не знав, однак, підтверджуючи свою згоду на проведення Собору, запевнив, що ніколи не погодиться на автокефалію для Української церкви, але «автономия, даже самая широкая, – в ваших руках».

Далі протистояння проукраїнського та проросійського крила у церкві продовжилося під час роботи першої сесії Всеукраїнського собору (20 (7) січня – 2 лютого (19 січня) 1918-го). Попри те, що на цій сесії в керівних органах Собору переважала група Тимчасової церковної ради, її представники жодне з питань – у тому числі і шляхи набуття автокефалії (чи автономії) і українізації церкви – попередньо не підготували, програму роботи форуму достатньо не опрацювали. Тому єпископат без особливих проблем зрештою відклав вирішення питання статусу церкви в Україні та її стосунків з Московським патріархом.

24 (11) січня 1918-го чи не вперше церковно-державними стосунками офіційно перейнялася Центральна Рада. На Собор завітав комісар у справах ісповідань Олександр Карпінський. Комісар заявив, що «Генеральний Секретаріат не допустить московської гвардії у нашій церкві» і зажадав «самостійної церкви у самостійній Державі». Його слова пролунали у час, коли більшовицькі війська йшли на Київ. Під військовою загрозою делегати почали роз’їжджатися і перша сесія Собору закрилася, не ухваливши жодного рішення. Фактично, саме більшовики зірвали роботу Собору і плани автокефалістів. Пізніше митрополит Антоній (Храповицький) іронічно зауважив з цього приводу: «Совсем была бы беда, да вот, слава Богу, большевички выручили!».

Друга і третя сесії Собору (червень-липень, жовтень-листопад 1918-го) працювали вже за урядування гетьмана Павла Скоропадського, але це інша історія.

Тетяна Євсєєва, історик, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України

Джерело: http://www.dsnews.ua

Я запитав ювеліра, що це за хрест, і почув, що він зробив його, як зразка, на замовлення якогось емігранта з Великої України. Чоловік цей приніс йому рисунок цього хреста, щоб ювелір зробив з нього оказового примірника, а також устійнити, скільки коштувало б вироблення якоїсь більшої скількости таких хрестів. Ювілер дальше пояснив, що певні частини лицевого боку хреста, а саме,ті місця, що позначені дрібними крапками на ньому, мала покрити синя емаль, решта ж хреста мала бути золочена. Отже хрест мав бути викінчений в українських, жовто-блакитних кольорах! Виявилося, однак, що з технічних причин у Польщі цієї роботи не можливо було виконати (головно йшлося про емаль), і треба б було вислати хрести до викінчення аж у Німеччину. Але на шляху до цього стояли якісь поважні перешкоди, правдоподібно найбільш таки фінансові, і на тому справа з виробом цього хреста застрягла.

Я запитав ювеліра, чи йому цей зразок хреста ще потрібний та чи він міг би мені його продати. Відповідь була: що хрест йому більше не потрібний та що я можу взяти собі його за п’ять тисяч польських золотих. У такий спосіб я набув цього, на мою думку, одинокого на ввесь світ того роду нагрудного хреста. У Канаді я дав його викінчити: місця, що мали бути покриті емалею, я був дав посріблити, а решту хреста позолотити — отже хрест у двох кольорах. Світлини обидвох боків цього хреста додаються до цієї статті (в дійсному розмірі). Також до­дається зміст напису.

Хрест цей відразу звертає на себе увагу багатьма його символічними ознаками, спільно пов’язаними в одну цілість. Тут є Тризуб — символ Української Державності; старовинної форми Хрест з похилими кінцями попереччя, створений з промінів сонця (на подобу цього хреста пізніше був створений так зв. хрест Симона Петлюри); трираменний хрест з терновим вінком на перехресті; корабельна керма (стерно), — корабель — це символ Церкви; Архистратиг Михаїл (у долішньому кінці лицевого боку) — герб Наддніпрянщини, і т. і.

Найцікавішою, а одночасно й загадковою прикметою цього хреста — це його дата: 1919 рік, подана в долішньому кінці відворотного боку хреста. Очевидно, що автор цього хреста мав на увазі відзначити ним якусь важливу подію в житті чи історії українського народу — подію, що має спільний зміст: і національний і релігійно-церковний, і що вона відбулася 1919 року.

На мою думку, ця подія — це ніщо інше, як проголошення Українським Урядом Автокефалії Української Православної Церкви, що сталося 1-го січня 1919 року. Бо наскільки мені відомо, в тому році не було ніякої іншої такої важливої події національного та церковно-релігійного значення, яка заслуговувала б на відзначення її таким хрестом, — крім проголошення згаданої Автокефалії.

Чи цей здогад правдивий, про це міг би сказати хіба тільки автор чи автори цього хреста, чи взагалі хтось такий, що займався цією справою. Якщо є де такі особи, що могли б вияснити цю справу, — було б дуже побажаним, що б вони це зробили.

С. В. Савчук

Друкується по виданню: С.В. Савчук. Унікальний нагрудний хрест // Новий літопис: Вінніпег – 1963. – №4 – ст.72

 Ця стаття написана в пам’ять про Петра Болбочана, 

Як загинула Українська Народна Республіка? Коли саме вона загинула і з якої при чини? За що загинули болючою та жахливою смертю до 20 мільйонів українців в три голодомори та світову війну? Чи могла УНР врятуватися?

Який був план Божий для України початку ХХ століття?

Почну із двох останніх питань, можливість порятунку та плану Божого.

Свідчу і стверджую, що відповідь на питання чи могла УНР врятуватися? – могла.
Так, УНР могла врятуватися!

Хоча для цього і мали скластися деякі передумови зовнішні, але в основному – мала бути зроблена домашня робота, внутрішньо-українська. Що треба було робити найперше для порятунку від страшної та майже неминучої смерті – політичні домовленості, розвивати економіку, будувати армію? Що саме?

Як завжди автор не дає відповідей – але апелює до досвіду Польщі, до досвіду успішного національного суверенітету, хай факт порятунку Польщі і є виключно чудесного, неземного походження. Поляки самі це визнають, коли зображають Пресвяту Богородицю із омофором, яка захищає польських солдат у битві на Віслі. То було справжнє чудо, кількісно і якісно армія червоних антихристів переважала польських християн. Але вони встояли і врятувалися.

Чому і як?

Найперше поляки відновили свою Церкву, і повністю обмеживши іноземну (Православну) в даному випадку. Це було комплексне організоване обмеження, а частково навіть знищення, поголовне вигнання всіх іноземців, які претендують на духовне керівництво. Щоби контролювати православних – поляки навіть проголосили автокефалію Польської Православної Церкви.

Тому вони не дарма руйнували Українську Церкву в 1596 році через унію, а на початку ХХ століття – через поліцейські репресії. Потім, вже після війни за незалежність, після чудового спасіння – поляки підірвуть і висадять в повітря 370 православних храмів (триста сімдесят). Вони зробили це, не тому що вони нехристи, як комуністи – а задля знищення або максимального послаблення українців і відповідно гарантування своїх територіальних захватів. Поляки точно знали куди бити націю, щоб її вбити або принаймні нанести їй найбільшу можливу шкоду.

І якщо ви думаєте, шановний читачу, що польські католики зглянулися на святого (реального святого, духовно обдарованого) українця, греко-католика Андрія Шептицького – то дуже помиляєтесь. Бо вони планували його примусово навернути до католицизму або вбити. Просто вбити святу людину, – тому що Польській Державі така святість не потрібна. І митрополит Андрій мусив прохати Папу Римського про благословення на мученицьку смерть – тільки цим крайнім заходом святий врятував себе самого та всю Греко-Католицьку Церкву від примусової латинізації.

Ось таку релігійну політику на початку ХХ століття провадила новостворена Польська Держава. Закінчилось чи то смішним чи то гірким анекдотом – Польща проголосила автокефалію Польської Православної Церкви – саме по собі оксиморон. Чотириста років воювали із православними українцями – тільки для того, щоб дати автокефалію православним полякам. Такий от «логічний» парадокс вийшов.

І тепер зверну Вашу увагу на церковну політику Російської Православної Церкви та Білої Армії на початку ХХ століття у боротьбі із більшовиками. Простий побіжний аналіз говорить нам – що політика була повністю ідентична польській із певними поправками на внутрішньо православну еклезіологію.

Російські єпископи Євлогій (Георгієвський), Антоній (Храповицький), найавторитетніші в Україні – всадили ніж у спину молодій Українській Державі, бійцям УНР і всім українцям.

Навіщо вони це зробили?

Вважаю, що ці єпископи насправді прокляли себе самі – коли замість того щоб підтримати православних християн-українців – вони обрали антихриста із Москви. Вони обрали свого, рідного, єдинокровного антихриста. Вони знали – що обирають антихриста проти православних українців. Але вони обрали його умисно, тому що Велика Росія – в тисячу раз дорожча за Христа. Такі от національні комплекси російських єпископів спричинилися до того, що вони агітували російських офіцерів Києва та всієї України – до протиукраїнської боротьби в складі Білої Армії.

Гетьман Скоропадський, православний християнин-практик – чесно їм писав: «ви всіх нас погубите, ваша ненависть до мене, гетьмана України і до українців – закінчиться лише тим, що вас всіх вб’ють. Я – ваша остання надія на спасіння, навіщо ж ви мене проклинаєте?»

Ось ці мемуари я не міг читати без брому. Де православний гетьман вчить озлоблених псевдоєпископів Християнства – але тим не потрібен Христос, і Християнство теж їм ні до чого – їм потрібна Велика Росія. Якщо всі християни України до одного мають загинути в ім’я Єдиної і Неділимої, нехай і під скіпетром антихриста – то нехай загинуть. Вони не є цінні, бо вони – українці…

Цікаво, що Скоропадський не був навіть на мізинець націоналістом. Павло Скоропадський був щирою жертвою московської пропаганди, що українців вигадали австрійці в своєму генштабі, що українців ніколи до того не було, не було ні Української Церкви, ні Держави. Він в усе це вірив – але при цьому всьому гетьман був Християнин. Не дуже віруючий, але досить релігійний – щоби правдиво пророкувати наслідки діяльності фарисеїв-фанатиків російського імперіалізму. Гетьман і сам був духовна дитина РПЦ, і саме тому в нього не вистачило сміливості вчинити із цими ворогами Божими так – як поляки вчинили із безневинними православними українцями.

А хто міг допомогти гетьману? Нове питання – хто міг пояснити Павлу Скоропадському, як треба діяти.

Ось тут ми підходимо до справжньої трагедії. Настільки справжньої – що вона продовжується до сьогодні.

Ось тут виникає із пітьми історії чорна постать Грушевського, сина священика Православної Церкви, геніального історика і науковця. Так, це саме Грушевський засуджував святого князя Костянтина-Василя Острозького тільки за те, що князь не був досить православним щоби не допустити дітей до шлюбу із католиками. А пошлюблені княжі діти – просто перейшли на католицизм та стали поляками, ворогами всього українського. Дуже засуджував геніальний Грушевський таку княжу необачність. Дуже він гнівався на князя. Дуже ображався в свої творах.

Що ж зробив пан Грушевський для Церкви – коли отримав владу, кратно більшу ніж у князя?

Нічого. Тому що приблизно в 1903 році син православного священика-українця, вихованого в українському дусі – втратив віру і став атеїстом. Ось це і є дата справжньої смерті УНР. Віра померла в серці Грушевського – і тому він не забажав відновити Церкву, про яку так картав святого князя Острозького

Ось ця дата – 1903 рік. Дуже приблизна.

Я не можу це довести, це лише інтуїтивне сприйняття базоване на прочитанні понад 200 мемуарів (двох сотень). Їх було значно більше, цих мемуарів, читаних із бромом – але деяку частину я просто не міг дочитати. Навіть Християнин і священик має межу витривалості – а я і так її дуже сильно перейшов.

Насправді Михайло Грушевський був генієм, який мав з волі Божої керувати Україною. Він відкинув Бога і отримав те, що забажав.

Тепер переходимо до Божого плану про Україну.

Так от з моєї інтуїції, він, цей план – був приблизно такий:

1 . Президент Грушевський (так само як поляки або щоби перевершити князя Острозького або заради батька або просто заради здорового глузду) – відновлює Українську Православну Церкву. Більшовики-антихристи нічого б не зробили. Єпископи-чорностенці – мали бути вигнані геть одразу, образно кажучи – у перші три секунди (!) проголошення незалежності України.

2. Павло Скоропадський, російський монархіст із певним шовіністичним поглядом щодо українців – отримує в Українській Православні Церкві благословення на захист Держави. Він НЕ ВІД СВОГО імені говорить російським офіцерам знамените «ви всі загинете» – але говорить іменем Бога і за прямим дорученням Української Православної Церкви. Російські офіцери, провагавшись і трохи понабивавши собі ціну – погоджуються, що ці хахли принаймні християни і не будуть їх вішати сім’ями. Тому треба воювати за цю Україну

3. Талановитий дипломат Петлюра, православний християнин практик – переконує Коновальця, Болобчана та іншу українську військову старшини співпрацювати зі Скоропадським. Нехай то і проросійський, але кадровий досвідчений генерал.
4.Чудо. Без нього ніяк. Велике чудо на Дніпрі. Не на Віслі – а на Дніпрі. Господу навіть не потрібно збільшувати кількість чудес. Чудо є лише одне, воно на Дніпрі – де новостворена українська армія із російським офіцерством та під командуванням генерала Скоропадського, пожиттєвого маршала і військового міністра України, ціною неймовірних втрат зупиняє більшовиків.

Ось так воно мало бути.

І все одно  в ІІ світовій війні Гітлері та Сталін на пару – певно б поділили Україну.
Як і у Польщі, в середині України мало ресурсів. Швидше за все ми би стали жертвою – але в вже в ІІ світовій. Тобто ніяких двох Голодоморів, ніяких 17-20 мільйонів втрат від голоду, воєн та репресій.

Сьогодні Україна мала би 75-80 мільйонів населення, а натомість Росія – яку одну Сталін знищив Голодомором мала би 100-110 мільйонів населення. Все одно росіяни б жили краще за нас зараз – у них, нафта, газ, великі природні ресурси.

Ось яка та Україна – яку ми втратили.

Вона цікава. Яка вона була б? В ній напевно була би дуже високому рівні поваги російська мова. Можливо аж до державного білінгвізму – бо всі би пам’ятали, як російські офіцери ціною життя врятували нас від винищення. Біля їх монументів завжди були би квіти, за них молилася б Українська Православна Церква. Це була би дуже проросійська держава, хоча і не без конкурентного запалу щодо росіян.
Це була б зовсім-зовсім інша країна – ми і уявити не можемо яка.

Що сталися насправді? Російські офіцери – все одно загинули всі під сокирою більшовицького терору. Християни українці загинули точно так само загинули як і християни російсько-центричного світогляду. Всі померли. Десятки мільйонів людей пішли на той світ болючою та страшною смертю.

І тільки чорні ворони, Євлогій Георгієвський та Антоній Храповицький врятували свої туші для Страшного Суда. Врятувалися вони тільки тому, що прокляті ними українці – вивезли їх до Польщі вчасно. Втім, вони не оцінили шляхетності Петлюри, вдячність їм була так само чужа як і будь-яке інше християнське почуття щодо українців.

Ось так одне-єдине рішення українського політика щодо Бога – стало причиною загибелі і особистої і колективної для десятків мільйонів (!) українців. Ми втратили не лише ціле століття і десятки мільйонів співвітчизників – ми втратили шанс виконати волю Божу про Україну і українців, ми втратили шанс на нашу місію протягом цих ста років.

Частина ІІ Мої роздуми із приводу останнього собору УПЦ КП

Парадоксом є те, що проблеми в сучасній Україні – є з епохи УНР. Тому цей текст названий «Камо грядеши?»

Ця назва стосувалася лише УНР, але так само лягла на тему останнього собору УПЦ КП.

На ньому Патріарх Філарет ствердив необхідність об’єднавчого собору із нашими братами із УПЦ МП. А саме після відходу від справ нинішнього патріарха – внесена опція, можливість об’єднавчого собору для обрання спільного загальнонаціонального керівника Святої Церкви.

Чи це є новина? Якось виконавчий директор телекомпанії НТВ сказав, що новина – це щось надзвичайне, тому нікому не цікаві потяги, які йдуть за розкладом.

Так от не є новиною, що потяг під назвою «УПЦ КП» йде за розкладом, йде своїм курсом, який проклав Сам Господь. Потяг йде курсом на кінцеву станцію Царство Небесне.

Одна із важливих проміжних станцій, які наш потяг мусить пройти – називається Єдина Українська Православна Церква. Можна назвати цю станцію «Помісна» чи «Автокефальна» чи якось інакше. Суть її від того не міняється – спільна національна Православна Церква для всієї політичної української нації – саме так, як то воно і має бути з точки зору православної науки про побудову Церкви (еклезіології).

Потяг КП йде своїм курсом. Для нас, тих, хто на борту – це не є новина. Але для зовнішніх – нехай це оголошення Патріарха Філарета стане ще одним нагадуванням, що зійти на борт цього потяга і спастися, знайти мир із Богом – є можливим, доцільним та практичним рішенням.

Поляки та росіяни, які так довго і постійно руйнували нашу Церкву – нічого не досягли. Хіба пролили потоки крові, і української і своєї, – яку зовсім не треба було проливати. Зараз багатьом із них за це просто соромно.

Ми ж українці маємо лише виправити старі помилки.

Благословення Боже не віднімається. Бог тому-то і Бог – тому що він не перестає любити людей, навіть і попри нашу очевидну недостойність. Благословення Боже – воно назавжди. Україна благословенна, попри всі наші помилки, труднощі і падіння. Інше питання – що це благословення стане нам на піднесення, якщо ми будемо виконувати волю Божу – і на прокляття, якщо ми підемо шляхом Грушевського.

Особисто не хочу помсти. Ні полякам, ні росіянам, нікому іще. Мене це просто не цікавить. Звісно я прагну застерегти моїх співвітчизників, мій Ізраїль, мою святу Ромейську імперію, мою святу Київську Русь – від багатократного повторення болючих історичних уроків, здійснених завдяки впливу нерозумних наших братів по слов’янській крові.

Все що мені треба – це лише повернення українців до виконання волі Божої про самих себе і цей світ. Потрібні розумні і мудрі вірні Християни, які не бояться чути десь себе дурними – щоби навчитися чомусь новому і стати трохи мудрішими. Потрібні брати і сестри у Христі – щоб разом піднести Святий Хрест над Україною. А в перспективі – і над нашою колишньою Римською Імперією, над нашою Європою і над всією нашою планетою. Останнє звісно неможливо людськими силами, але піднімемо ми цей хрест над Україною – Господь довершить решту.

Одним з елементів, важливим етапом цього є відновлення Єдиної Української Православної Церкви на чолі із Київським Патріархом.

Тому для мене особисто цей собор не приніс ніяких новин – потяг УПЦ КП йде за розкладом.

А що  - хтось думав інакше?

о. Андрій Чмєль