Перш за все треба відзначити, що деякі згадані автори не завжди правомірне вважають, що І. Огієнко при висвітленні даної теми виходив зі світового руху «за утворення національної церкви» [3; 32], бо, мовляв, він про це навіть писав відповідні статті [22]. Нам же видається, що ця тема в енциклопедичній спадщині вченого органічно пов’язується передусім з культурою та духовністю українського народу, бо саме в цьому напрямку думки вченого і великого патріота постійно перепліталися з такими ключовими поняттями, як народ, його культура, мова, церква і Слово Боже [24; 27; 30]. У цьому плані на підтвердження другої думки найпереконливішим є спостереження З. Тіменника, який вважає, що такий погляд найяскравіше випливає з контексту тріади мова — народ — церква, яка, напевно, логічніше звучала би, як народ — мова — церква. При розгляді названої теми важливе ще і таке застереження: публікації І. Огієнка з даної проблеми стосуються лише української православної церкви, хоча розгляд її цікавий і для інших українських релігійних конфесій [2; 9-98].

Висвітлення цієї теми у творах І. Огієнка мало інколи опосередкований, а інколи цілеспрямований характер. Наприклад, у різноманітних публікаціях про історію української мови, у яких він не торкався спеціально мови богослу­жінь, завжди якимось чином виникало питання про мову в церкві. Крім того, у його працях не раз перепліталася проблематика про націю і про релігійність на­роду, де знову ж ставилися питання про церковну та літературну мови [3; 17; 18; 25; 112 та ін. ]. Тут особливо варто згадати про фундаментальну монографію «Українська літературна мова ХVІ ст. та Крехівський Апостол» [25], яка й досі не втратила свого наукового значення. На основі рукопису «Крехівського Апо­стола», який зберігається у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України [шифр № 1291], проаналізовано українську пи­семну мову того часу та мову церкви в тому числі, бо пам’ятка призначалася для церковного користування.

Аналогічні висновки напрошуються і при вивченні посібника «Історія української літературної мови» [13], у якому автор в одному з перших розділів стверджує, що українська літературна мова бере початок з княжої доби, коли користувалися церковнослов’янською писемною мовою [13; 59], тексти якої читалися з українською вимовою, а згодом до цих текстів при переписуванні книг в Україні підсвідомо вставлялися українські слова або свідомо на полях чи в тексті — внутрішньорядкові або покрайні глоси. Цей стан тривав і в ХV-XVП ст. , коли жива, т. зв. «проста», українська мова, почала опановувати конфесійні тексти, а в церкві теж «одна була вимова богослужбового тексту, українська», — стверджував вчений [13; 83].

Свої думки стосовно використання української мови в церковних богослужіннях І. Огієнко висвітлював у працях про українську культуру, про друкарство або в інших публікаціях, які він видавав з метою піднести мовну культуру не лише громадян, учителів, студентів, учнів, а й священнослужителів [11; 43; 18; 21; 34], бо вважав, що за допомогою мови більшою мірою можна релігійніс­тю захопити слухачів, розкрити їм сенс вічної Істини.

Глибше і безпосередньо висвітлюється тема про мову в українській церкві в тих працях вченого, які спеціально присвячені цьому питанню. У дослі­дженнях, про які мова, яскраво виділяються три основні аспекти використання української мови в церковних богослужіннях.

1) Перший аспект — традиційність існування української мови, яка в церкві українській започаткована ще з княжих часів. Обстоюючи в 20-х рр. ХХ ст. введення української мови в українське церковне богослужіння, І. Огієнко стверджує, що тут не порушуються церковні традиції, не здійснюється наси­льницька українізація таким самим чином, як це робить насильно російський патріархат над українською церквою після ліквідації української митрополії 1686 р. , а лише відновлюється те, що існувало в Україні з давніх-давен і було знищене колоніальною владою.

Українська вимова церковних текстів, український наголос, викорис­тання української лексики, доводить професор І. Огієнко, засвідчуються вже в перших церковних пам’ятках України-Русі, а з XVI ст. українською мовою пе­рекладаються Євангелія та інші богослужбові книги [8; 9; 10; 15; 16; 19 та ін. ], готуються, публікуються та виголошуються проповіді, на що вказує поява Єван­гелій учительних.

Учений, зокрема вказує, що велике значення для збереження українсь­кої мови в українській церкві мали праці Д. Туптала [23], якого в іншому місці називає Д. Тупталенком, проповіді І. Галятовського [14], твори К. Ставровець- кого, З. Копистенського, А. Радивиловського, Л. Барановича. Їх переклади та оригінальні твори не лише зберігали українську мову в церквах, а й сприяли її утвердженню та самозбереженню [5; 25-28]. Українською вимовою відправлялися і богослужіння. Така традиція протягом віків не занепадає, як переконує нас у своїх дослідженнях автор, а поступово розвивається і утверджується.

Вплив української вимови у церковних богослужіннях був настільки сильним, що поширився навіть на сусідні слов’янські мови, зокрема на московську, яка вийшла з української, перейняла багато її особливостей, але намагала­ся знищити українську після 1686 р. Глибокий аналіз цих традицій української мови в церкві виклав І. Огієнко в двотомній праці «Українська церква» [30,1,75; 17; 26] та в інших публікаціях, які цій мові присвячені, де, між іншим, писалося: «Уже в XVI ст. Українська Церква кохалася у церковній проповіді і то в живій народній мові, чого зовсім не знала, наприклад, Церква Московська… Деякі проповідники, наприклад, Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазар Баранович і інші стали відомими і далеко за межами України. Церковним співом Україна славилася від найдавнішого часу і витворила свій «лаврський напів». Українські хори відомі були за межами України, а особливо в Московщині» [30, 1; 224-264].

Про традиційність української мови в українській церкві І. Огієнко переконливо писав і в наукових мовознавчих працях. У рецензії на «Історичний слов­ник українського язика» за ред. проф. Є. Тимченка, що вийшов у 1930-1932 рр. , І. Огієнко стверджував, що найбільшим недоліком цієї праці є те, що вона не бере до уваги українських пам’яток XI — XIV ст. , якими є церковні книги, де, як підкреслює рецензент, є значна кількість українських слів, що читалися по-українському [12; 2].

2) Безпосередньо із вивченням проблеми про стан української мови у православній церкві пов’язується аспект питань про переслідування української мови та української православної церкви, а згодом — і української греко-католицької, які зазнавали переслідувань від російського патріархату, святійшого Синоду, російських царської та більшовицької влад. Учений засуджував те, що в Москві спалювали українські церковні книги, які протягом віків служили Московській Церкві [30, 1, 194; 35; 37 та ін. ], критикував царський уряд та святійший Синод, які забороняли друкувати в Україні не лише церковні, а й загальноосвітні книги, навіть букварі, писав про те, що в Україні проводилася насиль­ницька росіянізація українських духовних пастирів та їхніх дітей, українських навчальних закладів, зокрема Києво-Могилянської академії, переселення укра­їнських священиків у Росію [13; 106-122; 30; 1-212; 36; 38].

З ліквідацією української митрополії в Україну присилаються російські батюшки, які не знали української мови і вели себе як представники колоніза­торського режиму, відправляли богослужіння і читали проповіді російською або здеформованою старослов’янською мовами. Бо що таке мова в храмі? Це перш за все думка, яка виливається у слові та стає виявом спілкування особистості пастиря та парафіян з Богом. «Огієнко визначає історичну обґрунтованість соці­ального значення проповідницької діяльності православних ієрархів, наголошуючи, що від пастиря великою мірою залежить здоров’я народу, дух нації» [1; 30-32]. Тому найкраще виявляється молитовність та збереження зв’язку Святого Письма з душевним сприйняттям мирян у тих випадках, коли мова Святого Письма наближається до мови парафіян, тобто тоді, коли здійснюється зближення сакрального та світського. Якщо ж мова віддаляється від мови мирян, і суть Святого Письма перестає нормально сприйматися, свята Істина занепадає. Це давно зрозуміли отці церкви всіх країн і поступово переводили богослужіння на рідну мову. На це, зрештою, вказував і апостол Павло: «Земля родить добрі рослини для тих, що їх обробляють» [7; 234], а в Книзі Есфір записано: «Щоб ко­жен чоловік був паном в домі своєму й говорив мовою свого народу» [1; 22]. З цього приводу І. Огієнко зауважує: «Це дуже важливе для поневолених народів місце св. Синод дає так: «Да будет страх им в жилищах их» [20; 521].

Якщо пастирі порушують наведені вказівки, вони здійснюють насильство над громадянами даної країни, виконують замовлення колонізаторів і роблять злочин супроти народу, який приходить молитися Богові, приходить вірити в Істину, закладену в Святому Письмі. Самі миряни спочатку не усвідомлюють обману і поступово починають самі пристосовуватися до стану, відрікатися від рідного розуміння і переходять на сприймання чужої мови, на сприйняття понять, висловлених чужою мовою. А це калічить душу. У таких випадках церква виконує не релігійну функцію, а шкодить пригнобленому народові, примушує зраджувати традицію свого народу, своїх предків. Саме проти такої діяльності московської церкви гостро виступає митрополит Іларіон [30; 194], а в «Історії української літературної мови» таких, що переслідували українську мову, називає скорпіонами української мови [13; 174].

3) З двома попередніми аспектами пов’язується третій, який, по суті, випливає із тих, зокрема аспект про стан української мови в тогочасній українській автокефальній православній церкві. Митрополит Іларіон особливо скрупульозне підходить до обговорення цього питання у працях останнього періоду своєї творчості, коли безпосередньо став служителем церкви і її найвищим ієрархом [27; 29, 5; 31]. Ці праці висвітлювали не лише самі теоретичні міркування автора, а призначалися як посібники, які мали прийти на допомогу священнослужителям [33; 34]. У цих публікаціях стверджується, що рідна мова — це душа церкви, що вона єднає народ з Богом, є шляхом до Бога. Церква без рідної мови стає мертвою. Рідна мова є ключем для людської душі. Горе тому народові, що в своїй церкві має чужу мову. Ці думки вчений та ієрарх підтверджує посиланнями на Святе Письмо, висловами з проповідей Ісуса Христа, Отців церкви, різних богословів [27; 3].

З характеристикою названих аспектів творчості І. Огієнка пов’язується і практична діяльність в Україні та поза її межами визначного громадянина України. Це особливо стосується його перекладацької діяльності в тому числі перекладів Святого Письма українською мовою, яке він здійснював [8; 9; 10; 15; 16; 19]. Його переклади відзначаються чистотою літературної мови, намаганням якнайкраще передати думку тексту, порівнюючи його з грецькими та гебрайськими оригіналами. Тим більше, він навіть виступав проти тих неточностей і перекручених перекладів Святого Письма, які зустрічав у перекладах іншими мовами, зокрема російською [30, 1, 81]. Це свідчить про глибоку обізнаність вченого. Обстоюючи всенаціональний характер українського християнського вірування, І. Огієнко пов’язує історію рідної церкви з історією народу, зокрема вказує, що доцільно «подавати історію свого народу, як правдиве тло життя своєї церкви, бо церква і народ разом діяли, бо православна церква й український народ — нерозірване ціле, бо Україна — то православна Церква» [39; 23­25]. Якщо обійти патетику цього вислову, все ж на аналізі прикладів з україн­ської історії можна побачити, що суть міркувань І. Огієнка знаходить підтвер­дження. Це особливо стосується періоду української історії XV!! ст. , зокрема доби Руїни, коли український народ і українська церква справді становили єди­не ціле, коли П. Конашевич-Сагайдачний підтримував Києво-Могилянську ака­демію як духовний і освітній заклад, І. Мазепа розбудовував церкви, розуміючи важливість цієї єдності [30; 31; 32; 40, 21-23]. Саме такі переконання спонукали 1917 року приват-доцента Київського університету імені князя Володимира, пізніше — професора, а ще згодом — митрополита Іларіона розпочати активну діяльність за відродження мови в українській церкві [39, 23]. Він доводив, що рідна мова має велике значення для виборення і національної незалежності народу та церковної незалежності. Вона ніби єднає їх. Якщо вони існують, утверджуються, то починають стимулювати і рідну мову.

У 1917-1920 рр. української незалежності І. Огієнко активно поринув у відродження української православної церкви, особливо після того, коли став міністром освіти та віросповідань [1919 р. ]. Він усвідомлював, що розбудова церкви невіддільна від розбудови держави. Вчений і громадський діяч у цей час підтримує українську мову в церкві ще й тим, що перекладає молитви, які вважав перлинами поезії [27; 4], та богослужбові посібники, разом з Василем Липківським обстоює ідею заводити українську мову в богослужіння. Ці нововве­дення він проголошує на церковних з’їздах, як представник уряду в грудні 1919 року створює комісію, яка мала б перекладати українською мовою церковні книги, твори церковних діячів, житія святих, видає розпорядження вести богослужіння, виголошувати проповіді, здійснювати церковне діловодство українською мовою [4; 65-66, 28; 7]. Із розвитком і утвердженням української мови в УАПЦ пов’язаний факт утворення ним у 1921 року видавництва «Українська автокефальна церква», його виклади української мови в учительській семінарії у Львові, старослов’янської мови та палеографії у Варшавському університеті. Велику діяльність у цьому напрямку він проводить і тоді, коли стає митрополи­том України.

Отже, у діях та наукових працях визначного українського громадського та церковного діяча знаходимо гідні приклади для наслідування, цінні й актуальні досі думки та поради стосовно використання у справі побутування української мови в церковних обрядах, у церковних творах. У сучасних умовах церковного та державного будівництва ці думки повинні посісти гідне місце в усіх без винятку українських церквах, бо пізнання Істини Божої, бо Слово Боже найкраще сприймається і розуміється рідною мовою.

Посилання:

1. Біленко Г. Т. Слово проповіді і діалектика сакрального і світського. До концепції І. І. Огієнка // Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка… — С. 30-32.

2. Горбач О. Мовостиль новітніх перекладів Св. Письма на українську мову в ХІХ — XX ст. // Зб. мовознавчої комісії. : Наук. конгрес у 1000-ліття України-Руси / НЗ т. 13, Мюнхен, 1988. — С. 29 — 98 і ін. статті цього зб.

3. Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка в контексті українсь­кого національного відродження / До 110-річчя від дня народження // Тези доп. наук. -теорет. конф. — Кам’янець-Подільський, 1992. — 219 с.

4. Завальнюк О. І. Огієнко і українізація освітнього та духовного життя в 1918 — 1920 рр. // Духовна і педагогічна діяльність І. І. Огієнка . . . — С. 65 — 66.

5. Захлюпана Н., Невідомська Л. І. Огієнко про роль перекладів Св. Письма у формуванні української літературної мови// Розвиток мовознавства в Західній Україні в 20-30 рр. XX ст. : Тези доп. регіон. наук. конф. , присвяченої В. Сімовичу, 28 — 29 січня 1992 р. — Львів, 1992. — С. 25 — 28.

6. Іван Огієнко: Незабутні імена української науки // Всеукр. наук. конф. , присвячена 110-річчю від народження проф. І. Огієнка [26 — 27 травня 1992 р. ] / Тези доп. — Львів, 1992. — Ч. 1, 2.

7. Книга Естери // Святе Письмо… : Старий завіт — С. 521 [див. посилання №20].

8. Огієнко І. Акафіст пресвятій Богородиці перед її чудотворним образом Холмським — Xолм, 1941.

9. Огієнко І. Великий канон св. Ан. Критського. З грецької. — Xолм, 1942.

10. Огієнко І. Вечірня утреня. — Xолм, 1942.

11. Огієнко І. Духовенство і рідна мова // Рідна мова. — 1935. Ч. 10. С. 431.

12. Огієнко І. Історичний словник українського язика: Критично-методологічні уваги. — 1931. Відбитка: Prace filologiczne. — Варшава, 1931. — Т. XV. С. 2.

13. Огієнко І. Історія української літературної мови. — Вінніпег, 1949.

14. Огиєнко И. Легендарно-апокрифический элимент «В небе новом» Иоаникия Галятовского, южнорусского проповедника XV!! в. — К. , 1913.

15. Огієнко І. Літургія св. о. нашого І. Золотоустого. З грецької. — Xолм, 1942.

16. Огієнко І. Методологія перекладу Св. Письма. — 1927.

17. Огієнко І. Мова українська була вже мовою церкви. — 1921.

18. Огієнко І. Навчаймо дітей своїх української мови: Проповіді — Вінніпег, 1961.

19. Огієнко І. Плач св. Богородиці — Xолм, 1943.

20. Огієнко І. Послання ап. Павла до євреїв // Святе Письмо Старого і Нового за­вітів. — 1991: Новий завіт — С. 234.

21. Огієнко І. Ритмічність мови Святого Письма // Рідна мова. — 1939. Ч. 2 [74]. С. 57-62.

22. Огієнко І. Світовий рух за утворення живої народної національної церкви. — 1921.

23. Огієнко І. [Митрополит Іларіон]. Святий Дмитрій Туптало. Його життя і праця. Історично-літературна монографія — Вінніпег, 1960.

24. Огієнко І. Українська культура. — К. , 1918. Передрук: 1991.

25. Огієнко І. Українська літературна мова XVI ст. і Крехівський Апостол: В 2-х т. — Варшава, 1930.

26. Огієнко І. Українська мова в церкві. — Xолм, 1943.

27. Огієнко І. Українська мова як мова богослужбова — 1921. — С. 7.

28. Огієнко І. Українська мова в час Руїни — Вінніпег, 1956. — С. 8.

29. Огієнко І. Українська Церква: В 2-х т. — К. : Україна, 1993.

30. Огієнко І. Українська церква за Богдана Хмельницького. — Вінніпег, 1955.

31. Огієнко І. Українська церква в час Руїни. — Вінніпег, 1956.

32. Огієнко І. Українська церковна вимова. Практичні вказівки. — Холм, 1942.

33. Огієнко І. Церковний словничок. — Холм, 1942.

34. Огієнко І. Як Москва взяла під владу вільну церкву українську. — 1927.

35. Огієнко І. Як Москва знищила волю друку Києво-Печерської Лаври. — 1921.

36. Огієнко І. Як на Москві палили українські книги. — 1927.

37. Огієнко І. Як цариця Катерина обмосковлювала церкву українську. — 1921.

38. Плисюк В. , Козловська О. І. Огієнко — борець за відродження української церкви… — С. 23.

39. Шевченко О. Проблеми української православної церкви другої половини XVП ст. в працях І. Огієнка // Духовна і науково-педагогічна діяльність І. І. Огієнка… — С. 21 — 23.

Полюга Л. 

Написи свідчать, що кияни XI—XIII століть не були «праросіянами». Були вони праукраїнцями, бо казали – «А ворогов трясцею оточи»! Тому прибічники «російського світу», зокрема сумновідомий Дмітрій Табачнік, пафосно і демонстративно репрезентувавши Ярослава Мудрого в телешоу «Великі Українці» російською, про це «скромно» умовчували.

Давно час зробити відповідну експозицію в стінах собору-музею і включити цю інформацію до обов’язкового екскурсійного мінімуму – надто для школярів. Погодьтеся, це вартує багатьох пустопорожніх декларацій про державний статус і «престиж» української, які ми незрідка чуємо з вуст високопосадовців.

Просто викиньмо холостий набій «хитромудрого хозарина» й зарядімо бойовим –  зробімо так, щоб Ярослав «вистрелив».

Оскільки такої експозиції в стінах Софії Київської  досі нема, пропонуємо читачам «НГ» ексклюзивну подорож.

Далі – просто факти й жодної міфології.

Мовні «дуплети» Європи

По-перше, про яку мову ми говоримо – книжну чи розмовну? В Русі-Україні часів Б. Хмельницького іноземці фіксували дві мови – типове явище для середньовічної Європи. Тож Орест Субтельний констатує, що Козацька ера – це «церковнослов’янська мова, яка все ще використовувалася на Україні як літературна» і «жива народна – руська». Посол

Венеціанської республіки Альберт Віміна, що був у нас в 1650 р., називав нашу країну – Україною, але мову –  русинською (рутенською), lingua Rutena.

Юрій Шевельов-Шерех, говорячи про Середньовіччя і «типові понаднаціональні, церквою плекані літературні мови», зокрема латину, наголошує, що «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися й виходили з ужитку». Для кожної літературної мови є більш-менш точна дата постання. Староцерковнословянську створив Кирило з Солуня близько 863 року, як згодом німецьку – Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522-1542 років, італійську – Данте писаннями початку 14 ст.

Але неможливо знайти таку дату для «живої» мови. На думку Шевельова,  «про історію певної «живої» мови можна (і слід) говорити, відколи відбулася перша зміна, що не була спільною з сусідніми мовними одиницями, хоч, звісно, одна така зміна не дозволяє ще говорити про наявність нової мови». Справжня «жива» українська мова, на думку вченого, «поставала й постала з праслов’янської, формуючися з VI до XVI ст.».

То які ж риси вона мала на середині свого історичного шляху – в часи Ярослава Мудрого?

Ексклюзивна екскурсія

«Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов’янська, що прийшла до нас разом із християнством, – зазначає А. Кримський, – проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам’ятки Київщини ХІ-ХІІ століть, дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення. «Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, – пише А.Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.»

За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільше вже всі сучасні малоруські особливості».

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Написи, зроблені в давнину на стінах будівель, на відміну від писемних пам’яток, взагалі непідвладні примхам переписувача – видряпане на штукатурці надійно зберігається під пізнішими нашаруваннями олії впродовж століть.

Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися – від ремісників до князів.

Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва стали об’єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську. Що ж він відкрив на стінах Св. Софії?

Кілька хвилин уваги – в межах звичайної середньої школи…

А. Кримський зазначав: «В українців X ст. з’являється дуже м’який звук І зі старого дифтонга Ѣ (ІЄ). Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на Є, в Києві XI ст. – на І… Це головна ознака української вимови того часу». Її ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко… .

Як вам український «шарм» імен – Жизнобуд, Стефан, Трохим, Яким Домило, Іван Перегора, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Пателей Стипко?

Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. – «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат».

Поширений серед Софіївських графіті напис «Господи, помози рабу своєму…» вінчають імена у типово українському давальному відмінку: Петрові, Василієві, Мареві, Ставрові, Нестерові, Федорові, Данилові тощо.

Ось чоловічі імена із закінченням на «о»: Судило (від Судислав), Дмитро (не плутати з Табачником – він у нас «Дмітрій»), Данило, Тукало, Кирило, Орешко.

В графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. також фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:

• кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
• закінчення «У» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
• форму дієслів без «Т»: пече;
• дієслова минулого часу, що закінчуються на «В» : писав, ходив, молив;
• дієслова із закінченням «-ТИ»: долучити, писати, скончати;
• м’яке «Ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю…
• прикметники втрачають на кінці «Я»: многопечальна, благодатнєша;

З-під офіційної церковнослов’янщини виринає жива українська лексика, однаково недоступна і для Андрія Боголюбського, і для Путіна з Медведєвим: «чернець, кволий, порося (автор напису кається, що з’їв його під час посту), бо, коли, посеред, батько…»

На київських графіті – всі ті два десятки яскравих ознак, притаманних саме українській мові, що «вдираються» до «церковнослов’янщини» часів Київської Русі, і які наводить А. Кримський у своїй класичній праці  «Філологія та погодінська гіпотеза».

З ним солідарний акад. Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».

…Ось напис XI ст., який в російськомовному виданні С. Висоцького звучить так: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…». А фотооригінал? – «Мати, не хотячидитичя, біжя гет…»

«О горе тебе, Андроник…» – читаємо в книзі, вимушено виданій в брежнєвські часи російською. А поруч оригінал – «О горе тобі, Андрониче…». Як кажуть англійці, no comments.

Поблизу фрески Св.Фоки колишній моряк видряпав прохання до покровителя мореплавців наставити його і в справах життєвих… Тут і кличний відмінок у словах «Фоко» та «правителе», і українське «в морі»…

В графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці), і зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика-владичин) –  у повній відповідності із сучасним «Українським правописом». Те саме – в напису «Святополча мати» і в «батичино» (від «батько»).

Яскравим графіті княжих часів– «А ворогов трясцею оточи…» – ми й закінчимо цю подорож.

Висновки?

Річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Справа політична: ми сьогодні– прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», – констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».

Фрагменти «живої» мови київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від«turning point» – поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.

Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ – до Білорусі та Новгорода».

Забутий

У публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІVст.” (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця – «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ – «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід…

Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його академік Борис Рибаков.

Тепер, коли кожен школяр має комп’ютерні технології, лише уявіть собі обсяг того, що робив дослідник довгими вечорами, коли останній відвідувач залишав собор… Тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація власне напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманних певному часу… І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.

Чи нагадає хтось Президентові, який щедро роздає нагороди (зокрема і посмертно), що цього грудня виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького?  Хоча… сумніваюсь, що в реєстрі державних нагород є щось, співмірне з тим, що залишив країні історик.
Тим часом усі ці фотоматеріали – десь глибоко у скринях Музею історії Києва.
Невже таке байдуже ставлення до унікальної інформації про українську мову також входить до «комплексу заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру і символу єднання української нації», який ще В. Ющенко у 2005 році доручив здійснити Кабміну?

Олексій Редченко

І. Рідна мова – душа церкви.

ЦЕРКВА — це душа народу. Душа правдива, жива, що оживлює кожного народа й робить його справжньою нацією.

Народ без своєї окремої Церкви — народ без душі, народ мертвий, печаткою нації не означений, на денаціоналізацію призначений.

Церква — це душа нації. Нація виявляється найперше в Церкві своїй, в її віковічній праці та її віками виробленій ідеології. Тому без своєї окремої Церкви нема й окремої нації.

Рідна мова — це душа Церкви, це той Дух Святий, що оживлює всю Церкву, саму істоту її, як Він оживив був Апостолів в Єрусалимі в 50-ий день по Воскресенні. Рідна мова міцно єднає вірних з Богом, сильно допомагає їм у Богопізнанні.

Рідна мова — шлях До Бога! Не рідною мовою Бога не пізнаєш!

Церква без рідної мови — Церква мертва, не діяльна, це Церква без душі. Народ у цій Церкві — чужий їй, пасивний, бо він тут не оживлений найвищим даром Духа Святого, — даром рідної мови, даром найглибшого Богопізнання.

Без рідної мови Церква не зіллється з народом, а народ не стане нацією.

Церква — це душа народу, а мова Церкви — це ключ до цієї душі. Коли церковна -мова зрозуміла вірним, то цей ключ в руках Духовенства, коли ж ні — він далеко від них! І стоїть Рака Церква, немов ті розкішні палати замкнені, що ключі від них закинено в море глибоке…

Наука Христова — найбільша й найглибша, найвірніша й найясніша наука у світі. Це наука, що перероджує цілий світ на Божих синів. Християнізація світу — це перше завдання кожної Церкви, кожного Духовенства. Возносячись на Небо, Христос дав Своїм Учням тільки одну заповідь: «Ідіть, — і зробіть всі народи за учнів Моїх!» (Матв. 28.19). Але деякі Церкви не завжди належно виконували й виконують власне

оцю велику Христову Заповідь, бо часом стають установою формальною, а тому правдива християнізація світу давно вже не провадиться належно…

Християнізація світу сильно спиняється, а одна з великих причин цього — чужа, незрозуміла мова в Церкві.

Формалізм перероджує Церкву на розкішні палати замкнені, до яких нема доступу, — на Церкву без Божества. Світ морально гине, бо він правдиво не християнізується. Любов до ближнього — основа Християнства, а вона ж забулася вже таки основної…

І все це тому, що Церква часом далека від своїх вірних, часом чужа й мертва для них, що вона не ставить собі завданням найміцніше зв`язатися з душею народу, що вона йому часто не Рідна Мати, але бездушна мачуха… Одною з причин цього завмирання є відсутність рідної живої мови в Церкві, що споводовує занепад правдивої й глибокої християнізації мас.

Відсутність живої української мови в Церкві — це грабунок вірних. Це приготовити щедрий бенкет для голодних, — і тільки показати його їм, але не дати насититися голодному!…

Дайте рідну українську мову в Церкву — і Дух Святий огорне її, як мати дитину, і Церква оживе й розцвіте, немов та троянда травнева, і стане живою та милою!

У нас звичайно забувають, що церковні Богослужби, — це ж глибока щиросерда поезія! І справді, багато Молитов — це поетичні перлини, тихе й щире слово зболілої людської душі до рвого Господа. Вечірня, Утрення, Похорон, Акафисти й т. ін. — це ж найщиріша поезія! Канони в своїй більшості, як і частина Молитов, у грецькому оригіналі писані віршами. Добра третина Біблії в оригіналі написана віршами, напр.: Йов, Псалтир, Плач Єремії, Приказки Соломо-на, Еклезіяст, Пісня над Піснями й майже всі Пророки, — і не тільки написані віршами, але написані й глибоко поетичною мовою .

Як же наша душа відчує й зрозуміє цю божественну поезію, коли нам її в Церкві читають чужою, незрозумілою мовою, та ще й простою прозою?!…

Запекла, найгрішніша душа тільки заплакала б покаянними слізьми, коли б цріна справді душею почула й серцем зрозуміла ці щирі Божі Слова… Наш народ ще не звик масово читати Св. Письмо (а католикам це просто заборонялося), не звик, бо не бачить йош в сучасному перекладі, а чужою мовою не може й не хоче читати… А через це зменшується християнізація мас, безбожжя у світі легко росте, як верба над водою…

Таке ставлення до Божого Слова, до Святих Богослужб у Церкві — це грубий грабунок хліба в голодного нашого ближнього!…

А наслідок цього грабування — байдужість до Віри й Церкви, безбожжя, комунізм!…

Крім цього, на жаль, ми зовсім не маємо своєї розвиненої релігійної поезії українською мовою. Спрагнена Божої ласки душа не має в нас на чому спинитися, не має на чому відпочити, не має на чому рости…

Ось через це я віддав усього себе релігійній поезії, цебто тій поезії, в якій можна говорити з Богом! Щоб найкращим словом говорити до нашого Господа, — й єднатися з Ним!…

Горе тому народові, що його Церква чужа йому! А вона буде йому чужою, коли в ній богослужбова мова — не жива його мова.

У Старому Заповіті мовою Молитов була мова гебрайська, але рано появилися Молитви й живою арамейською мовою. Проте панувала думка, що «молитвенні Анголи не звертають увагу на арамейську мову», .

Потребу рідної мови для Церкви сьогодні визнає кожен, хто вміє логічно думати й хто правдиво шанує Бога, цебто пошану Його розумом, душею та серцем, а не тільки самими фарисейськими устами.

Найбільше виступають проти рідної мови в Церкві росіяни, і то виступають тільки проти української мови. Виступають проти не тому, що вони взагалі проти рідної мови в Церкві, — це вони визнають, — але виступають власне тільки проти української мови. А роблять це не з причин церковних, а тільки з політичних: щоб український народ не усвідомлювався, не націоналізувався! Оце правдива причина всіх тих, хто виступає проти української мови.

Виступають вони не тільки проти самої нашої мови, але тим самим проти самого народу, бо коли нема української мови в Церкві, то нема українського народу як нації. Вони ж не визнають взагалі нашої окремої історії, нашої окремої літератури, нашої окремої культури, нашої окремої мови, нашої окремої Церкви, — взагалі не визнають українського народу! «Не бьіло, неть й бьіть не можеть,, такого!…»

Не визнають української мови в Церкві ті росіяни, а головно їхнє Духовенство, їх Ієрархія, що формою заступили собі зміст Вірі що буквою заступили духа, що довгі віки билися й б`ються за сугубу чи трегубу Алилую, за двочи триперстя, за ходіння по-сонцю чи проти сонця і т.ін.

Це всі такі зарозумільці, що й знати не бажають науки Апостола Павла, який каже: «А тепер ми звільнились від (Старого) Закону, умерши для того, чим були зв`язані, щоб служити нам в обновленні духа, а не в старості букви» (Рим. 7.6). Або: «Христос нас зробив бути здатними слугами Нового Заповіту, не букви, а Духа, — бо буква вбиває, а Дух оживлює» (2 Кор. 3.6).

Забувши накази Святого Письма, ці засліпленці не допускають нам української мови до Церкви, бо бажають, щоб у Церкві панувала тільки їхня російська мова, а в Богослужбах — тільки їхня церковна мова, яку вони звуть неправильною мовою старослов’янською: це не старослов’янська мова, а тільки зархаїзована російська!

Хто проти української мови в Церкві, той ворог українського народу й ворог Церкви взагалі, бо він:

1. Спиняє християнізацію народу, цебто виступає проти Заповіді Христа (Мт. 28. 19) навчати всі народи.

2. Спричинює падіння впливів Церкви на народ, бо ж рідна мова міцно єднає народ з Церквою та Богом.

3. Не має любови до ближнього, бо хоче держати наш народ у темноті, щоб легше було над нами панувати, цебто він не християнин, а колоніаліст.

4. Підтримує триязичну єресь, цебто й сам єретик, бо виступає проти Св. Письма (проти 1 Кор. 14).

ІІ. Право української мови бути мовою богослужбовою.

Усі православні Церкви об`єднуються одним своїм Головою — Ісусом Христом, одним Св. Письмом, одними Догматами та Канонами. Але повної формальної зовнішньої єдності нема, бо Св. Письмо кожен православний народ має своєю рідною мовою, і багато Канонів та Св. Передання розуміє по-своєму, за своєю церковною Традицією, своїм Переданням. У всьому іншому православні Церкви національні: кожна має свою богослужбову мову, свої обряди, свої форми їх, свої Свята, свої властивості в Богослужбах і т. ін.

Взагалі, Православ’я універсальне, вселенське по змісту, але національне по виконанні, по своїх зовнішніх формах. Святий Георгій Двоєслов (604 р.) виразно про це свідчить (41 лист до Леандра): «В єдиній Вірі нічим не шкодить Святій Церкві різноманітність звичаїв,,. Цебто, Православна Віра наша єдина й вічна, але зовсім не єдина й однакова зовнішня форма її виявлення.

Національність освятив Сам Основоположник Церкви, коли сказав хананеянці: «Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїля. Не годиться взяти хліб у дітей і кинуть щенятам» (Мт. 15. 25-26).

Христос освятив і наказав любити передовсім своє рідне, бо посилаючи Своїх Учнів на проповідь, Він їм наказував: «На путь до поган не ходіть, і до Самарянського міста не входьте, але йдіть радніш до овечок загинулих дому Ізраїлевого!» (Мт.10. 5-6).

Отож, Христос дбав найперше про Свій рідний народ, його спасіння — найближче Йому. Це навчальний приклад і всім нам, щоб ми теж не забували служити найперше своєму рідному українському народові, щоб потреби свого українського народу були найближчі для нас.

Бож служити Народові — то служити Богові!

Націоналізм усіх народів Христос освятив і тоді, коли ревно оплакував долю свого рідного столичного міста — Єрусалима (Мт.23. 37).

Книги Старого Заповіту переповнені національною ідеєю для всіх народів. Також і Євангелія часто дає нам зразки національного патріотизму. Так, про праведного Симеона Богоприїмця говориться, що він «потіхи чекав для Ізраїля» (Лука 2.25), — чекав щастя для рідного народу. Так само й Пророчиця Анна розповідала про Ісуса “всім, що чекали визволення Єрусалиму» (Лука 2. 38), — визволення свого рідного народу від ворожого ярма римлян.

А це все вказує нам, українцям, найбільше любити свій український народ.

Апостоли говорили своєю рідною арамейською мовою, навіть із місцевим галилейським акцентом (вимовою). Євангелія свідчить це про Апостола Петра: присутні на подвір`ї Пилата говорять йому: «І ти справді із тих, та й мова твоя виявляє тебе» (Мт.26.73, пор. 14. 70: «Бо ти галилеянин»).

Рідна мова в Церкві — це неписаний Догмат для всього Православія, освячений Св. Письмом, Св. Отцями Церкви та Церковним Пере-данням. Ось тому кожна Православна Церква має свою рідну богослужбову мову: грецьку, грузинську, арабську, коптську, румунську, російську, і т.ін., цебто і українську.

1. РІДНА МОВА В ЦЕРКВІ – ЦЕ ЗАПОВІДЬ ІСУСА ХРИСТА.

Хвалити й пізнавати Бога рідною (скажемо, українською) мовою — це Догмат у Православній Церкві, і тільки осліплення людське не хоче цього бачити з чисто суб`єктивних причин, головно політичних.

При останньому побаченні зо Своїми Учнями Ісус Христос дав їм Заповідь: «Тож ідіть та й зробіть всі народи за учнів Моїх!» (Мт. 28. 19; по-грецькому це μαθητής  «учень,,; по-церковнослов`янському «навчіть всі народи,, недокладне, бо «зробіть всі народи за учнів Моїх» — глибше). Як же можна зробити всі народи учнями Христовими, проповідуючи їм Його науку чужою незрозумілою мовою? Як виконати цю Христову Заповідь без української мови?

Те саме читаємо й у Марка 16. 15: «Ідіть по цілому світові та всьому створінню Євангелію проповідуйте!,, А як можна нести Євангелію цілому світові, коли не визнавати національних мов? Коли не визнавати і української мови для Української Церкви?

Отож, рідна мова — це могутнє оруддя докладно виконати Заповідь Христову для спасіння всього людства, а тому жива рідна мова в Церкві, — це Догмат Християнської Віри.

Як бачимо, Христос дав величну Заповідь Своїм Учням: зробити Його учнями всі народи, цебто навчити Євангелії цілий світ. Але як жб це зробити?

Це ж завдання ніби понад сили людські, ніби для простих Учнів Його невикональне. Ні, Христос це передбачив, а тому додав: «А тих, хто ввірує, супроводити будуть ознаки такі: говоритимуть новими мовами»(Мр. 16.17).

Ось у цьому й розв`язка виконання Заповіді: проповідуйте, навчайте по Церквах не самою тільки мовою гебрейською чи грецькою, чи латинською, але й новими мовами (у тому й українською), щоб вас люд розумів! Таким чином «нові мови,, стають конечним оруддям християнізації, стають непохитним Догматом для Апостолів старих і нових, бо Апостоли будуть до кінця світу».

Отже, Сам Ісус Христос обіцяє Апостолам, що вони заговорять до світу різними національними мовами.

2. ЗШЕСТЯ ДУХА СВЯТОГО ПРИНЕСЛО ДОГМАТА НАЦІОНАЛЬНИХ МОВ.

Мало того, щоб виконати цього наказу раннього Християнства, Ісус Христос робить чудо над Апостолами, — посилає на них Духа Святого, і тим навчає їх різних мов, а це дає їм змогу справді проповідувати Євангелію кожному народові його рідною мовою.

Це величезна історична подія в діях спасіння людства та в діях Богопізнання, а тому я нагадаю тут її за Діями 2.1-13 повно:

1. Коли ж сповнився день П’ятидесятниці, всі вони однодушне знаходились вкупі.

2. І нагло зчинивсь шум із Неба, ніби буря була ґвалтовна, і переповнила ввесь той дім, де сиділи вони.

3.1 явилися їм язики поділені, немов би огненні, та й на кожному з них по одному осів.

4. Всі ж вони переповнились Духа Святого, й почали говорити іншими мовами, як їм Дух промовляти давав.

5. Пробували ж ув Єрусалимі юдеї, люди побожні, від усяких народів під Небом.

6. А коли оцей гомін зчинився, зібралася сила народу, — та й диву далися, бо кожен із них тут почув, ІЦо вони розмовляли їх власним наріччям.

7.І всі чудувалися та дивувалися, та й казали один до одного: «Хіба ж не галилеяни ці ось усі, що говорять?»

8. Як же кожен із нас чує власне наріччя, що ми в нім народились?

9. Парфяни та мідяни, та еламіти, також мешканці Месопотамії, Юдеї та Каппадокії, Понту та Азії,

10. і Фрігії та Памфілії, Єгипту й лівійських земель край Кіренй, й захожі римляни,

11. юдеї й нововірці, крітяни й араби, — усі чуємо ми, що говорять вони про Великі Діла Божі мовами нашими».

12.1 всі не виходили з дива, і безрадні були, і говорили один до одного: «Що ж то статися має?»

13. А інші казали з насмішкою: “Вони повпивались вином молодим…»

Оцей Схід Духа Святого на Апостолів — це нове Хрещення їх на найголовнішу їхню працю, на заснування й поширення Християнства. І власне це стало провідною думкою Христової Церкви, — нести народам Євангелію рідною мовою. Не народи приспособилися до однієї мови Апостолів, а навпаки, — Апостоли Божим чудом навчилися говорити різними мовами народів світу.

В Діях тут Апостол Лука подає аж 17 народів, рідними мовами яких заговорили Апостоли!

Це найбільше чудо, це чудо над чудами, — і воно мало, величезне значення, бо стало основою християнізації світу!

І через це Апостол Павло пізніше міг сміло сказати (Кол. 1. 23): «Євангелія проповідана всьому створінню під Небом, якій я, Павло, став слугою».

Звичайно, єретики одноязичники, що не вважали можливим чути в Церкві іншу мову, крім своєї гебрайської, виступали проти цього видимого чуда, кивали головами й видумували на Апостолів, що заговорили рідними мовами слухачів: «Вони повпивались вином молодим!»

А пізніше постали й єретики триязичника ми, цебто єретики, що навчали, ніби в Церкві молитися можна тільки трьома мовами: гебрайською, грецькою і латинською…

А сьогодні є й єретики чотириязичники, що додали ще й мову церковнослов`янську. Коли вони чують українську мову в Церкві, то по-фарисейському кивають головою й говорять; «Вони повпивались вином молодим!»…

Отож, як бачимо, рідна мова в Церкві — це Благодать Духа Святого, і хто виступає проти

Духа Святого, а такий гріх непрошений ані в цьому віці, ані в майбутньому (Мт. 12. 32).

Не проститься цей гріх і тим, хто виступає проти української мови в Церкві, бо такий виступ — це незрощений гріх проти Духа Святого!

3. АПОСТОЛ ПАВЛО НАКАЗУЄ ХВАЛИТИ БОГА В ЦЕРКВІ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ.

Апостол Павло, будівничий Христової Церкви, у першому Посланні до Коринтян 14. 1-19 подав цілу свою божественну науку про вагу й конечність живої мови в Церкві, а цим самим зробив її непорушним Догматом Християнства. Ось ця наука (подаю тільки вірші 2, 4, 6, 8, 9, 11, 13-19, 23): Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить, а Богові, бо ніхто його не розуміє… Як говорить хто чужою мовою, той будує самого себе… А тепер, як прийду я до вас, браття, і до вас говоритиму чужою мовою, який вам пожиток зробдю?… Бо коли сурма звук невиразний дає, — хто до бою готовитись буде? Так і ви, коли мовою не подасте зрозумілого слова, що кажете? Ви говоритимете на вітер! І коли я не знатиму значення слів, то я буду чужинцем промовцеві, і промовець чужинцем мені…

Так і ви, через те, що пильнуєте про духовне, то глядіть, щоб збагачувались на збудування Церкви.

Ось тому, хто говорить чужою мовою, нехай молиться, щоб умів виясняти.

Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду!

• Ну, а що ж? Буду молитися духом, і буду молитися й розумом, співати духом, і співатиму й розумом.

Бо коли будеш благословляти духом, то як

• Тут розбивкою подано те, чого в оригіналі нема, але що тр`еба лопчно додати

той, що займає місце простої людини, промовить «амінь,, на подяку твою? Не знає бо він, що ти кажеш. Ти дякуєш добре, але не будується інший.

Дякую Богу моєму — розмовляю я мовами більше всіх вас. Але в Церкві волію п`ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!…

А як зійдеться Церква вся разом, і всі говоритимуть чужими мовами, і ввійдуть туди й простаки, чи невіруючі, чи ж не скажуть вони, що біснуєтесь ви?»

Це божественна Заповідь Апостола Павла, як пояснення Христових слів: ті, хто вірує, говоритимуть новими мовами (Мф. 17). Ця Заповідь — це основа християнізації світу, бо без неї Церква не існувала б.

4. СТАРИЙ ЗАПОВІТ ГЛИБОКО ШАНУЄ РІДНУ НАЦІОНАЛЬНУ МОВУ.

Так само й Старий Заповіт ясно наказує шанувати рідну мову кожного народу. Так, у Книзі Есфир читаємо, що цар Ксеркс панував над величезним краєм, але не денаціоналізував його, а «розсилав листи до всіх царських округ, до кожної округи письмом її, і до кожного народу мовою його» (1. 22, 3. 12, 8. 9).

Тут же 1. 22 знаходимо надзвичайно важливу ще старозавітню Заповідь: «Щоб кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу!,, Цю величну Заповідь, що пізніше її розвинув Апостол Павло, всі переклади світу подають так; але російська церковнослов`янська Біблія, за грецьким неточним текстом подає таке: «Й посла царь книги во всь царства, да будет страхь имь вь жилищахь ихь».

Неємія 13. 24-25 наказував не забувати своєї рідної мови. По Вавилонському полоні юдеї єдналися з своїми сусідами, а тому їхні сини говорили наполовину по-ашдодському, і не вміли говорити по-юдейському, а говорили мовою того чи того народу”. Це лютило Неємію, про що

він розповідає: «І я докоряв їм, і бив декого з них, і рвав їм волосся, і заприсягав їх Богом», щоб не робили такого…

А в Книзі Пророка Софонії 1.8 читаємо таке: Так говорить Господь: «Покараю Я всіх, що вони зодягають одежу чужинну! „ Отже, Бог карає навіть за одягання чужинецької одежі, а що вже говорити про зраду рідної мови! Це й до тебе слово, український народе в розсіянні!

У Псалмі 46. 8 наказується: “Співайте Богові, співайте, співайте розумно!» (пор. 1 Кор. 14. 15). А як же співати розумно, коли не розуміємо самої мови співу?

Ось через такі ясні накази Св. Письма Старого й Нового Заповіту в Християнській Церкві стало Догматом — хвалити Бога кожною живою мовою, старою чи новою, без вийнятку, у тому й мовою українською. Порушення цього Божого Наказу — це єресь, а тому всі, хто виступає проти української мови в Церкві — це єретики, як говорив про таких Св. Кирил-Костянтин (869р.).

На основі Христової Заповіді Євангелія перекладена на всі мови світу, у тому й на українську, і ці переклади розпочалися ще з II віку по Христі, — щоб кожен народ міг стати учнем Христовим, міг легко навчитися Святої Науки Христової!

А на яку мову перекладена Євангелія, вона свята, нею можна хвалити Господа в Церкві. Тому вільно служити в Церкві й українською мовою, бо ми маємо аж два переклади Біблії.

5. СВЯТІ ОТЦІ І ВЧИТЕЛІ ЦЕРКВИ ВИЗНАВАЛИ ЖИВУ МОВУ В ЦЕРКВІ.

Св. Отці і Учителі Церкви глибоко розуміли Наказ а Христа про рідну мову та науку Апостола Павла про це, і дали вислів свого розуміння в церковній Службі на П`ятидесятницю й день Святого Духа.

Молитви на Зелені Свята.

Так,у другій Коліноприклонній Молитві на Зелені Свята зовсім ясно вияснено про рідну мову в Церкві: «Господи, Ісусе Христе, Боже наш! Ти людям подав мир Свій і Дар Найсвятішого Духа… Ти сьогодні цю Благодать відкрито подав Своїм Учням і Апостолам, і уста їхні язиками огненними зміцнив, і через них увесь людський рід почув Богопізнання на рідній мові своїй» Чи можна ще ясніше говорити про живу рідну мову у Церкві?

Коліноприклонні Молитви, за Церковним Переданням, склав Отець і Учитель Церкви Григорій Великий (328-390).

А ось Стихира на Великій Вечірні Зелених Свят: «Ти рідними мовами, Христе, оновив Своїх Учнів, щоб ними вони прославляли Тебе, Слово Безсмертне, Бога, що подає душам нашим Милість велику».

Стихира на Стиховнах тоді ж: «Господи, Дух Святий, наповнивши Апостолів Твоїх, навчив їх говорити рідними мовами. Тим і сталося чудо, невірам ніби п`янство, а для вірних найс-лавніший спосіб спасіння. Благаємо Тебе, Чоловіколюбний, і нас учини достойними Сяйва його!»

Звідти ж: «Господи, народи, не розуміючи Сили Найсвятішого Духа, що зійшов на Апостолів Твоїх, уважали переміну мов за п`янство. Але ми, мовою рідною зміцнившися, невпинно говоримо так: Благаємо Тебе, Чоловіколюбче, — Духа Свого Святого не відбери від нас!»

сідельний на Утрені в понеділок Святого Духа: «Дух Найсвятіший, Огнем зійшовши сьогодні на Апостолів , жахом наповнив збори людей: коли бо Апостоли заговорили язиками огненними, кожен почув свою рідну мову. Тим і сталося чудо, невірам ніби п`янство, а для вірних поправді спасенне. Тому прославляємо Силу Твою, Христе Боже, благаючи послати милостиво слугам Своїм прощення провин.»

Оце свідчення нашої Церкви, що читаються або співаються на Зелені Свята. Тут ясно показано, що рідна мова в Церкві — це наказ її, який

має величезне значення. Церква наша тут свідчить, що рідна мова:

1. Це благодать Божа для Богопізнання всім,

2. Схід Духа Святого на Апостолів і відкриття їм інших мов, — це чудо Боже, спосіб спасіння для всіх,

3. Це спосіб, щоб усі славили Бога,

4. Це дія Святого Духа в людині.

Зшестя Духа Святого на Апостолів ясно показує, що хвалити Бога живою національною мовою — це Догмат у Христовій Церкві.

 Св. Отці дозволяли правити Служби Божі живою мовою.

Ось чому Св. Отці дозволяли або допомагали правити Служби Божі різними живими мовами, щоб народ, для якого це робилося, зрозумів Богослужбу. Так, Св. Іван Золотоустий 399-го року правив Св. Літургію готам у Царгороді. Никита Ремессіянський у V-му віці правив Богослуження бессам (слов`янам?) їхньою мовою. Сава Освячений в VІ-му віці уряджував Богослуження живими народніми мовами для вірмен, грузинів, бессів і ін.

Славний церковний письменник III віку Ориген (185-254) пише про рідну мову в Церкві так: `Треки під час молитви вживають грецьких слів, римляни — римських, кожен (народ) молиться й по змозі славить Бога своєю власною мовою, — і Господь чує всіх, хто молиться, на всіх мовах.„

Церковний письменник VІ-го віку Кассіодор свідчить, що «кожен народ співає в Церквах хвалебні пісні своєю природною мовою.»

 6. ТРИЯЗИЧНА ЄРЕСЬ.

Правда, рано постала, головно на Заході, т. зв. триязична єресь. Триязичники чи Пилатни-ки навчали, що Богослужби можна правити тільки тими трьома мовами, що ними була написана Пилатова табличка над розп`ятим Хри-стом: гебрейською, грецькою й латинською. Поза цими мовами ніби жодна інша мова не годиться на Богослужбу.

Коли Св. Брати Кирило (869) та Мефодій (885) розпочали правити Богослужби старослов`янською (тоді живою болгарською) мовою, триязичники люто на них накинулися й сильно перешкоджали їм у їхній праці, забороняючи їм Богослуження слов`янською мовою.

Про це в Житті Кирила, написаному десь у Х-му віці, читаємо таке: Праця Кирила давала великий успіх. «І коли росла Божа Наука, споконвічний злий заздрісник, проклятий диявол, не терплячи добра цього, увійшов у свої створіння, і почав багатьох підбурювати, кажучи їм: такою Службою не можна славити Бога! Коли б це було Богові вгодним, то хіба ж Він не зробив би так, що з споконвіку можна б було славити Бога слов`янською мовою? Але Бог вибрав собі тільки три мови: єврейську, грецьку та латинську, що ними тільки й можна славити Бога. Таке говорили латинські прихильники, — Архиєреї, Ієреї та учні (їхні). Костянтин воював з ними, як Давид з ворогами, і переміг їх книжною наукою; він назвав їх триязичниками чи Пилатниками, бо то так Пилат написав був у напису Господньому».

Тяжка проте була боротьба Св. Братів з триязичниками, — через них Кирило помер ще молодим (869 р.), а Мефодій півчварта року просидів у тяжкій в`язниці, — його ув`язнили латинники за те, що служив Богослужби слов`янською мовою. Ось чому Кирило-Костянтин, помираючи, гаряче молився до Бога: «Господи, Боже мій, погуби триязичну єресь!» Цю саму Молитву вирили на ювілейній медалі року 1885-го в Варшаві… росіяни… І Великий Патріярх Царгородський Святий Фотій року 866-го склав «Твір проти франків», де перераховував відступлення латинян від рхідної Церкви, і тут у параграфі 19-му написав: «Франки заслуговують на догану, бо твердять, ніби молитися Богові не можна іншими мовами, як тільки цими трьома діялектами: єврейським, грецьким та римським». Отже, Святий Фотій осудив триязичників!

Пам`ять Святого Фотія Церква святкує 6-го лютого.

Славний каноніст ХІІ-го віку, якого пояснення ввійшли навіть до «Книги Правил» Патріарх Антіохійський Вальсамон пише про живу рідну мову в Православній Церкві таке: «Православні з інших народів, що зовсім не знають грецької мови, можуть правити Богослужби своїми мовами, але під умовою, що вірно перекладуть Богослужбові Книжки». Див. ст. 56.

До першого поділу Церков, цебто до 867-го року, не раз і Західня Церква висловлювалася проти триязичної єреси. Так, Франкфуртський Церковний Собор 794-го року постановив: «Нехай ніхто не вірить, ніби Бога можна хвалити трьома мовами, бож усіма мовами можна молитися Богові, і людина буде вислухана, якщо просить вона справедливо».

Папа Римський Іван VIII в своєму посланні 880-го року до Моравського князя Святополка писав: «Бог, що створив мову єврейську, грецьку та римську, створив і всі інші мови на Свою Славу й Хвалу». Цебто, осудив триязичну єресь.

Триязичної єресі тримається тепер тільки Церква Латинська, бо Церква Грецька давно її покинула.

А за наших часів на нашій землі постала єресь чотириязична, бо до давніх трьох мов приваблюють ще четверту, т. зв. церковнослов`янську, хоч тепер ця мова обернулася в Церкві Російській просто в архаїчну російську мову. Цебто, Російська Церква боронить і накидає не церковно-слов`янську мову, а мову російську.

Так само й українці греко-католики ще тримаються церковно-слов`янської мови.

 7. ЦЕРКОВНЕ ПРЕДАННЯ СВІДЧИТЬ ПРО ЖИВУ РІДНУ МОВУ В ЦЕРКВІ.,

Церковне Передання, що йде від апостольських часів, свідчить також, що від найдавніших часів кожен народ мав свою живу рідну мову мовою церковною. Ось тому окремі Православні Церкви мають свою рідну богослужбову мову: грецьку, грузинську, коптську, арабську, румунську й т. ін. Чому ж тоді не можна мати в Церкві й Мови української?

Православні слов`яни, цебто: болгари, серби, росіяни, українці й білоруси правлять Св. Богослужби т. зв. церковнослов’янською мовою, але всі вимовляють богослужбовий текст по-різному, — за фонетикою живої мови свого народу. В давнину болгари, серби, росіяни та українці мали свої трохи відмінні богослужбові тексти, але з бігом часу болгари й серби втратили свою незалежність, церковна культура в них понизилась, і тому вони не в стані й не в силі були розвивати свої богослужбові тексти, — брали церковні книжки перше з України, а, пізніше з Москви.

Року 1686-го Москва силою неканонічне приєднала до себе Українську Церкву, а згодом накинула їй свої Богослужбові Книжки. Ось тому в усьому православному слов`янському світі запанував помалу російський богослужбовий текст, запанував не з доброї волі Церков.

Але з нового часу, як Болгарія й Сербія здобули собі державну незалежність і заснували свої богословські школи, вони почали помалу виходити з-під російського церковного впливу, розвивати свої звичаї в Богослужбах, а церковна їхня мова наблизилася до своєї живої у вимові її.

Церковна традиція навіть у Церкві Католицькій допускає т. зв. додаткові^ Богослужби рідною – живою мовою. Наприклад, у Польщі польська мова входить до Костьолів усе більше та більше, — у додаткових Богослужбах.

Взагалі ж Православна Церква знає живу рідну мову в Церкві в Богослужбах як свій Догмат іще з апостольських часів, і часто вживає її й тепер. Навіть Церква Російська охоче вживає рідної мови, коли тільки справа йде не про українців. Так, у 1890-х роках Прот. Мальцев, Священик російського посольства в Берліні, правив там Богослужби німецькою мовою, які й вийшли друком.

Так само Російська Церква легко перекладає й править Богослужби різним народам з місійною метою, наприклад татарам, якутам, мордовцям, зирянам, китайцям, японцям і т. ін., і ніколи не постає жодного питання про якусь неканонічність Богослужб не церковнослов`янською мовою.

Але росіяни стають упертими триязичника-ми (Пилатниками), коли тільки справа йде про українців, бо в окремій Службі рідною мовою вони вбачають «політичний сепаратизм».

Іншими словами, — росіяни й їхні прихильники виступають проти української мови в Церкві не з якихсь догматичних чи канонічних перешкод, — бо таких нема, — а виключно з цілів політичних, щоб не допускати українців до більшої національної свідомості, а тим самим, щоб легче над нами панувати.

А це непрощенний переступ і проти Св. Письма, і проти Церковних Канонів, бо 8 Правило III Вселенського Церковного Собору наказує Церквам заховувати свої звичаї, а в нас же жива українська мова віддавна була вже мовою Церкви!

 8. ВИДАТНІ НОВОЧАСНІ БОГОСЛОВИ ТА ІЄРАРХИ СТОЯТЬ ЗА РІДНУ МОВУ В ЦЕРКВІ.

Отже, як ми бачили, у Православній Церкві ще від апостольських часів постав нерушимий Догмат про живу рідну мову в Церкві, бо про це наказує і Св. Письмо, і Отці Церкви, і Церковне Передання. Ось тому нема нічого дивного, що й видатніші новочасні богослови та Ієрархи навіть із росіян висловлюються за рідну мову в Церкві.

Так, року 1885-го в Росії врочисто святкувався тисячолітній ювілей від смерті Апостола слов`ян Св. Мефодія (6 квітня 885 року), а це змусило багатьох російських богословів та Ієрархів передумати велич праці Св. Братів, Кирила й Мефодія, і висловитися про неї принципово. Я подам тут кілька голосів, подам дослівно, — нехай росіяни говорять по-російському, як вони й писали, щоб нічого не змінити при перекладі. Підкреслюю, що все це особи з вищою богословською освітою.

 Проф. П. Знаменський.

Один із дослідників праці Св. Братів, П.Знаменський, професор Казанської Духовної Академії, справедливо писав: «Самая сущность первоучительских заслуг Свв. Кирилла й Мефо-дия заключается не в изобретении йми азбуки, а в самой мьісли дать славянам Богослужение на их родном язьіке славянском — мьісли великой й в своє время действительно необьічной при всей повидимому ее простоте. Зто такая заслуга Св. Первоучителей, перед которою й изобрете-ние славянской грамотьі, — й самьіе переводьі их являются заслугами уже второстепенньїми, менее важньїми».

«Им самим, — продовжує проф. Знаменський, — а не кому другому, принадлежит самая мьісль дать славянам Беру й Богослужение на национальном славянском язьіке, мьісль великая, до полного понимания которой не могут возвьіситься ни греки, ни латиньї даже нашего времени.

Едва ли возвьісились вполне даже й мьі, сла-вяне, обязанньїе ей началом всей нашей хри-стианской цивилизации. МьІ все, конечно, со-гласньї в том, что возносить сердечную молитву к Богу человеку можно не иначе, как только на природном своем язьіке, — зто психологическая аксиома, — но все ли й теперь еще могут примириться со всеми, необходимо вьітекающими из нее теоретическими й практическими вьіво-дами, напр., хоть бьі с обратньїм заключением, что Богослужение на чужом язьіке єсть не что иное,, как религиозно-психологический абсурд».

 Проф. Є. Барсов.

Відомий професор Є.В.Барсов, що покінчив Петроградську Духовну Академію, так само підкреслює величезне значення для слов`ян головної кирило-мефодіївської ідеї. «Кирилл й Мефодий, — пише він, — явились провозвест-никами великого принципа усвоения Евангелия й совершения христианского Богослужения на родном язьіке славянских народов. С победо-носньїм проведением зтого великого принципа глубочайшим образом связана вся последую-щая судьба й образовавие всеславянского мира. Устроение славянских письмен, перевод Священного Писання на родной язьік, зарождение й первьіе опьітьі славянской письменности, преобразование язьїка, распределение й укреп-ление между Славянами Христианской ВерьІ, пробуждение й возвьішение в них народного са-мосознания й первьій шаг их на поприще обще-человеческой образованности — все зти собьі-тия внутренне связаньї с указанньїм великим принципом. Проведение зтого начала в жизнь бьіло новьім крещением славянского духа пу-тем образования родной мьісли й родного слова,, (Слово 6 апр. 1885 р., “Чтенія,, 1885 р. кн. І ст. 3). `

 Богословські журнали.

Подам ще одне твердження, — думку «Православного Обозрения,, про цю саму справу. “Самая слава Св. Первоучителей — читаємо тут — зиждется вовсе не на том, что они нашли способ изображать звуки, свойственные славян-скому языку, а главным образом на том, что они были ревностными и-славными борцами за глубоко-гуманную й чисто православную идею национального Богослужения на родном языке» (Православний Собеседник 1885 р. Кн. IV. ст. 366.), а не на чуждом языке„ (в статті Священика Сергієвського, Москва, 1885 р. т. 1 ст. 285).

Силу народньої мови для Віри взагалі так само зазначає й проф. Московської Духовної Академії Н.Туницький: Св. Климент. 1913 р., ст. 175: «Народный язык в Богослужении й литературе, зто — огромная сила, охраняющая Веру. Без него самая христианская проповедь была бы лишена своего жизненного значення».

Те саме читаємо в відомому богословському журналі «Странник„ 1885 р. І. 606 в статті ювілейній: «Основнеє требование, предьявляемое к христианскому Богослужению, должно состоять в том, чтобы оно соответствовало своєму назначению, не превращалось в совокупность механических действий й обрядов, но было разумным служением Богу, а для зтого необходимо, чтобы оно совершалось на языке понятном».

 Проф. Є. Голубинський.

Так само правдиво пише про це славний історик Церкви, проф. Московської Духовної Академії Є.Голубинський: «Может ли, повидимому, быть иначе того, чтобы у каждого народа Богослужение совершалось на его собственном языке?И как, повидимому, может быть то, что-бы у какого-нибудь народа оно совершалось на чужом непонятном для него языке? Богослужение должно быть понимаемо людьми, для которых оно совершается, ибо для зтого оно именно й совершается. Но как будет оно понимаемо, когда будет совершаться на непонятном языке? Более ясными, чем в данном случае, требования здравого разума, конечно не могут быть…

Право молиться на своем собственном языке столько же принадлежит каждому народу, сколько й право говорить на нем, й даже более того… Каждый народ должен молиться Богу на своем собственном, понятном для него языке; ничего не может быть бесспорнее зтого, й так зто й было в Христианской Церкви в первые ее века…

Богослуженце на чужом языке, ведь, зто єсть то, что — я пошел было в Церковь молиться Богу, а там служат не по-нашему; я так й простоял всю службу истуканом, не поняв ни єдиного слова й не зная, когда крестить свой лоб. Выражение «истукан,,, может быть, єсть выражение не особенно приличное; но большинство людей, принужденных молиться Богу за общественным Богослужением, совершаемым на чужом языке, представляют собою именно то в высшей степени грустное для зрения, что может быть обозначено только нашим воображением» («Приближение к Творенням Св. Отцов», 1885 р. т. III ст. 173-175, 204).

 Архіпастирі.

Кращі Архіпастирі російські віддавна вже твердять те саме, бо бачать малу християнізацію народу власне через причину незрозумілої богослужбової мови. Так, Єпископ Володимирський Феофан писав у своїх листах (1882 р. вип. 11 лист 289): «Всі наші Богослужбові Співи повчальні, високодумні й величні. В них уся богословська наука, вся християнська мораль, і вся втіха… Хто уважний до них, той зможе обійтися без жодних інших учительських книг. А між тим більша частина цих Співів зовсім незрозуміла, а це позбавляє наші Церковні Книги того плоду, який вони могли б видавати, і не дає їм послужити тим цілям, для яких вони призначені. І тому новий переклад Церковних Богослужбових Книг конче необхідний, — необхідний простіший їх переклад».

Року 1890-го відомий Архієпископ Херсонський Никифор писав, що «наш народ зовсім не розуміє богослужбової церковної та догматичної християнської мови… Народ нічого цього не розуміє, й іде в штунду, щоб там хоч кепсько, хоч навиворіт, але може хоч щонебудь розуміти» («Церк. Ведом.» 1890 р. N41 ст. 1366).

 9. РОСІЙСЬКІ АРХІЄРЕЇ В РОКАХ 1905-1906 ВИСЛОВИЛИСЬ ЗА ЗМІНУ ЦЕРКОВНОСЛОВ`ЯНСЬКОЇ МОВИ НА РОСІЙСЬКУ.

Коли Росія з 1905-го року готувалася до Помісного Собору, то Св. Синод запитався всіх Архієреїв, між іншим, і про церковнослов`янське Богослужіння. їхні відповіді надзвичайно цікаві, — вони видрукувані в книжці: «Сводка от-зывов епархиальньїх Преосвященних по вопросам церковной реформы» Спб., 1906 р., ст. 1-13.

Я не подаю цих відповідей дослівно, бо вони повторюють думки одна одної, але подам всі їхні думки за певним планом, нічого від себе до них не додаючи. Відповіді подаю 13 Архієреїв єпархій: Ризької, Орловської, Архангельської, Могилевської, Астраханської, Полоцької, Нижегородської, Калузької, Фінляндської, Іркутської, Кишинівської, Холмської та Самарської. Зазначаю сторінки, на яких подано ці думки, в дужках.

 Богослужби мають велике навчальне значення.

Найперше всі 13 Архієреїв підкреслюють величезне значення в церковній праці Богослужб, бо вони подають вірним увесь зміст Християнства (ст. 3), його Правди та мораль (2). Богослужби мають глибокий повчальний характер (4), це могутній засіб впливу на паству (8-9). Взагалі ж Церква — це загальна школа для всього народу, а Богослужби — це виклади цієї школи, де вірний навчається всього життя (8-9). Православні Богослужби — величезний скарб, на жаль тільки, цей скарб захований на полі (24-25).

 Церковнослов’янські Богослужбові Книги перекладені з грецької не все добре.

А це тому, що богослужбова мова тепер незрозуміла. Наші Богослужби — це переклад з грецької, звичайно літеральний (4-5), і з захованням грецької складні та грецького словоладу (1). Взагалі ж це переклад невдалий (4-5), бо робили його особи різного часу та різної освіти (6-7), а тому в ньому багато таких місць, що грецького оригіналу їх не зрозумієш. А навіть треба сказати, що часом цей переклад темний та неправдивий (4-5), окремі місця не мають граматичного сенсу (3), часом перекручують думку й змінюють її аж до єреси (1-2). Багато церковнослов`янських слів мають тепер інше значення й ріжуть нам вухо (4-5).

Дуже важлива й принципова річ іще й та, що багато Церковних Пісень у грецькому оригіналі написані віршами, а на церковну мову в нас переклали їх літерально й прозою (4-5, 7-8), а тому через те, «що в оригіналі для природного грека свого часу давало високу художню насолоду, те саме в чисто літеральному перекладі для росіянина чи взагалі для слов`янина являється правдивою мукою» (7-8).

Церковна мова вже незрозуміла.

Архієреї з свого довголітнього досвіду стверджують, що церковнослов`янська богослужбова мова тепер незрозуміла для більшості вірних (1), навіть інтелігенції (4-5), а що цікаве, — її не розуміють навіть люди з вищою богословською освітою (3). Навіть Пастирі багато чого не розуміють із того, що вони читають чи співають (4-5).

Такий стан нашої богослужбової мови, як твердять ці 13 Ієрархів, дуже шкодить Церкві, бо вірні втрачають любов до незрозумілої Богослужби (1). Через цю незрозумілість богослужбової мови вірні не беруть активної участи в Богослужінні (2, 4), — їхня Молитва приватна, своя, а не спільна (4). Ось чому частина вірних іде в штунду, бо в Церкві їм нема чого робити, їм тут нудно, бо вони нічого не розуміють (4).

Слов`янські Богослужби треба знову перекласти на яснішу мову.

Ось через це всі вищеназвані Архіпастирі однодушно радять повиправляти всі Богослужби так, щоб їх вірні легко розуміли (1), перекладати на нову церковну мову, наближену до російської, як те бачимо в мові сучасної Літургії (3). Те саме треба зробити з Біблією (6-7). А дехто радить усі Богослужби поперекладати на живу російську мову.

ІІІ. Жива мова в Українській Православній Церкві.

Через усе вищеподане нема нічого дивного, що в Україні по 1917 році, коли вона відділилася від Росії, зараз же почали збиратися різні Церковні Собори, і вони виносили одноголосні ухвали правити Богослужби живою українською мовою, і того часу частина Української Церкви перейшла в Богослужбах на свою живу мову. Так само в Канаді та Америці Православні Українські Церкви правлять Богослуження українською мовою, з 1920 року починаючи.

Гіршою була справа з цим у Православній Церкві на теренах б. Польщі. Сюди повтікало багато російських емігрантів, і вони, з чисто політичних міркувань, перешкоджали й перешкоджають українізуватися, правильніше — розмосковлюватися Церкві. Ці росіяни завжди знаходили добрий послух у польської влади, яка так само не хотіла бачити нашу Церкву національною, українською. Але польська влада почала й сама колонізувати Православну Церкву, в чому їй сильно й щиро допомагало російське Духовенство, бо воно скоріше погоджувалося на колонізацію Церкви, аніж на українізацію її…

Український народ у Польщі не раз організовано висловлював свою думку в цій справі. Так 3 (16) жовтня 1921-го року в Св. Почаївській Лаврі відбулися Волинські Церковні Збори, на яких постановлено правити Служби Божі й українською мовою та вимовою. Вища церковна влада затвердила цю постанову, але реально не провела її в життя, — бо була проти неї.

Більше того, Св. Синод Православної Митрополії в Польщі 3-го вересня 1924-го року не тільки дозволив українську вимову церковнослов`янського богослужбового тексту, але й дозволив «уживання української мови в тих Богослужбових Чинах, що їхній текст одобрила Вища Церковна Влада». Цієї постанови ніхто ніколи не відміняв, а навіть Митрополит усієї Польщі Діонисій в своєму архіпастирському Посланні 1-го серпня 1928-го року підтвердив цю постанову. Правда, Духовенство не зреалізувало цих постанов, і вони позосталися на папері, — з москвофільства…

5-го червня 1927-го року відбувся в Луцьку Всеволинський церковний З`їзд. На нього прибуло до 800 люду, а серед них 515 уповноважених від парафій. І цей З`їзд одноголосне ухвалив правити Богослужби українською мовою. І вислав подяку проф. І.Огієнкові за переклади Богослужбових Книг та за оборону ідеї української мови в Церкві.

ІV. Мова українська була вже мовою церкви.

Церковнослов`янська мова з бігом часу ставала все більше та більше незрозуміла, і в нас, в Україні, з ХVІ-го століття вона вже не мала якогось помітнішого впливу ані на мову літературну, ані на мову живу народну. Відомий єзуїт Петро Скарга вже в 1577-му році глузливо писав про нашу Богослужбову мову: «З церковнослов`янської мови ніхто ніколи вченим бути не може. І вже тепер її майже ніхто досконало не розуміє. Бо нема в світі такої нації, яка говорила б нею так, як у книжках написано,,. Звичайно, це насмішка, але якась частина правди в цьому була…

А православний учений чернець, Ієромонах Києво-Печерської Лаври Памва Беринда в своєму церковно-слов`янсько-українському Словнику 1627-го року скаржився: «Широкій й великославньїй язьік славенский трудности слов до вирозумення темньїх многии в собе мает, за-чим й самая Церковь Российская многим власным сыном в огиду приходить».

Так починається передова до цього Словника.

Ось через усе це жива українська мова дуже рано входить до нашої Церкви, заступаючи помалу незрозумілу церковнослов’янську мову. Найперше входить вона до Церкви з проповіддю, чого зразки маємо з ХІ-го століття. А вже з ХVІ-го століття, коли наша Церква мусіла боронитися від міцних нападів католицтва, у нас сильно росла жива проповідь українською мовою по всіх Церквах. В XVI 1-му столітті в нас працюють такі славні проповідники, як Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, й ін., що позоставили по собі грубі томи церковних проповідей, писаних гарною тодішньою українською літературною мовою.

Дуже рано входить українська мова до Церкви з Євангелію, бо вже від 1144-го року маємо т. зв. Галицьку Євангелію, в якій незрозумілі старослов`янські слова часто перекладено на зрозумілі. Це наша перша пам`ятка запровадження в нас живої мови до Церкви. А вже в XVI-му столітті в нас появляється довга низка новозавітних перекладів на живу тодішню українську мову, наприклад: Пересопницька Євангелія 1556-1561 р.р., Новий Заповіт Вал. Негалевського 1581 р., Волинсько-Житомирська Євангелія 1571 р., Крехівський Апостол 1560 років і т. ін.

Чимало маємо й перекладів Старого Заповіту, наприклад Біблія 1569 р. Луки з Тернополя, Пісня над Піснями XVI віку, Псалтир XVI віку, Псалтир Преслопського XVI 1-го віку й т. ін., з досить живою тодішньою українською мовою.

Що ці переклади читано в Церкві, про це: Року 1961-го в Києві цей Словник перевиданий фотографі що свідчить наш консервативний письменник XVI-го й ХVІІ-го віку Іван Вишенський, який виступав в обороні церковнослов’янської мови, правда, не зовсім: «Євангелію й Апостола, — писав він, — в Церкві на Літургії простим язиком не виворочуйте, по Літургії же, для зрозуміння людського, попросту тол куйте і викладайте».

Крім цього, в ХVІ-ХVІІ-му віках дуже поширені були по наших Церквах друковані і рукописні т. зв. Учительні Євангелії, — збірники проповідей на Євангельські теми, писані гарною українською мовою, їх читано по наших Церквах, а Митрополит Петро Могила зробив це читання обов`язковим.

Українська мова в ХVІ-ХVІІ віках входила до Церкви навіть у частинах Богослужінь. Так, маємо Учительне Слово Івана Золотоустого в перекладі ще ХVІ-го віку. По Літії на Утрені читали по наших Церквах Катихизиса Св. Феодора Студита «простою мовою».

Українська мова в Церкві 1627 року.

Року 1627-го Києво-Печерська друкарня випустила в світ свою Тріодь Пісну, а в ній запровадила велику культурну новину, — усі т. зв. Си-наксарі чи повчальні довгі статті про Свята видрукувала в перекладі на живу українську мову Ігумена Тараса Земки.

А щоб не було нарікань різних консерватів, то відомий тодішній учений Ієромонах Памва Беринда в Післямові до цього видання подав отаке вияснення: «А щодо Синаксарів, — пише Беринда, — що їх з грецької на українську переклав Тарас Левонич Земка, проповідник Слова Божого, то не нарікайте на це ви, великороси, болгари, серби та інші, подібні нам у Православ’ї, бо це ж зроблено з ревности та з бажання різних верстов народу нашого українського, — людей благородних, світських і інших, які не вчилися глибокорозумного слов`янського язика.

Не погрішили ж давні Святі Отці та філософи, коли Євангелію Матвія з жидівської на грецьку переклали, а з грецької принесли нам Марка, Луку та Івана, а також, коли грецькі богословські книжки переклали на мову слов`янську.

Отож, за тим прикладом робимо й ми на користь та на примноження братам своїм, і сподіваємося в Господі, що ми цим не погрішили. Робимо це на спасіння, щоб не сказали нам: «Ти добре молишся, але другий не будується, і розум мій без пожитку».

Тому послухались ми Апостола (1 Кор. 14), що каже: «В церкві краще сказати п`ть слів зрозумілих, корисних і для інших, а ніж силу слів чужою мовою». А ви, приймаючи цю книжку смиренномудрено, споминайте Апостола, що навчає: «Коли відкриється що комусь сидячому, другий нехай мовчить».

Отож, як бачимо, київські вчені Ієромонахи, що гуртувалися в Києво-Печерській Лаврі, добре розуміли потребу української мови в Церкві, і запровадили це до життя.

Звичай читати в Церкві Синаксарі «простою мовою» довго держався в Церкві, але в XVIII-XIX віках Св. Синод вивів з України цю хорошу й навчальну звичку, — вивів силою.

Року 1726-го Митрополит Київський Йоасаф Кроковський склав був «простою мовою,, Акафіста Святій Великомучениці Варварі, але Синод не дозволив йому видрукувати його, — наказав перекласти його «на великороссийское наречие»…»

По наших старих друкованих Требниках, з Могилянського Требника 1646-го року починаючи, маємо багато кусків Треб українською мовою, як, напр., у Чині ісхода душі від тіла, в Чині Вінчання й ін. Усі священикові оповістки в Церкві виголошуються тільки живою українською мовою, зразки чого маємо по Требниках.

Отже, як бачимо, українська мова цілі віки була вже в Церкві, тільки звідти силою вигнала її московська світська влада, що не хотіла собі більшого впливу Церкви на український народ. Через це ми тепер кажемо, що Українська Церква потребує не українізації, але тільки одного — відмосковлення.

Богослужбовою мовою в розумінні, щоб ціла якась Головна Служба правилася цією мовою, наша мова в старовину не була. Такою вона стала в частині нашої Церкви тільки з 1920-го року.

V. Сучасна церковнослов`янська мова – це не мова старослов`янська.

На кінець цієї праці розповім іще, що ж то таке сучасна богослужбова мова, т. зв. мова церковнослов`янська. У нас часто кажуть, ніби це мова старослов`янська, мова Кирила й Мефодія, а тому її треба конче зберігати в Церкві. Історія цієї мови показує, що це зовсім не так.

Перші Богослужбові Книги та Книги Св. Письма переклали нам з грецької на живу слов`янську мову Св. брати Кирило та Мефодій іще десь у половині ІХ-го віку. Це була мова, яку з дитячих своїх років знали Св. Брати, — жива болгарська мова з околиць м. Солуня, батьківщини Кирила й Мефодія. Ось ця болгарська мова, докладніше — жива солунська говірка македонського наріччя IX віку й зветься старослов`янською мовою.

Старослов`янська мова, як мова болгарська, не була в нас в Україні зовсім зрозуміла вже в час нашого офіційного схрещення в Х-му віці. А з часом вона в нас застарілася й ставала все більше незрозумілою. Щоб цього не було, уже в старовину завжди потроху змінювали незрозумілі болгарські слова на свої зрозумілі, і цим церковна мова сильно відсвіжувалася. Так, наприклад, так зв. Галицька (з м. Галича) Євангелія 1144-го року має дуже підсвіжену мову. Те саме треба сказати про Новий Заповіт у перекладі Митрополита Київського й усієї Руси Олексія 1355 року (т. зв. Чудівський Новий Завіт).

Ці два процеси в житті старослов`янської мови, — процес її застаріння й забуття в народі, а з другого боку процес її підсвіження заміною незрозумілого на зрозуміле, — ці два процеси ніколи не спинювалися в Українській Церкві, а в кінці допровадили до того, що в віках ХІІ-ХІІІ постала нова церковнослов`янська мова, що мало вже була подібна до мови старої слов`янської.

На початку в нас панувала ідея, що мовою літературною мусить бути тільки мова церковна, але з половини ХVІ-го століття в Україні появляється зовсім інша ідея, — що літературною мовою мусить бути жива народня мова. Це була зовсім революційна ідея, яка сильно й глибоко вплинула на українську духову культуру.

Ось тому в Україні ще з ХVІ-го віку потроху розвивається, особливо ж з віку ХVІІІ-го, одна від однієї незалежні, мова церковна та мова літературна, і кожна йде своєю дорогою. Через це дуже скоро церковна мова стала в нас не зовсім зрозуміла навіть для Духовенства, а нова літературна мова виросла в нас без помітнішого впливу мови церковної.

Зовсім інший процес ішов у Росії, — протестантський рух у XVI-му столітті її не захопив, і вона зовсім не знала нової ідеї, яку тоді поволі прийняла вся Європа, а з нею й Україна, — щоб літературною мовою ставала жива народня мова. Росія полишилася аж до початку XIX ст. при старій ідеї, що літературною мовою мусить бути мова церковна, а для цього вона невпинно, особливо в ХVІІІ-му столітті, підсвіжувала свою церковнослов`янську мову, замінюючи незрозумілі старослов`янські слова та форми на зрозумілі російські. І тільки в ХІХ-му столітті Росія повно зрозуміла вагу й силу нової ідеї, яку Україна помалу приймала ще в ХVІ-му віці, — щоб літературною мовою була мова жива народна.

Ось таким чином трапилося, що російська літературна мова органічно виросла на мові церковній, а тому російський інтелігент ще й тепер таки не зле розуміє свою церковну мову.

За ХІХ-те століття Св. Синод став сильно виправляти мову Богослужбових Книжок, усе наближаючи її до мови російської, робив він це тихо, ніколи не скликаючи для цього церковних Соборів, — обходився при помочі т. зв. справщиків, що були при Синодальній Друкарні в Москві. Справщиками все були чисті росіяни, і вони завжди нахиляли новослов`янську богослужбову мову до російської.

Ось тому правильно пише світової слави академік ВЛгіч: «Російська літературна мова із усіх слов`янських мов найближча до церковнослов`янської по кількості однакових слів. Павутиння останньої на протязі віків ніде не защепилося так сильно, ніде не пустило такого глибокого коріння в мову народню й літературну, як у Росії» («Рассуждения юго-славянской й русской старины», 1895 р., ст. 377).

Цією новою церковнослов`янською мовою, що з часом стала в Росії просто архаїзованою російською мовою, за ХVІІІ-ХІХ століття російський Синод поскладав багато нових Молитов, Акафістів, Служб Святим та Житій їхніх і тдн. І так постала нова ніби церковнослов`янська, «а в істоті своїй просто архаїзована російська мова, що з мовою старослов`янською має не багато спільного. Коли б Кирило й Мефодій почули цю мову, вони б мало зрозуміли її…»

В російській Церкві звичайно панувала аж надто виразно російська вимова богослужбового тексту, а це робило «слов`янську мову зовсім російською, напр. Господі, памилуй!» І Російський Синод не один раз наказував Духовенству не московщити церковно-слов`янської мови, але це не помагало. І 28-го березня 1862-го року Св. Синод знову видав наказа, і підтвердив Духовенству «читати в Церквах благоговійно, а слов`янських слов не вимовляти по-російському («славянских слов не произносить русским наречием»). (Я. Ивановский: Обозрение церковно-гражданских узаконений по Духовному Ведомст. Спб. 1900 рік ст 139).

Світової слави російський учений філолог академік Ф.Фортунатов так пише про сучасну російську церковнослов`янську мову: «Сь теченіемь времени старославянскій языкь обра-

тился у нась в тогь искусственный искаженный языкь, который употребляется теперь вь Богослужении й называется церковнославянскимь языкомь. Не смешивать сь зтимь ломаннымь языкомь древний церковнославянскій язик» (див. його «Лекцій по фонетике церковнославянскаго язика», Спб., 1919 р., ст. 2).

Так само й російський славіст кн. Н.Трубецкой зве сучасну церковнослов`янську мову «штучною від самого початку», зве її «навіть для свого часу дуже перестарілою».

Отож, наука встановила, що сучасна богослужбова церковнослов`янська мова — це зовсім не мова старослов`янська, це зовсім не давня мова Кирила й Мефодія, — це часто просто архаїзована російська мова.

VI. Висновки

На основі всього вищесказаного приходжу до таких висновків щодо вживання української мови в Церкві:

1. Ані Св. Письмо, ані Св. Отці Церкви, ані церковне Передання не забороняють уживати рідної, у нас української мови в Церкві чи в Богослужіннях. Навпаки, в давні віки в Православній Церкві вживання рідної мови вважалося за непорушний Догмат, освячений Зшестям Святого Духа на Апостолів, а тому Книга Правил (Св. Канони) ані одного слова не говорить проти вживання рідної мови в Церкві чи в Богослужбах.

Навпаки, славний каноніст і вияснювач Канонів XII віку, Патріарх Антіохійський Вальсамон вияснює: «Православні інших народів, що зовсім не знають грецької мови, можуть` правити Богослужби своїми мовами,,. Див. вище ст. 26. Отже, Патріарх каноніст дозволяє служити рідними своїми мовами.

2. Українська мова цілі віки була вже в Церкві, а тому тепер справа йде нам не про українізацію нашої Церкви, а тільки про розмосковлення її.

3. Сучасна т.зв. «церковнослов`янська,» мова — це не старослов`янська мова Кирила й Мефодія, а тільки мова новоцерковнослов`янська, або часто просто архаїзована російська мова.

(25.ХІ.1921 – 22.VIII.1940 – 29.IV.1962)

Література.

1. Проф. Іван Огієнко: Мова українська була вже мовою Церкви. Нариси з історії культурного життя Церкви Української. Тарнів, 1921 рік. 32 сторінки.

2. Архієпископ Іларіон: Українська мова в Церкві. 1943 рік, Холм, Свята Данилова Гора. 48 сторінок.

3. Проф. Іван Огієнко: Історія церковнослов`янської мови. Короткий науково-популярний нарис. Варшава, 1931 рік, 37 сторінок.

4. Проф. Іван Огієнко: Костянтин і Мефодій. їх життя та діяльність. Варшава. Том І, 324 ст., том II 400 ст., 1927-1928 роки. У томі І на ст. 210-243: Триязична єресь, на ст. 250-259 Диспут Костянтина з триязичниками в Венеції.

[1] Див. мою працю: «Біблійна поезія», «Віра й Культура» 1960р. ч.ч. 3-12.

[2]  Еврейская Знциклопедия, Спб. том XI ст. 242

[3]  И.Бобровницкий: О происхождении й составі римско-католическ`ой Литургіи, Київ 1857, ст. 102-103.

[4]Проф. Іван Опєнко Костянтин і Мефодій, їх життя та діяльність. Варшава, 1921 рік, том І ст. 218-219.

[5] Проф. Іван Огієнко: Українська мова XVI ст. Варшава, 1930р., том 1520ст., том II 192ст.

У часі коли знову іде змагання за українську мову варта звернутися до історії наших попередників, яки навіть у несприятливих умовах Російського самовладдя дбали об тим, щоб український народ мав можливість звертатися до Бога рідною українською мовою.

Автором цього молитовника є священик Іоан Геращенко, який був настоятелем Слабино – Шестовицької парафії Чернігівського уїзда. У його веденні було два храму: Різдва Пресвятої Богородиці та св. Миколая у селі Шестовица [1].

Ось як подає сам о. Іоан історію створіння молитовника: «Переклад молив я зробив ще року 1907. Звичайно, ця важлива і досить складна річ була відіслана мною до знавців мови, покійного Б. Грінченка і Олени Пчілки. З найбільшою увагою поставилася до моєї роботи високошановна Олена Пчілка. Остання зробила багато цінних вказівок, виправила мої помилки що до мови і своїм ласкавим відношенням підбадьорювала до роботи в цім напрямкові»[2].

Звичайно, подібна праця не могла на той час відбуватися без архірейського благословення. Подібне благословення авторові Молитовника надав архієпископ (на той час – єпископ) Подільський і Брацлавський Парфеній (Левицький). Цілком можливо, що цей визначний український діяч планував надрукувати молитовник у своєї єпархії, а саме у Камінці-Подільському, де з 1905 року почав друкувати український переклад Нового Завіту (Пилипа Морачевського). Але російський уряд, незадоволений українською діяльністю владики Парфенія, імкнувся заслати його як можна далей від України – 15 лютого 1908 року владику призначають керуючим Тульською єпархією. Одночасно обер-прокурор Святішого Синоду Російської імперії Петро Ізвольський [3] припиняє усі українські проекти архієпископа Парфенія. З великими важностями владиці удається тільки скінчити друк усіх книг Нового Завіту…

До друку молитовника приступили незабаром після падіння Російського самовладдя. Уже навесні 1917 року починається робота по підготовці Молитовника до друку. «Перед друкуванням комісія Полтавської «Просвіти», при моїй теж участи, в складі протоієрея Феофіла Булдовського, Володимира Щепотєва і Захарія Курбіновського докладно зредагувала і виправила переклад, як з боку богословського, так і з боку змісту в порівнянні з слов’янським і грецьким текстами. Деякі молитви комісія цілком переклала» [4].

З відомого нам примірника дознаємося, що Молитовник о. Іоана Геращенко мав, як мінімум 2 видання з накладом кожного по 75.000 примірників. Також досить цікавим є навчальні відомості що до читання церковнослов’янського тексту з українською вимовою.

Це перший відомий Молитовник сучасною українською мовою і зроблений саме українським православним священиком.

 Молитовник в форматі pdf

прот. Сергій Горбик

1. РАСПРЕДЕЛЕНИЕ  наличных священно-церковно-служителей Черниговской епархии на штатные места,  согласно Высочайше утвержденному 17 января 1876 года расписанию приходов и причтов сей епархии. (http://www.petergen.com/bovkalo/sp/chernigov1876.html)

2. Священик І. Геращенко. Молитовник. Ц- слов’янські та український тексти (з поясненням).  Київ 1917. ст. 29

3. Государственные деятели России XIX — начала XX в. / Линьков И. И., Никитин В. А., Ходенков О. А. — Биографический справочник. — М.: Изд-во МГУ, 1995. — С. 46