«Ви приступили до гори Сіонської… і до Церкви первороджених»  (Євр. 12:22-23), блаженний серед народів Апостол Павло говорить всім вірним; і дійсно, Церква є горою, тому міцною і стійкою, непорушною і непохитною. Але хоча одним стадом та одним тілом Христовим є, і називається Церквою Божою, яка повсюди має сповідання Православної віри, спільність у таїнствах у Дусі Святому і непорушність Апостольського спадкоємства і канонічного порядку, ще від апостольських часів складається з Церков розташованих по місцях і країнах, внутрішньо самоврядованих власними пастирями і вчителями, і служителями Євангелія Христового, тобто кожного місця єпископами, з причин не лише історичного значення міст і країн у світі, але й внаслідок особливих пастирських необхідностей у них.

Отже, оскільки благочестива і Богом бережена земля України укріплена і звеличена вищим промислом і отримала свою повну незалежність, державні та церковні керівники якої вже майже тридцять років палко просять її церковного самоврядування та пліч-о-пліч з народом й одноголосно з давніми його проханнями свого часу зверненими до святішого Апостольського Константинопольського Престолу, котрий за багатовіковим канонічним переданням зобов’язаний турбуватися про Святі Православні Церкви, які мають в цьому потребу, а найбільш про ті, які завше з ними зв’язані канонічними узами, як-от історична Митрополія Київська, – то наша Покірність з Преосвященними при нас Митрополитами та всечесними, улюбленими в Святому Дусі братами і співслужителями, з обов’язку турботи Великої Христової Церкви за Православний світ, для зцілення постійно загрожуючих розколів та розділів у помісних Церквах, що знаходяться у межах політично сформованої і цілковито незалежної держави України разом зі Священними Митрополіями, Архієпископіями, Єпископіями, монастирями, парафіями і всіма у них церковними установами, що знаходяться під покровом Засновника Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви Боголюдини Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, існувала віднині канонічно автокефальною, незалежною і самоврядованою, маючи Першого в церковних справах і визнаючи кожного канонічного її Предстоятеля, який носить титул «Блаженнійший Митрополит Київський і Всієї України», – не допускається якогось доповнення чи віднімання від його титулу без дозволу Константинопольської Церви, – який є головою Святійшого Синоду, котрий щороку скликається з Архієреїв, запрошуваних почергово за їхнім старшинством, з числа тих, що мають єпархії в географічних межах України. Таким чином управлятимуться справи Церкви в цій країні, як проголошують божественні і святі Канони, вільно і у Святому Дусі, і безперешкодно, без будь-якого іншого зовнішнього впливу.

До того ж, цим підписаним Патріаршим і Синодальним Томосом ми визнаємо і проголошуємо встановлену, в межах території України, Автокефальну Церкву нашою духовною донькою і закликаємо усі світові Православні Церкви визнавати її як сестру і згадувати під іменем «Святіша Церква України», як таку, що має своєю кафедрою історичне місто Київ, не може ставити єпископів чи засновувати парафії за межами держави; вже існуючі відтепер підкоряються, згідно з порядком, Вселенському Престолу, який має канонічні повноваження у Діаспорі, бо юрисдикція цієї Церкви обмежується територією України.

І ми надаємо їй привілеї і всі суверенні права, належні автокефальній церковній Владі, так що відтепер Митрополит Київський і Всієї України, здійснюючи богослужіння поминає «Усіх Єпископів Православних», а сонм найсвятіших Архієреїв при ньому поминає його ім’я як Першого і Предстоятеля Найсвятішої Церкви в Україні. Те, що стосується внутрішнього церковного управління, розглядається, судиться і визначається виключно ним і Священним Синодом, слідуючи євангельському та іншому вченню, згідно із священним переданням шанованими канонічними постановами нашої Святої Православної Церкви, і настанові 6-го канону І Нікейського Вселенського Собору, який визначає, що «якщо ж при спільному голосуванню всіх, яке буде справедливим, і згідно церковного канону, двоє чи троє через власну схильність до суперечок заперечують, то нехай має силу рішення більшості», до того ж зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства на апеляційне звернення до Вселенського Патріарха, який має канонічну відповідальність приймати безапеляційні судові рішення для єпископів та іншого духовенства помісних Церков, згідно з 9-м і 16-м священними канонами IV Халкедонського Вселенського Собору.

Пояснюємо до вище сказаного, що Автокефальна Церква України визнає головою Святіший Апостольський і Патріарший Вселенський Престол, як і інші Патріархі і Предстоятелі, і має разом з іншими канонічними обов’язками і відповідальностями, насамперед для збереження нашої Православної Віри неушкодженою та канонічної єдності і спілкування з Вселенським Патріархом й іншими помісними Православними Церквами непорушними. І до цього, Митрополит Київський і всієї України, як і архієреї Найсвятішої Церкви України, обираються віднині відповідно до належних положень божественних і священних Канонів і згідно з відповідними положеннями її Статуту, які мають в усьому обов’язково відповідати положенням цього Патріаршого і Синодального Томосу. Усі архієреї зобов’язані турбуватися, щоб боголюбно пасти народ Божий, провадячи в страху Божому мир і згоду в країні та в своєї Церкві.

Але щоб в усьому перебував не применшений зв’язок духовної єдності і спілкування святих Божих Церков, бо ми навчилися «зберігати єдність духа в союзі миру» (Еф. 4:3), то кожний Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України повинен поминати за давніми переданнями святих Отців наших, Вселенського Патріарха, Блаженнійших Патріархів та інших Предстоятелів помісних Православних Церков, у ряду Диптихів, згідно з канонічним порядком, отримавши своє місце після Предстоятеля Церкви Чехії і Словакії в священихз Диптихах і на церковних зібраннях.

Таким чином, Православна Церква України, через свого Першого чи канонічного місцеблюстителя Київського Престолу, зобов’язана брати участь стосовно важливих канонічних, догматичних та інших питань в міжправославних нарадах, які збираються час від часу, за священним звичаєм, від початків усталеним Отцями. Перший же, настановлений, зобов’язаний обов’язково посилати необхідні належні Мирні Грамоти до Вселенського Патріарха і до інших Предстоятелів, і сам має право від них отримувати, починаючи свої мирні поїздки від Першопрестольної Церкви Константинополя за звичаями, отримуючи від неї і Святе Миро, для вияву духовної єдності з нею. Для вирішення значних питань церковного, догматичного та канонічного характеру слід Блаженнійшому митрополиту Київському і всієї України, від імені Священного Синоду своєї Церкви звертатися до нашого Святійшого Патріаршого і Вселенського Престолу, прагнучі від нього авторитетної думки і твердого взаєморозуміння, при чому права Вселенського Престолу на Екзархат в Україні і священні ставропігії зберігаються неприменшеними.

Отож, на усіх цих умовах, наша Свята Христова Велика Церква благословляє і проголошує Православну Церкву України Автокефальною і щедро закликає на Ієрархію на Українській землі, непорочний клір і благочестивий народ її, з невичерпного скарбу Святого Духа, божественні дари, молячись, щоб Перший і Великий Архієрей Ісус Христос, заступництвом всенепорочної і всеблагословенної Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, святого славного і рівноапостольного князя Володимира і святої славної княгині Ольги, преподобних і богоносних Отців наших, подвижників і монахів Києво-Печерської Лаври та інших монастирів, нехай укріпить назавше її в тілі Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви таким чином зараховану Автокефальну Церкву України і подасть їй благостояння, єдність, мир і зростання, на славу Його і Отця і Святого Духа.

Таким чином таке вирішене і розсуджене і в радість сповіщене вам від шанованого Центру Православ’я було соборно затверджено, для постійного збереження видається цей Патріарший і Синодальний Томос, написаний і підписаний в Кодексі нашої Великої Христової Константинопольської Церкви, вручений в точній і ідентичній копії Блаженнійшому Предстоятелю Святішої Церкви України, кір Епіфанію і Його Високоповажності Президенту пану Петру Порошенко, для вічного доказу і постійного представлення.

Року дві тисячі дев’ятнадцятого, місяця січня, 6 числа, іниктиона 12

+ Вселенський Патріарх Варфоломій

†Вселенський Патріарх Варфоломій, у Христі Бозі вирішує
†митрополит Вріульський Пантелеймон
†митрополит Італійський і Мальтійський Геннадій
†митрополит Германський Августин
†митрополит Транупольський Герман
†митрополит Нью-Джерський Євангел 
†митрополит Родоський Кирил
†митрополит Ретімнський і Авлопотамський Євгеній

Світло і радість, мир і єдність переповняють сьогодні святу Церкву України, яка у Ваші руки, Ваше Блаженство, отримує Томос про своє офіційне визнання та декларацію як Автокефальна Церква, що підносить її до рівня чотирнадцяти Церков-сестер, як складають «повноту» нашої святої Православної Церкви.

Побожний Український народ чекав цього благословенного дня цілих сім століть. І ось, для нього також прийшла пора, так само, як і для багатьох інших Православних народів, щоб насолоджуватися священним даром визволення та незалежності, стаючи вільним від будь-якого зовнішнього тиску і втручання, які досить часто були не на користь власної ідентичності.

Ваше Блаженство, Ви мали повне право просити і вимагати автокефалії. Це було право і привілей Вашої Константинопольської Церкви-Матері, дарувати Вам статус автокефалії. Ми щиросердечно молимося, що Ви докажете, що є гідними цього дару і занурите себе, як улюблені побратими інших Церков-сестер у все-Православну єдність та співпрацю, а також у нашу спільну присутність і працю у сучасним світі, який є спраглий невичерпних духовних скарбів Православ’я.

Сьогодні, з благодаті Господньої, ми реалізуємо відновлення до спілкування/причастя мільйоні вірних на Вашій землі, які раптово опинилися поза канонічністю та спілкування, не маючи у тому своєї вини. Проте, Константинополь зібрав і прийняв їх, як їхня справжня матір – та сама Церква, яка колись привела їх до Християнського хрещення – на відміну від їхньої мачухи. Зрештою, ніколи з жодним народом чи нацією Константинополь не  поводився як мачуха протягом всієї своєї довгої і часто хвилюючої історії. Ця Церква бідних Христа завжди спорожняла себе, радо жертвуючи частинами своєї юрисдикції, зменшуючи себе заради того, щоб служити потребам і інтересам своїх дітей.

Ваше Блаженство, дорогий брате,

У цей надзвичайний та історичний день, у Священному Центрі Православ’я, стоять та святкують з нами князь Володимир і свята Ольга, разом з усіма нащадками православної Української землі, а також усі прибічники і прихильники прав Вашого Українського народу, і справедливості назагал, а також прав людини і особливо релігійної свободи для всіх людей і народів. Всі вони присутні в дусі і молитві, розділяючи нашу радість і втіху.

Ми вітаємо почесну присутність серед нас в цю священну хвилину глави України, Високоповажного пана-президента Петра Порошенко, який так сильно мріяв побачити цей великий і славний день, висловлюючи найглибші жагу, молитви і прохання свого народу насолоджуватися їхніми свободою та незалежністю.

Ми висловлюємо вдячність, подяку і благословення Церкви-Матері усім Вам п Церква міста Костянтина завжди буде на Вашій .стороні – сподіваючись, молячись та працюючи для Вашого зростання і розвитку у Христі, а також для стабільності новоутвореної Православної Автокефальної Церкви України.

Христос посеред нас!

+ Варфоломій Константинопольський

Після вражаючого за своїм цинізмом демаршу Московського Патріархату в Україні (далі -МПвУ), коли його архієреї відмовилися зустрічатися з Президентом України, багато аналітиків спробували та спробують відповісти на питання «Чому?». Адже, на їх думку, така поведінка є алогічна та незрозуміла. Дійсно, подія викликає дуже багато запитань, коли її розглядати окремо від всього комплексу дій, які здійснив МПвУ на протязі останніх 4-5 років. Але саме у цих діях «захована» логіка всього того, що сьогодні коїться з цією релігійною групою – свідоме здійснення власного самогубства. Тому у цій статті ми спробуємо відновити хід подій та, власне, проаналізувати логіку цього процесу самознищення.

На нашу думку, процес самознищення був запущений ще в далекому 1992 р., коли практично всі архієреї Українського Екзархату РПЦ відмовилися від курсу на автокефалію та погодилися на дуже сумнівний статус «самокерованої» «Української Православної Церкви» (далі – УПЦ), адже подібного статусу Вселенське Православ’я не знає, тут є тільки помісні або автономні Православні Церкви. Реально УПЦ залишилася тим самим екзархатом з трохи поширеними правами, бо рішення синоду, архієрейського або помісного собору РПЦ, були для її обов’язковими. Саме тому, виконуючи вказівки Москви, керівництво МПвУ (УПЦ), заміст діалогу з новоутвореними Українською Автокефальною Православною Церквою та Київським Патріархатом, що було цілком логічно в українських реаліях, пішло по шляху жорсткої конфронтації. Апогеєм подібного згубного підходу була не тільки відверто політична анафема, накладена на Святійшого Патріарха Філарета у 1997 р., а й антиканонічне невизнання хрещення (як і всіх інших Таємниць) здійсненого у Київському Патріархаті або УАПЦ. Особливо цікаво, що конфронтація, яку розпалював Московський Патріархат, відбувалася на фоне стрімкого інтенсивного зростання реальних парафій Київського Патріархату та збільшення його вірних, а також багаторазових спроб УПЦ КП (і УАПЦ) започаткувати діалог з МПвУ.

Через відсутність явних міждержавних загострень, очільнику МПвУ, покійному митрополиту Володимиру (Сабодану), певний час якось вдавалося загальмувати процес самогубства своєї релігійної структури, зробити його несистемним, мозаїчним. Під його впливом, навіть відвертому українофобу та прибічнику «російського світу», митрополиту Антонію (Паканичу), вдавалося носити маску «демократа та ліберала». Однак, керівництво Московського Патріархату (далі- МП) робили все можливе, щоб нівелювати ці кволі ростки здорового глузду. Тут варто згадати усунення з керівної посади у МПвУ архімандрита Кирила (Говоруна), який був послідовним прибічником діалогу, ліквідацію початків процесу переговорів з УПЦ КП, що розпочався у 2004 р., а також послідовне цькування та спроби усунення з усіх посад митрополита Олександра Драбинко… Крім того, МП під різними приводами наповнювала МПвУ своїми проросійськими кадрами та плекала подібні настрої досить великої частини свого єпископату та священства в Україні. Загалом, не вдаючись у деталі, потрібно визнати, що ще задовго до відкритого конфлікту між Росією та Україною, МП відверто ігнорувало затребування більшості українського суспільства у міжюрисдикційному діалозі, скеровуючи МПвУ на шлях конфронтації та відокремленості.

Каталізатором та лакмусом процесів розпаду, що відбуваються у МПвУ зробилися події 2014 р., коли Російська Федерація анексувала Крим та розпочала війну на Донбасі. Саме ці події зробилися «роздоріжжям» для «української» структури Московського Патріархату, бо перед нею виникла проблема вибору: або, посилаючись на свою «самостійність у керуванні», зайняти патріотичну державницьку позицію; або, саме як і сталося, відверто висловити свою підтримку російській агресії, яка є незаперечною саме для Московського Патріархату.

Тут варто зазначити, що весною 2014 р., розпочалася стрімка поляризація українського суспільства, коли більша частина виявила явні проукраїнські патріотичні та державницькі настрої. Зважаючи на дії керівництва Російської Федерації та їх відверту підтримку з боку Московського патріарха Кирила, довіра та позитивне ставлення до Московського Патріархату почало стрімко падати. Оскільки цей процес показував прогресивну динаміку, навіть деякі російські церковні аналітики пропонували МПвУ зайняти позицію святителя Миколая Японського у часі Російсько –Японської війни 1904 – 1905 рр., коли він залишився зі своєю паствою в Японії, проте у громадських богослужіннях участі не приймав, але закликав свою японську паству «виконати свій обов’язок у відношенні своєї Батьківщини (Японії – авт.)». Отже, проросійським архієреям та священикам було «запропоновано»: або з’їхати в Росію, або відійти від публічного служіння. Це, на думку тих же експертів, дозволило б залишати певну довіру до МПвУ (УПЦ) у досить широких верствах українського суспільства…

Однак, невдовзі після смерті митрополита Володимира Сабодана (+05.07.2014), МПвУ остаточно встала на проросійський шлях. Очільником цієї церковної інституції був обраний відвертий українофоб та прибічних «російського світу» митрополит Онуфрій (Березовський), а керівні органи були позбавлені навіть декоративної присутності демократичного елементу. Зокрема без будь-яких посад, які могли впливати на церковну політику та медіа, залишився митрополит Олександр Драбинко та багаторічний речник МПвУ, прот. Георгій Коваленко. Також, у меншій або більшій ступені постраждали й деякі проукраїнські священики, особливо ті, що були публічними особами (переважна більшість, через незгоду з діяльністю МПвУ, перейшла у УПЦ КП або УАПЦ).

Коли ми проаналізуємо політику та заяви керівництва МПвУ після літа 2014 р., то побачимо, що всі вони відображають погляди дуже невеликого та найбільш консервативного прошарку суспільства. При цьому цілком ігноруються потреби більшості православних українців відносно патріотичної позиції та єдності православ’я, які, згідно практично всім соціологічним даним, непохитно зростають від 2014 і до сьогодення. Природно, що така позиція викликала не тільки відхід великої кількості вірних (сьогодні кількість православних, які визнають себе вірними МПвУ, значно програє відповідній кількості вірних Київського Патріархату), а і викликало ланцюгову реакцію публічних скандалів, де фігурантами були саме архієреї та клірики цієї юрисдикції. При цьому, згідно нашому моніторингу, кількість подібних випадків за період 2014 – осені 2018, перебільшує аналогічні покажчик 2000 – 2014 рр. Крім того, МПвУ системно провокувало українське суспільство різними «хресними ходами», «молитовними стояннями» та т.п. акціями під проросійськими та антиукраїнськими гаслами. Але цього керівництву МПвУ було явно замало, тому деякі його архієреї послідовно виступають з явними антидержавними закликами. Тут варта згадати висловлювання найбільш одіозних осіб: «намісника Києво-Печерської лаври», митрополита Павла (Лебедя) та єпископа Логина (Жара), які, окрім осудження за «політичне православ’я», отримують всебічну моральну підтримку очільника МПвУ митрополита Онуфрія.

Крім того, ще задовго до того, як Московський Патріархат розірвав спілкування з Константинопольським Патріархатом, у МПвУ знаходилися чи не найбільші осередки критики дій та політики Вселенського патріарха Варфоломія.

Так, коли ми звернемось до того «богослов’я», яке виходило з Києво-Печерської, Почаївської, Донецької Свято-гірської лавр, та Вознесенського Банченського чоловічого монастиря, як мінімум, 2000 – 2016 рр., то побачимо знущальну критику релігійного курсу та дій Вселенського Патріархату саме з позицій крайнього російського православного консерватизму, а епітети, якими ці представники МПвУ «нагороджували» Патріарха Варфоломія, були аналогічні тим, які сьогодні звучать з вуст очільників Московського Патріархату. Дуже визначально, що чи не найбільшим критиком був намісник Банченського монастиря, єпископ Логин (Жар), бо це відбувалося у єпархії, якою до літа 2014 р. керував нинішній очільник МПвУ – митрополит Онуфрій (Березовський). У своєму російському консерватизмі та безкарності з боку керівництва МПвУ, єпископ Логин дійшов навіть до непоминання патріарха Кирила через його зустріч з папою Франциском (у чому після покаявся у Москві). А жорсткі заяви про неможливість участі та вже попереднє неприйняття рішень Всеправославного собору озвучувалися у МПвУ задовго до того, як синод Московського Патріархату прийняв рішення про його ігнорування.

Отже, як ми бачимо з вище викладеного, МПвУ, як мінімум від літа 2014 р., не просто йшло у фарватері церковної політики Московського Патріархату, а навіть перевершувала його у плані поширення російського консервативного мислення. При цьому, на нашу думку, усі дії МПвУ вкладалися у дуже системний ланцюг: прихід до влади проросійських консерваторів – максимальне загострення відносин з УПЦ КП та УАПЦ (тут найбільш показовим є непризнання хрещення, здійсненого «розкольниками». Хоча, згідно православних канонів, охрестити має право навіть мирянин, а священик тільки доповнює таке хрещення. Сам Московський Патріархат визнає хрещення навіть католиків та протестантів) – принципове ігнорування потреби суспільства на єдність та діалог – провокування суспільства певними заявами та діями… Не дивно, що всі соціологічні опитування показують стійку динаміку скочування МПвУ на маргінес, поступове перетворювання її виключно на «церкву проросійської меншості». Саме у такому стані перебувала МПвУ, коли Президент та державні інституції підтримали прагнення більшості православних вірних в Україні вилікувати рану розділення шляхом отримання Томосу про автокефалію з рук Константинопольського Патріарха.

Природно, що ніхто не очікував, що сучасне керівництво МПвУ підтримує процес створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Однак, як відзначає більшість аналітиків, було б цілком логічно, коли б вони активно включилися у дискусійний процес та хоча б спробували донести свою позицію, як власним вірним, так і владі та суспільству. Але, на нашу думку, така поведінка явно б «виламувалася» з обраної ними проросійської позиції та системної політики ворожнечі до всього українського. Саме тому був обраний шлях безумовної підтримки московської позиції, як у питанні надання Томосу про автокефалію, так і відокремлення від Константинопольського Патріархату та загалом більшості Вселенського Православ’я. Адже, не дивлячись на заклик Московського Патріархату, навіть його союзники не розірвали євхаристичне спілкування з Вселенським Патріархом. При цьому, своєрідною «точкою неповернення», цілком системною, на шляху до самогубства, зробився демарш архієреїв МПвУ по відношенню до Президента України, здійснений 13 листопада 2018 р.

Загалом, коли аналізувати новітню релігійну історію України (і Росії), у зустрічі Президента з архієреями будь-якої юрисдикції немає нічого незвичайного. Так, 15 жовтня 2018 р., пройшла зустріч членів Священного Синоду РПЦ з президентом Білорусі О. Лукошенко. При цьому жодний архієрей Московського Патріархату не обурився, що ця зустріч відбувалася «на території президента» – у його мінській резиденції. При цьому варта враховувати – у Білорусі діє тільки екзархат РПЦ, а з його «білоруського» єпископату тільки митрополит-екзарх Павло (Пономарьов) є його членом.

Тому дуже подається дуже дивним, що практично всі архієреї МПвУ (УПЦ), які є громадянами України та служать на її території, не просто проігнорували запрошення Президента, а навіть почали ставити свої умови для зустрічі. Тим більше, що, по-перше, вони самі раніше увесь час казали про «небажання президента вислухати їх думку»; по-друге – ніхто ж не збирався їх примушувати до якоїсь дій на підтримку автокефалії… Так що ж на справді відбулося?

Деякі аналітики висувають гіпотезу, що очільники МПвУ, найперше митрополити Онуфрій (Березовський) та Антоній (Паканич), боялися відвертої розмови «своїх архієреїв» з Президентом України, бо «він міг їх переконати узяти участь у створенні єдиної Помісної Церкви». Дійсно, це твердження не позбавлене сенсу, бо, під впливом аргументів Президента, могла виникнути внутрішня дискусія архієреїв МПвУ, яка б похитнула тезис її очільників про «єдину думку єпископату з питання автокефалії». Однак є й певні незаперечні аргументи, що можуть поставить цю гіпотезу під сумнів:

– Дискусія, наскільки це просочилася у ЗМІ, виникла й без присутності Президента, під час зачиненого архієрейського собору МПвУ. А три архієрея, не дивлячись на позицію митрополита Онуфрія, все ж зустрілися з Президентом України.

– антиавтокефальна та антиконстантинопольська аргументація, як МПвУ, так і Московського Патріархату загалом добре відома. Також добре відомі аргументи на користь автокефалії Українського Православ’я, які неодноразово озвучували представники української влади та, найперше, Президент України Петро Порошенко. Тому нічого принципово нового на цій зустрічі, як для Президента, так і для архієреїв МПвУ не прозвучало.

– Поляризація поглядів архієреїв МПвУ (УПЦ) на автокефалію та створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні відома. Через те нічого не заважає Президенту України, представникам його адміністрації, приватно працювати з окремими представниками єпископату МПвУ. При цьому такі переговори можуть (і, швидше за все, відбуваються) по-за відомості митрополита Онуфрія (Березовського) та інших проросійських керманичів МПвУ.

Таким чином, за нашою думкою, демарш МПвУ (УПЦ) 13 листопада 2018 р., був системною складовою частиною плану Московського Патріархату (та, власно, керівництва Російської Федерації) по перетворенню цієї структури на надійну проросійську «п’яту колону» в Україні. Цей план, швидше за все, був прийнятий у Москві ще в 2014 р., коли там побачили патріотичне піднесення українців, у тому числі тих, «російськомовних», на яких Росія мала сподівання, як на своїх потенційних союзників. Отже, МПвУ, через накази керівництва Московського Патріархату (читай – Російської Федерації), від 2014 р. послідовно та системно спробує позбавитися всього, що може завадити їй бути вірним союзником Кремля в Україні. Навіть боротьба за храми йде не через страх загубити вірних, а виключно через бажання залишити собі у власності (користуванні) ліквідну та прибуткову нерухомість в Україні.

Нам можуть заперечити: А чому самогубство (самознищення), коли архієрейський собор МПвУ та її єпархіальні збори, виказують підтримку саме політиці та курсу Московського Патріархату?

На нашу думку, «загальна підтримка рішень та курсу Московського Патріархату», найперше обумовлена «перехідним станом» Українського Православ’я. Адже поки невідома, а ні структура нової Помісної Церкви, а ні її статут, а ні розподіл єпархій. Крім того, ні архієреям, ні священикам МПвУ поки просто нема куди переходити, бо нова об’єднана канонічна Православна Церква виникне тільки після об’єднавчого собору 15 грудня 2018 р. Крім того, багато хто у МПвУ перед тим, як зробити певні кроки, хоче побачити міцність та єдність нової структури. Тому не виключено, що процес перетікання більшості архієреїв та священиків МПвУ у нову Помісну Православну Церкву в Україні може зайняти кілька років.

Самогубство МПвУ….

Протиставляючи себе більшості українського суспільства, позбавлена «ексклюзивної канонічності», МПвУ поступово, але дуже впевнено, скочується на рівень «духовно-політичного забезпечення» проросійської меншості в Україні. Але ця меншість, з кожним антиукраїнським кроком Росії, реально позбавляється своїх адептів. Кордон електоральних симпатій колишньої «Партії Регіонів», представники якої безумовно підтримують МПвУ, усе більш і більш відкочується на Схід, змішуючись у геометричній прогресії. Крім того, навіть опозиційно налаштовані до нинішньої влади політики, які декларують свій «український спектр», ніколи не будуть нехтувати електоральними симпатіями більшості, яка підтримує повстання єдиної Помісної Православної Церкви в Україні.

До цього варто додати й останню заяву Константинопольського патріархату, яка засвідчує, що після об’єднавчого собору та повстання Помісної Православної Церкви в Україні, очільник МПвУ митрополит Онуфрій (Березовський) буде канонічно позбавлений титулу «Київського митрополита». Через це реально передбачити, що й інші архієреї МПвУ після Томосу будуть позбавлені своїх титулів, які копіюють титули канонічних архієреїв нової автокефальної Церкви. Крім того, їх діяльність на території іншої Помісної Церкви буде незаконною, що, у свою чергу, передбачає канонічні санкції з боку Вселенського Православ’я, які безумовно будуть ініціюванні Помісної Православної Церкви в Україні та підтримані Константинопольським Патріархатом.

Отже, що очікує МПвУ у майбутньому?

Це буде структура Московського Патріархату, яка незаконно перебуває на чужій канонічній території. Титули її архієреїв не визнаються, як мінімум, більшістю Вселенського Православ’я, через що вони знаходяться у стані обструкції (розкольників), з ними не будуть служить архієреї інших юрисдикцій (Московський Патріархат не рахуємо). Паства буде невпинно змішуватися, бо навіть останні роки показали зменшення проросійських настроїв в Україні. На цьому тлі МПвУ будуть залишати як священики, найперше парафіяльні, так і частка архієреїв. Не буде у боку і Росія, яка прийме до себе найбільш «перспективних» архієреїв та священиків, а частину найбільш «біло-імперських» перетягне до себе РПЦЗ… Через те, що православні українці почнуть «голосувати ногами» та через юридичні моменти, раніше або пізніше, МПвУ буде вимушена піти з Київо-Печерської та Почаївської лаври, більшості історичних храмів… Можна прогнозувати, що майбутня доля МПвУ – це маргінальна, цілком ізолювана від Вселенського Православ’я структура, яка буде навіть невидима на релігійній мапі України, яку очікує зникнення. Це буде логічній результат той системної політики самогубства, яка була запущена МПвУ з подачі Москви… а також повне визволення України з Російського духовного полону.

прот. Сергій Горбик

Держава

У справі усунення Московського Патріархату з України, багато людей покладають свої надії на державні інституції, як законодавчі, так і виконавчі. Подібні сподівання мають своє підґрунтя у історії становлення національних автокефалій ХІХ – першої полови ХХ ст., коли держава дійсно подавляла противників помісного статусу через застосування законодавства та репресивного апарату. Наприклад, у міжвоєнній Польщі, архієреї, які виступали проти Томосу 1924 р., були позбавлені своїх кафедр та фактично ув’язнені у монастирях, а священики – позбавлені права служіння та, відповідно, парафій. Також польські міжвоєнні влади не дозволили створення структур Російської Православної Церкви Закордонної, які були присутні практично у всіх інших країнах Європи.

Саме на такий, примусові, сценарій витискання Московського Патріархату з України, скеровані певні закони, які на сьогодні є на розгляді у Верховній Раді. Це, найперше, визначення статусу та порядку функціонування релігійної організації, цент якій знаходиться у країні-агресорі, а також ініціювання державного перейменування «УПЦ» у «Російську Православну Церкву в Україні». Також ініційовано перегляд можливості оренди історичних споруд (храмів та монастирів), які знаходяться у користуванні релігійних громад (канонічних структур) МПвУ.

На великий жаль, і прийняття цих законів, скерованих на обмеження та утруднення діяльності МПвУ, і реальне розірвання угод про оренду історичних споруд, вже досить довго знаходяться у чисто теоретичному полі, а їх прийняття сьогоднішнім складом Верховної Ради викликає великі сумніви. Аналогічна ситуація є і з питанням розірвання угод про оренду. Але не будемо поспішати з обвинувачуваннями влади, бо вона мусить враховувати кілька серозних моментів, як у міжнародній, так і внутрішній площині.

По-перше, Україна не тільки намагається стати повноправним членом Європейського Союзу та НАТО, але й міцно залежить від моральної та матеріальної підтримки Західних партнерів через неприховану агресію Російської Федерації. Але Захід дуже прискіпливо дивиться на дотримання прав людини, зокрема й у релігійній сфері. Тому, моральна підтримка країнами ЄС та США надання Томосу про автокефалію Українського Православ’я, аніяк не означає підтримки репресій відносно вірних МПвУ. Подібний тиск може мати непередбачені наслідки для України на міжнародній арені.

По-друге, наївно сподіватися на те, що МПвУ, навіть у разі цілком законного розірвання угод про оренду історичних споруд, спокійно та добровільно їх залишить. Безумовно, що буде мати місце явне громадянське протистояння, навіть заворушення на релігійному ґрунті. Подібний сценарій подій не тільки аніяк не буде сприяти міжнародному іміджу України, але, з огляду на війну з РФ, несе явну державну небезпеку.

Не варто забуватися і на релігійне законодавство України, яке є одним з найбільш демократичних у Європі та самим демократичним на пострадянському просторі. Для створення релігійної громади достатньо підписів 10 осіб, що робить створення та реєстрацію таких громад дуже доступною, а посилення його жорсткості зустріне спротив практично всіх конфесій.

Однак, не дивлячись на все вищевикладене, влада має реальні важелі, які можуть реально ускладнить життя МПвУ, нейтралізувати його антиукраїнську діяльність та сприяти його витисканню з України.

Найперше це стосується строгого дотримання діючого законодавства України по відношенню до тих архієреїв, священиків та мирян, які здійснюють противоправні дії. І це стосується не тільки антиукраїнської пропаганди у всіх її формах, а й таких моментів як розпалення міжнаціональної та міжрелігійної ворожнечі, дискримінація громадян за конфесійною та мовною відзнакою та інші подібні речи у будь-яких формах, зокрема і розповсюдженні відповідної літератури, особливо через монастирські структури. А органи виконавчої та законодавчої влади мають повне права суттєво обмежити публічну діяльність МПвУ, зокрема їх провокативні «хресні ходи», саме через сіяння протистояння та напруги у суспільстві.

Особливо варто законодавчо попередити продаж храмів, ділянок на яких вони побудовані, для комерційної мети. Бо, через зменшення вірних, МПвУ буде намагатися продати свої храми (земельні ділянки, на яких вони стоять) забудовникам. А ці ділянки, як відомо, надавалися їм на безоплатній основі саме для будівництва храмів.

Також не слід забуватися, що виділення землі, передача у оренду будівель або її продовження, знаходяться у компетенції Верховної та місцевих рад, тобто у компетенції тих депутатів, яких ми обираємо.

Отже, можемо зробити висновок, що державний тиск та протидія антиукраїнської діяльності МПвУ буде залежить виключно від того, які сили будуть при владі. У зв’язку з швидкими президентськими й парламентськими виборами, цей факт набуває особливого значення.

Канонічне право

Вселенське Православ’я, яке на сьогодні об’єднує 14 Помісні Православні Церкви, діє відповідно канонам, у яких чітко прописано, що жодна з цих структур немає права мати свої структури (єпархії, парафії) на канонічній території іншої Помісної Церкви без її згоди. Саме тому, митрополит Йов (Геча) заявив, що «Московського Патріархату в Україні немає» (або він де-факто діє по-за канонічним полем). Таке саме становище буде й після надання Томосу та повстання нової Помісної Церкви у структурі Вселенського Православ’я.

Отже, будуча Українська Помісна Православна Церква, за підтримкою Константинопольського патріархату, має всі можливості зробити повну ізоляцію тим архієреям, священикам та ченцям, які, діючи на її канонічній території, декларують свою належність до Московського Патріархату. Реальні варіанти обструкції можуть бути дуже різними, але, коли йти по аналогії з подобними історичними випадками, таки клірики можуть бути позбавлені можливості навідування інших Помісних Церков та співслужіння з ними. Як найменше – жодний представник інших Помісних Православних Церков не буде навідувати їх храми та монастирі в Україні, а тим більш співслужити з архієреями та священиками, які незаконно перебувають на чужій канонічній території.

На нашу думку, також не виключено, що міжправославні переговори, найперше з Константинопольським патріархатом, можуть допомогти у мирному виході МПвУ з історичних святинь в Україні.

Таким чином, жорстка політика нової Української Помісної Православної Церкви задля оборони своєї канонічної території, за підтримкою Константинопольського патріархату, буде сприяти ліквідації структур Московського Патріархату в Україні.

Суспільство

«Кожен товар буде вироблятися до того часу, поки на нього є покупець. Те саме стосується і кількості цього товару» – ця економічна аксіома цілком ілюструє й суспільні процеси, тому можна впевнено стверджувати, що МПвУ буде існувати до того часу та в тій кількості та формі, поки буде існувати відповідна кількість його вірних. Але тут є певні нюанси….

Війна Російської Федерації проти України, яка почалася з анексії Криму у 2014 р., сприяла явному відокремленню ідейної проросійської групи, як загалом в Україні, так і у МПвУ. При цьому, як показує соціологія та реальна практика, ті, хто підтримує «опозицію» (читай проросійськи сили), той підтримує й МПвУ. Отже, можемо казати про т.зв. «ідейну частину віруючих МПвУ», які завжди будуть її підтримувати. Таких, коли брати під увагу політичні рейтинги, на сьогодні близько 10%. І це десь половина тих, хто за останніми даними соціології визнає себе вірним МПвУ (близько 20%). При цьому більшість «ідейних вірних РПЦ» – мешканці міст.

Природно, що парафії МПвУ, де основну масу складають ідейні адепти «російського світу» та РПЦ, нас цікавлять мало. Тим більше, що вони будуть тільки радіти, коли їх почнуть називати саме «Російською Церквою», а їх загальна чисельність поступово буде зменшуватися до маргінального рівня, як це вже відбувається у Галичині, зокрема у Львові.

Що правда, залишається питання з тією великою кількістю міських храмів МПвУ, особливо у Центральній та Східній Україні, які були побудовані через сприяння попередньої проросійської влади, а клір формувався переважно з адептів «російського світу», то їх доля буде вирішуватися, при небайдужості суспільства, виключно у економічній площині. Особливо, як ми вже відзначали вище, коли законодавчо буде задекларовано неможливість комерційної продажи та використання земельних ділянок, на яких вже побудовані храми.

А що ж решта?

Досить велику частина парафій МПвУ, особливо на Волині та Центральній Україні – це сільські парафії або парафії у т.зв. «селищах міського типу». Частина з них існувала тут ще з радянських часів або повстала у кінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст. З більшого, вірні подібних парафій до ідеології «російського світу» ставляться байдуже або, навіть, мають патріотичну свідомість. Тому, згідно нашим дослідженням, основна підстава їх приналежності до МПвУ – т.зв. «канонічність» та звиклість до особи священика. При цьому, щодо «канонічності», питання знято вже з часу рішення жовтневого Синоду Константинопольського патріархату, а ось інші питання мусимо розглянути більш детально.

Як показує практика останніх років, при спробі парафії покинуть МПвУ та перейти до Київського Патріархату або УАПЦ, основною метою суперечки з боку МПвУ є не вірні, а виключно будівля храму. І це зрозуміло, бо мешканці села або містечка звикли молитися, а особливо вінчатися, хрестити дітей та відспівувати померлих саме у «своєму» храмі. Тим більше, коли вони десятиліттями його будували та прикрашали. Звичайно, держава пропонує багата варіантів вирішення питання: від переходу громади разом з храмом, до почергового служіння…. Але нас цікавіть інше питання: Чому священики МПвУ не переходять до Українського Православ’я та як каталізавать цей процес?

Ми далекі від думки, що сьогодні більшість сільських священиків МПвУ є переконаними прибічниками ідеології «російського світу» та ворогами України. Також ми не розглядаємо питання недовіру до нової Православної Церкви в Україні, адже практично всі учасники процесу, а головне – Константинопольський патріархат, гарантували їм подальше служіння на своїх парафіях. Таким чином. їх знаходження у РПЦ обумовлено виключно питанням «канонічності» та, переважно, суто економічною складовою. Оскільки питання з «канонічністю» вже вирішене, залишається виключно економічний складник. Повстає логічне питання: Чи здоліє МПвУ або, власне, РПЦ, втримувати тисячі своїх священиків (та храмів) в Україні, коли вірні «проголосують ногами»? Дивлячись на ситуацію з «бідними» парафіями  у самій Росії, здатність та бажання МПвУ утримати пусті храми, особливо у сільській місцевості, викликає великі сумніви. Останню гіпотезу опосередковано доказує заклик РПЦ про готовність «прийняти українських священиків у Росії».

Отже, після отримання Томосу та створення єдиної Української Помісної Православної Церкви, більшість сільських священиків МПвУ, які не є адептами «російського світу», будуть поставлені перед дилемою: перехід до Українського Православ’я або залишити парафію та їхати до Росії. Але наскільки ефективний та швидкий буде процес очищення, залежить виключно від активності суспільства та парафіян, а також від здібності речників нової Православної Церкви розбити московські міфи.

Окремою темою є монастирі МПвУ, яких, тільки за офіційними відомостями нараховується більш 200. Тут нам не варто на щось сподіватися, бо там не тільки існував підбір відповідних ченців та черниць, але і відповідне ідеологічне опрацювання. Однак, як показує соціологія, православні українці знають тільки близько 10 монастирів. Найперше – Києво-Печерську, Святогірську та Почаївську лаври, а також кілька відомих монастирів у Києві, а також на Волині. Саме ці монастирі дійсно існували за рахунок власного господарства та паломників. Усі інші – це дотаційні монастирі, які паломники, відповідно і допомога, навідували (надходила) через єпархіальні та загальні структури МПвУ.

Отже, на нашу думку, доля монастирів МПвУ буде вирішуватися через наявність двох чинників, які пов’язані між собою економікою: зменшення соціальної бази цієї юрисдикції в Україні та свідомості українських православних вірних, які відмовляться від паломництва до цих монастирів. Щодо їх насельників, то вони будуть мати змогу перебратися до відповідних монастирів РПЦ у Росії.

Але питання з мирним поверненням відомих православних святинь, найперше монастирів, таких як Києва-Печерська або Почаївська лавра, вирішити буде вкрай складно. Бо РПЦ кине всі свої ресурси на утримання цих святинь, а склад ченців буде «підживлюватися» за кошт ліквідації маловідомих та малочисельних монастирів. Єдині шлях – це суспільний контроль, у тому числі й відповідних державних інституцій, відносно повного дотримання умов оренди та захованню історичної спадщини з боку МПвУ, відкритий доступ до цих святинь, через їх загальнонаціональне та світове значення, архієреїв та священиків єдиної Помісної Православної Церкви в Україні, а також, найголовніше, відмова держави у продовженні оренди. Однак, коли розглядати мирне вирішення конфлікту, мусимо змиритися з присутністю МПвУ у головних святинях Київського Православ’я ще, як найменше, п’ять – десять років.

Висновки

Не дивлячись на заяви представників Вселенського Патріархату, канонічне право та бажання повного об’єднання православних України, нам ще довго прийдеться терпіти присутність МПвУ та боротися з її деструктивною, антиукраїнською діяльністю. Однак активність, численність та термін реальної присутності структурного підрозділу РПЦ в Україні буде, найперше залежити від свідомості та активності всього суспільства загалом, а особливо кожного українського православного. Саме суспільство є й буде головною силою, яка, разом з державними інституціями та Константинопольським Патріархатом, зможе витиснути МПвУ з України. Від початку на маргінес, а потім і загалом, як це переписує канонічне право Вселенського Православ’я

прот. Сергій Горбик

]]> http://kyiv-pravosl.info/2018/11/12/pislya-tomosu-dolya-moskovskoho-patriarhatu-v-ukrajini-abo-yak-pozbutysya-pyatoji-kolony-kremlya/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2018/11/09/praktyka-apelyatsijnoho-prava-konstantynopolskyh-patriarhiv/ http://kyiv-pravosl.info/2018/11/09/praktyka-apelyatsijnoho-prava-konstantynopolskyh-patriarhiv/#comments Fri, 09 Nov 2018 18:49:36 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=6216 Continue reading →]]> З огляду на останні події у Вселенському Православ’ї, зокрема нездорову критику Константинопольського патріархату з боку представників Російської Православної Церкви, ми вважаємо доцільним перекласти українською мовою та опублікувати працю відомого російського дослідника А. В. Карташова, яка побачила світ ще в далекому 1936 р.

Редакція порталу «Київське Православ’я»

ВСТУП

Завдяки розділу зовнішньому і розпаду внутрішньому колишньої Російської Православної Церкви, помітно виступила на сцену традиційна на Сході головна роль Вселенського Патріарха. Міжнаціональні антагонізми православних країн і народів ускладнили питання про авторитет Константинопольської кафедри присмаком національних пристрастей і створили відому серед слов’янських Церков тенденцію до визнання церковної першості Константинополя до можливого мінімуму. Тим часом, в наші дні постає нагальне питання про організацію будь-якої форми організованої, координованої діяльності всього Православ’я і на зовнішній міжцерковній арені, і у вирішенні назрілих внутрішніх питань. Відійти при цьому від використання успадкованої з нашої східної історії практики якось першості Константинопольського центру абсолютно неможливо. Потрібно її вивчити, врахувати і побудувати новий modus vivendi наших Церков у формах соборного контакту, взаємодії і взаємодопомоги. Потрібна нова міжправославна конституція, при якій автокефальна самобутність наших Церков не виключала б, як тепер, їх регулярного, ділового спілкування.

У цих практичних інтересах і приводиться нами нижченаведена історична довідка про апеляційні переваги «Вселенської» кафедри з посиланнями на всім доступну літературу на російській мові [1].

Оскільки церковний Схід не підпав під владу Римських Пап, він все-ж не міг не дати практичній, життєвій відповіді на нормальну потреба в якійсь централізації всього складного зовнішнього організму Церкви. У Константинополі ця централізація спочатку взята була в руки новонаверненим імператором Костянтином, а потім і його наступниками. Імператорська влада не могла не підняти стоячого біля неї столичного Архієпископа до висоти всеімперського  «Вселенського» примаса. Так створився в східному канонічному праві статут привілеїв («прономій») Константинопольського Патріарха, незважаючи на відсутність у ньому містики папського догмату і незважаючи, з іншого боку, на наявність глибоко живучого на Сході автокефалізму, незалежності окремих Помісних Церков.

У історичному процесі привілеї Константинопольської кафедри мали тенденцію і навіть значний успіх у прямому і повному підпорядкуванні Константинополю майже всіх Помісних Церков Сходу. Це недопущення або поглинання автокефалії Помісних Церков мало й зворотний вплив на розвиток і зміцнення авторитету «Вселенського» Патріархату. А саме: породжувало ворожнечу до його привілеїв і небажання їх підтримувати. Звідси боротьба з першістю Константинопольської кафедри за помісну незалежність, звідси звернення до авторитету Царгороду тільки у крайній необхідності, ніби знехотя. Цим внутрішнім протиріччям в самій природі першості Константинополя на церковному сході і пояснюється той факт, що при всій канонічній безспірності, наприклад, апеляційного права Константинопольського Архієпископа, аналогічного звичайним правам Пап на Заході, історія зберегла нам порівняно не так багато ілюстрацій апеляційного суду Константинополя по відношенню до Автокефальних Церков, незалежним від нього. Само собою зрозуміло, апеляційний суд в межах великого Константинопольського Патріархату, що включав у себе багато національних Церков (Болгарську, Сербську, Волоську, Руську), був справою буденною і пересічною, як регулярна внутрішня функція кожної Помісної Церкви, і, наприклад, вся історія Російської Церкви до 1448 р є суцільна ілюстрація практики прямого адміністративно судового права у ній Царгородського Патріарха. Але не про ці регулярні незліченні випадки апеляційної практики ми маємо говорити тут. А тільки про випадки екстраординарні, що характеризують «Вселенський» авторитет Константинопольської кафедри, коли її суд та влада простягалися на Церкви їй непідкорені, Автокефальні, що вільно чи мимоволі зверталися до її авторитету. І цих випадків, кажучи безвідносно, у пам’яті історії збереглася велика кількість, і багато чого ще не витягнуто з архівів.

Беремо випадки загальновідомі, науково-встановлені, легко знаходять в доступній всім російській науковій літературі.

Початковий період до Халкедонського собору (451 р).

1. В період засилля аріан, при імператорах Констанції (337-351) і Валенте (364-378), з усією ясністю виявилася церковно-політична першість ще недавно не існуючої кафедри маленької Візантії, тепер столиці, Константинополя. ІІ-й Вселенський Собор 381 р., 2-м каноном тільки зафіксував готовий вже факт першості честі Константинопольської кафедри після Риму. До імператорів з усіх кінців Сходу тяглися клірики зі скаргами і клопотаннями. А імператори передавали ці справи на суд столичних Єпископів, біля яких виникли єпископські наради в формі σύνοδοι ἐνδημοῦσαι. Так виникла насамперед судово-апеляційна влада і практика Константинопольського Єпископа, а за нею і адміністративна влада, яка була ширше вузьких меж Константинополя, простягнувши на області інших дієцезій, влада «всеімперсько-вселенській» властивості. Найближчим приводом до її здійснення стало доручення, дане II Вселенським Собором 381 р. групі «стовпів православ’я» (Амфілохію Іконійському, Елладу Кесарийсбкому, Григорія Ніському та ін.), під керівництвом Нектарія Константинопольського – відновлювати по всьому Сходу нікейську віру. І цей гурток Православних Єпископів цілком орієнтувався на свого покровителя, імператора Феодосія Великого, і на свого члена – Архієпископа Нектарія. Тут конкретно позначилася і склалася пряма і всебічна влада Константинопольського Єпископа в сусідніх єпархіях: Фракійській (з боку Європи), Понтийській і азійських (в Малій Азії). З листування Св. Григорія Богослова ми бачимо, що, на виконання доручення Константинопольського Собору 381 р, пораючись про справи Церкви і в Понтийської, і в Кападокійської єпархіях, він як би і не помічає тамтешніх керуючих єпископів, а доповідає про все у Константинополь Нектарію.

Нарешті, в цей же час ми бачимо і приклад формальної апеляції до Константинопольської кафедри у межах Антіохійського патріарха sedis apostolicae. До Нектарія апелюють через сперечання за кафедри у Бострі, Аравійській єпископи Багдадій і Агапій. Правда, Нектарій вирішив питання не по диктаторськи, а скористався скликаними у 394 р. світською владою Собором у Константинополі (VII Помісний). На ньому питання було вирішене за участю і Олександрійського Єпископа Феофіла і самого Антіохійського Флавіана, але під головуванням Нектарія [2].

2. Через два десятиліття після II Вселенського Собору положення столичного Єпископа настільки штовхало його до широкої активності поза межами своєї власної Єпархії, що чужий всякого владолюбства Св. Іоан Златоуст вважав себе зобов’язаним сміливо користуватися звичайним апеляційним правом своєї «Вселенської» кафедри. Правда, це ще збуджувало лють інших честолюбців, за що і розплатився Іоан Златоуст неправедним ворожим засудженням, муками посилання і передчасною смертю. Але він судив і вирішував, як маючий владу.

У 399 р Св. Іоанна Златоуста подав скаргу Єпископ Валентінопольский Євсевій на свого Екзарха Ефеського Антоніна та на шість інших єпископів з азійських дієцезій з обвинуваченням у симонії та інших канонічних та кримінальних злочинах. По ходу справи. у наступному році Єфеський клір і деякі азійські єпископи звернулися до Св. Іоана Златоуста з прямим проханням приїхати до них особисто та навести порядок: «Св. Отче», – писали апелянти, – «багато років керують нами всупереч всяким постановами і всякому праву; просимо тебе просимо сюди, щоб Єфеська Церква через твоє сприяння знайшла устрій, більш гідний Господа». Іоан Златоуст у 401 р прибув в Ефес і тут, зібравши Собор і вислухавши свідків, засудив винних. Разом з Екзархом Антонієм усунена та замінено новими обличчями до 15 єпископів.

3. По шляху Св. Іоан Златоуст змістив в Нікомидії (Понтийської дієцезії) Екзарха Геронтія, про що просив його св. Амвросій Медіоланський, який ще покійному Нектарію писав про неканонічність особи Геронтія.

4. Відгукнувся Іоан Златоуст і на добре відому йому ієрархічний розбрат в Антіохії і сприяв його припиненню. Відгукувався, як несучий на собі «вселенську» відповідальність за церковні справи, на звістки та звернення до нього з Палестини, Фінікії, Сирії. Не відмовився при відомих умовах прийняти апеляцію й на справи Олександрійської кафедри.

5. З апеляцією на самоуправство Олександрійського Владики Феофіла звернулися до Іоана Златоуста і розгромлені Нітрійській ченці зі своїми вождями, братами, на прізвисько «Довгими». Імператор побажав, щоб справа була розглянута соборно під головуванням Іоана Златоуста, як Єпископа столиці. Це право Константинопольського ієрарха перевернуто було у суді над Іоаном Златоустом, тільки вже завдяки складній інтризі всієї коаліції його ворогів під проводом самолюбивого Феофіла [3].

6. Один з найближчих наступників Іоана Златоуста, Аттик (405-425), енергійно продовжував зміцнювати і розширювати свій «вселенський» авторитет, розпоряджаючись вже повністю, як у підпорядкованих йому єпархіях – Понтийський, Азійській та Фракійській. Він перший простяг свою церковну владу і на Іллірію (т. зв. Дакію, Мезію, Дарданію, Македонію, Фессалію, Епір, Ахайю), і на о. Крит, що числилися ще за римським первосвящеником, у той час як Феодосієм Великим Іллірія була приписаний вже до східній половині імперії.

У суперечці про законність заняття Коринфської кафедри Єпископом Перігеном частина Іллірійських єпископів залишилася незадоволеною судом Папи Боніфація I та апелювала до Константинопольського Архієпископа Аттики. Аттик встав на сторону апелянтів і попросив у імператора Феодосія II едикт, яким підтверджувався у принципі суд Константинопольського ієрарха у справі єпископа Перигена та. встановлювалося правило, щоб в сумнівних випадках Єпископат Іллірії звертався за порадою до предстоятеля Константинополя, «міста, яке користується прерогативами стародавнього Риму», і потім вирішував справу на своєму Соборі [4]. Аттику не вдалося ще закріпити цю владу над Іллірією. Але це здійснилося пізніше, при іконоборцях.

7. Аттик також переглядав і вирішив справу фрігійських Єпископів Агапита і Феодосія [5].

8. Несторий (428-431) спіткнувся на догматичному вченні, але діяв за підтримки імператора в управлінні і суді церковному, як голова всього імперського Єпископату (προεδρία τῆς οἰκουμένης πάσης – формула блаж. Феодорита). Він прийняв скарги олександрійських кліриків на їх владику св. Кирила і цим загострив ворожнечу до нього [6].

9. Прокл Константинопольський (444-446) вже просто підкорив собі дієцезії Фракії, Азії й Понту, а єпископів Ефеса, Кесарії Кападокійської і Анкіри висвятив сам. Деякі Єпископи з Іллірії при Проклі знову зробили спробу піти від Папи під владу Константинополя. Влада Константинопольського Архієпископа неухильно поширилася.

До Проклу звернувся з апеляцією з Антіохійського округу Єпископ Перській Афанасій. Справа його було розібрано на Константинопольському σύνοδος ἐνδημοῦσα, і рішення було повідомлено Домну Антиохийскому (444 р.) з проханням переглянути справу Афанасія [7].

10. Коли комит Іреней був зведений, незважаючи на двоєженство, єпископатом східній дієцезії (Антіохійській) на кафедру Тирську, то для підтвердження цієї постанови антіохійці послали справу на затвердження Прокла Константинопольського і лише після цього заспокоїлися [8].

11. Наступник Прокла, Флавіан (446-449), на своєму σύνοδος ἐνδημοῦσα вирішував ряд справ єпископів та митрополитів малоазійських. Але до Флавіана Константинопольського надійшла апеляція Едеських кліриків, незадоволених рішенням їх власного екзарха – Домна Антіохійського з питання про уявні єресі відомого Верби, Єпископа Едесі. Розбір справи особливою комісією закінчився «рішенням Архієпископа Флавіана і наказом Богом спасенного імператора», яке потім представлено було Вселенському Собору в Халкідоні. Навіть сам Екзарх Антіохійський Домн звернувся до Флавіана Константинопольського за захистом проти несправедливостей Діаскора Олександрійського [9].

12. До наступника Флавіана, Анатолія (449-458), апелював з Антіохійського округу єпископ Євстафій Вірітській в його суперечці з Фотієм, Єпископом Тирським. Собор Анатолія вирішив справу на користь Євстафія. Незадоволений Фотій апелював до Вселенського Собору у Халкідоні, і там було винесене протилежне рішення [10].

Період від Халкедонського собору до турецького ярма (1453 г.)

При Анатолії IV Вселенський Халкедонський Собор провів правила: 9, 18 та особливе 28-е, якими апеляційне право Константинопольської кафедри було формально затверджено і саме під «всеімперськім-вселенськім» розумінні.

Це «всеімперське» право апеляції, настільки неприємне Риму, було логічним завершенням системи адміністративно-законодавчо-судового об’єднання всього церковного управління, до якого прагнула імператорська влада у Константинополі. На чолі всього – імператор. По ліву руку його префект преторії чи вікарій його, а по праву столичний Архієпископ, – обидва з апеляційна-судовими привілеями, поширеними на всю імперію = всесвіт = οἰκουμένη.

Після Халкедону привілейоване становище Константинопольського ієрарха в Візантійської Імперської Церкви не викликає ніяких сумнівів і діє автоматично, зміцнюючись попутно все новими законодавчими формулами. Наприклад, у кодексі імператора Юстиніана Константинопольська Церква є «главою всіх інших Церков», не без навмисної двозначності в ставленні до Римської Церкви. За цей період зовнішні кордони власне Константинопольського Патріархату надзвичайно розширюються і переростають обсяг і значення всіх інших автокефальних кафедр грецького Сходу. Тимчасово у VII ст. Константинополю підкоряються православні частини Церков Вірменської і Іверійськой. Починаючи з VII ст., але особливо у IX і X ст., місіонерські створюються Константинополем великі нові Церкви: Сербська, Болгарська, Руська, Волоська. Це ціла нова церковна «імперія = οἰκουμένη = всесвіт», у той час як кафедри Олександрії, Антіохії і Єрусалиму занепадають і зменшуються під ярмом ісламу та чужих завоювань.

Відповідно до цього, з протягом часу, і у візантійському законодавстві переваги Константинопольського Патріарха окреслюються чіткіше і рішучіше. Так Епанагога імператора Василя Македонянина (886 р.) говорить: «Престол Константинопольський, що прикрашає столицю, визнаний першим у соборній постанови, через яку наслідує божественні закони, які переважають, щоб виникаючі при інших кафедрах незгоди доводилися до відома і надходили на суд цього престолу. Кожному Патріарху належить турбота і піклування про всіх митрополитів і єпископів, монастирях і церквах, а так само суд і розгляд та вирішення справ; але предстоятелю Константинополя надано і у межах інших кафедр … – розглядати і виправляти виникаючі при інших кафедрах незгоди». Коментатори канонів – Аристин, Зонара, Вальсамон, Властар – розкривають це адміністративно-судовий право Константинопольських Патріархів з усією різкістю. Останній у своїй Синтагмі (т. VI, 429) пише: «Предстоятелю Константинополя належало право спостерігати за виникаючими у межах інших престолів незгодами, виправляти їх і здійснювати остаточний суд – πέρας ἐπιτιθέναι τοῖςκρίσεσιν [11].

Але перейдемо до переліку окремих апеляційних моментів.

13. При Анатолії починався віковий монофізитський розкол в Єгипті. Константинопольській кафедрі довелося бути суддею над Олександрією. Православні Олександрійські клірики після православного єпископа Протерія, звернулися до імператора зі скаргою на загарбника кафедри монофізита Тимофія Ерула. Імператор Лев I передав справу на суд Анатолія з Собором. Собор у 458 р. засудив Тимофія [12].

14. Наступник Анатолія Геннадій продовжував регулювати життя Олександрійської Церкви, домігся нового вигнання Тимофія і вибору в Олександрії православного Тимофія Салафакіола [13].

15. Монофізитські смути в Антіохії спонукали гнаного архієпископа Мартирія звернутися у Константинополя до Геннадія (458-471). Геннадій клопотав за Мартирія перед імператором Левом I, і Мартирий отримав імператорські повноваження проти свого конкурента Петра Гнафевса. Але Петро Гнафевс спирався на таємну протекцію імператорського намісника Зенона; тоді Мартирий, відчуваючи себе зрадженим, з обуренням та презирством кинув кафедру у руки інтриганів. Але Геннадій наполіг, щоб імператор Лев все-ж вигнав Петра Гнафевса і призначив на кафедру православного Юліана [14].

16. Акакія Константинопольського (471-479) Єпископи азійські дієцезії називають «Святійшим і благочестивим Патріархом Найсвятішої Церкви царюючого граду Константинополя, Нового Риму». Знаменитий Лє Кієн (Oriens Christianus, t. I, р. 62) говорить: «Акакій був перший з усіх, який справді і в звичному значенні (vere et proprie) встановив (constituerit) Константинопольський Патріархат за сприяння світської влади імператора Зенона». Завдяки цілим століттям догматичних смут, Константинопольські Єпископи стають дійсно Патріархами всієї Східної Церкви, бо боротьба владно вирішується у столиці імператорською політикою і співучастю у ній Константинопольських Патріархів.

У роки коливання трону імператор Зенона, Петро Гнафевс, як ставленик монофизитської партії, знову захоплював Антіохійську кафедру, але, з поверненням Зенона на трон, був повалений Антіохійським Собором і заміщений православним Стефаном II. Акакій, після отримання грамоти-повідомлення від Стефана, на своєму σύνοδος ἐνδημοῦσα у 478 р. затвердив діяння Антіохійського Собору.

Незабаром імператор Зенон навіть відняв у антіохійців право обрання собі першоієрарха та наказав Акакію поставити в Антіохію в Константинополі Каландіона.

Акакій не затвердив обраного олександрійцями Іоана Талайю і звів на кафедру Олександрії Петра Монга, з яким і домовився на прийняття знаменитого «Енотікону» (482) [15].

17. При імператорі Анастасії (491-518) і Патріарха Македонії II (496-511) є в Константинополь зі скаргою на Іллю, Архієпископа (Патріарха) Єрусалимського, ченці-монофізити  Маюмського монастиря на чолі з відомим Севіром. Апеляційна інстанція тут розумілася спільна: імператорська і патріарша. Складна інтрига привела навіть до повалення П. Македонія, а Севір навіть зайняв кафедру Антіохії. Але все змінилося зі смертю імператора-монофізита Анастасія.

18. Імператор Юстин I (518-527) різко змінив політику. Патріарх Іоанн II (518-520) піддав анафемі Севіра. Імператор вигнав його, і на його місце в Антіохії був поставлений, особисто Константинопольським патріархом Єпіфанієм, призначений з Константинополя Павло [16].

19. При Юстиніані Великому (527-563) і Патріарха Мині (536-552) Олександрійський Папа Феодосій (помірний монофізит) прибув до Константинополя скаржитися на крайніх монофізитів Олександрії, так званих «гайяністов». Але тут сам був звинувачений на Соборі Міни і позбавлений кафедри. А на неї, за участю апокрісіаріев Римського і Антіохійського, Міною був поставлений Павло, з ченців Тавеннісі. Подібним же владним актом Константинопольський Патріарх Іоан III Схоластик у 572 р. поставив Олександрійського Архієпископа Іоана IV та змістив з Антіохійської кафедри Анастасія, замінив його Григорієм [17].

20. Цей Григорій при Константинопольському Патріарху Іоані IV Піснику (582-595) з’явився у Константинополь виправдовуватися у пред’явленому йому злочині. Патріарх не прийняв його у спілкування, не дивлячись на сильну протекцію Двору і судив його на своєму Соборі [18].

З настанням у 2-й чверті VII століття влади Ісламу над Єрусалимським, Антіохійським і Олександрійським патріархатами, останні опинились поза Візантійською Імперією, у арабському халіфаті життя було незалежним від Константинополя, але, з іншого боку, вони так зменшилися та ослабли, що згодом, коли тимчасово або надовго об’єднувалися з Константинополем (через зворотне завоювання, через владу хрестоносців і, нарешті, турок), то столичне, імперське старшинство Константинопольського Патріархату над ними позначалося ще яскравіше.

Антіохійські Патріархи ще з часу захоплення Антіохії персами в 611 р. жили та обиралися у Константинополі, як біженці. Тому, наприклад, Антіохійський патріарх Макарій брав участь у VI Вселенському Соборі у Константинополі в 690 р. та був засуджений за монофелітство; на його місце Константинопольським Патріархом Георгієм був поставлений Феофан з Сицилійських ченців. Тільки у 742 р араби дозволили бути в Антіохії православному Патріарху. Коли при Никифорі Фоці, у 970 р., Антіохія знову була приєднана до імперії, її Патріархи знову незмінно обиралися і ставилися в Константинополі. За договором з хрестоносцями (з Боемундом, що взяв в 1098 р Антіохію) імператора Олексія Комніна було постановлено, щоб Антіохійські ієрархи обиралися з кліру Константинопольської Церкви та ставилися Константинопольським Патріархом. Це договірне положення і надалі підтверджувалося. Антиохійські Патріархи жили біля Константинопольської кафедри в якості титулярних аж до 1263 року, коли Антіохія була взята у хрестоносців турками, і турки дозволили православним патріархам повернутися на свою кафедру.

Таке ж применшення загального положення, порівняно з Константинопольською кафедрою, відбулося і у єрусалимських патріархів, спочатку (у 638 р.) взятих арабами, а потім вигнаних у 1099 році хрестоносцями. До повернення влади над Єрусалимом мамелюками (1186 р.) Єрусалимські Патріархи, як і Антіохійські, жили при дворі Константинопольського Патріарха та їм же і обиралися, і ставилися. Поза межами влади Константинопольського Патріархату, крім маленької Олександрії, власне Православних Автокефальних Церков за цей час не було. Тому, не могло бути й випадків апеляцій до Константинополю «ззовні»; все відбувалося «всередині» фактичної судової компетенції Константинопольської кафедри, як її внутрішня справа.

За цей час привілейоване становище Константинопольського Патріарха на всьому Сході, аналогічне Папі Заходу, неодноразово стверджується Соборами, і багато разів, хоча б і з невдоволенням та як би вимушено, визнається і Римом.

Трулльський Собор 692 р. «визначає», що престол Константинопольський рівний перевагами (τών ίσων άπολαύειν πρεσβειών) з престолом древнього Рима, і як і той, та звеличується у справах церковних, будучи другим після нього (δεύτερον μετ ‘εκείνον υπάρχοντα). У чому сенс і зміст цих «рівних переваг» в розумінні Сходу, – ясно з 1-го правила Х-го Помісного Собору у храмі Св. Софії (879 р.), де пастирські розпорядження Папи Заходу Іоана VIII визнаються дієвими для Патріарха всього Сходу Фотія і навпаки. Також забороняється Римському Престолу в його перевагах робити якесь нововведення, це значиться йти далі цієї діархії у Церкві, цього роздвоєння вищої влади між двома старшими ієрархами. Папи, звичайно, не визнали цієї рівності, під якою підписалися їх легати, бо претендували на єдинодержавний абсолютизм. Але колишні дохалкідонські заперечення проти другого місця Константинопольської кафедри та привілейованого місця у церковній системі назавжди залишили.

Останню спробу полюбовного домовитися про діархію у Вселенській Церкві Папи і Патріарха, – обох з титулами «Вселенський», робив імператор Василь II Болгаробійця 1024 р. з Папою Іоаном XIX при Патріархові Євстафії, і Іоан XIX був схильний договір підписати, але йому не дозволили клюнійські ідеологи латинства, «більш папісти, ніж сам Папа».

Коли ж хрестоносці захопили Константинополь (1204 г.) і заснували там латинське Патріаршество, Папи забули старий опір Риму відносно другого і привілейованого місця Константинопольської кафедри та, відображаючи безперечний факт історії та канонічного права, затвердили це гідність у застосуванні до своїх латинських двійників Константинопольського Патріарха урочистим соборним правилом IV Латеранського Собору (ХI-го Вселенського) 1215 р.: «Відновлюючи стародавні переваги Патріарших кафедр визначаємо, щоб після Римської Церкви – Константинопольська займала перше, Олександрійська – друге, Антіохійська- третє і Єрусалимська – четверте місце, зі збереженням властивій кожній гідності». Отже, і з титулом для Константинопольського (патріарха) «Вселенський». Без заперечень цей титул і ці привілеї підписали Папи і на Ліонському Соборі 1274 року, і на Флорентійському 1439 р.

Від турецького поневолення до наших днів

Грецьке середньовіччя (1034-1453 р) бідно прикладами апеляційних казусів, які цікавлять нас, бо на цей час Константинопольський Патріархат поглинав у собі, строго кажучи, всю Східну Церкву. І все незліченні апеляції цього часу мають характер звичайних внутрішніх актів суду патріархії. Ними сповнена, наприклад, вся історія давньоруської Церкви.

Приводи до апеляцій ззовні, з інших незалежних від Константинополя Автокефальних Церков, знову з’являються в епоху післявізантійську, під час вже нового об’єднання Східних Церков під сумним турецьким пануванням (1453 г.). Але, з іншого боку, це була епоха і поступового звільнення народів від турецької неволі та, одночасно, від церковної залежності православних народів від греків. Такий хід історії вже зовсім виключав бажання інших Східних Церков, здебільшого іншомовних, ставитися з колишньої синівської довірливістю до Патріархів-греків. Так само по собі писане право антиквіровалося у процесі життя і стало порівняно рідкісним в практиці, не перестаючи бути канонічно беззаперечним.

Загальновідомо державно-правове становище Константинопольського Патріарха в старій Оттоманській імперії з моменту падіння грецької держави. З 1453 р Патріарх поставлений був на місце зниклого грецького імператора з правами і титулом «Мілет-баші» над усією «рум-мілеті», т е. народного глави над всією грецькою нацією, яка розуміється у сенсі сукупності всіх православних народів, з обов’язком творити суд і керування над нею по християнському закону, з відповідальністю за її політичну лояльність. Такий «етнарх і василевс», судимий тільки особисто султаном, став незмірно вище всіх інших патріархів у новій державі. Це позначилося у 1517 р., коли Єгипет, Сирія і Палестина були завойовані оттоманами у арабів, і три інших Патріархати були з’єднані в єдиній державі, як частини єдиної «рум-мілеті», християнської нації. Константинопольський Патріарх отримав від Високої Порти прямі повноваження, як «мілет-баші», бути національним главою над іншими Патріархатами та посередником між цими Патріархами і урядом в їх обранні, затвердження їх бератамі, і по всіх справах, які вимагають дозволів та указів влади, аж до дозволу приїхати Патріарху в Константинополь. На цьому ґрунті починається державна перевага Константинополя у новий період, як би поглинання столичним Патріархатом всіх інших [19]. Особливо відома систематична спроба видатного діяча XVIII ст., Константинопольського Патріарха Самуїла (1763-74) запровадити, принаймні на грецькому сході, централізоване церковне единодержав’я. Він скасував колишній Сербський Патріархат (1766 р.), автокефалію Охріди (1768 р.), сам обрав та поставив Патріархів для Антіохії та Олександрії (у 1766 р). Подальші спроби в цьому напрямку тривали і у XIX ст.

Олександрійський Патріархат. З завоюванням Єгипту Туреччиною (1517 р.) Олександрійські Патріархи стали залежати від Оттоманського уряду у Константинополі за посередництвом Константинопольських Патріархів, здебільшого і проживали у Константинополі. До кінця XVIII ст. Патріархи Константинопольські певний час навіть і не ставили їх зовсім, а посилали в Каїр управляти тамтешньої зменшеною Церквою простих архімандритів. У XIX ст. Патріархи Олександрійські знову були ставлениками Константинопольських фанариотів. Але греки і араби Єгипту були обтяжені цим применшенням їх кафедри і, користуючись особистою славою і значенням тодішнього хедива Єгипту Моххамеда-Алі, боролися з Константинопольським засиллям. Патріарх Єрофей I (1825-1845 р), сам ставленик Константинополя, призначив собі наступником свого співробітника архімандрита, на ім’я теж Єрофей. А Константинополь поставив в Олександрію Артемія. Але Олександрійська Церква бойкотувала його, і через два роки Артемій відмовився. Тоді Олександрійці обрали вищезгаданого Єрофія II (1847-1857 рр).

21. Після його смерті олександрійці змирилися і просили Вселенського Патріарха призначити їм наступника Єрофія. З Константинополя був призначений колишній Солунський митрополит Каллінік [20].

22. Керуванням Каллініка (1858-1861 р) олександрійці були незадоволені, спонукали його відмовитися, а коли його помічник, архімандрит Євген Данкос, самочинно захопив владу, знову просили Константинопольську кафедру знищити цю спокусу та дати їм нового Патріарха. Константинополь дав бувшого Кізікського митрополита Якова.

23. Цей Патріарх Яків II (1861-1865 рр.) підняв проти себе деякі парафії і поїхав шукати допомоги у Константинополь. В дорозі він помер у 1865 р [21].

24. Багаторічні партійні чвари і суперечки, що почалися в Олександрійській Церкві продовжували давати привід до нових і нових апеляцій до Константинопольського авторитету. Так, проти обраного в Патріархи Фиваїдського митрополита Никанора (1866-1867 рр.) підняв партійний рух названий вище архімандрит. Євген Данкос та домігся від Константинополя призначення його до митрополита Никанора правителем справ – «епітропом» та майбутнім його наступником – місцеблюстителем (τοποτηρητής). Партія Никанора не прийняла його і обрала епітропом афонського ченця Ніла, поставів його на кафедру Пентаполя. Але проти цього повстав Константинопольський Патріарх Григорій VI.

Олександрійці теж бунтували. Спори і поділи тривали. Єгипетський уряд звернулося до Високої Порті, і султан наказав Константинопольському Патріарху призначити свого кандидата. Таким чином, влада Вселенського Престолу і закінчила суперечки. Був поставлений на Олександрійську кафедру видатний ієрарх, вже бувший до того часу на Константинопольській кафедрі, Софроні IV (1870-1899 рр.) [22].

Антіохійський Патріархат. У турецький період (з XVI ст.) тут зберігся звичай місцевого обрання Патріархів і саме з арабських кліриків, але воля церковного Константинополя завжди була, так би мовити, на порозі втручання. Відомий Патріарх Макарій (1648-1672 рр.), учасник суду над російським Патріархом Никоном, залишив по собі наступником молодого, 20-річного внучатого племінника Кирила. Синод Константинопольського Патріарха, дізнавшись про це, поставив зі свого боку іншого Патріарха в Антіохію – Неофіта.

25. Тоді Кирило поїхав пояснюватися перед Константинопольським Синодом. Його особисто апеляція мала успіх. Він був визнаний в його сані, але і Неофіт залишений поруч з ним в званні Патріарха Антіохійського. Звичайно, це породило подальші суперечки і послужило спокусою для нових спроб двовладдя.

26. Клірики Митрополії в Алеппо захотіли мати своїм владикою ченця Афанасія, якого відкинув Патріарх Кирила. Тоді вони апелювали до Вселенського, і той Афанасія поставив Митрополитом, а Кирила скинув. Через це Патріархат через переживання сумних і дуже шкідливих чвар, що були використані латинською пропагандою для успіхів так званої Сирійської унії …

27. Смута тривала. Місцевий літописець повідомляє: «Алеппінці по злості та завзятості повстали проти Антіохійського Патріарха Сильвестра (1724-1766 рр.) і, витративши багато грошей, принесли на нього скаргу Високій Порті, а тому звільнилися від підпорядкування йому». Така скарга рівносильна апеляції до Вселенського Патріархату, бо справа за належністю надходила до Константинопольського Патріарха з його Синодом. Тому, літописець і додає, «це сталося через Паїсія, Патріарха Константинопольського, і Хрисанфа Єрусалимського, який не любив Сильвестра».

Після смерті Патріарха Сильвестра (у 1766 р.) Вселенський Патріарх Самуїл, під приводом припинення смути, без попиту Антіохійської пастви, послав їй готового Патріарха з Константинополя, Филимона. Филимон був з арабів. Але відразу після його смерті у 1767 р., Патріарх Самуїл послав в Дамаск нового Патріарха вже з греків – Данила. І з того часу аж до кінця XIX ст. греки займали Антіохійську кафедру, а до половини XIX ст. і обиралися Константинополем.

28. Так, ще в 1850 р., після смерті Патріарх Мефодія, формула звернення Антіохійського кліру до Вселенського свідчила, що вони «благають Синод Константинопольського Патріарха» призначити їм Патріарха зі столичних кліриків [23].

Але потім незабаром розпочалася національна арабська боротьба за оволодіння всіма кафедрами, яка закінчилася перемогою арабів у 1899 р. з обранням та затвердженням на Антіохійським престолі Мелетія Думані – араба.

Останній Антіохійський Патріарх з греків Спиридон (1891-1897 рр.), був позбавлений влади Собором Антіохійського арабського єпископату за недостатню старанність у справі підняття арабській освіти, апелював до Константинопольського престолу. І Константинополь два роки без успіху боровся за застарілий привілей греків [24].

29. Єрусалимська Патріархія. З запровадженням турецького панування в Палестині скінчилося і самостійне обрання в Єрусалимі Патріархів з арабів. По смерті Патріарха Дорофея-араба (у 1534 р) Константинополь провів на Єрусалимську кафедру грека – Германа, а незабаром і обиратися тільки з греків, і поставлятися, і навіть постійно жити стали предстоятелі Єрусалиму у Константинополі, так що протягом двохсот років Єрусалим рідко бачив своїх Владик. Єрусалимське подвір’я у столиці Туреччини стало їхньою резиденцією, а самі вони перетворилися як би в членів Синоду при Вселенському Патріарху. Не дивно, що Константинопольські Патріархи робили спроби скасувати і без того звужені автокефальні права єрусалимських ієрархів. Живучі в Константинополі, вони обирали собі наступників. Вселенський Патріарх Констанці I (1830-1834 рр.) хотів і цього їх позбавити. Спробу повторив Патріарх Герман IV у 1845 р., але під тиском російської дипломатії, вона була усунена: право обрання Патріархів на місці, в Єрусалимі, було приведено в дію, і обраний тоді Патріархом Кирило II (1845-1872 рр.) відновив нормальний спосіб життя єрусалимських патріархів у своєму кафедральному місті Єрусалимі [25].

30. При виникненні греко-болгарської схизми (1872 р.) Патріарх Кирило II розійшовся з крайніми елліністами. Тоді Святогробське братство, разом з Вселенською Патріархією скинуло його з кафедри.

31. Але арабська партія Єрусалимського Патріархату, яка симпатизувала Патріарху Кирилу, не бажала приймати його наступника Прокопія (1873-1876 рр.) і бомбардувала апеляціями і турецький уряд, і Константинопольського Патріарха Йоакима II, та домоглася того, що Прокопій змушений був піти з кафедри [26].

32. Сучасний нам Патріарх Даміан (1897-1931 рр.), на початку свого управління, за свою поступливість арабам видалявся з кафедри своїм Синодом, при цьому Синод писав Вселенському (патріарху) і там знаходив підтримку. Лише в 1909 р., Даміан був визнаний з боку Константинополя і тільки тоді твердо зайняв своє місце.

33. Синайська Архієпископія. Її Ігумени-Архієпископи зазвичай по обранні братством монастиря Синайської гори, Раїфи і Джуванїі, поставляються Єрусалимським Патріархом. Але, ось, Ігумен Архієпископ Кирило Візантій (1859-1867 рр.) не захотів мати зв’язку з Патріархом Єрусалимським Кирилом II та звернувся за поставленням до Константинопольського Патріарха. А коли його звинуватили у неправильній витраті коштів монастиря, за судом він звернувся знову до Константинопольського Патріарха. За цю зневагу первинного зв’язку з Єрусалимом, Патріарх Кирило II засудив та скинув Кирила Візантія. Але той встав під захист Вселенської кафедри. Турецький уряд, проте, вирішив справу на користь Єрусалимського Патріархату, та у 1867 р. був в Єрусалимі навіть місцевий Собор, який постановив, що в разі зіткнення Автокефальних Церков єдиним незаперечно-найвищим суддею повинен бути Собор Вселенський [27].

Це безперечне абстрактне правило, при нездійсненності частих Вселенських Соборів, анітрохи не перешкоджає у щоденній практиці шукати для апеляції авторитету найближчої кафедри, якою за сукупністю різних переваг і є зазвичай кафедра Константинополя.

Показова серія казусів самого останнього часу.

34. Кіпрська Церква, вражена подіями грецького повстання в 1933 р проти британської влади, звернулася за допомогою до Константинополя, і Вселенський Патріарх посилав до Англії Геннадія, Митрополита Іліопольского, клопотати за Кіпрських ієрархів.

35. Російська Церква в особі новообраного Патріарха Тихона в 1918 р, сповіщаючи Вселенського Патріарха про всіх великих змінах останнього року, які у ній відбулися, скрадилася  про незаконну форму відділення від неї Грузинського Екзархату і у цьому, на перших порах, отримала схвальний відгук та підтримку Константинополя.

36. Коли відбувся розкол обновленців, то у 1922-23 рр. і Патріарша Церква, і обновленці однаково апелювали до Константинопольській Патріархії.

37. Українська Ієрархія у Радянської Росії теж намагалася знайти підтримку в Константинополі.

До Вселенського Патріарха звернулися за легалізацією своїх канонічних положень новостворені Церкви:

38. Фінляндська.

39. Естонська.

40. Польська.

41. Чехословацька (Єпископа Саватія).

42. Від Константинопольського Патріарха домагалася визнання своєї відновленої автокефалії і Грузинська Церква та отримала його.

43. У цьому, 1936 році, і Латвійська Церква отримала свого єпископа через Екзарха Константинопольського Патріарха Германа, митрополита Фіатирського.

Наведеній серії прикладів, що не претендують на вичерпну повноту, ми вважаємо, достатньо, щоб визнати головну роль Константинопольського Патріархату у нашому Східному Православ’ї, не тільки як археологічний факт минулого, а й як живий діючий закон. Питання лише у правильному його тлумаченні та застосування для подолання ненормальної роз’єднаності окремих національних Церков.

Примітки

1. Т.В. Барсов, Константинопольский Патриарх и его власть над Русской Церковью, СПб., 1878.

2. Гидулянов, цит. тв., 556-57. Никодим, т. I, ст. 29; т. II, ст. 142-43.

3. Гидулянов, ст. 567-596. Барсов, цит.соч., ст. 41-43.

4. П. И. Лепорский, цит; тв., ст. 79 и натуп.; Гидулянов, ст.  600-609; Барсов, 43-44.

5. Барсов, ст.  43.

6. Барсов, ст.  44; Гидулянов, ст.  157.

7. Гидулянов, ст.  668-9; 731-33; Барсов, ст.  44-45.

8. Гидулянов, ст.  735.

9. Гидулянов, ст.  678.

10. Андреев, цит. тв., ст.  213; Барсов, ст. 55; Гидулянов, ст.  744.

11. Еп. Никодим, цит. тв. т. I, 426; Барсов, ст.  103-203.

12. Андреев, ст.  228-29.

13. Андреев, ст.  237-238.

14. Андреев, ст.  238-239; Барсов, ст.  85-86.

15. Барсов, ст.  89-93.

16. Барсов, ст.  100.

17. Барсов, ст.  102.

18. Андреев, ст.  265 и 281; Барсов, ст. 102.

19. И. И. Соколов, Константинопольская Церковь, ст.  13-15; Лебедев, цит. соч., ст. 761-62;

20. И. И. Соколов, Ист. Греч. Церк., ст.  223.

21. Там же, ст.  224.

22. Там же, ст.  224-26.

23. А. П. Лебедев, цит. тв., ст.  773-781.

24. И. И. Соколов, Истор. Греч. Церк., ст.  224.

25. А. П. Лебедев, ст.  781-786.

26. И. И. Соколов, Ист. Греч. Церк., ст.  274-76.

27. Там же, ст.  332-333

Карташов Антон Володимирович

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: А. Карташевъ. Практика апелляціоннаго права Константинопольскихъ Патріарховъ, Варшава, Синодальная Типографія,1936

І з 1991 року Московський Патріархат не може або не хоче врегулювати це розділення в Україні, що залишав мільйони православних віруючих за межами канонічної Церкви. Зараз, після стількох років, після вивчення стількох запитів, і після безлічі особливих оскаржень Вселенський Патріархат Константинополя діє відповідно до своїх церковних обов’язків та канонічного права – зцілити розділення.

З великої пастирської турботою і проникливістю, Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій недавно заявив, що він не залишить його українських синів незахищеними і покинутими, … [і не] буде сліпий і глухий до їхніх закликів, повторюваним понад чверть століття.

Чому зараз?

У 2014 році Росія вторглася на територію східної України і в тому числі анексувала Крим. Революції і нещадні політичні протести і до, і після російської агресії, об’єднали більшість українців, у тому числі в їх бажанні мати незалежну Церкву. Можна з іронією сказати, що це російський президент Володимир Путін став каталізатором об’єднання православ’я в Україні.

Після російського вторгнення українські політичні лідери об’єднали сили для просування церковної незалежності своєї країни. Президент Петро Порошенко заявив: «Автокефалія – це питання нашої незалежності. Це питання національної безпеки». Більш того, раніше в цьому році українським парламентом – Верховною Радою – більшістю голосів була прийнята резолюція про підтримку незалежності Церкви

І це не тільки бажання політиків, самі православні віруючі України щиро бажають незалежності, а прихильники Москви вдають, що їм невідомий даний факт. Це було брехнею з боку Митрополита Іларіона заявляти, що Вселенський Патріарх Варфоломій «проти українських православних людей».

Згідно найостаннішим і достовірними даними 67,3% респондентів в Україні вважають себе православними. 42,6% респондентів цієї групи заявили про приналежність до Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП), і тільки 19,1% – віддані Москві. На питання про перспективи православ’я в Україні, більшість підтримує об’єднання навколо УПЦ КП або нової незалежної Церкви, і менш ніж один з десяти (9,2%) підтримують об’єднання навколо Москви. Показово, що при прямому питанні про створення державної Церкви, 38,4% сказали, що це повинна бути УПЦ КП, тоді як тільки 8,5% підтримали Москву.

І не тільки православні віруючі в Україні не хочуть мати нічого спільного з Москвою, українські віруючі в Північній Америці – теж. Українські Церкви в США і Канаді знаходяться під омофором Вселенського Патріарха – ще один факт, ігнорований тими, хто просуває московську наративу.

Інформаційні війни

Повідомлення і дезінформація, що виходять з Москви стає більш агресивною, з обвинуваченнями проти Його Всесвятості, в тому чисел з зневажливими зображеннями Вселенського Патріарха, змонтованими в фотошопі, зображеннями людини, яка поклала все своє життя в ім’я об’єднання Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Для проникливого спостерігача, відчай, що виходить від Москви, служить не тільки показником страху втратити церковний контроль над Україною, а показує, що правда не на їхньому боці.

Дії Москви, в тому числі рішення припинити поминання Його Всесвятості і призупинити спільні служби з ієрархами Вселенського Престолу, вказують на брак духовної зрілості. Методи Москви контрастують з православним аскетизмом слів та дій Константинополя й Вселенського Патріарха.

Інформаційна війна Москви проти Константинополя (про яку я писав в січні і яку минулого місяця підтвердило міжнародне розслідування агентства Ассошіейтед Прес) серед іншого включає безпідставні звинувачення Вселенського Престолу у відмові від діалогу.

А тим, хто вірить в цю казку, слід заново подивитися на процес підготовки Великого і Святого Собору на Криті, коли Москва зробила все, що в її силах, щоб зруйнувати всеправославний діалог і спробувати перешкодити роботі Собору, домоглася виключення питання про автокефалію з порядку Собору.

У тому, що Москва не хоче обговорювати автокефалію і процес її отримання, є проста причина: це не тільки негативно зіграє на її ролі в Україні, а й обмежить можливості Москви діяти в односторонньому порядку відповідно зі своєю ідеологією Російського Світу.

Приклади таких дій включають одноосібне надання «автокефалії» Церкви Чеської Республіки та Словаччини в 1951 і Православної Церкви в Америці в 1970. Більш того, Москва односторонньо надала автономію діаспори (наприклад, в Японії і Китаї) та зазіхає на інші канонічні території, такі як Православна митрополія в Кореї. Ця стратегія на оперативному рівні включає вивід московських священиків з всеправославних служб для того, щоб проводити їх самостійно в російських посольствах та консульствах.

Настав час

Москва прорахувалася щодо того, як Вселенський Патріархат відреагує на підступність, пов’язану з Великим і Святим Собором, також як вона прорахувалася щодо відкритих планів Константинополя з надання автокефалії Україні – і висловленого бажання українського народу. Коли автокефалія буде надана, московські церковні амбіції зміншаться. Для будь-якого критичного спостерігача, ці політичні розрахунки являють собою пріоритет російської сторони, а не пасторську турботу про український народ чи зцілення розділення в цієї країні.

Час незалежності Української Православної Церкви давно настав. В історії Православної Церкви національна незалежність, хоча і не була єдиним або визначальним фактором, однак чітко була пов’язана з церковної автокефалією. І Україна не повинна бути винятком.

Евангелос Сотіропулос

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І. Чому засідання Синоду РПЦ раптом відбулося в Мінську?

Якщо ми подивимося на історію виїзних Синодів РПЦ, то побачимо, що вони найчастіше проводилися в Україні. І це зрозуміло, адже Московський Патріархат традиційно хоче замаркірувати «свою територію», особливо в тих випадках, коли відчуває її можливу втрату. Без сумніву, в світлі останньої заяви Константинопольського патріархату про канонічну приналежність історичної території Київської митрополії, неможливості проведення подібного засідання в Україні, Білорусь видалася патріарху Кирилу чи не ідеальним місцем для демонстрації власної позиції. Однак, на нашу думку, РПЦ також мала інші підстави для подібного вибору.

Білорусь – країна найбільшого комфорту для Російської Православної Церкви, якого у неї немає навіть у самій Російській Федерації. Тут немає жодного офіційно зареєстрованого приходу іншої юрисдикції, а сама назва «православний» законодавчо закріплено саме за РПЦ. Влада дає тверду гарантію відсутності навіть мінімального дискомфорту від вуличної критики і незручних запитань журналістів. Це саме та ситуація комфортного особистого простору, яка сьогодні дуже потрібна Патріарху Кирилу через величезну втрату рейтингових симпатій як в самій Росії, так і на міжнародній арені.

Також ми бачимо поразку всіх спроб Московського Патріархату створити хоч мінімальну «антиконстантинопольську» коаліцію у Вселенському Православ’ї. Навіть найбільш проросійські Помісні Православні Церкви обмежилися загальними заявами і не приєдналися до канонічної конфронтації з Константинопольським патріархатом. Саме тому інформаційні ресурси Москви почали штучно створювати міф про «підтримку» діянь РПЦ МП через маніпуляцію назвами. І тут друга назва Білоруського Екзархату РПЦ – «Білоруська Православна Церква» виявилося дуже до часу і до місця (доречно), проросійські ЗМІ вже кілька днів іскрять заголовками «Білоруська Православна Церква підтримала …»

Отже, три реальні причини: маркування території у світлі заяв Константинопольського патріархату, зона особистого комфорту і інформаційний ефект – ось головні підстави, що зумовили вибір Мінська як місця проведення не просто Синоду РПЦ, а й «рішучої російської відповіді Вселенському Патріарху».

ІІ. Скандал з ієреєм Олександром Шрамко – як несподівана, але цілком логічна поразка Патріарха Кирила.

Як ми вже відзначали вище, однією з підстав обрання Мінська для проведення «бойового» засідання Синоду РПЦ була особиста зона комфорту для Патріарха Кирила, яку штучно створила білоруська влада. Саме тому Російський Патріарх, розсерджений поразками у канонічній війні з Константинополем, навіть не думав тут гратися в якісь «демократичні рейтингові ігри». Пропуск в кафедральний собор тільки по «квитках», чисельна охорона, повне ігнорування своєї пастви – все це наочно ілюстрував як внутрішній стан самого патріарха, так і загальний стан деградації самого Московського Патріархату. У подібних умовах будь-який мінімальний випад або критика діянь Патріарха Кирила могли обернутися для клірика дуже серйозними наслідками, що, власне, і сталося у випадку з о. Олександром Шрамко.

Скажу відверто, хоча ризикую зустріти чисельну критику, поведінка о. Олександра дійсно не відповідає моральній поведінці священика щодо Предстоятеля Церкви, порушує певні канони і останній абзац присяги священика РПЦ МП. Але тут питання стоїть більш про адекватність покарання, а також про його іміджевий резонанс у ЗМІ.

Втім, диякон Андрій Кураєв або інші відомі священики-публіцисти РПЦ МП дозволяють себе набагато більш гостру критику Патріарха Кирила, але в служінні їх не забороняють. Тим більше, що, незважаючи на певні критичні зауваження, о. Олександр Шрамко багато років відстоював саме позицію РПЦ МП по ключовим політико-релігійним питанням, особливо в її відношенні до «українських розкольників». Більш того, саме реакція керівництва РПЦ та особисто Патріарха Кирила зробила найкращий піар коментарю о. Олександра і навіть вивела його в «топ» релігійних новин не тільки білоруських, а й зарубіжних ЗМІ.

На нашу думку, реакція Патріарха Кирила на досить безневинну критику, виявила не тільки нездатність адекватно реагувати на виклики, а й великий страх перед будь-якою критикою. Це, безсумнівно, поразка Предстоятеля РПЦ і виявлення ступеня моральної деградації.

ІІІ. Результати Синоду: визнання поразки і відхід у гетто

Вже після особистої зустрічі Вселенського Патріарха Варфоломія з Московським патріархом Кирилом всім було зрозуміло, що Константинопольський патріархат не припинить займатися «українським питанням» і доведе його до логічного завершення. Усі наступні кроки, які зробив Вселенський Патріархат, а саме призначення екзархів і канонічна реабілітація УПЦ КП і УАПЦ, ще раз це підтверджують. У подібних умовах у Московського Патріархату було два шляхи: або відкинути імперські амбіції і стати учасниками процесу, або йти на розрив відносин з Константинополем. Російська Православна Церква обрала другий шлях і цілком системно по ньому рухалася.

Але, на наш погляд, Московський Патріархат явно переоцінив свій вплив на інші Помісні Церкви, навіть ті, кого він вважав безумовним союзником. Фактично тільки Сербська Православна Церква давала РПЦ явні знаки підтримки. Всі інші, у кращому випадку, обмежилися загальними словами, а більшість висловило підтримку позиції Константинопольського патріархату. Таким чином, спроба створити «антиконстантинопольську коаліцію» явно провалилася.

Саме у цих умовах релігійно-дипломатичної поразки Московський Патріархат робить фактично акт самогубства – розриває всі євхаристичні і канонічні зв’язки зі Вселенським патріархатом. Що це означає реально?

По-перше, Московський Патріархат визнає свою повну поразку на церковно-дипломатичному фронті, оскільки розірвавши всі зв’язки з Константинопольським Патріархатом позбавляється навіть мінімального впливу на процес вирішення «українського питання».

По-друге, відбувається видалення представників РПЦ з усіх міжправославних комісій та конференцій, практично відрізає її від реальної участі у житті Вселенського Православ’я.

По-третє, забороною своїм священикам і мирянам молитися і причащатися у храмах Константинопольського патріархату, а це більшість храмів діаспори, вони замикають їх у своєрідне гетто. Чи погодяться на це її віруючі у Європейську Союзі, США, Австралії та Канаді – велике питання. У всякому разі, більшість закордонних віруючих від Московського Патріархату відійде.

Таким чином, на нашу думку, своїм мінському рішенням Московський патріархат, перш за все, покарав себе, а не приніс якусь шкоду Константинопольському патріархату або допоміг своєї пастві в Україні.

IV. Рішення Синоду РПЦ і білоруські православні віруючі

Деякі коментатори приділяють велику увагу тому факту, що рішення про розрив усіх зв’язків з Константинопольським Патріархатом було прийнято у Мінську, і, таким чином, «православні білоруси втягнуті у війну на боці РПЦ».

Іноді ставиться досить критичне питання про реакцію православних білорусів, перш за все мирян, які не пов’язані канонічною дисципліною кліру, на подібні рішення Синоду РПЦ.

На наш погляд, ці два питання певним чином пов’язані між собою, але відповідь лежить як у площині канонічного права, так і у політичній площині.

Політичний режим і законодавство Республіки Білорусь роблять практично неможливим легальну діяльність канонічних православних структур інших юрисдикцій, крім Російської Православної Церкви. Навіть не варто говорити про інші Православні Церкви, коли без згоди Білоруського Екзархату РПЦ неможливо зареєструвати громадську організацію, у назві якої буде слово «православ’я-православний». Подібного «ексклюзиву» не існує навіть в Росії, де діють не тільки подвір’я кількох Православних Церков Вселенського Православ’я, а навіть дві єпархії Київського Патріархату.

Таким чином, у православних білорусів є два виходи: або бути в структурах БЕ РПЦ, підкорятися певним правилам і мати можливість легальної діяльності (богослужіння білоруською мовою, видання літератури, катехізична і просвітницька діяльність); або піти у «підпільне гетто» і практично зупинити будь-яку реальну діяльність. Вибір, на наш погляд, очевидний, він диктується, насамперед, політичними умовами. Особливо це стосується тих, хто хоче реально служити Білорусі і в Білорусі, будучи православним священиком.

Щодо звинувачення в тому, що «заяви РПЦ робляться і від імені білоруських православних віруючих і вони несуть за них відповідальність (як мінімум – моральну)». То тут ми повинні згадати ту ж Україну часів СРСР, коли тут була заборонена діяльність не тільки будь-яких православних юрисдикцій, крім РПЦ, а й УГКЦ. Тоді всі українські віруючі (прихильники автокефалії або уніати) відвідували храми Українського Екзархату РПЦ, а багато хто з них навіть були там архієреями та священиками. Також як і сьогодні, РПЦ робила гучні заяви, як проти прихильників української автокефалії, так і проти греко-католиків, ніби від імені своїх вірних, але ті, навіть коли були з цим не згодні, продовжували відвідувати храми, були священиками РПЦ МП. Але змінилися політичні обставини – відразу виникли не тільки парафії, а й єпархії УАПЦ та УГКЦ. Мільйони віруючих, практично в один день, відвернулися від РПЦ МП. Те ж саме буде і в Білорусі, однак в першу чергу, як вже говорилося вище, повинні відбутися політичні зміни.

У той же час, є і канонічна складова, а саме те, що це РПЦ розірвала відносини з Вселенським Патріархатом. Але останній ніяк не забороняв своїм єпископам, священикам і віруючим мати євхаристичну єдність з РПЦ. Таким чином, православні білоруси, які живуть сьогодні на канонічній території Константинопольського патріархату – Білорусі, можуть безперешкодно молитися, приймати таємниці і навіть служити у храмах Московського патріархату. Особливо якщо до цього змушують політичні реалії.

Отже, на наш погляд, висновок очевидний: ніякої відповідальності за рішення Синоду РПЦ білоруські православні не несуть.

V. Наслідки рішення Синоду для самої РПЦ МП

Оскільки ми не спостерігаємо канонічної підтримки Московського Патріархату з боку інших Помісних Церков, подальші дії Константинопольського Патріархату у Україні можуть призвести до дуже сумних наслідків саме для самої РПЦ.

На наш погляд, основна проблема для РПЦ полягає у тому, що прийняття діянь Вселенського Патріархату з боку будь-якої Помісної Церкви, а подібна підтримка вже є, буде вимагати поширення дії синодального рішення і на тих, хто стоїть на позиціях Константинопольського патріарха. Логіка такого кроку виводиться не тільки з тексту рішення Синоду Московського Патріархату, а й з багатьох коментарів, які давали його уповноважені особи.

Отже, ми можемо стати свідками того, як Московський Патріархат поступово буде переходити у стан канонічної ізоляції від Вселенського Православ’я. Наслідки подібного процесу, у сукупності з політичною ізоляцією самої Росії через імперську політику, можуть і, швидше за все, приведуть, до розпаду самої РПЦ на кілька незалежних юрисдикцій, практичної втрати закордонних єпархій та парафій.

Крім того, практично всі експерти, у тому числі і адекватні представники Московського Патріархату, прогнозують посилення автокефальних настрою або бажання перейти під омофор Константинопольського Патріархату практично у всіх країнах колишнього СРСР, насамперед у Білорусі, Латвії та Литві, бо бути заручником імперських амбіцій ніхто не хоче.

прот. Сергій Горбик.

Переклад українською мовою – «Київське православ’я»

джерело: https://krynica.info/be/

Дане рішення було практично нав’язано подіями в Україні протягом останніх 25 років, де існує так звана «канонічна» Церква, яка перебуває під юрисдикцією Московського Патріархату, і дві, так звані «розкольницькі» церкви, що знаходяться під юрисдикцією Патріарха Філарета і митрополита Макарія. Все це дає привід поставити під сумнів і накликати дуже важкі випробування на єдність між усіма тими, хто у цій країні сповідує православну віру. Крім того, ця нескінченна криза ставить під загрозу всі загальні блага суспільства. Треба бути або сліпим, або бездушним, щоб не усвідомлювати, що насильство і безчинства, які відчувають практично щодня наші православні брати і сестри в Україні, є неприйнятними, нестерпними та непрощенними.

Патріарх Варфоломій, який користується верховенством у всьому Православ’ї, більш не може мовчати. Хоча він і не має в своєму розпорядженні мирської влади, але він має право з повною відповідальністю: вживати заходів щодо забезпечення єдності, загальності та мир у Православ’ї; викликати інші православні Церкви; пропонувати допомогу всім громадам, які перебувають у надзвичайному і небезпечному становищі. Верховенство Вселенського Патріарха Константинополя не є пустою «честю», ні якимось «східним папством», як невпинно urbi et orbi (на весь світ) віщають деякі церковні діячі. Верховенство Патріарха не претендує на те, щоб дати православній Церкви «всесвітнього єпископа». Але, як підкреслює православний богослов Іоанн Мейєндорф, що користується великим авторитетом, православна Церква, безперечно, не може заперечувати ні необхідність у всесвітньому лідерстві, ні у певному авторитеті думки першого Патріарха, які є неминучими умовами існування соборності.

Подобається це чи ні, але у цей ганебний період хаосу, який переживають православні вірні України, православна Церква не може обійтися без мудрого і об’єктивного лідерства, що утворює авторитет Вселенського Патріархату Константинополя. Буде недостатньо сказати, що Вселенський Патріарх є всього лише «Primus inter Рарес / Першим серед рівних». Саме у цьому полягає, скоріше, «політичний» аргумент, який переслідує мету ослаблення його авторитету; цей аргумент не має ніякого канонічної або еклезіологічної підстави. Честь, яка віддається йому, несе в собі також відповідальність і реальні прерогативи. Нагадаємо тим, хто нічого не хоче чути, що це верховенство належить виключно Церкві Константинополя у силу положень канонів, а також тривалого історичного досвіду, а не з волі якого-небудь візантійського імператора або царя. Ніяка цивільна або релігійна установа, якою б престижною вона не була, не має влади спотворювати або тлумачити для своєї вигоди то, що наші святі і богоносні Отці встановили у вірі на Вселенських соборах.

Де юре, після хрещення київського князя Володимира в 988 році Київська Русь опинилася під церковною юрисдикцією Вселенського Патріархату Константинополя. Крім того, Константинополь ніколи не визнавав анексію Київської митрополії у 1686 році Синодом Російської Церкви після вторгнення Російської імперії на землі лівобережжя Дніпра. Єдина поступка, зроблена Вселенським Патріархом Діонісієм IV, полягала у дозволі митрополиту Московському висвятити митрополита Київського при дотриманні наступної неодмінної умови: поминання під час кожного літургійного богослужіння тільки Вселенського Патріарха. Документ, що засвідчує цю домовленість, існує і був недавно знайдений в оригінальній версії грецькою мовою у Парижі ( «Lettre du Patriarche Denis IV à l’adresse des Tsars de Russie Jean et Pierre et de Sophie Alexievitch / в Листі Патріарха Діонісія IV російським царям Іоану та Петру, а також Софії Олексіївні» – Москва, 1826), слово в слово підтверджує, що дана антиканонічна акція з боку Російської Церкви ніколи не отримувала схвалення Вселенського Патріархату.

Ініціатива Його Святості Варфоломія покласти край цій ситуації, що безпосередньо зачіпає його авторитет, одночасно і наочно показує міжнародному співтовариству нездатність Російської Православної Церкви висунути (особливо після краху комунізму у 1991 році), хоч якісь пропозиції, здатні покласти край поділу між помісними православними церквами і остаточно усунути існуючий розкол.

Згідно з доповіддю Антуана Арьяковського (на Конференції європейських церков на Кіпрі, 8-10 листопада 2017), три чверті від 25 мільйонів українських православних на даний час знаходяться під юрисдикцією Київського Патріархату, керованого Патріархом Філаретом. Крім того, за оцінними даними, з чверті решти віруючих (Московського Патріархату в Україні під керівництвом митрополита Онуфрія і так званої Автокефальної Церкви під керівництвом митрополита Макарія), більше 75% готові приєднатися до нової еклезіальної структури, яка стала в найближчому майбутньому «Українською Автокефальною Православна Церквою».

Без сумніву, антиканонічне захоплення Російською Православної Церквою Української Православної Церкви у 1686 році, до якого, на жаль, у даний час додається анексія Криму Росією і військова окупація Донбасу, сьогодні повертається проти Неї так само, як кинутий бумеранг, який, повертаючись у вихідну точку, може завдати серйозної шкоди своєму метальникові, якщо тільки останній не поведе себе досить обережно.

Рішення московського Патріарха Кирила і його Священного Синоду розірвати церковне спілкування з Патріархом Варфоломієм сильно мене здивувало, але не стало для мене сюрпризом. Якщо порівняти це з тим, що сталося в Естонії в 1996 році, то дане рішення є більш ніж сумним. В кінцевому рахунку, щоб знайти рішення естонської кризи, ми домовилися в Цюріху, в тому ж році, запропонувавши рішення, яке могло б підготувати загальне конструктивне майбутнє для двох помісних Церков – Константинопольської і Московської – за умови його виконання обома сторонами. З того часу пройшло вже більше двадцяти років, і, виявилося, що ця угода втратила чинність через її незастосування Московським Патріархатом. Хто ще після цього може сподіватися на те, що можна довіряти людям, які спочатку ставлять під домовленістю свій підпис, а потім не виконують взятих на себе зобов’язань?

Через повагу до його особистості та посаді, я не хочу вступати в полеміку з Патріархом Кирилом, але не можу промовчати про цю доведену до крайності звичку, що стала традиційною у керованій ним Церкви, – з надзвичайною легкістю розривати спілкування, щоб чинити тиск з метою задоволення своїх примх. За два роки Патріарх Кирило звершив дві великі помилки. Перша полягає в його відсутності на Святому і Великому всеправославному соборі на Криті в 2016 році; друга – в розриві церковного спілкування – після естонського інциденту – з Патріархом Варфоломієм.

Чи усвідомлює він, що не можна вести переговори про безцінне, а саме про євхаристійне спілкування, не ризикуючи розділити на частини християнську Церкву, а також, що кожна Церква, і всі вони разом утворюють єдину Церкву? Розірвати спілкування зі Вселенським Патріархом (авторитет якого ґрунтується і підтверджений канонами Вселенських Соборів: 3-м каноном другого Вселенського Собору, 28-м каноном четвертого Вселенського Собору 36-м каноном Собору в Трулло) означає розірвати єдність помісних Церков у тілі єдиної Православної Церкви. Зазначу також, що канонічна традиція не надає іншої альтернативи, крім неухильного дотримання (акривії) в області еклезіології, навіть якщо у наш час вона постійно зневажається. Таким чином, як охоронець цієї акривії, Вселенський Патріарх повинен її захищати та стежити за її відповідним виконанням.

Невизнання Патріарха Варфоломія в якості «Protos / Першого», відмова в останній момент брати участь у Критському Соборі, нинішній розрив спілкування з Ним, ставить Патріарха Кирила у положення розколу. Яким чином людина такого розуму і таких якостей не може цього розуміти?

У Естонії перший крок був зроблений Константинополем, і той факт, що зло не вкоренилося, робить йому честь. Але в цьому випадку, хто зробить цей крок, якщо з 2004 року Російська Церква не перестає дратувати і принижувати Константинополь, постійно і публічно ставлячи під сумнів авторитет Вселенського Патріархату Константинополя, явно маючи на меті: стати третім Римом?

Очевидно, що православна Україна стане автокефальною. Пророче діяння Варфоломія принесе свої плоди в довгостроковій перспективі, тим більше, що «вона (Українська церква) є його дочкою, живим плодом його місіонерської діяльності і місцем майбутнього примирення з Московською церквою» (Антуан Арьяковскій).

Митрополит Стефан (Хараламбідіс), керуючий Естонською Апостольською Православною Церквою в юрисдикції Константинопольського Патріархату

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

У відчайдушних спробах знищити рух за незалежність, Московський Патріархат зі своїми поплічниками просуває безліч риторичних і історичних аргументів, жоден з яких не є таким войовничим і безглуздим, як звинувачення Вселенського Патріархату в «єресі папізму». І хоча це не перший раз, коли звинувачення в «папізмі» націлені на внутрішньоправославні суперечка, некритичне вживання цього звинувачення виявляє і значну богословську неграмотність, та міцність анти-католицьких риторичних образ всередині внутрішньоправославної полеміки

Навіть поверхове розуміння історії та канонічного права православного християнства показує, що в папство немає нічого по природі єретичного. Багато святих візантійської епохи, включаючи Іоана Златоуста і Федора Студита, визнавали адміністративне старшинство єпископа Риму і зверталися до широкої юрисдикційної влади пап тих днів. Святі Отці Четвертого Вселенського Собору навіть підтверджували легендарній зв’язок між святим Петром і папством.

Але що більш важливо, єресь – це специфічний і технічний богословський термін, що відноситься до навмисного розриву з церковною догматикою (тобто закріпленої в Символі Віри) вірі у Христа і Трійцю. Суперечки про практику і адміністративну організацію можуть означати розрив з традицією або канонічним порядком, проте вони не являють собою єресь. Святий Василій прекрасно висловив цю відзнаку у четвертому столітті в листі до Амфілохія.

Оскільки питання незалежності Української Церкви не має нічого спільного з вченням Церкви, категорія єресі у даному випадку не застосовується.

Безперечно, українське «питання» є суперечкою про юрисдикційну владу, кордонах незалежних церков і про те, хто повинен вирішувати, коли помісна церква наділяється автокефальним статусом. І як я вже стверджував в інших статтях, ця категорія спорів йде корінням в період пізньої античності та у загальному відображає більш широкі геополітичні трансформації.

Можна навести аргумент (хоча я б цього не робив), що Вселенський Патріарх перевищує свої повноваження. Або можна стверджувати, що в даний момент це було б пасторськи не розсудливо з боку Вселенського Патріарха надавати Українській церкві автокефалію. Але жодна з цих позицій не можна порівняти з образливими звинуваченнями в тому, що Вселенський Патріарх піддався єресі папізму.

Звичайно, ми не можемо знати, з теологічної необізнаності чи навмисне здійсняється наклеп на Вселенського Патріарха. І коли ми звикли очікувати поведінку такого типу у темних куточках інтернету, дуже тривожно було б бачити таке від Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату. Але саме це і відбувається. В інтерв’ю, опублікованому на офіційному сайті Московського Патріархату, Митрополит Іларіон (Алфеєв) заявив, що Патріарх Варфоломій «одноосібно приймає рішення, що входить в пряме протиріччя з багатовіковою канонічною традицією Православної Церкви, а це вже не що інше, як єресь папізму».

У всьому цьому можливо не варто випускати з уваги відмінності між тисячолітньою православною критикою розширення папського переваги, що почалася у середні століття і швидше недавнє присвоєння фрази «єресь папізму» як внутрішньоправославного звинувачення, спрямоване на те, щоб оскаржити законність влади православного єпископа.

Вираз «єресь папізму» вперше було використано схизматичними старостильних Церквами у середині двадцятого століття, як частина провальної пропагандистської спроби виправдати розрив з канонічними Церквами. Для старостильних Церков і співчуваючих їм «єресь папізму» представляла собою не критицизм конкретного папського вчення, а скоріше всеосяжну образу, що включає все, що сприймалося ними як несправедливе, у західному християнстві та сучасності. І, звичайно, справжньою метою старостильних Церков була не Римська Католицька Церква, і не римський єпископ, а православні єпископи, особливо Вселенський Патріарх Афінагор, який, на їхню думку, поступився «Заходу».

Можливо, факт того, що Митрополит Іларіон хапається за будь-які аргументи, щоб запобігти неминучому, на даний момент, говорить про те, що він опустився до використання риторичних тактик вкрай сектантської і розкольницької громади минулого століття. Помолимося про те, щоб і він, і інші в Московському Патріархаті розуміли краще, ніж старостильні Церкви, що перебільшений риторичний наклеп не допомагає виправдати створений своїми руками розкол.

Джордж Демакопоулос, почесний професор православного християнства, співдиректор центру дослідження Православного Християнства університету Форда.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

У пізньоримський і візантійський періоди кордони єпископської єпархії були саме такими, як на імперській карті. Якщо кордони римської провінції перемістилися, межі єпархії теж змінювалися. Коли імператор Юстиніан затвердив концепцію автокефальних церков і просунув пентархію, церковна мапа відображала організаційну структуру імперії – незалежність Єрусалиму, звичайно, була винятком, який довів це правило. І, варто відзначити, що Юстиніан і його наступники зробили більше, ніж зміни кордонів, вони також збільшили і зменшили кількість автокефальних регіонів. Наприклад, до смерті імператора церква надала автокефалію нарівні з пентархією на Балканському півострові рідному місту Юстиніана – сьогодні не тільки це місто більше не існує, ми навіть не впевнені, де воно було.

Взаємозв’язок між церковними кордонами і світською політикою в пост-визвольній Східній Європі у значній мірі можна порівняти: Греція, Румунія, Болгарія та Сербія побудували незалежні національні держави на моделях Вестфалії, так само церкви в цих регіонах отримали автокефалію.

Хоча для цих історичних зрушень немає справжнього богословського значення, я стверджую, що в нашій сучасній обстановці є дві відмінності, які у корені зменшують здатність Церкви займатися богословськими питаннями нашого часу.

По-перше, з кончиною Візантійської імперії ми втратили механізм, який історично використовувала Церква для досягнення консенсусу по складних питаннях. Держава, а не єпископське збори, примушувала єпископів до столу перемов у кожній екуменічній раді.

Будь ласка, не зрозумійте мене неправильно. Я не скаржуся на втрату імперії. Але ми повинні визнати, що політична обстановка сучасності має серйозні наслідки для Церкви. Мало того, що нам не вистачає політичної надбудови, щоб змусити розпочати богословський діалог, але кожен з наших канонів, який говорить про юрисдикційні питання, передбачає існування імперії, яка більше не існує і не повернеться.

Ці канони повинні переглядатися у світлі політичної присутності, зі знанням того, що завжди було їхньою метою узгоджуватися з сучасним політичним станом, а не ностальгічним минулим. Простіше кажучи, нам потрібно створити церковну структуру, яка може функціонувати без імперії.

Друга і набагато складніша різниця полягає в тому, що кордони, які відокремлюють автокефальні церкви, у даний час в значній мірі відображають національні кордони. Це унікальне сучасне явище, відповідне винаходу національних держав. Я стверджую, що підступні міфи, які лежать в основі націоналістичної ідеології, глибоко заразили православну свідомість.

Я не думаю, що ми мусимо перебільшувати, наскільки руйнівною ставало поява національних церков в інтересах християнської єдності. З єдиним винятком Вселенського Патріарха, я не бачу жодного автокефального лідера у сучасному православному світі, який готовий засудити етнофілетизм як гріх. Якщо Православна Церква повинна втілити вимогу універсальної істини, і якщо це робиться в церковній структурі, яка цінує автокефальні церкви, вона повинна відкидати без винятку будь-яку ідеологію етнофілетизму, яка перешкоджає справі християнської єдності.

Джордж Демакопоулос, почесний професор православного християнства, співдиректор центру дослідження Православного Християнства університету Форда.

Це есе спочатку було опубліковано в якості публічного виступу на конференції «Фордхам / ОТСА» в червні 2015 року відносно майбутнього Великого і Святого Собору Православної Церкви. Це було частиною групи по автокефалії і діаспорі.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»