Оскільки названа подія стала проявом дії трьох Осіб – Бога Отця, Котрий зсилає Бога Духа Святого через обіцянку Бога Сина – Ісуса Христа – то свято також називають Трійця.

В цей день звершуються особливі богослужіння з молитвами на колінах за всіх живих і померлих з проханнями про спасіння та повсякчасне сприяння через Святого Духа у слідуванні за Правдою та вічним щастям.

Свято Трійці також називають Днем народження Церкви, адже через заслання Святого Духа апостоли відважились проповідувати зібраним на свято співгромадянам із різних діаспор про Бога Сина, що воскрес із мертвих. Проповідь кожен чув своєю мовою, тому це свято і закладає принцип справжньої Церкви – котра завжди з народом і проповідує та молиться доступною мовою та засобами.

Отож усі, хто заперечує право молитися рідною мовою, не може бути справжньою Церквою, а всі, хто заперечує право автокефалії, тобто самоуправління Церкви в межах національних кордонів, не може називати православним, бо всі без винятку православні належать до котроїсь із 15 автокефальних помісних Православних Церков.

Особлива увага свята П’ятидесятниці, чи, як по народному ми називаємо – Зелені Свята – з початку ХХ століття була звернена на значення воїнської служби, як вияву найвищої любови до ближніх – друзів, найрідніших – служби, що пов’язана з ризиком для життя, потребою зорганізованості, досягнення спільного блага, усвідомлення висоти обов’язку та Господнього благословення в доланні негараздів та здобутті перемоги над ворогом. Тому запровадився звичай, що супроводжується стрілецькими тематичними піснями, відвідувати з молитвою могили національних Героїв визвольної боротьби. На превеликий жаль, число тих могили невпинно зростає в час нинішньої війни, причиною котрої є перекручування, обман суті події нинішнього свята. Адже ж більшість начебто православних парафій в Україні все ще заперечують суть і плоди зіслання Святого Духа на апостолів – проповідь та молитва зрозумілою, рідною мовою. Апостол Павло пізніше скаже – В Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою! (1 Кор. 14:19). На жаль більшість тих псевдоправославних псевдопастирів проповідує не Царство Небесне, але імперію земну, проповідує не мир в Дусі Святому, не єдність в різноманітті, але війну за чужі земні інтереси, тому шукають скалку в оці брата, а колоди у власному не бачать (Лк. 6:41-42).

Все те беззаконня зазвичай негідники прикривають законами, канонами, звичаями, правилами. Однак – „по плодах їхніх пізнаєте їх”, – навчає нас Спаситель – Жених Церкви (Мт. 7:16)

Ми ж знаємо з повчання апостола Павла, що „плід Духа – любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість: Закону нема на таких” (Гал. 5: 22-23)

Отож відкидаймо байки людські, заколисування русмірських сектантів, але пізнаваймо Правду Божу, творімо добро, що є свідченням дії Животворчого Духа Утішителя, укріпляймось у вірі і в благодаті Господній, то й Переможець смерті і тління подасть перемогу нашому народові над брехнею рпц, над беззаконням завойовників, над пристрастями гріха і тління. Хай Дух святий наповнить всіх відвагою і миром! Амінь.

+ Борис, єпископ Херсонський і Каховський, керуючий Таврійською єпархією

А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне

Ін. 4:14

Нинішня неділя має устійнену назву – самарянки, але тема неділі, розпочата із середи – свята переполовення П’ятидесятниці – і провідною темою є вода – жива вода, вода безсмертя, вода премудрости.

Саме Христос – «Джерело життя нашого» – співаємо ми у тропарі Переполовення, котрий приписано і в неділю про самарянку. Таким чином головна тема, яка і відображається у тропарях Богослужіння, присвячена означенню води, що походить від справжнього Джерела, а не обставинам, через які Христос відкриває нам це значення.

Тому, очевидно, і нинішнє Свято Матері стає суголосним темі води живої. Ми, як люди, хімічно складаємось переважно з води, а фізично з’являємось у цьому світі завдяки Матері. І віра в людині закладається зазвичай із довіри, що розбудовується матір’ю. Тому Матір сповняє це найвище покликання – священство серця.

З нинішньої оповіді ми бачимо, що жодні природні гріхи не можуть стати перешкодою до нашого свідчення Христа, не повинні стати перешкодою ставати нам джерелом води віри у Всемогутнього Бога, правдивої віри, що призводить до вічного щастя із Господом.

«Ой маю я три матері» – говорить поет, згадуючи Матір Божу, рідну матір та матір-Україну. Можна сказати, що цей перелік, який ґрунтується на виконанні заповіді шанування батька і матері, можна продовжувати необхідністю любові Матері-Церкви, шанування альма-матері – навчального закладу, завдяки якому ми відбулися, як фахівці; любові хрещеної матері…

Цьогорічний День Матері співпадає із днем шанування священномученика Макарія – Митрополита Київського і всієї Руси. Симптоматичним є те, що московські церковники не бажають його літургійно вшановувати, тому не виділяють окремого літургійного читання, хоча істерійно тричі на рік відзначають казанську ікону.

Передумовою здобуття цієї благодаті води живої є визнання своїх недоречностей, помилок, як свідчить нинішнє Євангеліє. Однак невідомо скільки ще потрібно пролитися невинній крові наших відважних Героїв, як і часто невинній крові мирних співгромадян, щоби пізнати заблуканим послідовникам єресі русміра правду про свою прадідівську віру православну, що розвивається по автокефальних Церквах; правду про справжню Матір – Церкву Константинопольську, що з любов’ю дарує Томос стражденній Доньці – нашій Матері – Церкві українській? Що потрібно, щоби зрозуміти, що без любові до Батьківщини, до материнської мови, до свого народу та рідної Церкви неможливо здобути святості, навіть окуповуючи історичні Лаври, заробляючи на храмових спорудах – пам’ятках архітектури і лукаво виголошуючи чужинським язиком «о странє нашей»? Чи не тому в Почаївській Лаврі прославилися преподобні Іов та, практично наш сучасник, Амфілохій, що вони любили не тільки те місце, де звершували подвиг, але і той народ, серед якого служили і вели до спасіння.

Отож, спішімо до Джерела Життя вічного, творячи діла любові до всього рідного, шануючи та звеличуючи Матір Небесну Богородицю, дбаймо про матір земну, обороняймо матір – Батьківщину земну, щоб здобути Батьківщину Небесну – обороняймо у всіх кордонах – територіальних, культурних, мовних, церковних, щоби справді поклонятися Богові в Дусі та Істині! Амінь.

+ Борис (Харко), єпископ Херсонський і Каховський, керуючий Таврійською єпархією (ПЦУ)

Бо ж слово про хреста тим, що гинуть, то глупота, а для нас, що спасаємось, Сила Божа! Бо написано: Я погублю мудрість премудрих, а розум розумних відкину! Де мудрий? Де книжник? Де дослідувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту? Через те ж, що світ мудрістю не зрозумів Бога в мудрості Божій, то Богові вгодно було спасти віруючих через дурість проповіді. (І Кор. 1:18-21)

Цьогоріч ми, українські християни, маємо прикру нагоду досвідчити сенс хресної жертви нашого Христа Спасителя. Слова народних побожних пісень про співстраждання Христу набувають аж надто прикладного характеру. Але і цей важкий досвід покликаний для нашого духовного вдосконалення, щоби ми стали випробуваними, наче золото в горнилі. І справді ми можемо свідчити не тільки сповнення заповіді любові аж до смерті нашими захисниками – христолюбивим воїнством, але і кожен з нас може ставати не просто театральним глядачем чи актором хресної дороги з бутафорним хрестом, як це мало місце минулими роками чи навіть десятиліттями. Ми можемо помітити справжність віри, справжність переконань і цінностей, справжність намірів допомоги у досягненні спільної перемоги над ворогом, а чи тільки бутафорію такої діяльності, як це має місце в театральних постановках.

Місяць активної фази московитської навали на українські цінності, що є загальнолюдськими, на українську культуру, українську мову, українську Церкву виявляє справжність переконань у діях людей. Більшість цього часу ми перебуваємо у Великому пості, промовляючи молитву Єфрема Сиріна про духа терпеливості, про неосудження брата свого, що є квітнесенцією посту. Однак чи справді, чи у всіх контекстах ми дотримуємося цієї настанови? Ми готові мірятися патріотизмом за ознакою евакуації чи залишення в окупації, готові помагати далеким, але не найближчим, готові миритися з ворогом, але не примирится з ближніми, готові допомагати біженцям мирянам, але не помічати духовенства, готові допомагати військовим і не зауважувати тероборони, готові допомагати своїм місцевим активістам, але ігнорувати потреби справжнього фронту. Ми можемо спокійно спостерігати світлини цивільних, спорадичних волонтерів, що перебувають у глибокому тилу, але хизуються наявністю бронежидетів та касок, в той час, як на передовій цього спорядження і далі ще не вистачає. Ми надто часто забуваємо історію, навіть новітню, особливо у її залежності незалежності держави від незалежності Церкви. Адже у 1989 році саме відродження автокефалії Православної Церкви – третє у ХХ столітті –стало передвісником відродження незалежності України у 1991 році. Чому ж сьогодні ми сором’язливо толеруємо ідеологічну контору московитського вторгнення – псевдорелігійну організацію рпц в Україні? Невже за цілий місяць не було часу в жодного їх архиєрея написати статутну вимогу про скликання архиєрейського собору і осудження гріха масового вбивства, геноциду українського народу кремлівськими бандитами-сатаністами, в тому числі псеквдопіатріархом Кирилом? В такому випадку всі вони є співучасниками цього важкого гріха, що кличе про помсту до Бога і за канонами Церкви не можуть звершувати богослужінь, не те що управляти народом Божим. Тому нашим християнським обов’язком стає захист святинь від блюзнірського їх опоганення лукавими служителями-вбивцями.

Бог не в силі, а в правді – свідчить народна мудрість. Тому і молитви в часі війни повторюють ту саму думку: якщо ми вірні Богові, то Бог воюватиме за нас і переможе безбожного ворога.

То ж будьмо мудрими, каймось у наших гріхах – особливо у тих модних публічних сквернослів’ях – і принесімо добрі діла у спільну скарбничку перемоги, як покуту за гріхи народу; віддаваймо славу Христу розіп’ятому, щоб разом з Ним – Переможцем смерті і тління – увійти у радість воскресіння; вдаваймось під Покров Його Матері Пресвятої Богородиці – Непереможної Воєводи, що в успінні світу не залишила!

Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закона Христового. Коли бо хто думає, що він щось, бувши ніщо, сам себе той обманює. (Гал. 6:2)

Таким чином несімо відважно свій хрест, допомагаймо один одному підніматись на Голгофу нашого спасіння – особистого і народного, щоби разом з воскресінням Христовим – святкуванням перемоги над смертю – святкувати і воскресіння нашого народу, держави і Церкви – перемоги над зухвалим ворогом роду людського і улюбленої нами України!

Хресту Твоєму поклоняємось, Владико; і святеє воскресіння Твоє славимо!

З вірою та молитвою,

† Борис (Харко), єпископ Херсонський і Каховський, керуючий Таврійською єпархією ПЦУ

Мир Вам у Господі!

Таке давнє біблійне вітання виражає сьогоднішні прагнення України і всього цивілізованого світу.

Все ж мотивовані захисники зі зброєю військовою, а чи цивілізаційною – Слова, моралі, культури, мови – прагнуть справедливого миру після перемоги над безбожною ордою; прагнуть, просять Бога, і змагають за Торжество Правди.

Минулоріч один священник, заперечуючи ідею спільної молитви за Україну в неділю Торжества Православ’я, запитував публічно у своїх роздумах – яке торжество і чого ми святкуємо.

Нині, після понад двох тижнів активної війни московитів з Україною і всім цивілізованим світом, ми побачили за потоком новин, способом поведінки, моральні імперативи, що спонукають до вибору поміж добром і злом, спонукають до справжності поведінки, спонукають до практичної декларації своєї віри.

В умовах ракетних обстрілів народжують дітей – наше майбутнє, поєднують серця, вінчаючись та просячи Божого благословення. Водночас не чути ще так недавніх протестів про право на аборти – легалізоване вбивство ненароджених людей, право на евтаназію – узаконення вбивства немічних, право на гендерний вибір та нетрадиційну орієнтацію. Всі оті несправжні права, що прикривали важкі гріхи, раптом забулися перед обличчям реальної смерті. Розрадою в умовах жорстокої війни стають тільки справжні цінності – сім’я, нове життя, взаємопідтримка, солідарність, що виявляють культуру життя, а не смерті, культуру та цивілізацію любові Бога і ближніх, а не ненависті. Вояки не сперечаються про природу ікони, бо ж досвідчують благодатну дію Бога і Його святих. І це рецепція науки Церкви народом Божим.

Нам, як народові Божому, потрібно втримати цю моральну висоту, щоби заручитися подальшою підтримкою Всемогутнього Бога, Його Пречистої Матері, святих землі української і всіх святих, не потураючи лихослів’ю, що заполонило рекламні щити, і тоді ми і надалі зможемо досвідчувати чудесні явища Божого благовоління до нас, грішних, до нашого багатостраждального народу, автокефальної Православної Церкви, незалежної України, рідної і єдиної державної мови, української культури, науки та цивілізації. Тільки за тих кільканадцять днів ми маємо незаперечні акти того, як Бог вореться за нас – чи то на Волині, коли вітром зніс ворожий десант до окупанта, чи то в Одесі, піднявши шторм проти ворога, чи то в Миколаєві, коли не розриваються снаряди ворожої артилерії, чи то відбираючи розум ворогові, котрий воює часто зі своїми ж підрозділами. Бо те, що неможливо людині – можливо для Бога.

Адже сила Божа проявляється в немочі, – нагадує нам апостол Павло. Бог осміяним бути не може – бо що людина сіє, те і пожне!

Сіймо діла віри і любові, виявляючи героїзм у захисті всього рідного та рішучість у встановленні істини та справедливості, покаранні безбожних зухвальців, бо наша боротьба, за нагадуванням апостола Павла, проти духів злоби піднебесних, проти світоправителів віку цього.

Хай Всемилостивий Господь, Котрий рали нас постраждав і воскрес, за молитвами Непереможної Воєводи – Богородиці, дарує нам перемогу і справедливий мир, піднявши нас від гріха і тління до миру і благодаті!

З нами Бог, розумійте народи, і покоряйтеся, бо з нами Бог!

З молитвою та благословенням,

+ БОРИС, благодаттю Божою єпископ Херсонський і Каховський, керуючий Таврійською єпархією