- Більшість людей не знають, що вони бачать і чують, але роблять це, тому що «так воно робиться». Інші швидко заявлятимуть, що вони обізнані, вони, звичайно, знатимуть це неправильно та з ніг на голову, а деякі треті особи, на жаль, небагато, будуть «вивчати». Звичайно, відвідувачі церкви не єдині.

- Значна частина співаків не знає, що вони співають. Їх легше зрозуміти під час читання, де інтонації такі, щоб плакати, а звук більше схожий на суахілі, ніж на давньогрецьку.

- Звичайно, у нас також є нове покоління священнослужителів, яким також важко зрозуміти послання, яке вони мають передати. Моментом істини для них є читання Євангелія. А хто зрозумів, той зрозумів! Для цих людей Чистий четвер – це їхня особиста Голгофа.

Містичні літургійні зібрання якимось чином перетворюються на погане виконання незрозумілого «сценарію», якого ніхто не розуміє. Як і фільми блаженного Ангелопулоса, чиє послання досягло дуже конкретної аудиторії.

Звичайно, Божественна Літургія, Таємниці і всі богослужіння можуть і не бути сценаріями, але в них є щось спільне. Вони побудовані таким чином, що повідомлення транслюються. Протягом століть Церква знаходила способи для людей, які беруть участь у її ритуалах, вчитися, брати участь і розуміти.

Інакше кажучи, священнослужителі не виконують жодної «хореографії» кожним своїм рухом, і псалми не є якимось «репертуаром». Очевидно, можна сказати, що в деяких ритуалах є драматичні елементи, але в нашому випадку запитувана «вистава» значно відрізняється від, скажімо, світської драми. Тут усе щось значить. Все на щось вказує. Все щось символізує.

Це як опера. Якщо ви знаєте італійську або якщо ви читали діалоги і знаєте сюжет, ви все зрозумієте. Ви будете брати участь. Якщо ні, ви просто слухатимете приємну музику, милуватиметесь гучними горлянками… але це все. Як зайшов, так і вийде.

Коротше кажучи, Церква перших століть, у часи, коли слово комунікація, як ми його вживаємо сьогодні, було абсолютно невідоме, знайшла спосіб передавати свої послання. І насправді, незважаючи на труднощі, вона робить це просто, ясно і насамперед зрозуміло.

Якщо залишити ритуал і перейти до дидактики, то також побачимо, що був і наслідок. Отці Церкви тлумачили події, спираючись на знання та науковий прогрес свого часу.

Свого часу, наприклад, Буття вважалося церковниками, а через них і людьми, одкровенням справжнього способу створення світу. Але коли наукові знання почали відкривати речі, які в часи певності були невідомі людству, Церква зрозуміла, і тепер усі кажуть, що Буття – це алегоричний розділ.

Є багато речей, які були прийняті Церквою на основі наукових знань різних часів, і багато іншого, що було включено в її вчення на основі суспільних уявлень.

Наприклад, часи, коли розлучена жінка не могла навіть ходити по вулиці, тому що в очах суспільства це було стигматизацією, говорити про другий чи третій шлюб було безглуздим.

Але коли суспільство подолало ці закріплення, Церква не тільки обговорила це, але й унормувала це, точніше, оцерковила. Сьогодні у нас приймається другий і третій шлюб.

У ті часи, коли самогубства були рідкістю, а самогубство також було формою стигматизації для сім’ї самогубця, нікому б не спало на думку поставити під сумнів заповідь «не ховай» самогубця. Але часи пройшли і самогубців ховають. Тут, звичайно, мандат не змінився, але прийшла ікономія. Проте, знову ж таки, тиск на Церкву є соціальним.

Поговоримо про дошлюбні стосунки? Давайте подивимось. Як довго Церква могла спокійно спати, коли заповідь дотримувалася? Поки аркуш не скасують… У ті десятиліття, коли суспільство почало дивитися на це питання інакше, Церква почала не спати. І коли, нарешті, для суспільства питання життя і смерті перестало бути актуальним, правило було, скажімо так, «забута».

Те ж саме відбувається з кремацією померлих і з тисячею двома іншими питаннями.

Є нескінченна кількість прикладів коригувальних дій, вжитих Церквою в гармонії з наукою та соціальними змінами.

Сьогодні питання, яке почало турбувати Церкву, це нові форми співжиття і нова форма сім’ї. Пройшли ті часи, коли батько силоміць видавав свого сина чи дочку-гея заміж, щоб припинити плітки в околицях. Суспільство бачить речі по-іншому, і тиск знову почав обертатися в бік Церкви.

Звісно, тому що суспільство не закінчилося, якщо воно приймає, що воно приймає, як воно це приймає… все ж Церква має простір для маневру. Я не знаю, коли це станеться, що б там не сталося, і куди приведе суспільство, але щось мені підказує, що тоді Церква по-іншому сприйматиме це.

Ми всі бачили цю точну дискусію між церквою та суспільством, цю плутанину думок і теорій, що відбувалася на наших очах під час Хрещення у Вульягмені. Хтось не хотів хрестити дітей, а хтось – хрестити, але не немовлят. Інші казали без Владики, а інші без опікунів. Без фотографій найбільш «практичні» виступали, а інші задавалися питанням «а це сім’я?». Інші сказали: «Браво отець, що наважився це зробити».

На адміністративному рівні… мета полягала в тому, щоб не опинитися на «гачку».

Багато хто звинувачував у цій бурі Церкву. Але тільки церква так думає? Наша спільнота; Чи всі ми маємо однакову думку з цього приводу? Чи може те, що пережила Церква, було мікрофотографіями того, що відбувається в суспільстві? Про розмови, які ми ведемо у вітальні на вечірках і зустрічах?

Я почав писати вам про незрозумілі ритуали і мертві традиції, щоб дійти до теми, яку ми обговорюємо і будемо обговорювати ще роки, тому що я думаю, що ті з нас, хто займається церковними справами, упускають загальну картину. і щоб нагадати всім нам, що Церква є живим організмом. І, як кожна така організація, вона зобов’язана маневрувати, але, перш за все, розвиватися.

На жаль, як людські суспільства, ми працюємо набагато швидше, ніж у попередні часи, можливо, навіть швидше, ніж ми можемо впоратися, і нове швидко старіє. Віра в таких народах, як наш, навіть якщо ми вірили деінде, є важливою частиною нашої ідентичності та психіки. Отже, якщо в інші часи, які мали свої труднощі, ми колись потребували серйозного та істотного духовного керівництва, сьогодні ми маємо його тисячу разів.

Але щоб бути в змозі керувати, ви повинні спочатку знову знайти себе. Підніміться високо і подивіться на ландшафт, який утворився. Зрозуміти свою аудиторію та її потреби, а головне… бути уважним до всього.

Інакше ви приречені опинитися з тими, хто знає, що з ними відбувається, з тими, хто продовжує слідувати «шляхом», тому що це звичай, навіть не знаючи, чому вони ним йдуть, і з любителями «натюрморту» догматизовані «традиції» та релігії перфекціонізму, які виносять усі свої неврози та примуси через релігію, і таким чином ви напевно втратите багатьох. Тих, хто хоче бути поруч з тобою, але не може, тому що в їхніх очах ти тепер погано доглянутий пам’ятник, який лише нагадує тобі про минулу велич.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Однак описана вище модель виявилося більш теоретичною, ніж практичною. І перший удар відчули саме християни європейських демократичних країн. Це відбувалося через швидку секуляризацію суспільства, при якій ліві і неоліберальні політичні сили зробили справжній наступ на традиційні християнські конфесії, намагаючись вичавити їх у «маргінальне гетто». І, як не дивно, це відбувалося (відбувається) за допомогою повністю демократичних і законних державних інститутів.

Так, неоліберальні кола під виглядом «захисту прав особистості» домагаються видалення християнської символіки не тільки з державних, а й приватних громадських установ, заборони присутності священиків у школах і вузах, силових структурах (капелани), а в деяких країнах – навіть заборони носити натільні хрестики або іконки на роботі. Більш того, традиційні християнські цінності проголошуються неолібералами «ворожими для свободи людини», їх сповідників переслідують в законодавчому порядку [3]. Не буде перебільшення стверджувати, що сьогодні практично кожен християнин в тій чи іншій мірі відчуває на собі тягар тиску лівацької або (і) неоліберальної ідеології.

Вже багато християнських богословів і політологів заявляють про те, що у світі склалася парадоксальне положення, коли певна, відносно невелика група, паразитуючи на демократичних інститутах, нав’язує суспільству тоталітарний шлях нового, дуже небезпечного гоніння християн і руйнування їхніх традиційних цінностей. Намагається нав’язати самим християнам думку про їх меншовартість у порівнянні з іншими членами державного соціуму.

Іноді лівацькі і неоліберальні «правозахисні» організації йдуть на пряму провокацію християнській більшості своїх держав, щоб викликати агресію і показати себе «жертвами» християн-консерваторів. При цьому вони вимагають від держави, звісно за гроші платників податків, захисту своїх заходів. Але на підставі того ж «захисту прав звичайних громадян, які платять податки» … вимагають від держави брати гроші з християн за охорону храмів та богослужінь.

Парадоксально, але в Європі практично немає саме демократичної країни (члена ЄС) [4], де б за останній час не було покараних за агітацію проти тих же «прайдов ЛГБТ» або за заборону абортів. При цьому тих християн, до кого застосовувалося приховане покарання у вигляді втрати роботи, позбавлення кар’єрного зростання і т.д., через захист своїх поглядів, налічується вже десятки тисяч. Однак ми не бачимо там жодного, хто б був покараний за критику християн, за виступи проти традиційних християнських цінностей, заклику про заборону передзвонів або християнських процесій вулицями міст. Як вже зазначалося, «секуляризаційних демократія», яка старанно прихована під нейтральною вивіскою «прав людини», все більше нагадує «шлях з одностороннім рухом».

На жаль, подібна хвиля псевдодемократичних, лівацьких і неоліберальних поглядів все більше поширюється і в Україні та Білорусі. Практично немає жодної заяви традиційних конфесій, будь то «Рух за життя» або традиційні християнські цінності, реакція на політичні або культурні події та ін., що б не викликало бурхливу реакцію лівацької та (або) неоліберальної групи. «Це не справа Церкви», «нехай проповідують у церкві», «у нас світська держава» … – це лише частина найбільш характерних коментарів.

Але, дозвольте, якщо ви так боретеся за «права людини», то чому відмовляєте християнам в здійсненні своїх прав? Чому відмовляєте у праві проповідувати, поширювати свій світогляд, відмовляєте у праві вільного сповідування своєї віри? Священик приходить в армію, вуз, лікарню чи школу до своїх парафіян, він йде до тих, хто хоче і бажає його слухати. Хрест або ікона у кабінеті державного службовця (чиновника, вчителя, військового і т.д.), а тим більше натільний хрестик – це його право, якщо він не змушує до віри іншого під загрозою невиконання своїх професійних функцій у державній установі.

Ще більший «інтерес» викликають претензії лівацьких і неоліберальних кіл щодо права віруючих брати участь у політичних та соціальних процесах, а також спроба тиснути на приватних підприємців у справі встановлення власних правил.

У першому випадку, відмовляється звичайне право громадянина в його конституційному праві, бо кожен християнин, мирянин, архієрей або священик – це рівноправний громадянин держави, а Церква – рівноправний громадський інститут (об’єднання людей за конфесійне-релігійною ознакою), яка може висловлювати загальну думку віруючих, впливати на політику держави через законодавчі та виконавчі інститути.

У другому – право власника встановлювати правила і порядок «у власній хаті». Адже чомусь ніхто не протестує, коли у приватному секторі змушують християн працювати під час релігійних свят. А ось протестів через небажання приватних структур обслуговувати або брати на роботу тих же активістів ЛГБТ маємо більш ніж достатньо.

Мусимо констатувати, що більш ніж півмільярда європейських християн [5] зіткнулися з безпрецедентним наступом на свою віру та свої права через повністю демократичну законотворчу парламентську процедуру, а перенесення цієї практики на ряд пострадянських країн, перш за все Україну, Грузію та Молдову, лише питання часу.

Повстає логічне питання: як вести себе християнам при подібній антихристиянській політиці світської держави, яка стає все більш очевидною, та забезпечити захист своїх громадянських прав?

На нашу думку, вирішення проблеми лежить в площині активізації участі християн, як особистої, так і традиційних Церков, в суспільно-політичному житті. Ми повинні доносити свою позицію суспільству, політикам, співпрацювати з політичними партіями, які, на демократичній основі, відстоюють присутність християнських принципів у життя та розбудові держави. І, природно, активно використовувати демократичні інститути у справі захисту прав християн. Якщо ж ми будемо продовжувати мовчати і (або) ховати голову в пісок, держава буде чути тільки голос антихристиянських угруповань ліваків та неолібералиів, старанно прихований в обгортку «правозахисних ініціатив».

У той же час, не можна замовчувати і «іншу сторону медалі», коли, особливо в країнах колишнього «соціалістичного табору», деякі християнські конфесії, замість проповідницької і просвітницької діяльності, намагаються доводити свою правоту через залучення державних інститутів примусу, а саме у формі заборони. Маємо вже чимало прикладів, коли християнські Церкви намагаються «вибити» у держави заборону явищ, які їм не подобаються.

На перший погляд, Церкви домагаються дуже хороших речей. Наприклад, заборони абортів або обмеження на виробництво і продаж алкоголю. Але «диявол криється в деталях», бо державна заборону сама по собі ніколи не приносив плодів. Ті ж аборти або алкоголізм – результат секуляризації суспільства, відкидання традиційних християнських цінностей, моральності, коли у вихованні дітей, у тому числі й на державному рівні, переважає егоцентризм, бездумне задоволення власних бажань, легковажне відношення до створення сім’ї і т.д.

Ми, перш за все священики традиційних конфесій, прекрасно розуміємо, що державна заборона – це не зцілення хвороби, а приховування її під красивими словами і статистикою. Але «віра без діл мертва», тому потрібно виходити з затишного гетто власного храму і піти з Євангелієм. Можливо, що і заборони тоді будуть непотрібні, бо казав Христос «стукайте, і відчинять вам … Бо кожен, хто просить одержує, хто шукає знаходить, а хто стукає відчинять» (Лк. 11:9-10).

Ще більш безглуздо виглядає, коли будь-яка Церква намагається на державному рівні заборонити якийсь фільм, п’єсу, виставку, книгу. Маємо зрозуміти, що такими справами не тільки робиться додаткова безкоштовна реклама, а й показуєтеся своя слабкість і нездатність впливати на громадську думку. Втім, світ змінився, держави стали світськими, тому навчимося, як мінімум, поважати права інших. Ну і пам’ятаємо, що товар виробляється доти, поки це економічно вигідно.

Ми живемо в дуже складний час, коли сучасне суспільство, технології, постійно знаходяться у стані руху, ставлячи перед християнами все нові і нові виклики. Більшість держав вже не тільки не надають допомоги традиційним християнським конфесіям, християнській моральності, як це було ще в кінці XIX – початку XX ст., Але, у більшості випадків, допомагають їх руйнуванню. У подібних умовах особливо важлива особиста проповідь кожного християнина, які повинні не закриватися у затишних гетто, а нав’язати діалог з державою, розпочати активну роботу з політиками, а також активну проповідь християнської віри і цінностей серед населення своєї країни.

Примітки:

1. Під визначення «світська держава» не підпадають країни, у першу чергу соціалістичні, де атеїзм був введений у статус державної політики, а все релігійне переслідувалося і контролювалося відповідними органами.

2. Безумовно, держава залишає за собою контролюючи функції по присутності конфесій у державних установах, оподаткування та ін. Також держава запобігає появи деструктивних або тоталітарних сект, які можуть завдати шкоди здоров’ю і безпеці особистості або (і) суспільству.

3. Найбільш відомий факт – це переслідування ЛГБТ спільнотою приватних підприємців, що відмовляються обслуговувати їх «весілля», а також архієреїв, священиків і віруючих, які виступають проти одностатевих «шлюбів» і т.зв. «гендерної теорії».

4. Такий стан і у деяких пост-радянських країнах – Україні. Молдові, Грузії.

5. Status of Global Mission 2011, in Context of 20th and 21st Centuries / http://www.alem-mar.org/dlds/StatusOfGlobalMission.pdf

прот. Сергій Горбик

Авторський переклад українською мовою для сайту «Київське Православ’я»

Першоджерело: https://krynica.info/be/