Якщо ми говоримо про жертвопринесення полонених, то аналогії тут просто немає, тому що Жертва Христа була цілком добровільною. Але якщо мова йде про добровільні жертви – хоча ці теж бували у язичників – то тут варто поговорити докладніше.

У п’єсі африканського драматурга Вола Соїнкі «Смерть і королівська стайня» африканець на ім’я Елесін повинен принести себе у жертву, щоб, згідно з місцевими віруваннями, відвернути біду від свого племені. Британський колоніальний чиновник намагається відмовити його, але Елесін відповідає, що коли він навчався в Лондоні, він бачив, як капітан корабля пожертвував своїм життям заради порятунку пасажирів, і його прославляли як героя. Значить, і британці розуміють, що віддати життя за інших – гідна справа!

Елесін помиляється не в тому, що померти заради порятунку ближніх – гідна справа. Просто ця жертва у даному випадку не потрібна, місцеві вірування просто помилкові. Тому ми можемо засуджувати у язичників ці помилкові вірування, але ніяк не саме уявлення про добровільну жертву, яка спасає інших

Але це уявлення про розлюченого Бога, який все ніяк не заспокоїться і збирається вкинути грішників у пекло, поки не віддасть на страшну смерть Свого Сина – хіба воно не безглуздо і не огидно?

Звичайно, безглуздо і огидно. Бо це карикатура. Безглуздо було б представляти Бога в вигляді сильно роздратованої людини, яка шукає, на кого б зірвати зло і, зірвавши, трошки заспокоюється. Наш гнів – це бурхлива і, найчастіше, неадекватна емоційна реакція проти того, що нас дратує. Нам часто доводиться шкодувати про слова або вчинки, до яких нас довів гнів. Як говорить апостол, «гнів людський не чинить правди Божої» (Як 1:20) Коли ми гніваємось, ми бажаємо завдати шкоди іншим людям, змусити їх страждати, може бути, навіть хочемо їх знищити.

Приписувати все це Богу було б безглуздо. Бог ніколи не бажав, не бажає і не може бажати зла і шкоди своєму творінню. Сама Спокута є прояв Божої любові до грішників.

Але якщо Бог любить грішників, чому б Йому просто не пробачити їх гріхи, без будь-якої спокутної жертви? Ми ж, люди, можемо прощати наших кривдників, не вимагаючи компенсації.

Під «прощенням» ми можемо мати на увазі дві різні речі. По-перше, ми можемо говорити про відмову від ненависті і ворожнечі по відношенню до наших кривдників. Ось ми кип’ятилися, будували плани страшної помсти, смакували у своїх мріях, як змусимо наших ворогів поплатитися, а потім охололі та вирішили не мстити. У цьому сенсі Богу не було потреби нас прощати – Він ніколи не мав і не має ворожнечі та ненависті до Свого творіння.

По-друге, про скасування вироку, як ми б сказали сьогодні, «амністії». Суддя виносить справедливий вирок не тому, що він живить ненависть до підсудного або кип’ятиться від гніву, якби це було так, сам вирок був би несправедливим. Він виносить його з метою відновлення справедливості. Як каже Писання, «правого нехай виправдають, а несправедливого осудять» (Втор. 25:1).

Більшість з нас не є суддями, і обов’язок підтримувати справедливість на нас не лежить. А якби лежав, ми б просто не могли б взяти і скасувати законний вирок просто тому, що злочинець викликав нашу симпатію. У цьому випадку ми б опинилися корумпованими суддями.

Бог не вчинить як корумпований суддя – Він є Суддя справедливий. Ми можемо бути позбавлені від засудження тільки таким шляхом, який був би відповідний Його праведності.

Щоб зрозуміти це, згадаємо інше питання, яке часто ставлять: християни кажуть, що будь-які люди, в тому числі найжахливіші злодії можуть увійти в рай, якщо вони покаються і увірують у Христа. Але чи не буде жахливою несправедливістю, що лиходії, які принесли багато зла та горя, будуть виправдані і прийняті Богом? Буде, але не тільки по відношенню до лиходіїв, яких нам легко порахувати лиходіями, – як і будь-якого грішника. Бог не може ні виправдати, ні прийняти, ні проігнорувати гріх.

Тому, хоча Бог любить і завжди любив нас, гріх повинен бути спокутуваний.

Але який сенс в тому, щоб віддавати невинного смерті за гріхи винних? Хіба це, само по собі, не кричуща несправедливість?

Звичайно, було б несправедливо, якби Івана оштрафували за проступок, який зробив Петро. Ось якщо Іван добровільно виплачує штраф за Петра – в цьому немає несправедливості, це акт милості.

Наведу приклад, який я прочитав в одному з коментарів на послання до Римлян. Ця історія, яку розповів офіцер, який у позаминулому столітті служив на Кавказі. В одному селищі почався голод. Виявилося, що хтось краде їжу з загальних запасів. Місцевий князь оголосив, що злодій, коли попадеться, отримає п’ятдесят батогів. Злодій попався – це виявилася стара мати князя.

Якби князь відмовився виконати свій наказ, він назавжди втратив би повагу односельців, як людина упереджена, несправедлива і невірна своєму слову; всякий порядок у селі б звалився. Але він, зрозуміло, не бажав піддати бичуванню рідну матір.

Тоді він знайшов вихід – так, вона повинна отримати свої п’ятдесят батогів. Але він як син може закрити її своїм тілом. Так він і зробив – п’ятдесят батогів припали на нього.

Інший приклад. Чоловік бере в дружини жінку з величезними боргами. Хоча він їх не робив, йому доведеться їх виплачувати – тому що він визнав її своєю і, отже, її борги – своїми.

В акті Спокути Христос добровільно визнає винних і зіпсованих, засуджених, знедолених та проклятих грішників Своїми – і їх засудження, відкидання і прокляття Своїми.

Як говорить апостол Павло, «Христос відкупив нас від прокляття Закону, ставши прокляттям за нас – бо написано: Проклятий усякий, хто висить на дереві» (Гал 3:13).

Христос вмирає смертю проклятого на Хресті і в цій смерті повністю відбувається осуд нашого гріха; цією смертю він повністю вичерпаний і нам придбано повне прощення.

Як кажуть святий Максим Сповідник, «невинний і безгрішний Він заплатив за людей весь борг наче Сам був винен, повернувши їх до благодаті Царства і віддавши Себе Самого у викуп та спокутування за нас» (Містагогія, 8).

Чому говорять про клопотання Христа за нас? Хіба Бог Отець не любить людей, Його доводиться просити?

Дійсно, апостол говорить про те, що Христос заступається за нас і тому ми можемо бути впевнені, що позбавлені засудження.

«Хто буде звинувачувати вибраних Божих? Бог виправдовує [їх]. Хто засуджує? Христос Ісус помер, але й воскрес, Він праворуч Бога, і Він і заступається за нас» (Рим 8:33, 34).

Мета цього клопотання не в тому, щоб «пом’якшити» Бога, який завжди і незмінно любить все своє творіння і людей особливо, і не в тому, щоб «нагадати» Йому про нашу справу (що було б зайвим, бо Він володіє всевіданням), але в тому, щоб дарувати грішникам мир, прощення, спілкування з Богом і всі блага спасіння так, щоб це було по праведності Божій.

Ми всіх цих благ жодним чином не заслужили. Але їх для нас заслужив Христос. Ми не заслужили увійти в рай – але Христос заслужив увести в рай всіх, хто належить Йому.

Сергій Худієв

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Давайте ненадовго затримаємося у Святій Гробниці Господа нашого. Два уривки з Нового Завіту допоможуть нам осмислити значення Великої суботи. Перший уривок дає нам євангеліст Лука: «Жінки, які прийшли з Ісусом з Галілеї, і бачили гріб, і як покладено було тіло Його. Повернувшись, вони наготували пахощі та миро і в суботу нічого не робили, за заповіддю» (Лк. 23:55-56). У житті кожного учня Ісуса буває час, коли здається, що Учитель віддалився або Його взагалі немає серед людей. Лежить у труні. Галілейські жінки вказують нам, як повинно вести себе ми у такі моменти: вони бачили Гробницю, вони знали, де знаходиться Ісус. Так повинні і ми, навіть тоді, коли здається, що Ісус не відповідає, навіть якщо Він залишається невидимим, не сумніватися, що Він поруч. Наш погляд повинен бути звернений якщо не на Нього, то хоча б в Його бік. Жінки не опускають руки. Вони не говорять: «Вже пізно, тепер нічого не можна зробити». Вони приготували пахощі, щоб помазати Його Тіло. Вони продовжували віддавати Йому почесті навіть тоді, коли Його Тіло розлучилося з Душею. Подібним чином і для нас, в пору, коли нам здається, що Ісус мовчить і ховається, Він повинен залишатися в центрі нашого поклоніння. Давайте спільно готувати миро – миро любові і благих діянь, щоб прямо зараз віддати честь Невидимому Другу, який ще стане знаний нам, бо ми твердо знаємо, що це обов’язково станеться. Жінки готуються до Миропомазання Господа спокійно, дотримуючись суботи як дня відпочинку. Відрізок часу, коли Ісус знаходиться в Гробниці, є таємним, потаємним моментом в нашому житті поруч з Ним – це час великого очікування і безмовності. Велика субота є торжеством Його таємних друзів, яких не знають люди, але які й самі не побажали бути відомими нікому, крім Самого Спасителя.

Благодать Преблагословенної суботи звернена на велику подію Недільного ранку, на силу і радість Воскресіння. Але цю благодать ми маємо всіляко зберігати: саме ці зовнішні приготування до Великодня заважають багатьом віруючим перебувати в умиротворенні й мовчанні.

Давайте ще раз прочитаємо слова апостола Павла до Римлян: «Отже, ми поховані з Ним хрещенням у смерть … Так i ви вважайте себе мертвими для гріха, живими ж для Бога у Христi Iсусi, Господі нашому» (Рим. 6:4,11). Якби я міг переконатися в тому, що помру з Христом і буду похований з Ним, у моєму духовному житті все стало б набагато простіше і легше. На кожну спокусу, на все, що відволікало б мене одним тільки: «усе марно», я відразу відгукувався б: «Що мені це? Я помер. Я в Гробниці мого Вчителя». Замість того щоб сперечатися і боротися з життям, я розташувався б по ту сторону (зрозуміло, йдеться про гріховні бажанні), і, будучи мертвим для світу гріха, я б жив далі, неухильно «у Христі». Йдеться про поняття «співпоховання» з моїм Господом, поняттям в будь-яких умовах плідним і ясним.

Лев Жилле

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»