Цей болісний стан викликав уповільнення в культурному розвитку сербів, в тому числі – і в музиці. Результатом цього є дуже мала кількість даних про розвиток церковного співу. Сьогодні дослідження про історію Сербії в період XIV, – XVIII в ст.ст. майже повністю ґрунтується на різних джерелах.

Відомо, що на початку турецького панування влада на Балканах виникала спочатку досить повільно і досить толерантно ставилася до дрібним феодалів і представників Сербської Православної Церкви. «Більш того, деякі священики отримували охоронні грамоти та переваги, а деякі монастирі, такі як Милешова, Раваниця і Масаса вільно користувалися всіма своїми маєтками, маючи лише обов’язок озброїти і надіслати кілька вершників на султанський двір» (С. Петковић, Српско сликарство на подручју Пећке патријаршије 1557-1614).

Проте, вже в ХV столітті вищезгадані переваги втрачаються. Генуєзець Маревино у своїх подорожніх нотатках зауважує, що турками священики і монахи були убиті або позбавлені влади і впливу в країні, що робить їх «забороненими і нещасними». Церкви та монастирі були розграбовані, а частина церков перетворені в мечеті. Християни залишалися з маленькою чисельністю церков з дзвонами, та й в них повинні були дзвонити «тихим голосом».

З того часу, в церковну практику вводяться т.зв. клепали, дерев’яні плити в які били молотком. Клепали в церквах перейняли функції дзвонів, які були вкрадені або заборонені. Сьогодні, клепали використовуються тільки в певні дні Великого посту замість дзвонів.

Німецький духівник Стефан Герлах в своїх замітках від 1573 згадує про існування тільки однієї сербської церкви в Белграді, в честь Архангела Михаїла. Також, він ділиться враженнями про народ в церкві: «багато хто з них розуміють, що говорить священик під час служби» і «деякі з них знають Отче наш і Вірую». Герлах ще згадує постійну школу в монастирях Хопова і Святого Миколая, де вчать читати і писати. Однак, невідомо: чи вчили в цих школах і церковного співу. Відомо, що в той час монастирських шкіл в Сербії було небагато, що призвело до малої кількості освічених священиків і ченців. Стефан Герлаї, записи якого є цінним джерелом інформації про церковний спів того часу, згадує монастир св. Димитрія в Білій Паланці (відомий як Дивлянський монастир), в якому разом з читанням і написанням, вчили і церковного співу.

У Сербії ХVІ століття виникло два центри з інтенсивним церковним життям. Одним з них був монастир Хиландар на Святій Горі Афон, в якому розвивався церковний спів на підставі візантійської традиції, другий виник у Воєводині, про що свідчать згадані замітки Герлаха.

Цінна бібліотека монастиря Хиландар має близько 150 рукописів, на грецькій, греко – слов’янській та слов’янській традиційно візантійській нотації. Повага до традиції знаходить своє відображення у формуванні церковного співу, якій був створений на підставі навумського грецького запису старої традиції (ХІІ і XIV ст.ст.). У більш пізніх мелодіях бачимо схожість з болгарським та київським церковним співом.

Складний стан у зв’язку з відсутністю релігійної літератури й освіченого духовенства, і для припинення асиміляції православних сербів, яку посилено проводила Австрія, змусила в XVIII в. митрополита Мойсея Петровича звернутися до православних Русі і Греції за допомогою. До того часу культ сербських святих підтримувався усним переказом. Видання сербських церковних книг церковнослов’янською мовою сербської традиції було невеликим. Сербські книги з Пам’ятями сербським святим і визначенням гласу, яким потрібно співати, були вперше надруковані в 1761 році. Поступово руський варіант церковнослов’янської тексту, незважаючи на опір прихильників сербської редакції, видавив сербську редакцію церковнослов’янської мови та зробився, від 1713, богослужбовою мовою Сербської Православної Церкви.

Митрополит Мойсей в 1721 році засновує і грецьку школу церковного співу. І, незважаючи на те, що серби не знали грецьку мову, грецький церковний спів поширився і підштовхнув розвиток саме сербського церковного співу.

В 1726 році в Сремську Каравицю прибув перший русинський викладач Максим Суворов, який відкриває школу. У цій школі вчителями працювали русини і українці. Цим розпочався вплив українського та русинського церковного співу на сербський.

У фрушкагорському монастирі ченці з середини XVIII в. знали сербські, грецькі, київські та російські пісні. Вважається, що «сербська адаптація» грецьких наспівів, у комбінуванні з київськими зразками, створила новий сербський церковний спів.

Цей «перероблений» первинний спів, переданий з вуст в уста, з терпінням і труднощами, вперше записав Корнеліус Станкавич.

Броніслава Зориця

Переклад з сербської мови «Київське Православ’я»

У старозавітному храмі співали левіти, які були поділені на два хори. Колись співали цілі псалми, а тепер лиш вибрані стихи. Принцип співу антифонів здавна застосовували у практиці Східних Церков. Ввів їх до християнського богослужіння, на лутургії, перший Антіохійський єпископом святий Ігнатій Богоносець (+ 107). За древніми переказами, цей святий був серед дітей, яких Ісус благословляв: «Пустіть дітей, нехай ідуть до Мене; не бороніть їм: таких бо Царство Боже» (Лк. 18,16). Зазвичай у антифонному співі чергувалося звучання чоловічого та дитячого хорів. Тобто вони виконуються хором у формі діалогу. Антифони, як стверджував Ігнатій Антиохійський, відтворюють спів янголів на славу Божу. Тому і Він увів цей вид співу у богослужіння. Святий Ігнатій ввів ці антифонні співи у християнство під дією Божого обявлення, в якому йому зявились ангели, які співали поперемінно, прославляючи і звеличуючи Бога. За добрим прикладом святого Ігнатія пішов і святий Василій Великий, що впровадив такий спів у Кесарії Кападокійській, як і святий Іван Золотоустий поспішив це зробити в Царгороді. Святий Амвросій Медіоланський, подивившись на своїх братів на Сході, впровадив антифонний спів у Західній Церкві. З того часу почали використовуватись в літургії.

Насправді, антифони — це поєднання двох Завітів. Вірші із Старого перемежовуються з віршами з Нового Заповіту. А все задля того, щоб поєднати через віки приготування приходу Божого Сина, що гуртує усіх в одну Христову Церкву. Спочатку співається рядок із Старого Завіту, а тоді — з Нового, немов вказуючи, що те, що пророки голосили в Старому Завіті, вже звершилося в Новому. Вони складені так, що новозавітні рядки закінчуються послідовно піснями «Молитвами Богородиці, Спасе, спаси нас», «Молитвами святих Твоїх…», «Спаси нас, Сину Божий…», в яких призиваємо Божу Матір, щоб була нашою заступницею, просимо також заступництва святих перед Христом Богом, і про милосердя самого Спасителя Господа Бога нашого.

Антифонів в літургії є три, в честь Пресвятої Тройці, як цього навчає Симеон Солунський: «хор співаючи антифони, являє собою лик пророків, тому і розділяють їх на три частини, в честь Пресвятої Тройці. Перший антифон — прослава Бога, заклик, щоб усі народи славили Його. Другий антифон — віддати Богові належні честь і поклін.  Третій антифон — поклоніння Богові. Бо після цього антифону є вхід з Євангелієм, яке є символом Христа як Бога. Загальний мотив антифонів — прослава Бога і віддання Йому належної честі. Символізуючи приготування Ісуса Христа до жертви за гріхи народу.

Антифони є різні, і поділяються на три види: повсякденні, святкові і недільні. Антифони, які ми співаємо сьогодні, ввійшли у вжиток щойно в X ст. Співали їх по дорозі до храму, а літургія починалася теперішнім Малим Входом. Антифони зображальні — із псалмів 102, 145 і Блаженних. Антифони повсякденні — складаються із псалмів 9, 92 і 94 та співаються замість Блаженних і зображальних псалмів у певні дні, які подані типиконом. Святкові антифони — співаються в двунадесяті свята. Святкові антифони літургії складені з віршів різних псалмів, відповідно до змісту свята. Ці вірші псалмів чергуються або з особливими приспівами, «Молитвами Богородиці» і «Спаси нас, Сину Божий», або з тропарем самого свята.

Але, крім звичайної традиції, є й грецька традиція співу антифонів, зокрема Святої Гори Афон. На цій горі найбільш шанованим святим складені святкові антифони подібно двунадесятим святам. У цієї традиції третій антифон є святковим, що складається теж із віршів вибраних псалмів, та тропаря певному святому з тропарем, а два перших – повсякденні.

Хоча, як я вже відзначив вище, сьогодні подібна традиція не є властивою для православного богослужіння, але на мій погляд, не з’явилася на пустим місці.

Так, вже відомо, що, крім загально відомих особливостей святкової літургії (прокимен, тропар, кондак і т.д.), у древності існували і особливі заамвонні молитви на певні свята та дні богослужбового року. Ці молитви були описані російськими та закордонними науковцями ще в кінці ХІХ ст., а сьогодні вже входять у богослужіння шерегу Православних Церков. Все це дає нам підставу думати, що, в певний період розвитку літургії свтт. Василя Великого та Іоана Золотоустого, в корпусі варіантів існували і окремі святкові антифони. Загалом, таку гіпотезу (про можливість існування святкових антифонів на широке коло свят літургійного року) не відмовляють і відомі православні дослідники. Так, архімандрит Кипріан (Керн) у своєї відомої книзі «Литургика. Гимнография и эортология» пише: «Святкові антифони на літургії складені з віршів різних псалмів, відповідно до змісту свята. Ці вірші псалмів чергуються або з особливими приспівами, «Молитвами Богородиці» і «Спаси нас, Сину Божий», або з тропарем самого свята». Тобто, потенційна дослідник не обмежує коло святкових антифонів тільки двунадесятими святами, а подає гіпотезу про можливість існування й інших святкових антифонів.

Таким чином, повертаючись до афонської практики співу святкових антифонів, можемо привести приклад не тільки окремих антифонів Святителю Миколаю Чудотворцю, а і мусимо відзначити наявність антифонів святам і святим, апостолам, святителям, преподобним. Звичайно, коли клірос співає таки святкові антифони, то суттєво відрізняється приспів до цих антифонів відповідно до лику та імені святого або свята.

Разом з тим, навіть у контексті дослідування афонської традиції, сьогодні окремим питанням може бути існування різних віршів 1 та 2 антифонів, про які поки немає певних відомостей. Окремі відомості, стосовно повної групи святкових антифонів, грецьких та сербських афонських монастирів носять характер локальної літургійної практики, що повстала не раніше кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.

З огляду на все вищевикладене, на мій погляд надійшов час наукового дослідження традиції святкових антифонів через вивчення древніх грецьких літургійних рукописів. Це не тільки дасть нам змогу суттєво збагатити нашу літургійну традицію, а і буде стимулом для новітньої літургійної творчості.

п. Андрій Стрельчук

 Матеріал афонських антифонів поданий із одного з монастирів ієромонахом Клеопою (Петрітіс)

Таїни Божі та прояв Його божественної слави й промислу у світі розкривають святі угодники Божі крім слова ще й іконописом, який часто називають «богослів’ям у фарбах». Богослови підносять людину до божественних істин, до Самого Бога й через церковні піснеспіви православної Церкви. Отже всі згадані вище способи богословствувати відкривають людині Бога, Його Святість, Велич і Таїни, приводять її до участі в цих Тайнах, підносячи серця віруючих, що перебувають у храмі на богослужінні, до престолу Бога Наднебесного, закликаючи утримувати наші серця на небесах: « ᾌνω σχῶμεν τὰς καρδίας».

Цей літургічний заклик співати Богові серцем (Еф. 5,19) виражає містичний досвід святих тайновидців. В ці таємничі моменти зустрічі людини з Богом почуття людини проникнуті «і радістю і смуткон одночасно». Почуття глибокого благочестя, яким проникнутий церковний спів, приводить душу в стан благоговіння та смирення. Звісно, перед Богом недолік мистецтва очевидний, однак його недоліки зникають, якщо воно поєднується з духовними достоїнствами. Навіть більше, якщо забажаєм можемо самих себе зробити псалтирем. Однак як це зробити, коли ми плотські і співаємо Богові не «скорботним та смиренним серцем» (Пс. 50), а серцем користолюбним, надмінним? Дух хоче залишити все: храмову архітектуру, красу живопису, прибраність зовнішню та самим стати храмом й псалтирем, а «плоть бажає противного духові» (Гал. 5,17). Бог є Дух, а ті, хто «живе духом» і поклоняється Йому «духом та істиною» є поклонниками, яких шукає собі Отець (Ів. 4,23-24).

Страждання та плач є уділ впалої людини на землі і ця впала людина приходить до Церкви Христової, щоб вилити Богові свої гіркі почуття, розкрити перед Ним усвідомлення свого гіркого стану. Тому велика частина літургічних текстів Православної Церкви містить зітхання Церкви про загиблого, приреченого на смерть і вічні муки грішника, який зітхає до Бога з надією помилування, спасіння. Однак це не стан безнадійності, а усвідомлення того, що ми придбані Господу Богу дорогою ціною (1 Кор. 6,20).

Саме тому усвідомлення гріховності та немочі поєднуються в серці віруючої людини з есхатологічною радістю Царства Божого, радість надії на спасіння зі скорботним відчуттям гріховного полону. Це стан, в якому перебував пророк Давид, якого собі уподобав Господь (Дії 13, 22). Серце «скорботне та смиренне» є Святою Землею, де Господь Бог заповідає співати Йому пісні. Дух Святий сповістив, що пісня Господня не може співатись «на землі чужій» (Пс.136,4). Співати Богові, тобто славити Бога, приносити Йому жертву угодну заповідано людині. Пророк і псалмопівець Давид вигукує «все, що дише, нехай хвалить Господа», призиваючи на славослів’я Господу всесвіт. Ніщо так не окрилює душу, не відриває її від землі, не позбавляє тягарів плоті, не налаштовує так до любомудрства та презріння всього житейського, як благочинний спів та витончено складена божественна пісня – каже святитель Іоан златоуст. Дійсно, духовні пісні приносять багато користі, повчають глибин Божественної мудрості, освячують, тому що їх слова очищають душу і через них Дух Святий не бариться оселитись в тих, хто співає й слухає ці пісні з великою увагою та святим почуттям любові, вдячності або скорботи. Так було, коли Давид грав на гуслях й співав, а душа царя Саула заспокоювалась і відступав від нього злий дух та приходив мир.

Якщо хто вміє так відкрито як дитина, без лицемірства, користолюбства та надмінності співати Богу, чи він в похилому віці чи в юних літах, низький голос має чи високий, в ньому не буде ніякої вини. Душа такого хориста ціломудренна, розум пильний, серце смиренне, помисли непохитні, совість чиста. Хорист святого хору Божого з такими якостями може стати поряд з самим псалмопівцем Давидом. Така жертва Богу є подібною жерві праведників Авеля, Ноя і достойна життя самих ангелів.

Святитель Іоанн Златоустий говорить, що спів як спосіб богослів’я властивий людині є образом небесного ангельського співу. «На небі славословлять ангельські воїнства, на землі люди утворюють в церквах хори, наслідуючи ангелів у їх славослів’ю. На небі серафими взивають трисвяту пісню, на землі зібрання людей приносить Богу таку ж пісню. Утворюється спільне торжество небесних та земних істот, єдина подяка, єдине захоплення, єдина радість». Уся Церква виголошує з дерзновенням: Святий, Святий, Святий Господь Саваоф… та Осанна!..

Протоієрей Миколай (Йоник),

священик храму прп. Параскеви Сербської, Чернівецько-Буковинська єпархія

Українська Православна Церква Київський Патріархат