Складається враження, що патріарх відкидає політику як діяльність Церкви та її представників, оскільки він ототожнює політику з «партійною політикою», тобто з партійно-політичною боротьбою. Таке тлумачення можна підтвердити його такими словами: «Церква наполягає на відмові від активної участі в політичній боротьбі та представлення партійних і політичних інтересів однієї частини свого народу проти іншої частини свого народу з кількох однаково важливих причин. Перша полягає в тому, що партії, як випливає з їхньої назви, є частиною цілого, а Церква представляє зібрання, всю сукупність об’єднаних Божих людей. Вона існує для того, щоб охопити та зібрати всі частини в одну спільноту вірних».

У тому ж тексті також зазначається наступне: «Водночас це не означає, що Церква не займається політикою в первісному сенсі, політикою як способом життя, турботою про спільне благо громади. Вона, безумовно, займається і зобов’язана займатися освітою, культурою та цінностями, які формували та формують ідентичність сербського народу. Але також і покращенням якості повсякденного життя, принаймні для категорій, які перебувають у групі ризику». З цього можна зробити висновок, що патріарх не відкидає участі церкви в політиці загалом, за умови, що це не партійна політика, і що така участь у політиці певним чином виражає «цілісність народу Божого», турботу «про спільне благо громади» та все, що формує «ідентичність сербського народу». Це означало б, що патріарх вважається одночасно компетентним і зобов’язаним, як глава Церкви, формулювати, а потім захищати інтереси «сербського народу».

Тут є дві основні проблеми, одна з яких є переважно теологічною, а інша — політичною.

«Народ Божий» (λαὸς θεοῦ) – це новозавітний термін (пор. 1 Петр. 2:10), і в християнській традиції він тлумачиться переважно як назва членів Церкви, синонім «нового Ізраїлю». Це стосується не якоїсь сучасної нації, ані якоїсь етнічної чи племінної групи, а Церкви, тобто спільноти віруючих. Це те, що має знати людина, яка не лише закінчила богословський факультет, а й викладала там.

Патріарх Порфирій дотримується методу тонкої маніпуляції, який вже став широко прийнятим у поп-теологічній практиці, а саме ототожнює «народ Божий» у новозавітному сенсі з «нашим народом», тобто з якоюсь етнічною групою або сучасною нацією, члени якої переважно православні (у цьому випадку з «сербами»), після чого священики називають себе виступаючими від імені цього «народу», артикулюють його інтереси, називають себе їх захищаючими тощо. Та чи інша політика тоді стає прийнятною, і ті ж «народні» пророки ставляться вище за будь-яку іншу політику, оскільки вони (за визначенням) представляють «весь народ» і найвищу форму політики.

Найголовне те, що ніхто не обирав їх на цю посаду, і ніхто не може притягнути їх до відповідальності. Якщо ви вважаєте, що краще знаєте, які інтереси переслідує «народ», то він посилатиметься на багатовікову традицію Церкви, на митру, що сидить на їхніх головах, і на різи, які їм покладені. Якщо ви вкажете, що там немає особливої логіки, вони скажуть вам, що ви переродилися, і що ви не розумієте цих «людей».

Друга проблема — політична. Якщо ми ототожнюємо «весь народ» із «сербським народом», і якщо єдина прийнятна для Церкви політика — це та, що стосується «всього сербського народу», виникають нові проблеми. По-перше, ця логіка ненавмисно призводить до «особливості», якої патріарх так намагається уникнути. Можливо, патріарх це пропустив, але в Сербії живуть й інші люди, які не ідентифікують себе як серби чи православні, і які є громадянами Сербії. Також є багато сербів, які не є православними, а є атеїстами, мусульманами, протестантами, буддистами… Якщо участь церкви, а отже, і патріарха в політиці зводиться до питань «цілого» сербського народу, то зрозуміло, що йдеться про якусь уявну цілісність, якої насправді не існує.

Навіть якби Церква існувала як відносно цілісне угруповання («православні серби»), незалежно від того, наскільки великою чи домінуючою вона була б, вона, дотримуючись цього принципу, все одно б висловлювала інтереси однієї соціальної групи. Це призвело б до того, що Церква, а точніше її представники, почнуть «займати чиюсь сторону» та стверджувати інтереси, ідентичність та благополуччя однієї групи над іншими. І це знову суперечить ідеї патріарха про те, що єдина легітимна політика, гідна Церкви (або його), стосується «всього народу».

Наступна проблема полягає в тому, що залишається незрозумілим, хто і як артикулює інтереси «сербського народу», щоб така політика була легітимною. І тут ми підходимо до ключової проблеми. Патріарх бере певну окрему річ – якусь індивідуальну (абстрактну) ідею про те, хто і що таке «сербський народ», як і куди цей народ має йти – і проголошує її загальністю, гідною його участі в такій політиці. Але не існує і не може бути жодної нейтральної, загальної та «неідеологічної» політики (навіть «технократична» політика має ідеологічну основу, хоча технократи не обов’язково це знають). Питання лише в тому, чи усвідомимо ми перспективу, з якої ми входимо в політичну сферу та діємо там, і будемо певною мірою чесними та, якщо можливо, конструктивними при цьому, чи ж будемо вдавати, що наш спосіб ведення політики є тим, що «вище» за окремі партії та інтереси, тоді як насправді він фактично являє собою утвердження однієї партії та однієї (конкретної) політики.

Водночас, не кожне відчуження однакове. Не можна порівнювати ситуацію, коли з одного боку стоїть уряд з його інституційною владою, репресивним апаратом та систематичними нападками на здоровий глузд, а з іншого — ті, хто значною мірою позбавлений інституційної влади, проте страждає від насильства.

Коли одна сторона є основною причиною різних видів насильства, і це відбувається вже понад десять років, тоді позиція «давайте всі проявимо розуміння» та «встановимо мир» не є ціннісно-нейтральною позицією.

У контексті сучасної сербської політичної сцени така позиція означає підтримку однієї сторони, а саме тієї, яка несе головну відповідальність за насильство та руйнування того «спільного блага», якому декларативно відданий патріарх.

Таким чином, Патріарх потрапляє не лише у партійну приналежність, а у поганий вид партійності – партійність на боці корумпованого та нелегітимного режиму. Він погоджується працювати саме на те, у чому звинувачує інших – партійністю, маскованою під «загальну» та «народну».

Щоб зробити парадокс ще більшим, протести, ініційовані студентами та до яких приєдналися численні інші громадяни, представляють собою соціальне «ціле» набагато більшою мірою, ніж розуміння політики патріархом. Вони відкидають партійність та ідентифікацію з будь-якою політичною партією, усвідомлюючи, що жодна із запропонованих партій не може автентично представляти їх. Саме тому важко зрозуміти опір підтримці цього широкого руху невдоволення, оскільки він не висловлює багатьох конкретних особливостей (що є його найбільшою перевагою і, водночас, найбільшим недоліком), окрім вимоги справедливості, гідності та ліквідації корумпованої, морально та інтелектуальна збанкрутілої системи. Я думаю, що це було правильно визнано групою єпископів на чолі з митрополитом Іоанікієм у їхньому «Заклику до поваги до студентів, відповідального висловлювання та звітності»

Бути на боці режиму в такій ситуації не може бути виправдане бажанням бути вище соціальних особливостей. Чи справді патріарх займав чиюсь сторону? Я думаю, що його візит до Москви під час Страсного тижня 2025 року розвіяв будь-які сумніви.

Патріарх під час зустрічі з президентом Російської Федерації Володимиром Путіним заявив, що в Сербії відбувається спроба «кольорової революції»: «У нас також цими днями відбувається революція. (…) Кольорова революція – ви це знаєте. Я сподіваюся, що ми подолаємо цю спокусу, як ви сказали. Бо ми знаємо і відчуваємо, що центри влади на Заході не хочуть, щоб розвивалася ідентичність сербського народу та його культура».

«Кольорова революція» зазвичай стосується незаконної та неозброєної зміни або спроби зміни існуючого режиму під керівництвом або великим впливом інших країн та за рахунок урядів чи корпорацій цих країн. Якщо патріарх розуміє термін «кольорова революція» саме так, то це означатиме, що він вважає, що студентами та громадянами, які протестують, маніпулюють якісь інші центри влади, щоб, скидаючи режим, вони фактично скидали державу та загальний інтерес (приблизно така формула прорежимних ЗМІ та інтелектуалів).

Так, припустимо, що це правда в принципі. Зрештою, не тільки не неможливо, але й дуже ймовірно, що різні міжнародні чинники намагаються якомога більше вплинути на поточну ситуацію. Це досить поширене явище в проекції імперських інтересів (а на Балканах зацікавлена не одна імперія). Припустимо, британська служба підтримує протести. Припустимо, що тим часом вона впровадила організаторів протестів, і що, зрештою, матиме вирішальний вплив на деякі рішення. Чи означає це, що протести є незаконними? Невелика, але фатальна помилка в міркуваннях підкрадається до цього спрощеного, схематичного мислення.

Той факт, що німці в 1917 році були зацікавлені в підтримці більшовиків у поваленні царської системи та ослабленні Росії (і що вони спочатку підтримували їх у цьому), не означає, що повстання проти системи царської Росії не було справжнім, що воно не було виправданим і легітимним.

Візьмемо ще більш радикальний приклад. Якби раби на плантації на американському Півдні повстали проти своїх рабовласників, їхнє повстання було б виправданим і його слід підтримувати, навіть якщо сусідній рабовласник, виходячи з власних інтересів, підтримував би повсталих рабів. Повсталим рабам слід бути обережними, з ким вони утворюють союзи та на якому рівні, щоб просто не замінити одного рабовласника іншим, можливо, навіть гіршим. Критики з добрими намірами можуть звернути їхню увагу на проблеми та небезпеки, які це створює. Але в ситуації конфлікту між рабами та рабовласниками, вийти та сказати «давайте укладемо мир» або «конфлікт і розкол нікому не принесуть користі» було б моторошним сарказмом, а підтримка рабовласників у збереженні статус-кво…

Навіть якби в майбутньому було показано, що, наприклад, якась іноземна служба надала гроші на певні дії, якби виявилося, що після Вучича приходить режим, який призводить до повного краху Сербії, це все одно не означало б, що нинішні протести не є вираженням справжнього бунту, а також не означало б, що більшість громадян, які вийшли на вулиці останніми місяцями, нещирі у своїй боротьбі проти існуючого корумпованого режиму та його божевілля.

Ризики завжди існують, і ігнорувати їх нерозумно. Однак саме режим заблокував можливість інституційного вираження невдоволення та соціальних процесів, встановивши систему образи здорового глузду, а протести є відповіддю на це.

На мою думку, це достатньо важливе питання, достатньо «загальне» та достатньо політичне, щоб їх підтримати. Так, є багато людей, як всередині, так і ззовні, які намагаються захопити протести, «подряпати» їх, використати для власних кар’єрних інтересів чи для медійного самопіару тощо. Ніщо з цього не може бути підставою для підтримки того чи іншого режиму замість протесту.

Особливо цікаво, що під час тієї ж розмови з Путіним патріарх також вимовив таке речення: «Я вважаю і відчуваю, що наша позиція щодо Косова, Республіки Сербської та Чорногорії також залежить від позиції Російської держави, Російської Федерації на глобальному рівні». Чия позиція? Його? Великого інквізитора, що сидить поруч із ним? Церкви? «Народу»? Олександра Вучича?

І як це можливо, що той, хто скаржиться на «кольорову революцію» у своїй країні, вимовляє слова про те, що його чи «наша» позиція з важливих національних питань залежить від позиції іншої країни?

Тут також, під виглядом своєї «неполітики» (або політики «цілісності»), Патріарх намагається займатися світовою політикою, і знову ж таки, у поганий спосіб. (Окрім того, що він говорив російською, а не сербською, як протокол диктував би в таких ситуаціях, а також пристойність, не кажучи вже про добрий смак.)

Такий спосіб дій не відповідає ні дусі Церкви, ні конструктивному політичному становищу. Якщо патріарх має особисті симпатії до Олександра Вучича та близькість до його політики, це законно, він має на це право. Було б чесніше чітко це визначити, замість того, щоб грати в гру «Церква вища за розкол». Якщо патріарх є «людиною системи», а отже, буде на боці кожного режиму, поки режим ним є, то це також легітимно, але сумнівно в багатьох аспектах, зокрема й у церковно-богословському.

Якщо патріарх не хоче займатися політикою, окрім того, що йому як патріарху необхідно з’являтися на публіці та спілкуватися з різними публічними особами, включаючи представників держави – це законно, але це не те, чим він займається. Своєю нібито риторичною «неприєднаністю» він сам себе приєднує. І не лише з правлячою політичною структурою, а й з надзвичайно шкідливим, корумпованим, автократичним режимом. Чому?

Я не думаю, що патріарх зобов’язаний відкрито підтримувати протести, але він точно не робить жодного внеску ні в суспільство, ні в Церкву, вживаючи заходів та роблячи заяви, що легітимізують і без того значною мірою делегітимізований режим, який оголений у своєму насильстві, корупції та війні проти розуму.

Можливо, все це свідчить про те, що Патріарх Порфирій просто не відповідає становищу, в якому він опинився, а також поточним обставинам, тому він блукає пустелею богословської та політичної (не)реальності.

Давор Джалто, професор Університетського коледжу Стокгольма, Швеція

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: AUTOGRAF.HR

Сербія стикається зі зростаючою політичною невизначеністю та зростаючим громадським тиском щодо підзвітності та проведення реформ. Відставка прем’єр-міністра Мілоша Вучевича у відповідь на публічну критику лише поглибила кризу довіри до національного керівництва. Те, що почалося як обурення місцевих жителів у зв’язку з падінням навісу залізничного вокзалу в Нові-Саді, що забрало п’ятнадцять життів і ще двох важко поранило, переросло в загальнонаціональний рух. Студентські демонстрації підтримали майже всі великі університети країни, вимагаючи повної прозорості щодо реконструкції залізничного вокзалу, звільнення затриманих протестувальників зі скасуванням усіх звинувачень, притягнення до відповідальності винних у нападах на студентів і викладачів і збільшення на 20% державного бюджету на вищу освіту.

Незважаючи на те, що Сербська Православна Церква служить довгостроковим джерелом морального керівництва, зараз вона стикається з суперечливими очікуваннями. Деякі закликають його зайняти чітку позицію щодо управління та підзвітності, тоді як інші наполягають на тому, що він повинен зберігати мовчання, поважаючи принцип відділення церкви від держави. Жодна крайність не повністю охоплює пророчу місію Церкви.

Як Тіло Христове, Церква не є ані політичним інструментом, ані пасивним спостерігачем. Його місія – свідчити правду, відстоювати справедливість і захищати людську гідність. Цей обов’язок є давнім; старозавітні пророки вчили, що справедливість є основою миру. «Наслідком праведності буде мир, а результатом праведності — спокій і довіра навіки» (Іс. 32:17).

Виконання цієї місії вимагає мудрості та проникливості. Рейнхольд Нібур застерігав, що християнам потрібна «мудрість, щоб знати різницю» між ситуаціями, які вимагають терпіння, і тими, що вимагають дії (Молитва спокою). Подібним чином Мартін Лютер Кінг-молодший у своєму Листі з Бірмінгемської в’язниці попередив, що відкладення правосуддя на невизначений термін саме по собі є формою несправедливості: «Несправедливість будь-де є загрозою для справедливості всюди». Роль Церкви полягає не в тому, щоб приймати чиюсь сторону в політичних змаганнях, а служити моральним компасом, виступаючи за справедливість, опираючись корупції та сприяючи примиренню.

Хоча багато хто прагне негайної відповіді, Церква діє зважено, керуючись роздумами, а не імпульсом. У своїй останній Різдвяній енциклікі Патріарх Порфирій наголосив на необхідності терпіння та мудрості в суспільному житті: «Усім чином будуймо мости порозуміння, любові та миру, хоч ми добре знаємо, що мостоводів часто забивають камінням з обох сторін».

Його слова підкреслюють важливу істину: Церква виступає за справедливість, відмовляючись стати джерелом розколу. Деякі стверджують, що Сербія, як світська держава (Конституція Республіки Сербія, ст. 11), вимагає від Церкви утримуватися від публічних коментарів. Незважаючи на те, що Конституція відокремлює церкву від держави, вона не замовчує Церкву щодо моральних і етичних питань [1].Східно-православна традиція часом боролася зі своєю роллю в суспільному житті. Однак, замість того, щоб закликати до відступу, він зрештою закликає Церкву служити моральним сумлінням. Святий Іоан Золотоустий каже: «Священик не ставиться для того, щоб керувати земними справами, а для того, щоб захищати духовні інтереси. І все ж їх неможливо відокремити від життя міста» (Про священство, 3.4).

Сербська православна церква завжди була поруч зі своїм народом. Його роль у суспільному житті залишалася життєво важливою, починаючи від захисту віри під османським пануванням і закінчуючи підтримкою нації в часи негараздів. Сьогодні нічим не відрізняється. Роль Церкви полягає не в тому, щоб стати продовженням політичних угруповань, а в тому, щоб запропонувати свідчення, яке виходить за межі партійності.

Дехто висловлював розчарування, вважаючи, що Церква зберігала мовчання, але це сприйняття не враховує голоси духовенства та теологів, які висловлювалися. Після трагедії в Новому Саді митрополит Бацький Іриней очолив панахиду, закликаючи до «відповідальності та справедливості». Отець Владан Перішич, колишній декан факультету православної теології Белградського університету, звернувся до моральної відповідальності Церкви в часи кризи, заявивши: «Церква покликана свідчити правду, а не ставати інструментом для виправдання несправедливості світу». Водночас єпископ Дюссельдорфський Григорій підкреслив: «Бути людиною сьогодні в Сербії означає щонайменше стояти з нашими дітьми. По-перше, тому, що їхні цілі гуманні і в глибокому розумінні цього слова християнські».

Це не бездіяльність. Це свідома відповідь, яка підтримує справедливість, уникаючи пасток партійності та розколу. Замість того, щоб приєднуватися до політичних рухів, Церква прагнула виступати за правду та примирення, подібно до покійного Патріарха Павла під час студентських демонстрацій 1996–1997 років [2].

Дехто помилково сприймає заклик Церкви до миру як підтримку статус-кво, а інші побоюються, що зосередження уваги на примиренні зменшує потребу в справедливості. Однак справжня справедливість і мир не є протилежними силами, а нерозлучними супутниками. Як дві сторони однієї медалі, одна безглузда.

Ханна Арендт, розмірковуючи про революції та політичні потрясіння (Про революцію, гл. 2), попереджала, що справедливість, досягнута через відплату, часто призводить до нових циклів гноблення. Свідчення Церкви має наголошувати на справедливості, яка відновлює, а не руйнує.

Сербська Православна Церква продовжує виступати за справедливість, яка не визначена політичною ідеологією, а її основною християнською вірою. Це означає дотримання підзвітності, не потрапляючи в пастку політичних чисток чи невибіркового звинувачення. Церква має бути мостом, а не барикадою.

Коли напруга зростає, Церква має можливість діяти як об’єднуюча сила. Він може організовувати національні молитовні чування, відкривати канали для діалогу між студентами та лідерами та заохочувати богословів до участі в дискусіях про етичне управління. Ці ініціативи мали б не тільки продемонструвати солідарність з тими, хто шукає справедливості, але й зміцнити роль Церкви як стабілізуючої сили. Православні миряни також відіграють певну роль: сприяють діалогу в своїх громадах, виступають за мирні рішення та заохочують священнослужителів пропонувати моральне лідерство. Віра повинна спонукати до дії.

Змушувати Церкву відповідати політичним очікуванням — це все одно, що покласти її на ложе Прокруста, або спотворюючи її ідентичність до невпізнання, або применшуючи її відповідно до заздалегідь визначеної програми. Церква не є ні політичним інструментом, ні пасивним глядачем. Його ключова місія залишається чіткою: «Шукайте найперше Царства Божого та Його праведності» (Матвія 6:33). Вона повинна залишатися непохитною в правді, протистояти тиску, який намагається змінити її для політичних цілей.

Зараз, більше ніж будь-коли, Сербська Православна Церква повинна втілювати своє найвище покликання: бути мостом між справедливістю та миром, а не барикадою, спрямовуючи націю до примирення, правди та моральної ясності.

La vérité parle à qui veut l’entendre!

Посилання:

1. Точніше, теза про диференціацію терміна «світський» розглядає релігію як одну з багатьох сторін суспільства, створюючи простір для плюралізму та належного функціонування демократії.

2. Незважаючи на сильний політичний тиск у той час, Його Святість понад 30 разів ходив поруч зі студентами, забезпечуючи їх безпеку та закликаючи до ненасильства. Його присутність свідчила не про політичну прихильність, а радше про прихильність справедливості та миру.

Срджан Максимович, докторський науковий співробітник з богослов’я Фордхемського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Проте, існувало кілька винятків, один з них – процес національного будівництва у Сербії в кінці XIX і початку XX століття. З повільної, але стабільною еволюції Османської Імперії, що закінчилася отриманням Сербією незалежності у 1861 році де-факто, а в 1878 році – де-юре, Королівство Сербії – без сумніву православна країна – у процесі національного будівництва, розвитку інститутів та організації суспільства зіткнулася з глибокими дилемами. Розмах цих дилем збільшився у зв’язку з тим, що політичні проекти Сербського національного визволення і незалежності були власними і не мали підтримки будь-якої європейської чи іншої нації.

Кульмінацією цього розвитку була Сербія в 1903-1914 роках: від зміни династії в 1903 до початку Першої Світової Війни. Протягом цих років виборчим правом було наділено 22% населення, що дорівнювало даними показниками у Бельгії та Франції, а також  перевищувало подібний показник в інших демократичних країнах. Маючи дуже обмежений прямий податковий ценз, необхідний для голосування, Сербія даного періоду була ближче до загального виборчого права, ніж більшість сформованих демократій. Преса була вільною і мала велике число журналів, деякі з яких були засновані політичними партіями, а деякі – ні. Політичні партії з широким спектром ідеологій були добре організовані, а обмеження доступу до участі у політичному житті – низькими, всі гравці поважали конституцію і основні демократичні правила суспільного життя. Сербія в 1903-1914 роках була західною країною – ліберальною демократією. Факт того, що в даний період головним зовнішньополітичним союзником Сербії була Імперська Росія, не повинен вводити нас в оману. Між політичними інститутами цих двох країн практично не було подібності. Сербія тоді виразно була незаперечним прикладом секуляризованого плюралізму у православній країні.

Як же це вийшло? Положення Сербської Православної Церкви (СПЦ) у сербському суспільстві того часу було дуже помітним і ґрунтовним не тільки тому, що вона була національною дороговказною зіркою під час османської окупації. Її вплив серед людей був значним, також, як і її вплив на процес прийняття рішень. Наскільки мені відомо, немає свідоцтва того, що СПЦ відмовлялася від моделі симфонії влад. Так чому ж ця модель не спрацювала?

Відповідь слід шукати в пропозиціях ліберальної демократії з трьома вирішальними факторами, визначеними у політичній історіографії.

Першим фактором була сербська інтелектуальна еліта, яка принесла і розповсюдила ідеї ліберальної демократії у Сербію з Європи середини XIX століття, в основному Франції та Швейцарії – ідейних центрів ліберальної демократії. Всі сучасні книги зі свободи і демократії були переведені і опубліковані сербською мовою, і сам майбутній король Петро був перекладачем книги Мілля «Про свободу». Перехід цих ідей був сербським, а не іноземним. Більш того, а можливо саме через це, дані ідеї були досить легко прийняті патріархальним суспільством того часу.

Другим важливим фактором була соціальна структура Сербії, що повстала за розпуском османського правління і крахом її політичної еліти. У той час, майже всі серби були вільними селянами, які володіли власною землею і майном. Помісного дворянства не було, а виділення землі вільним селянам зробило їх фермерами, землевласниками і платниками податків. Тільки 11% селян не володіли землею і лише 4% – не володіли будинком, в якому вони жили. Більш того, розкид власності за розміром, тобто вартість майна, був дуже малий – все майно було практично однаковим. Таким чином, щодо добробуту сербське суспільство було досить рівноправним. Тим не менш, це було суспільство власників та платників податків, людей не багатих за європейськими стандартами, але знаючих свої права і готових за них боротися. «Вони поводяться як янкі», – сказав західноєвропейський автор у 1880-х. Загалом, Сербія в 1903-1914 роках, до приходу швидше невдалої індустріалізації, не була сучасною країною з економічної крапки зору, але політично вона була досить сучасною. Сербія була державою з секулярним плюралізмом саме через свою економічну та суспільну структуру.

І нарешті, впровадження демократичного плюралізму було не одноразовим заходом, а поетапним процесом, які зайняв майже все XIX століття. Сербія у 1903-1914 з’явилася кульмінацією цього трудомісткого процесу, а не дивом, що сталося через зовнішні факторі – не за допомогою бога з машини. Це причина, по якій сербська демократія того часу була міцною і стійкою до погроз, наприклад, могутньої військової еліти. Вищою ознакою надійності демократії вільних селян була практично стовідсоткова явка на мобілізацію після оголошення Австро-Угорщиною війни. До такого результату привів не тільки патріотизм, у рекрутів були всі причини захищати свої політичні і майнові права. Демократія була вкрай серйозним питанням для сербів того часу.

Православне християнство не стало перешкодою для ліберальної демократії у кінці XIX – початку XX століття, скоріше навпаки. Міцна і життєздатна демократія, підтримувана і політичною, і інтелектуальною елітою, була перешкодою для реалізації моделі симфонії влади. Християнський секуляризм був досягнутий при незаперечному становищі СПЦ. Як змінилася Сербія до цього моменти – абсолютно інше питання.

Борис Бегович, професор економіки юридичного факультету Белградського Університету.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Цей болісний стан викликав уповільнення в культурному розвитку сербів, в тому числі – і в музиці. Результатом цього є дуже мала кількість даних про розвиток церковного співу. Сьогодні дослідження про історію Сербії в період XIV, – XVIII в ст.ст. майже повністю ґрунтується на різних джерелах.

Відомо, що на початку турецького панування влада на Балканах виникала спочатку досить повільно і досить толерантно ставилася до дрібним феодалів і представників Сербської Православної Церкви. «Більш того, деякі священики отримували охоронні грамоти та переваги, а деякі монастирі, такі як Милешова, Раваниця і Масаса вільно користувалися всіма своїми маєтками, маючи лише обов’язок озброїти і надіслати кілька вершників на султанський двір» (С. Петковић, Српско сликарство на подручју Пећке патријаршије 1557-1614).

Проте, вже в ХV столітті вищезгадані переваги втрачаються. Генуєзець Маревино у своїх подорожніх нотатках зауважує, що турками священики і монахи були убиті або позбавлені влади і впливу в країні, що робить їх «забороненими і нещасними». Церкви та монастирі були розграбовані, а частина церков перетворені в мечеті. Християни залишалися з маленькою чисельністю церков з дзвонами, та й в них повинні були дзвонити «тихим голосом».

З того часу, в церковну практику вводяться т.зв. клепали, дерев’яні плити в які били молотком. Клепали в церквах перейняли функції дзвонів, які були вкрадені або заборонені. Сьогодні, клепали використовуються тільки в певні дні Великого посту замість дзвонів.

Німецький духівник Стефан Герлах в своїх замітках від 1573 згадує про існування тільки однієї сербської церкви в Белграді, в честь Архангела Михаїла. Також, він ділиться враженнями про народ в церкві: «багато хто з них розуміють, що говорить священик під час служби» і «деякі з них знають Отче наш і Вірую». Герлах ще згадує постійну школу в монастирях Хопова і Святого Миколая, де вчать читати і писати. Однак, невідомо: чи вчили в цих школах і церковного співу. Відомо, що в той час монастирських шкіл в Сербії було небагато, що призвело до малої кількості освічених священиків і ченців. Стефан Герлаї, записи якого є цінним джерелом інформації про церковний спів того часу, згадує монастир св. Димитрія в Білій Паланці (відомий як Дивлянський монастир), в якому разом з читанням і написанням, вчили і церковного співу.

У Сербії ХVІ століття виникло два центри з інтенсивним церковним життям. Одним з них був монастир Хиландар на Святій Горі Афон, в якому розвивався церковний спів на підставі візантійської традиції, другий виник у Воєводині, про що свідчать згадані замітки Герлаха.

Цінна бібліотека монастиря Хиландар має близько 150 рукописів, на грецькій, греко – слов’янській та слов’янській традиційно візантійській нотації. Повага до традиції знаходить своє відображення у формуванні церковного співу, якій був створений на підставі навумського грецького запису старої традиції (ХІІ і XIV ст.ст.). У більш пізніх мелодіях бачимо схожість з болгарським та київським церковним співом.

Складний стан у зв’язку з відсутністю релігійної літератури й освіченого духовенства, і для припинення асиміляції православних сербів, яку посилено проводила Австрія, змусила в XVIII в. митрополита Мойсея Петровича звернутися до православних Русі і Греції за допомогою. До того часу культ сербських святих підтримувався усним переказом. Видання сербських церковних книг церковнослов’янською мовою сербської традиції було невеликим. Сербські книги з Пам’ятями сербським святим і визначенням гласу, яким потрібно співати, були вперше надруковані в 1761 році. Поступово руський варіант церковнослов’янської тексту, незважаючи на опір прихильників сербської редакції, видавив сербську редакцію церковнослов’янської мови та зробився, від 1713, богослужбовою мовою Сербської Православної Церкви.

Митрополит Мойсей в 1721 році засновує і грецьку школу церковного співу. І, незважаючи на те, що серби не знали грецьку мову, грецький церковний спів поширився і підштовхнув розвиток саме сербського церковного співу.

В 1726 році в Сремську Каравицю прибув перший русинський викладач Максим Суворов, який відкриває школу. У цій школі вчителями працювали русини і українці. Цим розпочався вплив українського та русинського церковного співу на сербський.

У фрушкагорському монастирі ченці з середини XVIII в. знали сербські, грецькі, київські та російські пісні. Вважається, що «сербська адаптація» грецьких наспівів, у комбінуванні з київськими зразками, створила новий сербський церковний спів.

Цей «перероблений» первинний спів, переданий з вуст в уста, з терпінням і труднощами, вперше записав Корнеліус Станкавич.

Броніслава Зориця

Переклад з сербської мови «Київське Православ’я»