Стаття відомого грецького православного журналіста Андреаса Лаудароса переважно присвячена проблемі сприйняття карантинних заходів деякими ієрархами, священиками та мирянами Еладської Православної Церкви. Але реально вона піднімає дуже актуальну тему – деструктивну діяльність маргінальних церковних груп у середині Православних Церков. Сьогодні з цією проблемою стикаються практично все Вселенське Православ’я, і це виявилося не тільки через пандемію, а і надання автокефалії ПЦУ. І це не тільки проросійський демарш деяких архієреїв Константинопольського Патріархату, Еладської та Кіпрської Православних Церков, який дуже добре висвітлюють СМІ, а і діяльність колишнього Київського митрополита Філарета, яка скерована на розкол Українського Православ’я. Саме тому, на нашу думку, ця стаття є дуже корисною й актуальною.

Редакція порталу міжнародного наукового проекту «Київське Православ’я»

З першого моменту, коли ми, як суспільство, були покликані протистояти пандемії, Церква опинилася, не знаючи спочатку, але явно зараз, в найглибшому внутрішню кризу останніх десятиліть. Криза, що охоплює все церковне тіло від початку до кінця і зверху вниз, відкриває такі глибокі рани, що нам будуть потрібні роки, щоб лікувати … поки вони будуть зцілені.

Проблеми, які ті, хто уважно стежив за тим, що відбувається, хто помітив і намагався виділити задовго до ери короновірусу, спливли на поверхню катастрофічним чином. Розбіжності та різні підходи, які до сьогодні були предметом приватних дискусій між ієрархами або навіть богословських конференцій, вийшли на поверхню як загрозливі «демони», які поранили Тіло Церкви там, де вони ранять найбільше, в «єдності Віри».

Спостерігаючи за розвитком подій, я дуже боюся, що з плином часу через розрив між різними підходами до поглиблення віри, фраза Вселенського Патріарха про те, що не «віра знаходиться під загрозою, а вірні», не має тієї ж динаміки. Бо дуже просто ситуація, що сьогодні склалася, на власному досвіді доводить: разом з віруючими й віра в небезпеці.

Але чому віра в небезпеці? Це тому, що храми були закриті? Тому що вірні не можуть ходити до церкви і причащатися? Тому що не можна робити хресні ходи і торжества? Думаю ні. Надаючи пріоритет нашим проблемам, я дуже боюся, що перераховане вище може навіть не мати місця в списку питань, що загрожують вірі.

А оскільки вони не загрожують вірі … що в кінцевому підсумку знаходиться в небезпеці?

Перша «куля» проти церковного тіла була випущена в той момент, коли хтось всередині церкви (саме всередині завжди є джерело проблеми, а не зовні …) перетворив закриття храмів в справу «гонінь». «Вони хочуть позбавити нас Святого Причастя, – сказав один. – Вони намагаються використовувати конспірологічні теорії, які отрутні для і без того заляканого «печатками», чіпами, демонами і головорізами, розуму простих людей.

«Масло до хлібу» для всіляких захисників віри завжди були невдачі та перебільшення держави, іноді з рішеннями заборони гучного дзвону та зовнішньої трансляції богослужінь, іноді з епатажними концертами, іноді з екстрадицією і арештами духовенства, а сьогодні з поліцейськими блокадами церков і монастирів, дають можливість всім помахати пальцем та, радісно і гордо, вигукнути: «Ми сказали це!».

Далі були дискусії про Святе Причастя. «Аналіз» зображень, виробів ручної роботи і, звичайно ж, питання «карантину», який є не чим іншим, як теорією імунітету в храмах, розробленої багатьма, які прийшли до висновку, що зображення віруючого з маскою всередині храму настільки ж образлива і непристойна, як у мусульманського керівника в соборі Святої Софії.

Отже, коли Тіло Церкви в цілому, духовенство та миряни, не вірять в одне, тоді віра дійсно знаходиться в небезпеці.

Коли духовенство не може сказати правду Святого Письма, бо люта меншість чекає внизу, щоб «розіп’яти» їх, бо вони не почують того, чого хочуть, тоді віра в небезпеці.

Коли здорове духовенство перетворює кафедру в бойові сирени, що закликають до «революції», але ховається, як злодії, коли вони самі або їх власний народ хворіють, тоді віра в небезпеці.

Коли ми не знаємо, що таке Святе Причастя, через 2000 років після Таємної Вечері, віра в небезпеці.

І, перш за все, вона знаходиться в небезпеці, бо ці голоси перебільшення втягнули співтовариство в непотрібні битви.

Яку роботу виконують ченці, священики й книжники, щоб обговорювати вакцини? Чи є місія духовних людей вирішувати, чи отримає віруючий вакцину чи ні? З якого це часу лікі потребують синодальному рішенні, щоб вважатися безпечними для людської душі?

Звичайно, все це сталося не випадково. На мій погляд, є дві основні причини.

Перша пов’язаний з нестерпним тиском, який ця невелика, але дуже наполеглива і гучна меншість надає на духовенство і особливо на архієреїв, які дійсно поняття не мають, що за послання вони отримують щодня всі ці місяці.

Я на власні очі бачив, як «віруючі» розмовляли з митрополитом самим неналежним чином, бо  він не відкрив її церкву для роботи. Ця жінка певно вважала своїм «християнським обов’язком» затягнути пастора в її район, тому що десь вона читала, що святий Златоуст позитивно відгукувався про контроль духовенства, коли воно не виконувало свою місію належним чином. І все це для спілкування …

Друга причина пов’язана з розгубленістю самого церковного управління, яке дозволяє всім цим представникам всіх видів і ступенів духовенства виходити та говорити те, що вони хочуть. Вказувати на всіх пальцем і вдавати з себе войовничого духівника.

Погана справа. Церква не контролювала свій внутрішній простір, не слідувала правилами, не захищала єдність так, як слід було б.

Коли колишній (представник) Калавріта рекламував спреї зі святою водою, йому нічого не сказали. Коли він скинув половину уряду, вони просто сказали, що він просто не має права.

Коли священик із Салоників розповів про «секрети», які він дізнався з сповіді про оплачуваних «пацієнтів» і «жертви», церковне керівництво, заміст того, щоб викликати його та запитати:  «Що ви кажете нашим людям?», відреагувало тільки тоді, коли їм подзвонив прокурор.

Коли інший священик тут, в Афінах, сказав, що покійний митрополит Лангадас помер від ожиріння і погіршення здоров’я, його ніхто не турбував.

Коли митрополити стали виходити за рамки Синоду і самостійно направляти відкриті листи прем’єр-міністру, Синод нічого не сказав. Тепер священики роблять те саме.

Я можу годинами писати приклади такої поведінки, яка глибоко ранило Тіло Церкви і для припинення якої Церква нічого не зробила.

Церква – це спільнота людей, що мають спільні переконання, спільні цінності, спільні традиції і т.д. Коли деякі вважали себе краще або більш автентичними, Церква виганяла їх, причому Арій був кращім на Першому Вселенському Соборі. Якби Церква протягом століть дозволяла кожному «пророку» говорити щось своє і розділяти спільноту, ми тепер були б більш розділені, ніж євангелісти в Америці, де практично кожна громада є окремою церквою.

Тому закриті храми та богослужіння під відкритим небом зараз для нас найменша проблема. Це питання часу, і це пройде. Але отрута, залита в «вени» християн, залишиться, як і уявлення про те, що в Церкві кожен може говорити і робити те, що він хоче без наслідків.

У Церкви немає Демократії, крім Синоду … нехай працює нарешті!

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: https://orthodoxia.info/

Буквально через двадцять років інший архиєрей-українець Феофілакт Лопатинський, архиєпископ Тверський у своїй розвідці «Обличение неправды раскольнической» (праця написана у 20-х роках XVIII ст., а надрукована 1745 р.) подав такий список розкольницьких сект, що діяли на території Великоросії: аввакумовщина, никитовщина, авраамівщина, капиновщина, анофрієвщина, ієвлівщина, досівеєвщина, степановщина, софронтиєвщина, богомили, асафовщина, потемківщина, разинковщина, акулиновщина, тиловщина, староіконовщина, осиповщина, филлиповці, растриговщина, самокрещенці, нетовщина,безпоповщина, дьяковщина, нифинтовщина, морельщики, сожигателі, гробополагателі, христовщина, перекрещеванці: а) андреєвщина, б) феодосієвщина, в) даниловщина, кадильники, субботовщтна, дітоубивателі, іконоборці, самостригольщики, пасховєрці, меселіани. Всіх за списком у Лопатинського 36 найменувань. І це далеко не всі секти, які діяли в Росії у післяпетровську добу.

Цікавою у цьому відношенні була найбільш поширена секта хлистовців. Відомо декілька напрямків цієї секти, але суть їх зводилась до того, що вони в екстазі різними посиленими рухами тіла – скаканням, танцюванням і прихлопуванням, кружляли з розведеними руками «радєли», призводячи себе до ступору і галюцинації настільки, що вже не пам’ятали самі себе і говорили всяку несенітницю. Ті, хто досягав такого стану називали себе «пророками» і «пророчицями», але це ще не була найвища ступінь досконалості. Вища ступінь для чоловіків – ступінь христа, а для жінок – богородиці. І такої ступені та стану міг досягнути кожний. Нажаль до цього часу в Росії діє подібна «вісаріоновщина». Такими у різний час були христос Іван Ємельянов, богородиця Марья Якімовна та ін. Всі вони вважали, що Бог вселяється у кожного, хто цього у їхньому так зв. подвигу бажатиме.

Про все це можна дізнатися від видатного російського письменника П. И. Мельникова (Андрея Печерского) «письма о расколе», аби було бажання читати.

Який з цього можна зробити висновок? Христова віра, справжня та істина мало торкнулася народу Півночі. З початком петрової доби більше сотні виходців з України, які стали вищими духовними особами, змушені були боротися з цими сектами та кривотолками, фактично займаючись повною правдивою євангелізацією та християнізацією. Це припинила лишень Катерина ІІ, яка до кінця XVIII ст. заборонила малоросам займати великоросійські єпископські кафедри.

Як до цього всього нам тепер відноситись, коли нас, українців, звинувачують в тому, що ми здатні лишень до розколів і поділів. І хто звинувачує? Не стільки звідти, а по підказці, наші доморощені рускоміровці. Їм відповідаймо дуже просто, словами російського баснотворця Івана Крилова: «Таким же образом, видал я, иногда, инные Господа, запутавши дела, их поправляют, посмотриш: в Тришкином кафтане щеголяют» (Басня «Тришкин кафтан»).

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Неможливо зупинити паровоз без гальм. Особливо коли увесь час підкидати вугілля та підливати воду…

Американське прислів’я

Ми не випадково винесли старе американське прислів’я як епіграф другої частини нашої статті. Бо ще у кінці першої частині, яка побачила світ 19 травня 2019 р., відзначали, що «далекі від думки, що нам час святкувати перемогу та спочивати на лаврах. «Зовнішні сили», які усі ці місяці працювали на кризу у ПЦУ нікуди не зникли, та не склали зброї» [1]. На великий жаль, можемо констатувати: Усе так і сталося. Використовуючи «почесного патріарха» Філарета як локомотив, «зовнішні сили» та їх місцеві «корисні ідіоти», продовжували рухатися до своєї мети саме як потяг без гальм, особливо не вдаючись у тактичні маневри та незважаючи на «червоне світло» здорового глузду…

Отже, подивимось на події більш прискіпливо.

І. Зміна вектору та мети «зовнішніх сил»

Після поразки спроби розколу 14 травня 2019 р., коли біля «почесного патріарха» у Київському Володимирському соборі «встали тільки чотири «російські» архієреї колишнього Київського Патріархату» [1], «зовнішні сили» зрозуміли, що реальний розкол ПЦУ, на які так сподівалися у Москві, практично неможливий. Тому відбулася переорієнтація на інші кінцеві цілі операції «Розкол». Не вдаючись у конспірологію, на підставі відомих фактів, ми визначили, що метою цієї нової стратегії є:

а) Використання авторитету «почесного патріарха» Філарета для поширення російської критики ПЦУ і Томосу в Україні, бо вона вже практично не сприймається з уст представників Московського Патріархату.

б) Провокація ПЦУ, найперше Блаженішого митрополита Епіфанія, на антиканонічні дії щодо «почесного патріарха» Філарета. Це мусило надати колишньому очільнику УПЦ КП «німб» мученика та викликати певний неспокій серед священиків та вірних ПЦУ

в) Через певні інформаційні викиди, які озвучував «почесний патріарх», поставить під сумнів легітимність виборів Предстоятеля на Київському об’єднавчому соборі. Це мусила активізувати «опозиціонерів» щодо скликання архієрейського та помісного соборів. Такі дії, попри всі інші проблеми, мусили показати іншим Помісним Церквам «нестабільність» ПЦУ та реально вплинути на процес її визнання.

г) Створити (відновити) в Україні, нехай і маргінальну, УПЦ КП під головуванням патріарха Філарета, яку можна буде використовувати як інформаційний привід критики ПЦУ та вічний антицентр єдності Українського Православ’я. Адже до цієї структури, на думку «зовнішніх сил» будуть приєднуватися різні авантюрники й «покривджені» з ПЦУ. Крім того, ця структура буде завжди безкоштовно створювати «гарну картинку» для російських медіа відносно «вічного розколу» в Україні.

ІІ. Ворожа риторика «почесного патріарха» Філарета та її використання «зовнішніми силами»

Попри поразки 14 травня, «почесний патріарха» Філарет цілеспрямовано продовжує критикувати ПЦУ і, як ми вже відзначали у попередній статті, явно повторює «речитативи» російських методичок. Цей «словесний потік», попри аргументовану критику з боку провідних богословів та істориків різних країн, не зупиняється й до сьогодні. Не вдаючись у дискусії, які не є метою цієї статті, відзначимо, що під аніяк не обрунтовану критику «почесного патріарха» підпав не тільки зміст Томосу та Статуту ПЦУ, а навіть прогучали відверті образи у бік Вселенського Патріарха Варфоломія, Блаженішого митрополита Епіфанія, Петра Порошенко та інших осіб, які жертовно спричинилися до визнання автокефального статусу Українського Православ’я.

Варто відзначити, що промосковська критична риторика «почесного патріарха» Філарета щодо Томосу та сучасного статусу Українського Православ’я не залишилася поза увагою ЗМІ. З’явилося багато публікацій, у яких архієреї ПЦУ, а також провідні науковці дуже аргументовано спростовували брехню колишнього очільника Київського Патріархату та прямо вказували на джерело цієї неправдивої інформації [2].

Також «почесний патріарх» продовжує видавати певні укази, а також нагороджувати орденами від ім’я неіснуючого «Київського Патріархату». Зокрема він вимагає від священиків Київської єпархії, яка була передана під його керування рішенням Священного Синоду ПЦУ, щоб його згадували першим під час богослужіння, а також усіляко гальмує перереєстрацію своєї єпархії та її парафій як структур ПЦУ.

На нашу думку, усі ці виступи та дії «почесного патріарха» були дуже добре сплановані та керовані, як закордонними центрами у Російської Федерації, так і їх резидентурою у найближчому оточенні митрополита Філарета. І, мусимо це визнати, на першому етапі вони отримали певні перемоги:

1. Критика Томосу і Статуту ПЦУ, яка гучала з вуст саме «почесного патріарха» Філарета та ще саме на українських медіаресурсах («Радіо Свобода», «Українська Правда» та інш.), завдяки його авторитету змогла, як мінімум, внести неспокій і сумніві у душі певної частини вірних ПЦУ, яка до цього перебувала в Київському Патріархаті. Такого результату ЗМІ Московського Патріархату, російські та проросійські медіаресурси не могли досягнути увесь попередній час, навіть не дивлячись на більш ніж колосальне фінансування.

2. У розуміння певної частини священиків і вірних Московського Патріархату в Україні, які схилялися до переходу в ПЦУ, був вкоренено кілька тезисів, що примушували їх відмовиться або утриматися від цього. Зокрема, користаючись токсичністю особи «почесного патріарха», ПЦУ представлялася як «перелицьований Київський Патріархат», яким і надалі керує Філарет. Також культивувалася думка про «нестабільність та неминучий розкол ПЦУ», «відкликання Томосу» та інш. Результатом було те, що від середини травня практично зупинився перехід парафій МПвУ в ПЦУ.

3. Резидентура Московського Патріархату у інших Помісних Церквах отримала додаткові аргументи для гальмування процесу визнання автокефалії ПЦУ.

4. Медіаресурси Російської Федерації, промосковські ЗМІ в Україні, а також власне Московський Патріархат регулярно отримували «гарну картинку» для інформаційної війни проти Вселенського патріархат та ПЦУ.

Можна припустити, що шкода від публічної діяльності «почесного патріарха» Філарета була б набагато більшою, коли б Православна Церква України, у особі свого Предстоятеля, Блаженішого митрополита Епіфанія, архієреїв, священиків та вірних не спромоглася на досить оперативне реагування на виклики. Численні інтерв’ю Предстоятеля, приведені відео свідоцтва і документи, статті в ЗМІ та дописи у соціальних сітках спроміглися доказати переважної більшості православних українців безпідставність російської критики Томосу і статусу ПЦУ, яку наполегливо озвучував митрополит Філарет. Також, через офіційні заяви єпархій ПЦУ, інші Помісні Православні Церкви отримали переконливі докази: Позиція митрополита Філарета – це позиція виключно одного з архієреїв, яка не має підтримки українського єпископату, за виключенням кількох владик з Російської Федерації…

Не добилися «зовнішні сили» пропорціональної «мови ворожнечі» щодо митрополита Філарета з боку Предстоятеля та єпископату ПЦУ. Блаженнійший митрополит Епіфаній, хоча і безкомпромісно відстоював рішення Київського об’єднавчого собору, не дозволив собі жодного образливого слова у бік «почесного патріарха», був максимально коректний у своїх оцінках.

Крім того, практично ПЦУ весь час робила спроби «достукатися» до розуму митрополита Філарета. Ці намагання здійснювали не тільки представники колишнього Київського Патріархату, про що є багато свідчень у соціальної мережі ФБ, а і представники Вселенського Православ’я, зокрема 23 травня 2019 р. його три години спробувала переконати делегація Константинопольського Патріарха, яка навідала Київ для участі в дні тезоіменитства Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Епіфанія. І хоча по підсумкам цієї зустрічі було видано досить обнадійливе комюніке, того ж дня, у інтерв’ю телеканалу «Настоящее время», митрополит Філарет повторив свою стару мантру про «поганий Томос», «недійсний собор» та інше… [3].

Отже, вже до останнього травневого тижня 2019 р. усім стало зрозумілим, що ситуація з заявами та діями митрополита Філарета потребує негайної, хоча і максимально взваженої, реакції з боку Священного Синоду Православної Церкви України, який відбувся 24 травня 2019 р. Але, перед тим як перейти до аналізу наступної фази операції «Розкол», мусимо розглянути ще одну спробу провокації з боку «зовнішніх сил», яка також відбувалася за участю «почесного патріарха». Бо без цього картина була б явно неповною.

ІІІ. Спроби залучити «опозиціонерів» з ПЦУ та їх провал

Одною з головних тез, які увесь час повторює митрополит Філарет, є теза про «нелегітимність» Київського об’єднавчого собору 15 грудня 2018 р. При цьому практично весь час ідеться про якісь кулуарні домовленості між «почесним патріархом» та тогочасним Президентом України Петром Порошенко щодо керування ПЦУ, а ліпше казати – про свої спроби зірвати собор через мову ультиматумів. Власне про цей «негативний бекграунд» об’єднавчого собору, а також формування першого складу Священного Синоду ПЦУ багато вже говорилося, зокрема і в інтерв’ю безпосереднього свідка – митрополита Макарія (Малетича) [4]. Тому не будемо повторюватися. Однак, цей негатив мусив згуляти свою роль у операції «Розкол» та задати ще одного удару по єдності ПЦУ. Так чого ж домагалися «зовнішні сили»?

На нашу думку, головною метою «зовнішніх сил», коли вони активно поширювали інформацію про «негативний бекграунд», як з допомогою власне «почесного патріарха», так і з допомогою своє агентури, зокрема митрополита Іоасафа (Білгородського), було спровокувати тих архієреїв ПЦУ, які голосували проти вл. Епіфанія та виказували незадоволення перебігом виборчого процесу, а також принципом формування першого складу Священного Синоду (найперше – митрополита Михаїла Зінкевича), на спробу скликання архієрейського та помісного соборів через підписи 1/3 правлячих архієреїв.

Отже, план «зовнішніх сил» не відзначався складаними тактичними ходами, а був максимально простим: Переконати архієреїв, що вибори Предстоятеля були нелегітимними через тиск «почесного патріарха» та певні кулуарні домовленості. Тому, потрібно скликати архієрейський, а потім і помісний собор для нових, цілком незалежних та легітимних виборів Предстоятеля ПЦУ. Коли б такий план почав діяти, то з’явилася б ще одна лінія розколу, вже незалежна від митрополита Філарета.

Крім того на цьому, «новому» помісному соборі, вже не будуть присутні представники Вселенського Патріарха, адже ПЦУ вже має визнану автокефалію і це її внутрішнє життя. Останнє, на думку деяких експертів, цілком влаштовувало митрополита Філарета, який міг знову висунути свою кандидатуру на посаду Предстоятеля. І саме надія на такий розвиток подій примушувала «почесного патріарха» максимально довго залишатися у складі єпископату ПЦУ, бо по інформації деяких джерел, він був готовий проводити свій «собор» та «хіротонію» нових єпископів Київського Патріархату вже 20-22 травня  2019 р.

Однак день тезоіменитства митрополита Київського і всієї України Епіфанія, показав його повну підтримку, як з боку єпископату, так і з боку священиків та вірних ПЦУ. Сподів митрополита Філарета і його закордонних кураторів на «внутрішню опозицію» виявився марним, тому вони перейшли до наступної фази операції «Розкол»

ІV. «Диявол ховається у деталях» або провокації митрополита Філарета

Хоча, як ми вже відзначали, кінцевою метою операції «Розкол» було відокремлення частини єпископату, священиків та вірних від ПЦУ, прости відхід митрополита Філарета та його «фан-клубу» не дуже задовольняв «закордонні сили» і їх резидентуру в оточенні «почесного патріарха». Вони бажали, щоб він пішов «мучеником за Українську Церкву», «невинною жертвою підступних греків та зрадника Епіфанія». Тому був запущений план реальних провокацій проти Предстоятеля ПЦУ у розрахунку того, що Блаженнійший митрополит Епіфаній не витримає та припуститься фатальної помилки.

З іншого боку, заяви та дії митрополита Філарета вимагали якось реакції з боку керівництва Православної Церкви України, бо їх ігнорування починало сприймалося як його мовчазна підтримка.

Спроба закликати «почесного патріарха» до поваги голосу Церкви відбулася 24 травня 2019 р. під час чергового засідання Священного Синоду Православної Церкви України. Зокрема синод прийняв кілька організаційних та канонічних рішень, які мусили закликати митрополита Філарета до порядку.

Так, «Журнал № 21» наказував завершити перереєстрацію єпархій за місяць, а «Журнал № 27» встановлював канонічний порядок поминання за богослужінням: «Православній Церкві України мають підноситися ім’я Предстоятеля, Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія за формулою «владику і отця нашого Епіфанія, Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України» та свого єпархіального архієрея за формулою «владику нашого Преосвященнійшого (ім’я), єпископа (титул)». Крім того, Священний Синод засвідчив, «що у своїх житті та діяльності Помісна Українська Православна Церква (Православна Церква України) керується Священним Писанням та Переданням, канонами Православної Церкви, власним Статутом, ухваленим Об’єднавчим Собором 15 грудня 2018 р. та відповідно зареєстрованим державою, Патріаршим та Синодальним Томосом про автокефалію від 6 січня 2019 р., рішеннями власних статутних органів» [5].

Вже після Священного Синоду ПЦУ, ми дізналися про демарш «почесного патріарха», який не підписав низьку його рішень та, по свідченню проф. Олександра Сагана: «Екс-патріарх Філарет хоче одноосібно виконувати функції церковного суду – визначити канонічність рішень Синоду ПЦУ» [6]

Сьогодні багато хто не розуміє, чому митрополит Філарет, який виступив проти низькі цілком канонічних рішень Священного Синоду ПЦУ, раптом прийшов на службу у Михайлівський Золотоверхій монастир та на банкет на честь тезоіменитства Блаженнійшого митрополита Епіфанія. Ми, проаналізувавши всі факти, можемо відповісти на це непросте питання.

По-перше, сама поява митрополита Філарета у соборі Михайлівського Золотоверхого монастиря у патріаршому облаченні – була певною провокацією відносно самого Блаженнійшого митрополита Епіфанія, а також відносно присутніх там представників Вселенського Патріарха. Адже канонічно ніхто не вважає його саме «патріархом» та навіть не визнає існування т.зв. «Київського Патріархату» [7]

По-друге, відмова співслужіння митрополита Філарета з Предстоятелем ПЦУ була явним демаршем, який свідчим про невизнання Блаженнійшого Епіфанія саме як Предстоятеля.

Па-трете, це для митрополита Філарета була єдина можливість зустрітися та поспілкуватися з колишнім єпископатом Київського Патріархату. Що стосується його присутності на банкеті, то вона може бути витлумачена тою ж можливістю неформального спілкування з єпископатом та зондажам імовірності «бунту опозиції».

На нашу думку, саме відверте спілкування митрополита Філарета з єпископатом колишнього Київського Патріархату, обумовило його подальші провокаційні дії щодо ПЦУ. Бо «почесному патріарху» та його кураторам з «зовнішніх сил» стало зрозумілим – ніякого реального розколу в ПЦУ зробити неможливо, тому, імовірно, було прийнято рішення максимально використати провокації для досягнення певного формування з «почесного патріарха» Філарета «жертви митрополита Епіфанія».

Вже 28 травня 2019 р., був оприлюднений «Указ» на бланку неіснуючої «Української Православної Церкви Київського Патріархату» та за підписам «Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета», про «заборону у священослужінні» ректора КПБА, прот. Олександра Трофимлюка. З тексту цього «документа» бачимо, що священик був «покараний» за «порушення клятви священика», яку він надав раніше, ще перебуваючи у складі Київського Патріархату. Само обвинувачення не витримує навіть мінімальної критики, про що практично відразу написало багато архієреїв, священиків та науковців, зокрема і автор даної статті [8]. У подальшому і сам прот. Олександр дав роз’яснення причини конфлікту з митрополитом Філаретом: Незгода з його позицією щодо Томосу та Статуту ПЦУ, а також те, що  «почесний Патріарх вимагав від мене, як від колишнього голови Видавничого управління УПЦ Київського Патріархату, розробити Православний церковний календар на 2020 рік, в якому Патріарх хотів на власний розсуд розташовувати єпископат, а декого з архієреїв взагалі не поміщати, що не входить до сфери його повноважень як керуючого єпархією міста Києва» [9].

Природно, що подібні антиканонічні дії «почесного патріарха» вже не могли залишатися без відповідної реакції Предстоятеля ПЦУ Блаженнійшого митрополита Епіфанія. Тому, 29 травня 2019 р., був оприлюднені відповідний Указ № 265, який офіційно розкривав безпідставність обвинувачень, які висунув митрополит Філарет щодо прот. Олександра Трофимлюка, а також, для запобігання подальшої антицерковної діяльності, вказував: «будь-які документи і розпорядження від імені релігійного об’єднання УПЦ КП, яке припинило свою діяльність, видані після 30 січня 2019 р., є не дійсними, і не підлягають виконанню в Українській Православній Церкві (Православній Церкві України)» [10].

Дії та заяви митрополита Філарета, особливо зроблені після 25 травня 2019 р., викликали відверте несприйняття переважної більшості єпископату, священиків та вірних ПЦУ. На сайтах багатьох єпархій з’явилися нові офіційні звернення, а ряд архієреїв виказали своє обурення на сторінках українських ЗМІ та соціальних мережах [11]. Усе це остаточно переконує «зовнішні сили», що здійснити реальний розкол у ПЦУ у їх не вийде. Тому, на нашу думку, патріарх Філарет та резидентура Російської Федерації з його оточення, розпочали останню (вочевидь резервну) частину операції «Розкол»

V. Створення гарної картинки для російських ЗМІ та відхід владики Філарета від ПЦУ

Забігаючи трохи наперед, хочемо відразу відповісти на питання, яка багато хто запитує: «Для чого було відділяти невелику маргінальну групу та надавати їй назву Київський Патріархат?»

Дійсно, з точки зору звичайної логіки, таки дії важко пояснити виключно намаганням «почесного патріарха» чимось одноосібно керувати, а тим більше активну участь у цьому процесі колишніх єпископів УПЦ КП з Росії. Адже «Церква», яка буде мати максимум 10-20 парафій, яка тримається виключно на авторитеті свого очільника, не підтримується переважною більшістю суспільства та не має ніякої надії на визнання з боку Вселенського Православ’я, вочевидь не буде відігравати будь-якої значної ролі в Україні. Але все робиться зрозумілим, коли ми подивимось на цю структуру очами «зовнішніх сил», яким вона потрібна виключна як інформаційні привід, «медійна картинка», у війні проти Православної Церкви України. Бо для російської пропаганди цілком неважливо скільки реальних парафій є у «відновленої УПЦ КП»; або той факт, що у нових «єпископів» немає, ані храмів, ані реальних священиків чи вірних. З решти, подальші події підтвердили факт зацікавленості «зовнішніх сил» виключно у «гарній картинці» та існуванню «відновленої КПЦ КП» виключно як медійного проекту.

а) Імітація «народної підтримки» митрополита Філарета та його ініціатив

Зважаючи на те, що на протязі березня – травня 2019 р., «почесному патріарху» не вдалося сформувати реальну «групу підтримки» з впливових архієреїв, священиків та вірних ПЦУ, «зовнішні сили» розпочали операцію по імітації подібної підтримки.

Так, вже 3 червня 2019 р., користаючись своєю владою керуючого Київською єпархією, митрополит Філарет збирає збори настоятелів храмів міста Києва. На цих зборах, які пройшли «за зачиненими дверми», він заявив про намір «провести собор УПЦ КП», наказав поки не перереєстровувати парафії як ПЦУ, а також забороним учасникам спілкуватися з ЗМІ [12]. Незважаючи на відсутність офіціального прес-релізу цих зборів, вже вечором того ж дня переважна більшість російських ЗМІ повідомили про підтримку «почесного патріарха» з боку священиків Києва.

Оскільки більшість київських священиків не підтримали митрополита Філарета, кураторами з «зовнішніх сил» було вирішено провести 11 червня 2019 р. додаткові «форум української інтелігенції «За Українську Православну Церкву! За Київський Патріархат!»», який мусив зробити переконливу «картинку» щодо підтримки вірними позиції «почесного патріарха». Це, на нашу думку, було потрібно переважно (навіть виключно) для російських ЗМІ.

Власно гіпотезу про те, що т.зв. «форум Філарета» був чисто піар-акцією, яку організували виключна як елемент інформаційної війни проти ПЦУ, незаперечне доказує аналіз цього дійства: «Я була на його заході сьогодні. Де не було жодної помітної фігури. … Господи помилуй, який же там маргінес, нікому не відомі науковці і загальновідомі аферисти» [13].

б) «Собор» митрополита Філарета, «відновлення УПЦ КП» та відхід на маргінес

Другою і завершальною фазою операції «Розкол» було проведення «собору УПЦ КП», яке було анонсовано Філаретом на зборах настоятелів та на «форумі інтелігенції». Датою проведення собору було обрано 20 червня 2019 р. Вже 12 – 14 червня, деякі єпископи та священики колишнього Київського Патріархату, почали отримувати запрошення на цей «собор» на офіційних бланках УПЦ КП та за підписом митрополита Філарета.

Зважаючи на суспільний резонанс, 14 червня 2019 р., прес-служба Православної Церкви України опублікувала відповідну заяву, у якої роз’яснює ситуацію та відзначає: «…проведення будь-яких заходів від імені УПЦ КП, зокрема під назвами її статутних органів (Священного Синоду, Архієрейського і Помісного Соборів) є незаконними. Почесний Патріарх Філарет не має права одноосібно скликати «Помісний Собор УПЦ КП» ані за Статутом Православної Церкви України, ані навіть за припиненим Статутом УПЦ КП. Самовільне та позастатутне проведення зборів невизначеної групи не уповноважених осіб з присвоєнням цим зборам назви «Собору» означатиме церковне розділення та відділення організаторів та учасників таких зборів від Православної Церкви України з усіма канонічними та юридичними наслідками» [14].

Цікаво, що інформація про майбутній «собор» прозвучала виключно з уст митрополита Філарета. Жодних інших повідомлень, ані про дату «собору», ані квоти від священиків та мирян, ані акредитацію ЗМІ, на офіційному сайті «Київського Патріархату» не публікувалося. Фактично це була підготовка зібрання осіб, яких єдиноосібно запросив «почесний патріарх»…

Загалом, не вдаючись у описання самого собору, який проходив «за зачиненими дверями», навіть без присутності представників ЗМІ, можна відзначити, що його представництво було навіть гірше, ніж на скликаної митрополитом Філаретом «архієрейській нараді 14 травня 2019»: На «собор» прибули тільки митрополит Іоасаф (Шибаєв) та його вікарний єпископ Петро (Москальов) з Росії, що мають дуже сумнівну репутацію. Також було кілька десятків священиків та близько 150 мирян, переважно парафіян Київського Володимирського собору…

Практично відразу з’явилася заява прес-служби ПЦУ «щодо зборів, проведених у Володимирському соборі м. Києва», де була надана вичерпна оцінка цього «собору», як з точки зору ПЦУ, так і відповідності Статуту колишнього Київського Патріархату: «Особи, яких Почесний Патріарх Філарет скликав на збори у Володимирському соборі, ніким не уповноважені. Отже навіть згідно з нормами вже не чинного Статуту УПЦ КП зібрання, проведене 20 червня 2019 р. у Володимирському соборі м. Києва, є зборами довільно скликаних кліриків та мирян, а не Помісним Собором» [15].

Не зважаючи на об’єктивні реалії, митрополит Філарет не тільки об’явив про свій вихід (з «відновленою УПЦ КП») з ПЦУ та здійснив висвячення двох «своїх» єпископів, а й розпочав певні деструктивні дії, що мали на меті створення «картинки» для ворожих «зовнішніх сіл».

Так, вже 21 червня 2019 р., представники митрополита Філарета вчинили провокацію у Київському Свято-Феодосіївському монастирі [16]; 22 червня 2019 відбулася спроба заколоту у Рівненської єпархії, яку вчинив «тимчасовий адміністратор парафій Київського Патріархату в Рівненської області» прот. Віталій Друзюк [17], а «24 червня 2019 року заборонений у священослужінні колишній клірик Одеської єпархії протоієрей Віталій Сеник, заручившись підтримкою «указів», виданих «почесним патріархом» Філаретом, намагався зі своїми прибічниками захопити приміщення, де розташоване управління Одеської єпархії та кафедрального храму» [18]. Крім того, на своєму брифінгу 25 червня, митрополит Філарет анонсував «звернення до міжнародних організацій» про утиск віруючих УПЦ КП з боку Православної Церкві України [19].

На думку більшості експертів, зокрема і закордонних, таки провокативні дії з боку «відновленої УПЦ КП» щодо структур Православної Церкви Україні, слід очікувати й надалі. Адже саме для цього була «зовнішніми силами» була здійснена операція «Розкол», кінцевою метою якої і було «відновлення Київського Патріархату» під владою давнього агенту КДБ СРСР «Антонова» (колишнього митрополита Філарета (Денисенко)).

VІ. Протидія провокаціям «зовнішніх сил» та офіціальна реакція Священного Синоду ПЦУ

Хоча на першому етапі ПЦУ не була готова до адекватної відповіді у інформаційної війні «зовнішніх сил», вже за короткий час єпископат, священики та вірні спромоглася організувати досить дієвий спротив. Зокрема це була група «Десять тез» [20], а також інші інтернет-платформи спілкування єпископату, священиків та вірних ПЦУ.

Так, як альтернатива «форуму української інтелігенції «За Українську Православну Церкву! За Київський Патріархат!»», ще 10 червня 2019 р., у Києві відбувся «форум української інтелігенції «За Помісну Православну Церкву України!»», який дійсно зібрав еліту української православної інтелігенції. Як зазначив проф. Олександр Саган: «Ми не гонилися за кількістю учасників – за бажання, можна було б зібрати зал у рази більший. Йдеться швидше про осмислення проблеми та пропонування шляхів її вирішення. А для цього потрібна експертна думка та виваженість, а не мітингування. Було багато (понад 15) виступів, цікаве обговорення. Був біль за долю православної Церкви та України. За наслідками обговорення було прийняте відкрите (бо є можливість долучатися із підписами тим, хто поділяє його ідеї) звернення» [21].

Ще більш нищівною відповіддю на дії «почесного патріарха» Філарета та його кураторів, був «Всеукраїнський церковно-громадський форум єдності православних», який відбувся, з благословення Блаженнійшого митрополита Епіфанія, саме 20 червня 2019 р., одночасно з «собором Філарета». На відміну з «собором», на цьому форумі було п’ять архієреїв, численне священство та еліта науково-мирянського руху ПЦУ. Такий склад ставив це зібрання набагато вище «самочинного зборища Філарета» [22].

Останньою крапкою духовному протистоянні став Священний Синод Православної Церкви України, який відбувся 24 червня 2019 р. Цей вищий орган керівництва ПЦУ нарешті визначив долю резидентури «зовнішніх сил»: «Преосвященного Іоасафа (Шибаєва), митрополита Білгородського і Обоянського, та Преосвященного Петра (Москальова), єпископа Валуйського, вікарія Білгородської єпархії, виключити з 24 червня 2019 р. зі складу єпископату Православної Церкви України». Щодо «почесного патріарха», була винесена досить суперечлива постанова: «беручи до уваги особливі заслуги в минулому перед Українською Православною Церквою,  констатувати, що Почесний Патріарх Філарет залишається у складі єпископату Православної Церкви України, однак втратив канонічні права і обов’язки, пов’язані з управлінням єпархією» [23].

На думку більшості експертів, досить поблажливе та незрозуміле рішення Священного Синоду ПЦУ щодо «почесного патріарха» Філарета (неможна визнавати «своїм» архієрея, який публічно заявляє про вихід з юрисдикції. Бо у цьому випадку, на визнання його (та інших колишніх архієреїв та священиків) своїм ще більше прав має Московський Патріархат, через «особливі заслуги» до 1992 р. З відповідним визнанням покарань), можна пояснити певними ментальними проблемами частини керівництва ПЦУ. Адже сам Блаженнійший митрополит Епіфаній, а також ще шість членів синоду ПЦУ, більш ніж десять років були «постійними членами Священного синоду УПЦ КП» [24]. Підтримували все ініціативи «почесного патріарха», у тому числі ті, як об’єктивно були скеровані проти визнання Української Помісності. Зокрема варто згадати тільки останні рішення Синоду УПЦ КП про відкриття структур Київського Патріархату на канонічної території інших Помісних Церков, пропаганду безальтернативності особи «патріарха» Філарета як Предстоятеля об’єднаної ПЦУ (хоча вже у жовтні було погоджено з Константинопольським Патріархатом невисування очільників УПЦ КП та УАПЦ на Предстоятеля об’єднаної Церкви), а також багато публічних образливих звинувачень щодо єпископату УАПЦ та Московського Патріархату, з яким сьогодні знаходяться у однієї Помісної Церкві.

На нашу думку, яка ґрунтується на сьогоднішнім брифінгу митрополита Філарета [19], у найближчому майбутньому Священний Синод ПЦУ буде просто вимушений констатувати відхід «почесного патріарха» від ПЦУ зі всіма канонічними наслідками.

VІІ. Підсумок. Що буде далі.

Демократичне релігійне законодавство України без проблем дозволяє «відновити УПЦ КП». Можна багато казати, та навіть переконливо доказувати, що вона не має жодного відношення до колишньої УПЦ КП, що існувала до 15 грудня 2018 р., але немає жодних законних підстав для заборони діяльності релігійної організації з подібною назвою.

Більш того, завдяки «гурустичному авторитету» «почесного патріарха» Філарета, який формувався у суспільстві, а особливо у УПЦ КП, маємо дуже багато латентних його прибічників, як мінімум, серед священиків та вірних ПЦУ. Тому цілком можливо, що через особисті конфлікти та непорозуміння, ми будемо свідками певного росту маргінального Київського Патріархату. Також, через тієї ж «авторитет», митрополит Філарет надовго залишиться у медійному просторі України, а також буде активно використовуватися російськими інформресурсами (читай ФСБ) як знаряддя війни проти ПЦУ.

Отже, на нашу думку, ПЦУ мусить нарешті усвідомити, що дії «почесного патріарха» Філарета не просто «вікові розумові зміни», а частина добра продуманої операції закордонних спецслужб, яка зокрема здійснюється й через його оточення. Ми мусимо «нарощувати» інформаційні м’язі, вести роз’яснювальну роботу серед своїх вірних, а головне на справі доказувати свою здорову історичну українську та соборноправну ідентичність. Саме це зруйнує всі можливі провокації, а також остаточно приведе до краху операції «Розкол».

Посилання:

1. Крах операції «розкол». Частка І. Що і як відбувалося. 

2. Критикуючи положення Томосу, Філарет повторює російські темники. 

3. «Знали бы содержание ‒ не согласились бы на томос». Патриарх Филарет о конфликте внутри украинской церкви 

4. Митрополит Макарій (Малетич): якщо таке неподобство триватиме, ми можемо втратити Томос 

5. Журнали засідання Священного Синоду від 24 травня 2019 р. 

6. проф. Олександр Саган. Допис у мережи ФБ. 

7. Варфоломій заявив, що Київського патріархату УПЦ немає і ніколи не існувало 

8. Щодо правосильності «указу» владики Філарета про «заборону в служінні» протоієрея Олександра Трофимлюка 

9. Олександр Трофимлюк. Допис у мережі ФБ. 

10. Указ Предстоятеля Української Православної Церкви (ПЦУ) 

11. Філарет хоче скликати собор для відміни рішень Синоду ПЦУ 

12. Учасники зустрічі з Філаретом розповіли подробиці його планів боротьби з рішеннями Синоду ПЦУ 

13. Ярослава Олеговна Мищенко Допис у мережі ФБ 

14. Заява Прес-служби Київської Митрополії УПЦ (ПЦУ). 

15. Заява Прес-служби Київської Митрополії Православної Церкви України щодо зборів, проведених у Володимирському соборі м. Києва 

16. Захоплення Свято-Феодосіївського монастиря у Києві вдалося нейтралізувати 

17. Віталій Друзюк Допис у мережі ФБ 

18. Одеська єпархія Православної Церкви України, сторінка у мережі ФБ. 

19. Брифінг Філарета 25.06.2019

20. Десять тез, сторінка у мережі ФБ 

21. Відкрите звернення форуму української інтелігенції «За Помісну Православну Церкву України!» 

22. «У нас немає часу чекати»: на Всеукраїнському церковно-громадському форумі єдності православних відкрито заговорили про проблеми ПЦУ 

23. Журнали засідання Священного Синоду від 24 червня 2019 р. 

24. ПЦУ утвердила состав своего первого синода 

прот. Сергій Горбик

На нашу думку, одним з головних завдань, яке ставилося «зовнішніми силами», це дискредитація самої ПЦУ шляхом створення вкрай нестабільної ситуації, з подальшим виходом на новий розкол Українського Православ’я. І тут важко не погодитися з професором Олександром Саганом, що найбільша нестабільність була у особі колишнього митрополита Київського Філарета, який «добре знав про неминучість свого конфлікту із обраним очільником ПЦУ» та «достатньо прямолінійно спланував операцію із встановлення контролю над новоствореною ПЦУ» [2]. При цьому, зважаючи на токсичність особи колишнього очільника Київського Патріархату, як для Вселенського Православ’я, так і для ієрархії колишньої УАПЦ, колишньої УПЦ МП та досить великої частини єпископату колишньої УПЦ КП [3], успіх цього плану патріарха Філарета неминуче привів би до розколу новоствореної Православної Церкви України з дуже сумними наслідками не тільки для неї, а й загалом для міжнародного іміджу України як держави. Тому, як це не дивно, основні дії «зовнішніх сил» були скеровані на підтримку планів колишнього Київського митрополита Філарета повернути собі повний контроль над ПЦУ. Отже, подивимось як це відбувалося…

1. Мобілізація «фан-клубу» колишнього патріарха Філарета під гаслом «скривдили святу людину» та її наслідки

Вже через кілька днів після Київського об’єднавчого Помісного Собору, у мережі масово почали з’являтися дописи та коментарі, автори яких всіляко почали «співати панегірики» колишньому очільнику Київського Патріархату та формувати думку, що його «усунення» є не тільки помилкою, а навіть зрадою. Для цієї діяльності «зовнішні сили» залучили не тільки свою агентуру впливу у новоствореній ПЦУ, а й безліч так званих «корисних ідіотів». Сьогодні важко сказати, хто тут виконував завдання своїх московських кураторів, хто діяв через власну зацікавленість (фінансову або кар’єрну), а хто просто був нездатний реально оцінити свої дії через певні емоції. Наприклад, вже 23 грудня 2018 р. з’явився дуже дивний допис одного відомого священика, який, як мінімум, раніше аніяк не був зауважений серед шанувальників колишнього очільника УПЦ КП Філарета [4], а у подальшому подібні статті (і дописи) різних авторів зробилися регулярними та з’являлися практично до самого піку, загострення кризи у травні 2019 р.

Варто відзначити, що до «сакралізації» особи колишнього Київського митрополита Філарета дуже добре приклалася і держава. Так, не дивлячись на його неприпустиму поведінку напередодні та у часі об’єднавчого собору, про яку суспільство довідалася вже ввечері 15 грудня 2018 р., йому надається звання «Герой України» (при цьому Предстоятеля УАПЦ, митрополита Макарія, який приклав не менш зусиль на ниві об’єднання Українського Православ’я та отримання Томосу про автокефалію, залишають загалом без відповідної державної нагороди); його день народження святкується на державному рівні і т.д. Особливо показовим був т.зв. «Томос-тур» Президента П. Порошенко, коли у більшості випадків біля нього був не канонічний Предстоятель ПЦУ, Блаженніший митрополит Епіфаній, а саме митрополит Філарет у патріаршому облаченні. Це досить вдало створювало ілюзію, що саме він, а не митрополит Епіфаній, є справжнім Предстоятелем ПЦУ. Подібне «патріарше» служіння Філарета у часі представлення Томосу відбувалося у співслужінні єпископату ПЦУ, який поминав його «Святішим патріархом Київським і всієї Руси-України». Таке поминання, з точки  зору канонічного права, було вже недопустимим та «працювало» проти ПЦУ.

Певний успіх компанії «фан-клуб» та «сакралізації» особи Філарета у очах частини суспільства, дало можливість агентам упливу (і «корисним ідіотам») його у найближчому оточенні запевнити стару людину у тому, що його підтримує більшість єпископату, священиків та вірних колишньої УПЦ КП. Наслідком цього була імітація життєдіяльності Київського Патріархату, яка здійснялася через роздачу «почесним патріархом» нагород та видання указів неіснуючої Церкви, служіння в Київському Володимирському соборі «патріаршим чином» і т.д.

На нашу думку, описана вище діяльність «почесного патріарха» цілком відповідала планам «зовнішніх сил», служачи реальною підготовкою майбутнього розколу ПЦУ. На користь нашої гіпотези свідчить той факт, що кожна подібна дія «почесного патріарха» відразу широко освітлялася на інформаційних ресурсах, як самого Московського Патріархату, так і на підконтрольних ресурсах спецслужбам Російської Федерації.

2. Виступи «почесного патріарха» Філарета у ЗМІ. Дивна риторика та збіг часу.

Ми далекі від думки, що «почесний патріарх» Філарет власноруч домовлявся з ЗМІ про інтерв’ю та публікації, «шліфує» їх та обирає для них час випуску. Вочевидь, це робилося його найближчим оточенням і ось тут ми назираємо «дивний» збіг обставин.

Так, коли ми проаналізуємо зміст критики Статуту ПЦУ та Томосу, яку «почесний патріарх» висловлював у ЗМІ, вона «дивним чином», не дивлячись на маскування патріотичною риторикою, практично на 100% збігається з аналогічною критикою, яку ми вже багато місяців чуємо від представників Московського Патріархату. Навіть складається враження, що їх «першоджерелом» була загальна «риба», яка писалася співробітниками «Чистого провулка» у Москві. Ці тексти втримували таку відверту брехню та інсинуації, що стало потрібне  у кількох офіційних роз’яснень прес-служби ПЦУ [1; 5]

Другим «дивним збігом» є те, що критичні інтерв’ю «почесного патріарха» з’являлися саме перед або у часі різних нарад у Помісних Православних Церквах, що стосувалися питання визнання ПЦУ. Зокрема пік травневого конфлікту попав на підготовку офіційного візиту Предстоятеля Кіпрської Православної Церкви, архієпископа Хризостома ІІ до Болгарської, Еладської та Сербської Православних Церков з метою обміркування «українського питання» [6].

Крім того, на думку частини фахових мовознавців, сумновідоме «Звернення патріарха Філарета до всієї української православної пастви» від початку було написано російською мовою саме етнічним її носієм, а вже потім зроблений український переклад та його адаптація.

Отже, на нашу думку, можна висунути гіпотезу, що проросійська «агентура впливу» у найближчому оточенні «почесного патріарха» вміло складає загальний текст його виступів та обирає найбільш зручний для «зовнішніх сил» момент їх оприлюднення.

3. Спроба залучення єпископату колишньої УПЦ КП до здійснення «розколу» та причини її провалу

Для здійснення реального розколу ПЦУ, «зовнішнім силам» була потрібна певна кількість керуючих архієреїв колишньої УПЦ КП, яка б, разом зі своїми єпархіями, підтримали б «почесного патріарха» Філарета. Однак, як це показали травневі події, практично ніхто з єпископату ПЦУ на провокацію не піддався. Тут можна назвати багато чисто українських факторів, які явно не врахували «зовнішні сили». Це і інтереси православних українців, для яких єдність та канонічне визнання є одним з головних пріоритетів; і розуміння того, що «повернення КП – це повернення у минуле без жодних перспектив»; і власне бажання бути дійсно архієреями, а не статистами у приватно-релігійній структурі та багато чого іншого….

Саме факт відсутності реальної опозиції Статуту ПЦУ й Томосу серед українського єпископату, примусив московських кураторів піти на відверту авантюру з використанням тих чотирьох архієреїв колишнього Київського Патріархату, які служать на території Російської Федерації та, вочевидь, підконтрольні її спецслужбам з різних причин.

На думку більшості експертів та аналітиків, головним «промоутером» операції «розкол» у найближчому оточенні «почесного патріарха» Філарета був (і є) митрополит Іоасаф (Шибаєв). Фігура для Українського Православ’я цілком чужа та токсична через своє надмірне вшанування Російської імперії та її відставного імператора Миколая ІІ. Починав свій шлях у РПЦ МП, ніколи не був чимось пов’язаний з Україною. Через свої російські шовіністичні погляди покинув Московський Патріархат та приєднався до Російської Православної Церкви Закордоном, яка послідовно ставиться вкрай негативно не тільки до Помісного статусу Українського Православ’я, а й до самого існування Незалежної України. У 1993 року архімандрит Іоасаф був призначений керуючим Курсько-Обоянською єпархією РПЦЗ. Його перехід до УПЦ КП був викликаний тим, що 19 липня 1993 в Одесі ««З’їзд духовенства Російської Істинно-Православної Церкви» звертаючись до Архієрейського собору РПЦЗ зазначив: «чекаємо скасування призначеної хіротонії в єпископа архімандрита. Іоасафа (Шибаєва) як людину, негідну цього сану»».

Вже перебуваючи у складі УПЦ КП та навіть призначений патріархом Філаретом постійним членом Синоду, митрополит Іоасаф не приховує своїх проросійських та антиукраїнських поглядів, регулярно озвучуючи їх на своїх сторінках у соціальних сітках. Але не дивлячись на зауваження єпископату, духовенства та вірних, Філарет ще більше наближає його до себе та надає титул «Всеросійського екзарха» УПЦ КП. Але найбільш цікавим є той факт, що цей митрополит, на відміну від другого «російського» архієрея УПЦ КП, митрополита Андріана (Старини), ніколи не переслідувався владами РФ, а навпаки мав від них повне сприяння своїй діяльності.

На нашу думку, апогеєм діяльності митрополита Іоасафа (Шибаєва) як одного з основних двигунів операції «розкол» та викриття його у якості «агенту впливу зовнішніх сил» у найближчому оточенні владики Філарета, стала його заява проти Блаженнішого митрополита Епіфанія, що вийшла після завершення першого туру президентських виборів, які показали що П. Порошенко не набирає більшості. За «дивним» збігом обставин, вона збіглася у часі з заявою Синоду УПЦ МП до Вселенського Патріарха Варфоломія з вимогою відкликання Томосу, об’єктивно доповняючи її додатковими аргументами.

Другим архієреям, який цілком підтримав операцію «розкол», був вікарний єпископ Павло (Москальов), що є вихованцем митрополита Іоасафа (Шибаєва) та служить разом з ним. Народився та виховувався у Росії, служив у Російської армії. Думаю, що більш коментувати нічого тут непотрібно….

Проте, з двома іншими архієреями, які ймовірно підтримали «почесного патріарха» Філарета у його бажанні прийти до влади та зруйнувати ПЦУ, не все так просто…

Етнічний українець, митрополит Андріан (Старина), від початку був рукоположений на єпископа Дніпропетровського і Запорізького УПЦ КП, а потім переведений правлячим архієреєм Богородської єпархії (Московської області РФ). Від початку свого служіння у Росії та до сьогодні переслідувався властями та спецслужбами РФ. Особливо активний тиск на нього розпочався з часу остаточної боротьби за Томос, а апогей прийшовся на останні кілька місяців. При цьому, згідно Статуту ПЦУ та Томосу, його єпархія мусить перейти під омофор Вселенського Патріарха, але, з огляду на сьогоднішні реалії, дуже сумнівно, що Константинополь дійсно візьме до себе структуру на канонічної території Московського Патріархату.

Тому, на нашу думку, підтримка «почесного патріарха» з боку митрополита Андріана може носити ситуаційний характер та з’являється наслідком, як тиску з боку спецслужб РФ, так і невизначеністю подальшої долі Богородської єпархії.

Ще більш трагічна доля архієпископа Климента (Кущ), єпархія якого знаходиться у анексованому Криму. Влада РФ поставила собі на меті знищити в Криму все українське, зокрема і парафії ПЦУ. При цьому, з боку української влади та Блаженнішого митрополита Епіфанія, митрополит Климент може розраховувати виключно на моральну підтримку. Адже РФ ігнорує навіть звернення таких міжнародних інституцій як ООН, ОБСЕ, ЄС та інш. Цілком можливо, що підтримка операції «розкол», яку замаскували під «підтримку вимог Філарета», є однією з умов по збереженню Кримської єпархії, які були висунути архієпископу Клименту.

Таким чином, коли 14 травня 2019 р. біля «почесного патріарха» у Володимирському соборі встали тільки чотири «російські» архієреї колишнього Київського Патріархату, ми побачили реальні «результати» операції «розкол». Усе інше, у тому числі й дивна прес-конференція колишнього очільника УПЦ КП владики Філарета, є тільки «конвульсіями» деструктивної опозиції у ПЦУ.

4. «Громадянське суспільство» ПЦУ та переможні наслідки його діяльності

«Україна не Росія» – саме це не врахували «зовнішні сили», коли планували операцію «розкол» та давали завдання своїм агентам впливу у ПЦУ. Багаторічна боротьба не тільки за канонічну автокефалію Українського Православ’я, а й за саме існування України, особливо під час Революції Гідності та агресії Росії, сформували цілком іншого, сучасного православного вірного ПЦУ. Ці вірні, на відміну від парафіян Московського Патріархату, аніяк не є кріпаками єпископату. Вони вміють, бажають та без страху беруть на себе відповідальність за долю своєї Церкви, її єпархій і парафій. За роки Незалежної України вони дали Українському Православ’ю тисячі священиків та десятки архієреїв нової формації. Саме вони, об’єднані у спільноту «10 тез для ПЦУ», бачачи реальну загрозу розколу та активне втручання «зовнішніх сил», вже 9 травня 2019 р., опублікували «Звернення на захист канонічного статусу Православної Церкви України», яке за кілька днів підписало більш ніж 700 осіб, у тому числі ряд архієреїв та священиків ПЦУ [7]. Незабаром, оцінив рівень небезпеки, підтримку Блаженнішому митрополиту Епіфанію почали висловлювати єпархії ПЦУ, провідні монастирі, зокрема Манявський монастир Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього, який називають «Українським Афоном».

Суспільний резонанс, викликаний реакцією журналістів, зверненнями спільноти «10 тез для ПЦУ» та українських єпархій на підтримку Блаженнішого митрополита Епіфанія та парадигми на сучасний курс розвитку ПЦУ, викликали певний шок у російського православного середовища.. Зокрема загальний моніторинг російських православних ресурсів показує, що «православні» росіяни загалом не розуміють становища, коли священики та миряни визначають курс розвитку своєї Церкви. А особливо той факт, що Предстоятель та єпископат готові реально прислуховуватися до голосу духовенства та мирян. Цей факт реально показав, що ПЦУ є сучасною, соборноправною, готовою адекватно реагувати на виклики сьогодення.

Загалом, на наш погляд, роль «громадянського суспільства» духовенства та мирян ПЦУ важко переоцінити. Вона, за досить короткий термін, спромоглася скласти потужну підтримку Предстоятелю у справі побудови цілком сучасної, позбавленої московських атавізмів, Православної Церкви України. На наш погляд, цей рух з часом трансформується на традиційні для Київського Православ’я православні братства, які, у свій час, не дали його знищити.

Отже, як це відзначає більшість українських та закордонних аналітиків, «громадянське суспільство» ПЦУ, архієреї, священики та миряни, відіграли ключову роль у зриві планів «зовнішніх сил» щодо здійснення розколу  Українського Православ’я.

5. Заміст епілогу….

Ми далекі від думки, що нам час святкувати перемогу та спочивати на лаврах. «Зовнішні сили», які усі ці місяці працювали на кризу у ПЦУ нікуди не зникли, та не склали зброї. Також нікуди не зникли їх агенти упливу у ПЦУ та «корисні ідіоти». Це підтверджується не тільки недолугим зверненням архієпископа Климента, а й діяльністю «почесного патріарха», який продовжує роздавати нагороди неіснуючого Київського Патріархату. Ворог тільки частково відступив, затаївся, щоб знову нанести вдар. Тому ми повинні бути пильними, доводити до вірних офіційну позицію ПЦУ та бути готовими відбивати нові напади, які готують нам «зовнішні сили».

Посилання

1. Відповіді на актуальні питання

2. Олександр Саган. Допис у мережі ФБ

3. Після Томосу ІІ. Чому виникла реальна можливість розколу

4. «Іуди теж навчилися носити хрести та панагії»

5. Роз’яснення Прес-служби Київської Митрополії Української Православної Церкви (ПЦУ)

6. “I have not received any order! I am leaving for Serbia, Bulgaria, and Greece to discuss the Ukrainian issue”

7. «Звернення на захист канонічного статусу Православної Церкви України»

прот. Сергій Горбик.