«Сьогодні прийшов Христос на Йордан хреститися;

сьогодні Іоан доторкається до глави Владики;

Сили Небесні жахаються, бачачи преславне таїнство…

ми ж, просвітившись, взиваємо: Слава Богу, що явився,

і на землі став видимим, і просвітив світ».

(Стихира на хвалітних, гол.4)

Величність свята Богоявлення напевно можна відчувати більше серцем, аніж розуміти силою людського інтелекту, бо розум наш не може збагнути, як над водами Йордану сьогодні явила Себе людству Божественна Трійця Пресвята. І в який спосіб!

Згадувана подія через читання євангельських текстів Священного Писання чи спів літургійно-богослужбових текстів представляє нам для споглядання двох осіб: Самого Сокровенного Сина Божого, про Якого свідчить явлення Духа Святого у вигляді голуба і голос Отця, і представник роду людського Предтеча Господній святий пророк Іоан Хреститель, про якого Сам Христос засвідчив: «На що ви ходили в пустелю дивитися? Чи на очерет, що вітер колише його? Та на що ви дивитись ходили? Може на чоловіка, у м’які шати одягненого? Адже ті, хто носить м’яке. – по палатах царських. По що ж ви ходили? Може бачити пророка? Так. кажу вам, – навіть більш, як пророка. Бо це ж той, про нього написано: «Ось перед обличчя Твоє посилаю Свого посланця, який перед Тобою дорогу приготує!» Поправді кажу вам: Між народженими від жінок не було більшого над Івана Хрестителя! Та найменший у царстві Небеснім – той більший від нього» (Мф.11:7-11).

Іоан Хреститель – найвеличніша істота всього людства, великий пророк, що стояв на грані старого і нового часу, він пророк Старого Завіту і перший Нового. Зачаття Іоана відбулось чудесним чином за допомогою Божого Промислу,але за посередництвом сімені чоловіка – Захарії, а Різдво його супроводжувалось чудесами. Перебування св. Предтечі з трьохлітнього віку в пустелі свідчить на небесне, ангелоподібне життя подвижника: «А Іоан зодягався в одежу з верблюжого волосу, і мав пояс ремінний на стегнах своїх, а їв сарану і дикий мед» (Мк. 1,6). «Євангелист Лука згадує про родинні зв’язки Пресвятої Діви Марії і матері Предтечі – Єлисавети. Відомо, що благовіщеня Богородиці відбулось. Коли Іоан був шестимісячним плодом і перебував в утробі своєї матері. Саме тоді він прийняв Святого Духа і став пророком. Отже, Предтеча був на шість місяців старшим від Ісуса Христа». Для нас же цінним являється той факт, що вже з материнської утроби Іоан сповнюється силою Духа Святого і як наслідок стає Предтечею втілення Христа Бога від Діви Марії: «Коли ж Єлисавета почула привітання Маріїне, заграло дитя в утробі її. І сповнилася Духа Святого Єлисавета…» (Лк.1,41). «Ще ненароджений пророк передав свій пророчий дар і матері, тому що через це здригання і Єлизавета пізнає Матір Господню» (свт. Григорій Палама).

Протягом всього свого чеснотного життя Іоан Предтеча ніс людям проповідь покаяння, з метою приготування Богом вибраного народу Ізраїльського до пришестя у світ Месії: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!» (Мф. 3:2). Авторитет між народом Іоана був надзвичайно великим, тому багато хто називали його другим Ілією чи Месією, але сам про себе він завжди говорив так: „ Бо він той, що про нього сказав Ісайя пророк, промовляючи: «Голос того, хто кличе : В пустелі готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!»… Я хрещу вас водою на покаяння, але Той, Хто йде за мною, більший мене: я недостойний понести взуття Йому! Він хреститиме вас Святим Духом і вогнем». (Мф. 3:11). Отже, проповідь покаяння Предтечі Господнього супроводжувалась священнодією хрещення на покаяння. Взагалі хрещення чи омовіння практикувались як у поганських культах, так і у євреїв. Ці омовіння символізували внутрішнє очищення. У євреїв наприклад існували обряди омовіння для священиків і мирян. Воду розглядали як символ розкаяння. Напередодні судного дня купались і сповідували свої гріхи. Сам же Іоан Хреститель використовував хрещення водою на покаяння з метою пророчою месіанському хрещенню і очищенню: «…ці обряди служили св. Іоану Хрестителю прообразом релігійних поглядів старозавітних пророків. У них хрещення розглядалось як ознака месіанського часу. Наприклад Ієзекіїль говорив: «І покроплю вас чистою водою, – і станете чисті: зо всіх ваших нечистот і зо всіх ваших бовванів очищу вас»(Ієз. 36:25). Ієремія звернувся до Єрусалима зі словами: «Обмий серце своє від лихого, о Єрусалиме щоб був ти врятований! Аж доки в тобі пробуватимуть думки марноти твоєї» (Ієрем. 4:14). Згідно з проповіддю св. Іоана умовою хрещення є покаяння із сповіданням гріхів, з це дається у месіанський час відпущення гріхів. І цей погляд коріниться у проповідях старозавітних пророків. Пророк Ісая говорив: «Умийтесь, очистіть себе! Відкиньте зло ваших учинків із-перед очей Моїх, перестаньте чинити лихе! Навчіться чинити добро. Правосуддя жадайте. Карайте грабіжника, дайте суд сироті, за вдову заступайтесь! Прийдіть і будемо правуватися. – говорить Господь…» (Іс. 1:16-17). З усього хрещення Іоанове мало духовно-моральне значення: покаяння, сповідання гріхів, хрещення, нове праведне життя і, як результат, відпущення гріхів; ось головні думки св. Іоана Хрестителя, які, своєю чергою, витікали з поглядів старозавітних пророків і були засвоєні ним. Тому він і від усіх вимагав праведності, і сам був зразком праведного життя. Обрядове хрещення є марним, якщо немає покаяння, тобто внутрішнього морального відродження. Оскільки він проповідував тільки про праведність, Божу благодать і любов у простій , загальнодоступній формі, його проповідь мала успіх, і багато народу приходило до нього: «І до нього приходила вся країна Юдейська та всі єрусалимляни, і в річці Йордані від нього хрестились вони, і визнавали гріхи свої». (Мк. 1:5). Маючи великий авторитет і своїх ближніх учнів, св. Іоан Хреститель завжди говорив про майбутнього Месію: «Я хрещу вас водою на покаяння, але Той, Хто йде за мною, потужніший від мене: я не достойний понести взуття Йому! Він хреститиме вас Святим Духом й вогнем. У руці Своїй має Він віячку і перечистить Свій тік: пшеницю Свою Він збере до засіків, а полову попалить у вогні невгасимім». (Мф. 3:11-12). Тому його служіння і проповідь необхідно розглядати у найближчому зв’язку від Євангелії Самого Христа, які являються прологом до одкровення про Царство Боже, яке в Ісусі Христі прийшло у силі. Свою проповідь про покаяння Іоан Хреститель пояснював наближенням Царства Небесного, тобто Царства Месії (Мф. 3:2). Під цим Царством Слово боже розуміє звільнення людини від влади гріха і воцаріння праведності в її серці (Лк. 17:21; Рим. 14:17). Природно, що благодать Божа, панує в серцях людей, поєднуючи їх в одну спільноту, або Царство, що називається Церквою (Мф. 13:24-43, 47-49). Готовлячи людей до вступу в це царство, що згодом відкриється із приходом Месії, Іоан всіх закликає до покаяння, а тих, хто відгукнувся на цей заклик хрестив «хрещенням покаяння для прощення гріхів» (Лк. 3:3). Це не було ще благодатне християнське хрещення, а лише занурення у воду, я к символ того, чого той, хто кається, бажає очищення від гріхів, подібно тому. як вода очищає його від тілесної нечистоти.

Священне Передання, що чинне у богослужбових текстах святої Православної Церкви, надає Іоану Предтечі багато імен. «Іоан» означає „ дар Божий». «Предтеча» розкриває місію його життя – що він попередник. Великий передвісник Месії. «Його називають «Хрестителем», тому що він хрестив Ісуса Христа. В каноні свята Богоявлення св. Косьма єп. Майюмський характеризує Предтечу трьома епітетами: «голос Слова», «світлоносна лампада» і «вранішня зірка». Оскільки Син і Слово Боже являться воіпостазованим Словом Бога Отця, то Іоан – Його голосом. Христос, як Бог – предвічний і нетоварне світло, а Предтеча – несуча Його лампада. І оскільки Христос є сяючим світлом Божества правди, то Іоан – Його зоря, що передбачає майбутнє сонце, ранкова зірка». Отже. Всі ці імена та епітети передають суть місії всього життя Іоана Предтечі – передвістя приходу Божественного Месії.

Тепер оглянемо значення особи Ісуса Христа в події хрещення в Йордані. До свого тридцятилітнього віку Господь Ісус Христос жив зі Своєю матір’ю в невеличкому містечку Назареті. Допомагаючи старенькому Йосифу у теслярській роботі, Він нічим Себе не проявляв, і люди вважали Його за одного із дітей Йосифа. Але ось наблизився час Йому почати Своє суспільне служіння. Тоді Бог в особливому віданні наказує пророку Іоану Хрестителю, що проживав у пустелі, виступити зі всенародною проповіддю покаяння і хрестити у йордані всіх тих, хто каявся на знак їх бажання очиститись від гріхів. Тоді серед іншого народу на Йордан прийшов Ісус Христос із Назарету Галілейського, щоби хреститися від нього. Іоан ніколи до цього не зустрічався з Ісусом і тому не знав Хто Він, але коли Ісус підійшов до нього для хрещення, то Іоан, як пророк, відчув Його святість, безгрішність і незрівняну досконалість над собою, і тому в незнанні заперечує: «Мені потрібно хреститись від Тебе, і чи Тобі приходити до Мене?.. Так належить нам виконати всяку правду». (Мф. 3:15), – коротко відповів Спаситель. Цими словами Господь Ісус Христос хотів сказати, що Він. Як родоначальник нового, відродженого Ним людства, повинен був Своїм прикладом показати людям необхідність всіх Божественних законів, в тому числі і хрещення.

Однак, «хрестившись, Ісус відразу вийшов із води…» (Мф. 3:16), тому що Йому, не було необхідності сповідуватися, як робили це решта хрещеників, залишаючись у воді під час сповідування своїх гріхів. Хрестившись, Ісус. За словами євангеліста, молився, очевидно, за те, щоби Отець Небесний благословив початок Його служіння. «Так як Христос був досконалим Богом і досконалою людиною без гріха, а Іоанове хрещення вело людей до усвідомлення їхньої гріховності і готувало народ до прийняття досконалого хрещення Христового…». Тому виникає питання чому необхідно було хреститися Христові? Відповідь на нього розкриває перед нами великі істини.

Св. Іоан Дамаскін говорить, що Христос хрестився не для Свого очищення, «але заради взяття на себе нашого очищення, подібно тому, як Він приймає на Себе заради нас муки». Він хрестився, щоби скрушити голови зміїв , оскільки існувало передання, що біси перебувають у воді; щоби змити гріх і втопити у водах Йордану всього ветхого Адаму; щоби освятити Хрестителя, адже не Іоан освятив Христа, але Христос Іоана, коли той кладе руку на голову Ісуса; щоб виконати Ним же даний закон і не стати його порушником; явити таїнство Пресвятої Тройці, що відбулось в той момент; стати образом і прикладом нашого досконалого новозавітнього хрещення, що звершується водою і Духом Святим.

Святоотцівське передання спів ставляє хрещення Христа із чудесним переходом ізраїльтян через Червоне море. Як чудесною дією безплотного Слова єгиптяни були потоплені, а ізраїльтяни спасенні, так і при хрещенні – силою втіленого Слова гріховна людина відновилась, а змії були знищенні, демони втратили силу. Св. Никодим Святогорець говорить, що для відновлення пошкодженого гончарного посуду необхідні дві речі: вода, щоби замісити глину, і вогонь, щоби обпалити посуд. Те саме використав і Бог – великий Гончар нашого творіння. Для відновлення знищеної людської природи він використав вогонь, який має в Самому Собі (тому що Сам являється всепоглинаючим вогнем), і воду з річки Йордан.

Через втілення Христа і виконання всіх ступенів Божественного Домобудівництва, однією з яких являється і хрещення, здійснюється відновлення людської природи. Це було можливим через дві причини: по-перше, тому що, не дивлячись на гріхопадіння, природа людини не була знищенна; а по-друге, тому що Господь являється Творцем людини, Він же і є її Спасителем.

Томаш Шпідлік говорить: «Співіснування двох стихій – води і вогню – цілком неможливе. Вогонь не може розгорітися і запалитись у вологому середовищі. В річці ж Йордані вони співіснують, тому що божественний вогонь нетоварний, а вода – тварна, і перше обожує друге». Взагалі, Йордан прославився в історії цілим рядом подій, але головним чином, проповіддю і хрещенням Іоана Предтечі, а також хрещенням в ньому Ісуса Христа.

Згідно св. Іоана Золотоустого, Йордан – це образ людського роду. Він бере свій початок при злитті двох малих річок: Йор і Дан (звідси і називається ця річка) і впадає у Мертве море. «Весь людський рід походить від двох джерел – Адама і Єви – і гріхом був приведений до омертвіння – мертвого моря нашого життя. де перебували смерть і тління. У води цього Йордану, тобто людського роду, втілившись. Увійшов Христос і тим самим переміг смерть, повернувши людей до початкового життя», – говорить митрополит Ієрофей (Влахос).

В одному із псалмів пророк Давид говорить: «Море побачило і побігло; Йордан повернувся назад» (Пс. 113:3). Мова йде про подив моря і річки Йордану, коли безгрішний Христос увійшов у його води. Цей подив міститься в молитві водо освячення,що написана св. Софронієм Єрусалимським: «Йордан повернувся назад, бачачи вогонь Божественний, який у тілі сходив і входив у нього». Вогонь Божества, зодягнутий в тіло Ісуса Христа, опускався у води Йордану.

Це пророцтво в певній мірі збувається в житті кожного християнина. Море – це сповнене випробуваннями людське життя, тому воно називається «солоним морем». Йордан, як ми вже говорили вище, – це людське життя, яке після падіння першостворених направилось до омертвіння і злилось зі смертністю і тлінням. Через покаяння людина звільняється від «соленого моря» буття. Її життя змінюється, перетворюється і повертається до своїх справжніх джерел, набуває цілком іншого значення: не просте биття серця і появу нових думок і цілого вихору бажань, що заволодівають усіма силами людини, але життя розуміється як єдність із Істинним Джерелом всього існуючого, а людини зокрема, – Богом, Який і є істинне Життя.

Хрестившись, Ісус, за словами євангеліста, молився, очевидно, про те, щоби Отець Небесний благословив початок Його служіння. «І ось, відкрились Йому небеса, і побачив Іоан Духа Божого, Який сходив, наче голуб, і спускався на Нього» (Мф. 3:16). Очевидно, що Духа Божого у вигляді голуба побачив не лише Іоан, але й весь народ, що був при цьому, оскільки метою цього чуда було явити людям Сина Божого в Ісусі Христі, Який до того часу перебував у невідомості. Отже, сходження Духа Святого у вигляді голуба і голос Отця, що називав Ісуса своїм улюбленим Сином (Мк. 1:11), і Сам смиренний Христос, Який схилив голову для хрещення під рукою Іоана,– є не що інше як одне із найбільших одкровень священної біблійної історії Божественної Тройці.

Одкровення Троїчного Бога було однією із цілей втілення Бога Слова, і хрещення Христове в річці Йордан. «Не дивлячись на те, що в Бозі одна сущність і природа, Він являється Триіпостасним. При хрещенні Ісуса Христа відбулось явлення Пресвятої Тройці: прозвучав голос Отця, що засвідчив, що стоячий в Йордані Христос являється Його Сином, а Святий Дух явився у вигляді голуба». Подібні одкровення Троїчного Бога і свідчення Отця походять і перед початком Христових страждань, при Його преображенні на горі Фавор. З незвичайною богословською глибиною св. Григорій Палама аналізує причину явлення Троїчного Бога саме в цей момент. Він говорить, що в Священному Писанні Троїчний Бог являється двічі: „при створенні людини було спільне рішення Троїчного Бога: створімо людину за образом нашим і за подобою нашою (Бут. 1:26). Отець створив людину за образом Слова і в Дусі Святому вдихнув в неї життя. Оскільки енергія Троїчного Бога спільна, то у сиренні людини приймала участь вся Тройця: Отець через Сина в Дусі святому творить усе».

Так, явлення Троїчного Бога було необхідне при відновленні людини, тому що цим відкривається ще одна богословська істина – лише людина являється «земним слугою» Пресвятої Тройці, і тільки вона створена за образом Троїчного Бога. Як пояснює св. Григорій Палама, «тварини не мають розуму і слова, але тільки життєносний дух. Це означає, що зі смертю тварин їх дух зникає, так як він не має сущності, а лише енергію. Ангели і Архангели володіють розумом і словом, але не мають животворчого тіла духа, оскільки вони надчуттєві. А людина володіє і розумом, і словом, і животворчим тіло духом. Тому лише вона є створена за образом Триіпостасного Божества». Саме по цій причині Син Слово Боже заради спасіння і преображення світу став людиною, а не ангелом. Людина охоплює собою все творіння, отже, через обожену людину відбулось преображення і благодатна зміна всього творіння.

Відтак залишається окремо оглянути питання щодо благодатної сили таїнства Хрещення, яке бере свій початок від Йордану, і освячення води на свято Богоявлення. Як вже говорилось раніше, однією із цілей хрещення Ісуса Христа було Його становлення образом і прикладом для нас. Хрещення вважається таїнством, яке вводить вірних у таємницю Богоспілкування і спасіння, що благодатно дієві в Церкві Христовій. Як для Христа початком світоспасительного подвигу було хрещення, а потім послідували страждання, розп’яття, воскресіння, вознесіння, так і для християнина духовне життя починається із хрещення. «У своїй книзі, – зазначає єп. Калліст (Уер), – «Життя у Христі» свящ. Миколай Кавасила говорить, що таїнство хрещення це народження, після якого, з таїнством миропомазання, слідує зрушення, а з причастям таїнства Євхаристії – життя. Божественна Євхаристія – це завершення хрещення, а також усіх церковних таїнств. Ми хестимось і миропомазуємось, щоби, ставши членами Церкви, ми могли причащатися Тіла і Крові Христових».

Віра тісним чином пов’язана із таїнством хрещення. «згідно св. Василія Великого, віра і хрещення – це два нероздільних між собою шляхи спасіння. Хрещення робить віру більш звершеною, а віра утверджує хрещення. Як ми віруємо в Отця, Сина і Святого Духа, так і хрестимось во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа». Це говориться з точки зору, що існує два види віри: ввідна, що називається також вірою від слухання, і досконала – віра від знання. На початку людина чує про Бога, вірує в Нього, а потім охрещується і помазується святим миром. І лише після цього здобуття духовного досвіду віра людини стає від знання або краще сказати від споглядання. Це добре видно на прикладі ранньої Церкви, коли «хрещення було не просто формальним обрядом і громадською подією, але таїнством входження людини у Церкву. Йому передувало тривале очищення людини. Хрещення називається просвіченням, тому що через нього і через таїнство миропомазання просвічується людський розум”. Отже, хрещення називається не інакше як народженням, оскільки воно відроджує людину. Сам Христос сказав у розмові із Никодимом: «Істинно, істинно кажу тобі: якщо хто не народиться від води і Духа, не може увійти у царство Боже» (Ін. 3:5). Купіль – це відроджуюче нас для нового життя духовне лоно. Це народження являється нашою характерною рисою, так я к після хрещення ми уподібнюємось Христу. Саме з цієї причини ім’я людині дається в цей день – день народження Христа. Для християнина, говорить отець Церкви перших віків св. Кирило Олександрійський: «Води хрещення являються і гробом, і матір’ю. Гробом для його колишнього гріховного життя поза Христом і матір’ю його нового життя у Христі і в Царстві його нескінченної правди. Хрещення двері із царства темряви у Царство світла: усі ті, що в Христа хрестилися у Христа зодягнулися, – хто хрещений у Христа, той і зодягнений в ризу Христової праведності, уподібнюється Йому, стає учасником Його святості». Сила хрещення полягає в тому, що похресник отримує силу і здатність любити Бога і своїх ближніх. Ця християнська любов закликає християнина до праведного життя і допомагає йому долати прив’язаність до світу і його гріховних насолод. Все, що відбулось при хрещенні Христовому у водах Йордану, повторюється і в нашому житті у таїнстві святого Хрещення.

Щодо особливого святкового богослужбового чину великого освячення води в день Богоявлення, то відомо, що цей благочестивий звичай виник із традиції напередодні Богоявлення хрестити оголошених. Сама молитва Богоявленського водосвяття взята із чину святого таїнства Хрещення і є не що інше, як пізніша переробка. Тому древні відомості присвячують обряд цього освячення до вечері і ночі напередодні свята, а не до самого дня Богоявлення. Цей звичай одноразового освячення води напередодні Богоявлення тримався до ХІ – ХІІ стст. В наш час під впливом Єрусалимського уставу, утвердився звичай дворазового освячення води: напередодні і в день Богоявлення.

Людина складається з двох світів, вона не може бути відірваною ні від світу матеріального, ні від світу невидимого: Бог створив людину з тіла земного (матеріального) і вклав у нього душу, ангелоподібний дух. Саме думка про не відокремленість людини від творіння видимого і невидимого проходить через все богослужіння. Ми молимось: Помилуй нас і світ Твій, – тому що в християнській свідомості не відокремлюємо себе від світу , в якому живемо. «Людина – вінець творіння, найвища точка його, і тому все, на що накладала свою гріховну печать, заражене тим же гріхом. Все творіння разом стогне і мучиться до сьогодні. – говорить апостол Павло (Рим. 8:22). І Христос явився на Йордан не тільки відновити впалу людську природу, але й обновити все творіння через водну стихію». Так ми звершуємо велике освячення води в цей святковий день. Але чому саме через воду освячується світ? «Дух Божий носився над водою» (Бут. 1:2), як над самою чистою природою, коли ще не було світу. Господь створив воду для того. щоб їй бути природою освячоючою, очищаючою, оживляючою. Водою потоплений гріх за патріарха Ноя, водою спалена жертва Єдиному Богу за пророка Ілії, через воду в Старому Завіті звершувалось очищення. «І покроплю вас водою чистою, – говорить св. пророк Ієзекіїль, відкриваючи тайну духа, – і ви очиститесь від усіх скверн ваших, і від всіх ідолів ваших очищу вас. І дам вам серце нове і дух новий дам вам» (Ієз. 36:25-26). Так, водна стихія освячується для того, щоби через нього освятити перш за все саму людину. Кожний з нас при духовному народженні освячується йорданським Хрещенням, тому що йорданським освячення освячується вода для таїнства Хрещення. Таким чином, Церква знову розкриває наш зв’язок зі всією природою, зв’язок світу видимого і невидимого, зв’язок між людиною і стихіями природи, між людиною і світом, зв’язок, який ми, грішні, осквернені, не відчуваємо, – і тому-то ми такі самотні, не відчуваємо глибини богослужіння свята і не розуміємо свого виключного місця у тварному світі, який через людину повинен також прийти до Творця і Бога. Отже, в цей величний день, звершуючи усі встановлені уставом чини, Церква виконує істину віри: Господь знову хреститься і обновлює Собою водну природу, вся природа, обновлюючись, отримує знову свою первинну одіж, яку і ми отримали в таїнстві Хрещення. Тому нашим завданням в це свято – усвідомити свій зв’язок з світом видимим і духовним, ми повинні пам’ятати, що ми невіддільно існуємо один від одного, світ, який лежить у злі, ми повинні очистити власним просвіченням благодаттю Божою.

Свято Богоявлення є важливою віхою Божественного домобудівництва, що тісно пов’язана зі стадіями духовного життя кожної людини. Християни відчувають і переживають події земного життя Ісуса Христа в залежності від степені їх особистого духовно-морального звершення. Отже, це їхнє спів-переживання не є яке-небудь зовнішнє налаштування чи згадування святкової події, тому що мова йде не про звичайні свята. Це духовне переживання або, точніше сказати, священодійственне і аскетичне наслідування Христа. Бо «Усі ті, що в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися» (Гал.3:27)

прот. Віталій Лотоцький, ректор Рівненської духовної семінарія

В доповіді на тему утворення єпископату в Українські Церкві, які були виголошені на засіданні Собору другого дня після відмови екзарха Михаїла висвятити для Української Церкви єпископів, Володимиром Чехівським і прот. Ксенофонтом Соколовським, Чехівський «доводив, що в апостольські часи не було висвяти єпископської, що апостола Павла висвятили на апостольство пророки, які не були єпископами (Діян. 13,1-3), що апостол Тимофій висвячений був покладанням рук пресвітерства (1 Тим. 4,14), і надалі в Олександрійській і Римській Церкві довго єпископа висвячували пресвітери. А коли єпископи відняли у пресвітерів це право, то це вже було порушенням апостольської практики. Благодать Святого Духа взагалі не в єпископах, а в Церкві, цебто в громаді вірних. Отже Церква, як це було і в апостольські часи теж може покласти на обранця свого руки й звести на нього благодать Святого Духа… Загальний висновок з своєї доповіді Чехівський зробив такий, що коли Тихонівський єпископат на Україні йде проти волі Церкви і не хоче зробити їй послуги традиційною висвятою для неї єпископа після її обрання, то Всеукраїнський церковний собор має повне канонічне й догматичне право висвятити обраного ним першого єпископа митрополита, залишаючись непохитно на православному ґрунті, всесоборною висвятою і покладання рук свого пресвітерства». Прот. К. Соколовський в своїй доповіді притримувався традиційної практики Вселенської православної Церкви, згідно якої «Православна Церква визнає лише єдиний спосіб висвяти єпископа, – це покладання рук на кандидата двох або трьох єпископів (прав. 1 свв. Апостолів). Всякий інший спосіб висвяти без єпископів – це буде відхилення до протестантизму і зрада Православній вірі» [5, с. 117].

Як видно з доповіді було декілька посилань на захист всесоборної висвяти. Розглянемо їх по порядку. Що до першого із них це посилання на книгу Діянь, зокрема на 13 главу, де автор стверджує, що відбулося посвячення на апостольство пророками. «В Антиохійські церкві були деякі пророки і вчителі: Варнава і Симеон, що звався Нігер, і Луційкиринеянин, і Манаїл, вихований з Іродом четвертовладником, і Савл. Коли вони служили Господеві й постили, Дух Святий сказав: «Відділіть Мені Варнаву та Савла для діла, на яке Я покликав їх». Тоді вони попостившись і помолившись та поклавши руки на них, відпустили їх» (Діян. 13:1-3). Як зазначає архієпископ Аверкій, що в ранньохристиянські церкві, дару пророцтва і вчительства сподоблялися лиш вибрані, які володіли особливими дарами Святого Духа [2, с. 441]. Тому на запитання ким рукопокладався Павло можна ствердити, що Луцієм і Манаїлом, а точніше – Духом Святим, для того, щоб проповідувати маючи владу. Як говорить сам ап. Павло: «обраний не людьми і не через людину, але Ісусом Христом і Богом Отцем» (Гал. 1,1).«Для діла», за тлумаченням, блаженного Феофілакта Болгарського, мається на увазі – діла «апостольського». А. П. Лопухін уточнює це місце і приводить паралель з 9 главою цієї ж книги: «бо він є Мій обраний сосуд, щоб принести ім’я Моє перед народами, і царями, і синами ізраїлевими» (Діян. 9, 15) [7, с. 99]. Рукопокладали його не так, як дияконів, але поклавши на них руки після посту і молитви, так що із цього можна зробити висновок, що Варнава і Павло через таке рукопокладання отримали більш високу ступінь чим дияконську [3, с. 443]. Підкреслимо, що на той час покладання рук звершувалося  лише її предстоятелями, а не всією громадою [7, с. 99], як про це твердить В. Чехівський.

Наведемо тепер інший уривок з Святого Писання, на який посилаються прихильники всесоборної висвяти: «Не занедбуй дарування, що перебуває в тобі і дане тобі за пророцтвом з покладанням рук священства» (1 Тим. 1, 14), а в перекладі митр. Іларіона Огієнка: «…із покладенням рук пресвітерів». Що ж це єдина згадка, посилаючись на яку блаж. Ієронім також стверджує, що єпископ те саме що пресвітер, і що єпископи пізніше присвоїли собі владу над пресвітерами, звідси логічно виходить і те, що і пресвітери мають право рукопокладання на рівні з єпископами [8, с. 261].

Як ми знаємо в древній церкві, особливо до ІІ ст., було не все так просто. І щоб розібратися в цьому звернемося до авторів, які займалися цією тематикою. Насамперед можемо перевести свідчення проф. В.В. Болотова. Він в своїх Лекціях з історії древньої церкви говорить про те, що весь церковний устрій в древній церкві зводиться до наступних назв: «єпископ», «пресвітер» і «диякон» і по всюди де говориться про «єпископа», залишається місце для припущення, що ця назва рівносильна іншій – «пресвітер» (Діян. 20, 17, 28; Тит. 1, 5, 7; Филип. 1, 1; Тим. 3, 1, 8). Тому деякі, які носили ім’я пресвітерів, мали право хіротонії, а це суттєва ознака єпископського сану. Хоча, залишається невідомим: чи були серед пресвітерів ті, які не мали цього права? Тому всі ці свідчення не дозволяють нам ототожнювати цих єпископів-пресвітерів ні з єпископами, ні з пресвітерами [4, с. 452].

Перше пояснення належить св. Іринею Ліонському: «Коли єпископи і пресвітери, які прийшли із Ефесу і інших міст, зібралися в Мілетті…» [4, с. 453], і тому якщо цей вираз Іринея не випадковий, то смисл її той, що подібне поєднання можна пояснити простою випадковістю.

Східні отці висувають три теорії відносно церковної ієрархії перших століть.

За Єпіфанієм, церковні ступені називалися тими ж іменами, які були вже в IV ст.; мовчання  апостолів про деякі із них пояснюється тим, що в цих церквах про які він пише не було всіх трьох ієрархічних ступенів. Звідси і історичні причини: поширення християнства, невелика необхідність в повному складі ієрархії, а також недостатня кількість кандидатів для вищих церковних ступенів.

По іншому пояснює цю справу Феодорит. Як і Єпіфаній, він припускає, що кожна із церковних ступенів існувала вже за апостольських часів і мала чітко визначену назву, хоча і не ту, яка пізніше закріпилася за ними в IV-Vстолітті, але диякони вже називалися дияконами, пресвітери – пресвітерами і єпископами, а єпископи – апостолами. Таким чином жодний з цих термінів, який залишився, не мав вищого значення в апостольські часи: пресвітери не були вище попередніх пресвітерів, а єпископи навіть нижче своїх попередників. Ця теорія Феодорита була достатньо визначеною, але і її довелося прогнутися коли справа дійшла до першого послання Тимофію «з покладанням рук пресвітерів» (4,14).

Сильніша теорія св. Злотоуста, хоча і він старається, не дуже застосовувати її в даному випадку. Як і Феодорит він стверджує, що в апостольський період церковні степені називалися не зовсім так, як в IV-V ст., але на противагу Єпіфанію і Феодориту, він стверджує, що на той час ще не була остаточно сформована термінологія: єпископ називався і єпископом і пресвітером і навіть дияконом, пресвітери також називаються і єпископами і пресвітерами. Пізніша термінологія встановилася з номінальним підвищенням єпископів (скромні назви пресвітерів і дияконів вже були залишені), тоді як за Феодоритом – єпископи високу назву «апостол» поміняли на більш скромну.

Проте, святитель в своєму тлумаченні на перше послання до Тимофія говорить так: «Не про пресвітерів говорить він тут, а про єпископів, тому що не пресвітери рукополагали єпископів» [6, с. 730]. А в іншому місці в тлумаченні на ту ж книгу (Бесіда 11) говорить: «…(апостол) опускає чин пресвітера і переходить до диякона. Чому так? Тому що невелика відстань між пресвітерами і єпископами. І перші також отримали дар вчительства і є предстоятелями Церкви. Але в одному між ними різниця, право рукопокладати належить останнім…[6, с.712].

При всіх розходженням трьох теорій східних отців, вони мають між собою ту схожість, що: якщо і допускають думку про ототожнення єпископів і пресвітерів, то лише в назві. По суті – єпископи і пресвітери були різні.

Західні отці, такі як Ієронім, допускають реальність ототожнення цих ступенів в ранній церкві. Різниця між пресвітерами і єпископами утворилася історично, спочатку вона була відносною: єпископ – це лише перший пресвітер, той який очолює пресвітеріум. Утворення єпископської степені на відмінні від пресвітерів Ієронім і Ambrosiaster не приурочоють до певного моменту. Ambrosiaster допускає, що це сталося вже в апостольські часи. Думка Ієроніма менш ясна [4, с. 454].

По цьому питанню є ще свідчення св. Климента Римського і св. Ігнатія.

Св. Климент Римський не розділяє єпископа і пресвітера, що дивно, бо в його творах устрій древньої церкви складений по аналогу Старого Завіту. Він говорить про розділення старозавітної ієрархії на первосвящеників, священиків і левітів. Єдиний хто чітко окреслює єпископський сан був св. Ігнатій. В його творах твердо відмежовується єпископ від пресвітера. В нього ніде назва «єпископ» не вживаються як взаємна заміна «пресвітеру».

Тому термінологія Ігнатія сильно відрізняється не тільки від Климента, а від інших письменників. Наприклад, в посланні Полікарпа ніде немає чіткої межі між єпископом і пресвітером. У Юстина, взагалі згадка тільки про «предстоятеля», у Єрми також не має свідчень, де б єпископ виділявся з кола пресвітерів. Навіть Іриней, в часи якого різниця між пресвітером і єпископом безспірна, говорячи про минуле не чітко розрізняє пресвітера і єпископа: перечислюючи предстоятелів церков називає то «приємством єпископським», то «приємством пресвітерським». Римські єпископи в нього до папи Віктора називаються пресвітерами, а в Полікарпа Смирського – «блаженний пресвітер».

Роте пояснює, це так, що назва «пресвітер» була почеснішою офіційної назви «єпископ». «Старець» – в цьому міститься дань поваги, до почесного віку, або до історичної давності. Слово «єпископ» і «пресвітер» для письменників ІІ століття звучить приблизно так, як для нас: «єпископ», «архієрей», «святитель» [4, с. 456].

Як відголосок далекого минулого являється одне місце в Statuta ecclesiae antiquae, галльські пам’ятці початку VI ст. про покладення рук на посвячуваного пресвітера не тільки єпископом, але і всіма присутніми на хіротонії пресвітерами. Без сумніву, ця обрядова практика виникла не тоді, коли різниця між пресвітером і єпископом приймає абсолютний характер. Може бути, що ця практика являє просту копію слів апостола: «з покладанням рук пресвітерства» (1 Тим. 4,14). Але в будь-якому випадку це був церковний звичай [4, с. 456].

Після такої вказівки можна знайти місце і свідченню Ієроніма про обрання і поставлення в Олександрії самими пресвітерами з свого середовища єпископа до першої половини третього століття.

Але дивно те, що це повідомлення Ієроніма зустрічає підтримку зі сторони патріарха Олександрійського Євтихія Х ст. Дати оцінку цьому джерелу не так то просто. Безспірно, це – історик не високої проби. Але його повідомлення настільки розходиться з сучасною йому практикою, що сам він цього придумати не міг. Мало ймовірно (як припускає Роте) і те, що Євтихій просто повторяє Ієроніма – не сходяться дати і деталі. Можливий варіант, що джерела на які посилався історик, були непевні: викликає підозру і те, що тут зустрічається ім’я єпископа Олександра, приємника Петра. Є також свідчення, що в цей час був мелітіанський розкол, який розгорівся на основі ієрархічних відносин. Це нічого не пояснює, але повідомлення Ієроніма при підтримці зі сторони Євтихія Олександрійського, являється більш переконливим чим воно було би без нього.

Слід також відмітити свідчення Никодима, єпископа Далматинського, який в своїй праці «Православное Церковное право» приводить самий тексти блаж. Ієроніма де говориться про рівність пресвітера і єпископа: «idem est presbyter qui et episcopus, et antequam diabolic instinctu studia in religion fierent, et dicerentur in populis: ego sum Pauli… communi presbyterorum consilio ecclesiae gubernabantur. Postquam vero unus quisque eos, quos baptizaverat, suos esse putabat, non Christi, in toto orbe decretum est, ut unus de presbyteris electus superponeretur ceteris, ad quem omnis ecclesiae cura pertineret, ut schismatum semina tollerentur? Putat aliquis non scripturarum, sed nostrum esse sententiam, episcopum et presbyterum unum esse, et aliud aetatis, aliud esse nomen officii, relegate apostolic ad Philippenses verba» [8, с. 261]. Але цю думку сам Ієронім і виправив, стверджуючи і на далі рівність єпископа і пресвітера, але право рукопокладати залишає виключно за єпископом: «quid enim facit episcopus, excepta ordinatione, quod presbyter non faciat?» [8, с. 261].

На основі всіх цих даних не можливо чітко вибудувати ієрархічний устрій ранньої церкви. Демократичний принцип церковної ієрархії ніде не знаходить фактів для свого підтвердження, і не має ніде прикладу, щоби община посвятила собі пресвітера або єпископа. Православному догматичному світогляду всіх часів неприпустима думка, щоби єпископство було інститутом не апостольським, а утворилося в наслідок різних історичних обставин. Суть цих догматичних вимог прекрасно виражена у Ambrosiaster’a: «неможливо, щоби нижчий постановляв вищого: ніхто не може дати того, чого не отримав» [4, с. 458]. Тому ступінь єпископська стоїть по переду пресвітерської. Всяке історичне уявлення про пресвітерів-єпископів, як таких що мають право рукопокладати, неможливе, і неузгоджене з догматичним вченням вселенської церкви.

Різниця між єпископом і пресвітером в древній церкві не була вже аж такою великою, і навіть послання св. Ігнатія Богосносця не дають нам можливості зробити висновок, про абсолютну відмінність між цими ступенями ієрархії, а тому якщо ігнорувати одинокий голос Ієроніма – ми не знаємо жодного випадку, коли би єпископа постановляли пресвітери.

Твердо встановлену ієрархію ми зустрічаємо в кінці ІІ ст. Між ієрархічними ступенями чітко встановлюються відмінності. Представники колегіального почину, пресвітери, уступають перед представником почину монархічного – єпископами. Також і необхідність часу яка вимагала захисту перед єретиками, повністю сприяли цій централізації влади. В боротьбі з гностиками, аргументи проти яких черпалися з передань апостольських також сприяли утвердженню єпископа. Йому починає належати вище сідалище серед своїх пресвітерів, вищий нагляд за своєю паствою. Він поставляє членів кліру, і навпаки, обрання єпископа розглядається як справа загальноцерковна, в якій бере участь не тільки клір і народ, але і сусідні єпископи.

Аналізуючи вищесказане, можна ствердити, що посилання на древню практику Олександрійської церкви про всесоборну висвяту було необґрунтоване. Як би припустити, що така традиція була сприйнята церковною свідомістю, то вона би втілилася в постановах церкви. Але насправді ми не зустрічаємо жодного свідчення про можливість такої висвяти в подальші історії Церкви.

Література

1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту: в українському перекладі з паралельними місцями / Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1416 с.

2. Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М.: Православный Свято-Тихоновский Богословский институт, 2002. – 848 с.

3. Блж. Феофилакт Болгарский Благовестник Кн. 2. – М.: Сретенский монастыръ, 2004, – 666 с.

4. Болотов В., проф. Лекции по истории Древней Церкви: В 4-х т. / посмертное изд. под. ред. проф. А. Бриллиантова. – К.: Изд. свт. Льва, папы Римского, 2007. – Т.2. – 474 с.

5. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви в 4 т. (5 кн.) Репринтне видання. – К., 1998. – Т.4. – Ч.1.

6. Иоанн Златоуст Полное собрание творений в 12 т. – Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2005, Т.11, – 1048 с.

7. Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарій на все книги Св. Писанія съ илл. Кн. 3, Т. 10. – Петербург, 1911-1913.

8 Никодимъ еп. Далматинскiй Православное Церковное право. Перевод съ сербскаго Миланъ Петровичъ – Спб.:Типографія В.В. Комарова, 1897. – 708 с.

к.б.н. Хрущ Корнелій. 

http://www.seminaria.rv.ua