З великою духовною радістю та піднесенням повідомляємо про подію виняткової історичної ваги для нашої Чернівецько-Буковинської єпархії та всієї повноти Православної Церкви України.

Сьогодні, 11 травня 2026 року, рішенням Священного Синоду ПЦУ до сонму святих було причислено великого сина буковинської землі –

АРХІЄПИСКОПА ЧЕРНІВЕЦЬКОГО, МИТРОПОЛИТА БУКОВИНИ І ДАЛМАЦІЇ ЄВГЕНІЯ ГАКМАНА.

Це рішення стало, направду, духовним утвердженням багаторічного народного шанування святителя, пам’ять про якого понад півтора століття жила у серцях православних буковинців. Господь прославив Свого вірного угодника, а Церква урочисто засвідчила його святість.

Як відомо, святитель Євгеній Гакман був однією з найвидатніших постатей не лише церковного, але й суспільного життя Буковини. Високодуховний архіпастир, мудрий церковний діяч, ревний захисник православної віри, науковець, просвітитель і добрий батько для свого народу – таким він залишився в історичній пам’яті поколінь.

Усе своє життя митрополит Євгеній присвятив служінню Богові та людям. Його архіпастирська праця стала часом духовного піднесення Православної Церкви на Буковині. Багато звершень святителя і сьогодні приносять плоди для церковного життя та духовного розвитку українського православ’я.

Разом з тим, святитель Євгеній був пастирем, який понад усе любив Господа та ввірений йому народ. Його життя стало прикладом жертовного служіння, милосердя, мудрості й непохитної вірності Христовій Церкві. Воістину він був світильником віри для Буковинського краю.

Важливо наголосити, що шанування митрополита Євгенія розпочалося невдовзі після його упокоєння. До його гробниці приходили священнослужителі та миряни, підносячи молитви й прохаючи заступництва. Уже наприкінці XIX століття було розпочато офіційне вивчення справи його церковного прославлення.

21 вересня 1891 року спеціальна комісія представила звіт щодо вивчення питання канонізації святителя. Документ містив численні свідчення про чудесну допомогу за молитвами до митрополита Євгенія – зокрема випадки зцілень і благодатної підтримки у важких життєвих обставинах. Важливою подією стало й відкриття гробниці святителя 29 червня 1914 року. Комісія, очолювана митрополитом Володимиром Рептою, засвідчила нетління чесних останків митрополита Євгенія та особливе благоговіння, яке супроводжувало цю подію.

Попри всі історичні випробування та намагання стерти ім’я святителя з народної пам’яті, православні буковинці зберегли любов і шану до свого архіпастиря. Майже 135 років тривало очікування його офіційного церковного прославлення, і сьогодні ця багаторічна молитва була почута.

Святість – це насамперед життя у Христі, жертовне служіння та любов до ближнього. Велика честь і водночас велика відповідальність бути добрим пастирем – бути світлом для світу, опорою для стражденних, захисником слабких і провідником до спасіння. Саме таким архіпастирем був святитель Євгеній Гакман.

«I все, що робите, робiть вiд душi, як для Господа, а не для людей, знаючи, що в нагороду вiд Господа одержите спадок, бо ви служите Господу Христу» (Кол. 3:23–24).

НЕХАЙ МОЛИТВАМИ СВЯТИТЕЛЯ ЄВГЕНІЯ БУКОВИНСЬКОГО

ГОСПОДЬ БЛАГОСЛОВЛЯЄ НАШУ ПОМІСНУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ, УКРАЇНСЬКИЙ БАГАТОСТРАЖДАЛЬНИЙ НАРОД Й НАШ РІДНИЙ БУКОВИНСЬКИЙ КРАЙ!

Чернівецька-Буковинська єпархія ПЦУ

Сьогодні, 26 квітня, минає сорок років від дня Чорнобильської трагедії – однієї з найболючіших сторінок новітньої історії нашого народу та всього людства.

Ця катастрофа стала не лише техногенною аварією, але й глибоким духовним випробуванням, яке оголило крихкість людського життя та відповідальність людини перед Богом, творінням і ближніми.

У цей день ми підносимо наші щирі молитви за душі всіх, хто відійшов у вічність унаслідок цієї трагедії, за героїв-ліквідаторів, які, ризикуючи власним життям, стали на захист інших, а також за тих, хто й досі несе на собі тягар її наслідків.

Чорнобиль навчив нас, що навіть у темряві найбільших випробувань може засяяти світло жертовної любові. Саме таку любов являють ті, хто, не шкодуючи себе, служить ближньому. Як говорить Господь у Святому Євангелії:

«Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13).

Сьогодні, коли Україна переживає нові тяжкі випробування, ми особливо відчуваємо спадкоємність цього подвигу. Дух самопожертви, який виявили ліквідатори Чорнобильської катастрофи, живе і нині – у наших воїнах, медиках, рятувальниках, волонтерах та кожному, хто служить ближньому і захищає життя.

Ми схиляємо голови у молитві, пам’ятаючи всіх постраждалих, і водночас звертаємося до Бога з проханням про милість, захист і мир для нашої Батьківщини.

Нехай пам’ять про Чорнобиль стане для нас не лише скорботою, але й духовним уроком – жити відповідально, з вірою, любов’ю та надією, дбаючи про дар життя і про майбутнє наступних поколінь.

Молімося за упокій душ усіх спочилих, за укріплення тих, хто живе, і за благословення для України.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

З любов’ю у Христі,

Феогност, єпископ Чернівецький і Буковинський

Перші головні збори філії відбулися в склепі пані Москви 2 квітня 1905 р. під головуванням інспектора О. Поповича. На них прибули представники 35 народних товариств (з 22 читалень і 13 січей) з усіх сіл Вижницького повіту. Обрали її керівний склад: головою правління став о. Степан Маланчук; заступником голови – інспектор Гриць Никорович; писарем – надучитель Юрій Гордийчук; скарбником – надучитель Осип Лучинський; провірником (контролером) – учитель Касиян Альбота. Господарів Івана Шпитка з Іспаса-Діброви і Петра Шандра з Мілієва обрали заступниками виділових (членів правління). До філії записалося 50 членів.

Отець Степан Маланчук — душпастир і громадський діяч Буковини

Степан Маланчук, син Василя і Марії, народився 6 вересня 1872 року в селянській родині в селі Гаврилівці поблизу Кіцманя. Ходив до народної школи у рідному селі та до православної хлопчачої (так званої «волоської») народної школи в Чернівцях. Після навчання у Чернівецькій вищій гімназії, де 9 липня 1891 року склав матуральний іспит, вступив на теологічний факультет Чернівецького університету. 31 липня 1894 року він отримав абсолюторіум — документ про завершення вищих богословських студій.

Рукоположений у сан священника 30 травня 1896 року митрополитом Буковини Аркадієм Чуперковичем, а 28 серпня 1896 року призначений адміністратором в с. Плоска. Пізніше служив сотрудником у Банилові над Черемошем та адміністратором у Неполоківцях.

Душпастирська діяльність

У 1900–1910 роках о. Степан Маланчук очолював парафію у Великих Лукавцях. За його ініціативи було збудовано парафіяльні будинки, хоча сам священник у них навіть не проживав.

Отець Маланчук активно підтримував рух тверезості, сприяв створенню братств тверезості при читальнях товариства «Просвіта».

Громадська та економічна діяльність

У 1905 році о. Степан Маланчук відіграв важливу роль у створенні Вижницької філії товариства «Руська Бесіда». Коли його обрали головою правління, він був парохом у Великих Лукавцях.

На початку ХХ століття у Вижницькому повіті при читальнях «Просвіти» почали виникати Райфайзенські каси — кооперативні кредитні установи, де позики надавалися під взаємну поруку членів. У Лукавцях у такій касі активно працював і парох Степан Маланчук. Для гірських районів Вижниччини ці установи мали велике значення, адже рятували селян від лихварів, допомагали купувати землю, худобу та господарський інвентар. Фактично вони стали першою формою народних банків у регіоні.

«Відважний, наполегливий та темпераментний», о. Маланчук від ранньої молодості і до старості брав активну участь в українському національному житті Буковини. Він був серед засновників українських культурних та економічних товариств не лише у Вижницькому повіті, але й у загально-буковинських організаціях духовенства.

Отець Маланчук до останніх днів свого життя був членом Українського народного дому в Чернівцях імені Юрія Федьковича. Газета «Народний голос» від 19 травня 1911 року повідомляла, що він був також членом правління «Товариства руських православних священників на Буковині». Любов до рідної культури, мови й традицій, перейнята ще від матері, проявлялася в його діяльності на всіх парафіях, де він служив. Ця ж газета писала: «Соборна служба і віче відбулися в неділю 16 липня 1911 р. в Камені (настоятель о. Степан до 1916 р.), – відправлена о. послом Т. Драчинським, о. Маланчуком і о. Копачуком, на яку прибули також селяни сіл Кучурова, Михальча та ін… По службі божій відбулося на толоці біля церкви величаве віче на підтримку української школи і церкви. По завершенню віча лунали пісні «Ще не вмерла» і «Не пора»».

У вересні 1914 року о. Степан Маланчук постав перед австрійським воєнним судом піхотної бригади генерала Паппа. Однак він був виправданий, переконавши суд у своїх українських, а не москвофільських поглядах. Пізніше він отримав парафію у Вашківцях, де служив протягом 1916- 1918 років.

За свої переконання і любов до української мови, літератури та пісні він зазнав арешту, ув’язнення та утисків від румунських окупантів. Протягом грудня 1918 р. і січня 1919 р. румуни арештували всіх знаних українських керівників: політичних, громадських, культурних і церковних діячів, утримуючи їх у в’язницях понад пів року. Серед них були такі визначні постаті, як Є. Пігуляк, В. Залозецький, о. Т. Драчинський, о. К. Бринзан, о. С. Маланчук, о. П. Катеринюк, багато священників, учителів і селян.

Після звільнення з-під арешту о. Маланчука перевели на парафію в гірське село Дихтинець, де він служив у 1919–1929 роках. Населення села майже повністю складалося з українців-гуцулів .

У 1930 році газета «Рідний край» повідомила, що «отець Степан Маланчук, парох із Дихтинця, іменований парохом у Виженці».

Навіть у роки румунської влади о. Маланчук продовжував активно боронити українську мову та національну культуру. Розпорядження про богослужіння двома мовами він здебільшого ігнорував і проповідував українською мовою. Лише зрідка, коли в храмі були представники румунської влади, виголошував окремі молитви румунською. У своїх проповідях він наголошував, що місцеве населення є українцями, має свою історію та мову. Коли українську мову заборонили в школах, він разом із місцевою інтелігенцією та батьками вимагав повернення української мови в освіту. Домагалися справедливого задоволення духовно-релігійних потреб українців, провадили катехизацію дітей та молоді рідною мовою. Місцевий церковний хор формував виключно з українців. Так тісно проявилася єдність священника зі своїми парафіянами. Щодо влади о. Маланчук був толерантним і не давав румунам підстав звинувачувати його у націоналістичній діяльності.

Фактично церква завдяки національно-свідомому українському духовенству, незважаючи на дію влади (різні утиски з переведенням на інші парафії), залишалась єдиною установою, де продовжував жити український дух.

У виданні «Православний календар на звичайний рік 1937» була надрукована стаття «40-літний ювілей душпастирства о. пароха Стефана Маланчука. 1896–1936», у якій описано урочистості на честь священника.

Ювілей відбувся у неділю 27 вересня 1936 року в новій церкві села Виженка. З цієї нагоди була відслужена соборна пасторальна Служба Божа, яку відправив ювіляр о. Стефан Маланчук разом із 12 священниками-співслужителями. На святкування прибуло багато людей не лише з Вижниччини, але й з різних місцевостей Буковини. Серед присутніх були: духовенство з різних парафій краю; директори та вчителі шкіл; керівники громадських і культурних організацій; представники українськоїі інтелігенції; численні віряни з навколишніх сіл. Це свідчить про великий авторитет о. Маланчука серед духовенства і громадськості Буковини.

Вінцем життя о. Степана Маланчука стала його смерть (30 квітня) та похорон, про що повідомляла румуномовна газета «Suceava» від 11 травня 1939 року:

«Днями у сусідній громаді Вижниця відбувся похорон покійного священника Стефана Маланчука, православного пароха цієї місцевості, який раптово помер у віці 67 років після 43 років плідної душпастирської діяльності.

У похороні взяли участь численні православні священники з цього краю, представники місцевої влади, відомі інтелігенти, шкільна молодь, а також велика кількість віруючих.

Богослужіння відправив собор із 12 священників на чолі з делегатом протопопіату цього деканату.

Церковні відповіді під час служби виконував хор церковних співців.

Перед початком богослужіння мешканці цієї великої громади проходили перед катафалком, щоб віддати останню шану шанованому священникові».

Парох Степан Маланчук похований 4 травня у селі Виженка, на подвір’ї Свято-Миколаївської церкви, де він служив настоятелем у 1930–1939 роках.

Стринадко Ілля Тодорович

Я розкриваю Євангелію і в другому розділі від апостола Луки читаю: «До Єрусалиму принесли Його, щоб поставити Його перед Господом, як у Законі Господньому написано…» (Лк. 2:22-23). Це вказує на те, що як і свого часу Ісуса було батьками принесено до Храму по восьмому дню від народження й віддано Живому Богу в жертву, так відтоді й донині кожне дитя, народжене жінкою, повинне бути принесене до Храму Божого і посвячене Богу в Таїнстві хрещення, тобто, отримати печать дару Духа Святого, щоб стати дитям Божим і вже належати тільки Йому, адже Він викупив нас із полону пекла, смерті вічної з часу гріхопадіння прабатьків наших, Адама і Єви, ціною Своєї Крові і Свого Життя.

Народження Ісуса ознаменувало нову еру в існуванні життя на землі, бо Своїм народженням Він хоч і розкрив лоно Своєї Матері, але при цьому не порушив печаті Її непорочності, так само, не порушивши печатей, Він відкрив і Книгу Життя, в яку записується будь-який гріх кожної людини. Сказав Ісус: «Хто вірує в Мене, життя вічне той має», бо «Я – хліб життя!» (Ін. 6:47-48). Він увібрав у Себе все людство від миті власної смерті на хресті розп’яття і слова останнього: «Звершилось!», яке є для нас незаперечною ознакою того, що Ісус повністю виконав волю Отця Небесного по спасінню людства.

То, щоб бути дітьми Божими, а отже, і мати опіку Бога, без чого немає нам спасіння, і мати можливість бути спасенною у життя вічне, людина, після свого народження, і повинна бути віддана Богу й покласти все своє наступне життя на Божий вівтар. Адже Христос кожного із нас кличе: «Йди за Мною»(Ін. 21:22). Це дуже важко – як тоді, за життя Христа на землі, так і тепер.

Але перший крок повинен статися одразу по народженню. Добре, коли це відбудеться одразу після сорокового дня очищення матері-породіллі, щоб вона сама, як і Діва Марія, на власних руках принесла народжене нею дитя до Того, хто саме і дав їй те, поки що крихітне життя.

В цій дії матері закладено великий смисл і передання від Самої Матері Божої, Котра, як і належало за Законом Господнім, – а юдеї свято шанували і ретельно виконували повеління Божі, – принесла Немовля в жертву Богу. Не криваву, звичайно, для цього заколювалося теля, чи козеня, чи двійко голубів, – а жертву духовну, яка, врешті, у зрілому віці поставить людину, можливо й несподівано, лицем до лиця з Христом, Який вже в даний час відкриється їй як Спаситель, Який прийшов у тілі, щоб спасти не тільки світ в цілому, а її особисто. Тоді життя людини докорінно переміниться, вона уподібниться митарю у своєму повороті до покаяння і переміни життя: залиш свої турботи, все, що робиш, і: «Йди за Мною», – як сказав Христос. Тобто, облиш гріховне життя, свої згубні звички, пристрасті і наслідуй життя Господа, Його заповіти, носи в собі образ Христа і з Його допомогою відчужуйся від того, що стає причиною гріха, смерті, відпадіння від Бога, зневаги ближнього, озлоблення і ненависті, й ставай тією людиною, для якої заповідь стає вже суттю її життя. Слід віднайти, відчути, усвідомити ту заповідь, через яку саме на мене звернений поклик, спрямоване благання Бога і на яке я здатен відгукнутися своїм розумом, серцем, всією душею, слова, які стосуються мене особисто, ті слова, від яких спалахує серце, просвітляється розум, оновлюється воля і сила Божа, яка перетворює мене і робить з мене нову людину – народжену небом, наповнює мене. І сила ця – любов, яка є непереможною.

Отже Матір Божа, Яка народила божественне Немовля, віддала Його Богу і Він прийняв цю жертву, яка згодом стала єдиною за всю історію людства кривавою Жертвою Голгофи ради спасіння світу. Того світу, який впродовж двох тисяч літ потому відступається від свого Творця, Який пролив Свою кров невинну за нього. Але ж навіть Іуда Іскаріот, який зрадив Христа, так мучився совістю за скоєне, що, врешті, “Кинувши в Храм срібняки, пішов та й повісився” на гілляці, перед тим сказавши: «Я згрішив, невинну кров видавши» (Мт. 27:4-5). Ми ж опісля Іудиної зради, добровільно, і навіть не за срібняки, щодня, щогодини, щомиті зраджуємо Ісуса своїми гріхами, відступаємося від Господа у гонитві за принадами цього світу, наносимо Йому криваві рани бичуванням своїх пожадливостей, перетворивши своє життя на поле, яке викупили первосвященики за Іудині срібняки для поховання померлих жебраків та невідомих людей, а поле те звідтоді зветься “поле крові”. Та навіть в Іуди пробудилася совість. А в нас із вами? Чи пробуджується пролитою кров’ю Христа наша совість?

Чи звертав хто-небудь увагу на одну значущу деталь: якщо хрещення є жертвою духовною, то пролиття крові невинної є жертвою і тілесною, і духовною.

Взагалі, заради спасіння людства відбулося дві жертви пролиття крові невинної. Першою такою жертвою стали чотирнадцять тисяч вифлиємських немовлят. Бо коли народився Ісус, то юдейський цар Ірод, дізнався про це від волхвів, які шукали Богонемовля – народженого Царя юдейського. Він, боячись втратити владу, попросив їх, аби вони, повертаючись додому, розповіли йому, де живуть святі батьки з Немовлям, щоб і він міг поклонитися Йому. Та волхви, поклонившись Богонемовляті й поклавши до Його ніг дари і отримавши уві сні одкровення про злі наміри Ірода, повернулись додому іншою стороною. Не дочекавшись їхнього повернення, ненаситний у своїй жорстокості Ірод, зрозумівши, що його підступний задум розкрито, послав до Вифлиєма воїнів з наказом повбивати всіх дітей до дворічного віку. Чому дворічного? Тому, що проминуло майже два роки від народження Ісуса і, щоб бути впевненим у Його смерті, Ірод і віддав страшний такий наказ. І відбулося у Вифлиємі й навколишніх селах сатанинське дійство: дітей навпіл перерубували мечами, наштрикували через горло списами й піднімали, як знамено піднімають на древку, але то були знамена страшної жорстокості й позорища. Якщо не вдавалося відірвати дитя від грудей матері, то протикали мечем дитя і матір, хапали немовлят за ніжки і з розмаху розбивали головки об камінь. В Євангелії написано: «Голос в Рамі чути, плач і ридання, і голосіння велике; Рахіль плаче за дітьми своїми і не може утішитися, бо їх немає» (Мт. 2:18). Що означають ці пророчі слова?

Рама – це місце гробниці Рахілі, дружини патріарха Якова. Коли її сина Йосипа вели в Єгипет як полоненого в рабство, проходячи повз гробницю Рахілі, він заплакав і закричав: «Мамо моя, чи чуєш ти мене? Мамо моя, чи бачиш ти, куди ведуть твого сина?» За переказами, у відповідь з гробниці почулося ридання.

Тут же розгулялась жахлива трагедія: вже не ворог забирав у полон, а “свої” жорстоко вбивали ні в чому невинних дітей, заливали землю їхньою кров’ю! Виникає запитання – чому Господь попустив смерть і муки невинних дітей? Важко дати на це відповідь. Але Святитель Іоан Златоуст пояснює це так: «Якщо б хтось взяв у тебе кілька мідних монет, а повернув тобі золотими, невже б ти вважав себе ображеним чи знедоленим? Навпаки, чи не говорив би ти, що та людина – твій благодійник? Тож кілька мідних монет – наше земне життя, яке рано чи пізно закінчується смертю, а золото – життя вічне. Тому, за кілька миттєвостей страждань і мук, немовлята отримали блаженну вічність, отримали те, що святі досягали тяжкими подвигами і трудами протягом всього свого життя. Вони відійшли від життя, власне, не зазнавши життя, але отримали вічне життя серед Ангелів».

Побутує думка, що розбиті об каміння голівки вифлиємських немовлят – то понищені гріхи людей. Але це не так. Своєю невинною кров’ю вифлиємські немовлята викупили тілесне життя Ісуса, а Він, проживши тридцять три роки на землі в праведності й безгрішності, пролиттям Своєї невинної крові на хресті розп’яття, омив гріхи вже всього людства і Своєю праведною кров’ю викупив нас усіх із полону смерті в життя вічне.

Один священник перетерпів багато страждань у своєму житті. В нього був рак горла і під час операції йому видалили голосові зв’язки. Він не міг більше ні проповідувати, ні служити. Але він дякував Богу за все, дякував за хворобу, вбачаючи в ній найвищу милість Божу до себе. Потім була війна і на його очах помирали від голоду й холоду малі діти. Він бачив, як малюки лазили по заледенілих трупах своїх матерів, самі теж приречені на смерть. Згодом він писав: «Я дякував Богу за свої страждання, але серцем не розумів, як можна дякувати Богу за страждання дітей? І був цим більше вражений, аніж своєю хворобою. Та одного разу, наче б сам переживаючи смерть, я відчув, що коли страждає кожне з цих дітей, то Христос страждає разом із ними, Христос стоїть біля кожного з них. Коли помирає невинне немовля, жертва людського зла, то воно помирає не в самотності, а помирає на грудях Самого Христа. Тоді я наче прозрів тайну страждань».

Отже, страждання і хрест життя, якщо ми несемо його в терпінні й без нарікань, і є тими таємничими дверима, які ведуть нас у Царство Небесне. Господь сказав: «Чашу Мою будете пити, і хрещенням, котрим Я хрещуся, будете хреститися» (Мт. 20-23). І ось коли, любі мої, до наших вуст піднесуть чашу страждань, мук, чашу принижень, переслідувань – чашу пекучу, як полум’я, і гірку, як полин, то не варто шукати того, чия рука піднесе її нам. Ми повинні знати, що чаша ця Христова, а в ній – наше спасіння.

Ісус Христос Своєю кров’ю омив наші гріхи. Коли священник на Літургії, завершуючи Євхаристичний канон, всипає з дискосу в чашу з червоним виноградним віном, яке силою Святого Духа вже перетворилося на Кров Спасителя, всі часточки до крихти, вийняті за здоров’я живих і за спокій померлих під час поминання їхніх імен на проскомидії, то каже: «Омий, Господи, гріхи тих, хто тут поминалися, Кров’ю Твоєю чесною…» І ми, православні християни, маємо велике щастя, дане нам Господом – у покаянні очищатися від своїх гріхів і бути омитими й очищеними кров’ю самого Христа Ісуса, Спасителя нашого.

Розкриваю Євангелію і бачу, як Ісус Христос входить у Єрихон – місто прокляте й упосліджене. І живе в цьому місті митар, тобто збирач податків, на ім’я Закхей – людина грішна, грошолюбива, віддана своїм пристрастям, безсердечна, без краплини любові до ближнього у своєму зачерствілому серці. Хто він? Кожен із нас, хто так само упокорив себе пристрастям, гріхам і порокам, хто занурив своє життя у зло. Ми багаті на гріхи і пороки, але бідні на любов і добро.

І все ж прийшла та година, коли затверділе на камінь серце митаря – прислужника римських поневолювачів, безжалісного здирника, якого люди люто ненавиділи, – врешті не витримало, бо його глибини, де ще теплилося почуття справедливості, любові, яка є в кожному з нас, досягла цілим потоком людська ненависть і зневага, бо не було в тому місті такого, кого б він не принизив, не знедолив, не обібрав, багатьом приніс у дім біду і горе. Якоїсь миті він раптом усвідомив увесь жах свого неправедного життя, усвідомив, що добровільно віддає себе на глум погибелі. І серце навіть такої людини здригнулось від жаху, заридало – де спасіння?

Митар уже чув про Спасителя і про чуда благодаті спасіння, які щедро виливалися від Нього на грішних людей. Ось ця благодать Божа і покликала митаря, торкнулася його серця, відкрила перед ним життя нове, світ духовний. Він відчув дихання животворної благодаті. І він зажадав побачити Спасителя, зустрітися з Ним, і заради цього не побоявся ні насмішок, ні зневаги, ні глуму, бо він рішуче обрав найголовніше діло свого життя – спасіння. Але він припізнився – натовп людей закрив від нього Христа. Що ж це за люди? А це наші гріхи, шкідливі звички, згубні домисли, всілякі навіювання. Вони й стоять високим міцним муром між нами і Богом, стоять так щільно, що поміж них не протиснутись. А митар на зріст був низьким чоловіком. І ми з вами такі є низькі, як і митар, бо хоч і християни, але нічого не робимо для свого духовного росту, тому й не можемо бачити Христа, перебуваючи під тягарем власних гріхів.

Але ж Христос уже проходить далі і, можливо, вже більше ніколи доля не зведе Закхея з Ним. І тоді митар, відкинувши всі перестороги, адже був він людиною багатою, поважною, по земному достойною – вилазить на дерево, піднімається над натовпом, тобто над гріхами. Що в цьому образі?

А те, що кожен із нас схожий на людину, котру переслідує зграя диких звірів, готових розірвати її. І тоді людина вилазить на деревину. Звірі стоять навколо, гарчать, виють, але дотягнутися до людини не можуть. Великий подвижник, преподобний Іоан Колов пояснює, що дикі звірі – це біси і наші пристрасті, а дерево – це молитва. «Коли я починаю молитись і прикликати ім’я Боже, то вони тільки стоять віддалік і скрегочуть зубами, але подолати мене не можуть», – говорить він.

Отже, грішник піднявся своїм духом над землею. І тоді Господь проникає в глибину його серця, яке палко прагне спасіння, і бачить, що в ньому, десь глибоко затиснена в лещатах його неправедного життя, лежить праведність. Митар вчепився в гілля і тримався з усіх сил, аби не впасти. Дерево – це віра в Бога, а гілки – євангельська Христова наука, молитва.

Господь, побачивши митаря, звертається до нього: “Закхею, зійди швидше, бо сьогодні треба Мені бути у тебе в домі”.

З допомогою молитви ми можемо лише доторкнутися до духовного світу, але щоб Господь увійшов у наше серце, необхідне наше глибоке покаяння, потрясіння душі, яке пережив митар. Закхей спускається з дерева, тобто з неба на грішну землю, заглиблюється у спогадах до самого дна свого життя, щоб побачити все, згадати все і покаятися. З допомогою молитви ми можемо лише доторкнутися до духовного світу, але щоб Господь увійшов у наше серце, необхідне глибоке покаяння. І ось, коли митар з розчуленням в серці приніс таке покаяння, Господь зайшов у дім великого грішника.

Господь перебував у домі Закхея, а той вдивлявся у свого Спасителя і бачив у Ньому всю повноту милосердя, безмежне співстраждання, правду і праведність. І серце Закхея покорилося – роки негідного життя в одночасся розвіялися, як дим, і перед Христом постала зовсім інша людина – справжня, здатна на покаяння, на жертовність, на нове життя.

Дім же – це наше серце. Про нього говорить Христос: «Ось стою під дверима і стукаю: якщо хтось почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду і буду вечеряти з ним, а він зі Мною» (Об. 3:20). А щоб відкрити двері в цей дім – треба принести покаяння.

Закхей беззаперечно увірував у Христа, повірив самому собі, повірив у святість і праведність, відчув, що так, як він жив до зустрічі з Христом, жити неможливо, негідно для людини. Він захотів піти дорогою Христа. Але тільки одними людськими зусиллями християнське покликання не здійснити, бо хто може власними силами стати часткою Тіла Христового, мовби продовженням Його втіленої присутності на землі? Ніякими людськими зусиллями досягнути цього неможливо. В той же час Бог Своєю благодаттю з нами може здійснити все. І коли з Христом зріднитися так, щоб усе усвідомлювати, все знати, все переживати із середини Христа, якщо Христос житиме в нас, а ми – в Ньому, тоді перед нами розкриються ворота вічності. Отже, щоб увійти в Церкву духом, а не просто тілом, бо це можна зробити будь-якого часу, треба зріднитися з Христом так, щоб те, що складає Його сутність, заради чого Він жив, проповідував, помер і воскрес, – стало змістом нашого життя. А гріх і життя в беззаконні, заради звільнення від яких людства Він віддав Себе на розп’яття, щоб стали для нас чужими. І тоді ми спасемося, тоді зустріч із Господом для нас не стане даремною. А для цього ми повинні прийняти хрещення, поєднатися з Христом, бо тільки хрещення є дорогою в Церкву – Тіло Христове. Охреститися ж, як говорить ап. Павло, означає зануритися в Христа так, щоб з Ним померти, і з Ним воскреснути в життя нове. І коли ми Христа сприймемо, як ідеал і образ наслідування в усій повноті, тоді нам неважко буде разом із Ним померти до всього того, що Йому чуже, і жити всім тим, що Йому дороге. Христос сказав: “Я дав вам приклад, наслідуйте його, – і тоді, як через двері, ви увійдете у вічність, в Мою обитель…”

Вдивляючись в Ісуса, за якусь мить Закхей це усвідомив, за якусь мить серце його охопило таке каяття за сподіяне в житті, такий страх пронизав усе його єство, що Господь за його неправедність зараз же й покине його дім, що він вигукнув: «Господи, половину статків своїх я віддам злидарям, а коли кого скривдив чим, поверну вчетверо» (Лк., 19:8).

Закхей шукав примирення з Богом і знайшов його в наслідуванні Христа в любові до ближнього, в докорінній переміні свого життя, творенні милосердя, зрозумів, що треба віддати своє серце людям, не боятися осуду недоброзичливців, їхнього пихатого глузування. І ви, любі мої, не бійтеся! Не дивіться на самовдоволені лиця нерозумних, а подивіться в одні єдині очі – очі Христа Спасителя, свого Бога. Забудьте про все на світі й відкрийте Йому двері у своє життя, своє серце, свій розум. Зробіть так, як вчинив Закхей – не тільки переміг страх перед зневагою людей, але й покаявся і дав слово виправити своє життя. В цьому для нас настанова.

Люди дивувалися й нарікали на те, що Месія увійшов у дім цього ненависного для них, нечистого в їхніх очах, безсердечного й жорстокого грішника. Здивувалися навіть Ангели милосердю Господа, наскільки Він милостивий до нас, грішників, що виконуємо волю бісів, і наскільки глибинна Божа любов до людини.

Господь сказав про Закхея: «Сьогодні в дім цей спасіння прийшло, бо й він син Авраамів» (Лк. 19:9). Цим Господь відкриває нам спорідненість між людьми не тільки кровну, а й духовну. Той, хто чинить діла віри подібно до Авраама, той і є сином Авраама по духу. Колись цей великий праотець прийняв Господа під свій дах, під тінню Мамврійського дуба і отримав обітницю: звістку, що в нього народиться довгоочікуваний син. А тут Закхей прийняв Ісуса Христа, Сина Божого, під дах свого дому і удостоївся великої радості – звістки про своє спасіння. Тому, якщо ми хочемо стати дітьми Божими, ми повинні виправити своє життя, як це зробив Закхей. А для цього треба розкрити свій духовний зір, зняти з нього полуду омани і сміливо вступити в радість повноти життя в Христі Ісусі. Преподобний Єфрем Сирін сказав, що «Наша Церква – Церква не тих, хто гине, а Церква тих, хто кається».

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

м. Харків – м. Полтава

Отже, існування інституту канонізації зумовлене наявністю самої ідеї святості в колективній свідомості суспільства, що відображає ментальний простір певної епохи та релігійної традиції. У такому розумінні канонізація постає особливою формою церковної діяльності, що відповідає глибинній потребі людини віднайти й пережити святе як у межах особистого духовного досвіду, так і в площині колективної пам’яті.

Для визнання особи святою Церква спирається на певні богословські критерії, що відображають розуміння святості у православній традиції.

Так, за свідченням Константинопольського патріарха Нектарія (XVII ст.), істинна святість у людині ґрунтується на трьох засадах:

- непохитна православна віра, чиста від будь-якого відступництва;

- звершення всіх чеснот і готовність стояти за віру аж до пролиття крові;

- надприродні знамення і чудеса, які Бог являє через людину як свідчення Своєї благодаті.

Ці критерії відображають богословський ідеал святості у її догматичному вимірі. Водночас у реальній практиці православ’я виявлення святості не завжди зводилося лише до цих трьох аспектів. Історична динаміка та специфіка локальних церковних традицій зумовили варіативність підходів до визначення критеріїв святості. Серед них можна виокремити такі:

- віру Церкви у святість подвижника як того, хто догодив Богові, послужив поширенню Євангелія та зберіг чистоту віри;

- мученицьку смерть за Христа або страждання за віру;

- чудотворення, звершені за молитвами святого або від його чесних мощів;

- високе пастирське чи архієрейське служіння, звершене у вірності Христу та любові до людей;

- великі заслуги перед Церквою і народом Божим;

- добродійне, праведне життя, навіть якщо воно не супроводжувалося явними чудесами;

- глибоке народне шанування праведника, яке нерідко виникало ще за його земного життя.

Проте зміст цих критеріїв залишався незмінним: у центрі завжди перебуває свідчення істинної віри, любові до Бога та ближніх, а також служіння Церкві й народові.

На сучасному етапі розвитку Православної Церкви України канонізація набуває особливого богословського та суспільного значення. Вона постає не лише актом вшанування минулого, а й засобом осмислення святості в контексті новітньої історії. Інститут канонізації в ПЦУ виконує функцію утвердження духовної та історичної ідентичності Церкви, засвідчує спадкоємність української православної традиції та визначає місце українського православ’я в духовному просторі сучасного світу.

Отже, канонізація постає виявом духовної зрілості Церкви, що сприяє утвердженню моральних ідеалів і ціннісних орієнтирів, необхідних для подальшого розвитку релігійного та національного життя України.

Одним із ключових прикладів канонізації в Православній Церкві України є прославлення святителя Йосифа (Нелюбовича–Тукальського), митрополита Київського, Галицького і всієї Руси, екзарха Константинопольського патріарха XVII століття. Його канонізація, здійснена 11 грудня 2021 року, стала першою після здобуття Томосу про автокефалію й символізує важливий етап у відновленні церковної традиції ПЦУ. Святитель Йосиф вирізнявся глибокою вірою, жертовністю та непохитною відданістю Церкві в складний період Руїни, коли українські землі переживали численні політичні й соціальні потрясіння. Він доклав значних зусиль для консолідації православної спільноти, прагнучи зберегти єдність Церкви в умовах зовнішніх загроз і внутрішніх викликів. Таким чином, канонізація святителя Йосифа стала важливим чинником зміцнення засадничих позицій українського православ’я [5].

Враховуючи значущість канонізації святителя Йосифа як символа церковної єдності та стійкості в період кризових трансформацій, постає необхідність розгляду канонізації інших визначних церковних діячів, чия життєва і пастирська діяльність також була спрямована на зміцнення української православної традиції в умовах історичних викликів. Зокрема, до таких постатей належить Патріарх Володимир, життя і служіння якого впродовж XX століття характеризуються відданістю справі утвердження церковної єдності та духовної самобутності українського народу. Обґрунтування його канонізації стає логічним продовженням церковної практики, започаткованої через прославлення святителя Йосифа, і спрямоване на подальше зміцнення духовного фундаменту Православної Церкви України.

«Піп серед дисидентів – дисидент серед попів» – так отця Василя Романюка, майбутнього Патріарха Володимира, охрестили співкамерники в мордовських таборах ще у 1970-х роках ХХ століття. Така доля випадає обраним – доля страдника і великомученика за народ, за Церкву, за державу [6].

Життєвий шлях Романюка, від напівголодного дитинства до виснажливих таборів Колими й Магадана, повернення на Батьківщину та страдницького священничого служіння, що завершилося новими арештами, засланнями до Мордовії та Якутії, переслідуванням родини і смертю дружини, – явилися етапами його власної «хресної дороги». Вже за життя, 1976 року, за розпорядженням митрополита Мстислава (Скрипника), отця Василя почали поминати в українських православних церквах США й діаспори як «сповідника віри».

Перебуваючи на засланні, Романюк рішуче відмежувався від радянської системи: у 1976 році відмовився від радянського громадянства, задекларував свою приналежність до Української автокефальної православної церкви (звернувшись до митрополита Мстислава із заявою про перехід), у листопаді 1979 році приєднався до Української Гельсінської спілки. Його світоглядна позиція виявилася провісною, адже ідеологічно випередила суспільно-політичні процеси в колишньому Радянському Союзі.

У квітні 1990 року отець Романюк був пострижений у чернецтво з іменем Володимир і хіротонізований в єпископа Ужгородського і Виноградівського, ставши невдовзі одним із фундаторів УПЦ Київського патріархату. У 1993 році був призначений архієпископом Львівським і Сокальським, а після смерті Патріарха Мстислава – возведений у сан митрополита. 21-24 жовтня 1993 обраний Патріархом Київським і всієї України-Руси на Всеукраїнському Православному Соборі та інтронізований у Софійському соборі.

«Патріаршество» Володимира стало духовно найважчим періодом його життя, що завершився трагічними подіями «чорного вівторка». «І, нісши Свого хреста, Він вийшов на місце, Череповищем зване, по-гебрейському Голгофа» [Ів.19:17], [1]. І був похований під брамою Софії Київської: «Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки, Син же Людський не має де й голови прихилити…» [Мт. 8:20], [1].

Пізніше в інформаційному просторі надовго закріпиться вислів, що Патріарх Володимир своєю смертю зробив більше, ніж своїм життям. «Немає пророка у Вітчизні своїй», цитуючи Новий Заповіт, напише син Патріарха у своїх спогадах про батька.

Минуло майже три десятиліття від дня кончини Патріарха Володимира. За цей час Українська Держава пережила Революцію Гідності (2013-2014), анексію Криму, роки війни на Сході (АТО/ООС) та початок повномасштабного російського вторгнення в Україну (2022). Проте роль постаті Патріарха у формуванні національної свідомості залишається визначальною. Своїм життям він утвердив найголовніший закон людського буття – закон любові й вірності обраному шляху, а своєю смертю визначив і викрив для нас ворога – від тоталітарної радянської системи до сучасної російської імперської сили, що постає під ідеологічною маскою «русского міра», однією з іпостасей того самого зла, проти якого він стояв усе життя. Віра Василя Романюка, як акт прориву через мертву абсурдну дійсність, постійно долала ту межу між розпачем і надією, до самого кінця.

Разом з Євхаристією Христос подарував нам незліченну кількість благ, один із таких незліченних дарів – символ. Багато символів було подаровано народам, так було даровано і нашому. Життя Патріарха Володимира стало пророчим відображенням майбутнього: він визначив систему координат для сучасного українського народу, вказавши на необхідність інституційної незалежності держави і Церкви як єдиного орієнтира збереження української ідентичності. Такі величні постаті становлять собою духовну закваску нації.

«Ми віримо і знаємо, що близький вже час, як здійсниться заповітна мрія наших батьків, і в Києві буде воздвигнуто престол Всеукраїнських Київських Патріархів, і Київ знову стане стольним градом Незалежної Соборної Української Держави, за що невтомно боролися і молилися усі мученики нашої Церкви», – проголошував єп. Володимир під час своєї хіротонії [6]. Нині настав його час бути офіційно зарахованим до сонму «мучеників нашої Церкви». 23 вересня 2011 року була висунута пропозиція Архієрейського Собору УАПЦ про внесення до лику святих (у чині сповідників-страстотерпців) у Бозі спочилого Святійшого Патріарха Володимира (Романюка) [8]. Як і в давніх актах прославлення, у цьому рішенні втілено основоположну мету: Церква впізнає в ньому свого святого, а через нього – свою історію спасіння.

Протягом двадцяти років, щомісяця 13 числа, біля могили Патріарха Володимира здійснюється молитва за єдність Церков в Україні, ініційована мирянським рухом «Схід і Захід під Покровом Пресвятої Богородиці». Також відомо про численні випадки отримання благодатної допомоги: жінки, які моляться тут про дарування дитини, свідчать про диво материнства, що сталося за заступництвом Патріарха. Це сприймається вірянами як видимий знак духовної опіки спочилого предстоятеля.

Постать Патріарха Володимира вшанована у численних культурно-релігійних формах: йому присвячено духовні пісні й богослужбові піснеспіви, а його образ втілено у трьох іконах. Масштабне увічнення пам’яті Патріарха представлене розгалуженою географією меморіальних об’єктів: пам’ятники споруджено у Косові, Химчині та Космачі, а меморіальні дошки встановлено у Криворівні, Акрешорах, Рожнові, Пістині, а також у місті Косові. Візуальна пам’ять про святителя зберігається в кінематографі, зокрема у документальному фільмі «Бог і Україна: дві великі любові Патріарха Володимира Романюка» та низці тематичних короткометражних стрічок. Унікальним свідченням епохи стали також збережені як відеоінтерв’ю, так і аудіозаписи розмов із Патріархом, у яких зафіксовано його живий голос та пастирські настанови.

Життєвий шлях та спадщина Романюка стали предметом численних учнівських, студентських та фахових дослідницьких робіт, а пам’яті Патріарха регулярно присвячують науково-практичні конференції. Особливого значення це вшанування набуло нині, адже 2025 рік на Прикарпатті офіційно оголошено Роком Патріарха Володимира Романюка та Митрополита Андрея Шептицького – з нагоди 100-річчя від дня народження предстоятеля. На честь двох духовних лідерів засновано обласну премію імені Романюка–Шептицького, якою відзначають митців, іконописців та літераторів за вагомий внесок у розвиток сакрального мистецтва й духовної культури України.

«Поки Пилат сидів на місці для судді, його дружина надіслала до нього сказати: «Не роби нічого цьому Праведникові, бо сьогодні уві сні я багато страждала через Нього»» [Мт. 27:19], [1]. Тож нехай наші страхи не стануть стіною між нами та Божественною істиною.

Список використаних джерел:

1. Біблія. Новий Заповіт / пер. І. Огієнка. URL: https://uk.wikisource.org/wiki/Біблія_(Огієнко)/Новий_Заповіт.

2. Вебер М. Господарство і суспільство як загальні поняття // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / пер. з нім. М. Кушнір. Київ : Основи, 1998. С. 67–82.

3. Дюркгайм Е. Первісні форми релігійного життя / пер. з фр. Г. Борисюк. Київ : Юніверс, 2002. 424 с.

4. Зізіулас І. Буття як спілкування. Дослідження особистісності і Церкви / пер. з англ. Київ : Дух і Літера, 2005. 276 с.

5. Перша канонізація в Православній Церкві України URL: https://www.pomisna.info/…/persha-kanonizatsiya-v…/.

6. Романюк Т. В. Патріарх Володимир, або спогади про батька : документальний нарис. Косів : Писаний Камінь, 2024. 184 с.

7. Статут (Положення) про управління Православної Церкви України URL:https://www.pomisna.info/…/statut-polozhennya-pro…/.

8. Швець І. (єп.) Академія Державника Святійшого Володимира Патріарха Київського і всієї України: 100 років від дня народження, 30 років від дня упокоєння. Київ, 2025.

митрофорний протоієрей Іван Рибарук, настоятель Храму Різдва Пресвятої Богородиці с. Криворівня Верховинського району

Вікторія Печериця, здобувачка вищої освіти кафедри регіональної політики ННІ публічного управління та державної служби Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Навряд чи хтось в українському суспільстві очікував, що справа про корупцію переросте в серйозний церковно-політичний скандал, який торкнеться не лише місцевої влади, а й клірика Вселенського патріархату. Але саме це й сталося, коли в матеріалах справи проти Олексія Чернишова, колишнього віце-прем’єр-міністра та голови Нафтогазу, з’явилося несподіване ім’я: єпископа Команського Михаїла Аніщенко, екзарха Вселенського патріарха в Києві (Україна).

І не просто як свідок, а як гарант, готовий поручитися в суді за чиновника, обвинуваченого в отриманні понад мільйона доларів і сотень тисяч євро в квартирі, пов’язаній з Андрієм Деркачем – звичайним політичним гравцем, давнім агентом ФСБ, якого Кремль згодом винагородив місцем у російській «Раді Федерації» за його внесок у поширенні російського впливу в Україні.

І хоча екзарх Вселенського Патріарха в Києві Михаїл Аніщенко ручається за Чернишова в суді за звинуваченням у корупції, водночас спокійно додає, що той не узгоджував цю дію зі Вселенським Патріархатом. Ця картина виглядає настільки абсурдною, що першою реакцією деяких аналітиків було пошук помилки чи непорозуміння. Як можливо, що представник однієї з найшановніших церковних інституцій — саме тієї, яка надала Томос про автокефалію українській церкві, та яка послідовно протистоїть претензіям Москви — міг опинитися в орбіті особи, пов’язаної з російськими агентами? Відповідь, здається, набагато складніша за «збіг обставин», і факти, що з’являються з усіх боків, малюють картину впливової залежності, старих зв’язків, маніпуляцій і, ймовірно, цілеспрямованої гібридної операції.

Згідно з текстами, що були оприлюднені, Деркач – це особа, яка фактично була координатором російських інтересів в УПЦ МП. Саме він виконував обов’язки куратора відносин між УПЦ МП та структурою РПЦ у Москві, відповідав за ЗМІ, політиків, експертів, священиків та ченців, як пояснив капелан ПЦУ отець Сергій Дмитрієв. Гірка іронія полягає в тому, що протягом тривалого часу він викладав дисципліну «державно-церковні відносини» в академії в Лаврі. Але що ще більше турбує, так це те, що, за даними розслідувань, саме йому належала низка «квартир» – квартир, які використовувалися для неофіційних та публічних зустрічей та роздачі грошей. У розслідуванні корупції в «Енергоатомі» колишній віце-прем’єр Чернишов фігурує як особа, яка користувалася послугами грошової «пральні», розташованої в квартирі Андрія Деркача. За даними прокуратури, саме в такій квартирі Чернишов отримував вищезгадані величезні суми готівки. Правоохоронці задокументували передачу підозрюваному та його довіреній особі понад 1,2 мільйона доларів США та майже 100 тисяч євро готівкою. Розпочато кримінальне провадження за статтею 368-5 Кримінального кодексу України (незаконне збагачення).

У такому глибокому корупційному скандалі фігура єпископа Михаїла Аніщенко з’явилася разом з українськими бізнесменами, провідниками російського впливу та політиками в церковних колах, щоб поручитися за особу, проти якої є серйозні підозри та звинувачення. І нікого в Константинополі про цей жест не повідомили, а екзарх діяв «самостійно», без благословення.

Капелан ПЦУ, отець Сергій Дмитрієв, написав на своїй сторінці ФБ: «Я не хотів торкатися теми Мідасгейту, бо навколо нього забагато відкритих питань, на які чекає відповідей вся Україна. Але відео із суду, на якому корумпованого чиновника Чернишова взяв на поруки єпископ Михайло Аніщенко, екзарх Вселенського патріархату в Україні, не дозволяє мені мовчати. В принципі, я не вірю в теорії змови. Зазвичай все пояснюється простіше – дурістю чи жадібністю. Але коли у справі фігурує Деркач, куратор РПЦ в Україні (за версією слідства, Чернишов «відмивав» гроші саме у своїй квартирі), і коли поруч із ним «випадково» з’являється його «християнський захисник» – єпископ Аніщенко, то мені важко повірити, що це просто збіг обставин. Пахне російським слідом».

Отець Сергій описує Деркача як обвинуваченого у державній зраді та агента ФСБ, який роками видавав себе за українського політика, людину з великим впливом у ЗМІ, який навіть деякий час вважав себе прозахідним, бо підтримував Ющенка у 2004 році. Але його головним завданням в Україні була координація діяльності Української православної церкви, пов’язаної з Московським патріархатом. На практиці він був неофіційним куратором УПЦ МП та людиною, близькою до митрополита Онуфрія, і багато церковних питань – як політичних, так і фінансових – вирішувалися через нього. Путін винагородив його депутатським кріслом у Росії.

Капелан ПЦУ не боїться сказати неприємні слова про єпископа Аніщенко: «Мені важко уявити, які зобов’язання він має мати перед «Че Геварою» (прізвисько), щоб потоптати власний високий церковний сан і публічно стати на бік корупційної мафії. Тим більше, що він сам зізнався, що не узгоджував свої заяви зі Вселенським патріархом, якого він нібито офіційно представляє в Україні. Більше того, Аніщенко вже давно безбідно живе в орбіті Москви – його біографія це доводить. А тепер він видає себе за Святого Миколая, готовий захищати «бідного» чиновника, двічі звинуваченого в корупції. Але Святий Миколай ніколи не захищав злодіїв і мародерів, які наживаються на війні».

Його слова виражають не просто особисте обурення, а позицію частини духовенства, яке вбачає в цій ситуації можливий інструмент російського впливу, спрямований на дискредитацію самої Ставропігії в Україні. Тут виникає велике питання: чи діяв Аніщенко під впливом, під тиском, чи завдяки власним давнім зв’язкам? За даними деяких українських ЗМІ, він мав давню історію контактів у колах, близьких до Москви, зокрема з колами навколо УПЦ МП. Ці зв’язки, можливо, були невинними в минулому, але після 2014 року і особливо після 2022 року такі контакти зараз розглядаються як потенційний ризик. Інші коментатори наголошують, що він часто демонстрував амбіції грати ширшу політичну та громадську роль — те, що в поєднанні з перехідними українськими елітами може призвести до недоречних «покровительських» жестів.

Але є й більш тривожна гіпотеза: поява Аніщенко може бути не особистою помилкою, а частиною ретельно спланованої схеми. Москві стратегічно вигідно дискредитувати Вселенський патріархат, який протистоїть його претензіям на лідерство в православному світі. Що може бути краще, ніж припустити, що екзарх Константинопольський в Україні виступає на захист корумпованих українських політиків — та ще й у справі з російським слідом? Це дало б аргументи структурам РПЦ, різним проросійським ЗМІ та тим, хто намагається стверджувати, що автокефалія ПЦУ є «нечистою» або «політичною».

Той факт, що сам екзарх є гарантом у справі, що стосується майна російського агента, майже надто зручний для Кремля. Це викликає підозри, що хтось, можливо, прагнув саме такого результату: удару по авторитету Вселенського патріархату, сумнівів у його людях, занепокоєння українського суспільства та подарунка інформаційним операціям Москви.

Для ПЦУ ситуація є особливо болючою. Церква намагається утвердитися як інституція, яка підтримує українську державу в її найскладніші моменти та чітко відрізняє себе від впливу Москви. Поява екзарха як гаранта загрожує затьмарити ці зусилля. Українське суспільство, надзвичайно чутливе до будь-яких дій, що нагадують «старий світ зв’язків», сприймає це як зраду очікувань щодо чистоти, прозорості та принципів.

Ситуація вимагає реакції Константинополя (або чіткого дистанціювання, або пояснення), яка заспокоїть ситуацію. В іншому випадку ця справа може стати довгостроковим інструментом для пропагандистських атак проти Вселенського Патріархату та його присутності в Україні.

Зрештою, ця історія показує щось глибше, ніж особиста помилка єпископа чи політичний гріх урядовця. Вона показує, як працюють російські гібридні операції — через поєднання корупції, агентів, релігійного впливу, публічних жестів та символів. І як легко в країні, що перебуває під постійним тиском, навіть невелика дія, мотивована суто гуманітарними мотивами, може викликати шок.

Незрозуміло, чим закінчиться справа проти Чернишова. Також незрозуміло, яким буде майбутнє єпископа Аніщенко у Ставропігії Вселенського Патріархату в Києві. Але одне зрозуміло: такі справи є випробуванням стійкості українських світських та релігійних інституцій проти спроб проникнення, маніпуляцій та зовнішнього впливу. І якщо в цій історії є якийсь урок, то він полягає в тому, що в Україні вже не буває «незначних» дій — будь-яка помилка може бути зброєю в руках Кремля, який роками намагається тримати країну розділеною суперечностями.

Ренета Трифонова, журналіст.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Християнство.бг

Опосередковано версію, яка оприлюднена в статті, підтверджує о. Андрій Головко коментарем під посиланням у ФБ: «Я не джерело, але був 10 років іподияконом біля Патріарха і працював в прес-службі патріархії, тож можу засвідчити одну просту річ. Документи Патріарх не підписує у вівтарі собору в якому служить. Він не робить цього під час того коли в облаченні і на літургії. Бо це місце молитви в не справ які потребують обговорень і порад. Хіба може книжку підписати в подарунок комусь. Це елементарно зрозуміло, що він перший раз бачить цей документ і що йому дають і похапцем після причастя коли йдуть його вітати то архієреї, то духовенство то поважні миряни, підходять з цією бумагою. Певно він її став читати, але чи розібрався в написаному чи ні враховуючи його теперішній стан. Він документи підписує від секретаря і це робить в робочому кабінеті або під час тих чи інших нарад синодів і т.д. Так йому набирають текст і готують для підпису, а він задає основні моменти які хотів би зауважити або колись і від руки писав і треба перенабрати і тоді він ще раз читає, а потім підписує. Тобто він “власний заповіт” мав би привезти з собою з патріархії вже підписаний і перечитаним ним самим, і тоді мав би дати старшому архієрею або самому його зачитати, а не підсунутий на службі для автографа. І оце все що ми бачили. Хіба сліпий не бачить що його станом користується це збіговисько «владик» та один «журналіст» який певно і писав це».

Натомість інше джерело з сучасного оточення Почесного патріарха Філарета, яке було біля нього і до 2019 р., подає дещо інший варіант цієї події: «Кілька тижнів тому, Святійший патріарх Філарет надиктував кілька основних тезисів, доручив скласти «Заповіт». Під час служби в Володимирському соборі, він запитав: «Чи готовий чернетка?». Коли йому принесли текст, він передивився і підписав…»

Звичайно, що версію про ознайомлення з документом та цілком добровільне підписання, підтвердили і в прес-службі сучасного «Київського Патріархату».

Отже, маємо два свідчення, які суперечать одне одному. Тому вирішили проаналізувати «Заповіт» через ретроспективу подій та висловів колишнього Київського митрополита Філарета з кінця 2018 і до 2022 року.

І. Діяльність Філарета після Об’єднавчого собору 2018 р. і до жовтня 2019 року

На Об’єднавчому соборі українських православних церков, що відбувся 15 грудня 2018 р., Предстоятелем ПЦУ був обраний Блаженнійший Епіфаній (Думенко), а колишній очільник УПЦ КП Філарет (Денисенко) ввійшов у її як правлячий єпархіальний архієрей та постійний член Священного Синоду. При цьому йому було даровано звання «почесного патріарха», хоча Вселенський патріархат визначив (і визначає) – «колишнім митрополитом Київським». Що стосується УПЦ КП, то вона була ліквідована своїм Помісним собором ще перед початком Об’єднавчого собору, а Міністерство культури України, наказом №54 від 30 січня 2019 року, зняла з реєстрації Статути УПЦ КП і Київської Патріархії.

Натомість Почесний патріарх Філарет, хоча і брав участь у кількох засіданнях Священного Синоду та світських заходах ПЦУ, продовжував позиціонувати себе як «предстоятель». Зокрема він уникав співслужіння з Блаженнійшим митрополитом Епіфанієм, продовжував носити патріарший кукіль, нагороджувати орденами та медалями вже неіснуючої УПЦ КП і т.д. А 28 травня 2019 р. здійснює антиканонічний акт – публікує на сайті «Церква.інфо» «Указ» про «заборону у священослужінні» ректора КПБА, прот. Олександра Трофимлюка. При цьому робить це на бланку УПЦ КП…

Таким чином, можна зробити висновок, що вже навесні 2019 р., діяльність Почесного патріарха Філарета можна охарактеризувати як спробу розколу ПЦУ та незаконне присвоєння титулу «Предстоятеля». У подальшому він тлумачив свої дії як виконання якісь «таємних угод», згідно яких він «залишається предстоятелем ПЦУ в Україні», але жодних підтверджень їх існування так і не надав.

Остаточний розрив Почесного патріарха Філарета з ПЦУ відбувся 20 червня 2019 р., коли він скликав зібрання своїх прибічників у Володимирському соборі та оголосив його «помісним собором УПЦ КП». Там він заявив про відновлення УПЦ КП, а вже 23 червня почав святити «новий єпископат» за допомогою двох колишніх архієреїв УПЦ КП, які покинули ПЦУ та долучилися до розколу.

Після цього, Філарет чітко позиціонував себе як предстоятель окремої, хоча і не визнаної канонічно, православної юрисдикції. Жодної заяви або свідчення, що він є архієреєм ПЦУ не було.

Крім того, на протязі 2019-2022 (і до сього часу) Почесний патріарх Філарет поширував російські наративи щодо ПЦУ. Ще в 2021 р., на запит закордонних ЗМІ, наш портал оприлюднив канонічну відповідь на ці закиди, яку незабаром поширили і закордонні ЗМІ кількома мовами. Коли уважно почитати ці ствердження, які увесь час повторював, як особисто Філарет, так і його оточення, вони цілком кладуться у зміст першого, другого та третього абзацу його «Заповіту».

ІІ. Відповідь ПЦУ на розкольницьку діяльність Філарета Денисенко

Не дивлячись на розкольницький демарш Філарета, а також спроби безпосередньої дискредитації ПЦУ, Священний Синод дуже лагідно на це реагував. Проти нього не було вжито жодних канонічних покарань. Почесного патріарха залишають архієреєм ПЦУ, а єдиними санкціями є виключення з постійних членів Священного Синоду та відрахування на спокій. На думку багатьох релігієзнавців, це було зроблено з врахування заслуг та віку Філарета.

Натомість тих колишніх архієреїв та кліриків ПЦУ, які долучилися до розкольницької групи Філарета, Священний Синод покарав жорстко: Після відповідних канонічних процедур, всі вони були позбавлені сану.

Крім того, Священний Синод ПЦУ читко визначив, що не визнає архієрейського сану осіб, хіротонію яких здійснив Філарет з червня 2019 р., а його «архієрейські собори» визначає як «самочинні зібрання, які привласнювали собі назву «Архієрейський собор УПЦ КП»»

Зі свого боку, ані Філарет, ані його «єпископат», рішення Священного Синоду проігнорував та продовжував свою розкольницьку діяльність.

ІІІ. Відспівування та погребіння «патріарха» Філарета – головний суперечливий абзац «Заповіту»

Як відзначалося вище, нічого суперечливого з заявами самого «патріарха УПЦ КП» Філарета у першому, другому та третьому абзацах «Заповіту» немає. Вочевидь не викликає заперечень і останній абзац. Таким чином, суперечка точиться навколо четвертого абзацу: «На випадок моєї смерті заповідаю, щоб чин відспівування та погребіння був звершений у Володимирському кафедральному патріаршому соборі м. Києва, архієреями Української Православної Церкви Київського Патріархату, а не ПЦУ». Але, при більш прискіпливому вивченні, і тут все логічне з погляду самого Філарета та т.зв. «УПЦ КП».

По перше, Філарет вважає сучасну УПЦ КП окремою православною юрисдикцією. Тому цілком природно бажає, що його «відспівування та погребіння» здійснили саме архієреї цієї юрисдикції.

По друге, Філарет багато разів заявляв, що він вважає себе «Патріархом Київським і всієї України» та, вочевидь, бажає бути відспіваним та похованим саме в цьому статусі предстоятеля. Але ПЦУ, зважаючи на канонічний порядок, не може це зробити, бо вона визнає його виключно як «почесного патріарха» та «архієрея на спокої».

По третє, заява Філарета щодо небажання участі в відспівуванні та похованні архієреїв ПЦУ, цілком логічне виникає з його слів про «обман та зраду», що здійснило найближче оточення архієреїв у часі Об’єднавчого собору і надання Томосу.

Повстає закономірне питання: Чому цей абзац заповіту викликав таку бурхливу реакцію в ПЦУ? Адже навіть з огляду на рішення Священного Синоду ПЦУ, ані її Предстоятель, Блаженнійший митрополит Епіфаній, ані жодний з архієреїв або кліриків, не може співслужить з «єпископатом» сучасної УПЦ КП. Отже, відспівувати може, або єпископат та духовенство ПЦУ, або «єпископат» та «духовенство» УПЦ КП. Варіантів вирішення цієї суперечності може бути тільки два варіанти: а) Священний Синод ПЦУ, на прохання «єпископату УПЦ КП», здійснює їх амністію та прийом у свою юрисдикцію як архієреїв; б) Нинішній «єпископат» УПЦ КП відмовляється від незаконних хіротоній та просить прийняти їх в ПЦУ як священників, якими вони були до «хіротоній» Філарета.

Але відповідь дуже проста. Своєю заявою Філарет поставив керівництво ПЦУ в положення цугцванг.

Оскільки керівництво ПЦУ увесь час заявляло, що «почесний патріарх Філарет є її архієреєм», зміщуючи його фото в офіційному церковному календарі та на офіціальному сайті, воно не може самоусунуться від церковного поховання свого архієрея. А відсутність офіційного заповіту щодо поховання, давала певні можливості здійснити це без особливого скандалу. Тепер сучасне оточення Філарета, найперше «архієреї», мають всі законні підстави не допустити ПЦУ до похорону. І тут вже не так важливо, підписаний цей «Заповіт» під тиском, обманно або добровільно. Будь-який розвиток подій після смерті Філарета, крім добровільного самоусунення від похорону сучасного «єпископату» УПЦ КП, робить ПЦУ ініціатором неприємного скандалу.

Отже, можна теоретично спрогнозувати три можливих сценарії:

1) ПЦУ офіційно, через суд, домагається визнання «Заповіту» недійсним. Підставою цього звернення до суду можуть бути факти, які викладені в статті порталу «Україна Православна».

2) Самоусунуться від служб похорону, просто навідати Володимирський собор та віддати шану померлому. Але це покаже, що почесний патріарх Філарет не був архієреєм ПЦУ.

3) Спробувати все ж очолити похорон, усунув сучасний «єпископат УПЦ КП». Подібний варіант може викликати силове протистояння.

Як бачимо, усі можливі сценарії негативні для ПЦУ. Але маємо сподів, що Священний Синод ПЦУ знайде якесь компромісне рішення.

IV. Заміст висновків

Ми можемо багата сперечатися щодо достовірності інформації різних джерел з сучасного оточення «патріарха УПЦ КП» Філарета. Давати моральну оцінку цьому оточенню або аналізувати відео та фото, які з’являються у вільному доступі. Але мусимо визнати – текст «Заповіту» цілком відповідає тому, що казав і робив «патріарх» Філарет після Об’єднавчого собору 2018 р.

прот. Сергій Горбик

Повернувшись до рідного дому продовжив навчання на факультеті православної теології Чернівецького університету імені Франца Йозефа закінчивши його в березні 1886 року. Одразу після закінчення університету четвертим митрополитом Буковинським і Далматським Сильвестром Морарем-Андрієвичем (Silvestru Morariu Andrievici 1880-1895) рукоположений в диякона і священника з призначенням в листопаді цього ж року сотрудником Михайлівської церкви в селище Берегомет Вижницького району. Наступного року в сім’ї Тимінських народжується син, якому дають ім’я Володимир. В грудні 1888 призначений військовим капеланом другого класу при буковинському батальйоні піхоти крайової оборони номер 76 у місті Кіцмань.

За його проукраїнські погляди і постійну незгоду стосовно румунізаторської політики митрополита Сильвестра, його в 1889 році призначають експозитом, а з 1890 настоятелем в гірське гуцульське село Тораки Путильського району, де він власним коштом будує початкову школу. В цьому селі помирає його дружина. Прослуживши в Тораках чотири роки переїзжає в село Хлівище Кіцманського району, і в 1905 році той же митрополит повертає отця Тараса знову на Гуцульщину. На цей раз в село Довгопілля, що на межі з Галичиною.

Ще зі студентських років часто зустрічався з відомим письменником Буковини Юрієм Федьковичем, з яким Тита познайомив його рідний брат Іван. Іван Тимінський бувши того часу відомим громадсько-політичним діячем, перебував в дружніх відносинах з Федьковичем, маючи з ним однакові погляди щодо українського національного відродження Буковини.

У 1906 році священики-українці створили «Товариство українських православних священиків Буковини». Метою його було відлучення українських священників від москвофільських впливів та прилучення їх до боротьби за українську ідею. Спочатку товариство очолював Є. Федорович, а пізніше – Д. Єремійчук та Теофіль Драчинський. Тит Тимінський став заступником голови цього товариства, а з 23 березня .1921 р. почесним його членом. «В середу, 23 березня с. p., зібралось більше півсотні українських священиків у «Народнім Домі» в Чернівцях. Всі богослови явились яко гості. Консисторія й поліція вислали на збори своїх заступників. Зборами проводив протоієреї о. Теофіль Драчинський; секретарував проф. о. Петро Катеринюк. Збори відкрито о 2., а закінчено о годині 5.30 співом молитв. Збори іменували пять довголітніх ревних діячів почесними членами священичого товариства, а іменно отців: архим. Тараса Тимінського, протоєрея Теофіля Драчинського, унів. проф. Дениса Єреміева, ексарха Дмитра Козарищука і катедр. провідника ексарха др-а Касіяна Бриндзана.» – повідомляє часопис Свобода.

Член Наукового Товариства імені Шевченка з 1907 р., в 1910 р. подарував бібліотеці НТШ шість цінних рукописних книг 18-19 ст. ст.,серед яких «Патерик» 1742 р., «Повчання на постриг монашого чину», Акафіст та ін в тому числі й «Збірку духовних та світських пісень», укладену його батьком Юрієм Тимінським в 1852—1853 рр. В «Хроніці Наукового Товариства імені Шевченка» виданого у Львові в 1912 році серед дійсних членів 1911 року зазначається і «о. Тит Тимінський, парох, Довгополе».

У 1890 році був одним із тих, хто відкрито виступив проти румунізаторської політики митрополита Сильвестра. З цього приводу Тимінський опублікував ряд статей у газеті «Буковина», які пізніше видали під назвою «Пастирське послання митрополита Сильвестра та румунізаторські змагання супроти православних українців на Буковині», що являло собою висловлення домагань українців щодо свого становища в церкві. Окрім того був активним дописувачем у буковинському православному церковному виданні «Candella»(Свічка).

З призначенням отця Тимінського на свято-Дмитрівську парафію в село Довгопілля, розпочинається його активна громадсько-суспільна діяльність. 23 квітня 1907 р. він представляє громаду с. Довгопілля на зборах мужів довіри Вижницького судового повіту, скликаних у Вижниці депутатом крайового сейму М. Васильком.

На початку ХХ ст. в більшості сіл Буковинської Гуцульщини проходила ціла хвиля народних віче (зборів), на яких приймали резолюції у вигляді численних петиції, прохань до крайових і повітових властей про закриття шинків у святкові і вихідні дні. Вони пройшли в таких гуцульських селах як: Розтоки, Стебні Конятин, Виженка, Чорногузи і Довгопілля де служив Тит Тимінський. Українська гезета «Буковина» за 13 вересня 1908 року, надрукувала ухвалу віча яке прийняли жителі цього села: «Віче домагається від ц.к. страроства у Вижниці строго карати корчмарів за отворення шинків у неділі і свята, а коли се не поможе, то відбирати від них концесії. Віче кличе до всіх гірських громад, щоб позаводили у себе «Почесні комітети», котрих задачею має бути контроля в селі над кошмами оскільки вони придержуються закона». Організаторами антиалкогольних кампаній виступали місцеві священники, за підтримки громадсько-політичних діячів. Не виняток що таким організатором у Довгопіллі став отець Тит, як дбайливий пастир про своїх парафіян.

Під час окупації російськими військами Буковини в 1914 р. було скликано православних священників серед яких був і архімандрит Тит Тимінський. Собор відбувся у синодальній залі резиденції буковинського митрополита. Він проходив в напруженій дискусії, між румунськими і проросійськими священниками краю. Проукраїнське крило духовенства участі в зібранні не взяло, ігноруючи як його, так постанови які на ньому були прийняті. «Замітити треба, що з українськими православними панотцями обходили ся часто дуже зле, а найбільше протерпів від московських солдат-нетяг о.[тець] Тимінський котрого навіть зневажено.

1918 рік ознаменувася відновленням і утвердженням української державності.В містах і селах Буковини відбулися свята миру і державності з нагоди проголошення незалежності УНР та її міжнародного визнання в результаті укладення Брестського миру. Не винятком стали і гірські села Буковини. Одним із перших сіл в якому проведено таке свято стало село Стебні, що межує з Довгопіллям. Саме в ньому 24 лютого Тимінський організував молебень і підніс многоліття цісареві і Українській Народній Республіці.

Урочисті заходи державності виражалися і в інших подіях. Так у Чернівцях 19 травня мало відбутися таке ж свято миру і державності під назвою «Воскресення України». Через події, які відбулися в Києві , а саме державний переворот і прихід до влади Скоропадського, організаційний комітет на прохання депутата австрійського парламенту Миколи Василька, свято скасував, залишивши тільки урочисту Божественну Літургію і святковий концерт в честь українського кобзаря Тараса Шевченка в міському театрі. За повідомленням газети «Буковина» від 24 травня 1918 року собор священників серед яких був і Тит Тимінський відправили у кафедральному соборі Святого Духа літургію українською мовою, очолив Теофіл Драчинський. «Перший раз від років залунало в кафедральній церкві чисто українське слово. Наші священники о(о).[тці] Тимінський, Єреміїв, Калинюк, Романович, Копачук, Катеринюк, Падура, Евстафієвич, Тащук, Гливка і Василь Боднарюк під проводом протоєрея, віцемаршалка о. [тця] Драчинського правили службу а співав гарно хор учеників і учениць середніх шкіл. По службі Божій виголосив високопатріотичну проповідь о. [тець] Катеринюк, завзиваючи нашу громаду покинути всякі партійні спори а взяти ся всіма силами до народної праці, бо роботи багато, а робітників мало»

В 1918 році Буковинська митрополія була поділена на українську і румунську її частини з окремими консисторіями та єпископами. Ідея поділу була започаткована ще в 1909 , «Товариством православних руських священників». Сам поділ став наслідком боротьби українського духовенства за свої і своєї пастви права, які прорумунське священство і політики намагалися знищити.

Вже всередині травня чернівецька преса , зокрема газета «Буковина», писала що місцева віденська газета поширює інформацію про звільнення консисторського архімандрита Манастирського і радника двору архімандрита Поповича. Їхні місця повинні зайняти «протоєрей з Долгополя о. [тець] Тит Тимінськийй і ігумен ианастиря в Драгомирні архимандрит Воробкевіч».

Ситуація з призначенням нових архімандритів загострилася внаслідок розслідування справи митрополита Володимира Репти, який під час окупації Чернівців російськими військами видав і підписав розпорядження про перемогу російської імперії, у війні проти Австро-Угорщини. Міністр віросповідання і освіти Австрійської держави фон Евклінський з цього приводу 22 червня 1918 подав імператору наступні пропозиції:

1) У православній консисторії в Чернівцях необхідно ввести другу посаду консисторського архімандрита;

2) Консисторського радників Монастирського та Поповича негайно відправити на пенсію;

3) Призначити консисторіальними архімандритами настоятеля монастиря Драгомирна Іполита Воробкевича та священика з Довгопілля Тита Тимінського. Перший з них румун, другий українець.

Імператор прийнявши ці пропозиції своїм розпорядженням від 21 серпня 1918 року призначає архімандрита Тита для української частини консисторії з подальшим висвяченням його на єпископа і призначенням на кафедру митрополита і главою Буковинської православної Церкви.

Номінування Тита Тимінського консисторським архімандритом з ентузіазмом привітав Союз парламентарних і сеймових послів Буковини. 5 вересня на з’їзді українського православного духовенства Буковини, в приміщені «Православної академії» було висловлено поздоровлення на адресу майбутнього єпископа. «Українське православне духовенство Буковини зібране на з’їзді в Чернівцях 5 вересня 1918 р., висказує свою радість та вдоволенє з вашого покликання на архімандрита, щиросердечно витає вас, желає вам здоровля і сили та твердо надієть ся, що ваша високодостойна особа попровадить нашу церкву до відродження й незалежности». До вітань також долучися українські громадські організації краю. Першого жовтня «Урочистою і незабутньою була та хвилина, коли єпископ-номінант перебирав службу в митрополичій резиденції у Чернівцях. Тоді прийшла від українців делегація на чолі із старим церковним діячем і послом до австрійського парламенту, Єротеєм Пігуляком, щоб з тієї нагоди скласти побажання своєму ієрархові. У кожного з присутніх з’явилися сльози радості в очах, коли промовляв Єротей Пігуляк, а єпископ Тимінський також був дуже схвильований, коли промовляючи в свою чергу, подавав програму праці на майбутнє».

На жаль, румунська окупація Буковини перешкодила остаточно довершити справу українізації Буковинської митрополії, та цілком знищила всі здобутки українців як у політико-культурному, так і церковному житті. Архімандрит-номінант так і не був висвячений на єпископа, і усунений з посади консисторського архімандрита, а сама митрополія змінила назву на «православно-румунську», і почала жити за новим статутом продиктованим румунською владою.

Румунська окупація Буковини припинила процес поділу буковинської православної церкви на українську та румунську частини. Митрополит Володимир Репта, який беззастережно підтримав румунську владу, був поновлений на посаді, а 18 березня 1919 р. міністр-делегат румунського уряду Я. Флондор відмінив всі рішення австрійського уряду щодо призначення нових членів консисторії, створення українського протопресвітерства при церкві св. Миколая в Чернівцях та призначення Т. Тимінського українським генеральним вікарієм.

В цей час Т. Тимінський перебував в ув’язненні, будучи арештованим наприкінці січня 1919 р. в рамках розв’язаного румунською окупаційною владою масового антиукраїнського терору після запровадження стану облоги на Північній Буковині. Румунська влада домагалася від Тита Тимінського добровільної відставки з посади консисторського архімандрита взамін за гідне довічне утримання, а коли він відмовився це зробити, насильно спенсіонувала його, призначивши жебрацьку пенсію в сумі 1500 леїв щомісячно. Проти арешту єпископа-номіната Тимінського та інших членів буковинської української еліти протестував 12 березня 1919 р. в ноті до голови Паризької мирової конференції голова делегації Української Народної Республіки Г. Сидоренко, закликаючи вплинути на румунський королівський уряд для припинення ним терору щодо пригнічених українських громадян.

В Ноті Буковинської Делегації Української Національної Ради Найвищій раді в Парижі від 30 грудня 1921 р. висловлювався протест проти ліквідації румунською окупаційною владою рівноправності української православної церкви та відіслання на пенсію українського генерального вікарія митрофора Тараса Тимінського.

Після примусового виходу на пенсія, позбавлений засобів до існування, продовжував жити в Чернівцях, беручи участь в українському громадському житті, однак не будучи допущеним до участі в конгресі буковинської православної церкви, який відбувся 3-25 жовтня 1921 р.

Згодом переїхав жити до сина Володимира, який з грудня 1923 р. був призначений священником в село Розтоки повіту Вижниця ( Вижницького (колишнього Путильського) району Чернівецької обл.).

Помер 27 лютого 1927 р в с. Розтоки, і похований на місцевому цвинтарі. І досі на його могилі знаходиться хрест з напівстертим написом «Тут спочиває архимандрит Тит-Тарас Тимінський – 1858 + 1927».

прот. Олександр Фуштей, Черновіцька-Буковинська єпархія ПЦУ

Сьогодні ми святкуємо Покрив Пресвятої Богородиці, але одночасно святкуємо День Захисників України. До Вас, які вже взяли зброю для захисту України! До Вас, спадкоємців благовірного гетьмана Петра Сагайдачного, святій пам’яті Симона Петлюри, Тараса Бульби-Боровця та всіх інших, хто віддав своє життя за Вільну Україну, звертаюся мої браття й сестри, які стоять тут готові йти покласти вищу жертовність «за другів своїх», за наш народ, за існування України!

Брати і сестри! Вже минула 8 років від Об’єднавчого собору 2018 р. та 7 років від часу надання канонічної автокефалії Православної Церкви України. Але і вже більш десяти років Україна потерпає від агресії Росії. Війна стала поворотним пунктом у розвитку нашої країни. Війна значно скоротила, а в деяких галузях зовсім припинила нашу мирну творчу працю. Вона змусила перебудувати всю нашу діяльність на воєнний лад. Вона перетворила нашу країну на єдиний і всеосяжний тил, що обслуговує фронт, нашу Українську армію, наші Добровольчі формування. Мусимо визнати, що період мирного будівництва завершився. Розпочався період визвольної війни проти російських загарбників.

Війна створила небезпечну загрозу самого існування України, над якою нависла серйозна небезпека; потрібно усвідомити цю небезпеку і перебудувати всю нашу роботу на військовий лад. Російські загарбники грабують нашу країну, руйнують створені працею робітників, селян та інтелігенції міста й села. Російські орди вбивають і ґвалтують мирних жителів нашої країни, не шкодуючи жінок, дітей, людей похилого віку. Наші брати в окупованих росіянами тернях нашої країни стогнуть під гнітом московських загарбників.

Багата ворожої крові пролили бійці Збройних Сіл України, за допомогою добровольців, людей доброї воли та щирого серця, захищаючи честь і свободу України, мужньо відбиваючи атаки оскаженілого ворога, демонструючи зразки відваги та героїзму. Але ворог не зупиняється перед жертвами, він ні на йоту не дорожить кров’ю своїх солдатів, кидає на фронт усе нові й нові загони на зміну тим, хто вибув зі строю, і напружує всі сили, аби захопити наші міста.

Здійснюючи напад на Україну, російські загарбники вважали, що вони напевно зможуть «покінчити» з Україною за кілька днів або тижнів, і зуміють протягом цього короткого часу дійти до Львова та Чернівців. Слід зазначити, що росіяни не приховували цього плану «блискавичної» перемоги. Навпаки, вони всіляко рекламували його. Проте факти показали всю легковажність та безпідставність «блискавичної» операції. Тепер цей божевільний план слід вважати остаточно проваленим. Чим пояснити, що «блискавична війна» не вдалася та зазнала краху на сході? На що розраховували російські стратеги, стверджуючи, що вони за два місяці покінчать з Україною і дійдуть у цей короткий термін до кордонів з Румунією, Польщею та Угорщиною?!

Найперше вони розраховували, що Україну здадуть. Що, як було вже в 2014 р., НАТО погодиться з анексією Криму, яке зробив тогочасний президент США Барак Обама.

Російські загарбники розраховували на слабкість Збройних Сил України , гадаючи, що російсіяни спроможуться з першого ж удару розгромити та розсіяти наші сили, відкривши шлях до безперешкодного просування вглиб нашої держави. Проте росіяни й тут жорстоко прорахувалися, переоцінивши власні сили та недооцінивши наш народ та нашу армію! Ми, не тільки військово, але і духовно показали наше прагнення до вільності, відкинули російську навалу та успішно протиставімо їй. Тому ми схиляємо коліні перед кожним, хто встав на захист нашої Свободи та Незалежності! Вічна слава та пам’ять тим, хто віддав за це своє життя, бо каже Христос: «Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх» (Ін. 12:13).

Моральний стан нашої армії вищий, ніж російської, адже вона захищає свою Батьківщину від московських загарбників і вірить у правоту своєї справи. Натомість російська армія веде загарбницьку війну, грабує чужу країну і не може повірити хоча б на мить у правоту своєї ганебної справи. Немає жодного сумніву, що ідея захисту Вітчизни, в ім’я якої воюють наші люди, повинна породжувати й справді породжує в нашій армії героїв, які зміцнюють Українську Армію. На противагу цьому, ідея захоплення та пограбування чужої країни, заради якої росіяни, власне, й ведуть війну, породжує в російської армії професійних грабіжників, позбавлених будь-яких моральних засад і тих, хто розкладає російську армію.

Ось чому наша армія виявилася сильнішою, ніж припускали росіяни, а російська армія — слабшою, ніж можна було б припустити, зважаючи на хвалькувату пропаганду московських загарбників. Оборона Києву та Харкова, де наші війська славетно відбили наступ загарбників,  свідчить про те, що у вогні війни куються і вже викувалися нові українськи бійці та командири: льотчики, снайпери, артилеристи, мінометники, танкісти, піхотинці, фахівці безпілотних систем, які вже зробилися грозою для російської армії. Немає сумніву, що всі ці обставини, взяті разом, зумовили неминучість провалу «блискавичної війни» проти України!

Ми мусимо сьогодні визнати, що у нас немає жодних «православних братів у Росії». Бо програма та настанови Російського патріарха Кирила, програма партії Путіна, вислови та настанови людей, які підтримують агресію, – це слова бісів, що втратили людську подобу і впали до рівня диких звірів. І ці люди, позбавлені совісті й честі, люди з мораллю тварин мають нахабство закликати до знищення Української нації — нації святителя Петра Могили, митрополита Сильвестра Косова, Івана Котляревського та Тараса Шевченко, митрополита Іларіона (Огієнко), Тараса Бульби-Боровця та Романа Шухевича! Російські загарбники прагнуть війни на винищення україніці та України. Що ж, якщо росіяни бажають війни на винищення, вони її отримають. Відтепер нашим завданням, завданням усіх, хто повстав за Правду Христову та захист України, завданням кожного бійця ЗСУ, буде винищити всіх російських загарбників, що пробралися на територію нашої Батьківщини в якості окупантів. Жодної пощади російським окупантам!

Ми захищаємо Правду Христову. Тому мусим діяти, навіть у в умовах війни з християнською розважливістю, не опускатися до рівня російських загарбників, які є бісами в людської подобі. Ми ведемо війну визвольну, справедливу, навіть розраховану на звільнення поневолених народів Росії від путінської тиранії. Тому всі чесні люди сьогодні підтримують ЗСУ, як армії визволителів. У нас немає і не може бути таких цілей війни, як загарбання чужих територій, підкорення чужих народів —йдеться про народи та території Росії,. Нашою першою метою є звільнення наших територій та наших народів від російського ярма. Ми не маємо й не можемо мати таких цілей війни, як нав’язування своєї волі та свого режиму білорусам та іншим поневоленим народам, які чекають від нас допомоги.

Сьогодні наша Православна Україна є головною надією всіх поневолених Росією народів, тому наша задача є в тому, щоб перемогти імперію та допомогти цим народам у їхній визвольній боротьбі проти російської тиранії, а потім надати їм цілком вільно влаштуватися на своїй землі так, як вони хочуть. Ніякого втручання у внутрішні справи інших народів! Але щоб досягти цих цілей, потрібно розчавити військову міць російських загарбників, потрібно винищити всіх російських окупантів до останнього, хто продерся на нашу Батьківщину для її поневолення.

прот. Сергій Горбик

Переклад з білоруської – «Київське Православ’я!»

Звичайно, досягти такого стану і жити в образі духовному в світському оточенні дуже тяжко і, здебільшого, неможливо. Більш прийнятне перебувати в монастирі, прийнявши чернечий постриг. Монастир уже є відокремленим від світського життя місцем, обителлю Господа-Бога. Але й тут хоч і не в такій мірі, але все ж присутнє життя світське, бо ченцям щоденно, окрім обов’язкового молільного правила, доводиться виконувати різноманітні трудові обов’язки послушництва. Це ж, відповідно, відволікає від цілковитого занурення в молитовний подвиг духовного споглядання всесвіту і образу Божого, що, врешті, завершується злиттям вдосконаленого духу молільника із всеохопним духом Бога.

Отже… Людина вирішила жити духовним життям і одразу ж береться за це з палкою наполегливістю, навіть не уявляючи всіх тих неймовірних труднощів, які чекають її на цьому нелегкому шляху. Бо тут таки постає перед першою небезпекою – бажанням одразу досягнути великих результатів. Адже, начитавшись із церковної літератури про подвиги святих отців Церкви, людина і сама прагне повторити набутий ними досвід, але не враховує того, що вони йшли до духовної висоти поступово, в тяжких стражданнях душі й тіла, долаючи сходинку за сходинкою.

До того ж, вони мали ще й духовного наставника. В наш час знайти справжнього духовного наставника навіть у монастирях є надто нелегкою справою. Та й не кожен може відважитися на постриг у ченці, тобто відхід від світу. Більшість бажаючих прагне досягати певного рівня духовної досконалості живучи в світі то серед членів своєї родини, то, якщо й має усамітнений образ життя, все ж серед людей, в їхньому оточенні. А це вже накладає великі незручності і ускладнює шлях боріння.

Тому, хто бажає боротися за духовне вдосконалення, слід рішуче приступати до боріння незалежно від того, які наслідки він матиме і який плід вродить від його праці – треба продовжувати початий молитовний труд за будь-яких умов, бо лише в русі перемога. Бо наша справа трудитися не оглядаючись, а плоди нашої праці лиш від Господа. Адже сказав апостол Павло: «Помилування залежить не від того, хто бажає і не від того, хто біжить, а від Бога, Котрий милує» (Рим., 9:16).

Постійне очікування результатів своєї духовної боротьби, порівняння їх із досягненнями святих отців призводить до тяжкого розчарування, а незміцнілу в досвіді боротьби душу до роздвоєння, а воно є лютим ворогом і молитви, і того, хто відважився на молитовний подвиг.

Захопившись спостереженням над зовнішніми досягненнями свого боріння і з боку цього хибного бачення стану внутрішнього, така людина, врешті, потрапляє в тенета ілюзій, які в її уяві вибудовує диявол. Він підстерігає людину кожної миті її життя, а особливо, коли вона починає духовну практику.

Тут слід пам’ятати, що той, хто стає на шлях оцерковлення свого життя, уже піднімається із землі, аби спрямувати свій шлях в небо до Отця Небесного, і тому все сатанинське кодло збурюється в тривозі, а сам диявол одразу ж розпочинає з таким боротьбу. І чим з більшою наполегливістю віруючий долає шлях оцерковлення, шлях молільного буття, тим з більшою силою й жорстокістю бореться проти нього сатана, кидаючи в бій цілі орди темної сили.

Лиш тільки віруючий підведеться з землі (а будь-яка людина, що не вірить у Бога і не вдосконалюється духовно, є всього лише прахом земним) і почне творити церковне правило і переводити своє життя в русло оцерковлення, тобто наближення до Бога, як диявол стає поруч із ним і застосовує безліч підступних витівок, аби завадити його практиці. Спочатку він спонукає віруючого до надмірного моління ледве не кожної вільної години, знаючи, що це може негативно вплинути на ще не зміцнілий і недосвідчений у духовній практиці розум людини. Коли віруючий, захопившись молитовною практикою і читанням Святого Письма, перебуває в особливому піднесенні, що межує ледве не з гарячковістю, диявол вводить в оману швидкого успіху. Саме тоді з’являється відчуття блаженності. Серце сповнюється лагідністю, а тіло наповнюється теплою енергією, а на кінець молитовного стояння з’являються навіть сльози захоплення. Людина відчуває себе ледве не на небі, а в свідомості з’являється лукаве переконання: «Як легко навчитися молінню». З кожним днем посилення до того незнаних відчуттів блаженства під час моління ще з більшою силою утверджує переконання: «В мене особливий дар, якщо з перших днів я досягаю такої висоти, а чого я досягну згодом?». З’являється гріх гордині, який поступово отруює дух і свідомість.

Та гарячковість першого періоду швидко проходить, поступово серце заспокоюється, свідомість грубіє, з’являється збайдужіння до молитви. Диявол знову нашіптує на вухо, але вже протилежне: “Доки не молився, такого не було. Треба почекати, доки знову з’явиться палке бажання молитися”. Так думаючи, людина зменшує кількість моління, а то й пропускає його. А диявол через деякий час підштовхує далі: «Може, я нездатний молитися, як належить? А, може, треба себе змушувати молитися, як то було раніше, і все до мене повернеться?»

І людина намагається довести себе до стану попередніх відчуттів духовного піднесення, поринання в глибину сердечної лагідності, прагне гарячих сліз, але… доводить себе до нервового збудження, яке завершується психічним зривом, а часто і розумовим розладом.

Свята Церква визначила кількість молитов і час моління, давши віруючим молитовник з молитвами ранкового й вечірнього моління, а також визначила псалми ранньої і вечірньої служб. На перший час для початку цього досить. Згодом можна додавати молитви до окремих святих із проханням захисту, допомоги в тих чи інших земних потребах, ще згодом до цього можна додавати по одній кафизмі псалмів на тиждень, розподіливши рівномірно на сім днів тижня. Бажано щодня читати по одному розділу з Нового Заповіту, а недільного дня після участі в церковному богослужінні читати розділи з Біблії – Старого Заповіту. Вводити себе в молитовне правило слід поступово і бажано під веденням духівника. І завжди пам’ятати, що починати молитися як за загальним молитовним правилом, визначеним у православному молитвослові, так і за Ісусовою молитвою (особливо останньою), не треба легковажити, беручись лиш «попробувати», а слід заглянути в самого себе, в свою душу якомога глибше, аби визначитись – готовий ти йти цим тяжким шляхом чи ні? І якщо твоя совість підкаже тобі ствердну відповідь, то відважуйся на цей шлях, але вже ніколи з нього не сходь, не зраджуй. Адже апостол Петро сказав: «Бо якщо, позбавившись розбещеності світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, вони знову заплутуються в ній і перемагаються нею, то останнє буває для них гірше першого» (2 Пет. 2:20). Саме через це той, хто ніколи не молився, прийде до молитви швидше, аніж той, хто почав і кинув її творити, не витримавши спокус диявольських.

Із повчань Господа нашого Ісуса Христа і святих отців Церкви ми знаємо, що почати молитовну практику для очищення своєї душі і кинути її є гіршим діянням, аніж не починати її зовсім. Адже коли постом, молитвою, постійною участю в богослужіннях, сповідуванням гріхів і причащанням Святих Тайн, життям у благочесті і здійсненні милостивих і добрих справ душа очищається від духу нечистого, то це ще не остаточна перемога. Злий дух не заспокоюється, а через деякий час, зібравши сім ще зліших за себе духів, намагається повернутися до своєї господи. І коли людина, очистивши душу свою, якимось чином не втримає її в чистоті, то злі духи поселяться в ній і людині буде ще гірше, аніж їй було до того. Ось чому варто спочатку вияснити для себе – чи готовий до молитовної практики?

Нам слід пам’ятати, що молитва вимагає постійної і неослабної щоденної праці. Істинне вірування – труд важкий. Але він забезпечує людині рух вперед, бо без духовного життя немає й руху вгору, а в вишині – Царство Боже. Воно ж, за висловом апостола Матвія: «зусиллями здобувається, і хто вживає зусилля, – здобуває його» (Мт., 11:12).

Можна сміливо сказати, що людина, яка не рухається вперед у своєму духовному вдосконаленні, навіть не стоїть на місці, – вона рухається назад. В духовному житті на місці не стоять.

Отже ви, зваживши свої можливості, вирішили віддатися в руки Господа і взятися за молитовну практику. А це вже означає, що з часом ваша молитва стане споглядальною, тобто вам почне відкриватися духовний світ. Він же двоякий: світло і темрява в ньому йдуть поруч, і якщо ви ступили на цей шлях, шлях вивільнення з темряви й цілковитий перехід у світло, то повинні знати, що темрява буде чіплятися за вас, як грязюка за чоботи, і доки будете йти шляхом сповідницьким, стільки й будете її зі своєї душі змивати. Але якщо чоботи обмив водою та й годі, то душу просто водою не омиєш. Її омивати треба щирим молінням, яке може йти лише з глибини душі – частки вічного джерела невмирущої сили, сили Божої. Ось чому темрява намагатиметься вас утримати будь-якою ціною, бо, усвідомивши себе часткою Бога і ставши на стежку служіння Йому, і утримавши себе до останньої миті свого життя на землі у вірі й дотриманні основ віри, душа ваша, врешті, увіллється в єдину силу Божу, ще на одну крапельку побільшивши вагу Отця.

Темна сила, прагнучи до панування у Всесвіті і, зокрема, на землі (перлині Божій), здатна лише обманним чином здобувати собі нові набутки, відриваючи від Отця Небесного найдорогоцінніші крапельки буття – вдосконалені людські душі, адже ми знаємо, що людина створена Богом за Його подобою. Отже, є часткою Божою, Йому найдорожчою. Але вона такою для Отця є ще й тому, що саме через життя на землі душа може вдосконалюватися, тобто дозрівати до можливості злиття з Самим Творцем, а це вже є завершенням Божого плану як для окремо взятої душі, так і всієї сукупності душ, що таким чином випробовуються на землі.

Арсенал сатанинського впливу на свідомість людини надзвичайно великий. І перш за все через пристрасті, які набули величезної різноманітності в наш час і з кожним роком посилюються як у плані кількісному, так і в плані різнобічності свого згубного впливу, особливо серед молоді та людей середнього віку. Та найбільше сатанинський світ лютує в боротьбі з віруючим молільником, бо такий добровільно стає воїном Христа і перемога над ним є великою і багато в чому визначальною у відвічній боротьбі сатани з Отцем Небесним і Сином Божим, нашим Господом Ісусом Христом.

Без руху по шляху вдосконалення, тобто в Царство Небесне, духовного життя немає. Людина, яка не вдосконалюється, не рухається вперед, навіть не стоїть на місці, а котиться назад. Духовна лінь є різновидом зради, тому що в такому стані людина легко піддається впливу темної сили, а отже й відступається від свого Господа Ісуса Христа, бо ніщо не перебуває нічим не заповненим. Тому й зупинитись, почавши, є нічим іншим, як відступанням назад. І це є духовний закон, який особливо стосується молитви. Треба завжди пам’ятати, що робота Господня вимагає постійності й наполегливості, і що недбальства вона не терпить. Адже сказано апостолом Матвієм: «Царство Небесне зусиллями здобувається, і хто вживає зусилля – здобуває його» (Мт., 11:12).

Молитовний стан залежить від самого молільника, від його наполегливості й тих зусиль, що він їх затрачає в своїй подвижницькій праці з допомогою Божою. Виконання молитовного правила є початком шляху. Це може тривати якийсь певний час (у кожного свій) і ще за життя молільника Господь може дарувати йому благодать Божу, тобто людина стане благодатною, але для нашого розуму такий стан не піддається осмисленню, розуміння його доступне лише благодатним і є звершенням їхнього шляху. Перше ж є його початком, закладанням фундаменту, зведенням стін і даху будівлі, котру молільник вибудовує собі в духовному світі на небесах у Царстві Божому, живучи на грішній землі.

Принагідно треба сказати, що почати молільний подвиг і відмовитися від нього є гіршим вчинком, аніж не починати його зовсім. Згадаймо, що Господь сказав: “Коли нечистий дух вийде з людини, то блукає місцями безводними, шукаючи спокою, і не знаходить. Тоді каже: «Вернуся в дім мій, звідки я вийшов. І, прийшовши, знаходить дім порожнім, заметеним і прибраним» (Мт. 12:43-44). Душа на той час є вільною від скверни і непіддатливою для злої сили, бо та не витримує чистоти і світла, адже, почавши роботу над очищенням своєї душі, людина молитвою вигонить з неї духа нечистого (саме ж молитвою й постом вони найперше й вигоняться), очищенням від скверни прибирає в світлиці духу і цим унеможливлює його нове поселення.

Та порушивши ретельність у виконанні молитовного правила, знову піддаючись хоча б деяким із тих пристрастей, з якими стала боротися і які вже одного разу вигнала зі своєї душі, безпечно відчиняє двері й вікна серед темної ночі. Тут і стає легкою здобиччю злої сили. Адже Господь сказав: «Тоді йде і бере з собою сім інших духів, лютіших від себе, і входять вони, і живуть там. І буває для людини тієї останнє гірше першого» (Мт. 12:45). Тому й апостол Петро говорить: «Бо якщо, позбавившись розбещеності світу через пізнання Господа і Спасителя нашого Ісуса Христа, вони знову заплутуються в ній і перемагаються нею, то останнє буває для них гірше першого» (Пт. 2:20).

Почати молільний подвиг, а потім зупинитись на півдорозі, кинути його є згубним для цієї людини. Тоді краще й не починати, бо: «Не можна тих, котрі раз просвітилися і скуштували небесного дару і стали причасниками Святого Духа і скуштували доброго Слова Божого та сили майбутнього віку, якщо вони відпали, знову обновляти покаянням, коли вони знов у собі розпинають Сина Божого та зневажають Його» (Євр. 6: 4-6).

Та що ж робити молільнику, який все ж одного разу піддався пристрасті й оступився з обраного вірного шляху? Невже так і віддатися назавжди на погибель в лабетах нечестивого духа? Ні, бо тут таки святий Апостол каже ще й таке: «Однак, улюблені, хоч і говоримо так, ми переконані, що ви в кращому стані і тримаєтеся спасіння» (Пв., Євр. 6: 9). Надія ніколи не повинна залишати нас, бо Отець Небесний послав Сина Свого Ісуса Христа, щоб через Нього передати науку спасіння і віддав Його на розп’яття, аби праведною кров’ю омити відвічний гріх людський і таким чином вивільнити людину з погибелі й дати їй надію спасіння, яка ніколи не вгасне.

«А гріхів їхніх і беззаконь їхніх не згадаю більше». А де прощення гріхів, там непотрібне принесення за них. Отож, маючи дерзання входити в святилище через кров Ісуса, дорогою новою й живою… приступаймо зі щирим серцем, з повною вірою… Тримаймось непохитно визнання надії, бо Той, Хто обіцяв – вірний!» – повчає все той же апостол Павло у посланні до євреїв.

Але ще перед ним, як свідчить пророк Єзекіїль, Господь сказав: «І покроплю вас чистою водою, і станете чисті від усіх ваших нечистот і від усіх ваших бовванів очищу вас, дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро… і зроблю так, що уставами Моїми будете ходити, а постанови Мої будете стерегти та виконувати» (Єз. 36: 25-27).

Тому, приступаючи до молитовної практики, варто починати з найменшого, і як би в свідомість не лізли думки про великі досягнення, їх треба гнати від себе, знаючи, що нічого, окрім біди, вони не принесуть. Слід при цьому завжди пам’ятати, що святі подвижники віри Христової, провівши своє життя в найтяжчих духовних і тілесних випробуваннях, навіть останньої години свого життя говорили, що не знають, чи спаслися. До того, що ти досягнув, треба ставитися спокійно, не чекаючи ніяких результатів і пам’ятаючи, що сам ти нічого досягнути не в силі, а все дається тобі лише з волі Господа-Бога.

Отож і я хочу наголосити, що Господь, як милостивий і милосердний, не є «Неправедний Бог, щоб забути ваше діло і любов, яку ви виявили в ім’я Його» (Пв., Євр. 6:10). Навпаки, Він залишає людині надію як маяк, бачачи який перед собою, вона знову збере залишки своїх сил, так нерозважливо розтрачених в бурхливих водах збуреного пристрастями життєвого моря, і попливе на зустріч із Владикою. «Згадайте перші дні ваші,- каже ап. Павло,- коли ви, як тільки просвітилися, витерпіли великий подвиг страждань, то самі серед ганьби й скорботи, бувши видовищем для інших, то поділяючи участь інших, які переживали те саме… Тому не втрачайте довір’я вашого, бо воно має велику нагороду» (Пв., Євр. 10:32-33, 35).

Слід знати й те, що на молитві душа відкрита і з посиленням моління диявол посилюватиме і свій натиск, перш за все, навіюванням переконання про досягнення ледь не вершини досконалості, тобто створює молільнику видимість вдосконалення. Це захоплює молільника, якому з кожним новим днем здається, що він досягає все нової висоти в молитовному стані, бо вже сьогодні його відчуття інші, сильніші, відчутніші і він їх сприймає за благодать, не розуміючи того, що вже давно збився з вірного шляху. Тобто він вже не здатен слідкувати за ходом своєї внутрішньої роботи, а лиш звертає увагу на зовнішні прояви перемін, які є облудою диявола, щоб, таким чином втягнувши його в свої сіті, врешті, зламати і отримати таку жадану перемогу.

Адже, за висловом Григорія Синаїта, якщо такий захоче набути молитовною практикою молитву споглядання, то йому доведеться витерпіти одне з двох: якщо спонукає себе до все більшого молитовного подвигу, то спокушується і не зцілюється, якщо ж не дбає про своє духовне зростання, то не зможе досягнути успіху до кінця свого життя.

Як перше, так і друге є небезпечним. Перше тим, що коли молільник годинами повторює молитви або читає Біблію, в нього створюється враження молитовного піднесення. Але ж цього замало, тому що головним є досягнення не досконалості механічного повторення слів, а глибини внутрішнього змісту. Коли цього немає, то утворюється порожнеча, яка, залишаючись непоміченою за облудою споглядання, заповнюється ворожими стихіями: з’являються загострені відчуття, за ними різноманітні думки, образи, видіння. І все це постає перед молільником у яскравому і витонченому вигляді, що зовсім позбавляє його розуміння істинності баченого. В той же час свідомість заповнюють також думки огидні, від яких людина впадає в стан розгублення, депресії, а це здатне, якщо вчасно не схаменутися і не вивести себе з такої духовної прострації, призвести до поступового охолодження до моління і, врешті, молільник може й взагалі покинути молитовну практику.

По іншому й бути не може, тому що душа, не заповнена духовними набутками, заповнюється гріховними проявами. Вони накочуються на незміцнілу духовною практикою людину, як снігова лава, все дужче й дужче затягуючи її в свою круговерть з якої самостійно йому вже не вибратися. Душу заповнюють зовсім протилежні від молитви відчуття й думки. На молільника нападає страх у різних його проявах, можуть розвинутися навіть параноїдальні порушення свідомості. Відбувається роздвоєння душі.

Тобто, одна половина живе спогадами про пережиті високі молитовні поривання, які вводили душу в блаженний стан, що був породжений все тим же бісом в боротьбі з молільником для того, щоб таким чином відволікти увагу останнього від істини. Тоді, пам’ятаючи високі злети (хоч і вони бувають також навіюванням), він намагається повернутися в той стан і навіть перевершити його, весь час підганяючи себе в кількості молитовних вправ. Захопившись метушливою внутрішньою роботою, аби відновити попередній стан, молільник остаточно збивається з вірного шляху і тоді настає розчарування, свідомість заповнюють думки про недоцільність подібної духовної боротьби, її передчасність або й зовсім – непотрібність. Душа молільника втомлюється від цього виснажливого метання в різні боки, і, не знаходячи виходу, спустошується.

Друга ж половина роздвоєної душі залишається перебувати в солодкому стані молитовних переживань, що є також небезпечним, бо може ввести молільника в такий стан духу, коли моління стає тим іншим світом, зовсім обосібленим від його реального життя, який цілком захоплює його, перетворивши на раба, котрий сліпо прямує за всіма відчуттями й видіннями, що виникають. Тому завжди слід пам’ятати, що одного лише моління для духовного вдосконалення дуже мало. Тут потрібна ще й наполеглива моральна робота, покликана преобразити людину зсередини, крок за кроком витісняючи з душі пристрасті, які є головною перепоною на шляху істинного вдосконалення віруючого.

Тобто, молитовне зусилля повинне супроводжуватися зусиллями морального очищення душі від пристрастей, бо молитовні подвиги без подвигів любові до ближнього є всього лише бісівськими дарунками. Адже ми знаємо, що весь закон утверджується на двох заповітах: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всім розумом твоїм…Люби ближнього твого, як самого себе» (Мт., 22:37-39).

Господь дав нам ці заповіти, але як можна любити без молитви? Молитва і любов перебувають в єдності: вони виходять одне з одного і не можуть бути одне без одного. Як і не можна досягти висоти вдосконалення без любові до ближнього, адже протилежність цьому – пристрасті: осудження, озлоблення, ненависть, заздрість, ін. А саме пристрасті й стають на заваді любові до Бога і ближнього. Так все це пов’язане одне з одним, так залежне, що хто намагається його роз’єднати, то отримує нищівну поразку. Тому, що відмовившись від морального вдосконалення і поринувши цілком лише в моління, молільник піддається бісівській звабі самовдоволення досягненим. Хоча від цього нас застерігає апостол Павло: «Якщо я говорю мовами людськими і ангельськими та не маю любові, то я як мідь, що брязкотить або бубон, що гуде. І якщо я маю дар пророцтва і знаю всі тайни і всяке пізнання і всю віру, так що можу переставляти й гори, а не маю любові, то я ніщо» (Пв., 1 Кор. 13:1-2). Тобто, все є ніщо, коли немає любові, бо без неї все – всього лише омана сатанинська.

Любові боїться відвічний ворог людини – диявол, і тому моління досягає мети піднесення на вершину духу лише поєднане із вдосконаленням морального стану душі аж до самопожертви. Але такої любові можна досягнути тільки перемігши в собі пристрасті. Бо залишитися в їхній владі означає ніколи не звільнитися від диявола. Хто ж перебуває у владі диявола, той не може любити ні Бога, ні ближнього. А щоб молитва була й виразом любові до Бога і ближнього, вона повинна сама, в першу чергу, бути в єднанні з боротьбою із пристрастями в єдиному й нерозривному цілому. Будь-яка інша молитва Господом не сприймається, бо скаже Він таким: «Я ніколи не знав вас! Відійдіть від Мене ви, що чинили беззаконня» (Мт. 7:23).

То велика помилка, що можна лише однією молитвою досягнути високого рівня духу: можна говорити різними мовами, пророкувати, знати тайни, можна творити чудеса і зцілення, можна навіть досягти найвищого рівня умертвлення свого власного тіла в подвижницькому пориванні, але коли немає щирої любові – все це намарне, бо воно від диявола. А істинна любов досягається лише з перемогою над пристрастями. Ось чому й апостол Павло каже: «А над усім тим зодягніться в любов, яка є сукупністю досконалостей». (Кол. 3:14). Слід смирити себе, і тоді Сам Дух Святий буде вчити таку душу.

Коли ми молимося, ми бесідуємо з Богом, а коли читаємо Святе Писання, то вже Сам Господь бесідує з нами, навчає нас як жити і як спасатися в цьому нелегкому, переповненому спокусами, атеїстичному житті. Господь сказав: “Без мене не можете робити нічого”. Тому нам і належить постійно молитися, прикликати Господа, щоб Він зміцнив наші сили в боротьбі з спокусами.

Ви стали на шлях спасіння молитвою і вдосконалення душі доброчесностями й милостивими вчинками. Молитва ж якраз і зміцнює людину в її доброчинних подвигах. Знов таки, доброчинні вчинки може чинити будь-яка людина, та чи стануть вони містком до спасіння без духовно-молитовної праці – основи життя православної людини? І як може спастися людина без віри і молитви?

Вважати себе віруючим, але не молитися, є звичайним обманом, бо як не може людина жити без повітря, так не можна вірувати в Бога і не молитися. Адже тільки в молінні душа пізнає благодать Божу і нею притягується до Господа, а така молитва дається душі, яка палає любов’ю до Господа, наповнена нею вщерть. Знов же, такий стан досягається лише в молитві і лише через молитву приходить благодать Святого Духа.

О, Господи, прагне дух мій розчинитися в неосяжності любові Твоєї, прагне душа моя омитися у світлі благодаті Духа Святого. Через Тебе, Господи, я єднаюся з Духом Святим, через Тебе, Господи, по крапелині душа моя набуває спасіння в смиренні, любові й молінні.

О, горе душі моїй нещасній, бо не завжди вона ридає в молитві спасенній, бо не завжди вона роздумує про Господа – нашу радість і нашу надію.

О, Спасителю мій, у молитві сердечній припадаю до ніг Твоїх і омиваю сльозами каяття чесні рани Твої, і благаю – прийми гарячу сповідь мою, зглянься на журбу мою і зваж на покірність мою, і помилуй мене, грішного й мерзенного, милосердний Господи; хоч і згрішив перед Тобою, все ж очисть мене і спаси мене, бо Ти Єдиний Господь і Бог мій, Якому поклоняюся і Якого славлю нині, і повсякчас, і на віки віків.

Яке життя провадимо, така й молитва наша, і яка молитва наша, таке й життя маємо. І такий взаємозв’язок між цими двома началами нашого існування тут, на землі – тілесним і духовним, що роз’єднати їх неможливо, а хто до такого роз’єднання вдається, той добровільно втрапляє в загибель, бо ключем до Царства Небесного є саме молитва і без цього ключа воріт до нього не відчинити.

Молитвою наше серце підноситься до Бога і розум наш розмовляє з Отцем Небесним, сповідується в скоєних гріхах, кається перед Ним, просить для нас душевних і тілесних благ і дякує Йому за них. Молитвою людина випрошує в Господа спокій душі, а це найперша і найголовніша сходинка до смирення, яке породжує терпіння, а разом вони є основою, на якій вибудовується храм Божий в душі віруючого. Сказано ж апостолом: «Храм Божий святий, а храм той то ви» (1 Кор. 3:17). Тільки молитвою людина єднається з Богом, вона є її духовним диханням і поживою, саме з її допомогою людина набуває певного рівня вдосконалення, без якого Царство Небесне не розкриється перед нею.

Часто можна почути від недосвідчених віруючих, не кажучи вже про звичайних громадян, що, мовляв, треба любити Бога і не чинити тяжких гріхів – і цього вже достатньо, аби бути віруючим і мати перед Богом виправдання свого життя. Це велика помилка або просто намагання виправдати власні лінощі, які не дозволяють такій людині знаходити час для виконання постійного молитовного правила.

Та важкий шлях молитовний, особливо коли зважити на умови нинішнього життя, де на кожному кроці пропагується розбещеність тілесна й духовна: безліч всяких фільмів по телевізії приковують увагу й відволікають від моління, безліч газет дають порочну поживу читання, що отруює душу і розум, переважаюча сатанинська естрадна музика, яка заполонила всю молодь, вже з дитинства чи не кожній людині закодовує свідомість на відгук до всього сатанинського.

І ще багато спокусливого в нинішньому світі, що відволікає людину від Бога і життя в Бозі. А без оцерковлення життя не може бути і життя в Бозі. Лиш Господь дає душі людини смиренного Духа Святого. Ми ж знаємо, що тільки смиренна людина має спокій в душі своїй, а гордовита – терзає саму себе хворобливими пристрастями і, засліплена ними, ніколи не вийде на шлях спасіння, бо не зможе узріти його, а буде блукати оманливими стежками, наближаючись до остаточної загибелі.

Знов же – тільки молінням ми можемо наближатися до Господа-Бога.

Але на цьому шляху того, хто хоче жити духовним життям у світі, підстерігає небезпека зійти з нього вже на самому початку, коли такий зробить першу спробу або в якійсь його частині. Він може так розчаруватися, що вже ніколи не повернеться до практики молитовного, тобто оцерковленого життя. Адже для цього треба стати на молитву дуже пізно, бо раніше більшості з нас не дозволяють справи. Людина за день втомилася та ще й рано прокинулася й стала до роботи. Тіло важке, очі самі заплющуються, втома всього переповнює млістю, думки розвіюються, до свідомості вповзають всякі, часто непотребні помисли, уявлення – все це змішується зі словами молитви, відсторонює образ Христа. Вранці ж іще складніше встояти на молінні, бо додається і думка про те, що не встигнеш перед роботою попорати господарство чи якісь постійні хатні справи, які є необхідними і без яких ми не обходимося, запізнишся на роботу і матимеш неприємності. Не кожному вдається перебороти ці труднощі перших днів моління. З’являється лукава думка: «Я ще не готовий до духовного життя і Господь не допускає мене до нього. Почекаю, доки буду готовим». Після цього людина обмежується однією молитвою “Отче наш”, зрідка читає Євангелію, а хто й, навпаки, надто багато часу вділяє на читання Біблії, житій святих отців Церкви і поступово зміцнюється в переконанні, що цього досить для самовдосконалення, бо його ще й задовольняє співпереживання зі святим подвижником тих духовних і тілесних подвигів, які описуються в житії.

Ось так істинне духовне життя підміняється уявою. Дехто так захоплюється уявним подвижництвом, що втрачає відчуття різниці між станом власної душі і станом душі подвижника про якого розповідається в книзі і переживання якого так заполонили його розум. Але ж то життя подвижника, його подвижницький духовний шлях! До нього ми маємо лише опосередковане відношення, тобто можемо читати, брати для себе за взірець, як уже набутий досвід, до якого слід прислухатися, яким варто керуватися у своїй духовній практиці, тим паче, коли немає духовного керівника. Але просто зачитуватися і, так би мовити, жити тим житієм, вживатися в життя і сам образ подвижника, який, пройшовши справжній шлях духовної боротьби, звільнився від пристрастей і віддав себе на служіння Богу, досяг вишини духовного споглядання, а самому не здійснювати молитовного подвигу й не боротися з пристрастями, є згубним і призводить до того, що людина вже не в змозі самостійно стати на істинний духовний шлях, бо між нею і духовним шляхом утвориться прірва.

Та це не означає, що коли не вистачає сили для жертовного подвижництва, то не слід і починати жити духовним життям. Навпаки, початок варто прискорити, бо чим довше роздумувати над його доцільністю, тим на триваліший термін розтягнеться початок, а, здебільшого, в такому випадку людина, яка вагається, не стає на духовний шлях ніколи. А якщо вже й починати, то треба пам’ятати, що демони будуть спонукати тебе до такого подвигу, який би перевищував твої сили, і щоб ти, не витримавши тягаря, що звалив на свої плечі, зірвався і впав на дно у їхні руки. То буде велика для них радість, веселість для темної сили.

Тому слід починати з малого і починати не мешкаючи, як тільки виявиш у своїй душі потяг до життя духовного. Так треба вчинити, бо через затягування бісівська сила поступово розпалить в твоїй душі уявлення неправдиві, а це, як говорилося вище, призводить до того, що людина так ніколи й не стає на шлях істинного духовного життя.

О, Господи, немічна душа моя і слабкий дух мій, тремтить і сльозами обливається, бо немає сили піднятися до Тебе і стати перед Тобою з дарами гідними, бо не маю ні життя бездоганного, ні діл благочинних, а маю душу в ранах кривавих, гріхами тяжкими заподіяних.

О, горе мені – тіло ослабло, дух обезсилів, розум затьмарився, завмирає життя. Де той лікар, що врятує, де той лікар, що вздоровить? Немає такого поміж людей, бо єдиний Спаситель – Господь Ісус Христос, йому, душе моя, поклоняйся, до Нього взивай, Його прикликай з глибини свого серця, щоб відкрив Він тобі двері Царства Небесного.

О Господи, прийми моління моє і не покинь без одежі мене, а вдягни мене в благодать Божу, аби уникнути мені темряви пристрастей, що віддаляють мене від Тебе, а наближають до озера геєнного. Зігрівай, Господи, серце моє холодне любов’ю Твоєю і настановляй мене на шлях істини і добра.

О душе моя, смири себе скорботами й жалкуваннями перед величчю Господа нашого, щоб сам Дух Святий повчав тебе і допомагав тобі, аби змогла ти в час останнього зітхання принести Господу жертву приємну плодами покаяння.

Стає людина перед лицем Божим зі страхом і благоговінням, і розумом виливає перед Ним все, що носила в серці своєму. Такою є в зовнішньому розумінні всяка молитва, з якою ми звертаємося до Бога, а вже її внутрішнє наповнення у кожного своє, в його розумі і серці, бо кожен має свою глибину віри і свою відданість Господу. Молитва є бесідою з Богом, але які б намагання людина не докладала в своєму прагненні освоїти молитву як головне знаряддя, що дає можливість спілкування з Отцем, без Його допомоги такі потуги залишаться марними, а моління бездуховним. Тому треба просити в Господа, щоб Він подав милість Свою – глибину молитви, а вже завданням людини є набування і зберігання такої молитви в своєму серці. Тобто, молитва повинна стати не лише розумовою, але й сердечною, і вже саме така молитва є завершенням першого етапу в духовній практиці, бо тільки ставши сердечною, тільки заповнивши найпотаємніші куточки нашого серця, молитва стає бажаною Богу і приймається Ним одразу без найменшого замешкання.

Господи, дай радіти душі моїй у молитовному спілкуванні з Тобою – єдиній відраді й надії життя мого, єдиній опорі душі моєї. Бо ж вона, сльозами омиваючись, рано стає на молитву і вечором лине духом до Тебе, щедрого й дароносного, взиваючи зглянутись милостиво і спасти з тління життя моє.

О, душе моя, кінець наближається, не дрімай бо у спокої, а зведися і благай свого Господа, який всюди і в усьому перебуває, бачить кожну заплату гріховну на одежі твоїй боготканій.

Тож взивай і гукай: «О, Господи мій милосердний, приношу Тобі плач і сльози очей моїх, і ридання серця мого – згрішив я о, Спасителю мій, та не кидай мене на поталу ворожу, а прийми моє каяття, змилосердься й спаси, і помилуй мене!»

Отже, піднесенням всього діла подвижницького є молитовний подвиг. Тут принагідно зазначити, що згідно заповіту Господа Ісуса Христа, любов є найвищою метою всякого віруючого, а отже, й подвижника тим паче. А шлях його – в боротьбі з пристрастями, які є найголовнішими ворогами подвижника. І на цьому шляху МОЛИТВА є рушійною силою, без якої все інше всього лише самообман і спокуса підміни понять, наслідком чого стане відхід з істинного шляху або стояння на місці, від якого душа стає все обтяженішою негідними помислами, котрі розбурхують свідомість на перший погляд високими уявленнями або стають легковажними й наштовхують розум на всілякі дурниці, то ж пак – гріхи.

Останні наче вірусна зараза розмножуються в мить ока, заполоняючи душу й серце, наносячи їм непоправних ран. Гоїти такі рани самостійно дуже важко, але необхідно. Без цього не може й мови бути про якесь подвижницьке життя в Ісусі Христі на славу Божу. Це нелегко здійснити живучи в світі в оточенні безлічі зваб і спокушень. Душа людини постійно випробовується дією всяких підступних ситуацій, які їй нав’язує темна сила, а також гріховних помислів і бажань. І якщо вже змій лукавий запустив жало і впустив отруту в саме серце, то доведеться людині докласти чимало духовних зусиль, аби не просто протидіяти спокусі, а й побороти її.

Тому в молитві 1-ій перед святим Причастям віруючий і звертається до Господа: “Сам, Безсмертний Царю, прийми каяття від мене грішного і нахили вухо Твоє до мене і вислухай слова мої. Бо згрішив я, Господи, згрішив перед небом і перед Тобою, і став недостойним поглянути на висоту слави Твоєї, бо я прогнівив Твою благість, порушив Твої заповіді і не послухав Твоїх повелінь”.

Людина по слабкості своїй якщо понадіється лише на свої власні сили, то неодмінно отримає поразку. Але якщо покладе всі свої сподівання на волю Божу, на допомогу Господа Ісуса Христа, то їй тоді буде легше долати сходинку за сходинкою і вона впевненіше почуватиме себе в духовній боротьбі й виконанні взятих на себе обітниць, бо Господь стане опорою і даруватиме силу Духу Святого. Адже ми знаємо, що сатана постійно нападає на душу людини, аби всілякими підступами віддаляти душу від Бога.

Набагато гірше, коли людина, не звернувши уваги на небезпеку, дасть себе полонити – свій розум, своє серце, а тим гірше, коли залишиться в тому духовному полоні на невизначений термін. За такої умови душа буде повністю поглинена пристрастями і чим довше людина зволікатиме з боротьбою за власне звільнення з полону темної сили й повернення до Божого життя, тим важче буде їй подолати перепони, які виставляє диявол, і стати, врешті, на шлях боріння.

Гріх дуже глибоко запускає своє коріння в серце грішника, вражаючи всю його сутність. Людина починає навіть дивитися зором гріха і бачити все таким, яким хоче лукавий – призвідець гріха. Людина в основі своїй гордовита і через це дуже високої про себе думки, тому й каяття істинного вона не має або й зовсім не кається в гріхах, гордовито заявляючи, що «безгрішна». Але насправді (і, особливо, саме в таких людей) в глибині душі лежить безодня гріхів мисленних і сподіяних ділом, а в серці ховаються такі помисли, такі бажання, що людина й собі боїться признатися в них. Але ж Господь їх бачить! Від Нього нічого не приховаєш.

Адже говорить Симеон, Новий Богослов, у молитві до Господа, яку кожен віруючий повинен читати перед святим Причастям: «Ти знаєш безліч злих вчинків моїх, знаєш і струпи мої, і рани бачиш мої».

За вченням святих отців ми знаємо вісім головних пристрастей, які найчастіше вводять людину в гріх: гордовитість, гнів, засмучення, зневіра, грошолюбство, блуд, догоджання череву і самолюбство. Пристрасті є духовними хворобами демонського породження, а тому й боротися з ними особливо складно. Краще уникати їх зараніше, а не тоді, коли під їхнім впливом людина втрачає свою подібність до Бога.

«Дні мої як дим щезають і кістки мої висохли, як сушарня. Як билина, висохло вражене серце моє, забуваю навіть хліб свій їсти. Від туги моєї та стогону вже тіло моє присохло до кісток. Я, мов ворон у пустелі, ніби сова на руїнах, не сплю й став, як самітна пташка на духу. Цілий день знущаються наді мною вороги мої, проклинають мене ті, що проти мене лютують. Попіл став мені хлібом, а пиття своє я зі сльозами змішую, – від гніву Твого й суворості Твоєї, бо Ти підняв та й кинув мене. Дні мої як тінь зникають і як трава я висох» (Пс., 101).

Щоб не сталося цього, вже на самому початку треба якщо й не побороти одразу (а це неможливо), то, спостерігаючи за собою – своїми думками, вчинками, – виявляти пристрасті і зусиллям душі смиряти їх. Як не слід при цьому і проявляти слабкість духу, відкладаючи боротьбу з ними на потім. Тому що коли якусь із пристрастей, що виникла сьогодні, не здолати, то ще важче буде це зробити завтра. Тим паче, що пристрасті завжди позбавляють душу людини миру, а це призводить її до сум’яття, під час якого людина може сприйняти за добро те, що насправді обернеться злом. Це завжди заважає людині розібратися в ситуації і заважає її духовному росту. Врешті, омана розвіюється, помилка стає явною і це пригнічує душу молільника.

Тому перед молитвою бажано втихомирити пристрасті, завжди пам’ятаючи, що навіть одна пристрасть, яку ти залишив у своїй душі, не вирвавши її, як бур’янину, займе місце всіх інших, які ти з таким трудом переміг, викорінивши з серця, а невеличкою помилкою ліквідуєш досягнення, набуте тяжкими потугами. Тож постарайся перед молитвою встановити мир у своїй душі, а волею духу підкорити волю тіла. Дуже важливо досягти цього перед початком моління. Хай це ще не буде повним безстрастям, адже живучи в світі повного безстрастя й не можливо досягнути, але цей стан стане підгрунтям як початку молитовного подвигу, так і подальшого його розвитку.

Важливо завжди пам’ятати, що гріх не є чимось другорядним, гріх таїть у собі велике зло, яке вбиває душу як нині, так і в майбутньому віці. Він роз’їдає її, точить, як шашіль деревину. Ми не будемо тут розглядати всі основні гріхи, а лише зазначимо, що гріх – найближчий шлях до духовного падіння, з якого вибратися так само важко, як і підніматися по скелі – лише з допомогою допоміжних спеціальних засобів, а без них – намарно й тужитися. Тому всім, хто відправляється в путь до спасіння, слід пам’ятати не лише про його тяжкість і небезпеку, що чигатиме на кожному кроці, а й про багато років, які доведеться торувати відважному, перш ніж будуть помітними хоч якісь ознаки викорінення пристрастей. Вони мучать душу молільника, заважають душі прилучатися до благодаті, яка дається Господом по молитві і є єднанням душі з Христом.

О, душечко моя, чому ти була такою нерозумною і через гріх втратила Господа, образивши Милостивого? Як же будеш тепер жити без любові Божої? Заплач і заридай, бо розтерзана ти гріхами і кінець твій наближається, тому ти у великій скорботі й зажурі дні свої проводиш і вигукуєш: “Де Господь мій, Якого я знала?!”

О, Господи, що ж роблю я для того, аби почути голос Твій, що кличе мене до каяття, що взиває облишити гріх і боятись Тебе, Владику праведного і Суддю справедливого?

Спаси мене, Боже, бо загруз я в липкому багні й баговиння підступає до самого краю, і вже й дихати нічим. Знемагаю в потугах здолати хвилі пристрастей бурхливого моря гріховного, а душа надіється на Господа і вигукує – чому Ти забув мене? Суди мене, Боже, та не відкидай від правиці Своєї, визволи мене від усього злого, бо Ти є Бог сили моєї!

Тож, любі мої, головним плодом молитовного подвигу є страх Божий і жалкування за скоєні гріхи. Тоді й молитва вдається щирою і особливо приємною Господу. Але дається така молитва наполегливою і терпеливою роботою над собою і своїми відчуттями. Тут важлива поступовість і витримка, без чого легко збитися з наміченого. Тому й не слід на початку брати на себе непосильне завдання, бо цим молитовний шлях лиш піддається всіляким небезпекам. Можна звертатися до Господа з проханням про дарування молитви: “Навчи мене, Господи, наполегливо молитися до Тебе з увагою і любов’ю, без яких молитва не буває почутою! Нехай не буде в мене неуважної молитви на гріх мені!”

Святий Григорій Богослов говорив: “Зачинився я сам у собі, тишу й безмовність визнав єдиною безпекою для душі”. Він писав це не з монастиря і не з пустині, він писав це, живучи в світі за законами його життя. Тобто, вступаючи на шлях молитовний, слід змінити попередній образ життя й облаштовувати його належним чином вже з погляду нового завдання, адже віднині ти присвячуєш себе молитві, визначивши її головною справою свого життя. А якщо так, то ще одну Божу вказівку виконати повинен: “І коли стоїте на молитві, то прощайте, коли щось маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний простив вам провини ваші” (Мк., 11:25). Простити треба всім і все, примиритися з усіма.

Якщо ми хочемо, аби Господь помилував нас і простив нам наші гріхи, то ми першими повинні простити образи, які будь-коли нанесли нам наші ближні. Але поряд із цим Господь спитає нас не лише за наші гріхи, але й за прогрішення наших ближніх, якщо ми вчасно не прийшли на допомогу, щоб упередити гріх. Отже, роздмухуючи в своїй душі відразу до гріха, в страху Божому слід долати й почуття особистої образи, знаючи, що це теж зло, сподіваючись, що тоді Господь простить і нам наші гріхи.

+Архієпископ Афанасій Шкурупій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ