Ідея знайшла підтримку і в богословів, які написали, що необхідно спускатися до слабкості  наших наляканих ближніх; що не наражати їх на небезпеку є людинолюбство; що ложечка не є стародавньою традицією; що ми не ображаємо Таїнства альтернативними способами причастя; і що, нарешті, настав час скасувати «цей нецивілізований спосіб причастя у вигляді ложечки».

Очевидно, злий диявол вкинув Церкву в нове випробування. Спочатку він посіяв у нашій душі страх, маловір’я та сумнів, що ми ніби наражаємося на небезпеку від Святого Причастя, а потім підштовхнув людей ушляхетнити наше маловір’я, називаючи його то поблажливістю, то любов’ю та турботою про наших ближніх. Він спонукав деяких інших зруйнувати нашу віру в надприродне та божественне Таїнство Святого Причастя, тобто щоб ми повірили, що воно може стати засобом поширення хворіб. Такими страхами ми самолюбно поставили своє здоров’я вище за першу заповідь Божу, яка визначає любити Бога «всім серцем, і всією душею, і всім розумом, і всією силою»[1] нашої. Ми хочемо причащатися Його, сумніваючись у Ньому!

Викладені нижче думки ми пропонуємо нашим братам-християнам, які люблять Христа, хочуть жити в Церкви правдиво та віддано, прагнуть спасіння в Христі, але бояться і сумніваються причащатися за допомогою традиційно відомої нам святої ложечки.

1. Мимовільний страх захворіти чи померти пробачливий, оскільки ми ще не набули особистим переживанням «досвіду Воскресіння»[2]. Хвороба породжує екзистенційний страх смерті, що долається лише особливою благодаттю Божою. Але якщо ми як недосконалі люди і злякалися, то для Церкви як Церкви страх смерті невиправданий. Церква має досвід Воскресіння, в якому немає страху і маловір’я («досконала любов виганяє страх»[3]). Цей досвід висловлюють Святі. Вони кажуть нам, як належить причащатися, нагадують, що за часів епідемій вони робили хресні ходи, служили і брали участь у літургіях та причащалися без фобій перед Божественною літургією та спільною ложечкою Причастя. Маючи це передання наших Святих, ми повинні швидше каятися в нашому маловір’і, аніж вимагати того, щоб стати у своєму наляканому стані новим законодавцем у Церкві.

2. Як навчає наша Церква, Божественною літургією ми, християни, приносимо Богові нашу Євхаристію (Подяка). Тобто євхаристично-подячно приносимо самих себе, наших ближніх і все наше життя Богові, тому що належимо Йому, а не собі самим [4]. Ми причащаємося «зі страхом Божим, вірою і любов’ю», завдяки Христу, який помер і воскрес за нас [5]. У цьому євхаристичної дії ми беремо участь чистими від усякої пристрасті, бо говоримо: «Ось я приступаю до Божественного причастя, Не опали мене, Творець, цим причастям…» [6].

Тепер, з цією посіяною в нашому розумі фобією, охоплені маловір’ям, ми змінюємо спосіб мислення, прихильність і поведінку. Ми забуваємо, що Причастя передбачає євхаристично-подячне відчування і що воно є Євхаристія-Подяка Богу. Ми показуємо, що належимо не євхаристично Богові, але самолюбно собі самим. Ми поводимося егоцентрично. Причащаючись так, з маловір’ям, тобто з думкою, що можемо заразитися хворобою, ми не досягаємо мети і вочевидь грішимо.

У давнину Церква підносила гучний голос, щоб двері храму зачинялися для непосвячених, для тих, хто ще не був хрещений («двері, двері»). Також і ті християни, які тяжко згрішили, стояли в церковному притворі «припадаючи» або «плачучи» протягом одного, двох, трьох або більше років. Після цього приготування вони входили до основного храму, стояли «слухаючи» проповідь і деякі молитви та поверталися в притвор разом із оголошеними. Тільки коли вони, після повного покаяння, могли «зі страхом Божим, вірою і любов’ю» стати чистими перед Приготованим Агнцем, лише тоді вони відгукнулися на заклик священика «приступити» до Святого Причастя. Це гарна давня практика. Давайте і ми запитаємо себе сьогодні: можливо, нам слід було б залишитися в уявному церковному притворі «плачучи» про наше маловір’я, поки знову не набудемо страху Божого, віри і любові, тобто поки не перестанемо самолюбно сумніватися в Переможці смерті. Адже причащатися належить гідно. Маловір’я, сумнів й опір не становлять добрих передумов. Апостол Павло попередив нас: «Тому то, хто їстиме хліб цей чи питиме чашу Господню негідно, буде винний супроти тіла та крови Господньої! Нехай же людина випробовує себе, і так нехай хліб їсть і з чаші хай п’є» [7].

3. Якщо ми, православні, повірили, прийняли або, можливо, припустили думку про те, що Святе Причастя передає і розповсюджує хвороби, якщо ми не сприймаємо (нехай не досвідом, але хоча б вірою), що священик, який надає, і віруючий, який приймає євхаристичні Хліб і Вино, перебувають у пресвітлій темряві Царства, то ми зраджуємо сенс нашого християнського буття. Святе Причастя має бути участю в Царстві Отця і Сина та Святого Духа. Інакше на літургії ми граємо у театр.

Ті, хто підходять до Святої Чаші з божественною любов’ю, каже з серцевим почуттям «Ти привернув мене любов’ю, Христе, і змінив Божественним прагненням до Тебе» і «це є найчистіше Тіло Твоє і ця є найчесніша Кров Твоя» [8] , не погодилися б із нашою зневірою. Вони не погодилися б причащатися з іншої ложечки або без ложечки з одного страху.

4. В одному виданні було опубліковано, що під час обмежувальних заходів один християнин попросив причастити його. Йому відмовили. Наступного дня він несподівано пішов із цього життя засмученим. І не тільки. Давайте зізнаємось у цьому. Варто поставити запитання: з такою маловірною пастирською практикою як ми постанемо перед непідкупним Судом? Що ми скажемо Господу, справедливому Судді, про всіх тих наших братів, які потребували причастя (хворих, страждаючих, вмираючих та інших) і пішли з життя без головного Побажання через наше маловір’я?

5. Від неправославних ми не вимагаємо, щоб вони прийняли, що Святе Причастя є надприродним Таїнством і не передає хворіб. Та й вживання ложечки не становить елемента їхньої практики і тому вони бояться його; а причастя з однієї Святої Чаші вони скасували вже багато століть тому. Ті православні з нас, хто живуть в інославному середовищі, повинні здійснювати літургію згідно з нашим власним літургійним переданням, а не скочуватися в спільний котел, де змішуються різні літургійні форми. Таке змішання веде до синкретичних стежок та богословських гріховних спокус. Ми причащатимемося без маловір’я в Таїнство, без тієї думки, що через Чашу або ложечку передаються хвороби. І якщо нас залякуватимуть стягненнями та непідйомними штрафами, ми згадаємо часи гонінь. Церква за часів гонінь без вагань використовувала альтернативні методи причастя. Вона посилала ув’язненому сповіднику Святе Причастя у будь-який майстерний спосіб. Вона не зупинялася перед винаходом способів до того, щоб «напуття безсмертя» досягло ув’язненого подвижника божественної любові. З тією різницею, що ні ув’язненим сповідником, ні відважним передавачем Святого Причастя не володіли фобія та маловір’я щодо Таїнства. Вони були переповнені страхом Божим, вірою та любов’ю. Вони причащалися з вірою, а не з маловір’ям!

6. Якщо раптом ми опинимося в умовах гонінь, дуже правильним буде знайти різні «хитрощі», за допомогою яких причащатимуться сучасні сповідники. Але якщо ми змінимо спосіб причастя зі страху, маловір’я та самолюбства, то не зможемо приховати своєї провини: «Бо як ми грішимо самовільно, одержавши пізнання правди, то вже за гріхи не знаходиться жертви, а страшливе якесь сподівання суду та гнів палючий, що має пожерти противників» [9]. У сучасному тлумаченні слова апостола Павла гучать так: «Якщо ми, пізнавши істину, грішимо з власної волі, то для нас не залишається жодної іншої жертви для прощення гріхів, але на нас чекає страшне засудження і вічний вогонь, який буде спалювати тих, хто противиться Богу».

Коли сама наша совість буде закидати нам, що ми не віримо в Таїнство, тоді нас не врятує жодна кандидатська дисертація про те, «коли в Церкві було введено вживання ложечки», і не виправдає ніяка уявна пастирська чутливість до тих, хто бажає причащатися Життядавця, але бояться Його, бо правдиві уста Христові колись промовили жорстке, але рішуче слово: «Чи не хочете і ви відійти?»[10]. І апостол Павло став «для всіх усім, щоб спасти принаймні деяких», але не як чужий закону, а «як підзаконний Христу»[11]. Не будучи маловірним і не сумніваючись у Христі, заради якого став для всіх усім. Риторичні постаті богословів-модерністів, які говорять про «вірус фундаменталізму» та інші пов’язані з ним «хвороботворні віруси церковного тіла» виявляться безсилими, коли наша совість викриватиме нас у гріху. А хіба не справді «хвороботворні» маловір’я та фобія, що йдуть до нас від людей, які не знають, зневажають чи навіть ворогують із православним етосом та досвідом? Чи не повчальна розповідь, збережена архієпископом Діонісієм Олександрійським (III століття), про безстрашність, віру і самопожертву християн [12], які під час страшної епідемії підтримували хворих і ховали померлих, майже впевнені, що й самі захворіють і помруть, у той час як язичники тікали в страху та залишали без допомоги, а також поховання навіть своїх родичів? Коли ці героїчні олександрійські християни зневажали смерть за любов до Христа та вмираючої людини, невже вони були б настільки маловірними, щоб боятися приймати Святе Причастя з однієї Святої Чаші (сьогодні однієї ложечки) у себе в храмі?

7. Повернення до «давнього чину причастя» (як у літургії святого Якова) не є рішенням.

По-перше, тому, що стародавній чин не позбавлений об’єктивних складнощів (причастя немовлят, людей похилого віку, хворих), через які він і був поступово залишений.

По-друге, оскільки причастя божественною Кров’ю передбачає і має відбуватися з однієї Святої Чаші, воно не буде дозволено політичними лідерами, які видають антицерковні закони.

По-третє, тому, що можлива «модифікація» цього чину з вживанням багатьох ложечок, щоб уникнути причастя з однієї Святої Чаші, виявить, що ми схильні до страху і маловір’я, з усіма їхніми наслідками, про які було сказано вище. Священик, який протягом багатьох десятиліть причащає тисячі віруючих (здорових і хворих) і, безперечно, без страху споживає Святі Дари з Чаші, ні в якому разі не сумніватиметься та сьогодні спонукатиме наших наляканих християн відкинути страх і приступати без маловір’я до Чаші Життя. У цьому зв’язку соборні рішення Вселенського Патріархату та Еладської Церкви, за якими немає підстав для зміни способу Святого Причастя, є втішними та такими, що зміцнюють.

Ті з нас, хто злякався, давайте припадемо в покаянні до Того, в Кому ми сумнівалися, давайте попросимо Його прощення у нашому маловір’і та «відновимо» у собі безстрашність перед Святим Причастям. Тому що поки ми боїмося поширення хворіб через вживання ложечки, ми зводимо Таїнство з його божественної висоти і діємо як іконоборці. Це «відновлення» стане надійним критерієм, який розрізнятиме богоугодні, зважаючи на необхідність вирішення проблеми під час гоніння, від маловірних її «рішень» під час пандемії. Давайте продовжувати причащатися точно так, як причащалися раніше, і до того ж у храмі, поки нам залишають його відкритим, навіть якщо і станеться, що разом з нами з однієї Святої Чаші будуть причащатися ті, хто страждає будь-якою хворобою. Давайте не дозволяти помислам маловір’я опановувати наш розум і серце. Коли Петро одного разу зазнав маловір’я, він почав потопати і почув Господа, який каже: «Маловірний, навіщо ти засумнівався?»[13]. Якщо запечатають наші храми, знайдуться способи причастя без того, щоб через нас самих «безсилим не став хрест Христа» [14] через невіру в Таїнство безмежної Божої любові, причастя Божественної Євхаристії.

[1] Пор. Мк. 12:30.

[2] Октоїх, глас 3, на ранок неділі, стихира 3-я на хвалите.

[3] 1 Ін. 4:16-18.

[4] 1 Кор. 6:19.

[5] 2 Кор. 5:15.

[6] Послідування до Святого Причастя.

[7] 1 Кор. 11, 27-28.

[8] Послідування до Святого Причастя.

[9] Євр. 10, 26-27.

[10] Ін. 6, 67.

[11] Пор. 1 Кор. 9:21-22.

[12] Євсевій Кесарійський. Церковна історія VII, 22.

[13] Мт. 14:31.

[14] 1 Кор. 1:17.

Духовники афонського монастиря Григоріат

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Ἱερά Μονή Ὁσίου Γρηγορίου. Θεία Μετάληψις χωρίς ὀλιγοπιστία // Ὁ Ὅσιος Γρηγόριος. Ἅγιον Ὄρος: Ἱ. Μ. Ὁσίου Γρηγορίου, 2020. Ἀρ. 45. Σ. 115–126.

«Нещодавно у Києві презентували книгу «Феномен онлайн-причастя. Рефлексії. Полеміка. Перспективи». У книгу ввійшли думки богословів, духовенства ПЦУ, вірян Церкви. Книга входить у серію «Церква і пандемія» бібліотеки видання «Cerkvarium». Її видано за підтримки Фонду пам’яті Блаженнішого Митрополита Володимира з передмовою Митрополита Переяславського і Вишневського ПЦУ Олександра (Драбинка). Упорядники – Дмитро Горєвой та Тетяна Деркач.

Інформаційним приводом до дискусії стала подія травня 2020 року. Запорізький священик Ігор Сава вирішив відслужити Літургію онлайн. Вірні його громади доєдналися до Богослужіння за допомогою ZOOM. Вони поставили перед екраном хліб і вино. Отець Ігор читав необхідні молитви, а опісля вірних причащалися самостійно у себе вдома».

І. Вступ. Чи відповідає причастя онлайн Православній Традиції?

Оскільки я православний митрополит, який належить до ПЦУ, ця новітня теологічна дискусія стосується мене безпосередньо.

Передусім хочу зазначити, що моя точка зору не має стосунку ні до полеміки, що розгорнулась, ні до звинувачень щодо одного з авторів згаданої книжки, адже я її не читав.

Отже, не ознайомившись з аргументами, викладеними в колективній праці «Феномен онлайн-причастя. Рефлексії. Полеміка. Перспективи», ми цілком і повністю виступаємо проти епіклези (звертання до Святого Духу) на відстані – такої, як її провів, згідно з відео, отець Ігор Савва: сім’ї вірян зібралися перед екранами, поставили перед собою хліб та вино, і щиро вірили, ніби таким чином дійсно причащаються Святим Тілом і Святою Кров’ю Христовою! Я переконаний, що у подібній пародії на Євхаристичну літургію немає ні благодаті, ні святості.

ІІ. Яким чином причастя онлайн руйнує Євхаристичну православну еклезіологією.

Я вважаю цю полеміку так само руйнівною, як і свого часу полеміка Нестора щодо Богородиці. Як тоді святий Кирило Олександрійський рішучо виступив проти вчення Нестора, так само нині слід виступити і проти цієї нової єресі, яка цілить у саме серце Церкви: Причастя Христове! Я закликаю усіх своїх братів-єпископів по ПЦУ та Константинопольському Патріархату засудити єресь, яка викривляє сенс Святого Причастя! Починаючи з Тайної Вечері у Святому Сіоні, де фізично присутні Апостоли вшанували фізично присутнього Ісуса Христа, донині усі подальші причастя відбуваються у фізичній присутності всіх учасників. Ця онтологічна реальність інституту Причастя дозволяє відчути смисл перевтілення: усі члени Тіла Христового в одному місці, а він сам – у певному етносі, народі. Святе Причастя завжди відбувалося за фізичної присутності його учасників: єпископів, священників, дияконів і вірян, – у певному місці, певній провінції, певній державі. На цьому, власне, ґрунтується екклезіологія помісних церков – кожна з них діє там, де вона є, єдина і апостольська. Таким чином, кожна громада, зібравшись, являє собою міні-церкву. Святе Причастя є живим серцем еклезіології, тобто самої природи нашої Церкви.

Церква не абстрактне, відірване від життя явище, яким вона постає у випадку цього безглуздя – онлайн-причастя! Сама думка про Святе Причастя не в певному місці суперечить багатьом канонам, наприклад, 34-му Апостольському Канону, який вимагає, щоби єпископи провінції чи краю збирались і обирали собі Примата. Хіба можна уявити суто чиновницьке зібрання єпископів? Ні, бо самим життям цих єпископів має бути служба, літургія в оточенні їхнього кліру та місцевих вірних! Без певних вірних, без певної помісної церкви у певному місці (адже, згідно з новою єрессю, будь-хто – навіть невірні! – з усього світу, можуть, залишаючись удома, приєднатися, сісти перед екраном з хлібом і віном та «причаститися») не існує, власне, самої Церкви!

ІІІ. Яких канонічних вимог, необхідних для прийняття Святого Причастя православним вірним, ми не спостерігаємо при онлайн-причасті?

Онлайн-причастя ігнорує вимоги, необхідні для Святого Причастя православним вірним. Зокрема, йдеться про обов’язкову сповідь перед причастям, про позначення кожного вірного як члена Православної Церкви та певної парафії, а головне: про вимогу вголос назвати ім’я особи, що причащається. Священник каже: «Раб (раба) божий (божа) … приймає тіло і кров Христову за свої гріхи та вічне життя». Саме у найменуванні вірного і полягає його унікальний зв’язок зі Спасителем! Хрещення повторюється, і заново хрещений отримує своє ім’я з Тілом Христовим! Це ім’я підтверджується з кожним новим причастям. Тільки Живий Христос служить кожну Божественну Літургію. Єпископ і священники лише допомагають Христу у Причасті. І коли промовляють ім’я, то через священника його промовляє сам Христос. Це знак того, що для Господа цей вірний є унікальним, що Він згадав і його – як і всіх інших врятованих зі Старого і Нового Заповітів, – страждаючи на хресті. Те саме каже священник, приймаючи сповідь: «Не я, негідний, слухаю твою сповідь, а сам невидимо присутній Христос приймає її! Тож не бійся і говори!»

Ще однієї вимоги не дотримується новоявлена єресь: належності вірного певній парафії. Прийняття догми Втілення Слова у тілі для вірного починається з активної участі у житті парафії. І це не якась незначуща дрібничка! Ця трансцендентна харизматична діяльність освячує життя вірного, який, заходячи до церкви помолитися у сакральну мить Божественної Літургії, «відкладає всі земні турботи» свого земного життя.

IV. Які святі канони порушує причастя онлайн?

Чимало канонів прямо забороняють служити Божественну Літургію у приватних каплицях (тут не йдеться про місії у діаспорах, де це може дозволити відповідний єпископ, як про це сказано у 31-му Каноні Трульського собору, у випадку відсутності парафіяльних церков). Отже, 31-й Канон Трульського собору: «Клеркам, які служать Божественну Літургію в каплицях, розташованих у приватних будинках, наказуємо чинити це з дозволу місцевого єпископа; і якщо якийсь клерк не дотримається згаданої вимоги, позбавлений буде сану». 31-й Апостольський Канон, 5-й Антиохійський Канон і 6-й Ґанґрський Канон кажуть те саме. Варто згадати і 58-й Апостольський Канон: «Жодна світська особа не повинна причащатися сама»! Є ще один канон, явно порушений священником, який здійснює причастя онлайн: що стосується єпископа, стосується і всієї його пастви. Йдеться про 19-й Апостольський Канон: «Голови єпархій повинні давати кліру і народові релігійні настанови, що відповідають традиції натхненних Господом Святих Отців».

Дозвольте нагадати моїм любим братам-єпископам, що під час єпископальної хіротонії (посвячення в сан) ми всі починаємо з цієї обіцянки, що міститься у першій заяві нового єпископа, згідно з ритуалом: «Крім цього, я шаную і приймаю усі сім православних соборів, як і все, ухвалене і ратифіковане помісними синодами, що збираються заради збереження православних настанов нашої Церкви». Давайте ж просто дотримуватися своєї обіцянки.

V. Висновки. Чи мусить Православна Церква пристосовуватися до нашої епохи, змінюючи сам смисл Святого Причастя?

Застосування причастя онлайн ставить перед нами вкрай підступне запитання: чи варто адаптувати Святе Причастя до вимог сучасного життя? На мою думку, вступати у подібні дебати небезпечно й безглуздо. Я вважає, що такий підхід лише віддаляє нас від справжнього питання: причастя онлайн. Отже, відкладемо убік і друге запитання, яке також насправді мало пов’язане з причастям онлайн: проблему відеозапису літургій, який я і сам практикую. Все ж варто зазначити, що літургія онлайн, яку може подивитися будь-хто з вірян і не-вірян, навіть якщо вона дає хрещеному вірному можливість молитися, у жодному разі не замінює фізичну присутність того ж вірного на Божественній Літургії і, якщо він готовий, на Святому Причасті в його парафії чи в іншій православній церкві. Таким чином, відеозапис чи пряма трансляція служби – не питання економії часу і простору. Це педагогіка в чистому вигляді. А причастя онлайн – це нова єресь! І, як ми вже дізналися вище, воно входить у пряму суперечку з багатьма канонами.

Варто додати, що «виправдання», яке автори дають цій новій єресі – давати причастя за умов пандемії чи у сучасному світі глобальних мереж, – властиве будь-якій єресі: кожна єресь мала політичні і суспільні передумови, якими її «виправдовують». І собори іновірців завжди збиралися саме заради вирішення суспільних криз за допомогою догм.

Як приклад, згадаємо останню єресь, проголошену на Флорентійському соборі іновірців у 1437-1439 роках – унія, яку прийняли всі православні єпископи, окрім святого Марка Ефеського. Уніатського собору потребував візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог (правив у 1425-1448 роках), щоби, уклавши унію з Римом, отримати військову допомогу від католицьких держав для порятунку Константинополя від турків. Незважаючи на успіх задуму імператора, турки взяли Константинополь 23 травня 1453 року.

На моє переконання, Православна Церква, яка досі була і є «православною», тобто такою, що зберігає традицію наших Святих Отців, не повинна піддаватися спокусі і схилятися перед Сатаною, щоб той здійснював свій зв’язок зі світом, Царем якого він є (див. Матвія 4:8-9).

+ Михаїл (Лярош), митрополит Корсунський ПЦУ

23 09 2021 р.

Поступово почалися вестися розмови про зміну способу надання віруючим Тіла і Крові Христових. Немає нічого парадоксального в тому, що ці красиві розмови активно піднімаються людьми абсолютно не смак церковної і сакраментального життя (згідно з сучасними даними, тому що вони змінюються). Раніше такі, що не пізнали церковного життя, коли «приходили до тями», вони досягали невимовної духовної висоти: наприклад св. апостол Павло, Марія Єгипетська, Самаритянка, свята Пелагія, прп. Мойсей Ефіопянін, свята Варвара, святий Ахмед Новомученик і багато інших.

Парадокс полягає в тому, що з вуст церковних мужів, єпископів-священиків богословів, вітчизняних і зарубіжних, можна почути розмови про цю зміну. Аргументом для таких розмовою є наступний – спосіб надання Святого Причастя не є догматичним питанням. Така зміна лише знизить шанси для передачі заразної хвороби і, найголовніше, припинить шокувати людей з неповною, спотвореної або навіть неіснуючої вірою. Для Церкви ніколи не виникало питання про зміну способу надання Причастя через страх передачі інфекційних хворіб, про що буде сказано показано нижче. Що стосується питання спокуси, то його по суті не існує. Віруючий ніколи не спокуситися або налякається, на відміну від того, хто сумнівається та боїться, і хто правильно робить, що не приходить до Божественному Причастя, бо тоді він обов’язково захворіє, за словами святого апостола Павла: «Бо хто їсть i п’є недостойно, той їсть i п’є на осудження собі, не думаючи про Тіло Господнє. Через це багато з вас немічних i недужих i чимало вмирає» [1].

Питання повстало не сьогодні. Воно було поставлене з усією силою в 1980-х роках, в десятиліття страшного СНІДу, короновірусу того часу. У 1988 році тодішній член парламенту від правлячої партії Василіос Агорастіс направив до Парламенту питання, в якому просив компетентні Міністерство і Медичні асоціації виступити з питання про Божественне Причастя як «про неприйнятний і сумний феномен» і, як він докладно вказав, за допомогою якого буде передаватися СНІД!

Афінська Медична Асоціація вжила заходів і видала дивовижнуу відповідь, якой позаздрять найпідготовленіші богослови. Медична Асоціація категорично стверджує, що надання Святого Причастя є питанням віри, а не медичним питанням, і що, як мінімум «не існує підтвердженого випадку з простим віруючим, якому б через Божественне Причастя передалася б хвороба. Навіть у священика, який після Причастя віруючих споживає і випиває все, що залишилося у Чаші (до останньої краплі), поряд з тим фактом, що з вуст кожного причащається через святу ліжечку, певні краплі кожної людини потрапляли у святу Чашу. Навіть тоді, коли спалахувала епідемія туберкульозу, або сифіліс або проказа була широко поширена! Очевидно, те ж саме відноситься і до СНІДу» [2].

Те, що спосіб надання Святого Причастя не є догматичним питанням – це факт. Якби він відносився до догматичної області, то такий спосіб залишався б незмінним протягом століть. Але це не так. Приблизно в Х столітті спосіб надання Святого Причастя був таким же або схожим на те, як Христос причащав своїх учнів. Христос благословляє хліб, розламує його без ножа і дає його учням. Потім, з тієї ж Чаші, він причащає всіх (Чаша завжди була загальна, і це не змінювалося ніколи, хоча способи надання Божественного Причастя і змінювалися) [3].

У нас є достатньо джерел, які доводять, що в перші століття все причащалися іншим чином, ніж який відомий всім нам. Не існувало ліжечки. Миряни причащалися, як і священики, спочатку Тіла, яке подавалося руками священиків або диякона, а потім і Крові Христа, з тієї ж Чаші, від рук диякона Найбільш яскраве свідчення про спосіб причащання перших християн міститься в письмових творах свт. Кирила Єрусалимського (IV ст. пісч Р. Х.), в 5-му Таємничому Оголошенні. Християнин приходить, ні з простягнутими руками і розведеними пальцями, а з положенням правої руки хрестоподібно, тобто хрест навхрест [4] поверх лівої. Таким чином він отримує з рук священика тіло Христа, кажучи «амінь». Потім він дивиться на тіло Христа, їсть Агнця, намагаючись не впустити ні крихти.

Далі йде причащання Крові Христа, із загальної Чаші, яку приніс диякон. Віруючий, не простягаючи свої руки, побожно поклонявся і дотикався губами священного потиру. Потім руками він «витирав» губи і дотикався очей, лоба, носа і вух (!!!) і дякував Богові, Який удостоїв його таких дарів [5].

Святий мученик і філософ Юстин, [6], свт. Василь Великий, [7], свт. Іоан Златоуст, [8] прп. Іоанн Дамаскин (VIII століття) вказують на той же спосіб надання Божественної Євхаристії. Даний спосіб надання Божественного Причастя вказується і в 101 правилі П’ятого-Шостого Вселенського Собору. почесних дарів. [9] Конкретний спосіб передачі Святого Причастя також підтверджується 101-м (РА). Це правило нагадує про цей звичай причастя і суворо забороняє, аж до покарання відлученням, приносити дорогоцінні сосуди, нібито з почуття благоговіння, заради того, щоб поміщати туди віруючим освячений Агнець [10].

У випадку з хворими або тими, хто був відсутній на Синаксисі-богослужінні (наприклад, ченці), Святе Причастя носили диякони у вигляді тільки шматка освяченого хліба, з яким пов’язувалося освячене вино. [11] У перші століття були випадки, коли миряни або ченці під час відсутності священика або диякона самі брали освячений хліб і причащалися.

Один з таких випадків відноситься до життя святого Луки Євнуха ( пам’ять 7 лютого). Святого (ІХ-Х століття) запитав один єпископ про те, яким чином в пустелі причащаються ті, які живуть в пустелі, і якщо там не було жодного священика. Він отримав ієрархічну відповідь: «Якщо немає священика, і ви перебуваєте в храмі, ви повинні покласти на Святий Престол хліб, який є Наперед освяченим Таїнством. Якщо ви перебуваєте в келії, то слід покласти на чистий стіл, розстилаючи на ньому маленький покрив (плат) і розміщуючи на ньому частки Пречистої Таємниці. Необхідно здійснювати кадіння, співати Статут Псалтиря, Трисвяте і Вірую, зробити три поклони, схрестити свої руки і причаститися Божественних таємниць устами, кажучи «Амінь». Замість того, щоб пити трохи вина, ви не будете використовувати чашу ні чого-небудь ще. Покровом ви збираєте частки та розмістите їх в дароносицю (Артофорію), намагаючись не впустити ні крихітки і не потоптати їх». [12]

То ж, який був спосіб надання Святого Причастя в перші століття – це цілком ясно, так саме це і створило значні пастирські проблеми, з якими Матір Церква була змушена зіткнутися і з такою силою, що їй довелося ці проблеми вирішувати. Які ж ці нові проблеми, які Церква, завдяки своїй пастирській турботі, була покликана вилікувати?

а) При переважанні хрещення немовлят, було в дійсності, практично, майже неможливо причащати немовлят першохристиянським способом.

б) З тією ж проблемою стикалися пастирі при причасті хворих, через що дуже легко міг бути завдано духовний збиток (зневаження часточок Причастя через безсилля хворих прийняти у свої руки Агнця).

в) Причастя великої кількості християн, особливо у великі свята, було надзвичайно трудомісткою справою, в результаті чого могли виникати духовно нещасні випадки (легке нехтування і зневага духовних перлин – часточок), а також незадоволення і протесті через довге очікування.

г) Щоб надати Святе Причастя, потрібно було багато освяченого хліба і освяченого вина, що практично у багатьох випадках неможливо. [13]

д) Для того, щоб причащати таку кількість людей, в цьому досить повільному процесі необхідно було мати багато священиків і дияконів у кожному храмі. Протягом століть через брак, особливо дияконів, священик був змушений причащати всіх віруючих, спочатку Тілом, а потім Кров’ю Христа, це було важке служіння, яке стало надзвичайно трудомістким та займало багато часу, як для священика, так і для віруючих.

е) Найбільшою проблемою, яка стала головною причиною зміни способу надання Святого Причастя, була наруга над Тілом і Кров’ю Христа. Деякі, прикидаючись християнами, насправді були чарівниками, єретиками або забобонними, які, взявши Агнця в свої руки, кидали (щоб осквернити) або ж зберігали Його, щоб використовувати Його у магічних та єретичних церемоніях [14].

Церква вважала, що для вирішення всіх перелічених вище проблем вона повинна замінити недосконалий спосіб надання Святого Причастя на більш досконалий, з практичної та технічної точки зору, оскільки сутність, Тіло і Кров Христа, залишається незмінною, незалежно від способу причащання. Здійснює своє пастирське служіння Церква проявляє інтерес до всієї пастви (немовлята, хворих) та хоче врятувати їх від тління, гріха і смерті [15] за допомогою безпечного надання Пречистих Таємниць.

Поступово давня практика роздільного причастя Тілом і Кров’ю Христа стала занепадати, і тепер святий хліб і святе вино змішуються в одній Чаші, яка передається віруючим за допомогою ложечки, яка з’являється поступово, до повного встановлення такої практики в тілі Церкви Христової. Ці зміни не реалізуються автоматично, але потрібні десятиліть і століть, щоб повністю їх прийняти. Проте, починаючи з Х століття, використання ложечки поширилося до загального визнання (ХІІІ – XIV століття) [16].

Звичайно, термін ложечка (λαβίδα) не відповідає дійсності, так як слово λαβίδα означає пінцет. Ім’я було збережено, щоб нагадати нам про бачення пророка Ісаї, в якому ангел використовував щипці, щоб торкнутися вугіллям вуст пророка і очистити його від його гріхів. [17] Таким чином, пінцет-ложечка передає віруючим Пречистої Таїнства, одночасно очищаючи їх від гріха. Фактично, пінцет-ложечка- λαβίδα – це ложка (це правильна назва для пінцета), чайна ложка. [18]

Церква замінила спосіб надання Святого Причастя по пастирським, практичним і технічних причин. Немає якихось посилань на джерела, що ця заміна сталася з причин захисту пастви від інфекційних захворювань. Але навіть з моменту введення ложечки, як засобу надання Таємниць Христових, ніколи не було зареєстрованого випадку передачі захворювань.

Ми вважаємо смиренно, що ні в якому разі не слід замінювати відносно досконалий спосіб надання Пречистих Таємниць Христових відновленням недосконалого давньо-архаїчного способу. Будь-яка заміна створить безліч пастирських та практичних проблем, і у нас будуть духовні невдачі, а не духовне зростання. Уявіть собі сьогодні священика, який намагається поодинці, оскільки дияконів мало, причастити безліч віруючих способом, який практикувався в ранньохристиянські часи. Це цілковита недосконалість.

Варто звернути нашу увагу на витоки християнства. Ми можемо повернути забуті способи, які могли б пастирські допомогти Церковної пастви. Так, наприклад, можна було б повернутися до способу обрання єпископів за жеребом [19], або ж ієрархічні і священицькі облачення знайдуть свою первісну просту і скромну форму. Видалення ложечки (чайна ложка, як презирливо називають її необізнані), щоб заради того, щоб не спокушати деяких, призвело б до серйозної пастирської, а не догматичної помилці, з непередбачуваними наслідками, звичайно, на шкоду пастви. Церква повинна пасти своє стадо так, як вона це знає, а не так, як вказують люди, які навмисно залишили її стадо. Церква не може ґрунтуватися на їх думці. Ми не можемо хорошими з усіма. Уявіть, що сталося б, якби у Христа були хороші відносини з фарисеями. Він також був би фарисеєм і, звичайно ж, не Спасителем. Зрештою, якщо спосіб надання Таємниць Христових, який переважав в останні століття, став проблематичний, хіба не так багато святих єпископів, священиків, ченців, черниць, мирян, які пройшли це, і не протестували, і не пропонували більш досконалий спосіб? Не варто недооцінювати святих. Вони знають краще, бо мають «розум Христа» [20].

Посилання:

1. 1. Кор. 11:29:30.

2. http://theomitoros.blogspot.com/2020/05/1988-aids.html  Υπάρχει ολόκληρο το κείμενο της ανακοίνωσης του Ιατρικού Συλλόγου Αθηνών, το οποίο είναι άξιο μελέτης.

3. Μт. 26:26-27

4. Безумовно, таким чином єпископ надає Тіло Христа священикам і дияконом сьогодні.

5. Κύριλλος Ιεροσολύμων, Πέμπτη Μυσταγωγική Κατήχηση, Sources Chretiennes, № 126, Les Edition Du Cerf, Paris 1966, σ.σ. 170-172, «Προσιὼν οὖν μὴ τεταμένοις τοῖς τῶν χειρῶν καρποῖς προσέρχου, μηδὲ διῃρημένοις τοῖς δακτύλοις· ἀλλὰ τὴν ἀριστερὰν θρόνον ποιήσας τῇ δεξιᾷ, ὡς μελλούσῃ Βασιλέα ὑποδέχεσθαι, καὶ κοιλάνας τὴν παλάμην δέχου τὸ σῶμα τοῦ Χριστοῦ, ἐπιλέγων «Ἀμήν». Μετ’ ἀσφαλείας οὖν ἁγιάσας τοὺς ὀφθαλμοὺς τῇ ἐπαφῇ τοῦ ἁγίου σώματος μεταλάμβανε, προσέχων μὴ παραπολέσῃς τι ἐκ τούτου· ὅπερ γὰρ ἐὰν ἀπολέσῃς, τοῦτο ὡς ἀπὸ οἰκείου ἐζημιώθης μέλους. Εἰπὲ γάρ μοι, εἴ τίς σοι ἔδωκε ψήγματα χρυσίου, οὐκ ἂν μετὰ πάσης ἀσφαλείας ἐκράτεις, φυλαττόμενος μή τι αὐτῶν παραπολέσῃς καὶ ζημίαν ὑποστῇς; Οὐ πολλῷ οὖν μᾶλλον ἀσφαλέστερον τοῦ χρυσίου καὶ λίθων τιμίων τιμιωτέρον διασκοπήσεις ὑπὲρ τοῦ μὴ ψῖχα ἐκπεσεῖν; Εἶτα μετὰ τὸ κοινωνῆσαί σε τοῦ σώματος τοῦ Χριστοῦ, προσέρχου καὶ τῷ ποτηρίῳ τοῦ αἵματος, μὴ ἀνατείνων τᾶς χεῖρας, ἀλλὰ κύπτων, καὶ τρόπῳ προσκυνήσεως καὶ σεβάσματος λέγων τὸ “Ἀμὴν”, ἁγιάζου καὶ ἐκ τοῦ αἵματος μεταλαμβάνων Χριστοῦ. Ἔτι δὲ τῆς νοτίδος ἐνούσης τοῖς χείλεσι χερσὶν ἐπαφώμενος καὶ ὀφθαλμοὺς καὶ μέτωπον καὶ τὰ λοιπὰ ἁγίαζε αἰσθητήρια. Εἶτα ἀναμείνας τὴν εὐχήν, εὐχαρίστει τῷ Θεῷ τῷ καταξιώσαντί σε τῶν τηλικούτων μυστηρίων».

6. Ιουστίνος ο μάρτυς, Ἀπολογία Α΄, ΕΠΕ, Πατερικαί Εκδόσεις «Γρηγόριος Ο Παλαμάς», Θεσσαλονίκη 1985, σ. 190.

7. Βασίλειος Καισαρείας, Ἐπιστολή 93, Πρός Καισαρίαν Πατρικίαν, Περί Κοινωνίας, ΕΠΕ τ. 3ος, Πατερικαί Εκδόσεις «Γρηγόριος Ο Παλαμάς», Θεσσαλονίκη 1972, σ.σ. 502-504.

8. Ιωάννης Χρυσόστομος, Εἰς τὸ γενέθλιον τοῦ Σωτῆρος ἡμῶν Ἰησοῦ Χριστοῦ, Λόγος Α΄, ΕΠΕ τ. 35ος, Πατερικαί Εκδόσεις «Γρηγόριος Ο Παλαμάς», Θεσσαλονίκη 1984, σ. 458.

9. Ιωάννης Δαμασκηνός,Ἔκδοσις ἀκριβὴς τῆς ὀρθοδόξου πίστεως, ΕΠΕ τ. 1ος, Πατερικαί Εκδόσεις

10. Πηδάλιον, εκδ. Ρηγόπουλου, χ.χ. σ. 310 «Σῶμα Χριστοῦ, καὶ ναόν, τὸν κατ’ εἰκόνα Θεοῦ κτισθέντα ἄνθρωπον, ὁ θεῖος Ἀπόστολος μεγαλοφώνως ἀποκαλεῖ. Πάσης οὖν αἰσθητῆς κτίσεως ὑπερκείμενος ὁ τῷ σωτηρίῳ πάθει τοῦ οὐρανίου τυχῶν ἀξιώματος, ἐσθίων καὶ πίνων Χριστόν, πρὸς ζωὴν διὰ παντὸς μεθαρμόζεται τὴν ἀΐδιον, ψυχὴν καὶ σῶμα τῇ μεθέξει τῆς θείας ἁγιαζόμενος χάριτος· ὥστε, εἴ τις τοῦ ἀχράντου σώματος μετασχεῖν ἐν τῷ τῆς συνάξεως βουληθείη καιρῷ, καὶ ἓν πρὸς αὐτὸ τῇ μετουσίᾳ γενέσθαι, τὰς χεῖρας σχηματίζων εἰς τύπον σταυροῦ, οὕτω προσίτω καὶ δεχέσθω τὴν κοινωνίαν τῆς χάριτος. Τοὺς γὰρ ἐκ χρυσοῦ, ἢ ἄλλης ὕλης, ἀντὶ χειρός, τινὰ δοχεῖα κατασκευάζοντας πρὸς τὴν τοῦ θείου δώρου ὑποδοχὴν, καὶ δι’ αὐτῶν τῆς ἀχράντου κοινωνίας ἀξιουμένους, οὐδαμῶς προσιέμεθα, ὡς προτιμῶντας τῆς τοῦ Θεοῦ εἰκόνος τὴν ἄψυχον ὕλην καὶ ὑποχείριον. Εἰ δέ τις ἁλῷ τῆς ἀχράντου κοινωνίας μεταδιδοὺς τοῖς τὰ τοιαῦτα δοχεῖα προσφέρουσι, καὶ αὐτὸς ἀφοριζέσθω, καὶ ὁ ταῦτα ἐπιφερόμενος».

11. Βασιλείου Στεφανίδου (αρχιμανδρίτου), Εκκλησιαστική Ιστορία, εκδ. Παπαδημητρίου, 20007, σ. 105.

12. Μέγας Συναξαριστής της Ορθοδόξου Εκκλησίας, τόμος Β΄, Μην Φεβρουάριος, επιμέλεια αρχιμανδρίτου Ματθαίου Λαγγή, χ.ε., Αθήνα 19785, σ. 206.

13. Βασιλείου Στεφανίδου (αρχιμανδρίτου), ό.π., σ. 307.

14. Πηδάλιον, ό.π., σ. 311.

15. π. Βασίλειος Καλλιακμάνης, Μεθοδολογικά πρότερα της Ποιμαντικής-Λεντίω ζωννύμενοι, εκδ. Μυγδονία, Θεσσαλονίκη 2000, σ. 23.

16. Συμεών Αρχιεπίσκοπος Θεσσαλονίκης, Τα Άπαντα, εκδ. Ρηγόπουλος, Θεσσαλονίκη 1993, σ. 128.

17. Ησαΐας 6, 6-7 «καὶ ἀπεστάλη πρός με ἓν τῶν Σεραφίμ, καὶ ἐν τῇ χειρὶ εἶχεν ἄνθρακα, ὃν τῇ λαβίδι ἔλαβεν ἀπὸ τοῦ θυσιαστηρίου, καὶ ἥψατο τοῦ στόματός μου καὶ εἶπεν· ἰδοὺ ἥψατο τοῦτο τῶν χειλέων σου καὶ ἀφελεῖ τὰς ἀνομίας σου καὶ τὰς ἁμαρτίας σου περικαθαριεῖ».

18. Δ. Δημητράκος , Μέγα Λεξικόν Όλης της Ελληνικής Γλώσσης, λήμμα κοχλιάριον,εκδ. Δομή, Αθήνα χ.χ., σ. 4097.

19. Πραξ. 1,26 «καὶ ἔδωκαν κλήρους αὐτῶν, καὶ ἔπεσεν ὁ κλῆρος ἐπὶ Ματθίαν, καὶ συγκατεψηφίσθη μετὰ τῶν ἕνδεκα ἀποστόλων».

20. 1 Кор. 2:16.

протопресвітер Христофор Хроні, доктор богослов’я, кандидат філософських наук (Еладська Православна Церква).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Його Всесвятість Вселенський патріарх Варфоломій, слідуючи бажанню Матері-Церкви Константинополя мати узгодження і, настільки це можливо, однорідність між помісними Православними Церквами у надзвичайно важливому питанні Святої Євхаристії і способів її подавання віруючим, надіслав цього листа 17 травня 2020 року до усіх своїх братів Блаженніших Архієпископів Помісних Православних Церков:

«Ваші Блаженства, Христос воскрес!

Ми з болем переживаємо обставини, які виникли у житті Церкви у зв’язку зі серйозною пандемією нового короновірусу і звідусіль ми одержуємо нові місцеві факти про різноманітний розвиток подій у листах або у формі запитань і занепокоєнь. Ми, підбадьорені духом єднання і співпраці, а також з метою захистити здоров’я віруючих і задля загального блага, погодилися відправляти Богослужіння деякий час без участі віруючих у церквах, однак найбільше нас  хвилює збереження віри наших Отців, яка завжди освітлює світ.

Оскільки, все-таки, після похвальної зацікавленості влади та неоціненних запобіжних заходів з боку лідерів країн під час пандемії COVID-19, було почуто певні недоречні точки зору стосовно того як наближатися до Пресвятого Таїнства, ми не можемо залишатися мовчазними та відчуженими до такої неоднозначної ситуації, а також бездіяльними у світлі розвитку подій та пов’язаних урядових регулювань і заборон.

Ми слухаємося закликів управління охорони здоров’я та політичної влади, і як є природньо, ми підкоряємося допоки це не торкається сутності і основ нашої віри. Поблажливість Церкви  йде на хрест, однак вона відмовляється зійти з нього, слухаючись суддів і владу цього світу коли містична таїна її життя, свята Євхаристія, ставиться під питання.

У житті Церкви, усім відомо, що виконавцем євангельських й апостольських проповідей та ідей, однак також і духу, і послань священних канонів, є свята традиція, яка нерозривно поєднується з церковними обрядами та досвідом втілення Христа.  Використовуючи цю священну практику Церкви, ми бачимо і дійсно розуміємо, що вона живе через Святу Євхаристію і у Святій Євхаристії, або іншим чином, що Свята Євхаристія – це одкровення і досвід божественно-людського таїнства Церкви. Сам Господь, «який  невидимо перебуває у нас» , який «приносить, приноситься і роздається”, дає нам через Євхаристію Його пречисте Тіло і Його дорогоцінну Кров, роблячи нас «повноцінними спадкоємцями царства небесного».

У такому дусі і з такими почуттями, ми з любов’ю передаємо Вашим Блаженствам, заявляючи з щирим сумлінням, що ми не маємо наміру зрікатися того, що було заповідано усім нам нашими святими Отцями. У світлі обставин, які склалися, ми бажаємо почути Ваші братські переконання і Ваші думки для того щоб ми дійшли спільного пастирського підходу стосовно розбіжних думок про усталений спосіб подавання святого причастя.  Сказавши це, ми обіймаємо з любов’ю до Христа і свято цілуємо, улюблені, Вашу Блаженність, залишаючись вашим вірним братом, співслужителем, споживаючи з однієї спільної чаші, пивши з якої, ми не матимемо спраги на всі віки. Амінь».

Переклад українською мовою – «Православний духовний центр ап. Івана Богослова»

Джерело: https://panorthodoxsynod.blogspot.com

І. Короткий огляд тематичних аспектів сакраментології сучасних Протестантських Церков

Можна було б очікувати, що Протестантські [1] Церкви проявлять в даному питанні найбільша різноманітність підходів. Це пов’язано в першу чергу з особливостями розуміння цими Церквами різних богословських аспектів Євхаристії. Так, для Церков лютеранської і англіканської традиції євхаристичні хліб і вино є реальні тіло і кров Ісуса Христа (хоча ці Церкви не вживають понять «перетворення», як католики і православні). У реформатів і методистів ставлення до Святих Дарів більш символічне – вони служать для залучення Христу, проте самі по собі не є Його тілом і кров’ю. В Євангельських Церквах (наприклад, у баптистів) богослов’я Євхаристії в цілому збігається з Реформатським, однак акцент робиться не на хлібі і вині як таких, але на акті причащання як виконання того, що встановив Ісус; самі ж хліб і вино не «освячуються», і слово «таїнство» щодо причастя також зазвичай не вживається.

Розрізняються у протестантів і уявлення про «правильному» звершує Євхаристію. В Англіканській церкві, що надають значення апостольського спадкоємства ієрархії, таким обов’язково повинен бути священик, який отримав свячення від єпископа. Для методистів, лютеран і реформатів сам факт апостольського спадкоємства священнослужителя не так важливий, теоретично здійснювати Євхаристію у них може будь-який віруючий. Проте ці деномінації вважають наявність «правильно поставленого» священнослужителя ключовим елементом церковної дисципліни. У ряду Лютеранських Церков (наприклад, у Церкви Швеції) навіть зберігається єпископат, а служителі називаються не «пасторами», а «священиками». З тієї ж причини в літургіях цих Церков можна розділити моменти освячення Дарів і причащання ними. У євангельських деномінаціях, як уже згадувалося, освячення хліба і вина немає, і, отже, немає поняття про «правильного» священнослужителя.

Частота здійснення Євхаристії також може істотно відрізнятися як між Протестантськими Церквами, так і між окремими громадами в рамках однієї традиції. В Англіканській церкві в ХХ столітті встановилася практика щонеділі або ще більш частого (аж до декількох разів на день) здійснення євхаристичного богослужіння. У методистської традиції і у більшості лютеран недільне богослужіння також передбачає вчинення Євхаристії. У реформатів частота здійснення Євхаристії може значно відрізнятися – від кожного недільного дня до декількох разів на рік. Для євангеліків стандартна практика – здійснення євхаристичного богослужіння не частіше разу на місяць. Різноманітності практик у протестантів сприяє більш «локалізована» у порівнянні з православними і католиками система прийняття рішень. У євангеліків (включаючи баптистів) кожна громада зберігає повну незалежність. У англікан існує єпископат, але його влада носить менш твердий характер, ніж в Православної або Католицької Церкви. В інших деномінаціях розподіл влади може відрізнятися, але в цілому повноваження окремих парафій і священнослужителів там вище, ніж навіть в англіканській традиції.

Таким чином, зіткнувшись із закриттям храмів через пандемію коронавірусу навесні 2020 року, Протестантські Церкви спочатку були в кількох різних «стартових умовах» в відношенні як богослов’я, так і системних можливостей щодо адаптації літургійної практики.

ІІ. Причастя поза храмом в досвіді протестантських деномінацій та Англіканської Церкви

Не можна сказати, що в Церквах, чия традиція сходить до епохи Реформації, взагалі немає досвіду дій в подібних умовах. Всі Церкви без винятку стикалися з необхідністю пастирської опіки тих своїх членів, які за станом здоров’я не змогли приїхати на спільному богослужінні. У більшості реформатів і євангелістів історично немає звичаю причащатися і поза церковної служби. Це в першу чергу пов’язано з тим, що ці Церкви не вважають Євхаристію як «спасительну». Для них це важливе Божественне встановлення, яке, однак, ніяк не впливає на спасіння людини, яке дається лише благодаттю Божою, яка подається по особистій вірі кожного. Згідно з віровченням цих Церков, євхаристичні хліб і вино служать лише «засобами благодаті» або «символами» спілкування з Христом, вони зберігають своє значення тільки в літургійному контексті; зберігання і використання запасних Дарів в рамках такого богослов’я позбавлене сенсу.

В Англіканській церкві ситуація зовсім інша. Навіть в самий «протестантський» період англіканської історії (XVI-XVII століття, коли сакраментології Церкви Англії перебувала під сильним кальвіністським впливом) зберігалася традиція причащання хворих поза храмом. Для цього пропонувалося здійснювати короткий чин літургії безпосередньо вдома у хворого. Альтернативою подібному могла служити практика «духовного причастя». Вона ніяк не пов’язана з протестантизмом, існувала до Реформації і зараз практикується Римсько-Католицькою Церквою [2]. Дана практика передбачає, що якщо людина, позбавлена можливості брати участь в Євхаристії, щиро кається у своїх гріхах і від щирого серця бажає причаститися, то вона по вірі своїй отримує все плоди гідного причащання навіть без фізичного залучення Святих Таїн.

Починаючи з середини XIX століття в англіканстві поступово стала розвиватися практика причащання запасними Дарами. У неї було чимало противників, т. К. Така практика ототожнювалася з католицькою сакраментології, перш за все з вченням про перетворення. Проте в ХХ столітті причащання запасними Дарами міцно увійшло в традицію як у англікан, так і у значної частини методистів і лютеран. Як правило, в цих Церквах причащання запасними Дарами воліють називати «віддаленим», або «розширеним» причастям (англ. Extended Communion), підкреслюючи, що мова йде не про поза-літургійне вживанні Святих Дарів, а лише про якийсь «розширенні» літургії в просторі, так, щоб вона могла охопити тих, хто не здатний прийти в храм.

ІІІ. Реакція Англіканської і Протестантських Церков на можливість «віддаленого» звершення Євхаристії

Але навесні 2020 року весь цей досвід виявився явно недостатнім, особливо з огляду на той факт, що період карантину збігся з найважливішим періодом літургійного календаря – Страсним Тижнем і Великоднем. Відразу ж після закриття храмів все Християнські Церкви (включаючи православних і католиків) стали активно використовувати в своїй богослужбовій практиці сучасні засоби комунікації, в першу чергу інтернет-трансляції богослужіння та проповіді. Це породило богословський казус, адже центром християнського богослужіння в більшості традицій (виключаючи реформатів і євангелістів) є саме Євхаристія. А вчинення Євхаристії по інтернету – це щось інше, що зовсім не має історичних прецедентів і що лежить поза церковним досвідом.

Хоча роздуми на цю тему з’являлися задовго до спалаху COVID-19, богослов’я всіх без винятку Церков виявилося не готове осмислити бодай теоретичну можливість подібної практики. Тому перша реакція Протестантських і англіканської церкви на саму ідею «віддаленого» звершення Євхаристії була негативною. Керівництво Церкви Англії висловилося проти «інтернет-літургії»: «Глядачі інтернет-трансляцій літургії не повинні ставити перед монітором хліб і вино. Фізичне перебування поруч з хлібом і чашею, а також один з одним – невід’ємна частина євхаристичного богослужіння. У цій ситуації це неможливо … Слід уникати будь-яких концепцій «віддаленого освячення» хліба і вина» [3]. Примас Єпископальної Церкви США Майкл Керрі підтримав ідею онлайн-богослужінь, обійшовши тему «інтернет-літургії» мовчанням [4]. Однак кілька ієрархів цієї Церкви прямо засудили подібну практику. На початковому етапі наприкладом англікан пішли найбільша реформатська громада Америки – Пресвітеріанська Церква (США) і найбільше в світі методистської об’єднання (а також третя за чисельністю християнська громада США) – Об’єднана Методистська Церква в Америці. Євангелікі з їх незалежними громадами, природно, не могли виявляти консолідованої думки. Однак ряд Євангельських і Баптистських Церков також заявили про неможливість причащання «онлайн».

Щоб зрозуміти цю ситуацію, потрібно відповісти на два питання. По-перше, що саме розуміється під «інтернет-літургією»? Мова в даному випадку йде про такому здійсненні Євхаристії, при якому власне служіння (або, використовуючи термінологію православних, католиків і англікан, освячення Дарів) здійснює священик, який читає відповідні молитви. Однак самі хліб і вино, приготовані для освячення, знаходяться в цей час в будинках віруючих. Священик і громада бачать і чують один одного по відеозв’язку в режимі конференції. Після того як священик виголошує молитву на освячення Дарів, він і всі беруть участь в літургії причащаються кожен тими Дарами, які були таким чином освячені. Друге питання: які саме богословські аргументи пропонували прихильники заборони подібної практики? Єпископ Південної Вірджинії Єпископальної Церкви США Сьюзан Хейнс вважає, що вона суперечить вірі в істинність Боговтілення. «Бог дав нам тіла, – зазначає вона, – Він вирішив, що тіло – це гідне вмістилище для Його Сина, Який розділив людський досвід тілесності. Нічого з цього не відбувалося віртуально» [5]. Методистський пастор і богослов Марк Стемм також вважає, що відстань між учасниками становить істотну перешкоду до здійснення Євхаристії: «Коли Ісус сказав «Чиніть це на Мій спомин» (1 Кор. 11:24), що саме Він мав на увазі під словом «це»? Багато хто розуміє під цим словом прийняття освячених хліба і вина. Але ж «це» означає більше, ніж тільки причащення від хліба і чаші. Я переконаний, що мова йде про все в [літургійному] акті: це і прихід на загальні збори, сповідь і відпущення гріхів, приношення хліба і вина в молитві подяки, причащення від хліба і чаші і навіть заключна частина літургії … Все це важливо» [6 ]. Брайан Лейзем, професор богослов’я університету Сент-Мері в Балтіморі, пояснює це ще простіше: «Як обійми або поцілунок, як втілення або воскресіння, причастя вимагає тілесного контакту» [7].

Систематизований набір аргументів проти «віртуального причащання» запропонувала Trinity Bible Chapel, консервативна Євангельська Церква, яка розташована в провінції Онтаріо, Канада. Слід зазначити, що ця Церква здійснює Євхаристію раз на місяць і вважає її символічною дією, яка сама по собі не надає віруючим Божественної благодаті. На сайті Церкви була опублікована стаття одного з її пасторів, в якій наведено шість заперечень проти здійснення Євхаристії через засоби віддаленого повідомлення: (1) причащання «по домівках» суперечить єдності віруючих, яку Євхаристія і повинна виражати: «Те, що ми збираємося разом як єдине тіло у трапези Господньої, – це і є символ нашого духовного єдності. Немає фізичної співприсутності – немає і символу єдності»; (2) Євхаристія – справа громади віруючих, Церкви; Церква, звичайно, не пов’язана з будівлею або місцем, але вона присутня саме там, де віруючі не розділені, а зібрані разом; (3) причащання – це не просто акт спілкування між людьми, це акт спілкування, пов’язаний зі спільною трапезою, а трапеза не може бути віртуальною; (4) Євхаристія – не щось внутрішнє, приховане; це видиме свідоцтво віри. «Якщо ніхто не бачить, як ви причащаєтеся, в цьому немає свідоцтва віри»; (5) Євхаристія передбачає бачну дисципліну – в ній можуть брати участь не всі, при інтернет-служінні участь неможливо контролювати; (6) негідне причащання – важкий гріх, і інтернет-служіння може цьому сприяти» [8].

Не можна не помітити, що наведені аргументи, по-перше, носять в основному дисциплінарний (або пастирський), а не богословський характер. По-друге, їх «богословська» складова актуальна виключно в контексті протестантизму, що цілком природно, враховуючи джерело і автора. Ще більш «протестантські» аргументи наводить керівництво іншого об’єднання євангеліків – Regular Baptist Ministries: причащання – виключно символічний акт, покликаний нагадувати про події минулого; отже, якщо ми якийсь час будемо жити без причастя, нічого страшного, адже християнське життя за великим рахунком від цього не залежить [9].

З огляду на радикальні відмінності в сакраментології, євангеліка і більш традиційні Протестантські Церкви (не кажучи вже про англікани) мають лише один загальний аргумент проти віддаленого здійснення Євхаристії – необхідність фізичного співприсутності людей. Але навіть цей момент обґрунтовується по-різному: для євангеліків це також фактор церковної дисципліни, тоді як для англікан або методистів – богословське свідоцтво істинності втілення Христа. Однак серед англіканських, методистських і реформатських богословів лунають голоси, які критикують подібну аргументацію.

Прихильники ідеї віддаленого здійснення літургії відзначають, що освячення Дарів – практика значно консервативна, ніж та, що сягає корінням в середньовіччя «духовне причащання». Якщо при «духовному причасті» мирянин може отримати «все плоди» прийняття Святих Дарів, навіть не торкаючись до них (ц. з. фактично причаститися), то тим більше таке можливо, якщо мирянин все-ж прийме Дари, освячені законним священнослужителем, нехай навіть і зі значної відстані. Саме відстань навряд чи можна вважати перешкодою: адже євхаристичне освячення хліба і вина відбувається не рухом фізичної розправи руки священика, а дією Святого Духа у відповідь на молитву як священнослужителя, так і всієї громади віруючих. З огляду на, що в реформатському, методистському і лютеранському богослов’і взагалі немає протиставлення сакраментального священства загальному священству віруючих у Христа, аргументи про «відстані» від священика до хліба і вина взагалі не актуальні. Втім, серед англікан також не знайшлося жодного богослова, який би заявив про неможливість для священика освятити хліб і вино «на відстані». Не можна не відзначити, що ідея про необхідність «тілесності» при причасті – а це основний аргумент англіканських супротивників інтернет-літургії – апелює швидше до емоцій, ніж до богослов’я. До них же відноситься головне побоювання, пов’язане з цією практикою, – як би вона не перейшла з розряду надзвичайних заходів в розряд норми церковного життя. Цього, наприклад, боїться вже згадуваний англіканський богослов Марк Стемм. Але при цьому противники інтернет-літургії фактично ігнорують очевидний факт: в інтернеті (чи, правильніше сказати, через велику відстань) відбувається лише освячення Дарів священнослужителем. При цьому молитва, як і завжди, підноситься устами, Дари приготовляються з традиційних хліба і вина, і їх прийняття відбувається абсолютно звичайним, «тілесним» способом.

Саме відсутність достатньої богословської аргументації «проти» призвело до того, що історичні Протестантські Церкви – крім пов’язаних ієрархією англікан і фактично позбавлених сакраментології євангеліків – незабаром після закриття храмів в тій чи іншій мірі визнали можливість використання інтернет-зв’язку для здійснення Євхаристії. Об’єднана Методистська Церква в Америці залишила це питання на розсуд окремих єпископів. Деякі з них не просто вітали цю практику, а й опублікували керівництва по здійсненню Євхаристії через інтернет [10]. Об’єднана Церква Канади [11] також видала прямі вказівки по даній практиці [12]. Пресвітеріанська Церква (США), спочатку заборонила здійснювати Євхаристію через інтернет, але вже в кінці березня переглянула своє рішення [13].

ІV. Висновки

Як уже не раз бувало в християнській історії, сьогодні все Церкви зіткнулися з ситуацією, яка, будучи узята в контексті, не має прецедентів. Цей виклик вимагає від Церков не зраджувати своє вчення і практику, слідуючи горезвісного «духу часу», а, ґрунтуючись на віковому досвіді, розсудити про те, з чим раніше стикатися просто не доводилося. Це не передбачає обов’язкової правильності «консервативного» або «сучасного» вирішення. Всяка відповідь на поточну ситуацію буде неминуче сучасною, оскільки сучасна та нова сама ситуація. Модернізмом в самому поганому сенсі слова може стати відмова від будь-якої реакції на зміни, що відбуваються, адже Церква протягом всієї своєї історії ніколи не ухилялася від відповіді на виклики, незалежно від того, що було їх джерелом – єресі, зміни політичного характеру, або нові знання людини про світі.

Протестантські спільноти іноді називають лабораторією християнства. Вони, як правило, першими відчувають на собі все те, з чим більшим Церквам належить зіткнутися найближчим часом. Крім того, через свою численність і різноманітності, протестантські деномінації одночасно генерують і пробують велику кількість різних варіантів дій в нових обставинах. Їх досвід далеко не завжди позитивний, а часом просто катастрофічний, але це не робить його менш важливим. Вивчаючи досвід Протестантських Церков (зрозуміло, в контексті), інші християни – в першу чергу православні – можуть не просто уникнути багатьох проблем, але і краще зрозуміти суть того нового, з чим неминуче доведеться зустрітися всім.

Посилання

[1] Незважаючи на те що багато Англіканських Церков історично відносили себе до протестантизму, сучасні англікани часто вважають за краще відокремлювати себе від інших протестантів. В літератури релігієзнавства англіканство також найчастіше розглядається окремо від протестантизму. Проте англіканська сакраментологія знаходиться в тісному зв’язку з сакраментологією протестантських спільнот, в першу чергу реформатської традиції. У даній статті англіканська традиція включається в поняття «протестанти» саме з цієї причини, а також для стислості; це не повинно розглядатися як позиція автора з питання класифікації англікан як протестантів.

[2] Mares C. Pope Francis offers this spiritual communion prayer during coronavirus pandemic // Catholic New Agency. Vatican, 21.03.2020. [Электронный ресурс.] URL: https://www.catholicnewsagency.com/news/pope-francis-offers-this-spiritual-communion-prayer-during-coronavirus-pandemic-53326.

[3] Holy Communion on Maundy Thursday and Easter Day. [Электронный ресурс.] URL: https://churchofengland.org/more/media-centre/coronavirus-covid-19-guidance-parishes/holy-week-and-easter-2020.

[4] Presiding Bishop Michael Curry’s Word to the Church: Holy Week and Easter Day 2020 Online worship supported and encouraged. [Электронный ресурс.] URL: https://episcopalchurch.org/posts/publicaffairs/presiding-bishop-michael-currys-word-church-holy-week-and-easter-day-2020-online.

[5] Millard E., Paulsen D. Drive-thru Communion? Remote consecration? COVID-19 sparks Eucharistic experimentation – and theological debate. [Электронный ресурс.] URL: https://episcopalnewsservice.org/2020/04/08/drive-thru-communion-remote-consecration-covid-19-sparks-new-eucharistic-concepts-and-theological-questions.

[6] Stamm M. Online Communion and the COVID-19 Crisis: Problems and Alternatives. [Електронний ресурс.] URL: https://blog.smu.edu/perkins/online-communion-and-the-covid-19-crisis-problems-and-alternatives/.

[7] Johnson T. Is Communion on-line really Communion? [Электронный ресурс.] URL: https://www.episcopalcafe.com/is_communion_on_line_really_communion/.

[8] Schuurman W. On Virtual Communion During COVID-19. [Электронный ресурс.] URL: https://trinitybiblechapel.ca/on-virtual-communion-during-covid-19/.

[9] Scallon L. Why We Won’t Have Online Communion. [Электронный ресурс.] URL: https://www.garbc.org/commentary/why-we-wont-have-online-communion/.

[10] Bishop Leeland’s Guideline for Online Communion During the COVID-19 Crisis. [Електронний ресурс.] URL: https://www.wnccumc.org/newsdetail/bishop-leelands-guideline-for-online-communion-during-the-covid-19-crisis-13620461?fbclid=IwAR0u3qcBXeQ8Yr3sSnVJvZm8ggcKo0rbXTL-gTBuqD7uzCpxrNakwweGgKw.

[11] Найбільша Протестантська Церква Канади, утворена в 1925 році в результаті об’єднання методистів, пресвітеріан і конгрегаціоналістів.

[12] Online Communion in The United Church of Canada: Online Communion Is Permissible. [Електронний ресурс.] URL: https://www.united-church.ca/sites/default/files/resources/online_communion_in_united_church.pdf.

[13] Virtual Communion: Church leaders say it can be done. [Электронный ресурс.] URL: https://www.pcusa.org/news/2020/3/25/virtual-communion-church-leaders-say-it-can-be-don/.

Чернов Василь

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

В останні тижні керівники Церкви розглядали історичний прецедент, щоб знайти способи продовжувати служіння віруючим і підтримувати відправлення обрядів в церкві під час глобальної пандемії, оскільки, як зазначили інші, закриття богослужбових установ та припинення служіння Літургії – це не вихід для Церкви, навіть якщо деякі святі і були здатні здобути святість у відсутності регулярного обрядового життя або участі в спільному поклонінні.

Незважаючи на бажання кожного повернутися до нормального життя, це в даний час неможливо в більшості регіонів. Наприклад, в Німеччині, грецький Православний митрополит Августин сповістив віруючих про те, що, незважаючи на нововиявлені для богослужіння церкви, постанови уряду не дають можливість причащати віруючих із загальної ложечки. У сусідній Австрії грецький Православний митрополит Арсеній знайшов рішення цієї задачі, прибравши з «рівняння» ложку і причащаючи віруючих в руку, керуючись при цьому історичним прецедентом і «літургійною та канонічною традицією першого тисячоліття і освяченої століттями і визнаною практикою причащання Божественної Літургії Св. Якова, брата Господнього

Те, що знайдено спосіб надати віруючим причастя, гідно похвали; однак, можна запитати, чи потрібно таке обґрунтування, так як це маніпулює літургійної історією на догоду важким обставинам. Для того, щоб краще зрозуміти, чому, я дам короткий опис того, що відомо про Божественну Літургію Св. Якова і використання ложечки при причасті.

Божественна Літургія Св. Якова була місцевою євхаристичною літургією Єрусалиму і його околиць в першому тисячолітті до тих пір, поки вона поступово не вийшла з ужитку і не зникла з практики приблизно в дванадцятому столітті. Їй на зміну прийшли Літургії Св. Іоана Златоуста та Св. Василя Великого, які служили в Константинополі та інших містах і які тепер відомі як Візантійський обряд. Причини, які стоять за цим, складні, але їх можна пояснити феноменом «Візантізаціі» – втратою значення літургії Єрусалиму під час ісламістської окупації і зростаючим впливом Константинополя. Найбільш примітні характеристики літургії Св. Якова, які, як можна припустити, відносяться до восьмого століття, включають, крім інших, більш тривалу Анафору з докладним поминанням живих і мертвих в диптиху (списках імен, що поминаються під час літургії), з вступної фразою «Пом’яни, Господи Боже наш … », читання Старозавітного Писання та численні різні піснеспіви.

Що стосується причастя, ці рукописні джерела – які, слід зазначити, анітрохи не древні, ніж найдавніші свідчення Літургій Св. Василія Великого та Св. Іоана Златоуста – дуже мало говорять про те, як розподілялися серед віруючих Дари. Всюди їх правила богослужіння мінімальні. Ми можемо, однак, з’ясувати з інших джерел, що причастя під двома видами – тіло Христове викладалося в руку і кров Христова – із загальної чаші – було нормою в Літургії Св. Якова, так само, як і в Літургії Св. Василія Великого та Св . Іоана Златоуста, до одинадцятого століття, коли використання ложечки для причастя стало поширеним явищем. Точніше – що цілком ймовірно – ложечки вперше стали використовуватися в тому регіоні, де служили Літургію св. Якова, тобто, в Палестині, вже в сьомому столітті.

І тільки завдяки грецькому відродженню Літургії Св. Якова в дев’ятнадцятому столітті Архієпископом Діонісієм (Латасом) Закінфськім, а потім, на початку двадцятого століття, в її слов’янському виданні, ієромонахом Філіпом (Іваном А. Гарднером), у Літургію додали розроблені правила богослужіння, часом виявляючи фантазії креативних видавців, які вивчали біблійну археологію і раннє середньовіччя. Серед нових правил була, колись загальна, практика причащання в руку та з загальної чаші.

Фактично, Константинопольський Собор в Трулло (A.D. 691/2), який є найбільш раннім письмовим свідченням, що приписує Божественну Літургію Єрусалиму «Св. Якову, брату, по плоті, Бога нашого Христа »(канон 32), також уточнює, що в кінці сьомого століття був тільки один спосіб причащання – в руку (канон 101) – у всіх Божественних Літургіях, будь це літургія Якова або Златоуста.

Історія Літургії використовується часто і по-різному, будь то духовні особи, які вивчають її, щоб зберегти взяті з минулого прецеденти Православного Християнського богослужіння, або богослови, що досліджують часом «уявне минуле» практики літургії -або в приписах жорстких правил богослужіння, або в описах пишних служб з величезною кількістю духовенства та віруючих. Однак, літургійна історія інформативна, але не нормативна; то, як щось відбувалося в минулому, не зобов’язує нас робити так само сьогодні. Сліпо довіряючи неточної або необґрунтованої історії та міфам, можна спотворити літургійну молитву і практику.

Заяви деяких керівників Церкви з приводу причастя в руку – це похвальна спроба поважати приписи лікарів і цивільної влади, звертаючись до літургійним прецедентів в церковній традиції. (Між іншим, ще одна особливість Літургії Св. Якова – це «Гімн про миття рук», непостійний гімн, відповідний короткому тропарю або стихири, який співали, коли священики мили руки перед тим, як перенести Дари на вівтар при Великому Вході; чи побачимо ми його відродження в цей період підвищеної турботи про гігієну?). Однак, чи потрібно виправдовувати практику причащання в руку, посилаючись на недостовірну літургійну історію? І чи є причащання в руку – можливо, менш шокуюче для католиків візантійського обряду, знайомих із сучасною Римсько-Католицької практикою, яка була введена Другим Ватиканським собором, але чужа для Православних віруючих – найкращим варіантом для Православної церкви сьогодні? Мені сказали, що Причастя в руку і зі спільної чаші практикувалося в Новому Скиту, коли це був католицький монастир Візантійського обряду, але припинилося на вимогу церковної влади, коли ця громада була прийнята в Православну Церкву Америки.

Під час великої соціальної дестабілізації і пристрасного бажання повернутися до нормального життя літургійне богослужіння – це найважливіша служба, яку чекають віруючі для підтримки і повернення до знайомого спілкуванню. Повинен заохочуватися знайомий метод причащання, який є надійним теологічна, історична і з медичної точки зору. Методи, які припускають, що потрібно брати, а не приймати причастя, щоб розподілити елементи Євхаристії, породжують теологічні питання і змінюють значення того, що відбувається під час Божественної літургії. Методи прийняття причастя, коли хліб занурюють в вино і подають все разом причасникам в рот, не використовуючи ложечку, можуть викликати безлад і бруд. Методи, які вводять інші сосуди, такі, як разові паперові склянки або дерев’яні ложки, створюють непотрібні відходи, нераціональні й таки, що суперечать канонам Церкви (порівняйте Трулло, канон 101). Методи, які використовують хімікати для очищення загальної ложки, складно здійснювати ефективно, і при цьому вводять в чашу сторонні речовини. Методи, які використовують літургійну історію для виправдання (тобто, причащання в руку), але роблять це вибірково (тобто, залишаючи загальну чашу), є невірними.

Замість спотворення історії, церковній владі слід діяти в дусі Церковної традиції, але робити це чесно, усвідомлюючи, що ці рішення і зміни можуть залишитися в силі на деякий час після закінчення пандемії. До сих пір кращим методом, який вже був запропонований в патріархаті Румунії та Православної Церкви Америки, здається використання окремих металевих ложечок для кожного причащається; ці ложечки стерилізуються після кожної служби. Цей метод як знайомий, так і надійний. Я знаю, що католики візантійського обряду в Угорщині вводили такий метод сто років тому під час іншої пандемії, і, ймовірно, десь є і інші приклади.

За іронією долі, деякі католики в Австрії, серед яких причащання в руку широко поширене, вводять ложечку для причащання віруючих щоб уникнути прямого контакту між рукою священика і причащатися.

Всі ці приклади даються, щоб показати, що за часів кризи рішення, як найкращим чином служити віруючим, повинні приймати мудрі і ревні пастори, а літургісти повинні допомагати їм, інформуючи і нагадуючи їм про історичні факти.

диякон Даніель Галадза, науковий співробітник Центру перспективних досліджень «Поза канону» в Університеті Регенсбурга.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Вони виходять з того, що Тіло Христове – це абсолютне добро, а вірус – це зараза, а значиться є злом. А добро не може передавати зло.

Однак вірус – це зараза тільки для нас, та й то не для всіх, тому що більшість з нас його перенесе, навіть не помітивши цього. А так сам по собі вірус, як будь-який мікро- або макро-організм – це частина творіння Божого. Як фізична реальність, вірус-доброякісна істота, як і все, що створено в цьому світі (див. Бут. 1:21). Ми вважаємо повені, вулкани, тайфуни злом, але вони – природна частина природного процесу, і тому не є онтологічна злом. Також змії та павуки, які нас кусають, смертоносні для нас, але за своєю природою вони милостиві.

Разом з іншими вірусами, бактеріями і іншим, коронавірус – це частина екосистем, створених Богом. Я не буду зараз вдаватися в питання, яка частина цих екосистем створена безпосередньо Богом, а яка – через закони еволюції, теж закладені Богом. Просто скажу, що деякі частини цих екосистем для нас корисні, а деякі ні. Однак незалежно від цього всі вони – частина Божого творіння. Більш того, COVID-19 разом з усіма іншими творіннями включений в те, щоб бути «очоленим» Христом, згідно послання апостола Павла до Ефесян: «в улаштуванні повноти часів, щоб усе небесне і земне з’єднати під главою Христом» (1:10). Тут вжито грецьке слово ἀνακεφαλαιώσασθαι, на яке Отці Церкви, починаючи з Іринея Ліонського, звертали особливу увагу. Максим Сповідник пояснює його в своїй Амбігве 7: «І Він очолює всі речі в Собі, бо саме завдяки Йому все речі існують і залишаються в існуванні, і саме від Нього все речі виникли певним чином та з певної причини». Не всі творіння, які повинні бути очолені Христом, в даний час знаходяться в мирі між собою. Деякі з них вбивають один одного: люди вбивають інші організми, включаючи людські, в той час як деякі організми, і макро- і мікро-, включаючи COVID-19, вбивають людей.

Воскресле тіло Христа, яким ми причащаємося, було онтологічна таким же тілом, що і наше. Згідно Опанасу Олександрійському, «Слово, оскільки Воно не могло померти – бо Воно безсмертне – прийняло на себе тіло, здатне померти, щоб Воно могло принести його як своє власне від імені всіх і постраждати за всіх» (Про Втілення 20). Оскільки наші тіла і тіло Христа в повній мірі беруть участь в загальній людській природі, ті ж мікроорганізми, які живуть в нашому тілі, жили і в Христовому тілі. Немає підстав вважати, що вони не продовжили в ньому жити навіть після Його воскресіння. Його відмінність від нашого тіла лише в тому, що ці мікроорганізми не могли його вбити.

Однак вони можуть вбити наше тіло, тому що воно ще не воскресле. При цьому вони можуть передаватися через Євхаристичне Тіло Христа, бо не є онтологічною злом, а є частиною Божого творіння. Такий частиною, наприклад, є пеніцилін, через якого – священики це добре знають – Євхаристичне Тіло Христове може запліснявіти. Але ця цвіль – лише в нашій інтерпретації «тління». Це не те тління, про яке йдеться, що Христос до його не причетний. Те тління-гріх і смерть. А пеніцилін – це не гріх і не смерть, а живий організм, до того ж виявився вельми животворящим для нас. Те, що цвіль, яку ми вважали і вважаємо тлінням, виявилася животворящим антибіотиком, що не перевело її з онтологічного статусу зла і тління в онтологічний статус добра і нетління. Онтологічний статус цвілі був завжди позитивним – як частини творіння Божого.

Тепер повернемося до думки тих, хто вважає, що вірус не може передаватися через причастя. Їх помилка, по-перше, докетічна, бо вони вважають, що Тіло Христа, в тому числі Євхаристичне, непідвладне законам природи. Докетічний текст з колекції, знайденої в Наг-Хаммаді, говорить про тіло Христа наступне: «Ісус … їв і пив особливим чином, без випорожнення. Він мав таку велику здатність до стриманості, що їжа всередині нього не піддавалася гниттю, оскільки він сам не відчував тління» (Valentinus, fr. 3).

Докети, а пізніше Євтихіани, теж вважали, що людство Христа було онтологічна іншим, ніж наше, хоча воно і здавалося подібним нашому. Тобто це була вже не наша людська природа, а щось інше. По-друге, ті, що вважають так впадають в помилку маніхейства. Маніхейство було дуалістичним вченням, яке розділяло фізичний світ на добру і злу частини. Маніхейський псалом, що зберігся коптською мовою в рукописи Medinet Madi, говорить наступне: «Коли Святий Дух прийшов, він відкрив нам шлях істини і навчив нас, що існує дві природи: світла і темряві, – які відокремлені одна від одної з самого початку» ( Пс. 223).

Дуалісти вважають, що частина оточуючого нас світу-це суще (онтологічне) зло. По суті багато і зараз вважають таким злом також коронавірус. А тому вірять, що він не може бути в Дарах. Це результат усвідомленого або неусвідомленого дуалістичного погляду на світ.

Зло – не в природі, а у виборі, який робить людина. Як пояснював Діонісій Ареопагіт, «Зло не має місця серед існуючих або неіснуючих … Як таке, зло не є істота та не породжує істоти … Зло є неіснуючим. Зло не перебуває в існуючих творах» (Про Божественні імена 4).

Зло вкорінене лише в людську свободу: воно відбувається, коли люди роблять помилковий вибір. Таким вибором є ігнорувати небезпеку від інфекції. Можливо, даний зло – не в вірусі, а в тому, наприклад, коли людина, замість того щоб дбати про свого ближнього, вважає за краще закривати очі на закони природи, приходить на зібрання і заражає інших людей.

архімандрит Кирило Говорун, виконуючий обов’язки директора Інституту Хаффінгтон та професор університету Лойола Мерімаунт в Лос-Анджелесі

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Зараз, коли ми опинилися свідками безпрецедентних закриття і скасувань, як слід Православної церкви і її членам, віруючи, справлятися з ризиками і труднощами пандемії СOVID-19? Для багатьох Православних юрисдикцій і окремих людей пандемія – це можливість показати охопленому панікою світу надзвичайну стійкість Православної віри і тих, хто її сповідує. Один із способів це показати – продовжувати служити літургії, як ми робимо це завжди, і цілувати ікони і причащатися, використовуючи одну ложку для всіх, як ми робимо це завжди. Недавнє розпорядження Грецької Православної Архиєпископії Америки, в якому прихожан прохають шанувати ікони, кланяючись їм, не торкаючись до них губами (багато в чому так само, як ми на якийсь час утримуємося від цілування людей у плоті, тих, кого ми любимо, не тільки коли вони хворі, а й коли ми хворі або у нас є причина побоюватися, що ми могли б бути хворі). Це розпорядження було сприйнята багатьма Православними християнами, як в Грецької Православної Архиєпископії Америки, так і за її межами, як непрощенна поступка почуття страху, що охопило світ. У соціальних сітках та інших джерелах дійсно багато говорять про те, що ми сповідуємо віру, а не страх.

Що стосується саме причастя, Грецька Православна Архієпископія Америки, як і інші юрисдикції та місцеві церкви тут і за кордоном, зазначила, що змін в тому, як розподіляються дари між віруючими, не буде. На підтримку цього рішення висуваються різні доводи. Один з них полягає в тому, що, оскільки для Православних християн хліб і вино в чаші є Тілом і Кров’ю Христовими, та даються нам для зцілення душі і тіла, неможливо, щоб хвороба могла б передаватися через загальну для всіх ложку. Іноді, відповідно до цього аргументом, вважають, що ті, хто турбується, що заражений вірусом COVID-19 може передати цю патогенну інфекцію їм або іншим при використанні однієї і тієї ж ложки, або не є прихильниками справжньої Православної віри, або їх віра слабка. Справжній і відданий Православний християнин, у всякому разі, долає подібні мирські тривоги, пам’ятаючи, що від Христа не можуть виходити хвороба і смерть, але тільки зцілення і відродження.

Треба визнати, що у Православних християн виникає надзвичайно глибокий внутрішній конфлікт при думці про те, що акт прилучення Тіла і Крові Христа, до якого він сам закликає нас в причасті – «прийміть, їсте – це є тіло моє, і пийте від неї все, це є кров моя Нового Завіту», міг би завдати якесь зло кому-небудь з нас. Я думаю, що такий жахливий конфлікт – це те, з чим багато хто з нас, включаючи мене, зіткнулися останнім часом. Він змушує нас думати, що ми повинні зробити вибір: чи приймати, мужньо і віддано, заклик Христа з’єднатися з Ним, долучитися Його Тіла і Крові, яким би не був передбачуваний ризик, або відкидати його заклик через мирський страх. Якщо ми дійсно повинні сьогодні зробити вибір, я – на боці тих, хто закликає нас подолати свій страх і, з вірою і любов’ю, підійти і взяти того, хто пропонує нам себе.

Однак, чи повинні ми зробити саме такий вибір? Кожному християнинові, зрозуміло та відомо, що він або вона може одного разу опинитися в ситуації, коли вірність Христу можна буде зберегти тільки з ризиком втратити своє життя. Питання в тому, чи дійсно ми зіткнулися зараз з таким жорстким вибором у зв’язку з пандемією коронавірусної інфекції. Перш за все, нам здається – згідно з тим, як ми розуміємо Євхаристію, що було б невірно сказати, що нічого з того, з чим контактують під час причащання, не могло б бути або залишатися провідником хвороби. Євхаристія входить в наше тіло, і все ж, не завжди якась заразна хвороба, яка у нас була, перестає бути заразною, коли ми приймаємо причастя – це, зрозуміло, не відповідає вченню Православної церкви. Можна вважати, що повітря, яке оточує Святі Дари, потенційно може би переносити патогенну інфекцію, а люди, які причащаються можуть вдихнути і заподіяти собі шкоду. Так само і чаша або ложка могли б передавати щось, крім чистих, цілющих властивостей Христа. Справді, Православна церква не вважає, що хліб і вино самі по собі перестають бути хлібом і віном, коли перетворюються в Тіло і Кров Христа. Тут важливо зауважити наступне: на додаток до того, що висуваються аргументи єдино на підставі віри, ті, хто наполягає на безпеці причащання в Православній церкві, якими б не були обставини, часто заявляють, що, з точки зору хімії, бактерії і віруси неминуче гинуть, завдяки присутності в чаші алкоголю. Однак, це – аргумент з боку науки, а наука вважає, що питання -залишається чи і як довго збудники інфекції можуть залишатися в чаше – вимагає експериментального опрацювання, і в наукових колах немає єдиної думки з цього питання.

У цей час пандемії, коли діагностичні тести ще не стали широко доступними, а переносники вірусу можуть не мати симптомів хвороби протягом багатьох днів після інфікування, я можу сказати собі, що просто не може бути такого, щоб Бог дозволив наявної у мене патогенної інфекції потрапити в чашу або на ложку і потім перейти до когось ще, особливо до одного з літніх членів нашої громади. Але я не можу бути впевнений в тому, що, так кажучи собі, і продовжуючи причащатися разом з моїми парафіянами, я прав і поступаю милосердно. Думка про відмову від причастя в цілях безпеки (навіть якщо це робиться, головним чином, не для мене, а більше для інших), завдає мені надзвичайно сильну душевну біль, це теж безперечно. Адже причастя – це коли Бог у великій мірі відчутно приносить мені себе в дар. Але останнім часом я прийшов до висновку, що помиляються православні пастирі, яких багато навколо, коли експлуатують (часто ненавмисно, бо зазвичай їх самих хтось вводить в оману, і вони просто коряться стадному інстинкту) це душевне сум’яття , яке так багато з нас не можуть не відчувати при думці про відмову від причастя з обережності в період пандемії.

Зовсім інший пасторський підхід виявив Архієпископ Олександр Голіцин, південний єпархії Православної церкви в Америці: «Кожному члену приходу або місії, крім священика (і диякона), читця, паламаря, прислужника і не більше, ніж двох співочих або канторів (всі вони повинні бути фізично міцними і з низьким ступенем ризику заразитися вірусом COVID-19), слід залишатися вдома, навіть під час Божественної літургії. Святе тіло і безцінна кров нашого Господа ніколи не можуть бути джерелом хвороби, з решти ми знаємо, що вони призначені для зцілення душі і тіла, але вірус COVID-19 все ж може поширюватися серед прихожан храму. З любові до ближнього ми повинні робити все можливе, щоб захистити вразливих людей, знижуючи швидкість поширення інфекції не тільки в наших парафіях, а й в суспільстві, тим самим дозволяючи лікарням та медичним працівникам більш адекватно піклуватися про тих, хто найбільш схильний до ризику». При подібному пасторському керівництві архієпископ покладає тягар на себе та показує шлях милосердя, на якому згладжується душевний конфлікт, який згадується вище, а не той шлях, на якому лише посилюється цей душевний розлад, тим самим накладаючи на совість віруючих практично непосильний тягар.

Крім поради більшості залишатися вдома, і особливо в той критичний період, коли зниження рівня поширення вірусу залежить від соціальної ізоляції, що настійно рекомендується епідеміологами, очевидно, вищевикладене, є рішенням болісної дилеми, пов’язаної з коронавірусом та причастям, підказане здоровим глуздом. Православні єпископи в Сполучених штатах надали вказівку і попросять, щоб кожен, хто бажає причащатися, приймав від священика причастя з одноразової ложки, від якої згодом належним чином позбавляються (тобто, спалюють). Це не зменшає Святість Христа, якого ми приймаємо. Це тільки допомагає зменшити почуття, що ми пройшли випробування нашої віри, яке може виникнути у деяких з нас, коли в цей тривожний час ми продовжуємо приймати причастя. Тому хотілося б знати, чи вважають за краще деякі з нас прямо зараз постати перед таким величезним випробуванням і показати світу, що ми можемо пройти його, а не допустити, що ми можемо без зайвої помпи, фактично, забезпечити і те, і інше – і звичним способом приймаючи Христа у причасті, та приймаючи розумні і «мирські» запобіжні заходи. Як нам бути впевненими – чи не сам Бог пропонує нам таке милосердне рішення? З боку єпископів є актом прояви найвищої милості запропонувати його віруючим, позбавляючи їх від мук через необхідність вибору певної позиції і виявляючи при цьому, що вони ще більше стикаються один з одним.

Немає ніякого офіційного Православного вчення, яке заперечує подібний підхід, тому це стало також актом любові до світу, показало б, що церква смиренна і солідарна з тими, хто не належить до церкви, і що ми бажаємо докласти всіх можливих зусиль, якщо це узгоджується з нашою вірою, щоб не заподіяти їм шкоду. Інші приносять величезні жертви, намагаючись не погіршити ситуацію, не допустити більш широке і швидке розповсюдження цієї хвороби. Чи не повинні і ми виконати свій обов’язок заради всіх і кожного? Ми усвідомлюємо, що наші церковні будівлі не мають імунітет до патогенної інфекції, і ми приймаємо пораду протирати поверхні і прикриватися рукавом при кашлі, бо знаємо, що ми – такі ж люди, як і всі. Ми робимо це, навіть знаючи, що Бог може творити чудеса, щоб захистити будь-кого, кого Він бажає захистити, в будь-який час, коли Він того забажає, бо ми не чекаємо, щоб Він чудесним чином захищав нас, коли ми самі, звичайними земними засобами, можемо зробити це і не піддавати Його випробуванню. Використання одноразових ложок є одним з таких звичайних заходів, які ми зробимо у смиренному визнання крихкості нашої людської природи, щоб знизити градус напруженості у наших храмах і проявити мудрість через кризу в громадській охороні здоров’я, під час якого нам не слід ускладнювати ситуацію духовною гординею.

Вілл Коєн, ад’юнкт-професор теології та релігієзнавства в Університеті Скрентона.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»