В той же час свого князя (Лже-Димитрія) росіяни впізнати не могли. Така атмосфера єпископів, які ностальгують за часами радянської Росії. Так і українці не впізнають своїх святих. Так ізраїльтяни не впізнали свого Месію.

Православна Українська Церква впізнає і визнає своїх святих і вболіває, щоб українці не пішли шляхом ізраїльтян, які не впізнали обіцяного їм Богом Месію. Христос казав, що треба буде впізнати час, ознаки кінця і піти за проведінням Божим.

Скільки було зазіхань імперій, які хотіли ковтнути Україну і ставалося, що ковтнули, але пройшов Богом допущений термін і український народ вибирався на свободу.

Ніхто не хоче погодитися, що це Господь керує світом і Україною. Світ це не зрозуміє та християни, єпископи, священики, коли варті дивитися правду Божу крізь призму Св. Письма, здатні бачити волю Божу, а саме: час приходу Месії.

Такими нездатними виявилися священики Старозавітньої Церкви. Ісуса Христа називають самарянином, опанованим нечистим духом. Ісус Христос їм показує, що Господь Бог більше бачить ніж вони можуть. Христос у притчі про побитого розбійниками дає відповідь старозавітнім священикам про хворого самарянина. Господь дав левитів, священство, закон Божий, закон моралі, та священики місії не виконали — всі стали погані, і Господь мусить карати полоном.

Людський розум не здатний збагнути, яку жертву любові дарує Христос, але Ісус Христос, зневажливо названий самарянином, приносить Себе в жертву за своє непокірне, зловредне і зловмисне створіння. Приводить його до Церкви, дарує таїнства і тут непокірне створіння не хоче ковтнути уже готового. Не міркує як подякувати Господу Богу за любов жертовну, а дуже спритно бере на себе місію князів пекла і вишукує чужі недомагання, випадкові помилки або ще не визрілий духовний стан і гонить ближніх і братів своїх до пекла. Апостол Павло сказав, що коли злому духові треба, то він приймає на себе образ світлого ангела. Така виявилася потреба у світлому ангелі в російській Церкві. Таку підозру ангела світлого приймає на себе російський святий Андрій Боголюбський. Як подають історики Андрій Боголюбський ходив грабувати Київ і серед награбованого виявилася чудотворна ікона Пресвятої Богородиці названа Вижгородська, яку княгиня Анна привезла з Константинополя. Цю святиню він вивіз з Києва до Володимира на Клязьмі.

Сам Київ 12 березня 1169 року було піддано жахливому розгрому з боку організованої ростово-суздальським князем Андрієм Боголюбським армії з нащадків голяді, асимільованих русичами, та союзними дванадцятьма смоленськими (Ростиславичі) та південноруськими князями Переяславщини та Чернігівщини. Військо очолив Мстислав Андрійович під урядуванням «герцога» (воєводи) Бориса Жидиславича. Два дні суздальці, смоленці та чернігівці нищили місто: «…и не бисть помилования никомуже ни откудуже церквам горящим, крестьяном убиваемом, другым вяжемым, жены ведома быша в плен, разлучаемы нужею от мужей своих, младенцы рыдаху зряще материй своих, и взяша именья множьство и церкви обнажиша, иконами и книгами и ризами и колоколы… и бысть в Киеве на всих человецех стенание и туга и скорбь не утешимая и слезы непрестанныя». Запалений був навіть Печерський монастир Пресвятої Богородиці.

Наступного, 1170 року, Боголюбський двигнув свої полки, які очолив його син Роман, на Новгород. Формальною причиною була суперечка за «двинське мито», яке отримував Новгород від угро-фінських племен і яке з 1169 р. двинці почали платити Суздалю.

Коли об’єднана армія суздальців, муромців, полочан, переяславців 22 лютого 1170 р. підступила під стіни «Господина Великого Новгорода», його архієпископ Іоан молився вдень і вночі. На третю ніч він почув голос: «Іди, візьми ікону Богоматері, неси на стіну міста і побачиш спасіння». З наступного ранку архієпископ здійснив перед нею служіння і вона сама зрушила з місця на слізні благання спасти. Ікону перенесли на міську стіну. Нападники (військо Андрія Боголюбського), а вони теж ідуть під знаменами ікони Богородиці, вкраденої в Києві, випустили по Новгороду хмару стріл. Одна стріла влучила в ікону, яку виніс на стіни міста і перед якою молився святитель Іоанн, та обернула її до міста. Сльози потекли з очей Божої Матері і падали на фелон святителя: вони були знаменням її молитов і плачу перед Сином і Богом. На військо Боголюбського раптово нападає жах і у сум’ятті воїни вражають один одного.

Святитель Іоанн встановив свято Чесному Знаменню Богородиці 27 листопада та заклав Благовіщенський монастир. Парадокс той, що тільки в 1702 році з політичних міркувань були «виявлені» мощі Андрія Боголюбського і він був причислений до лику святих. І це при тому, що узурпатор, плід зв’язку Юрія Довгорукого з половчанкою, розпочав братовбивчу війну, вигнав свою мачуху – візантийську принцесу та позбавив своїх молодших братів заповіданих їм батьком княжінь. Узурпатор свавільно проголосив автокефального від Києва митрополита і зробив ним єретика Федорця.

До того ж, як зазначає історик О. Панченко, з московських князів святості удостоєний тільки засновник дому – Даниїл Олександрович. Навіть Дмитро Донський, визнаний національний герой, через втручання у духовні справи, бо домагався для Москви неканонічної автокефалії, а, як не парадоксально, противником автокефалії був Сергій Радонезький. Та ще й Русь і Орда були шоковані жорстокістю та підступністю московського князя Юрія Даниловича, який вбив свого двоюрідного вуйка, тверського князя Михайла Ярославича. Останнього Церква причислила до лику мучеників, тим самим виносячи національне поганьблення Москві.

Росія має ще одного ангела світла, про якого російські історики Соловйов, Ключевський та інші писали мало і туманно, розглядали його неоднозначно. Мова йде про Олександра Невського. Героєм в Російській імперії він не був. Героя з нього зробив Сталін. Саме тоді Езенштейном було знято фільм «Александр Невский», саме тоді придумано і вкладено у вуста актора знамениту фразу «Кто к нам с мечом придет, тот от меча и погибнет». І саме Олександр Невський підкорив Великий Новгород владі Орди. При цьому він не соромився – якщо скласти трупи людей новгородських, яких убив цей «благовірний», вийде гора не менша, ніж знамениті донецькі терикони. «Святий» Олександр Невський не просто був вірним холуєм ординських ханів. Він жорстоко придушував будь-які спроби визвольного руху. Він різав носи та вуха, випалював очі, рубав голови тим, хто наважувався виступати проти Орди. Саме за це, очевидно, він й канонізований Російською Православною Церквою… Саме такого святого запропонувала Російська Церква Римо-Католицькій Церкві, і остання не запротестувала, благородно визнала такого святого і побудувала в Києві на честь Олександра Невського костел і століттями моляться за спасіння своїх вірних. Але, Господи, прости нам, бо ми не маємо права посварити святих. Господь Ісус Христос Своїй Церкві дав право в’язати і розрішати. На цьому праві Церква, супроводжуючи померлого в загробний світ, благає Господа, щоб Господь прийняв померлого і вніс його у Свою предвічну пам’ять (сотвори йому вічну пам’ять). Тобто, Господи, пам’ятай і опікуйся ним усю вічність. Де беруться ті смільчаки, які тих, кого Господь прийняв у Свою опіку на всю вічність, можуть проклинати, анафематствувати? Вони вже на правді і вони свою місію гідно несуть Господу Богу. Будьмо мудріші…

Була потреба у таких святих і їх породили. А коли стала політична потреба християнізувати політичну ситуацію, то сам процес відбувався таким же методом, як канонізація вище згаданих святих.

Чудо перетворення татарської державності у російську відбулося завдяки напруженому горінню релігійного почуття, завдяки православно-релігійному підйому, що охопив Росію в епоху татарського ярма. Це релігійне горіння допомогло стародавній Русі облагородити татарську державність, надати їй нового релігійно-етичного характеру і зробити її своєю. Сталося обрусіння і оправославлення татарщини, і московський цар, який опинився носієм цієї нової форми татарської державності, отримав такий релігійно-етичний престиж, що перед ним зблякли і поступилися йому місцем всі інші хани західного улусу. Масовий перехід татарської знаті у православ’я і на службу до московського царя виявився зовнішнім виразом цієї моральної притягальної сили.

На фоні діяльності Російської Церкви і канонізації нею святих, гетьман України Петро Сагайдачний, навіть в тому випадку, що він був воїном, гетьманом, його життя благородне і не викликає гніву ані підозри, ані сумніву в його християнській порядності. Він турбувався про Українську Православну Церкву не як московські правителі в тому часі про свою. В 1666 році відбулося жахливе для православного світу дійство: в Москву для проведення Собору цар Олексій Михайлович запросив патріархів Паїсія Александрійського та Макарія Антіохійського, знаючи, що вони вже Собором ієрархів Східної Церкви позбавлені сану за відкриту симпатію (унію) до Риму. Греко-Католицька Церква за 40 років свого існування знищила весь єпископат Української Православної Церкви. Гетьман Петро Сагайдачний запропонував патріархові Єрусалимському Феофану ІІІ для безпеки перебування в Україні кілька тисяч козаків і прохав патріарха завершити відродження єпископату Української Православної Церкви. Чи не має право такий гетьман бути зачисленим до лику святих? Яка шанобливість до священства і яка турбота про Українську Православну Церкву і про український народ.

прот. Микола Йоник

джерело: http://orthodox-cv.org

Якщо Христос не воскрес, то віра ваша марна, але Христос воскрес з мертвих і у Христі всі оживуть

1Кор. 15.

Христос воскрес заради людини, дарував їй життя, придбавши нас дорогою ціною. Ось ми і нині радісно вигукуємо привітання один одному – «Христос воскрес і життя дарував». Однак ця радісна звістка покривається смутком, бо людина обрала смерть і «потурає похотям», наче й не визволена від невідання, наче й не було воскресіння Христового, наче й не даровано їй «благодать у явленні Іісуса Христа» Християни, ми, слухаючи не чуємо і дивлячись не бачимо приклад Святого, Який покликав нас бути святими у всіх вчинках наших. Ми, спадкоємці апостолів, послідовники отців святих Церкви Христової, відчинили людству не ворота правди, а двері злослів’я й нахабності у стосунках між собою. Наше суспільство «святих Божих» поважає не того довершеним, хто із страху перед Богом затуляє свої уста від недоброго слова, але того, хто якнайбільше, найкрасномовніше злословить ближнього. Той у пошані в нас, хто язиком своїм відкрито чи натяками приносить «муку та злобу», але уста його – «отрута аспида».

Дорогі українці, улюблені у Христі брати і сестри, ми дозволили наповнити свій інформаційний простір, наше спілкування між собою полюванням на гріхи один одного, але не з тим, щоб омити слізьми їх, а щоб засуджувати; не для того, щоб полікувати, а щоби ще болісніше вдарити і використовувати рани ближнього на виправдання своїх власних недоліків. Саме тому, до прикладу, содомський протиприродний сором знайшов підстави претендувати у нашому суспільстві на рівноправність з Божественними законами, висуваючись поряд з чи навіть на місце занедбаних нами християнських чеснот.

Ми нападаємо один на одного і гинемо один від одного. Не тільки миряни сьогодні живуть так, а священики інакше. Видається, що якраз сьогодні реалізується сказане колись у проклятті: «І що буде з народом, те і зі священиком». Не лише прості люди стали такими, а вожді і начальники — інакші. Більше того, саме вожді народу й начальники насаджують, пропагують такий ганебний будень нашого життя, ведучи відкриту війну зі священиками, аргументуючи й виправдовуючи цю інформаційну антихристиянську війну прагненням благочестя й правди, любові, миру.

Але якщо знищиться достоїнство священства, честь отцівства, хто взиватиме тоді: «пощади, Господи, народ Твій, не віддай спадщини Твоєї на наругу, щоб не знущалися з нього народи»? Чи дасть мудрість сильних світу цього простому народу достоїнство, щоб самостійно приносити приємні жертви Господу Богу? Кому з мудрих і сильних світу цього відповість Господь з бурі і скаже: «підпережи, як муж, стегна твої: Я буду запитувати тебе, а ти пояснюй Мені»? Хто принесе, як праведний Іов, молитву за мудрих і сильних світу цього, щоб Господь не відкинув їх «за те, що говорили про Бога не так вірно»? У нас багато «індивідуальних жерців, служителів у глибині свого серця». Більшість шукає магічних чудес, щоб підтримати якусь внутрішню глибоко сердешну віру. Хтось з українців вірить у велику спасаючу святість іноземного престолу і його Христового намісника, інший чекає на якесь просвітлення, інший говорить про голод, кінець світу і антихриста, а ще інший хоче мати в своєму домі  Святе Полум’я, але жоден не хоче принести покаяння і виправлення життя. Дехто вважає, що зробить хрестик олією на вікні свого будинку і зло покине його сім’ю, але розпуста у його домі не дозволяє цьому статися. Ми волаємо, щоб бути почутими Христом, але при цьому повбивали й поховали своїми устами половину священиків світу. Ми обурюємося, і навіть справедливо, що дзвони не дзвонять, але наші коліна повинні би звучати дзвінко від каяття, але де там.

Нині є люди, які з невіглаством й нахабством відстоюють найменшу дрібну та не корисну справу. Залучають до цього кожного, кого лише можуть зробити спільником зла, а прикривають все це вірою. Більше того, користуються терміном «віра, вчення Церкви» непомірковано у своїх змаганнях. Саме тому нас, православних християн, ненавидять зовнішні. При цьому найбільш нестерпним є те, що ми не можемо навіть сказати, що вони нас ненавидять несправедливо. Та й свої докоряють нам із загостреним почуттям справедливості та з доброго наміру. І вже зовсім не дивно, що нас осуджує люд, який рідко схвалює навіть що-небудь добре. «На хребті нашому орють плугатарі» і що ми замишляємо один проти одного, те обертають проти усіх.

Ми, дорогі брати і сестри, стали новою «ганьбою», але не для ангелів і людей, як мужній подвижник апостол Павло, що боровся проти начальства і влади темряви. Ми стали такими майже для усіх, хто провадить таке ж ганебне життя. Про нас говорять навіть на зібраннях велелюдних, нас висміюють у різних «кварталах та шоу» поряд з найбільшими розпусниками. Ніщо так не тішить вухо та око, як християнин, якого висміюють в інформаційному просторі. Цьому посприяли також і наші з вами внутрішні чвари, цьому продовжують сприяти ті, хто надміру подвизається за Благого і Смиренного. Такі люблять Бога більше, ніж насправді потрібно, бо не навчилися від апостола Павла «не мудрувати більше того, що написано».

Повернімось до першої ревності християнської, щоб не осудило нас наше виспівування «…єдиним серцем, єдиними устами…», бо ми замість об’єднатися, розпалися, замість обійнятися, повернулися спинами один до одного. Ми уявили себе царями й володарями, але не в змозі приборкати навіть найменшого — свого язика. Ми стали тисячами уст і розтрощеним серцем, бо Христос перестав бути центром нашого життя, нашого міркування, нашої ревності, мудрості і любові. Нам варто молитися з Соломоном, який знав Кому віддати перевагу над «скіпетрами і престолами», знав у порівнянні з Ким “багатство є ніщо”, Кого «полюбив більше за здоров’я й красу».

прот. Микола Йоник (ПЦУ)

Враховуючи дискусійні питання щодо здійснення богослужінь у часі пандемії, по ініціативі «Міжнародного наукового проекту «Київське Православ’я»» та «Центру св. Іоана Богослова» (м. Чернівці), на базі кафедри фармакології  ВКНЗ ЛОР  «Львівської медичної академії ім. А. Крупинського», 17-20 березня 2020 р. була проведена міжнародна онлайн конференція, яка об’єднала священиків кількох Православних Церков, лікарів та фармакологів. Результатом фахової дискусії є матеріал з конкретних порад священикам та пропозицій щодо антисептичних засобів, який ми подаємо.

Оргкомітет онлайн конференції «Практичні поради щодо служіння священиків у часі пандемії»

Після оголошення карантину через пандемію «COVID-19», у соціальних сітках розгорнулася активна дискусія щодо можливості використання традиційного православного Причастя в храмах та загалом можливості звершувати богослужіння. Фактично диспутанти поділилися на дві групи, що сповідають крайні теорії: він ігнорування будь яких заходів медичної безпеки, до запровадження відверто протестантських практик та заборони відвідувати храм. Тому, запросивши богословів та медиків, у режимі онлайн конференції, ми спробували сформувати «царський шлях» з цього питання, використовуючи історичний досвід служіння православних священиків у часі епідемій. Отже, деякі поради…

а) Від старовинних часів кожний священик готувався до звершення богослужіння не тільки духовно, а і тілесно. Приходячи в храм, священик не тільки мив руки та обличчя, але, як свідчать давні традиції, по-можливості, у часі облачення змінював підрясник. Останнє цілком природно, адже звичайний щоденний підрясник, якій духовна особа носить на вулиці, міг забруднитися, і приступати у їм до богослужіння – це, у певної мірі, виказувати неповагу до Господа.

Отже, ніхто не забороняє нам повернутися до подобної практики, а у воду для миття додати сучасні антисептичні засоби. Це буде певною перешкодою до принесення вірусу в вівтар, де він може потрапити на антидор або запивку.

б) Старі приписи свідчать, що перед богослужінням у храми, особливо у вівтарі, здійснювалося прибирання. Сам священик ретельно підтримував чистоту на жертовнику та престолі. Сьогодні це можна робити з врахуванням порад лікарів щодо дезінфекції.

в) Ми мусимо констатувати, що в часі Причастя вірних інфекція може передаватися тільки через ложечку, бо жодний припис не каже про цілування Чаші причасником та витирання уст. Крім того, маємо історичне свідчення преподобного Никодима Святогорця, що під час епідемій, ложечку після причастя кожного вірного опускали в оцет… Подібну практику застосовували і в Київської митрополії під час «морових хвороб».

Таким чином, навіть в умовах карантину, можна цілком спокійно використовувати звичайну форму Причастя вірних, дезінфікуючі ложечку у сучасним засобі після кожного причасника.

Щодо роздачи антидору, то тут можемо надавати його вірним у одноразових салфетках, а після роздачи просто продезінфікувати підніс. Для запивання можна використовувати одноразові стаканчики.

г) Звичайно варто обмежити цілування хрестів, ікон і т.д. Але оскільки є вірні, які часом цього бажають, священику варто мати в храмі антисептичний засіб та протирати після кожного.

д) Дехто з особливо обережних священиків каже, що інфекція може бути занесена в храм, зокрема і в вівтар, вже на проскурках. Але що перешкоджає таким людям протирати проскурі перед використанням? Саме так, як ми протираємо фрукти та овочі, що вживаються без термічної обробки.

е) Після сповіді священику варто протерти руки та уста, а після закінчення сповідання – знову вимити руки та обличчя з використанням антисептика, ополоснуть відповідним розчином горло, або (та) після богослужіння просто випити гарячої води з лимоном. Щодо захисної маски, то медичні фахівці вважають більш доцільно, щоб у масці був той, хто сповідається… а маски були біля священика, що сповідає. Адже, коли маска на священику під час сповідання, на ній накопичуються віруси та бактерії, які через розмову (є рух повітря) можуть потрапляти на сповідника.

ж) Після богослужіння варто ще раз прибрати храм з засобами дезінфекції. Особливу увагу приділити аналою, біля якого покланяються та навіть прикладаються (незважаючи на засобі гігієни) багато вірних.

з) Священику варто подбати про своїх рідних та тих, хто буде стикатися з ним на вулиці. Він мусить після спілкування з вірними ретельно вимити руки, обличчя, прополоскати рот та горло. Він, у часі небезпеки, мусить прати підрясник та ризи хоча б раз на тиждень. Також варто прати, бажано кілька разів на тиждень, рушники, які лежать на аналої. Загалом було б дуже добре поставити в притворі антисептичні засоби, якими б людина могла протерті руки та обличчя перед навідуванням храму».

Рекомендації фахівців щодо антисептиків:

Рекомендуємо перелік антисептиків, які можна застосовувати зовнішньо, та засобів для застосування при дезінфекції рук, поверхонь, одягу тощо.

Засоби для зовнішнього застосування: Цитеал у формі концетрованого розчину 250,0 мг.(склад: гексамідин, хлоргексидин, хлокрезол) та розчин «Декасан», також з метою зовнішнього застосування використовується хлоргексидин в чистому вигляді у формі розчину.

Бетадин – розчин для зовнішнього і внутрішнього застосування як антисептик для полоскання в стоматологічній практиці і при запальних процесах горла, гортані.

«Люгс», розчин (спрей для зовнішнього використання) належить до антисептиків для зовнішнього використання, полоскання ротової порожнини.

Наказами МОЗ України дозволені застосування таких антисептичних та дезінфікуючих засобів:

Корзолекс плюс, корзолекс екстра, дисмозон пур (для зовнішніх поверхонь),
бацилоцист разант (спеціальний препара для швидкої дезінфекції в зонах особливої небезпеки),

Кутасепт Ф (для обробки шкіри і зовнішніх поверхонь),
Стериліум,  бактолін базік, (для гігієнічної обробки шкіри рук),

АХД 2000 Експрес (1000 мл) – популярний зовнішній антисептик з дозатором найчастіше використовують в учбових закладах громадського харчування).

прот. Сергій Горбик (ПЦУ)

прот. Микола Йоник (ПЦУ)

священик Павел Станкович (Серб. ПЦ)

священик Гавріїл Кадояніс (Еладська ПЦ)

Олексюк-Нехамес Алла Григорівна, кандидат медичних наук

Бензель Леонід Васильович, кандидат фармацевтичних наук

Луцевич Дмитро Дмитрович, кандидат фармацевтичних наук

Терещук Софія Іванівна, кандидат фармацевтичних наук

Православна Церква вчить своїх віруючих вирішувати такі колізії наступним чином. Насамперед, слід потурбуватись, щоб попередити такі колізії, а особливо ті, які спричиняємо ми самі, як то через невчасне виконання роботи маємо нагромадження їх завершення в один час. Тут допоможе доцільний розподіл часу. «На все свій час», каже Еклізіаст 3:1.

Колізією може людина помилково вважати зіткнення обов’язку із власною слабкістю, схильністю. Наприклад, жадібний ховає свою пристрасть до грошей за обов’язком піклуватись про родину; схильний до злодійства виправдовується нестачею хліба насущного, або красти шкіру, щоб шити вбогим чоботи. Це вже випадок омани, або за ап. Павлом, зваби людини. Апостол Павло про таких пише: хто крав, уперед не кради, а краще трудися, роблячи своїми руками корисне, щоб було із чого виділити нужденним (Єф. 4:28).

При реальних колізіях слід керуватися наступними правилами.

По-перше, обов’язкам вищого достоїнства слід надавати перевагу перед обов’язками нижчого. Тому мученики віддавали своє життя задля збереження правди і віри. Апостол Павло говорить так: Богові треба коритися більше, ніж людям (Дії 5:29; 4:19).

По-друге, треба віддавати перевагу широким обов’язкам перед вузькими. За цим правилом воїн залишає родину і йде служити Батьківщині, що є ширшою групою за сімейство. Теж стосується випадків, коли ми жертвуємо власними інтересами заради спокою і благополуччя інших.

По-третє, висота обов’язку приноситься в жертву широті обов’язку. Тут родина і Батьківщина є ширшим обов’язком за обсягом індивідуальної особистості. Тому індивідуум повинен жертвувати собою заради них, але ні родина ні суспільство не має права вимагати від індивідуума поступити безчесно, пожертвувати своєю честю (вкрасти чи порушити клятву) заради збереження життя і благополуччя родини або Батьківщини. Ось приклад такої колізії маємо у Святому Письмі. Первосвященик Кайяфа радить синедріону: “краще нам, щоб один чоловік умер за людей, ніж щоб весь народ загинув” (Ін. 11:50).

Слід наголосити, що кожен випадок колізії повинен розглядатись і обговорюватись окремо взятим, керуючись наведеними правилами як дороговказом для знайдення вірного рішення. Правила формують витонченість совісті і допомагають набути морального такту. Вирішувати повинні совість і тактовність – почуття, які привчені звичкою розрізняти добро й зло (Євр. 2:14). Молитва, бдіння і піст тут неабиякої ваги. Хто водиться Духом Божим (Рим. 8,14), той вийде переможцем із найзаплутаніших ситуацій. З євангельських розповідей ми знаємо, що для Господа Ісуса Христа не існувало колізій. Найбездоганніші хитросплетіння фарисеїв розривалися, подібно павутинню, перед Його всесвітлим поглядом найчистішими намірами (Мт. 22:15). Саме тому, істинний учень і послідовник Христовий може бути певним у благополучному вирішенні колізій і збереженні чистоти та миру совісті.

Якщо й доведеться йому іноді не виконати або відсунути на час у бік один обов’язок заради виконання іншого, важливішого, він не буде збентежений, бо робить це не з небажання, а через обмеженість єства виконувати два обов’язки одночасно. А в намірі завжди має прагнення як найдоцільніше поєднати всі обов’язки.

прот. Миколай Йоник (ПЦУ)

Пам’ять 27 липня / 9 серпня

Святий Великомученик і Цілитель Пантелеймон народився у Віфінії, в місті Нікомідії під час правління нечестивого імператора Максиміана в родині знатного та багатого сановника.

Його батько Євсторгій був язичником і палко дотримувався ідолопоклонства, а мати Єввула була християнкою, яка старанно служила Христу. Поєднані тілесно, вони були розділені духовно: батько приносив жертви лжебогам, а мати – «жертву хвали» Істинному Богу. Юнака, який у них народився, назвали Пантолеоном, що означає: у всьому лев, бо передбачалося, що мужністю він буде подібним до лева. Але згодом юнака почали звати Пантелеймоном, тобто всемилостивим, оскільки до всіх він виявляв милосердя: безкоштовно лікував хворих та подавав милостиню убогим.

З раннього дитинства мати виховувала юнака в християнському благочесті, навчаючи пізнання єдиного Істинного Бога. Юнак слухав повчання матері і засвоював їх, наскільки міг у свої підліткові роки. Але згодом мати відійшла до Господа, залишивши його.

Після її смерті Пантелеймон легко пішов слідами язичницької віри. Батько часто приводив його на поклоніння до ідолів, утверджуючи в язичницькому нечесті. Потім юнака віддали в школу граматики, а потім віддав його одному славному лікарю Євфросину в медичну школу, щоб він отримав навики лікарського мистецтва.Юнак, маючи сприйнятливий розум, легко засвоював те, чого його вчили, і незабаром, перевершивши своїх однолітків, мало не зрівнявся зі своїм учителем. До того ж він відзначався доброю поведінкою, красномовством, красою і на всіх справляв приємне враження.

Святого Пантелеймона знав і сам цар Максиміан, бо жив у той час у Нікомідії. Лікар Євфросин часто приходив із ліками в царські палати мучителя до нього самого або до його придворних, тому що постачав ліки від хвороб усьому царському двору.

Коли Євфросин приходив до царя в палац, його супроводжував і юнак Пантолеон, який слідував за своїм учителем і всі дивувалися красі й доброму розуму юнака. Імператор, побачивши його, запитав звідки він і чий син?

Отримавши відповідь, цар наказав учителю швидше та якнайкраще навчити отрока всього лікарського мистецтва, висловивши бажання мати його завжди біля себе, як достойного знаходитися перед царем і служити йому.

У ті дні був у Нікомідії старець пресвітер, на ім’я Єрмолай, який, остерігаючись язичників, переховувався із небагатьма християнами в маленькому і непримітному домі.

Шлях Пантолеона, який він долав зі свого дому до вчителя і назад, лежав повз житло, в якому переховувався Єрмолай. Побачивши у віконце юнака, який часто проходить повз, Єрмолай, по обличчю і погляду, впізнав його добру душу. Зрозумівши духом, що юнака обрано стати сосудом Божим, Єрмолай вийшов одного разу йому назустріч і попросив ненадовго зайти до нього в дім.

Посадивши Пантолеона біля себе, старець запитав його про походження та про батьків, про віру та про спосіб життя. Юнак усе розповів докладно та повідомив, що його мати була християнкою й померла, а батько живий і, згідно з язичницькими законами, шанує багатьох бісів. І Святий Єрмолай запитав його:

- Ну, а ти, добрий сину? До якого боку й віри хотів би належати, батьківської чи материнської?

Юнак відповів:

- Моя мати, поки була жива, вчила мене своєї віри, і я полюбив її віру. Але батько, як сильніший, змушує мене виконувати язичницькі закони і бажає ввести мене в царський палац у чині близьких і сановних воїнів і слуг царя.

«Вір мені, я говорю тобі лише істину. Вчення і мистецтво Асклепіада, Гіппократа та Галена нікчемні, вони мало допоможуть тим, хто вдається до них. Та й боги, яких цар Максиміан, твій батько та інші язичники шанують, – суєтні і є нічим іншим, як пустослів’я і обман для нерозумних. Істинний же і Всемогутній єдиний Бог – Ісус Христос, і якщо віруватимеш у Нього, зцілятимеш усякі хвороби одним закликом Його Пречистого імені. І тепер Він – Помічник Своїм рабам: утішає сумних, зціляє хворих, позбавляє від бід і звільняє від усіх злих ворогів, не чекаючи благань тих або інших, але випереджаючи молитви і навіть порух серця.

Пантолеон вірував цим повчанням святого Єрмолая як істинним, приймаючи у своє серце. З радістю він заглиблювався в них розумом.

З цього дня Пантолеон щодня приходив до старця і насолоджувався його Богонатхненними бесідами, зміцнюючись у пізнанні істинного Бога. І коли він повертався від свого вчителя Євфросина, то, перш ніж іти додому, обов’язково відвідав старця і приймав від нього душекорисні повчання.

Одного разу трапилося йому, повертаючись від учителя, звернути трохи вбік. Там він побачив мертву дитину, вкушену величезною єхидною, яка лежала поряд. Побачивши це, Пантолеон спочатку злякався і трохи відступив, а потім подумав: «Тепер настав час випробувати та переконатися, чи істинне те, про що говорив старець Єрмолай».

Поглянувши на небо, він промовив:

- Господи Ісусе Христе, хоч я і недостойний закликати Тебе, але якщо Ти хочеш, щоб я став рабом Твоїм, яви силу Твою і зроби так, щоб в ім’я Твоє дитина ця ожила, а єхидна загинула. І негайно дитина, неначе від сну, встала живою, єхидна ж розділилася навпіл. Тоді Пантолеон, остаточно увірувавши у Христа, підвів свої тілесні та духовні очі до неба і благословив Бога з радістю й сльозами за те, що Він вивів його з темряви до світла Свого пізнання. Швидко пішов він до Святого Єрмолая пресвітера, припав до його чесних ніг, просячи Хрещення. Він розповів йому про те, що трапилося, як мертва дитина ожила силою імені Ісуса Христа і як загинула єхидна, яка заподіяла їй смерть.

Святий Єрмолай, залишивши дім, пішов із ним подивитися на здохлу єхидну і, побачивши, дякував Господу за звершене чудо, через яке Він привів Пантолеона до Свого пізнання. Повернувшись додому, він охрестив юнака в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, звершив Літургію у внутрішній своїй кімнаті й причастив його Божественних Таїн Тіла і Крові Христових.

Після Хрещення Пантолеон залишався зі старцем Єрмолаєм протягом семи днів, вивчаючи Божественні слова, які сповіщав йому старець благодаттю Христовою, як із джерела живої води, насичував він свою душу духовними плодами. На восьмий день він пішов до себе додому і батько запитав:

- Сину мій, де ти пробув стільки днів? Я непокоївся за тебе.

Святий відповів:

- Був із вчителем у царя в палаці, лікували хворого, якого цар дуже любить, і не відходили від нього сім днів, поки не повернули здоров’я.

Так казав святий, і не говорив неправду, а під виглядом притчі повідомляв істину таємничо й іншими словами. У своїх думках учителем він називав Святого пресвітера Єрмолая, під царською палатою розумів той внутрішній спокій, в якому звершувалося божественне таїнство, а хворим називав свою душу, яку полюбив Небесний Цар і яку сім днів духовно лікували.

Коли наступного ранку він прийшов до вчителя Євфросина, той запитав:

- Де ти пропадав стільки днів?

- Батько мій, купивши маєток, послав мене прийняти його і я зволікав, уважно оглядаючи все, що там є, бо воно куплене за дорогу ціну.

І це іносказання було про Святе Хрещення, яке він прийняв, та про інші таїнства християнської віри, про які він дізнався та які мали таку ціну, що перевершує всякі багатства, бо придбані кров’ю Христовою. Почувши це, Євфросин припинив свої розпитування, а блаженний сповнився благодаті Божої, носячи всередині скарб святої віри. Він дуже переймався думкою, як би йому витягнути батька з темряви ідолопоклонства й привести до світла пізнання Христа. Кожного дня, розмовляючи з ним мудрими притчами, пропонуючи батькові інші, подібні до цього, питання, примусив того сумніватися у своїх богах, помалу розуміти неправдивість і оману ідолопоклонства.

Батько вже перестав так шанувати ідолів, як шанував їх раніше, приносячи їм щоденно численні жертви і поклоніння, а почав зневажати їх і не поклонятися. Помітивши це, Пантолеон радів, що викликав у батькові сумнів щодо ідолів, хоч і не встиг зовсім відвернути його від них.

У той час до Пантолеона привели сліпого, який просив про зцілення:

- Благаю тебе, пожалій мене, засліпленого і позбавленого дорогоцінного світла. Всі лікарі, які тільки є в цьому місті, лікували мене і не принесли мені ніякої користі, а я втратив і останні проблиски світла, які міг бачити, разом зі всім моїм майном, бо багато витратив, винагороджуючи їх, та замість зцілення отримав від них тільки шкоду і втрачений марно час.

Святий заперечив йому:

- Якщо ти все майно роздав тим лікарям, від яких не отримав користі, то чим винагородиш мене, якщо отримаєш зцілення й прозрієш?

- Останнє, що у мене залишилося, – вигукнув сліпець, – з готовністю віддам тобі.

Святий промовив:

- Дар прозріння, який відкриває для тебе світло, дасть тобі Отець світла, істинний Бог через мене, недостойного раба Свого, а ти обіцяне віддай не мені, а убогим.

Почувши це, Євсторгій, батько Пантолеона, сказав йому:

- Сину мій! Не наважуйся братися за таку річ, якої ти не можеш зробити, інакше тебе висміють, невже ти насправді можеш зробити більше, ніж кращі за тебе лікарі, які лікували його й не змогли вилікувати?

- Ніхто з тих лікарів, – заперечив Святий, – не знає, який засіб вживати в даному випадку, бо величезна відмінність між ними і між моїм учителем, який відкрив мені цей засіб.

Батько, вважаючи, що він говорить про вчителя Євфросина, сказав:

- Я чув, що і вчитель твій лікував цього сліпця й нічого не зміг зробити.

- Почекай трохи, батьку, – відповів Пантолеон, – і побачиш силу мого лікування.

З цими словами він торкнувся пальцями очей сліпого, сказавши:

- В ім’я Господа мого Ісуса Христа, що просвіщає сліпих, – прозри.

Негайно відкрилися очі сліпого і він став бачити. Тієї ж хвилини батько Пантолеона Євсторгій разом із чоловіком, який прозрів, увірували у Христа, і Святий пресвітер Єрмолай охрестив їх. Вони сповнилися великою духовною радістю від благодаті та сили Христової.

Тоді Євсторгій почав знищувати у своєму домі всіх ідолів, у чому допомагав йому й син його Святий Пантолеон. Проживши після цього недовгий час, Євсторгій упокоївся у Господі.

Пантолеон же, ставши спадкоємцем дуже великого батькового майна, одразу подарував свободу рабам і рабиням, щедро нагородивши їх. Майно ж став роздавати нужденним, убогим, бідним, вдовам і сиротам. Він обходив в’язниці і, відвідуючи всіх, хто страждав у кайданах, утішав їх лікуванням і подаяниям того, чого вони потребували. Таким чином, він був лікарем не лише ран, але й убогості людської, бо всі приймали від нього невичерпну милостиню.

Саме тоді Пантолеон насправді став Пантелеймоном, тобто всемилостивим, і на ім’я і на ділі. Він надавав милість усім і не відпускав від себе нікого без подаяння або утіхи, бо убогим вручав допомогу, а хворих лікував безкоштовно. До нього стали звертатися всі мешканці міста зі своїми хворобами, залишивши решту лікарів, бо ні від кого не отримували такого швидкого і повного зцілення, як від Пантелеймона, який успішно лікував і ні з кого не брав плати. Ім’я всемилостивого і безсрібного лікаря прославляли серед народу, а інших лікарів засуджували і висміювали. Через це у лікарів до Святого виникла заздрість і ворожнеча.

Не знаючи, що через Пантелеймона діяла сила Христова і не здогадуючись, вони сповідали істину, що Пантелеймон – великий учень великого вчителя – Ісуса Христа. Але хоч вустами вони лицемірно хвалили Святого, водночас у серцях своїх від заздрості замислювали лихе і спостерігали, шукаючи за ним якоїсь вини, щоб погубити. Помітивши, що він ходить до в’язниць і зціляє там рани учеників, які постраждали за Христа, донесли про це Максиміану.

Після того цар повелів покликати до себе Пантолеона. Поки воїни вели Святого до царя, він співав слова псалма Давидового: «Боже хвали моєї! Не мовчи. Бо відкрилися на мене вуста нечестиві й вуста підступні» (Пс. 108, 1. 2) і далі з того псалма (108). Так він тілом явився перед земним царем, а духом – перед Небесним. Цар Максиміан, дивлячись на нього без гніву, лагідно почав переконувати його:

- Недобрі речі чув я про тебе, Пантолеоне. Мені говорять, що ти всіляко засуджуєш і принижуєш Ескулапа та інших богів, а Христа, Який загинув лихою смертю, прославляєш, і на Нього сподіваєшся, і Його одного називаєш Богом. Ти, мабуть, знаєш наскільки велику я звернув на тебе увагу і наскільки велику явив до тебе милість, що і в своєму палаці тебе приймаю, і вчителю твоєму, Євфросину, наказав скоріше навчити тебе лікарського мистецтва, щоб ти невідступно завжди перебував біля мене. Ти ж, знехтувавши всім цим, відійшов до моїх ворогів. Втім, не хочу вірити тому, що говорять про тебе, тому що звикли люди казати багато неправди. Ось чому я тебе покликав і хочу, щоб ти сам розповів про себе правду і викрив неправдивий наклеп заздрісників на тебе у присутності всіх і приніс, як належить, жертву великим богам.

Святий відповів:

- Ділам більше, ніж словам, треба довіряти, о царю! Тому, що істина набагато більше пізнається ділами, ніж словами. Отже, повір розповідям, що я відрікся від Ескулапа та інших ваших богів, а прославляю Христа, бо ділами я пізнав, що він Єдиний Істинний Бог.

Якщо ж тепер хочеш пізнати всемогутню силу Христову, побачиш її дію зараз же, насправді, накажи принести сюди яку-небудь людину, яка лежить на смертному ложі, стосовно якої лікарі втратили надію, і нехай прийдуть ваші жерці і закличуть своїх богів, а я закличу Бога мого, і який із Богів зцілить хворого, той хай буде визнаним Єдиним істинним Богом, а інших нехай відкинуть. Цареві сподобалася ця порада Святого й він наказав негайно знайти такого хворого.

І ось принесли на ліжку чоловіка, недужого протягом багатьох років, який не міг поворушити ні рукою, ні ногою і був неначе бездушне дерево. Прийшли і жерці, досвідчені в лікарському мистецтві, які служили ідолам. Святому запропонували, щоб він спочатку призвав свого Христа.
Святий заперечив їм:

- Якщо я закличу мого Бога і Бог мій зцілить цього розслабленого, то кого ж зцілятимуть ваші боги? Ви перші закличте ваших богів, і якщо вони зцілять хворого, то не буде потреби закликати мого Бога.

Отже, жерці почали закликати своїх богів: один Ескулавпа, другий – Зевса, третій – Діану, інші – других бісів. І довго вони вправлялися у своїх богопротивних молитвах без успіху. Святий же, побачивши їхнє марне старання, посміявся. Побачивши, що він сміється, цар звернувся до Пантолеона:
- Зціли ти, Пантолеоне, якщо можеш, цього чоловіка, закликавши свого Бога.

- Хай жерці відійдуть, – сказав Святий.

Вони відійшли. Тоді Пантелеймон підійшов до ліжка, звів очі свої до неба і виголосив:

- Господи! Вислухай молитву мою, і плач мій нехай дійде до Тебе. Не відвертай Лиця Твого від мене в день, коли я в скорботі. Прихили до мене вухо Твоє в той день, коли призву Тебе, скоро почуй мене (Пс. 101, 2-3) і яви всемогутню Твою силу перед тими, які не знають Тебе, бо все можливо для Тебе, о Царю сил!

Виголосивши цю молитву, Святий узяв хворого за руку зі словами:

- В ім’я Господа Ісуса Христа, встань і будь здоровим! І негайно хворий устав, відчув міцність у всьому тілі, зрадів і почав ходити, взявши своє ліжко, він поніс його у свій дім. Побачивши таке чудо, багато хто з очевидців увірував у Христа. Жерці ж, які служили ідолам, скреготали зубами на раба Христового і звернулися до царя з такими словами:

- Якщо він залишиться живим, то знищаться жертвоприношення богам, і нас висміюватимуть християни. Погуби його, о царю, якнайшвидше.

Тоді цар сказав Пантолеону:

- Принеси, Пантолеоне, жертву богам, щоб не загинути даремно. Адже ти знаєш, скільки людей загинуло через відречення від наших богів та через те, що не послухалися наших наказів. Хіба ти не знаєш, як жорстоко мучили старця Анфіма?

-Всі померлі за Христа, – відповів він, – не загинули, а знайшли собі вічне життя. І якщо Анфім, уже старий і немічний тілом, міг витерпіти жорстокі муки за Господа нашого, тим більше мені, юному і сильному тілом, варто безбоязно перетерпіти всі муки, на які ти мене приречеш, бо я вважатиму життя порожнім, якщо не помру за Христа, а якщо помру – визнаю це як надбання.

Цар наказав повісити голого Мученика на дереві і залізними кігтями стругати його тіло, обпалюючи ребра свічками. Він же, терплячи ці страждання, поглянув на небо і сказав:

- Господи Ісусе Христе! Предстань мені в цю хвилину, дай мені терпіння, щоб я до кінця міг витримати муки.

І з’явився йому Господь в образі пресвітера Єрмолая, прорікши: «Не бійся, Я з тобою». Негайно руки мучителів ослабли й ніби омертвіли, так що з них випали знаряддя тортур, а свічки згасли.

Побачивши це, цар наказав зняти мученика з місця мук і мовив:

- У чому сила твого чаклунства, що й слуги знемогли, й свічки погасли?

Мученик відповів:

- Чаклунство моє – всемогутня сила – Христос, Який усе творить.

Тоді Пантелеймона повели його до моря, посадили в човен, прив’язавши на шию великий камінь. Відпливши далеко від берега, вони кинули його в море, йому знову з’явився йому Христос, як і вперше, в образі Єрмолая, і зробив камінь, прив’язаний до шиї мученика, легким, як лист, так що Пантелеймон тримався з ним на поверхні моря не занурюючись, але, ніби по суші, ходив по водах, керований, як колись Апостол Петро, правицею Христовою.

Після того мучитель повелів приготувати поза містом звіриний цирк, щоб віддати мученика на поживу звірам. Усе місто зібралося на це видовище, бажаючи побачити, як прекрасного і невинно страждаючого юнака розірвуть звірі. Явився сюди і цар. Привівши Мученика, він показував йому пальцем на звірів із такими словами:

- Їх приготовано для тебе. Отже, послухай мене, збережи твою юність, пощади красу твого тіла, принеси жертву богам, інакше помреш жорстокою смертю, розірваний звірами.

Святий же виявив бажання бути роздертим звірами, ніж підкорятися такій лукавій пораді і повелінню. І його кинули звірам. Господь же і тут, явившись святому в образі пресвітера Єрмолая, стулив пащі звірів і зробив їх лагідними як овець так, що підповзаючи до святого, вони лизали йому ноги. Він гладив їх рукою, і кожен із звірів, відтісняючи один одного, намагався, щоб рука святого доторкнулася до нього. Народ же, побачивши це, дивувався і голосно вигукував:

- Великий Бог християнський! Нехай відпустять невинного і праведного юнака!

Тоді цар, сповнившись гніву, вивів солдатів із оголеними мечами на тих, хто славив Христа Бога, і вони вбили багатьох людей, які увірували у Христа. Наказав же цар убити і всіх звірів. Побачивши це, мученик виголосив:

- Слава Тобі, Христе Боже, що не тільки люди, але й звірі вмирають за Тебе!

І покинув цар місце видовища зі смутком і гнівом, а мученика кинув до в’язниці. Убитих людей забрали родичі й поховали, а звірів залишили на поживу собакам та м’ясоїдним птахам. Але і тут звершилося велике чудо, до цих звірів багато днів жодного разу не доторкнулися не тільки собаки, але й птахи, крім того, їхні трупи не мали запаху.

Цар, зрозумівши, що мученика жодним чином не можна схилити до нечестя, наказав жорстоко побити і віддати його на смерть через усічення голови, а тіло повелів кинути у вогонь. І воїни, схопивши його, повели на усікновення за місто.

Святий, ідучи на смерть, співав псалом Давида: «Багато разів бороли мене від юності моєї… але не перемогли мене. На хребті моїм орали плугарі, проклали довгі борозни свої» (Пс. 128, 2-3). І так до кінця слова псалма того. Воїни вивели Мученика з міста на відстань більше одного терена, де Господу угодно було, щоб помер раб Його. Вони прив’язали Пантелеймона до оливкового дерева. Кат уразив святого мечем по шиї, але залізо перегнулося, як віск, а тіло святого не постраждало, тому що він ще не закінчив своєї молитви.

Воїни з жахом вигукнули:

- Великий Бог християнський!

І, впавши до ніг святого, просили:

- Благаємо тебе, рабе Божий! Помолися за нас, нехай відпустяться гріхи наші, які ми заподіяли тобі за повелінням царя.

Коли святий молився, почувся голос з неба, звернений до нього із утвердженням його перейменування. Господь замість Пантолеона назвав його Пантелеймоном, явно даючи йому благодать милувати всіх, хто звертається до нього у всяких бідах і скорботах. І покликав його Господь на небо. Святий, сповнений радості, повелів воїнам, щоб усікли його мечем. Але ті боялися і тремтіли. Тоді святий звернувся до них з такими словами:

- Якщо ви не виконаєте дорученого вам, то не отримаєте милості від Христа мого.Воїни підійшли і спочатку обцілували все тіло його. Потім доручили одному воїну відсікти мученику голову, і замість крові потекло молоко. Оливкове дерево тієї хвилини покрилося все плодами. Побачивши це, багато людей, присутніх при усіченні, увірувало в Христа.

Про чудеса, що відбулися, повідомили царю, і він звелів негайно порубати те оливкове дерево на шматки і спалити разом із тілом мученика.

Коли вогонь погас, віруючі взяли тіло святого неушкодженим і поховали з честю на ближній землі схоласта Адамантія.

Лаврентій, Вассой і Провіан, які служили в домі мучени¬ка, йшли за ним здалека, бачили всі його муки і чули голос із неба, який звертався до нього. Вони написали оповіді про його життя і муки й передали святим церквам у пам’ять про мученика, на користь тим, хто читає і слухає на славу Христа Бога нашого з Отцем і Святим Духом нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

Святого Пантелеймона усікли 9 серпня 306 року. У місяцеслові Василія говориться, що кров і молоко, які витекли при усіченні голови Святого, зберігалися до X ст. і подавали зцілення віруючим. Про це мовиться в грецькому пролозі XII ст. Пам’ять Святого Пантелеймона здавна особливо шанувалася на Сході. На його честь побудовані церкви IV ст. у Севастії Вірменській та Константинополі. Мощі Пантелеймона перенесено в Царгород. Звідти більшу частину їх перенесли до Парижа в Сан-Дені. Руський паломник Антоній у 1200 р. бачив його голову в Софії в Царгороді, а за свідченням Стефана Новгородця (1350 р.) У XIV ст. мощі Святого Пантелеймона спочивали у Влахернській Церкві в Царгороді. Частина мощей нині знаходиться в Свято-Пантелеймоновому монастирі на Афоні.

підготував прот. Микола Йоник 

Не зайвим буде нагадати тут, що належить ухилятись молодим людям, а про старших годі й згадувати, від тілесної похоті, розпусти. Однак, не забуваючи про перше, зосередимось на міркуванні про «юнацькі похоті» в тому розумінні, що молодості властиво бути стрімкою. Саме палкість заважає людині спокійно обміркувати справу, підштовхує до дратівливості, різкості у дискусіях. Святий Іван Золотоустий говорить: «юнацькі похоті – це не лише блудні, а й недоречні пориви, які викривають молодість. Нехай запам’ятають це зостарені, що їм не слід триматись того, що роблять молодші. Чи хто різкий словом, чи у справах виявляє наполегливість і владність, чи інше що подібне собі дозволяє – все це є юнацькими нерозумними стремліннями». Причина такої поведінки криється у непогамованому серці людини, яка ще не стяжала миру. Помисли такої людини витають поверхи і не заглиблені. Тому апостол Павло повчає: «юнацьких похотей уникай…».

Апостол народів не лише викриває як не слід жити, але із батьківською турботою показує нам моральні засади розсудливості: «тримайся правди, вiри, любови, миру з усіма, хто кличе Господа вiд чистого серця». Правда не дає зробити якесь неподобство, вона утримує в рамках благопристойного. Любов заглиблює в середину цих рамок для примноження добра. Віра народжує правду й любов, живить й береже їх, а мир навпаки, народжується ними. Мир, як результат, підсумок правди й любові, окутує ці чесноти і супроводжує власника цих чеснот. Віра надихає, нею молода людина пробуджується до ревного діла правди й любові. А відтак мир покриває таку людину, діла її сповнені мудрості.

Гострота питання та критична потреба триматись правди викривається сьогодні трагічними подіями в Україні, тому що «де б ти не був, яку б ти посаду не займав, чим би ти не займався у цьому земному житті – йди дорогою правди. Ніколи не ухиляйся від правди. Бо де правда – там Бог» (З проповіді Патріарха Філарета в 2-гу неділю Великого посту 2016). Чому де правда – там Бог? Тому що правда – це добрі діла, благочестя в житті, віра, любов, смирення. Хоча слід зауважити, що апостол Павло навчає не рабської, безглуздої покори, але каже довіряти не всім, хто кличе Господа (як до прикладу російській т.з. «православній армії» та подібному), а лише тим, хто кличе Господа «від чистого серця», тобто щиро, не лицемірно, без лукавства й підступності, хто приходить з миром, не схильний до ворожнечі. З іншими ж не слід бути покірливим, лагідним, а лише зберігати мир, скільки це залежить від нас самих. Отже з одного боку слід боятись Бога, Владику всього, Який все бачить і знає, і виконувати Його заповіді, а з іншого боку маємо пам’ятати, що все буде піддане суду, і кожному винагородиться за діла як добрі так і лихі. «Веселися, юначе, у юності твоїй, і нехай споживає серце твоє радість у дні юності твоєї, і ходить шляхами серця твого і за видіннями очей твоїх; тільки знай, що за все це Бог приведе тебе на суд» (Еккл. 11:9).

Отже, саме високоморальним, глибоко віруючим молодим людям, правдолюбам із старечою мудрістю та виваженістю може Господь подарувати ласку збудувати успішне суспільство. Життя у вірі, правді та любові стане запорукою процвітання українського народу, а відтак і міцним фундаментом для виховання майбутнього покоління у цьому і майбутньому віці.

протоієрей Микола (Йоник)

м. Чернівці