Православний священик із Гродно Юрій (Георгій) Рой навесні 2023 року виїхав із Білорусі до Литви та перейшов під юрисдикцію Константинопольського Патріархату. З того часу отець Юрій служить у Вільню, у Білоруській православній громаді Вселенського патріархату. «Белсат» поговорив зі священиком про святкування Великодня на батьківщині та у вигнанні, нової білоруської церкви, яка для багатьох стала родиною та як не втратити віри під час випробувань.

***

І. Усі богослужіння здійснюються білоруською

– Отче Юрію, як цього року православні білоруси Вільня святкують Великдень?

– У Великий четвер ми служили спогад Таємної вечори, коли Христос зібрав своїх учнів і вперше в людській історії наші земні хліб та вино стали його тілом і кров’ю. У Страсну п’ятницю – в день розп’яття Господа Ісуса увечері виносилася до центру храму плащаниця, де зображено Христа, якого мертвого зняли з хреста.

У суботу була літургія Великої Суботи. Це день тиші, зосередженої підготовки до Христового воскресіння. Після літургії з 11.30 до 21.00 освячували великодні страви. Це безперервний людський потік – буквально кожні 20 хвилин збиралися люди та ми виходили освячувати кошики.

Великодня служба відбулася о 00:00, опівночі. Почалася з невеликого хресного року і тривала до 2 години ночі приблизно.

Усі наші богослужіння здійснюються виключно білоруською.

ІІ. Православна Великодня служба – у лютеранській кірхи

– Чи багато білорусів у вашій громаді?


– Так, людей багато. Ми не маємо класичного храму, ми пристосували приміщення під богослужіння, влаштували каплицю. Цей простір невеликий за площею і зараз нам його не вистачає. Ми поки знайшли вихід у тому, що в неділю служимо дві служби, щоб не всі люди збиралися на одну. І всерйоз думаємо, що треба шукати щось більше. Будівництво храму ми не потягнемо, треба буде винаймати в оренду щось більше за площею.

Ми святкуємо вже третій Великдень. За два роки існування нашого приходу спільнота значно зросла. Можна сказати, що проект білоруської православної громади у складі Константинопольського патріархату відбувся, живе та розвивається. Це видно і за кількістю хрещень, і вінчань, які ми звершуємо в парафії, за кількістю парафіян. А на Різдво та Великдень людина 150 – 200 збирається, і ми тоді просимося до більшого храму.

Цього року великоднє богослужіння відбувалося у будівлі лютеранської кірхи у Вільні.

– Важко уявити таке у Білорусі…

– На жаль, так. РПЦ культивує ставлення до християн інших конфесій у кращому разі стримане чи навіть негативне. Звісно, для Білорусі це проблема, бо білорусам треба триматися у мири, а не поглиблювати конфесійні протиріччя та не навішувати ярлики на інших.

Ми в нашій нинішній церковній практиці намагаємося підтримувати добрі відкриті взаємини і з католиками, і з греко-католиками, і з протестантами. І між нашими громадами у Вільні дуже добрі стосунки.

ІІІ. Парафія стала родиною для білорусів у вигнанні

– Розкажіть про святкування Великодня у вашій громаді. Ви зберігаєте білоруські звичаї чи, можливо, перейняли щось із місцевих, литовських?

– Коли люди опиняються в еміграції, це багато змінює в житті, в тому числі в релігійному, у традиціях святкування. Багато хто відірвався від своїх сімей, змушений бути у вигнанні. Тому наша парафія стала своєрідною сім’єю. Ми зустрічаємося і не лише молимося разом, а й святкуємо, завжди після богослужінь влаштовуємо частування. А на Великдень це подвійне частування. Ми обов’язково після служби збираємося, розговляємось і святкуємо Великдень Христовий. Відвідуємо одне одного, запрошуємо одне одного у гості. І це допомагає переживати проблеми еміграції, відірваності від батьківщини, сімей.

Ми намагаємося дотримуватися наших білоруських традицій у святкуванні, тому що в цьому ми також бачимо свою місію – у збереженні традицій, щоб наші діти знали їх, бачили та наслідували. Тому намагаємося робити так, як удома робили. Не всі можуть бути в сімейному колі, тому тут парафія стала таким сімейним колом.

IV. «Наш народ переживає свою Голгофу»

– В історії Христа, що згадується у великодній період у церквах, багато символізму для білорусів – це і суд над невинним, і несправедливий вирок. Що ви думаєте з цього приводу?

– Мабуть, кожне покоління переживає своє Євангеліє. Те, що в ньому описано, знову і знову повторюється: і трагедія зради, і жертви, а радість Воскресіння. Це періодично відбувається в історії, і люди, потрапляючи до таких обставин свого життя, не можуть не бачити таких паралелей.

Якщо дивитися на історію Білорусі останніх років, очевидно, що білоруси не взялися насильно вирішувати свої проблеми. Багато хто за це критикує, але я саме в цьому бачу велику надію на майбутнє для нашого народу.

Справді, у якомусь сенсі наш народ зараз переживає свою Голгофу, адже багато хто в темницях, під страхом, під судом, у вигнанні. Це справді трагічні події. І дай Боже нам пройти все це гідно і терпіти і зберегти чисту душу нашого народу. Я дійсно сподіваюся, що Господь за такий мирний ненасильницький настрій дасть нам своє благословення і наш білоруський народ матиме своє добре майбутнє.

V. Молитися за політв’язнів – священний обов’язок громади

– Чи молитеся за політв’язнів? І як вважаєте, чи потрібно згадувати у церкві політичні події, чи політику та віру треба розділяти?

– Я вважаю, що молитися за політв’язнів – це ні в якому разі не політика, тому ми молимося за несправедливо ув’язнених наших братів та сестер. Ми маємо список імен політв’язнів, і ми згадуємо їх на початку, а потім протягом служби кілька разів. Ми вважаємо це за священний обов’язок нашої громади. У цій молитві ми прагнемо віддати частину свого тепла тим людям, які перебувають у дуже важких нелюдських умовах, під тортурами, знущаннями.

У нашому парафіяльному будинку є портрети політв’язнів. Ми молимося за загиблих, убитих у в’язницях та на протестах. Це невід’ємна частина нашого життя.

– Коли слухаю вас, розумію, що такою і має бути Церква, і зараз наша справжня білоруська церква явно складається за кордоном. У Білорусі – Російська православна церква, яка повністю підпорядковується владі. Як там святкувати щирим віруючим? Чи йти до церкви, яка не живе у злагоді з Божим словом?

– Так, я особисто знаю дуже багатьох людей, для яких події 2020 року, а потім підтримка православною церквою диктаторського режиму та війни Росії проти України стала непереборною перешкодою. Багато людей просто перестали ходити до церкви, але лишилися християнами. Тут я не можу давати порад, бо я не там, я вже два роки на еміграції. Хтось святкує вдома, хтось іде до церкви інших конфесій. По-різному. Кожен вирішує собі сам, з контексту свого життя, свого внутрішнього стану. З мого боку – розуміння кожної позиції, бо люди у важких обставинах. І дай Бог їм сили не змінити свого сумління.

– У Вільні ж до вас у церкву, навпаки, йдуть люди. В еміграції зростає потреба у вірі?

– Наша парафія складається з людей, більша частина яких або майже всі пройшли через досвід розчарування в церкві, якій вони довіряли, і тому люди обережно дивляться на цей новий початок, побоюються, щоб це не стало черговим розчаруванням. Є багато людей, які придивляються до нас, іноді приходять. І це зрозуміло, адже все те, що сталося та відбувається з Церквою в Білорусі, анулювало кредит довіри з боку людей, тому люди уважні, обережні, і це є нормальним процесом.

Ми прагнемо будувати життя нашої громади на інших принципах, ніж у парафіях у Білорусі. Ми відмовляємося від принципу клерикалізму, коли священик сам усе у житті громади вирішує. У нас працюють механізми, коли сама парафія вирішує, що і як робити, і священик має такий самий голос, як і парафіяни. Рішення приймаються спільно.

VI. «Бог теж може запитати – людина, де ти?»

– У ситуації розчарування Церквою, як не втратити віру в Бога?

– Це дуже серйозне питання. Я бачу, що багато людей переживають кризу віри. І мені це також зрозуміло. Я без осуду ставлюся, тому що це дуже сильне випробування. Особисто я для себе на це запитання відповідаю так: нам слід дивитися саме про Христа, який був розіп’ятий. Всемогутній Бог, який не виявив своєї космічної могутності, а прийняв як безсилу людину ці страждання і здійснив цю жертву. Саме на цій таємниці Хреста Христового ґрунтується вся наша християнська віра.

По-друге, якщо уважно читати Біблію, стає очевидним, що Бог не вирішує проблеми людини без самої людини. Принцип Бога, який ми бачимо у всій людській історії, – він діє лише разом із людиною. І це також правильно, адже це принцип збереження свободи людини. Ми можемо нарікати та говорити – Бог, де Ти? Але й Бог теж може спитати – людина, а де ти?

Де ті добрі люди, які готові протистояти злу, припинити війни, насильство? Щось відбувається з людьми, що вони втрачають свою глибину, своє світло, втрачають смисли, глибинне бачення людського життя, наших взаємин. Дуже легко піддаються різні дурні ідеї. Чи винен у цьому Бог? Питання риторичне. Тому нам, людям доброї волі, дуже важливо вибудовувати взаємозв’язки, щоби ми разом могли захищати світло, правду, добро в цьому світі, протистояти загрозам, які ми бачимо. Дуже легко перекласти відповідальність на Бога – Ти, Бог, не робиш. А що ми робимо?

Зло дуже здатне до консолідації, об’єднання. Воно пудрить мізки людям і, одурманені злом, дуже активно об’єднуються.

Люди доброї волі часто виявляються нездатними на спільні дії. Це проблема і в глобальному масштабі, і білоруського народу, зокрема. Тому, щоб Бог допомагав і вирішував проблеми у цьому світі, люди також повинні діяти. Це теологічне поняття синергії – співпраці Бога та людини. Він діє лише так. Ми – його ноги, руки, вуста. Він хоче, щоб його воля відбувалася через нас, і він шукає, закликає нас.

– Що б ви побажали білорусам у цей Великдень?

– Віри у те, що Христос воскрес – воскресне і наша Білорусь. Віри, яка рухала б усіма нами, де б ми не знаходилися.

Ганна Гончар / belsat.eu

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

За своє життя щоденною сумлінною працею в Україні він зумів придбати понад сотню гектарів землі, мав комбайни, трактори, обладнаний будинок. І тут приходять «освободители». Як землевласник і заможний фермер, він «занесений до списків», а це означає — підвал, катування, розправа. Сім’я змушена тікати, кидаючи все, що було нажите важкою працею землероба. Їхній дім займає  приїжджий офіцер ФСБ, який живе зараз з якимись шльондрами, дім сина «освободители» також конфіскують для своїх потреб. Трактори, техніку, насіння зайди без сорому крадуть і кудись продають, маючи собі добрий “навар”.

Господар і законний власник – не витримує всього цього, починає тяжко хворіти, сумує. У підсумку – онкологічний діагноз і поступове помирання. «Як пробачити?» — питає він мене ледь чутним голосом. Я кажу: – «Розповідай Богу про свою кривду. Він знайде управу».

Олександр наполегливо шукав православного священика, який не належав до церкви патріарха Кирила. Пояснює: «Я не можу прийняти своє останнє причастя від тієї церкви, яка благословила знищення справи мого життя».

Я дивлюся на цю ситуацію і думаю про деяких моїх колишніх церковних друзів і колег, які люблять повоювати проти Варфоломія, «українських розкольників», «націоналістів» тощо. Але правда життя зовсім інша і пишеться вона її не ідеологами, а такими, як Олександр.

Олександру зараз дуже важко… Хто вірує в Бога, помоліться, будь ласка, за нього! Хто ні, просто пошліть йому трохи свого тепла! Я дуже зворушений цією історією.

прот. Георгій Рой, Литовський екзархат Константинопольського Патріархату

Переклад українською – «Київське Православ’я»

Білоруський священик, протоієрей Георгій Рой, через політичне переслідування емігрував в Литву та вийшов з РПЦ. Більш року тому, 6 квітня 2023 р., він був прийнятий в юрисдикцію Константинопольського Патріархату, продовжує своє служіння в Литовському екзархаті Вселенського Патріархату. Також він підтримує Україну, бере участь у різноманітних міжнародних конференціях, здійснює ютуб-трансляцію білоруськомовних богослужінь, публікується в ЗМІ і т.д. Зрозуміло, що все це дуже не подобається Білоруському екзархату Російської Православної Церкви. Тому вони вирішили зладити над о. Георгієм судилище в ліпших традиціях НКВС.

Ми публікуємо відповідь о. Георгія Роя на «запрошення» Білоруського екзархату РПЦ до «суду», бо воно дуже влучно характеризує канонічну свідомість Московського патріархату. Також нагадуємо – подібні суди РПЦвУ проводить над священиками, які перейшли в ПЦУ

Редакція порталу «Київського Православ’я»

Отримав Ваш лист та електронну копію запрошення на засідання єпархіального суду Гродненської єпархії РПЦ і ознайомився з його змістом.

По суті, можу сказати наступне. Засідання єпархіального суду Гродненської єпархії щодо накладених на мене канонічних заборон є канонічною нісенітницею з тієї причини, що я не є кліриком Гродненської єпархії РПЦ і взагалі не є кліриком Московського Патріархату. Адже 06.04.2023 згідно поданої мною заяви на ім’я Святішого Вселенського Патріарха Варфоломія я був прийнятий до кліру Вселенського Патріархату.

Грамота Вселенського Патріарха Варфоломія про те, що о. Георгій Рой прийнятий в юрисдикцію Константинопольського Патріархату

Нагадую членам єпархіального суду Гродненської єпархії, що Вселенський Патріарх, згідно з правами Вселенського Престолу, записав у поясненнях Патріарха Антіохійського Федора Вальсамона на 17-й і 18-й канони Трульського Собору та на 10-й канон Сьомого Вселенського Собору, а також виходячи зі священної історичної практики Церкви, має право приймати кліриків інших помісних Церков без відпускних грамот своїх єпархіальних архієреїв. На момент подання моєї заяви щодо прийняття до кліру Вселенського Патріархату я не був під канонічним покаранням мого колишнього єпархіального єпископа і приєднався до Константинопольської Церкви в статусі священнослужителя, якому не заборонено служити і не перебував під жодними церковним судом.

Таким чином, єпархіальний суд Гродненської єпархії не має канонічних повноважень судити кліриків інших єпархій, а тим більше кліриків інших Патріархатів. Усі можливі судові процедури єпархіального суду Гродненської єпархії проти мене за своєю природою не можуть мати жодного канонічного значення та наслідків.

Щодо причин мого переходу до Вселенського Патріархату можу сказати наступне.

Я категорично не згоден з позицією Московського патріарха Кирила, низки єпископів, у тому числі архієпископа Гродненського Антонія, а також багатьох представників священства та широких кіл громадських діячів Російської Церкви, які благословляють і виправдовують злочинну війну з Російської Федерації проти України та українського народу. Вважаю це явним відхиленням від євангельської чистоти і спотворенням православної віри. Патріарх Кирило, відступаючи від Божих заповідей, поставив Російську Церкву на службу сучасній агресивній ідеології Російської держави та її націоналістично-імперським устремлінням.

Категорично не згоден з позицією митрополита Мінського і Заславського Веніаміна та Синоду Білоруського екзархатту, які висловлюють повну підтримку диктаторському режиму в Білорусі та закривають очі на страждання, знущання та тортури тисяч і тисяч невинних співвітчизників, прикриваючи брехню, насильство та несправедливість ім’ям Христа.

Категорично не згоден з деспотичним і лицемірним стилем управління Гродненською єпархією її нинішнім єпископом – архієпископом Антонієм (Дароніним), приклад антицерковної діяльності якого багато в чому переконав мене в необхідності зміни церковної юрисдикції.

З повагою,

священик Литовського екзархату Вселенського патріархату Георгій Рой

Переклад українською – «Київське Православ’я»

Джерело білоруською в ФБ

Редакція «Київського Православ’я» також публікує лист Білоруського екзархату РПЦ, які був надісланий о. Георгію та написаний російською мовою:

«Отче Георгію, надсилаю Вам електронну версію виклику до суду Гродненської єпархії. Прошу відповісти на даний лист та підтвердити його отримання та ознайомлення з його змістом. Також прошу повідомити адресу Вашого фактичного проживання для повторного надсилання Вам письмового повідомлення про виклик до суду гродненської єпархії. Перший виклик до церковного суду, згідно з Положенням про суд Російської Православної Церкви (Гл. 3, ст.11, п.3), направлений за останнім відомим церковним судом місцем проживання (або служіння) адресата в канонічному підрозділі Російської Православної Церкви.

Також відповідно до цього положення особи, які беруть участь у справі, зобов’язані повідомити церковний суд про зміну своєї адреси. За відсутності такого повідомлення виклик спрямовується за останнім відомим церковним судом місцем проживання або місцем служіння адресата в канонічному підрозділі Російської Православної Церкви та вважаються доставленими, хоча б адресат на цю адресу більше не проживає або не служить.

Якщо Ви не маєте можливості з’явитися на засідання суду, то зобов’язані повідомити церковний суд про причини неявки та подати докази поважності цих причин»

Переклад українською – «Київське Православ’я»

Джерело ФБ

Георгій Рой – один із священиків Константинопольського патріархату у Литві. Рік тому він переїхав до Вільні з Білорусі через репресії. У своїй країні він опинився в небезпеці, бо не погодився із насильством і хотів говорити правду.

Нині отець Георгій разом із ще одним опальним священиком — Олександром Кухтою з Мінську — створює та розвиває єдину в Литві білоруську православну парафію. А також проводить служби для українців їхньою рідною мовою. Портал Delfi поговорив з Георгієм Роєм про його особисту історію та про те, що зараз відбувається у православній церкві.

У 2020 році отець Георгій, тоді настоятель кафедрального собору в Гродно, закликав до чесних виборів і виступав проти насильства білоруської влади. Він разом з іншими священиками допомагав тим, кого кинули до в’язниць, і відкрито говорив про те, що відбувається. На другий день після виборів протести проходили біля собору, згадує отець Георгій один із найважчих моментів. Демонстрантів били, він відчинив двері храму.

Про вибори та насильство

— Мені стало очевидним, що треба рятувати людей. Були навіть просто перехожі, мами з дітками, які потрапили до епіцентру цих подій. Багато хто був зляканий, розгублений. Вони не знали, як дістатися додому.

Я залишився на всю ніч у соборі. Цієї ночі я ніколи не забуду. Біля храму, коли стемніло, наздоганяли людей, жорстоко їх били. І автозаки, які їздили-їздили-їздили всю ніч, це було страшно. Потім, коли проїжджав повз навіть автобус і я чув звук мазівського двигуна, у мене серце стискалося.

Наступного дня ми почали дзвонити до головного дзвону нашого собору, щоб якось це все засвідчити. Ми думали: що ж ми можемо зробити? І ось ми дзвонили в дзвін. Щогодини по 12 ударів.

Після тих подій розпочалося переслідування?

— Я не скажу, що переслідуваний, але тиск. Чиновники від релігії вимагали припинити все. Якось хтось доніс на мене і до нас додому приїжджала міліція. Коли вбили Романа Бондаренка, ми служили панахиду (31-річний мінчанин загинув після побиття білоруськими силовиками у листопаді 2020 року – Delfi). Зібрався повний храм людей. Потім після служби я підійшов до свого автомобіля і побачив, що колеса порізані. Психологічно все це було непросто, як усім білорусам.

Про антивоєнну позицію

— Якщо 2020-го року ми всі були натхненні, ми вірили, що щось може змінитися, то 2022-й – це зовсім інша ситуація, інше її переживання. Вже репресії йшли повним ходом. І сказати про війну було справді страшно. Тому що я уявляв, що із цього буде.

Як у таких умовах ви все-таки зважилися висловитись?

— Це було справді випробування. Адже це рішення треба було приймати щоразу (коли виникали нагоди). Ти розумієш, що за тобою сім’я, діти. Але для мене дуже важливо було відмежуватися від цього злочину та засудити його. Я так собі казав: якщо я промовчу, то частина відповідальності буде на мені. І я думав: якщо українці не бояться йти проти танків, то я не побоюсь сказати.

Після вторгнення Росії в Україну отець Георгій публікував антивоєнні пости у своїх соцмережах. Він першим поставив підпис під відкритим листом християн Білорусі проти насильства. На той час він уже змінив місце настоятеля головного храму міста на невелику сільську парафію через тиск церковної влади.

Почалися вже справді небезпечні моменти. Мені завуальовано загрожували. Говорили, мовляв, якщо не припиниш, то все це погано скінчиться. Ну і потім до мене до церкви призначили донощиків.

Як ви це зрозуміли?

— Просто люди, котрі ніколи не ходили до храму, раптом почали ходити. І записувати на телефон все, що я говорю. Якщо я спілкувався з кимось із парафіян, ці люди опинялися біля мене. Вони фіксували хто приходить на служби. А після того, як я поїхав, вони різко перестали ходити до церкви.

Про кризу у Церкві

— Усередині церкви відбуваються дуже тяжкі процеси. Священиків змушують читати тексти, написані у Москві, у яких чорне називається білим, а біле чорним. Це абсолютна заміна християнства.

Як ви вважаєте, чому це стало можливим? Як у російській церкві все так перекинулося з ніг на голову?

— Насамперед це російський націоналізм та імперіалізм. І розуміння православ’я як російської релігії. Що сталося? Православну церкву поставили на служіння національній ідеї. Нація, народ може стати своєрідним ідолом, а нормальне почуття любові до батьківщини може видозмінитися, мутувати в ідолопоклонство. І сталося саме так, що російська церква стала носієм цього вірусу.

І, звісно, диктаторські режими зацікавлені у тому, щоб мати таку церкву. Тому що вона виправдовує їхні злочини, навіть війну. Церква, навпаки, повинна сказати, що вбивства — це зло. А ця церква каже, що вбивства є святою справою. Але це повне збочення Євангелія.

У який момент ви почали розуміти, що щось не таке в РПЦ?

— Ситуація стала дуже різко змінюватись, коли прийшов патріарх Кирило. Почала насаджуватися вертикаль влади у церкві. Дедалі менше залишалося свободи. Священикам дедалі більше забороняли мати власну думку. Все, що тобі дозволено, — це озвучувати те, що схвалило начальство.

Нам, наприклад, казали: розповідайте проповіді про ікони, про свята. Але для мене християнство – це жива релігія. Що нам пропонують? Заплющте очі, заткніть вуха, закрийте рот. Ви нічого не бачите, нічого не знаєте, вас нічого не стосується. Але хіба це християнство? Навіщо я християнин, якщо я проходитиму повз біду і горе, страждання інших людей? Якщо я не говоритиму, що зло — це зло?

Ви поставили на кін усе своє життя — і парафія, і служба, і дім, і батьківщина, ризикували свободою заради того, щоб говорити правду. Чи не було моментів, коли ви про це шкодували?

- Ні. Бо я не можу інакше. Це ще залежить, можливо, від психотипу людини. Хтось може, зберігаючи совість, піти, скажімо, у внутрішню еміграцію. Я так не можу. Якщо я так зроблю — я або захворію, або алкоголіком стану, або збожеволію.

У Білорусі щонайменше 76 священиків різних конфесій потрапили під адміністративне та кримінальне переслідування «за політику», за даними громадської організації «Християнська візія». 2023 року до законодавства внесли зміни, за якими релігійні організації стали фактично підконтрольними державі.

Про рішення емігрувати

— Я поставив собі запитання: а чи можу я залишитися священиком [перебуваючи в Білорусі]. Якщо ти зберігаєш совість, то церковна влада позбавляє тебе можливості бути священиком. Якщо ти втрачаєш совість, поступаєшся переконаннями, принципами, своїм розумінням віри — тоді так, ти можеш залишатися священиком. Вибір був такий: чи те, чи інше. Але я вирішив, що треба зберегти і те, й інше. І священство, і принципи. Як це зробити? Було зрозуміло, що лише еміграція. Я вже не міг більше перебувати в середовищі російської православної церкви, тому що — я, очевидно, це бачив і бачу — у російській церкві зараз просто спотворюється християнське віровчення. І я не хочу бути до цього причетним.

Як сім’я, дружина прийняли ваш вибір?

— Ми вирішували спільно. І найбільшими драйверами цих змін були старші діти — син та дочка, які вже дуже добре все розуміли. Вони бачили, що відбувається у школі, у суспільстві. Тяжче довелося молодшим. Але ми розуміємо, що залишатися було б гірше, бо там постійна атмосфера страху. Мені, наприклад, важко було думати, що мої діти зростатимуть і вбиратимуть цю несвободу.

Ви визнавали, що дуже боялися, чи зможете на еміграції забезпечити сім’ю. Як через рік із цим справи

— У мене зараз три роботи — я працюю в екзархаті, у благодійному фонді та роблю релігійну передачу для білоруського радіо. Моя дружина зареєстрована як індивідуальний підприємець. І якось ми більш-менш себе забезпечуємо, зводимо кінці з кінцями. Все-таки четверо дітей – це серйозний виклик.

Для мене цей останній рік дуже актуальними стали слова молитви “Отче наш”, де говориться «хліб наш сьогоднішній дай нам». Ніколи в житті не було такої потреби. Увесь 17 років як священик я жив від громади. Тепер я сам заробляю собі життя.

Для мене цей останній рік дуже актуальними стали слова молитви «Отче наш», де говориться “хліб наш сьогоднішній дай нам”. Ніколи в житті не було такої потреби. Увесь 17 років як священик я жив від громади. Тепер я сам заробляю собі життя.

Сказати, що все стабільно, я не можу. Але в той же час було багато ситуацій, які, здається, були безвихідними, важкими, але я бачив очевидну Божу допомогу — інакше це не можна пояснити. Тому є якесь почуття невпевненості, але страху нема.

Про емоції та місці сили

— Я взагалі заборонив відчувати. Я старанно уникав цього перед від’їздом, і після. Весь цей рік я прожив у такому становищі без емоцій, переживань, спогадів. І зараз, щиро скажу, це навіть стало психологічною проблемою. Я певною мірою навіть втратив властиву мені завжди емпатію. А це дуже важливо для священика. Я розучився переживати. І ось тепер я намагаюся повернути собі почуття. Я потихеньку дозволяю собі думати про те, що мене хвилює, дозволяю собі згадувати, подумки повертатися в дорогі моєму серцю місця.

Чи дозволяєте собі відчути своє особисте горе?

— Так, потихеньку. Але це дуже складно.

Про що згадуєте?

— Про рідні місця, про могили моїх тата, мами, дідусів, бабусь. Згадую про своє рідне село, про Жировичі, де я навчався, Згадую про Накришках — мою першу парафію. Згадую Гродню, місця, де ми жили.

А про бджіл? (у Білорусі отця Георгія була пасіка – Delfi)

- Так звичайно. Мені цього не вистачає. Я зараз тут шукаю бджолярів, щоб попроситись помічником — просто поволонтерити. Я дуже сумую за цим запахом з вулика. Відкриваєш вулик — і він просто п’янить тебе. Я міг сидіти і дивитись півгодини, як вони вилітають, залітають, ось це весь рух. І це, до речі, дуже допомогло мені. Це ж був сильний стрес — усі ці профілактичні бесіди, донощики, стукачі, промивання мазків — можна було справді збожеволіти. Мене врятували бджоли.

А тут, у Литві, що рятує?

- Поки не можу сказати. Лише богослужіння, молитва. Поки немає чогось такого, щоб мене дуже тішило, заспокоювало. Тільки одне можу назвати місце – Гостра Брама. Там я приходжу до ладу.

Чому саме вона?

— Я її завжди любив. Мої далекі пращури з XVI століття жили у Вільнюсі. І я завжди, ще до еміграції, коли приїжджав до Вільнюса, думав, де б вони могли бувати. І казав собі: вони точно могли бути тут, біля Остробрамської ікони. Для мене це місце, де я духовно зустрічався зі своїми предками.

І зараз вранці, коли відводжу сина до школи, я піднімаюсь туди, коли тільки ця капличка відкривається. Мені там дуже легко спілкуватись із Богом. Я відчуваю його присутність. І всі ці наші емігрантські страхи, хвилювання якось усе стає на місця. І це ось місце сили для мене, поки що єдине.

Про литовську мову

— Мені подобається литовська мова, подобається знаходити в ній паралелі з білоруською — їх дуже багато. На жаль, за цей рік я не дуже досяг успіху. Напевно, головна причина – це боротьба за виживання. Дуже багато часу йде на роботу. Але щодня я намагаюся хоч п’ять слів, хоч пару фраз — але щось вивчити. Багато чого з того, що я чую чи читаю, я вже розумію.

Вас запрошували до Державної комісії литовської мови поділитися своїм досвідом вивчення. Що у ньому особливого?

— Я насправді не знаю. Я навчаю мову разом із сином, за підручником. Своїх друзів-литовців я прошу писати мені тільки литовською. У мене принцип: жодної рекламної вивіски не пропускати. І це, до речі, дуже класно допомагає, бо ти їх бачиш щодня і щодня повторюєш. Але я дуже не люблю вчити граматику — мені подобається жива мова як вона є. Я поки що не відчую логіки мови, то за граматику не беруся.

У чому ваша мотивація вивчати мову?

— По-перше, це повага до того народу та країни, де я живу. По-друге, мені цікаво, це моє хобі. Я все життя якусь мову вивчаю. І я хочу швидше вийти на такий рівень, коли зможу більш-менш нормально порозумітися. Мені дуже незручно, ніяково, навіть соромно, коли я не можу щось сказати.

Про Константинопольський Патріархат

— Я подав прохання патріарху Варфоломію, щоб він прийняв мене до складу Константинопольського Патріархату. І сталося неймовірне. Константинопольський Патріарззат – це дуже архаїчна інституція, і питання у ній вирішуються дуже повільно. Але в моєму випадку від моменту подання прохання до його затвердження минуло 5 днів. Коли я розповідаю про це комусь, люди просто не вірять.

У Литві почали формуватися православні парафії Константинопольського Патріархату після того, як у 2022 році 5 литовських священиків з антивоєнною позицією вийшли з РПЦ та звернулися до Вселенського патріарха Варфоломія. До них приєдналися білоруські священики-емігранти – протоієрей Георгій Рой та ієрей Олександр Кухта. У лютому 2024 року уряд Литви юридично визнав церковну структуру Константинопольського екзархату.

Наше перше богослужіння у білоруській громаді було рік тому, на Великдень. Я пам’ятаю це хвилювання: як усе відбудеться , чи прийдуть люди? І потім, коли ми побачили, що храм повний (а то була лютеранська церква), мені стало зрозуміло, що моє рішення було правильним, люди цього чекали.

А чи серед російськомовних громадян Литви є запит на перехід до Константинопольського Патріархату?

— Такий запит був особливо гострим одразу після початку війни. У багатьох постало питання, як примирити своє християнське сумління з позицією патріарха Кирила і всього офіційного керівництва церкви. На цій хвилі й утворилася російськомовна парафія Константинопольського Патріархату у Вільні.

І зараз багато людей переживають цю ситуацію так само. Але міняти церковну юрисдикцію це дуже непросте рішення. Однак цей процес не завмер. Чергове публічне висловлювання патріарха Кирила з відвертою підтримкою війни і хтось знову скаже: «З цим неможливо погодитися».

Як складаються стосунки між священиками двох православних юрисдикцій в Литві?

— Так, офіційно нас називають відступниками та розкольниками. У Росії є навіть спеціальні інформаційні ресурси, які проти нас працюють. Але це офіційний рівень. А є неофіційний рівень, коли ми зустрічаємося зі священиками литовської митрополії і абсолютно нормально спілкуємося. Звичайно, серед духовенства є ті, хто категорично нас не приймає і засуджує. Що ж, кожен робить свій вибір. Але з рештою ми спокійно спілкуємось. Ми не налаштовані на ворожнечу.

Про білоруську парафію

— Ми спочатку налаштовувалися на те, що це не буде прихід. У сенсі «прийшов і пішов». Ми налаштовувалися, що то буде громада, сім’я. І ми намагаємось вибудовувати відкриті, довірчі стосунки. Намагаємося уникати такого підходу, коли священик — головний, усім розпоряджається, усім дає поради. Люди самі, наприклад, контролюють, які пожертвування до нас приходять, на що ми їх витрачаємо.

І потім, богослужіння: у нас у каплиці зараз немає іконостасу. Парафіяни абсолютно все бачать, що відбувається. Люди більш живе переживають літургію, вона відбувається зрозумілою білоруською мовою. Проповіді можуть читати не лише священики. Після богослужіння ми завжди накриваємо стіл та спілкуємось.

Мабуть, це схоже на повернення до витоків християнства?

— Так-так, так воно й було. Адже перші християни чотири століття не мали храмів. Вони збиралися отак по будинках, по якихось місцях. Так, у нас недостатньо коштів, щоб купити дорогі ікони чи ще щось. І це, можливо, на краще. Ось ці білі стіни — такі, які є. Але ж люди приходять.

Я дуже комплексував спочатку, коли ми прийшли сюди служити (громада орендує звичайне приміщення на першому поверсі одного з будинків по вулиці Бокшту — Delfi). Я думав: люди тут не впізнають церкви. Це для середньостатистичної православної людини дуже важливо — така сакральна обстановка. Але сформувався запит на зовсім іншу церковність. Адже у чому специфіка цієї громади? Ми всі тут практично «екстремісти». Ми маємо багато сидільців, багато таких білоруських історій. Люди пройшли через дуже серйозну релігійну кризу, кризу віри. І я серед них.

Ви пережили кризу віри?

— Так, частково це була криза віри. У мене до Бога було дуже багато питань щодо того, що відбувається у моїй країні, у світі, у церкві. Але це була криза церковності. Я думав: як це могло статися з Церквою, в якій я служив? Як це взагалі можливе? Чому я дав роки свого життя?

І ви зараз разом із парафіянами цю кризу, це розчарування долаєте?

— Так. Негласно так відбувається — люди сказали: «У нас не вийшло з тією церквою, але давайте по-іншому спробуємо». І це відмова багатьох стереотипів. У нас дуже вільна громада.

У Білорусі церковна влада екзархату РПЦ заборонила у служінні отця Георгія після його переходу до Константинопольського патріархату. А світська влада у жовтні 2023 року оголосила телеграм-канал приходу у Вільнюсі «екстремістськими матеріалами».

Про війну та надію: Зараз навколо стільки зла, що здається, воно перемагає. Що допомагає не зневіритися?

— Я це переживаю так: за ці чотири роки, починаючи з 2020 року, я зустрів дуже багато хороших людей. Навіть ті, про які я б і не подумав, виявили себе як найкращі люди. Бог вірить у людину – і я вірю.

Чому Бог припускає війни?

— Не можна перекладати на Бога те, що ми робимо самі. Це ми припустилися війни. Звичайно, теоретично Бог може взяти та зробити так, щоб цієї війни не було. Але ціною такої божої дії буде позбавлення волі людини.

Можна зробити людину невільною, поставитися до неї як до маріонетки і відключити якісь функції, щоб вона не починала війни. Але Бог не вирішує проблеми людини без людини. Він намагається зупинити цю війну через усіх нас. Він з кожним у цьому світі намагається говорити і переконувати: не робіть так. Але людина чи послухає, чи ні.

Сьогодні Великдень — яким вам бачиться значення цього свята в контексті всього того, що зараз відбувається, — з вами, з нами та зі світом?

— Великдень — адже це не тільки «Христос воскрес» Це і Гетсиманський сад, і страждання страшної ночі, і Велика п’ятниця з Хрестом… Всі ці події, які ми зараз переживаємо, — це абсолютна Євангеліє. Це абсолютно великодні часи з усіма живими переживаннями Великодня. Ми ніколи не зможемо так швидко відчути Великдень, як саме в такі часи, в які ми тепер живемо.

До 2020 року для мене це була вражаюча історія. Але тепер я почав її переживати, тобто проживати. Я зрозумів увесь цей жах та велич Пасхи. Поки що ми перебуваємо в ситуації страху, розчарування, жаху. Але Христос Воскрес! І я не знаю, що зі мною було б, якби не ця пасхальна надія та віра.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Джерело: DELFI

І. Закон сили і сила закону

Ідея права як такого походить від відмови від підходу в людському суспільстві: «хто сильніший, той має право». Людство досить рано зрозуміло, що право сильнішого веде до безладу і опускає людину до рівня тваринного світу. Бо закон природи саме такий – сильніший поїдає слабшого. Для суто біологічного рівня життя це природно. Але людина не тварина і здатна втілювати у своєму житті й інші підходи. Одним із них є принцип справедливості, правди, права. Цей підхід не має прямого відношення до біологічних особливостей суб’єктів.

Ще в ХVIII столітті до Різдва Христового в зведенні законів вавилонського царя Хаммурапі було написано: «закон потрібен, щоб сильний не кривдив слабкого». Навіть якщо у вас є влада образити, ви не повинні цього робити, щоб не порушити людський закон справедливості. Такий принцип ґрунтується на поняттях добра і зла як загальнообов’язкових для всіх принципів буття. Формується певна система цінностей життя людського суспільства з певними уявленнями про те, що добре, а що ні. Головні заповіді світових релігій говорять саме про це: не кради, не вбий, не шкоди тощо. Ці принципи з найдавніших часів закріплені в законодавстві майже всіх народів землі.

ІІ. Дух і закон.

По суті, ідея права базується на питанні: що важливіше – дух чи матерія? Якщо матерія і її сила важливіші, то природно пригнічувати все матеріально слабке і дуже природно, наприклад, «закон кулака» у всіх його проявах. Це природне право тваринного світу.

Якщо найважливіше духовне начало знаходиться в людині, то матеріальні властивості відходять на другий план, а на перше місце виходить гідність кожної людини, як свята цінність. Саме Біблія говорить про те, що людина створена за образом і подобою Божою, і цей біблійний факт не можна оцінювати з точки зору матеріальної сили чи можливостей людини. Саме при такому підході виникає ідея рівності всіх людей.

ІІІ. Правильно, як диво.

Появу такого розуміння права можна назвати справжнім дивом, яке необхідно підтверджувати знову і знову в кожному новому поколінні і в кожну нову епоху. Тому що таке диво можливе лише тоді, коли достатньо велика кількість людей вірить у примат моральних цінностей над грубою силою, вірить у можливість елементарної справедливості. Занепад такої віри веде до появи диктатур і воєн. Тому суспільство, а особливо Церква повинні дбати про збереження віри в панівну гідність людини та її право над грубою матеріальною силою. Якщо груба сила перемагає сама по собі, в силу її біологічної можливості, то моральні цінності можуть переважати лише при відповідній системі моральних цінностей, яка формується всім суспільством.

Цей підхід чітко викладено у «Загальній декларації прав людини» (1948 р.), яка є основою багатьох конституцій. Простіше кажучи, основою такої законодавчо-правової системи є ВІРА людей у перемогу (нехай і неповну) добра над злом на землі. Вірити в Бога означає вірити в реальну можливість сили добра і справедливості перемогти зло, запобігти його поширенню та утвердити гідність людської особистості. Жодна наука не покаже, чого більше на землі: добра чи зла, і що панує в даний момент. І саме релігія може і повинна давати орієнтири добра і справедливості в мисленні та світогляді людини.

IV. Право і правовий примус.

Боротьба зі злом включає також застосування сили і примусу до носіїв і винуватців зла. І чим тоді відрізняється від «права сильнішого». Для правової держави насильство є не основним, а допоміжним принципом. Насильство використовується державою в рамках закону і тільки проти правопорушників. Але ми знаємо, що можуть бути прийняті несправедливі та злочинні закони, які стверджуватимуть насильство як реалізацію «права сильнішого», явно ігноруючи справедливість та принижуючи людську гідність. Але почуття справедливості так чи інакше закладено в самій природі людини. Людина знає, що «закон сили» неправильний, хоча це буде прописано в тому чи іншому законі. Людина має вроджену, точніше дану Богом інтуїцію справедливості.

V.Інтуїція права.

Про людей, які інтуїтивно прагнуть до панування «закону справедливості» над «законом сили», дуже добре сказано в самій Біблії: «якщо язичники, які не мають закону, від природи чинять законне , то це показує, що дія закону написана в їхніх серцях, як свідчить їхня совість і їхні думки, вони є обвинувачами, які виправдовують один одного» (Рим. 2:14-15).

Такий інтуїтивний закон також охороняється правом, яке в західній філософії отримало назву «природне право». Це вже не біологічна чи тваринна природність (в якій потрібно пригнічувати слабких), а природність, яка виділяє людину як особистість. Наш біологічний рівень буття має бути підпорядкований вищому – людському началу. Тільки в цьому випадку людина може бути особистістю в певному розумінні цього слова. І ця людська природність права бере свій початок, з біблійної точки зору, у Творці Всесвіту, Всесвітньому Розумі, у Богові-Логосі. І цей дар природного права є універсальним даром Небесного Отця всьому людському роду. (Рим 2:14-15).

VI. Право як заповідь.

Господь Бог створив Всесвіт і встановив закони – фізичні та моральні. Якщо фізичні закони спрацьовують автоматично, то виконання моральних законів залежить від людей, від їх моральних і, відповідно, вольових зусиль. Отже, Біблія говорить не лише про те, що є або було, але й про те, що і як має бути.

VIІ. Порушення закону як суспільний гріх.

Злі наміри та злі вчинки, що їх слідують, як і вся неправда, виходять із сердець людей (Мт. 15:19). Таким чином, сама людина або група людей здатна стати джерелом зла для свого роду. Це, у свою чергу, може призвести до конфліктів як на міжособистісному рівні, так і на суспільному, національному та міжнародному рівнях. Навіть держави часто виявляються носіями зла. Історія і сьогодення знають чимало таких прикладів. Соціальна група, партія чи ціла держава можуть поставити себе над людиною, підкорити людину своїм інтересам, і таке явище можна назвати соціальним гріхом або інституційним злом.

Соціальний гріх і спричинене ним соціальне зло виявляється в несправедливому способі суспільного життя, несправедливому порядку речей, в офіційній корупції, ксенофобії, економічній дискримінації тощо. Соціальний гріх пов’язаний із спотворенням найважливішого для життя суспільства поняття справедливості. Справедливість — це правда в її практичному, життєвому вираженні. Правда і справедливість говорять про те, що і як має бути, а люди, наскільки вони сприймають правду, коригують суспільний лад. Тому в Біблії ми бачимо, що Господь знімає земні присуди і заохочує нас протистояти суспільному злу.

VIІІ. Захист прав людини в Біблії.

Вибір Авраама зроблений для того, щоб його нащадки чинили справедливість і суд (Бут. 18:18-19). Християнська церква називає себе новим Ізраїлем і покликана виконувати справи правди та справедливого суду. За класичним визначенням св. За Аквіним, справедливість полягає в «постійній і твердій волі віддавати Богові та ближньому те, що їм належить». Мається на увазі не тільки буквальне розуміння і зовнішнє виконання заповідей Божих, а й розуміння їх природи і сутності.

У Святому Письмі Старого Завіту особливо багато заповідей, які наказують слідувати правді та діяти по справедливості.

Зверніть увагу, що Сам Господь у Біблії названий Богом правди (Іс. 30:18). Це Він стверджує справедливість (Пс. 98, 4). А пророк Малахія прямо називає Господа «сонцем правди» (Мал. 4:2). Не варто боятися самотності, якщо ти на стороні правди: «Не веди за більшістю на зло, і не вирішуй суперечок, відступаючи від правди з більшістю» (Вих. 23:2).

Якщо ми за правду, то ми з Богом. Для суддів надзвичайно важливо пам’ятати про це: «Не приймайте дарів, бо дари роблять сліпими зрячих і спотворюють справу правди» (Вихід 23:8 ) Старому Завіті особлива увага приділяється правам соціально незахищених верств населення: сиріт, вдів, іноземців (Вих. 22:21-22; 23:9; Ісайя 10:1-2; Єр. 22:3). Слід зазначити, що старозавітний закон зобов’язує захищати від несправедливості не лише своїх рідних. Мойсей дав людству приклад справжнього вчинення прав людини, коли він заступився за незнайомих йому чужоземок, яких образили пастухи біля криниці (Вихід 2:16-17). Багато живих істот захищають своїх дитинчат, але тільки людина здатна захистити інших, виходячи не тільки з родинних устремлінь, а й з принципу правди, яку необхідно відстоювати.

Слово «правда» зустрічається в Біблії понад 200 разів. Слово «справедливість» з його похідними десятки разів. Отже, це найважливіші поняття Божого Об’явлення. Нам не лише проголошено спасіння в перспективі вічності, не лише встановлено потребу в особистій праведності, але також прийнято відповідальність за те, що відбувається навколо нас у нашому звичайному людському житті.

ІХ. Викриття брехні як християнське завдання.

Одне із завдань християнина – викривати всю неправду. Більш того, Господь закликає нас не боятися негативних наслідків такого конфлікту, не боятися переслідувань за правду. Сьогодні, особливо в житті Білорусі, є багато прикладів, коли люди терплять тортури, несправедливе ув’язнення, вигнання з Батьківщини, звільнення з роботи за правду. Але слід пам’ятати, що Господь з тими, хто «прагне правди». З дев’яти заповідей добра (Мт. 5:1-12) дві присвячені тим, хто любить правду. Сам Христос обіцяє їм: «Блаженні спраглі правди, бо вони наситяться» (Мт. 5:6). Про те ж навчає і апостол: «Коли ж за правду страждаєте, то блаженні ви» (1 Пет. 3:14). Сам Христос прямо говорив про те, що Його ненавидять за викриття неправди і зла цього світу (Ін. 7:7). Він відкрито свідчив про неправедні вчинки первосвящеників і старійшин.

Х. Vox populi, Vox Dei

Нарешті, реалізація принципу справедливості, як і вся повнота нашого життя, має, згідно зі Святим Письмом, релігійний зміст. Нині завдання встановлення соціальної справедливості як би покладено на державні інституції. Але держава – це, по суті, збірка найманих чиновників, які можуть сильно помилятися. Тому держава не може бути совістю нації. Цій ролі більше відповідає суспільна свідомість у цілому, носієм якої є громадянське суспільство, до складу якого входять і релігійні організації. Релігійні організації, як і всі некомерційні громадські організації, відокремлені від держави, але не відокремлені від суспільства. Тому голос Церкви, Божого народу, віруючих має допомагати людям розрізняти добро і зло в усіх сферах життя, заохочувати їх не лише до морального життя та особистої милосердя, а й дбати про справедливий устрій суспільства. Священики, як правило, не беруть участі в політиці на професійній основі, але звичайні християни можуть бути членами політичних партій, державних гілок влади.

ХІ. Терміни і реалії.

Біблія не згадує такі терміни, як «верховенство права», «права людини», «громадянське суспільство». У тогочасній політичній культурі таких слів не було. Але відсутність слів не означає відсутність реалій. Ось чому Бог дав нам серце й голову виводити відповідні моральні імперативи з духу Біблії. Далі – за нашу віру та мужність. Христос закликає нас: будьте мужніми (Ін. 16, 33).

прот. Георгій Рой, настоятель білоруської спільноти Константинопольського Патріархату в Вільні (Литва)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Беларуская праваслаўная супольнасць Сусветнага патрыярхату у Вільні

Одним із тих, хто постійно і недвозначно говорив про небезпеку такого роду підміни, був архієпископ Гродненський та Волковиський Артемій (Кищенко). Тривога, пов’язана із заміною християнського благовістя новою формою ідеології, була одним із лейтмотивів його проповіді протягом багатьох років. У період, коли кризові явища у житті Російського православ’я ще були настільки очевидними, часте звернення до теми підміни багатьом здавалося нав’язливим, пластинкою, що заїла, не найактуальнішою темою. Проте після подій 2020 року в Білорусі, після початку війни в Україні та активної підтримки агресії з боку керівництва Російської Православної Церкви, виявилося, що такі попередження були недаремними.

Архієпископ Артемій, який спочив 22 квітня 2023 року, був людиною дивовижної християнської свободи і сміливості. Правилом життя для нього були слова Євангелія: «Не бійся, тільки віруй!» (Лк. 8:50). Дивлячись на нього, я часто запитував себе: чому він у своїй свободі так не схожий на інших ієрархів Церкви? Як зародився і розвинувся цей дар? На ці питання неможливо було б отримати від нього прямої відповіді. Тому в нашому спілкуванні я багато запитував Владику Артемія про його життя, взаємини, враження, пошуки, книги, людей. Так я прагнув зрозуміти шлях його становлення.

Архієпископа Артемія характеризувала непереносимість до різноманітних ідеологій, як і брехні і фальші, які їм супроводжують. Він не терпів дуалізму думок та лицемірства. Причиною тому була глибока особиста травма від зіткнення з брехнею радянської ідеології та системою її примусу. Цей конфлікт, що виник ще в шкільні роки, сильно зачепив сімейні відносини, суттєво вплинув на дружні зв’язки та викликав у нього почуття категоричного неприйняття такого роду світогляду. Зустріч із Христом у юнацтві стала для майбутнього архієпископа зустріччю з Вічною Правдою і дала йому відчуття внутрішньої свободи в умовах невільного суспільства. Здається, цей досвід багато визначив у житті. Прийшовши до Церкви, він певною мірою став ізгоєм і не боявся бути ним до кінця своїх днів. Христос назавжди залишився його притулком від брехні та лицемірства. Цей досвід рівною мірою діяв і в церковному житті, коли доводилося стикатися з двозначністю та фарисейством серед побратимів з віри та служіння.

Несподіване здобуття громадянської та церковної свободи після падіння Радянського Союзу, у розумінні архієпископа Артемія, було найбільшим Божим даром, отриманим Російською Церквою за молитвами сонму Новомучеників. Церква отримала свободу і мала стати її твердженням у життя суспільства. Знаючи історію, Владика бачив колосальну небезпеку відродження різноманітних «симфоній» чи створення ілюзій православної держави. Для нього було очевидним, що подібні союзи стануть новим рабством Церкви і трагічною заміною євангельського способу життя. З гіркотою він спостерігав, як Російська православна церква крок за кроком продає дар свободи за ті чи інші державні преференції чи фінансову допомогу. Дивлячись на життя сучасного православ’я, архієпископ Артемій завжди наголошував на більш вигідному становищі тих церковних громад та церков, які не залежать від держави та державної допомоги. Необхідність самостійно вирішувати труднощі та проблеми без зовнішньої підтримки, на думку архієпископа Артемія, допомагає християнським громадам зміцнювати їхню єдність і наближає їхнє життя до першохристиянського ідеалу.

У кордонах своєї єпархії він послідовно обстоював незалежність Церкви від можновладців, що неодноразово призводило до конфліктів. І в церковних, і в світських колах Білорусі за ним закріпилася репутація «скандального», незговірливого архієрея. У певному сенсі він був таким. З ним можна було домовитися лише тоді, коли не йшлося про компроміси з совістю та принципами. І навпаки, якщо хтось, хай навіть зодягнений високою владою та повноваженнями, посягав на церковну свободу та її автономність, намагаючись нав’язувати сумнівні рішення, то архієпископ Артемій давав негайну жорстку відсіч. У такі моменти він не думав про можливі негативні наслідки та проблеми. Ситуація вимагала важливої християнської відповіді, і така негайно давалася.

Напруга відчувалося як при взаємодії з державою і світським суспільством. Не менш гострими часом були внутрішньоцерковні відносини. Гродненський архієрей ніколи не загравав із релігійними переживаннями своєї пастви. Заміна Христового благовістя різного роду біляцерковними переказами, шуканням чудес та благодатних старців, обрядовірство та створення релігійного ажіотажу навколо святинь завжди викликали різку критику архієпископа Артемія. Його проповідь завжди була Христоцентричною. Він навчав свою паству особистої відповідальності перед Богом та своєю совістю. Своїм словом він припиняв усілякі прагнення до релігійної екзальтації та навчав духовної тверезості. Такий підхід різко відрізнявся від загальної духовної налаштованості у багатьох єпархіях Білоруського Екзархату. В результаті значна частина православної спільноти Білорусі визнала його «недостатньо благодатним» або «не цілком благочестивим».

Владика Артемій ясно розумів, що подолання обрядовірного у православ’ї можливе лише завдяки серйозній релігійній освіті та катехизації. Відповідно до цих цілей він формував і клір своєї єпархії. Освітній ценз духовенства Гродненської єпархії завдяки вивіреній кадровій політиці архієрея буквально за кілька перших років його архієрейського служіння досяг найбільшого рівня в порівнянні з іншими єпархіями Білоруського Екзархату і залишався таким до примусового відправлення архієпископа Артемія. Він особисто був ініціатором низки ефективних катехізичних, освітніх, культурних проектів. У Гродно щорічно проходив міжнародний хоровий фестиваль «Каложський благовіст», який об’єднував співочі колективи із 15 європейських країн. Парафіяльний будинок Покровського кафедрального собору був майданчиком для зустрічей творчої гродненської інтелігенції. Тут регулярно проводилися музичні та літературно-поетичні вечори, виставки образотворчого мистецтва. Ці зустрічі завжди відрізняли високий творчий рівень їхніх учасників. Збудована ним на рівні єпархії система катехизації не мала аналогів у межах Білорусі. У Гродно за безпосередньою участю архієрея діяла Мирянська богословська Колегія із шестирічною програмою богословського навчання. Два обов’язкові катехізичних заняття проходили всі пари, які готувалися до вінчання і хресні батьки перед участю в Таїнстві Хрещення у всіх благочиннях єпархії.

Тема підміни Євангельського благовістя біляцерковними світоглядними сурогатами з політичним та псевдопатріотичним забарвленням особливо хвилювала та викликала занепокоєння архієпископа Артемія. Мабуть, це саме та сфера, де стали очевидним чином виявлятися основні розбіжності поглядів архієпископа Артемія з так званою офіційною позицією Російської Церкви, в тому числі і Білоруського Екзархату. Якщо спочатку, з обранням митрополита Кирила Московським патріархом, архієпископ Артемій пов’язував великі надії на благотворні перетворення в церковному житті, то згодом для нього стало очевидним, що діяльність патріарха Кирила пригнічує живий дух церковного життя та проповідь Євангелія замінює ідеологією. Тим більшим було розчарування… Адже історія взаємин патріарха Кирила та архієпископа Артемія розпочалася ще у Ленінградській духовній академії, де перший був ректором, а другий студентом. Закінчилося все тим, що Московський патріарх в екстреному порядку підписав указ про усунення архієпископа Артемія з кафедри, а після смерті навіть не удостоїв кількох рядків співчуття.

Історія Церкви сприймалася померлим архієпископом Артемієм як історія сповідництва. Непохитне стояння у християнській істині – те, що визначало у його свідомості образ справжньої Церкви. Він категорично не сприймав пристосуванство та компромісну угоду з брехнею та злом. Його улюблені святі: Іоанн Хреститель, святитель Іоанн Златоуст, святитель Пилип Московський, святитель Арсеній (Мацієвич), святитель Патріарх Тихін та сонм Новомучеників. Його ідеал – вільна від держави Церква до-костянтинівської доби. Оцінюючи подвиг Новомучеників, він наголошував, що їхнє свідчення – це не лише протистояння безбожності, а й боротьба за християнське ставлення до людини, захист права Церкви та людини бути вільними у вірі, діях та слові.

Особистим викликом християнської та пастирської совісті для архієпископа Артемія стала політична криза 2020 року, коли Білорусь була шокована рівнем неймовірного насильства, тортурами та переслідуванням учасників мирних протестів, які виступили проти брехні та бажали демократичних перетворень своєї країни. Ідеологічні спадкоємці Дзержинського та прихильники радянської реставрації влаштували справжній терор у багатьох містах Білорусі. Вірний своїй пастирській совісті та принципам, архієпископ Артемій виступив з посланням, де прямо засудив насильство, фальсифікації та благословив тих, хто ніс мир, справедливо й правду. Через кілька днів після опублікування послання, коли жорстокість білоруських силових структур призвела до перших жертв, коли стали відомі жахіття катування ізолятора на Окрестина, архієпископ Артемій виступив зі своєю відомою проповіддю, в якій прямим і грізним пастирським словом безкомпромісно засудив насильство і всіх, хто його здійснює. Священики Гродненської єпархії з благословення свого архієрея вирушили з допомогою, продуктами харчування, до в’язнів та скалічених людей.

Знаючи реалії життя Білорусі при диктаторського режиму Лукашенка, архієпископ Артемій ясно розумів, що він переступив ту межу, за якою його могли терпіти. В очах режиму Лукашенка після цих виступів та дій він став небезпечним ворогом. Такий крок гродненського архієрея був цілком усвідомленим і повною мірою відповідав його християнській вірі, суворим принципам та переконанням. Він став на той шлях, яким пройшли святі, яких він шанував. Знаходячись біля нього, можна було подумати, що він чекав подібного моменту у своєму житті і радів моменту випробування.

Необхідність вирішити питання щодо відставки гродненського архієрея поставила перед ситуацією вибору і Синод Білоруського Екзархату РПЦ. У тих обставинах архієпископ Артемій не мав якихось особливих ілюзій, але все ж таки залишалася крапля надії на те, що побратими з архієрейського служіння знайдуть можливим відстояти свободу Церкви і не піддадуться тиску режиму. На жаль, ця надія не справдилась. У спішному порядку архієпископа Артемія без його бажання та згоди після 25 років архієрейського служіння було відсторонено від управління Гродненської єпархією Білоруського Екзархату Російської Православної Церкви.

Нелегким випробуванням після відставки стала для нього дискредитація багатьох його починань та ініціатив. Життя Гродненської єпархії стало примусово «нормалізуватися» за загальними принципами та тенденціями, характерними для життя «офіційної Церкви» за патріарха Кирила. Він не раз у цей період наголошував на важливості освіти, як того внеску, який неможливо відібрати у людини. З безпосереднього спілкування він знав, що люди, які пройшли катехизацію і отримали освіту в Гродненській мирянській богословській колегії, отримали здорову христоцентричну основу своєї віри та світогляду, як якесь якісне духовне та інтелектуальне щеплення від псевдохристиянських ідеологій та пропаганди.

Архієпископ Артемій не залишився безмовним і щодо загарбницької війни, розв’язаної кремлівськими правителями проти України. В одному зі своїх інтерв’ю, яке він дав після початку війни, він виявив підтримку українському народу, засудив агресію Російської Федерації, а слова та дії Патріарха Кирила, які виправдовують напад, назвав незгодними Святого Духа.

Спочивши архієпископ Артемій, одного разу прийнявши дар християнської свободи, залишився вірним йому до смерті. Безсумнівно, настане той час, коли слова і справи християнського свідчення гродненського архієрея, що помер, стануть опорою і виправданням білоруського православ’я перед судом історії. Безсумнівно, спадщина архієпископа Артемія (Кищенко) не буде втрачена і збережеться як у Гродненській єпархії серед безлічі вихованих та навчених ним мирян та кліриків, так і серед тих його духовних чад та вихованців, хто змушений був залишити Білорусь. Для тисяч і тисяч білоруських християн, які не прийняли брехню та насильство режиму Лукашенка, архієпископ Артемій став одним із символів вільної від диктату влади християнської віри.

Таким він і увійшов до історії. Вічна пам’ять архієпископу Артемію!

протоієрей Георгій Рой, священик білоруської громади Вселенського патріархату у Вільні (Литва)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело Public Orthodoxy