Відразу потрібно відзначити, що питання військового духовенства (капеланства) в Україні серйозно не розглядалося практично до початку війни з РФ. Жодна юрисдикція не мала чіткого розуміння цього служіння. Воно обмежувалося благословенням духовенством військових на різних святкових заходах та епізодичними службами на території військових частин. Практично зрозумівши тільки в 2015 р. потребу постійного координованого пастирського служіння в зоні АТО, потребу у співпраці з військовим керівництвом, забезпечення військових священиків відповідною формою, в навчанні і т.п., Українська Православна Церква Київського Патріархату створює СУВД. Від початку – як орган координування духовенства, яке з благословення своїх правлячих архієреїв виїжджало на фронт. Отже, від початку склад СУВД, за виключенням кількох осіб, служив за принципом ротації. Священик перебував у статусі капелана тільки під час ротаційного служіння, а потім повертався у статус парафіяльного. Однак, вже з кінця 2016 – початку 2017 рр. СУВД почав формувати «власний штат капеланів», якому видавалися відповідні посвідчення та форма. І ось тут почалися проблеми…

По-перше, формуючи свій штат, СУВД реально порушило православні канони, бо прийняті в його штат священик одночасно залишався парафіяльним, який знаходиться під керівництвом свого правлячого архієрея, без благословення якого священик нічого не може робити, тим більше – залишати свою парафію. Таким чином, військовий священик не може виконувати накази СУВД без їх дублювання єпархіальним архієреєм. У свою чергу, відповідно до архієрейської присяги та канонам Православної Церкви, що унормовують його служіння, правлячий єпархією найперше керується не вимогами СУВД, а інтересами архіпастирської опіки над ввіреною йому пастви (духовенства й мирян).

По-друге, оскільки священики зголошуються бути військовими священиками з благословення правлячого єпархіального архієреї, при цьому не виходячи зі штату єпархії, керівник СУВД ПЦУ, митрополит Іоан (Яременко) канонічно не може «включити» або «виключити» зі штату цієї структури будь-якого священика без згоди єпархіального архієрея, тим паче не інформуючи його про рішення СУВД. Натомість, керуючись інтересами єпархії або власними пастирськими рішеннями, будь який єпархіальний архієрей може відкликати свого священика з СУВД, у тому числі з посади «головного капелана єпархії».

По-трете, капелани СУВД не є військовими, тому на них не поширюється нормативна база, якою окреслено життя діючого військослужбовця силових структур України. Священик мусить нести послух своєму єпископу, через якого він отримує відповідно до канонічного права Православної Церкви постанови і розпорядження Вселенських, Помісних соборів та рішення й постанови Помісного, Архієрейського соборів ПЦУ, Священного Синоду. При цьому саме правлячий єпископ звершує нагляд за виконанням духовенством його єпархії канонічного права і звершує суд у разі потреби. Тому керівник СУВД не може заборонити священикам-капеланам бути членами (або навіть засновниками) громадських організацій, творчих спілок, депутатом місцевих рад і т.п., коли на це є благословення правлячого єпархіального архієрея. На сьогодні ми виявили тільки кілька подібних загальноцерковних заборон: а) Священик не може бути членом політичної партії; б) Священик не може балотуватися або бути депутатом Верховної Ради; в) Священик не може працювати на постійній основі у законодавчих та виконавчих органах місцевого самоврядування.

Усі інші заборони – це не тільки свавільство, а і порушення конституційних прав, бо, крім усього іншого, священик є громадянином України.

Звичайно, для кожного єпархіального архієрея є обов’язковими постанови та розпорядження Помісного Собору, Архієрейського собору або Священного Синоду. Але ці постанови не можуть йти в розріз з канонічним правом, а тим більше обмежувати права єпископа щодо керування довіреною йому єпархією. Тому ПЦУ не може поставити керівника будь-якої синодальної комісії або управління «вище» єпархіального архієрея на його канонічній території.

Для вирішення вищезгаданих проблем, ми звернулися до організаційно-канонічного досвіду тих Помісних Православних Церков, які мають військових капеланів або здійснюють звичайне духовне служіння серед військових.

І. Постійна офіційна капеланська служба

У ряді Помісних Православних Церков, зокрема Польської, Еладської, Сербської та Болгарської досягнуто угоди з державою про організацію капеланського служіння на постійній фаховій основі. Що це значиться і як це працює?

Служба військового духовенства організована з двох груп священиків: діючих капеланів та капеланів запасу, якими керує аналог нашого СУВД, але з певними відмінностями

Діючі капелани отримують відповідну підготовку (духовну, психологічну, військову) і не є парафіяльними священиками. Вони проходять службу безпосередньо у військових частинах. Їм можуть надаватися військові звання, або вони можуть просто бути зрівняними зі старшими офіцерами. Усі вони знаходяться у безпосередньому канонічному підпорядкуванні архієрею, який призначений Церквою до керування капеланською службою. При цьому закон та військовий статут чітко прописують їх обов’язки та права щодо взаємовідносин з військовим командуванням.

Капеланами запасу є священики, які з благословення свого правлячого архієрея єпархії зголосилися бути військовими священиками у надзвичайних обставинах, але не покидають свого парафіяльного служіння. З благословення правлячого архієрея такі капелани можуть бути викликані на певні курси або збори, але персоналізацію участі здійсняє саме єпархіальний архієрей. Тобто керуючий капеланами Помісної Церкви не може на власний розсуд (без узгодження єпархіального архієрея) викликати на збори відразу всіх капеланів запасу. Крім того, включення або виключення до чи зі складу цього резерву також здійснюється правлячим єпархіальним архієреям. Також у більшості Православних Церков капеланське служіння в запасі регулюється віком та станом здоров’я священика.

Отже, таке врегулювання служіння штатних військових священиків та військових священиків запасу, чітко виконуються всі канонічні приписи Православної Церкви у царині підпорядкування священика одному конкретному єпископу. За цим зразком архієрей, якому Помісна Православна Церква доручила опікуватися військовими, може мати у своєму підпорядкуванні визначену групу священиків (штатних), яких і задіює як їхній правлячий єпископ. Єпархіальні ж архієреї мають гарантію того, що через діяльність СУВД (чи іншої аналогічної церковної установи), у них не «оголяться» парафії та не буде потреби шукати заміну парафіяльному священику, що за регулярних незручностей призведе до конфлікту і хаосу в єпархії та Церкві загалом.

ІІ. Непостійне капеланське служіння та його організація

У деяких країнах посади штатних православних військових священиків не передбачені. Це відбувається з багатьох причин: секуляризації, особливостей релігійного законодавства, невеликої кількості православних військових тощо. Але Церква не може залишити своїх вірних без духовної опіки, тому в цьому випадку матеріальний тягар служіння цілком або частково вона бере на себе. Як це, за звичай, відбувається?

Для духовної опіки над військовими, коли немає можливості запровадити військове священство на постійній фаховій основі, у деяких Православних Церквах випрацювана т.зв. «дворівнева» схема.

Перший рівень складається з невеликої групи священиків, які проходять служіння в системі керівництва Помісної Церкви (пул Предстоятеля). Вони можуть бути підпорядковані як самому Предстоятелю через окремого благочинного, так і вікарному архієрею, якому доручено займатися опікою православними військовими. Ці священики не є парафіяльними, вони служать (співслужать): або в кафедральному соборі, або приписані до якогось монастиря. Головна задача цих священиків виїжджати у військові частини або навіть у закордонні місії. Зазвичай, ці священики є целібатами або ієромонахами, що обумовлено особливостями їх послуху.

Другий рівень – це покладання духовної опіки над військовими на єпархіальних архієреїв, які займаються цим у частинах, що мають постійну дислокацію на їх канонічній території. Через особисту (або благочинних) комунікацію з командуванням, вони надають священика.  Зазвичай єпархії мають від одного до п’яті звичайних єпархіальних священиків, які пройшли відповідну підготовку для опіки над військовими, але військовими священиками вони не рахуються. Також існує практика, коли військові частини на території певної єпархії віддаються під опіку одного або кількох монастирів, бо вони мають можливість завжди надати священика без шкоди статутним богослужінням.

Таким чином, з одного боку, Помісна Церква має «оперативну групу» священиків, які відряджаються туди, куди не можуть бути відряджені парафіяльні священики єпархії (віддалені райони, полігони, закордонні місії), а з іншого центральний апарат визволений від поточних справ на місцях, які цілком беруть на себе єпархіальні структури.

ІІІ. Певні пропозиції в українських реаліях

Проаналізувавши реальне становище, державні постанови та накази Міністерства Оборони України, інших силових відомств, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова», у співпраці з військовими капеланами, випрацювали певні пропозиції, які мусять усунути непорозуміння, повернути служіння військового духовенства у канонічно-організаційне поле Православної Церкви

1) Оцінивши матеріальні можливості ПЦУ, готовність МО України та інших силових структур забезпечувати служіння військових священиків, вважаєм за доцільне створити групу штатних священиків СУВД, які будуть здійснювати виключно капеланське служіння. Вони канонічно підпорядковуються голові СУВД та не можуть бути парафіяльними. Для таких священиків Священним Синодам мусить бути прийнято окреме положення, вони мусять мати відповідну підготовку та стан здоров’я;

2) Опіка над військовими у місцях їх постійної дислокації, яка носить епізодичний характер, мусить бути цілком покладено на відповідних єпархіальних архієреїв, які виділяють для цього окремих священиків. У деяких моментах, можливо буде доцільно заснувати храми у постійних військових містечках. Священики, яких призначають архієреї та які діють з їх благословення, не знаходяться у підпорядкуванні СУВД;

3) У єпархіях, шляхом добровільності та (або) призначенням правлячого архієрея, формується резерв військового священства, який може бути оперативно використаний СУВД у надзвичайних ситуаціях. В таких випадках єпархіальний архієрей передає капеланів у підпорядкування голові СУВД, призначеним ним благочинним на час їх відрядження. Спілкування з капеланами резерву в звичайний період відбувається виключно через їх правлячого архієрея, який також визначає кількість та поіменний склад у випадку прохання СУВД про відрядження. Виключення священика з капеланського резерву може здійснювати єпархіальний архієрей через: прохання самого священика; віку та стану здоров’я; порушення ним суспільної моралі та (або) канонічних норм. Керівник СУВД, якого не задовольняє служіння капелана резерву у часі відрядження, мусить подавати відповідний рапорт правлячому єпархіальному архієрею, який розглядає його через єпархіальний церковний суд. Керівник СУВД не має право ніяким чином втручатися в служіння, духовне, громадське або суспільне життя капелана резерву, яке той веде в межах єпархії, до якої він належить, бо це є виключно прерогатива правлячого єпархіального архієрея;

4) Нагородження капеланів резерву церковними нагородами відбувається виключно через представлення його правлячого архієрея, навіть коли його представлено до нагороди за поданням відповідних установ чи осіб.

прот. Микола Манілик, військовий священик Чернівецько-Буковинської єпархії ПЦУ;

прот. Микола Йоник, голова «Православного Духовного Центру ап. Івана Богослова», м. Чернівці.

«Ми усвідомлюємо потребу змін, відходу від пострадянської моделі життя й управління, ми дослухаємося до слушних думок і порад наших вірних і духовенства. Ми відкриті до спілкування, ми не хочемо відгороджуватися від суспільства й закриватися в собі, а намагатимемося зменшувати відстань і загороджувальну стіну між вірними й духовенством, між Церквою та її народом»

Блаженніший Митрополит Епіфаній, Предстоятель ПЦУ, 25.05.19.

Одним із основних завдань, яке стоїть перед Православною Церквою України, і яке особливо підкреслює її Предстоятель, Блаженніший митрополит Епіфаній, є наше повертання до історичних джерел, повний відхід від російсько-імперської моделі. Звичайно, кардинальна зміна свідомості духовенства та вірних ПЦУ відбудеться «не в одну мить». Але, на нашу думку, є певні зміни, таке повертання до історичних джерел Київського Православ’я, яке можна впровадити дуже швидко та яке не потребує особливих зусиль, крім, власне, нашого бажання.

Саме тому, група наукового проекту «Київського Православ’я», сформулювала кілька загальних тез, які ми сьогодні виносимо на ваш розсуд.

І. Зміни у царині богослужіння

– Відхід від практики, у часі служіння літургії священиком, багаторазового «відкриття – закриття» Царських Врат. Таких приписів не зміщає жодний служебник саме Київського Православ’я до його анексії Москвою. Крім того, «відгородження» духовенства від вірних під час богослужіння суперечить самому поняттю «Літургія» – спільна справа, спільна молитва.

– Перехід на грецьку, історично притаманну Київському Православ’ю, систему кольорів богослужбових риз. Зокрема відкинути новітню, вже «радянську», практику РПЦ МП служити на Пасху та на пасхальних тижнях у червоних ризах, а перейти на біли.

– Коли співслужать кілька митрофорних протоієреїв, то митру одягає тільки один, той хто очолює літургію. При цьому, поступово відійти від практики «митрофорних» священиків, яка була введена російською імператрицею Катериною ІІ та є цілком чужою  Православ’ю.

– Коли під час співслужіння священиків серед їх присутній ієромонах, то саме він очолює богослужіння через особливість «ангельського образу». Коли є кілька ієромонахів, очолює старший за хіротонією або за саном  (архімандрит, ігумен).

– Читати Євангелія виключно з амвону обличчям до вірних. Адже Євангеліє – це Слово Боже, яке звернуте саме до вірних. Жодний припис Вселенського патріархату, або історичні приписи Київського Православ’я, не містить варіанту читання обличчям до престолу або на престолі.

– Під час архієрейської літургії, у митрі служить тільки архієрей (архієреї). Коли таке служіння очолює Предстоятель, то у митрі служить тільки він. Загалом, практика, коли у присутності Предстоятеля, усі інші архієреї служать у митрах, з’явилася у Російській Православній Церкві внаслідок реформи Петра І, а саме усунення власно посади Предстоятеля.

ІІ. Загальні пропозиції

– Поступове усунення практики літургійних нагород духовенства, яка є атавізмом, що успадкований від РПЦ часів Російської імперії, а саме регламенту імператора Павла І. Прибрати для священиків такі літургійні атрибути як «палиця», «набедреник», «камилавка», «хрест з прикрасами» та «митра». Залишити тільки сан протоієрея, який відповідає історичному «протопоп» (старший священик). При цьому, на час перехідного періоду, чітко прописати: кому, через який час після хіротонії, за що і т. інакше, повинні даватися якісь «літургійні нагороди», що буде сприяти усуненню корупційної складової у цьому питанні.

– Сан ігумена та архімандрита надавати тільки тим ієромонахам, що провели саме у монастирі не менш 5 років, як це є у практиці інших сучасних Помісних Церков.

– Надавати сан архідиякона через певну кількість років служіння та при наявності відповідної практики та освіти. Нагадаємо, що раніше архідиякони були тільки при кафедральних соборах та як викладачі академій та семінарій.

– Продовжити вже присутню у ПЦУ практику ліквідації всіх т.зв. «церковних орденів», які виникли виключно у радянські часи. При цьому, ввести три відзнаки Предстоятеля (з читко прописаним статусом):

а) Відзнака архієреям і духовенству за служіння;

б) Відзнака мирянам за служіння Церкві;

в) Відзнака благодійникам.

– Аналогічно відзнакам Предстоятеля, увести єпархіальні відзнаки з чітко прописаним статусом.

– Залишити білий клобук тільки за Предстоятелем ПЦУ. Усі інші митрополити носять звичайний чорний клобук з хрестом, як і архієпископи. На перехідний період дозволити білий клобук тільки у межах єпархії, якою керує архієрей. Нагадаємо, що на всіх портретах до часу анексії Київської митрополії Москвою, Київський митрополит має саме чорний клобук з хрестом, як один з митрополитів Константинопольського Патріархату. Зокрема варто подумати про повертання історичної для Київського Православ’я грецької форми клобуків.

ІІІ. Пропозиції щодо загального керування єпархіями та залучання до цього процесу духовенства та мирян

– Зробити посаду секретаря та благочинних єпархії виборними. Голосування мусить бути закритим, а термін несення цього послуху чітко визначений. На першому етапі висувати кандидатів та голосувати може духовенство єпархії, а з розвитком інституту «єпархіальних рад» (про які піде мова нижчі), вибори повинні відбуватися на єпархіальних помісних зборах.

– Крім загальних річних (чи поточних) зборів духовенства, увести обов’язкові річні (чи поточні) т.зв. «єпархіальні помісні збори), коли разом зі священиком делегуються та беруть участь по кілька мирян з кожної парафії. На нашу думку, це буде логічним продовження ідеї по запровадженню фіксованого парафіяльного членства.

– Увести дієвий інститут «єпархіальних рад», у яких будуть присутні й миряни, з чітко прописаними функціями та реальними правами, періодичністю зборів. Дозволити голові «єпархіальної ради» брати повноцінну участь у зібраннях благочинних єпархій.

– Прописати чіткі адміністративні повноваження єпархіальних архієреїв, що повинні унеможливити його перетворення на місцевого феодала для священиків та мирян.

– Здійснення нових дияконських та священничих хіротоній повинні відбуватися після обговорення кандидатури ставленика на загальних зборах благочинних та парафіяльної ради.

– Призначення відповідних голів єпархіальних відділів та комісій повинні відбуватися шляхом голосування на єпархіальних зборах духовенства або помісних єпархіальних зборах.

IV. Підсумок

Обговорюючи та висуваючи ці пропозиції, ми, головним чином, опиралися на приписи стародруків Київської митрополії Константинопольського патріархату ХVІ – ХVІІ століть, історичні та сучасні практики Вселенського Патріархату, Кіпрської та Еладської Православних Церков. Звичайно, кожна з них ще повинна бути предметом глибокого богословського та історичного аналізу, до чого ми і закликаємо всіх, кому небайдужа доля Православної Церкви України.

прот. Сергій Горбик (ПЦУ), голова наукового проекту «Київське Православ’я»