Якщо ми побажаємо викласти основні аспекти цієї теми, то зіткнемося з тим, що не знатимемо, з чого почати і чим закінчити. І це через те, що молитва, як ми можемо переконатися, – зовсім не розділ у підручнику, це не урок, який можна провести за встановлений час. Цей аспект духовного життя не може бути пояснений теоретично.

Коли ми говоримо про молитву, мова йде про якесь таїнство. Адже молитва, як ми знаємо, у своєму простому формулюванні є відносинами людини і Бога або, принаймні, основною формою цих відносин. І, безумовно, усе, що пов’язано з Богом, ніяк не піддається вивченню і визначенню. Повинен зізнатися, і я не міг з легкістю вирішити, про що я повинен тут розповісти. Але, врешті-решт, я прийшов до висновку, що, перш за все, людина повинна ознайомитися з найважливішою стороною всієї проблематики молитви і її сили – умовами, завдяки яким молитва стає невід’ємною частиною людського життя.

Я вважаю, що ніхто безпосередньо не зацікавлений в тому, щоб дізнатися, що собою являє сила молитви і в чому вона виражається. Це могло б стати темою для уроку катехізису. Можливо, більш важливим буде зупинитися на інший сутнісній проблеми і задатися питанням, згідно яких умов і передумов молитва укріплює нас, робиться джерелом нашої сили.

Адже насправді, коли людина говорить про молитву або молиться – перейдемо відразу до теми нашої розмови – вона бажає побачити результат цієї духовної праці. Думки її завжди спрямовані на результат, на силу її молитви. Тому я думаю, що для людини легше вникнути у суть сили молитви, ніж в особливості тих умов, які можуть забезпечити, у всякому разі, за людськими мірками, її силу.

Таким чином, я б хотів сказати про декілька умов, які здатні відповідно, як ми сказали, з людськими мірками, дати нам уявлення про те, що молитва може стати невід’ємною духовною стороною особистості і бути джерелом сили.

Перша умова пов’язана з тим, як людина розуміє молитву. Що вона має на увазі, коли говорить слово «молитва», як вона розуміє її з буттєвої точки зору, і як вона її відчуває.

Що ж таке молитва? Це основне питання, відповідь на яке могло б дати нам першу і найважливішу умову, при якій молитва є джерелом сили.

Тут кожна людина може сказати дуже багато. Але часто нам доводиться стикатися з спрощеним визначенням молитви: молитва як спілкування людини з Богом, її розмова з Богом або звернення до Нього з проханням про допомогу. Ми можемо знайти величезну кількість подібних визначень молитви. І саме з цієї причини я хочу вдатися до тексту «Добротолюбія», написаному одним отцем і подвижником, який одну зі своїх проповідей присвятив молитві. У цій промові, керуючись своїм особистим досвідом, набутим шляхом аскези, він дає нам величезну кількість визначень, які в сукупності, можливо, дадуть нам уявлення про те, чим є молитва.

Він починає простим твердженням: «Молитва – це піднесення розуму до Бога». В іншому місці він пише: «Молитва – це належна дія розуму, його цінність, істинне і саме пряме його призначення». Таким чином, здатність до молитви розуміється як гідність розуму, найпрекрасніше і щире його застосування. Така суть молитви.

У одному з інших визначень молитви автор говорить про неї з екзистенціальної сторони: «Як хліб є їжею для тіла, а чеснота для душі, так і молитва живить розум». Тут він робить важливий крок у прагненні витлумачити молитву, пояснити нам, що це не просто теоретичне наближення людини до Бога, але щось набагато важливіше і суттєве. Наведена алегорія, образ молитви як їжі і хліба, добре показує, що для людини, яка молиться, молитва, як каже наш автор і інші отці, являє собою харчування і дихання розуму. Без можливості харчуватися і дихати людина не може існувати. Так і духовна людина не зможе жити без молитви.

З усіх інших численних визначень молитви, наведених у творінні духовного отця, я виділив одну, яку, як мені здалося, може у повній мірі відкрити нам екзистенціальну сторону молитви.

У одному місці він пише: «Почуття молитви – це роздуми з благоговінням і знищенням і стражданням душевним, сповідування своїх гріхопадінь з небачними стогонами». Тобто почуття молитви – це роздуми, зосереджене обдумування, але, у той же час, терзання і скорбота, почуття докорів сумління. Отже, ми можемо сказати, що молитва – це якесь особисте переживання, яке хвилює людину, яка її здійснює «з благоговінням і знищенням», з обов’язковою умовою визнання гріхопадінь і особистої провини «з небачними стогонами».

Цим визначенням автор проникає у глибини людського буття, щоб донести до нас той факт, що правильна і повноцінна молитва – це не просто рух губ або ж якесь теоретичне і інтелектуальне виявлення людини, але дія, що займає всі сили людини, що хвилює і приголомшує її, досвід, що приводить до небачних стогонів.

Як висновок скажімо, що першою умовою сильної молитви є її усвідомлення, моляться люди  як джерело духовної сили. А також розуміння того, що молитва є екзистенційний акт. Це означає, що молитва здатна потрясти людину, захопити її, змусити пережити щось, що, за словами отців, які живуть у всій повноті молитви, неможливо описати. Іншими словами, молитва, по своєму первинному розумінні, повинна ототожнюватися людиною з усіма її рухами і діями.

Звичайно, усі ми можемо сказати, що молитва – це дія, яка здійснюється у певний час або входить до складу якогось встановленого розпорядку – наприклад, недільних богослужінь. Але екзистенціальне розуміння суті молитви говорить про неї як про дійство, що ототожнюється з усією людиною у цілому, з усіма її життєвими проявами. Так, аскети, що займаються питаннями молитви, є прихильниками певного її виду – Ісусової молитви – і розуміють молитву як подих душі. Вони кажуть, що якщо людині вдасться зв’язати воєдино свою пам’ять імені Божого і своє дихання, тоді вона зможе зрозуміти суть духовного життя. Тоді вона «пізнає користь тиші» і зможе дізнатися, чим є молитва у всіх її проявах.

Можливо, все, сказане нами про екзистенціальну сутність молитви, у деяких викликає сумніви, зокрема у тому, що християнин повинен молитися кожну мить свого життя. Але перед тим як звернутися до цієї сторони питання, нам необхідно згадати і підкреслити ще один факт, який допоможе нам зрозуміти, що молитва, яка володіє екзистенціальною природою, наповнює собою все людське буття.

Йдеться про те, що сучасній людині і, я б сказав, сучасному християнину може здатися парадоксальним- екзистенційна молитва, у той час як для Православної Церкви це є догматом і життям.

Екзистенціальне розуміння молитви як духовного дії знаходить відображення в реальній дійсності, в тому, що життя людини, і особливо життя християнина, не є простим і нетривалим пригодою або роботою, а є справжнісінька боротьба. Всебічно зрозуміти сенс цієї боротьби нам допомагає Святе Письмо. Її чудово описує остання книга Нового Завіту – Апокаліпсис. Коротка згадка про неї ми зустрічаємо і в найвідомішому уривку з послань апостола Павла: «Наша боротьба не проти крові і плоті, але проти початків, проти влади, проти свiтоправителiв цієї темряви, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6:12).

У цьому уривку підкреслюється наявність темних сил, які є, можна сказати, однією з умов існування Церкви. Звичайно, зараз ми не будемо заглиблюватися у богословське обґрунтування цієї теми. Але, тим не менше, християнин повинен добре розуміти, навіть більшою мірою, ніж людина мирська, що, якщо він бажає бути християнином, він неминуче буде залучений у боротьбу, у якій у нього буде противник, чиї підступи описані у Апокаліпсисі, образом якого відзначений весь шлях людського спасіння і весь матеріал – дозвольте мені це узагальнення – Нового Завіту.

Нам відомо, що Господь ще до початку свого земного існування, знаходився у постійному діалозі з дияволом, з демонічними силами, піддаючись спокусам, за допомогою яких диявол намагався Його підпорядкувати собі. Так, Господь дає нам приклад того, як необхідно духовній людині зустрічати темні сили.

Боротьба християнина – це боротьба не за моральну досконалість, яка ведеться у стані духовного захоплення і краси, придбаних через емоційні переживання, як ми схильні часом її трактувати. Часто ми прикрашаємо дійсність, говоримо про ідеали, про духовні пориви, про прагнення до самопожертви – справи, які, безумовно, прикрашають людське життя. Але крім всіх цих аспектів – прекрасних і, безумовно, справжніх – існує і сувора реальність, яка у потрібний час неминуче відкриється духовній людині, що готова змагатися на християнському терені.

Тут досить часто спостерігається деяке непорозуміння. Часом деякі молоді люди починають свій християнський шлях з досвіду краси, яка – ми не будемо цього приховувати – може являти собою якийсь самообман . Адже те, що ніхто заздалегідь не може знати про всю жорсткості духовної боротьби і усвідомлювати наявність всеохоплюючих темних сил, які щогодини повстають на Божественний задум, дає людині можливість почати свій шлях з оптимізмом, що не суперечить християнській дійсності. Однак цей оптимістичний настрій може стати інтригою і пасткою і призвести людину до остаточної катастрофи.

Це аж ніяк не нова ситуація. Вона бере початок з того часу, коли в рядах дванадцяти апостолів з’явився Іуда. І ми приходимо до того, про що апостол Павло з гіркотою пише: «Димас залишив мене, полюбивши нинішній вік…» (2 Тим. 4:10). Нинішнє століття, як і будь-який інший вік, має певні демонічні привабливості, які істотно протистоят волі Бога і, зокрема, спробам духовної людини знайти внутрішню цілісність. Якщо християнин з самого початку не буде повністю обізнаний про цю ситуацію, він позбудеться основного умови, яка може дарувати йому плідну, з точки зору сили, молитву. Бо якщо ми недооцінили силу нашого ворога, то і наша молитва перетвориться у певний стан, дію, що має безліч цілей, але віддаляється від суті.

Зазвичай молитва праведного християнина спрямована на те, щоб досягти успіху у житті, отримати хорошу роботу, створити міцну сім’ю, завести дітей, побачити, як вони досягнуть успіху, – все це речі, зрозуміло, цілком гідні. І серед усіх цих прохань, які є метою нашої молитви, є прохання про прощення гріхів. Однак, у більшості випадків, у молитві відсутнє усвідомлення її екзистенціального характеру, що перетворює молитву лише у якісь засіб для поліпшення якості життя. І якщо це так, то ми приходимо до того, що згадуємо молитву лише у певні моменти нашого життя, коли стикаємося з будь-якими труднощами або проблемою. У ці моменти у нас прокидається бажання і настрій помолитися.

Але той, хто екзистенційно переживає молитву, здійснює, за висловом апостола Павла, «невпинну молитву» та живе не просто у межах свого життя, а й у стані молитви, сам стає живою молитвою й, отже, має можливість протистояти лукавствам нинішнього століття з легкістю, дарованою йому молитвою.

Зараз ми можемо зробити невеличкий відступ і уявити трагічний образ християнина, що живе серед лукавства нинішньої епохи. Ми часто можемо зіткнутися з тим, що у християнина відсутнє почуття залежності від Бога, залежності буттєвої, але не емоційної. Бо ми часто говоримо, що молитва проявляє залежність людини від Бога, маючи на увазі у більшості випадків залежність саме емоційну. Ми не в змозі розгледіти тут більш важливу складову, що має, я б сказав, трагічний характер, особливо для сучасного християнина. Ця трагічність чудово представлена у співах і службах періоду співу Тріоді.

Якщо уважно вивчити цей період церковного життя, то можна побачити, що в його піснях представлений образ людини, яка молиться. Всі гімни Тріоді є щось принципово інше, ніж духовні захоплення людини, яка молиться.

Питання полягає в тому, ким є ця людина, що молиться? Може, це людина, яка вже вирішила всі свої проблеми, і з почуттям безпеки і близькості до Бога вона молиться і складає гімни? Або ж це людина, яка знаходиться у пошуку і молиться у стані тривоги?

Глибокий аналіз піснеспівів Тріоді показує, що у представлених у них духовних прагненнях людини виражена вся її трагічність. Коли ми читаємо прекрасні гімни Тріоді, перед нами постає все хвилювання молінням людини, трагедія, її внутрішній вибух і, я б навіть сказав, її відчай, адже дуже часто людина молиться з почуттям безнадії. Таке враження виникає у нас при вигляді сучасної людини, що опинилася у пастці цього трагічного стану, нігілізму, що кидає її у безмежний відчай. Це воістину є спільною рисою людини, яка молиться, представленої у Тріоді і людини нашої епохи у цілому.

Але в Тріоді є і таке, що часто відсутнє в образі сучасного християнина. У той час як сучасний екзистенціаліст живе у тривозі і трагічності, внутрішньо стрясається своїм нігілізмом, сучасний християнин, як вже було багато разів сказано і підкреслено, постає людиною, що бажає добре влаштуватися у цьому житті. Він хоче, з одного боку, бути поруч з Богом, а з іншого боку, вести сучасний спосіб життя. Він не виявляє внутрішньої тривоги, почуття трагічності свого буття. Навпаки, він володіє упевненістю, що одного разу він буде постити, потім сповідається і навіть причаститися. Він знає, що настане час Великого посту, коли він прийде у себе і стане трохи краще, ніж раніше. У глибинах його свідомості побутує думка про те, що, якщо він буде вдосконалюватися, двері раю відкриються йому. Таким чином, сучасний християнин не мучиться, як мучиться невіруюча людина, атеїст чи екзистенціаліст, який не має орієнтирів.

Однак, хіба таким світоглядом володіє людина, яку ми бачимо в співах Тріоді, який є для нас зразком людини, яка молиться? Зрозуміло, що ні. Тріодь дуже виразно, різними гімнографічними відтінками і штрихами малює образ християнського існування, яке також виявляється наповненим тривогою, відчаєм або навіть, до певних меж, сумнівом. Ці здоровий сумнів і відчай безпосередньо пов’язані з буттям і життям, якими є Бог, від Якого буття і отримує свою силу.

У співах Тріоді помітно відчай, який опиняється незрозумілим для сучасного християнина. Цей відчай іноді спантеличує нас, змушує задатися питанням, чи немає в цих співах перебільшення, яка не відображає справжньої картини духовного життя, згущує фарби в і без того спотвореному образі християнина. Але від нас не повинен вислизати той факт, що в Євангелії існують дві сторони. Перша – радість, щастя, обіцянка життя. Друга – чування, трагічність, хвилювання і навіть страх. Якби ми могли зосередитися на одній стороні Євангелія, ігноруючи іншу, ми б з легкістю викреслили Тріодь з церковного життя. Але, притаманна їй трагічність є навіть в Євангелії – це Хрест Христовий. На Хресті досягає межі трагічність християнського буття, але, у той же час, Хрест стає джерелом для посиленої молитви.

У посланні апостола Павла до євреїв є уривок, який підтверджує не тільки характерну особливість Тріоді, але і трагічність, яку повинен переживати християнин, як умову сильної молитви. Звичайно, у Новому Заповіті існують і інші місця, що описують драматичний і трагічний характер Страстей Христових. Наприклад, у посланні до Галатів Павло пише, що Христос прийняв на себе прокляття, щоб спокутувати гріх людей. У посланні до євреїв створюється воістину драматичний характер молитви Христа, не в одному, а у самих різних випадках.

Творець цього послання пише, що Господь зробив свою місію тут на землі «Він, у дні плоті Своїй, з великим голосінням та сльозами приніс молитви i благання Тому, Хто міг спасти Його вiд смерті; i був почутим за Своє благоговіння; хоч Він i Син, однак стражданнями звик до послуху, i, вдосконалившись, став для всіх слухняних Йому причиною спасіння вічного» (Євр. 5:7-9).

Кожен сучасний християнин, усвідомивши всю складність молитви і періоду Тріоді, повинен уважно придивитися до цього живого і виразного опису молитви Господа. Якщо сам Господь молився своєму Отцеві, «якщо можеш, спасти його від смерті», щоб спасти нас і дати нам зразок молитви «з сильним криком і сльозами», то чому сучасний християнин залишає за собою право молитися з меншою силою – у кращому випадку – і не переживаючи трагічність свого буття? Вважаю, що в цьому уривку ємка виражена суть Тріоді і чітко видно, що молитва як джерело сил не може бути легкою душевною роботою.

Часто ми прагнемо знайти час для роздумів, опинитися у тиші, почитати корисну для душі книгу, знайти духовну радість і досягти душевного підйому. Незважаючи на те, що неможливо оскаржити важливість і духовну користь цих прагнень, ми, тим не менш, повинні задаватися питанням, а чи тільки ці прагнення допоможуть нам увійти в Царство Небесне? Давайте замислимося про те, що необхідно зробити зусилля, щоб зрозуміти, що сила молитви криється у квилінні і проливанні сліз. Бо, якщо цей стан переживав Господь, будучи людиною, ми не повинні бути впевненими в тому, що зможемо зрозуміти суть молитви, обмежившись, нехай і багатою, риторикою, що обертається навколо змісту і способів творення молитви.

Заглиблюючись далі в наше дослідження сили молитви, ми обов’язково повинні згадати про один життєвий факт, що є протилежністю поняття сили. Той, хто свідомо шукає сильної молитви, повинен почати з усвідомлення свого глибокого і повного безсилля.

Силу молитви може зрозуміти лише той, хто опиняється беззбройним у хаосі власної безпорадності. Цю ключову ідею ми можемо побачити у творах святих отців, у Святому Письмі, у житті й у традиціях Церкви.

Приклад молитви, який Господь дарував нам в образі митника і фарисея, показує, що неможливо приступати до молитви з почуттям самовдоволення. Молитва не може бути – якщо не завжди, то в більшості випадків – досвідом винагороди почуття безпеки, яку віруючий відчуває у своєму християнському житті.

Сила молитви виникає з глибокого почуття безсилля. Коли людина звільняється від особистого, від усього, що може дати їй відчуття особистої безпеки, вона знаходить джерело сили. Таким чином, згідно зі Священним Писанням і творінням святих отців, духовна людина починає жити, постійно усвідомлюючи власну неміч. Досвід молитви – це безперервне і постійно зростаюче почуття власного безсилля.

Духовна людина не розмірковує на тему того, сильна її молитва чи ні. Християнина, що представлений у Тріоді, у творах отців та у Святому Письмі, не турбує, сильний він чи ні. Йому важливо лише те, молиться він по-справжньому, чи він дійсно, усім своїм єством, занурений у свою молитву. Думки духовного борця у момент молитви спрямовані до Бога, а не на результат молитви. Бо результат, за людськими мірками, може виявити і уявну марність молитви, у той час як у Бога вона матиме силу.

Наведу дуже характерний приклад з отців Церкви, який показує різницю між Божим судом і судом людським.

Колись один аскет захотів відпочити від своєї відокремленості у келії, вийти назовні і поспілкуватися з іншими ченцями. Перш ніж зробити це, він помолився Богу та попросив благословення на вихід з усамітнення і попросив, щоб спілкування або, як ми сказали б сьогодні, міжособистісні відносини з братами дарували йому силу. Потім він відправився у місто, де він мав зустрітися з духовними людьми. Але підійшовши до воріт міста, побачив щось, що потрясло його. Біля воріт стояла блудниця і зухвало перегороджувала йому шлях. Він одразу ж пригадав свою молитву і подумав: «Я попросив у Бога можливість розраховувати на духовну силу, а він ставить мене у таку незручну ситуацію?» Він глянув на жінку з жалем і презирством, у той час як вона продовжувала зухвало на нього дивитися. Він запитав її: «Чи не соромно тобі спокушати старого ченця?» На це вона відповіла: «Якщо ти справжній чернець, ти повинен вважати себе землею і в землю дивитися, а не на мене». Тоді старець зрозумів урок, який дав йому Господь, усвідомив, що силу і душевний підйом, якого він бажав, йому дала молитва.

Людина, яка здійснює молитву, повинна думати не про результат своєї молитви, а звернути всі свої думки до Бога, що становить джерело життя, сили і всілякого блага. Господь знає, що і коли Він повинен дати або забрати і з якої причини це необхідно зробити.

Таким чином, ми бачимо, що проблема молитовної сили не входить в число тих, обговоривши які, можна забезпечити собі внутрішню переконаність у тому, що якщо дотримати певні умови, наша молитва стане для нас джерелом сили. Але з іншого боку, людина має потребу у силі, дарованій від Бога, щоб зміцнитися і продовжити свій життєвий шлях, знайти цілісність і втілити у життя свій ідеал, яким, відповідно до християнського вчення, є уподібнення Богові, причастя Йому, життя у святості.

Отже, кожна людина покликана ступити на шлях, який Христос відкрив старцеві Силуану в його сні. Старець пише: «Тримай розум свій у пеклі, – велів мені Господь, – і не впадай у відчай». Тобто молись і пам’ятай про пекло, про страждання, які перебували там. Але, тим не менш, не впадай у відчай.

Це конкретна вказівка, звернене до конкретної людини. Але загальна ідея показує, що духовна людина не повинна робити свою молитву залежною від її результату. Звичайно, корисно знати, як повинна здійснюватися правильна молитва. Навіть учні просили Господа навчити їх, як їм слід молитися. Однак величезний сенс має звільнення людини від думок про результат молитви. Бо багато «праведних» християн розчаровуються, якщо молитва, на їхню думку, виявляється «марною».

Апостол Павло молився і просив Бога позбавити його від якоїсь хвороби, від якої він страждав. І після терплячою молитви Павло отримав відповідь: «Досить тобі благодаті та мого благословення, бо сила Моя здійснюється і у немощі». Апостол Павло вважав свою хворобу джерелом слабкості і молився, бажаючи звільнитися від неї. Але сила Божа «відбувається і в немощі».

Ми бачимо, наскільки різними виявляються судження людини і Бога. Тому я вважаю, що проблема молитовної сили – це проблема суто людська. І, отже, вірно думає людина, яка розуміє, що її справа – молитися, а справа Бога – давати людині те, що буде їй корисно. І цій людині обов’язково будуть надаватися можливості усвідомити, що молитва, дійсно, є для її джерелом життєвої сили. Але найчастіше, людина буде бачити це у своєму минулому. У сьогоденні це помітити складно.

Звичайно, як у Старому, так і в Новому Завіті ми можемо знайти безліч чудових прикладів сильної молитви. Наприклад: «Як вони ж помолились, затряслося те місце, де вони були зібрані» (Діян. 4:31) Однак це не означає, що віруючий повинен очікувати такого ж негайного результату від молитви.

Ця тема не може бути вивчена або досліджена як якась теорія. Вона може бути лише пережита як екзистенціальний досвід, при погляді на образ людини, яка молиться, що створений у Тріоді. Чим більше людина розчаровується сам у собі, тим більше благословення вона отримує від Бога. Але якщо вона думає як фарисей, вона не знайде біля себе Бога.

Основна проблема полягає в тому, як людина може пережити досвід молитовної сили, а не думати про неї або міркувати теоретично.

Я не хотів би нічого більш додавати до цієї теми, і не тому, що думки мої вичерпалися, а у зв’язку з тим, що, на мою думку, в цьому серйозному питанні ми можемо лише зробити деякі начерки, які стануть причинами для більш глибоких роздумів людини відповідно до її особистого досвіду і особистих проблем.

професор Іоаніс Корнаракіс

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

]]> http://kyiv-pravosl.info/2018/06/27/syla-molytvy-u-nashomu-zhytti/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2015/09/09/asketychne-usamitnennya-i-lyubov-do-blyzhnoho/ http://kyiv-pravosl.info/2015/09/09/asketychne-usamitnennya-i-lyubov-do-blyzhnoho/#comments Wed, 09 Sep 2015 19:01:50 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=4028 Continue reading →]]> Природно, що тверда позиція аскета по відношенню до людського спілкування викликає в душі людини епохи технічного прогресу неоднозначну і часто суперечливу реакцію.

І, насамперед, сучасна людина, що невпинно осуджує непохитну життєву позицію аскета, можливо, відчує велике здивування, якщо проаналізує свою власну товариськість. Тому що, як було відкрито психологією, все, чому людина противиться, все, що вона наполегливо заперечує, йде корінням в її власний внутрішній світ. Агресія, як нав’язлива ідея, підтверджує внутрішню схильність людини до того, проти чого вона повстає. Таким чином, наскільки б природною в очах сучасного людини не уявлялася сувора самітність аскетичного життя, настільки й виявляється глибокий зв’язок людини з цієї самітністю. Тому ми можемо задатися питанням: коли сучасна людина критикує аскетичну тишу, то чи означає це, що одночасно вона засуджує і власну самотність, яка несвідомо прихована в глибинах її людської сутності?

Психологічні функції відторгнення і демонстрації несвідомого можуть допомогти сучасній людині внести ясність у протиріччя, які вона приховує усередині себе.

Якщо зовнішні психологічні прояви сучасної техногенної людини є «відцентровими», тобто мають яскраву екстравертність, то несвідома частина її особистості страждає від накопичення відкинутих прагнень, які, навпаки, мають «доцентровий» характер, іншими словами – інтровертність. Тобто, коли сучасна людина зацікавлена у засудженні суворості чернечої тиші, вона, по суті, вступає в діалог з несвідомою стороною особистості, зі своєю відкинутою схильністю до інтровертності. Те, що вона заперечує її, означає, що вона її ненавидить, бо спрямованість особистості на зовнішній світ нав’язується людині сучасним суспільством.

Але з іншого боку, людина жадає цієї тиші, оскільки несвідомо відчуває її спасительну властивість.

Крім того, хто встановив, що для особистості сучасної людини товариськість є незаперечним авторитетом і її ключовою характеристикою? Безумовно, що зовнішня сторона сучасного життя має яскраво виражений соціальний характер. Але хто зможе довести справжність і непідробленість цього соціального спілкування?

У безперечно трагічному повсякденному сучасному житті можна знайти величезну кількість підтверджень разючої самотності сучасної людини. Технічний прогрес породив суспільство абсолютно «технічне», «механічне», яке так часто руйнує людські почуття і незворотно пригнічує міжособистісні стосунки. Сучасна жорстокість, байдужість до ближнього, злочинність, моральна черствість і багато інших згубних факторів людського життя наочно показують людиноненависницьку спрямованість нинішнього суспільства. І тому спроба сучасної людини вирішити свої внутрішні протиріччя відкриває шлях до самопізнання і руйнує помилкові ідеали та уявні почуття «соціального» суспільства. Сучасний представник техногенного суспільства, піддаючи критиці аскетичне усамітнення, несвідомо прагне до нього. І, хизуючись своєю зовнішньою товариськістю, людина неминуче відчуває трагічність своєї самотності. Тому, справляючи враження соціальної людини, вона, по суті, відсторонюється від довколишніх людей. Внутрішні конфлікти прирікають людину на асоціальну самотність. Така людина не готова до діалогу з аскетом, що перебуває в тиші, і водночас вона не в силі критикувати тверду позицію відходу від людської суєти. Спілкування, в ім’я якого людина засуджує аскетичні «крайнощі», становить втечу від самотності, якої вона у той же час бажає.

Але, з іншого боку, аскетичне усамітнення має важливий соціальний зміст, який може багато чому навчити сучасну людину, що прагне пізнати свого ближнього. Аскетичний відхід від людської суєти є вищим рівнем християнського спілкування. Це твердження, безумовно, здається парадоксальним, але, тим не менше, воно правильне. Аскетичний «атомізм» – це переживання істинної відданості і любові до свого брата. Цей аскетичний парадокс певною мірою може зрозуміти той, хто, нехай лише поверхово, але знайомий зі змістом усамітненого життя. Насправді, аскет-пустельник, відданий прихильник тиші, виявляє собою «ідеального ближнього».

Головне прагнення аскета – це, звичайно, переживання Божественної присутності. Аскеза ставить своєю метою очищення душі і розуму від усього, що може перешкодити цьому прагненню. Любов до ближнього, до «брата» розуміється аскетом як плід містичного досвіду Божественної любові. Тільки коли його розум наповниться Божественною присутністю і любов’ю, він зможе полюбити свого брата з правдивим почуттям відданості і, якщо знадобиться, самопожертви. Якщо ж ця первісна «робота» – життя в єднанні з Богом – піддається перешкодам і ваганням, аскет виявляється не в змозі виконати обов’язок любові до брата, чого якраз і вимагає Божественна любов. Тому можна помітити, що аскет, не припиняючи виявляти братолюбні почуття до ближнього, досягнувши висот чесноти і святості, показує глибші прояви братської любові і розуміння.

Безумовно, незаперечним є факт, що «щоразу, коли приходить борець дати відповідь світу, душа його втрачає силу». І навпаки, настільки людина віддалиться від спілкування з іншими людьми, наскільки ж посилиться в її душі відвертість з Богом. Саме такий досвід є принципом, що визначає ставлення аскета до людського спілкування і соціальним зв’язкам, в тому сенсі, в якому їх розуміє сучасна людина.

Логічно організований мирський дух не здатен зрозуміти, що навіть у тих випадках, коли аскет уникає спілкування з людьми, за цим ховається його любов і співчуття стосовно них. Аскет уникає людей «заради Бога». А оскільки Бог є любов, то переживання Божественної присутності, як невичерпного джерела істинної любові, дає аскету можливість полюбити свого брата «Божественною любов’ю».

Але у випадку любові до брата хтось може розглядати аскетичний «парадокс» і «суперечливу» психічну та духовну поведінку. «Хочеш, – запитує авва Ісак, – здобувати любов до ближнього в серці своєму, як того вимагає євангельська заповідь? Віддали його від себе, і тоді в тобі розгориться полум’я любові до нього, і радість побачить його, як при вигляді ангельського світу». Дистанція по відношенню до ближнього зрощує євангельську любов у внутрішньому світі аскета. Йдеться про якесь екзистенційне протиріччя, яке закладає міцну основу психологічної та духовної гармонії, що є, в свою чергу, необхідною умовою істинного спілкування. «Другом стань всім людям, але перебувай на самоті в помислах своїх». Пустельний подвижник повинен любити всіх людей, дарувати їм свої почуття, своє серце, але водночас перебувати на самоті, без якої він не зможе зустрітися з Богом. «Зробися причасником всіх людських пристрастей, але тілом тримайся від них на відстані».

У цьому екзистенційному протиріччі можна побачити справжню внутрішню рівновагу, на якій ґрунтується здорове спілкування. Дуже часто сучасна техногенна людина, яка пишається своєю соціальністю, виявляється позбавленою рівноваги, оскільки вона є односторонньо соціальною, тобто яскраво вираженим екстравертом, за висловом Юнґа. Вона розчиняється в суспільстві і, таким чином, втрачає свою індивідуальність. Як може соціально розпилена людина володіти істинною любов’ю до ближнього, коли вона втратила свою внутрішню єдність? Якщо все, що вона робить, вона робить для того, щоб здаватися хорошою або ж просто заради спілкування, як вона може виявити непідробне почуття любові? Компетентні гуманітарні науки констатують трагічну самотність сучасної людини, яка своїм існуванням зобов’язана якістю спілкування цієї людини. Лише переживання власної індивідуальності як досвід духовної єдності і згуртованості, може створити і зберегти справжню соціальну поведінку. Роз’єднана і розірвана душевними конфліктами людина не може виразити себе з соціальної точки зору, оскільки не може «постати» перед суспільством і почати діалог з навколишніми людьми.

Навпаки, аскет, що живе в пустелі, володіє внутрішньою «комунікативною» рівновагою, і, незважаючи на життя вдалині від соціуму, ним рухає любов до ближнього. «Ми знаємо, – каже святий Ісак, – що без любові до ближнього наш розум не здатний просвітитися Божественною любов’ю і богоспілкуванням». Питання єднання з Богом – це питання, перш за все, «спілкування», тому що тут йдеться про встановлення взаємин з Троїчним Богом. У духовній сфері цього спілкування присутня і любов до ближнього. Таким чином, як аскет, перебуваючи на самоті, може стати учасником такого спілкування? Якби він був по-справжньому відділений від свого брата, то його розум не зміг би «просвітитися Божественною любов’ю і богоспілкуванням». Але аскет щиро любить свого ближнього і в тиші свого життя висловлює щиру соціальність.

Справжня любов до брата свого виражається, насамперед, у підтримці, наданій в головній проблемі життя – почутті провини. «Не ненавидь грішника, бо всі ми винні. І якщо заради Бога ти повстаєш на ближнього, плач за його гріхи ». І не тільки це, а й «розстели хітон свій на винного і укрий його». «Але якщо ти не можеш, – продовжує святий Ісак, – прийняти гріхи ближнього і пережити замість нього сором і провину, то хоча б не зневажай його, бо він твій брат». Аскет-пустельник вважає, що в міжособистісних, людських стосунках необхідною умовою є прояв глибокої і щирої любові, яка може заповнити всі слабкі сторони брата. Той, хто любить, не тільки приносить користь ближньому, але одночасно зцілює свою власну душу.

«Той, хто виправляє свого брата, лікує свої власні вади, але той, хто засуджує ближнього, робить ще глибшими свої власні рани».

Керуючись цією аскетичною думкою, сучасна людина може побачити живий прояв любові. Любов у цьому сенсі не є тут ані чуттєвим поривом і пристрастю, ані проявом нейтралітету. Перш за все, це сильний, динамічний взаємозв’язок, характерною рисою якого є те, що чим сильніше виявляється цей взаємозв’язок, тим повніше він зцілює себе. Той, хто знає слабкості свого брата і з повагою до них ставиться, виражає безпосередню повагу до себе самого. Поводячись благородно стосовно нього, він «виліковує власні пороки». Це обумовлює творчий характер людських взаємин. Особисте духовне зростання може бути досягнуте тільки в соціальній взаємності. І навіть якщо людина віддалиться в найсуворішу пустелю, то вона не буде відчуженою від братньої любові, яка творить і навчає. Достатньо, щоб ця любов не перешкоджала спілкуванню з Богом. Якщо дотримується ця умова, то аскет повинен виявляти глибоку симпатію до спілкування з ближнім.

«Якою прекрасною і гідною похвали є любов до ближнього, якщо ця турбота не відволікає нас від любові до Бога. Яким прекрасним буде становище наших духовних братів, якщо ми зможемо триматися і любові до них, і любові до Бога».

Але позиція аскета стосовно любові до ближнього не полягає лише в повчанні інших. Він вихваляє цю любов аж ніяк не для того, щоб спонукати інших людей їй слідувати, а самому залишитися ізольованим в абсолютній «тиші». «Багато хто з них (подвижників) диким тваринам, мечу і вогню віддали свої тіла заради ближнього». Пустельний подвижник негайно принесе в жертву свою «тишу» і навіть власне життя заради любові до свого ближнього. Такі приклади ми бачимо в численних розповідях про подвижників, де нам показані неймовірні і дивовижні багатства живої братньої любові.

Авва Агафон виявляв велику любов до ближнього і не віддавався аскезі, якщо не міг зробити щось хороше для ближнього. Намагаючись перевершити свої власні можливості виявлення любові до ближнього, він казав: «Я хотів знайти покаліченого, взяти його тіло, а йому віддати своє». «Бачиш, якою є справжня любов»?

Колись, як розповідають отці аскети, святий Макарій, відвідуючи хворого брата, під час свого візиту питав, чи немає у нього потреби в будь-чому. Хворий відповів: «Хотілося б трохи свіжого хліба». У чернечому братстві, де жила ця немічна людина, хліб пекли лише один раз, так, щоб його вистачило на цілий рік. Хвора ж людина не могла їсти черстві сухарі. Тоді «цей високоповажний чоловік враз піднявся, щоб виконати прохання, хоча був вже дев’яносторічним старцем». Зі скиту недужого брата він відбув до Олександрії. Там «помінявши сухий хліб на свіжий, він приніс його хворому братові, подолавши весь цей шлях пішки». У цьому братньому жесті можна побачити справжній соціальний зміст аскетичної тиші.

Про авву Агафона, який був «найдосвідченішим з усіх ченців свого часу, що шанував мовчання і тишу найбільше», розповідають таке.

Коли в місті, що було розташоване поблизу скиту, почалося свято, святий відбув туди, щоб продати свої рукоділля і на виручені гроші купити сухарів на цілий рік. Але йому трапилося зустріти на ринку «якогось незнайомця, кинутого і хворого». Тоді святий не упустив можливості виявити свою глибоку братню любов. Він узяв на себе турботу про всіма покинутого хворого брата. Він винайняв йому житло, щоб у того був дах над головою, зробив усе, щоб забезпечити йому швидке одужання. Водночас він працював «своїми власними руками», щоб оплачувати витрати, що виникають через його допомоги хворому. Через шість місяців незнайомець видужав, і святий повернувся в свою обитель. «Це було проявом досконалої любові».

В одному зі своїх листів святий Ісак розповідає, що якийсь отець-подвижник навчив його, що ніщо так не спасає ченця від демона гордості і блуду, як практика виконання якої-небудь «суспільної» місії. Таким чином, чернець, що доглядає за хворими та страждаючими тілесними недугами, багато поповнює духовні зусилля, які необхідно докласти, щоб звільнитися від нападів лукавого.

Однак існує і безліч інших оповідань та випадків з чернечого життя, які демонструють, яким дивовижним чином аскетична досконалість виражається в любові до ближнього. Швидше, навіть сама ця любов, що втілюються в життя, є критерієм досконалості. «Це ознака тих, хто досяг досконалості. Навіть якщо вони по десять разів на день будуть віддані вогню за любов до ближнього, їм і цього буде замало».

Таким чином, самітність аскетичного життя, що здається на перший погляд асоціальною, виявляється лише зовнішньою смиренною оболонкою, що приховує ні з чим не порівнянну духовну красу. Духовна глибина аскези в її найбільш крайньому прояві – «граничній самотності» – це досвід братньої любові, що народжується з містичного єднання з Богом, Який є зразком абсолютної і безмежної любові.

професор Іоаніс Корнаракіс

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»