А про що дискусія? Напевно щось про другий шлюб священників, який за фактом давно уже практикується в УПЦ МП? Ні – про автокефалію!

Тобто тема, яка століттями була предметом дискусії в усіх православних церквах, окрім Московської, де автокефалія була утворена за рішенням московського (золотоординського) князя, нарешті пробила віками формований мур і добралася й до голів кліру УПЦ МП. «Впали кайдани» і можна, нарешті, демократично поговорити про «автокефалію» – бо раніше про це демократично могли говорити лише «раскольнікі» і «автокефалісти».

А хто у нас на чолі опозиції?

Так, вірне чадо митрополита Антонія Паканича, яке після «непримиренних» дискусій із шефом, їздить до нього на богослужіння, де потім, за чаєм, вони обговорюють подальші «безкомпромісні батли» про церковні канони.

На мові спецслужб це називається «контрольована опозиція» (це щоб «неконтрольована» раптом не з’явилася).

А у народі кажуть простіше – «коли випивку (подію) не можна зупинити – її треба очолити».

Тобто у жорстку опозицію та протистояння з «проросійською партією» в УПЦ МП, яку очолює один з найвпливовіших «сірих кардиналів» та керуючий справами цієї церкви митрополит Бориспільський Антоній Паканич вступив ректор Київської духовної академії та семінарії УПЦ МП архиєпископ Сильвестр Стойчев. Сьогодні у нього роль «непримиренного опозиціонера» і глави «проавтокефальної (але, зауважте – не проукраїнської) партії в УПЦ МП».

Щоб зрозуміти, які близькі багаторічні стосунки пов’язують митрополита Антонія Паканича та архиєпископа Сильвестра Стойчева, достатньо подивитись офіційну біографію останнього. З неї неозброєним оком видно, що архиєпископ Сильвестр є креатурою і протеже митрополита Антонія і його багаторічним найближчим і вірним помічником.

Отже, згідно офіційної біографії, майбутній архиєпископ Сильвестр Стойчев народився (1980 р.) і жив в Одесі. Закінчив Одеську духовну семінарію МП (1998-2002). З Одеської єпархії МП направлений у 2005 р. на навчання до Московської духовної академії, де швидко здобуває прихильність тісно пов’язаного із ФСБ церковного керівництва. Аж настільки, що йому, студенту, доручають викладати на факультеті психології Російського православного університету апостола Іоанна Богослова (2006-2007).

Чи не мав він у ці роки російське громадянство – питання відкрите…

Після закінчення Московської духовної академії його направляють із Москви до Київської духовної академії і семінарії УПЦ МП. Тодішній ректор (у той час нещодавно призначений) Антоній Паканич (також відряджений до Києва з Московської духовної академії РПЦ – про це я детально писав свого часу) одразу ж прийняв Олександра Стойчева у штат на посаду викладача.

Цікавим є інше – зелений випускник московської академії одразу ж стає помічником ректора та відповідальним редактором (!!!) офіційного сайту КДАіС та журналу «Академічний літописець» (в оригіналі – «Академический летописец»). Одночасно він виконує послух послушника та іподиякона єпископа Антонія Паканича.

Тобто рекомендаційні листи з Москви були настільки серйозні, що у Паканича, таке враження, просто вибору не було. Прям найрідніша людина, духовний брат приїхав…

2 квітня 2009 р. молодий послушник Олександр Стойчев архиєпископом Антонієм Паканичем пострижений у ченці з ім’ям Сильвестр, а 21 травня того ж року тим же Антонієм Паканичем рукоположений у сан ієромонаха.

У 2013 р. ректор КДАіС архиєп. Антоній Паканич призначає о.Сильвестра Стойчева своїм заступником – проректором з навчально-методичної роботи КДАіС. А 23 жовтня 2014 р., за поданням митрополита Антонія Паканича, він включений до складу одного з керівних органів Моспатріархії – Міжсоборної присутності Московського патріархату (пора повертатися у московську церковну тусовку).

Вже 21 грудня 2017 р. (майже одразу після приїзду із Архиєрейського Собору у Москві), митрополит Антоній Паканич робить подання на 37-річного о. Сильвестра Стойчева щодо обранння його єпископом Білогородським, вікарієм Київської митрополії, та ректором Київської духовної академії і семінарії УПЦ МП. Призначення на посаду ректора духовної академії здійснено за особистим наполяганням Антонія Паканича. Логіка митрополита зрозуміла – на посаді ректора треба поставити свою вірну людину, щоб і надалі в ручному режимі продовжувати керувати провідним навчальним закладом УПЦ МП.

З 8 грудня 2020 р. єпископ Сильвестр Стойчев, за пропозицією митрополита Антонія Паканича, став членом Комісії з богословської освіти Міжсоборної присутності Московського патріархату.

Протягом всього періоду роботи в Київській духовній академії і семінарії УПЦ МП єпископ Сильвестр Стойчев завжди був найвідданішим прихильником і помічником свого покровителя і куратора митрополита Антонія Паканича, який фактично (і про це багато хто пише) й надалі продовжує в ручному режимі керувати справами в цьому навчальному закладі.

Отже, наскільки серйозно можна сприймати архиєпископа Сильвестра як нового «лідера проавтокефальної партії», або появу останнім часом полеміки у фейсбуці щодо теми автокефалії між лідером «проросійської партії» й керуючим справами УПЦ МП митр. Антонієм Паканичем та його протеже?

З огляду на їхні багаторічні тісні зв’язки і навіть залежність архиєпископа Сильвестра від митрополита Антонія, ця дивна «полеміка» дуже вже нагадує заздалегідь узгоджений і розіграний для зовнішньої публіки (влади та суспільства) спектакль задля відволікання уваги.

Постійно виникає відчуття, що дискутують дві голови, але тіло одне. І пір’я стирчить догори.

Нічого не нагадує?

P.S. Навіяно коментарями.

Так, люди змінюються. І це – добре, якщо зміни на краще.

Навіть відносини між людьми змінюються. Це теж природньо.

Але…

За ректорства єп. Сильвестра Стойчева студентами КДАіС були такі одіозні проросійські діячі, як Вадім Новинський, Олексій Пєртін, Сергій Трофімов. Ці «студенти» фінансово забезпечували цей навчальний заклад і його керівництво.

Доцентом КДАіС був резидент ГРУ Генштабу РФ та ФСБ Андрій Деркач, який з початком повномасштабної війни втік до РФ і став там сенатором та членом Комітету безпеки і оборони Ради Федерацій РФ. «Фахівець» із «Державно-церковних відносин» (так називався його курс у КДАіС). Резидент – він же просто «викладав», тобто відпочивав у КДАіС від своєї резидентської справи, чи не так?

Можна згадати і про «ватного» духівника КДАіС та завідуючого заочним відділенням академії доцента-архімандрита Маркела Павука.

Нинішня «зірка» соцмереж митрополит черкаський Феодосій Снєгірьов теж відзначився «професорством пастирського богослов’я» у КДАіС (навчався в Московській духовній академії і теж був відряджений до КДАіС).

Тож КДАіС і справді «проавтокефальний центр» УПЦ МП.

Напевно…

проф. Олександр Саган

Ми не будемо заперечувати той факт, що будь-які перемови та дискусії значно ліпше, ніж взаємні образи, звинувачення і т.д. Однак перемови або дискусії мусять завершуватися якімось результатом. У даному випадку – знайденням алгоритму «єдності та перемоги». Власне тому, у соціальних мережах постійно з’являються певні варіанти нормалізації ситуації. При цьому їх аналіз показує, що представники РПЦвУ шукають будь-який шлях уникнути прямого переходу в ПЦУ.

Отже, в даної статті ми спробуємо проаналізувати всі ініціативи РПЦвУ, які з’являлися в ЗМІ та соціальних мережах, починаючи від весни 2022 р. і до сьогодні. А також проаналізуємо: чи є у духовенства РПЦвУ інший шлях виходу з кризи, ніж приєднання до ПЦУ?; Чи не з’являються всі «ініціативи знизу» тільки спробою виграти час? Одночасно торкнемося певних моментів зацікавленості Московського патріархату в дестабілізації православ’я, як в Україні, так і загалом у світі саме через діяльність РПЦвУ.

І. Чи загалом можлива канонічна автокефалія РПЦвУ?

Ідею можливої автокефалії РПЦвУ почали активно «розкручувати» після пріснопам’ятного собору в Феофанії, який відбувся 27 травня 2022 р. Деякі навіть почали казати, що «автокефалія відбулася». Ми не будемо в цієї статті доказувати абсурдність заяв про ніби «автокефальний статус» РПЦвУ, адже це вже давно зробили без нас. Розглянемо тільки деякі канонічні моменти.

1.1. Оголошення автокефалії та його наслідки

Усі ми видатна розуміємо, що власне оголошення автокефалії не робить будь-яку православну церковну структуру канонічною Помісною Церквою. Після того, як автокефалія оголошена, нова юрисдикція опинається в т.зв. «сірої зоні» та мусить просити про визнання. У випадку РПЦвУ – це може бути звернення, або до Московського патріархату, або до Константинопольського Патріархату.

1.2. Звернення до Московського Патріархату

Гіпотетично можна припустити таку фантастичну річ: РПЦвУ звертається до Московського Патріархату і той надає їй автокефалію. Подібні приклади вже були в історії – це надання автокефалії Православної Церкві Чеських Земель і Словаччини (далі – ПЦЧЗіС) та Православної Церкві Америки (далі – ПЦА). Однак є цікаві нюанси.

а) ПЦЧЗіС. Дійсно, 9 грудня 1951 року Патріарх Московський надав автокефалію Православній церкві Чехословаччини, але цю автокефалію не визнав, ані Константинополь, ані більшість інших Помісних Церков, зокрема Сербська Православна Церква. У результаті непевного статусу, ПЦЧЗіС була вимушена звернутися до Константинопольського Патріархату щодо надання канонічної автокефалії. Її прохання було задоволено в 1998 р., коли Вселенський Патріарх видав відповідний Томос.

б) ПЦА. У 1970 р. Московський патріархат надав цієї структурі автокефальний статус та примусив Православні Церкви т.зв. «соціалістичного табору» його визнати. Але незабаром після розвалу СРСР та падіння комуністичних режимів у країнах Східної Європи, практично всі Церкви цих країн, офіційно, напівофіційно або неофіційно, перевели ПЦА в статус автономії Російської Православної Церкви. Наприклад, один з сучасних сербських підручників каже, що ПЦА – це автономна церква, яку РПЦ МП рахує автокефально.

Не можна, звісно, обійти історію Польської Автокефальної Православної Церкви, яка отримала автокефалію з рук Вселенського Патріархату в 1924 р. Москва довго не визнавала цю автокефалію, а в 1948 р. примусила відмовиться від неї та отримати нову, вже від РПЦ МП. Але відразу після падіння комуністичного режиму, ПАПЦ знову визнає виключно Томос 1924 р., а московський документ 1948 р. – тільки листом визнання.

Отже, можна зробити висновок, що автокефалія від РПЦ МП не буде визнана православним світом. РПЦвУ і надалі буде розглядатися як структура Московського Патріархату.

1.3. Звернення до Константинопольського Патріархату

Уявляємо ситуацію, коли РПЦвУ відміняє своє рішення 2018 р. про розірвання євхаристичного спілкування з Константинопольським Патріархатом, оголошує автокефалію та звертається за її визнанням до Вселенського Патріарха.

Ми не будемо тут згадувати про те:

– що немає прецедентів, коли в однієї державі кілька Православних Церков, яким наданий Томос саме як Помісним Церквам цієї країни немає;

– що саме Константинопольський Патріархат заявив про відсутність будь-яких підстав щодо надання нового Томосу для Українського Православ’я;

– що навіть у країнах, які називаються «православна діаспора», згідно рішенню Всеправославного Собору 2016 р., відбувається унормування православного життя шляхом визнання їх канонічною територією виключно Вселенського Патріархату.

Найбільш важливо інше – говорячи про можливість отримання Томосу від Вселенського Патріархату, прибічники такої ідеї забуваються, що у цьому випадку РПЦвУ буде змушена визнати ПЦУ та вступити з їй в євхаристичне спілкування. Отже, ніякої користі, крім збереження «робочих місць» для архієреїв РПЦвУ, цей акт не дасть. Але ж ПЦУ і так декларує принцип: «З чим прийшов, то і маєш». Крім того, як свідчить соціологія, переходи громад відбуваються саме через антиукраїнську поведінку архієреїв та священиків РПЦвУ, отже зміна юрисдикційного статусу їм нічого не дасть. Також і дії держави тільки опосередковано обумовлені юрисдикцією, а головний чинник «переслідування» РПЦвУ – її ідеологія (підтримка ідей «русского мира»)

1.4. Деякі висновки щодо отримання РПЦвУ автокефального статусу

Можна впевнено сказати, що отримати автокефалію від Константинопольського Патріархату РПЦвУ не вдасться. Це підтверджує, як традиція православ’я, так і офіційні заяви Вселенського Патріархату.

Також і гіпотетична можливість РПЦвУ отримати автокефалію від Московського патріархату нічого не дасть. Адже приклади ПЦЧЗіС та ПЦА свідчать, що в Вселенському Православ’ї, відповідно і в експертних висновках релігієзнавців, які будуть ґрунтуватися на православному канонічному праві, вона буде розглядатися як автономія РПЦ МП.

На підставі всього вище викладеного, робимо висновок: Будь які заяви, висловлювання, підписання листів щодо можливої автокефалії РПЦвУ – це виключно димова завіса для суспільства, спроба виграти час та втримати від переходу громади.

ІІ. Особливий статус колишньої РПЦвУ в ПЦУ.

Ще одною ідеєю, яка давно й активно обговорюється представниками РПЦвУ – це надання їм особливого статусу в ПЦУ, аналогічного тому, які має РПЦЗ в РПЦ МП. Обґрунтуванням подібного варіанта виступає мова, деякі елементи обряду і т.д. Загалом цей варіант непоганий, коли не враховувати деякі особливості.

По-перше, таке вирішення питання має сенс тільки в тому випадку, коли буде переходити вся РПЦвУ або, як мінімум, її більша частина. Переходити саме єпархіями. Адже створювати щось особливе для низькі парафій у різних областях – це нонсенс, бо в ПЦУ парафії мають право обирати мову богослужіння, календар, мати певні особливості в обряді. Це знаходиться в компетенції будь-якого єпархіального архірея. Більш того, як часова мера запроваджується ставропігійний статус парафій, коли вони підпорядковуються напряму Предстоятелю ПЦУ.

По-друге, потрібно змінювати не тільки юрисдикційний статус, а і ідеологічне наповнення єпархій РПЦвУ. Тобто визволятися від всього «русского мира», зрадників та колаборантів. Без цього очищення долучення структур РПЦвУ до ПЦУ немає жодного сенсу.

По-трете, перемови про подібний статус мусять вести архієреї, а не звичайні священики як «ініціатива знизу»

По-четверте, у часі унії РПЦ МП та РПЦЗ, на території Російської Федерації не було архієреїв РПЦЗ. У нашому випадку, коли маємо кілька архієреїв на однієї території, що є наслідком об’єднання УПЦ КП та УАПЦ, цей варіант запровадить ще більшу плутанину.

Також небезпідставне занепокоєння, як ПЦУ, так і релігієзнавців, викликає таке припущення, що таким способом об’єднання РПЦвУ намагається цілком заховати свою адміністративну структуру, храми та монастирі, щоб «перечекав лихі часи» знову повернутися в Московський патріархат. Крім того, зводяться до мінімуму контакти до мінімуму не тільки співслужіння, а навіть звичайні контакти духовенства РПЦвУ (колишньої, у випадку об’єднання) та ПЦУ.

Отже, можем зробити висновок, що приєднання РПЦвУ до ПЦУ в якості автономії, з захованням своєї адміністративної структури, досить небезпечне. Тому мусять бути розроблені надійні запобіжники. Ну і вести таки перемові мусять не «ініціатори знизу», а уповноважені архієреї ПЦУ та РПЦвУ. Або, як мінімум на першому етапі, офіційні робочі групи цих юрисдикцій.

ІІІ. Перехід структур РПЦвУ в ставропігію Константинопольського Патріархату

Інформація про можливий перехід деяких адміністративних структур та окремих парафій в ставропігію Константинопольського Патріархату в Україні почала з’являться в соціальних мережах ще в 2019-2020 рр., особливо після хіротонії її керівника, архімандрита Михаїл Аніщенко на єпископа Команського. Отже, давайте розберемо цей варіант виходу РПЦвУ або його частини більш уважно.

«Ставропігія Вселенського Патріархату в Україні» була відновлена 11 жовтня 2018 р., тобто ще до Київського Об’єднавчого Собору та надання ПЦУ автокефального статусу. При цьому, ані в відкритих ресурсах Константинопольського Патріархату, ані на сайті самої ставропігії, ані на ресурсах ПЦУ, ми не знаходимо власне Статуту «Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні». Тому, маємо два суттєвих різночитання про повноваження цієї структури.

Так, на більшості українських ресурсів ставропігія подається виключно як амбасада Константинопольського Патріархату, на зразок Ватиканської нунціатури.

Натомість на православних ресурсах, зокрема і грецьких, про обмежений характер ставропігії нічого не говориться. А на офіційному сайті самої «Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні» подається загальна цитата з книги «Αρχιμ. Γρηγόριος Δ. Παπαθωμάς, ΚΑΝΟΝΙΚΟ ΓΛΩΣΣΑΡΙΟ (ΚΕΦΑΛΑΙΑ ΚΑΝΟΝΙΚΗΣ ΟΙΚΟΝΟΜΙΑΣ), ΕΘΝΙΚΟ ΚΑΙ ΚΑΠΟΔΙΣΤΡΙΑΚΟ ΠΑΝΕΠΙΣΤΗΜΙΟ ΑΘΗΝΩΝ, ΘΕΟΛΟΓΙΚΗ ΣΧΟΛΗ, ΤΜΗΜΑ ΘΕΟΛΟΓΙΑΣ-ΤΟΜΕΑΣ ΙΣΤΟΡΙΚΟΣ, ΑΘΗΝΑ 2011».

Оцінюючи всю доступну інформацію, можна читко визначити, що «Ставропігія Вселенського Патріархату в Україні» жодним чином не підпадає під підпорядкування або адміністративний контроль ПЦУ та «напряму залежить від Вселенського Патріарха». Крім того, як і вказано на офіційної сторінці, екзарх «здійснює у ставропігійних монастирях або церквах звичайну пастирську діяльність». Тобто, у нашому випадку, має всі права правлячого (дехто каже – вікарного) архієрея, у межах делегованих Константинопольським Патріархом. Останній факт підтверджується тим, що виключно за його благословенням було видано кілька богослужбових видань українською мовою.

Таким чином, оскільки немає іншої інформації, мусимо припустити, що єпископ Михаїл Аніщенко, як керівник ставропігії, має канонічне право висвячувати дияконів та священиків, приймати під свій (чи Константинопольського Патріарха) духовенство, парафії, монастирі, а також засновувати нові церковні структури. Власне це підтверджує і інсайдерська інформація з Вселенського Патріархату, що ставропігія була створена як своєрідний «запобіжник» на випадок зриву об’єднавчого процесу або розколу ПЦУ. Як виявилося, ці застереження були цілком оправдані, адже колишній очільник Київського Патріархату Філарет (Денисенко) зробив кілька спроб зриву Київського Об’єднавчого Собору, а весною-літом 2019 р. – розколу ПЦУ.

Нам застається тільки вияснить: Чи є історичні приклади заснування та діяльності ставропігійних структур Вселенського Патріархату на канонічної території інших Помісних Православних Церков, які співпадають з державними кордонами?

І тут мусимо читко відзначити, що таки прикладі є, як у новітньої історії, так і сучасності.

Найбільш відомий з їх – це ставропігія Вселенського Патріархату над т.зв. «Новими землями Греції (Крит і Додеканес), а також Афону. Що правда, ці дві ставропігії мають читко окреслену канонічну територію, по-за якою Константинопольський Патріархат не може засновувати свої структури. Навіть представництво афонських монастирів на території материкової Греції має статус «подвір’їв», а не «ставропігії».

Ще один маловідомий історичний факт – ставропігія Вселенського Патріарха на території міжвоєнної Чехословаччини, яка на той час була канонічною територією Сербської Православної Церкви. Їй також керував архієрей і вона мела парафії на всієї території країни, зокрема і на Закарпатті.

Знов же, опосередковано щодо можливості подібного підходу свідчить наявність двох окремих греко-католицьких структур (УГКЦ та Мукачівської єпархії) на території України.

Таким чином, з канонічного боку, перехід структур або окремих представників духовенства РПЦвУ в «Ставропігію Вселенського Патріархату в Україні» цілком можливий та залежить виключно від політично рішення Константинопольського Патріархату.

У ключи існування на території України двох канонічних православних юрисдикцій вже обговорюється вислів екзарха Вселенського патріарха в Україні, єпископа Команського Михаїла на круглим столі «Церква, суспільство, держава: діалог заради єднання та перемоги» 6 лютого 2022 р.: «Я не є учасником діалогу, я є в якості спостерігача, і помітив позитивну тенденцію – ми говоримо не про різні Церкви, а про різну юрисдикцію. Ця ініціатива має вітатися у нашому суспільстві». І як виглядає з обговорення представниками духовенства РПЦвУ, мова йде не про заховання її структур, а саме про перехід бажаючих у ставропігію Вселенського Патріархату в Україні.

Тому давайте тепер розглянемо ризики такого вирішення проблеми для Українського Православ’я.

а) На канонічної території ПЦУ створюється паралельна юрисдикція. Далеко не факт, що справа закінчиться тільки священиками та парафіями, адже не виключено, що цією «парасолькою» забажають скористатися і деякі архієреї РПЦвУ зі своїми єпархіями. При цьому натяки прибічників цієї ідеї щодо «часового статусу» не дуже переконливі, бо всі ми знаємо – немає нічого більш тривалого, ніж тимчасове.

б) Далеко не факт, що більшість духовенства РПЦвУ, яке вирішить перейти в ставропігію Вселенського Патріархату, змініть свої проросійські погляди. Адже ті, хто має саме проукраїнську позицію, без проблем переходять у ПЦУ. Таким чином, ми будемо мати мережу, яка продовжить проповідувати таку собі лайт версію «русского мира». Також, на цілком законних підставах, вони будуть уникати співслужіння з духовенством ПЦУ.

в) Цілком можливо, що прийняття кліриків РПЦвУ в ставропігію Вселенського Патріархату та його розбудова як паралельної ПЦУ структури, викличе негативну реакцію не тільки в Україні, а і загалом у Вселенському Православ’ї. На нашу думку, тут будуть проводити паралель з діями Московського патріархату на канонічної території Олександрійського патріархату.

Висновок очевидний: ПЦУ та загалом Українському Православ’ю аніяк невигідне створення паралельної православної структури – Ставропігії Вселенського Патріархату, через перехід в нього духовенства (єпархій, парафій, монастирів) РПЦвУ. Тому аніякі перемови щодо подібного вирішення проблеми поділу православних в Україні або поступок у цьому напрямку робити неможна.

IV. Як і для чого Московський Патріархат використовує РПЦвУ та провокативні «низові ініціативи»

Усі видатна розуміють, що Московський Патріархат намагається за будь який кошт заховати РПЦвУ як інструмент пропаганди російської імперської політики, формування російського світогляду серед певної групи українців. Але крім цього очевидного факту, маємо ще кілька напрямків використання РПЦвУ.

4.1. Формування негативного ставлення до України, її влади та ПЦУ

Одною з основних задач, яку Москва покладає на РПЦвУ – це допомога в формовані негативного ставлення до влади України та ПЦУ через ніби «гоніння за віру». Для виконання цього завдання РПЦвУ влаштовує провокації, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність, а саме займаються образами людей за релігійною та національною відзнакою. Таких випадків дуже багато, тому ми тільки кілька з їх, як приклад.

Отже, за такий злочин вже судять буковинського функціонера РПЦвУ, митрополита Лонгина (Михайла Жара). А очільник РПЦвУ на Буковині Мелетій Єгоренко, який писав заяву на отримання російського паспорта, намагався зірвати молебень вірян ПЦУ за Україну у с. Вовчинці Чернівецької області. При цьому владика вигукував «Геть греко-католиків із Буковини!», за що також має бути покараний згідно Кримінального Кодексу України.

Боротьба за будівлі храмів. Так, саме за будівлі храмів, а не за вірних. Отже, після того, як парафія переходить до ПЦУ, у більшості випадків РПЦвУ починає війну за храм. І тут неважливо, скільки вірних у їх залишилося. Головне – як найбільш часу не дати вже вірним ПЦУ користуватися своїм храмом. У хід йдуть всі можливі засоби: від судової тяганини, до брутального силового протистояння, а мирне вирішення конфлікту, через почергове служіння, представники РПЦвУ завжди відкидають. Вивчаючи історію конфліктів, можна зробить висновок, що представники цієї інституції явно паразитують на демократично-правових колізіях та бездіяльності державних інституцій…

Як показує практика, практично всі конфлікти, щодо юрисдикційної приналежності храму, розпалюються РПЦвУ для «картинки» російських пропагандистів. Їх основною причиною є недосконалість українського релігійного законодавства, коли офіційний шлях законної передачі храму громаді, якій він власно і належить, через судову тяганину та бездіяльність судових виконавців, може тривати кілька років. При цьому представники РПЦвУ чудово розуміють, що храм прийдеться передати, але спеціально загострюють ситуацію.

Можна по різному ставиться до дій вірників, але, на нашу думку, у всіх цих провокативних ситуаціях, які створює РПЦвУ, найперше потрібно зрозуміти громаду, яка сама (її діди та батьки) будувала, фундувала цей храм, але мусить молитися на вулиці через РПЦвУ, бездіяльність та (або) повільність державної машини. Тим більше, що йде війна, а РПЦ МП відверто виступає на боці ворога.

На великий жаль, професійні іміджмейкери РПЦвУ спроміглися залучить до своєї компанії дискредитації України певну групу духовенства та вірних ПЦУ. Ми не знаємо реальних мотивів їх медійної діяльності, але своїм «псевдо-правдошуканням», яке народжує різні «заяви», статті про «богослов’я болгарок», «круглими столами» з духовенством РПЦвУ та створенням незрозумілих «спільних православних братств», вони реально допомагають Московському патріархату. Адже дають можливість російським пропагандистам стверджувати, що «навіть духовенство та вірні ПЦУ визнають гоніння УПЦ (РПЦвУ – авт.)».

Для ілюстрації факту використання РПЦвУ духовенства та вірних ПЦУ у своїх метах, ми мусимо знову звернутися до результатів круглого столу «Церква, суспільство, держава: діалог заради єднання та перемоги», на якому було засновано т.зв. православне «Софійське Братство», яке, за словами його творців, «Софійського братства -об’єднання православних українців — вірян ПЦУ, УПЦ, та інших Помісних Церков. Основною метою діяльності братства передбачено всебічне сприяння міжправославному діалогу для досягнення єдності українського православ’я, об’єднання зусиль і підтримка ініціатив православних християн, спрямованих на його розбудову». Однак, попри патріотичні заяви протоієрея Сергія Прокопчука (РПЦвУ), які зайняв посаду голови офісу ГО «Софійське Братство», повстає певне нерозуміння та шерег дуже цікавих питань…

По-перше, ми всі знаємо, як швидко і жорстко РПЦвУ карає кожного священика навіть за звичайні контакти з духовенством Константинопольського Патріархату та (або) ПЦУ. Тим більше, що, як свідчать ЗМІ, «Зустріч розпочалася молебнем, який відправив протоієрей Георгій Коваленко». Але чомусь жодної реакції на спільний молебень з ПЦУ, на сам «круглий стіл», а також на створення спільної громадської організації з ПЦУ, з боку ієрархії РПЦвУ ми не бачимо. Тому мусимо висунути гіпотезу, що священики РПЦвУ мели на ці дії благословення своїх правлячих архієреї або самого митрополита Онуфрія (Березовського). І коли подібне благословення дійсно було надано, мусимо задуматися: Для чого це потрібно РПЦвУ?

На нашу думку, РПЦвУ здійснює далекоглядний стратегічний план – показати державі, міжнародним інституціям та світової православної спільноті, можливість існування двох юрисдикцій (зрозуміло, що одна буде московською) в Україні.

По-друге, як можуть співпрацювати в однієї православної структурі (братстві) священики двох юрисдикцій, одна з яких навіть не визнає навіть хрещення іншої? Про який «конструктивний діалог» може йти мова, коли священики РПЦвУ, які стали членами братства, не заявили про визнання священиків ПЦУ своїми співбратами, про визнання всіх Таємниць, які здійснюють архієреї та священики ПЦУ.

По-трете, чому члени братства в офіційної декларації, зокрема в програмної заяві протоієрея Сергія Прокопчука, жодним словом не осуджується антиукраїнська та проросійська позиція архієреїв РПЦвУ, а говориться тільки про Московського патріарха Кирила? Звичайно, питання риторичне. Адже серед 32 засновників цього «братства» 18 священиків РПЦвУ і тільки 10 священиків ПЦУ. Серед керівництва – 5 священиків РПЦвУ, 3 – ПЦУ та 2 Вселенського Патріархату. При цьому, як нам вдалося вияснити, один зі священиків Константинопольського Патріархату, які є в керівництві, донедавна перебував в Московському патріархаті. Ми спеціально взяли виключно духовенство, бо об’єднання вірних вже давно відбувається шляхом переходу парафій (про індивідуальний перехід годі і казати) в ПЦУ. Тут не треба проводити якісь «кругли столи» та засновувати якісь «братства».

По-четверте, певне саме головне, жодний священик РПЦвУ, який взяв участь у цих «круглих столах» та пішов у засновники «Софійського Братства», так і не відповів на просте питання: Що йому перешкоджає разом зі своєю парафією перейти в ПЦУ та реально здійснити свій реальний внесок у об’єднання православних в Україні?

Отже, на підставі всього вище викладеного, можемо припустити, що справжньою метою духовенства РПЦвУ, яке виконує доручення свого керівництва, – це імітувати «бурхливу діяльність» у справі об’єднання православних України, щоб відкласти свою заборону на державному рівні, призупинити розірвання угод про оренду історичних споруд та максимально затримати перехід громад в ПЦУ.

Підсумовуючи все вище викладене, маємо таку картинку РПЦвУ для проросійських пропагандистів: «Українська влада та ПЦУ здійснює гоніння на УПЦ (РПЦвУ). Аморальність цього розуміє навіть частина духовенства та мирян ПЦУ, які спочувають УПЦ (РПЦвУ), осуджують своє керівництва та пропонують шляхи мирного співіснування». Крім того, для «внутрішнього вжитку», всіляко демонструється патріотичність духовенства РПЦвУ (див. заяву того ж протоієрея Сергія Прокопчука), що уповільнює перехід громад у ПЦУ.

4.2. Створення нових «точок напруги» у Вселенському Православ’ї

На початку листопада 2023 р., в руки українських релігієзнавців потрапив цікавий документ РПЦвУ – Хустська єпархія офіційно дозволяє клірикам Солотвинського благочиння перехід в Румунську Православну Церкву. При цьому документ датований ще 29 березня 2022 р. Особливу пікантність такої діяльності РПЦвУ додає той факт, що 15 листопада 2023 р. відбулося «робоче засідання Митрополичого Синоду Бессарабської Митрополії». Серед питань, які їм розглядалися (цитата) – «Ситуація в Україні та реєстрація структур Румунської Православної Церкви: Презентація ситуації в Україні та кроки для реєстрації структур юрисдикції «Румунська Православна Церква». 

Ось як на все це відреагував один з провідних релігієзнавців України, доктор наук Олександр Саган на своєї сторінці в мережи ФБ : «Почався рух із переходу громад УПЦ МП в Румунську ПЦ.

– У ролі замовників, очевидно що, – ФСБ та Московська патріархія.

– У ролі виконавців – дуже навіть очевидно – найнезалежніша та найсамостійніша у світі митрополія Московського патріархату в Україні, яка раптом почала «добровільно» «відпускати» від себе в іншу Церкву цілі благочиння (і це без рішення Синоду, який насмерть б’ється за кожну сільську парафію) та радикальні провокатори в Румунській ПЦ, які застрягли у своєму розвитку у часах панування ідеології «Великої Румунії».

– Мікрорівень гри – посварити Румунську ПЦ із Православною Церквою України.

– Макрорівень – зламати усталений канонічний порядок у Вселенському православ’ї.

– Методика – спровокувати вторгнення однієї Помісної ПЦ на канонічну територію іншої Церкви, всупереч положенням Томосів обох Церков. Звичайно ж, що «канонічні» причини для цього вторгнення одразу знайдуться – територіальні претензії, мрії про «історичну спадщину» тощо.

- Чому саме зараз?

Як видно із дати листа – він виданий ще минулого року. Проте чекали, як «піде» у Молдові. Там справи нарешті зрушилися – а Москва мовчить. Тому вирішили не зупинятися і, поки «мовчить», дали відмашку в РПЦвУ діяти й тут.

На російсько-українській війні встановився певний паритет. Агентура московитів у Європі активізувалася у своїх зусиллях підірвати авторитет України. Громадська думка захиталася. Релігійний скандал дуже в тему.

Кирило вже не вірить у завоювання України і перспективи тут РПЦвУ. Тому вирішив поторгуватися із румунами громадами та територією, яку донедавна вважав своєю «канонічною територією» і намертво стояв за її нерушимість. … Але «румунське питання» може стати лише початком…»

На великий жаль, проф. Олександр Саган виявився правим. На сьогодні вже маємо обговорення питання про перехід до Сербської Православної Церкви парафій та монастирів РПЦвУ на Закарпатті. Такий варіант активно підтримують сербські церковні організації, архієреї та священики, які напряму пов’язані з Москвою.

Мусимо відзначити, що спроби Московського патріархату спровокувати вторгнення Румунської та Сербської Православних Церков на канонічну територію ПЦУ дуже серйозно занепокоїли Вселенське Православ’я. Згідно інсайдерської інформації, варіанти уникнення цієї проблеми розглядалися як Константинопольським Патріархатом, так і Олександрійським. Останні вважає, що вторгнення інших юрисдикцій на канонічну територію ПЦУ за допомогою РПЦвУ, у випадку ігнорування проблеми, істотна допоможе Московському патріархату у його вторгненні в Африку.

Висновок очевидний: Московський патріархат почав активно використовувати РПЦвУ для створення нових кризисних ситуацій у Вселенському Православ’ї, які реально будуть діяти як «другий фронт» поти України.

V. Висновки

Ми мусимо беззаперечна визнати, що єдність Українського Православ’я може бути досягнута тільки одним засобом – долучення вірних, духовенства, архієреїв, структур (єпархій, парафій, монастирів) до ПЦУ. Усе інше, або нездійснені мрії (автокефалія РПЦвУ); або поглиблення розділення (ставропігія Вселенського Патріархату в Україні), або прихована спроба заховати непорушною структуру РПЦвУ до «ліпших часів» (варіант РПЦЗ).

РПЦвУ буде всіляко сприяти Московському патріархату у справі створення негативного іміджа України в світі. Цьому допомагає недосконале законодавство; аморфність влади законодавчої; бездіяльність влади; колапс судової системи, коли справи про приналежність храмів тягнуться роками і т.д. Громади РПЦвУ, які законним шляхом переходять до ПЦУ, залишають без храмів, які вони будували та фундували. У переважної більшості випадків, людям свідомо не залишають іншого шляху, ніж силоміць повертати свою колективну власність.

Всієї частині антиукраїнської пропаганди, яку допомагає створювати РПЦвУ для проросійськи речників, можна було б досить ефективно протистояти, коли б не «псевдо-правдошукачі» з ПЦУ. Саме вони створюють фон незгоди з політичними рішеннями української влади, курсом ПЦУ на об’єднання Українського Православ’я через перехід до неї. Свідомо або несвідомо, ця група працює на те, що через всіє це «словоблуддя» буде довічна легітимізація Московського патріархату в Україні. А сам процес – допоможе їм пережити нинішню «гарячу фазу» протистояння…

Що мусимо робить? Спокійно та розважливо аналізувати все «псевдоініціативи» духовенства РПЦвУ. Мусимо читко і відкрито ставити кілька питань:

– Ви визнаєте ПЦУ канонічною Церквою, а здійснені її духовенством Таємниці справжніми?

– Ви осуджуєте реальну позицію керівництва РПЦвУ у часі війні, зокрема мовчання щодо анексії її структур на окупованих територіях?

– Ви визнаєте, що єдиним шляхом об’єднання Українського Православ’я є приєднання до ПЦУ?

Тільки після цього можна починати якісь «кругли столи», засновувати «братства» та займатися загалом будь-якою співпрацею.

прот. Сергій Горбик, «Православний духовний центр ап. Івана Богослова», ПЦУ, м. Чернівці.

Практично відразу після початку масштабного вторгнення російських військ в Україну, Московський патріархат розпочав гібридну провокацію, яка мела за мету остаточно розколоть Вселенське Православ’я та створити антиукраїнську (і антиконстантинопольську) православну коаліцію. Саме для цього з березня 2022, ще до офіційних заходів по викриттю сепаратистів та зрадників у РПЦвУ, почався перехід частини її парафій у статус «незалежних православних громад». За даними проф. Олександра Сагана та Олега Бучми, які вони надали у своїй статті «Незалежні православні громади: кого і навіщо обманюють», до кінця 2022 р. в Україні було зареєстровано «понад 40 таких громад». Однак, як виявилося, їх створення спровоковано не тільки бажанням «підманути державу». Інформація, що була отримана від наших болгарських, польських, грецьких та сербських колег, допомогла остаточно виявити далекоглядні плани російських спецслужб…

І. Передісторія питання

Ще восени 2018 р., до офіційного надання Константинопольським Патріархатом автокефалії своєї Київської митрополії та створення Православної Церкви України, Московський патріархат розпочав активні дії, що мали на меті створити «антиконстантинопольську коаліцію». Почалася агітація та відвертий тиск на  Помісні Православні Церкви, і перше від  своїх «друзів», щоб вони також розірвали євхаристичне спілкування з Вселенським Патріархатом. Головними «цілями» агітації були Польська, Сербська та Румунська Православні Церкви, а також Православна Церква Чеських земель і Словаччини. Цей, вибір, як ми розповімо згодом, був далеко не випадковим. Бо розглядався запасний варіант, коли б РПЦвУ цілком опинилася у важком становищі, а саме коли б Україна пішла по шляху Греції або Болгарії – визнанням державою Єдиної Православної Церкви…

Оскільки, основною політично-канонічною проблемою РПЦвУ була і є її підпорядкованість Московському патріархату, розглядалися різні варіанти створення якоїсь канонічної структури (структур), яка б формально не була пов’язані з Москвою, але де-факто залишалися частиною РПЦ. Одним з таких планів передбачав передачу структур РПЦвУ кільком дружним Православним Церквам.

Предтечою озвучення цього питання з’явилися численні «історичні мапи» Київської митрополії. На яких вона окреслена практично в межах сучасної Київської, Чернігівської, Львівської областей та кількох старовинних князівств Білорусі. Звичайно, це певна маніпуляція, бо, як мінімум, кордони Київської митрополії реально поширилися, дякуючи козацьким поселенням на Схід на Південь. А Буковина та Закарпаття історично були під омофором Вселенського Патріархату. Але покинемо давню історію у спокої….

Отже, розглядався варіант, коли б парафії РПЦвУ могли війти у підпорядкування н Румунської, Польської або Сербської Православної Церкви.

Цей варіант ґрунтувався на тому, що в міжвоєнний період частина території України канонічно перебувала в складі Румунської, Сербської та Польської Православних Церков. Відповідно, як вважає Московський патріархат, ці Церкви мають права на відновлення своєї юрисдикції на частині території України, у випадку виходу з неї Московського патріархату. Одночасно це б викликало суперечки не тільки між РПЦвУ та ПЦУ, з залученням Вселенського Патріархату, а, як мінімум, з трьома Помісними Церквами. Але цей варіант був часово відсунутий через кілька факторів реальності 2019 – 2021 рр., а саме через відсутність погрози існуванню РПЦвУ з боку держави; відсутність масових переходів парафій до ПЦУ і т.д.

Крім того, жодна Помісна Православна Церква не розірвала євхаристичне спілкування з Вселенським Патріархатом, а також офіціально не висунула претензій на канонічні території в Україні, якими вони володали у міжвоєнний час.

Але, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, положення РПЦвУ змінилося.

По-перше, почався досить масовий перехід громад з РПЦвУ в ПЦУ, нехай навіть через політичний чинник;

По-друге, практично жодна Православна Церква публічно не підтримала агресію, навіть РПЦЗ, яка є частиною Московського патріархату, виступила проти;

По-трете, влада України почала реальні дії виявлення колаборантів та зрадників серед духовенства РПЦвУ, а також виконання певних законів, які стосуються релігійної структури, центр якої знаходиться в країні – агресорі.

По-четверте, як показують усі соціологічні опитування, різко змінилося ставлення українців до всіх структур та духовенства Московського патріархату, зокрема і РПЦвУ.

У цих умовах, Московський патріархат (читай спецслужби Росії), після повномасштабної агресії, повернулися до ідеї створення не просто міжюрисдикційного, а вже глобального протистояння.

Оскільки, по цілому ряду ідеологічних та канонічних причин, зокрема і заяв самого Московського патріархату, як мінімум після ІІ Світової війни, та «теорію російського світу», вони не можуть передати свої парафії на Буковини, Галичині, Закарпатті та Волині, безпосередньо до якось іншої Православної Церкви… Але це робиться цілком «канонічно» та «прийнятною», коли це парафії є «незалежні». Бо Україна, згідно своїм міжнародним зобов’язанням та діючим законам, не може це заборонити.

Дуже промовистим є той факт, що більш-менш масовий перехід парафій РПЦвУ в статус «незалежних православних громад» почався відбуватися не в 2019-2021 рр., та навіть не перед початком повномасштабної війни, а саме після провалу російського плану «Київ за три дні» – у другій половині березня. Крім того, цьому процесу, як свідчить інсайдерська інформація, передували певні перемови РПЦвУ з проросійським єпископатом інших Помісних Церков, зокрема і візиту румунського єпископа Ігнатія (Тріфу) на Буковину, про що ми розповімо згодом.

Мусимо зазначити, що російська ідея з використанням «незалежних православних громад» має під собою певний ґрунт. Адже є реальна спокуса: для румун – більш 120 парафій на Буковині; для сербів – десятки (чи навіть сотні) парафій та монастирів на Закарпатті; для поляків – парафії та монастирі на Волині. Одночасно в цих країнах існують і певні політичні сили, зокрема серед православного єпископату, які з задоволенням «заковтнуть цю наживку»…

Таким чином, згідно планам Московського патріархату, через приєднання «незалежних громад» у міжюрисдикційній конфлікт в Україні, будуть втягнути ще кілька Помісних Православних Церков, а також можливі погіршення міждержавних стосунків з Польщею та Румунією.

ІІ. Деякі реалі…

У згаданій вище статті проф. Олександра Сагана та Олега Бучми, зазначається, що «незалежні православні громади» змінюють свій статут так, щоб тільки кілька людей могли реально впливати на життя (і юрисдикційну підлеглість) парафії. Отже, відкривається повна можливість щодо одностайного звернення громади про зміну (чи отримання нового) канонічного підпорядкування. При цьому цей перехід може бути здійснений без формального зіткнення інших Помісних Церков з Московським патріархатом.

Більш того, є всі підстави вважати, що останній сам буде вітати ці переходи. Це, хоча і опосередковано, визнав архієпископ РПЦвУ Віктор (Коцаба): «Коли ж УПЦ (МП, – ред.) все ж таки заборонять, і українська влада залишить за священиками лише вибір – перехід до рядів ПЦУ чи катакомби, то в такому разі багато буковинських румуномовних священиків та вірян, які наразі почувають себе досить органічно у складі саме Української Православної Церкви, все-таки зголосяться розглянути пропозицію із сусідньої Румунії … І навряд чи все закінчиться лише «румунським питанням». Згадаймо про історичні зв’язки Закарпаття із Сербською Церквою, а Галичини та Прикарпаття – з Польською. Що буде у тому випадку, якщо аналогічна ситуація складеться у цих регіонах?»

Що правда, залишається відкритим питання щодо можливого прийому цих громад Румунською, Польською та Сербською Православними Церквами.

ІІІ. Реакція інших Православних Церков щодо можливості прийняття під свій омофор парафій в Україні

3.1. Румунська Православна Церква

Починаючи від 1991-1992 рр, Румунська Православна Церква не покидає ідеї відродити свою Буковинську митрополію, як вона вже зробила з Бессарабською митрополією в Молдові. І хоча формально про це не заявлялося, однак певні кроки вживалися. Тому пропозиція Московського патріархату щодо можливості отримати в свою юрисдикцію певну кількість парафій РПЦвУ впала «на добрий ґрунт»

Так, вже 6 березня 2022 року єпископ Румунської Православної Церкви Ігнатій (Тріф) здійснює візит до Чернівецько-Буковинської єпархії РПЦвУ. Офіційно цей візит був присвячений передачі гуманітарної допомоги. Але, як повідомляють інсайдерські джерела в Рум.ПЦ, велися неофіційні переговори з румунськими священиками відносно їх можливого переходу під омофор Румунського патріархату, коли «через репресії проти УПЦ МП виникне така необхідність». А в січні 2023 р., з’являється звернення румунських громадських і політичних організацій  до «румунських парафій» в Україні – залишати РПЦвУ та переходити в Рум. ПЦ.

Цікаво, що Синод Румунської Православної Церкви, які відбувся 9 лютого 2023 р., відносно «румунських парафій» у складі РПЦвУ прийняв  досить розмиту та двозначну постанову: «Стосовно ситуації румунських православних парафій на території Північної Буковини, що знаходиться під юрисдикцією Української Православної Церкви, Священний Синод Румунської Православної Церкви твердо дотримується своєї прихильної позиції щодо поваги прав і свобод румунських громад по всій Україні, як поважають українців по всій Румунії». Тобто жодним словом не заперечив можливість їх переходу під свій омофор.

На нашу думку, Рум.ПЦ чекає на більш-менш велику кількість «незалежних громад», які до неї звернуться щодо визначення їх канонічного статусу – прийняття до цієї юрисдикції.

3.2. Польська Автокефальна Православна Церква

До сьогодні, переважна на півформальних ресурсах ПАПЦ, з’являються статті, у яких територія Західної України, зокрема і Волині, називається «нашою канонічною територію». Також Предстоятель ПАПЦ, митрополит Сава, неодноразово казав, що вони дають права служіння священикам РПЦвУ, які є біженцями. У подібному праві священикам ПЦУ відмовляє. По деяким інсайдерським даним, він готовий визнавати «незалежні парафії» в Україні під своїм омофором, але не хоче бути першим.

3.3. Сербська Православна Церква

Аналіз статей та інтерв’ю, які є на сербських православних сайтах, дає все підстави вважати, що Сербська Православна Церква просто чекає, коли парафії та монастирі до неї звернуться. Вона готова прислуговуватися Московському патріархату в його планах, тим більш має міжвоєнний документ Константинопольського Патріархату окормлення православних на території Закарпаття.

І хоча Сербія немає спільного кордону з Україною, Сербська Православна Церква має свою адміністративно-канонічну структуру в Угорщині. Остання займає відверто проросійську позицію та цілком може підтримати ініціативу щодо приєднання колишніх парафій РПЦвУ.

Але є один нюанс… У Сербії певні політичні сили можуть не зрозуміти пряме приєднання парафій з РПЦвУ, трактуючи це як антиросійський крок. Тому, у критичному випадку для РПЦвУ, Серб. ПЦ, згідно нашої інформації, готова прийняти її парафії та монастирі, але…. тільки як «незалежні».

3.4. Болгарська Православна Церква

Коли казати в історичному контексті, Болгарська Православна Церква аніяк не може «претендувати» на частину канонічної території ПЦУ, але як Церква, яка бойкотувала Критський Всеправославний собор та має велику проросійську складову, дуже цікавіть Московський патріархат, адже, коли його ідея відносно «незалежних православних громад» отримає продовження, у часі розколу Вселенського Православ’я, Москві вкрай будуть потрібні союзники.

Саме тому, маючи вже певну кількість «незалежних громад», у грудні 2022 р., Митрополит РПЦ Антоній, новий очільник «Відділу зовнішніх церковних зв’язків», приїхав до Софії навіть без запрошення Болгарської православної церкви, що є порушенням церковного порядку та практично порушенням її автокефального статусу. Однак, за інформацією ЗМІ, голова Бол.ПЦ патріарх Неофіт відмовився від зустрічі з ним. Бажання зустрітися з Антонієм виявили лише два митрополити, які вважаються проросійським крилом у Бол.ПЦ.

Разом з тим, не дивлячись на офіційну позицію Бол. ПЦ, на кількох болгарських проросійських сайтах з’явилася інформація, що Болгарська Патріархія готова розгледити питання історично-канонічних кордонів ПЦУ…

Однак акція РПЦ в Софії не допомогла, Болгарська Православна Церква розглядає Україну як єдину канонічну територію, тобто в сучасних державних кордонах.

IV. Деякі висновки

Перехід парафій РПЦвУ в статус «незалежних православних громад» почався в березні 2022 р., після повномасштабної агресії Росії проти України та зриву плану російського бліцкригу. Цім актом вони намагалися досягнути кілька цілей, як негайно-ситуаційних, так і стратегічних.

Негайно-ситуаційними цілями було:

По-перше, вивести свої громади з-під різноманітних санкцій, адже формально виходили з підпорядкування Московського патріархату;

По-друге, підманути своїх вірних та заблокувати перехід до ПЦУ, адже ставлення до Московського патріархату після того, як його керівництво підтримало агресію, зробилося вкрай негативним.

Однак головне завдання, при створенні формально «незалежних православних громад» – це створення глобального конфлікту в Вселенському Православ’ї з залученням кількох Помісних Православних Церков, які до цього не пішли на відкритий конфлікт з Константинопольським патріархатом.

Отже, граючи на певних історичних фактах та (або) амбіціях очільників Румунської, Сербської та Польської Православних Церков, спокусити їх на створення своїх адміністративних структур в Україні, грубо порушуючи канонічне право. Це, на думку, московських розробників, мусило привести, як до глобального розколу, які допоможе Московському патріархату зробиться лідером певної «антиконстантинопольської коаліції», так і до напруження в стосунках України з сусідніми країнами.

При цьому, ініціатива переходу в нову юрисдикцію мусила виходити не від духовенства та вірних РПЦвУ (читай Московського патріархату), а формально «незалежних православних громад», які «не визнають ПЦУ через канонічні причини». Цей варіант задовольняє і союзників РПЦ, адже вони, хоча і порушають канонічний порядок, але «здійснюють крок, які продиктовані турботою про православних в Україні».

Також можна припустити – ще до початку реалізації цього плану, Московський патріархат мав певні домовленості з Румунською, Сербською та Польською Православними Церквами. Адже жодна з їх, навіть після виступу архієпископа Віктора (Коцаби), який майже прямим текстом заявив про можливі переходи до зазначених Церков «незалежних православних громад», не спростувала це.

З всього вище викладеного виникає логічне питання: «Що цієї гібридної спецоперації Москви може протипоставить Українське Православ’я?»

Найперше мусимо тлумачить віруючим, що статус «незалежної православної громади» суперечить канонічному праву Православної Церкви; що через це вони робляться розкольниками, а сам проект є спецоперацією Москви, скерованої проти України. Також, через проведення наукової експертизи, заборонити «Держслужбі України з етнополітики та свободи совісті» проводити реєстрацію статутів означених громад, а наявні – зняти з реєстрації.

прот. Сергій Горбик

Йдеться про статтю «Слабкі місця висновку релігієзнавчої експертизи Статуту про управління УПЦ», що опублікована на офіційному сайті КДАС. Вона підписана вченим секретарем академії, проте у вступі зазначено, що пропонується «огляд від фахівців Київської духовної академії та семінарії». Це дозволяє припустити, що автор був не один. І це логічно – вчений секретар мобілізував кращих фахівців для «розгрому» Експертизи і підписав спільну статтю. Проте «розгрому» не вийшло – фахівців вистачило лише на поговорити про «слабкі місця».

Букв вийшло багато – вибачайте.

1. Насамперед, розчарований рівнем академічних фахівців, які були долучені до аналізу, та їх методами ведення дискусії (формування «відповіді»). Не можна ж Академії опускатися до рівня інтелекту юридично-пропагандистського відділу Церкви. Там – солдати пропаганди, які не зіпсовані академічною освітою. Тому у них все просто – є експерти «правильні» і «не правильні». Не правильних треба усунути і поставити правильних. Все, що написали «не правильні» експерти, «будемо оскаржувати», бо ми вважаємо інакше, і взагалі, все це «втручання у внутрішні справи», «груба маніпуляція» та «зухвале порушення прав на свободу віросповідання». Жодного слова по суті експертизи, але наступ та аґресивність, на їх погляд, це компенсують.

2. Який алгоритм роботи із фактами, які розглядаються в Експертизі, пропонує Академія? Стартують із протесту проти залучення до аналізу Статуту Моспатріархії. Прикра «штанга», бо це не бажання експертів, а норма чинного законодавства (норма, до речі, підтверджена Конституційним судом).

Потім «академічні» експерти пропонують не заморочуватися фактами, які викладені в Експертизі та перейти на обговорення тем, які цікаві самим представникам Академії (очевидно, у цій тематиці вони вважають себе більш сильними полемістами).

Буквально це звучить так: «Розібрати усі прорахунки та недоліки документу, який має 19 сторінок, в короткому огляді неможливо та й, очевидно, не варто, оскільки можна загубитися в цьому обсязі і втратити той аспект, на який хотілося б найбільше звернути увагу. А таких окремих аспектів, на які «кульгає» висновок, чимало. Тож пропоную зупинитися на понятті, навколо якого обертається вся експертиза: «автокефалія».

Цікавий прийом. За три тижні можна було б і повний огляд зробити, а не короткий. Тобто фахівці Академії вважають, що в Експертизі багато помилок і там «забагато букв», а тому будуть говорити про речі глобальні.

Тобто питання: входження українських ієрархів у керівні структури Моспатріархату; входження ієрархів, які нині у прямому підпорядкуванні Моспатріарха Кірілла, у вищі керівні органи УПЦ МП; залучення кліриків УПЦ МП у синодальні структури Російської ПЦ (один лише відмовився, інші – працюють); відсутність жодної публічної заяви ієрархів про вихід із керівних структур Моспатріархії; відсутність заяви про не чинність норм Статуту Російської ПЦ щодо УПЦ і т.д., і т.п. – все це не цікаво і не важливо…

Згоден – нащо їм цей «головняк»? Там слизько, можна ж щось не те написати, а потім відповідай. Ні, давайте краще поговоримо про «вічне» – суто богословські та донині полемічні питання, на тему яких, очевидно, вже написана в Академії не одна богословська робота.

Таким чином, богослови пропонують порозмірковувати на тему: «автокефалія», «діаспора», «мироваріння». Текст «розмірковувань» рясніє глибокими і системними маніпулюваннями фактами (з екскурсами до ранньохристиянських часів – висмикувань звідти того, що подобається, хоча це вже давно віджило), підмінами понять (у чому, до речі, вони звинувачують експертів ДЕСС) тощо.

Причому все це «кручу-верчу, заплутати хочУ» (гра в наперстки) здійснюється на платформі суто московитського (імперського) богослів’я. Але зізнатися у своєму московстві лаврські богослови не хочуть (війна надворі). Тому вони придумали нову форму подачі «Традиція православних Церков слов’янського світу» (десь ми про це вже чули – «Слов’янська єдність», «Триєдіная Русь», «лукаві греки»…).

І дійсно, розділ статті, де йдеться про «традиції» «слов’янського світу», починається із речення: «Тепер звернімося до відповідних документів Московського патріархату…». Куди ж ви без цих документів… Вони – у вашій крові і плоті…

Не бачу сенсу полемізувати на згадані теми – це не тема експертизи. Вселенське православ’я (і не лише Константинопольський патріархат) давно на ці питання відповіли, передусім діями. Бажаю професурі Академії УПЦ МП хоч погортати не московські праці з православної еклезіології і полишити цей деструктивний угар амбітності ХІХ століття, коли Московську імперію пучило від своєї значимості, а державна Церква «ловила» і «оформляла» ці амбіції у своєму богослів’ї.

Згадаймо, що реальні можливості скликати ще у ХІХ ст. Всеправославний Собор для вирішення нагальних проблем Московія тричі зривала – імперці не були впевнені, що контролюватимуть його (зібрався у 2016 р. без московитів). Православ’я тоді втратило реальний шанс змінитися, шанс до впорядкування свого розвитку. Можливо б тоді і ХХ ст. було б для православ’я менш трагічним.

Хочемо ми цього, чи ні, православ’я вже у ХХІ столітті. Тому шановні «фахівці Київської духовної академії та семінарії УПЦ МП» – полишайте московитське «месіанство», «катехонізм» і не допомагайте Москві тримати у цьому багні Церкви-заручники, які, під впливом історичних обставин, нині ще є москвоцентричними.

3. Фраза «Статус УПЦ у дечому перевищує рівень самостійності формально автокефальних Церков» у мене вже викликає підозру в адекватності людей, які це пишуть.

Церква, яка боїться офіційно опублікувати свій Статут, Церква, Предстоятель якої просить державний орган повідомити Верховну Раду, Кабмін, обласні держадміністрації про зміни, внесені до Статуту 27.05.22 р., бо хоче залишити собі можливість відмовитися від цієї інформації при першому ж тупанні ногою із Кремля, Церква, яка боїться відповідати на відкриті листи своїх же кліриків та парафіян (засудження Кірілла, «10 питань до митрополита Онуфрія щодо статусу УПЦ» тощо) і т.п.

!!! Ця Церква «перевищує рівень автокефалії»…

Д.Оруелл із його «Міністерством правди» тут просто відпочиває.

Шановні, не важливо, які поняття ви вживаєте у своєму Статуті чи у своїх поясненнях – «повна канонічна самостійність», «адміністративна незалежність», автономія чи автокефалія. Важливо – що відбувається після того. Відповідайте на прямі питання своїх же кліриків та вірних, робіть хоч щось, що відповідає цьому статусу.

А миро у Києві варили кілька століть – до початку ХХ ст. І ніколи це не вважалося символом самостійної (Української) автокефальної Церкви.

4. Завершити свою рефлексію на «академічний опус-ессе» хочу порівнянням витрактуванням Грамоти Моспатріарха від 27.10.1990 р. в нинішній УПЦ МП.

В інтерпретації юрвідділу УПЦ МП, Грамота Моспатріарха – це історичний раритет, метрика (свідоцтво про народження) УПЦ МП, просто музейний експонат (див. Прес-конференція у КП-Лаврі, 29.12.2022).

«Академісти» не погоджуюся зі своїми юристами. Але теж не мають одностайності в оцінці.

В одному місці стверджується, що «Автокефалія не потребує наявності такого документу, як томос» («Головне — аби було прийнято відповідне соборне рішення»). Цей виверт у московитській еклезіології почав активно розвиватися після скандалу із Польською ПЦ. Моспатріархія у 1948 р. видурила у поляків їх Томос від Константинополя (фізично він у Польщі донині відсутній), але не видала натомість жодного папірця Польській ПЦ. Тому промосковські богослови мусять «розвивати» нову еклезіологію – історію назад не відмотаєш.

Інша версія – Грамота Моспатріарха і є тим Томосом, який «шукала» Експертна група ДЕСС. Цитата: «Грамота 1990 року, надана УПЦ, в різних редакціях Статуту РПЦ з 2000 до 2017 року називалася томосом.». Тобто уже із 1990 року УПЦ отримала Томос, і все у неї автокефальненько прямо з того часу.

Але тоді виникає питання щодо цього речення у контр-експертизі: «Логіка Предстоятеля та священноначалля УПЦ полягає в тому, що автокефалія не може проголошуватися самостійно, а повинна надаватися, не береться до уваги.»

То був Томос – чи не був? Якщо був (ще у 1990 році), то будьте ласкаві відповідати по кожному пункту Експертизи ДЕСС.

Якщо Грамота – то історія і не більше, і автокефалію «треба чекати», то що ми обговорюємо? Сидіть і далі під крилом Кірілла і чекайте…

Для ілюстрації ставлю Статут одного українського монастиря. Зверніть увагу на дати і хто затверджує. Можна пробігтися й по змісту статей.

Автокефалія у всій красі…

проф. Олександр Саган

У 2019, на п’ятому році російсько-української війни та четвертому році звірств російських військ у Сирії, папа Франциск нагородив Путіна пам’ятною медаллю «Ангел-Хранитель миру». Я так розумію, у 2022 році подібну медаль отримає Московський патріарх Кирило. Після всіх дій із підтримки військової агресії Путіна проти України і нещодавніх «військових» «проповідей» ідеолога «русского міра» Кирила, який прославляє різників Бучі як «героїв», пропозиція йому стати «істинним миротворцем, особливо для України, що роздирається війною», сприймається, м’яко кажучи, як вишуканий цинізм. У державі Ватикан новин не читають? Чи у них проблеми із комунікацією із Апостольською Столицею? Радикалізм авторів цього допису можна зрозуміти, проте вони надають матеріали для самостійного осмислення «нових ініціатив» (не всі ще відійшли від старих).

проф. Олександр Саган

Після відомих подій березня-квітня 2022 р., імідж Ватикану (і Католицької Церкви) в Україні зазнав досить міцного вдару. Негативні статті, дописи та карикатури на папу Франциска заповнили україномовний (український) сегмент інтернету, а також друковані ЗМІ. При цьому, як показує пілотне дослідження, ставлення до Ватикану більшості українців не дуже сильно відрізнялося від ставлення до Московського патріархату. І це явно занепокоїло керманичів Католицької Церкви, адже ідею заборони діяльності Московського патріархату в Україні, за даними соціологічної групи «Рейтинг», підтримує більш ніж 51%, а коли брати Західну Україну, де мешкають близько 95% вірних УГКЦ, ця лічба зростає до 67-73%%.

Отже, цілком природно, ідея про об’єднання українських греко-католиків та православних в єдину Помісну Церкву, якою сьогодні є ПЦУ, набувала все більш прибічників серед католиків. Те, що відбувалося в соціальних мережах на протязі останніх тижнів, можна охарактеризувати висловом: «Рим нам не батько, а Москва не мати». Роздалися реальні пропозиції, зокрема і деяких політиків, долучити Католицьку Церкву до «церков-спільників окупанта» та Ватикан – до недружніх країн.

Так, серед іншого, пропонувалося змінити назву законопроекту № 7204 від 22.03.2022 «Про заборону Московського патріархату на території України» на «Про обмеження діяльності структур недружних Церков на території України».

Відчуваючи небезпеку, Католицька Церква, а також її ієрархія, формальні та неформальні речники, вже з 19-20 квітня 2022 р. розвернули компанію, яка несла кілька мессиджів:

– папа Франциск не винний, він погано розбирається в політиці та дійсно прагне миру. Його неправильно інформувало оточення.

– Папа – намісник Христа! Він знає. що робить. Це все вони – вороги «святої церкви» та «маніпулятори». Нічого страшного не відбулося, мусимо бути вірні папі та Католицької Церкві.

– Через критику папи Франциска та формування негативного іміджу Ватикану, УГКЦ, її духовенство та вірні, можуть знову зазнати гонінь.

Інформаційна політика Католицької Церкви, а найбільш – позиція очільника УГКЦ Святослава Шевчука, виявилася досить вдалою, адже критика папи Франциска з боку українських католиків практично зупинилася. Однак вона привела і до другого, дуже цікавого, моменту: Кількість прибічників державної заборони Московського патріархату зменшилася до 55-62%%.

На великий жаль, події напередодні та в часі католицького Великодня не зробилися уроком для Ватикану та особисто для папи Франциска. У часе вітання Предстоятелям Православних Церков, він окремо звернувся до патріарха Кирила Гундяєва… Але цікавий не сам факт та текст звернення, а як офіційний Ватикан подає цю новину. І тут ми бачимо «ексклюзивний», а ліпше сказати двоєдушний підхід до подачі інформації українською та іншими мовами. Тим більш, що українську версію робив греко-католик – о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ.

Отже, подаємо порівняльну таблицю новини з сайту «VATICAN NEWS». Назву та кожний присутній абзац подаємо окремо в перекладі українською мовою:

Але різниця між звичайним текстом новин та україномовною версією це далеко не все. Ми мусимо особливе відзначити кілька моментів, які виникають з тексту.

По-перше, папа Франциск надіслав патріарху Кирилу особливе послання, яке відрізняється від вітання інших Предстоятелів Православних Церкво;

По-друге, він знов мовчить про співучасть Московського патріарха в агресії Росії проти України, називає його «братом» та бачить у їм можливого «миротворця»;

По-трете, чого загалом немає в україномовної версії, папа Франциск публично шкодує про неможливість зустрічі з патр. Кирилом. Але не через його підтримку агресії та сповідання єресі «русского мира», а через можливі «дипломатичні незручності» (плутанину)…

Усе це примусило нас звернутися до повного тексту послання папи Франциска до Московського патріарха Кирила, благо воно розміщено на офіційному сайті РПЦ. І тут нас очікував справжній «сюрприз», адже формулювання були ще більш відвертими та проросійськими, ніж на офіційному сайті Ватикану!

Папа Франциск анічого не каже про те, що саме патр. Кирило Гундяєв підтримав війну, але, знов ставлячи на один шабель агресора та жертву, пише: «У ці дні, коли ми відчуваємо всю тяжкість страждань членів нашої людської сім’ї, розбитих насильством, війною та численними проявами несправедливості…» Він, певно знов забувся або його «знов неправильно інформувало оточення», що «насильство», «війну» та «численні прояви несправедливості», які сьогодні коються в Україні, благословив саме Московський патріарх!

Більш того, згуб усіляке почуття реальності (про моральність просто мовчимо), папа Франциск пропонує патр. Кирилу стати «істинними миротворцями, особливо для України, що роздирається війною». Відзначимо, не принести покаяння через підтримку агресії та злочинів російських окупантів, а відразу зробитися «миротворцем». З решти, про що тут можна дискутувати, коли сам папа Франциск до сьогодні не осудив анексію Криму в 2014 р. та навіть уникає назвати Росію агресором!

Але очільник Католицької Церкви йде ще далі, та просить Московського патріарха, який благословив війну і зробився токсичним для всього християнського світу, молитися за нього: «Дорогий брате! Молімося один за одного, щоб ми могли нести довіру свідчення про євангельську звістку про Воскреслого Христа і про Церкву як загальне таїнство спасіння, щоб усі могли увійти в царство «праведності і миру і радості у Святому Дусі» (Рим. 14:17)»». І далі бажає людині, суду над якій потребують навіть священики РПЦвУ, адміністративної структури Московського патріархату; яка, навіть після викриття злочинів російських окупантів, благословляє агресію…. «радісного та благословенного Великодня!»

Вважаємо, що дали досить матеріалу для роздумів, а висновки хай кожний робить сам. А у нас залишається тільки риторичне питання до ієрархії, духовенства та речників Католицької Церкви в Україні: Чи вистачить у вас сміливості дати правдиву оцінку діяльності Ватикану загалом та папи Франциска зокрема?

Ілюстрації:

Загальна версія на офіційному сайті Ватикану:

Україномовна версія на офіційному сайті Ватикану:

Андрій Грудень, PhD з соціології релігії, Краків-Дніпро

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці