Проте, існувало кілька винятків, один з них – процес національного будівництва у Сербії в кінці XIX і початку XX століття. З повільної, але стабільною еволюції Османської Імперії, що закінчилася отриманням Сербією незалежності у 1861 році де-факто, а в 1878 році – де-юре, Королівство Сербії – без сумніву православна країна – у процесі національного будівництва, розвитку інститутів та організації суспільства зіткнулася з глибокими дилемами. Розмах цих дилем збільшився у зв’язку з тим, що політичні проекти Сербського національного визволення і незалежності були власними і не мали підтримки будь-якої європейської чи іншої нації.

Кульмінацією цього розвитку була Сербія в 1903-1914 роках: від зміни династії в 1903 до початку Першої Світової Війни. Протягом цих років виборчим правом було наділено 22% населення, що дорівнювало даними показниками у Бельгії та Франції, а також  перевищувало подібний показник в інших демократичних країнах. Маючи дуже обмежений прямий податковий ценз, необхідний для голосування, Сербія даного періоду була ближче до загального виборчого права, ніж більшість сформованих демократій. Преса була вільною і мала велике число журналів, деякі з яких були засновані політичними партіями, а деякі – ні. Політичні партії з широким спектром ідеологій були добре організовані, а обмеження доступу до участі у політичному житті – низькими, всі гравці поважали конституцію і основні демократичні правила суспільного життя. Сербія в 1903-1914 роках була західною країною – ліберальною демократією. Факт того, що в даний період головним зовнішньополітичним союзником Сербії була Імперська Росія, не повинен вводити нас в оману. Між політичними інститутами цих двох країн практично не було подібності. Сербія тоді виразно була незаперечним прикладом секуляризованого плюралізму у православній країні.

Як же це вийшло? Положення Сербської Православної Церкви (СПЦ) у сербському суспільстві того часу було дуже помітним і ґрунтовним не тільки тому, що вона була національною дороговказною зіркою під час османської окупації. Її вплив серед людей був значним, також, як і її вплив на процес прийняття рішень. Наскільки мені відомо, немає свідоцтва того, що СПЦ відмовлялася від моделі симфонії влад. Так чому ж ця модель не спрацювала?

Відповідь слід шукати в пропозиціях ліберальної демократії з трьома вирішальними факторами, визначеними у політичній історіографії.

Першим фактором була сербська інтелектуальна еліта, яка принесла і розповсюдила ідеї ліберальної демократії у Сербію з Європи середини XIX століття, в основному Франції та Швейцарії – ідейних центрів ліберальної демократії. Всі сучасні книги зі свободи і демократії були переведені і опубліковані сербською мовою, і сам майбутній король Петро був перекладачем книги Мілля «Про свободу». Перехід цих ідей був сербським, а не іноземним. Більш того, а можливо саме через це, дані ідеї були досить легко прийняті патріархальним суспільством того часу.

Другим важливим фактором була соціальна структура Сербії, що повстала за розпуском османського правління і крахом її політичної еліти. У той час, майже всі серби були вільними селянами, які володіли власною землею і майном. Помісного дворянства не було, а виділення землі вільним селянам зробило їх фермерами, землевласниками і платниками податків. Тільки 11% селян не володіли землею і лише 4% – не володіли будинком, в якому вони жили. Більш того, розкид власності за розміром, тобто вартість майна, був дуже малий – все майно було практично однаковим. Таким чином, щодо добробуту сербське суспільство було досить рівноправним. Тим не менш, це було суспільство власників та платників податків, людей не багатих за європейськими стандартами, але знаючих свої права і готових за них боротися. «Вони поводяться як янкі», – сказав західноєвропейський автор у 1880-х. Загалом, Сербія в 1903-1914 роках, до приходу швидше невдалої індустріалізації, не була сучасною країною з економічної крапки зору, але політично вона була досить сучасною. Сербія була державою з секулярним плюралізмом саме через свою економічну та суспільну структуру.

І нарешті, впровадження демократичного плюралізму було не одноразовим заходом, а поетапним процесом, які зайняв майже все XIX століття. Сербія у 1903-1914 з’явилася кульмінацією цього трудомісткого процесу, а не дивом, що сталося через зовнішні факторі – не за допомогою бога з машини. Це причина, по якій сербська демократія того часу була міцною і стійкою до погроз, наприклад, могутньої військової еліти. Вищою ознакою надійності демократії вільних селян була практично стовідсоткова явка на мобілізацію після оголошення Австро-Угорщиною війни. До такого результату привів не тільки патріотизм, у рекрутів були всі причини захищати свої політичні і майнові права. Демократія була вкрай серйозним питанням для сербів того часу.

Православне християнство не стало перешкодою для ліберальної демократії у кінці XIX – початку XX століття, скоріше навпаки. Міцна і життєздатна демократія, підтримувана і політичною, і інтелектуальною елітою, була перешкодою для реалізації моделі симфонії влади. Християнський секуляризм був досягнутий при незаперечному становищі СПЦ. Як змінилася Сербія до цього моменти – абсолютно інше питання.

Борис Бегович, професор економіки юридичного факультету Белградського Університету.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Зрозуміло, що ні!

Думка про те, що українська криза має релігійні причини –  є фактично невірною і релігійно образливою. Що гірше, вона ще політично нерозумною і прямо грає на руку любимому наротиву Путіна про війну культур.

Проте, ця ідея займає міцні позиції серед впливових політиків Заходу. Карл Білдт, міністр закордонних справ Швеції, недавно заявив, що спроби Путіна дестабілізувати Україну і його «антизахідний і антидекадентській курс» були «побудовані на глибоко консервативних православних ідеях». Іронічно, що і Білдт, і Путін, маючи прямо протилежні політичні цілі, використовують разюче схожі спотворені уявлення про православне християнство – уявлення про те, що воно є несумісним з сучасним Заходом.

Білдт – не єдиний світовий лідер, який передбачає несумісність православ’я з сучасністю. З початку 50-х міжнародна політика США і Європи була сформована під значним впливом політичного тези, вперше висловленого професором Гарварду Самуелем Хантінгтоном, які стверджував, що і слов’янські православні, і мусульманські «цивілізації» нездатні встановити західну демократію. Їх релігійні та культурні традиції, імовірно, занадто примітивні, щоб прийняти просвітницькі принципи, які відстоюються Заходом. Радники з питань зовнішньої політики Моллі А. Маккей і Грегорі А. Маніатіс недавно висловили схожі зауваження, зв’язавши «відродження» Путіним «православної моралі» з його «експансіоністськими поглядами» і репресивної внутрішньою політикою.

Однак, тільки результати дуже поверхневого аналізу можуть стверджувати, що діями Путіна рухає православна християнська віра. Насправді, він робить трохи більше, ніж маскування його власних політичних завдань за вуаллю моралізує принципів. Спроби Путіна криміналізувати гомосексуальність або публічну нецензурну лайку, є функціями його політичних розрахунків, а не неминучим законодавчим наслідком православної християнської віри.

Протягом всієї історії і Сходу, і Заходу, політичні діячі постійно намагалися зміцнити свої позиції, демонізуючи релігію інших. Путін намагається представити себе доблесним захисником традиційних російських цінностей від дозвільного та аморального Заходу саме тому, що він вірить, що зв’язування себе з ідеєю саморобного християнства дозволить йому приписати його заявлений намір інтегрувати спадкові Євразійські землі Росії, України та Білорусії.

Це не православне християнство, а класичне політичне вміння справити враження. І це вміння Путіна далеко не унікально. Подання політичних амбіцій під маскою традиційних цінностей відходить у минуле до Цезаря Августа – і на те є солідні причини. На жаль, такий риторичний хід часто є ефективним.

І Білдт повинен бути це знати, і можливо він знає. Але ні йому, ні його неоконсервативним Американським прихильникам не вигідний складніший розбір даної релігійної риторики. Це зруйнує їх бажання зобразити українську кризу, як перебільшене зіткнення Сходу і Заходу, у якому Захід є сучасним і хорошими, а Схід – небезпечно релігійним і тоталітарним.

Крапка зору про «зіткнення цивілізацій» так само заснована на помилкових припущеннях про історію і вчення православного християнства. За останнє десятиліття, вчені переконливо продемонстрували, що передбачуване культурний поділ між християнським Сходом і християнським Заходом у значній мірі є політичною вигадкою, що створена кілька сторічь тому.

З протилежних сторін, і Білдт, і Путін перебільшують несумісність православ’я і сучасного Заходу, бо це дозволяє їм зобразити політичні заворушення в Україні не тим, чим вони є насправді, а саме, політичною кризою, викликаною об’єднанням і жорстокою конкуренцією світових ринків боргових зобов’язань та сировинних ринків

Важливість цих питань виходить за рамки справжньої кризи Росія / Україна тому, що православ’я є переважаючою формою вираження християнства в багатьох інших світових гарячих точках, включаючи Балкани і Близький Схід. Щоб повністю забезпечити економічні і політичні інтереси Заходу у даних регіонах, ми повинні протистояти поблажливим характеристикам православного світу і відмінностей між Православ’ям і Заходом. Вони походять з застарілих і небезпечних колоніальних поглядів, які мають на увазі той факт, що інший світ повинен вимірюватися відповідно до уявних західноєвропейських стандартів. Хоча, як не дивно, основи демократії, міжнародної торгівлі та християнства були закладені у тих самих місцях, які Білдт і Путін представляють несумісними із західним світом.

Наш світ – і Захід, і Схід – пропонує досить прикладів, в яких релігійні переконання ведуть державну політику і міжнародні відносини у неправильному напрямку. Не варто створювати ще один, вірячи риториці Путіна.

Аристотель Папаніколау, почесний професор православної теології та культури, співдиректор центру дослідження Православного Християнства університету Форда.

Джордж Демакопоулос, почесний професор православного християнства, співдиректор центру дослідження Православного Християнства університету Форда.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».