До богопосвяченого життя не потрібно особливого покликання, до нього покликані усі люди.

Протиставляти монашество, навіть в немонашій уніатській версії згромаджень “богопосвячених осіб” богопосвяченому життю кожного християнина є на мою думку чимось протипророднім євангельському духові Церкви Христової.

Звідси і народжуються поняття в багатьох людей, що заповіді Божі – це для священиків і монахів з монахинями, а мирянин може жити небогопосвяченим життям, бо це не його покликання. Звідси і пристальна увага до “годинників” та “мерседесів” духовенства, і що у них на столі, у той час, як самі критики “зажерливих попів” живуть в смертельних гріхах і нерідко існують лише на біологічному рівні не вижче за тварин.

Чи не тому подібна антицерковна риторика знаходить відгук в частині черні, що віками їм вбивали в голову, що богопосвячене життя – це особливе покликання для небагатьох.

Щоб розвіяти всілякі сумніви у хибності використання терміну “богопосвячене життя” пригадаю частину виголосу, який ми чуємо, і яким молиться кожен присутній в храмі, неодноразово на кожній святій Літургії під кінець єктенії: “…самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддамо”. “Тобі Господи”, – відповідає церковна громада….

священик Андрій Толстой (УПЦ КП)