До тих, котрі по старому постять на Пасху. Це слово було виголошене після другого, або навіть і третього слова проти аномеїв

Знову крайня і невідступна нужда змушує нас сьогодні, перервавши порядок попередніх бесід, говорити саме про неї і відволікає від суперечок з єретиками. Ми мали намір знову закликати в любові поговорити про славу Єдинородного, але безглузда заповзятість бажаючих по-старому постити на Пасху змушує нас усе нинішнє повчання використати для їхнього лікування.

Добрий пастух не тільки відганяє вовків (від своєї отари), але і зі всією старанністю лікує тих, що захворіли. Бо яка користь, коли вівці, уникаючи пащі звірів, нищаться хворобою? Так і талановитий воєначальник не тільки відбиває задуми (зовнішніх) ворогів, але насамперед умиротворяє місто, в якому виникли занепокоєння, знаючи, що поки буде продовжуватися внутрішня, міжусобна війна, зовнішня перемога не принесе жодної користі. А щоб ти впевнився, що немає нічого більш згубного, ніж (внутрішній) розбрат і незгода, послухай, що говорить Христос: «Усяке царство, що розділилося в собі, запустіє» (Мф. 12:25). Що, здавалось би, може бути могутніше держави, в якої є і грошові прибутки, і зброя, і мури, і фортеці, і величезне військо, і кіннота, і незлічимі інші засоби, що примножують її силу? Але якщо в ній виникне міжусобиця, вся ця сила розвалюється. Бо ніщо так не послабляє суспільство, як сварки і чвари; і навпаки, ніщо так не утверджує і не зміцнює, як любов і згода. Усвідомлюючи це, і Соломон говорив: «Брат, який озлобився, неприступніший за міцне місто, і сварки подібні до запорів замку» (Притч. 18:20). Бачиш, якою сильною є єдність, і яким згубним є розбрат? Царство, яке розривається міжусобицею, гине; а двоє людей, які поєдналися і тісно пов’язані між собою, — більш непохитні, ніж будь-яка стіна.

Знаю, що в нас, з милості Божої, більша частина стада не заражена цією хворобою. Однак через це не можна занедбувати лікування. Якби навіть хворих було тільки десятеро чи п’ятеро, чи двоє, чи тільки один, то й тоді не можна залишати його без уваги. Хоч він і один, до того ж незнатний і нікчемний, однак і він брат, за якого помер Христос. Саме про малих Христос піклується особливо. «Хто спокусить, — говорить Він, — одного з малих цих, що вірують у Мене, тому краще було б, якби повісили йому жорно млинове на шию і потопили його в морській глибині» (Мф. 18:6). І знову: «Не зробивши цього одному з менших цих, Мені не зробили» (Мф. 25:45). І ще: «Немає волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один з малих цих» (Мф. 18:14). Яке ж це буде безглуздя, якщо ми будемо байдужими до менших, коли про них так піклується Христос?

Говори не про те, що він (хворий) один, а про те, що один, залишений без уваги, передає свою хворобу іншим. «Мала закваска, — говорить Апостол, — усе тісто заквашує» (Гал. 5, 9). Саме те, що ми нехтуємо меншими, губить і руйнує все. Через це і (менші) рани стають великими, так само, як великі легко стануть меншими, якщо про них подбають належним чином.

Так ось що ми скажемо їм насамперед: немає нічого гіршого, як розбрат і сварка, як розривати Церкву і роздирати на частини хітон, який не насмілилися розірвати навіть розбійники. Чи не достатньо інших єресей? Ні, ми ще розсікаємо самі себе! Хіба не чуєш, що говорить Павло: «Коли ж ви один одного гризете і з’їдаєте, стережіться, щоб не знищили ви один одного!» (Гал. 5:15). Скажи мені, ти ходиш поза отарою і не боїшся, лева, що бродить біля отари? «Бо супротивник ваш диявол, — говорить Апостол, — ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти» (1 Петр. 5:8).

Поглянь на мудрість пастиря: не пустив (звіра) між овець, щоб не перелякати отари, але й не прогнав його і далеко, щоб побоюванням звіра змусити всіх (овець) зібратися разом. Ти не боїшся Отця? Побійся ворога: якщо відокремишся від отари, він, обов’язково, схопить тебе. Христос міг би й прогнати його далеко, але дозволив йому рикати біля (отари), щоб заставити тебе бути пильним і турботливим, і постійно звертатися до матері (Церкви). Щоб ті, котрі перебувають в стаді, чуючи голос його, більше линули один до одного і єдналися між собою. Так роблять і жалісливі матері: коли діти розплачуться, вони погрожують їм, що кинуть вовкам не тому, що можуть справді кинути, а щоб діти перестали плакати. Так, Христос зробив усе, щоб ми жили в мирі і злагоді один з одним.

2. Тому і Павло, хоч міг викривати коринф’ян у багатьох і важливих (гріхах), однак найперше викриває їх у розбраті. Так, він міг би осудити їх і за блуд, і за гордість, і за язичницькі судилища, і за бенкети в ідольських капищах, і за те, що їхні жінки не покривали своїх голів, а чоловіки покривали; а водночас і за зневагу до убогих, за звеличування даруваннями і (за сумнів) щодо воскресіння мертвих. Але оскільки він міг разом із цим викрити їх ще й за розбрат та незгоду між собою, то, облишивши всі інші пороки, найперше виправляє цей останній. І якщо я не утрудню вас, то самими Павловими словами доведу, що це дійсно так.

Так, послухай, як він говорить про те, що вони жили в блуді: «Всюди ходять чутки, що у вас з’явилося блудодіяння» (1 Кор. 5:1). Що вони були горді і пихаті: «Через те, що я не йду до вас, деякі у вас загордилися» (1 Кор. 4:18). Що судилися в язичників: «Як сміє хто з вас, маючи справу з іншим, судитися у неправедних?» (1 Кор. 6:1). Що споживали ідоложертовне: «Не можете бути учасниками трапези Господньої і трапези бісівської» (1 Кор. 10:21). Послухай, як він докоряє їм і за те, що жінки в них не покривалися, а чоловіки навпаки: «Кожний чоловік, який молиться чи пророкує з покритою головою, осоромлює свою голову. І кожна жінка, яка молиться або пророкує з непокритою головою, осоромлює свою голову» (1 Кор. 11:4–5). Яскраво вказав Апостол і на те, що вони зневажали убогих: «Тож, один лишається голодний, а інший упивається» (1 Кор. 11:21); і ще: «Чи зневажаєте Церкву Божу і принижуєте бідних?» (1 Кор. 11: 22).

А оскільки всі вони домагалися великих духовних дарувань, а малих приймати не хотів ніхто, то він говорить: «Чи всі апостоли? Чи всі пророки?» (1 Кор. 12:29). І про те, що вони сумнівалися щодо воскресіння мертвих, говорить: «Та хто-небудь скаже: як саме воскреснуть мертві? І в якому тілі прийдуть» (1 Кор. 15:35). Але не дивлячись на те, що міг викрити їх багато в чому, він (Апостол) ні на що не звернув увагу так, як на незгоду і розбрат. Уже на самому початку послання говорить: «Благаю вас, браття, ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб усі ви говорили одне і не було між вами розділення» (1 Кор. 1:10). Він знав, дуже добре знав, що це не терпить зволікання. Блудник і гордій, і заражений іншим яким-небудь пороком, досить скоро відійде від нього і зцілиться, якщо тільки буде постійно ходити в церкву і слухати повчання. Але той, хто перервав зв’язок з цим зібранням, ухилився від батьківського наставляння й утік із лікарні, той, хоч і здається здоровим, скоро захворіє.

Як талановитий лікар найперше ліквідовує гарячку, а вже потім заліковує рани і чиряки; так поступив і Павло, — ліквідувавши насамперед розбрат, потім почав уже лікувати рани кожного члена. Тому найперше він говорить про те, щоб (коринф’яни) не сварилися між собою, не вибирали самі собі начальників і не розсікали тіло Христове на багато частин.

Однак говорив він це не їм тільки, але й тим, що після них страждають тією ж хворобою. Таких людей і я хотів би запитати, що означає Великдень? Що таке Чотиридесятниця? Що таке юдейська пасха, а що наша? Чому та буває тільки один раз на рік, а ця відбувається під час кожного зібрання? Що таке опрісноки? Хотів би спитати і багато чого іншого, що має відношення до цього. І тоді ви цілком довідалися б, якою нерозумною є впертість тих, котрі навіть не розуміють своїх вчинків, і не учаться в інших, вважаючи себе розумнішими за інших. Саме це і заслуговує найбільшого осуду, що вони і самі не знають суті справи, і наказів не слухають, а поступаючи по дурній звичці безрозсудно, пориваються у безодню і прірву.

3. Як же вони видають себе за розумників, коли ми їм так суперечимо? «Ви самі, — говорять вони, — хіба не так постили раніше?» Не твоє діло говорити мені про це, а я вправі сказати тобі, що і ми раніше постили у цей же час, однак важливішою була однодумність, а не збіг часу. Що Павло говорив галатам, те і я говорю вам: «Будьте, як я, бо і я, як ви» (Гал. 4:12). Що це значить? Він переконував їх відійти від обрізання, облишити суботи і дні, і всі інші обряди, що приписуються законом. Потім, помітивши їхній острах і побоювання, як би їм за порушення закону не піддатися відповідальності та покаранню, він підбадьорює їх власним прикладом, кажучи: «Будьте, як я, бо і я, як ви». «Хіба я, — говорить він, — прийшов від язичників? Хіба я не знаю підзаконного життя і того покарання, що очікує порушників закону? «Єврей з євреїв, за законом фарисей, за ревністю — гонитель Церкви Божої, за правдою законною — непорочний. Але те, що для мене було перевагою, заради Христа я вважав за ніщо» (Флп. 3:5–7), тому рішуче відстав від них. Тож, будьте, як я, бо і я був, як ви».

А що я скажу про себе? Більше трьохсот отців, зібравшись у Вифінскій країні, ухвалили це, а ти безчестиш їх усіх? Одне з двох: або ти обвинувачуєш їх у невігластві, — буцімто вони не знали того, що постановляли, або в боягузтві, — нібито вони, знаючи, лицемірили і зрадили істині. Це явно випливає з того, що ти не виконуєш їхньої постанови. Але що вони проявили тоді велику мудрість і мужність, це видно зі всіх діянь Собору. Про їхню мудрість свідчить викладена тоді віра, яка закрила уста єретикам і, як непохитна стіна, відбила всі їхні підступи. А щодо мужності — щойно закінчилися гоніння і незгоди в церквах. Як хоробрі воїни, піднісши численні трофеї, покриті безліччю ран, прийшли тоді з усіх сторін предстоятелі церков, носячи на собі Христові рани і засвідчуючи про незлічимі муки, які перетерпіли вони за сповідання віри. Одні могли розповісти про рудники і про ті страждання, які вони там перетерпіли; інші — про втрату всього майна, ще інші — про голод, а інші — про часті бичування. Одні могли показати понівечені ребра, інші — на побиту спину, ще інші — на втрачені очі чи яку-небудь іншу частину тіла, якої вони позбулися заради Христа. Із таких-то подвижників складався тоді весь Собор. Вони ж водночас з викладенням віри ухвалили й те, щоб свято (Пасхи християни) звершували всі разом і злагоджено.

Тож, чи могли ці мужі, які не зрадили віри в такі важкі часи, лицемірити, визначаючи відомі дні (посту і Пасхи)? Дивися, що ти робиш, осуджуючи так багато отців, таких мужніх і мудрих. Якщо фарисей, засудивши митаря, втратив усе, що мав доброго; то яке вибачення, яке оправдання будеш мати ти, коли повстаєш проти такої кількості боголюбивих учителів, до того ж несправедливо і цілком безпідставно! Хіба ти не чув, що говорить Сам Христос: «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18:20)? Якщо ж Христос знаходиться посеред двох чи трьох, то тим більше Він знаходився, все визначав і постановляв там, де було більш трьохсот. Але ти звинувачуєш не тільки їх, а весь світ, бо і він схвалив їхнє визначення.

Чи думаєш, що юдеї розумніші за отців, які зібралися зі всього всесвіту; юдеї, котрі втратили весь устрій своїх отців і не справляють (по-справжньому) жодного свята? Про те, що в них немає ні опрісноків, ні Пасхи (багато хто, як я чую, говорять і те, що християнська Пасха повинна бути з опрісноками), — що в них немає опрісноків, послухай слова законодавця (Мойсея): «Не можеш, ти заколоти Пасху в якій-небудь з осель твоїх, які Господь, Бог твій, дасть тобі; але тільки на тім місці, яке обере Господь, Бог твій, щоб перебувало там ім’я Його» (Втор. 16:5–6) — мається на увазі Єрусалим. Бачиш, як Бог, прив’язавши це свято до єдиного міста, згодом зруйнував навіть місто, щоб і через поневолення відхилити їх від попереднього способу життя? Усі знають, що Бог передбачав майбутнє. Для чого ж тоді Він зібрав їх туди зі всього світу, коли знав, що це місто загине? Хіба не ясно, що Він хотів і саме свято скасувати? Бог скасував його, а ти наслідуєш юдеїв, про яких пророк говорить: «Хто такий сліпий, як раб Мій, і глухий, як вісник Мій?» (Іс. 42:19).

Справді, до кого тільки не були вони невдячними і бездушними? Чи до апостолів, чи до пророків, чи до своїх учителів? Але що говорити про вчителів і пророків, коли вони убивали навіть дітей своїх! Вони ж заколювали в жертву демонам своїх синів і дочок (Пс. 105:37). Вони не пізнали самої природи і старалися вшановувати дні? Знехтували ріднею, забули дітей, забули самого Бога, Який створив їх: «Заступника, Який породив тебе, — говорить Мойсей, — ти забув і не пам’ятав Бога, Який створив тебе» (Втор. 32:18). То, залишивши Бога, чи щиро дотримувалися свят? Хто б міг сказати це? І Христос святкував з (юдеями) Пасху, але не для того, щоб ми святкували її з ними, а щоб за допомогою тіні висвітлити істину. Він і обрізання прийняв, і дотримувався субот, і звершував їхні свята, і споживав опрісноки, — і все це робив у Єрусалимі. Але нас це ні до чого не зобов’язує. Навпаки, Павло закликає нас: «Якщо ви обрізуєтеся, не буде вам ніякої користі від Христа» (Гал. 5:2). А також про опрісноки: «Тому святкуймо не зі старою закваскою, не із закваскою злоби та лукавства, а з опрісноками чистоти й істини» (1 Кор. 5:8). Наші опрісноки — це не замішане борошно, а бездоганна поведінка і доброчесне життя.

4. Чому ж тоді Христос звершив (Пасху)? Оскільки древня Пасха була образом майбутньої, а за образом має випливати істина, то Христос, показавши спочатку тінь, потім на трапезі запропонував істину. А з появою істини, тінь зникає і стає недоречною. Тож, не заперечуй мені цим, а доведи, що Христос повелів і нам так поступати. Я ж, навпаки, доведу, що Він не тільки не повелів нам вшановувати дні (Мойсеєвого закону), а звільнив нас від цієї необхідності.

Послухай, що говорить Павло, а коли я говорю про Павла, то маю на увазі Христа, бо Він управляє душею Павла. Так що ж він говорить? «Ви спостерігаєте дні, місяці, пори і роки. Боюся за вас, чи не даремно я трудився у вас» (Гал. 4:10–11). І далі: «Бо кожного разу, коли ви споживаєте хліб цей і п’єте чашу цю, смерть Господню сповіщаєте» (1 Кор. 11:26). І словами «кожного разу» Апостол віддав волі християнина, коли приступати до таїнства Євхаристії, і цим повністю звільнив його від спостереження часів.

Бо ж Пасха і Чотиридесятниця — не одне і теж. Одне — Пасха, інше — Чотиридесятниця. Чотиридесятниця буває тільки один раз на рік, а Пасха (Євхаристія) тричі на тиждень, а іноді чотири рази, а то й стільки разів, скільки ми захочемо. Бо (наша) Пасха — не піст, а приношення і жертва, яка звершується кожного разу, коли буває зібрання (Літургія). А що (наша) Пасха в цьому і полягає, послухай слів Павла: «Пасха наша — Христос, за нас у жертву принесений» (1 Кор. 5:7). І: «Бо кожного разу, коли ви споживаєте хліб цей і п’єте чашу цю, смерть Господню сповіщаєте» (1 Кор. 11:26). Отже, кожного разу, коли ти приступаєш (до причастя св. Таїн) з чистою совістю, ти звершуєш Пасху. Тобто не тоді, коли ти постиш, а коли береш участь у цій жертві. «Бо кожного разу, коли ви споживаєте хліб цей і п’єте чашу цю, смерть Господню сповіщаєте». А сповіщення смерті Господньої і є Пасха. І сьогоднішнє приношення, і те, що звершувалося вчора, і звершується щоденно, таке ж, як і те, що звершилося тоді в суботній день. І те ніскільки не священніше від цього, і це не нижче від того, а те й це — однаково страшне і спасенне.

Для чого ж, скажете, ми постимося ці сорок днів? В давнину багато хто приступав до св. Тайн без розбору, як вийде, особливо тоді, коли Христос подав їх. Помітивши шкоду, яка буває від недбалого причащення, отці, зібравши разом, встановили сорок днів посту для молитви, слухання (слова Божого), і церковних зібрань, щоб усі ми в ці дні, старанно очистивши себе молитвами, милостинею, постом, всенічними служіннями, сльозами, сповіддю та іншими засобами, таким чином, наскільки це для нас можливо, приступали з чистою совістю. А що вони зробили велику справу, коли через таку поблажливість установили в нас звичай поститься, видно з наступного. Ось ми протягом року не перестаємо закликати і проповідувати про піст, і ніхто не слухає наших слів. А як тільки настане час Чотиридесятниці, тоді, хоч би ніхто не переконував і не радив, пробуджується навіть найбільш лінивий, бо отримує повчання і переконання від самого часу.

Отже, якщо юдей чи еллін запитають тебе, для чого ти постиш, не говори, що ради Пасхи чи хреста. Цим ти подаєш йому сильну зброю проти себе. Ні, ми постимо не ради Пасхи і не ради хреста, а заради своїх гріхів, оскільки хочемо приступити до святих Таїн. Пасха — це не піст і плач, а веселість і радість. Бо хрест знищив гріх, став очищенням усього світу, примиренням довгої ворожнечі, відкрив ворота неба, людей, які були ненависні (Богові), зробив друзями, підніс наше єство до неба, посадив праворуч Престолу і подав нам безліч інших благ.

Отже, через це потрібно не плакати і журитися, а веселитися і радіти. Тому і Павло говорить: «Я не бажаю хвалитися, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа» (Гал. 6:14). І далі: «Бог же Свою любов до нас доводить тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим. 5, 8). А Іоан ось що говорить: «Так полюбив Бог світ» (Ін. 3:16). Скажи, як? Змовчавши про все, він указав на хрест. Бо, сказавши: «Так полюбив Бог світ», додав: «що віддав і Сина Свого Єдинородного на розп’яття, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне». Отже, якщо хрест є предметом любові і похвали, то не будемо говорити, що ми через нього плачемо. Ні, ми плачемо не через нього, а через свої гріхи. Ось чому ми постимо.

5. Тільки оголошений ніколи не звершує Пасхи, хоч і постить щорічно, бо він не бере участі у приношенні (Євхаристії). Водночас той, хто не постить, але приступає з чистою совістю, звершує Пасху чи то сьогодні, чи завтра, чи взагалі кожного разу, коли бере участь у Причасті. Бо достойне причащення залежить не від слідкування за часом, а від чистої совісті. А ми робимо навпаки: серця не очищаємо, зате як тільки приступимо в (суботній) день, то думаємо, що вже звершуємо Пасху, хоч би й були обтяжені численними гріхами. Але це не так, ні. Навпаки, якщо ти приступиш у суботу, але з лукавою совістю, то не отримаєш причастя і підеш, не звершивши Пасхи. І навпаки, якщо і сьогодні причастишся, загладивши свої гріхи, то достеменно звершиш Пасху.

Отже, саме цю точність і старанність ви мали б показувати не в слідкуванні за часами, а в причащенні. І оскільки ви тепер готові краще перенести все, ніж перемінити звичай, то вам краще було б зневажити цим звичаєм і зважитися витерпіти і зробити все, щоб тільки не приступати (до Причастя) у гріхах. А що Бог не звертає уваги на пильнування часів, послухай, як Він судить: «Голодував Я, — говорить Він, — і ви дали Мені їсти; спраглим був, і ви напоїли Мене; був нагим, і ви зодягли Мене» (Мф. 25:35–36). А тих, що стоять ліворуч, докоряє у протилежному. І знову, коли привели іншого раба, (Бог) карає його за злопам’ятство: «Рабе лукавий! Весь той борг Я простив тобі… Чи не належало й тобі помилувати товариша твого, як і Я помилував тебе?» (Мф. 18:32–33). Не впустив Він і нерозумних дів до чертогу нареченого за те, що в них не було єлею у світильниках. А іншого засудив за те, що він увійшов не у весільному одязі, а в нечистому, тобто оскверненому перелюбством і нечистотою. І навпаки, ніхто ніколи не був покараний і засуджений за те, що звершував Пасху в такий-то і такий-то місяць. А що говорити про нас, звільнених від усякого роду необхідності, що живемо в піднесенні, на небесах, де немає ні місяців, ні сонця, ні місяця, ні річного круга?

Хто захоче конкретно вникнути в справу, той побачить, що самі юдеї не надто звертають увагу на час, а понад усе ставлять місце — Єрусалим. Бо коли люди, прийшовши до Мойсея, говорили: «Ми нечисті від дотику до мертвих тіл людських, для чого нас позбавляти того, щоб ми принесли приношення Господу?» «Постійте, — сказав їм Мойсей, — я послухаю, що повелить про вас Господь» (Числ. 9:7–8). Потім, принісши жертву, дав їм закон, який повеліває, що коли «хто з вас або з нащадків ваших буде нечистий від доторкання до мертвого тіла, або буде в далекій дорозі, то і він повинен звершити Пасху Господню» (Числ. 9, 10). Таким чином навіть юдеям дозволяється порушення визначеного часу, тільки б Пасха була звершена в Єрусалимі. А ти не дотримуєшся часу єднання з Церквою, але ради дотримання днів ображаєш нашу спільну Матір і нищиш святе зібрання? Як же можеш ти заслужити прощення, коли без усякої причини зважуєшся на такий гріх?

Але що говорити про юдеїв? Адже і ми, скільки б не бажали, не намагалися, однако ж не можемо належно вшановувати той день, у який Христос був розіп’ятий. Це видно з наступного. Хоч би юдеї і не згрішили, і не стали невдячними, бездушними, недбалими і зневажливими; хоч би вони і не втратили батьківського передання, а цілком зберігали його і досі, то й тоді для нас було б неможливо вшановувати той день, у який Христос був розіп’ятий і звершив Пасху, наслідуючи їх. Чому так, я зараз скажу. Коли Христос був розіп’ятий, тоді була п’ятниця і перший день опрісноків. Але п’ятниця і перший день опрісноків не завжди можуть збігатися. Ось, наприклад, цього року перший день опрісноків збігається з неділею, тому необхідно було б постити весь тиждень. І нам, коли вже пройдуть і Страсті, і настане Хрест (розп’яття Христове), і Воскресіння, довелося б ще постити. І часто бувало так, що піст (юдейський) продовжувався після Хреста, після Воскресіння, аж поки не закінчиться тиждень. Так дотримувати час аж ніяк неможливо.

6. Тож, не будемо сперечатися і говорити: «Я стільки років дотримувався (юдейського) посту, а тепер маю перемінити звичай?» Саме тому і переміни. Ти стільки часу відокремлювався від Церкви, тож повернися нарешті до матері. Адже ніхто не говорить: «Через те, що я так довго ворогував, тому тепер мені соромно помиритися». Соромно закосніти у нерозумній впертості, а не перемінюватися на краще. Саме те і погубило юдеїв, що вони, намагаючись завжди дотримуватися древніх звичаїв, дійшли до безчестя.

Але що говорити про піст і дотримання днів? Павло строго дотримувався закону, багато доклав трудів, багато звершив подорожей, багато переніс й інших прикрощів, і в старанності щодо виконання юдейських обрядів перевершував усіх своїх однолітків. Однак після досягнення вищої досконалості в (юдейському) житті, як тільки довідався, що все це він робив для шкоди і на погибель собі, негайно перемінився. Він не запитував себе: «Що це таке? Невже я даремно докладав стільки старанності, затратив стільки трудів?» Ні, саме тому він швидко і перемінився, щоб знову не зазнати тієї ж втрати, тому і знехтував праведністю законну, щоб отримати праведність від віри. «Те, що для мене було перевагою, — волає він, — заради Христа я вважав за ніщо» (Фил. 3:7).

«Коли ти принесеш дар твій до жертовника, — говорить Ісус Христос, — і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій» (Мф. 5:23–24). Що скажеш на це? Коли просто брат твій має що-небудь проти тебе, то Христос не дозволяє тобі принести жертву, поки не помиришся з братом; а коли має (щось) проти тебе вся Церква і стільки отців, ти насмілюєшся і дозволяєш собі приступати до божественних Таїн, не припинивши цієї нерозумної ворожнечі? Як же ти можеш у такому духовному настрої звершувати Пасху? Говорю це не тільки тим, але й вам, здоровим, щоб ви, як тільки побачите таких, з великою обережністю і ласкою взяли їх, зібрали і привели до Матері. Якщо навіть вони будуть противитися, будуть ухилятися, чи інше що чинити, не відстанемо, доки не переконаємо їх. Бо ніщо не може зрівнятися з миром і згодою.

Тому й отець наш (єпископ), увійшовши (до церкви), перш ніж зійти на цю кафедру, випрошує для всіх вас миру; і вставши, не починає повчати вас, поки не побажає всім миру. І священики, коли хочуть благословляти, найперше просять миру для вас і вже потім починають благословляти. Так само і диякон, запрошуючи молитися, разом з іншими проханнями велить у молитві просити ангела миру, щоби всі молитви, які він підносить, були сповнені миром. І, нарешті, відпускаючи вас з цього зібрання, він бажає вам цього ж, коли виголошує: «З миром вийдіть». Взагалі, без миру неможливо нічого ні сказати, ні зробити. Він є наш годувальник і батько, що плекає нас з великою клопітливістю.

Тільки я маю на увазі не той мир, що є в пустому привітанні і спілкуванні за трапезами, а мир у Бозі, який іде від духовного єднання. Саме це єднання багато хто тепер роз’єднує, коли через нерозумну ревність зневажають наші постанови і надають великої ваги юдейським, вважаючи їх (юдеїв) учителями, що заслуговують більшої довіри, ніж наші отці, і в тому, що стосується страждань Христових, вірять христовбивцям. Що ще може бути безглуздіше?

Хіба не знаєш, що юдейська Пасха є образом, а християнська — істиною? Подивися, яка між ними різниця: та звільняла від тілесної смерті, а ця припинила гнів (Божий), якому підпав увесь світ; та колись звільнила від Єгипту, ця звільнила від ідолослужіння; та погубили фараона, ця — диявола; після тієї — Палестина, після цієї — небо. Чого ж ти сидиш зі свічкою, коли вже зійшло сонце? Чому ти хочеш молока, коли тобі подається тверда їжа? Тому тебе і годували молоком, щоб ти не залишався на молоці; тому і світила тобі свічка, щоб ти прийшов до сонця. Отже, коли настав найдосконаліший стан, не будемо повертатися до попереднього, — не будемо слідкувати за днями, часами і роками, а будемо у всьому неухильно наслідувати Церкву, в усьому надавати перевагу любові і миру. І якби навіть Церква помилялася, то й тоді не стільки б було похвальне точне дотримання часів, скільки були б гідними осуду поділ і розкол.

Ось я ніскільки не піклуюся про час, тому що й Бог не піклується, що ми вже і показали (бо й про це я вже говорив багато). Одного тільки домагаюся: щоб ми все робили в мирі й однодумності. Щоб, коли ми з усім народом постимо, і священики звершують спільні молитви за весь світ, ти в цей час не залишався вдома пиячити. Подумай, адже це — диявольське навіювання, і поєднує не один, не два, не три гріхи, а набагато більше: відокремлює тебе від стада Христового, змушує звинувачувати безліч отців, робить упертим, заманює до юдеїв і виставляє тебе на спокусу і домашнім, і чужим. Бо як ми можемо дорікати їм у тому, що вони сидять вдома, коли і ти біжиш до них? Але крім цих важливих гріхів може статися більша шкода, коли ти під час їхнього посту (з юдеями) не будеш користуватися ні Писанням, ні зібраннями, ні благословенням, ні спільними молитвами, а проведеш весь цей час з нечистою совістю, у страху і трепеті, щоб тебе не викрили, як якогось іноплемінника та інородця, тоді як тобі належало б разом з Церквою все звершувати з відвагою, із задоволенням, з радістю і повною свободою.

Церква не знала суворого дотримання часів. Але коли пізніше всім отцям (Церкви) з різних країн випало зібратися разом і визначити відповідний день (Пасхи), то Церква, яка в усьому шанує злагоду і любить однодумність, прийняла своє рішення. А що ні вам, ні нам, ні будь-кому іншому (із християн) неможливо так обмежувати наш недільний день, то про це вже достатньо доведено вище. Не будемо ж боротися з тінню і, сперечаючись через випадкове, не зашкодьмо собі в найважливішому. Постити в той чи інший час — не засуджується, однак розділяти Церкву, жити в розбраті, чинити розколи і постійно ухилятися від (церковного) зібрання, — це не може мати прощення, гідне осуду, і веде за собою тяжке покарання.

Можна б сказати і більше, але для уважних досить сказаного, а для неуважних не буде користі, якби навіть сказано було більше. Тому, завершуючи на цьому слово, попросимо всіх наших братів повернутися разом до нас, полюбити мир, відійти від нерозумної впертості і, залишивши поза увагою маловажне, пройнятися піднесеними і важливими думками, відійти від дотримання днів, щоб усі ми однодумно, єдиними устами прославляти Бога і Отця Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава, нині і повсякчас, і повік. Амінь.

Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого. — К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2009. — Том I. Книга 2.

Проти тих, котрі дотримують юдейський піст, і проти самих юдеїв. Виголошене за п’ять днів до посту, після того, як уже було сказане інше слово

Уже при дверях беззаконний і нечестивий піст юдейський. Не дивуйтеся, що я назвав цей піст нечестивим, — що звершується проти волі Божої, воно є нечисте понад усе, — будь-то жертва чи піст. Отже, вже через п’ять днів наступить беззаконний юдейський піст. А я за десять днів, а то й більше, зробив попереднє зауваження, щоб уберегти від небезпеки ваших братів. Але ніхто нехай не звинувачує нас у завчасності слова, яке ми запропонували за стільки днів.

Адже і тоді, коли остерігаються гарячки чи будь-якої іншої хвороби, намагаються всілякими ліками завчасно вберегти тіло людини, якому загрожує хвороба, і перш, ніж вона прийде насправді, спішать врятувати його від загрози лиха. Так і ми, бачачи, що нам загрожує найтяжча хвороба, заздалегідь, задовго наперед об’явили про неї, щоб перш, ніж зло насправді здолає нас, були вжиті допоміжні засоби. Я не відклав повчання до настання днів посту тому, щоб тоді недостатність часу не перешкодила вам утримувати ваших братів; і щоб ви, користаючись цим часом, могли вільно розшукувати і лікувати тих, що страждають цією хворобою.

Так роблять і ті, котрі хочуть справляти весілля і готують величний обід. Вони не в ті ж дні, а наперед домовляються з рибалками і птахоловами, щоб тоді, коли вже часу буде обмаль, не було будь-якої перешкоди в приготування бенкету. Так і ми, маючи намір запропонувати вам трапезу (бесіду) про божевілля юдеїв, наперед домовилися з вами, ловцями, щоб ви впіймали в сіті ваших найслабших братів і привели послухати наші слова. Ті з вас, котрі вже впіймали і міцно тримають в сітях, нехай пов’яжуть (упійманих) словом умовляння; а котрі ще не впіймали цієї прекрасної здобичі, за ці п’ять днів ще мають вдосталь часу, щоб справитися з ловом.

Тож, розкиньмо сіті повчання, станьмо кругом, як ловчі пси, і будемо звідусіль зганяти їх у лоно Церкви. А коли хочете, виведемо на них, наче надзвичайного ловчого, блаженного Павла, який волає і говорить: «Ось я, Павло, кажу вам, якщо ви обрізуєтеся, не буде вам ніякої користі від Христа» (Гал. 5, 2). Чимало диких і неприборканих тварин, які ховаються в лісі, почувши голос мисливця, від страху вискакують, і, будучи гнані силою голосу, спонукувані сильним криком, мимоволі попадають у тенета. Так і ваші браття, що ховаються в юдействі, ніби в якомусь лісі, коли почують голос Павла, я впевнений, легко потраплять у сіті спасіння і цілком відкинуть юдейську оману. Бо говорить не Павло, а Христос, Який управляє його душею. Тож, коли почуєш, що той волає і говорить: «Ось я, Павло, кажу вам, якщо ви обрізуєтеся, не буде вам ніякої користі від Христа» (Гал. 5, 2), — то це не тільки голос Павла, а думки і повчання Христа, Який внутрішньо наставлє його.

Але хтось може сказати: «Невже обрізання настільки шкідливе, що при ньому все Христове домобудівництво стає даремним?» Так, обрізання шкідливе не саме по собі, а тільки через усвідомлення (тих, що обрізуються). Був час, коли закон був корисний і необхідний, однак тепер він залишається бездіяльним. То коли ти приймеш Його невчасно, він стане для тебе безкорисним даром Божим. Тому і «не буде вам ніякої користі від Христа», що ви не хочете прийти (до Нього).

Якби хтось через перелюб (та інші) огидні пороки був ув’язнений у в’язницю, а потім, коли б настав час суду і винесення йому звинувачувального вироку, прийшов від царя лист про звільнення всіх ув’язнених у в’язниці без будь-якого допиту і слідства; але в цей же час той (чоловік), не захотівши прийняти (царської) милості, став би наполягати на тому, щоб його піддали допитам і слідству; то він, віддавши сам себе суду, слідству і вироку, звичайно, вже не може скористатися цією милістю, оскільки добровільно позбавив себе царської милості. Те ж сталося і з юдеями. Погляньте: все людство викрите в наймерзенніших пороках. «Всі згрішили» (Рим. 5, 12), — говорить Апостол, — й ув’язнені були через прокляття за гріх, наче у в’язниці. І вже мав бути винесений вирок над ними, як прийшло з небес послання Царя, чи краще — прийшов сам Цар і звільнив усіх від уз гріха, не проводячи ані слідства, ані допитів.

2. Тому всі, що прибігають (до Спасителя), користаються даром і спасаються благодаттю. А ті, що хочуть виправдатися законом, позбавляються і благодаті. Намагаючись спастися власними силами, вони і царське людинолюбство втрачають, і накликають на себе прокляття закону, «бо ділами закону не виправдається ніяка плоть» (Гал. 2, 16). Тому Апостол і говорить: «Якщо ви обрізуєтеся, не буде вам ніякої користі від Христа» (Гал. 5, 2). Бо той, хто намагається спастися ділами закону, не має нічого спільного з благодаттю. Саме це мав на увазі Павло, коли говорив: «Якщо за благодаттю, то не за діла; інакше благодать не була б уже благодаттю. А якщо за діла, то це вже не благодать; інакше діло вже не є діло» (Рим. 11, 6). І знову: «Якщо виправдання через закон, то Христос даремно вмер» (Гал. 2, 21). І ще: «Ви, що виправдовуєтеся законом, залишилися без Христа, відпали від благодаті» (Гал. 5, 4). Ти вмер для закону, став мертвим і вже не знаходишся під його ярмом і неволею. То чому ж намагаєшся марно і даремно тривожити сам себе?

Але чому Павло, вказуючи тут на своє ім’я, не сказав просто: «Ось я говорю вам»? Він хотів нагадати галатам про ту ревність щодо юдейства, яку колись проявив сам. «Якби я був з язичників, — говорить він, — і не знав юдейства, то будь-хто міг би сказати, що я виганяю обрізання з церковних догматів через те, що не знаю його сили, бо сам не жив у юдействі». Ось для чого він поставив своє ім’я, — щоб нагадати їм про те, що він зробив для закону. Він ніби говорить: «Я роблю це не через ворожість до обрізання, а тому, що знаю істину. Це говорю я, Павло, той Павло, який «обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїлевого, коліна Веніаминового, єврей з євреїв, за законом фарисей, за ревністю — гонитель Церкви…; ходив по домах, тягнув чоловіків та жінок і віддавав їх до в’язниці» (Фил. 3, 5–6; Діян. 8, 3). Усе це може переконати найбільш безрозсудних у тому, що я ухвалив цей закон (про скасування обрізання) не з будь-якої ворожості чи через незнання юдейства, а через знання найвищої Христової істини». «Знову я свідчу кожному чоловікові, який обрізується, — говорить він, — що він повинен виконувати весь закон» (Гал. 5, 3). Чому він не сказав: «Сповіщаю» чи «заповідаю», або «говорю», але «свідчу»? Тому, щоб цим нагадати нам про майбутній суд; бо де свідки, там суд і вирок. Так він лякає слухача, нагадуючи йому про царський престол, вказуючи, що ці слова будуть йому свідками в той день, коли кожний має дати звіт про те, що він зробив, що сказав і що чув.

Ці (слова Апостола) колись чули галати, а тепер нехай послухають і ті, що страждають хворобою галатів. Якщо їх і немає тут, то нехай почують від вас, як Павло волає і говорить: «Знову я свідчу кожному чоловікові, який обрізується, що він повинен виконувати весь закон» (Гал. 5, 3). Не говори мені, що обрізання — це тільки одна заповідь. Ця єдина заповідь накладає на тебе все ярмо закону. Якщо ти хоч частково підкоряєш себе владі закону, тоді маєш коритися й іншим його настановам. А коли не виконуєш їх, то беззаперечно підлягаєш покаранню і накликаєш на себе прокляття. Коли горобець потрапляє в тенета, то, хоч заплутується тільки його нога, однак у полоні опиняється все тіло. Так само і той, що сповняє хоч одну заповідь закону: чи щодо обрізання, чи щодо посту, — цією єдиною заповіддю віддав усього себе владі закону, і поки має бажання коритися йому бодай частково, вже не в змозі звільнитися від нього.

Ми говоримо це не для того, щоб обвинувачувати закон, ні; а щоб показати надзвичайно щедре багатство Христової благодаті. Закон не суперечить Христові. Та й хіба це можливо, коли він Ним даний і до Нього нас направляє? Але говорити про все це ми вимушені через недоречну ревність тих, котрі використовують закон не так, як треба. Саме вони й ображають закон, коли закликають то відійти від нього і приступити до Христа, то знову тримаються його. І я згідний, і ніколи не буду заперечувати, що закон приніс дуже багато користі нашому родові. Але ти, невчасно дотримуючись його, не даєш цілком розкритися його великій користі. Як для вихователя найбільшою похвалою є те, що вихований ним юнак задля збереження цнотливості вже не потребує його нагляду, оскільки належно утвердився в цій чесноті; так і для закону найбільшою похвалою є те, що ми вже не маємо потреби в його допомозі. Бо саме цим ми і завдячуємо законові, що душа наша стала в належній мірі здатною для прийняття вищої мудрості в любові.

Отже той, хто досі залишається під законом і не може бачити нічого, крім того, що там написано, той великої користі від нього не отримав. А я, залишивши його і піднявшись до найвищих догматів Христових, можу вихваляти Його особливо за те, що він зробив мене здатним піднятися над дріб’язковістю написаного в ньому і піднятися на висоту вчення, яке подав нам Христос. Закон, якщо він тільки наблизив нас до Христа, приніс багато користі нашій природі. А якщо ні, то зашкодив ще й тим, що, прив’язавши нас до меншого, позбавив більшого, і досі тримає в численних гріховних ранах. Бо, якщо з двох лікарів, серед яких один слабкіший, а другий сильніший (у своєму мистецтві), один прикладе до ран ліки і не в змозі буде звільнити хворого від болю, спричиненого ними.

3. Брат твій: «… залиши там дар твій перед жертовником і піди перше помирися з братом твоїм, і тоді прийди й принеси дар твій» (Мф. 5, 24). Не сказав: «Залиши жертву взагалі і йди геть, — але, — залиши дар поки-що не принесеним, і піди примирися з братом твоїм».

Однак Він сказав це не тільки тут, але й в іншому місці. Так, якщо хто має дружину невірну, тобто язичницю, то не повинен проганяти її. «Коли який брат, — говорить Апостол, — має жінку невіруючу, і вона згодна жити з ним, то він не повинен залишати її» (1 Кор. 7, 12). А якщо розпусну і перелюбницю, — то йому не забороняється прогнати її. «Хто, — говорить Ісус Христос, — розведеться з жінкою своєю, хіба що через її любодійство, призводить її до перелюбства» (Мф. 5, 32). Отже, через любодійство можна відпускати жінку. Чи бачиш людинолюбство і піклування Боже? «Якщо, — говорить, — дружина твоя язичниця, не проганяй; а якщо перелюбниця, то не забороняй зробити це. Якщо вона, — говорить, — образить Мене, не проганяй, а якщо збезчестить тебе, нехай ніхто не перешкоджає прогнати».

Такої честі удостоїв нас Бог! То невже ми не вшануємо Його бодай настільки, наскільки Він вшанував нас, і дозволимо своїм дружинам ображати Його, знаючи при цьому, що коли ми зневажимо спасінням дружин, нас ждуть надзвичайно великі муки і кари? Тому-то Він і поставив тебе главою жінки, тому і Павло повелів: «Якщо ж вони хочуть чомусь навчитися, нехай спитають про те вдома у своїх чоловіків» (1 Кор. 14, 35), щоб ти, як учитель, опікун і наставник, спонукав її до благочестя. А ви, коли час зборів закликає до церкви, не застерігаєте (жінок) від безпечності. І коли диявол кличе їх до труб, і вони з готовністю коряться йому, не зупиняєте їх, а байдуже дивитеся, як вони захоплюються злочинним безчестям і віддаються нестримності. Бо там, зазвичай, збираються і любодії, і зніжені чоловіки, і ціла юрба танцюристів. То що говорити про ті перелюбства, які там чиняться? Невже ти не боїшся, що твоя дружина повернеться звідти з дияволом у душі?

Хіба ти не чув, як було ясно вказано нам у попередньому слові, що демони живуть і в душах юдеїв, і в місцях, де вони збираються? Як же, скажи мені, ти насмілюєшся після танцю з демонами знову йти до апостольського зібрання? Як не боїшся приступати до священної трапези, брати участь у ній і причащатися дорогоцінної Крові після того, як ти ходив до тих, що пролили кров Христа, і з ними спілкувався? Тебе не лякають, не вводять у страх такі злочини? Чи, може, ти не благоговієш перед цією трапезою?

Усе, що сказав я вам, передайте їм, а вони нехай передадуть своїм дружинам. «Повчайте один одного» (1 Сол. 5, 11). Якщо той, що страждає цією хворобою (юдейством), буде оголошеним, нехай буде видалений із притвору; якщо вірний і присвячений, — нехай буде відлучений від священної трапези. Бо не для всіх гріхів потрібні тільки умовляння і поради, ні. Є й такі, що виправляються рішучими і дуже швидкими діями. Як більш легкі рани відступають перед слабкими ліками, а ті, що загнили, не піддаються лікуванню і гублять все тіло, вимагаючи залізного вістря і вогню; так і серед гріхів: одні потребують тривалого умовляння, а інші — суворого викриття. Тому і Павло велів не тільки наставляти, але й суворо викривати, говорячи так: «З цієї причини викривай їх суворо» (Тит. 1, 13).

Тож нещадно викриймо їх тепер, щоб засоромившись від наших слів і засудивши самі себе, вони більше не заражалися беззаконним (юдейським) постом. Тому-то, облишивши нарешті умовляння, я свідчу і проголошую: «Хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий» (1 Кор. 16, 22). А чим хто-небудь може ще більше довести, що він не любить Господа, як не тим, що бере участь у святі юдеїв, котрі вбили Його? Не я таких віддав анафемі, а Павло; чи навіть і не Павло, а Христос, Який говорить через Павла і каже, що ті, котрі «виправдовуєтеся законом…, відпали від благодаті» (Гал. 5, 4). Скажіть їм ці слова, прочитайте цей вирок, і, зі всією турботливістю врятувавши і вирвавши їх із пащі диявола, у день посту приведіть до нас, щоб ми, віддавши вам решту із обіцяного, з нашими браттями однодумно і єдиними устами прославили Бога і Отця Господа Ісуса Христа, бо Йому слава повіки. Амінь.

Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого. — К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2009. — Том I. Книга 2.

Звичайно, для доказу достатньо б і цих свідчень, але я не задовольнився пророками, не зупинився і на апостолах, а піднявся до неба і показав вам хор ангелів, які виголошують: «Слава в вишніх Богу і на землі мир, у людях благовоління!» (Лк. 2, 14). Ви чули також серафимів, які зі страхом і трепетом промовляють: «Свят, Свят, Свят Господь Саваоф! Уся земля повна слави Його» (Іс. 6, 3). Додав я і херувимів, які волають: «Благословенна слава Господа від місця свого!» (Єзек. 3, 12). Три свідки на землі1, і три на небі2 вказують на неприступність слави Божої.

Нарешті доказ став безсумнівним. Було чимало оплесків, народ був у піднесенні, зібрання вирувало. А я радів не з того, що мене хвалили, а з того, що славили мого Владику; бо ці оплески і прославлення були доказом любові вашої душі до Бога. Як люблячі слуги, почувши, що хто-небудь хвалить їхнього господаря, запалюються любов’ю до того, хто хвалить, — бо люблять їхнього господаря; так потупили тоді і ви: голосними оплесками виразили велику любов до Господа.

Хотів би і я сьогодні зайнятися тими ж суперечками: якщо вже вороги істини не можуть насититися хулою на Благодійника, то тим більше ми повинні бути ненаситні прославленням Бога всіх. Але що мені робити? Інша, ще більш тяжка хвороба спонукає наш язик до її лікування, — хвороби, що поразила тіло Церкви. Її ж то і необхідно викорінити насамперед, а потім уже подбати і про зовнішнє; спочатку необхідно вилікувати своїх, а потім зайнятися чужими.

Що ж це за хвороба? У жалюгідних і нещасних юдеїв настає безперервний ряд свят: труби, кущі, пости. А багато з тих, котрі вважаються нашими і говорять про себе, начебто вірують по-нашому, одні ходять дивитися на ці свята, а інші навіть беруть участь у святах і постах (юдейських). Цей-то злий звичай я і хочу тепер вигнати з Церкви. Проти аномеїв можна поговорити й в інший час, від затримки в цьому не буде жодної шкоди. Але, якщо заражених юдейством не вилікуємо тепер, коли свята юдеїв уже близько перед дверима, то боюся, щоб деякі (із християн), через нестримну звичку та велике невігластво, не прийняли участі в цьому безчесті. Тоді даремними будуть і наші слова про це. Бо якщо вони, нічого не почувши від нас сьогодні, будуть постити разом з юдеями, то після того, як гріх уже буде звершений, даремно будемо давати ліки.

Тому я і поспішаю застерегти (від зла). Так роблять і лікарі: вони насамперед вживають засобів проти сильних і найбільш гострих хвороб. Водночас, це слово (проти юдеїв) співзвучне з попереднім (проти аномеїв). Як співзвучні безчестя аномеїв та юдеїв, так і ці наші намагання співзвучні з попередніми. Аномеї ставлять за провину (Ісусу Христу) те ж, за що звинуватили Його юдеї. За що ж звинуватили вони? За те, що (Ісус Христос) називав Бога Своїм Отцем, роблячи Себе рівним Богу (Ін. 5, 18). За це ж звинувачують Його и аномеї, чи вірніше сказати, не звинувачують, а зовсім спотворюють самі слова (Ісуса Христа) (Ін. 5, 17) та їхній зміст, якщо не руками, то думкою.

2. Не дивуйтеся, що юдеїв я назвав жалюгідними. Істинно жалюгідні і нещасні вони, бо свідомо відкинули і знехтували стільки благ, які прийшли до їхніх рук з неба. Засяяло їм ранішнє Сонце правди: вони знехтували Його світлом і сидять у пітьмі. А ми, що жили в пітьмі, прийняли світло і позбулися від мороку омани. Вони були віттям святого кореня, але відламалися; ми не належали до кореня і принесли плід благочестя. Вони з малолітства читали пророків, і розіп’яли Того, про Кого сповіщали пророки; ми не чули божественних слів і Тому, про Кого провіщено в них, віддали поклоніння.

Ось чому вони жалюгідні. Бо тоді, як інші захоплювали й брали для себе блага, які посилалися їм (юдеям), самі вони відкинули їх. Вони, будучи покликаними до усиновлення, опустилися до споріднення з псами; а ми, будучи раніше псами, завдяки благодаті Божій, змогли відкинути попереднє безумство і піднятися до почесті синів (Божих). З чого це видно? «Недобре взяти хліб у дітей і кинути псам» (Мф. 15, 26). Так сказав Христос хананейській жінці, називаючи дітьми юдеїв, а псами язичників. Але поглянь, як змінився порядок пізніше: ті (юдеї) стали псами, а ми дітьми. «Стережіться псів,  — говорить про них Павло, — стережіться лихих працівників, стережіться обрізання, бо обрізання — ми» (Флп. 3, 2–3). Бачиш, як ті, що раніше були дітьми, зробилися псами? Хочеш знати, як ми, будучи раніше псами, стали дітьми? «А тим, які прийняли Його,  — говорить євангеліст, — дав силу дітьми Божими бути» (Ін. 1, 12).

Немає нікого більш жалюгідного за юдеїв: вони завжди йдуть супроти власного спасіння. Коли необхідно було дотримуватися закону, вони зневажили його; а тепер, коли закон перестав діяти, вони намагаються вперто дотримуватися йог: Що може бути жалюгідніше тих людей, які противляться Богові не тільки порушенням закону, але і дотриманням його? Тому говорить (св. Стефан): «Жорстокосерді! Люди з необрізаним серцем і вухами, ви завжди противитеся Духові Святому(Діян. 7, 51), — не тільки порушенням закону, але і невчасним бажанням дотримуватися його».

І справедливо він назвав їх жорстокосердими, бо вони не понесли ярма Христового, хоч воно було благим і не мало нічого тяжкого і виснажливого. «Навчіться, — говорить (Ісус Христос), — від Мене, бо Я лагідний і смирний серцем»; і ще: «… візьміть ярмо Моє на себе…, бо ярмо Моє — благо, і тягар Мій легкий» (Мф. 11, 29–30). Однак вони через свою жорстокосердість не понесли (цього ярма); і не тільки не понесли, але розтрощили і розірвали його. «Бо здавна, — сказано, — Я скрутив ярмо твоє, розірвав кайдани твої» (Єр. 2, 20; порівн.: 5, 5; Пс. 2, 3). Не Павло говорить це, а пророк волає, маючи на увазі під ярмом і кайданами символи влади (Христової). Бо (юдеї), коли говорили: «Не маємо царя, крім кесаря» (Ін. 19, 15), — відкинули владу Христа.

Ти (юдей) сокрушив ярмо, розірвав кайдани, відірвався від Царства Небесного і підкорився людській владі! А ти (слухачу) дивися, як пророк конкретно визначив неприборканість юдеїв. Він не сказав: «Ти відкинув ярмо, — але — сокрушив ярмо», а це вада тваринного завзяття, неприборканості тих, що не терплять влади.

Але від чого почалася ця жорстокосердість? Від пересичення і пияцтва. Хто говорить про це? Сам Мойсей: «І їв Яків, і розповнішав, і став упертим» (Втор. 32, 15). Як тварини, коли отримують щедрий корм, розжирівши, стають буйними і неприборканими, не допускають до себе ні ярма, ні вузди, ні руки візника; так і юдейський народ через сп’яніння і пересичення, впавши в крайнє безчестя, зноровився, не взяв на себе ярма Христового і не потягнув плуга (євангельського) вчення. И інший пророк, вказуючи на це, говорив: «Бо, як уперта телиця, впертим став Ізраїль» (Ос. 4, 16). Інший називає юдейський народ «тельцем неприборканим» (Єр. 31, 18). А такі тварини, будучи непридатними для роботи, стають придатними для заколення. Так сталося і з юдеями: ставши негідними для роботи, вони стали придатними тільки для заколення. Тому і Христос сказав: «Ворогів Моїх, які не хотіли, щоб Я царював над ними, приведіть сюди і повбивайте переді Мною» (Лк. 19, 27).

Поститись тобі, юдею, необхідно було тоді, коли пияцтво завдавало тобі стільки прикрощів, коли пересичення породжувало безчестя, — тоді, а не тепер, бо тепер піст недоречний і мерзенний. Хто говорить це? Сам Ісая, який голосно благає: «Чи такий то піст, який Я обрав» (Іс. 58, 5). Чому? Тому що «ви поститеся для сварок і суперечок, і для того, щоб жорстокою рукою бити інших» (Іс. 58, 4). Якщо ж твій піст був мерзенним, коли ти бив подібних до себе рабів, то чи буде приємний він тоді, коли ти вбив Владику? Як же так? Той, хто поститься, має бути лагідним, покірним, смиренним і не сп’янілим від гніву. А ти б’єш подібних до себе рабів? Тоді юдеї постились «для сварок і суперечок», а тепер (постяться) у непомірності і крайній нестримності, танцюючи босими на площі. За своїм наміром вони посники, а на вид п’яниці! Послухай як велить постити пророк: «Оголосіть, — говорить, — піст». Не сказав: «Галасливо святкуйте піст. «Оголосіть урочисте зібрання, скличте старійшин» (Іоїл. 1, 14). А вони, зібравши юрби зніжених людей і збіговисько розпусних жінок — весь цей театр і акторів — ведуть до синагоги, бо між театром і синагогою немає жодної відмінності.

3. Знаю, що деякі будуть вважати мене зухвалим за те, що я сказав: немає жодної різниці між театром і синагогою. Однак зухвалими я вважаю їх, якщо вони думають інакше. Якщо я вирішую так сам від себе, тоді звинувачуй мене; але якщо говорю слова пророка, не протився. Знаю, що є чимало таких, які поважають юдеїв, і їхні нинішні обряди вважають священними. Тому спішу з корінням вирвати цю згубну думку.

Я сказав, що синагога нітрохи не краща за театр, і доведу це свідченням пророка. Юдеї, звичайно, не більше за пророків заслуговують правдивості. То що ж говорить пророк? «У тебе було чоло блудниці, ти відкинула сором» (Єр. 3, 3). А де блудниця віддається блудодійству, те місце і є поганим будинком. А краще сказати, синагога є не тільки поганим будинком і театром, але й вертепом розбійників і лігвищем звірів. «Наділ Мій, — сказано, — зробився для Мене чи не вертепом гієни» (Єр. 12, 8; 7, 11), — вертеп не просто звіра, а звіра нечистого. І ще: «Я залишив дім Мій; покинув наділ Мій» (Єр. 12, 7). А коли Бог залишить, то яка ще може бути надія на спасіння? Коли залишить Бог, тоді те місце стає житлом демонів.

Звичайно, (юдеї) скажуть, що і вони поклоняються Богові. Однак сказати цього не можна. Ніхто з юдеїв не поклоняється Богові. Хто говорить це? Син Божий. «Якби ви знали Мене, — говорить Він, — то знали б і Отця Мого…, ви не знаєте ні Мене, ні Отця Мого» (Ін. 8, 19). Яке ще більш достовірне свідчення можу привести? Отже, якщо вони не знають Отця, розіп’яли Сина, відкинули допомогу Духа, тоді хто не може сміливо сказати, що те місце (синагога) є житлом демонів? Там не поклоняються Богу, ні; там місце ідолослужіння.

А тим часом деякі (із християн) звертаються до цих місць, як до священних. І це говорю не через здогадки, а із самого досвіду. Бо за три дні перед цим — повірте, не брешу, — я бачив, що якийсь негідник і безумець, який видає себе за християнина (не можу назвати щирим християнином того, хто відважився на такий вчинок), примушував одну поважну, шляхетну, скромну і вірну жінку ввійти до єврейської синагоги і там присягтися стосовно спірної між ними справи. А оскільки ця жінка волала про допомогу і просила припинити таке беззаконне насилля, кажучи, що їй, причасниці Божественних таїн, не личить іти до такого місця, то я, загорівшись і запалавшись ревністю, встав і не дозволив тягнути її на таке злочинне діло, і звільнив від цього нечестивого примусу. Потім я запитав того, хто тягнув її, чи він християнин. І коли він визнав себе таким, я суворо докоряв йому, викриваючи за черствість і крайнє безумство, і говорив, що він нічим не кращий за осла, коли говорить, що поклоняється Христові, і водночас тягне іншого до вертепу юдеїв, котрі розіп’яли Його. Довго говорив я йому, по-перше, на підставі Божественного Євангелія, що не можна зовсім ні самому клястися, ні іншого примушувати до клятви. Потім, що не можна заставляти до клятви не тільки вірну і посвячену (у християнські таїнства), але й будь-кого із непосвячених.

Коли ж після довготривалої розмови я вигнав з його душі помилкову думку (про важність синагоги), то запитав і про причину, з якої він, залишивши церкву, тягнув цю жінку до єврейського збіговиська. Він відповів, що багато хто казав йому, начебто клятви, які даються там, особливо страшні. При цих словах я засмутився, запалав гнівом, а потім засміявся. Бачачи підступність диявола і те, до чого встиг він схилити людей, я засмутився. Розмірковуючи про безпечність тих, що зваблюються, я запалав гнівом. А дивлячись знову на те, яким і наскільки великим є безумство спокушених, я сміявся.

Я розповів і сповістив про це вам тому, що ви черстві і безжалісні до тих (християн), які і самі роблять, й іншим дозволяють робити із собою такі речі. Бачачи, що хто-небудь з ваших братів впадає у подібне беззаконня, ви вважаєте це чужою бідою, а не вашою, і думаєте виправдатися перед тими, що викривають вас, словами: «А мені що до того? Що в мене спільного з ним?», — це слова, що засвідчують крайню нелюдяність і сатанинську жорстокосердість! Що ти говориш? Будучи людиною, маючи одну і ту ж природу, чи навіть, — якщо вже говорити про спільність природи, — маючи одну главу — Христа, ти насмілюєшся говорити, що в тебе немає нічого спільного з твоїми членами? Як же ти визнаєш, що Христос є Главою Церкви? Глава природно з’єднує всі члени, з точністю поєднує одне з одним і пов’язує між собою. Якщо (насправді) у тебе нічого немає спільного з твоїми членами, тоді немає в тебе нічого спільного і з твоїм братом, і Христос тобі не глава.

Юдеї лякають вас, як малих дітей, а ви не розумієте цього. Як негідні слуги, показуючи дітям страшні і смішні гримаси (самі по собі вони не страшні, але тільки видаються такими відповідно до дитячого розуму), збуджують неабиякий сміх, так і юдеї лякають своїми гримасами тільки слабких християн. Чи можуть насправді лякати їхні обряди; соромітні і ганебні, — обряди людей, які прогнівили Бога, які підпали безчестю й осуду?

4. Не такими є наші церкви, ні — вони справді страшні і жахливі. Бо, де є Бог, Який має владу над життям і смертю, де так багато говорять про вічні муки, про вогненні ріки, про отрутного хробака, про незламні кайдани, про пітьму кромішньої — те місце страшне. А юдеї нічого цього й уві сні не бачать, бо живуть заради черева, захопились сьогоденням і через свою хтивість і надмірну жадібність ніскільки не кращі за свиней і козлів; тільки і знають, що їсти та пити, битися через танцюристів, різатися через наїзників.

Скажи мені, чи заслуговує це поваги і страху? Хто може стверджувати це? То чому це видається нам страшним? Чи, може, хто скаже, що і слуги, які зганьбились, які не сміють вимовити слова і вигнані з господнього дому, є страшними для (слуг) чесних і вільних? Але це — не так, ні. Корчми аж ніяк не почесніші за царські палати, а синагога безчестніша за будь-яку корчму, тому що служить притулком не просто для розбійників і торгашів, а для демонів. А вірніше сказати, не тільки синагоги (є таким притулком), але й самі душі юдеїв, що і постараюся довести наприкінці слова.

Отже, прошу вас особливо пам’ятати цю розмову, бо ми говоримо тепер не для того, щоб показати себе і викликати оплески, а щоб вилікувати ваші душі. Бо яке ще може бути для нас вибачення, коли при такій безлічі лікарів між нами є хворі? Апостолів було (тільки) дванадцять, і вони залучили весь всесвіт, а в нас більша частина міста складається з християн, однак є ще хворі юдейством. Яке ж виправдання нам, здоровим? Звичайно, що і вони, хворі, гідні осуду, але і ми не звільнені від нього, коли проявляємо байдужість до них у їхній хворобі. Вони не залишались би довго в недузі, якби з нашого боку отримували особливе піклування. Тому застерігаю вас тепер, щоб кожний залучив брата, хоч би для цього необхідно було зробити приневолення, вжити силу, заподіяти неприємність чи вступити в суперечку, — все зробити, тільки б вирвати його із сіті диявола і вивергнути із суспільства христовбивць.

Якщо б ти побачив на площі, що кого-небудь, засудженого справедливим вироком, ведуть (на смерть), і мав би владу вирвати його з рук ката, скажи мені, чи не вжив би ти всіх засобів ради його звільнення? А тепер бачиш свого брата, якого беззаконно і неправедно веде у прірву погибелі не кат, а диявол, і не хочеш вступити в боротьбу, щоб врятувати його від такого лиходійства? Чи отримаєш будь-яке вибачення? Але він, скажеш, сильніше і могутніший за тебе. Покажи його мені: якщо він буде упиратися і залишатися на своєму, скоріше зважуся скласти свою голову, ніж дозволю йому вступити в цей священний вхід. Що в тебе (скажу йому) спільного зі свобідною, з вишнім Єрусалимом?3 Ти обрав нижній (Єрусалим), з ним і трудися, бо він, за словом Апостола, «зі своїми дітьми перебуває в рабстві» (Гал. 4, 25).

Ти постишся з юдеями? Тоді разом з ними зніми взуття, ходи босим по площі і будь їхнім спільником у ганьбі та соромі. Але ти на це не можеш зважитися: для тебе це соромно і ганебно. То бути з ними однакової зовнішності ти соромишся, а брати участь у їхньому безчесті не соромишся? Якої ж тоді можеш очікувати для себе поблажливості, коли ти є християнином тільки наполовину?

Повірте, скоріше складу свою голову, ніж залишу без уваги кого-небудь з таких хворих, якщо тільки їх побачу. Якщо ж знати не буду, то Бог, звичайно, простить. Над цим нехай задумається і кожний з вас, і нехай ніхто не вважає цієї справи маловажною. Хіба ви не знаєте, що диякон під час здійснення таїнств постійно виголошує: «Пізнавайте один одного?»4 Як він цим зобов’язує вас строго спостерігати за вашими братами!

Так поступай і стосовно цих людей: коли довідаєшся, що хто-небудь юдействує, зупини, викрий його, щоб і тобі самому не зазнати небезпеки разом з ним. І у військових таборах, якщо хтось серед воїнів буде викритий у відданості варварам і однодумності з персами, то не тільки сам він опиниться в небезпеці, але й кожний, хто знав про це і не доповів вождеві. А оскільки і ви є військом Христовим, то ретельно розшукуйте і дізнавайтеся, чи немає між вами кого-небудь з іноплемінників, і повідомляйте про нього не для того, щоб ми, як ті (вожді), убили його, чи мучили і покарали, а для того, щоб і його врятувати від омани та безчестя і своє діло сповнити у всій досконалості. Якщо ж не захочете і, знаючи (винуватого), станете скривати, то будьте певні, що отримаєте кару однакову з ним. І Павло піддає покаранню не тільки тих, що «чинять» зло, але й тих, що «сприяють» їм (Рим. 1, 32). І пророк однаково засуджує як тих, які крадуть, так і тих, які біжать разом з ними (Пс. 49, 18); і це справедливо. Хто, знаючи про лиходія, прикриває його, той дає йому привід до більшого свавілля і спонукає чинити зло зі ще більшою безстрашністю.

5. Але треба знову повернутися до хворих. Отже, подумайте, з ким мають спілкування ті, що тепер постять? З тими, котрі кричали: «Розіпни, розіпни» (Лк. 23, 21); з тими, котрі говорили: «Кров Його на нас і на дітях наших» (Мф. 27, 23). Чи насмілився б ти підійти до засуджених за замах на верховну владу і говорити з ними? Не думаю. То хіба це не дивно, — так уникати тих, що заподіяли зло людині, а з тими, що зневажили Бога, спілкуватися, — шанувальники Розп’ятого святкують разом з тими, котрі розіп’яли Його? Це не тільки нерозумно, але і вкрай безглуздо.

А оскільки деякі вважають синагогу місцем високоповажним, то необхідно сказати трохи і проти них. Чому ви поважаєте це місце, тоді як ним слід нехтувати, гребувати і тікати від нього? У ньому, скажете, лежить закон і пророчі книги. І що з того? Невже ж, де тільки будуть ці книги, то це місце буде святим? Зовсім ні. Тому-то я особливо і ненавиджу синагогу і гребую нею, що, маючи пророків, (юдеї) не вірять пророкам, читаючи Писання, не приймають його свідчень; а це властиве людям у найвищій мірі злим. Скажи мені: якби ти побачив, що якусь шановну, знамениту і славну людину завели до корчми чи до вертепа розбійників і там почали її паплюжити, бити і нагло зневажати, то невже б став поважати цю корчму чи вертеп за те, що там ображали цього славного і великого мужа? Не думаю. Навпаки, саме через це ти відчув би особливу ненависть і відразу (до цих місць).

Такою вважай і синагогу. Юдеї ввели туди з собою пророків і Мойсея не для того, щоб шанувати їх, а щоб ображати і безчестити. Бо коли вони говорять, начебто (пророки і Мойсей) не знали Христа і нічого не сказали про Його пришестя, то яка ж ще може бути більша образа для цих святих, як не звинувачення їх у тому, начебто вони не знають свого Владику і беруть участь у безчесті юдеїв? Отже, саме тому і варто особливо ненавидіти їх разом із синагогою за те, що вони ображають святих.

Але що сказати про книги і місця? Під час гонінь кати тримають у своїх руках тіла мучеників, мучать, катують бичами. То хіба їхні руки стали святими від того, що тримали тіла святих? Ніскільки. Якщо ж руки тих, що тримали тіла святих, є оскверненими через те, що тримали беззаконно; то невже ті, котрі мають у себе Писання святих і ображають їх так само, як і кати тіла мучеників, можуть заслуговувати поваги? Чи не було б це крайнім безумством? Якщо беззаконне тримання тіл (святих) не тільки не освячує, а робить ще більш негідними тих, що їх тримають, то тим більше читання без віри Писань (пророчих) не може принести користі тим, котрі читають. Тому і це завзяття, з яким юдеї тримають у себе (священні) книги, викриває їх у ще більшому безчесті. Не маючи пророків, вони не заслуговували б такого осуду; не читаючи книг, не були б так нечисті і мерзенні. Тепер же вони не заслуговують будь-якої поблажливості; бо, маючи проповідників істини, тримають ворожість і до самих проповідників, і до істини.

Тож саме тому, що, маючи пророків і використовуючи їх з ворожістю, вони стали особливо мерзенними і нечистими. Тому благаю вас тікати й уникати їхніх зборищ, бо інакше може бути чимала шкода для немічних братів і чималий привід для гордості юдеям. Коли вони побачать, що ви, шанувальники розіп’ятого ними Христа, сповняєте і вшановуєте їхні обряди, то як їм не подумати, що всі їхні обряди прекрасні, а наші нічого не вартують; бо ви, вшановуючи і сповняючи ці останні, водночас біжите до тих, що їх ганьблять? «Бо коли хто-небудь бачить, — говорить Апостол, — що ти, маючи знання, сидиш за столом у капищі, то совість його, як немічного, чи не наверне і його їсти ідоложертовне?» (1 Кор. 8, 10).

І я говорю: якщо хто побачить, що ти, маючи знання, йдеш до синагоги і дивишся на свято труб, то чи його немічна совість не прихилиться до шанування юдейських звичаїв? Падаючий карається не тільки за своє падіння, але і за те, що призводить до цього інших. Так само і той, хто вистояв, нагороджується не тільки за свою мужність, але заслуговує поваги і за те, що збуджує ревнощі до цього і в інших. Отже, уникайте зборів і місць, де бувають юдеї. І нехай ніхто не має поваги до синагоги через (священні) книги, але саме через них нехай ненавидять її і гребують нею, оскільки юдеї ображають святих, не вірячи їхнім словам і звинувачуючи їх у найгіршому безчесті.

6. Для того, щоб ви переконалися, що книги не освячують місце, зате стан душ тих, що збираються в ньому, оскверняє його, розкажу вам одну древню історію. Птоломей Філадельф, збираючи звідусіль книги і довідавшись, що в юдеїв є Писання, яке містить учення про Бога і про найкраще облаштування життя, викликав з Юдеї мужів, через них переклав це Писання і положив його у храмі Серапіса (він був язичником), де і досі знаходиться цей переклад пророчих книг. Що ж? Невже храм Серапіса завдяки цим книгам став святим? Ні. Самі вони святі, але через нечистоту тих, що в ньому збираються, місце не освячують.

Такою ж необхідно вважати і синагогу. Хоч там нема ідола, зате живуть демони. І це говорю не тільки про тутешню синагогу, але й про ту, котра в Дафні: там провалля, назване проваллям Матрони, ще більш пагубне. Чув я, що багато хто з віруючих ходять туди і сплять біля цього місця. Але я ніколи не назву таких людей віруючими, ні. Для мене однаково нечистим є будь-яке капище: як Матрони, так і Аполлона. Якщо ж хто звинуватить мене (за ці слова) у зухвалості, то і я, у свою чергу, звинувачу його в крайньому божевіллі. Бо скажи мені: хіба не є нечестивим те місце, де живуть демони, якщо навіть там і нема ідола? А місце, де збираються христовбивці, де переслідують хрест, де хулять Бога, не знають Отця, паплюжать Сина, відкидають благодать Духа, де перебувають і самі демони, — чи не є таке місце особливо пагубним? Бо там (у язичницькому капищі) безчестя явне й очевидне, і не так легко може залучити чи звабити людину розумну і розсудливу; а тут (в юдейській синагозі) ті, котрі говорять про себе, що вони поклоняються Богові, відвертаються від ідолів, дотримуються і шанують пророків, — цими словами влаштовують тільки більшу приманку і захоплюють у свої сіті через необережність людей простих і нерозумних.

Тож, безчестя як в юдеїв, так і в язичників, однакове, однак зваба в перших діє набагато сильніше, тому що в них є невидимий ложний жертовник, на якому вони заколюють не овець і тельців, а людські душі. Отже, якщо ти поважаєш все юдейське, то що в тебе спільного з нами? Якщо юдейське є важливим і достойним поваги, тоді виходить, що наше неправдиве. А якщо наше істинне, а воно справді істинне, тоді юдейське сповнене омани. Говорю не про Писання, ні, — воно привело мене до Христа, — а про безчестя і нинішнє божевілля юдеїв.

Але пора вже показати, що там (у синагогах) живуть і демони, і не тільки в них, але й у самих душах юдеїв. «Коли нечистий дух, — сказав Ісус Христос, — вийде з людини, ходить місцями безводними, шукаючи спокою, і, не знаходячи, каже: повернуся в дім мій, звідки вийшов; і, прийшовши, знаходить його виметеним і прибраним. Тоді йде і бере з собою інших сім духів, ще лютіших за себе, і, увійшовши, живуть там, — і буває для людини тієї останнє гіршим за перше… Так буде і роду цьому лукавому» (Як. 11, 24–26; Мф. 12, 43–45). Бачиш, що демони живуть у їхніх душах, і нинішні ще лютіші за колишніх. І це надзвичайно справедливо: бо тоді юдеї ображали пророків, а тепер глумляться над самим Владикою пророків.

Тож, ви збираєтеся разом з людьми, які одержимі демонами і мають у собі безліч нечистих духів, які виховані на вбивствах, і не жахаєтеся? Чи варто з ними бодай вітатися і спілкуватися? Навпаки, чи не потрібно відвертатися від них, як загальної зарази і язви для всього світу? Якого тільки зла вони не вчинили? Хіба не всі пророки у безлічі довгих бесід викривали їх? Якого лиходійства, якого беззаконня не вчинили вони своїми мерзенними убивствами? Вони приносили в жертву демонам своїх синів і дочок, не усвідомлюючи самої природи, забули муки дітонародження, зневажили виховання дітей, абсолютно знехтували закони родинності, стали лютішими за всіх звірів. Бо навіть звірі часто жертвують життям і нехтують власною безпекою ради захисту своїх дитинчат. А ці без будь-якої необхідності власними руками заколювали тих, кого породили, щоб догодити ворогам нашого життя, — поганим демонам.

Чому тут ще дивуватися? Чи безчестю, чи жорстокості і нелюдяності? Чи тому, що вони заколювали своїх синів, чи тому, що заколювали їх у жертву демонам? А своєю похітливістю чи не перевершили вони найбільш похітливих тварин? Послухай, що говорить пророк про їхню нестримність: «Це відгодовані коні: кожен з них ірже на дружину іншого» (Єр. 5, 8). Не сказав: «Кожний плекав похіть до дружини ближнього», — ні. Але з особливою силою виразив їхню шалену похіть іржанням (певних) тварин.

7. Про що ще сказати вам? Про розкрадання, про хабарництво, про утиск бідних, про крадіжки, про корчмарство? Але щоб розповісти про це, не вистачить і цілого дня. Однак скажете: їхні свята, мають у собі щось важливе і величне! І їх вони зробили нечистими. Послухай пророків, чи краще, послухай самого Бога, яку велику відразу виражає Він до них: «Ненавиджу і відкидаю свята ваші» (Ам. 5, 21). Бог ненавидить їх, а ти береш у них участь? Не сказано, (що ненавидить) таке-то і таке-то свято, а взагалі всі. Хочеш знать, чи ненавидить Бог (юдейське) служіння Йому за допомогою тимпанів, цитр, псалтирів та інших інструментів? «Віддали від Мене, — сказав Він, — шум пісень твоїх, бо звуків гуслів твоїх Я не буду слухати» (Ам. 5, 23). Бог каже: «Віддали від Мене», — а ти йдеш слухати труби?

А чи не є огидними і самі їхні жертви та приношення? «Не носіть більше дарів марних: куріння огидне для Мене» (Іс. 1, 13). Їхнє куріння огидне, а місце не огидне? І відколи огидне? Ще до того, як вони звершили найголовніше злодіяння, — ще до Хреста, до христовбивства. То чи не набагато більшою огидністю є їхнє кадіння тепер? Що може бути більш ароматніше за кадило? Однак Бог судить про приношення, звертаючи увагу не на властивість дарів, а на душевний стан тих, що приносять. «І зглянувся Господь на Авеля», і вже потом «на дари його»; побачив Каїна, і після того відвернувся від його жертв. «На Каїна, — сказано, — і на жертву Його не зглянувся» (Бут. 4, 4–6).

Ной приніс у жертву Богу овець, тельців і птахів, і «відчув Господь, — говорить Писання, — приємні пахощі» (Бут. 8, 21), — тобто, прийняв принесене. У Бога, звичайно, нема ніздрів: Божество безтілесне. З жертовника підноситься вверх дим і запах від спалюваних тіл, а більш неприємного запаху за цей не може бути. Однак, щоб ти знав, що Бог то приймає жертви, то відвертається від них, дивлячись на душевний стан тих, що їх приносять. Писання називає цей запах і дим пахощами, а кадило огидою тому, що душа, яка приносить його, переповнена великим смородом.

Може, хочеш знать, що Бог разом з жертвами, сурмами, святами, фіміамом відвертається і від храму через людей, що збираються в ньому? Найкраще Він показав це на ділі, коли у певний час віддав юдейський храм до рук варварів, а потом і зовсім зруйнував його. Однак ще й до зруйнування Він закликав і говорив через пророка: «Не надійтеся на оманливі слова: «Храм Господній, храм Господній» (Єр. 7, 4). «Не храм, — говорить Він, — освячує тих, що збираються в ньому, а ті, що збираються, роблять його святим». Якщо ж храм не приносив користі тоді, коли в ньому знаходилися херувими і кивот, то тим менше він принесе користі тоді, коли все це знищено, коли Бог цілком відвернувся від нього і коли відкрилося ще більше причин для такого відвернення.

Як же нерозумно і безрозсудно святкувати разом з людьми, покритими безчестям, які зневажили Господа і яких покинув Бог. Скажи мені, якби хто убив твого сина, невже ти зміг би дивитися на таку людину, слухати її бесіду? Чи не уникав би ти її, як злого демона, як самого диявола? Юдеї вбили Сина твого Владики, а ти насмілюєшся разом сходитися з ними? Убитий (Ісус Христос) настільки підніс тебе, що зробив Своїм братом і співспадкоємцем, а ти так безчестиш Його, що поважаєш Його убивць і розпинателів, догоджаєш їм своєю участю в їхніх святах, ходиш у скверні місця їхніх зборищ, вступаєш у нечисті притвори і береш участь у бісівській трапезі? Я вимушений так називати піст юдеїв після того, як вони звершили боговбивство.

То хіба не демонам служать ті, котрі роблять противне Богу? А ти шукаєш зцілення у демонів? Якщо демони загнали в море свиней, коли Христос дозволив їм ввійти в них, то чи пощадять людське тіло? О, якби вони не вбивали людину, якби не чинили підступу (проти неї)! Вони вигнали її з раю, позбавили небесної слави. То чи будуть лікувати її тіло? Це — глузування і байки. Демони вміють тільки влаштовувати підступи і шкодити, а не лікувати. Якщо вони не щадять душі, то невже, скажи мені, пощадять тіло? Намагаються викинути (людину) з царства, то чи захочуть спасти її від хвороби? Хіба ти не чув, як пророк чи, вірніше, сам Бог через пророка говорить, що вони не можуть зробити ні добра, ні зла? Але якби вони навіть могли і хотіли лікувати, що однак неможливо, тобі, все ж таки, не випадає ради малої і скороминучої користі накликати на себе безконечну і вічну погибель.

Невже ти хочеш вилікувати тіло і погубити душу? Не добрий це здобуток для тебе: просиш свого неприятеля вилікувати (тіло) і гнівиш Бога, Який створив тіло! То чи важко тоді будь-якій нечестивій людині через своє лікарське мистецтво потягнути тебе до поклоніння язичницьким богам? І язичники своїм мистецтвом часто виліковували від багатьох хвороб і повертали здоров’я хворим. Що ж? Невже задля цього необхідно брати участь у їхньому безчесті? Ні. Послухай, що говорить Мойсей юдеям: «Якщо постане серед тебе пророк або сновидець і покаже тобі знамення або чудо, і збудеться те знамення або чудо, про яке він говорив тобі, і скаже тобі: «Ходімо услід богів інших, яких ти не знаєш, і будемо служити їм», — то не слухай слів пророка цього, або сновидця цього» (Втор. 13, 1–3). Ці слова означають ось що: якщо об’явиться який-небудь пророк і звершить чудо, наприклад, воскресить мертвого чи очистить прокаженого, чи зцілить розслабленого, і після звершення чуда буде схиляти тебе до безчестя, через звершені ним чуда не вір йому. Чому? «Тому що через це спокушає вас Господь, Бог ваш, щоб довідатися, чи любите Господа, Бога вашого, від усього серця вашого і від усієї душі вашої» (Втор. 13, 3). Звідси видно, що демони не зціляють. Якщо ж іноді по допущенню Божому і звершать вони якесь зцілення, як і люди, то таке допущення буває ради твого випробовування. Не тому, що Бог не знає (тебе), а щоб ти навчився навіть зцілення не приймати від демонів.

Але що говорити про лікування тіла? Якби хто-небудь погрожував тобі геєною, щоб примусити тебе відректися від Христа, не погоджуйся; якби обіцяв царство, тільки б відвернути тебе від Єдинородного Сина Божого, відвернися і зненавидь його. Будь учнем Павла, вникни в ті слова, які звучно проголосила ця блаженна і доблесна душа: «Я певний, — говорив він, — що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початки, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любові Божої, що в Христі Ісусі Господі нашому» (Рим. 8, 38–39). Його не могли відлучити від любові Божої ні ангели, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні будь-яке інше творіння, а тебе відлучає лікування тіла? То яке ж нам може бути прощення? Христос має бути для нас і страшнішим геєни, і бажанішим царства. Нехай будемо ми хворі. Але краще залишитися хворим, ніж ради звільнення від хвороби впасти в безчестя.

Демон, хоч і зцілить, однак більше зашкодить, ніж принесе користі. Він подасть користь тілу, яке через короткий час неодмінно помре і згниє, зате зашкодить безсмертній душі. Як викрадачі людей, пропонуючи маленьким дітям ласощі, пиріжки, гральні кості та будь-що інше, подібне, і цим приманюючи до себе, позбавляють їх волі і самого життя; так і демони, обіцяючи людині зцілення тіла, повністю позбавляють спасіння душі.

Але ми, улюблені, не потерпимо цього. Навпаки, будемо всіляко намагатися уникати безчестя. Чи не міг Іов через наполягання дружини висловити хулу на Бога і звільнитися від нещастя, що його спіткало? «Похули Бога, — говорила вона, — і помри» (Іов. 2, 9). Але він зважився краще страждати і мучитися, і витерпіти той нестерпний удар, ніж промовити хулу на Бога і позбутися тих нещасть, що тяжіли над ним. Наслідуй його і ти. Нехай демон тисячу разів обіцяє спасти тебе від прикрощів, що спіткали тебе, не піддавайся, не уступай, як і той праведник не послухався дружини. Ні, зважся краще перенести хворобу, ніж утратити віру і спасіння своєї душі. Бог часто допускає до тебе хвороби не тому, що Він забув про тебе, а для того, щоб більш прославити тебе. Отже, будь терплячим, щоб і тобі почути: «Ти хочеш, відкинути суд Мій, звинуватити Мене, щоб виправдати себе?»(Іов. 40, 3).

8. Можна б сказати і дещо більше, але щоб ви краще запам’ятали сказане, я на цьому завершу свою бесіду словами Мойсея: «У свідки перед вами прикликаю сьогодні небо і землю» (Втор. 30, 19), що, коли хто з вас, котрі чи тут присутні, чи відсутні, піде дивитися на труби (юдейські), чи піде до синагоги, чи ввійде до храму Матрони, чи буде брати участь у пості та суботах, чи звершувати будь-який інший малий чи великий юдейський обряд, я чистий від крові усіх вас. Ці бесіди стануть свідками і мені, і вам у день Господа нашого Ісуса Христа. Якщо ви послухаєтесь, вони дадуть вам велику відвагу; а якщо не послухаєтесь і приховаєте будь-кого з тих, що наважаться на такі діла, вони будуть для вас суворими викривачами. Я не ухилявся «сповіщати вам усю волю Божу» (Діян. 20, 27), навпаки, ще віддав «срібло купцям» (Мф. 25, 27). Вам же необхідно примножити отримане і плоди від слухання (бесіди) використати для спасіння ваших братів.

Але хто-небудь скаже: «Тяжко і неприємно повідомляти про таку провину (участь у юдейських обрядах)». Ні, тяжко і неприємно мовчати про це. Бо таке мовчання і для вас, які приховують, і для тих, котрих приховуєте, є смертоносним, бо цим налаштовуєте проти себе Бога. Аби отримати спасіння, чи не набагато краще досадити подібним до нас рабам, ніж ображати Господа? Ближній, хоч тепер і обуриться, однак не зможе заподіяти тобі жодної шкоди, а згодом буде ще й вдячний за ліки. Зате Бог, якщо ти змовчиш і приховаєш заради згубної догідливості своєму ближньому, піддасть тебе найтяжкому покаранню. Виходить, мовчанням ти і Бога налаштуєш проти себе, і брату зашкодиш; а виявленням і відкриттям (винуватого) і Бога умилостивиш до себе, і братові принесеш користь, а, коли він на досвіді переконається у твоєму благодіянні, зробиш його найщирішим другом.

Отже, не думайте, що ви догоджаєте вашим братам, коли, побачивши, що вони роблять що-небудь дурне, не викриваєте їх зі всією суворістю. Якщо в тебе пропаде одяг, чи не однаково вважаєш своїм ворогом як того, хто вкрав, так і того, хто знає злодія і не повідомляє про нього?

Загальна мати наша (Церква) втратила не одяг, а брата: украв його диявол, і тепер тримає в юдействі. Ти знаєш того, хто украв, знаєш і украденого. Бачиш, що я, запаливши слово повчання, наче світильник, з плачем скрізь шукаю (украденого). Чому стоїш мовчки і не повідомляєш? Якої ж поблажливості очікуєш? Чи не буде Церква вважати тебе своїм найбільшим ворогом, чи не визнає супостатом і зрадником? Але не дай Боже, щоб хто-небудь зі слухаючих це наставляння дійшов будь-коли до такого гріха, тобто зрадив брата, за якого помер Христос. Христос пролив за нього кров Свою, а ти не хочеш і слова сказати? Не робіть цього, прошу; а, вийшовши звідси, негайно поспішіть на цей лов, і кожний з вас нехай приведе до мене хоч одного з таких хворих.

Було б краще, якби не знайшлося стільки хворих. Але нехай двоє чи троє, чи навіть десятеро, чи двадцятеро з вас, приведуть до мене одного, щоб я, побачивши впійману в сіті здобич, запропонував вам у той день щедру трапезу. Бо, коли побачу, що нинішня моя порада буде задіяна, тоді з великою старанністю візьмуся за лікування хворих, і велика буде користь як вам, так і їм. Не полінуйтеся ж, і всі без винятку з усією ретельністю ловіть таких хворих: жінки жінок, чоловіки чоловіків, раби рабів, вільні вільних, діти дітей. І, впіймавши, приходьте на наступне зібрання, щоб і від нас ви тримали похвалу, а ще до наших похвал заслужили від Бога нагороду, велику і невимовну, яка набагато перевершує труди тих, що несуть подвиг у добрі. І щоб сподобитися цього всім нам, благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, через Якого і з Яким слава Отцю, разом зі Святим Духом, нині і повсякчас, і вовіки віків. Амінь.

Повне зібрання творінь святителя Іоана Золотоустого. — К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2009. — Том I. Книга 2.

Коли відкрити каталог Київських православних митрополитів, то ми побачимо, що Патріарх Філарет найдовше очолює Київську кафедру. Після нього найбільше, приблизно 34 роки був на Київській кафедрі митрополит Кирило (з 1247 по 1281 рр.), а потім 22 роки, керував митрополит Фотій (з 1409 по 1437 рр.); 20 років (з 1837 по 1857 рр.) Київською кафедрою керував митрополит Філарет (Амфітеатров). Якщо взяти навіть увесь християнський світ – православний і католицький, то рівних за терміном керівництва Церквою Святійшому Патріарху Філарету також немає.

Псалмоспівець Давид у своїх молитовних зітханнях взивав: «Одного прошу я у Господа, одного бажаю, щоб жити мені в домі Господньому усі дні життя мого, дивитися на красу Господню, щоранку молитися у храмі Його» (Пс. 26: 4). Впевнений, що ці слова торкалися покірного серця Патріарха тоді, коли 50 років тому, 14 травня 1966 р. архієпископ Філарет поставлявся на свічнику Київської митрополії.

Ім’я Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета увійшло твердо у свідомість православних українців. Дуже часто можна від віруючих почути: “Це наш Філарет, а якщо не Філарет то не наш”. І це не повинно викликати у нас ніякого подиву, адже митрополит Київський і Галицький Філарет, потім Святійший Патріарх п’ять десятків років очолює кафедру нашого першопрестольного града Києва.

Можна собі тільки уявити, а підрахувати було б ще важче, скільки раз за православний люд Золотоверхого Києва і за весь український народ цей святитель здіймав руки до Бога Вседержителя за Божественною Літургією у Володимирському соборі. Зі слізьми, побожно звершував кожне богослужіння, з смиренною та лагідною поставою. Дивно, але ця картина знаходить свою схожість у глибині віків і свідчення святителя Григорія Богослова про Василія Великого ще раз нам доказує, що все в історії повторюється: “Море народу, а у вівтарі і поблизу не стільки людська, скільки ангельська благовидність, і попереду всіх в прямому вигляді стояв Василій, як в слові Божому описується Саул, тілом не зігнутий, ні поглядом, ні думкою (як нібито в храмі не відбулося нічого нового), але прилипнувши (скажу так) до Бога і престолу, і всі хто оточував його стояли в якомусь страху та благоговінні”. Так буває і за богослужінням, які очолює Святійший Патріарх Філарет.

В своєму житті ми шукаємо часто приклад, з якого можна почерпнути ковток духовності, бути подібним до когось. Це було так здавна і особливо в Церкві Божій. Образ ідеального пастиря вбачав святитель Григорій Богослов і у св. Афанасії Великому: «Високий ділами, настільки ж смиренний серцем, в добрих ділах ніхто його не може перевершити, доступний для всіх, хто до нього звертається, лагідний, не гнівливий, співстраждальний, приємний у розмові, ще більш приємний за характером, ангелоподібний зовнішнім виглядом, ще більш ангелоподібніший серцем; коли робив зауваження, був спокійний, коли хвалив – настановляв. Він ні однієї із своїх якостей не псував недоречністю: у нього зауваження були батьківськими і похвали, притаманні начальнику; і м’якість його характеру не являла собою слабість, а суворість – жорстокості, навпаки – перша являлась поступливістю, остання – розсудком, а та і інша любомудрістю. Йому не багато потрібно було слів, тому що для настановлення інших достатньо було життя його» Цими наведеними словами без сумніву можна охарактеризувати і постать Святішого Патріарха Філарета, оскільки приємственість від часів апостольських діє в Церкві благодаттю Святого Духа і Господь поставляє на кафедри архіпастирів в різний час, але вони є завжди схожими за своїм пастирським, хоч і індивідуальним, характером.

Навряд чи сьогодні серед великої кількості ієрархів Церкви Христової ви знайдете такого ревного служителя, постійного звершувача богослужінь, як Святійший Патріарх. Бувало навіть так, що, ще тоді митрополит, повертається із закордонного відрядження і відразу замовляє архієрейську службу, або якщо така вже почалася, то відразу поспішає на богослужіння. Інколи складається враження, що першосвятитель постійно священнодіє. Не раз у своїх повчаннях Святійший Владика нагадує новопоставленим єпископам, що архієрей повинен служити Богові, не лінуватися звершувати богослужіння, інакше духовно загине і стане невгодним Богові. «Єпископ архієрейським жезлом, як символом влади, може насадити лише зовнішній порядок, але Царство Боже в серцях пастви можна насадити тільки самовідреченням і самоприниженням, молитвами й сльозами, духовним подвигом і постійним розп’яттям себе заради пастви», – говорив у своїй промові під час наречення в єпископа Святійший Патріарх Філарет.

Призначення на Київську митрополичу кафедру архиєпископа Філарета відбулося 14 травня 1966 р., в день пам’яті священномученика Макарія, митрополита Київського. Його мощі спочивають у цьому ж кафедральному соборі. Це було дійсно провидчо, оскільки цей угодник Божий керував митрополичою кафедрою недовго (1495-1497) і загинув від рук перекопських татар по дорозі до свого першопрестольного Києва. Цього дня він немов прорікав до зовсім молодого ієрарха: «Прийми цей світильник, за який у давнину я поклав життя своє і стій твердо у вірі, бо безбожні агаряни панують і зараз». Через більше аніж півтора століття Київську митрополичу кафедру очолив українець.

Перше богослужіння у Володимирському кафедральному соборі м. Києва архієпископ Київський і Галицький Філарет звершив через вісім днів після призначення 22 травня 1966 р. Це був день перенесення мощів святителя Миколая. Лишень через два роки, у 1968, архієпископа Філарета було підвищено до сану митрополита.

Стародавня митрополича кафедра, заснована в часи хрещення Руси-України, як першопрестольна, управлялась багатьма церковними достойниками – першим митрополитом Михаїлом, першим митрополитом-русичем Іларіоном, митрополитом Климентієм Смолятичом, який назвався першим автокефальним митрополитом Русі, митрополитом Йосифом Солтаном, який поклав початок встановлення канонічного порядку в Київській Митрополії в ХVІ столітті. Не можна не згадати тут і великого святителя Петра Могилу, який підніс Київську Митрополію до високого освіченого богословського та церковно-богослужбового рівня. Не менш значущою була постать і блаженного, як його називали сучасники, митрополита Рафаїла Заборовського. Але жодний із них не керував кафедрою матері городів руських півстоліття.

Кожного із названих митрополитів Київських, їх діяльність, якось по особливому успадкував їх наступник Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Перший митрополит Михаїл християнізував Русь, ніс свою місіонерську проповідь. Так само і наш першосвятитель, прийшовши на Київську кафедру в далекому 1966 році, побачив наскільки сплюндрованим хрущовським гонінням було церковне життя в Україні і, подолавши весь спротив тодішньої безбожної влади, почав відроджувати церковне життя. Не раз згадує Святійший Владика яким розгубленим та морально роздавленим цим гонінням було духовенство. Його поїздки до Почаївської лаври і взагалі архіпастирські подорожі по всіх єпархіях України, підтримували, гуртували духовенство, яке хотіло чути розрадливе слово свого першосвятителя. За таку сміливість не раз кивали пальцем молодому 37-ми річному митрополиту Київському уповноважені. Нагадували, що попередники ваші такого не робили. Але твердим і рішучим та непоступливим був Екзарх усієї України.

Відчайдушно боровся за автокефалію і відокремлення від Константинопольського Патріарха митрополит Климентій Смолятич, поставлений на кафедру 1147 року. Наміри збудувати самостійну митрополію Русі виривали вже тоді, фактично на зорі хрещення наших земель. Сьогодні уособленням цієї боротьби є Святійший Патріарх Філарет. В його твердості і стійкості в питанні автокефалії ніхто сьогодні не сумнівається. Наш Предстоятель на ділі доказав, що церковна незалежність, хай в гірких муках, але все таки відбулася, як відбулася і Помісна Українська Православна Церква Київського Патріархату. Питання її визнання це лише питання часу. Пригадується, як попередник нашого першосвятителя Святійший Патріарх Володимир (Романюк) завжди підкреслював, що Леонід Кравчук – перший Президент України, розвалив Радянський Союз, а митрополит Філарет «Рускую Цєрковь». І хоч як це пафосно і політично не звучить, абсолютна доля правди в цих словах є. Для цього лише достатньо подивитися на злобу по відношення до Святішого Владики, тих хто ратує за “русскій мір”.

Митрополит Київський Йосиф ІІ Солтан 1509 року скликав у Вільно православний Собор, для того щоб впорядкувати канонічний устрій Церкви і навести церковний лад. Святійший Патріарх Філарет завжди суворо в будь-яких церковних справах дотримувався канонів святої Православної Церкви. Власне, він завжди повторює, що значення канонів для Церкви не потрібно перебільшувати, вони є своєрідна огорожа для Церкви, але не догмат. Відокремлення від Московського Патріархату 1992 року Української Православної Церкви було канонічним, тому що як досвідчений митрополит, владика Філарет знав, що для цього потрібно скликати собор Української Православної Церкви, що й було зроблено 1-3 листопада 1991 року. Канони були порушені не митрополитом Київським і всієї України Філаретом, а тими, хто не надав автокефалії Українській Церкві і зухвало потоптався по рішеннях доленосного та історичного собору. Та й власне, а чи канонічним було приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату 1686 року? Святійший Патріарх дотримується канонічного, церковного порядку і завжди хоче, щоб його дотримувалися інші. Суворо наказує тих, хто його не дотримується, дбає про моральну чистоту єпископату та кліру.

Великий святитель Петро Могила також порівняно недовго керував Київської Митрополією – з 1632 по 1647 рік. Але його діяльність з впорядкування церковних богослужбових книг, пожертви і турбота про розвиток церковної освіти, відбудова понищених святинь, дали право історикам називати цей період «могилянським». Інколи дивуєшся з якою точністю повторює святительський подвиг митрополита Петра Могили, його невтомну працю у винограднику Христовому Святійший Патріарх Філарет. Його святительське око спочиває на всіх ділянках церковного життя. Він опікується сьогодні духовною освітою не менше, аніж Петро Могила. Адже за митрополита Київського Філарета відновились столичні духовні Академія та Семінарія. Завдяки його щирій жертві вони існують і розвиваються, отримали відповідний статус в системі державної освіти. Митрополит Петро Могила виправив і уклав нові чини Требника і Служебника, справляв деякі богослужбові книги. Сьогодні завдяки наполегливій праці Святішого Патріарха ми маємо всі богослужбові книги, які потрібні для відправи богослужінь. Українською мовою Патріарх перекладав їх день і ніч. Трудився невтомно, навіть під час своїх далеких заокеанських архіпастирських поїздок він не залишав перекладу. За ним завжди їхала валізка, наповнена необхідними книгами для перекладу. Зараз завершується переклад українською цілого корпусу богословської святоотцівської спадщини, а це понад 200 томів.

Святійший Патріарх Філарет увійде в історію як четвертий перекладач Біблії українською мовою. Нині вона є доступною для всіх. Цей переклад є сучасний, літературно і по-богословському правильний. Новий переклад прийняли до уваги Греко-Католицька та Римсько-Католицька церкви в Україні, які видали цю книгу спільно для духовного вжитку своїх вірних. Як і Петро Могила Святійший Владика дбає про відродження храмів і українських національних святинь. Він намагається багато жертвувати на храми. Завдяки фінансовій підтримці Святішого Патріарха Філарета храми будуються не тільки у Києві, а з його щедрої руки по всій Україні. Він ніколи не відмовляє тим хто потребує допомоги у цій благородній справі.

Святійший Патріарх Філарет талановитий богослов і проповідник. Його праці вміщуються сьогодні у дванадцяти томах і це ще не останні. Він проповідує з церковних амвонів, завжди буває у телевізійних студіях, регулярно щосереди і щовівторка виступає по радіо, дає інтерв’ю друкованим ЗМІ. Часто Святійший Владика відповідає на проблеми сьогодення. Піклується не тільки про моральний стан своєї пастви, а й про все українське суспільство. Він багато працює. Зранку і до пізньої ночі, у своєму кабінеті чи в покоях. Його авторитет, як духовного лідера є незаперечним. «Ні російському агресору», – слова ці часто чує кожний із нас. Позиція Святійшого Патріарха Філарета в російсько-українській війні є відверта, чиста й правдива. Він не добирає слів, а називає речі своїми іменами. Якщо це агресія, то це є агресія. Якщо хтось пропонує мир, то не за рахунок втрати або приниження українських інтересів. На його заклик відгукнулася вся Церква, всі українці в протистоянні ворогові, який хоче знищити Українську державу.

14 травня минає 50 років, як на Київській кафедрі загорівся світильник, єлею від якого вистачатиме на цілі прийдешні покоління ієрархів, духовенства та вірних. Він є справжній пастирський зразок. Його життя вартує наслідування, його молитовний подвиг надихає всіх до праці. Його стійкість і непохитність вражає недругів, полонить серця тих, хто любить Україну від щирого серця.

Святіший Патріарх Філарет полум’яніє любов’ю до пастви і всього українського народу, за правду якого він і страждає, витримує образи, але слізно молиться за недругів і словами святителя Григорія Богослова промовляє: «Якими б не були багаточисельними мої страждання, все ще не дістає багато чого: оцту, жовчі, тернового вінця і багряниці. Все прийму разом з Господом і заради Господа».

Постать Святішого Патріарха Філарета без сумніву вписана золотими літерами в українську церковну історію, бо 50 років – це велика епоха для однієї людини та ієрарха. Святійший Патріарх Філарет, не дивлячись на свій поважний вік, сповнений великого оптимізму та надії – «Українська Помісна Православна Церква відбудеться», – стверджує він і всюди ці слова підкреслює. В його мудрій постаті вмістилися два століття з переломними подіями та новими етапами. Святійший Патріарх Філарет завжди підкреслює і слова премудрого Соломона, що нічого немає нового під сонцем. І це дійсно так. На його поважному віці відбулося багато змін і потрясінь. Місія ж Церкви у світі ніколи не змінюється. Її предстоятелі твердо повинні дбати про чистоту віри, непорушність вчення. І наш Патріарх як страж Дому Господнього. Він як Ангел, що боронить від різних зазіхань на чистоту і правдивість християнського вчення. Він справжній просвітитель.

Угодних Богові трудівників у Його винограднику Господь поставляє, Господь і охороняє, обдаровує їх довгим життям. І ми бажаємо Святішому Патріарху ще многих і благословенних літ!

Високопреосвященний Владика Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський

Преосвященним архіпастирям, боголюбивим пастирям,

чесному чернецтву та всім вірним Української Православної Церкви

Київського Патріархату

Дорогі браття і сестри!

ХРИСТОС  ВОСКРЕС!

Серед усіх християнських свят Воскресіння Христове відзначається особливою радістю і особливою урочистістю. Чому? Тому що Воскресіння Христове означає, що смерть у людській природі не перемагає. Воскресіння Христове стало запорукою вічного життя. У час смутку і скорботи, коли ми переживаємо смерть наших близьких, воскресіння Христове вселяє в наші серця велику надію. Воно ніби говорить нам: «Не плач! Ви ще побачитесь у вічному житті». Воскресіння заспокоює нас і дає нам бадьорість і силу перемагати скорботу. Воскресіння Христове єднає живих і мертвих в єдину сім’ю.

В історії людства існувало та існує багато релігій, кожна з яких проповідує своє вчення і говорить, що воно правдиве. Але довести, що ці вчення істинні, ніхто не може, тому що не може підтвердити їх ділами. А Господь наш Ісус Христос, Який сказав: «Я є істина», – підтвердив Своє вчення ділом. Він воскрес із мертвих силою Свого Божества і тим довів, що Його вчення правдиве.

Воскресіння Христове – настільки важлива подія, що святий апостол Павло визначає ним істинність усього християнського вчення. «Якщо не воскрес, – каже він, – то й проповідь наша марна, марна і віра ваша» (1 Кор. 15: 14). Воскреслий Христос особливо звертає увагу учеників на Своє тіло, що воскресло і ожило; що вони не тільки бачать, але й відчувають на дотик те ж саме тіло, яке страждало на хресті, а тепер змінене з тлінного на нетлінне.

Євангелист розповідає про це так: «Сам Ісус став посеред учеників Своїх і сказав їм: “Мир вам!”. Вони схвилювались і злякалися, гадаючи, що бачать духа. Але Він сказав їм: “Чого хвилюєтесь, чому такі думки входять до сердець ваших? Погляньте на руки Мої і на ноги Мої; це Я Сам. Доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток не має, як бачите у Мене”. І, сказавши це, показав їм руки і ноги. Коли ж вони від радості ще не вірили і дивувалися, Він сказав їм: “Чи маєте тут якусь їжу?”. Вони подали Йому частину печеної риби і стільниковий мед. І, взявши, їв перед ними» (Лк. 24: 36–43).

Ісус Христос дійсно воскрес, і тому ніхто не повинен сумніватися в Його воскресінні. Посилаючи на проповідь, Він сказав Своїм ученикам: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому творінню… Віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами… покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові» (Мр. 16: 15–18); і додав: «Я з вами по всі дні, до кінця віку» (Мф. 28: 20). Проповідь апостолів дійсно супроводжувалася знаменнями і чудесами. Вони не тільки проповідували воскресіння Христове, а й підтверджували звершеннями чудес. І донині правдивість православного віровчення підтверджується чудесами святих людей.

Воскресіння Христове спонукає нас боротися з гріхом, у тому числі і з корупцією. Воно запалює нас прагнути до моральної чистоти, до святості. Воно навчає нас бачити в людях братів і сестер; надихає нас допомагати біженцям, старим людям і дітям, захисникам України; не боятися смерті. Воскресіння Христове також надихає нас на боротьбу проти неправди та кривди. Воно надихає нас на труд, на виконання своїх обов’язків і побожне життя. Воскресіння Христове дало новий напрямок життю людини. Воно зробило земне життя осмисленим і цілеспрямованим. У майбутньому – не смерть, не загибель, не знищення, а інше існування: «іншого, вічного життя початок».

Воскресіння Христове – це основа нашої віри, її опора. Своїм воскресінням Ісус Христос показав істинність Свого Божества, вічність Свого вчення, спасенність Свого розп’яття і смерті, велич і силу благодатних дарів Святого Духа, які подаються в заснованій Ним Церкві.

Воскресіння Христове дарувало нам віру, сильнішу за страждання. Воно дає нам силу перемагати їх. Нехай ніхто не подумає, що цієї радості у Воскреслому Господі достойні тільки люди святі, пустельники, подвижники. Ця радість дарована і нам, слабким і грішним дітям Отця Небесного.

Цього року Україна святкує Воскресіння Христове в умовах неоголошеної війни на Донбасі. Але ми твердо віримо, що незабаром Господь пошле нам перемогу над агресором, бо з нами правда; а де правда, там Бог і перемога. Цього року виповнюється 1000 років від часу смерті нашого просвітителя – святого рівноапостольного великого князя Володимира. Цей ювілей Україна буде святкувати на державному рівні.

Дорогі браття і сестри! Сердечно поздоровляю Вас зі святом Воскресіння Христового. Поздоровляю з Пасхою Христовою Президента України Петра Порошенка, Верховну Раду, Український уряд, Збройні сили України, всіх захисників нашої Батьківщини, всіх християн України і весь український народ. Сердечно вітаю зі світлоносним святом все українство у всіх країнах світу на всіх континентах.

Відзначаючи Пасху Христову, Церква закликає нас жити в мирі, любові, у всякому благочесті й чистоті, чесною працею служити ближнім, всьому українському народу і Українській державі, щоб у день нашого власного воскресіння бути достойними вічної радості з Воскреслим Господом, Якому слава, честь і поклоніння з Отцем і Святим Духом на віки віків. Амінь.

Воістину Христос Воскрес!

 Філарет,

Патріарх Київський

і всієї Руси-України

Пасха Христова

2015 р.

м. Київ

Відразу після обрання митрополита Онуфрія, прес-центр Київського Патріархату зробив досить дипломатичну заяву про те, що «МП обрала «русский мир»». У їй також відзначається: «Обрання цього ієрарха главою Московського Патріархату в Україні фактично засвідчує залежність більшої частини єпископів цієї Церкви від агресивної доктрини «русского мира», яка стала ідеологічним підґрунтям нинішньої агресії Кремля проти України, окупації Криму, терору на Донбасі».

Але ми не дипломати, ми – воїни Христові. Тому, мусимо казати довіреному нам стаду тільки правду. І ця правда – дуже гірка…. Росія, через обрання митрополита Онуфрія, який є найкращим другом Московського патріарха Кирила (Гундяєва), активізує проти нас, проти України, «другі фронт» – духовний, фронт за душі українців.

Немає сумнівів, кого підтримує митрополит Онуфрій. Бо саме він назвав Голодомор «Божої карою для українського народу». Ця «кара», на думку владики Онуфрія, була послана українцям за боротьбу за Незалежність, за свою мову, за визволення з полону Російської імперії. І в цьому ключі є цілком логічним заклик цього московського агента до українських військових про «складання зброї» перед «своїми єдинокровними братами з Сходу».

Але особисті погляди митрополита Онуфрія не є тільки його власним поглядом на події. Бо саме архієрейський собор Московського Патріархату в Україні двічі назвав його своїм очільником: перший раз як місцеблюстителя, другий – як свого очільника. Тому, ми мусимо визнати, що в Московському Патріархати ніколи не було і не буде «проукраїнських архієреїв». Міф про «українське коло в УПЦ МП» – це винахід деяких «експертів», які це коло висмоктали з власного пальця і намагалися викласти як існуюче навіть в реальності. Більш того, не буде перебільшенням висновок, що частково це робилася на замовлення спецслужб Російської Федерації.

Без сумнівом, серед священиків і вірних УПЦ МП є багато людей, які були обмануті його речниками та знаходяться в полоні міфу саме про «Українську Православну Церкву». Саме до цих людей звернені слова Святійшого Патріарха Філарета про об’єднання.

Отже, сьогодні, коли в часі війни Московський Патріархат в Україні обирає собі в очільники відвертого ворога України, для священиків та вірних УПЦ МП надійшов момент істини: або вони є українцями і патріотами, або поповнюють армію наших ворогів. Немає чого очікувати від Московського Патріархату. Там було є і буде біля керма проросійська більшість і буде воно проводити завжди проросійську і відповідно, антиукраїнську політику. Цю правду потрібно вже зрозуміти, прийняти і перестати загравати з п’ятою колоною, а ставитися до неї відповідно.

Позицію, відносно УПЦ МП, яка є прийнятною та зрозумілою кожному українцю, вчора висловив Святійший Патріарх Філарет: «Деякі священики МП беруть участь в агресії на Сході на боці сепаратистів. Більше того, духовенство МП не хоче відспівувати загиблих бійців української армії, хоча загинули їхні віряни. І тоді чого нам чекати, коли був обраний такий митрополит? Люди самі мають зробити свій вибір».

Розмови про якісь переговори, міфи та дипломатія скінчені. Тих, хто повертається в батьківський дім, Київський Патріархат, усі ми, зустрічають братськими обіймами. А для ворогів – Непереможній Меч Правди Христової в міцної козацької руце.

прот. Сергій Горбик

1. «27—28 липня УПЦ та УПЦ КП святкують День Хрещення Русі-України. Свято у його нинішньому вигляді виникло недавно. Століттями день хрещення Русі у церковному календарі був віднесений до 14 серпня і традицію святкувати саме в цей день зберігає УГКЦ».

Почнемо з того, що жодної згадки саме в літописах Київської Русі, а також власне українських або білоруських літописах ХІІІ – ХVI ст.ст., про святкування «дня хрещення» 1/14 серпня ми не знаходимо. Немає такого свята і в календарях стародруків Київського Православ’я кінця ХVI – ХVIІІ століть. Але, що саме цікаве, цього свята немає і в стародруках Київської Уніатської митрополії ХVIІ – ХІХ ст.ст.

Можна зробити припущення, що «історичність» свята 1/14 серпня з’явилося в сучасної риториці УГКЦ через традицію Василіанів робити в останні день Успенського посту великий відпуст з освяченням води: «… у всіх василіанських церквах всі великі свята, особливо ті, що стосуються Богородиці, відзначаються за григоріанським календарем з великими урочистостями, розрішаннями, отриманими від Святого Апостольського Престолу» [1, т.2, ст. 258]. Але про «свята Хрещення Русі-України» тут навіть мови не було.

Загалом, такому знавцю церковної історії як Юрій Чорноморець, мусило бути відомо, що хрещення в Православ’ї завжди відбувалося не в перший, а в останній день посту, перед великими святами Християнської Церкви.

Що стосується історичності святкування саме дня пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира, то тут маємо цілком іншу картину. День успіння Київського князя Володимира та його шанування як «хрестителя Русі-України» вже від ХІ сторіччя чітко закарбувався не лише в літописах, а і в церковній літературі. Тут варто згадати не тільки «Слова про закон і благодать», Київського митрополита Іларіона, та в переліку інших рукописних богослужбових книг, у яких присутні календарі, наприклад – календар рукопису Студійського Уставу XII ст., який має явне Київське походження [2]. Загалом, пам’ять князя Володимира була поширена по території всієї Київської Русі, про що безперечно кажуть пам’ятники стародавнього письменства, що збереглися до нашого часу.

Традиція відзначення пам’яті успіня «благовірного князя Володимира», саме як «хрестителя Русі-України», присутнє практично в усіх стародруках Київського Православ’я, починаючи від Апостола Франциска Скорини 1525 р [3, ст. 314 об]. і першого друкованого Служебника Київської православної митрополії 1583 р. [4, ст. 250].

Варто відзначити і той факт, що концепція саме «українського сліду» в святкуванні Дня хрещення Русі-України в день пам’яті святого князя Володимира Великого підтримується і сучасними українськими дослідниками. Так, п. С. Терський відзначає, що «Підйом національної свідомості, який відбувся в зв’язку з відновленням державності України у 1648-1649 рр., також сприяв зростанню зацікавленості своїм минулим, та зокрема, особою чільного діяча Київської держави, які мав широке міжнародне визнання. Оскільки після оголошення української гетьманської держави Україна знову (після Київської Русі) на повну силу заявила про себе, як про суб’єкт світової історії. Саме в цей час в Україні формується і розповсюджується культ Рівноапостольного великого Київського князя Св. Володимира. Хрестителю Русі, зокрема, присвячується, ряд п’єс викладачів Києво-Могилянської Академії Ф. Прокоповича «Володимир» та «Слово о Владимире» А. Радивилівського» [5, ст. 109].

Через тривале святкування пам’яті святого князя Володимира в Київському Православ’ї, яке пов’язували і з Хрещенням Русі-України, відбулося сполучення цих двох пам’ятків нашої історії. Цей факт був визнаний і в часі історичної дискусії, що відбувалася в РПЦ МП у 1986-1988 роках, і закінчилася благословенням Московського патріарха на видання збірника «Чинопоследования Праздника Крещения Руси» (М.: Изд-во Московской Патриархии, 1988) та святкуванням «Хрещення Русі» саме в день пам’яті святого князя Володимира.

Тому, цілком природно, що очоливши УПЦ КП та ставши на шлях відновлення історичного Київського Православ’я, Святійший Патріарх Філарет відновив і сполучення святкування пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира та державного Хрещення Русі-України.

Першість саме Київського Патріархату та Святійшого Патріарха Філарета у відновленні врочистого святкування пам’яті святого князя Володимира та Хрещення Русі-України, як не дивно, підтверджують і слова Патріарха РПЦ МП Олексія ІІ. Так, виступаючи на врочистостях у липні 2008 р., Московський Патріарх відзначив: «Сьогодні в загальноцерковному календарі день 15/28 липня, коли ми вшановуємо пам’ять рівноапостольного князя Володимира, ідоли поправшого і всю Російську землю Святим Хрещенням просвітівшого» (величання святому), навіть не виділено червоним кольором і розглядається як «середнє» свято» [6].

Таким чином, вже з перших рядків своєї полемічної статті, шановні п. Юрій Чорноморець намагаючись принизити Київський Патріархат та Святійшого Патріарха Філарета вдається до історичних маніпуляцій та відвертої міфотворчости. Бо саме Київський Патріархат та його Предстоятель, Святійший Патріарх Філарет, виступили як ініціатори відродження історичного святкування Київського Православ’я.

2. «І українське православ’я було за крок до власної мети (у 2008 р. – С.Г.) — повного відриву від Москви. Вселенський патріарх, який має владу вищої апеляційної інстанції в православ’ї, обіцяв надати хоч і обмежену, але реальну автокефалію Об’єднаній православній церкві. Об’єднатися мали УПЦ КП та УАПЦ. Соціологічні опитування священства та мирян показували, що до канонічної непов’язаної із Москвою Церкви перейшла б і більшість громад УПЦ МП. На жаль, для Патріарха Філарета збереження його особистої влади над частиною українського православ’я виявилося тоді важливішим».

Проблема, яку вперто не бажає бачити п. Юрій Чорноморець, як і багато інших речників УПЦ МП та УАПЦ, складається в тому, що «відрив від Москви» потрібний тільки і виключно як один з елементів автокефалії. При цьому, автокефалія не може бути «обмеженою», бо мати «обмежену автокефалію» – це нонсенс! Автокефалія, як і вагітність: або є, або немає.

Так, дійсно, у 2008 році багато хто, об’єктивно вбачаючи в Москві «абсолютне зло», готові були кинутися в обійми Константинополя навіть через здачу автокефального статусу та прийняття, невизначеної в часі і канонічних правах, «автономії» (реально змінивши ярмо Москви на ярмо Фанару). Але всі ми, і шановний Юрій Павлович, чомусь забулися, що Константинополь вже один раз продав Київську митрополію Московському Патріархату та ніхто не перешкоджає йому це зробити вдруге….

Торкаючись подій 2008 року та дискусії відносно позиції Святійшого Патріарха Філарета, також хочу згадати цікаве питання-розважання одного мого закордонного товариша: «А ви не думаєте, що для «вищих метів Вселенського Православ’я», наприклад скликання нового Вселенського собору та (або) визнання своєї влади над православною діаспорою, Константинополь може передати свою «Українську автономію» знову Москві?». Тобто, ми слухаємось порад «чорноморців» та продаємо все за примарну «автономію»…. і опинаємось знову в Московському полоні.

У контексті вище викладеного, ще більш небезпечним виглядає перехід у таку «об’єднану автономію» більшості архієреїв, священиків та громад Московського Патріархату в Україні. Бо це, навіть на 2008 р., робить явну меншість з непохитних прибічників автокефалії Українського Православ’я, а можливість сепаратної угоди Константинополя та Москви ще більш реальною.

Таким чином, сьогодні ми мусимо не обвинувачувати Святійшого Патріарха Філарета та архієреїв УПЦ КП за їх позицію влітку 2008 р., а дякувати передбачливості Святійшого Патріарха та його стійкості перед спокусою «обмеженої автономії», яку наполегливо, з допомогою тогочасної влади, нав’язував Константинопольський патріархат.

3. «Сьогодні ситуація складніша. Заплутаний у численних обіцянках та подарунках від Москви — на кшталт скликання всеправославного собору в 2016-му та спільного проведення давно назрілих реформ православ’я, — Патріарх Варфоломій згодний втрутитися в українську ситуацію лише за умови єдності всіх трьох українських православних церков — УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ».

Від початку хочеться запитати: «Де є такий документ Константинопольського патріархату, у якому це прописано?» Доки такого документу немає і тому обміркування його мені здається передчасним. Тим більше «втрутитися в українську ситуацію» – це дуже і дуже неконкретне речення, у якому про надання автокефального статусу немає жодного слова.

Але, у контексті статті Юрія Чорноморця, відразу виникає наступне питання: Чому шановний Юрій Павлович бачить перепону об’єднання саме в УПЦ КП та Святійшому Патріарху Філарете?. Адже, на нашу думку, логічно було б починати зі статусу саме УПЦ МП, бо неможливо вести переговори з «адміністративною одиницею Московського Патріархату в Україні» про автокефалію! Тим більше, що соціологія на сьогодні показує однакову кількість вірних Московського і Київського патріархатів в Україні [7]. Ще більший подив викликають спроби пов’язати процес об’єднання Українського Православ’я з УАПЦ, вірними якої сьогодні визнає себе тільки  1,7% православних українців [7].

4. «Листопадовий собор 1991 року смиренно просив Москву про надання автокефалії, але утримався від будь-яких дій, які можна було б оцінити як самопроголошення УПЦ власної автокефалії. Так само дивним є такий факт: 1991-го та 1992-го митрополит Філарет визнавав Московську патріархію як Церкву-Мати для церкви Київської».

Розглядаючи події 1991 – 1992 рр., п. Юрій Чорноморець забувається на одну дуже малу річ, а саме на те, що в той час Україна не була незалежної та носила назву «УРСР». Відповідно і УПЦ МП, як і зараз, була тільки адміністративною частиною Московського Патріархату. Саме тому, враховуючи всі канонічні обставини, а також – політичні процеси в Україні, Святійший Патріарх Філарет (на той час – Київський митрополит) звертався до Московського Патріарха і архієрейського собору РПЦ МП про надання автокефалії.

Закидаючи звинувачення Святійшому Патріарху Філарету про те, що він у 1990-1992 рр. вів переговори саме з Москвою, з керівництвом РПЦ МП, шановні Юрій Павлович забувається про історію УГКЦ. Остання теж у 1990-1992 рр проводила переговори про свою легалізацію та повернення храмів не з Київською владою або УПЦ МП, а саме з Московським керівництвом та комісією РПЦ МП!

Більш того, світлої пам’яті Патріарх Мстислав (Скрипник) пов’язував існування Помісности Українського Православ’я безпосередньо з повстанням Української незалежності. І це було теж у 1990-1991 рр., коли вже існували парафії УАПЦ в Україні.

Таким чином, обвинувачення Святійшого Патріарха Філарета відносно його дій у 1990 – 1991 роках, які висуває п. Юрій Чорноморець не витримує критики та є результатом політико-історичних інсинуацій.

5. «27 липня 2014 року УПЦ проводила молебень без гостей із Москви — і був доступ для кожного віруючого і невіруючого».

Дійсно, як мінімум, за останні 5-6 років цій молебень був без гостів з Москви (і без представників владі України) та доступний для всіх бажаючих. Саме він виявів реальну кількість прибічників Московського Патріархату в Україні, яких виявилося в декілька  разів менш, чим учасників святкової ходи Київського Патріархату. І це при тому, що УПЦ МП об’явило реальну «мобілізацію» своєї пастви.

6. «І народний характер УПЦ»

Шановні Юрій Павлович певне забув про тих багатьох архієреїв та священиків УПЦ МП, які відкрито перешли на бік ворогів України та, дехто зі зброєю в руках, виступає проти України. Ми не можемо пройти повз того, що сьогоднішні керівник Московського Патріархату в Україні нагороджував Закарпатського сепаратиста та прибічника «руського миру», та толерує підтримку священиками УПЦ МП сепаратистів  і терористів… Можливо, саме ворогів України ми мусимо вважати «народною підтримкою» УПЦ МП?

Сьогодні практично всі громадяни України волають до УПЦ МП з проханням визначення: ви реально з Україною, або проти України? І це повинні визнати не словами, а реальними діями…. У тому числі й з реальним засудженням архієреїв та священиків сепаратистів.

7. «Шлях до єдності — у торжестві народності Церкви, коли ієрархія служить не собі, а народу. У торжестві смирення, а не гордості. У торжестві християнського, а не світського. У торжестві українського, а не імперського православ’я».

Неможливо сперечатися з тими словами шановного Юрія Павловича… Але ці слова, найперше, є гімном діяльності Святійшого Патріарха Філарета, який поклав на жертовник Українського Православ’я все, що тільки міг… Виховав дійсно свідому та жертовну плеяду Київських архієреїв та священиків, які життя покладуть за Київське Православ’я та Україну. І це не просто слова… Це Михайлівський Золотоверхій бив у дзвоні та робився шпиталем у часі Майдану, це митрополит Антоній (Махота) встановлював перший храм-намет на фронті та благословляв священиків на фронтове служіння, це священики Київського Патріархату першими формували благодійні конвої на фронт… Як у часі татаро-монгольської навали ХІІІ століття та московських нападів XV-XVIIІ століть, як у доленосні часи визвольний змагань 1917 – 1921 та 1941-1945 рр., наслідуючи своїм попередникам, архієреї та священики Київського Патріархату сьогодні «встали на стіни» у обороні нашої Незалежності. Саме такими своїми діями вони довели своє право бути центром об’єднання Київського Православ’я.

8. «Шлях до єдності — у торжестві народності Церкви, коли ієрархія служить не собі, а народу. У торжестві смирення, а не гордості. У торжестві християнського, а не світського. У торжестві українського, а не імперського православ’я».

У кожного свідомого громадянина України, у кожного вірного Київського Православ’я, не має сумнівів, що саме через страждання смирення та служіння своєму народу, Київський Патріархат отримав право бути центром об’єднання Київського Православ’я. Потом і кров’ю своїх вірних, що вставали і встають на оборону України проти сатанинської агресії, ми, під омофором і благословенням Святійшого Патріарха Філарета, довели своє право на це. Жодний священик Київського Патріархату не зрадив Христу та Україні, жодний вірний не відмовився повстати за Правду Христову та Україну! І це теж заслуга діяльності Святійшого Патріарха та вихованої ним плеяди архієреїв та священиків…

Ми всі тільки «на землі народжені»… тому кожний з нас грішний… Але за справами нашими буде Господь судити нас. І дзвони Золотоверхого – це дзвони української души та сумління, дзвони Правди Христової… Дзвони, які започаткував Київський Патріархат та його Предстоятель, Святійший Патріарх Філарет.

прот. Сергій Горбик.

1. Supplicationes Ecclesiae Unitae Ucrainae et Bielarusja (1600-1769). T 1-3, Rome, 1960-1965

2. Студитский Устав ХІІ в. Курский краеведческий музей, №20959.

3. Апостол. Вільня, 1525

4. Служебник. Вільня, 1583 р.

5. Терський С. Культ Св. Володимира у переказах та легендах Волині: Питання походження та поширення // Слов’янський вісник. Збірник наукових праць.- Рівне, 2012.- Вип. 13.

6. http://www.patriarchia.ru/db/print/426666.html

7. http://razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=883

Преосвященним архіпастирям, 

Дорогі браття і сестри!

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

Сьогодні весь православний світ святкує Воскресіння Христове – велику перемогу життя над смертю, добра над злом, правди над неправдою. Сьогодні радість воскресіння Христового святкує весь видимий і невидимий світ. Христос Воскрес! – співають ангели на небі. Воістину Воскрес! – відповідають люди на землі.

Яка різниця між воскресінням Ісуса Христа і воскресінням людей? Адже воскресали люди і до Христа. Наприклад, пророк Ілля воскресив померлого сина Сарептської вдови (3 Цар. 17: 23), пророк Єлисей теж воскресив дитину сонамитянки (4 Цар. 4: 36). Воскрешав і Ісус Христос багатьох померлих. Нарешті, Він воскресив померлого Лазаря, який чотири дні знаходився у гробі і вже смердів. Різниця ж та, що люди, які воскресали до Христа, знову помирали. А це означає, що смерть в їхньому тілі залишалась непереможеною. А Христос після того, як воскрес, уже не помирає. Смерть уже не володіє над Ним. Воскресіння Христове означає остаточну перемогу над смертю в людській природі. В Ісусі Христі померло тіло тлінне, а воскресло тіло нетлінне. У померлих же і воскреслих до Христа помирало тіло тлінне і воскресало теж тлінне.

У воскресінні Христос відкрився нам як Владика життя і смерті. Все християнство, по суті, ґрунтується на факті воскресіння Спасителя. Цим воно відрізняється від будь-якої релігії. Всі релігії вчать про Бога і про вічне життя, а про воскресіння мертвих тіл вчить тільки християнство. У цьому перевага християнства над будь-якою релігією. Тому апостол Павло говорить: «Якщо Христос не воскрес, то і проповідь наша марна, марна і віра ваша» (1 Кор. 15: 14).

У ці пасхальні дні серця наші радіють, як і серця святих жон-мироносиць. Та і як нам не співати хвалебних пісень в день Воскресіння Христового. Здійснилась велика справа визволення людського роду від гріха і смерті через втіленого Сина Божого. Зі знедолених людей ми стали синами любові Божої, з приречених на смерть стали учасниками вічного життя, учасниками не тільки душею, але й тілом.

Не даремним було пришестя у світ Сина Божого, не марним було Його сповнене страждань і подвигів життя. І хресна смерть, коли, здавалося, сили зла торжествували над Ісусом Христом, не була випадковою. На третій день після жахливої страти на Голгофі сталося щось непередбачене і незбагненне: зрушилось каміння погребальної печери, і в сяйві Божественної слави встав із гробу воскреслий Христос. Він Воскрес! Тож немає тепер сумніву в тому, Хто такий був розп’ятий на Голгофі Праведник, бо ж тільки всемогутній Бог міг перемогти смерть.

Христос воскрес! Це означає, що в Ньому ми знайшли істинного Бога. У Христі, Спасителі нашому, ми знову можемо любити свого Творця, можемо жити заради Нього і в Ньому знаходити сенс свого існування.

У Своєму воскресінні Христос відкрив нам вище життя, і тим самим пояснив значення земного життя. Воскресіння Христове свідчить, що життя людини не закінчується могилою. Великі моральні і духовні цінності, які людина набуває на землі, не зникають разом з руйнуванням тіла. Всі досягнення людського духу набувають сенсу і значення у воскресінні Христовому. Наше повсякденне життя на благо ближніх і своєї країни стають життям і працею в ім’я вічності.

У цьому році український народ проходить великі випробування. На наш миролюбивий народ, який добровільно відмовився від ядерної зброї, звершена агресія, вчинена неправда. Країна, яка гарантувала нам цілісність і недоторканість нашої території, вчинила агресію. Бог не може бути на боці неправди, тому ворог українського народу приречений на поразку. На Голгофі Христос Спаситель страждав і помер, але потім воскрес і переміг зло. Так буде зі всякою неправдою і злом. Господь допоможе і нам воскресити Україну.

Сердечно вітаю Вас, дорогі браття і сестри, зі святом світлого і радісного Воскресіння Христового. Поздоровляю з Пасхою Христовою українську владу і Збройні сили України, перед якими стоїть велика відповідальність – захистити українську державу від нападу чужинців. Вітаю з великим християнським святом все українство в усіх країнах світу на всіх континентах.

Свята Церква закликає нас жити в мирі, любові, у всякому благочесті і чистоті, чесною працею служити ближнім, всьому українському народу й Українській державі, щоб у день нашого воскресіння бути достойним радості з Воскреслим Господом і Спасителем нашим, Якому належить слава, честь і поклоніння з Отцем і Святим Духом на віки віків. Амінь.

Воістину Христос Воскрес!

Філарет,
Патріарх Київський
і всієї Руси-України

Пасха Христова,
2014 рік,
м. Київ

EASTER MESSAGE BY PATRIARCH OF KYIV AND ALL RUS-UKRAINE FILARET

У цей важкий час, коли військові підрозділи Російської Федерації, порушуючи міжнародні та двосторонні угоди, увійшли на суверенну територію України, а Рада Федерації за поданням Президента Росії дала згоду на застосування російських військ в Україні – ми найперше закликаємо всіх вас і всіх людей доброї волі до солідарності з нами, до молитви про Україну і український народ.

Ми закликаємо владу Росії схаменутися і зупинити агресію проти України, негайно вивести свої війська з української землі. Вся відповідальність перед Богом і перед людством за непоправні наслідки подальшої ескалації насильства повністю лягає на керівників Росії.

В нашій державі немає утисків за ознакою мови, нації, віросповідання. Тому ми свідчимо – всі намагання російської пропаганди представити події в Україні як «фашистський переворот» і «перемогу екстремістів» абсолютно не відповідають дійсності.

Дорогі брати і сестри у Росії!

Український народ має лише дружні, братні почуття до російського народу. Не вірте пропаганді, яка розпалює ворожнечу між нами. Ми хочемо і надалі будувати з Росією дружні, братні відносини – але як суверенна, незалежна держава.

Ми звертаємося до міжнародного співтовариства, до країн-гарантів безпеки України – США та Великобританії, до Європейського Союзу, до ООН та ОБСЄ: зупиніть іноземне вторгнення в Україну і грубе втручання в наші внутрішні справи! Підрив миру і стабільності в Україні загрожує зруйнувати всю сучасну систему світової безпеки. Тому слід вжити всіх заходів, щоби в Україні не розгорілася війна.

Брати і сестри!

Наші Церкви і релігійні організації України – з українським народом. Твердо знаємо: Бог не в силі, а в правді. Правда – на боці українського народу, тому ми переможемо.

Нехай Господь береже всіх нас!

Патріарх Філарет (Денисенко), Предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату;

Верховний архієпископ Святослав (Шевчук), Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви;

Михайло Паночко, Старший єпископ Церкви християн віри євангельської України;

В’ячеслав Нестерук, Голова Всеукраїнського Союзу об’єднань євангельських християн-баптистів;

Віктор Алєксєєнко, президент Української Уніонної Конференції Церкви адвентистів сьомого дня;

В’ячеслав Горпинчук, Єпископ Української Лютеранської Церкви;

Леонід Падун, Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви;

Яків Дов Блайх, Головний рабин м. Києва та України Об’єднання іудейських релігійних організацій України.

1 березня 2014 р.23:30

Церква не раз за останні три місяці повторювала три речі, необхідні для виходу з кризи: зупинення насилля, результативний діалог сторін, політичний компроміс.

Натомість відбувається ескалація насильства, діалог не приносить позитивних наслідків, події свідчать про небажання знаходити порозуміння.

Церква не може замість політичних, державних та громадських діячів вивести Україну з кризи. Але ми маємо обов’язок сьогодні знову повторити: негайно припиніть насилля!

Пам’ятайте – за кожного вбитого, кожного скаліченого, кожного безпідставно переслідуваного винними буде особисто дано відповідь перед Богом. Бог знає кожного, хто безпосередньо чинив зло, Бог знає кожного, хто закликав до чинення зла, хто віддавав злочинні накази. За зло Бог карає, і цього покарання не уникне ніхто!

Повторюю слова, сказані майже місяць тому безпосередньо до Президента, як найвищого керівника державної влади та лідера політичної сили, яка має більшість у парламенті: законом і займаною посадою Вам дано найбільше влади і повноважень в країні, тому і міра Вашої відповідальності – найвища. Як віруюча людина згадайте слова Господа Ісуса Христа: блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Євангеліє від Матфея 5:9). Спаситель також говорить: всі, хто взяли меч, від меча і загинуть (Євангеліє від Матфея 26:52). Закликаю Вас обрати блаженний миротворчий шлях, а не шлях застосування сили! «Від усякого, кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й спитають» (Євангеліє від Луки 12:48).

Ще раз закликаю Президента, керівників опозиції та громадських активістів відкласти звинувачення та негайно відновити переговори і досягти позитивного результату.

Молюся за упокій вбитих і за вилікування поранених. Закликаю Боже благословення на всіх, хто прагне миру та добра незалежній соборній Україні!

ФІЛАРЕТ,

Патріарх Київський і всієї Руси-України

18 лютого 2014 р. Б.,

18:00 Київського часу