2. В людині завжди потрібно бачити добрий початок. Адже вишукуючи тільки лихе, ми, звичайно, багато чого можемо знайти, бо немає на світі людини без недоліків.

3. Де б ти не шукав праведного, непогрішимого, бездоганного суспільства, без всяких розбіжностей і протиріч, тобі не вдасться знайти такого, де б ти не був. Якщо обійшли тебе сьогодні печаль і смуток, на інший день вони неодмінно виявляться у твоєму житті. Таке суспільство, в якому ми живемо.

4. Будемо великодушними! Сама благодать Святого Духа наділяє нас великодушністю. «Плодами Святого Духа є любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість». «Але ті, що Христові Ісусові, розп’яли вони тіло з пожадливістю та з похотями». Тому що пристрасті, що розгорілися – страшна справа.

5. Ти навіть не можеш уявити собі, що витворяє ворог людини, який ненавидить добро. Метою цього єдиної за лукавством та злобою істоти є позбавити людин3 Причастя і сповіді. Тоді, у Раю, увів в оману нас, давши нам скуштувати заборонений плід. Тепер він намагається відірвати нас від церковних Таїнств.

6. Якщо ми будемо брати участь у Христових стражданнях, ми воскреснемо разом з Ним. Так чи інакше, спочатку праця – потім нагорода. Вінчанню на царство завжди передують труднощі.

7. Послух має в житті людини дуже велике значення. Більше, ніж почуття власної гідності.

8. Сатана перешкоджає нам творити добрі справи. Якщо ми досягаємо успіхів у чомусь, він обов’язково влаштує все так, що ми або будемо шкодувати про скоєне, або віддаємо себе гордині. Ми робимо добро на Славу і благодать Божу, на благо оточуючих нас душ, а не для здобуття особистої слави.

9. Хіба лампада, що дає світло іншим, зменшує його в собі? Раз горить вона – значить є у ній світло. Іноді від неї виходить чорний дим, чи то пак гордість, – тоді потрібно додати масла. Святий Дух і є це чудотворне масло. Диявол штовхає тебе до гордині, щоб ти не отримав плати своєї. Тоді кажеш ти: «Геть від мене, сатано!» Подібно Давиду, який в своєму покаянні, страждаючи від демонічних нападів, кликнув від щирого серця до Бога: «Боже! Поспішай на допомогу мені. Господи! Не марнуйся на допомогу мені. Нехай засоромляться й відійдуть ті, хто шукає душу мою, Нехай повернуть назад і посоромлені ті, хто бажає для мене лихого! Нехай швидко повернуть назад з соромом говорить до мене: «добре, добре!»»

10. Ми повинні задовольнятися помірним. Тобто повинні бути помірні у промовах своїх, у словах, у вчинках, у роздумах й усьому іншому. І радість, і смуток, і любов повинні перебувати у нашому житті у помірності. Тільки в Бозі немає помірності. Ми повинні любити Його всім своїм єством.

11. Свого ближнього мусимо любити, «як самого себе». Що стосується милостині, «не добровільно даєш ти залишок, але по крайньої необхідності». Давати потрібно по заповіді. Згідно місця, людини й її намірів. Ти бачиш, що Сам Бог дає все в меру. «А кожному з нас дана благодать у меру дару Христового».

12.Чем смиренніше ми, тим більше в нас благодаті. У всіх діяннях наших повинні з нами перебувати розумність і помірність. Багато що ми робимо не за розумом, а по пристрасті.

13. Гнів викликає в душі сум’яття. Коли ми діємо в ледачому або пригніченому настрої, це ознака холодності.

14. Коли в людині переважає благодать Святого Духа, нечистий не може увійти всередину її. І Біблія говорить: «Коли нечистий дух вийде з людини, то блукає місцями, шукаючи спокою». І тоді каже: «Вернуся до хати своєї, звідки я вийшов». «І, прийшовши, знаходить її незайнятою, виметеною і прибраною». Тому треба нам охороняти свою душу від лукавого.

15. Ніхто не може похвалитися життям, в якому не було б падінь. Інші наділені природними чеснотами, проте продовжують боротися за досягнення надприродного – безпристрасності. Ті з нас, хто не наділений чеснотою, намагається отримати її без жодної праці та зусиль. Але ж це неможливо. Навіть саме незначне вимагає зусиль, праці, лагідності та благодаті. А тим більше великі діла! Без терпіння та зусиль навіть у найменшому не може бути вдосконалення. Виникає необхідність у гарячій молитві і більшому смиренні. Через розумну працю та з ласки Божої мало-помалу все у нас отримується.

16. Не мусимо ми засмучувати інших, навіть якщо вони образили нас або заподіяли нам зло. Так як, образивши іншого, прийде час, коли ми будемо соромитися тієї людини. Всі труднощі та страждання наші не проходять непоміченими перед Господом, вони стануть сходами на шляху до отримання більш цінних духовних дарів. Оскільки вони допомагають нам винести всі випробування, допомагають у нашим змаганні за умертвіння пристрастей наших і в смиренні. Той, хто дійсно змагається, бажає собі різного роду випробувань, щоб в житті його не повторювалися однакові помилки, які по суті стають безглуздими помилками.

17. Не припиняє свою роботу лукавий. Не спить, не їсть. Наша боротьба спрямована «проти начальників, проти влади, проти володарів цієї темряви, проти духів злоби піднебесних». Ось чому «прийми, брате, меч духовний, бо це є слово Боже». Одне ще нам під силу – опір.

18. Коли ми змирилися зі своїм сумним становищем, нам відразу ж легшає на душі. Можливо, нам і не вдасться знайти вихід з цього становища, зате біль робиться терпимою. Нам необхідно говорити постійно: «Наповни, Господи, серце моє вірою і благодаттю».

19. Якось лукавий боровся з одним ченцем, намагаючись різними шляхами здолати його. Довго і наполегливо воював він. На які хитрощі він тільки не йшов, намагаючись будь-якою ціною вижити ченця з монастиря. Говорив йому лукавий: «Ти пручаєшся мені і поки здобуваєш перемогу, але наскільки ще, чорт забирай? Сорок років ти житимеш, і цей час я не буду залишати тебе в спокої, поки ти не впадеш». Тоді чернець подумав: «Навіщо мені з ним сваритися? Піду-но я в село по своїх справах». Став він збиратися. «Куди йдеш?» – запитав його один з отців. «Скоро повернуся», – відповів чернець. «Не ходи нікуди, – сказав тоді отець, – це його хитрощі». Чернець скорився, повернувся і сказав: «Я залишуся тут до кінця днів своїх».

20. Я не думаю, що є на світі людина, у якій було б все, але вона при цьому не піддалася якомусь випробуванню. У кожного з нас свій хрест.

21. Коли в нас залишається осад неприязні, гніву, огиди, образи, це схоже на давно не прибраний будинок, запорошений, з брудними вікнами. У такий будинок боїшся ввійти. Ми повинні прибирати свій будинок кожен день, бо лукавий змушує нас страждати і будинок душі нашої робить своїм. Коли він хоче звити гніздо, приносить солому, трохи глини та т.д. Якщо кожен день прибирати все те, що він приносить, він не зможе зробити собі гніздо. Бо коли знищити яйця, курчат не буде.

22. У небесній війні існує дві суперечливі волі: одна – розумна, розважлива, а інша – низинна воля, що не піддається розуму, тобто бажання плоті і пристрастей. Керуючись першої, ми бажаємо знайти все хороше і позитивне, що оточує нас, а слідуючи другий – все погане і негативне. Тут знаходять своє підтвердження слова апостола Павла: «Бачу інший закон, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх». «Бідна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерті?»» Доброго, якого хочу, не роблю, а зле, якого не хочу, роблю».

23. З цього випливає, що найприбутковішим днем виявляється день, що приносить найбільші страждання. Якщо ми не страждаємо, ми нагадуємо торговця, який відкрив магазин, але у якого зовсім немає покупців. Нагороду отримують не глядачі, а учасники боротьби, які відіграють, проте, строго за правилами.

24. Ми повинні зануритися в себе, ми повинні осмислити все. Навіть якщо ми досягнемо досконалості та непогрішності, не думаю, що серед нас знайдуться непорочні люди. Давайте задовольнятися тим, що у нас є, щоб у наше життя прийшло щастя. Не дивіться на інших, бо у них напевно є такі серйозні труднощі, про які ми й не знаємо.

25. «Пішли Лазаря в дім отця мого, бо п’ятьох братів маю, хай він їм засвідчить, щоб і вони не прийшли в це місце муки», – сказав багач. Це до Суду Божого. Так і почувши мати, побачивши дітей своїх в омані та гріху, несказанно сумує за них. Але після Суду все буде по-іншому. Не буде страху, печалі, туги, прийде радість і світло. Адже коли у нас в будинку горить світло, ми не можемо бачити, що діється в темряві, у той час ті, які знаходяться у темряві, прекрасно бачать нас – так трапляється і в Раю.

26. Часто ми намагаємося бути справедливіше Бога, бажаючи, щоб ніхто не залишався поза Раєм. Але тоді скасовуються і боротьба, і стриманість.

27. Коли ми вважаємо духовний успіх чимось важким та недосяжним, це означає, що ми не намагаємося стати краще та чистіше. На допомогу завжди приходить Бог.

28. У діях наших ми повинні керуватися наукою та повчаннями Ісуса Христа, за Яким мусимо слідувати. Костянтину Великому не просто далася перемога, він переміг за допомогою хреста.

29. Все, що ми робимо, повинно бути зроблено на славу Божу і на благо душі людської. З тим, щоб уникнути витрати годин та днів на веселе проведення часу, а використовувати цей час на славу Божу і для заспокоєння душ наших близьких.

30. У світі цьому Боже Провидіння нікого не обійшло стороною. Воістину, терплячим подається їх нагорода.

пресвітер Андреас Агафоклеус

Переклад українською мовою «Київське Православ’я»

1. Що означає йти за Ісусом?

Слідувати за Ісусом не означає, як ми часто думаємо, ніби ми повинні залишити все: друзів, родичів, домашніх, роботу, творчість та щоденні інтереси. Це є лише зовнішнім, «просторовим» відходом, а не внутрішнім та світоглядним, як навчає нас богослов’я аскетів і отців-пустельників. Подібного абсолютного наслідування Христа не дотримувалися навіть учні Господа. Вони супроводжували Ісуса лише кілька років, після чого знову повернулися до своїх рідних, роботи та щоденних занять. Однак, їх внутрішній зв’язок з Господом був постійним, а релігійне мислення їх, як учнів, було всеосяжним. Бути учнем Христа – значить «жити з Христом», а не просто бути його послідовником. Йти за Ісусом не є справою двох-трьох років або якоїсь громадською діяльністю, це є питання життя і смерті.

Бути учнем означає йти за Вчителем, наслідувати Його способу життя. І як Ісус стикався не тільки зі славою, а й з відкиданням, Хрестом і Страстями, так і учні повинні були підготуватися до шляху мучеництва. Тому Він і закликає їх, кажучи, «хто хоче». Людині слід спочатку підняти свій хрест, а потім йти за Христом, а не навпаки. Взяття хреста не веде нас по шляху великої безвиході. Навпаки, це вибір на користь життя. Тут діють логіка подолання та відмова від будь-якої вимоги, що спрямована проти життя та душі, як кожен їх розуміє. Але що означає погубити своє життя і душу?

Християнство не повинно сприйматися як якесь соціальне страхування або як приваблива пропозиція, за допомогою якої ми можемо досягти певних соціальних, професійних та матеріальних благ: якщо ми хороші люди, Бог повинен дарувати нам здоров’я, примножити наше багатство та матеріальні блага. Крім того, не слід висувати ідеї, що наша християнська сутність є запорукою високого становища у суспільстві та благополуччя.

Все перераховане вище є виключно мирськими поглядами, побудованими на логіці компромісу. Ми звикли чекати винагороди за те, ким ми є і що робимо. Але хід міркувань нинішніх євангельських читань зовсім інший. Мова тут йде не про винагороду, а про втрату. Той, хто хоче піти за Ісусом Христом повинен бути готовий і рішуче налаштований втратити все – не тільки блага і багатства, а й щось набагато більше – саме життя. І якщо Господь в своєму Втіленні був рухомий високою ідеєю самознищення, а після дарування Божественної слави занурився у безчестя людських пристрастей і пережив Розп’яття, його учні не можуть прийняти інше рішення й обрати інший шлях.

2. Самозречення

З усього історичного шляху Ісуса Христа нам відомо, що Сам Він ніколи не думав про владу та силу. Його діяння не отримали тріумфального визнання, схвалення й успіху, але викликали лише презирство та заперечення. Навіть учні, з решти, покинули його зі страху перед юдеями. Всі люди, навіть самі грішні, мають право на життя. Христос же не мав ніяких прав. Йому не належала ні життя, ні смерть. Більш того, «Лисиці мають нори, і птахи небесні – гнізда, а Син Людський не має де й голови прихилити» (Мт. 8:20). І Він був не тільки відкинутий, але і страчений.

Шлях слідування за Христом нелегкий. Це важка і сувора дорога: «тісні ворота і вузька дорога» (Мт. 7:14). З цієї причини у християнській вірі немає примусу, а лише заклик – «хто хоче». Але той, хто захоче, повинен бути готовий до всього: втратити життя та підняти свій хрест. Це вибір швидше смерті, ніж життя.

Самозречення та взяття хреста – це не якійсь теоретичні, абстрактні богословські поняття. Навпаки, вони мають лише практичну сторону. Віруючий покликаний, і при цьому він знає про свою вигоду та здатний досягти її, він розуміє законні вимоги життя, свої права на роботу, багатство, соціальне визнання. І ось він насмілюється в ім’я Христа відкинути це та втратити все. Логіка Христа відмінна від логіки цього світу.

Віруючий покликаний відректися від безглуздого щоденного існування, щоб знайти життя справжнє. І це стосується не тільки вічного, майбутнього життя, а й справжнього земного. Віруючий повинен звільнитися від виснажливих та руйнівних турбот про придбання благ, подолати самого себе і логіку цього світу, спрямовану на пригнічення заради багатства, сили і слави. Людина покликана знайти справжнє життя. У цьому контексті Христос вживає слово «душа», пропонуючи людині погубити свою «душу», тобто біологічне життя, що тяжіє до низького і поверхневого. Той, хто бажає знайти справжнє життя, повинен бути готовий пожертвувати безліччю сторін щоденного земного життя.

3. Несення хреста і втрата «душі».

Якщо припустити, що, використовуючи слово «душа» Христос має на увазі те, що ми і сьогодні вкладаємо у це поняття, така думка знову призведе нас до роздумів про вищу жертву. Тоді. цей заклик звернений головним чином до учнів та їх духовних вчителів. Так вчинив і Господь заради людей: погубив Свою «душу», взявши на Себе гріхи світу. Заради нас Він спустився в пекло.

Про те ж саме говорив і апостол Павло у своїй відомій фразі, сказавши, що готовий піти у пекло, тільки б віруючі удостоїлися раю. Це і є вища жертва та самопожертвування духовного Вчителя заради свого народу. В цьому і полягає головне значення несення хреста. Цей заклик не обіцяє нам легкого життя. Він звертається до «внутрішньої людини», зобов’язуючи нас відректися від себе самих, а також до нашої душі, яка розуміється як життя, так і духовна сутність. Такий заклик у більш глибокому розумінні означає – втрать свою душу.

І тут ми приходимо до найважливішого питання про те, що собою представляє справжнє несення свого хреста і які потрібно для цього робити зусилля. Несення хреста – це у вищій мірі випробування. Випробування глибоке, сутнісне, що припускає зречення від себе та втрату своєї душі. Людина особисто піддається випробуванням та спокусам щодо всього найглибшого і святого, що є в її житті, душі і власне буття в історичному і есхатологічному сенсі.

Хтось, прочитавши наші сьогоднішні спостереження за євангельським уривками про несення хреста, ймовірно, скаже, що людина, особливо віруюча, так зайде у трагічний екзистенціальний тупик та буде поставлений перед непереборним вибором.

Може здатися, що Церква веде людей до воістину граничних ситуацій, щоб пробудити свідомість та волю віруючих, а й залишити їх на самоті. Така повна самотність виявляється за межами суспільного призначення Церкви.

Відповідь на це питання дають апостольські читання Хрестопоклонної неділі. Тут ми читаємо, що «не маємо такого Первосвященика, що не міг би співчувати немощам нашим» (Євр. 4:15). І якщо ми, будучи немічними та нікчемними, не можемо підняти свій хрест, відрікаючись від себе і втрачаючи душу, ми не позбавляємося при цьому любові та співчуття Христа. Адже Христос не тільки піддався випробуванням і спокусам, як ніхто інший, не тільки взяв Свій Хрест, а й був розіп’ятий на ньому заради нашого спасіння. Це вселяє надію. Бо, зрештою, наш Бог не пред’являє нам безглуздих вимог, але співчуває і «досвідченому в усьому». Наш Господь повністю розуміє нашу людську природу.

Георгій П. Патронос, професор богослов’я Афінського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Церква традиційно надає величезне значення останнім дням життя людини. Не тільки тому, що вірить у загробне життя і вічне існування, і не зі співчуття до стражденних. Останні дні, іноді навіть години в житті людини найбільшою мірою визначають її вічну долю. Самовизначення людини в заключний момент її життя може як перекреслити всі перше вчинені беззаконням гріхи, так і знецінити безліч благочестивих вчинків у житті праведника.

У даний час, спочатку на заході, а тепер і у нас, в медицині починає розвиватися як окремий напрямок паліативна допомога безнадійно хворим. [13]

Паліативна допомога (palliative care; паліативна опіка) – це напрямок медичної допомоги та соціальної опіки, що застосовується відносно пацієнтів з важкими невиліковними хворобами в активній фазі розвитку та обмеженою тривалістю (прогнозом) життя. Головними суб’єктами отримання паліативної допомоги є пацієнти в активній фазі розвитку онкологічних, церебро- та серцево-судинних хвороб, термінальних стадіях СНІДу, туберкульозу, цукрового діабету, хворі на нейродегенеративні сенільні хвороби. [18]

Головною метою паліативної допомоги є підтримка якості життя у фінальній стадії, максимальне полегшення фізичних та моральних страждань пацієнта та його близьких, збереження людської гідності пацієнта, а також [15] зменшення фізичного страждання пацієнта від больового синдрому та порушень функцій життєдіяльності, яке може супроводжуватися психічними розладами, душевними муками. Дослідники виділяють цілий ряд психосо- ціальних потреб. Серед них – потреби отримувати безперервну медичну допомогу, чесну і повну інформацію щодо свого захворювання та прогнозу життя, реалізації духовної підтримки та можливості висловлювати почуття та емоції у свій власний спосіб, потреби померти в мирі та гідності й не наодинці та інші. [6]

В Україні немає розвиненої системи паліативної допомоги, яка б відповідала світовим стандартам, що призводить до порушення основних прав людини. В деяких областях України створені хоспіси – спеціальні медичні установи для допомоги невиліковно хворим людям, – але це одиничні острівки, відстань між якими дуже велика. Саме поняття «паліативна допомога» – дуже абстрактне поняття навіть для медичних працівників, більшість якраз пов’язує її з хоспісами. Але переважна кількість пацієнтів, котрим потрібна паліативна допомога, хочуть знаходитися і знаходяться в себе вдома. [14, с. 2]

За даними національних та міжнародних експертів, в Україні близько 500 тисяч хворих щороку потребують паліативної та хоспісної допомоги, зокрема, дорослих і дітей. [15]

У Волинській області, згідно даних благодійного фонду «Карітас Волинь», протягом 2013 року паліативної допомоги потребували близько десять тисяч осіб. В районних лікарнях області відсутні паліативні ліжка, так само відсутні повноцінні служби для надання паліативної допомоги, які б піклувались про хворих за місцем їх проживання. Немає і спеціально обладнаних автомобілів, якими б можна було дістатися до пацієнтів або транспортувати їх до лікарень на стаціонарне лікування чи обстеження. Більшість невиліковно хворих людей працездатного віку та людей похилого віку не можуть дозволити собі найняти доглядальницю, тому досить часто такі люди помирають вдома в тяжких фізичних і психологічних муках чи на самоті. [9]

Як свідчать звернення пацієнтів до юридичної служби Ради захисту прав та безпеки пацієнтів, на превеликий жаль, права людей з обмеженим прогнозом життя в Україні порушуються досить часто. При цьому самі паліативні хворі, через важкий фізичний стан не в змозі самостійно здійснювати захист своїх прав, з різних причин їм також не доводиться сподіватися на сторонню допомогу. Самі хворі, як правило, мало знають про належні їм права і про можливості отримання досить широкого спектру соціальних, юридичних, психологічних і духовних послуг. Інколи реалізувати свої права і звернутися по необхідну допомогу у хворого об’єктивно немає можливостей: як правило, і паліативну допомогу, і кваліфіковану юридичну допомогу можна отримати лише у великих містах України. [1]

Невиліковна хвороба ставить перед хворим питання цінності людського життя, цілі особистого життя, а також питання життя після смерті, тобто життя вічного. Біля ліжка хворого повинен бути, в тому числі, і священик, так як ці питання – це питання віри. [3]

Духовна підтримка невиліковно хворих є однією з передумов гуманізації політики до таких хворих у кінці їх життя. [11]

З погляду медичної науки душпастирська допомога має принаймні безперечну психотерапевтичну цінність. [8]

Особливістю пастирського служіння є те, що священик часто має справу з вмираючими і тяжко страждаючими людьми, які панічно бояться смерті і вважають свою хворобу кричущою несправедливістю. Потрібен особливий такт і делікатність у спілкуванні з ними. Більшість хворих – люди не церковні і є абсолютними невігласами в духовному житті, причому їх релігійні уявлення складаються з різних джерел часто далеко не православних, а тож і окультних. Найчастіше хворі не мають уявлення про те, що таке гріх і ніколи не сповідалися. Але особливої уваги заслуговує розмова про смерть. Прагнення жити допомагає хворому вхопитися з радістю за ідею вічного життя, інтуїція підказує йому, що після смерті є ще інше життя, і якщо він робить крок на зустріч пастирю, далі можна перевести розмову на тему про покаяння та підготовку до вічного життя. Особливо плідним може бути згадка про те, що і хворі, і здорові мало чим відрізняються в перспективі майбутньої смерті, і рано чи пізно всім доведеться пройти цим шляхом. Делікатно і в потрібний момент розмова про смерть так само дозволяє хворому психологічно звільнитися, хоча б на деякий час від страху смерті і відчути полегшення. Перспектива вічного життя захоплює людину, в неї з’являються бажання і сили жити, що допомагає лікарю лікувати свого пацієнта, а священику продовжити розмову про взаємини Бога і людини, людини і Церкви. [22]

Паліативна допомога, принаймні з християнської точки зору, як в суто медичному, так і в широкому соціокультурному контексті, може набути самостійного і самодостатнього ціннісного значення і вартості, коли відкриватиме невиліковно хворій людині шлях і можливості розкриття духовного змісту її особистості, та буде втілювати в собі чесноти милосердя, співстраждання і служіння ближньому, як самодостатні цінності.

В такому розуміння паліативна допомога може бути важливою сама по собі, як для хворої людини, так і для тих, хто нею опікується. Церква наголошує, що співстраждання вмираючому ближньому, в своєму дієвому втіленні, є невід’ємною складовою особистої та суспільної моралі, є важливим консолідуючим засобом суспільного життя людей. Саме тому позитивне духовнозмістовне осмислене ставлення до невиліковних хворих у суспільстві є необхідною передумовою розв’язання проблем таких хворих, в тому числі і засобами паліативної допомоги. І саме в формуванні такого ставлення Церква вбачає свою першочергову роль в даному питанні. Ця роль може здійснюватися різними засобами та шляхами, виходячи з історичного та духовного досвіду Церкви, а також із досвіду її соціального служіння. Тут слід загалом зазначити такі засоби, як:

– церковна (богослужбова та позабогослужбова) проповідь;

– освітньо-виховна та просвітницька робота через мережу недільних

шкіл, засоби масової інформації, тощо;

– проведення публічних молитовних заходів;

– навчальна робота в духовних освітніх закладах;

– приклади особистого служіння пасторів та вірян умираючим хворим.

Інший аспект місця та ролі Церкви полягає в безпосередній духовній душпастирській та соціальній допомозі невиліковним хворим та їх родинам, а також ті заходи благодійництва та соціальної підтримки, які Церква здійснювала завжди і які притаманні її суспільному служінню.

Також не менш важливий момент – це участь Церкви, її окремих представників та церковних організацій в заходах паліативної допомоги, а також у роботі установ паліативної допомоги, медичних, медико-соціальних та інших закладів, що здійснюють допомогу та догляд за невиліковно хворими.

Така участь може здійснюватися шляхом:

– безпосередньої роботи душпастирів, духовних соціальних працівників та волонтерів-вірян у функціональних командах та групах паліативної допомоги;

– залучення представників Церкви до розробки національних державних та міжнародних програм паліативної допомоги;

– залучення Церкви та її представників до організації установ паліативної допомоги, та до роботи установ, що надають паліативну допомогу, в тому числі у якості членів опікунських та наглядових рад цих установ, етичних комітетів, тощо;

– організації благодійних заходів, зборів пожертв, тощо;

– організації та впровадження в духовних освітніх закладах спеціальних курсів соціальних та духовних працівників (медичних капеланів) та сестер милосердя, спрямованих на духовну та соціальну роботу з невиліковно та важкохворими та догляд за ними. [12]

Церква може організувати службу паліативної допомоги, що передбачає створення та організацію сестринства і патронажної служби, [16] впроваджувати просвітницькі та навчальні програми для фахівців і населення щодо адвокації, захисту та забезпечення прав паліативних хворих та членів їхніх родин, покращення обізнаності з питань паліативної та хоспісної допомоги, розробити та впроваджувати систему фандрейзингових програм (програма збору коштів) та благодійних заходів з метою залучення позабюджетних коштів для служби паліативної та хоспісної допомоги, розвитку приватних, церковних, благодійних тощо закладів, що надають паліативну та хоспісну допомогу. [1]

Роль Церкви у соціальній політиці щодо невиліковно хворих може полягати, насамперед у визначенні пріоритетів та цінностей, покладених в основу цієї політики, які слугуватимуть якнайкращому вирішенню насущних проблем невиліковно хворих, сприятимуть позитивному ставленню до невиліковних хворих у суспільстві, розумінню та сприйняттю суспільством допомоги умираючим як духовної та соціальної потреби.

Церква вважає за необхідне поглиблювати співпрацю душпастирів з медичним персоналом, соціальними працівниками та іншими особами, що безпосередньо опікуються хворими. Така співпраця має носити взаємоузгоджений та усталений характер, слугувати обізнаності медичного персоналу, соціальних працівників, та інших осіб, що надають допомогу хворим, зі змістом духовної опіки та її заходами.

Суттєвим аспектом та метою такої співпраці є також підвищення мотивації та морального ресурсу осіб, що надають допомогу хворому. Вигорання персоналу було і залишається наріжною проблемою роботи з невиліковно хворими, тому саме духовна підтримка пастирів Церкви може стати важливою складовою запобігання цього негативного явища. З огляду на це важливим і доцільним є залучення до роботи з невиліковно хворими волонтерських ресурсів, зокрема сестринств милосердя, надавши їм відповідний офіційний статус та підтримку.

Важливою складовою соціальної політики щодо невиліковно хворих є освітня діяльність, підготовка професійних кадрів паліативних служб. У цьому питанні Церква також може відігравати певну роль, беручи участь у розробці та впровадженні в навчальний процес відповідних медичних закладів, в тому числі післядипломної освіти, таких курсів як «Біоетика», «Танатологія», «Основи духовної культури», в яких мав би віддзеркалюватися також і православно-християнський погляд на проблеми хвороби, смерті, паліативної допомоги, їх духовне та соціокультурне осмислення. [12]

Необхідні спільні конференції, круглі столи, наради експертів для підготовки офіційних суджень з актуальних проблем. [15]

У паліативній допомозі об’єктом допомоги є вся сім’я хворого. У членів сім’ї з’являються свої власні проблеми та труднощі, які необхідно виявити і допомогти з ними впоратися. Заходи щодо профілактики патологічного перебігу періоду тяжкої втрати повинні бути розпочаті ще до смерті пацієнта. [19]

Члени сім’ї паліативних пацієнтів також потребують професійної допомоги. Окрім спеціалізованої медичної допомоги, такі пацієнти та їхні близькі потребують відповідної психологічної і духовної підтримки – тобто паліативної допомоги. [15] Спілкування священика з родичами часом навіть важливіше, ніж з самими пацієнтами. Буває так, що пацієнт швидше приймає факт своєї смерті, ніж його рідні. [20]

Робота з членами сім’ї і найближчим оточенням пацієнта передбачає організацію зустрічей їх з лікарями, медичним персоналом, священнослужителем, з волонтерами, соціально-психологічне і правове консультування, сприяння в соціальному забезпеченні, інформування про методи догляду за хворим, організацію груп психологічної підтримки та самодопомоги для родичів, що переживають втрату. [13]

Робота в сфері паліативної та хоспісної допомоги постійно пов’язана з проблемами та стресами. Стреси від роботи з пацієнтами, організаційні вимоги та управління доглядом можуть привести до розвитку симптомів стресу та вигорання, які проявляються як на роботі, так і вдома. Найбільш уразливі до професійного «вигорання» лікарі, психологи і соціальні працівники, тому що занурюючись у проблеми та хвороби своїх пацієнтів, вони ризикують виявитися залученими до них. [17]

Наприклад, медичні працівники, які працюють в закладах паліативної допомоги, демонструють ознаки професійного стресу у вигляді підкресленого іронічного світосприйняття, песимізму, зниження здатності до інтегрованості поведінки в стресових ситуаціях. У медичних працівників подекуди спостерігались ознаки професійних та особистісних деформацій (підсвідома звичка вимірювати оточуючий світ професійними стандартами, давати поради, діагностувати та лікувати поза межами робочого місця). Соціальні працівники хоспісів, які зазнали вплив професійного стресу відзначали, що часто не могли стримати емоційні реакції (сльози, глибокий сум) під час спілкування з пацієнтами, що негативно позначалось на результатах роботи і тим самим посилювало наслідки емоційного вигорання. Як наслідок тривалого перебування поряд з людьми, які страждають та потерпають від болю, в роботі соціальних та медичних працівників хоспісів нерідко помічають не лише депресивні та пригнічені реакції, а й дратівливість, агресію по відношенню до пацієнтів. [17]

Це однозначно позначається на якості послуг, які вони надають клієнтам, та ставить їх в зону ризику щодо розвитку захворювань, які спричинені стресом. [7]

Недостатня увага психологічним, соціальним і духовним потребам як персоналу, так і пацієнтів є ще однією проблемою системи охорони здоров’я України. [5] На законодавчому рівні слід вирішити питання надання їм права на «відпустку по догляду за паліативним хворим», відкрити заклади «допомоги вихідного дня» тощо. Ці нововведення може підтримати й Церква.

Треба пам’ятати й про паліативну допомогу дітям, яка не повинна бути направлена лише на своєчасне обезболювання, дитина має потребу в позитивних емоціях та справжній радості, незалежно від того, скільки і як їй залишилось жити. [21] Такий досвід має відділ організації благодійності та соціального служіння Волинської єпархії УПЦ КП, основним напрямком якого є адресна допомога онкохворим дітям на всіх етапах лікування дитини, а також тоді, коли дитина знаходиться на паліативному лікуванні. Для такої роботи залучають як священика, так і добровольців, які у співпраці з лікарями, батьками, родичами дитини намагаються зробити усе, що від них залежить, щоб у дитини все ж таки було дитинство й збувалися найзаповітніші мрії.

Громадські, релігійні організації, волонтери можуть започаткувати зміни та подолати перешкоди на шляху надання цілісного паліативного догляду. Адже важливо, щоб пацієнти отримували не лише професійну допомогу, але і були підтримані духовно, були вислухані, отримували розраду, підтримку. Об’єктивно, лікар не завжди має час, знання та навички для такого спілкування, тому підтримка і допомога з боку духовних осіб є вкрай необхідною, враховуючи, що живе і помирає не тіло, а ціла особистість.

Духовний вимір людського буття та зцілення від духовних недуг належить до компетенції духовної особи. Відомо, що духовні старці володіли багатим потенціалом щодо лікування душі, інтуїтивно відчували людську душу і благодатним впливом свого слова зціляли, відновлювали її цілісність. Саме тут бере початок логотерапія, лікування словом, вимовленим з любов’ю, розумінням і співстражданням. В той же час християнство підноситься понад саме зцілення, воно виховує інше ставлення до хвороби, яке дає силу для того, щоб переносити страждання.

Дуже влучно щодо співвідношення між психотерапією і релігією говорить Віктор Франкл: «Мета психотерапії – лікувати душу, зробити її здоровою, мета релігії – дещо більш суттєва – рятувати душу. Однак відомим є також і побічний ефект релігії – психогігієнічний. Релігія дає людині духовний якір спасіння з таким відчуттям впевненості, який вона не може знайти ніде інше» (В. Франкл, 1993).

Отже, мова йде не про повчання і потіху, а про співстраждання та зростання у свободі. Саме цього потребують пацієнти перед лицем смерті, поєднання людської та християнської опіки, щоб пережити свої останні хвилини у гідності і спокої, поважаючи та звеличуючи життя. [17]

Для хворого доброта і любов настільки ж важливі, як таблетки та ін’єкції. [10, с. 108] «Ми не обмежуємося суспільною допомогою. Ми намагаємося вести споглядальне життя. Споглядаємо Ісуса в Євхаристії і в убогій людині, яку всі покинули». – Так говорила Матір Тереза про любов до вмираючого. [4, с. 10]

Таким чином, участь церков та релігійних організацій у формуванні соціальних стандартів у сфері паліативної допомоги та духовній підтримці невиліковно хворих є надзвичайно важливою. [2]

Список джерел і літератури:

1. Актуальні питання впровадження системи паліативної допомоги та
забезпечення прав пацієнтів з обмеженим прогнозом життя в Україні / Ю. І Губський, А. В. Царенко, О. О. Скорина, В. Г. Сердюк, О. Є. Бобров, О. О. Вольф [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://healthrights.org.ua/fileadmin/user_upload/pdf/paliatuvka.pdf

2. Брацюнь О. Участь церков та релігійних організацій у формуванні політики соціальних стандартів у сфері паліативної допомоги та духовній підтримці невиліковно хворих. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://tanat.info/uchast-cerkov-u-sfer-paliativnoyi-dopomogi-ta-duhovnii-pidtrimci-nevylikovno-hvorih-06-02-2014.html

3. Вольф О. О. Роль глобальних, субрегіональних, національних інституцій громадянського суспільства у гуманізації політики щодо невиліковно хворих у деяких країнах світу та Україні. / О. О. Вольф // Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право: збірник наукових праць. – 2012. – № 1 (13). – С. 94–102.

4. Замбоніні Франца. Блаженна Тереза з Калькутти/ Пер. з пол. Ольги Мандрики. – Л.: Свічадо, 2011. – С. 10

5. Вольф Олександр. Розвиток допомоги тяжкохворим (невиліковним) і членам їхніх родин у контексті системи охорони здоров’я в Україні: матеріали ІІ-ї щорічної науково-практичної конференції. – К.: Університет «Україна», 2013. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://uisr.org.ua/img/upload/files/Mat-konf113.pdf

6. Глобальні процеси та гуманізація політики щодо невиліковно хворих у деяких країнах світу та Україні. / О. Вольф, А. Царенко.: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Соціальна політика щодо невиліковно хворих» – К.: БО «Асоціація паліативної та хоспісної допомоги», ДП «Інститут паліативної та хоспісної медицини МОЗ України», Інститут соціальних технологій відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», Інститут соціальної роботи та управління національного педагогічного університету імені П. Драгоманова, 2012. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://www.sau.kiev.ua/docs/20130327/add.pdf

7. Дмитришина Наталія. Професійний стрес та задоволеність роботою серед працівників закладів паліативної допомоги.: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Соціальна політика щодо невиліковно хворих» – К.: БО «Асоціація паліативної та хоспісної допомоги», ДП «Інститут паліативної та хоспісної медицини МОЗ України», Інститут соціальних технологій відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», Інститут соціальної роботи та управління національного педагогічного університету імені П. Драгоманова, 2012. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://www.sau.kiev.ua/docs/20130327/add.pdf

8. Ісіченко І. Дім мій – буде домом молитви. Харків-Львів, 2005. – С.420

9. Карітас Волинь запроваджує систему виїзної паліативної допомоги невиліковним хворим. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://www.caritas-ua.org/index.php?option=com_content&view=article&id=1035%3A2013-10-22-21-02-19&catid=14&Itemid=105&lang=uk

10. Клімашевський Станіслав. 10 заповідей: Оповідання та притчі для катехиз і проповідей / Ольга Мандрика (пер. з пол.). — Л. : Свічадо, 2006. – 242с.

11. Концепція Української Православної Церкви щодо розвитку паліативної допомоги в Україні, 2009. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://orthodox.org.ua/ru/2009/02/12/4584.html

12. Косовский С. Осмысление паллиативной помощи в контексте духовного и социального служения Церкви /архидиакон Сергий Косовский// Труди Київської Духовної Академії. – 2009. – № 10. – С. 402 – 409.

13. Мефодий (Кондратьев), игумен. Духовные аспекты паллиативной помощи. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://www.social-orthodox.info/5_7.htm

14. «Мы имеем право жить без боли и страданий»: отчет правозащитных организаций о соблюдении прав паллиативных пациентов Украины / [А. Роханский, А. Котенко, Ю. Лазаревич, Е. Баборыкин, Е. Дружинина]: за ред. О. Лубяной. – К.: Издательский дом «Калита», 2012. – 112 с.

15. Надання паліативної допомоги в Україні та професійне вигорання медичного персоналу / Н. Величко, В.Чайковська. – Паліативна допомога. З повагою до людської гідності. – Міжнародний фонд «Відродження», 2011

16. Организация служб паллиативной помощи / О. Ю. Егорова – М., 2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.miloserdie.ru/pic/palliativ_pomow.doc‎

17. Орел В. Е. Феномен «выгорания» в зарубежной психологии: эимирические исследования. // Журнал практической психологи и психоанализа. – 2001. – N3.

18. Паліативна допомога. Дефініції ВООЗ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.palliativecare.gov.ua/node/132

19. Покращення міжвідомчої та міжсекторіальної координації та співпраці у галузі паліативної та хоспісної допомоги. / Ю. Губський, А. Царенко, О. Вольф, О. Бабійчук.: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Соціальна політика щодо невиліковно хворих» – К.: БО «Асоціація паліативної та хоспісної допомоги», ДП «Інститут паліативної та хоспісної медицини МОЗ України», Інститут соціальних технологій відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», Інститут соціальної роботи та управління національного педагогічного університету імені П. Драгоманова, 2012. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://www.sau.kiev.ua/docs/20130327/add.pdf

20. Служение в хосписе. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://hospital.church.ua/cerkov-i-medicina/1401-2/

21. Тухтарова Каріна. Вікові особливості внутрішньої картини хвороби як психологічний показник якості життя у онкохворих дітей. .: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Соціальна політика щодо невиліковно хворих» – К.: БО «Асоціація паліативної та хоспісної допомоги», ДП «Інститут паліативної та хоспісної медицини МОЗ України», Інститут соціальних технологій відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», Інститут соціальної роботи та управління національного педагогічного університету імені П. Драгоманова, 2012. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://www.sau.kiev.ua/docs/20130327/add.pdf

22. Филин Игорь, прот. Особенности пастырского и церковного служения в онкологии». [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://www.social-orthodox.info/pages/5_7_svyashennosluzhiteli.htm

Валерія Лесюк

Будь-яке діяння, яке діється всередині святої Церкви в ім’я Ісуса Христа, відбувається Духом Святим, сприяючи таким чином вашому оправданню перед Господом.

Хоча я сумніваюся у своїй здатності вести бесіди на тему родинного життя, мій невеликий досвід сповіді і духовного наставництва наших братів, що живуть в світі і що борються на цьому благословенному терені, підказав мені обмежитися лише відповіддю на питання, яке ми часто чуємо від людей сімейних: «Отче, ми живемо у світі, знаходимося в суспільстві, маємо сім’ю, як же ми можемо спастися? Чи можливо нам досягти рівня тих святих, про які ми читаємо в книгах?»

Я думаю, ми можемо зупинитися на цій темі і подивитися, як розгортається духовна боротьба усередині родини, як тут можна битися з пристрастями, як зцілюється і освячується тут людина.

Ми знаємо, що святі канони нашої Церкви зберігають непорушною справжню православну моральність. Перше правило Гангрського Собору говорить: «Якщо хтось засуджує шлюб, і гребує вірною і благочестивою дружиною, що лягає зі своїм чоловіком або її засуджує, як таку, що не в змозі увійти в Царство, той нехай буде під клятвою». Безсумнівно, строгість і різкість цього правила, так само як і багатьох інших, йому подібних, дає нам міцну основу для вирішення цього питання і тепер нам залишається лише розглянути духовну боротьбу усередині родини на практиці.

Християнське життя і, особливо, розглянута нами життя родинне, являє собою образ триіпостасність Божественності. Родина як спілкування особистостей відображає у всій повноті любові єдність Святої Трійці, де кожна особа зберігає свою іпостась, не порушуючи цього єднання і живучи єдиною природою трьох осіб. Класичний термін «єдність в Трійці і Трійця в єдності» ясно висловлює всю тонкість і стрункість цих Божественних взаємин, одночасно будучи архетипом кожної справжньої сім’ї.

Відповідно, мораль виводиться з догми, а православний погляд на людину всередині родини – це збереження, так само як і заповнення особистості в єдності сімейного союзу, заснованого на любові, де всі члени складають єдине непорушне і неподільне тіло.

Всі святі отці сходяться на тому, що розкол і розділення виникають з особистісного руйнування і розмивання в кожній окремій людині її створення за образом Божим її природної краси. Результатом цього є індивідуалізм і відчуженість з усіма їхніми сумними наслідками. Як наслідок гріхопадіння, приходять пристрасті, що представляють собою хворобу нашої природи, постійного і підступного ворога нашого спасіння.

Тому кожен з нас, де б він не знаходився, має перед собою стіну пристрастей, яку необхідно подолати для того, щоб отримати можливість спілкування в любові з живим і істинним Богом, Який створив його, так само як і з людьми – образами Божими і його братами. І більшою мірою – усередині родини, де зв’язок повинний бути настільки сильним, щоб скласти згуртоване і неподільне тіло, що несе на собі всі турботи, немов одна людина.

Наші святі, керуючись своїм особистим досвідом і Божественною мудрістю і, головним чином, всегідним і зразковим життям нашого Господа, виділяють серед пристрастей три основоположні, називаючи їх гігантами пристрасті, від яких, як з джерела, розливаються і інші пристрасті, утворюючи заплутаний лабіринт усіх спрямованих проти нас хитрувань ворога нашого спасіння.

Вони нічим не відрізняються від тих, якими сатана спокушав Господа, коли Той постив в пустелі, через що вони по праву вважаються найголовнішими. Адже якби вони не доповнювали весь круг диявольських спокус, диявол не був би повністю обеззброєний.

Цими пристрастями є: марнославство, самолюбство і хтивість. І оскільки вони осаджують кожну людину і стають перешкодами на його шляху до Христа, давайте ж розглянемо, як вони діють в просторі родини, як боротися з ними, щоб вони не досягли своєї мети – загального поділу, який починається всередині нас самих, поширюється на наших близьких, нашу родину, і закінчується відходом від Бога і Спаса нашого.

Чесноти і пороки усередині родини

Перший порок – марнославство, або, краще сказати, егоїзм – є джерелом і коренем всього розбещення та гріха після гріхопадіння. Марнославство засліплює розум і виганяє мир Божий, через що людина робить страшні помилки, адже діє вона в змозі смертоносного сп’яніння, що штурхає її в безодню нещастя. Марнославство змушує людину не помічати і не розуміти дійсність, внаслідок чого вона живе в уявному світі, що створений її хворою егоїстичною фантазією.

Ця згубна пристрасть виліковується в просторі родини за допомогою поблажливості, терпіння і ради ближнього. Коли людині стає недостатньо її власних суджень і рішень і вона прислухається до думки інших людей, їй слід, відсікаючи свою волю і жертвуючи їй, скидати з себе тісні і душачи кайдани егоїзму. Так перед їй відкриваються простори смирення.

Смирення – це невід’ємна частина серця Христа, завжди йдуть рука об руку зі своїм вірним другом – лагідністю. Дві цих чесноти – смиренність і лагідність – стовпи, на яких ґрунтується вся фортеця родини, якій доводиться виносити як внутрішні, так і зовнішні бурі і натиски. У колі родини, де її члени різні за фізичним і духовним вікам, і де кожен росте і розвивається по-різному, лагідність стає матеріалом, який сполучає, об’єднує і з’єднує членів сім’ї, мирно і неухильно ведучи їх до загального досконалості і зрілості.

Другий руйнівний порок, що народжується від попереднього і слідуючи за нашим тілом, ніби тінь, – це себелюбство – надмірна любов до себе, культ свого я, що вимагає, щоб все крутилося навколо нього, за нашим бажанням і думками. Себелюбство – це крайній індивідуалізм у всій його повноті, що руйнує всяке спілкування і зв’язок через нездатність відректися від свого я.

Самолюбство породжує бунтівливість і норовливість, в результаті чого ми, на жаль, стаємо свідками щоденних сімейних конфліктів. І якщо ми придивимося до їх причин, то переконаємося, що вони полягають ні в чому іншому, як в індивідуалізмі, себелюбстві і норовливості або подружжя, або дітей у їхніх взаєминах. Коли мірою всіх наших рухів і почуттів стає наша особистість, наше задоволення і спокій, то стає зрозуміла причина всіх численних розлучень, що перетворює на руїни і наносить рани одними своїми звичними фразами: «Мені це не подобається», «Він не сприяє моєму самовираженню», «Він не розуміє мене», «Ми не підходимо один одному». Себелюбство робить нас жорстокими, безжалісними, по-справжньому сліпими і байдужими, оскільки, прагнучи задовольнити лише свої потреби, ми залишаємося байдужими до всього, що відбувається навколо, до всіх ран і втрат, від яких страждають інші члени родини та особливо діти.

Ліками від себелюбства, згідно святим отцям, є безкорислива любов. Любов, що дає життєві сили, щоб убити «я» і дати життя «ти» і «ми» в спілкуванні. Любов, яка «не шукає свого» і має своїм учителем Христа, який пожертвував собою заради життя світу і тим самим заснував Церкву.

Любов – це забуття нашого «я» і відродження нашої особистості, адже це самий правдивий здоровий рух душі. Але щоб ми змогли «зменшити себе, своє «его» і виповнитися життя, любов наша повинна, насамперед, звернутися до Бога, а через Нього поширитися на людину і все творіння. Тому життя у Христі необхідна і членам родини, щоб вони зуміли по-справжньому зрозуміти істину сутність любові, де вона починається і де закінчується, який її істинний шлях і рух, щоб вона була чиста і вільна від гріховних почуттів і людських критеріїв.

Третя пристрасть, яка міцним ланкою з’єднується з ланцюгом вищезазначених пороків, – це згідно святим отцям, сластолюбство.

Сластолюбство у своєї загальної прояві – це заперечення будь-якої праці і обмеження на благо іншого, а також абсолютизація і обожнювання задоволення. Цей порок корениться в духовній хворобі гріхопадіння і потьмарення далекого від Бога розуму, поширюючись і роблячи вплив на тіло людини, яке є храмом Святого Духа і частиною тіла Христового.

Родина як церква.

Сластолюбство бачить першочерговою метою і сенсом шлюбу і життя в цілому, насолоду, і на цій основі будується вся поведінка людини, яка піддалася цьому гріху. Сластолюбство позбавляє її спілкування та зв’язку з іншими людьми, знецінює особистість людини, перетворюючи її в річ, зосереджується на зовнішньому вигляді, а не на внутрішній глибині, не приносить людині задоволеності, роблячи її життя скороминущим. Якщо сластолюбство запанує над людиною, воно перетворить її на справжнього раба і бранця, повівши від свободи Церкви, завдавши смертельного удару по сімейному союзу істинної любові і зруйнувавши все хороше і благородне, що є в шлюбі.

Ліками від цієї хвороби є працьовитість, прагнення до будь-якої боротьби і чесноти, адже благо досягається працею і скорботою закріплюється. А наша Церква, згідно святому Максиму Сповіднику, є необхідною умовою для правильного ставлення до всього.

Працьовитість, боротьба і, насамперед, любов, любов Божественна перетворюють опановану пристрастями людину, освячують її душевне і тілесне життя, звільняючи тим самим її вершину – розум. Саме ця любов допомагає людині правильно судити про все, ведучи тіло до освячення і цнотливості, утримуючи людини на висоті «образу Божого» і роблячи її шляхи та цілі «подобою Божою».

Таким чином, ці три найбільші пристрасті (марнославство, самолюбство і сластолюбство) долають кожну людину як в чернецтві, так і на терені шлюбу і родини, опановують людиною різними знаряддями і методами, але з єдиною метою – перешкодити їй знайти освячення і спасіння.

Святий Іоан Златоуст вчить нас: «Зроби свій дім Церквою». Церква є храмом і місцем поклоніння Богові. Так і при щоденній родинній молитві, коли всі члени родини разом стоять перед небесним Отцем, шукаючи Його Божественної милості, любові, що гуртує і наближає до Нього, каються у щоденних помилках і приймають на себе благодать Святого Духа.

Церква – це також місце духовного зцілення від пристрастей. Рівне таким чином діє в Православ’ї істинний кіновіальний монастир. Співіснування, спільне життя, подружжя і, в цілому, спілкування домашньої Церкви – сім’ї – сточують гострі кути характеру, розширюють простір серця і вчать, що без любові у Христі та вдосконалення, родинне життя кожну мить може легко зруйнуватися.

Полістроєм, стадіоном і гімнастичній школою цей же отець Церкви називає родину, адже це воістину важка і довга дорога, а перешкоди, спокуси і скорботи, що зустрічаються на шляху сім’ї, часом нестерпні. Тому необхідно опертися на непохитний камінь – Христа і Його Церкву, щоб хвилі не забрали нас в пучину.

«Тайна ця велика; я говорю щодо Христа i Церкви» (Еф. 5:32). Господь принизив себе, ставши людиною, заснував Церкву і з тих пір «годує та гріє її», як Небесний Наречений, залишаючись її главою. Ні Церква не могла б існувати без Христа, ні Христос не зміг би без Церкви відкривати людині Свої богадієві таїнства. Так і в родині один не може існувати без іншого, і, подібно тілу, сім’я не може перебувати в цілісності, якщо главою її не є Христос.

Потрібно відзначити також, що доброзичлива по відношенню до кожного з нас Божественна воля – це наше спасіння і обожнення. У цьому мета і підсумок всього нашого життя. Отже, і родина, і чернецтво, є не самоціллю, а засобом спасіння. І родина – це метод спасіння, який повинен не зводитися в абсолют сам по собі, але вести нас до Бога. Всі освіти нашого життя тимчасові і минущі, і важливо лише те, наскільки вони можуть привести нас до вічного Царства Божого. Якщо родина не веде до Бога, то все звершення її тимчасові, слабкі і приречені на загибель, як і вона сама, якщо стає лише способом життя нинішнього віку.

Родина досягає своєї мети не тоді, коли її члени домагаються світського успіху, і не тоді, коли вона до кінця зберігає свою цілісність, але лише в тому випадку, якщо її члени досягають освячення і обожнення.

Будь-яка інша оцінка родини по людським і світським критеріям ущемляє родину і істотно обмежує її можливості.

Хочу закінчити словами одного сучасного преподобного афонського аскета: «Коли ми вчимося долати своє я, ми стаємо справжніми членами своєї родини. Якщо ми стаємо справжніми членами нашої родини, подолавши себе, ми робимося істинними членами родини всього людства, родини Адама, і відтепер можемо молитися Богу за весь світ. І це є не що інше, як поселення в нашому серці Святого Духа. Невипадково, що за трьома найбільшими ієрархами нашої Церкви стоять святі матері, святі отці, святі родини. Якщо ми хочемо змінити світ, ми повинні змінити себе і свої родини».

Я бажаю, щоб Господь благословив всіх вас, згуртував та зберіг ваші родини благодаттю Святого Духа. Амінь.

Митрополит Афанасій Лимассольський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Коли Церква говорить «у мирі», вона має на увазі не просто зовнішньополітичний світ, але, насамперед, внутрішній душевний світ, від якого залежить світовий спокій. Воістину, світ не знайде спокою, поки цього не зроблять люди, відкриваючись і беручи в своє серце Божу благодать.

Бог не знаходиться поза цього світу і не спостерігає здалеку хід людського життя. Як на початку створення світу Дух носився над безоднею, так і зараз Дух Божий перебуває над світом, зберігає його і направляє. Це не приречена доля і не сліпий примус, але Божественне Слово, що керує творінням, і Божественна благодать в серцях людей. Світ не кинутий напризволяще, шлях його осмислений, а кінець відомий.

Церква розповідає нам про те, що було «на початку» і проповідує про «кінець часів». Святе Письмо, що є одкровенням Бога Церкви, використовуючи язик не науки, але дух віри, оповідає нам про початок і кінець світу. «Вірою познаємо, що віки створені Словом Божим» (Євр. 11:3), – пише про початок світу апостол Павло. Це означає, що за допомогою віри ми усвідомлюємо, що світ був створений по слову Божому. Про кінець же апостол пише наступне: «Прийде ж день Господній, як тать уночі, i тоді небеса з шумом перейдуть, а стихії, розпалившись, зруйнуються, земля i всі діла на ній згорять» (2 Петр. 3:10). Іншими словами, небеса зникнуть, навколишня природа буде охоплена вогнем, земля і всі людські турботи звернуться в попіл.

Такий кінець являють собою не руйнування світу, але його зміну і перетворення, яке приведе нас «від нинішнього століття в майбутнє», в новий вічний день, в нескінченний восьмий день творіння і воскресіння.

Коли Церква у своїй молитві про час, нашого життя що залишився говорить про покаяння, вона має на увазі стан готовності в очікуванні цього кінця, бо, коли він настане, нам невідомо. І мова йде скоріше не про кінець світу, але про кінець нашого життя – наш власний кінець для цього світу. Після цього, за словами Ісуса Христа, «прийде ніч, коли ніхто робити не зможе» (Ін. 9:4).

Все, що необхідно нам для нашого спасіння, ми повинні зробити зараз, в продовження земного існування, званого життям. Наше життя – це деякий термін, подарований нам для роботи над «капіталом», який дав нам Бог. А Бог – це «образ», щоб ми, наскільки зможемо, досягли «подоби». Це питання нашої особистої праці та старанності.

Багато людей, як непоцерковлені, так і ті, хто називає себе християнами, не замислюються над цим, вважаючи, що життя не є відповідальністю, боргом, роботою, працею і старанною спробою створити самих себе і цей світ. Для цього ми і прийшли в цей світ, щоб творити, спочатку самих себе, а потім, у міру сил, поширюючи свої зусилля на навколишню дійсність.

Ми прийшли не тільки брати у цьому житті, а й віддавати. Наш обов’язок – спочатку віддавати і лише потім брати: батько і мати – дітям, брат – брату, ієрей – пастві, вчитель – учневі, громадянин – батьківщині, правитель – своїй країні.

Очевидно, що в наші дні погляди людей змінилися: всі вимагають прав, всі бажають брати, але ніхто не замислюється, що він дає іншим, що він робить для свого особистого вдосконалення, для інших людей, для своєї країни. Інакше бути не може, адже в цьому житті ми існуємо не самі по собі, незалежно від місця. Ми представляємо собою людське суспільство, зосереджене в певному географічному просторі – селі, місті, країні. Люди і обставини виявляються настільки міцно пов’язаними, що ніхто не може сказати про себе, як про самотнього, незалежного та вільного, спроможного робити тільки те, що йому подобається.

Те, як ми говоримо сьогодні, в перший день нового року, схоже на те, як Церква звертається до своїх чад. Оскільки пастир Церкви, звертаючись і говорячи з чадами Церкви, віруючими християнами, намагається донести саме цю точку зору. І слово його – це не що інше, як слово віри, слово творення і розради народу Божого.

Прийміть ці слова не як формальні, які вимовляються тільки для того, щоб бути сказаними або щоб справити враження, але як слова, що несуть життя, як слово Боже, сказане зі смиренням і любов’ю. Прийміть молитву Церкви і помоліться самі, щоб всі ми прожили час нашого життя, що залишився в світі і покаянні. Амінь.

Митрополит Сервійській і Козанській Діонісій

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Однак, щоб правильно поглянути на працю і зрозуміти особливу важливість християнського уявлення про нєї, необхідно зробити короткий екскурс в дохристиянську історію світу. Зокрема, необхідно поглянути, як дивилися на працю в язичницькому світі і як в старозавітному, який готував явління Церкви Христової.

Язичницький світ, в якому поширилося християнство, в цілому не був позитивно налаштований по відношенню до праці. У давньогрецькій мові синонімом праці було страждання. Так підкреслюється її хворобливий і примусовий характер. А тому вважалося, що праця підходить лише для рабів, а не для вільних громадян. І як слова, і як поняття «робота» і «рабство» безпосередньо пов’язані один з одним. Робота покладається на рабів. Робота ж є і основною ознакою рабства. Аналогічний зв’язок і між поняттями πόνος (праця, мука, страждання – прим. перекладача) і μόχθος (важка праця, страждання, мука – прим. перекладача), і відповідними визначеннями πονηρός (дурний, поганий, безчесний – прим. перекладач.), і μοχθηρός (жалюгідний, негідний, порочне – прим. перекладача). Πόνος (страждання) це насамперед праця. Та й μόχθος це праця або важка праця. Людина, зайнята працею, і, особливо важкою фізичною працею, це «πονηρός» і «μοχθηρός» (тобто дурний, жалюгідний, порочне – прим. перекладача). Ці визначення досі мають негативний зміст (в новогречеської мові – прим. перекладача). Навіть так звані «деміурги» (ремісники, майстрів – прим. перекладача.), Тобто ті, хто працювали на когось, а не на себе, не користувалися в давньогрецькому суспільстві особливою пошаною.

І те позитивне сприйняття, яке, як бачимо, культивується в демократичній Греції, рівно, як і окремі голоси, що засуджували лінь і хвалять  працю, були не в силах змінити загальне негативне ставлення до неї. Праця зв’язується з примусом. Вільні люді і можновладці змушують рабів і незаможних трудитися заради задоволення своїх потреб та реалізації своїх прагнень.

Подібні погляди на працю побутували і в римському світі. За винятком землеробства і військового мистецтва, необхідних для римлян, всю працю вважалися долею рабів. «Купці та найманці принципово не допускалися до управління державою. Гідними вільної людини вважалися лише ті професії, які не ставили в якості мети заробляння грошей. Гідними поваги вважалися лікарі, архітектори і вчителі, які отримували не платню, а винагороду».

На відміну від язичницького світу, Старий Завіт дивиться на працю позитивно. Сам Бог є Творцем світу. Одна із Десяті заповідей рекомендує працю і одночасно встановлює один день на тиждень в якості вихідного. Часто в Старому Завіті вихваляється праця і засуджуються лінощі. Працею людина наслідує Бога і бере участь в його творчості. Звичайно, праця пов’язана зі стражданням. Але важка праця з’являється після відступництва від Бога. Солодка праця в раю, після гріхопадіння перетворюється на виснажливу боротьбу за виживання.

Як послання любові, Євангеліє поставляє працю в перспективу любові. Турбота Бога про людину – це постійна праця. Отець мій донині робить, – говорить Христос, – і я роблю. Христос навіть працює теслею. І до християн звернений заклик працювати «не заради їжі тлінної, але їжі, що приводить до вічного життя». Таким чином, праця ставиться в залежність від мети існування людини, якою є його вдосконалення в любові за образом Бога любові. Гнівно засуджуються Фесалоникійські нероби, які не працювали, але спостерігали за іншими, Апостол Павло пише: Хто не працює, той не їсть. Сам він, як нам відомо, за професією був виготовлювачем наметів і обслуговував не лише свої потреби, а й потреби своїх супутників: «Потребам моїм і [потребам] бувших при мені служили оці руки мої». Він особливо перестерігає християн трудитися чесно своїми руками, щоб бути в змозі допомогти нужденним. Точно такий же дух ми виявляємо і в післяапостольских християнських громадах.

Як це і було природно, язичницьке суспільство насилу могло прийняти християнську точку зору. Відомий філософ і противник християнства Цельс наприкінці другого століття іронізував над проповідниками християнства, за те що ті звертаються до простих людей і ремісників. Та й взагалі язичницька інтелігенція зневажала працю і ремісників. Християни ж навпаки, поважали не тільки працю і трудящих, але й зневажених рабів, називаючи їх братами.

Звичайно, не людина існує заради праці, але праця заради людини. Адам, пише Афанасій Великий, був створений не для того, щоб працювати, але, в першу чергу, для того, щоб бути людиною, а потім вже він отримав заповідь трудитися. Так праця, не будучи причиною існування людини, становить основну функцію її життя і сприяє шанобливому відношенню до неї. Лінощі є привід для гріха. Як для будь-якої людини щодня необхідна їжа, так їй необхідний і посильна праця.

Цінність праці підкреслювало і чернецтво. Показово, що необхідно трудитися з самого початку вважали християнські пустельники, а потім і ченці в скитах і спільножитних монастирях. У той час, як на Сході праця залишалася підлеглою аскезі і молитві, на Заході вона поступово була поміщена поруч молитви і висунулася, завдяки принципу «ora et labora» (молися і трудися).

Важливість праці передбачає і необхідність відповідним чином подбати про її вибір та здійсненні. Сама праця, вибір професії вимагає роздуми і підготовки. Крім того, трудова діяльність тягне за собою відповідальність по відношенню до Бога і людей. «Плотські» роботи набувають духовний зміст. Це стосується не тільки ченців, а й усіх віруючих. Адже немає якоїсь особливої чернечої моральності. Христос проповідував Євангеліє всім людям. І колись, відповідаючи на приватне питання учнів, додав: «А що вам кажу, кажу всім». Однак, не можна не брати до уваги того, що християнська позиція щодо сенсу і мети праці була сформульована в основному на підставі чернечого способу життя, яке представляє для Православ’я ідеальне суспільство.

За зауваженням Василя Великого, праця не повинен бути спрямована на наживання багатства, але на вправляння в любові. Хто може трудитися, повинен допомагати нужденним. Хто ж не хоче, нехай буде не гідний навіть і прожитку. Метою праці має бути не наше єго, але ближній. Праця не повинна бути задоволенням особистих потреб, але виконанням заповіді про любов: задоволення потреб нужденних: «Метою ж кожного в праці має бути служіння нужденним, а не своїм власним потребам». Той, хто піклується про самого себе, зрощує себелюбство. Той, хто піклується про виконання заповіді любові, являє свій христолюбивий і братолюбний настрій. Отже, коли людина трудиться для ближнього, то вона, з одного боку, уникає пристрасті себелюбства, а з іншого, відгукується на заповідь про братолюбство, яку благословив дати Христос, кажучи: «так як ви зробили одному з моїх братів найменших, то Мені зробили».

Егоїзм і братолюбство складають два різні полюси, які відповідно і визначають всю поведінку людини. Егоїзм примушує людину обирати для себе в якості мети життя і поведінки власне его. Альтруїзм відкриває людині її ближнього. Егоїст не в змозі полюбити. Альтруїст це людина любові. Егоїзм і альтруїзм не обмежуються окремими моментами або проявами з боку людини, але ними просякнута все її життя. А тому особливе значення має той факт, яким з цих двох полюсів буде керуватися людина.

Кожному природно любити самого себе. А тому егоїзм або себелюбство вважається само собою зрозумілим. Однак егоїзм призводить до протиріччя по відношенню до ближнього. Так він стикається з альтруїзмом. Як і з іншого боку, альтруїзм відсуває на задній план особисту вигоду. Так він стикається з егоїзмом. А оскільки людині важко відсунути свою вигоду на задній план, він зазвичай приносить альтруїзм в жертву на вівтар егоїзму.

Зокрема, у сфері праці егоїзм проявляється у прагненні до особистої вигоди. Вигода є основним мотивом. Без неї на людину нападає лінь. У Церкві бажання вигоди не засуджується, але переноситься на інший рівень. На рівень, встановлений Христом: «Не збирайте собі скарбів на землі, де тлін та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають збирайте собі скарби на небі, де ні тлін, ні іржа їх не нищить, і де злодії не підкопуються та не крадуть». Скарб для неба збирається не на небі, а на землі. І праця заради нього пов’язана з щоденною працею або професійною діяльністю людини. Бо праця охоплює значну частину людського життя. І дух, яким керується людина в процесі праці, є вираженням і відбитком всієї його особистості.

Коли людина обмежується тимчасовим, коли весь її інтерес зосереджений на задоволенні почуттів, а мета – особиста вигода, тоді, природно, що і працю вона підпорядковує необхідності задоволення своїх дійсних чи уявних потреб. У відносинах з ближнім панує утилітарний підхід. Він вважається корисним в тій мірі, в якій задовольняє наші корисливі інтереси. Близький вже не сприймається таким, як він є. Набагато більше –  не є метою праці. І так християнське вчення представляється утопічним.

Хто ставить метою праці – обслуговування інших? Хто відсуває на задній план свої потреби, щоб задовольнити потреби ближнього? Тільки в монастирях або благодійних установах можуть знайтися такі люди. У сфері ж наших щоденних відносин ці люди, швидше за все, не існують. Але вони і є справжні християни. Чесно заробляти на хліб є елементарним обов’язком людини. В незалежності від того, що в наші дні і це скоро перетворитися на рідкісну чесноту. Але для того, хто бажає досконалості, є більш висока мета: «прагнуть до досконалості необхідно трудитися денно і нічно, щоб мати, що приділити тому, хто відчуває потребу».

Але що ж відбувається з такою людиною? Хіба вона не любить самого себе, а тільки інших? Хіба вона не трудиться заради самого себе, а лише для інших? Хіба він не задовольняє свої потреби, а тільки потреби інших? Святитель Іоан Златоуст говорить: «Тому не шукай свого, щоб було тобі знайти своє; бо хто шукає свого, той не знаходить свого. Тому і Павло говорить: ніхто свого хай не шукає, але тільки ближнього. Користь кожного полягає в користі ближнього, і користь ближнього в його користі».

Трудящий для ближнього, трудиться справді для самого себе. Допомагати ближнім, допомагає воістину самому собі. Дійсно люблячий ближнього, любить насправді самого себе. Подолання любов до себе самих, егоїзм в хорошому сенсі, проходить через любов до ближнього. Коли хтось живе, долаючи власну біологічну індивідуальність, такий живе істинно. І тільки коли він знаходить свою користь в користі ближнього, тоді тільки він і знаходить свою справжню користь.

Наївна інтерпретація християнського вчення може привести до думки, що християнство байдуже по відношенню до соціальної справедливості або навіть, що воно закликає своїх послідовників ставати жертвами експлуатації. Таку думку може мати опору в прикладах з життя святих Церкви. Бо святі мужньо зазнавали несправедливість по відношенню до себе. І приймали цю несправедливість з любов’ю, яка вміє бути поблажливою до ближнього. Але вони ніколи не терпіли несправедливість по відношенню до ближнього. Вони не залишалися байдужими до утисків та експлуатації інших і особливо бідних і слабких. А вели вони себе так, тому що крім поблажливості, що виникає з любові, вони володіли мужністю, що виникала теж від любові. Коли мовчать і не заступаються за скривдженого, то показують боягузтво. Але коли той, кого ображають, терпить, то виявляє поблажливість.

Критика отцями Церкви соціальної несправедливості та експлуатації бідних звернена до всіх. Злодії і шахраї, як каже святитель Василій Великий, то не тільки ті, хто крадуть гаманці і знімають з людей одяг, але і ті, хто, займаючи військові, муніципальні та державні посади, таємно або явно зловживають ними. І святитель Григорій Палама, різко критикуючи несправедливість і експлуатацію, зауважує: «Ми докотилися до того, що не займаємося нічим іншим, як підкуповуємо один одного і шкодимо тим, хто нижче нас … Можновладці, ми все більше збільшуємо гніт слабких, стягуючи більш важкі податки з трудящих. Хто з воїнів задовольняється своїм платнею? Хто з начальство не поклав око на розкрадання? Ті, хто годують собак і живлять свиней, як дикі вепри і кровожерливі пси, пожирають кошти беззахисних. Тому-то бідні і підносять глас їх проти всіх вас, можновладців, проти вас, хто їм наслідує, проти вас, хто озброюється, проти вас, яких ті обслуговують, тому що не можуть вони терпіти жорстоке і нелюдське ставлення до себе збирачів податків і постійні насильство й образи, що виникають від вас, найсильніших їх».

Отці Церкви викривали і різко з відвагою критикували соціальну несправедливість і експлуатацію, самі в той же час мужньо зазнаючи образи, що наносилися їм. Вони полюбили інших, а тому продовжують залишатися живими. А світ в цей час зазвичай ховається в егоїзмі, як у фортеці, і обмежує себе в корисливих інтересах, бо не має сміливості полюбити. А любов це сміливість. Це сміливість, яка робить людину гідною і цілісною. Це сміливість, що несе рай в суспільство. Але ця сміливість не може існувати підвішеною в повітрі. Їй необхідна точка опори. І ця опора – віра. Святі Церкви мали сміливість любити і пропонували всесвіту дорогоцінні плоди любові, тому що увірували в Бога, що з любові став людиною, для того, щоб наблизитися до кожної людини під виглядом ближнього.

Для того щоб полюбити Бога, потрібно полюбити ближнього. Люблячи ближнього, людина виконує заповідь про любов до Бога. Любов перемагає егоїзм і знищує користь, бо відсторонює смерть і відкриває повноту життя: «Ми знаємо, що ми перейшли від смерті в життя, бо любимо братів; хто не любить брата пробуває той в смерті ». Альтруїзм є участь у воскресіння. А відсутність його є переддень смерті.

Звичайно, не можна в одну мить перейти від егоїзму до альтруїзму. Але можна зорієнтувати своє життя і цілі в цьому напрямку. Адже природний егоїзм людини являє собою основну міру для розвитку альтруїзму. Заповідь любові закликає людину полюбити ближнього «як самого себе». Не можна полюбити ближнього, якщо до цього не полюбив себе. Але потрібно полюбити себе правильно, щоб полюбити правильно і ближнього. Потрібно працювати, щоб правильно задовольняти свої потреби, щоб задовольняти правильно і потреби інших.

Але крім цієї любові є і любов, яка змушує забути власний егоїзм заради ближнього. Є любов, яка простягається до жертви за образом Христа і святих. Керуючись такою любов’ю, метою праці стає ближній. Не скидаються з рахунків і факти в повсякденному житті. Також не залишаються без уваги і перешкоди і труднощі віруючих, що живуть в миру. Але істина любові представляється у всій своїй цілісності, щоб кожен по силам і по зволенню дізнався про неї і відгукнувся на неї. Виступає вершина. Не тому, що всі можуть зійти на неї, але тому що всі можуть на неї орієнтуватися.

Цим біблійним і отцівським духом відображена уся грецька православна традиція. Незважаючи на дріб’язковості і розбіжності, слабкості і невлаштованість, грецький дух живив повагу до безкорисливості. У цьому можна переконатися з грецької історії. Його видно в грецькому почутті власної гідності. Зберігається воно і в православному спільножитному монастирі. Але з іншого боку, дух егоїзму і егоцентризму чимало вплинув на приватну і суспільне життя. Цей дух, який був узаконений на Заході після епохи Відродження і панував в сучасному світі, схильний перетворити суспільства в суми окремих роз’єднаних людей.

Як зауважив один з великих теоретиків новітньої західної економіки, «ми очікуємо отримати свій обід не в силу доброти м’ясника, пивовара або пекаря, але в силу їхньої зацікавленості в власної вигоді. Ми не кличемо до їх людяності, але до їх егоїзму. Також ми ніколи не говоримо їм про наші потреби, але про їх власні інтереси»(Алан Сміт). Проте всі ми знаємо, наскільки це важливо, коли, крім вигоди, у людей, з якими ми ведемо справу, присутній і доброта. Коли ми можемо волати не тільки до їх егоїзму, але і до їх людяності. Коли ми можемо говорити з ними не тільки про їх вигоди, а й про наші потреби.

Наш час відрізняється від часу Нового Завіту і великих Отців. Структура економічного та суспільного життя, засоби і способи виробництва і споживання піддалися радикальним змінам. Крім того, Отці висловлювали свою позицію про сенс і мету праці, маючи на увазі, насамперед, чернечий спосіб життя. А це означає, що не можна нерозважливо переносити з тієї епохи в нашу методи і схеми суспільного та економічного життя. Але разом з тим і, крім того, є ще й дух, який направляє суспільне життя і пронизує працю і її соціальну мету: це дух любові і безкорисливості. І цей дух сьогодні не менш необхідний і не менш актуальний.

професор Георгій Мандзарідіс

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я» 

Ми ввічливі, тактовні, але одночасно відсторонені та навіть байдужі.

Тема допомоги ближньому є воістину цікавою проблемою, особливо в умовах кризи, яку ми переживаємо в даний час.

Щодо того, як розуміти поняття «альтруїзм», серед людей немає одностайності. Деякі вважають, що воно передбачає відповідальність однієї людини перед іншою. Інші, трактують це як обопільні зобов’язання людей одних перед одними. Незаперечним залишається той факт, що взаємодопомога і альтруїзм визначають наше ставлення до ближнього і наші вчинки.

Почати наше дослідження цього відношення ми можемо з розгляду питання про те, чим для нас є людина.

Згідно з православною традицією, кожна людина являє собою образ і подобу Божу. Цей дар, ця особливість людини дає їй можливість уподібнитися Богові і, по Його благодаті, самій стати Богом.

Елементи образу Божого, присутні в людині, надають їй можливість «бути правим в любові». Це означає, що треба вести життя у свободі і любові, у пошуках істини, якою є Бог Трійця, яким він відкрився Церкві.

Свобода, про яку ми говоримо, – це не просто свобода вибору між А і Б, це можливість вибрати те, що може зміцнити, підтримати мою свободу, не забуваючи про те, що для кожної людини джерелом свободи і любові є Бог.

Таким чином, свобода – це те, що змушує нас ступити на шлях боротьби за досягнення любові. У свою чергу, альтруїзм являє собою плід нашої любові до ближнього, а не просто акт виконання соціального зобов’язання або показну доброту і ввічливість.

У деяких випадках взаємодопомога є певним виправданням наших власних недоліків і слабкості. Як це може проявлятися? Наприклад, в думці, що, подаючи гроші або хліб, тому, хто цього потребує, ми виконуємо наш людський обов’язок і можемо спати спокійно.

Але взаємодопомога і милосердя в православній традиції розуміються набагато ширше і глибше.

Розглянемо деякі приклади.

Відомий всім нам Василь Великий, будучи єпископом Кесарії, не обмежився тим, що жертвував кошти і заснував «Васіліади», а й сам трудився там.

Святий Іоан Милостивий, Олександрійський патріарх, коли виснажилися грошові запаси для викупу поневолених жителів Олександрії, згідно з переказами, сам продався в рабство, щоб отримати можливість звільнити більше людей. Він провів у рабстві досить багато часу, терплячи всі негаразди, які випадали на його долю.

Ще один чудовий приклад альтруїзму, який ми знаходимо в Новому Завіті, в книзі Діянь апостолів, – це свята Тавифа, яка, при всьому своєму багатстві, не тільки жертвувала гроші нужденним, а й працювала разом з вдовами, шила на ткацькому верстаті.

Святий Нектарій, коли захворів наглядач церковної школи в Різарі, щоб той не втратив роботу, таємно робив за нього ночами передбачене обов’язками наглядача прибирання приміщень, несучи на своїх плечах всі тяжкість любові до ближнього.

У листопаді 2012 року відбувся збір оливок для допомоги всім нужденним, в якому особисто брав участь митрополит Фивський Георгій.

Є один очевидний церковний постулат: коли страждає один член, страждає і все тіло. Ми, віруючі, не повинні спати спокійно, якщо не намагаємося нагодувати, укрити і підтримати всіх наші побратимів, які потребують допомоги.

Поняття любові набагато вище поняття поблажливості, що полягає у фразі: «дам йому що-небудь, щоб він не помер, тоді я буду відчувати себе спокійно». Любов йде далі, любов виражається в твердженні: «не можу їсти сам, якщо не може насититися мій ближній».

Закінчуючи наше обговорення, ми приходимо до дуже важливого питання: хто більше потребує допомоги ближньому?

Відповідь на це питання однозначна. У допомозі більше потребує той, хто її надає. Це допомагає йому вийти зі свого панцира, створеного егоїзмом, звернути свій погляд на ближнього і встановити відносини, засновані на любові. Тим самим, він покладе початок своєму уподібнення Богу.

Крізь цю призму твердження, що ми нічого не беремо з собою в інший світ, є не зовсім правильним. Насправді, ми втрачаємо лише те, що придбали для себе. Те, що ми віддали, залишається супроводжувати нас. Це буде нашим виправданням перед престолом Всевишнього, коли ми опинимося обличчям до обличчя з Тим, хто являє собою джерело Любові.

Афанасіос Мустакіс, богослов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я» 

Роблячи зло людям, ми одночасно грішимо проти Бога, а здійснюючи гріхи проти Бога, ми приносимо зло людям. Порушуючи волю Божу, долаючи моральні заборони, подаючи людям поганий приклад, людина, що поводиться неналежним чином по відношенню до Бога, завдає шкоди й іншим людям, бо підсилює їх байдужість до Бога.

І тому, для того, щоб пробачити нам гріхи, вчинені нами проти Нього, Господь просить нас спочатку випросити прощення у наших ближніх. Однак, якщо нам необхідно прощення наших ближніх для того, щоб отримати прощення від Господа, то й оточуючим нас людям потрібно наше прощення для того, щоб Господь відпустив їм гріхи.

Отже, для того, щоб отримати прощення від Господа, потрібно одночасно прощати гріхи нашим ближнім і просити вибачення у тих, кому ми принесли зло. Недостатньо прощати самим, треба також і просити вибачення у інших. І те, і інше дуже важко для нас. Набагато простіше просити прощення у Господа, адже Він, так би мовити, «перевершує» нас по Своїй величі. До того ж нам легко, принаймні теоретично, визнати нашу залежність від Нього, – я говорю не про тих, хто не вірить, але про віруючих. Навпаки, вкрай важко навіть нам, віруючим, уникнути зневажливого ставлення до людей, які нічим не перевершують нас, принаймні настільки явно, наскільки перевершує нас величчю Своєю Господь. І тому, з цих двох дій: прощення інших людей і необхідності самим просити вибачення – друге більш важке. Коли інші люди просять у нас вибачення, вони як би знаходяться в підлеглому положенні по відношенню до нас, і цим чіпають наше серце, бо це лестить нашому самолюбству. Навпаки, просячи прощення самі, ми змушені спуститися з п’єдесталу нашої уявної переваги і визнати нашу залежність від інших.

Саме самолюбство ховається і за нашим небажанням прощати, і за тим небажанням, з яким ми просимо вибачення у інших. Однак, відпускаючи гріхи іншим, ми ще не зрікаємось самолюбства, і тільки зробивши наступний крок – просячи прощення у інших, ми знищуємо всі залишки нашого самолюбства. Лише в цьому випадку наше серце відчуває щире і всеціле потрясіння без всякого сумнівного мотиву.

Відмовляючись прощати або просити відпущення гріхів, ми робимо нашу душу все більш і більш черствими. Зло, зроблене нам ближніми нашими і заховане нашою пам’яттю, стає нечистотою, що розкладається в нас, постійно отруює нашу душу і наповнює смородом все наше існування. Сліпуче світло або тьма, що виникають від цієї отрути, позбавляють нас зору, не даючи нам виразно розгледіти інших. Так, ми втрачаємо здатність любити Господа і бути любимими іншими людьми.

Тільки щире прощення знищує це чужорідне тіло в нашій душі і видаляє колоду із нашого ока. Отже, лише любов Божа може дати нам відпущення гріхів. Преподобний авва Ісая вчив: «Не будеш ненавидіти людину, щоб не знепліднити труди свої. З усіма будь щирий, та побачиш в собі світ Божий. Як коли хто ужалений буває скорпіоном, отрута останнього проходить по всьому тілу і саме серце пошкоджує, така й злоба на ближнього в серці: отрута її ранить душу і в біді буває вона від зла сього. Отже, хто бажає пощадити труди свої, щоб вони не пропали даром, нехай поспішить вивергнути з себе сього скорпіона, тобто лукавство і злість».

Зло, зроблене нами іншим людям, теж бентежить нашу душу. Воно позбавляє нас спокою. Воно заважає нам дивитися іншим прямо в очі. Щоразу, зустрічаючи цю людину, ми відчуває себе ніяково, оскільки боїмося, що в її душі зберігається згадка про те зло, яке ми принесли їй. І знову саме самолюбство заважає нам відновити щирі відносини з цією людиною. Але достатньо лише попросити у нього вибачення, і впадуть перешкоди на шляху відкритих, вільних і щирих відносин. Навпаки, через завзятість у своєму самолюбстві і відмову просити прощення, ми не можемо постати перед Господом з чистим обличчям і серцем. Прощення має супроводжуватися щирим почуттям каяття. Каяття просвітлює очі сумом, сумом покаяння, яка надає їм ясний і просвітлений погляд. З такою прямотою щирого каяття ми повинні стояти перед лицем Божим, благаючи у Нього про відпущення гріхів наших, попередньо випросивши того ж у наших ближніх. Наші гріхи перед Богом необчисленні і нескінченні. Всім, що ми маємо, ми зобов’язані Господу, і все це ми повинні віддавати Йому і нашим ближнім. Ми повинні невпинно славити Його як словами, так і благими справами, але не робимо цього. І тому каяття наше повинно бути невпинним, як безперестанними повинні бути молитви про прощення і про милість Його. Ось чому православні ченці саме безперестанною молитвою просили милості Божої. І тому Антоній Великий, вмираючи, просив дати йому ще трохи часу на покаяння. Оскільки ж гріхи перед Богом є одночасно і гріхами проти людей і навпаки, то і гріхи проти людей, у свою чергу, теж невпинності, і тому й за них теж невпинно треба просити прощення.

У кінцевому рахунку, ні про одну мить у наших відносинах з ближніми нашими не можна сказати, що ми вели тоді себе по відношенню до них бездоганно або що ми зробили нашим знайомим все те добро, яке повинні були і могли зробити. Коли ближній мій дорікає мені за мої погані вчинки, яких я, на мою думку, не здійснював, я повинен не виправдовуватися, але визнати свою провину. Бо вина моя, принаймні, в тому, що я (хай і несвідомо) дав привід для того, щоб у нього склалося враження, ніби я бажаю йому зла. Преподобний авва Ісая вчить: «Якщо через легкодухість брат відповість тобі не так, терпи це з радістю. А якщо досліджуєш свій помисел, як якби судив тебе Господь, знайдеш його гріховним». Неможливо перебувати в упевненості в тому, що ми не несемо ніякої відповідальності за неминуче і нескінченне зло, що виростає серед людей і вражає і нас теж. Не можна стверджувати, що наші вчинки, помисли і слова, звернені до інших людей, позбавлені всякої вади, що ми приділили нашим ближнім належну увагу, щоб їм не здавалося, що ми до них байдужі. Ми всі грішні в цьому. Значить, ми повинні каятися в нашій поведінці по відношенню до ближніх. Саме з цієї причини ми завжди просимо ієрея пом’янути наші імена на проскомидії Божественної Літургії, ми просимо всіх, кого ми знаємо, молитися за нас. І подібним чином ми повинні у міру сил поминати в своїх молитвах усіх, кого ми знаємо, і всіх людей взагалі. А наша молитва за ближніх тягне за собою і наше прощення, що подається їм, як і наше прохання молитися за нас тягне за собою прощення, що дарується нам.

Ми молимося за всіх відомих нам померлих братів наших, і, молячись за них, ми прощаємо їх, одночасно жадаємо випросити у всіх, хто буде жити в майбутньому і у всієї Церкви, молитися за нас після нашої кончини. Таким чином, ми просимо їх не про хвилинні, але про триваючі протягом усього їхнього життя молитви та прощення після нашої кончини. Ми також молимося за всіх предків наших, за кожну душу, що спочила у вірі, сподіваючись на те, що і про нас у майбутньому будуть молитися інші люди, і так на всьому протязі роду людського. Байдужість до мертвим також є гріхом, що мучить нас.

Безпосередні та опосередковані людські стосунки несуть в собі слабкості, що властиві всім людям. Ми ж, принаймні в рамках Церкви, прагнемо до того, щоб ці стосунки, не перериваються смертю, вмістили в себе і взаємне прощення, іншими словами, молитву всіх за всіх. Нехай дарує нам Господь повне відпущення гріхів наших.

Саме це і становить важливу грань загальності Церкви. Церква невпинно очищається через молитву, всіх за всіх, через постійне і взаємне покаяння всіх її членів. Чистота і святість Церкви є напрямними силами її життя. Грішники віддаляються від тіла Церкви, адже жоден з членів її не безгрішний, але всі разом прагнуть до загального спокутування гріхів за допомогою покаяння, взаємного прощення і молитви всіх за всіх, яку ми приносимо Богу, просячи Його про відпущення гріхів наших. Церква не є закаменіла і нерухома громада, але громада, що перебуває в русі, що складається з людей, що грішать і одночасно спокутують свою провину молитвою один за одного – не за якийсь абстрактні гріхи, але про гріхи, недосконалих вчинків і байдужості по відношенню до конкретних людей.

У цій живій родині постійно виникають труднощі і перешкоди, які, однак, долаються, занурюючись, як у купіль, в море любові кожного з нас, у взаємну любов усіх членів. Всі грішать, але й всі беруть участь у спокуті: просячи прощення, даруючи прощення, спільно молячись один за одного про прощення. Гріх не є застиглий стан. Ті, що згрішили не можуть бути залишені в байдужості, але повинні підштовхуватися до покаяння. Їх совість, що приводиться в дію Святим Духом, веде до цього. І тому завдяки покаянню гріх вже з самого моменту своєї появи починає змиватися. Він змивається хвилями вибачення, що набігають одна за одною, молитвою і любов’ю, що направляються Святим Духом.

Саме таким чином все приводиться в дію Святим Духом, який все об’єднує. Святий Дух є початок цього міжособистого життя, яка прагне до чистоти і не здатного жодним чином змиритися з непоступливістю і з завзятістю в недовірі і відчуженні. Така позиція недовіри і відчуження створюється і підтримується самолюбством, що не просить і не дає прощення. Там, де панують пристрасті (незважаючи на те, що самі пристрасті здаються надзвичайно гнучкими), панує відсталість і недолік свободи, тому що все це може привести в рух лише Святий Дух, оскільки саме Він дає людям дар рухатися вперед і просити вибачення, долаючи своє самолюбство та інші егоїстичні пристрасті.

Взаємне прощення і молитва всіх за всіх не тільки знімають з нас гріх. У них також проявляється подих любові, що відкриває душу кожного з нас іншої людині. Говорячи про дихання Духа Святого, ми маємо на увазі ту силу, яка несе нам любов, життя і свободу. Справжня свобода нерозривно пов’язана з любов’ю, бо там, де є любов, є і, насамперед, добро, джерело всякої доброї думки, слова чи вчинку. Там є і життя, повне енергії, відкрита всім, вільна від усякої гордині або себелюбної пристрасті.

Таким способом Церква оновлюється, по благодаті Святого Духа, через взаємне прощення і молитву. Оновлюється безперестанно, возз’єднатися всіх своїх членів внутрішніми узами любові. Іншими словами, вона відтворює свою внутрішню єдність, гармонію і загальність.

Нездатність християнської душі витримати гріх і зло, принесене іншим, а також необхідність просити вибачення, виявляють споконвіку притаманну Церкви здатність очищатися, оновлюватися і безперервно відтворювати свою єдність і свої внутрішні узи, щоб невпинно являти собою гармонію у Христі. Так проявляється таїнство незмінності Церкви в століттях і одночасно її вічне оновлення.

о. Димитрій Станілоає

Переклад українською мовою «Київське Православ’я» 

Смиренний ієрей храму природи і його слід в світі.

Люди, з великою швидкістю живуть в повсякденності і численних турботах, часто просто не помічають навколишньої незрівнянної краси, поглинені неподобством своїх турбот,  кволістю потреб і муками своїх хвилювань і терзань. Ми забуваємо про світло цього світу, занурюючись в темряву наших пристрастей і слабостей. Але часом єдине, що нам необхідно, – це визирнути з вікна і спробувати розгледіти радість життя і почути мелодію світу. А інколи достатньо лише зупинити свій біг. Так ми зможемо зрозуміти, як світло стає життям.

Ми зможемо побачити любов Бога до людини, що спочатку створив «палац» і лише потім впустив в нього царя природи (Іоан Златоуст), любов Бога, Який створив це дивовижне місце існування для людського роду, «створили як благий – корисне, як премудрий – найпрекрасніше , як могутній – найбільш» (Василь Великий «Бесіди на Шестиднів», бесіда перша). Дійсно, яка риба змогла б вижити поза морем і яка рослина змогло б вирости без ґрунту?

Однак, у наші дні вся ця краса, весь цей світ і все творіння оскверняються, руйнуються і розкрадаються. На їхньому місці зводяться найвищі вежі, що дають притулок нашої пожадливості, будуються нескінченні дороги, що ведуть нас до нашої жадібності, гігантські готелі, що живлять наше грошолюбство. Сучасна людина закидає величезні сітки в моря й океани, намагаючись зловити в них своє нестримне користолюбство. Полює надміру, марнотратно видобуває корисні копалини і стрімко забруднює навколишнє середовище. Помазаний Богом цар залишає свій глибокий і незгладимий слід на творінні, важко крокуючи по землі, прагнучи задовольнити свої зростаючі матеріальні потреби.

Дивлячись на сяюче море, / Вона думає про його сіль. / А бачачи як ллється прозоре світло, / Оцінює його силу. / Спостерігаючи за літаючим орлом, / Підраховує ціну його плоті. / Вона стежить за часом по зламаним годиннику. / І заповнює порожнечу своєї душі / Купами «ніщо». / Потопаючий в море самотності, / Вона розмірковує про свої потреби в цій безкрайньої сірої гладі / І мріє, щоб зайве стало мрією, а мрія – монетою. (Ο άνθρωπος της απληστίας, Ποιητική Συλλογή «Όνειρα Αμενηνά», Εκδόσεις Γαβριηλίδης 2014)

Ця людина калічить, спотворює і опоганює світ. Вона руйнує як красу всередині себе, так і красу, що його оточує. Серед усіх творінь Божих вона єдина, хто може привести світ до занепаду, до руйнування і смерті. Через свій гріх вона ввергнеться в неподобство, пітьму і смерть, як пише Василь Великий [1]. Стає очевидним зверхність сучасної людини по відношенню до світу. І ця зверхність призводить, з одного боку, до катастрофи всередині людини, а з іншого – до заколоту природи, бачачи, як вінець творіння відходить від свого призначення.

У той же час інша людина, людина Божа та ієрей храму природи, переходить від поверхні в глибину, з порожнечі у всесвіт, від часу до нескінченності, зі світу в мікрокосм і бачить природу як творіння, світ як Створення і через творіння пізнає Творця, розуміючи природу як безмежну книгу Богопізнання, по думці святого Єфрема Сирина. Така людина бачить унікальність і самобутність світу, а в кожній людині – всюдисущого Творця. Вона одягається в ризу смирення – одяг святості [2] і дивиться на свої потреби з іншої точки зору.

Служитель природи веде принципово інший спосіб життя, слідуючи принципам православного екологічного аскетизму, який здатний привести землю до стійкості і навіть «достатку плодів земних», як співається на літургії. Вселенський патріарх Варфоломій задається питанням: «Скільки з нас вивчають їжу, яку споживають, блага, які купують, енергію, яку витрачають? Як часто ми присвячуємо час оцінці нашого щоденного вибору, будь то окрема людина, інститут, прихід, співтовариство, суспільство чи нація?» (Послання Вселенського Патріарха, 2010)

Людина Божа, ієрей храму природи, бачить свою мету в тому, щоб, згідно святому Максиму Сповіднику [3], бути мікрокосмом, посередником між небом і землею, Богом і світом. Вона переводить свій погляд від поверхні до «всілякої красі, навколо її» [4], занурюється всередину себе, починає бачити свою душу і свою боротьбу за неї. Як пише отець Астерій Хадзініколау, величезною величчю володіють ті моменти, коли людина співпереживає, йде на жертви, прощає. Коли змиряється і визнає свої помилки, бореться за права ближнього, якщо той згрішив. Коли плаче і благає про прощення. Коли піднімає руки до сонця і схиляється, щоб подбати про землю. Коли поважає досвід старшого і схиляється перед простодушністю дитини. Коли шанує духовні цінності більше власного життя. Коли любить весь всесвіт, вміє віддавати, жити з радістю і вмирати з надією [5].

Великим дивом і шляхом, що перевищує єство, стає духовне життя служителя природи. Воно відбиває хвилі спокус силою, що протистоїть стрімким поривам людей світу, що не потопають в бурхливому морі. Вона має інші переконання, інший дух, стіл, їжу, одяг, мову, поведінку, спілкування і задоволення, як вчить святий Макарій Єгипетський [6]. Ієрей світу – це людина іншого духа та сили. Вона – твір святої благодаті Духа, небесний на землі, сяючий, блискучий [7], що ходить в світлі, подібно Богу (1 Ін. 1: 7).

Християнин як ієрей природи

Ієрей природи захоплюється і любить красу творіння, однак знає, що найбільші багатства світу глибоко таяться в невидимих нашому оку глибинах боголюбивих душ [8]. Ієрей природи стає загальним рабом, ставлячи себе нижче всякого творіння [9]. Скільки святих старців, долали природні закони природи, було пов’язано з нею: Серафим Саровський і ведмідь, старець Паїсій і дикі птахи, старець Хадзігеоргіс і дикий кабан, преподобний Павло Обнорський і старець Феофілакт зі скиту святого Василя, що володіли воістину райським зв’язком з навколишнім середовищем, так само як і багато інших святих отців. Через нашу особисту святість природа оновлюється і освячується. Піст, згідно святого Серафима Саровського, роблячи тіло прозорим і легким, переносить його в первісний стан Адама, і тварини чують в ньому ці адамові пахощі [10].

Ієрей природи виступає посередником, через якого прославляють і славлять Бога небо, зірки, води, дощ. Святий Леонтій Неапольський пише: «Я через небо, землю, моря, дерева, каміння, мощі, храми, хрест, через Ангелів, людей і через все творіння, видиме й невидиме, поклоняюся і вшановує загального Творця, Владику і єдиного Творця. Адже творіння не саме по собі поклоняється Йому, але через мене небеса підносять хвалу Богу. Через мене поклоняється Йому місяць, і славлять Його зірки» [11].

Щоб і ми змогли розгледіти унікальність і неповторність світу, побачити його ясно і розрізнити святість і слово Творця в кожному творінні і створенні, ми повинні зодягнутися в одяг посильної нам святості, смирення, любові і Божественного дару і прийняти нашу роль ієреїв природи, даровану нам від Бога, як пише єпископ Калліст Уер. Ієрей природи – це людина, яка вільно і абсолютно свідомо бере світ у свої руки, світ, дарований нам Богом, і підносить цей дар Дарувальнику, тим самим закликаючи Його благодать на все живе. З допомогою цього акту священного дарування творіння говорить з Богом, спасаючись, виконуючи своє призначення і перетворюючись [12].

Тільки піднявши свій Хрест, відрікшись від себе, своїх бажань і постійно зростаючих потреб, ми зуміємо відкрити для себе всю цінність і красу світу. Не існує істинної любові без смирення і самовідданості. Нам необхідні помірність, самоконтроль і добровільне обмеження своїх потреб [13]. Завдяки своєї смиренній мудрості ієрей природи вважає себе відповідальним за все зло, що присутнє в світі. Він знає, що гріх – це причина применшення благодаті, яка оживляє, зміцнює і підтримує всі творіння, розумні і нерозумні. Душа ієрея природи не в силах дивитися на заподіяння шкоди будь-якому творінню, як розумному, так і нерозумному. Вона страждає, і це є «горіння серця за всі творіння» [14]. І коли природа бачить кожну людину, одягнену в святу покору, одяг святості, вона поклоняється їй на честь свого владики, якого бачила одягненим у святість, як пише святий Ісак Сирин [15]. Слід ієрея природи на землі важкобачний і непомітний.

Гімн любові християнина до природи

Свідомий православний християнин, будучи ієреєм природи, де б не знаходився – вдома, на роботі, в школі, у храмі, на зборах, у своїх справах, думках, молитвах – показує, що дійсно володіє особливим зв’язком з природним середовищем і всім творінням. Православний християнин, люблячий навколишнє середовище, не турбується про вигоду, не жертвує природою в ім’я свого збагачення, не купує нові продукти, кидаючи старі в сміттєву корзину. Він не стає гіперспоживачем. Православний християнин, люблячий природу, є доброчесним, енергійним і корисним навколишньому середовищу. Він радіє, перебуваючи на природі і бачачи турботу про навколишнє середовище і Божественне творіння. І, навпаки, засмучується, спостерігаючи, як природна середовище руйнується, як позбавляється житті всяка розумна і нерозумна істота. Йому теж боляче, коли світ творіння відчуває біль.

Один погляд на зоряне небо, політ метелика, спів птаха, маленьку квітку з її фарбами і ароматами – усе це достатньо, щоб наповнити його радістю і змусити його прославити Творця. Православний християнин, люблячий природу, задовольняється малим і найнеобхіднішим. Він вірить у велич Творця, сподіваючись на збереження Землі, достаток її плодів, прагнучи побачити «нове небо і нову землю» (Одкр. 21:1). Але сильніше і вище всього виявляється його любов до Бога Творця.

Посилання

[1] Μ. Βασιλείου, Εις την Εξαήμερον, Ομιλ. Στ΄, ΕΠΕ 4, 214.

[2] Βασίλειος Πετρουλέας, 2008, Περιοδικό «Η Δράσις μας», σελ. 152-153.

[3] Κάλλιστος Wear, 2008, Οικολογική Κρίση και Ελπίδα, Εκδ. Ακρίτας, σελ. 98.

[4] Ισαάκ του Σύρου, Τα ευρεθέντα Ασκητικά, εκδ. Β. Ρηγοπούλου, Θεσσαλονίκη, 1977, Λογ. ΜΓ΄, σελ. 178.

[5] Αρχιμ. Αστέριου Χατζηνικολάου, Η οδός του Κυρίου, στενή και ευρύχωρος και παράδοξος, εκδ. Αδελφότης Θεολόγων Ο ΣΩΤΗΡ, 2007, σελ. 182.

[6] Μακάριου Αιγυπτίου, Ομιλίαι Πνευματικαί, κδ. Σωτ. Σχοινά, Βόλος 1984, Ομιλ. Ε΄, σελ. 42.

[7] Канон П’ятидесятниці, тропар дев’ятої пісні

[8] Αρχιμ. Αστέριου Χατζηνικολάου, Η οδός του Κυρίου, στενή και ευρύχωρος και παράδοξος, εκδ. Αδελφότης Θεολόγων Ο ΣΩΤΗΡ, 2007, σελ. 179).

[9] Αββά Σισόη, εις Το Μέγα Γεροντικόν, εκδ. Ιερού Ησυχαστηρίου «Το Γενέσιον της Θεοτόκου», Πανόραμα Θεσσαλονίκης 1999, τομ. Δ΄, σελ. 116.

[10] Α. Νικολαϊδη Η Κοσμολογία της Άσκησης και της Παραίτησης, Κατερίνη, Τέρτιος, 1990.

[11] PG93, 1604 AB.

[12] Κάλλιστος Wear, 2008, Οικολογική Κρίση και Ελπίδα, Εκδ. Ακρίτας, σελ. 81).

[13] Κάλλιστος Wear, 2008, Οικολογική Κρίση και Ελπίδα, Εκδ. Ακρίτας, σελ. 81.

[14] Ἰσαάκ τοῦ Σύρου, Λόγοι ἀσκητικοί, ΠΑ΄ 7, ΕΠΕ Φιλοκαλία 8Γ, 174.

[15] Ισαάκ του Σύρου, Λόγος κ, Νεοελληνική απόδοση από το βιβλίο «Η Ταπείνωσις κατά την Αγίαν Γραφή και τους πατέρες της εκκλησίας».

професор Андреас Хатзіхабіс, біолог.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».