Церква традиційно надає величезне значення останнім дням життя людини. Не тільки тому, що вірить у загробне життя і вічне існування, і не зі співчуття до стражденних. Останні дні, іноді навіть години в житті людини найбільшою мірою визначають її вічну долю. Самовизначення людини в заключний момент її життя може як перекреслити всі перше вчинені беззаконням гріхи, так і знецінити безліч благочестивих вчинків у житті праведника.

У даний час, спочатку на заході, а тепер і у нас, в медицині починає розвиватися як окремий напрямок паліативна допомога безнадійно хворим. [13]

Паліативна допомога (palliative care; паліативна опіка) – це напрямок медичної допомоги та соціальної опіки, що застосовується відносно пацієнтів з важкими невиліковними хворобами в активній фазі розвитку та обмеженою тривалістю (прогнозом) життя. Головними суб’єктами отримання паліативної допомоги є пацієнти в активній фазі розвитку онкологічних, церебро- та серцево-судинних хвороб, термінальних стадіях СНІДу, туберкульозу, цукрового діабету, хворі на нейродегенеративні сенільні хвороби. [18]

Головною метою паліативної допомоги є підтримка якості життя у фінальній стадії, максимальне полегшення фізичних та моральних страждань пацієнта та його близьких, збереження людської гідності пацієнта, а також [15] зменшення фізичного страждання пацієнта від больового синдрому та порушень функцій життєдіяльності, яке може супроводжуватися психічними розладами, душевними муками. Дослідники виділяють цілий ряд психосо- ціальних потреб. Серед них – потреби отримувати безперервну медичну допомогу, чесну і повну інформацію щодо свого захворювання та прогнозу життя, реалізації духовної підтримки та можливості висловлювати почуття та емоції у свій власний спосіб, потреби померти в мирі та гідності й не наодинці та інші. [6]

В Україні немає розвиненої системи паліативної допомоги, яка б відповідала світовим стандартам, що призводить до порушення основних прав людини. В деяких областях України створені хоспіси – спеціальні медичні установи для допомоги невиліковно хворим людям, – але це одиничні острівки, відстань між якими дуже велика. Саме поняття «паліативна допомога» – дуже абстрактне поняття навіть для медичних працівників, більшість якраз пов’язує її з хоспісами. Але переважна кількість пацієнтів, котрим потрібна паліативна допомога, хочуть знаходитися і знаходяться в себе вдома. [14, с. 2]

За даними національних та міжнародних експертів, в Україні близько 500 тисяч хворих щороку потребують паліативної та хоспісної допомоги, зокрема, дорослих і дітей. [15]

У Волинській області, згідно даних благодійного фонду «Карітас Волинь», протягом 2013 року паліативної допомоги потребували близько десять тисяч осіб. В районних лікарнях області відсутні паліативні ліжка, так само відсутні повноцінні служби для надання паліативної допомоги, які б піклувались про хворих за місцем їх проживання. Немає і спеціально обладнаних автомобілів, якими б можна було дістатися до пацієнтів або транспортувати їх до лікарень на стаціонарне лікування чи обстеження. Більшість невиліковно хворих людей працездатного віку та людей похилого віку не можуть дозволити собі найняти доглядальницю, тому досить часто такі люди помирають вдома в тяжких фізичних і психологічних муках чи на самоті. [9]

Як свідчать звернення пацієнтів до юридичної служби Ради захисту прав та безпеки пацієнтів, на превеликий жаль, права людей з обмеженим прогнозом життя в Україні порушуються досить часто. При цьому самі паліативні хворі, через важкий фізичний стан не в змозі самостійно здійснювати захист своїх прав, з різних причин їм також не доводиться сподіватися на сторонню допомогу. Самі хворі, як правило, мало знають про належні їм права і про можливості отримання досить широкого спектру соціальних, юридичних, психологічних і духовних послуг. Інколи реалізувати свої права і звернутися по необхідну допомогу у хворого об’єктивно немає можливостей: як правило, і паліативну допомогу, і кваліфіковану юридичну допомогу можна отримати лише у великих містах України. [1]

Невиліковна хвороба ставить перед хворим питання цінності людського життя, цілі особистого життя, а також питання життя після смерті, тобто життя вічного. Біля ліжка хворого повинен бути, в тому числі, і священик, так як ці питання – це питання віри. [3]

Духовна підтримка невиліковно хворих є однією з передумов гуманізації політики до таких хворих у кінці їх життя. [11]

З погляду медичної науки душпастирська допомога має принаймні безперечну психотерапевтичну цінність. [8]

Особливістю пастирського служіння є те, що священик часто має справу з вмираючими і тяжко страждаючими людьми, які панічно бояться смерті і вважають свою хворобу кричущою несправедливістю. Потрібен особливий такт і делікатність у спілкуванні з ними. Більшість хворих – люди не церковні і є абсолютними невігласами в духовному житті, причому їх релігійні уявлення складаються з різних джерел часто далеко не православних, а тож і окультних. Найчастіше хворі не мають уявлення про те, що таке гріх і ніколи не сповідалися. Але особливої уваги заслуговує розмова про смерть. Прагнення жити допомагає хворому вхопитися з радістю за ідею вічного життя, інтуїція підказує йому, що після смерті є ще інше життя, і якщо він робить крок на зустріч пастирю, далі можна перевести розмову на тему про покаяння та підготовку до вічного життя. Особливо плідним може бути згадка про те, що і хворі, і здорові мало чим відрізняються в перспективі майбутньої смерті, і рано чи пізно всім доведеться пройти цим шляхом. Делікатно і в потрібний момент розмова про смерть так само дозволяє хворому психологічно звільнитися, хоча б на деякий час від страху смерті і відчути полегшення. Перспектива вічного життя захоплює людину, в неї з’являються бажання і сили жити, що допомагає лікарю лікувати свого пацієнта, а священику продовжити розмову про взаємини Бога і людини, людини і Церкви. [22]

Паліативна допомога, принаймні з християнської точки зору, як в суто медичному, так і в широкому соціокультурному контексті, може набути самостійного і самодостатнього ціннісного значення і вартості, коли відкриватиме невиліковно хворій людині шлях і можливості розкриття духовного змісту її особистості, та буде втілювати в собі чесноти милосердя, співстраждання і служіння ближньому, як самодостатні цінності.

В такому розуміння паліативна допомога може бути важливою сама по собі, як для хворої людини, так і для тих, хто нею опікується. Церква наголошує, що співстраждання вмираючому ближньому, в своєму дієвому втіленні, є невід’ємною складовою особистої та суспільної моралі, є важливим консолідуючим засобом суспільного життя людей. Саме тому позитивне духовнозмістовне осмислене ставлення до невиліковних хворих у суспільстві є необхідною передумовою розв’язання проблем таких хворих, в тому числі і засобами паліативної допомоги. І саме в формуванні такого ставлення Церква вбачає свою першочергову роль в даному питанні. Ця роль може здійснюватися різними засобами та шляхами, виходячи з історичного та духовного досвіду Церкви, а також із досвіду її соціального служіння. Тут слід загалом зазначити такі засоби, як:

– церковна (богослужбова та позабогослужбова) проповідь;

– освітньо-виховна та просвітницька робота через мережу недільних

шкіл, засоби масової інформації, тощо;

– проведення публічних молитовних заходів;

– навчальна робота в духовних освітніх закладах;

– приклади особистого служіння пасторів та вірян умираючим хворим.

Інший аспект місця та ролі Церкви полягає в безпосередній духовній душпастирській та соціальній допомозі невиліковним хворим та їх родинам, а також ті заходи благодійництва та соціальної підтримки, які Церква здійснювала завжди і які притаманні її суспільному служінню.

Також не менш важливий момент – це участь Церкви, її окремих представників та церковних організацій в заходах паліативної допомоги, а також у роботі установ паліативної допомоги, медичних, медико-соціальних та інших закладів, що здійснюють допомогу та догляд за невиліковно хворими.

Така участь може здійснюватися шляхом:

– безпосередньої роботи душпастирів, духовних соціальних працівників та волонтерів-вірян у функціональних командах та групах паліативної допомоги;

– залучення представників Церкви до розробки національних державних та міжнародних програм паліативної допомоги;

– залучення Церкви та її представників до організації установ паліативної допомоги, та до роботи установ, що надають паліативну допомогу, в тому числі у якості членів опікунських та наглядових рад цих установ, етичних комітетів, тощо;

– організації благодійних заходів, зборів пожертв, тощо;

– організації та впровадження в духовних освітніх закладах спеціальних курсів соціальних та духовних працівників (медичних капеланів) та сестер милосердя, спрямованих на духовну та соціальну роботу з невиліковно та важкохворими та догляд за ними. [12]

Церква може організувати службу паліативної допомоги, що передбачає створення та організацію сестринства і патронажної служби, [16] впроваджувати просвітницькі та навчальні програми для фахівців і населення щодо адвокації, захисту та забезпечення прав паліативних хворих та членів їхніх родин, покращення обізнаності з питань паліативної та хоспісної допомоги, розробити та впроваджувати систему фандрейзингових програм (програма збору коштів) та благодійних заходів з метою залучення позабюджетних коштів для служби паліативної та хоспісної допомоги, розвитку приватних, церковних, благодійних тощо закладів, що надають паліативну та хоспісну допомогу. [1]

Роль Церкви у соціальній політиці щодо невиліковно хворих може полягати, насамперед у визначенні пріоритетів та цінностей, покладених в основу цієї політики, які слугуватимуть якнайкращому вирішенню насущних проблем невиліковно хворих, сприятимуть позитивному ставленню до невиліковних хворих у суспільстві, розумінню та сприйняттю суспільством допомоги умираючим як духовної та соціальної потреби.

Церква вважає за необхідне поглиблювати співпрацю душпастирів з медичним персоналом, соціальними працівниками та іншими особами, що безпосередньо опікуються хворими. Така співпраця має носити взаємоузгоджений та усталений характер, слугувати обізнаності медичного персоналу, соціальних працівників, та інших осіб, що надають допомогу хворим, зі змістом духовної опіки та її заходами.

Суттєвим аспектом та метою такої співпраці є також підвищення мотивації та морального ресурсу осіб, що надають допомогу хворому. Вигорання персоналу було і залишається наріжною проблемою роботи з невиліковно хворими, тому саме духовна підтримка пастирів Церкви може стати важливою складовою запобігання цього негативного явища. З огляду на це важливим і доцільним є залучення до роботи з невиліковно хворими волонтерських ресурсів, зокрема сестринств милосердя, надавши їм відповідний офіційний статус та підтримку.

Важливою складовою соціальної політики щодо невиліковно хворих є освітня діяльність, підготовка професійних кадрів паліативних служб. У цьому питанні Церква також може відігравати певну роль, беручи участь у розробці та впровадженні в навчальний процес відповідних медичних закладів, в тому числі післядипломної освіти, таких курсів як «Біоетика», «Танатологія», «Основи духовної культури», в яких мав би віддзеркалюватися також і православно-християнський погляд на проблеми хвороби, смерті, паліативної допомоги, їх духовне та соціокультурне осмислення. [12]

Необхідні спільні конференції, круглі столи, наради експертів для підготовки офіційних суджень з актуальних проблем. [15]

У паліативній допомозі об’єктом допомоги є вся сім’я хворого. У членів сім’ї з’являються свої власні проблеми та труднощі, які необхідно виявити і допомогти з ними впоратися. Заходи щодо профілактики патологічного перебігу періоду тяжкої втрати повинні бути розпочаті ще до смерті пацієнта. [19]

Члени сім’ї паліативних пацієнтів також потребують професійної допомоги. Окрім спеціалізованої медичної допомоги, такі пацієнти та їхні близькі потребують відповідної психологічної і духовної підтримки – тобто паліативної допомоги. [15] Спілкування священика з родичами часом навіть важливіше, ніж з самими пацієнтами. Буває так, що пацієнт швидше приймає факт своєї смерті, ніж його рідні. [20]

Робота з членами сім’ї і найближчим оточенням пацієнта передбачає організацію зустрічей їх з лікарями, медичним персоналом, священнослужителем, з волонтерами, соціально-психологічне і правове консультування, сприяння в соціальному забезпеченні, інформування про методи догляду за хворим, організацію груп психологічної підтримки та самодопомоги для родичів, що переживають втрату. [13]

Робота в сфері паліативної та хоспісної допомоги постійно пов’язана з проблемами та стресами. Стреси від роботи з пацієнтами, організаційні вимоги та управління доглядом можуть привести до розвитку симптомів стресу та вигорання, які проявляються як на роботі, так і вдома. Найбільш уразливі до професійного «вигорання» лікарі, психологи і соціальні працівники, тому що занурюючись у проблеми та хвороби своїх пацієнтів, вони ризикують виявитися залученими до них. [17]

Наприклад, медичні працівники, які працюють в закладах паліативної допомоги, демонструють ознаки професійного стресу у вигляді підкресленого іронічного світосприйняття, песимізму, зниження здатності до інтегрованості поведінки в стресових ситуаціях. У медичних працівників подекуди спостерігались ознаки професійних та особистісних деформацій (підсвідома звичка вимірювати оточуючий світ професійними стандартами, давати поради, діагностувати та лікувати поза межами робочого місця). Соціальні працівники хоспісів, які зазнали вплив професійного стресу відзначали, що часто не могли стримати емоційні реакції (сльози, глибокий сум) під час спілкування з пацієнтами, що негативно позначалось на результатах роботи і тим самим посилювало наслідки емоційного вигорання. Як наслідок тривалого перебування поряд з людьми, які страждають та потерпають від болю, в роботі соціальних та медичних працівників хоспісів нерідко помічають не лише депресивні та пригнічені реакції, а й дратівливість, агресію по відношенню до пацієнтів. [17]

Це однозначно позначається на якості послуг, які вони надають клієнтам, та ставить їх в зону ризику щодо розвитку захворювань, які спричинені стресом. [7]

Недостатня увага психологічним, соціальним і духовним потребам як персоналу, так і пацієнтів є ще однією проблемою системи охорони здоров’я України. [5] На законодавчому рівні слід вирішити питання надання їм права на «відпустку по догляду за паліативним хворим», відкрити заклади «допомоги вихідного дня» тощо. Ці нововведення може підтримати й Церква.

Треба пам’ятати й про паліативну допомогу дітям, яка не повинна бути направлена лише на своєчасне обезболювання, дитина має потребу в позитивних емоціях та справжній радості, незалежно від того, скільки і як їй залишилось жити. [21] Такий досвід має відділ організації благодійності та соціального служіння Волинської єпархії УПЦ КП, основним напрямком якого є адресна допомога онкохворим дітям на всіх етапах лікування дитини, а також тоді, коли дитина знаходиться на паліативному лікуванні. Для такої роботи залучають як священика, так і добровольців, які у співпраці з лікарями, батьками, родичами дитини намагаються зробити усе, що від них залежить, щоб у дитини все ж таки було дитинство й збувалися найзаповітніші мрії.

Громадські, релігійні організації, волонтери можуть започаткувати зміни та подолати перешкоди на шляху надання цілісного паліативного догляду. Адже важливо, щоб пацієнти отримували не лише професійну допомогу, але і були підтримані духовно, були вислухані, отримували розраду, підтримку. Об’єктивно, лікар не завжди має час, знання та навички для такого спілкування, тому підтримка і допомога з боку духовних осіб є вкрай необхідною, враховуючи, що живе і помирає не тіло, а ціла особистість.

Духовний вимір людського буття та зцілення від духовних недуг належить до компетенції духовної особи. Відомо, що духовні старці володіли багатим потенціалом щодо лікування душі, інтуїтивно відчували людську душу і благодатним впливом свого слова зціляли, відновлювали її цілісність. Саме тут бере початок логотерапія, лікування словом, вимовленим з любов’ю, розумінням і співстражданням. В той же час християнство підноситься понад саме зцілення, воно виховує інше ставлення до хвороби, яке дає силу для того, щоб переносити страждання.

Дуже влучно щодо співвідношення між психотерапією і релігією говорить Віктор Франкл: «Мета психотерапії – лікувати душу, зробити її здоровою, мета релігії – дещо більш суттєва – рятувати душу. Однак відомим є також і побічний ефект релігії – психогігієнічний. Релігія дає людині духовний якір спасіння з таким відчуттям впевненості, який вона не може знайти ніде інше» (В. Франкл, 1993).

Отже, мова йде не про повчання і потіху, а про співстраждання та зростання у свободі. Саме цього потребують пацієнти перед лицем смерті, поєднання людської та християнської опіки, щоб пережити свої останні хвилини у гідності і спокої, поважаючи та звеличуючи життя. [17]

Для хворого доброта і любов настільки ж важливі, як таблетки та ін’єкції. [10, с. 108] «Ми не обмежуємося суспільною допомогою. Ми намагаємося вести споглядальне життя. Споглядаємо Ісуса в Євхаристії і в убогій людині, яку всі покинули». – Так говорила Матір Тереза про любов до вмираючого. [4, с. 10]

Таким чином, участь церков та релігійних організацій у формуванні соціальних стандартів у сфері паліативної допомоги та духовній підтримці невиліковно хворих є надзвичайно важливою. [2]

Список джерел і літератури:

1. Актуальні питання впровадження системи паліативної допомоги та
забезпечення прав пацієнтів з обмеженим прогнозом життя в Україні / Ю. І Губський, А. В. Царенко, О. О. Скорина, В. Г. Сердюк, О. Є. Бобров, О. О. Вольф [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://healthrights.org.ua/fileadmin/user_upload/pdf/paliatuvka.pdf

2. Брацюнь О. Участь церков та релігійних організацій у формуванні політики соціальних стандартів у сфері паліативної допомоги та духовній підтримці невиліковно хворих. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://tanat.info/uchast-cerkov-u-sfer-paliativnoyi-dopomogi-ta-duhovnii-pidtrimci-nevylikovno-hvorih-06-02-2014.html

3. Вольф О. О. Роль глобальних, субрегіональних, національних інституцій громадянського суспільства у гуманізації політики щодо невиліковно хворих у деяких країнах світу та Україні. / О. О. Вольф // Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право: збірник наукових праць. – 2012. – № 1 (13). – С. 94–102.

4. Замбоніні Франца. Блаженна Тереза з Калькутти/ Пер. з пол. Ольги Мандрики. – Л.: Свічадо, 2011. – С. 10

5. Вольф Олександр. Розвиток допомоги тяжкохворим (невиліковним) і членам їхніх родин у контексті системи охорони здоров’я в Україні: матеріали ІІ-ї щорічної науково-практичної конференції. – К.: Університет «Україна», 2013. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://uisr.org.ua/img/upload/files/Mat-konf113.pdf

6. Глобальні процеси та гуманізація політики щодо невиліковно хворих у деяких країнах світу та Україні. / О. Вольф, А. Царенко.: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Соціальна політика щодо невиліковно хворих» – К.: БО «Асоціація паліативної та хоспісної допомоги», ДП «Інститут паліативної та хоспісної медицини МОЗ України», Інститут соціальних технологій відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», Інститут соціальної роботи та управління національного педагогічного університету імені П. Драгоманова, 2012. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://www.sau.kiev.ua/docs/20130327/add.pdf

7. Дмитришина Наталія. Професійний стрес та задоволеність роботою серед працівників закладів паліативної допомоги.: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Соціальна політика щодо невиліковно хворих» – К.: БО «Асоціація паліативної та хоспісної допомоги», ДП «Інститут паліативної та хоспісної медицини МОЗ України», Інститут соціальних технологій відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», Інститут соціальної роботи та управління національного педагогічного університету імені П. Драгоманова, 2012. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://www.sau.kiev.ua/docs/20130327/add.pdf

8. Ісіченко І. Дім мій – буде домом молитви. Харків-Львів, 2005. – С.420

9. Карітас Волинь запроваджує систему виїзної паліативної допомоги невиліковним хворим. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://www.caritas-ua.org/index.php?option=com_content&view=article&id=1035%3A2013-10-22-21-02-19&catid=14&Itemid=105&lang=uk

10. Клімашевський Станіслав. 10 заповідей: Оповідання та притчі для катехиз і проповідей / Ольга Мандрика (пер. з пол.). — Л. : Свічадо, 2006. – 242с.

11. Концепція Української Православної Церкви щодо розвитку паліативної допомоги в Україні, 2009. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://orthodox.org.ua/ru/2009/02/12/4584.html

12. Косовский С. Осмысление паллиативной помощи в контексте духовного и социального служения Церкви /архидиакон Сергий Косовский// Труди Київської Духовної Академії. – 2009. – № 10. – С. 402 – 409.

13. Мефодий (Кондратьев), игумен. Духовные аспекты паллиативной помощи. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://www.social-orthodox.info/5_7.htm

14. «Мы имеем право жить без боли и страданий»: отчет правозащитных организаций о соблюдении прав паллиативных пациентов Украины / [А. Роханский, А. Котенко, Ю. Лазаревич, Е. Баборыкин, Е. Дружинина]: за ред. О. Лубяной. – К.: Издательский дом «Калита», 2012. – 112 с.

15. Надання паліативної допомоги в Україні та професійне вигорання медичного персоналу / Н. Величко, В.Чайковська. – Паліативна допомога. З повагою до людської гідності. – Міжнародний фонд «Відродження», 2011

16. Организация служб паллиативной помощи / О. Ю. Егорова – М., 2007 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.miloserdie.ru/pic/palliativ_pomow.doc‎

17. Орел В. Е. Феномен «выгорания» в зарубежной психологии: эимирические исследования. // Журнал практической психологи и психоанализа. – 2001. – N3.

18. Паліативна допомога. Дефініції ВООЗ. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.palliativecare.gov.ua/node/132

19. Покращення міжвідомчої та міжсекторіальної координації та співпраці у галузі паліативної та хоспісної допомоги. / Ю. Губський, А. Царенко, О. Вольф, О. Бабійчук.: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Соціальна політика щодо невиліковно хворих» – К.: БО «Асоціація паліативної та хоспісної допомоги», ДП «Інститут паліативної та хоспісної медицини МОЗ України», Інститут соціальних технологій відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», Інститут соціальної роботи та управління національного педагогічного університету імені П. Драгоманова, 2012. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://www.sau.kiev.ua/docs/20130327/add.pdf

20. Служение в хосписе. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://hospital.church.ua/cerkov-i-medicina/1401-2/

21. Тухтарова Каріна. Вікові особливості внутрішньої картини хвороби як психологічний показник якості життя у онкохворих дітей. .: матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Соціальна політика щодо невиліковно хворих» – К.: БО «Асоціація паліативної та хоспісної допомоги», ДП «Інститут паліативної та хоспісної медицини МОЗ України», Інститут соціальних технологій відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», Інститут соціальної роботи та управління національного педагогічного університету імені П. Драгоманова, 2012. [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://www.sau.kiev.ua/docs/20130327/add.pdf

22. Филин Игорь, прот. Особенности пастырского и церковного служения в онкологии». [Інтернет-ресурс] – Режим доступу: http://www.social-orthodox.info/pages/5_7_svyashennosluzhiteli.htm

Валерія Лесюк

Всякого, маючого спрагу любові, насичує Бог.

Всякого, маючого спрагу обману – диявол.

Приходячи в цей світ, ми починаємо свій виснажливий шлях у невідомості. І кожен день ми відчуваємо спрагу і знемагаємо від втоми і праці, піднімаючись на нашу Голгофу. Спрага наша одночасно тілесна і душевна, адже, будучи людьми, ми володіємо і душею, і тілом. Але що це за спрага? Благородні прагнення, бажання і мрії. Якщо тварині кинути трохи сіна, цього їй буде досить. Людину ж можна поселити в палаці, забезпечити її всіма матеріальними благами, одягнути в шовку і порфір, а вона, тим не менш, залишиться незадоволеною. Це відбувається тому, що вона шукає чогось більш важливого і високого.

Наш Бог і Творець подбав про угамування спраги як нашого тіла, так і нашої душі. На нашому шляху він створив джерела з прохолодною водою, що радують і зміцнюють тіла подорожніх життя. Але кільканадцяти лише джерел буде недостатньо, адже насичення наше тимчасово. Незабаром ми знову захочемо випити води, і до кінця нашого життя нам будуть потрібні незліченні джерела, щоб не померти від спраги. Але щоб напоїти душу, потрібно вода не речова, а така, яка здатна зміцнити нас на довгий час. Тому сама Боголюдина, найсолодший Ісус, Джерело життя, пропонує нам допомогу і вигукує: «Хто спраглий, іди до Мене і пий» (Ін. 7:37), «А хто питиме воду, що Я йому дам, не прагнутиме довіку» (Ін. 4:14), і до кінця свого життя не буде відчувати спрагу і прийде до Мене в Моє Царство.

Чи не трагічний той факт, що нас оточує стільки прохолодних повноводних джерел, водоспади благодаті, а ми горимо від спраги? Бачимо воду, але не наближаємося до неї і спраглі до самої смерті, замість того щоб нахилитися і випити води, яку нам так щедро дарує Христос, єдиний, Хто щиро любить нас і бажає нашого спасіння.

На жаль, всі люди стоять перед безмовним питанням: чи дійсно ми жадаємо «води живої» (Ін. 4:11), жадаємо правди, справедливості, любові, щирості та миру, жадаємо кращого життя? Якщо так, це означає, що ми жадаємо Христа, і Він може напоїти нас водою Своєї благодаті, вічної радості, Божественної сили, здоров’я і пошуків вічності. Якщо ж ні, тоді ми намагаємося втамувати свою спрагу різними філософськими теоріями, розвагами, нестримної гонитвою за грошима, славою і популярністю, які не зможуть залишитися з нами після смерті, бо ці слова тимчасові, це туман, який розвіє вітер смерті. І тоді серце наше залишається незадоволеним і сухим.

Ми жадаємо любові? Хочемо, щоб оточуючі правдиво любили нас, і самі ми могли істинно любити? Наш Христос є втілення любові, і Він кличе нас до себе, кажучи: «Ідіть за Мною і навчитеся щиро любити всіх навколо, як Я полюбив вас. Ідіть за Мною і намагайтеся завжди перебувати у невпинному недосипанні і боротьбі. Але не сподівайтеся, що угамуєте свою спрагу справами вашими, своїм достоїнством і якостями, які Я дарував вам. Лише Моя милість втамовує спрагу і рятує. Царство Небесне – не винагорода за ваші справи, але благодать моїх щедрот. Тому з любимим Мною смиренням говорите: «Ми раби, що нічого не коштуємо, бо зробили, що повинні були зробити» (Лк. 17:10).

Якщо ми жадаємо любові, нас наповнює водою Твоєї любові Сам Бог. Однак коли ми жадаємо зла і обману, тоді нашу спрагу втамовує своєю отрутою лукавий і веде нас, отруєних, до себе, «до зовнішньої темряви» (Мт. 25:30).

Ми жадаємо свободи? Правителі говорять про свободу, одночасно розставляючи сильця для душ свого народу. Лише Син Бога Любові може звільнити від пристрастей, що душать нас, і зробити нас істинно свобідними.

Вода не втамовує спрагу, якщо ми лише дивимося на неї. Її треба випити, і якомога більше. Щоб Христос увійшов в глибини наших думок, почуттів, всього нашого єства завдяки нашим невпинним пошукам, безупинній молитві та Причастя Його Тіла і Крові.

Уявіть собі художника, який взяв всі свої інструменти, а разом з ними радіо, фотоапарати і все, що пропонує техногенна культура, і пішов помалювати в пустелю, забувши найголовніше – фляжку з водою. Він може включити радіоприймач і послухати чиїсь брехливі слова і пісні. Але коли він захоче пити, невже йому допоможуть всі атрибути техногенної цивілізації? І він перебуває в пустелі спраглим. Цю картину представляє нам пророк Давид у своєму псалмі: «Ти Бог мій, Тебе шукаю від рання я; Тебе, душа моя прагне по Тобі тужить тіло моє в землі пустельній і безводній» (Пс. 62: 1).

Нам, віруючим, спраглим мандрівникам в пустелі життя, потрібно лише нахилитися і випити води. Наша віра – це джерело живої води. Про це говорить старозавітний пророк Єзекіїль, якому було явлено бачення, як з храму витікав струмок. Через тисячу метрів вода доходила до щиколотки (Єз. 47:3), ще через тисячу – по коліно, далі – по пояс, поки не перетворився струмок у непрохідну річку. Береги її багато покривала зелень і плодові дерева, а води населяли незліченні риби. Ця річка уособлює нашу віру і її примноження у віках. Вона – струмок, що тече з ран Розп’ятого Христа. Поступово вона поширилася і перетворилася на вічно поточну річку, що живить своїми водами всю поверхню землі. Це Церква, заснована Господом нашим Ісусом Христом, благословенним і звеличуваним у віках.

Харалампос Бусьяс, гімнограф

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я» 

Перш за все, зрозуміємо, що є катехизація. Загальновідомо, що це слово грецького походження і походить від дієслова «κατηχώ» – приставкою до дієслова від дієслова «ηχώ» «звучати, видавати звук». Дієслово «κατηχώ», перше значення якого було «видавати гучний звук», нині використовується по-різному і в багатьох областях діяльності, однак найбільш часто це слово вживається як церковний термін у значенні «вчити церковній вірі».

Таке значення це дієслово отримало спочатку, тобто з самої новозавітньої епохи. Природно, що навчання основам християнства може відбуватися в різній формі: можна вчити словом, можна вчити письмовим текстом або прикладом. Однак, незалежно від форми, це навчання є посвяченням в християнську віру, посвяченням у таїнство Церкви, яке тому й називається таїнством, що для передачі його основоположних принципів необхідна особлива людина – катехізатор.

Катехізаторство пов’язане з апостольською діяльністю. Перші апостоли, обрані Ісусом Христом, були катехетами, а ще до них і Ісус Христос був великим катехізатором, і навіть більше того – катехізатором був сам Бог Отець, який для того, щоб навчити людей, послав до них Ісуса Христа. Це значиться, що Бог Отець і є перший катехет, наставляв світ у Святому Дусі через Ісуса Христа.

На зміну апостолам прийшли святі отці Церкви, вчителі Церкви катехети, що одягнули благу звістку християнства в догмати.

Сьогодні основа катехізації є Церква, яка є, висловлюючись метафорично, базою даних, спираючись на які вона вчить всіх, але особливо молодь, яка лише вступає в життя, і передає ці дані-знання за допомогою навчених людей.

У православній Церкві прийнято хрещення в дитинстві, і, отже, людина не може, як це було раніше, спочатку пройти катехізацію і свідомо прийняти віру, а потім хреститися. Спочатку людина хреститься, а вже потім до нєї приходить віра. Але для того, щоб вона прийшла, їй необхідно навчитися, отже, хтось повинен їй навчити.

Апостол Павло говорить: як увірують у Того, коли про Нього не чули? Як почують без проповідника? І як проповідувати, якщо не будеш ти посланий проповідувати? Тому Церква і посилає катехетів до дітей, адже з початком усвідомленого життя дитини, необхідно йому усвідомити і основи християнської віри.

Для того, щоб стати катехізатором, необхідно на своєму життєвому досвіді відчути те, чому ти збираєшся вчити. Тому, хто хоче навчити кого-небудь іноземної мови, перш за все, необхідно знати цю мову. Однак, для катехізаторської роботи одних теоретичних знань недостатньо – необхідний і життєвий досвід.

Про важливість життєвого досвіду нам свідчить Євангеліє. Так, в Євангелії від Іоана говориться, що коли апостол Пилип знайшов Натанаїла і сказав йому: «ми знайшли Того, про Якого писали Мойсей у законі і пророки, Ісуса, сина Йосифа, з Назарета», то Натанаїл відповів: «З Назарету чи може бути що добре? »А Пилип, хоча і міг роз’яснити йому все на словах, сказав замість цього:« Піди і подивися» (Ін. 1: 45-50), тобто дізнайся на своєму особистому досвіді. Отже, насамперед, катехету необхідно самому знайти той життєвий досвід, який він збирається передати своїм учням, – набути досвіду життя в Церкві, ставши вірним її членом.

Скажімо більше, оскільки наше вчення говорить: «У що віримо, те й творимо», кращою катехізацією є навчання через те, що ми творимо, тобто передача не тільки знань, а й свого особистого досвіду. Отже, катехізація є передача іншій людині знань і досвіду. Однак для передачі знань недостатньо самому володіти ними, необхідно знати і спосіб, як їх передати.

Шкільний вчитель, наприклад, повинен знати не тільки те, чому він хоче навчити своїх учнів, але і як він збирається це зробити – як він збирається передати іншим необхідну інформацію. Ці знання він набуває, навчаючись в інституті.

З тією ж метою Церква заснувала і катехізаторські курси. Ці курси, які тривають два роки, допоможуть майбутнім катехетам отримати відповіді і на питання «чому вчити?», І на питання «як вчити?» – Коротко, звичайно, бо для глибокого вивчення богослов’я мало навіть чотирьох років навчання на богословських факультетах вузів.

В рамках даного виступу ми не торкнемося питання «як вчити?», А зупинимося лише на питанні «чому вчити?». Те, чого ми вчимо, одним словом може бути названо християнською вірою, тим, у що ми віруємо, і що творимо, нашим догматам і їх походженням. І тут все ґрунтується на особистому досвіді.

Старенька, що приводить свого онука в храм і навчаюча його творити хресне знамення, запалювати свічку перед образом і цілувати святі ікони, займається катехізацією, хоч і не навчалася ніколи ні на катехізаторських курсах, ні в богословських інститутах. Вона проводить катехізацію через особистий досвід.

Мати, спираючись на свій особистий досвід, ростить своє дитя. Це закладено в ній природою, і ніякі знання не зможуть замінити її в цій справі з її досвіду.

У Церкві споконвічно закладено почуття віри, що спирається на досвід, що є результатом двотисячолітньої церковної історії

Згідно шкільній програмі, катехізація і літургіка вивчаються разом в рамках одного навчального року, причому матеріал розбитий на два підручника: у першому вивчається те, у що ми віримо, а в другому – що ми творимо, тобто розповідається про церковних обрядах.

Однак, все те, що складає сьогодні Церкву, те, що ми успадкували від наших батьків, а ті в свою чергу від своїх батьків, і так далі, все, що було сформульовано на Вселенських Соборах і знайшло відображення в творах отців Церкви, бере свій початок від однієї книги, званої Біблією або Святим Письмом.

Розберемо ці назви. Письмо в цілому є те, що написано, дане ж Писання є Святим, а також називається Біблія, від грецького слова «ΒIΒΛΟΣ» – книга, тобто це найголовніша книга, для якої навіть не потрібні ніякі уточнення – просто КНИГА, так як вона свідчить про Творця Церкви і про перші сторінки її історії.

Ми, православні, не згодні з протестантами, які проповідують, що Святе Письмо – це все: зі Святого Письма виникла Церква, і вся віра наша, і всі Одкровення укладені в ньому. Проте, ми заперечуємо і католикам, що стверджують, що існує два різних джерела одкровення: Святе Письмо і Святе Передання. Для Православ’я Святе Передання і Святе Писання не вважаються двома різними речами, але Святе Писання вважається письмовою фіксацією церковної традиції, інакше кажучи, життя Церкви, яка, у свою чергу, і є Святе Передання.

Святе Передання є життя Церкви, стало бути, всьому вищезгаданому первинна сама Церква, що зафіксувала свій досвід і в Святому Письмі, і у Святій Традиції.

Розглянемо дане положення більш докладно. Новий Завіт, одна з двох частин Святого Письма, була написана між 50 і 100 роком після Р. Х. Перша його книга, Перше послання до Солунян, було написане в 50 році, а останнє, Євангеліє від Іоана, в 100 році. Отже, з точністю до декількох місяців ми отримуємо період в 50 років, за який було створено 27 книг Нового Завіту, 27 незалежних частин, написаних різними авторами.

Якщо ми будемо вважати Святе Письмо не фіксацією церковного досвіду, але джерелом Церкви, то нам доведеться визнати, що в цей період ще не існувало і самої Церкви. Однак не підлягає сумніву, що Церква з’явилася набагато раніше, ніж в 100 році після Р.Х., і навіть раніше, ніж в 50 році (дата написання першої новозавітної книги), котре відстоїть, тим не менш, приблизно на 20 років від Хресної смерті і Воскресіння Христового. Отже, Церква і є тим джерелом, на якому спочиває і з якого походить Святе Письмо.

Ми можемо образно порівняти Церкву з монетою, з одного боку якої ми бачимо зображення народного героя Греції Георгіоса Караїскакіса, а з іншого – стародавній бойовий корабель трирему. Той, хто дивиться на монету з одного боку, скаже, що це Караїскакіс, що дивиться з іншого, що це трирема, але обидва будуть неправі, бо це не те і не інше, але монета в один євро. Так і Церква подібна цій монеті, бо дає нам і Писання, і Передання, і засновує, у свою чергу, все своє життя на Святому Письмі.

Чому ще Святе Писання настільки важливо для нас? Оскільки воно написано, а, як свідчить латинська прислів’я, «sciprtan manen» – «написане залишається», отже, з його допомогою можна перевірити, що правильно, а що ні.

Отже, як же ми можемо навчитися вірі для того, щоб потім вже вчити їй інших? Звичайно, через особистий церковний досвід, але й через письмовий текст, званий Святим Письмом. Давайте знову звернемося до прикладу. Навіть людина, що жодного разу не тримала у руках Святе Письмо, знає, що Бог є Отець, і Син, і Святий Дух, і якщо їй сказати, що Бог є Отець, і Син, і Святий Дух, і Богородиця, то вона, звичайно ж, відразу ж заперечить, що це неправильно і це єресь, бо Бог існує в трьох іпостасях. Знає ж це будь-який християнин не з Святого Письма, але з досвіду, який він придбав в церковному житті.

Якщо нам скажуть, що не обов’язково здійснювати Таїнство Хрещення, а досить просто бути хорошою людиною, ми теж відразу зрозуміємо, що це не є істиною.

Подібним чином ми можемо кваліфікувати як помилкове і висловлювання про те, що ми причащаємося вином і хлібом. Якщо ж ми не знаємо, правда це чи брехня, ми будемо шукати відповіді в Святому Письмі і знайдемо там, що Бог існує в трьох іпостасях і що ми причащаємося Тілом і Кров’ю Христовою. Іншими словами, відповіді на всі ці наші запитання ми знайдемо в Святому Письмі, яке є основою віри, і тому його необхідно знати не тільки для катехізаторської діяльності, але, перш за все, для нас самих, бо без нього неможливо спасіння, про що свідчив і Іоан Златоуст.

Отже, необхідно читати Святе Письмо, але як? Звичайно ж, не як якийсь роман, який ми читаємо для розваги і приємного проведення часу, не як звичайну книгу, але як книгу особливу.

При читанні будь-якої іншої книги, скажімо, поезії Гомера, у нас можуть виникати різні тлумачення того, що мав на увазі під цими словами автор, ми можемо вільно сперечатися про це і приходити в результаті до єдиної думки або остаточно розходитися в думках, що не завадить нам, однак, насолоджуватися текстом. Святе Писання ж не може бути прочитано таким вільним чином, бо це є книга Церкви, і, відтак, воно має бути прочитано і витлумачено в Церкві. Слова «прочитано і витлумачено», звичайно ж, ми вживаємо в метафоричному сенсі, тобто не варто думати, що можна просто взяти книгу і принести її в храм, але Святе Писання повинно бути прочитано нами як членами Церкви і в ім’я цієї Церкви для будівництва самого тіла Церкви.

І це значить, що, читаючи Святе Письмо, ми не обмежуємося лише нашою думкою, лише нашим розумом, хоч малим, хоч великим. Стало бути, наскільки б високої думки ми не були про силу нашого розуму, ми ніколи не будемо покладатися тільки на нього при тлумаченні Святого Письма, але звернемося за правильним тлумаченням до церковного вчення, що викладено в працях святих отців.

Іншими словами, ми читаємо Святе Письмо як книгу Церкви, не як якусь книгу, а як головну Книгу, як Книгу книг. І про це нам знову говорить Церква, що називає Біблію священною книгою, яка містить все її вчення.

І саме з цієї причини у Святе Писання входять строго певні книги, незважаючи на те, що в ту ж епоху, одночасно з Євангелієм, чи трохи пізніше, в II, III або навіть IV століттях, були написані книги про Христа, автори яких теж претендували на те, щоб їхні твори придбали авторитет Біблії.

Так, апостол Павло, який написав канонічні Послання до Римлян, до Коринф’ян, до Галатів, до Ефесян, до Филип’ян і т. д., Був автором і послань до смірнейців і до лаодікійців, що не увійшли в церковний канон. І якщо про перші книги ми можемо сказати, що вони повністю, на всі 100% висловлюють нашу віру, то про інші ми так сказати не можемо.

І тому, на відміну від перших – канонічних, ми називаємо такі книги апокрифічними. До числа апокрифічних книг відносяться і діяння Павла і Теклі, а також одкровення Мойсея.

Отже, чому одна книга, скажімо, Одкровення Іоана Богослова, є канонічною, а інша, одкровення Мойсея, апокрифічною? Церква, визначаючи це, каже, що канонічні книги є богонатхненними, інакше кажучи, натхненними Святим Духом, написаними в Дусі Святому. Бо коли Христос зійшов на небеса, він послав до апостолів Святого Духа, сказавши їм, що він пошле до них Утішителя, який і приведе їх до істини. І тут ми приходимо до головного догмату для всіх, хто вважає себе членом Церкви, – ми віримо, що Христос є Бог, що Христос воскрес, що Христос послав нам Святого Духа.

Те, що ми є членами Церкви, означає, що ми прийняли Духа Святого через Святе Хрещення, що є, як каже священик, «печаттю дару Духа Святого». Звичайно, більшість з нас були хрещені в дитинстві і не пам’ятає свого хрещення, але з Таїнств Хрещення інших людей, які нам довелося спостерігати, ми пам’ятаємо цей момент після третього занурення, коли священик помазує новохрещених святим миром і проголошує ці слова. І ми розуміємо, що, подібно до того, як будь-який офіційний документ скріплюється печаткою, так і акт Хрещення скріплений печаткою Духа Святого, чорнилом на якій є святе миро, і відповідно до цього актом від імені Церкви нам дарується Дух Святий.

Під час хрещення Церква дарує нам Духа Святого, який сама вона отримала в день Святої П’ятидесятниці, коли Христос послав їй Його для того, щоб повернути людині первозданну досконалість. У Старому Завіті – відзначте, знову у Святому Писанні – ми читаємо, що Господь створив людину з пороху земного і вдихнув в обличчя йому подих життя. Природно, тут мова йде не про звичайне дихання, не про повітря, яке ми видихаємо з легенів, бо в Бога немає легенів, але про дихання Боже, тобто про Святого Духа.

Від цього Святого Духа людина відріклася при гріхопадіння, і, як свідчить Книга Буття, Господь сказав: «Не залишиться Дух Мій в цих людях навчань, тому що вони плоть», тобто Дух Мій не може більш перебувати на них, бо вони з плоті . Плоть не є просто тіло, плоть є тіло людське і душа разом, але плоть не є досконала людина, бо вона позбавлена Духа Святого, дарованого їй Богом, що вдихнув в неї дихання життя. Втративши Духа Святого, людина відійшла від своєї первозданної природи, бо вона була створена для того, щоб володіти Духом Божим.

Людина, що перебуває поза Церквою, є протиприродний людиною і не може спастися, і тому Святе Писання знову виголошує: не підманитися, бо «плоть і кров не можуть наслідувати Царство Боже». Щоб спастися, людина повинна стати людиною, «досконалою у всій повноті, і недостачі», знову згідно Святому Письму. У Першому посланні до Солунян апостол Павло також проповідує, що все тіло наше і душа, разом складові плоть, а також дух, що стали непорочними пришестям Господа нашого Ісуса Христа, збережуться до Другого Пришестя Господнього, коли і буде здійснено спасіння людини.

Отже, щоб спастися, людина повинна прийняти Духа Святого, і цей Святий Дух дає їй Церква, яка отримала його в день П’ятидесятниці.

Отримати Духа Святого у Церкві можна, ставши її членом, влившись в Церкву. Саме тому й кажуть, що Церква, що має Святого Духа, є Христос, що зберігається у віках.

Щоб зрозуміти, яким чином Церква є Христом, заглянемо знову у Святе Писання. Воно свідчить, що Церква є тіло Христове, головою якого є сам Христос, а частинами – всі ми. Хоч всі частини та органи тіла різні, в них тече одна кров. Подібним чином і ми, частини тіла Христового, повинні мати щось, що нас об’єднує, для того, щоб бути єдиним тілом.

Ця Кров, яка об’єднує всю Церкву і проходить по всьому її судинах з голови, є Кров Христова. Церква дає всім своїм чадам єдину Кров через Святе Причастя.

Отже, коли ми причащаємося, ми здійснюємо будівництво тіла Церкви, тобто, набуваємо єдину плоть і єдину кров з Христом, стаємо єдиним тілом. Це тіло не може бути мертвим, навпаки, воно рухоме. Якщо яка-небудь частина тіла нерухома, це означає, що така частина вже не є живою, отже, все живе має рухатися. Подібним чином і кожен член Церкви повинен знаходитися в русі, невпинно беручи участь у церковному житті, перебуваючи таким чином в з’єднанні з Церквою.

Природно, що моє тіло для того, щоб рухатися, потребує в м’язах і нервах. М’язи ж і нерви Церкви є люди, трудящі в ній, тобто ієреї, катехети – ті, хто не просто сам знаходиться в русі, але і приводить в рух саму Церкву.

І подібно до того, як моє тіло має розум і душу, так і Церква як живе Тіло Христове, також пожвавлюється присутністю душі, яка є не що інше, як Дух Святий. Отже, Святий Дух дає життя Церкви, що особливо важливо для розуміння богонатхненного Святого Письма.

Під Церквою в даному випадку я розумію ні себе самого, ні архієпископа, ні патріарха, ні Святійший Синод, а розумію під Церквою Тіло Христове, сукупність всіх її членів.

Церква як тіло Христове відображає Дух Святий, дух Божий, а отже є богонатхненною. Звичайно, богонатхненність  – це дуже багатогранне поняття, яке я спробував роз’яснити вам тут максимально простим способом.

Отже, Святе Письмо є книга богонатхненна, яку Церква дає віруючим. Це не означає, що Біблію треба поміщати на іконостасі разом зі святими іконами, яким ми поклоняємося. Поклоняємося ми і Євангелію, але не самій книзі, а святим істинам, що зміщені в ній, , осягнути які, можна лише прочитавши Євангеліє або почувши його оголошення в храмі.

Часто кажуть, що Святе Письмо є «словом Божим», але це визначення невірне. Єдинородним Сином і Словом Божим є Христос, отже, Святе Письмо не є слово Боже, але розповідь про Слово Боже.

Слово Боже є Те, за допомогою Чого Отець висловлює Себе і говорить з нами. Отець говорить і діє через Сина у Святому Дусі, в цьому і полягає сутність Святої Трійці.

Перше, що ми читаємо, відкривши Святе Письмо з самого початку, з Старого Завіту, це розповідь про створення світу: «На початку Бог створив небо та землю. І сказав Бог: так буде світло. І стало світло … І сказав Бог: Нехай станеться твердь ». Якою мовою це було сказано? Про це свідчить псалмоспівець: «Бо він сказав – і зробилося, він повелів – і сталося». А в іншому місці: «Словом Господнім учинене небо».

Що ж це за Слово Боже, що створює небеса? Як ми вже говорили вище, це є Христос. Значиться, Отець творить все допомогою Свого Слова, за допомогою Свого Сина, за допомогою другої іпостасі Святої Трійці, і все, що було створено, було створено через Нього.

Хто говорив з Мойсеєм, коли той хотів наблизитися до Купині Неопалимої і голос почув, що: «Не підходь сюди; Скинь взуття своє з своїх ніг, бо це місце, на якому стоїш, то свята земля»? Хто сказав йому: «Ось я!», А потім: «Я Бог батька твого»? Хто говорив потім з Мойсеєм на горі Синай? Святе Письмо свідчить, що це був Бог і що говорив Він з Мойсеєм допомогою Свого Слова, тобто через Сина Свого Христа, бо будь-яке спілкування Бога Отця з людьми відбувається через Сина. І тому каже Іоан у своєму Святому Євангелії: «На початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. Воно було на початку у Бога. Усе через Нього повстало, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути. У Ньому було життя, і життя було Світлом людей». А потім: «І Слово сталося тілом, і перебувало між нами, повне благодаті та правди, і ми бачили славу Його, славу як Єдинородного від Отця ».

Отже, Слово стало плоттю, тобто змінився спосіб, яким Бог говорив з людьми, бо нині Він говорив їм через Сина, про що свідчить і апостол Павло в Посланні до Євреїв: «Бог, що багато разів і здавна говорив з батьками через пророків, в останні дні говорив до нас через Сина».

Нині Бог виголосив через Сина Свого, Сина, який втілився, воскрес і залишив нам Церкву, в якій знаходимо ми Христа і приймаємо Духа Святого зі Святим Причастям або Євхаристією – найголовнішим з Таїнств християнської Церкви. Всі інші її Таїнства і обряди – і водосвяття, і миропомазання, і молитва – без цього найважливішого Таїнства звертаються в ніщо і втрачають свій сенс. Бо причащаючись Святих Христових Таїн, ми стаємо причасниками Слова Божого, єднаємося з Христом, стаємо Йому «співтелесними».

Церква є скарбницею, де зберігається Слово Боже, Церква дає Слово Боже світу. Робить це вона двома способами: за допомогою Причастя Святих Христових Таїн – тобто через вживання, а також через слух – тобто через читання Святого Євангелія.

Свята літургія зосереджена навколо цих двох полюсів, двох способів, якими Церква дарує спасіння людині.

Цю ідею Церква символічно відображає в двох входах під час Божественної літургії: так званих малому вході і великому вході. При малому вході священик бере в руки Святе Євангеліє, виносить його і виголошує «Премудрість …». Що це означає? Премудрість Божа є Слово Боже, тобто знову Премудрість Божа є Христос.

Отже, говорячи про Софію, про Премудрість Божу, про Силу Божу, про Слово Боже ми, по суті, говоримо про одне й те ж – про Христа. Христос є Премудрість Божа, але не є Євангеліє, бо Євангеліє для християнина не є ідол, але книга, що містить в собі Премудрість Божу, і саме тому йому потрібно вклонятись. І саме тому священик виголошує: «Прийдіть, поклонімось і припадімо до самого Христа» і народ відповідає йому: «Спаси нас, Сину Божий, що воскрес із мертвих» і т. д. …

Потім Євангеліє знову поміщається на Святий Престол, а потім ієрей відкриває його і читає Слово Боже. Другий винос, який чинять на Божественній літургії, – це винесення хліба і вина, яким належить ще стати Тілом і Кров’ю Христовим

Отже, можна умовно розділити Божественну літургію на дві частини відповідно до того, як Церква дає нам Слово Боже: на першу, коли воно сприймається нами через слух, і на другу, коли воно сприймається через вживання.

Після Євангельського читання на літургії зазвичай слідує проповідь. Проповідь в храмі не існує сама по собі, але є продовження Євангельського читання, того, що виголошено в Євангелії, того, що є для нас відображенням досвіду Церкви, голосом Церкви і безпомилковим керівництвом в нашому житті, – все це потрібно роз’яснити віруючим. І тому ієрей у проповіді не повинен говорити необдумано, але лише роз’яснити попереднє Євангельське читання. Проповідь не повинна бути надто довгою, звичайна проповідь триває близько 10 – максимум 15 хвилин, бо більш довга проповідь буде стомлюючою для парафіян і порушить хід літургії, перетворивши її в урок або бесіду.

Як же за цей короткий час проаналізувати фрагмент Євангельського читання? Святе Письмо – це не тільки найпопулярніша і найбільша видавана книга у світі, перекладена на більш ніж 2200 мов, але й книга, про яку написано найбільшу кількість літератури. До речі, за кількістю перекладів на другому місці стоїть книга також релігійного змісту – «Про наслідування Христу» Фоми Кемпійського, перекладена приблизно на 100 мов, потім Гомер, Маркс, і так далі, але зверніть увагу на розрив: від 100 мов до 2200 мов. Настільки ж сильно виділяється і Святе Писання серед інших книг по числу виданих примірників. Було підраховано, що кожну секунду по всьому світу продається 4-5 примірників Святого Письма. Майже у всіх університетах є богословський факультет, і на кожному такому факультеті кілька кафедр займається вивченням Нового Завіту, і ряд предметів присвячений йому: введення в Новий Завіт, новозавітне богослов’я, історія новозавітної епохи, тлумачення Нового Завіту, новозавітна і старозавітна герменевтика.

Як про Новий, так і про Старий Завіт були написані тисячі книг, і існують цілі книги, присвячені навіть якомусь одному слову Нового Завіту або одній фразі. Святе Письмо було настільки детально вивчено, що ми знаємо про нього все, навіть скільки слів і букв воно містить.

Одні творіння Святих Отців, що присвячені тлумаченню Святого Письма, складаються з тисяч томів. Як же можливо все це багатство знань, що міститься в тисячах книг, вмістити в десятихвилинну проповідь? І тому Церква не обмежується у своїй проповідницькій і навчальній діяльності лише проповіддю, але продовжує її і в, катехізаторській роботі. З усього вищесказаного, однак, ясно випливає, що катехізаторська робота повинна ґрунтуватися на Святому Письмі.

Святе Письмо, отже, є теж, у своєму роді, проповідь, тобто проголошення Слова Божого, але воно відрізняється від проповіді в храмі. Якщо ми будемо вважати проповіддю проголошення Слова Божого, то в розряд проповідей потраплять і катехізаторські бесіди і уроки, які також знайомлять віруючих зі Словом Божим, але в іншій формі.

Отже, нашою темою є знання Святого Письма як основа роботи з катехізації. Мені здається, що ми підійшли до цієї теми з різних сторін і дещо усвідомили для себе.

Чи було те, що ми зробили, введенням в тему? Прологом? Передмовою? У мене виникло відчуття, що це був начерк плану введення в передмову прологу Нового Завіту.

Отже, перейдемо до питань, що найбільш часто ставлять катехети:

За якими критеріями Церква визначила канон Святого Письма?

Перш за все, я сказав, що це було зроблено у Святому Дусі, на основі книг, написаних людьми Церкви, тобто апостолами, бо апостоли учили тому, що говорив Христос. Христос сам обрав апостолів, сказавши їм: ти, ти і ти, йдіть і навчіть всі народи. Чи можемо ми не довіряти тим, кого Він обрав? Чи можливо, щоб вони нам повідомили що-небудь неправильно? Чи міг обрати Христос людей, які говорили б невірно?

Чи є у нас інший критерій для того, щоб зрозуміти, чи говорить нам хтось правду, або єдиний критерій – це те, що він був з Христом і Христос обрав його, і він не просто слухав його, а й сам проповідував, і спочатку не може брехати нам, не може брехати – а чому?

Якщо ми припустимо, що апостоли брехали нам, то брехня говорять для будь-якої особистої вигоди, а в чому ж була їхня вигода? Вони залишили свої сім’ї, своє влаштоване життя і, взявши посох, вирушили в дорогу згідно з можливостями того часу, тобто, головним чином, пішки, і порядком змучилися, обійшовши всю місцевість, щоб розповісти що – звичайну брехню? Але, це ще не все. Коли їх схопили і наказали їм більше не говорити про це – прочитайте Діяння апостолів, щоб дізнатися всю історію … Я ж скажу лише про її початок: «Більше не говоріть про це», – сказали їм, вони ж відповіли: «Ми це бачили, ми це чули, ми це пережили, ми не можемо про це не говорити ».

Отже, зверніть увагу на те, що ж змусило їх сказати саме це і не тільки це: їм говорили, їх мучили, і, врешті-решт, їх убили, вони ж свідчили. Якраз це і означає свідок: свідок у суді – це той, хто говорить правду, якщо ж він бреше, він стає лжесвідком, апостоли ж є правдиві свідки Христового пришестя.

Під час своїх мандрівок свідки підтвердили свої свідчення, не просто кладучи руку на Євангеліє, як свідки в суді, але підтвердили свої свідчення, підписавши їх кров’ю, тому ми називаємо їх ще й мучениками, і говоримо, що вони прийняли мученицьку смерть. Бо як мученики вони жорстоко постраждали за сказане про те, що знали, і тому неможливо уявити собі, щоб те, що вони нам сказали, не було б правдою.

Критерієм є чи визнання Церквою того, що саме ці книги написані насправді апостолами. Церква підтвердила, що вони є справжніми, бо з’являлися й інші подібні тексти, наприклад, Послання до лаодікійцам апостола Павла, про яке Церква говорить, що воно не написано насправді апостолом Павлом.

Яким чином Церква це сказала?

Вона сказала це, створивши канон, зібравши книги, тобто, наприклад, солуняни зберегли послання, яке їм послав апостол, це послання – Перше послання до Солунян. Потім було послано Друге послання до Солунян, пізніше Послання до Римлян, так вони обмінювалися посланнями. Однак сама Церква подбала про те, щоб ці тексти не були змішані ні з чим поганим, і таким чином поступово було складено дане зібрання.

Існували й інші послання, загублені. Так, до Коринтян зараз існує два послання, Перше до і Друге до Коринтян. Існувало ще, принаймні, два послання, оскільки нам відомо, що Павло посилав їх. Про це йдеться в тексті, так, у Першому посланні сказано: «Як я вже говорив вам в минулому листі». Де ж це послання? Його немає зараз, тобто були послання, які пропали, однак ті, що вціліли, зберігаються Церквою як зіниця ока, і зберігаються в зібранні, так що ніщо більше в це зібрання увійти не може. Це стосується апокрифів, причому не означає, що той, хто читає апокриф, потрапить в пекло. Просто Церква говорить, що ці тексти не справжні, не канонічні, хоча є і деякі речі в них, які Церква визнає як справжні, приймає їх.

Візьмемо, приміром, свято Введення в Храм: подія, що лежить в його основі, описується в апокрифах, проте Церква говорить, що воно вірне. Іоаким і Анна є батьками Пресвятої Богородиці. І ми знаємо це з апокрифів, і Церква каже: «Так, це вірно». Тобто ми не відкидаємо весь апокриф, але він і не є канонічною книгою, про яку Церква говорить, що вона відображає церковну позицію на всі 100%.

Священство в єврейському народі бере свій початок від Аарона – первосвященика єврейського народу, проте одночасно з єврейським народом, з народом Ізраїлю (бо ізраїльтяни з’явилися безпосередньо після Авраама) існували й інші релігії, і в цих інших релігіях були свої жерці, тоді як у єврейського народу був тільки Аарон з коліна Ааронового. Євреї народилися і склалися в народ від Авраама, Авраам був першим євреєм. Що значить «єврей»? «Єврей» – це грецьке слово, по-єврейськи ж це слово звучить як «іврі». «Іврі» означає «блукач», тобто той, що мандрує з одного місця на інше. Євреї пішли від Ура і дійшли до Ханаана, і тому були названі блукачами, і першим серед них був Авраам, з нього веде свій початок рід єврейський, до нього він не існував.

Ще одне дуже хороше запитання, яке повстає увесь час: Що, якщо один священик тлумачить одним способом Святе Письмо, а інший тлумачить його по-іншому, що ж робити тоді нам?

Коли ми говоримо: тлумачить Святе Письмо, ми не маємо на увазі «перекладає», просто про одне слово хтось зі священиків може сказати, що воно означає щось одне, інший – щось інше, а третій – третій, і так відбувається завжди, бо це питання мовне. Не виключено, що і я коли-небудь, хай і не вартую я навіть і мізинця отців Церкви, але і я насмілюся сказати щось трохи відмінне від інших, або скажу, що цей священик був правий, а інший – ні, в тлумаченні слів. Однак, коли ми говоримо про тлумачення святих отців, ми маємо на увазі церковну догму.

Бо, всі отці Церкви в один голос говорять нам, що Святе Письмо говорить про Отця, і Сина, і Святого Духа, і що ці три особи рівні між собою. Якщо ж з’явиться хто-небудь і скаже, що це не так і що Син був створений Отцем, як це сказав Арій, він вже більше не буде отцем Церкви, але єретиком. Іншими словами, отці Церкви – це ті, хто не єретики і говорять нам церковну догму.

І коли ми говоримо, що причащаємося Тілом і Кров’ю Христовою і що це є Тіло Моє і це є Кров Моя, то все отці Церкви кажуть, що «це є» означає «є», тобто те, чого ми причащаємося, дійсно цим є . Але якщо хто-небудь скаже, що це значить «символізує», тоді він стане єретиком, а не отцем Церкви, і ми не будемо його більш слухати, він поставить себе поза Церквою.

Георгіос Галітіс, професор богословського факультету Афінського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»