Три провідних богослови сучасності, 2 православних та 1 католик, висловили міжнародному православному порталу INFO ORTHODOXIA свій погляд на православно-католицький діалог. Ми пропонуємо цей дуже цікавий матеріал українському читачу.

Редакція проєкту «Київське Православ’я»

У 1979 році Вселенський Патріарх Дмитрій та Папа Іван Павло II заснували Змішану Міжнародну Комісію з богословського діалогу між Римсько-Католицькою та Православною Церквами. Через рік на Родосі відбулося перше засідання.

Сьогодні, через 45 років, Константинопольський Патріарх та Римський Папа відзначили у Нікеї 1700-річчя скликання І Вселенського Собору. Та наскільки ефективним був цей діалог протягом усіх цих років? Наскільки зблизилися Православ’я та Римсько-Католицизм? Чи є надія на щось суттєвіше, чи страхи менш оптимістичних щодо непереборних меж мають підстави?

***

Єрофей, митрополит Навпактський: Богословські основи богословського діалогу

Тема, на яку мене покликали відповісти, є предметом докторської дисертації, і я думаю над питанням, як я зможу відповісти з повагою до церковних інституцій, чесністю та точністю в обмеженому тексті. Я спробую підкреслити найважливіші моменти, навіть якщо це буде телеграфічне, не завершуючи тему.

1. Кожен діалог, який у принципі вітається, ведеться на принципах «фундаменталізму» та «телеології», тобто він має базуватися на конкретних засадах та мати на меті конкретну мету.

У науці та соціології діє теорія систем, яка регулюється трьома характеристиками, а саме: хорошою організацією кожної системи, межами між різними системами та можливістю комунікації між ними. Це означає, що не може бути хороших мостів комунікації, коли межі ігноруються, а коли кожна система не є добре організованою, вона не має фундаменту.

Щоб висловити це сучасною термінологією, я б використав три слова: «самопізнання», «іншість», «екстаз». Це необхідно, щоб уникнути асиміляції, відчуження чи деконструкції традиції кожної системи та неефективності діалогу.

2. Богословський діалог між Православною Церквою та Римсько-католицизмом розпочався у 1979 році, як позитивний крок до подолання так званого «діалогу любові», пройшов багато етапів і продовжується й у наші дні. Він розпочався з «об’єднуючих» питань I тисячоліття, з очікуванням, що в ході діалогу також будуть розглянуті «роздільні» питання I та II тисячоліть, і він досі проводиться з перспективою ad referendum, тобто зі зверненням до місцевих Синодів для затвердження після його завершення!

Це означає, що цей богословський діалог розпочався, коли я був молодим духовенством, і триває донині, коли я вже 54 роки перебуваю у священстві та вже 30 років є митрополитом, а тексти діалогу не обговорювалися в Ієрархії. Звичайно, я стежу за його перебігом з наукової точки зору, і маю свої богословські погляди, але чекаю, коли тексти надходять до Ієрархії для обговорення та синодального рішення.

3. Рік, у якому ми живемо, спонукає нас глибше розглянути богословські питання. Це 1700-та річниця скликання Першого Вселенського Собору в Нікеї, Віфінія, у 325 році нашої ери, який встановив перші статті Символу віри та визнав божественність Сина і Слова Божого.

Не можна ігнорувати той факт, що на Першому Вселенському Соборі зустрілися дві протилежні традиції.

Однією з них була філософська традиція, висловлена Арієм та його однодумцями, які намагалися зрозуміти христологічне вчення, спираючись головним чином на Аристотеля, що «все походить від сутності-природи, навіть якщо вимушене», тому, на їхню думку, Логос був створений волею Отця, тому він є першим творінням творіння.

Іншою була православна традиція, висловлена Атанасієм Великим та святими Отцями Сходу та Заходу, які богословствували, спираючись на досвід Пророків боговидців, Апостолів та Отців, що Господь Слави, який явився Пророкам Старого Завіту, втілився і є Боголюдиною Христом.

Більше того, не можна не враховувати, що філософські погляди аріанства та наступних єресів проникли до західного світу протягом першого тисячоліття та досягли схоластичних теологів Заходу (XI-XIII стст.). Вони створили великі потрясіння в західному християнстві, спричинили «розрив», «розкол» та «модернізм» і досягли кульмінації в неосхоластиці у XX столітті, яка намагалася відповісти на західні філософські течії «онтологією стосунків» – «онтологією особи».

Отже, необхідно правильно зрозуміти різницю між емпіричним богослов’ям Православної Церкви та схоластичним і неосхоластичним богослов’ям Заходу. Якщо ми не розуміємо суті схоластики щодо actus purus та нібито створених енергій Бога у творінні, з яких виникло Filioque, ми не можемо зрозуміти західне богослов’я та його відмінність від православного богослов’я Святих Отців. Я думаю, що діалог між святим Григорієм Паламою та Варлаамом-Аквінським-Григорієм показує велику різницю, яка існує між православною та західною традиціями в богослов’ї.

4. На підтвердження вищесказаного слід зазначити, що Православна Церква виражається через сім (7) Вселенських Соборів, а також восьмий за часів Фотія Великого та дев’ятий за часів святого Григорія Палами, Собори «католицької влади», тобто вселенські. Два останні Собори показують найчіткішу різницю між православним богослов’ям та західним богослов’ям, яке запровадило Filioque та actus purus, які для нас є єресями. Більше того, Filioque також походить від єресі actus purus, оскільки сутність та енергія ототожнюються в Бозі, і Бог спілкується зі світом через створені енергії.

Римсько-католики визнають перші сім Вселенських Соборів, але вони не визнають Восьмий Вселенський Собор про Фотія Великого 879 року, який ми визнаємо, але вони визнають Восьмим Собор 869 року, який засудив Фотія Великого!! Також вони не визнають Дев’ятий Вселенський Собор про святого Григорія Паламу, оскільки вони також додають ще тринадцять (13), за їх словами, Вселенських Соборів, загалом вони визнають 21 Вселенський Собор, останнім з яких є Другий Ватиканський Собор 1965 року.

Отже, богословський діалог, який має відбутися, має ґрунтуватися на православної святоотцівської традиції та синодальних рішеннях. Більше того, згідно з рішенням Святого і Великого Критського Синоду, «Православна Церква», яка є «Єдиною, Святою, Соборною та Апостольською Церквою», «вірить», що її стосунки з іншими, «історично неортодоксальними християнськими церквами та конфесіями», які не перебувають з нею в єднанні, «повинні ґрунтуватися на якнайшвидшому та об’єктивному з’ясуванні ними всього еклезіологічного питання, і зокрема більш загального вчення про таїнства, благодать, священство та апостольське наступництво». Таким чином, існує серйозна богословська та еклезіологічна проблема, яку не можна ігнорувати чи не помічати.

Як зрозуміло, я не за ізоляціонізм, а за богословський діалог, проте в рамках consensus patrum Отців Церкви. Звичайно, водночас я за реальний діалог між Православними Церквами, бо Православна Церква не повинна функціонувати як «Конфедерація Церков», за протестантською моделлю та єрессю етноетніцизму, що є еклезіологічна неприйнятним.

***

Власіос І. Фідас: Відносини між Православною та Римсько-католицькою церквами

Спільна зустріч нового Папи Римського Римсько-католицького собору Лева IV з Його Святістю Вселенським Патріархом Варфоломієм з нагоди спільного святкування Першого Вселенського Собору Православної Церкви в Нікеї Віфінії (325) одноголосно та спільно підкреслює солідарність та позачасові стосунки Пресвітерії та Нового Риму семи спільних Вселенських Соборів першого тисячоліття історичного життя двох Церков.

Однак ці стосунки були поставлені під сумнів і похитнуті трагічним розколом двох Церков XI століття, що мав спільні та обтяжливі наслідки для історичного життя їхнього другого тисячоліття, особливо після некритичного накладення провокаційних та суперечливих анафем 1054 року, які вплинули на дві Церкви в різні часи, з різних причин і по-різному.

Дійсно, Римсько-католицька церква була одразу підпорядкована королям і князям не лише всемогутньої Німеччини через боротьбу за інвеституру Папської церкви ( Querelle de l ‘ Investiture , 1075-1122), але й всемогутньої Франції через перенесення папського престолу до Авіньйону приблизно на століття (1308-1388), тоді як папський престол був ще більше похитнутий антипапськими соборами XV століття (Піза, Констанц і Базель). Навпаки, Православна церква зберегла неушкодженою візантійську традицію першого тисячоліття свого історичного життя, тоді як протягом другого тисячоліття вона залишалася вірною семи загальним Вселенським соборам, хоча її й похитнули не лише провокаційні хрестові походи правителів Заходу, але й провокаційний прозелітизм римо-католицьких місіонерів та протестантських місіонерів на православному Сході.

Тому зрозуміло, що дві Церкви двох послідовних тисячоліть, Римсько-католицька та Православна Церкви, зберігають непохитну спільну ностальгію та бажання, з одного боку, виправити або зцілити обтяжливі діяння та наслідки травматичного минулого, а з іншого боку, відновити вже усталену спільну церковну традицію двох послідовних тисячоліть. Однак зцілення ворожих дій Римсько-католицької Церкви проти Православної Церкви передбачало не лише необхідне зняття взаємних анафем, але й припинення незаконних дій насильницького прозелітизму православних народів римо-католицькими священникамі.

Однак Папа Євгеній Римський зіткнувся з антипапськими соборами в Констанці та Базелі, які вимагали підпорядкування папи їхній владі, оскільки вони заявляли про дискредитацію як папи, так і його прихильників, а саме « головою та членами » (In capite et in membris ). З цих причин він негайно звернувся за підтримкою до Константинопольського патріарха для скликання Вселенського собору на Заході, з надією на відновлення церковного спілкування, але за умови, що в ньому візьмуть участь і первосвященики антипапського Базельського собору, які зрештою не були присутні. Дійсно, об’єднавчий Ферраро-Флорентійський собор нарешті був скликаний у Флоренції, але він не тільки не мав успіху, але й був відхилений скликаним Вселенським собором у Константинополі (1484), який анулював Об’єднавчий Ферраро-Флорентійський собор.

Розумна ініціатива спільного зняття взаємних анафем 1054 року у другій половині 20 ^{століття} була підготовлена ​​саме Римсько-католицькою та Православною Церквами та виражена у скликанні спільного Конгресу, організованого віденським фондом Pro Oriente . Однак, після тривалих дискусій між двома сторонами, через нечітке розмежування між накладенням та зняттям взаємних анафем, оскільки чіткі та обтяжливі наслідки, які накладення анафем принесло для відносин двох Церков, не були повністю зрозумілі, а отже, і екклезіологічні наслідки, які мало б негайне взаємне зняття анафем, їх безкритичне та безумовне скасування зрештою не було прийнято.

Взаємні церковні стосунки Православної та Римсько-католицької Церков завжди виражалися відповідними Предстоятелями через відповідні енциклічні листи або через синодальні рішення, такі як, наприклад, відповідний лист Вселенського Патріарха Афінагора на підтримку Діалогу любові, а також важлива зустріч двох Предстоятелів у Єрусалимському Патріархаті, а також декларація Папи про те, що стосунки Римсько-католицької Церкви з Православною Церквою необхідні для того, щоб обидві частки легень Церкви функціонували, бо ці стосунки були проголошені в Догматичній Конституції про Церкву (Lumen Gentium) та у Вселенському декреті (Unitatis Redintegratio) Другого Ватиканського Собору.

***

Митрополит Пісідійський Йов: Від скасування заборон до сьогодні, 60 років потому

Після скасування взаємних відлучень 1054 року наприкінці Другого Ватиканського Собору, 7 грудня 1965 року, під час церемонії, що відбулася одночасно в Римі та Константинополі, дві Церкви Риму та Константинополя опинилися в ситуації, подібній до тієї, в якій вони перебували на початку XI століття: у стані порушеного спілкування, відлучення. Щоб розв’язати цю проблему, Папа Павло VI та Патріарх Афінагор раніше, під час своєї історичної та пророчої зустрічі в Єрусалимі в січні 1964 року, започаткували діалог любові.

Цей діалог любові мав на меті призвести до діалогу істини через створення у 1979 році Спільної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римсько-католицькою Церквою та Православною Церквою на рівних засадах, після взаємної згоди між Папою Іваном Павлом II та Вселенським Патріархом Дмитрієм. Мета цієї комісії з самого початку була дуже чіткою: відновлення повного співпричастя між цими двома церквами, заснованого на єдності віри відповідно до спільного досвіду та традиції ранньої Церкви, спільної традиції першого тисячоліття, як можна прочитати в плані комісії, складеному на Родосі в 1980 році.

Яка ситуація сорок п’ять років потому? Звичайно, досі є багато скептиків, які постійно повторюють: «Який сенс вести діалог з латинянами, яких наші отці віри, як-от святий Марк Ефеський чи святий Косма Етолійський, засудили…», не усвідомлюючи, що ситуація, в якій опинилася Римсько-католицька Церква після Другого Ватиканського Собору, не така, як була за часів життя цих святих. Дійсно, Римсько-католицька Церква пережила справжню «коперніканську революцію» під час цього собору, революцію, спричинену відкриттям традиції ранніх Отців Церкви та відкриттям до християнського Сходу.

Звичайно, завжди знайдуться ті, хто сумніватиметься у щирості діалогу та підозрюватиме, що це просто хитрий план латинян, щоб заманити Православну Церкву в обійми Риму. Дійсно, відродження так званих «уніатів» після падіння комуністичного режиму наприкінці 1980-х років призвело до охолодження діалогу, спричиненого страхом повернення до уніатизму. Тим не менш, Спільна міжнародна комісія двічі чітко заявила, у Фрайзінгу в 1990 році та в Баламанді в 1993 році, що метод під назвою «уніатство» відкидається як метод пошуку єдності, «оскільки він суперечить спільній традиції наших Церков».

Тим не менш, понад сорок п’ять років Міжнародна спільна комісія невпинно працювала, не піддаючись впливу чи відволіканню. І сьогодні ми маємо можливість пожинати певні плоди. Почавши з розгляду того, що спільного мають дві Церкви – тобто спільне розуміння таїн Церкви та спільне розуміння сакраментальної природи Церкви – Комісія змогла розглянути питання синодальності та першості. Блискучість Равеннського документа 2007 року полягає саме в його наголосі на тому, що складне питання римської першості не може бути відокремлене від питання синодальності, оскільки першість і синодальність взаємозалежні. Дійсно, ніхто не може бути першим без інших, і не може бути жодного зібрання, жодного собору без президентства. І Равеннський документ уточнив, що це стосується трьох рівнів церковного досвіду: на місцевому рівні провінції, на регіональному рівні єпископського синоду та на глобальному рівні, у сопричасті патріарших та автокефальних Церков.

Потім, у документі К’єті 2016 року глибше занурилися в це питання, детальніше розглянувши спільну традицію першого тисячоліття, яка вважається канонічною для обох Церков. А нещодавно, в документі Александрії 2023 року, досліджено переходи церковного управління на Сході та Заході протягом другого тисячоліття, і зроблено висновок, що: «Церква не розуміється належним чином як піраміда з предстоятелем, що керує зверху, але її також не розуміють належним чином як федерацію самодостатніх Церков».

Звичайно, завжди знайдуться ті, хто сумніватиметься у щирості діалогу та підозрюватиме, що це просто хитра хитрість латинян, щоб заманити Православну Церкву в обійми Риму.

Особисто я переконаний, що робота Спільної міжнародної комісії надихнула на оновлення синодальності в Римо-Католицькій Церкві в останні роки, за часів перебування на посаді Папи Франциска: оновлення, яке надихає на певну «децентралізацію» Римо-Католицької Церкви, кидаючи таким чином виклик так званій «вселенській юрисдикції» Папи, і яке в цьому сенсі видається багатообіцяючим для уважних православних християн. На даний момент Папа Лев XIV, здається, бажає продовжити цей підхід.

Досягнувши прогресу в діалозі про істину, комісія, здається, готова на цьому історичному етапі обговорити та поставити під сумнів питання, які давно розділяють Церкви, в атмосфері наукової об’єктивності та взаємної довіри. На порядку денному зараз стоять питання непогрішності папи та положення про філіокве. Щодо останнього питання, варто нагадати, що документ Північноамериканської православно-католицької богословської консультації 2003 року під назвою: «Філіокве: питання, що розділяє Церкву? Узгоджена заява» рекомендував Римсько-католицькій Церкві використовувати «лише оригінальний грецький текст для перекладів Символу віри (Нікейського) для катехитичного та літургійного використання», тобто без Філіокве.

У цьому зв’язку, особливу радість нам викликає одна нещодавня подія: під час «екуменічного свята пам’яті мучеників віри ХХІ-го століття», яке очолив Його Святість Папа Лев XIV у базиліці Святого Павла за мурами в Римі 14 вересня 2025 року, Нікейсько-Константинопольський Символ віри був прочитаний латиною без Filioque! Важлива деталь, яка демонструє, що справи рухаються вперед і що діалог приносить плоди.

Богословський діалог, який Православна Церква веде з Римсько-католицькою Церквою, а також з рештою християнського світу, жодним чином не прагне досягти компромісу чи зради Православ’я, а навпаки, вже призвів до багатьох важливих домовленостей і приніс значні плоди в останні десятиліття, і веде нас шляхом до видимої християнської єдності.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: INFO ORTHODOXIA

]]> http://kyiv-pravosl.info/2026/01/30/choho-my-ochikuemo-vid-dialohu-z-katolytskoyu-tserkvoyu/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2025/10/15/u-poshukah-majbutnoho-teolohichnoji-nauky/ http://kyiv-pravosl.info/2025/10/15/u-poshukah-majbutnoho-teolohichnoji-nauky/#comments Wed, 15 Oct 2025 11:49:16 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=10016 Continue reading →]]> У часі, переважно, перехідній та мінливій, ері, в якій ми живемо, питання майбутнього богослов’я є не академічним, а глибоко екзистенційним. Прогрес науки і техніки звільнив людину від багатьох пут, але водночас відчужив її від самої себе. У цьому контексті богословська думка не може задовольнятися роллю спостерігача. Вона повинна бути поруч з людиною, допомагати їй заново відкрити свою ідентичність та сенс існування.

Теологія матиме майбутнє доти, доки вона залишатиметься біблійне послідовною та натхненною позачасовим прикладом розп’ятого Христа. Хрест, як кульмінація божественної любові, являє Бога, який не домінує, а пропонує себе, який не нав’язує, а кличе до стосунків. В особі Христа теологія знаходить свою міру: єдність істини та любові у свободі. Цей хрестоподібний вимір — це не просто спогад; це пропозиція для життя. Вона нагадує нам, що пізнання Бога не є теоретичним, а досвідом примирення — примирення з Богом, нашим ближнім і з самими собою.

Богословська наука повинна критично використовувати цінну та багатовікову церковну традицію. З одного боку, уникаючи романтичної ідеалізації чи навіть ідолізації «славних» історичних періодів церковної історії, водночас засуджуючи таке ідеологічне використання та зловживання минулим, звідки б вони не походили. З іншого боку, висвітлюючи – через вивчення конкретних осіб, символів, пам’ятників та способів життя – значення, здатне освітити своєю есхатологічною блискучістю очевидну випадковість, страждання та труднощі, досягнення та витривалість, екзистенційні пригоди сучасної людини.

Це значення, що прямує до кінцевого, не повинно функціонувати як благочестива втеча від теперішнього моменту та його потреб. Православне богослов’я не стирає історію заради вічного потойбіччя, а також не ототожнює духовність з дискомфортом чи байдужістю до соціальної реальності. Більше того, божественна економія відбувається всередині історії, яка завдяки «події Христа» вітається та вказує на кінцеве через драматичний діалог між «вже і ще ні».

Богословське свідчення має бути історичним і водночас есхатологічним, соціальним і водночас екзистенційним. В епоху, коли домінує логіка конкуренції та експлуатації, богослов’я покликане нагадувати про священність людської особистості. Захищати людину поза будь-якою відмінністю статі, раси, національності, соціального статусу чи економічного становища; давати голос тим, хто не має, бідним, виключеним, ув’язненим, слабким.

Оновлення богослов’я передбачає також оновлення його навчання. Спосіб передачі знань повинен подолати сухе теоретизування та пропонувати емпіричне розуміння та застосування віри. Богословські школи повинні функціонувати як майстерні діалогу, де традиція зустрічається із сучасною наукою, мистецтвом, пастирською психологією та служінням, соціологією. Богослов повинен бути не просто носієм інформації, а супутником, здатним поєднувати слово віри з питаннями часу. Богослов’я, яке не спілкується із суспільством, рано чи пізно замовкне. Звідси особливе та особливо вимогливе спорядження сучасного богослова. Спорядження, яке повинно поєднувати ґрунтовну біблійну освіту, знання церковної традиції, духовну зрілість та соціальну чутливість, співчуття та готовність дарувати. Богослов’я – як Церква, яка істинно, тобто історично реалізує тіло Христове – існує не для себе, а «для інших». Таким чином, богослов не просто вчений і не «кар’єрист віри», а свідок творчої любові Бога, яка породила і продовжує підтримувати, часто невидимий, невизнаний або обмовлений, світ.

Ось чому професійні перспективи богослова не обмежуються школою чи духовенством; вони поширюються на сфери соціальної діяльності, комунікації та культури. І, звичайно, вони абсолютно необхідні скрізь, де випробовується фізична та психічна витривалість людини: у виправних колоніях та в’язницях, у лікарнях для тіла та душі, у дитячих будинках та будинках для людей похилого віку.

У цій перспективі теологічна наука покликана не лише проголошувати ex cathedra, але й втручатися та боротися за святість людської особистості, всіх людей, а особливо переслідуваних та соціально вигнаних, яких Христос ототожнював із Собою. Хоча це позачасове завдання богослов’я, воно подвійно нагальне сьогодні, коли досягнення технологій призвели до створення блискучої цифрової транслюдини, яка, хоча й іронічно гримасує земного Адама, позбавлена того дихання, яке робить її «живою душею».

Богослов’я не повинно боятися діалогу. Його міждисциплінарна та екуменічна спрямованість не загрожує його ідентичності, а зміцнює її та робить ефективнішою. Зустріч і діалог означають не компроміс, а пошук і зміцнення миру. В основі кожного богословського акту лежить примирення: подолання страху та ворожнечі, відновлення стосунків, прийняття іншого як образу Божого. Богослов’я, яке залишається закритим для діалогу, ризикує стати ідеологією. Навпаки, богослов’я, яке розмовляє, перетворюється і перетворюється.

Водночас, воно повинно розвивати екуменічну відкритість, щирий діалог з іншими версіями християнства та іншими релігіями, не релятивізуючи свою особливу ідентичність, а пропонуючи її як дар примирення та миру. Співпраця заради захисту людини та довкілля не є другорядною місією; це вираження самого євангельського послання.

На завершення, сьогодення і майбутнє богословської науки знаходиться не на подвір’ї – будь-якої політичної, академічної чи навіть релігійної – влади; вона знаходиться не лише чи не стільки в архівах, бібліотеках та амфітеатрах; але в серці світу, де людина прагне сенсу, справедливості та святості.

професор Панайотіс Іфантіс, викладач Богословської школи університету Аристотеля в Салоніках.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Оrthodoxia Іnfo

]]> http://kyiv-pravosl.info/2025/10/15/u-poshukah-majbutnoho-teolohichnoji-nauky/feed/ 0 http://kyiv-pravosl.info/2025/03/11/povaha-do-relihijnyh-symvoliv/ http://kyiv-pravosl.info/2025/03/11/povaha-do-relihijnyh-symvoliv/#comments Tue, 11 Mar 2025 11:38:59 +0000 admin http://kyiv-pravosl.info/?p=9837 Continue reading →]]> Справді гідно поваги те, що: «цензури в мистецтві немає». Але чи кожен творчий прояв є формою мистецтва? Іншими словами, чи можна вважати мистецтвом наругу над релігійними символами, особливо в публічному просторі, особливо коли образи святих осіб висміюються в такий неприйнятний спосіб, проголошуючи спотворене вираження людської краси та відчужений зміст людської моралі?

Звісно, хоча такий провокативний показ «мистецької творчості», що ображає релігійність, не всі сприймають і поважають, він не виправдовує відповідну форму вандалізму та руйнування у публічному виставковому просторі. У цьому виставковому просторі все оцінюється та оцінюється публічно, позитивно чи негативно, і завжди в рамках, продиктованих культурою мистецтва та історією конкретного народу та його традицією. Традиція, яка визначає підґрунтя грецької культури нашої батьківщини та християнської релігійності нашого народу.

Неодноразово з’являються вислови митців, які висміюють релігійність православних, а будь-яке вільне вираження критики чи опозиції трактується як мракобісся чи консерватизм.

Розумно, популярні релігійні почуття запитують: чи можуть деякі митці створювати відповідні викривлені вирази обличь або теми, які стосуються Корану чи релігійності ісламістів і навіть характеризують їх як обскурантів і ретроградів через те, що вони реагують, як вони сміють робити з християнами?

Тож нехай митці та всі, хто їх підтримує, посерйознішають, бо часи невідповідні для таких мистецьких ексцесів та релігійних протистоянь.

Високопреосвященний Митрополит Месінійський Хризостом, професор Школи теології Афінського університету

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Друге пришестя, 11 століття, візантійська мозаїка. Невідомий художник. Санта-Марія-Ассунта, Торчелло, Італія

Всередині нас, у глибині душі, у місці, де потік часу розривається й перетворюється на нескінченний крик, чекання залишається непохитним. Очікування, яке тремтить, як тремтяче світло лампи перед нескінченністю, очікуючи приходу Того, Хто судитиме не мечем покарання, а поглядом нескінченної любові. Як листопадовий лист, завислий в агонії падіння, душа стикається з вічністю.

І євангельський уривок неділі апокрифів нагадує нам саме про це зіткнення з правдою душі, яка відбивається, гостро й невблаганно, в очах Судді. Гола правда, без фальшивих прикрас земної суєти, стоїть беззахисна. Що залишиться, коли аура Другого пришестя змете все? Яке благання зможе висловити людина, коли опиниться перед абсолютною Справедливістю, де «маранафа» лунає, як грім, аж до кінців Всесвіту?

Тиша стає оглушливою. Важка. Як завіса, що покриває всесвіт, очікуючи часу одкровення. «Коли прийде Син Людський у славі Своїй, і всі святі Анголи з Ним, тоді сяде на престолі слави Своєї» (Мт. 25:31). Образ, який постає зі Святого Письма, жахливий і водночас повний надії, як звук сурми, що закликає до бою, але також і до воскресіння. Більше не в скромній формі теслі, але у величі Всемогутнього Син Людський з’явиться. Оточений ангелами, як військо небесне, готове розділити, вже не словами і притчами, а Своїм безповоротним судом.

А потім? Тоді історія згущується в мить, у вічне теперішнє, де минуле, теперішнє та майбутнє стають одним цілим. Маски спадають, ілюзії розчиняються і реальність, безжальна і сліпуча, розкривається перед очима всіх. Немов буря, що вириває з корінням хиткі основи буття, приходить година Суду, щоб знести все фальшиве, все тлінне. Кожне серце буде відкрито, як відкрита книга, написана вчинками та упущеннями, надіями та розчаруваннями, любов’ю та ненавистю.

І з благоговінням і жахом дивується, з чим він зустрінеться у своїх діях? Скільки любові, скільки байдужості? Скільки віри, скільки сумніву? Бо, як застерігає святий Іоанн Златоуст, формального дотримання заповідей, поверхневої побожності недостатньо: «Такий, чи то раб, чи слуга на ринку, але вірує в Бога, він справедливий і має всяку ласку»[1].Навіть найскромніший, доки він має правдиву віру, заслуговує будь-якої ласки. Суд не буде холодним підрахунком гріхів, але відкриттям нашого внутрішнього стану, наших справжніх стосунків з Богом і нашими ближніми.

У цій космічній тиші час ніби призупиняє свій плин, як річка, що досягає моря і губиться у своїй безмежності. Кожна мить набуває тягаря вічності, кожна дія незгладимим чином відпечаталося на полотні часу. Більше немає місця для відкладення, виправдань чи приводів. Тільки оголена правда, перед поглядом Судді.

Не кількість жертв і не величина досягнень визначать остаточне рішення. Саме любов, чиста й безкорислива, перехилить чашу терезів. Любов, яка не вимірюється пишними словами чи зовнішніми проявами благоговіння, а мовчазною пожертвою, практичним співчуттям, справжньою солідарністю. «Прийдіть, благословенні Мого Отця, успадкуйте Царство, уготоване для вас від заснування світу, був голодний, і ви дали мені їсти, мав спрагу, і ви напоїли мене, був мандрівником, і ви мене прийняли, був хворий, і ви відвідали мене, був у в’язниці, і ви прийшли до мене» (Мт. 25:34-36).

Але коли? Коли, Господи, ми бачили Тебе голодним, спраглим, мандрівником, голим, хворим чи у в’язниці? Питання праведників звучить крізь століття, розкриваючи суть християнської істини. Кохання – це не абстрактне поняття, це не теоретична вправа. Це вчинок, ставлення до життя, постійна готовність пропонувати, ділитися, співчувати. Марк Гай Пірс із властивою йому простотою нагадує нам, що щедрість — це не питання кількості, а якості: «Любов — бідна річ, якщо вона не може витягнути з людини більше, ніж може закон». (Англійською мовою: кохання бідна річ, якщо вона не може отримати від когось більше, ніж може закон) [2]. Любов виходить за межі закону, переступає накази та заборони. Це вільний вияв душі, спонтанний рух до ближнього.

Справжнє кохання не дискримінує. Він не розраховує вартість. Він не чекає нічого натомість. Воно охоплює чужинців, маргіналістів, грішників. В кожному бачить образ Божий, святість людського існування. Тому що на останньому суді нас запитуватимуть не про знання, які ми здобули, і не про формальності, яких ми дотримувалися, але про любов, яку ми виявили. Це єдиний справжній доказ нашої віри, єдина печать нашої автентичності. Як дикий крик. Як ридання…

А як бути з тими, хто не зміг полюбити? Тих, хто закривав очі на потреби ближнього? Тих, хто був байдужим до болю, бідності, несправедливості? Відповідь сувора, але справедлива: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу та ангелам його» (Мф. 25:41). Не як покарання, а як наслідок свого вибору. Відсутність любові — це саме по собі пекло, вічне відділення від Бога, джерела всього добра.

Криза виглядає не як майбутня загроза, а як теперішня реальність. Кожна мить, кожна зустріч, кожна дія – це можливість вибрати любов чи байдужість, світло чи темряву. Наше життя виткане з цих маленьких щоденних виборів, які зрештою визначають наш вічний шлях. «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з братів Моїх найменших цих, ви Мені зробили» (Мт. 25:40). Христос ототожнюється з кожною людиною, особливо з найслабшою, найбільш зневаженою, найбільш забутою. Його обличчя відображає божественну присутність, а наше ставлення до нього виявляє наші справжні стосунки з Богом.

Немає «великих» і «малих» актів любові. Є тільки любов, яка проявляється тисячею способів, тисячею моментів. Склянка води, теплий одяг, візит до в’язня, слово потіхи… Усе це, хоч би яким незначним воно здавалося, має вічну цінність, коли робиться з чистим серцем і духом пожертви. Англійський поет Джон Донн зі своєю глибокою проникливістю вловлює цю взаємозалежність людського існування, невидимий зв’язок, який об’єднує нас усіх: «Жодна людина не є островом, цілісною самою собою; [3] Ніхто не відрізаний від цілого. Доля кожного впливає на долю всіх. Біль одного – це біль усіх. Радість одного — радість усіх.

Ми всі пов’язані, як ланки ланцюга, як члени одного тіла. І Криза, зрештою, є не що інше, як розкриття цієї істини, усвідомлення єдності, яка пов’язує нас поза межами простору та часу. Це момент, коли ми будемо покликані розпізнати Христа в обличчі кожного з наших ближніх і відповісти за любов, яку ми виявили або відмовилися показати. Як світло, що пронизує темряву, відкриваючи приховане, так і правда Суду розкриє суть нашого існування. А що залишиться?

Відповідь, мабуть, криється у відгомоні часу, який невблаганно тече, нагадуючи, що життя позичене й ефемерне. «Ніколи не питай, по кому дзвонить, він дзвонить по тобі» [4], – підсумовує поет… Дзвін дзвонить по всіх нас, закликаючи нас до покаяння, до зміни курсу, до життя, сповненого любові та дарування. Бо, зрештою, Криза – це не що інше, як зустріч із нашим Я, справжнім, вічним, тим, що ховається за масками й фасадами повсякденності. Це момент абсолютної істини, момент, коли нас судитиме не якийсь зовнішній суддя, а наша власна совість.

Посилання:

[1] Jacques-Paul Migne, Patrologie cursus completus, seu bibliotheca…omnium SS. patrum, doctorum scriptorumque ecclesisticorum…ad ann.1439 pro graecis…Series graeca…, vol. LIX (Gallia: Garnier et Migne, 1862), р. 333.

[2] Mark Guy Pearse, Mister Horn and his friends; or, Givers and giving, 4th ed. (London: Wesleyan Conference Office, 1876), р. 125.

[3] John Donne, The Works of John Donne: With a Memoir of His Life, by Henry Alford, vol. III (London: John W. Parker, 1839), р. 575.

[4] ό.π.

єпископ Мелітейський Максим (Του Επισκόπου Μελιτηνής Μαξίμου)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Людина спасається прикликанням імені Господнього. Але як він покличе того, в кого не вірив? І як повірить у того, про кого не чув? І як вони почують без когось проповідувати? Тому християнський обов’язок місії стає обов’язковим і самоочевидним.

Христос обрав 12 учнів і послав їх проповідувати Євангеліє, оскільки Він сам, як Великий Місіонер, першим залишає Свого Небесного Отця і сходить на землю не з волі, не з власної волі, а за місією Бога Отця, «Бог послав Сина Свого» (Гал. 4:5). Їм він дав титул апостола, який згодом характеризував того, хто був очевидцем Господа і слідував за Ним у Його публічному житті. Він був покликаний Господом через діла і чудеса, що свідчить про його покликання Богом.

Престиж апостолів та їхній авторитет були незаперечними, а їхній внесок у заснування та поширення церкви – незамінним. До апостолів, серед яких залишилося 12, після пониження Юди і зайняття його посади Матієм, був доданий Павло, який, як і Петро, ​​описується як « провідний » апостол.

Павло, щоб спростувати тих, хто ставив під сумнів його апостольський статус, підкреслив, що «він бачив Господа, був названий апостолом, і вчинив ознаки апостола в усій терпеливості, у знаках, чудах і силі» (2 Кор. 12:12). Термін «Апостол» вживається в Світовому Православ’ї оголосити також інших осіб, чия праця була поширенням віри (Варнава, Яків, брат Божий, тощо).

Поряд із цим терміном для тих, хто працює над поширенням християнства, вживаються й інші (проповідник, євангеліст, пророк, пастир і вчитель). Перші 3 (апостол, проповідник, євангеліст) мали своїм завданням поширення Євангелія та створення християнських громад, тоді як пророк створював і розвивав ці громади.

Апостол легко міг стати пророком і навпаки. Обидві категорії могли вільно переходити від однієї християнської спільноти до іншої, і вони становили переважно харизматичні фігури ранньої церкви. Навпаки, пастухи були особливими постійними служителями кожної громади. Нарешті вчителі осідали на постійне місце проживання в окремих громадах.

Місія є універсальною і глобальною, оскільки в ній лежить перспектива поширення християнської віри, в місії дається есхатологічне послання Церкви. І це тому, що людство в цілому перебуває під тінню смерті та гріха і потребує благодаті Христа, щоб спастися. Євангеліє не дискримінує. Воно звернене до кожного і має проголошуватися всюди.

Місія містить покликання Христової любові, яку треба дарувати іншому, наголосив великий – нині блаженний – Патріарх Олександрійський Парфеній. Апостоли отримали від Христа наказ йти «до всіх народів» (Мк. 13:10). А в апостольські роки, після гонінь на церкву, бар’єр юдейського племінного ладу було зламано і християнство поширилося по всьому світу.

У перші десятиліття свого життя він досяг Самарії, Сирії, Кіпру, Малої Азії, Греції, Риму та Геркулесових стовпів, сучасного Гібралтару, і став віруючим у найвідомішій і цивілізованій частині світу. Перспектива всесвітнього поширення віри мала бути досягнута не через пряме чудесне втручання Бога, а через мирські та людські засоби. Бог, шануючи людину, зробив її Своїм співавтором у великій справі спасіння світу і людства.

Нерухомість у сфері християнської місії означає заперечення самого Православ’я († Анастасій Албанський). Характер християнської місії залишається глобальним через Господню заповідь «проповідувати Євангелію аж до кінців землі» (Дії 1:8) і до кінця віку (Мт. 24:3).

архімандрит Константинос Хараламбополос, протосингелом св Метрополія Кіфісія

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

І все ж ця, за загальним визнанням і буквально, величезна праця, яку ця людина здійснила протягом трьох десятиліть служіння Церкві Албанії як її Предстоятель, не була його найбільшим досягненням. Ні в жодному разі!.

Насправді було б великою несправедливістю щодо цієї людини оцінювати його роботу на основі будівель. Ані квадратні метри, ані зведені переліки інфраструктури та будівель не є належними одиницями виміру для розрахунку розміру пропозиції цієї людини.

Одиниця виміру для розрахунку роботи архієпископа Анастасія інша. А це душі!

Закрийте очі на деякий час і спробуйте перенестися в Тірану в той час, коли Вселенський Патріархат дав Анастасію ключ від гробниці Албанської Церкви та місію її воскресити. Тому що «між» нами так і сталося.

Країна, яка почала виходити зі складного і дивного періоду правління. Народ розділений етнічно, політично та релігійно. Економіка в руїні, соціальна єдність під постійним випробуванням і країна, яка вважала Грецію ворогом, а грецьку етнічну меншину на її півдні — «проблемою». Це було його «придане».

І коли він туди поїхав, то для крайніх націоналістів він був греком, для невірних і невіруючих — православним, а для деяких із нас тут, у прекрасній Греції, «організатором». Албанські націоналісти боялися, що це зробить церкву грецькою, грецькі суперпатріоти, що це не зробить її достатньо грецькою чи навіть гірше албанською, і, звичайно, кожен мав свою думку.

Якби Анастасіос не був людиною, він точно був би фореллю, тому що все своє життя, кожного разу, коли йому доводилося відкладати «яйця» своєї роботи, він мусив плисти проти тисячі двох течій.

Навіть зараз, сьогодні, коли його діти востаннє одягли його в первосвященицький мундир, по обидва боки кордону є люди з «терезами» в руках, щоб побачити, яким албанським і яким грецьким буде його спадкоємство.

Але, на жаль для них, Анастасій не побудував ні грецької, ні албанської церкви. Анастасій відродив православну церкву Албанії. Цей екуменіст не залишив за собою ні албанців, ні греків, він залишив за собою православних християн.

Усі ці дні греки та албанці разом молилися за нього, щоб він подолав це випробування. А в четвер у соборі Воскресіння Христового, а також у кожній церкві, де співатимуть молитву за його душу, албанці та греки плакатимуть пліч-о-пліч. А з ними й інші, які не є православними, які навіть не є християнами.

Тому що, як я вам казав, ми повинні «зважити» Анастасія тільки душами. Душі він заспокоював. Душі він навчив жити в злагоді. Душі, які сьогодні осиротіли.

Анастасій усі ці роки давав життя Албанській Церкві. Тепер, коли його не стало, ми пізнаємо його найбільше досягнення, її душу, її людей!

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Христос каже Своїм учням: «Я хліб живий, що з неба зійшов; коли хто споживатиме цей хліб, житиме повік. А хліб, що Я дам, це тіло Моє, яке Я віддам за життя світу» (Ін 6:51). Я – Хліб життя, що з неба сходить на землю. Хто споживатиме цей Хліб, житиме вічно, а Хліб, який Я дам, це Моє Тіло, яке Я принесу за спасіння світу».

Ісус Христос прийшов на землю як людина в день Благовіщення через Діву Марію. Господь народився від смиренної Марії з Назарету, яка, як ще одна добра земля, виросла і виявила Еммануїла, Спасителя світу.

Таким же чином Він знову і знову приходить у Свою святу Церкву під час Божественної Літургії і пропонується всім під час Євхаристичного Благовіщення.

Христос приходить і дарує Себе кожному, пропонуючи знову і знову Своє Тіло і Кров, щоб спасти кожну людину, зрештою, тому Він був розп’ятий і воскрес, щоб відкупити і спасти «усіх нас».

Господь приходить і присутній у кожній Божественній Літургії, оскільки Божественна Літургія – це Сам Христос, і це видно з Його божественних слів: «Ось Я з вами по всі дні аж до кінця віку». Я буду з вами по всі дні аж до кінця віків. Я буду поруч з тобою, коли у твоєму житті все буде гладко, але також коли ситуації будуть важкими через будь-яку невизначеність і слабкість.

Свідомість присутності Господа Ісуса Христа є найважливішим елементом християнського досвіду. Ця впевненість у Його присутності кожної миті зміцнює нас і заспокоює, втішає і веде, зміцнює, надихає і наповнює Благодаттю Святого Духа, яка освітлює все наше єство.

Усвідомлення присутності Христа переживається під час спілкування з Ним, під час молитви і особливо під час Євхаристії, коли ми переживаємо таємне єднання з Воскреслим Господом і нашим Богом.

Святі Апостоли, всі учні Христа, а також Отці нашої Церкви, говорили і писали про Господа Ісуса Христа так, як вони жили Ним, як вони Його знали, як вони вчилися від Нього і як вони вивчали Його в текстах Святе Євангеліє.

Всі Його святі говорять нам про Нього так, як вони бачили Його очима свого тіла і душі. Вони говорять про Того, Кого вони самі чули, проповідуючи про Царство Боже, про Того, Кого самі торкалися своїми руками, про Того, Кого бачили зрадженим і пораненим на Хресті, Хто віддав Своє життя за кожну людину, про Того, Хто переміг стан смерті через Його воскресіння з мертвих.

Мої друзі.

Сучасна людина повинна слухати, бачити, знову торкатися Христа і вчитися від Нього, відкидаючи все те, що викликає у неї духовний наркоз і веде до руйнівної духовної сліпоти.

Тому навернімося до Бога і повністю віддаймося Його благодаті.

Прислухаймося до Його голосу одкровення, який закликає нас, як голос «багатьох вод», у запрошенні істотної зміни, у запрошенні спасіння.

Слухаймо Його божественний голос, щоб ми могли жити вільно і благодатно, насолоджуючись Його присутністю в Божественній Літургії, через причастя Його Вічного Тіла і Крові.

Таким чином ми побачимо Світло, яке істинне, Світло, яке просвіщає й освячує, Світло, яке звільняє і відпочиває, Світло, яке розсіює темряву жаху й омани, Світло, яке є справжнім Служителем і Священиком Таємниць, Світло що це сам Христос!

архімандрит Дімітріос Політакіс, проповідник Священної Архієпархії Криту

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

«Чи не апостол я? Чи не вiльний я? Чи не бачив я Iсуса Христа, Господа нашого? Хiба не моє дiло ви у Господi? Якщо для iнших я не апостол, то для вас апостол; бо печать мого апостольства — ви у Господi. Ось мiй захист проти тих, що осуджують мене. Хiба ми не маємо влади їсти i пити? Хiба не маємо влади мати супутницею сестру — жiнку, як i iншi апостоли, i брати Господнi, i Кифа? Або один я та Варнава не маємо влади не трудитися? Який воїн служить коли-небудь на своєму утриманнi? Хто, насадивши виноград, не їсть плодiв його? Хто, пасучи стадо, не їсть молока вiд стада? Чи тiльки за людським мiркуванням я це кажу? Чи не те ж говорить i закон? Бо в Мойсеєвiм законi написано: «Hе зав’язуй рота волові, що молотить». Чи про волiв турбується Бог? Чи, звичайно, заради нас говориться? Так, для нас це написано; бо хто оре, повинен орати з надiєю, i хто молотить, повинен молотити з надiєю одержати те, чого чекає. Якщо ми посiяли у вас духовне, то чи велике те, коли пожнемо у вас тiлесне? Якщо iншi мають у вас владу, то чи не бiльше ми? Однак ми не користувалися цiєю владою, а все терпимо, щоб не поставити якоїсь перешкоди благовiстю Христовому» (1 Кор. 9:1-12)

До моралі часів апостола Павла належало, щоб творці Євангелія годувалися вірними, щоб вони могли присвятити себе місіонерській та проповідницькій праці, не відволікаючись від життєвих турбот. Це було право, в якому ніхто не міг відмовити їм. Це було справедливо і ґрунтувалося на Божому Законі. Дійсно, у Мойсеєвому законі написано: «Не зав’язуй рота волові, що молотить. Чи дбає Бог про волів? Чи те, що він каже, справді стосується нас? Звичайно, вони були написані для нас».

Проте апостол Павло добровільно відмовляється від цього привілею. «Однак ми не користувалися цiєю владою», — пише він у кінці абзацу. І думка про те, щоб хтось із християн не ставився до апостола як до професіонала, який знайшов легкий шлях до існування за рахунок інших, змушує його відмовлятися від будь-яких матеріальних пожертв. Він вважає за краще працювати власними руками, він і його співробітники, щоб не дати нікому привід для злих розрахунків і таким чином це прийде на шкоду поширенню Євангелія.

Справді зворушливий приклад внутрішньої свободи, який стає ще яскравішим і керівним, якщо подумати, наскільки людина нашого часу намагається отримати матеріальну вигоду з кожного свого вчинку, наскільки вона постійно націлена на будь-яку вигоду, на здобуття привілеїв і прав. Усе це – зразки несвободи та підпорядкування людини невизначеності, породженій існуванням зла в будь-якій формі у світі. Дари і блага, які любов Божа щедра пропонує людині, захоплюють і поневолюють її, роблять її в’язнем, тоді як вона повинна бути їх господарем і мати можливість у будь-який час від них відмовитися.

Свобода від будь-яких матеріальних надбань, прав чи привілеїв характерна для викупленої людини, тієї, яка прийняла дар хреста і воскресіння Христа, тієї, яка пов’язує свою впевненість і безпеку у світі не з хорошим соціальним становищем. тримається або через владу, яку вона застосовує над іншими, або через будь-що інше, що, очевидно, забезпечує її, але з Богом і з надією на майбутнє.

Звістка про свободу від мирських вимог і світських надбань була адресована апостолом Павлом Коринф’янам у певний момент їхнього життя, те ж саме адресовано сучасній людині: Вільна та людина, яка може в будь-який час відмовитися від того, що має, для вищої мети, яку не бентежить той факт, що вона її втрачає. Інакше вона стає рабом корупції, в’язнем фобії та незахищеності, характерними для невикупленої людини без Христа.

Іоанніс Каравідопулос (Ιωάννης Καραβιδόπουλος), професор теології

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Коментар до Другого читання Вечірні свята Преображення Господнього: Вих 33:11 – 34:8

Свято Преображення Господнього є одним із дванадцяти великих свят Православної Церкви. Хоча це відноситься до епізоду в житті Ісуса Христа, який стався незадовго до його страстей і воскресіння, його відзначають 6 серпня через свою актуальність, оскільки цю відому подію можна описати як підсумок усієї історії спасіння. Таким чином, старозавітні читання Вечірні свята стосуються Божого об’явлення символічним особам біблійного Ізраїлю, Мойсею та Іллі, які нібито беруть участь у сцені преображення Христа.

Друге читання Вечірні походить із розділів 33:11–34:8 книги Вихід . Своєю назвою твір зобов’язаний своєму змісту, більша частина якого стосується визволення ізраїльтян від рабства в Єгипті під проводом Мойсея та їхнього походу на гору Синай (1:1 – 18:27). На Синаї було укладено Угоду між Богом та Ізраїлем (19:1 – 24:14), і твір завершується описом організації богослужіння (24:15 – 40:38).

Розділ Вихід 33:11 – 34:8 є кульмінацією серії одкровень про особу Бога та Його ім’я в книзі Вихід. Відповідно до тексту:

«І говорив Господь з Мойсеєм лицем до лиця, ніби говорив хто з другом своїм; і він повертався до стану, а служитель його Ісус, син Навинів, юнак, не відлучався від скинії. Мойсей сказав Господу: ось, Ти говориш мені: веди народ цей, а не відкрив мені, кого пошлеш зі мною, хоча Ти сказав: «Я знаю тебе на ім’я і ти придбав благовоління в очах Моїх»; отже, якщо я придбав благовоління в очах Твоїх, то молю: відкрий мені шлях Твій, щоб я пізнав Тебе, щоб придбати благовоління в очах Твоїх; і думку, що ці люди Твій народ. [Господь] сказав [йому]: Сам Я піду [перед тобою] і введу тебе у спокій. [Мойсей] сказав Йому: як­що не підеш Ти Сам [з нами], то і не виводь нас звідси, бо з чого дізнатися, що я і народ Твій придбали благовоління в очах Твоїх? чи не з того, коли Ти підеш з нами? тоді я і народ Твій будемо славніше за всякий народ на землі. І сказав Господь Мойсеєві: і те, про що ти говорив, Я зроблю, тому що ти придбав благовоління в очах Моїх, і Я знаю тебе на ім’я. [Мойсей] сказав: покажи мені славу Твою. І сказав [Господь Мойсею]: Я проведу перед тобою всю славу Мою і проголошу ім’я Ієгови перед тобою, і кого помилувати — помилую, кого пожаліти — пожалію. І потім сказав Він: лиця Мого не можна тобі побачити, тому що людина не може побачити Мене і залишитися в живих. І сказав Господь: ось місце у Мене, стань на цій скелі; коли ж буде проходити слава Моя, Я поставлю тебе в розщелині скелі і покрию тебе рукою Моєю, доки не пройду; і коли зніму руку Мою, ти побачиш Мене ззаду, а лице Моє не буде видиме [тобі]». І сказав Господь Мойсеєві: витеши собі дві скрижалі кам’яні, подібні до попередніх, [і зійди до Мене на гору,] і Я напишу на цих скрижалях слова, які були на попе­редніх скрижалях, які ти розбив; і будь готовим до ранку, і зійди вранці на гору Синай, і постань переді Мною там на вершині гори; але ніхто не повинен підніматися з тобою, і ніхто не повинен показуватися на всій горі; навіть худоба, дрібна і велика, не повинна пастися біля гори цієї. І витесав Мойсей дві скрижалі кам’яні, подібні до попередніх, і, вставши рано-вранці, зійшов на гору Синай, як повелів йому Господь; і взяв у руки свої дві скрижалі кам’яні. І зійшов Господь у хмарі, і зупинився там поблизу нього, і проголосив ім’я Ієгови. І пройшов Господь перед лицем його і проголосив: Господь, Господь, Бог чоловіколюбний і милосердий, довготерпеливий і многомилостивий і істинний, що зберігає [правду і подає] милість у тисячі родів, Який прощає провину і злочин і гріх, але не залишає без покарання, Який карає провину батьків у дітях і в дітях дітей до треть­ого і четвертого роду. 8 Мойсей одразу ж упав на землю і поклонився [Богу]»»

Об’явлення Бога на Синаї є одним із провідних моментів не лише священної історії Старого Заповіту, а й світової історії, оскільки ця подія та Заповіт, що послідував за нею, мали стати відправною точкою всесвітньо-історичної історії. зміна свого духовного шляху людства. Ця подорож починається в той момент, коли придворний фараона, самовільно вигнаний у Синайську пустелю, стикається з дивним видовищем: крізь кущ, який горить, але не горить, Мойсей чує голос, який кличе його. Коли він наближається, він чує, як Бог представляється йому ім’ям, яке відсилає до минулого його народу: «Я Бог предків твоїх, Бог Авраама, Бог Ісака та Бог Якова».(Вихід 3:6). Під час розмови Бог представляється Мойсею з ім’ям, яке розкриває дещо про його характер: « Я ὤν» (Вихід 3:15). Бог єдиний самосущий, існування якого нічим і ніким не передбачається, а все бере своє існування від нього. На відміну від богів ізраїльського культурного середовища, які фактично не існують, Бог, який відкривається Мойсеєві, має головну характеристику існування. Це існування Бога підтверджується його конкретними діями в самій людській історії, в які він динамічне втручається. І все ж посилання на попередні та майбутні покоління (Вих 3:15) показує, що існування Бога залишається незмінним у часі, як це характерно проголошено в книзі Одкровення, де ім’я Бога аналізується як «Хто є і був і гряде, і Хто має прийти» (Одкровення 1:4,8) і демонстративно проголошується в іконографії Церкви з написом «Єдиний» в німбі Христа. На початку Декалогу Бог представляється так: «Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з Єгипту, з місця рабства» (Вихід 20:2), а трохи далі — причина, чому Бог звільнив свій народ із Єгипту: «Вони пізнають, що Я Господь, їхній Бог, Який вивів їх із Єгипту, щоб вони кликали Мене і були їм Богом» (Вих. 29:46). Ось чому книга Вихід приділяє стільки місця організації богослужіння (24:15 – 40:38) з детальними інструкціями щодо будівництва Скинії, оскільки Скинія призначена бути місцем, де Бог справді буде присутній серед Свого народу.

Виражена Божа воля бути зі своїм народом чітко показує, наскільки поклоніння золотому тельцю, описане в попередньому розділі (Вихід 32), принесло стосункам між Богом та Ізраїлем, і пояснює суворе рішення – загрозу, яку Бог оголошує трохи далі до Мойсея: «Я поведу тебе до землі, що тече молоком і медом». Але я не піду з вами, щоб не погубити вас у дорозі, бо ви народ некерований» (Вих. 33:3). Бог залишається вірним Угоді зі своїм народом і виконає обіцянки, які приходять з нею, але її порушення з боку людей має небезпечні наслідки для самих людей.

Мойсей усвідомлює небезпеку ситуації, оскільки він виявляє, що Бог віддалився від свого народу. Після епізоду із золотим тельцем щоразу, коли він говорить Мойсею про ізраїльтян, він називає їх «народом твоїм, якого ти вивів із Єгипту» (Вих. 32:7; 33:1), а не «народом моїм». Альтернативне рішення, яке пропонує йому Бог, коли Мойсей намагається переконати його, що він пішле свого ангела, щоб вести їх (Вих. 32:34), не задовольняє його, оскільки він знає, що те, що відрізняє Ізраїль від усіх народів землі, це це його запевнення, що Бог з ними (33:16). Таким чином він докладає нових зусиль, щоб переконати Бога.

Текст починається із запевнення, що «Господь говорив з Мойсеєм лицем до лиця, як хтось говорив би зі своїм другом» (33:11). Це дозволяє Мойсеєві ставати більш настирливим до свого «друга». Але навіть запевнення, яке він отримує від Бога, що «Я піду перед вами, і ви будете спокійні» (33:14), йому недостатньо. Він не хоче, щоб Бог був авангардом, помічником, провідником чи чимось іншим, але він хоче, щоб він був з ними. Тим самим він посилює свій тиск: « Якщо ти сам не підеш з нами, не забирай нас звідси» (33:15).

Дивно, але Бог, здається, поступається тиску Мойсея (33:17), але Мойсей все одно не задоволений. Він знає, що відновлення розірваних стосунків Бога з Ізраїлем базується не на тому, ким є люди і що вони роблять, а на тому, ким є Бог. Тому, щоб переконатися, він не вагаючись формулює вимогу, яка на перший погляд звучить надмірно: «Покажи мені себе» (33:18). І все ж Бог приймає. Він погоджується розкрити іншу більш глибоку сторону свого характеру. Мойсей дізнається, що ім’я «Господь» означає не тільки Бога предків, того, хто був, є і буде, визволителя з єгипетського рабства, того, хто хоче бути зі своїм народом, але й його, який запевняє: «Кого змилуюсь, і над ким змилуюся помилую» (33:19). Боже милосердя і співчуття сильніші за вибір людей. Коли наступного дня Бог виконає свою обітницю, устами самого Бога Мойсею буде сказано, що: «Господь Бог — всемилостивий і любячий, Він непорушний, дуже милосердний і надійний; Він дбає про справедливість і милує тисячі людей» (34:6-7). Відступники, однак, не повинні неправильно розуміти Боже прощення, і тому Він застерігає їх, що прощення не означає, що Бог не бере до уваги гріх: «Він прощає беззаконня, кривди і гріхи, але не відпускає винних; за провини батьків будуть платити діти й онуки до третього і четвертого покоління» (34:7). Це попередження буде скасовано самим Богом, коли вустами пророка Єремії Він сповістить про укладення Нового Завіту (Єр 38 [М:31]:29-34).

Божа любов вимагала від Мойсея побачити на горі Синай свою славу (33:22-23) як вияв божественного милосердя. Та ж сама любов вимагатиме, щоб учні Христа бачили на горі Фавор Його славу, «як вона входить», так що, як вказує описання святкування: «коли вони побачать Тебе розіп’ятим, вони вважатимуть це добровільною покутою, але вона проголошуе світові, що ти справді існуєш, є еманація Отця».

професор Мільтіадіс Константину (Μιλτιάδης Κωνσταντίνου)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodoxia Info

Рішенням, яке «пестить вуха» націоналістів сусідньої країни та прямо кидає виклик позиції Вселенського патріархату в православному світі, Перший Синод єпископів Сербської церкви вирішив офіційно знайти вирішення церковної проблеми. Скоп’є, що, однак, більше схоже на спробу кинути виклик Фанару, посиливши російський порядок денний, ніж намагання знайти рішення проблеми.

Перше, що кидається в очі, читаючи оголошення Сербської Церкви, – це відсутність прямого посилання на Вселенський Патріархат і його прийняте рішення щодо звернення ієрархів Північної Македонії, це повністю підтверджує включення Сербської Церкви в орбіту Московського Патріархату.

Але в оголошенні є короткий звіт про «односторонні ініціативи», за допомогою яких показується ставлення до Вселенського патріархату.

За словами сербських архієреїв, шлях до вирішення був відкритий не тому, що було конкретне рішення Фанару, а тому, що ієрархи сусідньої країни визнали статус, наданий їм у 1959 році, і відійшли від своїх позицій щодо автокефалії, які спричинили у 1967 році їх відрив від Вселенського Православ’я.

У дуже добре написаному, але сповненому прихованих повідомлень повідомленні, Сербська церква говорить про «Всеправославний консенсус» щодо того, що вона буде прагнути ратифікувати будь-яке зі своїх рішень, фактично декларуючи нездатність Вселенського патріархату самостійно вирішувати такі питання.

Це кульмінація російського погляду на речі, коли Московський патріархат заперечує права Константинопольського патріархату самостійно надавати автокефалію, через наявність попередніх домовленостей на передсоборних нарадах про необхідність «консенсусного рішення» щодо цього акту. Але вони забуваються, що Всеправославний Критський собор не прийняв ніякого рішення, бо саме Російська Православна Церква торпедувала винесення цього питання на соборне обговорення та загалом ігнорувала цей собор.

ВИ МОЖЕТЕ МАТИ ДІАСПОРУ ТА ІМ’Я, ЯК ХОЧЕТЕ

Найнебезпечнішим у рішенні Сербської Церкви є те, що, як першою відзначив портал  «Orthodoxia Info», фактично провокуючи рішення, які були потім прийняті, Сербський Патріархат закликає ієрархів сусідньої країни розширюватися всюди у світі, де вони мають власну діаспору, але також опосередковано, але чітко прийняти назву «Македонська Церква», яку, за бажанням, вони можуть обговорити безпосередньо з «Грецькою та іншими православними церквами».

«Синод не має наміру обтяжувати нову Церкву-сестру обмежувальними положеннями щодо обсягу її юрисдикції всередині країни та діаспорі після вирішення її статусу», – йдеться у повідомленні, додавши, що він може «вирішити питання її офіційної назви через прямі переговори (братський діалог) з Грецькою та іншими Помісними Православними Церквами.

Простіше кажучи, Белград надає право Скоп’ю, всупереч тому, що було обіцяно Вселенським патріархатом і на підставі чого було прийнято рішення щодо апеляції, немає обмеження, ні до імені, ні до діаспори. На практиці для Греції це означає, що якщо в майбутньому Синод у Скоп’є захоче підняти відомі теорії спокути, він може обрати єпископа у Флоріні чи де-небудь ще, закликаючи діаспору!

Ставлення Сербської Православної Церкви нагадує батька, який, щоб забрати дітей з собою, щоб позбавити опіки іншого боку, дає їм те, що вони бажають, навіть якщо це неправильно, з єдиною метою отримати їх прихильність.

Однак це надзвичайно небезпечний крок у надзвичайно вогненебезпечному регіоні, як-от Балкани, який може вийти з-під контролю й легко вийти за церковні межі, незважаючи на те, що Сербська церква у своїй заяві стверджує, що її рішення далекі від політичних та геополітичних інтересів, впливів і тиску, який намагається «вжити» Фанар до націоналістів Північної Македонії. Таким чином, Сербія приховано стверджує, що Фанар діє на основі іноземних інтересів.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

Додаток: Повідомлення Священного Архієрейського Синоду Сербської Православної Церкви (16 травня 2022 р.)

Отримавши акт Священного Синоду Єпископів «Македонської Православної Церкви – Охридської Архієпископії», яким вона приймає загальновизнаний канонічний статус, наданий їй у 1959 році Священним Архієрейським Синодом Сербської Православної Церкви, він сподівається, що Сербська Православна Церква вирішить і визначить канонічний статус, за яким має відбутися загальноправославна згода та прийняття цього статусу, Священний Архієрейський Синод постановив:

- з вдячністю Господу і з радістю Собор вітає прийняття загальновизнаного канонічного статусу, який є статусом якнайширшої автономії, тобто повної внутрішньої незалежності, наданої в 1959 році;

- оскільки цим усунена причина переривання літургійно-канонічного спілкування, спричиненого одностороннім проголошенням автокефалії у 1967 році, встановлюється повне літургійно-канонічне спілкування;

- шляхом встановлення єдності на канонічних засадах та за умов чинності канонічного ладу на всій території Сербської Православної Церкви діалог щодо майбутнього та остаточного статусу єпархій у Північній Македонії є не тільки можливим, але й цілеспрямованим, легітимним та реалістичним. ;

– у діалозі щодо свого майбутнього та остаточного канонічного статусу, Сербська Православна Церква керуватиметься лише і виключно еклезіологічно-канонічними та церковно-пастирськими принципами, критеріями та нормами, не піклуючись про «реальнополітичні», «геополітичні», «церковно-політичні». «та іншими подібними підставами або односторонніми ініціативами, а також не підлягають чиємусь впливу чи тиску;

- і, нарешті, Собор не має наміру обумовлювати нову Церкву-сестру обмежувальними положеннями щодо обсягу її юрисдикції на Батьківщині та в діаспорі після вирішення статусу, своєю рекомендацією вирішити питання її офіційної назви в прямому братському діалогу з Еладською та іншими Помісними Православними Церквами.

Джерело: Офіційний сайт Сербської Православної Церкви

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»