Цілком очевидно, і тепер уже без жодних обмежень, позиції з церковних питань формуються російським державним органом, а не Церквою. Відносини між державою та Церквою в Росії функціонували так тривалий час, але тепер це відбувається відкрито. Не має значення, звідки походить оголошення церковного змісту в Росії. Російська Церква стала засобом просування світських, політичних та військових інтересів російської держави. Російська Церква повністю ототожнила себе з цією роллю. Нині стало очевидним, що роль Церкви в Росії зведена до придатку державного апарату, позбавленого змоги займати протилежну позицію з будь-якого питання, навіть сотеріологічного характеру. У цьому процесі, здається, вона забула, що Главою Церкви є Христос. Слово Христа та Євангеліє були замінені словами президента Путіна. Христос прагне миру, але президент Путін прагне перемоги. З ким повинна узгоджувати свою діяльність Церква Росії? Не існує християнського вчення, яке могло б виправдати будь-яку війну чи кровопролиття.

Ми стали свідками численних парадоксів, породжених Російською Церквою: охарактеризування цієї війни як святої війни проти диявола та Антихриста; благословення ядерної зброї; та гарантія раю для кожного, хто «загине» за батьківщину в цій війні. Окрім того, були складені спеціальні молитви, які всі священники зобов’язані були читати на кожній Божественній Літургії; прохання та молитви про перемогу у війні. Деякі побожні священники в Росії наважилися не тільки відмовитися читати ці молитви, але й замінити слово «перемога» словом «мир». Усіх їх, без винятків і другого шансу, було позбавлено сану. Багато з них знайшли притулок в обіймах Матері Церкви та були відновлені до лав священства, яке вони раніше займали. Така ж доля спіткала п’ятьох позбавлених сану кліриків Московського патріархату в Литві, які у своїх проповідях наважилися виступити проти цієї диявольської війни та на користь миру, тобто стати на бік слова Євангелія, а не «русского мира». Як і очікувалося, їх було позбавлено сану, а згодом вони звернулися до Матері Церкви. На основі цих кліриків було закладено підвалини для створення Екзархату Вселенського Патріархату в Литві.

Саме цей церковний розвиток спонукав іноземну розвідку висловити занепокоєння щодо ситуації в країнах Балтії. Але що ж насправді відбувається в цих країнах? Яка їхня церковна історія? Розгляньмо їх коротко. Ці регіони, перш за все, не мають жодного стосунку до інституційних меж, встановлених у Томосі Російського Патріархату, які були визначені відповідно до територіальних меж Царства Великої Русі та його «гіперборейських» частин у 1589 році. У той час балтійські регіони не належали до Царства Великої Русі, а до Речі Посполитої. У XVIII столітті ці території були зайняті імперією Царів, яка поставила існуючі православні структури в регіоні під юрисдикцію Московського Патріархату та заснувала нові.

Вселенський Патріархат не втручався до колапсу імперії, аж доки його не попросили надати канонічний захист, звернення, яке призвело до надання Томосу про Автокефалію Естонії у 1923 році. Вселенський Патріархат незмінно діяв саме так: втручаючись у належний час, після тривалого періоду терпіння щодо певних подій, завжди ставлячи спасіння вірних за свою головну мету. У своїй проповіді на свято Богоявлення Вселенський Патріарх зазначив: «Терпіння, очікування, довготерпіння, прощення та надія Материнської Церкви щодо її неслухняних дітей сприймалися як байдужість, зневага, слабкість або навіть некомпетентність. Минали час, часи та століття, і порушення встановлених меж сприймалися багатьма як нормальність, правильність, законність і навіть мовчазна згода. Проте вони забули, що у Святій Церкві Христовій антиканонічні дії не становлять міцної основи для їх легітимізації або побудови на них здорових та стабільних церковних структур.»

Кожна Церква може здійснювати свою юрисдикцію лише в межах, встановлених Томосом про автокефалію. Поза цими межами юрисдикція належить Вселенському Патріархату, як це чітко зазначено в 28-му каноні Четвертого Вселенського Собору (Κανόνας ΚΗ’), який надає Константинопольському архієрею пастирську відповідальність за регіони, що лежать поза географічними межами інших помісних Церков. У п’ятому столітті, коли цей канон був сформульований, такі регіони називалися «варварськими народами», тобто територіями за межами Візантійської імперії. Таким чином, цей канон роз’яснює положення Другого канону Другого Вселенського Собору, який стверджує, що Церкви у «варварських народах» мають керуватися «згідно з традицією, переданою святими Отцями».

Між 1918 та 1940 роками балтійські держави функціонували як незалежні країни. Їхнє насильницьке включення до Радянського Союзу після Другої світової війни супроводжувалося численними довільними та неканонічними діями з боку Російської церкви, яка нав’язала їхнє підпорядкування прямій юрисдикції Московського патріархату, скасувавши будь-яку форму церковної незалежності, що існувала. Церква в цих регіонах розглядалася радянською владою як складова державного апарату, що підлягає реорганізації, і фактично залишалася «у полоні» до розпаду радянського режиму та відновлення незалежності цих країн у 1991 році.

Варто зазначити, що Вселенський Патріархат ніколи не ухвалював синодального рішення, яке б визнавало юрисдикцію Московського Патріархату над балтийськими країнами. Те саме стосується інших країн, де Московський Патріархат діє неканонічно, зокрема Білорусі, Фінляндії, Молдови та інших. Таким чином, стає зрозумілим, що Вселенський Патріархат не створив проблему, як стверджує російська служба, а втрутився, щоб зцілити канонічний безлад, спричинений Московським Патріархатом, поділяючи страждання віруючих у час, коли знову нависла небезпека війни та відновлення влади. Дії Вселенського Патріархату, по суті, є зціленням травми, насильно завданої внаслідок Другої світової війни.

Нас також вражає повідомлення російської державної служби, в якому стверджується, що Вселенський Патріарх має намір надати автокефалію невизнаній так званій «Православній Церкві Чорногорії». Таке твердження може бути витлумачене як крик страху з боку того, хто усвідомлює скоєння тяжкого проступку і тепер очікує відповідальності. Усвідомлення того, що лише Вселенський Патріархат володіє владою вилікування розколів, відновлювати ієрархів і надавати церковний статус церковному утворенню, пояснює вдавання до образ, спрямованих не тільки на підрив самої інституції, але й на особисте дискредитування Вселенського Патріарха. У спробі зменшити ці привілеї Вселенського Патріархату у конкретному випадку Церкви Скоп’є, було неканонічно та поспішно надано Томосу Автокефалії Охридській Архієпископії. Однак, такий акт не може мати жодної канонічної дії, доки він не буде визнаний Материнською Церквою Константинополя. Щодо Чорногорії, історія зрештою визначить, чи буде цій Церкві надано Томос Автокефалії, чи ця церковна рана буде загоєна іншим шляхом. Метою Церкви, проте, залишається незмінною: спасіння вірних — істину, яку Вселенський Патріарх неодноразово стверджує з чіткістю та непохитністю.

У своїй заяві російська державна служба звинувачує Вселенського Патріарха у спричиненні розколу в Україні та, загалом, у православному світі, що є абсолютно необґрунтованим звинуваченням, враховуючи сучасні реалії. Процес надання автокефалії Україні здійснювався суворо відповідно до канонів та Священної Традиції Східної Православної Церкви. Розкол виник не з вини Вселенського Патріарха, а через дії Російської Церкви, яка продовжує його підтримувати та увічнювати. Натомість Вселенський Патріарх Варфоломій об’єднав три церковні фракції, що існували в Україні, і неодноразово закликав усіх, хто залишався поза євхаристичним спілкуванням, прагнути до єдності. Його найновіший заклик пролунав на свято Богоявлення, коли він знову запросив митрополита Онуфрія (РПЦвУ) та його прибічників до діалогу. І все ж, незважаючи на ці послідовні зусилля до примирення, його продовжують звинувачувати в байдужості до єдності. Якщо той, хто закликає до єдності, не зацікавлений, то хто ж? Той, хто не приймає запрошення?

Всупереч духу єдності, ієрархи Московського патріархату в Україні вперто відмовляються від діалогу. Вселенського Патріарха звинувачують у створенні розколу в той час, коли фактично саме Церква Росії розірвала спілкування з Матірною Церквою. Розкол спричинений не Вселенським Патріархатом, а самою Російською Церквою. Це чітко демонструється тим фактом, що Екуменічний Патріархат залишається в спілкуванні з усіма помісними Православними Церквами, тоді як Церква Росії розірвала спілкування з кількома з них. З цього приводу Вселенський Патріарх Варфоломій заявив у своїй проповіді: «Той факт, що нас не поминає Церква Росії, має дуже мале значення. Бо, у вірності істині, ми не можемо відступити заради інтересів невдячної Церкви. Ми продовжуємо поминати Москву, тому що для нас важлива єдність. Якщо Російський Патріархат лютує через втрату свого впливу в Україні і не виявляє жодного занепокоєння щодо єдності, нас це не хвилює! Ми продовжуємо підтримувати канонічний порядок Матері-Церкви, як це передбачено Святим Переданням, і прагнути до єдності у виконанні заповіді Христа: ἵνα πάντες ἓν ὦσιν (щоб усі були одним)».

Якщо розглядати питання у належній перспективі, то звинувачення, висунуте російською державною службою проти Вселенського Патріарха Варфоломія, фактично зводиться до такого: ніби він «роздирає живе Тіло Церкви». У такий спосіб його опосередковано порівнюють із лжепророками, згаданими в Нагірній проповіді: «До вас вони приходять у овечій одежі, а всередині — вовки хижі… Пізнаєте ж їх за плодами їхніми». Однак цей опис набагато точніше відповідає поведінці самої Російської Церкви та плодам, які вона явно приносить.

Лише справжній сповідник віри готовий бути принесеним у жертву заради істини та єдності, відкидаючи вузькі інтереси помісної Церкви на користь блага Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської Церкви. Що, суто з мирського погляду, здобув Вселенський Патріархат, надавши автокефалію Україні? Що здобув Вселенський Патріархат? Образи, наклепи, безпідставні звинувачення, ганьба та приниження, як-от це ганебне оголошення. І все ж, парадоксальним чином і несвідомо, ці напади слугують виправданню самого Вселенського Патріарха. Завдяки накопиченню наклепів, безпідставних звинувачень, образ і принижень, у поєднанні зі стриманістю та терпінням, які Патріарх послідовно демонструє, він постає як справжній наслідувач Христа і стоїть у безперервності зі Святими Сповідниками. Вселенський Патріарх Варфоломій виявив мужність протистояти як небезпеці, так і загрозі заради істини, єдності та спасіння людства.

ієромонах Никита з монастиря Пантократор (Свята гора Афон)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOX TIMES

Ця дискусія вимагає глибшого вивчення, визнаючи, що як грецька, так і міжнародна наука широко досліджували її богословські, канонічні, соціологічні та ідеологічні виміри. Примат також був ключовою темою в екуменічних діалогах, зокрема в православно-католицьких дискусіях. Зрештою, ключовим питанням залишається: чи є першість істотною складовою єдності Церкви?

У Православній Церкві першість розуміється не як абсолютна влада ієрарха над іншими єпископами, а як першість честі (πρεσβεία τιμῆς). Однак цей примат честі не є просто символічним чи декоративним титулом; воно супроводжується конкретними обов’язками, включаючи головування, координацію та судову владу, зокрема через право оскарження (ἔκκλητον).

З богословської точки зору першість вкорінена в Євхаристії, де в літургійному зібранні розкривається роль головуючого єпископа. Саме під час Євхаристії єпископ, як священик, жертвує Богові Отцю хліб і вино, молячись про їхнє перетворення в Тіло і Кров Христа. Ця літургійна дія не виконується ізольовано, а в живому тілі Христа, Церкві. Євхаристія є осередком церковної єдності, і через неї новий завіт між Богом і людством, скріплений розп’яттям і воскресінням Христа, постійно стає присутнім і відчутним.

Оскільки євхаристичне зібрання є христоцентричним, той, хто головує — чи то єпископ, чи, замість нього, пресвітер — діє як образ Христа (εἰκών τοῦ Χριστοῦ). Тому будь-яка влада, якою користується єпископ, є христоцентричною, а не особистою. Його роль випливає не з його індивідуальних талантів, богословської освіти чи юридичної юрисдикції, а з фундаментальної церковної реальності, що «одна» Євхаристія вимагає «однієї» головуючої постаті. Це головування служить для об’єднання зібраних вірних в ім’я Христа, наголошуючи на тому, що єдність Церкви не нав’язується інституційною владою, але виражається і реалізується сакраментально.

Спільнота віруючих охоплює різноманіття походження — етнічне, расове, біологічне, покоління та соціальне. Однак, щоб виявити свою єдність у Христі, ця різноманітність повинна бути випереджена. Єпископ, як центр євхаристичної єдності, не представляє світські відмінності, такі як чоловічий і жіночий, етнічні чи соціальні поділи, а натомість втілює есхатологічну єдність усього людства у Христі. Ця єдність досягається не через світський механізми, а через євхаристичну любов, яка перетворює спільноту з просто людського зібрання на живе тіло Христа.

Таким чином, першість у Православній Церкві стосується не ієрархічного панування, а євхаристичного служіння — служіння духовного батьківства, літургійного головування та збереження церковної єдності в любові Христовій.

З перших століть християнства (вже у ІІ столітті) Церква встановила структуру, в якій «багато» були представлені «одним», а саме єпископом. Це уявлення не було колективним; Євхаристію очолили не всі члени Церкви, а одна особа. Однак було б некоректно описувати це як єпископську «монархію», оскільки жоден єпископ не може служити Євхаристію сам. Літургія є за своєю суттю спільним актом, який вимагає участі пресвітерів, дияконів і вірних. Подібно до того, як «багатьом» потрібен «один», щоб головувати в Євхаристії, так само «один» вимагає присутності «багатьох», щоб служба була справді діянням усього народу Божого (літургія (λειτουργία) як діло народу).

Крім того, оскільки влада «одного» є христоцентричною, співпричастя «багатьох» відображає тринітарне співпричастя. Ця ідея глибоко вкорінена в первосвященицькій молитві Христа: «Щоб усі були одно; як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, щоб і вони в Нас були одно, щоб увірував світ, що Ти послав Мене». (Ін. 17:21)

Цей принцип, чітко очевидний на рівні помісної Церкви (єпархії), був канонічно утверджений з самого початку. 8-й канон Першого Вселенського Собору є одним із багатьох прикладів, коли Церква стверджувала принцип унікальності єпископа, тобто кожне місто чи громада мали мати одного єпископа. Православна Церква ніколи не заперечувала роль єпископа як єдиного предстоятеля помісної Церкви.

Проте між Православними Церквами існують розбіжності щодо участі «багатьох» у синодальних засіданнях. У деяких православних традиціях (наприклад, Росії, Болгарії тощо) миряни відіграють формальну роль у церковному управлінні — чи то через участь у виборах єпископів, чи навіть у обговореннях Синодів.

Особлива дискусія виникає щодо представництва мирян і ченців у синодальних засіданнях. У деяких випадках вони представлені не своїм єпископом, а іншими мирянами, наслідуючи модель, більш схожу на парламентське представництво. Це викликає богословські занепокоєння: чи це вводить світські принципи в синодальний процес, чи це відображає законну церковну участь вірних?

Важливим аспектом, який слід підкреслити, є те, що організація Церкви на регіональному чи провінційному рівні вже була сформована в перші століття за моделлю «один – багато». Ця структура призвела до розвитку форми примату серед Церков, що відображає їхню ієрархічну організацію в ширшому християнському світі.

Спочатку кожна провінція Римської імперії мала свій власний церковний центр (Метрополію), де єпископ-митрополит очолював провінційний синод. Однак після Четвертого Вселенського Собору (V ст.) ця структура перетворилася на більш чітку систему, що призвело до створення п’яти основних церковних центрів, відомих як Пентархія: Рим, Константинополь, Олександрія, Антіохія, Єрусалим.

Розуміння першості по-різному розвивалося на Сході і Заході. На Заході примат єпископа Риму виправдовувався «божественним» критерієм, заснованим на вірі в те, що апостол Петро, якого латинська традиція вважала «першим» серед апостолів, мав свого наступника в єпископі Риму. Таким чином, примат Папи розглядався як божественний мандат.

Цей принцип прямо викладено в канонах Вселенських Соборів: Правило 3 Другого Вселенського Собору (381 р. н. е.) говорить: «Єпископ Константинополя буде мати першість честі після Єпископа Риму, тому що Константинополь є Новим Римом». і Канон 28 Четвертого Вселенського Собору (451 р. н. е.) далі пояснює: «[Отці Другого Вселенського Собору] надали рівну першість Найсвятішому Престолу Нового Риму (Константинополя). Вони справедливо вважали, що місто, удостоєне імператора та сенату, має користуватися такою ж першістю честі, як стародавнє імператорське місто Рим, і має бути звеличеним у церковних справах, оскільки воно є другим за рангом після Риму».

На перший погляд, критерії визначення першості — особливо у випадку Константинополя, Олександрії та Антіохії — можуть здатися світськими, оскільки на них вплинуло політичне значення, а не суто теологічні принципи. Однак суттєва природа першості в Церкві ніколи не розглядалася лише як питання політичної ієрархії.

Як зазначив покійний митрополит Пергамський Іоан (Зізіулас), Церква ніколи не сумнівалася в еклезіологічній необхідності першості на міжцерковному рівні. Це означає, що так само, як у кожній помісній Церкві «перший» (єпископ) об’єднує «багатьох» (вірних) у євхаристичному співпричасті, так і на регіональному рівні потрібен «перший», щоб об’єднати «багатьох» єпархій у рамках Синоду.

Цей фундаментальний принцип залишається прийнятим усіма Православними Церквами сьогодні. Патріархати, Автокефальні та Автономні Церкви зберігають подібну структуру, де «перший» (Патріарх, Архієпископ або Митрополит) очолює Синод своїх відповідних Церков.

Головне питання, яке виникає, полягає в наступному: як модель «один – багато», яка функціонує на місцевому та регіональному рівнях, також може бути застосована в глобальному масштабі?

У Католицькій Церкві вселенський примат — що розуміється як відповідальність за збереження єдності всієї Церкви — має міцну теологічну основу. Однак у православ’ї питання набагато складніше. Залишається фундаментальне питання: чи дійсно Православні Церкви хочуть першості, яка поширюється на всю Церкву?

Логічно, якщо примат існує на локальному та регіональному рівнях, він також повинен існувати на універсальному рівні. Інакше відсутність об’єднуючої фігури на глобальному рівні ризикує перетворити Православ’я на вільну федерацію незалежних Церков, кожна з яких розвиває самодостатню, а часом і самореференційну ідентичність. Ми бачимо наслідки цієї фрагментації сьогодні, коли деякі Православні Церкви, відкидаючи ідею спільного примату, сконструювали націоналістичні чи ідеологічні наративи, які виправдовують агресивні війни, демонізують Захід або пропагують нібито унікальність свого національного православ’я.

Іншим ключовим аспектом, який слід враховувати, є те, що, на відміну від католицизму, примат у Православній Церкві не має явно богословської основи. Однак це не означає, що першість не має теологічного пояснення чи канонічної основи.

У першому тисячолітті примат певних Церков не був продиктований світською владою, а натомість був встановлений через церковне законодавство — зокрема, канони Вселенських Соборів, які визнавали всі Церкви. Це означає, що примат завжди формувався соборним консенсусом, а не односторонніми деклараціями чи претензіями на авторитет.

Тому, якщо дехто стверджує, що примат Вселенського Патріархату Константинополя втратив своє значення — або через те, що його історичний контекст більше не діє, або через те, що він ослаб внаслідок зовнішніх обставин (таких як падіння Візантії), — тоді вони повинні відповісти на два критичні питання:

— Хто, як не Вселенський Собор, має повноваження передвизначати «порядок» першості?

Оскільки примат у Православ’ї завжди був канонічно визначений, будь-яка спроба змінити його має виходити з соборного рішення, а не з односторонніх претензій окремих Церков.

— Чи може Церква претендувати на першість, спираючись виключно на світську владу чи чисельну перевагу?

Якщо першість буде переосмислено на основі політичного впливу чи демографічної сили, це підірве всю еклезіологічну основу православної єдності. Історично склалося так, що жоден політичний суб’єкт ніколи не диктував структуру Православної Церкви, і жоден православний примат ніколи не встановлювався через примус чи домінування держави.

Виникає ще ширше питання: чи існує сьогодні якесь політичне утворення, порівнянне з Візантією, яке могло б слугувати об’єднавчою силою для Православних Церков? Або національні держави з їхніми конкуруючими інтересами створили дедалі більш фрагментований християнський світ?

Ці питання надто складні, щоб їх повністю розглянути в рамках обмеженого обсягу цього тексту. Проте можна навести приклад того, як першість або президентство здійснюється в Церкві: «перший» повинен втілювати свідомість єдності, глибоке почуття церковного служіння та самопожертви, а також дух розуміння та співпраці з «багатьма». Їхнє керівництво не повинно зміцнювати «часткову» ідентичність — наприклад, сформовану національними Православними Церквами — а скоріше вийти за межі таких поділів або закликати Церкви зробити це, щоб виразити універсальність християнства та екуменічний характер церковного досвіду — спільну віру в одного й того самого Христа.

Тому «горизонтальний» зв’язок взаєморозуміння та співпраці між помісними Церквами має співіснувати з «вертикальним» приматом, який здійснюється синодальна — таким, який не заперечує онтологічну рівність Церков, а натомість сприяє єдності та спільному свідчення Євангелія. Структурно це могло б оформитися через постійний Синод Вселенського Патріархату, який засідає на Фанарі, за участю представників інших Православних Церков, у тому числі з діаспори. Такий орган міг би сприяти міжправославному діалогу з таких питань, як надання майбутньої автокефалії, літургійне оновлення та міжхристиянські відносини.

Якщо «перша» Церква, згідно з канонічною традицією, володіє особливими привілеями, такими як координація, президентство та право апеляції, — вони завжди повинні здійснюватися за погодженням з «багатьма». Поточна інституційна присутність Православ’я через Вселенський Патріархат, про яку свідчать Синаксиси православних Предстоятелів, може слугувати противагою національно-церковним наративом. Це могло б діяти як засіб подолання розбіжностей, сприяння більшій згуртованості та підкреслення універсального характеру Православ’я, а не зміцнення локальних перспектив.

Дімітріос Керамідас — доктор теології та викладач Університету св. Томи Аквінського (Ангелікум) у Римі

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodox Times

Дехто стверджував, що святий Василій перевершує двох інших, тому що він, як ніхто інший, умів пояснювати таємниці віри і своїми чеснотами піднявся до ангельського сану. Організатор чернечого життя, керівник усієї Церкви в боротьбі з єрессю, строгий і вимогливий пастир щодо християнської моралі, в ньому не було нічого підлого чи земного. Тому, говорили вони, він вищий від святого Златоуста, який за своєю природою був більш схильний до відпущення грішників.

Прихильники святителя Златоуста заперечували, що достовірний архієпископ Константинопольський був не менш ревним, ніж святитель Василь, у боротьбі з пороками, у приводженні грішників до покаяння і піднесенні всього народу до досконалості Євангелія. Золотоустий пастир незрівнянного красномовства напоїв Церкву потоком проповідей, у яких він тлумачить божественне слово та показує його застосування в повсякденному житті з більшою майстерністю, ніж два інших святих Вчителя.

Згідно з третьою групою, святий Григорій Богослов мав віддавати перевагу іншим через велич, чистоту і глибину його мови. Володіючи суверенною майстерністю всієї мудрості та красномовства Стародавньої Греції, він досяг такого рівня споглядання Бога, що ніхто не міг так досконало висловити догмат Святої Трійці, як він.

Оскільки кожна фракція таким чином протиставляла одного з Отців двом іншим, увесь християнський народ невдовзі був втягнутий у суперечку, яка не лише сприяла відданості Святим у Місті, а призвела лише до поганих настроїв і нескінченних аргумент. Тоді однієї ночі святителю Іоану Мавропу, митрополиту Євхаїтського (5 жовт.) явились уві сні три святителі спочатку окремо, потім разом і, промовляючи в один голос, сказали: «Як бачиш, три ми з Богом, і ніякі розбрати чи суперництво не розділяють нас. Кожен із нас, відповідно до обставин і натхнення, яке отримав від Святого Духа, писав і навчав того, що личить спасінню людства. Серед нас немає ні першого, ні другого, ні третього, і якщо ви покликаєте когось із нас, то двоє інших одразу з’являються з ним. Тому скажи тим, хто свариться, щоб через нас не створювали розколів у Церкві, бо коли ми були на землі, то не шкодували зусиль, щоб відновити єдність і злагоду в світі. Ви можете з’єднати наші три пам’ятні дні в одне свято і скласти для нього службу, вставивши піснеспіви, присвячені кожному з нас відповідно до вміння і знання, яке вам дав Бог. Потім передайте його християнам із наказом святкувати його щороку. Якщо вони вшановують нас таким чином, що ми з Богом і в Бозі, ми даємо їм слово, що будемо заступатися за їхнє спасіння в нашій спільній молитві». При цих словах святі були піднесені на небо в безмежному світлі, розмовляючи один з одним поіменно.

Святий Іоан негайно зібрав людей і повідомив їм про це одкровення. Оскільки всі його поважали за його чесноти і захоплювали його потужним красномовством, три сторони уклали мир і всі закликали його не втрачати часу на складання служби спільного бенкету. З тонкою проникливістю він обрав 30 січня як відповідний для святкування, бо це поклало б печать на місяць, у якому кожен із трьох Ієрархів уже мав окрему пам’ять (Святого Василія – 1 січня; Святого Григорія – 25 січня; Святого Івана). (перенесення мощей) – 27 січня).

Три ієрархи — земна трійця, як вони називаються в деяких чудових тропарях їхнього служіння — навчили нас у своїх творах і рівночасно своїм життям поклонятися і прославляти Пресвяту Трійцю, Єдиного Бога в трьох Особах. Ці три світила Церкви пролили світло істинної Віри по всьому світу, зневажаючи небезпеки та переслідування, і вони залишили нам, своїм нащадкам, цю священну спадщину, завдяки якій ми також можемо досягти повного блаженства та вічного життя в присутність Бога і всіх святих.

Празником Трьох Святителів наприкінці січня — місяця, в якому ми зберігаємо пам’ять багатьох славних єпископів, сповідників і подвижників — Церква певним чином повторює пам’ять усіх святих, які свідчили Православну віру. своїми творами та своїм життям. У цей празник ми вшановуємо все служіння науки святої Церкви, а саме освітлення сердець і розумів вірних через згадування всіх Отців Церкви, тих зразків євангельської досконалості, які підніс Святий Дух. від віку до віку і від місця до місця, щоб бути новими Пророками та новими Апостолами, провідниками душ до неба, утішителями людей і вогненними стовпами молитви, підтримуючи Церкву й утверджуючи її в правді.

Адаптовано Синаксар: Житія святих Православної Церкви, том. 3, укладений ієромонахом Макарієм із Симонос Петри та перекладений з французької Крістофером Хуквеєм (Халкідіки, Греція: Священний монастир Благовіщення Пресвятої Богородиці, 2001) ст. 352-354.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Orthodox Times

Патріарх Румунської Православної Церкви Даниїл звернувся з посланням до учасників 28-ї Міжнародної міжхристиянської конференції з питань православної духовності, яка проходила 6-9 вересня 2022 року в італійському монастирі Бозе.

Послання Патріарха Даниїла:

«Ісак Ніневійський – учитель миру та молитви в сучасному неспокійному світі»

Шановний преподобний пріор Сабіно Чіала!

Шановні учасники!

Перш за все, ми хотіли б висловити нашу вдячність за ініціативу монастиря Бозе, який протягом майже трьох десятиліть пропагує православну святоотцівську духовність і теологію.

Тема цьогорічної конференції, Святий Ісак Ніневійський (Сирієць) і його духовне вчення, висвітлює одного з основоположних вчителів ісихазму (тиші) і молитви, яку шукають, особливо ченці, але також потребують сучасний неспокійний світ.

2022 рік проголошений Священним Синодом Румунської Православної Церкви Роком молитви в житті Церкви та християнина та Роком пам’яті святих ісихастів Симеона Нового Богослова, Григорія Палами та Паїсія (Величковського). , наслідувачі преподобного Ісака і вчителі молитви для багатьох поколінь ченців і християн, які шукали спасіння.

У сучасному світі, в якому домінують егоїзм і жадібність, які, у свою чергу, викликають багато розколів і конфліктів, життя Отців Церкви в молитві і покаянні є вірним способом сприяти миру і гармонії в людській душі і, як наслідок, у суспільстві в яким воно живе.

Молимось до Спасителя Ісуса Христа, Князя миру, щоб благословив організаторів та всіх учасників 28-ї Міжнародної міжхристиянської конференції з питань православної духовності та дарував їм багато радості через заступництво святого Ісака Ніневійського.

† ДАНИЕЛ

Патріарх Румунської Православної Церкви

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело Orthodox Times