Коли люди, охоплені страхом смерті, зустрічаються з Владикою Життя, коли творіння дивиться на свого Творцю, коли стосунки стають непорівнянні, трапляються несподівані сюрпризи. І ці несподіванки стають тим зворушливим, коли Господь упокорюється перед Своїм творінням, щоб служити йому. Справді, сюрпризи тут не обмежуються загальною природою речей, але поширюються і на окремі особливості, зокрема.

При зустрічі із самарянкою першим сюрпризом стає сам діалог, який розвивається між ними. Христос звертається до самарянки та просить води для пиття. Вона дивується і питає: «Як це ти, юдею, просиш у мене води для пиття, коли я самарянка… Юдеї не спілкуються з самарянами».

Здивування двояке, вірніше, багаторазове. Як юдей, Ісус, повинен звертатися до людини із Самарії? Тим більше, навіщо йому розмовляти з жінкою, тим більше з багатим, строкатим минулим, як Він це чудово знає. І, нарешті, як вийшло, що ця жінка розкриває найглибшу істину месіанської звістки?

Будь-який подив, який ми відчуваємо, завжди пов’язаний із зустріччю з чимось новим, з проявом якоїсь реальності, якоїсь людини, якоїсь правди, яких ми досі не знали. Іншими словами, це пов’язано з якимось одкровенням. Те ж саме ми помічаємо і у випадку з нами, що розглядається нами.

Самарянка дивується присутності іудея, який ламає перепони не спілкування зі своїм народом і починає з нею розмову. Він просить у неї води для пиття. Перш ніж вона встигає одужати від цього сюрпризу, вона стикається з іншим, ще більшим. Вона чує, що людина, у якої просять води, сама може запропонувати «воду живу». Однак це здивування було викликане не якимось новим відкриттям, а тим фактом, що воно спантеличило її. «Пане, — каже, — у вас навіть відра немає, а колодязь дуже глибокий». Звідки у тебе ця жива вода?

«Жива вода» означає проточну воду. Вода у колодязі не тече. Отже, це не жива вода. Але не це спантеличує самарянку; вона все ще думає про воду в колодязі. Її думки не про якусь проточну воду. А якби вона й була, вона все одно не зрозуміла б, про що говорив Христос. З іншого боку, говорячи про живу воду, Христос мав на увазі не якусь проточну воду, яка на короткий час вгамовує спрагу, а воду, що створює в людях невичерпне джерело вічного життя. Воді, що рятує від смерті.

Думаючи, що вона зрозуміла слова Христа, самарянка просить Його дати їй цю чарівну воду, щоб звільнити її від важкої праці носити воду. «Пане, — каже, — дай мені цієї води, щоб не томити спраги і не приходити сюди за водою». Жінка гадала, що знайшла легке вирішення своєї проблеми. Христос говорив їй про воду, яка вивергалася в людях і стала джерелом вічного життя. Вона уявляла природну воду, яку вип’є один раз і більше ніколи не відчуватиме спраги, і їй не потрібно буде ходити за водою до колодязя.

Поки люди обмежують себе мирськими справами, вони не можуть осягнути вічні, трансцендентні істини. Вони можуть бути здивовані, спантеличені чи вражені. Вони можуть навіть чекати на магічні рішення. Але вони залишаються замкненими у світі, що сприймається, пов’язаними безпосереднім фізичним контактом. Вони займаються рутинними, побутовими проблемами. Їхні уми не йдуть далі цього. Їхні духовні почуття не працюють. Навіть якщо вони чують про щось, що виходить за межі безпосереднього відчуття, про щось за межами речей цього світу, вони сприймають це у термінах почуттів та мирським чином. У них справді є питання, вони переживають несподіванки та здобувають одкровення, але вони все ще функціонують у просторі та часі. Вони мислять, осягають і живуть у підпорядкуванні закону смерті та тління.

Перешкодою, яка перешкоджає і зупиняє кожну думку та дію людей, кожне пережите ними здивування чи дароване їм одкровення є перешкодою смерті. Жодне одкровення, ніякий винахід, ніяке мистецтво чи філософія не можуть подолати цей бар’єр. Все, що нам відомо чи доступно, лежить «з цього боку» меж смерті.

Смерть не долається ні логікою, ні аргументами, ні наукою, ні магією. Все це служить мирським цілям. Смерть долається дивом, найбільшим дивом із усіх, Воскресінням. Ось чому Воскресіння Христове є найглибшим одкровенням, вірніше, єдино істинним одкровенням, бо воно відкриває нам нову реальність. Ось чому кожне чудо Христове є знаменням, тобто стрілою, яка вказує нам «за» огорожі смерті і тління, на воскресіння і вічність.

Вона каже: «Господи! бачу, що ти пророк. Батьки наші поклонялися на цій горі, а ви кажете, що місце, де має поклонятися, знаходиться в Єрусалимі». (Ін. 4:19-20) Потім їй було даровано велике одкровення: «Але настане час і настав уже, коли істинні шанувальники поклонятимуться Батькові в дусі та істині… Бог є Дух, і ті, хто поклоняється Йому, повинні поклонятися в Дусі та Істині». Люди стають тими, у кого вони вірять і поклоняються. Коли вони вірять і поклоняються Богові «у Дусі та Істині», вони також стають певною мірою подібними до Нього. Вони стають духовними та реальними.

Потім на перший план виходить релігійна віра жінки, і вона каже: «Знаю, що прийде Месія, тобто Христос; коли Він прийде, то сповістить нам усе». І Христос каже їй: «Це Я, Який говорю з тобою» (Ін 4:26).

Це одкровення, дане Самарянці, збіглося зі здивуванням, яке випробували учні Христові, які туди прибули туди. Вони дивувалися, чому їхній Учитель розмовляв із цією жінкою. І цей їхній сюрприз був корисним «знаком». Це була підготовка, яка б допомогла їм зрозуміти, що Євангеліє, яке вони повинні були проповідувати, виходить за суворі расові, соціальні та релігійні кордони.

Чим більше люди присвячують себе турботам цього життя, тим більше вони прив’язуються до речей цього світу і забувають про свої глибші потреби. Але коли з якоїсь причини порушується їх глибше духовне занепокоєння і вони дізнаються, що в їхніх серцях є відповідь на забуте й часто відкинуте екзистенційне питання, тоді вони забувають свої життєві потреби і відкидають свої мирські турботи.

«Тоді жінка залишила свій водонос і пішла до міста, і каже людям: Ідіть, подивіться Людину, Який сказав мені все, що я зробила: чи не Він Христос?». (Ін. 24:28-29) Очевидно, жінка сама була переконана, що Він Месія, бо саме це вона й прийшла сказати людям у своєму місті. Вона хотіла поділитись з ними своєю великою радістю. Але, будучи людиною, вона також, можливо, хотіла, щоб їхні спільні очікування були підтверджені іншими. І її підтвердження супроводжувалося досвідом, здобутим її співгромадянами від їхньої власної зустрічі з Христом. Розділена радість – це подвійна радість. Радість, яка належить усім та кожному. «А жінці тій казали: вже не за твоїми промовами віруємо, бо самі чули і дізналися, що Він істинно Спаситель світу, Христос».

Справжня віра залежить немає від звіту чи інформації, як від особистого досвіду. «Скуштуйте і побачите, що добрий Господь», — каже псалмоспівець. «Прийди і споглядай», — каже Пилип Натанаїлу. Якщо ви не побачите Бога у своєму житті, кажуть Отці Церкви, то не сподівайтеся побачити Його після смерті. Саме тут наші духовні рецептори налаштовані на те, щоб сприймати Бога та сприймати багатство Його Царства.

Сьогодні люди, зокрема, закрили свої духовні рецептори та не мають жодного відношення до духовної реальності. За великим рахунком їх уже ніщо не дивує, ніщо в їхньому повсякденному житті, тому що вони комп’ютеризували своє життя і перетворили його на рутину, що отупляє. Як для священика було б катастрофою просто звикнути до Божественної літургії та служб, які він здійснює, так і для кожної людини було б катастрофою, якщо вона звикне до свого повсякденного життя і стане байдужим до можливостей та несподіванок. їх пропонують.

Людське життя – це процес, який триває, поки ми тут. І він сповнений маленьких і великих сюрпризів, позитивних та негативних. Позитивні ми часто сприймаємо як негативні, а негативні ми могли б розглядати та переживати позитивно. Той, хто зберігає «живу воду», вилиту в нього при Хрещенні, може творчо переживати свій розпорядок дня, з усіма позитивними та негативними сюрпризами, вгамовуючи свою спрагу «живою водою», вбираючи істину вічного життя і надаючи сенсу минущому.

Георгій Мантзарідіс, почесний професор Богословського факультету університету Аристотеля  в Салоніках (Греція)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Ορθόδοξη Μαρτυρίa [Orthodox Witness], no. 98, February 2012, pp. 30-34

А хто питиме воду, що Я йому дам, прагнути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне

Ін. 4:14

Нинішня неділя має устійнену назву – самарянки, але тема неділі, розпочата із середи – свята переполовення П’ятидесятниці – і провідною темою є вода – жива вода, вода безсмертя, вода премудрости.

Саме Христос – «Джерело життя нашого» – співаємо ми у тропарі Переполовення, котрий приписано і в неділю про самарянку. Таким чином головна тема, яка і відображається у тропарях Богослужіння, присвячена означенню води, що походить від справжнього Джерела, а не обставинам, через які Христос відкриває нам це значення.

Тому, очевидно, і нинішнє Свято Матері стає суголосним темі води живої. Ми, як люди, хімічно складаємось переважно з води, а фізично з’являємось у цьому світі завдяки Матері. І віра в людині закладається зазвичай із довіри, що розбудовується матір’ю. Тому Матір сповняє це найвище покликання – священство серця.

З нинішньої оповіді ми бачимо, що жодні природні гріхи не можуть стати перешкодою до нашого свідчення Христа, не повинні стати перешкодою ставати нам джерелом води віри у Всемогутнього Бога, правдивої віри, що призводить до вічного щастя із Господом.

«Ой маю я три матері» – говорить поет, згадуючи Матір Божу, рідну матір та матір-Україну. Можна сказати, що цей перелік, який ґрунтується на виконанні заповіді шанування батька і матері, можна продовжувати необхідністю любові Матері-Церкви, шанування альма-матері – навчального закладу, завдяки якому ми відбулися, як фахівці; любові хрещеної матері…

Цьогорічний День Матері співпадає із днем шанування священномученика Макарія – Митрополита Київського і всієї Руси. Симптоматичним є те, що московські церковники не бажають його літургійно вшановувати, тому не виділяють окремого літургійного читання, хоча істерійно тричі на рік відзначають казанську ікону.

Передумовою здобуття цієї благодаті води живої є визнання своїх недоречностей, помилок, як свідчить нинішнє Євангеліє. Однак невідомо скільки ще потрібно пролитися невинній крові наших відважних Героїв, як і часто невинній крові мирних співгромадян, щоби пізнати заблуканим послідовникам єресі русміра правду про свою прадідівську віру православну, що розвивається по автокефальних Церквах; правду про справжню Матір – Церкву Константинопольську, що з любов’ю дарує Томос стражденній Доньці – нашій Матері – Церкві українській? Що потрібно, щоби зрозуміти, що без любові до Батьківщини, до материнської мови, до свого народу та рідної Церкви неможливо здобути святості, навіть окуповуючи історичні Лаври, заробляючи на храмових спорудах – пам’ятках архітектури і лукаво виголошуючи чужинським язиком «о странє нашей»? Чи не тому в Почаївській Лаврі прославилися преподобні Іов та, практично наш сучасник, Амфілохій, що вони любили не тільки те місце, де звершували подвиг, але і той народ, серед якого служили і вели до спасіння.

Отож, спішімо до Джерела Життя вічного, творячи діла любові до всього рідного, шануючи та звеличуючи Матір Небесну Богородицю, дбаймо про матір земну, обороняймо матір – Батьківщину земну, щоб здобути Батьківщину Небесну – обороняймо у всіх кордонах – територіальних, культурних, мовних, церковних, щоби справді поклонятися Богові в Дусі та Істині! Амінь.

+ Борис (Харко), єпископ Херсонський і Каховський, керуючий Таврійською єпархією (ПЦУ)

Улюблені брати і сестри!

Сьогодні ми з вами чули євангельську розповідь про бесіду Спаса з жінкою у колодязя Якова в Самарії. Обставини цієї бесіди надзвичайні в багатьох відносинах.

Христос звертається із проханням і вчить не тільки грішну жінку, але жінку з народу, яки іудеї вважали відкинутим, язичниками… Усяке зіткнення із самарянами вони почитали для себе зневагою.

Господь Ісус Христос звернувся до неї з незвичайними словами: про Воду Живу, про поклоніння Богові в Духу й істині й закінчив Свою найглибшу бесіду із самарянкою тим, що прямо назвав Себе Месією, Христом.

Саме тому у самарянки починаються всякі здивування й сумніви чисто земного порядку: як Він, Іудей, просить пити у неї, Самарянки? Адже юдеї із самарянами не спілкуються. І ще Він говорить: якби вона знала, хто Він, – то вона сама попросила б у Нього пити, і Він дав би їй воду Живу. Як Він може дати їй пити? Адже в Нього й почерпнути нема чим, а колодязь глибокий. Адже по земному це неможливо. Та й що це за «Жива вода»? Христос говорить об речах небесних, духовних, а вона все розуміє по земному, по-життєвому.

Подумайте, брати й сестри, таке відношення Самарянки до слів Христа вам нічого не нагадує? Адже ми так часто просимо у Господа земні блага, які нам здаються необхідними. А Бог нам їх не дає. Але молитва наша ніколи не буває даремною. Так було й із Самарянкою. Вона просила в Христа води. Він і дав їй воду, тільки не ту, що вона просила, а іншу, Його воду, що стала джерелом Життя Вічного. Він дав їй Життя Вічне.

І на початку й у середині бесіди з Господом Ісусом Христом самарянка, звичайно, не шукала у своєму співрозмовнику Месію, Христа – і Він Сам відкрився їй, не питаючій про Нього як об Месії.

Ісус відкриває самарянці те, що відмовився відкрити іудейському первосвященикові, римському прокураторові, те, що з великою обережністю тільки відкривав Апостолам. А саме, що Він і є той довгоочікуваний Месія, про якого казали пророки.

Бесіда Христа із самарянкою була першою проповіддю Нового Завіту перед людиною язичеського світу. Вона містила в собі обітницю Господа про те, що саме цей язичеський світ прийме Христа. Старий закон не міг напоїти людську душу, жадаючу істини. Жива вода благодаті Нового Завіту дала Життя Вічне великої кількості язичеських народів, у тому числі й народу Київської Русі.

Схвильована бесідою з Господом Ісусом Христом, Самарянка залишила свого водоноса й поспішно пішла в місто Сихем, щоб розповісти жителям його про незвичайний перехожого Іудея, що знав всі справи її життя й називаючи Себе Месією – Христом. Вона кликала своїх співгромадян піти й самим подивитися, чи не він є Христос. І вони, які не бачили його чудес, не чули раніше його проповідей – вони просто прийшли й повірили…

Вдумайтеся: вони не слухали численні проповіді Христа; не бачили чудові речі, які відбувався в ті кілька років, коли Христос проповідував іудеям, а просто повірили…

Але щоб правдиво повірити сприйняти цю воду Христову, нам, як і Самарянці, треба покаятися. І тоді Він відкриється нам і скаже: «Це Я, що говорю з тобою». І в нас буде така радість, що ми не зможемо удержати її в собі. Ми, самі того не зауважуючи, почнемо проповідувати Христа. І не словами тільки, а всім нашим життям. У нас з’явиться й сила винести все заради Христа, навіть самі люті катування, як їх переносили мученики Христові… Як їх виносили наші сповідники Київського Православ’я ХХ століття, не думаючи про себе, але про Господа і його Церкву, про Батьківщину.

Будемо ж жити чистою вірою, що б ті невіруючі, нещасні люди які поки у великому числі оточують нас, в один день сказали: «Не по ваших словах віруємо, а бачачи життя вашу, котру ви присвятили Йому ми довідалися, що Він істинно Спаситель Світу Христос!» Амін.

прот. Сергій Горбик

02.06.2013 р.Б.