І ось через деякий час приніс Каїн Богові жертву від плоду своїх трудів на землі. Авель також поспішив принести жертву Богові від первородних із своєї отари. Принесена Авелем жертва сподобалася Богові більше, ніж жертва Каїнова, бо була принесена у вірі від душі і в смиренні, про що свідчить апостол Павло: «Вірою Авель приніс кращу жертву Богові, ніж Каїн, нею дістав свідчення, що він праведний… нею він і по смерті ще говорить» (Євр., 11:4).

На Каїнову ж жертву Отець Небесний навіть не подивився, адже: «Що більше: золото чи храм, який освячує золото?» (Мт., 23:17), бо Господь, Який бачить все і чує, знав істинний стан душі Каїна і знав усю нещирість, з якою той приніс Йому жертву. Сказав Господь про таких: «Зовні здаєтеся людям праведними, а всередині повні лицемірства і беззаконня!» (Мт., 23:28). В народі кажуть: «Чужа душа – темрява». Але перед Господом нічого приховати не можна і ніщо для Нього не є таємним. І тому, коли гордий і заздрісний Каїн дуже розгнівався за таку зневагу, а серце його запалало помстою, це помітив Господь і запитав у нього: «Чому ти гніваєшся, що й лице твоє посмутніло?»

Будь-хто з батьків сказав би в такому випадку своєму синові: «Не тримай зла і гніву в своїй душі, бо то найперший шлях до гріха». Так само говорить і Господь Каїнові: «Спинися, бо коли добре робитимеш, то піднімеш обличчя своє», тобто будеш прощений. «А коли недобре, то в дверях гріх підстерігає».

Цими словами Господь застерігає рід людський про те, що гординя призводить до скоєння найстрашніших гріхів і злочинів, гординя є протилежним почуттям людини відносно до смирення – почуття доброчесного. Адже коли б у Каїна було смирення, то він би послухався поради Отця Небесного і не піддався б на смертний гріх братовбивства.

Отець застерігав: «До тебе його (гріха) пожадання, а ти мусиш над ним панувати». У пророка Михея також знаходимо вказівку Господа: «Тільки чинити правосуддя, і милосердя любити, і з твоїм Богом ходити сумирно» (Мих., 6:8). І якби Каїн був чоловіком розумним, розважливим і виховав у своєму серці віру і смирення, котрі б не давали розростатися пристрасті гордовитості, то бажання помсти навіть не вродилося б у його душі. Але зарозумілість і заздрість взяли над ним гору і штовхнули на злочин проти рідного брата – Каїн підступно убив Авеля.

Пролилася перша праведна кров на землі. Чи не тому пророк Михей вигукує: «Згинув побожний з землі й немає поміж людьми правдивого. Вони всі чатують на кров, один одного ловлять у сітку» (Мих., 7:2), а ми нині констатуємо, що ці слова, як ні в які інші часи, яскраво характеризують стан нашого українського суспільства, яке поринуло в глибоку прірву духовної розпусти, а особливо ті з нас, котрі при владі й повинні вести народ по шляху життя як зрячі, а не сліпі…

Апостол Павло писав до Тита, а ми нині й до себе повинні приміряти його визначення такого ганебного стану людей, коли вони: «Говорять, що знають Бога, але вчинками відрікаються, будучи огидними і непокірними та до всякого доброго діла нездатними», тому то й: «Докоряй їм суворо, щоб вони були здорові у вірі» (Тит., 1:116, 13). Як давно говорились ці слова, але як співзвучні вони з нашим часом: «Для чистих усе чисте, а для осквернених і невірних немає нічого чистого, у них осквернені і розум, і сумління» (Тит., 1:15).

Звичайно, люди впали тому, що втратили віру, або й зовсім не мали її, бо так і не набули, а будь-яке порожнє місце ніколи не буває порожнім, бо його рано чи пізно хтось чи щось займає. А займає диявол. І тоді людина, спокушена ним духовно, а за тим і тілесно, падає. Та тут варто наголосити на тому, чи для кожного, хто тим чи іншим чином упав, такий стан є нестерпним, як говорив пророк Йов: «Життя моє стало бридке для моєї душі…» (Йов 10:1)? Коли спостерігаєш за тим, що діється навколо нас і з нами, виникає великий сумнів.

Чи варто наголошувати на тому, що гордовитість і самолюбство призводять до приниження іншого і є таким різноманітними й поширеними, що сміливо можна говорити про захворювання душі? Варто лише неупереджено подивитися на людину зором віри, щоб упевнитися в цьому. Духовно хвора людина схожа на людину, яка вся зранена і рани її не загоюються, а гниють і від них розноситься сморід.

Принагідно згадаймо притчу про Самарянина і чоловіка, що потрапив до рук розбійників, щоб підкріпити ці слова. Розбійники роздягнули його, побили, всього зранили, кинули спливаючого кров’ю помирати і пішли собі геть. Я запитую – кого мав на увазі Ісус Христос, показуючи нам цього побитого і зраненого чоловіка?

Звичайно, що нас із вами, змучених пристрастями світу цього і дияволом. І головне: якби цей чоловік сказав нам (та ще й палко переконував), що він не відчуває ніякого болю, щоб ми про нього подумали? Вірно – дивлячись на його рани, ми б подумали, що він при смерті, бо вже втратив будь-які відчуття в своєму тілі. Подібно до цього ми можемо охарактеризувати і стан людини гордовитої.

Чим іншим, як не гординею і зарозумілістю, можна пояснити молитву фарисея до Бога, в якій він говорив, самовихваляючись, так: «Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди: здирники, неправедні, перелюбники, або як цей митар. Постую двічі на тиждень, даю десятину з усього, що придбаю» (Лк., 18:11-12).

Але Бог залишився невдоволений такою молитвою, бо засліплений гординею фарисей забув з Ким він говорить. Коли ще можна лукавством якось прикритися від народу, то від Бога не приховаєш нічого. Він бачив, що грішник уявив себе праведником, знов же таки забувши, що бесідує з Всевидячим.

Фарисеї були вчителями віри, хвалилися знанням Закону Божого і дуже тим пишалися, зміцнюючи в собі почуття гордині і лукавства, яке породжувало великий гріх, адже: «Зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо самі не входите і бажаючих увійти не допускаєте!» – говорить про таких Господь (Мт., 23:13), а «Хто звеличує себе, той буде принижений» (Мт., 23:12), тому що, як каже апостол Яків: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як., 4:6).

Ось таким смиренним і виявився митар, притчу про якого розповів Ісус Христос. Він не говорив багато, а навпаки – схиливши голову і опустивши погляд долу, дуже шкодував і докоряв собі за гріхи, які вчинив, бив себе в груди і повторював щиро одне: «Боже, милостивий будь до мене, грішного!» (Лк., 18:13).

Молитва – то велике діло для людини віруючої, бо молитвою вона розмовляє з Богом – дякує Йому за те милосердя, яким Він обдаровує її, і славить Його, як свого Творця, молитва повинна виходити з глибини зажуреного серця і в розчуленні душевному. Ось такою й була молитва митаря – небагатослівна, але палка і слізна, і ті сльози покаяння омивали його зболілу в каятті душу, і знайшли відгук у Бога. Тому вона й припала до серця Богу і потішила Його, і, як сказав Господь: «Цей пішов до дому свого виправданий більше, ніж той (фарисей)» (Лк., 18:14). Бо сказано й у Старому Заповіті: «Знижує Він спину пишного, хто ж смиренний, тому помагає» (Іов, 22:29).

Тож завжди слід пам’ятати, що краще згадувати свої власні гріхи, яким немає ліку, аніж перераховувати гріхи чужі, бо кожен із нас відповідає перед Богом лише за свої вчинки. Тому, в смиренні згадуючи свої гріхи і слізно шкодуючи, що вчинили їх, будемо молитися і така молитва буде приємна Господу, Він зглянеться на смирення нашого серця і розчулення нашої душі зарахує нам на спасіння. Де б ми не молилися – вдома на самоті чи в церкві на людях, ми повинні творити молитву в смиренні перед Богом і перед людьми, бо смиренних Бог милує і спасає.

Так хай же Господь дарує нам смирення митаря і очищає нас від гордовитих помислів фарисея.

Боже, милостивий будь до мене, грішного! Амінь.

+Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ

Кажу вам, що всякий, хто возноситься, той сумириться

Лк.18

Наближається час Великому поста, в котрому кожний християнин, який хоче спасіння, повинен примиритися з Богом, виправити своє життя. Тому Свята Церква вже готовить нас до того великого світлого діла. Початком того великого діла є чеснота покори. Вона є фундамен­том святості. Покора в гордому немає місця, а гордий не має місця в небі. Святитель Кипріан говорить, що без покори ми в святому пості ні на крок не ступимо вперед. Свята Церква нам представила притчу про покірного митаря і гордого фарисея. Гордий фарисей прийшов до церкви і хвалився своїми чеснотами і добрими ділами, в той час коли митар молився і не смів підвести очей до неба, через свої гріхи. Ісус Христос, оповівши притчу, показав, до чого доводить гордість і який успіх має чеснота покори. Упокорений митар знайшов ласку в очах Божих і повернувся до свого дому в стані ласки. Кажу вам, що всякий хто возноситься, принизиться, і хто принижається, піднесеться. Ось бачимо, яку силу для нашого спасіння має чеснота покори.

Щоб ми могли зрозуміти, що таке чеснота покори, погляньмо, хто є людина. Бог до неї каже: Земля ти є і в землю вернешся (Бут.3,19). Людина у своїй гордості хоч і пнеться до неба, але вона буде нижчою, бо всяка її власність не її, а Божа, навіть над своїм тілом вона не владна. Як осел хоч би й золоті перли носив, він завжди буде нерозумною отяжілою твариною. Так і людина, хоч з ласки Божої володіла найбільшими скарбами однак, в кінці залишиться з нічим. Вийде дух з неї, вернеться у землю свою і в той день загинуть всі прагнення її. Тут видно, якою малою бідною є людина і чим може гордитися. Чому гордишся, земля і попіл, – питає премудрий Сірах (10.9). Немає він жодної власності і чому гордиться всім тим, що має. (1 Кор.4.) Крім того, людина так глибоко упадає в гріх, що стає подібною до нерозумної тварини, а навіть до диявола. Чи бачимо, що таке покора? Отже, бачимо, що не маємо нічого самі з себе, що нашою власністю є лише наші гріхи і що не можемо возноситися над кимсь. Навпаки, любитися в пониженні – це буде чеснотою християнської покори, якої навчає нас сьогодні Христос у притчі про митаря і фарисея. Тільки така покора угодна Богу і може стати фундаментом християнської чесноти. Люди більше всього грішать гордістю, а правдиво Покірних треба довго шукати. Є люди ревні в молитві, строгі в постах, однак рідко побачимо правдиву покору. Чому так любуємося в одежах? Бо не маємо покори.., хочеш щоб нас люди хвалили? Нехай зганить хто мас словом злим, зараз гніваємося і мстимо…

А коли дасть нам Бог достаток чи якусь славу, то оминаємо людину біднішу і говоримо: Що вона собі думає, що вона мені рішимо? Л коли Бог наділить нас вродою в більшій мірі, як другого, то не знаємо, як ходити… Не так мають поступати Христові учні. Христос через ціле життя учив покорі і говорив, навчіться від Мене, бо Я тихий і покірний серцем, і знайдете спокій душам вашим. (Мт.11,29).

Так гордо поступають погане, котрі не знають покори, а нас, християн, так нічого не прикрасить, як покора. Нічого так Богу не подобається, як покора. Ми повинні в покорі ходити перед Богом і людьми. Перед Богом покажемо ту чесноту, коли все те, що маємо не будемо собі приписувати, а Богу і вживати їх на славу Божу, і не треба нам гордитися ні розумом, ні багатством, ні будовою тіла. Початок гордині людини відступлення від Бога. (Сір. 10,14). Тепер бачимо розумом, чому так Бог ненавидить гордість. (Сір. 10,7). Але не чистий перед Богом всякий високогордий (Притч. 16,5). Бог гордим противиться. Тому стережімося гордості. Не приписуймо собі все те, чим володіємо, розум, здоров’я, достаток, бо воно є власністю Божою. Замість того, щоб гордитися, ми страшімося тих дарів, бо кому більше дано, більше будуть вимагати. Учімося покори у Пречистої Діви Марії. Коли Єлизавета назвала Її благословенною між жінками, то Вона оту похвалу віднесла до Бога. Сотворив мені велич Сильний, і тому величає душа моя Господа. В такій покорі жили всі святі. І, коли їх хвалили, вони кликали: Не нам, не нам, Господи, даси славу. (Пс.113). Та не тільки перед Богом ми повинні бути покірними, але і перед людьми, перед ближніми. Хто отримав від Бога більше, це не його заслуги в тому. Він нехай дякує Богу за те і пам’ятає, що Бог, Котрий дав йому ті дари, міг їх інакше розділити і може їх кожної хвилі відібрати. (Гал.6,3). Кожна горда людина подібна до жебрака, що вбрався в золоті одежі і погордує іншими людьми. Ми ніколи не можемо гордитися своїми дарами, які б не прийняли. Бо, коли нам дано, треба знайти для чого, в якій цілі нам довірено від Бога ті дари? Коли Бог дав достаток людині, то не на величання перед людьми, а на те, щоб ними допомогти убогим і так причинитися до слави Божої. Іншим дав мудрість, щоб за допомогою неї більше пізнавати Бога і бути корисним для Церкви, для народу. А коли не будемо гідно вживати ці дари, то заслужимо собі на ганьбу від людей і на кару від Бога. Якщо будемо думати, яку ціль при тому Бог видів, коли давав нам дари, тоді пиха й гордість не буде мати в нас місця. Будьмо впевнені, що ті дари Божі можуть бути кожної хвилі втрачені. Якщо ми заможні, пам’ятаймо, що багато заможних обідніли і впали в крайню біду, якщо ми вродливі, здорові, пам’ятаймо, що недуг усмирить нас, – якщо мудрі, то пам’ятаймо, що в одній хвилині можеш стати предметом насмішки. Так Соломин був премудрим, а як нещасно закінчив своє життя. Х то живемо праведно і гордимося своєю праведністю, дивімося чи встоїмо, щоб не впасти. (1 Кор.10,12).

Отже, смиряймося, бо не знаємо, хто куди піде, до Неба чи до пекла. Терпеливо зносімо всі докори, нападки і зневаги, яких зазнаємо від людей. Прикро їх зносити, але так належить покірному, бо покірний пам’ятає, що він грішний подібно, як той, що його образив, і прийме справедливо погорду, кажучи, що він тільки того і достойний. Святий апостол Павло тішився, коли терпів зневагу, бо знав, що терпів за Ісуса Христа, а це є наймилішою жертвою Богу. (Дії. 5,41). Отже, що таке покора? В святий Євангелії нині бачимо, як Бог любить покору і як нагороджує за неї.

І тому полюбімо покору відкиньмо гординю. Зносімо терпимої, образи, зневаги. Лиш тоді Христос нас визнає, як правдивих своїх учнів і милосердно прийме молитви і простить нам гріхи наші, бо всякий, хто смиряється вознесеться…

+Данило,

митрополит Чернівецький і Буковинський 

У своїй молитві фарисей вдається до вражаючого протиставлення себе іншим людям. Він дякує Богові за те, що не схожий на інших: грабіжників, кривдників, перелюбників і митаря, що стоїть поруч. Іншими словами, фарисей проводить лінію розділу між собою і іншими, вважаючи, що він знаходиться в храмі по праву, в той час як всі оточуючі не можуть входити сюди, оскільки є грішниками.

Образ митаря і його молитва створюють інше враження і викликають інші почуття. Він сидів віддалік, похиливши очі, бив себе в груди і просив милості Божої. Його молитва – це молитва покаяння. Митник не похваляється своїми благими справами, шукаючи виправдання, але виявляє і сповідує свою гріховність перед Богом і просить Його милості. Він не протестує проти того, що інші люди цураються його. Його цікавить лише праведний суд Божий. Преподобний Ніл радить нам в молитвах просити про очищення від пристрастей, звільнення від незнання і забуття, позбавленні від усякої спокуси і про повернення до Бога. Ми повинні благати лише про справедливість і Царство Боже, про чесноти, духовне знання й про все інше, що вони дають нам.

Питання

Перед слухачами притчі постає одне суттєве питання. Фарисей, який зберігає приписи закону і традицій, – це образ ідеальної релігійності. А митник – грішник, який просить покаяння і милості Божої. Чи прийме Бог обох? Або ж вибере одного? Слово Христа ясно говорить нам: «Кажу вам, що цей пішов до дому свого виправданий більше, ніж той» (Лк. 18:14). Тут Христос перевертає відношення людей до виправдання і відкриває, що Бог приймає тих, хто кається і зі смиренням просить Його милості. Виснажливе відчуття своєї убогості – це основа духовного вдосконалення. Усвідомлення власної гріховності – це джерело енергії і міцний фундамент для нашої духовної сутності.

Шлях до покаяння

Всім нам слід зрозуміти, що спасіння і виправдання – це дари Бога, але не плоди наших справ. Ніякі наші заслуги не можуть подарувати нам Царство Боже. Це зроблять лише Його любов і людинолюбство.

Святий Іоан Златоуст, розмірковуючи про молитву митаря, говорить нам про існування п’яти шляхів до покаяння.

Перший шлях – це усвідомлення своїх гріхів і їх сповідання. Другий шлях – це скорбота про свої гріхи. Третій – покора, четвертий – милосердя, цариця чеснот. І, нарешті, п’ятий шлях до покаяння – це молитва.

Молитва ж повинна містити в собі всі перераховані вище шляхи до покаяння: і усвідомлення гріхів, і сповідь, і скорботу про гріхах, і покору, і милосердя. Лише це зробить її суттєвою і корисною для нас.

«Не молимось як фарисеї»

Сама наша Православна Церква, відкриваючи Тріодь, закликає нас: «Не молимось як фарисеї», тобто з гордістю за свої заслуги, але попросимо у Бога благодаті спасіння, визнаючи і сповідуючи нашу негідність. Помолимось зі страхом, сумом, увагою, вдумливістю і радістю, як радить нам Еваргій. Корінь усіх зол – гордість. У ній міститься смерть і тьма. Але незвіданим чином святе смирення підносить нас над усім створеним, зберігаючи в нашому житті Божественну благодать.

Будемо ж тримати в пам’яті мудре попередження: «Диявол не їсть і не п’є. Формально, він найсуворіший аскет, але це не робить його меншим дияволом». Смирення – це єдина зброя, яка перемагає диявола, обов’язкова умова спасіння, таємнича свята сила, що містить у собі усе.

Як учив святий Ісак Сирин, де росте смиренність, там б’є джерело слави Божої. Тут насіння душі розквітає в нев’янучу квітку. Нехай благословить нас Бог і допоможе нам захистити всі наші думки смиренням і знайти знання вічної істини.

Преосвященний Агатангел,  єпископ Фанарський

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Улюблені брати і сестри, наша Свята Православна Церква з цього дня починає підготовку вірних до днів покаяння, очищення душі від гріхів, до днів Великого посту. З учорашнього дня в храмі вже звучить Пісна Тріодь – книга, яку треба мати кожному православному християнину, бо в ній сказані самі головні слова про покаяння.

Саме довгий цей шлях Великого Посту, коли ми каємось і очищаємось від гріхів своїх, веде нас до Вселенського торжества Воскресіння Христового. У першу ж Неділю, готуючи нас до цього важкого шляху, Свята Православна Церква згадує притчу про митаря і фарисея.

Часом повстає питання: Чому саме з цієї притчі починається підготовка до Великого Посту?

Ми з вами знаємо, дороги мої, що в установленнях Церкви немає і не може бути нічого випадкового. Без осягнення найглибшого сенсу цієї притчі праці молитви і посту виявиться не тільки марним, а й шкідливим для наших справ. Саме тому, притча про митаря і фарисея сьогодні подається нам як підмурок покаяння, як те, що має супроводжувати нас протягом всього нашого життя, ставити перед нами приклад молитви людей, які прийшли помолитися в храм так само, як приходимо і ми з вами. Один з них фарисей, інший – митар.

Давайте згадаємо сьогоднішнє Євангеліє: Два чоловіки до храму ввійшли помолитися. Один фарисей, а другий був митник. Фарисей пішов вперед, вважаючи себе цілком гідним, і так в собі внутрішньо молився Богу: «Дякую Тобі, Отче, що я не такий, як інші люди: негідники, перелюбники, або як цей митник, – два рази пощу, даю десяту частина всього, що здобуваю». Так молився фарисей. Він перед Богом хвалився своїми справами, перераховуючи свої зовнішні добрі справи. Але яку ціну самі по собі вони мають? При бажанні і кожна людина може дати якусь частину свого доходу до церкви чи жебраку, може постити, може утримуватися від великих гріхів, але при цьому цілком забувати і не бачити незліченну безліч внутрішніх душевних гріхів. Злоба, заздрість, ненависть, злопам’ятність, ворожнеча, марнославство, гординя, – все це може жити в душі поряд із зовнішніми чеснотами, перерахованими фарисеєм, і абсолютно оскверняти всю людину, робити її непотрібною перед Богом. І ми знаємо, що фарисеї, які виконували зовнішню сторону заповідей Мойсея дуже докладно: давали десятину, і додержували пости, і робили багато іншого, – при цьому лютою ненавистю зненавиділи Господа Ісуса Христа. Вони заздрили Господу, оскільки Він набував вплив на людей. Вони самі хотіли володіти народом, хотіли отримувати від Нього всякі матеріальні блага, пошану, повагу та інше. Ось чому вони і всі добрі справи робили напоказ. Підкреслювали, де можна, свої чесноти. Молилися на людях. Господь каже: «Якщо хочеш помолитися, увійдіть у свою кліть, тобто в свою кімнату або в свою душу, і там моліться таємно Отцеві твоєму, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно». Фарисеї ж на перехрестях вулиць, – не тільки на вулиці, але на перехрестях, щоб з усіх боків було видніше, – ставали і молилися.

На прикладі фарисея, Господь показує нам дуже небезпечну спокусу – без потреби розглядати недоліки і гріхи інших людей, і спокушати себе думкою, що ми не такі, як вони. Це означає спокушати самих себе. Глумлячись над пороками ближніх, ми порушуємо заповідь любові до ближніх; ображаємо Бога, що пробачає їм; оскверняємо наш розум нечистими уявленнями; наражаємося на небезпеку бути гонителями невинних і навіть майбутніх святих; смородом нечистих спогадів розтліваємо пахощі молитви і, природно, не досягнемо виправдання від Господа, Які каже: «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мт. 7:1).

І ось, як противага нещирої та навіть згубної для души молитві фарисея, подається нам молитва митаря. Він навіть не мав відваги, через розуміння своїх гріхів, війти в храм та відняти очі до неба… Все, на що відважився митар, це щира молитва: «Боже, милостивий будь мені грішному». Митар не спирається на свої справи, подібно фарисеєві, але уповає на милосердя Боже. З биттям себе в груди називаючи себе грішником, він через це сповідує, що правосуддя Боже вимагає чесноти, і засуджує гріх. Він, як грішник, визнає себе гідним осуду, і вже відчуває своє засудження і щиро бажає позбутися від гріха, і разом усвідомлює своє безсилля очиститися. Митар щиро кається і просить у Бога лише милості. Молитва митаря є молитва покаяння і смиренності, і, разом, з тим молитва віри і надії. Саме тому, через щире усвідомлення власної гріховності і коротку молитву покаяння, митар пішов виправданий у свій дім.

Улюблені мої, притчею про митаря і фарисея Євангеліє відкриває нам бачення церкви і молитви, яке, ймовірно, не все часом примічають і беруть до уваги. Входячи до церкви , стаючи на молитву, ми найбільш часто представляємо себе прохачами, а Бога подавцем благ. Це справедливо: але це не все. Слово Христове показує, що церква, будучи домом молитви, в той же час є й судилище Боже. Ти молишся: а невидимий Суддя дослухається не тільки словами твоїм, а й думкам і почуттям серцевим, і здійснює над тобою праведний суд. Ти закінчиш молитву: і підеш звідси або виправданий або невиправданий, або навіть засуджений. Пророк сказав про когось: «молитва його буде йому за гріх» (Пс. 108:7). Певно. є таки, над ким збувається це слово, бо Пророки не говорять слів на вітер.

Ось так, через приклад митаря, ще до Великого посту, наша Свята Православна Церква готує нас, привчає до молитви і до покаяння, показує і Милосердя Боже, і істинний шлях спасіння – покаяння, щоб кожна людина відчула свої гріхи, оплакала їх, як митар, закликала про помилування до Господа, який завжди готовий пробачити всі наші гріхи. Скористаємося ж Милістю Божою, подякуймо Його за любов до нас, грішних, за те, що Він постійно всіляко наставляє, навчає нас, як нам жити і спасатися.

Тому, дороги брати і сестри, давайте не занедбаємо великий дарунок ласки Божої – всемогутнє покаяння. І ніяких молитов особливих нам для цього не треба, нічого не потрібно знати, потрібно тільки від усієї душі закликати: «Боже, будь милостивий мені грішному», і Господь помилує і спасе нас. Амін.

прот. Сергій Горбик

27 січня / 9 лютого 2014 р. Б.