Першою й найголовнішою перешкодою вважаємо те, що наші сучасні Українські Церкви мало дбають про чистоту Православія. Правильніше — загубили міру цієї чистоти. Наша Церква за все своє тисячелітнє життя першою своєю ознакою завжди мала — чистоту свого Православія. Наша Православна Віра була чиста, як сльоза, була ясна, як кришталь, а тому наша Церква горіла, як ясна зоря, серед усіх інших Церков. Вона ввесь час займала почесне місце в родині Вселенської Православної Церкви. Нас усі шанували, до нас усі приглядалися, бо наші світильники Віри палали ясним полум’ям, бувши налиті чистою оливою. Це було…

Православіє з Київщини рано було занесене й до Півночі, і незабаром воно почало там буйно розвиватися. Приєднання Київської Митрополії до Московської 1686-го року на ідеологію нашої Церкви поважно не вплинуло. До кінця ХVIII-го ст. Російська Церква взагалі жодного впливу на Церкву Київську не мала, не мала його й далі. Був вплив адміністраційний, але не було впливу ідеологічного. Усі українські Духовні Школи, Духовні Семінарії й Київська Духовна Академія національно найвиразніше відрізнялися від таких же шкіл російських, — у своїй більшості вони продовжували дух стародавніх київських шкіл. Київська Духовна Академія аж до року свого насильного упадку в 1919-м році духово й ідеологічно завжди виділялася, і дух цей був старокиївський. Ось тому й по 1686 році, по адміністраційному приєднанні Київської Церкви до Московської, головна ознака наша — чистота Православія не погасла, але палала так само, як і в давнину. І як і в давнину, до нас, до нашої Київської Духовної Академії й далі безпереривно приїздили студенти на науку зо всього світу, а особливо зо світу слов’янського, — болгари і серби, румуни, грузини, греки й ін. (под. роман Ів. Нечуя-Левицького «Хмари»). Наша Церква й далі світила на ввесь православний світ, і жодні перешкоди не могли ніколи затемнити нам наше церковне світло.

Отож, треба рішучо ствердити, що чистота Православія — найперша ознака Київської Церкви за всі віки її життя. Чистота Православія —це наша українська віковічна традиція, яка глибоко ввійшла в плоть і кров нашу. Відійміть цю традицію від українського народу — і він перестане бути українським, бо загубить саму душу свою, своє духове обличчя.

Чистота Православія виявляється в дотриманні основ його: Святого Письма, Святих Догматів, Священних Канонів і Церковного Передання. На зовні це виявляється головно в дотриманні всіх постанов семи Вселенських Соборів, цебто в виконанні всіх Священних Канонів. І Київська Церква за всі віки свого довгого життя завжди ретельно додержувалась Священних Канонів. І це у нас вони перше появилися на Сході в численних рукописних збірниках, т. зв. Номоканони або Кормчі, це у нас вони вперше були й видруковані. Це у нас появилася система нашої Віри, т. зв. «Ісповідання Віри» 1640 р. Ознакою українського народу з давніх часів було — пильне дотримання всіх Канонів, глибока вірність постановам семи Вселенських Соборів.

Але прийшла Революція 1917-го року, і зашаліла по всьому Сході. Соціялістичний шал охопив увесь Схід, у тому числі й Україну. Прокинувся віковічний український дух руїни, дух ламання всіх основ життя. Гору над життям захопили соціялісти, всякі ліві, а вони завжди проповідували безбожжя, завжди виступали проти Церкви, особливо проти Духовенства. Розсудливі голоси мусіли були поховатися, гору взяли крикуни та руїнники, всякі демагоги.

Оці крикуни та руїнники відразу заходилися й біля нашої Церкви й відразу захопили її в свої руки. Скрізь потворилися т. зв. “Церковні Ради”, бо всі тоді захворіли на радо-фільство. Комуністи й більшовики чистої води, хоч українці з походження, зручно вперлися до цих «Церковних» Рад, і при їх допомозі стали розкладати Церкву в Її основах. Це вони перші голосно закричали: Геть з Канонами! Творімо свої Канони! Це вони перші крикнули: Геть з Єпископатом! Вся влада в Церкві — Церковним Радам! Народоправство!

І натворили… Духовенство було залякане, безголосе, голодне, — і його потягли за собою крикуни з Церковних Рад. Голосно скрізь кричали: оновити Церкву, Церква застаріла, геть з Канонами! Свідоме правдиве духовенство змушене було мовчати, а малодушне пішло за крикунами.

І трапилась трагедія 1921 року, — утворення УАПЦ. Церква цілком була захоплена в крайні ліві руки, якими верховодили більшовики, свої й чужі. І в атмосфері соціалістичного чаду повстала УАПЦ, — Українська Автокефальна православна церква. Ця церква рішуче порвала і з традиційною многовіковою Київською Церквою, і з многовіковою українською традицією чистоти Православія. Вона, небувалий новотвір, рішуче порвала з самою душею Православія — з Канонами семи Вселенських Соборів, і натворили «канонів» своїх. Наша многовікова церковна ідеологія була грубо потоптана. Неграмотні крикуни й демагоги назвали це «Відродженням Української Церкви», тоді як це був повний розрив з традиційною віковою старокиївською Церквою українського народу. Бо відродження — це відновлення того, що було, а такого, чого натворено в 1921 році ніколи в Українській Церкві за всі віки її не було.

Недоля хотіла, щоб на чолі церковного руху став у Києві Протоєрей Василь Липківський, церковний революціонер чистої води, особа, яка до глибини душі ненавиділа Єпископат і постановила вбити «старе Православіє». Його помічником став Володимир Чехівський, загорілий соціял-демократ, який поза своїм соціялізмом світу не бачив. Це ж ні для кого не тайна, що В. Липківський так сильно пішов наліво в церковних справах, що навіть сама УАПЦ змушена була 24 жовтня 1927 р. замінити його Миколаєм Борецьким. В Канаді це багатьом відомо, що ще й року 1935 -го В. Липківський намагався висвятити Єпископа для Канади… листовно, через пошту…

І закрутилась церковна революція. І вдове Духовенство поженилося, появився жонатий Єпископат, Єпископів «висвятив» народ… На чолі Церкви стала світська “Церковна Рада”, як зверхній орган її… Митрополиту й Єпископам відняли віковічні титули, зазначили їхні обов’язки (Канони УАПЦ §37): дбати за чистотою церкви й церковного посуду… Священні Канони Вселенських Соборів поламали, створили свої нові… Товаришу голові Церковної Ради наказали («Ухвали», VII): «Скликати в м. Києві на 22 травня 1922 р. підготовчу нараду з представників Автокефальних Православних Церков всесвіту» для скликання Вселенського Собору, і подиктувати свої канони. Взагалі — «догнати й перегнати» застарілу буржуазну Вселенську Церкву…

Церкву цю назвали «соборно правною», розуміючи під цим не історичне керування Церквою її Соборами, а світське радо-правство. І утворили «канони 1921 року» — гарячий сором для України на віки вічні!

Як жилося Духовенству під цим «соборноправством», див. свідчення самих Митрополитів УАПЦ в «Слові Істини» ч. 26 ст. 18 — 20.

Ознакою Української Церкви видвигнули тільки, українську мову в Богослуженні, а многовікову ідеологію Православної Церкви відкинули й потоптали. І стався нечуваний дивогляд: досить було кому з Духовенства чи Ієрархії так сяк зліпити яку пару українських слів, щоб це приймали за українське! До Єпископату нерідко входили невідповідні особи.

На Волині під Польщею утворилося кубло крайніх полонофілів, зо своїм органом «Церква й Нарід», видаваним на польські гроші, яке підтримувало канони УАПЦ, і голосно кричало про це. Польський Уряд добре розумів усю розкладову шкідливість УАПЦ 1921 р. для Православної Церкви й для самої України, тому обома руками підтримував волинських розкладових «діячів» (серед яких чільне місце займав депутат польського сейму Скрипник).

Року 1942-го немало з цих волиняків-полонофілів понадягали Єпископські митри, і на всю Україну кричали, що вони — УАПЦ, що вони піддержують ідеї УАПЦ 1921 р., що вони липківці, відновивши разом з останніми УАПЦ. Коли ж вони вибралися з зачадженого терену й пішли в світ, то побачили, що цю УАПЦ ніхто ніде не визнавав за Церкву, і тому почали відгороджуватися від «липківщини». Але це відгородження було вже запізненим, було неможливе, бо є тисячі свідків, що УАПЦ 1942 р. на початках своїх відкрито заявляла, що вона липківська, що саме липківське духовенство складало в ній основу і задавало тону. Один з Єпископів цієї УАПЦ в Парижі 1947 р. на публичній Академії прилюдно ствердив це, називаючи УАПЦ 1942 р. спадкоємицею Липківського. Так вони стверджують і зараз в усіх своїх офіційних документах. Серед Єпископату нової УАПЦ є чотири Єпископи, що прийняли єпископський сан, бувши жонаті. Як наслідок відкритих заяв Єпископату нової УАПЦ, що вони продовжують «Церкву Липківського», а потім стали від цього відрікатися, й повстала 23. X. 1947 р. новіша «УАПЦ-Соборноправна»

І з старого Єпископату у вільному світі позосталися дві особі: Іван Теодорович в Америці та Д-р Іван Чинченко в Україні. Д-р Чинченко, опинившися на еміграції, цілком покинув УАПЦ і прийняв канонічну хіротонію на священика, а пізніше подався до уніятів, і тепер в Католицькій Церкві в Канаді допомагає валити Православну Церкву. А Іван Теодорович ще з 1930-го року шукав «досвячення», і оце недавно знайшов його, тим ствердивши, що УАПЦ не була благодатною.

Усе це надзвичайно сильно вдарило по повазі Української Церкви, й її ніхто тепер не визнає, і в кращому разі — ставляться до неї підозріло.

Революція, соціялістична дурійка 1917 — 1925 рр., більшовизм — усе це сильно розклало Українську Церкву, і вона ще з 1921 р. рішуче порвала з правдивою многовіковою Православною Церквою. Душі української в новій Українській Церкві нема, — її прибила революція.

Липківство, — цебто церковна анархія, церковний революціонізм, — глибоко охопило українські маси, особливо соціялістичну інтелігенцію, охопило й наше Духовенство. І хоч з Церкви Липківського на зовні фактично нічого й нікого вже не позосталося, але воно чорним вороном літає над нашою Церквою й до основ розкладає її з середини й донині… І це власне липківство сильно вдарило по чистоті українського Православія й позбавило слави нашу Церкву…

так стоїть справа об’єднання Української Церкви. Усі бажають цього поєднання, але мало думають, як і з ким єднатися? Більшість теперішніх Церков — це УАПЦ, старі й нові, що порвали цілком зо стародавньою славною Київською Церквою, Церквою Св. Володимира. Власне ці Церкви, при допомозі занархізованих політиканів, головно бувш. полонофілів з Волині, Варшави та ін. Місць (Мстислав Скрипник, Полікарп Сік орський, Никанор Абрамович, Ігор Губа та інші), силою захопили Українську Церкву в свої руки, роблять її своїм знаряддям, і цим не допускають Їй стати на правдиву церковну дорогу. І перешкоджають об’єднанню Церков.

Чи станеться, що всі Українські Церкви таки зрозуміють свої найперші завдання, й помалу видужають від революційного чаду, і стануть на ту дорогу, якою йшла Церква Св. Володимира? Церква 1921 р. заявила, що Вірою вона ніби стара (Канони, §1), але Канонами нова, — вона відкинула важливі Св. Канони семи Вселенських Соборів (§ 2). Це була глибока помилка, бо наша Православна Віра стоїть на чотирьох підвалинах: Св. Письмо, Святі Догмати, Священні Канони й Церковне Передання. Викиньте з цього хоч одну підвалину, скажемо Св. Канони, і Віра перестає бути Православною.

Віра без прийняття Св. Канонів семи Вселенських Соборів — це протестанство. Ось тому Вселенська Церква не визнала Київської УАПЦ 1921 р. за православну й косим оком дивиться на УАПЦ нову, що також виводить своє походження від липківства

Оце найголовніша перешкода до визнання та поєднання наших Церков: порушення чистоти Православія. Церкви, що бережуть чистоту Святого Православія, як зріницю ока свого, як душу свою, не можуть єднатися з тими, що відкрито порвали з тією чистотою.

Священні Канони семи Вселенських Соборів, — це душа Православія, і коли всі Українські Церкви це щиро визнають, тоді вони легко поєднаються, бо не буде того, що поділило ці Церкви.

Вернімося до многовікової Київської Церкви, Церкви Св. Володимира, Церкви Св. Митрополита Іларіона, Церкви Воїнства київських Святих, з Антонія й Феодосія Печерських починаючи, — і тоді наша Церква негайно стане єдиною!

Одужаймо з соціялістичного чаду, залікуймо розпаношену в нас церковну демагогію, усуньмо від своїх церковних справ розкладове політиканство, — і тоді наша Православна Церква стане єдиною. Глибоко віримо, що це незабаром настане!

Терпкі слова довелося тут сказати, але ми обов’язані їх сказати, і то сказати голосно. Треба розпізнати недугу, а тоді й ліки знайдуться на неї.

Архієпископ Іларіон (Огієнко)

Часопис “Слово Істини”, Вінніпег, Канада, Ч. 3 (27), січень 1950 р., с. 3-10.

В доповіді на тему утворення єпископату в Українські Церкві, які були виголошені на засіданні Собору другого дня після відмови екзарха Михаїла висвятити для Української Церкви єпископів, Володимиром Чехівським і прот. Ксенофонтом Соколовським, Чехівський «доводив, що в апостольські часи не було висвяти єпископської, що апостола Павла висвятили на апостольство пророки, які не були єпископами (Діян. 13,1-3), що апостол Тимофій висвячений був покладанням рук пресвітерства (1 Тим. 4,14), і надалі в Олександрійській і Римській Церкві довго єпископа висвячували пресвітери. А коли єпископи відняли у пресвітерів це право, то це вже було порушенням апостольської практики. Благодать Святого Духа взагалі не в єпископах, а в Церкві, цебто в громаді вірних. Отже Церква, як це було і в апостольські часи теж може покласти на обранця свого руки й звести на нього благодать Святого Духа… Загальний висновок з своєї доповіді Чехівський зробив такий, що коли Тихонівський єпископат на Україні йде проти волі Церкви і не хоче зробити їй послуги традиційною висвятою для неї єпископа після її обрання, то Всеукраїнський церковний собор має повне канонічне й догматичне право висвятити обраного ним першого єпископа митрополита, залишаючись непохитно на православному ґрунті, всесоборною висвятою і покладання рук свого пресвітерства». Прот. К. Соколовський в своїй доповіді притримувався традиційної практики Вселенської православної Церкви, згідно якої «Православна Церква визнає лише єдиний спосіб висвяти єпископа, – це покладання рук на кандидата двох або трьох єпископів (прав. 1 свв. Апостолів). Всякий інший спосіб висвяти без єпископів – це буде відхилення до протестантизму і зрада Православній вірі» [5, с. 117].

Як видно з доповіді було декілька посилань на захист всесоборної висвяти. Розглянемо їх по порядку. Що до першого із них це посилання на книгу Діянь, зокрема на 13 главу, де автор стверджує, що відбулося посвячення на апостольство пророками. «В Антиохійські церкві були деякі пророки і вчителі: Варнава і Симеон, що звався Нігер, і Луційкиринеянин, і Манаїл, вихований з Іродом четвертовладником, і Савл. Коли вони служили Господеві й постили, Дух Святий сказав: «Відділіть Мені Варнаву та Савла для діла, на яке Я покликав їх». Тоді вони попостившись і помолившись та поклавши руки на них, відпустили їх» (Діян. 13:1-3). Як зазначає архієпископ Аверкій, що в ранньохристиянські церкві, дару пророцтва і вчительства сподоблялися лиш вибрані, які володіли особливими дарами Святого Духа [2, с. 441]. Тому на запитання ким рукопокладався Павло можна ствердити, що Луцієм і Манаїлом, а точніше – Духом Святим, для того, щоб проповідувати маючи владу. Як говорить сам ап. Павло: «обраний не людьми і не через людину, але Ісусом Христом і Богом Отцем» (Гал. 1,1).«Для діла», за тлумаченням, блаженного Феофілакта Болгарського, мається на увазі – діла «апостольського». А. П. Лопухін уточнює це місце і приводить паралель з 9 главою цієї ж книги: «бо він є Мій обраний сосуд, щоб принести ім’я Моє перед народами, і царями, і синами ізраїлевими» (Діян. 9, 15) [7, с. 99]. Рукопокладали його не так, як дияконів, але поклавши на них руки після посту і молитви, так що із цього можна зробити висновок, що Варнава і Павло через таке рукопокладання отримали більш високу ступінь чим дияконську [3, с. 443]. Підкреслимо, що на той час покладання рук звершувалося  лише її предстоятелями, а не всією громадою [7, с. 99], як про це твердить В. Чехівський.

Наведемо тепер інший уривок з Святого Писання, на який посилаються прихильники всесоборної висвяти: «Не занедбуй дарування, що перебуває в тобі і дане тобі за пророцтвом з покладанням рук священства» (1 Тим. 1, 14), а в перекладі митр. Іларіона Огієнка: «…із покладенням рук пресвітерів». Що ж це єдина згадка, посилаючись на яку блаж. Ієронім також стверджує, що єпископ те саме що пресвітер, і що єпископи пізніше присвоїли собі владу над пресвітерами, звідси логічно виходить і те, що і пресвітери мають право рукопокладання на рівні з єпископами [8, с. 261].

Як ми знаємо в древній церкві, особливо до ІІ ст., було не все так просто. І щоб розібратися в цьому звернемося до авторів, які займалися цією тематикою. Насамперед можемо перевести свідчення проф. В.В. Болотова. Він в своїх Лекціях з історії древньої церкви говорить про те, що весь церковний устрій в древній церкві зводиться до наступних назв: «єпископ», «пресвітер» і «диякон» і по всюди де говориться про «єпископа», залишається місце для припущення, що ця назва рівносильна іншій – «пресвітер» (Діян. 20, 17, 28; Тит. 1, 5, 7; Филип. 1, 1; Тим. 3, 1, 8). Тому деякі, які носили ім’я пресвітерів, мали право хіротонії, а це суттєва ознака єпископського сану. Хоча, залишається невідомим: чи були серед пресвітерів ті, які не мали цього права? Тому всі ці свідчення не дозволяють нам ототожнювати цих єпископів-пресвітерів ні з єпископами, ні з пресвітерами [4, с. 452].

Перше пояснення належить св. Іринею Ліонському: «Коли єпископи і пресвітери, які прийшли із Ефесу і інших міст, зібралися в Мілетті…» [4, с. 453], і тому якщо цей вираз Іринея не випадковий, то смисл її той, що подібне поєднання можна пояснити простою випадковістю.

Східні отці висувають три теорії відносно церковної ієрархії перших століть.

За Єпіфанієм, церковні ступені називалися тими ж іменами, які були вже в IV ст.; мовчання  апостолів про деякі із них пояснюється тим, що в цих церквах про які він пише не було всіх трьох ієрархічних ступенів. Звідси і історичні причини: поширення християнства, невелика необхідність в повному складі ієрархії, а також недостатня кількість кандидатів для вищих церковних ступенів.

По іншому пояснює цю справу Феодорит. Як і Єпіфаній, він припускає, що кожна із церковних ступенів існувала вже за апостольських часів і мала чітко визначену назву, хоча і не ту, яка пізніше закріпилася за ними в IV-Vстолітті, але диякони вже називалися дияконами, пресвітери – пресвітерами і єпископами, а єпископи – апостолами. Таким чином жодний з цих термінів, який залишився, не мав вищого значення в апостольські часи: пресвітери не були вище попередніх пресвітерів, а єпископи навіть нижче своїх попередників. Ця теорія Феодорита була достатньо визначеною, але і її довелося прогнутися коли справа дійшла до першого послання Тимофію «з покладанням рук пресвітерів» (4,14).

Сильніша теорія св. Злотоуста, хоча і він старається, не дуже застосовувати її в даному випадку. Як і Феодорит він стверджує, що в апостольський період церковні степені називалися не зовсім так, як в IV-V ст., але на противагу Єпіфанію і Феодориту, він стверджує, що на той час ще не була остаточно сформована термінологія: єпископ називався і єпископом і пресвітером і навіть дияконом, пресвітери також називаються і єпископами і пресвітерами. Пізніша термінологія встановилася з номінальним підвищенням єпископів (скромні назви пресвітерів і дияконів вже були залишені), тоді як за Феодоритом – єпископи високу назву «апостол» поміняли на більш скромну.

Проте, святитель в своєму тлумаченні на перше послання до Тимофія говорить так: «Не про пресвітерів говорить він тут, а про єпископів, тому що не пресвітери рукополагали єпископів» [6, с. 730]. А в іншому місці в тлумаченні на ту ж книгу (Бесіда 11) говорить: «…(апостол) опускає чин пресвітера і переходить до диякона. Чому так? Тому що невелика відстань між пресвітерами і єпископами. І перші також отримали дар вчительства і є предстоятелями Церкви. Але в одному між ними різниця, право рукопокладати належить останнім…[6, с.712].

При всіх розходженням трьох теорій східних отців, вони мають між собою ту схожість, що: якщо і допускають думку про ототожнення єпископів і пресвітерів, то лише в назві. По суті – єпископи і пресвітери були різні.

Західні отці, такі як Ієронім, допускають реальність ототожнення цих ступенів в ранній церкві. Різниця між пресвітерами і єпископами утворилася історично, спочатку вона була відносною: єпископ – це лише перший пресвітер, той який очолює пресвітеріум. Утворення єпископської степені на відмінні від пресвітерів Ієронім і Ambrosiaster не приурочоють до певного моменту. Ambrosiaster допускає, що це сталося вже в апостольські часи. Думка Ієроніма менш ясна [4, с. 454].

По цьому питанню є ще свідчення св. Климента Римського і св. Ігнатія.

Св. Климент Римський не розділяє єпископа і пресвітера, що дивно, бо в його творах устрій древньої церкви складений по аналогу Старого Завіту. Він говорить про розділення старозавітної ієрархії на первосвящеників, священиків і левітів. Єдиний хто чітко окреслює єпископський сан був св. Ігнатій. В його творах твердо відмежовується єпископ від пресвітера. В нього ніде назва «єпископ» не вживаються як взаємна заміна «пресвітеру».

Тому термінологія Ігнатія сильно відрізняється не тільки від Климента, а від інших письменників. Наприклад, в посланні Полікарпа ніде немає чіткої межі між єпископом і пресвітером. У Юстина, взагалі згадка тільки про «предстоятеля», у Єрми також не має свідчень, де б єпископ виділявся з кола пресвітерів. Навіть Іриней, в часи якого різниця між пресвітером і єпископом безспірна, говорячи про минуле не чітко розрізняє пресвітера і єпископа: перечислюючи предстоятелів церков називає то «приємством єпископським», то «приємством пресвітерським». Римські єпископи в нього до папи Віктора називаються пресвітерами, а в Полікарпа Смирського – «блаженний пресвітер».

Роте пояснює, це так, що назва «пресвітер» була почеснішою офіційної назви «єпископ». «Старець» – в цьому міститься дань поваги, до почесного віку, або до історичної давності. Слово «єпископ» і «пресвітер» для письменників ІІ століття звучить приблизно так, як для нас: «єпископ», «архієрей», «святитель» [4, с. 456].

Як відголосок далекого минулого являється одне місце в Statuta ecclesiae antiquae, галльські пам’ятці початку VI ст. про покладення рук на посвячуваного пресвітера не тільки єпископом, але і всіма присутніми на хіротонії пресвітерами. Без сумніву, ця обрядова практика виникла не тоді, коли різниця між пресвітером і єпископом приймає абсолютний характер. Може бути, що ця практика являє просту копію слів апостола: «з покладанням рук пресвітерства» (1 Тим. 4,14). Але в будь-якому випадку це був церковний звичай [4, с. 456].

Після такої вказівки можна знайти місце і свідченню Ієроніма про обрання і поставлення в Олександрії самими пресвітерами з свого середовища єпископа до першої половини третього століття.

Але дивно те, що це повідомлення Ієроніма зустрічає підтримку зі сторони патріарха Олександрійського Євтихія Х ст. Дати оцінку цьому джерелу не так то просто. Безспірно, це – історик не високої проби. Але його повідомлення настільки розходиться з сучасною йому практикою, що сам він цього придумати не міг. Мало ймовірно (як припускає Роте) і те, що Євтихій просто повторяє Ієроніма – не сходяться дати і деталі. Можливий варіант, що джерела на які посилався історик, були непевні: викликає підозру і те, що тут зустрічається ім’я єпископа Олександра, приємника Петра. Є також свідчення, що в цей час був мелітіанський розкол, який розгорівся на основі ієрархічних відносин. Це нічого не пояснює, але повідомлення Ієроніма при підтримці зі сторони Євтихія Олександрійського, являється більш переконливим чим воно було би без нього.

Слід також відмітити свідчення Никодима, єпископа Далматинського, який в своїй праці «Православное Церковное право» приводить самий тексти блаж. Ієроніма де говориться про рівність пресвітера і єпископа: «idem est presbyter qui et episcopus, et antequam diabolic instinctu studia in religion fierent, et dicerentur in populis: ego sum Pauli… communi presbyterorum consilio ecclesiae gubernabantur. Postquam vero unus quisque eos, quos baptizaverat, suos esse putabat, non Christi, in toto orbe decretum est, ut unus de presbyteris electus superponeretur ceteris, ad quem omnis ecclesiae cura pertineret, ut schismatum semina tollerentur? Putat aliquis non scripturarum, sed nostrum esse sententiam, episcopum et presbyterum unum esse, et aliud aetatis, aliud esse nomen officii, relegate apostolic ad Philippenses verba» [8, с. 261]. Але цю думку сам Ієронім і виправив, стверджуючи і на далі рівність єпископа і пресвітера, але право рукопокладати залишає виключно за єпископом: «quid enim facit episcopus, excepta ordinatione, quod presbyter non faciat?» [8, с. 261].

На основі всіх цих даних не можливо чітко вибудувати ієрархічний устрій ранньої церкви. Демократичний принцип церковної ієрархії ніде не знаходить фактів для свого підтвердження, і не має ніде прикладу, щоби община посвятила собі пресвітера або єпископа. Православному догматичному світогляду всіх часів неприпустима думка, щоби єпископство було інститутом не апостольським, а утворилося в наслідок різних історичних обставин. Суть цих догматичних вимог прекрасно виражена у Ambrosiaster’a: «неможливо, щоби нижчий постановляв вищого: ніхто не може дати того, чого не отримав» [4, с. 458]. Тому ступінь єпископська стоїть по переду пресвітерської. Всяке історичне уявлення про пресвітерів-єпископів, як таких що мають право рукопокладати, неможливе, і неузгоджене з догматичним вченням вселенської церкви.

Різниця між єпископом і пресвітером в древній церкві не була вже аж такою великою, і навіть послання св. Ігнатія Богосносця не дають нам можливості зробити висновок, про абсолютну відмінність між цими ступенями ієрархії, а тому якщо ігнорувати одинокий голос Ієроніма – ми не знаємо жодного випадку, коли би єпископа постановляли пресвітери.

Твердо встановлену ієрархію ми зустрічаємо в кінці ІІ ст. Між ієрархічними ступенями чітко встановлюються відмінності. Представники колегіального почину, пресвітери, уступають перед представником почину монархічного – єпископами. Також і необхідність часу яка вимагала захисту перед єретиками, повністю сприяли цій централізації влади. В боротьбі з гностиками, аргументи проти яких черпалися з передань апостольських також сприяли утвердженню єпископа. Йому починає належати вище сідалище серед своїх пресвітерів, вищий нагляд за своєю паствою. Він поставляє членів кліру, і навпаки, обрання єпископа розглядається як справа загальноцерковна, в якій бере участь не тільки клір і народ, але і сусідні єпископи.

Аналізуючи вищесказане, можна ствердити, що посилання на древню практику Олександрійської церкви про всесоборну висвяту було необґрунтоване. Як би припустити, що така традиція була сприйнята церковною свідомістю, то вона би втілилася в постановах церкви. Але насправді ми не зустрічаємо жодного свідчення про можливість такої висвяти в подальші історії Церкви.

Література

1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту: в українському перекладі з паралельними місцями / Переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1416 с.

2. Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. – М.: Православный Свято-Тихоновский Богословский институт, 2002. – 848 с.

3. Блж. Феофилакт Болгарский Благовестник Кн. 2. – М.: Сретенский монастыръ, 2004, – 666 с.

4. Болотов В., проф. Лекции по истории Древней Церкви: В 4-х т. / посмертное изд. под. ред. проф. А. Бриллиантова. – К.: Изд. свт. Льва, папы Римского, 2007. – Т.2. – 474 с.

5. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви в 4 т. (5 кн.) Репринтне видання. – К., 1998. – Т.4. – Ч.1.

6. Иоанн Златоуст Полное собрание творений в 12 т. – Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2005, Т.11, – 1048 с.

7. Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарій на все книги Св. Писанія съ илл. Кн. 3, Т. 10. – Петербург, 1911-1913.

8 Никодимъ еп. Далматинскiй Православное Церковное право. Перевод съ сербскаго Миланъ Петровичъ – Спб.:Типографія В.В. Комарова, 1897. – 708 с.

к.б.н. Хрущ Корнелій. 

http://www.seminaria.rv.ua