«Христос Воскрес!» – у цей період ці слова на вустах у всіх віруючих. «Христос Воскрес!» – на тисячі тонів співаємо ми в церкві. «Христос Воскрес!» – чується всюди, і всі навколо відповідають: «Воістину воскрес Господь!».

Перше і найбільше юдейське свято Пасхи святкувалося щороку в березні, щоб народ пам’ятав вихід Ізраїлю з Єгипту і чудовий перехід через Червоне море. Це свято переходу. Єврейське слово «пасха» означає «перехід», «прохід» через море і звільнення народу під керівництвом Мойсея.

Перше і найбільше свято нашої Церкви – це нова Пасха. Ця Пасха відтепер не пов’язана з переходом з Єгипту у Палестину, але уособлює перехід від смерті до життя, від землі до неба, як ми чуємо про це в одному з тропарів святкового канону: «Від смерті бо до життя і від землі до небес Христос Бог нас перевів».

Нині не Мойсей ударив жезлом в море, проклавши шлях свого народу, але Ісус Христос Своїм Воскресінням привів нас від смерті до життя. Тому найбільшим святом нашої Церкви є «Воскресіння день». Юдеї після переходу через море оспівали: «Співаємо Господеві, славно бо прославився». Християни покликані нині просвітитися в Церкві: «Воскресіння день, просвітимось люді», щоб освіченими і виконаними радості святкувати день Воскресіння.

Відтепер усе сповнене світлом, тому день Воскресіння, «нова Пасха», називається світлим, тобто святом, що виділяє світло. Зараз, в ці весняні дні, Бог Своїм Воскресінням дарує світло матеріального творіння, і весь світ відроджується і оновлюється. Це світло Воскресіння, дароване Христом, що просвітив небо, землю і пекло. Бо Христос спустився і в пекло, подарувавши життя всім померлим: «І тим, що в гробах, життя дарував».

Одним з найпоетичніших тропарів канону Воскресіння, нашої пісні пасхальних днів, є той, де святий поет Іоан Дамаскин описує реальність матеріального і духовного світу, в якому купається це велике свято: «Нині все наповнилося світлом, небо і земля, і пекло». Зараз, з Воскресінням Христа, все навколо наповнилося світлом: і небо, і земля, і пекло, де до цього царювала лише темрява.

Пасха не є святом одного дня, тижня і сорока днів до Вознесіння. Це свято поширюється на весь церковний рік і на все наше життя. Протягом всього року щонеділі ми святкуємо Воскресіння Господа зі словами: «Воскресіння Христове бачивши». І всякий раз при служінні Божественної літургії ми «робимо Пасху», як каже про це святий Іоан Златоуст. Пасха і святкування Воскресіння кожен день відбувається на Божественній літургії, де на святому престолі приноситься в жертву, ховається і воскресає Агнець Божий.

Але все перераховане вище неможливо висловити і вимовити словами. Тому в це свято ми не повинні нічого говорити, а лише дозволити світлу і радості Божої увійти у нас, відкрити наші уста і оспівати святе Воскресіння. Бо, всі церковні тропарі являють собою не що інше, як церковні пісні нашої віри і нашого Бога, як колись говорив святий чоловік, покійний Олександр Пападьямандіс.

Сумно, що в наші дні діти не вчать і не хочуть співати церковні співи, чиї слова і музика незрівнянно краще, ніж тексти і музичний супровід тих ганебних пісень, які зараз співають і діти, і дорослі і які ми щодня слухаємо в своїх будинках по радіо і телевізору. Вони не просто не святі, але й не грецькі, оскільки не несуть грецького духу і, як каже Іоанн Златоуст (адже і в його часи існувало щось подібне), наповнені усілякою розпустою.

Однак залишимо їх, бо не вони зараз є предметом нашої розмови, а співи Церкви – найкраща мова, за допомогою якої ми можемо висловити нашу віру. Віра – найглибше з людських почуттів. Що б не говорили, невіруючих людей не буває. Все, що людина відчуває і переживає всередині себе, неможливо висловити словами. Чим більше людина починає відчувати і переживати, тим складніше їй зрозуміти все логічно: її розум це не вміщає. Серце має власну мову, відмінну від мови розуму. Ця мова – пісня. Кожна людина через пісню може висловити свої найкращі якості.

Тому і в Церкві є свої власні церковні пісні, здатні перетворювати віру і заповіді Божі в тропарі і псалми. «Статути Твої були піснями моїми» (Пс. 118:54) – сказано в псалмі. Мається на увазі, що Божественні заповіді в серці і на устах віруючого стають вічним псалмоспівом. Таким чином, і Воскресіння Господа Церква не пояснює, бо диво перевершує будь-яке пояснення, але проповідує його і співає про нього.

Найпрекраснішим святим співом періоду святкування «нової Пасхи» є канон святого Іоана Дамаскіна «Воскресіння день, просвітимось люді …» Запозичуючи перші слова канону, так само як і багато інших, з творів Григорія Богослова, святий поет створює один із найвидатніших творів церковної поезії, яке він сам поклав на найчистішу візантійську музику.

Наведу як приклад один з тропарів цього канону, щоб підтвердити все вищесказане, показати, що псалмоспів і спів є найкращою мовою віри, так само як і танець. Безліч раз ми чуємо в церкві: «Тремтіть, радійте і в радості співайте». Віруючих закликають відчути трепет святий радості і висловити її в хороводах (танцях) і піснях. Нехай це не лякає вас. Коли ми говоримо про танці (хороводи) в церкві, ми маємо на увазі всі дії священнослужителів протягом богослужіння: як вони ходять, кадять, благословляють прихожан. Все це священний танець.

Тропар пасхального канону, про який я сказав, розповідає про царя і пророка Давида. Коли після закінчення полону ковчег заповіту був повернутий в Єрусалим, цар-переможець Давид, простуючи попереду зі своїми дітьми, з трубними звуками і вигуками «скакав і танцював». Його дружина, яка спостерігала за ним з вікна, поставилася до такої поведінки з презирством і іронічно сказала Давиду: «Воістину прекрасний сьогодні цар, танцюючий зі своїми дітьми на вулиці». На що Давид з гнівом відповів: «Перед Господом танцювати буду» (2 Цар. 6:21).

Цей старозавітний епізод поет і музикант Іоанн Дамаскин згадує в одному з найкрасивіших і примітних тропарів свого канону. Автор проводить паралель між радістю танцювати на вулиці царя і святою радістю віруючих, народу Божого, перед великим дивом Воскресіння. Наведу текст тропаря, який, можливо, залишається незрозумілим для тих, хто не знає про відповідний епізоді зі Старого Завіту: «Богоотець наш Давид перед ковчегом, як прообразом грав і веселився. Ми ж, народ Божий святий, здійсненне прообразу бачивши, побожно веселимось, бо Воскрес Христос як Всемогутній».

На цьому, сказавши досить, ми зупинимося і «веселимося побожно»: будемо радіти і радуватися, і нехай душа наша наповниться цією Божественною радістю. Воскресіння Христове – найбільше чудо нашої віри і чудова історична подія. На цьому чуді ґрунтується наша Церква і ми – народ Божий. Бачивши, як збулися всі пророцтва Старого Завіту, радіймо, подібно царю Давиду, який, сповнений щастя, співав і танцював зі своїми дітьми на дорозі. Він радів поверненню в Єрусалим ковчега. Ми ж – Воскресінню Христа, всемогутнього Бога. «Христос воскрес!», Брати. Амінь.

+ Діонісій (Псарианос), митрополит Сервий і Козані,

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

День пам’яті 19 Липня / 1 серпня

Світська історія, так само і як і історія Церкви, донесли до нас імена не тільки великих мужів, а й жінок. В цьому знаходять відображення слова апостола Павла: «Немає чоловічої статі, ані жіночої» (Гал. 3:28), тобто перед обличчям Христа немає ні чоловіків, ні жінок. Вони мають рівну цінність, є в рівній мірі великими і гідними захоплення, чоловіки в своїх справах, а жінки – в своїх. Адже, без сумніву, діяльність, для якої створені чоловіки і жінки, різна. Протиприродно і неприйнятно, якщо кордони між статями стираються, і чоловіки беруть на себе жіночі обов’язки, а жінки – чоловічі.

Однією з жінок, ім’я та дії якої з повагою зберігає церковна історія, стала і преподобна Мокрина, чию святу пам’ять ми сьогодні святкуємо. Преподобна Мокрина була сестрою святого Василя Великого, першою з дев’яти дітей в їх сім’ї, яка подарувала Церкві трьох єпископів. Її батьківщиною була Каппадокія, єпархія з великою і багатою Церковною традицією, земля безлічі святих і великих ієрархів. Сім’я святий Мокрини була однією з найвидатніших в Каппадокії. Предками їх були святі мученики періоду гонінь на християн, а вчителем – святий Григорій Чудотворець.

Святий Григорій, єпископ Ниський, брат преподобної Мокрини, написав її житіє, в той час як інший її брат, святий Василій Великий, дає нам безліч точних відомостей про цю святу Божу. Починаючи життєпис своєї сестри, святий Григорій пише: «Розповідь же наша заснована не на переказі чужих слів, але на тому, що дав нам власний досвід, що в точності відтворила слово, не вдаючись до жодних сторонніх свідчень».

Отже, Мокрина, перша дитина в сім’ї, була вихована батьками з великою старанністю. «Не залишалися для неї невідомими і творіння Псалмоспівця», тобто крім усього іншого, дівчина знала всю псалтир.

Батько вже в ранньому віці обручив Мокрину з якимось благим юнаком, однак він помер до настання часу шлюбу. Але Мокрина, немов весілля відбулося, залишилася вірна волі батька, і присвятила себе допомозі матері у вихованні сестер. Всі сестри шанували її, як другу матір, і саме вона переконала Василя Великого залишити адвокатську справу і присвятити себе чернецтву. Після смерті батька Мокрина взяла на себе виховання і навчання брата Петра, майбутнього єпископа Севастійського, який отримав «найкраще виховання».

Однак преподобна Мокрина стала не тільки вчителем життя і другою матір’ю для своєї сім’ї, а й великою преподобною черницею. Коли її сестри виросли і пішли своїм шляхом, Мокрина пішла до родинного маєтку в Понте і заснувала тут зразковий і значний жіночий кіновіальний монастир. Святий Григорій Ниський пише, що в цьому училищі чеснот, де навколо Мокрини зібралося безліч дів, вона, народившись через духовні муки, через всіляку старанність йшла до досконалості, в людському тілі наслідуючи ангельське житіє. Святі ті жінки, які присвятили своє земне існування набуток життя вічного.

Преподобна Мокрина померла в 380 році, через рік після смерті свого брата Василя Великого. Святий Григорій перебував поруч з нею в годину її смерті і закрив їй очі. Він характерно описує останні хвилини її життя. Він доніс до нас і передсмертну молитву святій, молитву, повну віри і надії: «Ти, Господи, викупив нас від страху смерті, ти життя вічного початок учинив нам у кінці тутешнього життя». Преподобна Мокрина, передбачаючи  воскресіння, перейшла «від смерті до життя». Помолившись тихим голосом, вона «стала основою печатки хреста на очі, на уста і на серце». Амінь.

+ Діонісій (Псарианос), митрополит Сервий і Козані,

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Апостоли, які стали свідками Воскресіння, пустилися в мандри по світу не з тим, щоб пояснити, як Христос воскрес, але проповідувати про сам факт Його Воскресіння. Вони свідчили про цю подію, що не витлумачуючи його, і закликали людей вірити цій проповіді Воскресіння, яку вони відобразили своєю кров’ю, без сумніву і страху кажучи суддям, що їм погрожували: «Ми не можемо не говорити того, що бачили і чули» (Дії. 4:20).

Таким чином, Воскресіння підтверджується як історичний факт, але, являючи собою диво, не отримує пояснення. Історичний факт Воскресіння є фундаментом Церкви і основою її проповіді. Сама Церква підтверджує цей факт і свідчить про нього, оскільки з історичної точки зору саме існування Церкви неможливо без Воскресіння, на якому заснована достовірність простої і природної апостольської проповіді. Святий євангеліст Іоан пише: «Про те, що ми чули <…> що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися наші руки <…> сповіщаємо вам, щоб і ви мали спільність з нами» (1 Ін. 1:1-3 ).

Зв’язок зі святими апостолами, c Церквою як спілкуванням віруючих і братство не може існувати без віри в історичні події Божественного промислу, самою великою і важливою з яких є Воскресіння. Бо ось як просто і зрозуміло говорить апостол Павло: «Якщо Христос не воскрес, то й проповідь наша марна, марна і віра ваша» (1 Кор. 15:14). Порожня і безглузда апостольська проповідь, порожня і безглузда і віра Церкви, якщо Христос не воскрес.

Таким чином, проповідь апостолів не з’явилася і не продовжила своє існування в Церкві як «майстерність придуманого міфу», так само як і в якості такої собі філософської теорії та ідеології, проте ця проповідь визнає конкретний історичний факт – Воскресіння Ісуса Христа. Говорячи про це ще правильніше і точніше, і одна особистість, і одна подія, Ісус і Його Воскресіння, є тими двома речами, до яких Павло, прийшовши до Афін, звів свою проповідь. Він піддався осуду і був названий марнослівним, що приніс афінянам дивне релігійне вчення, «тому що їм звіщав Ісуса і Воскресіння» (Дії. 17:18). Тут ми повинні відзначити, що жителі Афін не так засумнівалися у Воскресінні Ісуса Христа, скільки в воскресіння мертвих, причиною і вінцем якого було воскресіння Христа. І дійсно, вводить в замішання той факт, що наші предки, які шанують людське тіло в його досконалій і ідеальній формі, не змогли розгледіти в апостольській проповіді про воскресіння мертвих виправдання і повагу до людського тіла.

Воскресіння Ісуса Христа як подія, що володіє місцем та часом, зробила настільки величезний вплив на світову історію, що без неї неможливо пояснити звернення апостолів і появу Церкви, так само як і інші безперечні зміни, що відбулися в світі. Зіткнувшись з цим, упорядкована людська логіка і наукові дослідження, які заздалегідь заперечують чудеса, заходять в глухий кут і терплять крах.

Воскресіння Ісуса Христа як історичний факт має свої докази, в рівній мірі цінні так само, як і докази будь-якого іншого історичного факту: тексти, пам’ятники, його результати в житті людей. Сам Ісус Христос «явив Себе живим після муки своєї у багатьох правдивими доказами» (Дії. 1:3), протягом сорока днів являючись апостолам, дозволяв їм до Себе торкатися, говорив з ними, їв, ходив, вчив їх, щоб вони жваво відчули Його присутність і серця їх загорілися. Чи чув і бачив хто-небудь, щоб померлий чоловік чинив такий вплив на живих, наділивши величезною мудрістю і силою дванадцять неписьменних і боязких людей. Як пише Іоан Златоуст, «найбільшим доказ Воскресіння розіп’ятого Христа зробилася сила, що з’явилася після Його смерті, яка змусила живих людей знехтувати батьківщиною, житлом, друзями, родичами і самим життям заради Його сповідання, і прийняти побої, погрози і смерть, замість насолод земного життя. Ці здобутки не мерця, який перебуває в могилі, але воскреслого і живого».

Великий доказ Воскресіння – це перетворення рибалок в апостолів, головним чином Павла, в минулому колишнього гонителем і руйнівником церков. Потім, коли Воскреслий закликав його, Павло послухався небесного бачення і свідчив про Ісуса Христа перед язичниками і царями.

Після П’ятидесятниці апостоли з великою силою свідчили про Воскресіння Господа Ісуса. І якраз на цьому етапі Воскресіння перевершує межі природного і перестає бути просто історичним фактом, переходячи в надприродну сферу віри. Це чудо чудес. Відтепер слово про Воскресіння стає історією, але свідченням, що не пам’яттю, але силою, що не знанням, а й самим життям. Воскресіння – це не подія світу, що стала дивом Божим, але чудо Боже, зійшла в світ і стало його подією. А з палат Бога Отця Воскресіння і життя приходять в світ, стають частиною його історії, перемагають смерть і оновлюють людину. Воскресіння як чудо є тепер не тільки Божественним діянням, що перевершує лише людську здатність до пізнання, але духовною дійсністю і силою всередині людини, за допомогою якої люди виявляються бранцями і в’язнями вічності. Сам воскреслий Ісус це підтверджує: «Померти вже не можуть, бо рівні вони Ангелам, і вони сини Божі, синами воскресіння бувші» (Лк. 20:36). Апостол Павло говорить про Христа і силу Його Воскресіння: «Все вважаю за сміття, щоб набути Христа, <…> щоб пізнати силу Його воскресіння» (Фил. 3:8-10).

Один сучасний сповідник говорить про силу воскресіння всередині людини: «Люди засудили Христа до смерті, Христос же своїм Воскресінням приговорює  людей до безсмертя».

Воскресіння Господа потрібно сприймати не тільки як історичний факт, що відноситься до минулого, а й як диво, що повторюється і живе всередині віруючих. Це відроджує і творча сила Церкви, не застаріваюча євангельська проповідь, безперестанні гімни Божественного служіння. Православна Церква знаходиться в стані постійного служіння і невпинного оспівування Воскресіння Ісуса Христа. Фраза «Господь дійсно воскрес» – це свідчення апостолів, мучеників, преподобних і праведних, виправдання їхньої боротьби і цінність їх мучеництва, мучеництва крові і свідомості. Апостоли в вечір суботи підтвердили, що «Господь дійсно воскрес», і світ увірував в це чудо і переконався у всьому тому, що трапилося. І через це переконання і віру відродився. «Христос воскрес!» – виголошує Церква, а століття дають їй відповідь: «Воістину Воскрес Господь!»

Невечірнє світло, радість і мир Святого Воскресіння нехай зостануться з усіма вами. Амінь.

+ Діонісій, митрополит Сервий і Козані,

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Св. Іоан Златоуст є одним з найбільших ієрархів і вселенських вчителів Церкви. Він народився в Антіохії в 344 році н.е. Його батька, знатного офіцера, звали Секунд, а його мати – Анфуса. Він дуже рано втратив батька, і його мати, якій тоді було 23 роки, не стала більше виходити заміж, а овдовіла, вирішила присвятити себе повністю вихованню сина. Анфуса була істинною матір’ю-християнкою, ім’я якої донині славиться Церквою. Знаменитий оратор тієї епохи Ліваній, викладач святого Златоуста, дізнавшись про ранне і стійке двадцятирічне вдівство його матері, якось звертаючись до оточуючих, вигукнув: «Ах, які у християн є жінки!»

У 370 році, коли святителю було 26 років, його хрестили, а в 381 році він був висвячений у сан диякона, в 386 році став священиком. Він володів чудовими здібностями, і коли його вчителя Ліванія запитали, кого б він назвав своїм наступником, той відповів: «Я був би радий бачити своїм наступником Іоана, якби його не викрали християни». Спочатку святий Іоан, щоб не залишати одну свою овдовілу мати, працював адвокатом у судах. А коли вона померла, він прийняв чернецтво і пішов у пустелю, де чотири роки піддавав себе аскетичним позбавленням. Коли святий був висвячений в сан пресвітера, він прожив в Антіохії одинадцять років поруч з єпископом Флавієм, якому він служив вірою і правдою і всіляко підтримував його. Блажен від Бога був старець Флавіан, маючи поряд з собою пресвітера Іоана.

Незабаром слава проповідника Іоана і його пастирської служби вийшла далеко за межі Антіохії і стала поширюватися всюди. Адже він був обдарований Божественною благодаттю, яку зміцнював поглибленим вивченням Священного Писання і молитовним спогляданням. Святий Златоуст володів великим даром красномовства. Благодать і сила його слів, насправді, були небесним даром, і як кажуть у святому гімні: «Небесами удостоївся я благодаті Божої». В Антіохії, спочатку як адвокат і диякон, а потім як священик, він став відомий всім завдяки своєму ораторському мистецтву. Знаменитої була його 21 «Бесіда про статуї». Він створив цю працю в гострий соціально-політичний момент, який переживала тоді Антіохія.

У 398 році, після смерті Патріарха Константинопольського, святого таємно відвезли з Антіохії, щоб про це не дізнався народ, і відправили до Константинополя, де він був обраний і висвячений в архієпископи. Там він залишався шість років і багато працював, просвіщаючи народ і служачи Церкві. Але святий Іоан був не з тих, хто закривав очі на зло. Йому належало боротися з чималим злом, як релігійним, так і політичним. На жаль, служителі Церкви не завжди є тими, ким вони повинні бути, і, в той же час, служителі держави під різними приводами втручаються у справи Церкви, і тоді Церква та її гідні пастирі платять за чужі гріхи. У 404 році Святий Іоан був позбавлений влади і засланий до Вірменії, де і помер в 407 році.

Але для Церкви і Божих святих дати нічого не означають. Церква живе у вічності, а святі завжди з нами. Через кілька років після своєї смерті святий Іоан був названий Златоустом. Він дав тлумачення майже на всі тексти Божественного Писання, а роботи, залишені ним Церкви, є найбільшими духовними скарбами світу. Він – великий ієрарх, вселенський учитель і свідок Церкви. Іоан цілком присвятив себе Церкві і виступав проти зла, де б і в чому б він його не бачив. Позбавлений влади і вигнаний, хворий і фізично виснажений, він помер, в якомусь селі у Вірменії, а останніми його словами були: «Слава Богу за все!» Амінь.

Митрополит Сервий і Козані Діонісій,

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»