У

Пс. 44: 15,16

Праведні батьки Пресвятої Діви Марії Іоаким і Анна дали святу обітницю принести в жертву Богові дитину свою. Через три роки після народження преблагословенної Дочки, виконуючи обітницю свою, вони ввели в храм Єрусалимський Богоотроковицю і присвятили Її Богові. До урочистості введення, як розповідає нам церковне передання, праведні Іоаким і Анна за звичаєм зізвали в Назарет своїх родичів, скликали дів і приготовили багато світильників. Пресвята Діва Марія увійшла до храму в оточенні цих дів з полум`яніючими світильниками. Блаженний Ієронім розповідає нам, що навколо Єрусалимського храму було 15 сходинок і на кожній із сходинок співали один псалом священники і левити. На першу із цих сходинок поставили трьохрічну Марію, і коли зняли з неї подорожню одіж, то Вона Сама, ніким не підтримана зійшла до гори в храм. Всі здивувались, що Марія так зайшла до храму як доросла. Архиєрей Захарія за повелінням Господа увів трьохрічну Марію до Святая Святих Єрусалимського храму, де знаходився кивот Завіту.

Пресвята Діва Марія залишилась при храмі для виховання разом із іншими дівами. У святому домі Божому вона подвизалась в молитві, і в читанні Священного Писання, а також займалась ткацьким промислом. Перебувала Марія в храмі 12 років і, досягнувши повноліття, Сама Себе присвятила (уневістила) Богові.

Потрібно тільки уявити ті умови і обстановку, в яких довелося жити Діві при храмі, щоб зрозуміти все значення такого життя для чистої душі. Вона й раніше була вихована в істинному благочесті. А отже, церковні піснеспіви не перебільшують, коли в них йдеться про те, що Пресвята Діва жила в храмі, а не при храмі. Споруда, в якій жили діви, що присвятили себе Богові, знаходилася на самому подвір`ї Єрусалимського храму, а двір там мав таке ж значення, як у православних храмах передвівтарна його частина. Тут падали долілиць перед Богом прочани, тут стояв невмовкаючий молитовний шум. Із вікна своєї світлиці Пресвята Діва могла бачити і бути огорнута щоденним димом ранньої та вечірньої жертви, яка в запашних ароматах ладану сходила до неба. Саме повітря тут було просякнуте і насичене святішим іменем Божим.

На спомин про Введення в храм Пресвятої Богородиці у стародавні часи встановлено Церквою свято 21 листопада. Згадку про це свято можна знайти в словах Григорія Ніського ІV століття. У VІІІ столітті в день Введення виголошенні були повчання Германом і Тарасієм, Константинопольськими патріархами. В ІХ столітті Георгій Никомидійський і Василій Македонянин, імператор Візантійський, на день Введення склали деякі стихири, що нині співаються в храмах під час святкового богослужіння.

Приклад Богоотців Іоакима і Анни, які присвятили Богові Дочку свою, напоумлює батьків-християн розпочинати виховання дітей з благочестя у вірі. Тому існує звичай в цей день приводити дітей до храму і причащати їх Божественних Христових Тайн Тіла і Крові Господніх.

Свято Введення Богородиці є велике і дванадесяте. Це є день відокремлення від світу Богом обраної Діви. В церковних піснеспівах Введення в храм Пресвятої Богородиці є передзображенням благовоління Божого, проповідь спасіння людей, передсповіщення про Христа. Після Введення в храм «Храму (Богородиці) одушевленної», «Храму Царя великого», після приготовлення для Господа Божественного житла – утроби Богоматері, Церква прямує до зустрічі Різдва Христового, починаючи з дня Введення співати під час вечірнього Богослужіння катавасію: «Христос народжується – славте: Христос з небес – зустрічайте».

Свято Введення в народній уяві – це справжній початок зими. По селах від цього дня всі сільськогосподарські роботи закінчувались. Заховувався та ремонтувався реманент, лагодились сани, на яких до млина везли збіжжя. Так готувалися до Різдвяних свят. До Введення ще можна було копати лопатою землю, а вже від Введення до Благовіщення ні, бо «земля має спочивати і на літо набиратися сили». Узагалі з цим святом в народі було пов`язано багато різних прикмет і вірувань, бо називали його ще «Видінням», але всі вони направлені на багатство та добробут кожної родини.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Після Нікейського Собору імператор Костянтин Великий задумав збудувати храм в Єрусалимі біля так званого «Лобного місця», де звершилось розп`яття Христа Спасителя. Про цей намір він написав Макарію, патріарху Єрусалимському. Сповненню цих благих намірів імператора сприяла його мати, благочестива Олена.

У 326 році вона прибула до Єрусалиму з бажанням вклонитися святим місцям і знайти Хрест, на якому Спаситель приніс Себе в жертву за гріхи світу. Цариця намагалась знайти Хреста на Голгофі, бо в юдеїв був звичай закопувати знаряддя страти. Ось як про це нам свідчить святий Андрій Критський: «Коли Господь життя і смерті, після трьох днів хресної смерті, воскрес, тоді юдеї, будучи уражені стрілами заздрості і страху (щоб які не будь із шанованих і священних знарядь страждань Христових не стали знаряддями помсти для юдеїв і захисту для християн), закопали в землю, і таким чином заховали скарб, тобто хрест і всі інші знаряддя хресні, а саме цвяхи і табличку з написом». Так само потім була засипана і закрита печера – гріб, в якому погребли тіло Спасителя. За повелінням рівноапостольної Олени місце страждань і смерті Христа на Голгофі було знайдене і розчищене. В глибині його з одного боку відкрили у вигляді печери гріб – місце воскресіння Христового, а з другого – знайдені були три хрести і ще окремо від них дощечка з написом єврейською, грецькою і римською мовами: «Ісус Назарянин Цар Юдейський». Однак дуже важко було розрізнити на якому ж із трьох хрестів було розп’яте тіло Спасителя. Але Бог не попустив, щоб християни замість хреста Господнього віддали честь хресту розбійника. Чудесне зцілення жінки від тяжкої хвороби і воскрешення померлого від дотику до одного із хрестів відкрили животворчий Хрест Христів.

Знайдення Хреста поклало початок свята Воздвиження. Подія ця супроводжувалась дивними знаменнями Промислу Божого. Цариця, патріарх, священнослужителі та вірні, побачивши Животворчий Хрест, з радістю та благоговінням поклонилися йому і цілували його. Багато народу, який зібрався на цю подію, не могло пройти на поклоніння. Щоб задовольнити святі почуття людей патріарх Макарій з підвищеного місця показував народу чесне древо, підносячи його. Християни, бачачи Хрест Господній, з побожністю взивали «Господи помилуй!». Таким чином день знайдення Хреста став початком щорічного свята Воздвиження Хреста і шануванням його, як знаряддя чесних і спасительних страждань Господа Ісуса Хреста. В Єрусалимі благовірною і рівноапостольною Оленою на честь Воздвиження було споруджено храм, який освячено 13 вересня 335 року, а наступного 14 вересня було встановлено свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста. Сьогодні свято Воздвиження звершує Православна Церква 14 вересня за старим стилем (27 вересня за новим стилем).

Здавна на це свято до Єрусалима сходилось багато паломників, які бажали поклонитися Животворчому Хресту. Серед цих паломників була колись і преподобна Марія Єгипетська, яка вклонившись Хресту Господньому, і сховавшись від спокус світу в пустелю, розпочала спасительні подвиги власного хреста. У день свята в Єрусалимі звершувався чин Воздвиження Хреста, який і до нині відправляється у великих кафедральних міських соборах, переважно правлячими архієреями. В VІ столітті святий Григорій Великий згадує про свято Воздвиження в 14 день місяця вересня. А в VІІ столітті святий Андрій Критський в слові на Воздвиження Хреста говорив: «Хрест воздвигається і всі вірні збігаються. Хрест воздвигається і град торжествує, і народи звершують святкування. Воздвигається хрест не тому тільки, що Христос був піднесений і розп`ятий на ньому, але й тому, що хрест, був знайдений. Тому-то і ми нині святкуємо, що в цей день знайдена давно схована святиня, – що цей утаємничений скарб, був піднесений із землі, і засяяв, як золото».

З давніх-давен у Києві, там де сьогодні знаходиться Андріївська церква, існував Хресто-Воздвиженський (Андріївський) Янчин монастир, заснований 1086 року Янкою (Анною) – донькою великого київського князя Всеволода Ярославовича (1030-1093). На археологічній карті Києва Х-ХІІІ століть ця церква зазначена окремо, поруч з Андріївською церквою і очевидно колись собою являла єдиний архітектурний ансамбль монастиря, який спочатку був жіночим, а потім чоловічим. Однак первісний вигляд монастиря, як і самих його храмів з домонгольської доби, не зберігся. Захарія Копистенський у своєму творі «Палінодія» 1621 року свідчить, що «на тій горі у Києві, де апостол Андрій стояв, і яку нині називають «Вздихальною»… того же часу і церква Воздвиження Чесного Хреста була поставлена, де і дотепер є». Саме на цьому пагорбі пізніше (середина ХVІІІ ст.) була збудована сучасна Андріївська церква – тепер центр представництва Вселенської Константинопольської Патріархії. На сьогодні чинною церквою Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього у Києві є храм на «Кожум`яках», пам`ятка архітектури ХІХ ст.

За народними спостереженнями на «Здвиження» земля движиться до зими. Тому з цього дня настають холодні дні і птахи вилітають до вирію. «Вирій» – це тепла країна до якої злітаються птахи, а першою туди летить зозуля, бо вона нібито має ключі від цього теплого краю. З цього дня до теплих країв відлітали дикі гуси. Так само на це свято в землю ховаються змії та гадюки, тому небезпечно ходити до лісу. На Закарпатті «Здвиження» було останнім днем заготівлі горіхів та яблук пізніх зимових сортів. «Свитку на Здвиження скидай, а кожух одівай».

У свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста день пісний, тому що згадуються євангельські події страждань та розп`яття Христа Спасителя. Цього дня люди поспішають до церкви на урочисту відправу, коли виноситься із вівтаря на середину храму уквітчаний Хрест. Віруючі побожно доземно вклоняються йому, співаючи: «Хресту Твоєму, поклоняємось Владико, і святеє Воскресіння Твоє славимо».

На свято Воздвиження ніякої роботи та справи не розпочинали, бо вона закінчиться невдачею. Але це було лишень народне уявлення, яке до самої суті свята відношення не мало. Однак працювати в це велике дванадесяте свято не варто.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Церковна традиція знає пророка Іллю, як ревного поборника чистоти віри в єдиного небесного Бога. Він нещадно викривав бісослужіння і всіляке поклоніння неправдивим богам. Життєпис його пророчої діяльності висвітлюється в Третій і Четвертій книгах Царств Старого Завіту. Події, пов’язані з пророком, відбуваються за царювання Ахава та Охозії, і переважно це його боротьба з нечестям язичництва, яке проникло в Ізраїльське царство.

Через свою дружину фінікійку Ієзавіль, що вирішила встановити культ Ваала та Астари, слабкий духом Ахав не зважав на дорікання пророка Іллі: «І сказав Ілля [пророк], фесвитянин, із жителів галаадських, Ахаву: живий Господь Бог Ізраїлів, перед Яким я стою! В ці роки не буде ні роси, ні дощу, хіба тільки за моїм словом» (3 Цар. 17:1). Коли ж настало це бездощів`я, а за ним і голод, то пророк за словом Господнім відійшов і сховався біля потоку Хорафа, що навпроти Йордану і пив з потічка воду, а їжу йому приносили ворони. Згодом Ілля, знову ж таки за повелінням Господнім, відійшов у Сарепту Сидонську і зупинився в удови, що його годувала мізерними залишками їжі, які в неї не зникали. У домі сарептської удови пророк Ілля показав чудо, воскресивши з мертвих її сина. Він взяв його з рук матері і поклав у свою постіль та довго молився. Юнак піднявся і пророк вивів його із світлиці, віддавши матері: «І сказала та жінка Іллі: тепер-то я узнала, що ти чоловік Божий, і що слово Господнє в устах твоїх істинне» (3Цар. 17:24). Цей воскреслий син сарептської удови став у майбутньому пророком Іоною.

Протистояння з царем Ахавом та його вааловими жрецями закінчились повною перемогою Іллі пророка. А правдивіше сказати — істинний Бог переміг Ваала у жертвоприношенні та зведенні вогню. Це сталося на горі Кармила. Першими приготували жертву жреці Ваала і взивали: «Ваале, почуй нас! Але не було ні голосу, ні відповіді» (3Цар. 18:26). Тоді в опівдні, охайно приготувавши жертву, Ілля, глузуючи з ваалових служителів, закликав правдивого Бога: «Почуй мене, Господи, почуй мене нині у вогні! Нехай пізнає народ цей, що Ти, Господи, Бог в Ізраїлі, і Ти навернеш серце їх до Тебе!» (3 Цар. 18:37). Умить вогонь зійшов і охопив усепалення, і дрова, і каміння, і порох, і поглинув всю воду, що в рові була. Народ увесь упав долілиць й увірував в істинного Бога. Пророк Ілля, знищивши всіх ваалових жреців, зійшов на верхівку Кармила, і схилив голову та наказав своєму слузі, щоб той пішов і подивився на море, і щоб зробив так сім разів. На сьомий раз прийшов слуга і сказав до Іллі, що бачив невелику хмаринку, яка піднімалася з моря.

Відтак, надійшла велика хмара і пішов сильний дощ. А це означало, що вода знову напоїть землю, щоб родила, й голод мав припинитися. Цар Ахав сів у колісницю, заплакав, і помчав у Ізреель. Сказано ж тоді: «Була на Іллі рука Господня. Він оперезав стегна свої і біг перед Ахавом до самого Ізрееля» (3Цар. 18:45−46). Дружина царя Ахава Ієзавель не змирилася з такими чудесами пророка і повстала проти пророка Іллі ще більше, так що він змушений був знову переховуватися в печерці гори Божої Хорив. Тут явився пророку Господь, і він розмовляв з Ним, закривши лице своє одежою-милоттю. Тоді Бог наказав пророку Іллі йти через пустелю до Дамаску і звершити там святі справи, а найбільше настановити та помазати на пророка замість себе Єлисея, сина Сафатового. Ілля зробив так, як повелів йому Господь.

Згодом пророк Ілля викрив Ахава у злодіянні за те, що він привласнив собі виноградник Навуфея. Так само він викрив наступника Ахава царя Охозію за його звернення у час хвороби до аккаронського ідола Веельзевула. Ілля винищив усіх п’ятдесятників царя, які посилалися до нього, а тих, що були послані втретє за наказом ангела не винищив, а пішов з ним до Охозії і викрив його там за гріх тяжкий, бо звертався до біса.

У дивний спосіб пророк Ілля був взятий на небо. Очевидцем цього став порок Єлисей: «Коли вони йшли і дорогою розмовляли, раптом з’явилася колісниця вогненна і коні вогненні, і розлучили їх обох, і понісся Ілля у вихорі на небо» (4 Цар. 2:11). Пророк побачивши це, взивав тужливим голосом: «Батьку, батьку мій», і підняв милоть, одежу Іллі, з землі, яка впала з неба.

Згідно з біблійною історією до пророка Іллі на небо ще в допотопний період був взятий Енох. Саме Енох та Ілля мають стати апокаліптичними свідками, які після закінчення своєї проповіді на землі в антихристове пришестя, будуть вбитими звіром, що виходитиме з безодні, а потім після трьох днів воскреснуть і знову зійдуть на небо (Одкр., 11, 3, 7, 11).

За ревність по істинному Бозі, викриття в гріхах ідолослужіння сильних світу цього, за творення надприродних чудес за допомогою Божою, Церква урочисто шанує пророка Іллю і встановила особливий день його шанування 2 серпня. У час посухи, або навпаки, безперервного дощу Церква звертається і до святого пророка Іллі в упорядкованому молебному чині та складених семи молитвах. Велично шанували пророка на Русі та в Україні, будуючи на його честь храми з давніх княжих та гетьманських часів. Відомо, що першим храмом у Києві ще до Володимирового хрещення була соборна церква Іллі пророка «над ручаєм». Саме цим храмом клялися руси в договорі з греками 945 р., і князь Ігор водив християн-русів присягати в церкву святого Іллі, як сповіщає нам Літопис, «що є над ручаєм кінець Пасинчої бесіди, бо це була соборна церква…». Також Тройце-Іллінський печерний храм і монастир Богородиці було збудовано в давні княжі часи в Чернігові.

Постать святого пророка Іллі, який утаємничено був піднятий на колісниці до небес, обросла народними повір’ями та прикметами, що здебільшого пов’язані з громом і блискавками, дощами і посухами, а також навіть із заборонами купатися у водоймах після дня його пам’яті. Звісно ж, то звичайні забобони, які Церква не визнає і відкидає.

За народними уявленнями на Іллі можна було спостерігати за проблисками осені й це свято за обрядово-звичаєвим календарем належало вже до осінніх. На полях вся пшениця й жито були вижатими, зв’язаними у снопи і складеними у півкопи. Удова, яка жила сама і не мала допоміжної людської сили, говорила: «Далеко Ілля — вижну і я». Але й вона мала до свята Іллі впоратися зі своїм полем. «На Іллі новий хліб на столі», — селяни в цей час випікали хліб уже з нового врожаю.

Народ вважав, що Ілля є громовержцем, громобоєм таким, що скидає блискавки з неба, тим самим немов списами ранячи бісів. «Грім гримить, то Ілля на небесному мосту в огненній колісниці їде», «до Іллі дощ ходить зі своїм вітром: за вітром і проти вітру, а після Іллі тільки за вітром», «до Іллі хмари ходять за вітром, а після Іллі — проти вітру».

Святий пророк здавна був покровителем побожних та працьовитих людей.

Як і святитель Миколай, пророк Ілля улюблений святий в народі, тому в цей день старалися не працювати і не вирішувати ніяких справ. Цього дня потрібно йти до храму, молитися і просити в Бога та святого пророка Іллі допомоги в утвердженні нашої віри та правдивості в поклонінні істинному Богові!

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

За змістом церковних піснеспівів Господь, що взяв на Себе гріхи світу, покривається водами Йордану. Як тільки Ісус, охрестившись, вийшов із води, над Ним розкрилися небеса, і Іоан побачив Духа Божого, Який сходив у вигляді голубиному на Спасителя і почутий був голос Бога Отця: «Це є Син Мій Улюблений, в Ньому Моє благовоління» (Мт. 3: 17). Таким чином Ісус в день Хрещення, зішестям на Нього Духа Святого, помазаний за своєю людськістю більше за спільників Своїх (Євр. 1:9), і з цього часу Спасителю як людині належить ім’я Христос.

На спомин про цю євангельську подію 6 (19) січня встановлено Церквою свято Хрещення Господнього. Воно має подвійну назву – Хрещення Господнього та Богоявлення, бо при Хрещенні Христа Спасителя було явлення Бога у Пресвятій Трійці, і особливо урочисте явлення Божества Спасителя, який вступив на Своє всенародне відкрите служіння для викуплення світу.

В Церковному уставі і в Отців Церкви день Хрещення Господнього та Богоявлення називається також Просвітленням, святом світла, тому, що Бог є світло і з’явився просвітити тих, хто сидить в темряві. У давнину в навечір’я Хрещення приймали Таїнство святого Хрещення оголошені, при цьому горіло багато світильників, які знаменували світло пізнання Бога істинного.

Відзначення свята Богоявлення відноситься до першопочатків християнства і є за уставом дванадесятим великим господським празником. Про нього згадується і в апостольських постановах: «Богоявлення свято святкуйте тому, що в цей день було явлення Христового Божества, що засвідчив Його Отець під час Хрещення, і Утішитель Святий Дух, у вигляді голубиному, показав всім Освідченого».

У III столітті про подію Богоявлення проповідували за богослужінням свмч. Іполит і Григорій Неокесарійський, чудотворець. На давнє святкування Хрещення Господнього і нічне перед цим бдіння християн вказує св. Климент Олександрійський.

У IV ст. святі отці Церкви – Григорій Богослов, Григорій Ніський, Амвросій Медіоланський, Іоан Золотоустий, Августин залишили нам свої високі повчання, які проголошені були ними в день свята Богоявлення. У V ст. – Анатолій Константинопольський; VII ст. – Андрій і Софроній Єрусалимські; VIII ст. – Кузьма Маюмський, Іоан Дамаскін і Герман Константинопольський; IX ст. – Йосиф Студит, Феофан і Візантій – склали багато піснеспівів на свято Хрещення Господнього, які донині співаються Церквою в день свят.

На спомин про Хрещення, під час якого Ісус Христос занурювався у водах Йорданських, щоб цим водам освячення дар подати, Православна Церква здавна звершує напередодні в навечір’я, і в день самого свята велике освячення води. Благодать освячення подається воді одна і та ж, як в навечір’я, так і в самий день свята. Тобто вода за своїми властивостями є однаковою. Богоявлення водосвяття покладене було ще в Єрусалимській Церкві і протягом IV – V століть звершувалось не тільки в ній одній. Саме в Єрусалимській Церкві був започаткований звичай виходити на річку Йордан для великого освячення води.

До освяченої води християни з давніх часів мали велику побожність. У IV столітті святитель Іоан Золотоустий говорив: «Христос хрестився і освятив єство водне; і тому в свято Хрещення всі, почерпнувши води опівночі, приносять її додому і зберігають увесь рік. І та вода в істоті своїй не псується від своєї давності, але набрана на цілий рік, а то і два, і три, залишається свіжою і неушкодженою, і після такого часу не поступається перед водою, яка тільки що набрана із джерела». Освячена вода називається в Православній Церкві великою агіасмою – святинею. Цю святиню Церква вживає для окроплення храмів і помешкань, для зцілення, призначає пити її тим, хто не може приступити до святого Причастя. Але аж ніяк ця вода не може замінити самого Причастя святих Таємниць Тіла і Крові Господніх. З цією святою водою і святим хрестом священнослужителі в свято Богоявлення і після нього, аж до віддання свята, зі співом відвідують житла своїх парафіян.

Благочестиві християни здавна, як свідчить святитель Іоан Золотоустий, мають звичай в навечір’я або в самий день свята Хрещення черпати воду для свого домашнього вжитку, називаючи її Богоявленською, або Хрещенською. Зберігають її при святих іконах. Накреслюють нею святі хрести на дверях і вікнах своїх помешкань в Ім’я Христа для відігнання духу злоби.

В Україні також з давніх-давен православні віруючі, подібно до єрусалимських християн, йшли на Йордан, тільки до своєї місцевої, чи то річки, чи ставка, озера і, приготовляючись до свята, вирізали хреста з льоду, поливаючи його буряковим квасом.

У переддень Богоявлення, який ще називають навечір`ям, християни за приписом тримають суворий піст. У народі існує традиція «голодної куті», або йорданського святвечора, коли родина сідає за стіл з приготовленими пісними стравами. Головними яствами, як і на різдвяний святвечір, є знову кутя та узвар.

Святом Богоявлення закінчувались різдвяні святки. Християни побожно дякували Господеві за проведені свята і готувались до наступних. Поступово зима повертала на весну, і в народі про мороз після Хрещення говорили так: «Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі».

Хрещенням в Йордані Господь встановив велике Таїнство для кожного із нас хреститися в Христа і в Христа зодягнутися для очищення від гріхів та для вічного життя. Тому кожна людина, яка прийшла на цей світ, приймає святе Таїнство Хрещення.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

У Страсний тиждень Лука весь час знаходився в Єрусалимі. Бачив своїми очами муки Христа Спасителя, Його Голгофу, розп’яття і погребіння. На ранок Пасхи Лука йшов з Клеопою в село Еммаус і перебував у скорботному стані з приводу смерті Христа. Коли ж Воскреслий Спаситель явився ним у дорозі і відкрився у ламанні хліба, вони побачили, що Спаситель воскрес (Лк. 24:13-35).

Святий Симеон Метафраст, який уклав житіє святого апостола і євангелиста Луки, черпаючи свідчення від давніх церковних письменників Орігена, Климента Олександрійського та церковного історика Євсевія Кесарійського, пише, що після Зішестя Святого Духа, Лука на деякий час залишився в Єрусалимі разом з іншими апостолами, а потім попрямував до Антіохії, де вже знаходилося кілька учнів. Зупинившись в самарійському місті Севастії для проповіді Євангелія, він взяв правицю пророка Іоана Предтечі і перевіз її, як дорогоцінну християнську реліквію, до своєї батьківщини Антіохії. Саме тут Лука зустрів святого апостола Павла під час його другої місійної подорожі, яка відбувалася близько 50 року після Р. Х. Звідтіля вони обидва відправилися до Греції, щоб тут проповідувати Слово Боже.

Інше передання, яке знаходиться у «Константинопольському Синаксарі» свідчить, що Лука не знав Господа, не ходив за Ним і не був свідком Його страждань, а лишень зустрів апостола Павла в місті Фіви, де був лікарем і доглядав за хворими. Проповідь Апостола Народів дуже вплинула на Луку і переконала його в Істині. Без коливань і сумнівів він залишив свій маєток, відмовився від лікування і пішов за апостолом Павлом. Відтоді Павло та Лука були разом, несли спасительне благовістя до різних місць і засновували християнські громади.

Коли апостола Павла арештували, Лука не залишив його і попрямував за ним до Риму. Йому довелося перетерпіти різні випробовування, про що розповідається наприкінці книги Діянь Святих Апостолів у 27 і 28 розділах. Саме в Римі Лука під керівництвом апостола Павла написав Євангеліє та Діяння Святих Апостолів. Ці святі писання Лука присвятив правителеві Ахайї Феофілу, який навернувся до християнства.

Після двох років перебування у в`язниці апостол Павло був відпущений на волю і знову відновив свою місіонерську проповідь. Вірним супутником Павлові в його апостольських подорожах був і надалі Лука. Жорстокі гоніння на християн, які розпочалися за імператора Нерона, змусили апостола Павла знову повернутися до Риму, щоб підтримати громаду вірних. Павло був і на цей раз схоплений та закований у ланцюги. Можливо апостол Лука був присутній при мученицькій кончині свого улюбленого вчителя.

Після смерті Апостола Народів Лука пішов з євангельською проповіддю і ніс благу звістку в Італії, Далмації та Македонії, звідти прийшов до Ахайї. Побував Лука і в Єгипті, де проповідував Євангеліє язичникам. Він дійшов навіть до далеких Фів і призначив святого Авілія другим єпископом Олександрії. Повернувшись до Греції, Лука став єпископом міста Фіви в Беотії. Він рукопокладав пресвітерів і дияконів, засновував церкви та зцілював хворих.

Мученицька кончина апостола Луки була такою ж жорстокою, як і інших апостолів. Язичники заживо стяли з нього тіло і за свідченням він помер, будучи підвішеним до оливкового дерева. Біля гробниці святого апостола Луки звершувалося багато чудес, а його мощі виточували миро. Багато вірних приходило до святині, зціляючись від багатьох хвороб і особливо від недугу на очі.

Після блаженної мученицької кончини, через багато століть, 3 березня 357 року імператор Констанцій, син рівноапостольного Костянтина Великого, послав намісника Єгипта Артемія в Фіви, щоб той переніс мощі святого апостола Луки до церкви Святих Апостолів у Константинополі. Вони були разом покладені з мощами святих апостолів Андрія та Тимофія.

Церковна традиція свідчить також про те, що святий апостол і євангелист Лука намалював образ Пресвятої Діви Марії з Немовлям Ісусом на руках. Мати Божа прийняла Своє зображення з радістю і промовила такі слова: «Нехай прибуде на ньому милість Того, Кого Я народила». Відтак, Лука намалював ще кілька ікон Пресвятої Богородиці та святих апостолів Петра і Павла й роздав їх для перших християнських громад. Звідси походить благочестива традиція здавна шанувати ікони Христа Спасителя, Його Пречистої Матері та святих угодників Божих, а апостола Луку вважати покровителем іконописців.

Святого апостола і євангеліста Луку вважають не тільки покровителем тих, хто малює ікони, але й покровителем лікарів та церковних істориків. Лікарів через те, що Лука сам був лікарем, а церковних істориків – апостол Лука був автором Святого Євангелія, в якій застосував певну хронологію та книги «Діянь Святих Апостолів».

В народній уяві день апостола Луки порівнюють часто з його ще однією датою – днем пам`яті 5 травня, тобто весняним Лукою. Тому селяни у цей день приказували: «До весняного Луки ані хліба, ані муки, а прийшов осінній Лука – з`явилися хліб і мука»; «Як не придбаєш до Луки, то не буде ані хліба, ані муки»; «До Луки не везуть сіна з луки».

Святий апостол Лука мав неабиякі таланти, дар письменництва, лікування та малювання, а ще більше дар віри в Ісуса Христа і ходячи перед Лицем Господнім та маючи палаюче серце, готував народи, яким проповідував, до спасіння й вічного життя.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Святий апостол і євангеліст Іоан походив із Віфсаїди Галілейської, був сином Заведея – риболова і Саломії та меншим братом Якова Заведеєвого. Батьки Якова та Іоана були люди благочестиві, не багаті, прості і підкорені волі промислу Божого. Таким був і сам Іоан Богослов. Про Спасителя Іоан дізнався з свідчень про Нього Іоана Хрестителя. Коли ж Предтеча, вказуючи на Господа, вигукнув: «Ось Агнець Божий» (Ін. 1:36), то двоє із учеників пішли за Ісусом, і серед них був Іоан.

Подібно до свого брата Іоан був названий Господом Воанергесом, тобто сином громовим (Мк. 3:17) через те, що Іоан Богослов мав особливу ревність про славу свого Учителя і про велич євангельської проповіді. Богослов’я Іоана, немов грім, мало бути почутим у всій вселенній і всю наповнити землю. За свідченням Ієроніма Стридонського, Іоан був покликаний на апостольське служіння в юнацькі роки і був наймолодшим серед апостолів. Через рік після покликання Іоан був вибраний Господом із великої кількості Його учеників в число дванадцяти апостолів.

Іоана особливо любив Ісус Христос. Разом з Яковом і апостолом Петром святий Іоан був свідком Преображення Ісуса Христа. Він був присутнім під час хресних страждань Спасителя. Перед Своєю смертю Ісус Христос доручив Іоану піклуватися про Божу Матір, якій апостол служив аж до Успіння. Після того, як Божа Матір відійшла до Свого Сина, апостол Іоан попрямував в малоазійське місто Ефес, проповідувати в якому йому випало за жеребом. Він прийняв на себе турботу про утвердження віри Христової в малоазійських церквах: Ефеській, Пергамській, Смирнській, Фіатирській, Сардинській, Філадельфійській і Лаодикійській.

Під час гоніння імператора Домиціана святий Іоан був висланий на острів Патмос в Егейське море. Тут разом із своїм учнем Прохором апостол пробув декілька років. На Патмосі Іоаном було написане «Об`явлення, або Апокаліпсис», в якому розкриті тайни кінця світу.

Після повернення до Ефесу, святий Іоан написав Євангеліє. Передання нам розповідає, що святий апостол не відразу на прохання церков приступив до справи написання Євангелія. Заповівши усій Церкві піст, він подібно до Мойсея зійшов на гору з одним своїм учнем. Там три дні і три ночі провів в палкій молитві і тоді, після небесних знамень, наказав учневі своєму Прохору писати перші рядки Святого Благовістя. Євангеліє від Іоана написане було в Ефесі біля 102 року після Р. Х. грецькою мовою. За висотою вчення Євангелія, особливо про Божество і безначальне народження Бога Слова, про Божество і безначальне сходження Святого Духа від Бога Отця, святому апостолу було надане Церквою друге ім`я – Богослова.

У Новому Завіті йому також належить три послання, в яких він проповідує любов до бога і ближніх. «Апостолом любові» називає Церква Іоана Богослова. Наприкінці свого життя Апостол і Богослов постійно говорив своїм учням: «Діти, любіть один одного».

Проживши більше ста років, Іоан просив учнів своїх поховати його. Розкривши через деякий час могилу апостола, учні не знайшли його тіла, яке таємним чином було взяте Господом. У стародавні часи 21 травня за н. ст. на могилі Іоана Богослова виступав тоненький наліт праху, а запашне миро проймало повітря. Від цих знамень багато людей зцілялося. В пам`ять про це чудо Церква встановила святкувати день пам`яті Іоана Богослова ще й 21 травня.

Свідчення про дні пам`яті святого апостола і євангеліста Іоана Богослова в IV -V століттях можна знайти в проповідях святителя Іоана Золотоустого та блаженного Августина. Зокрема, святитель Іоан Золотоустий у своїй проповіді на день 12 Апостолів про Іоана Богослова говорить, що він і після смерті своєї, немов живий, зціляє весь Ефес. Святий Кирило Олександрійський у своєму слові на день святого апостола Іоана у присутності святих отців Ефеського Собору 431 року взивав: «Відкрий нам, Євангелісте, тайну втілення, поясни її тепер, блаженний Іоане, що був названий сином Воанергесовим;, ось прийшов до тебе великий собор пастирів».

За звичаєм святий апостол і євангеліст Іоан Богослов зображаться на іконах таким, що пише Євангеліє, а за плечима в нього знаходиться орел, в ознаменування особливої висоти вчення, яким святе Євангеліє від Іоана розпочинається: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1:1). Зустрічаються і інші зображення святого апостола, де за його плечима знаходиться ангел, який допомагає осягнути євангелісту тайну Божества.

В Україні день пам`яті святого апостола і євангелиста Іоана Богослова 9 жовтня особливо шанований. У багатьох селах і містечках цього дня є храмове свято, празник, оскільки дуже багато церков є освяченими на честь Апостола Любові. Цей день є особливо урочистим в Київській православній богословській академії, коли столична духовна школа святкує свій актовий празник. Цього дня всі поспішають до Академічного храму святого апостола і євангелиста Іоана Богослова, що знаходиться у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, на урочисту відправу, а потім в конгрегаційній залі Академій відбувається святкове засідання викладачів і студентів. Прибулі гості вітають Академію з її здобутками, а ректор звітує перед всіма за минулий рік.

Люди у старій Україні казали, що «Хто не посіяв до богослова – не варт доброго слова». «Коли до Богослова проса буде з ложку, то буде і в ложку». А ще придивлялись за прикметами: «На Богослова дощ зі снігом – у січні тричі йтиме дощ»; «сонячно і тепло – червень буде дощовий і холодний». На Івана Богослова закінчувалися всі роботи в полі.

За заповітом Іоана Богослова ми всі повинні мати любов між собою, бо все минеться, а любов ні. Любов`ю рухається все в цьому світі і світ тримається на любові. Отож стараймося придбати любов до Бога і до ближнього та ніколи її не втрачати.

Високопреосвященний Митрополит Димитрій (Рюдюк) (ПЦУ)

Царем Галилеї, Переї та Зайорданської землі в останні дні пророка Іоана був Ірод Антипа, син Ірода Великого. Чоловік дуже забобонний, нетвердий у вірі, слабкий волею, відданий чуттєвості, непостійний і пустий. Саддукейське невір’я при його дворі панувало на повну силу. Підданий розпусті, будучи аморальним, Ірод жив у перелюбстві й кровозмішанні. Він відібрав жінку в свого ще живого брата Филипа – Іродіаду. Одружився з нею, розійшовшись для цього зі своєю законною дружиною, дочкою Арефи, царя Аравійського, через що той вів з ним війну. Іоанн Хреститель, бачачи таку безсоромну поведінку нечестивого царя, не мовчав, а сміливо в обличчя сказав йому: «Не годиться тобі мати жінку брата твого» (Мк. 6:18).

Слова ці пробудили совість Ірода, але придворні своїми підступними розмовами розпалювали його гнів. Іродіада, яка заприсяглася згубити Іоана, не шкодувала ні лицемірних сліз, ні ласкавих прохань, щоб переконати Ірода посадити Іоана до в’язниці й умертвити Його. Слабкий і малодушний цар довго противився цьому. Він боявся народу, який любив Іоана, але нарешті піддався своєму гніву і проханням Іродіади. Він послав своїх воїнів, які схопили Іоана і посадили до в’язниці в Махері. Саме звідси, із в’язниці, Іоан, почувши про діла Христові, «послав двох з учнів своїх запитати Його: чи Ти Той, Хто має прийти, чи нам іншого чекати?» (Мт. 11:2, 3).

Євангеліст Матфей свідчить, що Ірод вкинув Іоана у в’язницю, щоб помститися: «бо Ірод узяв Іоанна, зв’язав його і посадив у в’язницю через Іродіаду, жінку Филипа, брата свого, тому що Іоан говорив йому: не личить тобі мати її. І хотів убити його, та побоявся народу, бо вважали його пророком» (Мт. 14:3-5). У євангеліста Марка більш точніше вказані причини ув`язнення пророка: «Іродіада ж, гніваючись на нього, бажала вбити його, та не могла. Бо Ірод боявся Іоана, знаючи, що він муж праведний і святий, і охороняв Його; багато що робив, слухаючись Його, та із задоволенням слухав його» (Мк. 6:19, 20). У серці Ірода було повно протиріч: він вірив і не вірив, ненавидів і цінував, складав убивчі плани і заважав зловмисникам, посланим Іродіадою, вкинув пророка до в’язниці і багато чого робив за його порадами.

Нарешті настав призначений час. Ірод святкував день свого народження. Влаштований був великий бенкет, на закінчення якого почались танці: Соломія, дочка Іродіади, танцювала перед царем. Танець сподобався п’яному розпусникові та присутнім із ним при столі. Тоді цар промовив до дівчини: «Проси в мене, чого хочеш, і дам тобі!» (Мк. 6:22). І поклявся він їй: «Чого тільки попросиш у мене, дам тобі, навіть до половини мого царства» (Мк. 6,:23). Вона ж вийшла і попросила поради у матері своєї: «Що просити?». А та відказала: «Голову Іоана Хрестителя». І відразу ж квапливо повернулась вона до царя, і попросила: «Хочу, щоб ти зараз же дав мені на блюді голову Іоана Хрестителя» (Мк. 6:25). І засмутився цар, але через клятву й через тих, що з ним були при столі, не бажав їй відмовити. І цар одразу послав вояка, і звелів принести Іоанову голову. І пішов він до в’язниці Іоана, і приніс його голову на блюді, і дівчині віддав, а та віддала її своїй матері.

Кара не забарилася, і те, чого так боявся Ірод, збулося. Цар Аравійський, бажаючи помститися за безчестя своєї дочки, пішов війною на Ірода, переміг його і розбив його військо так, що сам Ірод ледь врятувався. Потім імператор Римський позбавив Ірода усієї влади і всіх багатств і разом з перелюбницею та її дочкою послав у заслання спершу в Ліон, в потім в Ілерду, де вони в бідності закінчили своє життя. Коли танцівниця переходила взимку через річку, крига проламалась, і Соломія занурилась у вод по шию так, що крига стиснула її, і вона повисла у воді. Аж поки гострою кригою їй зовсім перерізало шию. Голову загиблої було принесено водою до Ірода та Іродіади. Згодом і вони були живцем поглинуті землею

У пам’ять про усічення глави пророка Іоана встановлено Церквою особливий день – 11 вересня (29 серпня за ст. ст.). У III ст. над гробницею святого пророка було збудовано храм, який згадується в творах саященномученика Кипріана. У 362 році язичники за повелінням Юліана Відступника для наруги розкопали гріб і спалили чесні останки пророків Єлисея та Іоана. Але благочестиві християни зібрали частину мощів і перевезли їх до Олександрії. До нашого часу дійшло багато повчань на день пам’яті Усікновення глави Іоана Предтечі. Серед них особливим змістом відзначається проповідь святителя Іоана Золотоустого: «Плем’я гаспида завжди панує, залишилось насліддя у Ієзавели, але й благодать подвизається з Іллею. Іродіада також тут, Іродіада все ще танцює, вимагаючи голови Іоана, і їй віддадуть голову Іоана, тому що вона танцює». Так намагався свою хресну дорогу і страждання порівняти із предтеченими святитель Іоан Золотоустий.

У народній уяві це день «Головосіка». Згідно певних вірувань, які не мають ніякого відношення до церковного уставу, цього дня не варять борщу, не беруть в руки ножа та ін. гострого предмету. Не ріжуть нічого круглого, наприклад, капустину, гарбуза, диню, кавуна, тощо. Навіть хліб ламають руками.

День Усікновення глави Іоана Предтечі є великим. Православні християни дотримуються суворого одноденного посту і не беруть участі у всіляких веселих дійствах та ігрищах. Цього дня відвідують тільки храми і поминають усіх страчених та полеглих на війні.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Описуючи подію чудесного Преображення Господнього на очах вибраних учнів, євангелисти Матфей, Марко та Лука, через відсутність в людській мові належних слів для передання Слави Божої, вдаються до порівняння обличчя й одягу Господа із «сонцем» і «світлом» (Мт. 17:2), «мов сніг, як жоден білильник не може вибілити на землі» (Мк. 9:3), «з блиском» (Лк. 9:29).

Крім цього, разом із Господом ученикам з’являються стародавні пророки – Мойсей та Ілля, які розмовляють зі Спасителем. Цей факт свідчить про те, що Ісус належав не тільки до земного, фізичного світу, але й, що Він одночасно перебуває поза часом і поза простором, належачи до вічності; і природа Його – природа Божественна. Саме цю Божественну природу Спасителя і стверджує голос із хмари. Над йорданськими водами в момент хрещення Господнього було чутно також Божественний голос, і ту подію Церква називає Богоявленням. На горі ж Фаворській і в осяянні Божественної слави і в стверджувальному небесному голосі знову відкривається Божественна природа Ісуса Христа. Учитель Церкви, візантійський богослов і подвижник Григорій Палама, який жив у XIV столітті, розмірковуючи про особливості Фаворського сяйва, яке осяяло Ісуса Христа, стверджував, що це не було звичайне фізичне світло нашого створеного світу, але світло несотворенне, нетварне, видиме явлення Божественної енергії і благодаті.

Святкування дня Преображення розпочалося зі стародавніх часів. Як і кожне велике свято Преображення Господнє продовжується 9 днів із 5/18 дня перед святом Преображення до 13/26 серпня – дня віддання. Тому в ці дні Церква в своїх богослужіннях прославляє цю євангельську подію. У V столітті свята рівноапостольна Олена не горі Фавор збудувала храм на честь Преображення Господнього, а Анатолій Константинопольський, святий Іоан Дамаскін і Кузьма Мяюмський склали на свято Преображення багато піснеспівів, якими Церква й донині прославляє Христа, який преобразився не Фаворській горі.

Апостольськими та соборними правилами визначено приносити в цей день до храму плоди для освячення. В апостольських постановах зберіглася навіть молитва на освячення початків плодів. За переданням від святих отців в день Преображення Господнього прийнято споживати виноград, яблука, груші та інші плоди, які благоговійно освячують в цей день. Правила суворо приписують не споживати плодів до 6/19 серпня, особливе для братії в монастирях. Якщо хтось із ченців скуштує винограду або іншого плоду раніше свята, то заборону за непослух нехай прийме і нехай не споживає винограду протягом місяця. Від цього нехай навчаються й інші вірні виконувати це правило. Виноград на трапезі після цього свята тричі на тиждень повинен вживатися братією: в понеділок, середу і п’ятницю. Заради свята також на трапезі дозволяється вживати рибу.

За народною традицією День Преображення Господнього ще називають «Спасом», або ж «Спасом яблучним». В давній Україні сім’ї були великими. Часто по десятеро, п’ятнадцятеро дітей. Але й дитяча смертність також була великою. Тому матері, які втратили дітей ще зовсім малюками, не їли до Спаса яблук, груш та іншої садовини, бо якщо порушиш цей «фруктовий піст», то там в раю Божа Мати не дасть дитяті яблука, сказавши: «А твоє мати з’їла». Коли приходили з церкви, то всі сідали за стіл і споживали освячені плоди з медом. Освячення плодів з садка означало своєрідну подяку за цьогорічний врожай. На півночі України, а також в середній смузі, з цього дня могли бути заморозки, тому в народі звучала така приказка: «Прийшов Спас, готуй рукавиці призапас!». Часто успенський піст називали «спасівкою». Навіть існував такий переказ, що Господь призначив дев’ять тижнів великого посту, а святі отці почали просити, щоб Він розділив його, бо для людей заважко стільки тижнів тримати піст. І тоді Господь встановив сім тижнів великого посту перед Пасхою і продовження цього посту перед Успінням Богоматері ще два тижні. Тому зберіглося таке вірування, що у спасівку так само потрібно суворо постити, як під час великого передвеликодного посту. Спаса вважалося днем поминання померлих, бо за віруванням це був третій виступ мерців на світ – у Страсний Четвер, Зелені Свята і на Спаса.

Святкуванням Преображення Господнього Церква урочисто сповідує і прославляє з’єднання Божества й людства в особі Ісуса Христа і Його добровільні та істинні страждання нас ради і ради нашого спасіння. Преображення є днем нового Богоявлення для учнів Ісуса Христа, які за першого Богоявлення під час Його Хрещення на Йордані, ще не були прикликані до звання апостолів. Цей день є днем тілесного і видимого явлення апостолам Божественної слави Сина Божого, яка раніше для них була утаємниченою. Свято Преображення і для нас показує, що для благодатного нашого преображення із темряви гріхів до світла істинного потрібні всього лише покаяння та добрі наші вчинки й справи.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Страсті за київським великокнязівським престолом розгорнулися тоді, коли Володимир мирно помер у своїй резиденції на селі Берестовім за Києвом 28 липня 1015 року. На хвилини смерті найближчим до батька був Святополк, який за якусь провину, був посаджений в Києві у в`язницю. Бориса ж тоді було спроваджено на чолі великокнязівського війська у степ походом на печенігів, які нібито об`явилися на південних кордонах Руси.

Відтак, кияни, поховавши з почестями князя Володимира, заприсягнули Святополку, а той обдарував їх князівським майном. Серце ж у знаменитих киян, а найбільше простого люду не лежало до Святополка, бо вони бачили в ньому хитрість та підступність. Князь Борис печенігів так і не вислідив, очевидно це була якась омана, щоб відвести найулюбленішого сина Володимира подалі від Києва, і тому повертався з неушкодженими вояками до Києва. У цей момент до Бориса прийшла страшна звістка, що батько помер і трон зайняв князь Святополк.

Князь Борис зупинив військо на р. Альті, неподалік Переяслава і дуже став плакати за своїм батьком, а воїни радили йому йти на Київ і посісти великокнязівський престол, бо ж і військо було з ним, і батько, як сказано було, його дуже любив та і кияни були не проти. Однак, князь Борис виявив тут неабияке смирення, промовивши: «Не було того, щоб мені зняти руки на брата на старшого. Коли отець мій помер, то сей мені буде замість отця». Побачивши таку нерішучість та лагідність князя, воїни розійшлися, а Борис залишився стояти табором на річці з невеликою кількістю обслуги.

Такого смирення та любові не було й близько у Святополка, і той, угледівши, що князь Борис має неабиякий авторитет серед війська та киян, задумав погубити брата, пославши до нього якогось вишгородця боярина Путшу зі своїми приятелями. Борис в ту мить молився у натягнутому своєму шатрі: співав шестопсалміє, а потім заутреню, а тоді, дізнавшись про те, що хочуть його вбити, звернувся до Христа Спасителя з такими словами молитви: «Господи! Сподоби мене прийняти страждання, бо не від ворогів приймаю, а од брата свого і не постав Ти йому, Господи, за гріх».

Князя Бориса найманці вбили підступно, простромивши шатро з усіх сторін. Також і слугу його Георгія угрина вбили, бо він прикривав собою тіло свого князя. На шиї в нього була велика золота гривня, то не могли зняти її вбивці. Тоді відрізали голову угрину, поцупивши гривню. Так само було повбивано слуг князя Бориса.

Найняті Святополком вбивці загорнули Борисове тіло у шатро, в якому він сидів, і привезли до замовника. Князь Святополк, коли побачив, що Борис ще дихає, наказав двом варягам Еймунду і Рагнарі, щоб вони добили його. І вони це зробили, проколовши його в серце. Тіло убитого князя Бориса принесли потай до Вишгорода і поклали в церкві святого Василія Великого. Убивць давній наш літописець називає поіменно, бо вони тією темною справою хизувалися перед Святополком – Путша, Талець, Єлович і Ляшко. І сказано, що отцем їх був сатана.

Так само задумав Святополк убити брата Борисового, рідного йому по матері – Гліба. Заслав він до нього гінців і оманою, що батько вельми захворів, кликав до Києва. Однак, злодіяння Святополкові не могли бути прихованими від людського поголосу. Князь Ярослав направив з Новгорода і своїх гінців до Гліба та оголосив звістку, прислану від сестри Предслави, що батько помер, а Борис убитий Святополком. Князь Гліб упав в розпач та дуже плакав за братом. Люта ж смерть і зрада вже чатували на князя. Посланні Святополком захопили корабля. Убивця Горясір звелів зарізати Гліба і повар Торчин, оголовши ножа, зарізав ще зовсім юного князя Гліба. Коли ж Гліба вбили, то покинули його тіло на березі річки між двома колодами, а потім узявши його, відвезли до Вишгорода і там потай поклали поруч з Борисом у церкві святого Василія Великого.

Порівняв Літописець Святополка з Каїном та прозвав Окаянним і пам`ять про нього щезла, бо змушений він був поневірятися, як Каїн, і шукати прихистку, втікаючи від князя Ярослава у землю лядську і біс його вчепив, і видавалося йому, що його повсякчас переслідують та гоняться за ним.

Розповідь про вбивство князів Бориса і Гліба була написана якимось невідомим автором, можливо навіть і відразу після їх страждань. Київський князь Ярослав Мудрий разом з Церквою розпочав процес канонізації Бориса і Гліба, який розтягнувся аж на ціле століття. У 1115 році за князювання Володимира Мономаха у 100-річчя вбивства їх було прославлено. Для цього було збудовано кам`яний храм і туди перенесено нетлінні останки страстотерпців. У присутності великого київського князя Володимира Мономаха та інших князів, митрополит Никифор разом з єпископами та духовенством очолив урочистості канонізації князів Бориса і Гліба, від яких вже ціле століття народ отримував зцілення.

У другій половині ХІ ст. преподобний Нестор Літописець склав «Читання про житіє і погубленіє блаженних страстотерпців Бориса і Гліба», в якому зауважував, що мощі їх виточують цілющі дарунки людям. Про чисельні чудеса святих страстотерпців згадує святитель Димитрій Туптало. Однак мощі Бориса і Гліба до нашого часу не збереглися і слід їх пропав в часи монголо-татарської навали. Незвіданність про чесні останки надзвичайно шанованих на Русі святих Бориса і Гліба ще хвилювала знатних людей у XVIII ст. Імператриця Єлизавета Петрівна у 1743 р. наказала митрополиту Київському Рафаїлу Заборовському доручити духовним людям пошук мощів Бориса і Гліба. Однак, після відповідних досліджень, було донесено рапортом, що їх розшукати надто важко і за давністю їх втрати неможливо було навіть встановити коли і за яких обставин вони зникли з поля зору віруючих людей.

В народній уяві святі Борис і Гліб є покровителями миролюбних людей. Вони є провісниками миру та добра, смирення та лагідності. Колись люди не намагалися в цей день працювати в полі, бо могла вцілити блискавка. У цей день підводили підсумки з врожаєм: на Бориса і Гліба удосталь хліба. Якщо сонячним був захід на Бориса і Гліба, то літо далі мало би бути без дощу. У цей день починали збирати гриби та ягоди. Також готували березові віники. Ночі від дня святих Бориса і Гліба ставали дедалі холоднішими. Однак, народна уява ніколи не могла бути схвалена Церквою і залишалась тільки вигадкою спостережливих людей.

Найбільше моляться до святих страстотерпців Бориса і Гліба, як до заступників нашої землі, які подають усім стражденним зцілення. Вони є такими, що спускаючись з небесних осель, світ увесь обходять, і бісів проганяють, і душі просвітлюють вірним людям та наповнюють їх такою любов`ю, яка у них була.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Церковна традиція знає пророка Іллю, як ревного поборника чистоти віри в єдиного небесного Бога. Він нещадно викривав бісослужіння і всіляке поклоніння неправдивим богам. Життєпис його пророчої діяльності висвітлюється в Третій і Четвертій книгах Царств Старого Завіту. Події, пов’язані з пророком, відбуваються за царювання Ахава та Охозії, і переважно це його боротьба з нечестям язичництва, яке проникло в Ізраїльське царство.

Через свою дружину фінікійку Ієзавіль, що вирішила встановити культ Ваала та Астари, слабкий духом Ахав не зважав на дорікання пророка Іллі: «І сказав Ілля [пророк], фесвитянин, із жителів галаадських, Ахаву: живий Господь Бог Ізраїлів, перед Яким я стою! В ці роки не буде ні роси, ні дощу, хіба тільки за моїм словом» (3 Цар., 17:1). Коли ж настало це бездощів`я, а за ним і голод, то пророк за словом Господнім відійшов і сховався біля потоку Хорафа, що навпроти Йордану і пив з потічка воду, а їжу йому приносили ворони. Згодом Ілля, знову ж таки за повелінням Господнім, відійшов у Сарепту сидонську і зупинився в удови, що його годувала мізерними залишками їжі, які в неї не зникали. У домі сарептської удови пророк Ілля показав чудо, воскресивши з мертвих її сина. Він взяв його з рук матері і поклав у свою постіль та довго молився. Юнак піднявся і пророк вивів його із світлиці, віддавши матері: «І сказала та жінка Іллі: тепер-то я узнала, що ти чоловік Божий, і що слово Господнє в устах твоїх істинне» (3 Цар., 17:24). Цей воскреслий син сарептської удови став у майбутньому пророком Іоною.

Протистояння з царем Ахавом та його вааловими жрецями закінчились повною перемогою Іллі пророка. А правдивіше сказати — істинний Бог переміг Ваала у жертвоприношенні та зведенні вогню. Це сталося на горі Кармила. Першими приготували жертву жреці Ваала і взивали: «Ваале, почуй нас! Але не було ні голосу, ні відповіді» (3 Цар., 18:26). Тоді в опівдні, охайно приготувавши жертву, Ілля, глузуючи з ваалових служителів, закликав правдивого Бога: «Почуй мене, Господи, почуй мене нині у вогні! Нехай пізнає народ цей, що Ти, Господи, Бог в Ізраїлі, і Ти навернеш серце їх до Тебе!» (3 Цар., 18:37). Умить вогонь зійшов і охопив усепалення, і дрова, і каміння, і порох, і поглинув всю воду, що в рові була. Народ увесь упав долілиць й увірував в істинного Бога. Пророк Ілля, знищивши всіх ваалових жреців, зійшов на верхівку Кармила, і схилив голову та наказав своєму слузі, щоб той пішов і подивився на море, і щоб зробив так сім разів. На сьомий раз прийшов слуга і сказав до Іллі, що бачив невелику хмаринку, яка піднімалася з моря.

Відтак, надійшла велика хмара і пішов сильний дощ. А це означало, що вода знову напоїть землю, щоб родила, й голод мав припинитися. Цар Ахав сів у колісницю, заплакав, і помчав у Ізреель. Сказано ж тоді: «Була на Іллі рука Господня. Він оперезав стегна свої і біг перед Ахавом до самого Ізрееля» (3Цар., 18, 45−46). Дружина царя Ахава Ієзавель не змирилася з такими чудесами пророка і повстала проти пророка Іллі ще більше, так що він змушений був знову переховуватися в печерці гори Божої Хорив. Тут явився пророку Господь, і він розмовляв з Ним, закривши лице своє одежою-милоттю. Тоді Бог наказав пророку Іллі йти через пустелю до Дамаску і звершити там святі справи, а найбільше настановити та помазати на пророка замість себе Єлисея, сина Сафатового. Ілля зробив так, як повелів йому Господь.

Згодом пророк Ілля викрив Ахава у злодіянні за те, що він привласнив собі виноградник Навуфея. Так само він викрив наступника Ахава царя Охозію за його звернення у час хвороби до аккаронського ідола Веельзевула. Ілля винищив усіх п’ятдесятників царя, які посилалися до нього, а тих, що були послані втретє за наказом ангела не винищив, а пішов з ним до Охозії і викрив його там за гріх тяжкий, бо звертався до біса.

У дивний спосіб пророк Ілля був взятий на небо. Очевидцем цього став порок Єлисей: «Коли вони йшли і дорогою розмовляли, раптом з’явилася колісниця вогненна і коні вогненні, і розлучили їх обох, і понісся Ілля у вихорі на небо» (4 Цар., 2:11). Пророк побачивши це, взивав тужливим голосом: «Батьку, батьку мій», і підняв милоть, одежу Іллі, з землі, яка впала з неба.

Згідно з біблійною історією до пророка Іллі на небо ще в допотопний період був взятий Енох. Саме Енох та Ілля мають стати апокаліптичними свідками, які після закінчення своєї проповіді на землі в антихристове пришестя, будуть вбитими звіром, що виходитиме з безодні, а потім після трьох днів воскреснуть і знову зійдуть на небо (Одкр., 11, 3, 7, 11).

За ревність по істинному Бозі, викриття в гріхах ідолослужіння сильних світу цього, за творення надприродних чудес за допомогою Божою, Церква урочисто шанує пророка Іллю і встановила особливий день його шанування 2 серпня. У час посухи, або навпаки, безперервного дощу Церква звертається і до святого пророка Іллі в упорядкованому молебному чині та складених семи молитвах. Велично шанували пророка на Русі та в Україні, будуючи на його честь храми з давніх княжих та гетьманських часів. Відомо, що першим храмом у Києві ще до Володимирового хрещення була соборна церква Іллі пророка «над ручаєм». Саме цим храмом клялися руси в договорі з греками 945 р., і князь Ігор водив християн-русів присягати в церкву святого Іллі, як сповіщає нам Літопис, «що є над ручаєм кінець Пасинчої бесіди, бо це була соборна церква…». Також Тройце-Іллінський печерний храм і монастир Богородиці було збудовано в давні княжі часи в Чернігові.

Постать святого пророка Іллі, який утаємничено був піднятий на колісниці до небес, обросла народними повір`ями та прикметами, що здебільшого пов’язані з громом і блискавками, дощами і посухами, а також навіть із заборонами купатися у водоймах після дня його пам’яті. Звісно ж, то звичайні забобони, які Церква не визнає і відкидає.

За народними уявленнями на Іллі можна було спостерігати за проблисками осені й це свято за обрядово-звичаєвим календарем належало вже до осінніх. На полях вся пшениця й жито були вижатими, зв’язаними у снопи і складеними у півкопи. Удова, яка жила сама і не мала допоміжної людської сили, говорила: «Далеко Ілля — вижну і я». Але й вона мала до свята Іллі впоратися зі своїм полем. «На Іллі новий хліб на столі», — селяни в цей час випікали хліб уже з нового врожаю.

Народ вважав, що Ілля є громовержцем, громобоєм таким, що скидає блискавки з неба, тим самим немов списами ранячи бісів. «Грім гримить, то Ілля на небесному мосту в огненній колісниці їде», «до Іллі дощ ходить зі своїм вітром: за вітром і проти вітру, а після Іллі тільки за вітром», «до Іллі хмари ходять за вітром, а після Іллі — проти вітру».

Святий пророк здавна був покровителем побожних та працьовитих людей.

Як і святитель Миколай, пророк Ілля улюблений святий в народі, тому в цей день старалися не працювати і не вирішувати ніяких справ. Цього дня потрібно йти до храму, молитися і просити в Бога та святого пророка Іллі допомоги в утвердженні нашої віри та правдивості в поклонінні істинному Богові!

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Джерело https://nv.ua/