Безперечно, коли ми говоримо «Царство», саме це слово нагадує нам про Царя. Це Царство – не чуттєве і мирське, це якась ідеологія. Царство – це, власне, Сам Христос. Він і є Царством Небесним. Коли ми молимося Христу, Царю цього Небесного Царства: «Нехай прийде Царство Твоє», то, по суті, просимо, щоб Сам Христос зійшов у наше серце і жив у ньому. Тобто ми, ченці, молимося за те, щоб Христос став Царем нашого життя, щоб Він царював над нашим розумом, нашим серцем, щоб Він став повністю нашим Господом. І це Царство Небесне, приходячи до нашого серця, робить нас дітьми Божими. Як каже нам святий апостол Іоанн Богослов: «Тим, хто прийняв Його, Христа, Він дав владу бути дітьми Божими» (див. Ін. 1:12).

Отже, ми сказали, що Христос є Царством Небесним. Ми шукаємо Христа щодня у своєму серці. Він – Цар слави. І щодня ми молимося, щоб Він увійшов у наше життя. Ця присутність Христа в нашому житті якраз і є Царством Небесним у людському житті, здійснюючись у серці кожного з нас. Як каже нам Святе Євангеліє, Царство Небесне є всередині вас.

Як же приходить Царство Небесне всередину нашого серця? Святі отці дали нам чернече життя саме як шлях, що веде до Царства Небесного. Звичайно, дотримання заповідей Христа, молитва, читання святоотцівських книг, участь у церковних обрядах – все це призводить до того, що ми відчуваємо Царство Небесне у своєму серці. Але треба пам’ятати про те, що Боже Царство приходить до людини після довгого подвигу, коли вона зберігає вірність Богу. У людині потихеньку через суворе зберігання совісті дозріває цей плід – Царство Небесне.

У серцях сучасних подвижників святого життя, з якими ми були знайомі, ми бачили це Боже Царство. Але ми бачили й величезну працю, яку докладали ці подвижники, щоб здобути Царство Небесне. Головною відмінністю їх подвигу було якраз точне збереження своєї совісті і невпинна молитва про пришестя Царства Божого. Саме ці люди довели нам, що справді Христос царює над їхнім серцем, але це Царство поступає поступово. Як говориться в Євангелії, Царство Боже не приходить з дотриманням (див. Лк. 17:20). Іншими словами, людина не повинна розглядати, чи є вже в ній це Царство, чи ще ні, але повинна стежити за тим, чи вона зберігає ретельно свою совість і чи живе вона в покаянні.

У сучасному чернецтві є таке явище – нетерплячість, відсутність терпіння. Ми хочемо мати все тут і зараз. Сучасне життя навчило нас, що все приходить легко та швидко. Ми не здатні виявити терпіння. Ми хочемо, щоб і Царство Небесне так само швидко і легко прийшло в наше серце, хоча Господь каже в Євангелії: «Терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк. 21:19). Він говорить так для того, щоб показати, що Царство – це справді Божа справа, а не людська, і щоб людина віддавала славу не собі самому, а Господу і Батькові. Царство надходить, як я вже сказав, поступово. Як ми кидаємо насіння в землю, воно проростає і потроху стає великим деревом, так приходить і Царство Небесне: Христос – це як насіння в серці, яке безшумно і спокійно виростає у велике дерево, на яке прилітають птахи і живуть там.

Авва Ісак Сирин має прекрасні слова, якими він описує Царство Боже в серці людини: «Царство приходить тоді, коли ти сам того не знаєш і не бачиш». Аби ти вміщував Христа у своє серце, зберігав святі Божі заповіді, жив церковними обрядами, молився і духовно харчувався читанням слова Божого. І тоді Царство Небесне прийде до тебе. Чому це потрібно для людини? Тому що тільки в такому разі людина і стає образом і подобою Божою. Тільки тоді він може знайти істинного самого себе, знайти мету свого життя, мету, для якої він існує.

Все це має певні наслідки та результати – це плоди Святого Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, віра, лагідність та інші плоди, які описує апостол Павло. За цими плодами ми можемо дізнатися, чи Христос панує в нашому житті, чи панує Він над нашим серцем.

Чернець завжди шукає у житті мету – Христа. Звичайно, ворог нашого спасіння, диявол, хоче перешкодити такій ході людини. Він хоче відвернути нашу увагу від мети нашого життя. І ми можемо сказати, що справді в сучасному чернецтві є деякі небезпеки. Перша небезпека – це примирення, коли чернець перестає цікавитися своїм чернечим діянням і займається справами мирськими. Це необов’язково гріховно, але відриває його від головної мети. І тому сьогодні ми, ченці, повинні бути дуже уважними, щоб у будь-якому місці, де б ми не знаходилися, не потрапити на цю вудку мирського світу. Світ – це зовсім не люди, які довкола нас. Це не міста та не селища. Світ – це мирське мудрування, коли людина мислить без Бога і бажає битися з Богом. Вона хоче все зробити сама.

Коли Святе Письмо каже: «Не любите світу» (1 Ів. 2:15), це не означає, що ми не повинні любити людей. Ми не повинні любити саме це мирське мислення. На це ми, ченці та черниці, повинні звернути особливу увагу. Потрібно відстоювати мету нашого життя: це Христос і ніщо інше. Наші старці своїм життям передали нам цю чесноту невпинної уваги, щоб справи цього світу не спокушали нас і щоб постійно перед нами був лише Христос, щоб Він був метою нашого життя. Все, що ми робимо, має бути спрямоване на те, щоб здобути Христа у своєму серці.

Інша небезпека, яка загрожує сучасному чернецтву, – це вихід у світ, коли ми залишаємо своє чернече життя і починаємо займатися неналежними ченцю справами. Нам потрібно докладати всіх зусиль, щоб бачити перед собою ось цю головну мету – Христа. Коли ми дивилися на життя тих отців, які нас наставляли, на нас вона справляла величезне враження. Особливо мені хочеться сказати так про старця Йосипа Ватопедського, ми жили з ним багато років. Але те саме я можу сказати і про всіх інших отців і подвижників. Для них Христос був усім. Вони не мали ніякого інтересу, ні на що вони не звертали уваги, дивилися тільки на Христа, який був центром їхнього життя. Таким чином вони здобули благодать Святого Духа у своєму серці. Як каже святий Серафим Саровський, здобудь Духа Святого, і тисячі навколо тебе врятуються.

Отці наші знайшли цю благодать Духа у своєму серці. Царство Небесне прийшло всередину них, Христос упокоївся в них, тому й вони успокоювали навколо себе тисячі людей, які шукали Христа у своєму житті. Наш старець Йосип Ватопедський завжди наводив нам такий приклад із житія святого великомученика Георгія. Коли святого Георгія хотіли змусити проявити малодушність і зректися, йому одягли на ноги залізні чоботи з цвяхами всередині, перед тим розжаривши їх до червоного. Його прив’язали до міцних коней, яких змусили стрибати, а святий Георгій був змушений швидко бігти за ними. У Синаксарі про це йдеться, що святий Георгій бачив перед собою Христа. Він завжди бачив Його перед собою. Святий Георгій з радістю біг цим важким шляхом, кажучи сам у собі: «Біжи, Георгію, щоб досягти жаданого для тебе Христа».

Старець наш завжди наводив нам цей приклад як необхідний для нашого чернечого життя. Він казав, що монах повинен так само мати перед собою Христа, ніколи не втрачати зв’язку з Ним і ревно бігти шляхом свого подвигу. Бачити лише Христа і більше нічого іншого.

Ось так ми зможемо йти чернечим шляхом за допомогою благодаті Божої. Закінчу свій виступ словами нашого старця, що він часто нам говорив. Багато хто намагався сказати, що таке чернець, але одне визначення можна назвати найкращим. На запитання: «Що таке чернець?» один святий відповів: «Чернець – це той, хто воістину не має нічого в цьому житті, окрім одного Ісуса». Це є Царство Небесне всередині нашого серця. І коли прийде Христос у наше серце, тоді нам уже не потрібні будуть втіхи від людей, ми не потребуватимемо того, щоб зруйнувати свою самотність, рай буде в нашому серці. Тоді Царство Небесне перебуває у нашому серці. І нічого більше у цьому світі нам не потрібно. І тоді ми зрозуміємо ту відповідь, яку Господь дав Пілату: «Царство Моє не від цього світу». Бо Він Сам є Царством Небесним. Його ми шукаємо, Його ми любимо, до Нього прагнемо.

І я бажаю, дорогі брати і сестри, щоб і нас Господь сподобив набути цього досвіду набуття Царства Небесного у своєму серці. Дякую вам, що ви мене вислухали і бажаю всім доброго Різдва.

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Це особлива тема в духовному житті. У внутрішньому стані людини не можуть не відбуватися зміни, і іноді трапляється і те, про що говорить Пророк: Розпливає зо смутку душа моя. Сьогодні ми поговоримо про те, що нам робити і як поводитися під час цих змін.

Є одна пастка, в яку ми з легкістю потрапляємо, коли хочемо боротись, – це наше прагнення стежити за своїми почуттями. Що я маю на увазі? Як все ви знаєте, зазвичай відбувається наступне: коли людина починає ходити до церкви, у перший час вона переживає стан Божественної благодаті, яка дається їй даром. У цей період людина відчуває божественну радість; вона відчуває, як грає її серце, рухоме любов’ю до Бога; вона з легкістю збирає свій розум; пристрасті у ньому відступають, приборкуються; божественне просвітлення осіняє її душу. Природно, все це породжує у нашій душі приємні, радісні почуття. Нам буває тоді дуже добре, ми відчуваємо себе надзвичайно чудово. Ми дійсно відчуваємо себе ніби у Раю, споживаємо радість Раю.

Однак приходить час, коли відбувається певна зміна: замість усього перерахованого ми раптом відчуваємо себе покинутими, відчуваємо у душі темряву, морок, відчуваємо, що Бог нас залишив або що ми залишили Його, знову відчуваємо гніт пристрастей, змішання помислів. Ми більше не хочемо молитися, наше єство противиться молитві, не знаходить собі спочинку у справі Божої, через силу ми переконуємо себе піти до церкви і т.д.

Цей опір, зміну людина сприймає дуже важко. Часто вона засмучується та ридає: «Чому я так себе відчуваю? Чому я зіткнувся з усіма цими труднощами, тоді як раніше нічого подібного не було?» Вона починає шукати причини: може бути, справа в цьому? може бути, у тому? в іншому? .. Але істина не в тому, що людина десь припустилася помилки. Істина у тому, що людина повинна навчитися жити, так би мовити, більш твердо.

Як казав вікопомний старець Паїсій, Бог схожий на доброго хлібороба, який посадив маленьке деревце та поливає його кожен день, оскільки деревцю необхідна достатня кількість вологи для того щоб пустити коріння, прижитися і рости. Але поступово хлібороб починає поливати його рідше: спочатку через день, потім – через два дні, через три, через чотири, через тиждень, раз на два тижні, раз на місяць. Так він робить з метою допомогти дереву пустити коріння глибоко в ґрунт, щоб воно отримувало справжню вологу прямо з землі. Адже якщо воно буде рости на самій поверхні, то, коли прийдуть вітри, зливи і негода, воно не зможе встояти, буде вирване з коренем та впаде.

Тому людина за задумом Божим проходить це навчальне залишення Богом (залишення лише уявне), педагогічна мета якого – щоб людина глибоко пустила коріння та встояла. З цієї причини наша душа часто перетинає пустелю, переживає період сухості. Як під час посухи все навколо буває висохлим, ніде немає ні краплі води, – важкий період для природи, – так відбувається і з душею людини. І в цей період людина повинна бути вкрай пильною, щоб, перш за все, не втратити мужності. Вона повинна знати: ми віримо у Бога та любимо Його не тому, що Бог дарував нам ті приємні, радісні почуття, які були у нас спочатку, але тому – і в цьому ми абсолютно впевнені, – що Бог завжди поруч з нами, і він заслуговує на те, щоб весь наш подвиг ми робили заради того, щоб бути поруч з Ним. Борючись таким чином, ми перебуваємо вірними Богу, навіть якщо сама наша істота надає нам опір. Наше істота наводить аргументи на свою користь: ось, ти робиш те і те, а результату немає, – або: ти намагаєшся виконувати щось, а внутрішньо відчуваєш від цього великі труднощі, хоча раніше робив це із задоволенням.

Пророк Давид в одному з псалмів каже, що вороги сказали йому: Де є Бог твій? (Пс. 41:4, 11). Людина запитує себе: «Де є Бог мій? Хіба Бог не бачить, як я страждаю, як я Його шукаю, як розшукую, що я – суцільна пустеля?» Бог, як зовні здається, мовчить та залишає людину одну. Насправді це не так. Це просто суб’єктивне переживання самої людини.

У цей час потрібна велика віра. Людина повинна встояти, сказавши собі: «Заради любові Божої я перебуватиму на своєму місці». Вона не повинна відступати та повертатися назад: «Ну ладно, раз я роблю і не бачу ніякого результату, то зупинюся і більше нічого робити не буду. Адже Бог мені не відповідає. Адже Він не відгукується. Адже я стільки вже трудився, але нічого від Нього не отримав. Кину я все це ». Бог бажає вберегти нас від «почуття бакалійника», тобто від відчуття, що ми купуємо благодать. Адже вона тому і називається благодаттю, що Бог дає її даром. Ми не купуємо її. Ми не пускаємо її в оборот між нами і Богом. Бог просто дає нам її. Не по якомусь закону, який ми виконали, не по нашим справам, але по Своїй любові та милості Він нас спас, і по Його благодаті, що нам дана даром, прийшло наше спасіння і наша вічна єдність з Ним.

Разом з тим в цей важкий період ми повинні бути уважними та робити все можливе, щоб не залишити наше правило. Те мале правило, яке кожен з нас робить щодня, допомагає нам встояти. Нехай це буде маленька молитва, яку ми здійснюємо ввечері або вранці, наш невеликий пост або щось інше, що ми виконуємо (причащання, сповідь) – ми повинні боротись за те, щоб зберігати все те це в точності, навіть якщо зараз, у важкий період, не бачимо від цього результату. Якщо ми збережемо все це, якщо перебуватимемо на нашому місці і, не дивлячись на тиск подій і помислів, залишимося стійкими і будемо продовжувати боротися, – тоді будемо впевнені, що Бог знову повернеться до нас (хоча в дійсності Він завжди поруч з нами). І тоді людина почне приносити солодкий стиглий плід у свій час (Пс. 1:3). Не в одну мить, як ми уявляємо в перший період духовного життя, коли вперше пізнаємо Бога та через тиждень вважаємо себе вже такими, що досягли Божественного. У духовному житті людина дозріває поступово і досягає успіху віком і благодаттю (Лк. 2:52), та будує всю духовну будівлю на смиренні.

Період сухості – найкращий період нашого духовного життя. І це ми завжди повинні мати на увазі. Коли ми переживаємо період сухості – ми переживаємо найкращий період нашого життя, тому що у цей час людина закладає правильний фундамент. Це час упокорює людину, принижує її душу навіть до смерті, й її душа сходить до пекла. І тоді людина бачить, що її справи – ніщо, і сама вона – ніщо, нуль. Але вона не повинна від цієї приниженні впадати у безнадію, а повинна триматися такого переконання: єдине, що для мене залишилося, – це віра і надія на Бога. Коли вона буде так боротись, тоді приходить любов, яка вище віри і надії, і людина вже насолоджується сама у Божій любові. Вона насолоджується, але перед цим вона подолала тривалий період сухості – випробування, яке іноді триває багато років. Авва Ісак Сирин пише про себе, що майже тридцять років його душа не відчувала дії благодаті.

Господь – хороший педагог. Як учитель, коли бачить, що дитина має бажання вчитися, але вона трохи ледача і наївна, то починає підштовхувати її до занять, змушує читати більше, задає їй більше уроків, іноді навіть лякає її тим, що такий-то вчиться краще. Учитель бачить, як просувається його учень, він знає його можливості, і тому, якщо залишить його без уваги, то, по суті, завдасть йому шкоди. Учитель підштовхує його до того, щоб він набував ще більші знання. Так надходить і Бог, Який бачить набожну душу людини, бачить, що у нас виникає іноді добрі прагнення і бажання, але ми не маємо сил або бажання, не хочемо робити більшого, лінь та інші подібні вади нас паралізують. І Бог своїми «педагогічними прийомами»: сухістю, випробуваннями, скоботай, спокусами, помислами – влаштовує так, що людина знаходиться у постійному духовному пильнуванні і рухається вперед.

Я завжди згадую два висловлювання: одне – древнього старця, інше – сучасного. Слово древнього старця було наступне. Якось брат запитав одного ченця, який досяг великої міри безперервної молитви: «Як ти зміг досягти такої великої міри? Хто навчив тебе молитися?» І той, посміхаючись, відповів: «Демони. Вони навчили мене молитися». – «Але як це можливо, щоб демони вчили нас молитві?» – «Так. Вони розпочинали проти мене такі нестерпні бійки, що я постійно був змушений перебувати напоготові, духовної тверезості з молитвою на устах та у розумі, бо як тільки я лише трохи залишав молитву, як одразу ж у мене вторгалися погані помисли, побажання, образи та поневолювали мене гріхі».

Інший старець, сучасний нам, отець Єфрем Катунакський при кожній нашій зустрічі завжди говорив нам: «Будьте уважні, не залишайте порожнечі між вашим розумом і Богом». Багато років я не міг зрозуміти цих слів. Що ж вони означають? Вони означають, що наш розум повинен бути настільки з’єднаний з Богом, з пам’яттю про Нього, щоб в нашому спілкуванні з Ним не було ні тріщинки, через яку в будь-який момент можуть увійти погані помисли, бажання, пристрасті, інакше кажучи, те, що розлучає, роз’єднує нас з Господом. Це пильнування є той засіб, який дійсно допомагає нам мати міцне коріння для того, щоб встояти у важкий період посухи, й утримує нас у контакті з благодаттю протягом всього нашого життя. Ми повинні перебувати вірними Богу. Вірна людина – це не тільки той, у кого все добре, і тому він вірить у Бога і закликає Його. Вірний – це той, хто в період сухості, коли все в ньому пручається, коли все говорить про зворотне, коли його душа нічого не відчуває, безумовно вірить, що Бог його не залишить: Бог тут, Він не залишить мене померти під час цієї посухи.

Отці порівнюють цей стан душі із сорокарічним мандрами ізраїльтян по пустелі. Бог вивів їх з Єгипту і вони сорок років блукали по Синайській пустелі і ніяк не могли досягти Землі обітованої, Палестини. Вона була поруч – на відстані двомісячного пішого шляху. Але ізраїльтяни йшли сорок років по землі пустій, непрохідній і безводній (Пс. 62:2). Там вони звідали багато лиха, негараздів, випробувань. І проте вони залишилися вірними. Коли вони почали нарікати, що в Єгипті їм було краще і тому варто туди повернутися, всіх їх спіткало лихо. Писання каже, що після того юдеї стали говорити: краще нехай кістки наші упадуть в цій пустелі, ніж ми повернемося до Єгипту.

Знаєте, іноді мені доводиться чути такі речі: «До того, як я почав регулярно ходити до церкви, я відчував себе набагато краще. У мене не було поганих помислів, я нікого не засуджував, все у мене було в порядку, все мені було зрозуміло, а тепер я не розумію нічого » Наше попередне життя починає нам видаватися у кращому світлі, ніж нинішнє. Зараз, коли ми ходимо до церкви, наше становище, як нам здається, ускладнилося: ми нічого не відчуваємо, цілими днями засуджуємо, все у нас догори дном – в загальному ми не ведемо позитивне духовного життя. Ми вже інакше дивимося і на людей, що живуть поза Церквою, говоримо собі: «Подивися, ці люди, які не ходять до храму, які вони спокійні, безтурботні, їхнє життя – суцільна радість, все у них в порядку і на роботі, і в сім’ї, вони такі радісні, товариські». У нашому розумі відбувається зміна, нам раптом здається, що життя без Христа краще нашого життя, і це тягне нас повернутися назад. Тут від нас вимагається прийняти рішення: нехай краще ми помремо в пустелі цього Божого випробування і залишимо в ній наші кістки, ніж повернемося до колишнього життя, щоб насолоджуватися тією радістю, яка, як нам здається, там є.

Безперечно, що людина, триваючі все це, відчуває душевні страждання. Але якщо їй вдається подолати перешкоди з боку своїх бажань, образів і фантазій про самого себе і змиритися перед Богом, тоді вона знаходить ключ до відпочивав. Ключ цей – молитва зі сльозами. Слізна молитва приносить заспокоєння людині, яка має глибоке смирення. Я говорю не про сльози, що з’єднані зі скаргами і невдоволенням, коли людина починає сперечатися і говорити «чому?», Наприклад: «Чому, Боже мій, Ти мене покинув? Чому Ти мені не допомагаєш? Навіщо Ти мене залишив одного, і я тепер грішу? Чому я дійшов до такого кепського стану?» Народжується багато цих« чому». Але якщо людина все це знехтує, закриє на це очі, припавши лицем перед Богом, зі сльозами розкриє перед Ним своє серце і виллє всю свою біль в молитві, тоді вона знаходить велику втіху. Настільки велику, що після того як пройде період випробування, для людини настає літо, тобто новий хороший період. І людина з ностальгією згадує минуле і якусь солодку розраду, яку дав йому Бог, в той час як вона не мала ніякої людської розради.

Будьмо впевнені в тому, що Бог не знехтує наші молитви. Він не знехтує нашого стогону, нашого випробування. У цей період сухості у людині відбувається справжня внутрішня духовна робота. Якщо людина не переживає стану сухості, якщо не проходить випробувань, значить, Бог ще не починав Своєю роботи з нею. Значить, все здійснена людиною ще незріле і сире, він ще не увійшов в піч, щоб спекти.

У наведеному нами вірші псалма пророк Давид говорить: «Розпливає душа моя від скорботи». Одна з найстрашніших стріл спокусника проти нас, проти нашої душі – це зневіра. Зневіра паралізує дух, і людина не хоче нічого. Все їй здається неприємним. Як хворий, який втрачає апетит і не хоче їсти: йому приносять рисову кашу на молоці – «не хочу», приносять рибу – «не хочу», приносять найкращу їжу – «не хочу». Все йому здається гірким, поганим, огидним. Він нічого не хоче, у нього немає апетиту. Якщо ти і даси йому щось, то він з’їсть це тільки через силу.

Подібне буває і з душею людини від зневіри. Воно виробляє в людині те, про що говорить пророк, – дрімоту. Коли ти спиш, ти сідаєш в крісло, тебе охоплює сонне заціпеніння, ти розтягувати і віддаєшся цій дрімоті. Таке зневіру – стріла, яка в тебе потрапляє, і ти впадеш в заціпеніння всім своїм єством: і духовно, і тілесно. Адже наше тіло не може встояти: воно починає хворіти, якось реагувати. Дрімота від зневіри – одне з найсильніших знарядь, яке диявол звертає на людину, що духовно живе у молитві, повчанні, ісихаї, любові Божої.

Звідки виникає смуток? Одна з головних причин – це життєві піклування. Вони всіх нас охоплюють, борють, обкрадають – а ми того і не розуміємо. Спокусник без кінця підкидає нам турботи, турботи та ще раз турботи – щоб ми не могли зупинитися. Від них людина втомлюється тілесно і душевно і не має потім апетиту до духовної діяльності. Вона і не може його мати. Якщо до вечора ти вже в розбитому стані, що тоді ти зможеш зробити? І так день за днем, тиждень за тижнем. Зрештою, ця втома забирає у людини час і прихильність до того, щоб хоч трохи подивитися на себе.

Так, звичайно, у всіх нас є певні обов’язки, але не будемо самі додавати до них ще щось більше, що відніме наш час і викраде останні сили, що залишилися. Помірність і простота в житті християнина – ось головна підстава для того щоб мати більшу легкість у нашому спілкуванні з Богом. І відповідь сьогодні тому споживчому товариству, в якому ми живемо, полягає в тому, що такий звичай Церкви: Церква користується світом, але не світ користується Церквою. Ти – господар речей, а не їх раб. Ти – власник свого часу та своїх речей, а не раб тих справ, які у дійсності тебе розривають та не залишають тобі можливості зайнятися тим, чим ти повинен займатися.

Духовну людини диявол не буде бороти безпосередньо, тобто не буде говорити тобі: «Знаєш, піди в заклад злочинну та зроби гріх». Адже якщо він це скаже, значить, вступить з тобою в боротьбу. Але він спочатку наблизиться, подивиться: «Так, ніж він тут займається? А, він дуже пильний, стежить за собою, молиться, постить, працуй … » Ворог в першу чергу знайде спосіб, як відхилити тебе від того, що ти робиш. Він знайде для тебе безліч клопотів, чимось тебе займе, аби ти перестав молитися і кинувся до інших речей. Він створить для тебе такі умови, щоб ти залишив своє духовне життя, а як тільки ти знесилений, схопить тебе і змусить робити те, що хоче він. Ворог зламає тебе, як соломинку. У тебе немає сил, адже ти втратив молитву, участь в таїнствах, сповідь. Ти в недбальстві. Недбальство і зневіра повитягують тебе та приведуть на грань падіння. Волею-неволею все закінчиться падінням.

З цієї дрімотою зневіри потрібно боротися. Про це пророк Давид говорить далі: укрепі мене в словах Твоїх. Тобто підтримай мене в вірі. Адже коли коливається віра, тоді людина вже не робіть опір гріховної пропозиції. Укріпи мене в словах Твоїх означає також «Господи, покажи нам необхідність мати в собі словеса Божі». Подібно до того, як в нашому будинку є комора для продуктів і, коли настають важкі часи, ми можемо жити на запаси з цієї комори. Або, як казав старець Паїсій: «Дивіться, працюйте гарненько духовно, щоб отримувати духовну пенсію, щоб, коли ви вже не зможете працювати, до вас приходив конверт з квитанцією на отримання». Що він хотів цим сказати? Те, щоб ти, коли у тебе духовно все в порядку, ревно трудився, а під час випробування, в період духовної сухості мав духовні заощадження, зібрані з повчань, з слів Божих, з молитви, і все тривало витримав. Щоб не зміг спокусник, ворог, помислі переконати тебе, сказавши: «Подивися – нічого немає». Але чому раптом ні? Вчора Бог був зі мною. Вчора Він говорив зі мною в моєму серці. Вчора я радів разом з Ним. Хіба немає Його і сьогодні? Є. Вчорашній Бог, сьогоднішній Бог, завтрашній Бог – один і той же Бог.

Тому молитва, повчання в Божому слові, в творіннях святих отців – це якийсь внесок духовних цінностей, який ми маємо в собі, щоб під час труднощів харчуватися з нього. Боротьба, яку ми ведемо в сприятливий період – це їжа, про яку ми згадаємо, коли прийдуть випробування, кажучи собі: «Подивися, Бог нас не залишає. Минає це випробування, і знову Господь прийде, знову настане день ». Є день, і є ніч: 12 години ночі і 12 годин дня. Ще не було випадку, щоб ніч не пройшла. За винятком нашої останньої ночі. Але якщо це все ж не остання наша ніч, то день настане обов’язково. Зміна часу доби відбудеться. Те ж і в духовному житті. Ніч мине й зійде сонце. Пройде випробування, і після нього ми побачимо солодкі плоди.

Ще раз повторюю і на цьому закінчу: найправильніша духовна діяльність буває у людини у період випробувань та сухості. Саме тоді відбувається духовна діяльність. Які фрукти стають солодкими? Ті, які виросли на «безводді». Найсолодші кавуни і дині – «безводні», які не наповнені водою, як інші. Вони солодкі й ароматні, тому що виросли у важких умовах. Те ж саме і з людиною. Хто «випечений» у труднощах та перебуває вірним Богу, не поступається, вона говорить: «Я не хочу шоколаду від Бога, я хочу Самого Бога. Я знайду Бога в цих випробуваннях. Я не втечу від Нього. Не відмовлюся від свого місця. Навіть якщо мені доведеться тут померти, я впаду в боротьбі, але назад не поверну ні за що ».

Коли людина скаже так і перебуватиме в такому настрої, докладаючи всі свої сили, незважаючи на тиск спокусника, тоді Бог воістину радіє і нагороджує цю людину. Ця людина дійсно борець, атлет. Атлет Христовий. І він скуштує рясні, прекрасні та солодкі плоди, коли мине час спокуси.

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

А природа нашого життя така тому, що після гріхопадіння людини у неї увійшли хвороба, скорбота, страждання, смерть. Сама смерть — щось жахливе для людини. Вона не подобається нам, оскільки вона не в нашій природі, ми не створені для того, щоб вмирати, і не хочемо смерті, але вона є і буде, поки Бог абсолютно не знищить її у Своє Друге Пришестя, в останній день. Однак до цього все ми без винятку підвладні фактам тління та смерті.

Час, що витікає щодня, щохвилини, — що це, якщо не смерть? Коли ми починали цю розмову, було 7:30, а зараз 7:35, п’ять хвилин пройшло. Ці п’ять хвилин відняти від нашого життя, вони вже не повернуться, ми стали на п’ять хвилин старіше, старше, ближче до тління.

Це так. Але якщо подивитися глибше, то Хто ж може подати нам рішення та позбавлення посеред цієї реальності, дійсно важкої для нас і вводить у відчай? Христос. Він може дати нам відповідь, оскільки тільки Він перемагає смерть та дає людині можливість подолати її. Як? Через Своє Воскресіння, Пришестя, через передчуття Його Царства.

Дивно, яким же міцним і сильним може відчувати себе людина в труднощах завдяки благодаті Божій. Я відвідав усі сім’ї, які постраждали в авіакатастрофі 2005 року. (Тоді під час катастрофи кіпрського літака під Афінами загинула 121 особа). Я побачив, що майже всі сім’ї повні сил. У тяжку годину ці люди немов з самих себе черпали розраду Божу і трималися. У Паралімні (місто на Кіпрі), де я зустрівся з двома родинами, на мене справили враження дві матері, які втратили по п’ять чоловік — своїх дітей з їх сім’ями: батько, мати і троє дітей, п’ятьох одна і п’ятьох інша. Жахливо враження, яке справили на мене ці жінки. Прості жінки, які говорили, що вони безграмотні (радше — малограмотні). Але яка ж сила і мудрість були в них! І ось замість того, щоб ми їх втішали, в кінці кінців вони стали втішати нас.

Це справило на мене величезне враження. Я був з одним священиком з Австралії, якого взяв із собою, щоб не залишати його одного. Він, бідолаха, говорив мені, перед тим як піти до них:

— Що ж ми скажемо цим людям? Як утішимо їх?

А потім, йдучи, сказав:

— Ми йшли, щоб утішити їх, а в результаті самі отримали розраду!

Бо це були люди, з величезним терпінням, силою і славослів’ям Богові прийняли випробування, в якому опинилися.

Інакше кажучи, питання у тому, як ми зустрічаємо труднощі. Нехай ніхто не думає, що не зустріне труднощів: ми повинні бути готовими до них і повинні знати, що по життю нам доведеться пройти через це. Таке життя всіх людей: вірних і невірних, молодих і старих, багатих і бідних, святих і грішних. Всіх без винятку.

Мистецтво полягає у тому, як людина долає труднощі: якщо ми навчимося зустрічати їх з терпінням, силою, молитвою і надією на Бога, тоді труднощі перетворяться у нас на втіху. Тоді ми не підемо на дно, а залишимося на плаву. Чи не буде мороку в душі, і тихе світло Христове завжди буде сяяти в нашому бутті, оскільки там, де присутній Бог, все виконано розради і любові. Це важливо, і Христос є ключ: будь ми хоч в пеклі, але якщо Христос з нами, пекло стає раєм. І потрапимо ми в рай, але якщо Христа немає з нами, рай стане пеклом, бо Він — все для нас, Він Світло світу, Життя світу.

Коли нас осягають такі труднощі або ми бачимо інших в скрутному становищі, ми повинні дуже уважно підходити до цього. Перш за все потрібно молитися за наших братів, які перебувають у скорботі. Знаєте, як це важливо — молитися за людей, які відчувають потребу? Величезне значення і велику силу має молитва за інших людей. Коли ми чуємо про якось зло, проблеми, труднощі, то якщо хоч два слова молитви піднесемо — це вже має велику силу. Тому що так ми вчимося на ділі любити братів наших та взаємно зміцнюємо один одного, розуміємо, що ми не якісь індивідууми, замкнуті в своїй шкаралупі і в самих собі і думають: «Ой, як добре, що це зло сталося не в моєму будинку! Не я страждаю! Не мої знайомі, рідні, не в моєму місті, не на моїй батьківщині».

Однак неважливо, де відбувається зло, оскільки всі ми брати, ми одне Тіло, і коли ми молимося про наших скорботних братів, що проходять через біль, випробування і страждання, тоді ми дослідно вчимося сприймати інших як наших братів і всіх людей — як нашу сім’ю, як одне Тіло. Тому що ми такі і є — ми сини Адама і Бога, і всі ми брати по плоті, оскільки походимо від одного Бога і від одного родоначальника — Адама, Єви, і всі ми покликані в Царство Боже.

Тобто важливо вправлятися в молитві за інших людей. Присвятимо ж хоч два слова молитви за наших братів, які перебувають в скорботі, випробуваннях, і навіть коли ми не чули про подібні події або ж вони трапляються, але ми не дізнаємося про них, не забуватимемо про це та думати, ніби їх немає.

Коли ми ввечері встаємо на молитву, подумаємо в ту хвилину, скільки людей лежить зараз у лікарнях, операційних, у скількох сімей дома проблеми: з дітьми, подружжям, люди голодують, у них нещастя, скорботи, спокуси, випробування, — і піднесемо молитву, виконану болю і любові. І так ми реально допоможемо, по-перше, собі, а потім і братам нашим, що зазнають нужду. Не думайте, ніби Бог не чує — немає, Бог чує наші молитви, що підносяться за інших людей.

Наведу вам приклад. Це сталося в Росії, там один священик, нещасний, мав міцну пристрасть — любив випити. Знаєте, там клімат суворий, у людей є схильність до випивки, і через мороз вони п’ють більше, ніж ми тут. І, природно, що алкоголь — не вода, а вино, і вони п’ють горілку, міцні напої, через клімат.

І ось один окаянний священик, хто знає чому, пив без міри, упивався, а будучу міцно п’яним, починав витворяти безумства, всякі неприємні речі. Парафіяни пішли та поскаржилися митрополиту, і він, природно, після декількох умовлянь, бесід та покарань повинен був врешті-решт затвердити порядок. Тому після чергового великого безчинства митрополит викликав його і сказав:

— Ти не виправляєшся, ти більше не гідний бути священиком. Ти ображаєш Бога, спокушаєш людей і тому відтепер більше не будеш служити, не будеш більше священнодіяти, оскільки не можна бути священиком і ходити п’яним, вводячи у спокусу людей.

Що залишалося священикові робити? Він змирився і відповів:

— Добре, владика, нехай буде так, як ти вважаєш! У мене дійсно є ця пристрасть і ця проблема, тому я більше не можу бути священиком!

Увечері в своїх покоях митрополит помолився і пішов спати. Ліг, але ніяк не міг заснути, бо чув крики, безліч обурених криків безлічі голосів. Він питав себе: «Що це таке? Що відбувається?» Силкувався зрозуміти, і раптом до нього дійшло: ці численні голоси кричать на нього, тому що він заборонив тому священикові служити. І тоді він сказав собі: «Але в чому ж справа?! Адже це дійсно людина, недостойна священства!» Він насправді не міг зрозуміти, у чому ж тут справа.

Всю ніч провів він в такому внутрішньому борні і на ранок викликав священика і сказав йому:

— Йди сюди! Чим ти займаєшся, розкажи мені!

— Владико, хіба ти не знаєш, чим я займаюся? Тобі ж відома моє життя, тому ти мене і покарав!

— Ні, тут є ще щось. Що ти ще робиш?

— Річ у тім, владика мій, я не роблю нічого хорошого, тому що, як ти знаєш, я, на жаль, п’яниця, недостойний священик. Однак увечері я ходжу на цвинтар, служу літію за всіма спочилим, молюся і прошу Бога про всіх цих людей, похованих на кладовищі. Молю Бога спасти всіх їх і по їх молитвам спасти і мене самого! Ось тільки і всього. Більше нічого.

Владика зрозумів, що всі ці протести — то були душі спочилих братів, які отримували молитви, літургійні молитви священика, і коли вони були позбавлені їх, то почали протестувати.

Ви бачите, ось недостойний священик, дійсно недостойний, але коли він молиться про інших, Бог приймає його. І нехай ніхто з вас не говорить: «Я не гідний молитися про інших». Ні! Ми повинні молитися про інших — це справа любові, милостині. Важливіше помолитися про інше, ніж подати йому 10 лір. Звичайно, якщо він потребує, ти даси йому і ці 10 лір, якщо вони у тебе є, а й тоді, коли у тебе їх немає і ти не можеш подати або коли йому не треба їх давати, молитва, яку ти підіймаєш про нього, набагато цінніше. Скільки десятків лір ти врешті-решт зможеш подати? Ти не можеш подати всім на світі, ну, зможеш щось дати ти п’яти, десяти, сотні, тисячі людей, а як бути з іншими?

Наша молитва, брати мої, — це всесвітня милостиня, вона охоплює весь світ і допомагає виключно багато. Кажу вам з досвіду, оскільки я теж часто відчуваю молитви інших людей і розумію, що саме вони допомагають в нашій справі, покривають нас і залучають благодать Божу.

Важливо молитися про інших, бо таким чином ми виходимо за рамки власного его і стаємо причетні болю брата нашого, а інша людина отримує велику силу на продовження своєї боротьби.

Знаєте, які дива нам доводилося бачити по молитвам інших людей? Чудеса! Зміни у людях, подіях. Молитва може змінити світову історію. Якщо є люди, що моляться з силою, вони змінюють все.

Ви бачите в Старому Завіті, що сказав Бог праведному Лоту в Содом і Гоморрі? Що Він не знищить місто, якщо в ньому буде п’ять праведників [1]. У цьому діалозі йшло змагання з Богом, а скінчилося тим, що і п’яти праведників не виявилося у тому місті.

Бачите, коли в якомусь місці є люди, які моляться, місце це отримує силу, фортецю від Бога, бо молитва схожа на магніт, що притягує благодать Божу, що привертає Боже піклування, а це Боже піклування покриває світ, зміцнює його, підтримує і подає розраду та силу людині. Коли у певному місці немає молитви, там немає розради, немає сили.

Тому серед наших труднощів і труднощів братів наших Не будемо падати духом, а будемо молитися про них. Це дуже важливо. Наведу вам приклад з власного життя.

Ви, звичайно, пам’ятаєте всі звинувачення, які висували проти мене в 2000 році, коли мене хотіли позбавити сану, перетворити в ніщо і відправити на Святу Гору. О, якби їм це вдалося, то було б справжнє благо … Але, на жаль, їм це не вдалося, і я залишився тут, щоб мучити вас! Це було дуже складне становище, дуже складне. А я, зізнаюся вам, тоді нічого не зрозумів. Так нічого і не зрозумів, абсолютно нічого. Мені дзвонили різні люди і говорили:

— Та як же ти витримуєш це! Ти хоч спиш ночами? Ти їси взагалі?

— Та слава Богу! Як бачите, від мене ще не залишилися шкіра та кістки! Слава Богу! На жаль, їм. Чи не втратив апетит. Сплю зараз, скільки часу вистачає, а не скільки хотілося б, але …

Один мій студентський друг, клірик, дзвонить мені:

— Як справи, Афанасій?

— Добре, слава Богу!

— Я тут готовий вибухнути від обурення, не сплю ночами, а у тебе все добре?

— А що з тобою таке, чому ти не спиш?

— Який же ти байдужий! Ти що, не розумієш, що відбувається?

— Ну а що відбувається, отче? Що тут такого відбувається?

Що буде, мовляв … Та не зважай ти на це, нехай буде все, що хоче. Що буде? А що може бути? Чесно вам зізнаюся, я дивився на це як на якусь виставу, на якесь кіно і ніби не мене, а когось іншого звинувачували, залякували та говорили стільки всього; я нічого не зрозумів. Неначе наді мною стоїть якась парасолька і закривав мене.

А все це звідки? Звичайно, не від моєї чесноти, якої немає, а по молитвам людей, бо молилося стільки людей, стільки монастирів, стільки ченців і т. д., І, звичайно, молитви людей і були тим, що покривало всіх нас. Тому ми ніяк не постраждали, і здоров’я моє не надломилося під напором труднощів та спокус.

Іноді приходять сюди люди і кажуть:

— Ти знаєш, той-то мене помилково звинуватив! — і плачуть, ридають.

А я їм кажу:

— Гаразд, одна людина тебе звинуватила і розповіла про це в твоєму кварталі. Про мене писали у газетах, говорили по телебаченню і радіо, і нічого зі мною не сталося! Що такого з тобою було зараз від того, що про тебе сказали одне слово? Що такого з тобою було?

Коли з нами молитви наших братів, тоді це велика сила, і Писання про це говорить: вся Церква ревно молилася про святого апостола Павла, коли він був у в’язниці, всі молилися про святого апостола Павла, і Бог так покрив його [2]. Він був апостолом, володів духовною силою, але молитви християн теж мали силу.

Особливо коли ми молимося всі разом. Коли ми одні, Бог теж чує, але спільні молитви, молитви безлічі людей про інших мають велику силу. Це помічено і науково доведено. Був проведений такий експеримент, — розповідає один благочестивий психіатр, — розділили хворих в групи по 50 людей. Для перших були визначені інші 50 людей, які молилися про них кожен день, а про других не молився ніхто. Про експеримент їх не попередили. І очевидно було, що перші, про які молилися інші, були дуже міцні і здоров’я у них значно покращилося.

Бачите, навіть в таких випадках молитва має силу, наскільки ж більше молитва всіх нас як Церкви, як Тіла Христового? Спільна молитва про наших близьких має величезну силу. Тому ми не повинні бути байдужими, коли, наприклад, Церква закликає нас помолитися про щось, що, мовляв, в такий-то день буде відслужений молебень, чування, Літургія про щось. Підемо помолимося як єдине Тіло, усвідомлюємо, що ми члени Тіла Христового, не ізольовані особи, не індивіди, не атоми — тобто неподільні (від άτομος — неподільний), не можуть поділитися з іншими самим собою, а особистості, які спілкуються в любові з нашими братами. Поспішаймо на спільні молитви, на спільне богослужіння, тому що там ми знаходимо іпостась і силу як Церква, бо Сам Христос сказав нам: «де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там Я серед них» [3]. Якщо Христос з нами, тоді Він чує наші спільні молитви.

Не забудуся на один випадок. Пригадую, коли я був на Святій Горі в Новому скиту, там жив один старець, подвижник, який страждав від якоїсь хвороби. Життя його наближалася до кінця, і він мучився — природно, без будь-якої медичної допомоги. Адже там пустеля, і не було ніякого медичного обслуговування. Ми запитували себе, що ж робити, дбали про нього, але, в муках, він проходив останню стадію свого життя. Наш старець сказав нам:

— Отці, зберемося в храмі, помолимося Богу, хай допоможе Він цьому старцю, що стоїть на краю свого життя.

І ось ми зібралися і вирішили помолитися Ісусовою молитвою: «Господи Ісусе Христе, помилуй і допоможи слузі Своєму!»

І в точності на останньому вузли (чоток), як тільки ми закінчили, брат, доглядав за ним, покликав нас:

— Отці, поспішіть сюди!

Старець Каллістос помер …

Ця молитва має силу, і тому не треба нею нехтувати.

Дуже важливо просити молитов братів наших. Це непогано — сказати братові нашому: «Знаєш, помолися за мене» — або: «Завтра у мене труднощі, помолися за мене!» Піти в храм, попросити святих, священиків помолитися про нас — це важливо: і вони про нас, і ми про них. Так ми стаємо одним тілом та беремо участь в спільній боротьбі всіх людей, цілого Адама, як говорив старець Паїсій.

Знаєте, яку користь отримує людина, яка молиться про інших людей? Велику користь, тому що це заповідь про любов, це справжня любов, і ти несеш тягар брата свого, всього світу. Ви побачите, скільки благодаті приймає людина у свою душу, коли молиться про своїх братів, про покійних братів, адже вони потребують більше живих. Там, де вони знаходяться, вони потребують молитвах, щоб наблизилася до них благодать Божа, щоб Бог допоміг їм, зміцнив і подав розраду Своєю присутністю у тому духовному просторі, де вони знаходяться.

Крім практичної вправи у любові за допомогою молитви, милостині, підтримки і будь-який інший форми діяльної любові, що ще виникає з усього цього? Духовна користь. Ми бачимо суєтність усього людського, бачимо, що таке людина, це життя, і нарешті говоримо: «Що ж має значення в цьому житті, в якій ми знаходимося? Що нам залишиться?»

Дуже часто ми скаржимося: «Ой, той образив мене, він звинуватив мене несправедливо! Той-то багатий, а я бідний! Той-то забрав мої речі!» — і масу всього ще, що займає нас кожен день. А ти подумай про кінець всього цього: адже у всього цього є кінець, у всього без винятку. Всі ми опинимося перед Христом і там побачимо, хто розумний, а хто божевільний, хто досяг успіху, а хто ні, хто реально багатий, а хто реально бідний.

Що говориться в Одкровенні? «Оскільки ти бідний і голий, прийди, щоб дати тобі багатство, Моє багатство, Мою одяг і майно. Те, що у тебе є, — все це брехливо, метушливо, минуще, воно не має цінності. Ти голий, і бідний, і мертвий, що маєш ім’я, ніби живий, але ти мертвий» [4].

У кінцевому рахунку ось що має значення: зрозуміти, що ми живі саме тоді, коли знаходимося поблизу від Бога; багаті, коли близькі до багатого Богу, і досягли успіху, коли живемо біля Бога. Все решта не міцно, а метушливо, це марнота марнот. Тому що смерть невблаганно приходить до всякого, нехай і в глибокій старості: рано чи пізно — це не має такого великого значення. І тому давайте будемо розсудливими і станемо судити про справжнє життя не по нинішнім обставинам, кажучи собі: «Ах, як добре отак!» — а за останніми. Кінець судить про попередньому, кінець накладе на людину печатку його успіху або марності.

Оскільки я архієрей, то часто буваю в різних місцях, у розкішних салонах і будинках, і згадую тоді келію старця Паїсія, в якій не було нічого. Знаєте, що означає це «нічого»? Абсолютно нічого, в прямому сенсі цього слова. Якісь коробки та старі ковдри, які він знайшов і прилаштував, — це були його «дивани». Про них він говорив:

— Ці дивани я спеціально замовив з Франції, у Людовика! — так він говорив, щоб ми сміялися.

Спочатку, коли ми ходили до нього, то оскільки я був молодий, він говорив мені:

— Для тебе, поп, у мене є спеціальне крісло, ти сядеш ось там, тому що воно спеціальне, і я тримаю його для офіційних гостей!

І що б ви думали, це було? Ящичок, накритий ковдрою, а інше ковдру було прибито до стіни, щоб тобі не було холодно, коли притулишся до неї.

Нічого у нього не було, іконки були паперові, вставлені в целофан, замість столу була табуретка; старець клав на коліна дошку і писав на ній. Злидні. У нього не було нічого не тому, що не було, а тому, що він цього не хотів. Якби хотів, він був би багатим, мільйонером – якщо б хотів, але він цього не хотів. Все його добро містилося в однієї скрині, де було трохи квасолі, простого рису і того, що йому іноді носили з монастирів: трохи сухофруктів або лукуму, яким він пригощав відвідувачів. Ні каструлі, нічого, тобто ті речі, які для нас є самі по собі зрозумілі, для нього були розкішшю.

Одного разу старець приготував чай одній людині — в чому, як ви думаєте? У банці з-під консервів. Пам’ятайте, бабусі колись робили так? Він клав в неї кілька травинок і заварював чай, а потім, коли переливав його в іншу банку, вся заварка вивалилася туди. Та людина пішла та купила йому ситечко, а він їй каже:

— Але, дитя моє, навіщо ти приніс це? Розкоші ми бажаємо тепер?

— Геронда, одна ситечко для чаю — хіба це розкіш? Щоб заварка не потрапляла в чай … Що в цьому розкішного?

А він відповів:

— Навіщо ти його приніс? Зараз я повинен буду його мити, мені потрібен буде цвях, щоб його вішати, молоток, щоб його прибити, треба буде берегти його … Навіщо мені весь цей тарарам? Забери ти це своє ситечко, не потрібно воно мені, я його не хочу.

Такі прості речі були для нього розкішшю. Але зізнаюся вам, я проміняв би всі салони на світі на цю келію, нескінченно бідну, скромну, яка, однак, була сповнена Бога, навіть пил в ній – все у ній було наповнене Богом.

Мені сказали, що зробили якісь люди з Америки: вони пішли і взяли ганчірку, про яку старець витирав своє взуття, перш ніж увійти в келію, нарізали її на безліч шматочків та роздали їх людям, і вони з вірою і благоговінням зберігали цю ганчірку, об яку він витирав свої ноги, і відбувалися чудеса. Ось і кажеш собі: ось що значить Божий чоловік! Шанують навіть пил з його ніг.

Так хто ж тепер досяг успіху? Той чи, хто жив у палацах, і пам’ять про нього згинула, і невідомо, чи пам’ятають про нього хоча б навіть діти, — або ось цей вкрай бідний, неосвічений подвижник посеред гір, який, проте, був сповнений благословення від Бога з радістю, щастям, оптимізмом, що був немов джерело, з якого виливається щастя і радість? І всі ми йшли, як і всі страждаючі люди, пили і наситились цією водою, що витікає від цієї найбіднішої людини, якій часто не було що їсти.

Пригадую, як одного разу, поїхавши в Салоніки, я купив трохи сухого молока для старця, оскільки у нього були проблеми зі шлунком, і приніс йому.

— Що це?

— Геронда, для вашого шлунку! Трохи води і ложечка порошку — і виходить молоко!

— Добре, залиш його отам!

Через рік-другий я випадково щось робив там і знайшов пакет з молоком в тому ж самому кутку. Він навіть не відкрив його, чи не доторкнувся до нього. Як я купив його, так воно і стояло.

— Геронда благословенний, ти що, залишив його там?

А він мені відповів:

— Якби я хотів, я б сам купив собі! Я не просив тебе приносити його мені!

«У мене немає не тому що немає, а тому що не хочу, я вирішив, що моє життя буде таким. Якби я хотів, я міг би жити по-іншому».

Це, природно, я говорю не для того, щоб ми його наслідували, тому що, напевно, в миру, де ми живемо, нам не треба та навіть не можна робити подібні речі через наші обов’язки. Але нехай серце наше буде вільним, мудрим, і нам треба навчитися тому, що має значення у нашому житті, бо у кінцевому рахунку тільки Бог має значення. І ми повинні судити нашу життя не через мирське і людське, а через Божі даності. І будемо тричі щасливі, коли Бог з нами.

Ти говориш: «Я не досяг успіху в одному, не досяг успіху в іншому, не став тим, ким хотів, але ж мріяв». Навіщо ти хочеш цього? Все це минуще, метушливо. Досягни того, що має цінність. Чи досяг ти Бога? Чи маєш Бога в серці? Чи маєш очікування Божого Царства? Ось що має цінність. А все інше — на короткий час.

Ну добре, додай все інше, і що ж вийшло? Ті, хто має будуть, наче таки, що не мають [5]. Недовго тобі бути з цим, ти його втратиш, що не буде воно у тебе все життя. Навіть найдорожчі речі і особи, навіть вони не будуть з тобою в годину твоїх труднощів. Бог — ось Хто буде з тобою завжди, Його ти потребуєш, Христа потребуєш. Його і будемо шукати.

Всі труднощі в нашому житті вчать нас, що у кінцевому рахунку то, чого ми потребуємо, — це Христос. Як казав старий Порфирій, Христос — це все. Коли Він у тебе є, ти ні в чому не потребуєш. А коли немає Христа, тоді тобі все не вистачає. Скільки б добра у тебе не було, тобі все одно не вистачає, тому що ми не можемо знайти спокою в хибному.

Тому давайте мати надію і любов до Христа і навчимося молитися про інших людей, про весь світ, про покійних, про всякій людині, що зазначає потребу і знаходиться в скруті, знайомому і незнайомому. Молімося про потреби братів, і ця духовна милостиня повернеться в душу нашу як Божественне винагороду.

Примітки:

[1] Див .: Бут. 18: 32.

[2] Див.: Дії. 16.

[3] Мт. 18:20.

[4] Пор.: Одкр. 3:17, 1.

[5] Порт.: 1 Кор. 7:29

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Свята Гора пережила важкий період: до 1960-х років не тільки у монастирі святого Пантелеймона, але й у всіх афонських монастирях були складності з приходом нових ченців. Молоді люди не прагнули до чернецтва. Святогірське чернецтво багато хто вже тоді готовий були поховати. Але Задум Божий і допомога Божої Матері зробили так, що знайшлися люди, які послужили відродженню Святої Гори.

Самі по собі вони не мали мети відродити Святу Гору, але, самі переживши духовне відродження на Святій Горі, вони явили свій досвід для продовження її традиції. Я хочу сказати, що традиція Святої Гори є не чим іншим, як традицією Святої Православної Церкви. І коли ми говоримо про традиції Православної Церкви, ми говоримо про Христа, досвід пізнання Якого нам передали наші Святі Отці. Досвід пізнання Христа саме і зберігся у чернечій традиції.

Коли всі стали говорити, що час Святої Гори закінчився, тоді мала кількість святих старців з’явилися світу. У той період на грецькій землі чернече життя зводилася до якогось набору моральних та юридичних правил, відчувався великий вплив протестантської етики, а ці отці зі Святої Гори говорили, що мета життя з Христом – отримання Божественної благодаті. Те ж саме, що говорив святий Серафим Саровський та всі святі Церкви. Вони говорили про таїнство Божественної благодаті, вони показали шлях, спосіб, яким Божественну благодать може отримати кожна віруюча людина. Вони говорили про дію Святого Духа в серці людини, про помилки, про подвижництво, про освіту, обожнення. Вони показали сутність життя у Христі, а не якісь зовнішні ознаки. І результатом було те, що світло засяяло у темряві цих років, і багато молодих людей, які прагнуть і шукають Христа, стали приходити на Святу Гору до певних старців, щоб дізнатися, побачити – чи дійсно цей досвід Божественної благодаті можливо пережити людині; чи можуть й вони його знайти, живучі серед цих людей.

Наші отці і самі були духовними дітьми інших святих отців, які жили раніше за них, – як, наприклад, святий Силуан, старець Йосип Ісіхаст і багато добродійних старців, що залишили нам своїх духовних дітей: старця Єфрема Катунакського, старця Йосипа Ватопедського, старця Харалампія, отця Василя з Іверського монастиря, отця Єремію, що недавно спочив. Всі ці отці були духовними дітьми інших старців. І вони могли сказати, що те, що вони прийняли, вони передали далі. Тому сенс традиції – прийняття і передача. Якщо ти не прийняв щось, ти не можеш цього в свою чергу передати. Як казав апостол Павло в Посланні до Коринфян: «Я прийняв від Господа те, що передаю і вам» (1 Кор. 11:23). Ці старці передали святогірські традиції, які вони прийняли як найкоштовну спадщина від своїх духовних наставників.

Перший характерна ознака цієї традиції – збереження і жива присутність таїнства духовного отцівства, духовного наставництва. Наші наставники були дійсно духівниками. Вони не дивилися на своїх учнів, як на працівників у монастирі. Ці люди самі шукали свій шлях, і щоб бути поруч з ними, ти повинен був пережити таїнство духовного народження. Це докладно розкриває у своїх творах Симеон Новий Богослов. Йдеться про духовне виношуванні і духовне народження свого духовного дитя. При цьому треба з любов’ю приймати свого старця та бути поруч з ним. В іншому випадку старець нічого не може зробити для твоєї душі. Якщо старець не приймає тебе як духовне дитя, значить він не зміг народити тебе у Христі та і не може мати втручання у твоє життя. Для втручання у твоє життя він повинен мати довіру.

Це описує апостол Павло, кажучи про християн і називаючи їх своїми дітьми , яких він народив у Христі та потроху виростив, як маленьких дітей (див. Гал.4:19). Тільки батько може відчувати своїх дітей. І тільки діти можуть довіряти своєму батькові.

Характерною рисою наших старців на Святій Горі було те, що вони були не ігуменами, наділеними адміністративної владою, а, дійсно, отцями і вчителями, передавали свій досвід, наслідуючи Ісуса Христа, Який показав приклад, омиваючи ноги учням. Як сказав отче Кіріон про старця Єремію: він був ланкою, хто зв’язав традицію Святої Гори з новим поколінням ченців в монастирі святого Пантелеймона. По слову псалмоспівця Давида: душа моя слідує за тобою.

У 1980-і роки на Афон прийшли сотні ченців, які пішли по стопах святих отців і старців, бо бачили в них своїх справжніх отців у Христі. Одним з перших уроків, який їм дали наші отці, була безперервна молитва. Вона повернулася, знову стала оброблятися на Святій горі. Наші отці-святогірці були дітьми пустельників-ісихастів. Вони знали, що плід чернечого життя виростає в основному з молитви, і нас пов’язує з Божественною благодаттю невпинне призивання імені Господа Ісуса Христа. Вони відкрили нам скарбницю розумного діяння через безперервну молитву, жертвуючи всім, щоб реалізувати свій шлях подвижницького життя

Ще важливо відзначити, що ми шануємо в духовних отців, які показали святогірські традиції у сучасному світі, зречення від мирського розуму, зречення від усякої розкоші. Все, що відкривало двері в мирське мудрування, було спокусою у розумінні святих афонських отців, і було неприйнятно. Так вони могли допомогти своїм духовним дітям втілити в життя те, що сказав Христос у Святому Євангелії. Господь почав свою проповідь словами «Покайтеся!» Покаяння по-грецьки означає зміну розуму. Жаль скоєний про гріхах – це тільки початок покаяння. Головне – зміна розуму, способу мислення: те, що сьогодні здається хорошим, для чернечого життя може виявитися поганим; те, що в світському житті здається успіхом, для ченця – поразка. Багатство для ченця це бідність. Сон для ченця це неспання. Відпочинок для ченця це стомлення. Життя ченця має інший дух. Наші старці були дуже уважні до того, що є мирським, а що чернечим. І особливо уважні до того, щоб з усією ретельністю зберігалася традиція, яку вони прийняли від своїх наставників.

Ще важливо те, що наші отці своїми подвигами зробили загальним благом таїнство Святої Євхаристії. Вони зробили обов’язковим для чернечого життя часте причащання. Разом з послухом, безперервною молитвою і зреченням від мирського мудрування часте причащання Святих Таїн було духовним подвигом. Святі отці заперечували егоїстичне мислення, своїм зреченням від усякої мирської речі вони досягли справжнього некористолюбства. Все це та багато іншого становить, на мою смиренну думку, сутність традиції Святої Гори у сучасному світі. І з мого малого досвіду я знаю, що там, де застосовується ця традиція, там є результат – справжнє зібрання ченців, справжнє духовне життя. Бо все відбувається з однією метою – щоб людина могла отримати Христа в своєму серці. Якщо ж ми будемо все це робити – вірити, молитися, дотримуватися дівоцтва і цноти, не спати, читати, відвідувати служби – щоб спастися, то, як казав старець Паїсій, – ми помремо. Преподобний Паїсій говорив: якщо все, що ми робимо, ми робимо для того, щоб відправитися у рай після смерті, то ми схожі на лікаря, який дає хворому ліки і каже: «Лікуйся, а коли помреш, ти одужаєш».

А людина хоче одужати, поки вона ще жива. Вона хоче отримати лікування. Особливо сучасна людина – вона хоче відчути Христа у своєму серці. Іоан Богослов говорив: «… що ми чули, що бачили нашими очима … чого торкалися руки наші … про це і свідчимо, сповіщаючи істину всьому світу» (див. 1 Ін. 1: 1-3). Так само і сьогоднішні старці Святої Гори, з яких вже багато віддали свої душі Богові, – вони залишили учнів і наслідників традиції, які можуть передати досвід пізнання Христа сучасній людині. Не зовнішні звичаї, а справжні традиції Святої Гори виробляють лікуючий вплив, і це говорить про живого Христа у серці кожної людини – будь-якої епохи, країни, чину і віку.

Я бажаю, щоб за молитвами наших святих отців ми все йшли їх писань і традиції і раділи Христу в нашому серці!

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

І свята Церква Христова стає духовною лікарнею: вона зцілює немічну та на розбиту людину і повертає їй красу, радість та повноту образу Божого. Чернецтво, з цієї точки зору, – це не що інше, як один з найбільш досконалих і дієвих способів вилікувати занепалу людину, дати їй можливість досягти тієї мети, заради якої в неї були вкладені образ та подоба Божі. «Полюбити Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією думкою своєю, і всією силою своєю» (Мк. 12:30) – ось справжня мета нашого життя, ось єдина справа, яка досконало підходить для нашої душі і тіла . І тому свята Церква пропонує нам свої ліки: аскетичні подвиги, святі Таїнства і Божественну благодать, через їх  допомогу призводить нас до невимовного досвіду – одкровенням Божим у нашому серці.

Протягом всієї історії Церкви незліченна безліч людей, захотівши відчути цю Божественну любов, вступали на шлях рівноангельського чернечого життя, повністю присвячували себе Богові, віддалялися від розваг, обов’язків та суєти цього світу. Це був їх вільний вибір, і вони мали одну мету – полюбити Господа Бога свого від усього свого серця. Святі отці нашої Церкви час від часу бажали знайти якесь визначення, щоб пояснити, що таке чернецтво й хто такий чернець. Але як визначити невизначене, як висловити невимовне, як описати те, що неможливо описати? Хто може дати визначення тій таємниці любові, коли Христос з’єднується з люблячими Його та відкриває Себе в їхніх серцях? А адже саме це єднання з Христом у серці і є відмінна риса справжнього ченця.

І тому богоносні Отці навчають нас, що таїнство Божественної любові навіть при спробах його описати залишається невимовним. І, тим не менш, вони намагаються, наскільки можливо, показати нам, що ж таке монах. Наприклад, святий Іоан Ліствичник каже, що «ченцем є той, хто, будучи одягнутий у реальне і тлінне тіло, наслідує життя і стан безтілесних … Чернець є повсякчасне спонукання єства і неослабний зберігання почуттів … Чернець є той, хто горюючи і боліючи душею, завжди пам’ятає і роздумує про смерть, і уві сні і у пильнуванні» (Ліствиця. Слово 1:4).

Звичайно, всі ці визначення гарні, але як же все-таки визначити невизначене? На шляху мого чернечого життя я відкрив для себе один вислів якогось невідомого мені раніше святого отця, яке дозволяє найбільш точно визначити, що ж таке чернець. Цей вислів, на мою скромну думку, найбільш повно виражає сутність справжнього чернецтва, і особливо показує, у чому воно повинно складатися у нашу важку епоху, коли світ і умови сучасного життя кидають нам виклик і примушують йти на поступки. Ось цей вислів: «Істинний чернець – це той, хто нічого не має у реальному житті, за винятком Ісуса».

Якщо ми подивимося на ті умови, в яких жили ченці у давнину і в яких живуть сьогодні, то ми, безумовно, побачимо безліч зовнішніх відмінностей. Зовнішнє аскетична праця древніх подвижників, звичайно, сильно відрізняється від нашого. Але, незважаючи на це, шукане завжди залишається одним і тим же, головна мета чернечого життя не змінюється і сенс його перебуває неспотвореним. Адже шукане для нас – це завжди Христос, мета життя ченця – Христос, сенс чернечого проживання – Христос. Христос для монаха – центр, осередок його прагнень і любові, початок і кінець, альфа і омега його чернечого життя. І тому у всіх ченців, чи живуть вони в спільножитному монастирі, у скиті або у пустелі, або ж несуть своє служіння Церкви серед світу, мета завжди одна – Христос, і тільки Христос. Коли ж чернець або будь-який християнин присвячує себе чомусь, крім Христа, тоді він ухиляється від своєї мети та падає. Цьому вчить нас Свята Церква, таке її справжнє Святе Передання.

Святе Євангеліє, яке розповідає нам про доброчесного життя Господа нашого Ісуса Христа, розповідає і про те, як Господь по Своїй волі дозволив очільнику всього злого – дияволу спокусити Себе. Спокуса його складалося з трьох пристрастей-гігантів, що породжують й всі інші пристрасті. Перший гігант – це гордість, другий – хтивість, третій – грошолюбство. Перебуваючи в пустелі, Господь попустив дияволу спокушати Його пристрастю егоїзму. «Як Ти Син Божий, кинься звідси додолу! Бо написано: Він накаже про Тебе Своїм Ангелам, щоб Тебе берегли!» – почув Він від диявола. Було також спокуса сластолюбством: «Якщо Ти Син Божий, скажи цьому каменеві, щоб хлібом він став!». І, крім того, диявол приступив до Господа з пристрастю сріблолюбства: «Коли Ти поклонишся переді мною, то все буде Твоє!» (Див. Лк. 4:2-13). Коли ж Господь переміг ці три головні пристрасті, Він тим самим взяв верх над усією державою диявола, і після цього ангели приступили і служили Йому. Таким чином, Господь розкрив перед нами таїнство невидимої боротьби, боротьби з гріхом, пристрастями та дияволом.

Цих трьох гігантів покликані перемогти всі християни, і в першу чергу, звичайно ж, ченці. Послідовники чернечого способу життя покликані через послух перемогти пристрасть гордості й егоїзму, через дівоцтво – пристрасть ласолюбства та через жебрацтво – пристрасть сріблолюбства. Адже всі ці пристрасті відокремлюють нас від любові Божої.

Але яка ж мета і в чому сенс духовної боротьби? Звичайно, перш за все, духовна боротьба допомагає людині зцілитися, отримати вилікування. Спочатку чернець повинен роздягатися, скинули з себе людину, занепалу, зранену і скалічену гріхом, що відбувається на стадії очищення. Потім подвижник повинен зодягнутися у нову людину, створену за Богом, – і це вже стадія освіти і обожнення. Таким чином, очищення від пристрастей необхідно для кожного з нас, щоб ми могли зодягнутися у Христа, цю нову людину. Адже Христос став людиною заради нас.

Людинолюбний Господь показав нам досконалий, прямий шлях: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною» (Мк. 8:34). Вираз нехай зречеться себе самого відноситься до старого і занепалого людині. Господь закликає кожного подвижника роздягнутися, скинули з себе стару людину, відректися від неї і відкинути її з усіма її пристрастями та похотями. А вслід за Мною вказує на добровільне і ревне бажання подвижника слідувати по слідах Христових. Такі відмітні властивості істинних учнів Христа, вірних послідовників Любимого Вчителя.

Недостатньо тільки роздягнутися скинули з себе стару людину, недостатньо тільки зректися самого себе і очиститися від пристрастей – необхідно піти за Христом, стати Його відданим учнем, зодягнутися у Господа Ісуса Христа. Така мета стоїть перед усіма, хто хоче наслідувати свого Жениха Христа і скуштувати вічного шлюбу з Самим Господом.

Повертаючись до того визначення ченця, яке я наводив вище, хочу підкреслити, що монах добровільно обирає суворий шлях заради свого спасіння. Він свідомо вступає на тернистий і навіть противний його природі шлях, щоб знайти своє справжнє обличчя, внутрішній простір (див. Пс. 4:2) і вступити в справжнє спілкування з Богом Отцем, зі своїми братами, з самим собою, усією природою і творінням . У Святому Письмі наводяться слова, сказані Самим Богом: «Недобре бути чоловікові одному на землі» (Бут. 2:18). І справжнє пекло – це ізольованість, самотність людини на землі. І, тим не менш, чернець добровільно та свідомо обирає такий шлях: він віддаляється від всіх та від усього, щоб пережити муку й гіркоту самотності й позбавлення всіх й за все. Тільки таким чином його серце може повністю звільнитися і стати здатним вмістити в себе вічного Відвідувача душ (1 Пет. 2:25), Царя Христа.

Це шлях суворий і позбавлений втіхи, він вимагає сильного спонукання себе, безперестанного отверезіння і неспання. Я вважаю, що зовсім не випадково чин людей, що повністю присвятили себе Христу, названий словом «монахи». Чернець означає один, самотній: я один розмовляю з Єдиним Богом. Весь подвиг зречення та очищення від пристрастей й гріха, а також від усіх душевних уподобань, які часто бувають нерозривно пов’язані з нашим єством, наприклад, від любові до батьків, дітям, друзям, власності та навіть своєму життю, – весь цей подвиг розуміється тільки як засіб очищення нашого серця від всього та від всіх. І завдяки цьому подвигу серце наповнюється Христом, а через Христа, Який перебуває з ченцем, в світлі Його любові серце монаха стає здатним вмістити у себе весь світ.

Піст, чування, молитва, послух, зречення від справ світу цього зазвичай є для ченця на початку його чернечого життя насолодою, радістю і справжнім духовним торжеством. Спочатку здійснювати всі ці подвиги дуже легко, але потім настають труднощі. Коли людинолюбець Господь дозволяє ченцю-подвижнику позбутися на час тієї першої благодаті, яку Він Сам дарував йому на початку чернечого життя, тоді чернець воістину вступає на шлях мучеництва, відчуває близькість смерті і, сам того не розуміючи, уподібнюється Христу, що йде на страждання. У цей період серце ченця не відчуває нічого, воно перебуває у темряві позбавлення Божественної благодаті та переживає страшний досвід удаваної відсутності та мовчання Бога. Подвижник позбавляється будь-якого людського розради, втрачає опору в житті і будь-якої надії. Він відчуває розчарування у всіх і в усьому, навіть у самому собі, як каже про це Псалмоспівець: «Друзі мої й мої приятелі поставали здаля від моєї біди, а ближні мої поставали оподаль…» (Пс. 37:12). Сам Господь допускає нещасній людині скуштувати гіркоту богопокинутого, бо Він, як найбільший Лікар і Цілитель душ, хоче знищити всіх наших ідолів, все людські розради, якими б благими вони не були. Він хоче, щоб подвижник Христовий, звільнившись від усього і не сподіваючись ні на що людське, зміг повністю віддати себе Йому. Тоді, духовно зрілий, вільний від будь-якій людській пристрасті, він прийме в шлюбний чертог свого серця Єдиного Найсолодшого Жениха, Господа нашого Ісуса Христа.

Не добре бути чоловікові одному на землі, – говорить Господь, але заради любові до Христа чернець добровільно і вільно обирає справжню й повну самотність на цій землі. Він відрікається від усього і всіх, щоб мати тільки Ісуса в своєму серці. Це шлях мученицький, суворий і важкий, але в той же час воістину очисний, що просвіщає та спасає. «Жорстоко є слово це, і хто може його послухати?» (Ін. 6:60) Тільки безмежна любов до Христа, гаряче прагнення слідувати по стопах свого Вчителя здатні перемогти біль і страх та змусити істинного учня Христового, взявши хрест, ревно спрямуватися за Господом.

Крім того, і Сам найсолодший Господь Ісус Христос пройшов цим шляхом і залишив його нам в приклад. Саме таким шляхом Він вчинив наше спасіння, розіп’ятий на хресті за любимих Їм людей. «Настає час, щоб ви розсипались кожен у свій бік і Мене залишите одного» (Ін. 16:32), – говорить Господь. Господь пішов мученицьким шляхом один, але насправді Він був не один, оскільки Небесний Отець не залишав Його. На хресті Господь один випив найгіркішу чашу людської злоби і невдячності, піднесену Йому тією людиною, яку Сам Він полюбив «до кінця» (Ін. 13:1). Уявіть собі, якщо тільки це можливо, наскільки незбагненна і безмежна нескінченна і неосяжна любов Божа! Ця була та сама чаша, яку Господь не хотів пити, про яку Він. коли був у смертельній тривозі у Гетсиманському саду, молився навіть до крові, просячи, щоб вона минула Його. Іншими словами, Господь молився про те, щоб нескінченно любима Їм людина, образ і подоба Божа, не здійснювала цього страшного злочину проти люблячого його Христа. І проте Господь добровільно скуштував цю найгіркішу чашу до останньої краплі і Сам віддав Свою душу в руки Небесного Отця.

«Христос зійшов у пекло, щоб битися з ним один на один, і, перемог його, ввійшов з безліччю захоплених трофеїв» (Синаксар у святу і велику неділю Пасхи). А тому й чернець, як, втім, і кожен вірний послідовник і наслідувач Христа, буде слідувати цим шляхом, щоб стати причетним смерті і воскресінню Христа та скуштувати радості від повного єднання з Ним, від Його присутності у всій істоті людини.

Пекло – це темне і похмуре місце нашої безкомпромісної боротьби з дияволом. Це місце, де ми одні боремося з усією силою темряви і ворогом роду людського, який загрожує нашому вічному спасінні. Досвід сходження в пекло дуже важкий та небезпечний. Але я думаю, що кожній людині, нехай навіть єдиний раз в житті, необхідно зійти в глибини пекла свого буття і скуштувати гіркоти пекельних мук, щоб пережити трагічний досвід пророка Іони, який перебував «у череві кита в глибинах серця морського» (див. Йона 2:4). Там, в цих глибинах пекла ніхто не може нам допомогти, там немає нікого. Там навіть Сам Бог, люблячі людину, приховує Себе, так що людина, перебуваючи в напруженій боротьбі та повній самоті, виразно відчуває наближення трагічного кінця, вічної загибелі своєї душі й тіла.

Їй залишається тільки одне – триматися за останню ниточку, майже невидиму, але всесильну, тонку і майже невловиму, але в той же час міцну і непоборну. І ця ниточка – доходить до небес крик пророка Іони: «І молився Йона до Господа, Бога свого, з утроби тієї риби, та й казав: Я кликав з нещастя свого до Господа, і відповідь дав Він мені, із нутра шеолу кричав я, і почув Ти мій голос! І Ти кинув мене в глибочінь, у серце моря, і потік оточив був мене. Усі хвилі Твої та буруни Твої наді мною пройшли. Вода аж по душу мене обгорнула, безодня мене оточила, очерет обвиває кругом мою голову! Я зійшов аж до споду гори, а земля її засуви стали за мною навіки! Та піднімеш із ями життя моє, Господи, Боже Ти мій!» (Йона 2:2-4 і 6-7).

У цю останню годину зіткнення з вічної загибеллю і суцільним руйнуванням людського буття єдине, що залишається і що може врятувати нас, – це відчайдушний, несамовитий крик до Господа: «Господи, взиваю до Тебе, вислухай мене» (Пс. 140:1). Тільки таке звернення до Господа може спасти людину в той момент, коли саме її істота готова повністю розторощитися, коли вона залишається абсолютно одна, безпорадна, позбавлена всього і всіх. Але і в цей момент Бог невидимо, але невідступно знаходиться поруч з людиною.

Трагедія душі полягає в тому, що вона шукає відчутного присутності Бога, але Господь дбайливо і велелюбний ховається від неї, допускаючи їй відчувати себе зовсім самотньою. Це відсутність Бога і Його мовчання дійсно розтрощують серце переживає такий стан ченця. З глибин пекла він волає до Господа Бога від щирого серця: «Господи, спаси мене!» (Пс. 11: 2) Однак відповіді немає, і чернець, до кінця принижена і зламаний, волає: «І Ти, Господи, доки?» (Пс. 6:4) У цьому полягає важкий подвиг ченця, який повинен пережити пекло в своєму житті, що не втративши надію, відповідно до слова, вислови Спасителем преподобному Силуану Афонському: «Тримай розум свій у пеклі і не впадай у відчай». Нехай монах сподівається на Господа, і ця надія, що зародилася в ньому після того, як він повністю розчарувався і зневірився в самому собі, у всьому і у всіх, чи не посоромить його. «Надійся на Господа, і тебе Він підтримає» (Пс. 54:23), Він нагодує тебе манною, молоком і медом Своєї присутності. Дух Святий говорить: «І буде в останні дні, кожен, хто покличе Господнє Ім’я, той спасеться» (Йоїл. 2:32). І тоді засяє світло у серці праведного слуги Божого, і Господь буде йому розрадою і вічною радістю. Після цього Господь промовляє Свою обіцянку в серце ченця: «Я не кину вас сиротами; прийду до вас. Хто має заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене; а хто любить Мене, то полюбить його Мій Отець і Я полюблю Його, і з’явлюся йому Сам» (Ін. 14:18, 21). Це і є вічний шлюб Жениха Христа з вірним слугою Христовим, з ченцем. Саме так досягається справжня мета чернечого життя. Саме так відкриваються таїнства любові Христової, яку істинний монах відчуває та переживає у своєму серці, де б він не знаходився: у монастирі, у пустелі або у будь-якому іншому місці, де «він живе добрим подвигом віри» (1 Тим. 6:12). Головне, щоб чернець усвідомив, у чому полягає велика таємниця успіху у чернечому житті, – у тому, щоб віддавати все своє серце й всю свою істоту Єдиному Христу. Амінь.

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Маючи намір стати ченцем, людина робить найсильніший ривок, гранично напружує всі сили, вкладені в його сутність, щоб відмовитися від світу і від усього мирського: батьків і родичів, друзів та знайомих і навіть від самого себе. Категоричне слово Господа: Коли хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого (Лк. 9:23), – звучить для майбутнього ченця як незаперечний закон. Для виконання цього слова йому належить боротися все життя. На початку чернечого шляху заповідь «хай зречеться самого себе» представляється людині безоднею, яку їй треба подолати. Нерідко, намагаючись перестрибнути через цю безодню, вона опинається у непростих, воістину трагічних умовах, і тоді утримати його від падіння можуть тільки віра у Христа і Його любов. Як говорив один сучасний старець, перше випробування – це заповідь зректися батька і матері, ще ж і душі своєї, і це перша ланка спокуси, в яку потрапляє бажаючий чернецтва. Якщо ж йому вдається це виконати, то, як спраглий олень, він поспішає до місця свого спокою і віддає себе, заради любові Христа, Небесного Жениха, в руки ігумена, батька своєї нової сім’ї у Христі, тобто чернечого братства. А братство, як і будь-яка сім’я, з радістю приймає нового члена в свої обійми. Все це, звичайно, заради Христа і Його любові. Відтепер головне в житті нового ченця – бачити перед собою ігумена, який став для нього батьком і старцем.

У цій новій сім’ї, чернечій громаді, все відбувається через наслідування Христу і Його апостолам – так, як було при земному житті Христа. У центрі громади стоїть старець – ігумен і батько братства, який повинен піклуватися про все, що стосується монастиря і братства, починаючи від найпростіших, земних речей і до речей найскладніших, духовних і небесних.

Життя православного чернечого братства не повинне бути одностороннім. Монастир не повинен ухилятися ні направо, займаючись нібито виключно духовним діянням, ні наліво, віддаючись духовної розслабленості, недбальству і ліні.

Братство має йти, немов канатоходець по канату, утримуючись у святоотцівській традиції. Цю духовну традицію з книг, на жаль, почерпнути не можна, можна тільки сприйняти її з живого спілкування зі святими і слухняності ім. Це спілкування зі святими дає нам уявлення про справжній дух наших отців Церкви, їх батьківської любові і спасительної думки, які особливо виявлялися у тих випадках, коли необхідно було проявити поблажливість до братів. Ігумен, представляючи собою обличчя Спасителя, в першу чергу зобов’язаний надихати братів на подвиг і закликати до ретельності в чернечому житті. А життя ченця в повсякденних її проявах, звичайно, аж ніяк не легке і не з’єднане зі зручностями, але часто вимагає виснажливої праці чи не до смерті. І щоб безпечно здійснити свій чернечий шлях, потрібно багато душевної міцності і сил.

У мене самого є певний досвід чернечого життя. Як послушник я трудився в братстві мого духовного батька, преподобного старця Йосипа Ватопедського, спочатку з декількома братами в пустелі, а потім в численному братерстві Ватопедського монастиря. Згодом, за заповіддю старця Йосипа, я став ігуменом у монастирі Махер на Кіпрі з братством з тридцяти п’яти отців. Зараз, як митрополит, я духовно опікуюся приблизно десятком монастирів. Виходячи зі свого малого досвіду, я можу сказати кілька слів про спокуси, що охоплюють, як все братство в цілому, так і окремо старця, ігумена чернечого братства. Як нам говорив наш пріснопам’ятний старець Йосип, диявол воює не тільки з послушником, а й зі старцем, бажаючи пустити на дно весь корабель братства.

Назвемо деякі з цих спокус.

а) Спокусою як для ігумена, так і для послушників може стати перевтома. Преподобний Іоан Ліствичник нас вчить, що один з найпідступніших прийомів диявола – підштовхувати ченців до подвигів, що перевищує їх тілесні, душевні і духовні сили. Від цього брати швидко перевтомлюються, впадають у тілесні хвороби, а потім диявол занурює їх у відчай і зневіру. Тут велика відповідальність лежить на ігумені, який покликаний спрямовувати своїх учнів на вірний шлях, особливо наймолодших з них, хто приступає до духовного життя з гарячими ревнощами, але не вміють розумно розподілити свої сили. З одного боку, ігумен не повинен дозволяти їм віддаватися подвигам без міри, бо незабаром вони втомляться і стануть ні до чого не здатними – адже і святі отці кажуть, що «все надмірне від демонів». З іншого боку, не слід зовсім забороняти послушникам подвиги. Іноді трапляється, що ігумени оберігають своїх чад від будь-яких подвигів, побоюючись за них, і це відбувається через незнання законів Божественної благодаті, бо тим самим вони занурюють юні душі в самолюбство, боязкість і несмілість перед подвижницькими війнами. Подвиги надзвичайно корисні, важливі і необхідні особливо на початку чернечого життя, та й не тільки на початку.

Отже, якщо ігумен не замислюється про ці спокусі перевтоми, тоді братство опиняється в небезпеці ухилитися або направо – в нерозумну аскезу і, як наслідок, швидку тілесну і душевну знемогу, або наліво – в недбальство, лінь і байдужість до духовних подвигів. Тим часом подвиги прикрашають чернече життя, приносять ченцям досвід надбання Божественної благодаті, допомагають з віком придбати духовне знання, отримати скарб духовної досвідченості.

Однак і сам ігумен може піддатися спокусі перевтоми, бо він турбується про все братерство, постійно займається його потребами і тримає в своїх руках кермо влади. Незабаром і він, як людина, може перевтомлюватися і втратити ревнощі і радість при служінні своїм братам заради їх спасіння.

Відомо, що ігумен і братство взаємодіють за принципом сполучених сосудів. Якщо ігумен радісний, посміхається, спокійний та у хорошому настрої, то його стан передається і всій братії, усі перебувають у радості та хорошому настрої. І навпаки, якщо ігумен ходить насуплений, засмучений, якщо він роздратований або розчарований, тоді і все братство немов занурюється у темряву цих негативних переживань.

Тому ігумен повинен намагатися не думати тільки про управлінні монастирем. Про це говорив нам і святий старець Паїсій: «Те, що можуть зробити інші, будь то життєве, господарське та адміністративне, дай зробити їм. Собі ж залиш лише те, на що інші нездатні, не можуть зробити або не повинні, і перш за все, духовні обов’язки і духовне виховання братів твого монастиря».

Якщо в братстві спостерігається загальна втома і перевтома, ігумен без праці може підняти дух братства і вселити у братів бадьорість. Для цього він проводить спільні розмови, надихаючи всіх духовним словом, дати більше часу на духовні діяння, благословляє відпочити або вільно поспілкуватися між собою в братській атмосфері любові і тепла. При цьому ігумену необхідно піклуватися і про себе, живити себе молитвою, читанням і Святими Таємницями, щоб підтримувати у собі духовне життя. Нехай також не вагаючись вдається до порад досвідчених ігуменів, отців та братів, які можуть його вислухати і втішити (звичайно, зі зрозумілих причин, краще радитися з духовними людьми, які не належать його братству). Ігумен повинен тримати себе у дуже доброму духовному стані, бо на нього спираються всі інші, і якщо впаде він, слідом за ним потягнуться всі.

б) Друга спокуса – спокуса духовної самодостатності і ізольованості. Часто ми бачимо, як ігумени зі своїми братствами абсолютно замикаються в собі і абсолютизує власні правила і традиції. При цьому вони не визнають ніяких інших традицій і образів чернечого життя, відкидають і засуджують будь-яке відмінне від їх власного вчення і форму чернечого подвигу. На мій погляд, це явище надзвичайно небезпечно. Ті, що так живуть,  перебувають на межі душезгубного замилування і згубної самовпевненості. Отці, яких ми знали, ніколи не вважали досконалими ні себе, ні той спосіб життя, до якого вони були навчені своїми старцями. Вони завжди були відкритими, доброзичливими, товариськими, наскільки це дозволяло їх чернече звання, і перш за все, готовими приймати і вихваляти своїх побратимів. Наші старці не тільки не абсолютизували себе і не замикалися в собі, але звеличували і вихваляли інших старців, інші монастирі та братства, і спонукали нас наслідувати їх. Та й самі вони вчасно і невчасно під час (2 Тим. 4:2) відвідували інших старців, щоб поговорити з ними і отримати користь в духовному житті. Особливо в важких ситуаціях вони ніколи не задовольнялися власним судженням, але завжди питали поради у інших ігуменів і отців які часом були менш досвідченими у чернечому житті і молодшими їх за віком.

Духовна самодостатність і ізольованість призводять до духовних проблем і зародженню духовних мікробів, які, поширюючись, викликають у тілі братства духовні хвороби і навіть смерть.

в) Третьою спокусою може стати непокора церковній владі і церковному порядку. На жаль, така небезпека існує з давніх-давен: деякі чернечі спільноти не хочуть усвідомлювати, що вони належать єдиному тілу Церкви, глава якої тут на землі – місцевий єпископ. Вони намагаються бути незалежним, нікому не підвладним організмом, що має власну голову.

Воістину дивна річ! Незважаючи на те, що підмурок чернечого проживання – послух, вся громада на чолі з ігуменом повстає проти єпископа і без жодних вагань проявляє непослух йому, не хоче мати ніякого зв’язку з Церквою, до якої належить.

Ми не будемо тут зупинятися на тому, що іноді, може навіть часто, вина лежить і на місцевих єпископах, які безрозсудно втручаються в життя монастирів і своїми самоправними діями руйнують любов братства до них та провокують його на непослух. Є, звичайно, заповідь Шануй батька твого і матір твою (Вих. 20:12), але є також і умовляння апостола Павла: батьки, які не дратуйте дітей ваших (Див: Еф. 6:4). Отже, незважаючи на поведінку єпископа, потрібно прищеплювати ченцям усвідомлення того, що вони мають безпосередню залежність від Церкви. Чернецтво – дитя Церкви, і воно може існувати і приносити плоди тільки у Церкві і через Церкву. Сам ігумен повинен вселяти в братів ту думку, що єпископ – це батько Церкви, батько і самого ігумена, і ченців, і монастиря. Саме тому вони повинні істинно і щиро любити його, як діти, молитися за нього, що несе на собі всю тяжкість Церкви з її щоденною боротьбою, і доставляти йому спокій своїм послухом і синівською любов’ю. Коли ігумен показує приклад послуху своєї помісної Церкви, він привертає благодать Божу як на себе, так і на своє братство, і насаджує в ньому правильне церковне духовне улаштування.

г) Четверта спокуса – це секуляризація. Як пожежа знищує все на своєму шляху, так і секуляризація повністю знищує і монастир, і все братство. Секуляризація може поневолити нас собі різними способами і у багатьох відносинах. Вона може проникнути у нашу поведінку, слова, образ думок і, перш за все, у наше сприйняття чернечого звання. Чернець, де б він не знаходився, повинен мислити і вести себе як монах, тобто як людина, яка відріклася від світу і того, що у світі, та цілком присвятила себе Богові, чернець бажає і воістину шукає лише одного – Бога. Прагнення до мирських знайомств і зв’язків – це падіння і деградація для ченця і для братства, яке дотримується такого напрямку. Секуляризацією є і все те, що позбавляє нас простоти і подвижництва у нашому повсякденному житті: у оздобленні нашої келії, у нашому вбранні, у самих монастирських будівлях.

Секуляризація відбувається і через необмежене, необережне використання техніки у монастирі, через мирські новини, знайомства і заняття, усього того, що привносить у життя і образ думок братства мирський дух.

Ігумен повинен невсипно стояти на сторожі своєї обителі, щоб не допустити в неї секуляризації. Христос вручив йому Своє стадо, щоб він, не втрачаючи ні хвилини, запобігав відхилення від справжнього чернечого передання святих отців і сучасних нам духовних наставників, щоб надихав ченців власним прикладом слідувати по тісному, але солодкому і світлому шляху чернечого життя.

д) Хоча є багато моментів, які необхідно враховувати ігумену і пастирю Христового стада, я закінчу п’ятим пунктом, позначивши ще одну спокусу, яка може полонити чернече братство. Це спокуса – надмірна турбота і упущення з виду головної мети чернечого життя, яка полягає в мовчанні у Бозі і очищенні через безмовність, що в свою чергу веде до просвітлення і обожнення людини.

Трапляється, що з любові і ревнощів до власного розуміння по-своєму «успішності» обителі, брати постійно створюють нові послухи і праці нібито заради розвитку монастиря і для полегшення життя братів. У результаті все це обкрадає серця братів, видаляє їх від справжнього духовного діяння, тобто звернення всередину себе, безперестанного закликання милості Божої через розумну молитву. Замість цього, вони перетворюють монастир у прекрасну і прогресивну фабрику з виробництва найнеймовірніших виробів заради економічного достатку обителі. Але, на жаль, така погоня за матеріальними благами призводить до втрати священної і Богом даної безмовності та безперервної молитви.

Ігумен як добрий пастир повинен «невсипущим оком» спостерігати за братами й ні у якому разі не дозволяти їм спотворювати і порушувати спосіб життя обителі. Він повинен піклуватися про неухильне дотримання всіма монастирського режиму дня, де відведено певний час для роботи на послуху і відпочинку, щоб залишався час на особливу келійну молитву і читання.

Монастир, який не надає братам достатньо часу, особливо в нічні години, на молитву і читання, хоча б чотирьох годин після повечір’я, позбавить сил і доведе до знемоги братство і вичавить з душ ченців все духовні соки.

Ігумен сам повинен відчути солодкий мед цього священного нічного духовного діяння, щоб за всяку ціну зберегти його у своєму братстві у Христі.

Ось, брати і отці, це є деякі мої думки і мій досвід чернечого життя, в яку сам я вступив в якості послушника, а пізніше став ігуменом і старцем. Думки ці взяті, головним чином, з живого переказу і вчення святих отців наших Йосипа Ісихаста, Йосипа Ватопедського і Паїсія Святогорця.

Митрополит Афанасій Лімасольский, Кіпрська Православна Церква

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»