Господь через Святе Письмо нас вчить: «блаженні миротворці». І наш народ – дуже терплячий и мирний, хоча за останні сто років витерпів багато знущань і несправедливості, аж до геноциду.  Не стали виключенням і роки омріяної незалежності України.

Ми стримували себе і молились Богові за напоумлення цієї влади, коли вона через коліно, нелегітимно змінювала конституційний устрій держави під свої егоїстичні потреби, коли переформатовувалась більшість в Верховній Раді всупереч політичним поглядам виборців, коли всі важливі для країни законодавчі акти приймалися завдяки «кнопкодавству», тобто неприховано в незаконний спосіб. Ми не виходили за рамки закону, коли спостерігали, як влада податками нищить середній бізнес – основу економіки всіх розвинених країн світу. В Писанні сказано: «Не в’яжи рота волові, що молотить». Але у працюючих на себе людей всіма правдами і неправдами забирали останнє, аби потім будувати незрозумілі гелікоптерні майданчики, придбавати автопарки класу люкс для чиновників та ремонтувати дороги втридорога. Мабуть, не було жодної заповіді, яку б можновладці не порушили.І весь цей час наш народ  намагався жити далі, працюючи і сподіваючись тільки на себе.

Навіть не повірилось, що влада в особі президента вирішила відповісти на мрії більшості українців і підписати економічну угоду з Європейським союзом. Адже Європейський союз асоціюється не стільки з дешевими кредитами і манною небесною, як дехто думає, або гей-парадами, якими лякають наші закляті «друзі». В першу чергу це прозоре законодавство, яке вимагає виконання всіма не залежно від посад, захист від побутової корупції, чесний судоустрій  та здорова правоохоронна система, справедлива конкуренція, і, насамкінець, впевненість, що зібрані податки будуть використані на благо суспільства відповідно до його найнагальніших потреб. Тобто, за великим рахунком, це відтворення християнських цінностей в суспільному житті. Бо те, як ми вибудовуємо наші суспільні стосунки, як ми ставимося до ближнього  – є показником нашої справжньої віри.

Зрив підписання Асоціації в Вільнюсі був сприйнятий як загрозливий символ відмови від всіх сподівань на рух країни в бік цивілізованого суспільства. І незгоду з рішенням президента (а насправді, з колективним рішенням кількох десятків або сотень наближених осіб) люди висловили в ході ненасильницького, але рішучого протесту на Майдані. Тисячі людей вийшли на центральну площу столиці України. Таке право гарантоване Конституцією. Але вночі проти них були застосовані кийки, пролилась кров. Практично в самозахисті беззбройним людям влада відмовила, бо це начебто «незаконно». Апостол Павло допускав застосування насильства владою до громадян, але тільки у випадку, якщо вчинено злочин: «Бо володарі пострах не на добрі діла, а на злі. Хочеш не боятися влади? Роби добро, і матимеш похвалу від неї, бо володар Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (Рим.13:3,4). В іншому випадку начальник, який витяг меч з ножен і вдарив мирну людину, яка не робила зла – є богопротивником.

Сила, право на застосування якої захищено законом, має бути більш відповідальною, аніж сила, спричинена пристрастями та ненавистю. І тим більше у силових органів немає права на свій власний розсуд робити висновки, чи є злочинцями мітингувальники, чи ні. Те, що думка сотень тисяч людей на центральній площі міста не подобається комусь у владних кабінетах, не є єдиним критерієм наявності злочину проти конституційного ладу в країні.

Церква не є інструментом політичних баталій, але вона має право зло назвати злом, гріх – гріхом, навіть якщо їх вчиняють сильні світу сього. Святий Іоан Золотовустий не зважив на статус імператриці Євдоксії і викривав її в гріхах. Так і Святійший патріарх Філарет, незважаючи на приналежність окремих осіб до влади, вказав на тих, хто спричинив насилля без достатніх на те законних підстав в ніч на 30 листопада 2013 р.

Ми не хочемо розбрату, ми молимося за мир і спокій в нашій країні. Але водночас закликаємо тих, хто за волею Божою або за Його попущенням потрапив на вищі щаблі влади: пригадайте, що ви не є господарями України! Ви тільки тимчасові розпорядники її надбань і багатств, і за це дасте відповідь перед Богом. І зрозумійте, що найбільшою цінністю України є не вугілля, металева руда, газ або нафта – а її народ. Люди, які повсякденною працею дають цій країні сенс буття. Тому схаменіться і прислухайтесь до голосу народного.

Вірні миряни УПЦ КП: Тетяна Деркач, Віктор Пономар, Світлана Стос, Олена Кравчук, Юлія Громко, Богдан Величко, Віталіна Ткачова (вже на цей час 63712подписів)

До богопосвяченого життя не потрібно особливого покликання, до нього покликані усі люди.

Протиставляти монашество, навіть в немонашій уніатській версії згромаджень “богопосвячених осіб” богопосвяченому життю кожного християнина є на мою думку чимось протипророднім євангельському духові Церкви Христової.

Звідси і народжуються поняття в багатьох людей, що заповіді Божі – це для священиків і монахів з монахинями, а мирянин може жити небогопосвяченим життям, бо це не його покликання. Звідси і пристальна увага до “годинників” та “мерседесів” духовенства, і що у них на столі, у той час, як самі критики “зажерливих попів” живуть в смертельних гріхах і нерідко існують лише на біологічному рівні не вижче за тварин.

Чи не тому подібна антицерковна риторика знаходить відгук в частині черні, що віками їм вбивали в голову, що богопосвячене життя – це особливе покликання для небагатьох.

Щоб розвіяти всілякі сумніви у хибності використання терміну “богопосвячене життя” пригадаю частину виголосу, який ми чуємо, і яким молиться кожен присутній в храмі, неодноразово на кожній святій Літургії під кінець єктенії: “…самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддамо”. “Тобі Господи”, – відповідає церковна громада….

священик Андрій Толстой (УПЦ КП)