Так, святитель київський Іларіон Русин у своїй славетній похвальній промові, присвяченій пам’яті князя Володимира, – «Проповіді про закон і благодать», виголошеній між 1037 та 1043 роками, стверджує, що вже за часів Володимира в Києві «монастирі на горах постали, ченці з’явилися».

До цього періоду, вочевидь, належить і поява перших руських паломників та ченців на Святій Горі Афон. На жаль, точні документальні свідченя цьому не збереглися. В архіві Руського на Афоні Свято-Пантелеймонового монастиря найдавніші акти, що стосуються руського Святогірського монастиря, датуються 1030 та 1048 роками. З них ми дізнаємося, що руська Свято-Успенська Богородична обитель «Ксілургу» (грец. ξυλουργός – тесля або деревообробник) станом на 1030 рік… вже мала статус Ігуменарія (акт 1), а в указі візантійського імператора Костянтина IX Мономаха від 1048 р. іменується Царською Лаврою (акт 3).

Більш давні документи через численні пожежі та руйнування монастиря не збереглися. Відсутність в архіві Руського на Афоні Свято-Пантелеймонового монастиря давніших актів довгий час змушувала сумніватися в достовірності святогірського переказу про знаходження руського чернецтва на Афоні та заснування тут першої давньоруської обителі за часів князя Володимира.

Однак у 1932 році в архівах Великої Лаври св. Афанасія на Афоні групі французьких дослідників на чолі з видатним візантиністом проф. Полем Лемерлем, яка займалася пошуками та виданням давніх актів афонських монастирів, вдалося виявити невідомий до того документ, що підтверджував давніше походження руського монастиря на Афоні.

Зокрема, в актах Святогірського монастиря, що зберігаються в Архіві Лаври (скр. 1, док. 173) за лютий 1016 року, стоять підписи 21 ігумена афонських обителей, і серед них підпис ігумена руського монастиря, який з грецької перекладається так: «Герасим, монах, з Божої милості пресвітер і ігумен обителі Роса, свідкуючи, власноруч підписав».

Документ написаний на пергаменті. Підпис руського ігумена Герасима стоїть тринадцятою з двадцяти однієї.

На думку В. Мошина, А. Тахіаоса та інших дослідників афонських архівів, в «Акті 1016 р.» йдеться саме про перший руський святогірський монастир, який згодом став більш відомим під назвою «Ксилургу» або «Древодел», і який вже до 1048 р. мав статус Царської Лаври.

Як зазначає проф. А. Тахіаос, «Жоден сумнів не може закрастися в думку, що тут перед нами знаходиться свідоцтво про існування руського монастиря на Святій Горі. В ту епоху руський народ і його країна позначалися грецькою мовою незмінним власним ім’ям «Рос» (῾Ρῶς), вперше згаданою у документі патріарха Константинопольського Фотія у 867 році».

Отже, Святогірський акт 1016 року однозначно підтверджує заснування давньоруського монастиря на Афоні ще за часів св. князя Володимира. І хоча сам акт підписано через півроку після смерті київського володаря, немає сумнівів, що сам монастир було засновано задовго до цієї події. Це припущення підтверджує й той факт, що підпис руського ігумена стоїть тринадцятою серед двадцяти однієї підпису всіх ігуменів Святогірських монастирів. На Афоні традиційно підписи ставляться відповідно до місцевого диптиха та статусу святогірських монастирів. І тринадцяте місце в такому диптиху підтверджує особливий статус руського монастиря та його відносно немолоде походження.

Окрім святогірського Акту 1016 року, існує й низка опосередкованих свідчень, що підтверджують думку про заснування давньоруського монастиря на Афоні за часів князя Володимира Київського.

Так, у руському літописі за 1496 рік стверджується, що «з давніх-давен монастир св. Пантелеймона на Святій Горі був зведений прадавніми великими князями Руськими від великого Володимира». Також і в матеріалах архіву Афонського Хіландарського монастиря за 1583 рік простежується це афонське передання. Зокрема, у зверненні до царя Івана Грозного, говорячи про Афонський Пантелеймонів монастир, зазначається: «оскільки будівництво і шана належать святому Князю Володимиру, і в наших краях похвала царству твоєму». Цей документ підписаний святогірським протоієреєм Пахомієм та всіма старцями Святої Гори.

На думку проф. А. Тахіаоса, це повідомлення запозичене з давніших, до наших днів не збережених, афонських актів і «сходить до давньої слов’янської традиції, що відродилася в XVI столітті».

І хоча самі ці згадки XV–XVI століть про заснування та облаштування св. князем Володимиром давньоруського монастиря на Афоні не можуть бути прямим підтвердженням цієї версії, проте в контексті відомостей святогірського Акту 1016 року є важливим доповненням до наявних звісток.

Наступником ігумена Герасима, згаданого в Акті 1016 року, був, очевидно, ігумен Феодул, який залишив свій підпис на спільному акті обителей Есфігмен і Ксилург за 1030 рік. Про це відомо з відповідного Акту, що зберігається в архіві Пантелеймонового монастиря на Святій Горі.

Свого найвищого розквіту давньоруська обитель на Афоні досягла за сина Володимира – великого князя київського Ярослава Мудрого. Про це ми можемо судити зі збережених в архіві «Русіка» документів за 1030, 1048, 1070 та 1142 роки. Так, в акті 1048 року, як уже було зазначено, візантійський імператор Костянтин IX Мономах іменує руську обитель Богородиці Ксилургу «Царською Лаврою». Із цього ж документа ми дізнаємося, що Руський монастир у спірних питаннях мав право безпосередньо звертатися до самого імператора, минаючи Протат Святої Гори, що було заборонено іншим афонським обителям. Вже в цей період «Русік» мав розвинене господарство та утримував працівників. Він мав пристань, судна, хлібну ріллю, млин, власну дорогу від пристані до монастиря.

Говорячи про давньоруський монастир на Афоні, неможливо оминути увагою й факт прийняття чернечого постригу на Святій Горі преподобним Антонієм Печерським.

Цей подвижник має особливе значення у сонмі давньоруських святих і здавна шанується як «начальник усіх руських ченців».

Однак, незважаючи на таке центральне значення особи преподобного Антонія в історії Православної Церкви та Київської Русі, збережені відомості про нього досить скупі й суперечливі. Особливо мало інформації про період перебування подвижника на Святій Горі Афон.

Останнім часом у популярній літературі утвердилася думка, нібито преподобний Антоній Печерський на Афоні подвизався у грецькому монастирі Есфігмен. На підтвердження цього демонструється невелика печерка з церквою на честь святого Антонія Есфігменського, що була добудована над нею наприкінці ХІХ століття.

Однак чи справді ця печера належала київському Антонію? І чи справді Антоній Єсфігменський тотожний преподобному Антонію Печерському? Це питання досі залишається відкритим, оскільки вагомих доказів єсфігменської гіпотези, що поширилася з середини XIX століття, так і не було надано.

Окрім нині відомої печери Антонія Есфігменського, на Афоні у XVIII–XIX століттях існувала й інша печера, яку теж приписували преподобному Антонію Печерському, – неподалік від Великої Лаври святого Афанасія. Про неї згадується у паломницьких звітах чернігівського ієромонаха Іполита (Вишенського).

На думку більшості дослідників, тут мала місце спроба російських паломників, які активно почали відвідувати Афон у XIX столітті, самостійно відшукати місце подвигу шанованого на Русі «начальника всіх руських ченців». Проте, якщо Велика Лавра відмовилася визнати паломницьку ідентифікацію печери, розташованої в її межах, то грецький монастир Есфігмен вважав це можливим і дозволив російським паломникам звести над печерою храм на честь святого Антонія Есфігменського.

Слід звернути увагу на те, що есфигменська гіпотеза вже одразу після свого появи у XIX столітті зазнала гострої критики з боку низки відомих церковних істориків. Зокрема, сумніви щодо її достовірності висловлювали єпископ Порфирій (Успенський), який чимало попрацював в архівах святогірських монастирів; архімандрит Антоній (Капустін), який вивчав обителі Святої Гори у 1859 році; професор Євген Голубинський, архімандрит Леонід (Кавелін) та інші. Усі вони, незалежно один від одного, дійшли висновку, що есфігменське житіє та пред’явлена есфігменцямі печера не є автентичними і були «вигадані» напередодні приїзду на Святу Гору російського великого князя Костянтина Костянтиновича Романова у 1843 році – з метою привернути увагу знатних російських паломників до монастиря.

Єпископ Порфирій (Успенський) у 1846 році ретельно вивчив усі наявні в бібліотеці Есфігмена документи та акти, але жодного документального підтвердження есфігменської гіпотези так і не знайшов. За його словами, до 40-х років XIX століття в обителі немає слідів перебування тут преподобного Антонія.

У наш час, у 1970-ті роки, відомий французький історик та видавець афонських архівних документів проф. Жак Лефор ретельно опрацював архів Есфігмену, опублікувавши у Франції збережені акти візантійського періоду в багатотомній серії «Архіви Афону» (Archives de l’Athos). Ретельно вивчивши всі наявні джерела та існуючу літературу з історії Есфігмену, він дійшов висновку, що есфігменська легенда про прп. Антонія Печерського вперше з’явилася близько 1840 року. Нічого давнішого з цього питання ним також знайдено не було.

Починаючи з 40-х років XIX століття, монастир Есфігмен неодноразово переробляв і редагував своє життєпис преподобного Антонія Есфігменського, прагнучи привести наявні неточності у відповідність до російських джерел.

Посилаючись на легенду, що виникла в Есфігмену, в 1895 році настоятель монастиря архімандрит Лука Агіограф звернувся до Київської духовної консисторії з проханням про заснування в Києві подвір’я Есфігменського монастиря з каплицею в ім’я преподобних Антонія, Афанасія та Григорія. Однак духовна консисторія, що засідала під головуванням церковного історика протоієрея Петра Лебедінцева, 16 червня 1895 року не прийняла позитивного рішення через відсутність достатньо переконливих підстав. Зокрема, отець Петро Лебедінцев у відгуку писав, що «…про перебування та постриг Антонія Печерського в Афонському монастирі Есфігмен немає ані запису, ані переказу в літописах і Печерському патерику…». Остаточно питання було знято указом Святішого Урядового Синоду від 12 жовтня 1895 року на ім’я митрополита Київського і Галицького Іоанікія, де на підставі вищевикладеного відмовлялося у задоволенні прохання настоятеля Есфігменського монастиря.

Важливо зазначити, що, крім досить пізніх легенд про існування печер преподобного Антонія Печерського біля Великої Лаври святого Афанасія та Єсфігменського монастиря, на Афоні існує ще одне передання про те, що майбутній отець руського чернецтва спочатку подвизався на Святій Горі не в грецькому, а в давньоруському монастирі Успіння Богородиці («Ксилургу», або «Древодел»).

Дослідники афонської спадщини, зокрема А. Тахіаос та В. Мошин, вважали, що преподобний. Антоній прийняв чернецтво саме в Руському монастирі на Афоні. Як пише грецький професор Тахіаос, «коли на Афон прибув святий Антоній, руське чернецтво вже набуло там певних традицій. Прибувши на Афон, святий Антоній виявив там повністю сформований руський монастир, де й оселився, попередньо відвідавши, ймовірно, й інші монастирі, в яких проживали слов’янські ченці». Цю ж думку повністю поділяє і відомий історик та археолог акад. П. П. Толочко.

Якщо на момент перебування прп. Антонія на Афоні вже існував тут руський монастир (а Акт 1016 року не залишає в цьому сумнівів), то логічне випливає, що своє чернече навчання він проходив під керівництвом не грецьких, а руських святогірських старців. Причиною цьому міг бути і відомий мовний бар’єр, характерний для слов’янського чернецтва на Афоні й донині.

Варто звернути увагу, що соборний храм давньоруської афонської Свято-Успенської Богородичного монастиря «Ксилургу» присвячений Успінню Богородиці. Як відомо, і заснована преподобним Антонієм, після його повернення з Афону, Києво-Печерський монастир, як і соборний храм київського монастиря, теж символічно були присвячені Успінню Божої Матері.

Можна припустити, що заснування на Київських пагорбах монастиря на честь Успіння та будівництво величного Успенського храму, здійснені з благословення преподобного Антонія, вочевидь, були ніби символічними проекціями свого первообразу – Свято-Успенського руського святогірського монастиря «Ксилургу» та її соборного храму на Святій Горі Афон. Таким чином, преподобний Антоній спробував перенести ідею сакралізації простору і на новонавернену київську землю, створити, так би мовити, «руську ікону» Святого Афону – як Уділ Божої Матері на Русі. Тому невипадково саме Києво-Печерський монастир, ще на зорі його становлення, почали називати «Третім Уділом Божої Матері» та «Руським Афоном».

Не випадково у Києво-Печерському Патерику, наслідуючи афонську традицію, у контексті будівництва у Києві монастирського Успенського собору відзначається передача Києво-Печерської обителі та стольного Києва під безпосередній патронат Божої Матері. «Хощу церкву възградити Себѣ въ Руси, въ Киеве… Прииду же и Сама видѣти церкви и въ ней хощу жити», – передає давньоруський літописець слова Богородиці, яка з’явилася зодчим головного лаврського храму. Завдяки такому посвяченню Божій Матері, вважає проф. У. Річка, столиця Русі сприймалася середньовічною суспільною свідомістю як богообраний і богоохоронюваний град – Дім Богородиці, як сакральний символ і серце Святої Київської Русі, забезпечуючи таким чином і її духовну єдність.

Отже, саме давньоруський Афонський Свято-Успенський монастир «Ксилургу», вочевидь, був тим «першообразним» центром сакралізації києворуської землі, успадковуючи який, через духовну єдність і спорідненість із ним, на Київських горах було відтворено «образ», «ікону» Святої Гори Афон – Свято-Успенську Києво-Печерську Лавру.

Нині давньоруський Свято-Успенський монастир «Ксилургу» є скитом спільного життя, що підпорядковується Афонському Руському Свято-Пантелеймоновому монастирю.

У 1989 році скит зазнав сильну пожежу, внаслідок якої повністю згорів братський корпус і бібліотека скиту. На щастя, всі цінні й стародавні книги та рукописи вже давно були перенесені до прибережної обителі і зберігаються нині в архіві Свято-Пантелеймонівського монастиря.

Близько десяти років тому Афонський Пантелеймонів монастир власними силами потроху почав відновлення обителі. Були відбудовані згорілий корпус, бібліотека, відреставрований стародавній Успенський собор.

З 2010 року розпочато вивчення та освоєння навколишньої території скиту з метою уточнення його меж. Після розчищення непрохідних зарослій чагарнику було виявлено складну старовинну монастирську інфраструктуру, створену в минулому насельниками обителі: кам’яні мости, бізулі, численні тераси, залишки садових посадок, дороги, алеї, дві млини – вітряний на горі та водяний в ущелині, а також складна система водозбірних каналів.

Донедавна в аварійному стані перебував храм преподобного Іоана Рильського з братською усипальницею. Він стоїть на схилі гори, що зазнає зсувів, тому його відновлення самостійними силами монастиря було ускладнене.

Незважаючи на це, у зв’язку з підготовкою до святкування у 2016 році 1000-річного ювілею давньоруського чернецтва на Афоні, Пантелеймонів монастир розпочав відновлювальні роботи в скиті. У 2015 році було відновлено храм преподобного Іоана Рильського. Наближаються до завершення й роботи з реставрації скиту, які планується закінчити до ювілею наступного року.

На жаль, реставраційних робіт, що проводяться силами монастиря, недостатньо для здійснення повноцінних археологічних та інших досліджень на території обителі. Залучення професійних археологів та застосування відповідних археологічній методики досліджень могло б суттєво заповнити наявні прогалини в історії давньоруського чернецтва на Афоні, і зокрема щодо заснування давньоруського святогірського монастиря Успіння Богородиці «Ксилургу» за часів святого рівноапостольного князя Володимира Київського.

Сергій Шуміло, директор Міжнародного інституту афонської спадщини в Україні

Тож про що ж болить і про що говорив сьогодні у своїй недільній проповіді патр. Кирило Гундяєв? Ось тільки кілька коротких цитат:

1. Патріарх Кирило закликав молитися «про єдиний народ наш, якого хочуть зробити розслабленим». РПЦ, на думку московського патріарха, має відстоювати «що ми справді один народ, який вийшов із київської купелі хрещення». «Знаю, як зараз закричать там, в Україні, противники цього народу: знову патріарх каже, що єдиний народ! А патріарх інакше й казати не може»» (див.: «Интерфакс», 20.03.2022).

2. Патріарх Кирило заявив, що «Російська Церква, незважаючи на дуже негативний політичний контекст, покликана сьогодні зберігати духовну єдність нашого народу – російського та українського народів – як єдиного народу, що вийшов із Київської купелі Хрещення» (див.: «Patriarchia.ru», 18.03.2022).

3. «Патріарх Московський Кирило засудив Захід за намір змінити менталітет українців, зробити їх ворогами Росії, з якою вони пов’язані «спільною історичною долею». За його словами, країни НАТО «не шкодували ні сил, ні коштів, накачуючи Україну зброєю та військовими інструкторами». Але страшніше «не зброя, а спроба «перевиховання», ментальної переробки українців і росіян, які там живуть, у ворогів Росії». Патріарх також висловив занепокоєння тим, що «поширюється західним світом русофобія», і керівники західних держав накладають економічні санкції на Росію.». (див.: «Интерфакс», 11.03.2022).

Читаючи ці та інші «проповіді» патріарха Кирила Гундяєва, лишається єдине відчуття – це пише і говорить не пастир духовний, а армійський політрук, який виконує завдання свого військового командування ідеологічно промивати мізки солдатам, щоби ті добре виконували поставлені перед ними військові завдання і накази. І патр. Кирило Гундяєв це старанно робить! Він словом і ділом благословляє і виправдовує геноцид проти українського народу, розв’язаний режимом Путіна.

Єдина їхня мета, як про це неодноразово заявляв Путін, і що сьогодні вчергове підтвердив головний політрук військ РФ патр. Кирило Гундяєв, це ліквідація української ідентичності, ліквідації всіх, хто вважає себе українцями, інакшими від росіян, «перезавантаження» і «зміна менталітету мешканців України», щоб ті, хто залишаться живими після цієї Каїнової бійні, вважали себе «однім народом» з росіянами. Це і є класичні ознаки геноциду, приховувані за брехливою демагогією та ідеологічними кліше.

Саме такими ж пропагандистськими гаслами про «єдиний народ» та «єдині історичні території» виправдовував розв’язання Другої світової війни Адольф Гітлер. Тоді теж знайшлися серед релігійних діячів ті, хто не тільки благословляв ту жахливу війну, але й закладав «духовно-ідейні» та «цивілізаційні» обґрунтування на її виправдання. На жаль, тепер цю роль на себе перебрав патр. Кирило Гундяєв.

Кидається у вічі, як цей «вєлікій гаспадін і атєц» два роки короновірусної пандемії ховався від власної пастви, фактично не служив публічно і не проповідував перед паствою, а тут несподівано наче прорвало… Людина, яка стільки часу боялася виходити до власної пастви, тепер старанно продукує військово-ідеологічні та пропагандистські заяви на підтримку і виправдання війни і тотального нищення власної пастви…

Якби він просто мовчав, то багатьом прихильникам московської православної традиції в Україні було б легше зберігати нейтралітет і єдність з МП. Але він не мовчить і свідомо зрікається свого духовенства і своєї пастви в Україні. І не просто зрікається, але свідомо примушує їх зайняти чітку позицію на боці путінського режиму та російської окупаційної армії. За таких умов подальше збереження єдності УПЦ з МП стає по суті самовбивчим. Тільки проголошення автокефалії і припинення будь-яких зв’язків з московським патріархом, який благословляє вбивства тисяч українців та знищення українських міст, здатне вберегти УПЦ від саморозпаду. Але чи готова вища ієрархія УПЦ на адекватні відгуки на запити власної пастви? Наразі всі завмерли у вичікування, чим все закінчиться і хто переможе… В надії, що може все ще повернеться «як було колись»… Проте «як було колись» вже не буде ніколи! Україна однозначно переможе. І в новій відродженій Україні місця МП вже не буде. Він не матиме ані канонічного, ані морального права тут існувати. І чим швидше це усвідомлять ієрархи УПЦ, тим краще для них і для всієї Церкви. Інакше паства і духовенство здійснять свій вибір самостійно. І він буде не на користь Москви, яка розв’язала цю страшну війну проти України і українського народу.

Що ще має статись, скільки ще українців має бути вбито з благословення патр. Кирило Гундяєва, щоби нарешті наші духовні провідники почали «вихід із рабства Єгипетського»?

На виправдання війни РФ проти України патр. Кирило Гундяєв постійно спекулює демагогічними гаслами про «єдину Київську хрещенську купель». Цей ідеологічний штамп, вигаданий російськими пропагандистами «руzzкого міра», насправді не має нічого спільного з історичною правдою.

Насправді ніякої «єдиної хрещенської купелі» ніколи не існувало. Це чистої води вигадка і маніпуляція. Понад 1000 років тому у кожному місті Київської Русі хрещення мешканців здійснювались окремо і у різний час, і навіть у різні роки. Причому у підкорених колись київськими князями північних угро-фінських землях процес християнізації розтягнувся на століття… Якщо, скажімо, у Києві люди добровільно приймали хрещення, то у тому ж Новгороді та інших північних містах місцеві мешканці тривалий час відмовлялись приймати християнство та чинили опір київській владі. Це яскраво засвідчує наше давнє літописання, яке повідомляє, що у Новгороді «Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем». Ще більш важко просувався процес християнізації у сучасних московських землях. Тож купелі у нас таки різні! І для росіян вони явно не Дніпровські! Щодо Москви, Суздаля та інших міст підкорених колись київськими князями північних територій, то там взагалі не було тоді жодних купелей, бо і самих цих міст тоді в природі ще не існувало. Єдині «купелі» на місці сучасної Москви тоді були – це малопрохідні лісові болота.

Ба більше, наша перша історична «хрещенська купель» – це Фотієве (або Аскольдове) Хрещення Русі, яке відбулося в 860 році за Константинопольського патріарха Фотія, коли Києворуське і Новгородське князівства існували цілком окремо, а варяга Рюрика навіть не було ще у Новгороді. Про це я неодноразово колись писав у своїх працях, за що був підданий колись обструкції з боку окремих промосковських церковних та світських діячів. Як виявилось, мої пропозиції тоді щодо відзначення в 2010 р. на державному і церковному рівні 1150-річчя початкової Християнізації Русі ламали путінські ідеологеми про «1150-лєтіе российской государственности», яке вони планували відзначати в РФ у 2012 році. Тому було зроблено все можливе, щоб ініціативи з пошанування історичної Фотієво-Аскольдової Хрещенської купелі були нівельовані і замовчувані. Тільки тепер стають зрозумілими причини тих, здавалося б, «дрібних» суперечок…

Очевидно, що спекуляції і фальсифікації щодо «єдиної хрещенської купелі» розраховані на малограмотних бабок. Як і заяви про «єдиний народ».

Важко зрозуміти, як українці можуть бути «єдиним народом» з мордвином Гундяєвим?! Як ми можемо бути «єдиним народом»  з мокшами, чувашами, ерзями, вепсами та іншими російськими неслов’янами?! Ці нещасні люди через комплекси власної меншовартості соромляться свого справжнього етнічного походження і штучно називають себе “росіянами”, і такий самий комплекс меншовартості прийшли насильно нав’язувати і нам, українцям. Можна тільки поспівчувати людям, які соромляться і зрікаються власних імен і батьків, власної національності, власної ідентичності, культури і мови і називають себе зовсім чужим і непритаманним іменем. Що це, як не патологічна форма роздвоєння особистості, тобто шизофренія?! Коли така шизофренія відбувається з мільйонами людей, цілими народами РФ, то це трагедія…

Протягом трьох тижнів цієї жахливої і водночас героїчної і саможертовної війни українці довели всьому світові, що ми народ, який не здолати жодним загарбникам! Ми український народ, окремий, вільнолюбний і самодостатній! І з росіянами більше ніколи «єдиним народом» не будемо. У нас свій дім, своя історія і свій шлях. Якщо патр. Кирило Гундяєв та інші очільники МП цього досі не розуміють, то виникає питання про їхню адекватність не тільки з духовної, але й медичної точки зору. І у такому випадку тим паче з такими «сліпими поводирями сліпих» українська православна паства не може мати нічого спільного.

Сергій Шумило, кандидат історичних наук, доктор теології, директор Міжнародного інституту Афонської спадщини