І. Кінець глухого кута в Чорногорії

Коли я цього літа проїжджав через центральне чорногорське місто Колашин, на багатоповерховому житловому будинку з’явилася масивна фреска із зображенням Митрополита Чорногорії, що недавно помер, Амфілохія (1938-2020). Масивна картина зображала його з традиційним Православним ореолом, підкреслюючи, що він уже на шляху до лику святих, незабаром після смерті. Це була не поодинока картина, подібні я помічав у чорногорських селищах та містах. Причиною такого стрімкого просування Митрополита Амфілохія є його роль у протестному русі ще у 2020 році, що призвело до нещодавньої зміни режимів у Чорногорії. Ці зміни в уряді у 2020 році підготували ґрунт для нової вигідної домовленості, досягнутої СПЦ із чинною владою цього літа. Нова угода між урядом та СПЦ повністю скасовує умови попереднього закону про релігію в Чорногорії, ухваленого парламентом наприкінці 2019 року. Колишній закон міг бути використаний для конфіскації майна та спадщини СПЦ у Чорногорії та створення серйозних перешкод спілкування між Чорногорією та Белградом через відношення до СПЦ. Закон був прийнятий колишнім Чорногорським націоналістичним урядом, який стверджував, що СПЦ у Чорногорії є чужою та загрозливою силою для Чорногорського народу.

Підхід нового уряду Чорногорії зовсім інший через суттєву підтримку СПЦ, яка забезпечила народну базу для підтримки уряду. Нова угода, офіційно підписана 3 липня, надала СПЦ усі права на його (іноді сумнівно придбані) майно та спадщину, а також великі нові права у чорногорському суспільстві. Мабуть, найдивовижніша частина угоди, що далеко йде, — це дещо розмите формулювання про реституцію. Питання реституції є напруженим для Церкви, в якій майже всю землю було конфісковано під час великих соціалістичних аграрних реформ у Югославії. Це може бути формулюванням із добрих намірів, але також може прокласти шлях для претензій СПЦ на ще більшу кількість земель, об’єктів та спадщини, про що вже заявив новий Патріарх та Митрополит Чорногорії, відновивши претензії на пам’ятник у Ловчені 28 липня.

Новий закон підготував ґрунт для того, щоб СПЦ повністю домінувала над Чорногорським Православ’ям та заважала неканонічній Чорногорській Православній Церкві. Новий договір, можливо, є лише зовнішньою ознакою цих змін Православ’я у регіоні. Я сказав би, що це зрушення вже відбулося в результаті дебатів щодо закону про релігію 2019 року, коли СПЦ заручилася підтримкою. Масова мобілізація серед СПЦ та її прихильників у 2022 році, схоже, справила значний вплив. Загальна «довіра» — вимірювана місцевим бюро (Центром Демократії та Прав Людини/ CEDEM/ Center for Democracy and Human Rights) — до неканонічної Чорногорської Православної Церкви значно впала з 2019 року, а СПЦ піднялася та стабілізувала свої позиції у опитуваннях. За моїми оцінками, лише близько десяти відсотків населення зараз підтримує церкву, на відміну від двадцяти п’яти відсотків лише кілька років тому. Ці десять відсотків є активною опозицією СПЦ, яка була помічена під час зведення на престол Митрополита Чорногорії у вересні 2021 року, коли Патріарху Порфирію та новому Митрополиту доводилося літати між церквами на гелікоптері, щоб уникнути палаючих барикад на невеликих чорногорських гірських дорогах. Нова угода поклала всьому цьому політичний кінець і буде важко повернутися до попереднього становища, якщо Чорногорська націоналістична партія повернеться до влади.

ІІ. Відновлення Охридської Архієпископії

Нова вигідна угода для СПЦ у Чорногорії у липні цього року була укладена після року копіткої роботи місцевих священнослужителів та особливо нового сербського Патріарха Порфирія. Він вступив на посаду у 2020 році, коли кілька високопосадовців СПЦ захворіли на ковід-19 через пандемію, що охопила церковне керівництво. Таким чином, і Патріарх СПЦ, і Митрополит Чорногорії було замінено у 2020 та 2021 роках. З того часу Патріарх Порфирій наполягав на укладанні угоди в Чорногорії, а також вирішенні інших проблемних флангів СПЦ. Зокрема, щодо Македонії, яка, подібно до Чорногорії, була ареною церковних розбратів. У комуністичний період Македонське духовенство набуло автономного статусу і незабаром після цього, 1968 р., оголосило себе в односторонньому порядку Автокефальним. На відміну від Чорногорії, де будь-який суперник СПЦ стримувався, православне населення Македонії майже одноголосно стало частиною цієї невизнаної церкви. У 2001 році СПЦ і македонці намагалися вирішити це питання під контролем Москви, але зазнали невдачі через постійні проблеми з назвою (тому деякі греки будуть утримуватися від використання мною терміну «македонці»). Однак це питання також було вирішено у травні цього року з певною допомогою Вселенського Патріарха. Суть угоди полягає в тому, що МПЦ тепер офіційно відома грекам як відновлене Охридська Архієпископія, тоді як сама МПЦ продовжуватиме називати себе Македонською. Про саму угоду досить швидко оголосили, проштовхнули і, здавалося, змусили замовкнути будь-яку опозицію навіть з боку Болгарської Православної Церкви, яка також претендує на спадщину Охридської Церкви. Угода ґрунтується на прагматичному союзі між СПЦ, МПЦ та Вселенським Патріархом.

Зараз і в майбутньому буде незрозуміло, скільки зусиль доклав новий Сербський Патріарх для вирішення цих двох питань, які протягом багатьох років здавалися проблемами, вирішення яких не проглядається. Також незрозуміло, який фундамент було закладено перед цим СПЦ і яку роль у цьому відіграв Константинополь. Однак я наважусь висловити припущення про динаміку гри після того, як провів частину весни у Південно-Східній Європі серед місцевого духовенства.

По-перше, зміна керівництва — Патріарха та кількох впливових членів Синоду СПЦ — зробила обидві угоди можливими та, можливо, навіть необхідними. Угода в Чорногорії могла відбутися без зміни керівництва, але зміни, можливо, прискорили процес через пряму участь Патріарха. Навпаки, здається, що зміна синоду СПЦ означала легше зближення з МПЦ та відмову від підтримки невеликої маргінальної групи СПЦ в Македонії, сенс існування якої закінчився з угодою.

По-друге, і уряд Чорногорії, і МПЦ, схоже, були готові зі свого боку покласти край конфлікту з різних причин. Протягом багатьох років МПЦ шукала мирне рішення або з СПЦ, або з болгарами, особливо після підписання угоди про назву між Грецією та Північною Македонією. У Чорногорії одним із ключових пріоритетів для нового уряду було скасування закону 2019 року та досягнення нової форми угоди із СПЦ.

Однак, можливо, найважливіша причина, через яку всі партнери підписали ці дві угоди, лежить за межами регіону. Схоже, що ситуація в Україні — як щодо війни, так і у складніших відносинах і статусі різних Православних Церков — зробила ситуацію ще гострішою. Кожен із партнерів зрозумів, що нічого схожого на політичне протистояння РПЦ та ПЦУ в Україні їм не потрібно, і війна стала палаючим майданчиком для вирішення нагального питання.

ІІІ. Деякі висновки

Найбільше цих угод виграє СПЦ. Церква закріпила два свої фланги та сформувала те, що, схоже, стало довгостроковим союзом із МПЦ. Це дозволяє їй зосередитись на інших питаннях, таких як статус Косова або власна позиція СПЦ в інших колишніх югославських республіках. Вигідна угода в Чорногорії відкриває питання про власність та реституцію у Боснії, Герцеговині та Хорватії. Це також дозволяє СПЦ продовжувати займати пасивну позицію щодо України. Незалежно від цих обставин, дві нові угоди, можливо, могли б стати прикладом того, як можна мирно вирішувати конфлікти в православному світі.

Еміль Хілтон Саггау, доктор філософії, науковий співробітник Лундського університету, Швеція.

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

За ці 55 років Церква нашої сусідньої країни була в пеклі. Її мучили «друзі», «захисники» та «вожді», які подбали про те, щоб максимально використати зраду, яку вона вчинила за рахунок себе, вона вигукнула «На річках Вавилону» і пройшовши своє особисте чистилище. , як писав Данте, вона змогла знову побачити світло раю, який у її випадку описується всього трьома словами: «fiber ossin en».

Під час Літургії в кафедральному соборі Скоп’є архієпископ Стефан хотів порівняти свою Церкву з розслабленим, який терпляче чекав перед басейном, поки хтось не знайшовся, щоб завести його у воду, щоб він зцілив. «У мене немає спасителя», — сказав чоловік Христу, коли його запитали, чи хоче він зцілення. Але чи такою ж була пригода Охридської архієпархії? Хіба вона не мала спасителя?

Якщо ми хочемо бути чесними як із собою, так і з невблаганною історією, ми повинні «називати речі своїм ім’ям». Проблема Охридської Церкви була не у людині, яка б вела її до води. Людина мала. У неї не було волі. Ангел багато разів спускався і струшував воду виключно для конкретної Церкви, але вона не відчувала потреби в «зціленні». Особливо в темні часи, коли націоналізм, спасіння та неісторичні корони були на політичному небосхилі сусіда, тамтешня Церква не тільки не шукала чоловіка, який би кинув її у благословенні води басейну, але й почувалася могутньою.

Але, як і члени кожного тіла, члени тіла Церкви мають певний час, який вони можуть витримати в ізоляції, поки не почнеться розпад.

Пізно, але не надто пізно, церковні керівники малої балканської точки зрозуміли очевидне. Тобто, якби їх далі відрізати від Тіла Церкви, результат був би септичний. І ось, нарешті, попросили «людину», Вселенського Патріарха Варфоломія, як характерно сказав архієпископ Стефан, кинути їх у воду басейну, щоб нарешті побачити світло.

Півстоліття в темряві, звісно, довгий термін. Важко скинути всі залишки ізоляції. Це потребує часу. Люди, які сьогодні керують Охридською Архієпархію, навчилися жити на самоті. Вони не знають, що таке жити як член тіла. У складі Вселенського Православ’я. Скажу лише, що в 1967 році, коли «Македонська церква» була відірвана від Тіла Церкви, її нинішньому архієпископу Охридському Стефану  було лише 12 років.

Насправді ці люди знають про те, як працює Православна Церква, нічого складаного і все на відстані. Що вони бачили, що чули і що читали. Народжені та вирослі в церковному мікрокосмосі, який дехто переконав їх є Всесвітом, сьогодні вони покликані жити в зовсім іншому середовищі. А це найскладніше. Особливо, якщо врахувати, що ситуація, в якій все це відбувається, є особливо важкою, і люди, які взялися каталітично сприяти вирішенню церковного питання Північної Македонії, здається, мають інший порядок денний.

Ми, звичайно, повинні висловити архієпископу Стефану, що він був досить послідовним, особливо під час свого служіння в Скоп’є, визнаючи роль Вселенського престолу у вирішенні проблеми своєї Церкви. З іншого боку, він був не зовсім зрозумілим. Його мовчання перед лицем провокаційних чи неоднозначних повідомлень Сербського Патріарха про виконання автокефалії без найменшого посилання на Константинополь, єдину Церкву, яка на сьогоднішній день «народжує» інші Церкви, характеризується як наївна до підозрілого.

Те, як Церква функціонувала протягом століть, не схожа на базар чи телемарафон, де бенефіціар збирає те, що може від того, хто пропонує це для виконання своєї роботи. Стамбул відкрив ворота «комплексу» у Скоп’є, який уже століттями діє. за конкретних умов, правил і констант. Ми не можемо отримати запрошення зі Стамбула, а потім отримати автокефалію з Белграда, щоб зробити нас усіх щасливими. Ми також не опосередковано шантажуємо Фанарі тим, що «якщо ви не дасте мені автокефалію, я візьму її з іншого місця; вони просять мене дати її мені». Система так не працює!

Той, хто має владу і відповідальність давати автокефалію, коли судить, той дав її Сербії, Греції, Болгарії, Грузії, «святій» (ст.. у її фантазіях) Росії, Албанії, Україні та кожна інша автокефалія. Православна церква, крім пресвітерії та Кіпру. Він є тим, хто має силу повернути когось до Церкви через покликаних, і той, хто, незважаючи на свої невдачі та помилки, відповідає за цю місію. Вселенський престол.

Тож тепер, коли Охридська архієпархія вийшла з темряви, їй буде добре вийти з тіні і не намагатися скористатися будь-якими слабкостями системи.

Якщо Скоп’є дійсно хоче повернутися до православної сім’ї, воно має це зробити. З тими ж правилами і тими ж умовами, що протягом століть усі інші Церкви входили до сім’ї.

Свіжий приклад «патріарха» Українського Філарета, який вважав, що повернеться в сім’ю та зможе нав’язувати свої умови. І повна ізоляція, в якій він живе, знову ж таки, реальна.

Отже, очевидно, що Скоп’є має прояснити свою позицію щодо свого визнання і нарешті зайняти чітку позицію щодо фактичних дій. На світлі, подалі від тіней.

Але Белград, який останнім часом демонструє дивну поведінку, нарешті повинен буде відкрити свої папери і говорити мовою правди з рештою Православного Світу.

І перш за все, щоб розповісти нам, чи є його метою підтримати спробу Охридської Архієпископії повернутися до світла чи використати її як запобіжник у бомбі, яку Нерон з Третього Риму створював на підвалинах Православної Церкви протягом десятиліть.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

Рішенням, яке «пестить вуха» націоналістів сусідньої країни та прямо кидає виклик позиції Вселенського патріархату в православному світі, Перший Синод єпископів Сербської церкви вирішив офіційно знайти вирішення церковної проблеми. Скоп’є, що, однак, більше схоже на спробу кинути виклик Фанару, посиливши російський порядок денний, ніж намагання знайти рішення проблеми.

Перше, що кидається в очі, читаючи оголошення Сербської Церкви, – це відсутність прямого посилання на Вселенський Патріархат і його прийняте рішення щодо звернення ієрархів Північної Македонії, це повністю підтверджує включення Сербської Церкви в орбіту Московського Патріархату.

Але в оголошенні є короткий звіт про «односторонні ініціативи», за допомогою яких показується ставлення до Вселенського патріархату.

За словами сербських архієреїв, шлях до вирішення був відкритий не тому, що було конкретне рішення Фанару, а тому, що ієрархи сусідньої країни визнали статус, наданий їм у 1959 році, і відійшли від своїх позицій щодо автокефалії, які спричинили у 1967 році їх відрив від Вселенського Православ’я.

У дуже добре написаному, але сповненому прихованих повідомлень повідомленні, Сербська церква говорить про «Всеправославний консенсус» щодо того, що вона буде прагнути ратифікувати будь-яке зі своїх рішень, фактично декларуючи нездатність Вселенського патріархату самостійно вирішувати такі питання.

Це кульмінація російського погляду на речі, коли Московський патріархат заперечує права Константинопольського патріархату самостійно надавати автокефалію, через наявність попередніх домовленостей на передсоборних нарадах про необхідність «консенсусного рішення» щодо цього акту. Але вони забуваються, що Всеправославний Критський собор не прийняв ніякого рішення, бо саме Російська Православна Церква торпедувала винесення цього питання на соборне обговорення та загалом ігнорувала цей собор.

ВИ МОЖЕТЕ МАТИ ДІАСПОРУ ТА ІМ’Я, ЯК ХОЧЕТЕ

Найнебезпечнішим у рішенні Сербської Церкви є те, що, як першою відзначив портал  «Orthodoxia Info», фактично провокуючи рішення, які були потім прийняті, Сербський Патріархат закликає ієрархів сусідньої країни розширюватися всюди у світі, де вони мають власну діаспору, але також опосередковано, але чітко прийняти назву «Македонська Церква», яку, за бажанням, вони можуть обговорити безпосередньо з «Грецькою та іншими православними церквами».

«Синод не має наміру обтяжувати нову Церкву-сестру обмежувальними положеннями щодо обсягу її юрисдикції всередині країни та діаспорі після вирішення її статусу», – йдеться у повідомленні, додавши, що він може «вирішити питання її офіційної назви через прямі переговори (братський діалог) з Грецькою та іншими Помісними Православними Церквами.

Простіше кажучи, Белград надає право Скоп’ю, всупереч тому, що було обіцяно Вселенським патріархатом і на підставі чого було прийнято рішення щодо апеляції, немає обмеження, ні до імені, ні до діаспори. На практиці для Греції це означає, що якщо в майбутньому Синод у Скоп’є захоче підняти відомі теорії спокути, він може обрати єпископа у Флоріні чи де-небудь ще, закликаючи діаспору!

Ставлення Сербської Православної Церкви нагадує батька, який, щоб забрати дітей з собою, щоб позбавити опіки іншого боку, дає їм те, що вони бажають, навіть якщо це неправильно, з єдиною метою отримати їх прихильність.

Однак це надзвичайно небезпечний крок у надзвичайно вогненебезпечному регіоні, як-от Балкани, який може вийти з-під контролю й легко вийти за церковні межі, незважаючи на те, що Сербська церква у своїй заяві стверджує, що її рішення далекі від політичних та геополітичних інтересів, впливів і тиску, який намагається «вжити» Фанар до націоналістів Північної Македонії. Таким чином, Сербія приховано стверджує, що Фанар діє на основі іноземних інтересів.

Андреас Лаударос, церковний журналіст з 1999 р., член ESIEA

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: ORTHODOXIA INFO

Додаток: Повідомлення Священного Архієрейського Синоду Сербської Православної Церкви (16 травня 2022 р.)

Отримавши акт Священного Синоду Єпископів «Македонської Православної Церкви – Охридської Архієпископії», яким вона приймає загальновизнаний канонічний статус, наданий їй у 1959 році Священним Архієрейським Синодом Сербської Православної Церкви, він сподівається, що Сербська Православна Церква вирішить і визначить канонічний статус, за яким має відбутися загальноправославна згода та прийняття цього статусу, Священний Архієрейський Синод постановив:

- з вдячністю Господу і з радістю Собор вітає прийняття загальновизнаного канонічного статусу, який є статусом якнайширшої автономії, тобто повної внутрішньої незалежності, наданої в 1959 році;

- оскільки цим усунена причина переривання літургійно-канонічного спілкування, спричиненого одностороннім проголошенням автокефалії у 1967 році, встановлюється повне літургійно-канонічне спілкування;

- шляхом встановлення єдності на канонічних засадах та за умов чинності канонічного ладу на всій території Сербської Православної Церкви діалог щодо майбутнього та остаточного статусу єпархій у Північній Македонії є не тільки можливим, але й цілеспрямованим, легітимним та реалістичним. ;

– у діалозі щодо свого майбутнього та остаточного канонічного статусу, Сербська Православна Церква керуватиметься лише і виключно еклезіологічно-канонічними та церковно-пастирськими принципами, критеріями та нормами, не піклуючись про «реальнополітичні», «геополітичні», «церковно-політичні». «та іншими подібними підставами або односторонніми ініціативами, а також не підлягають чиємусь впливу чи тиску;

- і, нарешті, Собор не має наміру обумовлювати нову Церкву-сестру обмежувальними положеннями щодо обсягу її юрисдикції на Батьківщині та в діаспорі після вирішення статусу, своєю рекомендацією вирішити питання її офіційної назви в прямому братському діалогу з Еладською та іншими Помісними Православними Церквами.

Джерело: Офіційний сайт Сербської Православної Церкви

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»