Однак, щоб правильно поглянути на працю і зрозуміти особливу важливість християнського уявлення про нєї, необхідно зробити короткий екскурс в дохристиянську історію світу. Зокрема, необхідно поглянути, як дивилися на працю в язичницькому світі і як в старозавітному, який готував явління Церкви Христової.

Язичницький світ, в якому поширилося християнство, в цілому не був позитивно налаштований по відношенню до праці. У давньогрецькій мові синонімом праці було страждання. Так підкреслюється її хворобливий і примусовий характер. А тому вважалося, що праця підходить лише для рабів, а не для вільних громадян. І як слова, і як поняття «робота» і «рабство» безпосередньо пов’язані один з одним. Робота покладається на рабів. Робота ж є і основною ознакою рабства. Аналогічний зв’язок і між поняттями πόνος (праця, мука, страждання – прим. перекладача) і μόχθος (важка праця, страждання, мука – прим. перекладача), і відповідними визначеннями πονηρός (дурний, поганий, безчесний – прим. перекладач.), і μοχθηρός (жалюгідний, негідний, порочне – прим. перекладача). Πόνος (страждання) це насамперед праця. Та й μόχθος це праця або важка праця. Людина, зайнята працею, і, особливо важкою фізичною працею, це «πονηρός» і «μοχθηρός» (тобто дурний, жалюгідний, порочне – прим. перекладача). Ці визначення досі мають негативний зміст (в новогречеської мові – прим. перекладача). Навіть так звані «деміурги» (ремісники, майстрів – прим. перекладача.), Тобто ті, хто працювали на когось, а не на себе, не користувалися в давньогрецькому суспільстві особливою пошаною.

І те позитивне сприйняття, яке, як бачимо, культивується в демократичній Греції, рівно, як і окремі голоси, що засуджували лінь і хвалять  працю, були не в силах змінити загальне негативне ставлення до неї. Праця зв’язується з примусом. Вільні люді і можновладці змушують рабів і незаможних трудитися заради задоволення своїх потреб та реалізації своїх прагнень.

Подібні погляди на працю побутували і в римському світі. За винятком землеробства і військового мистецтва, необхідних для римлян, всю працю вважалися долею рабів. «Купці та найманці принципово не допускалися до управління державою. Гідними вільної людини вважалися лише ті професії, які не ставили в якості мети заробляння грошей. Гідними поваги вважалися лікарі, архітектори і вчителі, які отримували не платню, а винагороду».

На відміну від язичницького світу, Старий Завіт дивиться на працю позитивно. Сам Бог є Творцем світу. Одна із Десяті заповідей рекомендує працю і одночасно встановлює один день на тиждень в якості вихідного. Часто в Старому Завіті вихваляється праця і засуджуються лінощі. Працею людина наслідує Бога і бере участь в його творчості. Звичайно, праця пов’язана зі стражданням. Але важка праця з’являється після відступництва від Бога. Солодка праця в раю, після гріхопадіння перетворюється на виснажливу боротьбу за виживання.

Як послання любові, Євангеліє поставляє працю в перспективу любові. Турбота Бога про людину – це постійна праця. Отець мій донині робить, – говорить Христос, – і я роблю. Христос навіть працює теслею. І до християн звернений заклик працювати «не заради їжі тлінної, але їжі, що приводить до вічного життя». Таким чином, праця ставиться в залежність від мети існування людини, якою є його вдосконалення в любові за образом Бога любові. Гнівно засуджуються Фесалоникійські нероби, які не працювали, але спостерігали за іншими, Апостол Павло пише: Хто не працює, той не їсть. Сам він, як нам відомо, за професією був виготовлювачем наметів і обслуговував не лише свої потреби, а й потреби своїх супутників: «Потребам моїм і [потребам] бувших при мені служили оці руки мої». Він особливо перестерігає християн трудитися чесно своїми руками, щоб бути в змозі допомогти нужденним. Точно такий же дух ми виявляємо і в післяапостольских християнських громадах.

Як це і було природно, язичницьке суспільство насилу могло прийняти християнську точку зору. Відомий філософ і противник християнства Цельс наприкінці другого століття іронізував над проповідниками християнства, за те що ті звертаються до простих людей і ремісників. Та й взагалі язичницька інтелігенція зневажала працю і ремісників. Християни ж навпаки, поважали не тільки працю і трудящих, але й зневажених рабів, називаючи їх братами.

Звичайно, не людина існує заради праці, але праця заради людини. Адам, пише Афанасій Великий, був створений не для того, щоб працювати, але, в першу чергу, для того, щоб бути людиною, а потім вже він отримав заповідь трудитися. Так праця, не будучи причиною існування людини, становить основну функцію її життя і сприяє шанобливому відношенню до неї. Лінощі є привід для гріха. Як для будь-якої людини щодня необхідна їжа, так їй необхідний і посильна праця.

Цінність праці підкреслювало і чернецтво. Показово, що необхідно трудитися з самого початку вважали християнські пустельники, а потім і ченці в скитах і спільножитних монастирях. У той час, як на Сході праця залишалася підлеглою аскезі і молитві, на Заході вона поступово була поміщена поруч молитви і висунулася, завдяки принципу «ora et labora» (молися і трудися).

Важливість праці передбачає і необхідність відповідним чином подбати про її вибір та здійсненні. Сама праця, вибір професії вимагає роздуми і підготовки. Крім того, трудова діяльність тягне за собою відповідальність по відношенню до Бога і людей. «Плотські» роботи набувають духовний зміст. Це стосується не тільки ченців, а й усіх віруючих. Адже немає якоїсь особливої чернечої моральності. Христос проповідував Євангеліє всім людям. І колись, відповідаючи на приватне питання учнів, додав: «А що вам кажу, кажу всім». Однак, не можна не брати до уваги того, що християнська позиція щодо сенсу і мети праці була сформульована в основному на підставі чернечого способу життя, яке представляє для Православ’я ідеальне суспільство.

За зауваженням Василя Великого, праця не повинен бути спрямована на наживання багатства, але на вправляння в любові. Хто може трудитися, повинен допомагати нужденним. Хто ж не хоче, нехай буде не гідний навіть і прожитку. Метою праці має бути не наше єго, але ближній. Праця не повинна бути задоволенням особистих потреб, але виконанням заповіді про любов: задоволення потреб нужденних: «Метою ж кожного в праці має бути служіння нужденним, а не своїм власним потребам». Той, хто піклується про самого себе, зрощує себелюбство. Той, хто піклується про виконання заповіді любові, являє свій христолюбивий і братолюбний настрій. Отже, коли людина трудиться для ближнього, то вона, з одного боку, уникає пристрасті себелюбства, а з іншого, відгукується на заповідь про братолюбство, яку благословив дати Христос, кажучи: «так як ви зробили одному з моїх братів найменших, то Мені зробили».

Егоїзм і братолюбство складають два різні полюси, які відповідно і визначають всю поведінку людини. Егоїзм примушує людину обирати для себе в якості мети життя і поведінки власне его. Альтруїзм відкриває людині її ближнього. Егоїст не в змозі полюбити. Альтруїст це людина любові. Егоїзм і альтруїзм не обмежуються окремими моментами або проявами з боку людини, але ними просякнута все її життя. А тому особливе значення має той факт, яким з цих двох полюсів буде керуватися людина.

Кожному природно любити самого себе. А тому егоїзм або себелюбство вважається само собою зрозумілим. Однак егоїзм призводить до протиріччя по відношенню до ближнього. Так він стикається з альтруїзмом. Як і з іншого боку, альтруїзм відсуває на задній план особисту вигоду. Так він стикається з егоїзмом. А оскільки людині важко відсунути свою вигоду на задній план, він зазвичай приносить альтруїзм в жертву на вівтар егоїзму.

Зокрема, у сфері праці егоїзм проявляється у прагненні до особистої вигоди. Вигода є основним мотивом. Без неї на людину нападає лінь. У Церкві бажання вигоди не засуджується, але переноситься на інший рівень. На рівень, встановлений Христом: «Не збирайте собі скарбів на землі, де тлін та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають збирайте собі скарби на небі, де ні тлін, ні іржа їх не нищить, і де злодії не підкопуються та не крадуть». Скарб для неба збирається не на небі, а на землі. І праця заради нього пов’язана з щоденною працею або професійною діяльністю людини. Бо праця охоплює значну частину людського життя. І дух, яким керується людина в процесі праці, є вираженням і відбитком всієї його особистості.

Коли людина обмежується тимчасовим, коли весь її інтерес зосереджений на задоволенні почуттів, а мета – особиста вигода, тоді, природно, що і працю вона підпорядковує необхідності задоволення своїх дійсних чи уявних потреб. У відносинах з ближнім панує утилітарний підхід. Він вважається корисним в тій мірі, в якій задовольняє наші корисливі інтереси. Близький вже не сприймається таким, як він є. Набагато більше –  не є метою праці. І так християнське вчення представляється утопічним.

Хто ставить метою праці – обслуговування інших? Хто відсуває на задній план свої потреби, щоб задовольнити потреби ближнього? Тільки в монастирях або благодійних установах можуть знайтися такі люди. У сфері ж наших щоденних відносин ці люди, швидше за все, не існують. Але вони і є справжні християни. Чесно заробляти на хліб є елементарним обов’язком людини. В незалежності від того, що в наші дні і це скоро перетворитися на рідкісну чесноту. Але для того, хто бажає досконалості, є більш висока мета: «прагнуть до досконалості необхідно трудитися денно і нічно, щоб мати, що приділити тому, хто відчуває потребу».

Але що ж відбувається з такою людиною? Хіба вона не любить самого себе, а тільки інших? Хіба вона не трудиться заради самого себе, а лише для інших? Хіба він не задовольняє свої потреби, а тільки потреби інших? Святитель Іоан Златоуст говорить: «Тому не шукай свого, щоб було тобі знайти своє; бо хто шукає свого, той не знаходить свого. Тому і Павло говорить: ніхто свого хай не шукає, але тільки ближнього. Користь кожного полягає в користі ближнього, і користь ближнього в його користі».

Трудящий для ближнього, трудиться справді для самого себе. Допомагати ближнім, допомагає воістину самому собі. Дійсно люблячий ближнього, любить насправді самого себе. Подолання любов до себе самих, егоїзм в хорошому сенсі, проходить через любов до ближнього. Коли хтось живе, долаючи власну біологічну індивідуальність, такий живе істинно. І тільки коли він знаходить свою користь в користі ближнього, тоді тільки він і знаходить свою справжню користь.

Наївна інтерпретація християнського вчення може привести до думки, що християнство байдуже по відношенню до соціальної справедливості або навіть, що воно закликає своїх послідовників ставати жертвами експлуатації. Таку думку може мати опору в прикладах з життя святих Церкви. Бо святі мужньо зазнавали несправедливість по відношенню до себе. І приймали цю несправедливість з любов’ю, яка вміє бути поблажливою до ближнього. Але вони ніколи не терпіли несправедливість по відношенню до ближнього. Вони не залишалися байдужими до утисків та експлуатації інших і особливо бідних і слабких. А вели вони себе так, тому що крім поблажливості, що виникає з любові, вони володіли мужністю, що виникала теж від любові. Коли мовчать і не заступаються за скривдженого, то показують боягузтво. Але коли той, кого ображають, терпить, то виявляє поблажливість.

Критика отцями Церкви соціальної несправедливості та експлуатації бідних звернена до всіх. Злодії і шахраї, як каже святитель Василій Великий, то не тільки ті, хто крадуть гаманці і знімають з людей одяг, але і ті, хто, займаючи військові, муніципальні та державні посади, таємно або явно зловживають ними. І святитель Григорій Палама, різко критикуючи несправедливість і експлуатацію, зауважує: «Ми докотилися до того, що не займаємося нічим іншим, як підкуповуємо один одного і шкодимо тим, хто нижче нас … Можновладці, ми все більше збільшуємо гніт слабких, стягуючи більш важкі податки з трудящих. Хто з воїнів задовольняється своїм платнею? Хто з начальство не поклав око на розкрадання? Ті, хто годують собак і живлять свиней, як дикі вепри і кровожерливі пси, пожирають кошти беззахисних. Тому-то бідні і підносять глас їх проти всіх вас, можновладців, проти вас, хто їм наслідує, проти вас, хто озброюється, проти вас, яких ті обслуговують, тому що не можуть вони терпіти жорстоке і нелюдське ставлення до себе збирачів податків і постійні насильство й образи, що виникають від вас, найсильніших їх».

Отці Церкви викривали і різко з відвагою критикували соціальну несправедливість і експлуатацію, самі в той же час мужньо зазнаючи образи, що наносилися їм. Вони полюбили інших, а тому продовжують залишатися живими. А світ в цей час зазвичай ховається в егоїзмі, як у фортеці, і обмежує себе в корисливих інтересах, бо не має сміливості полюбити. А любов це сміливість. Це сміливість, яка робить людину гідною і цілісною. Це сміливість, що несе рай в суспільство. Але ця сміливість не може існувати підвішеною в повітрі. Їй необхідна точка опори. І ця опора – віра. Святі Церкви мали сміливість любити і пропонували всесвіту дорогоцінні плоди любові, тому що увірували в Бога, що з любові став людиною, для того, щоб наблизитися до кожної людини під виглядом ближнього.

Для того щоб полюбити Бога, потрібно полюбити ближнього. Люблячи ближнього, людина виконує заповідь про любов до Бога. Любов перемагає егоїзм і знищує користь, бо відсторонює смерть і відкриває повноту життя: «Ми знаємо, що ми перейшли від смерті в життя, бо любимо братів; хто не любить брата пробуває той в смерті ». Альтруїзм є участь у воскресіння. А відсутність його є переддень смерті.

Звичайно, не можна в одну мить перейти від егоїзму до альтруїзму. Але можна зорієнтувати своє життя і цілі в цьому напрямку. Адже природний егоїзм людини являє собою основну міру для розвитку альтруїзму. Заповідь любові закликає людину полюбити ближнього «як самого себе». Не можна полюбити ближнього, якщо до цього не полюбив себе. Але потрібно полюбити себе правильно, щоб полюбити правильно і ближнього. Потрібно працювати, щоб правильно задовольняти свої потреби, щоб задовольняти правильно і потреби інших.

Але крім цієї любові є і любов, яка змушує забути власний егоїзм заради ближнього. Є любов, яка простягається до жертви за образом Христа і святих. Керуючись такою любов’ю, метою праці стає ближній. Не скидаються з рахунків і факти в повсякденному житті. Також не залишаються без уваги і перешкоди і труднощі віруючих, що живуть в миру. Але істина любові представляється у всій своїй цілісності, щоб кожен по силам і по зволенню дізнався про неї і відгукнувся на неї. Виступає вершина. Не тому, що всі можуть зійти на неї, але тому що всі можуть на неї орієнтуватися.

Цим біблійним і отцівським духом відображена уся грецька православна традиція. Незважаючи на дріб’язковості і розбіжності, слабкості і невлаштованість, грецький дух живив повагу до безкорисливості. У цьому можна переконатися з грецької історії. Його видно в грецькому почутті власної гідності. Зберігається воно і в православному спільножитному монастирі. Але з іншого боку, дух егоїзму і егоцентризму чимало вплинув на приватну і суспільне життя. Цей дух, який був узаконений на Заході після епохи Відродження і панував в сучасному світі, схильний перетворити суспільства в суми окремих роз’єднаних людей.

Як зауважив один з великих теоретиків новітньої західної економіки, «ми очікуємо отримати свій обід не в силу доброти м’ясника, пивовара або пекаря, але в силу їхньої зацікавленості в власної вигоді. Ми не кличемо до їх людяності, але до їх егоїзму. Також ми ніколи не говоримо їм про наші потреби, але про їх власні інтереси»(Алан Сміт). Проте всі ми знаємо, наскільки це важливо, коли, крім вигоди, у людей, з якими ми ведемо справу, присутній і доброта. Коли ми можемо волати не тільки до їх егоїзму, але і до їх людяності. Коли ми можемо говорити з ними не тільки про їх вигоди, а й про наші потреби.

Наш час відрізняється від часу Нового Завіту і великих Отців. Структура економічного та суспільного життя, засоби і способи виробництва і споживання піддалися радикальним змінам. Крім того, Отці висловлювали свою позицію про сенс і мету праці, маючи на увазі, насамперед, чернечий спосіб життя. А це означає, що не можна нерозважливо переносити з тієї епохи в нашу методи і схеми суспільного та економічного життя. Але разом з тим і, крім того, є ще й дух, який направляє суспільне життя і пронизує працю і її соціальну мету: це дух любові і безкорисливості. І цей дух сьогодні не менш необхідний і не менш актуальний.

професор Георгій Мандзарідіс

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я» 

Якщо розум перестає працювати, людина опиняється в ситуації психічної смерті. Ця проблема (припинення функціонування розуму) знаходиться в рамках психіатрії та являє собою трагічне виняток. Адже від зачаття людський розум працює безперервно. З погляду християнської самосвідомості, цей факт означає невпинне Божественне служіння людського розуму.

Справді! Якщо ми поглянемо на феномен функціонування розуму крізь призму християнської антропології, ми прийдемо до висновку, що розум – це та особливість людини, яка ясніше всього висловлює в ньому образ Бога. Таким чином, у функціонуванні розуму закладений релігійний сенс. Він функціонує, щоб бути наслідком «образу» і «подібності». Тому в багатьох творах отців Церкви розум називають «храмом Бога» і засобом безперервного духовного служіння.

Але перш ніж прийти до текстів святих отців, де досліджується феномен священного служіння розуму, ми знаходимо витік проблеми духовної сторони розуму в новозавітних текстах. Слова апостола Павла прості і зрозумілі: «Безперестанку моліться, завжди дякуйте, бо це є воля Божа у Христі Ісуса про вас … Сам же Бог миру нехай освятить вас цілком, і все ваше єство, дух і душу і тіло, нехай буде бездоганно дотримано в прихід Господа нашого Ісуса Христа» (1 Фес. 5: 17-18, 23). (Постійно і невпинно з благоговінням спілкуйтеся з Богом за допомогою молитви. За все дякуйте Богові. Це Його воля, яку Він відкрив нам, щоб ми проповідували її. Нехай Бог – джерело істинного світу – освятить ваш розум, душу і тіло, щоб вони бездоганно зберігали присутність Господа Ісуса Христа).

Цей уривок з послань апостола Павла являє собою один з найважливіших текстів, безпосередньо присвячених екзистенціальній проблематиці людського життя. У свідомості апостола безперервна молитва є найзначнішим життєвим призначенням християнина, постійно і у всьому змінює його на краще згідно з волею Господа Ісуса Христа. Однак іноді апостольські слова здаються важкими і заплутаними і звучать в раціональній свідомості християнина як якийсь утопічний і повчальний наказ.

«Безперестанку моліться»! Чи не згодні ви (сказав би нам цей християнин), що в цих словах є перебільшення, яке потребує розгляду?

Що мається на увазі під «безперестанною молитвою»? Можливо, подібне спонукання для людського розуму є безпідставним, якщо вважати, що у розуму є лише одна можливість функціонування? Іншими словами, чи може розум бути головним і безпосереднім знаряддям, що здійснює контакт людини з об’єктивною реальністю, і одночасно молитися? Чи не звернений чи цей заклик Павла до двох якісно протилежних функцій мозку – спрямованості до трансцендентного – неба, з одного боку, або ж – до мирського й земного, з іншого?

Раціональний християнин вважає – і це природно – що розум може виражати лише одне з цих якостей і мати лише одну спрямованість: або «мешкати» на небесах, або вести діалог із земним. У такому випадку, як апостол Павло може звертатися з таким закликом, який виявляє очевидне протиріччя? Але справа в тому, що апостол не є раціоналістом. І його розум працював за законами, що є  протиприродними нашій мирській логіці. Його розум перебував «в Богу», і, отже, для нього перспектива людського життя не в «нинішньому столітті», але в «майбутньому». Апостол говорить про повне посвяченні людини Богу, маючи це як даність. Його побажання «нехай освятить вас цілком, і все ваше єство, дух і душу і тіло, нехай буде бездоганно дотримано в приходу Господа нашого Ісуса Христа» – це побажання повного духовного оновлення людини. З постійним елементом буття тут поєднується повне перетворення в «людину нову, що створеного за подобою Бога у справедливості й святості правди» (Еф. 4:24). Для апостола Павла духовна цілісність недосяжна без безперестанного Божественного служіння розуму.

Таким чином, в словах апостола немає суперечності. Він не вимагає поділу розуму на два діаметрально протилежних виду функціонування. Навпаки, він шукає гармонії між роботою розуму і плином буття. Діяльний динамізм розуму повинен проникнути протягом буття, взяти гору в ньому і підпорядкувати його екзистенційній вимозі бути «за образом і подобою». Про це говорить апостол. А цю дію розуму, безперечно, може розцінюватися не інакше, як Божественне служіння.

Оскільки «Божественне служіння» має на увазі жертву, а жертва в широкому релігійному сенсі цього слова означає таємничий процес оновлення, Божественне служіння розуму – це поєднання безперервної молитви з щоденним плином життя.

Потрібно особливо підкреслити, що ідея безперервної молитви звернена не тільки до ченців і пустельників. Аж ніяк ні. Цей заклик апостола Павла спрямований до людей, що живуть в миру, що борються, щоб заробити на хліб. До тих, хто залучений в життєві турботи і безпосередньо стикається з проблемами існування. Апостол знає, що він робить і говорить. Він залишається вірним і послідовним перспективі «благого оновлення» людини за образом Ісуса Христа.

Ця остання ідея повинна позбавити наш дух від впливів, які останні роки стали виходити з чернечого середовища. Тверезість ченців, що досягається за допомогою безперервної молитви, часом змушує деяких християн відійти від апостольського світогляду в бік мирського скептицизму. Вони міркують: «Звичайно, ченці і пустельники мають лише одне заняття: молитву. Однак ми живемо в світі, який повний занепокоєності і стресу, помилкових суджень і шизофренічного відчуження, і ми не можемо прийняти і зробити частиною свого повсякденного життя це апостольське вчення». Тобто «безперервна молитва» пов’язується лише із монастирем і людьми, які прийняли обітницю чернецтва, сприймається як духовне служіння чернечого й аскетичного свідомості. Що ж стосується нас, християн, що живуть в миру, то в більшості випадків ми, в міру можливості, обмежуємося недільної літургією і службами Страсної П’ятниці та Різдва!

Але тут легко може відбутися підміна понять. Рішення проблеми безпосереднього зв’язку безперервної молитви з плином буття у всьому його обсязі криється в межі поняття молитви, про яку говорить апостол Павло. Що вкладає апостол в поняття безперервної молитви?

Основне значення слова «молитва» – це, звичайно, розмова з Богом. Ця розмова полягає в собі славослів’я, моління і подяки. Таке розуміння молитви означає обмеження вираження ставлення людини до Бога за допомогою слів. Але апостол шукає не тільки слова … Він прагне до наповнення розуму безмежною Божою присутністю і, кажучи інакше, відданості Йому всім своїм єством.

Згадаймо відому фразу: «в Ньому ми живемо і рухаємося й існуємо». Згідно апостолу, кожна людина, і, особливо, свідомий християнин, повинен пам’ятати про це своє існування в благодаті й присутності Божій. Тому апостол дає якийсь загальний принцип людської поведінки: «Все, що б ви не робили, робіть від душі, немов Господові, а не для людей, знаючи, що ви в заплата від Господа отримаєте спадщину. Господові Христові служите »(Кол. 3:23-24).

Фраза «все, що б ви не робили» являє собою висновок. Так як перед цим апостол Павло говорить про борг і обов’язках подружжя один до одного, дітей до батьків і батьків до дітей, рабів до панів, включаючи всі життєві ситуації в слово з безмежним глуздом. «Все» – це людське життя у всій її цілісності. Не тільки міжособистісні відносини, сфера, в якій, безумовно, укладені найбільш серйозні життєві проблеми, а й будь-яка ситуація або діалог людини з провокаціями і проблемами буття. У всіх життєвих ситуаціях християнин «служить Господу». Безпосередні щоденні труднощі приносять християнину «заробіток» в Христі Ісусі. І християнин, усвідомлюючи такий стан речей, вживає цей «заробіток» «для Господа, а не для людей».

Апостольський заклик робити все для Господа і його висновок про необхідність «служити Господу» відкриває нам іншу сторону молитви і розширює звичні межі молитви як славослів’я, прохання і подяки, добре знайомої середньостатистичному християнину. Для такого християнина молитва – це занурення в себе і розмова з Богом. Для апостола Павла цей молитовний діалог (безперервна молитва) поширюється на все людське буття. Кожна мить свого життя людина «служить Господові Христу», що має на увазі молитися кожну мить життя, молитися безперестанно.

Безперервна молитва як дія, що виконується людиною «у Господові» здебільшого являє собою досвід уявних діалогів з Богом. Такого роду досвід був представлений преподобним Никодимом, який допомагає нам зрозуміти суть «безперервної молитви», яку здійснює, як було додано вище, «з благоговінням».

Преподобний Никодим пише: «Деякі кажуть, що розумова молитва відбувається навіть тоді, коли людина, зосередивши всі розумні сили своєї душі і серця, не говорить ні слова ні в слух, ні про себе. Один лише розум його розуміє і являє беззмінно, що Бог знаходиться поруч з ним, як людина належить перед Ним зі страхом і трепетом, як засуджений, а інший раз з живою вірою, бажаючи отримати Його допомога, чи з любов’ю і радістю, бажаючи служити Йому у всьому. Це те, про що говорить Давид: «Бачу я Господа перед собою» (Пс. 15: 8)».

Істинний християнин («духом палаючий і Богу служачи») кожну мить свого життя перебуває в діалозі з Богом і завжди бачить Його перед собою. Будь безпосередній життєвий досвід – це поле діалогу між християнином і Богом. Розум його служить Богові безперестанно.

Таким чином, заклик апостола Павла до безперервній молитві не утопічний. Така молитва не є несумісною з роботою розуму і ставленням цієї роботи з навколишньою дійсністю. Адже поділ на чисто розумову активність і молитовну діяльність розуму є удаваними і з’єднуються вони в цілісному таїнстві «Божественної літургії буття». Служіння розуму, як Божественна літургія, творче з’єднує дві ці боки розуму при постійному сприянні сили Святого Духа. Це робить «невпинну молитву» цілком досяжною. Вона може стати постійною і невід’ємною частиною життя, висловлюючи суть справжнього буття в рамках духовної діяльності людського розуму.

Фізіологічна і, отже, досяжна функція розуму – це творіння безперервної молитви. Але вона повинна здійснюватися в ім’я Ісуса, ім’я, що перевершує все.

професор Іоанніс Корнаракі

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я» 

Ми ввічливі, тактовні, але одночасно відсторонені та навіть байдужі.

Тема допомоги ближньому є воістину цікавою проблемою, особливо в умовах кризи, яку ми переживаємо в даний час.

Щодо того, як розуміти поняття «альтруїзм», серед людей немає одностайності. Деякі вважають, що воно передбачає відповідальність однієї людини перед іншою. Інші, трактують це як обопільні зобов’язання людей одних перед одними. Незаперечним залишається той факт, що взаємодопомога і альтруїзм визначають наше ставлення до ближнього і наші вчинки.

Почати наше дослідження цього відношення ми можемо з розгляду питання про те, чим для нас є людина.

Згідно з православною традицією, кожна людина являє собою образ і подобу Божу. Цей дар, ця особливість людини дає їй можливість уподібнитися Богові і, по Його благодаті, самій стати Богом.

Елементи образу Божого, присутні в людині, надають їй можливість «бути правим в любові». Це означає, що треба вести життя у свободі і любові, у пошуках істини, якою є Бог Трійця, яким він відкрився Церкві.

Свобода, про яку ми говоримо, – це не просто свобода вибору між А і Б, це можливість вибрати те, що може зміцнити, підтримати мою свободу, не забуваючи про те, що для кожної людини джерелом свободи і любові є Бог.

Таким чином, свобода – це те, що змушує нас ступити на шлях боротьби за досягнення любові. У свою чергу, альтруїзм являє собою плід нашої любові до ближнього, а не просто акт виконання соціального зобов’язання або показну доброту і ввічливість.

У деяких випадках взаємодопомога є певним виправданням наших власних недоліків і слабкості. Як це може проявлятися? Наприклад, в думці, що, подаючи гроші або хліб, тому, хто цього потребує, ми виконуємо наш людський обов’язок і можемо спати спокійно.

Але взаємодопомога і милосердя в православній традиції розуміються набагато ширше і глибше.

Розглянемо деякі приклади.

Відомий всім нам Василь Великий, будучи єпископом Кесарії, не обмежився тим, що жертвував кошти і заснував «Васіліади», а й сам трудився там.

Святий Іоан Милостивий, Олександрійський патріарх, коли виснажилися грошові запаси для викупу поневолених жителів Олександрії, згідно з переказами, сам продався в рабство, щоб отримати можливість звільнити більше людей. Він провів у рабстві досить багато часу, терплячи всі негаразди, які випадали на його долю.

Ще один чудовий приклад альтруїзму, який ми знаходимо в Новому Завіті, в книзі Діянь апостолів, – це свята Тавифа, яка, при всьому своєму багатстві, не тільки жертвувала гроші нужденним, а й працювала разом з вдовами, шила на ткацькому верстаті.

Святий Нектарій, коли захворів наглядач церковної школи в Різарі, щоб той не втратив роботу, таємно робив за нього ночами передбачене обов’язками наглядача прибирання приміщень, несучи на своїх плечах всі тяжкість любові до ближнього.

У листопаді 2012 року відбувся збір оливок для допомоги всім нужденним, в якому особисто брав участь митрополит Фивський Георгій.

Є один очевидний церковний постулат: коли страждає один член, страждає і все тіло. Ми, віруючі, не повинні спати спокійно, якщо не намагаємося нагодувати, укрити і підтримати всіх наші побратимів, які потребують допомоги.

Поняття любові набагато вище поняття поблажливості, що полягає у фразі: «дам йому що-небудь, щоб він не помер, тоді я буду відчувати себе спокійно». Любов йде далі, любов виражається в твердженні: «не можу їсти сам, якщо не може насититися мій ближній».

Закінчуючи наше обговорення, ми приходимо до дуже важливого питання: хто більше потребує допомоги ближньому?

Відповідь на це питання однозначна. У допомозі більше потребує той, хто її надає. Це допомагає йому вийти зі свого панцира, створеного егоїзмом, звернути свій погляд на ближнього і встановити відносини, засновані на любові. Тим самим, він покладе початок своєму уподібнення Богу.

Крізь цю призму твердження, що ми нічого не беремо з собою в інший світ, є не зовсім правильним. Насправді, ми втрачаємо лише те, що придбали для себе. Те, що ми віддали, залишається супроводжувати нас. Це буде нашим виправданням перед престолом Всевишнього, коли ми опинимося обличчям до обличчя з Тим, хто являє собою джерело Любові.

Афанасіос Мустакіс, богослов

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»