Великим цей канон називається головним чином через свою обширність. Якщо інші канони складаються із 30-ти тропарів, то Канон Андрія Критського складається з 250-ти. Також великим канон називається через великий і глибокий, сповнений розчулення зміст. Пошкоджений гріхами людей лукавий світ помилково вважає, що він здоровий, хоча потребує невідкладного лікування і дієвого оновлення від темряви гріхів.

Справді це архітвір церковної поезії, твір глибоко духовний. Спробуймо і ми віднайтися в цих образах, в цих стихирах. Спробуймо віднайти в них правду про себе, про свою власну гріховність, про свою глибоку моральну й духовну нужду, щоб, бодай, у ці останні дні Великого Посту увійти нам на дорогу справжнього покаяння, віднайти сльози щирого жалю, а через це досвідчити небрехливої радості Божого прощення, а відтак радості воскресіння з Ісусом до нового, кращого життя.

Творець цього, настільки улюбленого православними людьми Великого канону, преподобний Андрій, архієпископ Критський народився в місті Дамаску близько 660 року в родині благочестивих християн Георгія й Григорії. Зі свідчень про раннє дитинство святого відомо, що до семи років його вважали німим, тому що до цього часу він не вимовив жодного слова. Коли ж, по досягненні семирічного віку, він причастився в церкві божественних Тайн Тіла й Крові Христових, німота його розв’язалася й він став говорити. Після цього явленого чуда батьки віддали своє чадо осягати премудрість божественних книг. На чотирнадцятому році життя святий Андрій був приведений батьками в Єрусалим для служіння Богові і відданий у монастир Братства Гробу Господнього. Після постригу в чернецтво святий Андрій був призначений нотарієм, тобто секретарем Єрусалимської патріархії. Він проводив доброчесне життя, подвизаючись у цнотливості, помірності й лагідності, так що йому дивувався навіть і сам єрусалимський патріарх. Після 681 року, коли в Константинополі відбувалися засідання Шостого Вселенського Собору, святий Андрій, що був тоді в архидияконському сані, разом із двома старцями-ченцями, був посланий у візантійську столицю від імені свого патріарха, щоб представити імператорові документи, що стверджують повну згоду з рішеннями Собору всієї повноти Єрусалимської Православної церкви, що перебувала тоді під мусульманським ярмом. Після закінчення Собору старці-ченці вернулися назад у Єрусалим, а Андрій, зробившись відомим своєю книжною премудрістю й глибоким знанням догматів Церкви, імператорові й святим отцям, був залишений у Константинополі, одержавши назавжди прізвисько «Єрусалимита», тобто «Єрусалимлянина». У столиці Імперії він одержав послух очолити Будинок для сиріт при Великій церкві Святої Софії із зарахуванням у клір головного храму Візантії. 20 років служив він у сані диякона й трудився в Будинку сиріт, проявляючи належну про них дбайливість і піклування. Тут же, у Константинополі, він почав складати свої чудові пісні, які так багато прикрасили літургічну спадщину Святої Церкви.

Після двадцятилітнього дияконського служіння святий Андрій був рукоположений у єпископський сан, і призначений на найвіддаленішу кафедру імперії – острів Крит, де за свою старанну працю був визнаний гідним титулу архієпископа. Тут він був світильником миру, що просвіщає Христову Церква богонадхненним навчанням і доброчесним життям. Святий пастир критський будував храми Божі , а також будинки для сиріт і старих. Для своєї пастви він був люблячим батьком, що невпинно проповідує, й молитвами своїми відбиває всі напасті й негоди, а для єретиків був непохитним викривачем і грозою. Не залишав святий Андрій і праць зі складання церковних пісень.

Кілька разів святитель, залишивши Крит, відвідував Константинополь, де бачився з патріархом і імператором, а також із близькими йому людьми. Там же виступив він у захист святих ікон, коли у Візантії почалося іконоборство. У своє останнє відвідування столиці святий Андрій відчувши наближення швидкої своєї кончини, попрощався зі своїми друзями. По дорозі на Крит він сильно занедужав. Важка недуга змусила його зупинитися на острові Митилина в містечку Ерессо, де святий і помер 4 липня близько 740 року. У цей же день Свята Церква й донині вшановує його пам’ять.

Святитель Андрій Критський перший став писати богослужбові канони. Його перу належать канони на всі дванадцять великих свят (окрім Введення в храм Пресвятої Богородиці, тому що в його час це свято ще окремо не святкувалося). Великопісне богослужіння, крім Великого канону, було прикрашено й іншими творами святого. У рукописах збереглися канони Вербної неділі, трипіснці всіх днів Страстної седмиці, включно з Великою П’ятницею. У Велику Суботу виконувався четверопіснець святого Андрія, до якого пізніше приєднували свої твори і св. Косма Маюмский, черниця Кассія, єпископ Марк Отрантський. За кількістю ориґінальних мелодій наспівів святий Андрій перевершує навіть настільки великого піснетворця, як преподобний Іоан Дамаскін. Укладаючи Октоїх, святий Іоан вносив у нього ірмоси й наспіви святителя Андрія Критського.

Читаючи чи слухаючи канон святителя Андрія Критського ми маємо перед своїм мисленим поглядом приклади глибокого покаяння, православні християни повинні в час Великого посту знайти і зростити в своїх душах прагнення очистити свої серця і змінити життя своє через покаяння. На цьому шляху, не легкому для гріхолюбної природи людської, свята Церква дає нам досвідченого керівника в особі св. Андрія Критського. Цей великий подвижник і ревнитель віри склав зворушливий покаянний канон, який з любов’ю прийняла вся Православна Церква. Канон св. Андрія Критського «воістину всіх канонів величавий», за уставом Православної Церкви, як глибоко вірне зображення покаянних переживань християнської душі, читається частинами на великому повечір’ї в перші чотири дні першого тижня Великого посту. Крім того, великий канон св. Андрія Критського ще раз повністю читається на утрені в четвер п’ятого тижня Великого посту разом з каноном на честь преподобної Марії Єгипетської. Тому ця відправа називається «Маріїне стояння», а в нас її називають звичайно «поклони», бо кожний тропар канону супроводжується покаянним приспівом «Помилуй мене, Боже, помилуй мене» і земним поклоном богомольців.

Більше ніж 1300 років Свята Церква завдяки цьому твору відкриває нам глибину покаяння. Цей канон можна описати як покаянний плач, що розкриває нам всю безодню гріха. Проникливі слова збентежують душу християнина і пробуджують спрагле серце людини від гріховного сну. Преподобний Андрій майстерно зображає нам великі образи – Адама і Єву, рай і гріхопадіння, патріарха Ноя і потоп, Давида, Обітовану Землю і особливо Христа і Церкву.

Канон написаний від першої особи, але оплакуючи власні гріхи святий Андрій Критський молитовно зітхає ніби за гріхи всього людства.

Не можна навчити тому, чого сам не вмієш. Покаяння святого Андрія глибоке й щире.

Через весь канон проходить одна думка, що повторюється у всіх його піснях: «Згрішив більше всіх людей, єдиний згрішив Тобі (Господи), але змилуйся й будь милостивий до мене, тому що Ти Благоутробний». «Благоутробний» – значить милостивий і милосердний так, як мати, що немов би усією утробою, всією істотою своєю, жалує своє дитя, любить його всім своїм серцем. Чим ближче людина до Бога – тим більш чітко вона бачить свої гріхи. Цьому вчить нас у своєму каноні святий Андрій Критський.

Св. Андрій починає свою сповідь перед Богом роздумуванням над вчинками свого власного життя і зразу входить на стежку спасенного покаяння та приношення Богові покаянних сліз. Ці роздуми Автор проводить у власному імені, а водночас в імені всіх людей, які сокрушенні, свідомі своєї гріховності, стоять перед Богом.

Преподобний Андрій робить це так, немов би у своїй глибокій християнській любові взяв кожну людську душу і разом з нею зітхає над гріховністю життя, але й разом з нею шукає способу виходу з гіркого положення, шукає навернення і просить про нього.

«З чого почну я плакати над учинками нещасного життя мого» – чуємо перші слова першого тропаря і справді глибоко зітхаємо разом з творцем Канону і входимо з ним у глибини його роздумів. «Як же ж то я розпочну, Христе, теперішнє моє ридання» – продовжує автор – «Але Ти, як милосердний, дай мені сльози покаяння». Це початок, якби введення до цілого твору.

Початок і основу для покаяння св. отець вбачає в душі грішника, вихідному центрі всякої дії та наміру. Доки людина, захоплена й потьмарена; спокусами гріха, не схаменеться, не «прийде в себе» (Лк.15:17), подібно до блудного сина в євангельській притчі, доти для неї неможливе покаяння: ні повчання Церкви, ні поради друзів для неї сили не мають. Коли ж людина сама, за таємничим покликанням ласки Божої, ввійде у внутрішню «господу» (Мф.6:6) своєї душі і тут, замкнувши міцно двері від зовнішніх вражень, залишиться на самоті, із своєю совістю, тоді вона мимоволі повторить слова церковної пісні: «Душе моя, душе моя, встань, чому ти спиш? Кінець наближається, і маєш засмутитися; підведись же, щоб пощадив тебе Христос Бог, Який всюди є і все наповняє»…

Звернувши таким чином увагу внутрішнього голосу душі грішної людини, св. Андрій бере її немовби за руку і веде через усі події старозавітної і новозавітної історії — від падіння праотця Адама до вознесіння Господнього, знаходячи в священній скарбниці Слова Божого найсильніші спонуки до каяття і морального виправлення. Св. отець наводить численні приклади великих грішників. Одні з них загинули навіки через свої гріхи, як, наприклад, братовбивець Каїн і нечестиві сучасники, праведного Ноя; а другі через покаяння спаслись, як от мешканці міста Ніневії, напоумлені пророком Іоною, як Давид і Манасія, що принесли Богові щире покаяння.

«Ой, горе мені: — кличе св. творець канону від імені кожного грішника, – окаянна душе! Нащо ти стала подібною до першої Єви?.. Перевершив я Каїнове вбивство: ожививши плоть, я свідомо став убивцею совісти душевної, озброївшись проти неї лихими ділами моїми…».

Поряд з цими тяжкими картинами гріхів, що викликають відразу до себе, в каноні св. Андрія Критського показуються світлі зразки чеснот, наприклад: праведність і незлобність Авеля, побожність Сифа, ревність Еноса до слави імені Бога, висота богопізнання Еноха, твердість віри й послуху Богові, виявлена Ноєм серед морального занепаду його сучасників, дивна віра отця віруючих Авраама, непохитне терпіння в стражданнях праведного Іова, свята чистота Йосифа, проданого братами до Єгипту, нарешті, великий подвиг преподобної Марії Єгипетської, що була раніше грішницею.

Кожна пісня зворушливого великого канону починається молитовним ірмосом. Потім перед духовним поглядом віруючої душі проходять праотці, патріархи, судді, царі і пророки Старого Завіту. Дев’ята пісня канону в глибоких спогляданнях творця його присвячується святим споминам євангельського вчення і спасенного подвигу Сина Божого. Не знайшовши в собі, за вироком совісті, плодів, гідних покаяння, знесилена цією свідомістю наша душа словами св. Андрія благає Господа: «Судде мій і Знавче мій! Бажаючи знову прийти з ангелами для суду над усім світом, змилуйся тоді, поглянувши милостивим оком Твоїм, і змилосердься наді мною, Ісусе!..».

Приклади покаяння в каноні безпосередньо впливають на наші почуття, а порівняння нашого життя з такими прикладами мимоволі спонукає нашу свідомість наслідувати їх. Для повноти і сили цих добрих впливів необхідна ще участь всіх сил віруючої нашої душі. Нам треба визначити саму основу християнського покаяння, її визначає для нас покаянна проповідь св. Іоанна Хрестителя. Потім її доповнив Сам Господь наш Ісус Христос і Його святі апостоли. Предтеча Господній закликав іудеїв: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне! (Мф.3:2)».

З’ясовуючи свої думки, св. Іоанн Хреститель старався показати своїм сучасникам, що наближення до них Царства Небесного, вимагає від них, щоб вони залишили свої пороки і виправили життя своє. Богонатхненний проповідник покаяння не торкався суті й цілі Царства Божого, а без страху викривав пороки, які помічав у житті, як окремих людей, так і суспільних груп: Ірода, фарисеїв і садукеїв, митарів, воїнів, осуджував загальну холодність серця, величання своїми побожними предками. Ніхто з дітей іудейського народу, Іоаннових сучасників, не заперечував наочної правди його докорів. Усі глибоко відчували гріховність свого життя. Першим наслідком цієї свідомості була сповідь гріхів перед Іоанном Предтечею і хрещення покаяння (Мф.3:5-6). Другим плодом покаяння, що свідчив про його щирість, було бажання змінити, виправити своє життя. «Що нам робити?» — запитували Іоанна митарі, воїни і народ іудейський (Лк.3:10-14).

Якщо і ми поставимо своє життя на суд Іоанновій проповіді, то, без сумніву, побачимо в ньому багато таких хиб, від яких нам треба очиститись негайно, щоб не принижувати свого християнського звання і не накликати на себе справедливого гніву Божого.

Скоро після проповіді св. Іоанна Предтечі почалась євангельська проповідь Спасителя нашого Ісуса Христа. Першими словами проповіді Спасителя був заклик: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф.4:17). Але в Христовій проповіді нема суворого тону мови св. Іоанна Предтечі, який завершував своєю проповіддю старозавітні часи. Блага небесного Царства Христового — це «правда і мир, і радість в Дусі Святому» (Рим.14:17), – отже, вони належать до духовної і моральної сторони. Ось чому Христос Спаситель, закликаючи всіх вступити в Своє Царство, переконував: «Будьте звершені, як звершений Отець ваш небесний» (Мф.5,48); «навчіться від Мене, бо Я тихий і смиренний серцем, і найдете спокій душам вашим». У Своїй проповіді про блаженства Ісус Христос ясно визначив властивості душі, потрібні для того, щоб бути учасником Його благодатного царства (Мф.5:3-12).

Автор, а все це, щоб поглибити рефлексію, заторкнути, потрясти душу людини, заохотити до покути і навернення, до звернення до Бога. У цілому творі Автор послуговується також образами з Нового Завіту, щоб в останній пісні зосередитися виключно на євангельських подіях, щоб таким чином показати безмірну любов Ісуса Христа і його милосердя для грішника: «Христос став чоловіком, закликáв до каяття розбійників і блудниць. Покайся, душе! Вже відчинено двері царства і поперед тебе його досягають фарисеї, митарі та перелюбники – покаявшись.

Христос оздоровив розслабленого й він узяв постіль свою; підняв померлого юнака – сина вдови, зцілив слугу сотника й об’явив себе самарянці, показавши тобі, душе, як служити Богові в дусі.

Ці та інші образи мають заохотити людину до покути і навернення, мають показати, що для Бога все є можливе, також оздоровлення навіть з найбільших гріхів, якщо лиш людина покаже крихітку доброї волі і звернеться до Бога, до Його милосердної любові, яка очікує як батько на блудного сина, на цей перший крок з боку людини.

Чи однак можливе є звернення до Бога для людини, в якій наростає свідомість гріха, беззаконня, підлості? Чи не є вона схильна радше тікати, сховатися, щоб уникнути караючої Божої руки? Ні, душа не хоче тікати перед Богом, не відчуває страху перед Ним, бо знає, є глибоко переконана, що Бог є одинокий, хто може піднести людину з гріхопадіння; Бог бо не є Богом караючим, але Чоловіколюбцем, Богом, який з журбою похиляється над нещастям людського гріха, Богом милосердним, тому звертається до Нього з великою довірою і надією: «Щиро приносимо тобі, Спасителю, сльози очей наших і зітхання з глибини серця, взиваючи: Боже, согрішили ми перед тобою. Як спас ти Петра, скоро він закликав, поспіши спасти й мене, Спасителю. Вирятуй мене від звіра, простягнувши свою руку, і виведи з глибин гріха… Як пристановище затишне знаю тебе, Владико, поспіши ж визволити мене з безвихідних глибин гріха й відчаю».

Великий покаянний канон поволі добігає кінця. Ще кілька стихів – і труд завершений. Преподобний Андрій провів своєрідну сповідь з цілого свого життя, уводячи також нас, усіх християн, у солодкість визнання гріхів і покути перед Богом. В самому кінці свого твору згадає ще мудрого розбійника: «О Милосердний, як вірному розбійникові, який впізнав в Тобі Бога, відкрий і мені двері Твого царства». І так Андрій Критський прирівнює самого себе до розбійника, злочинця, який в одній хвилині покаянного навернення одержав прощення гріхів.

Тож дорогі брати і сестри маючи цей прекрасний покаянний канон стараймося переосмислити своє життя, стараймося почути заклик святого Андрія Критського і принести гідні плоди покаяння.

прот. Іван Голуб. Викладач ЛПБА (ПЦУ).

У

Пс. 44: 15,16

Праведні батьки Пресвятої Діви Марії Іоаким і Анна дали святу обітницю принести в жертву Богові дитину свою. Через три роки після народження преблагословенної Дочки, виконуючи обітницю свою, вони ввели в храм Єрусалимський Богоотроковицю і присвятили Її Богові. До урочистості введення, як розповідає нам церковне передання, праведні Іоаким і Анна за звичаєм зізвали в Назарет своїх родичів, скликали дів і приготовили багато світильників. Пресвята Діва Марія увійшла до храму в оточенні цих дів з полум`яніючими світильниками. Блаженний Ієронім розповідає нам, що навколо Єрусалимського храму було 15 сходинок і на кожній із сходинок співали один псалом священники і левити. На першу із цих сходинок поставили трьохрічну Марію, і коли зняли з неї подорожню одіж, то Вона Сама, ніким не підтримана зійшла до гори в храм. Всі здивувались, що Марія так зайшла до храму як доросла. Архиєрей Захарія за повелінням Господа увів трьохрічну Марію до Святая Святих Єрусалимського храму, де знаходився кивот Завіту.

Пресвята Діва Марія залишилась при храмі для виховання разом із іншими дівами. У святому домі Божому вона подвизалась в молитві, і в читанні Священного Писання, а також займалась ткацьким промислом. Перебувала Марія в храмі 12 років і, досягнувши повноліття, Сама Себе присвятила (уневістила) Богові.

Потрібно тільки уявити ті умови і обстановку, в яких довелося жити Діві при храмі, щоб зрозуміти все значення такого життя для чистої душі. Вона й раніше була вихована в істинному благочесті. А отже, церковні піснеспіви не перебільшують, коли в них йдеться про те, що Пресвята Діва жила в храмі, а не при храмі. Споруда, в якій жили діви, що присвятили себе Богові, знаходилася на самому подвір`ї Єрусалимського храму, а двір там мав таке ж значення, як у православних храмах передвівтарна його частина. Тут падали долілиць перед Богом прочани, тут стояв невмовкаючий молитовний шум. Із вікна своєї світлиці Пресвята Діва могла бачити і бути огорнута щоденним димом ранньої та вечірньої жертви, яка в запашних ароматах ладану сходила до неба. Саме повітря тут було просякнуте і насичене святішим іменем Божим.

На спомин про Введення в храм Пресвятої Богородиці у стародавні часи встановлено Церквою свято 21 листопада. Згадку про це свято можна знайти в словах Григорія Ніського ІV століття. У VІІІ столітті в день Введення виголошенні були повчання Германом і Тарасієм, Константинопольськими патріархами. В ІХ столітті Георгій Никомидійський і Василій Македонянин, імператор Візантійський, на день Введення склали деякі стихири, що нині співаються в храмах під час святкового богослужіння.

Приклад Богоотців Іоакима і Анни, які присвятили Богові Дочку свою, напоумлює батьків-християн розпочинати виховання дітей з благочестя у вірі. Тому існує звичай в цей день приводити дітей до храму і причащати їх Божественних Христових Тайн Тіла і Крові Господніх.

Свято Введення Богородиці є велике і дванадесяте. Це є день відокремлення від світу Богом обраної Діви. В церковних піснеспівах Введення в храм Пресвятої Богородиці є передзображенням благовоління Божого, проповідь спасіння людей, передсповіщення про Христа. Після Введення в храм «Храму (Богородиці) одушевленної», «Храму Царя великого», після приготовлення для Господа Божественного житла – утроби Богоматері, Церква прямує до зустрічі Різдва Христового, починаючи з дня Введення співати під час вечірнього Богослужіння катавасію: «Христос народжується – славте: Христос з небес – зустрічайте».

Свято Введення в народній уяві – це справжній початок зими. По селах від цього дня всі сільськогосподарські роботи закінчувались. Заховувався та ремонтувався реманент, лагодились сани, на яких до млина везли збіжжя. Так готувалися до Різдвяних свят. До Введення ще можна було копати лопатою землю, а вже від Введення до Благовіщення ні, бо «земля має спочивати і на літо набиратися сили». Узагалі з цим святом в народі було пов`язано багато різних прикмет і вірувань, бо називали його ще «Видінням», але всі вони направлені на багатство та добробут кожної родини.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Після Нікейського Собору імператор Костянтин Великий задумав збудувати храм в Єрусалимі біля так званого «Лобного місця», де звершилось розп`яття Христа Спасителя. Про цей намір він написав Макарію, патріарху Єрусалимському. Сповненню цих благих намірів імператора сприяла його мати, благочестива Олена.

У 326 році вона прибула до Єрусалиму з бажанням вклонитися святим місцям і знайти Хрест, на якому Спаситель приніс Себе в жертву за гріхи світу. Цариця намагалась знайти Хреста на Голгофі, бо в юдеїв був звичай закопувати знаряддя страти. Ось як про це нам свідчить святий Андрій Критський: «Коли Господь життя і смерті, після трьох днів хресної смерті, воскрес, тоді юдеї, будучи уражені стрілами заздрості і страху (щоб які не будь із шанованих і священних знарядь страждань Христових не стали знаряддями помсти для юдеїв і захисту для християн), закопали в землю, і таким чином заховали скарб, тобто хрест і всі інші знаряддя хресні, а саме цвяхи і табличку з написом». Так само потім була засипана і закрита печера – гріб, в якому погребли тіло Спасителя. За повелінням рівноапостольної Олени місце страждань і смерті Христа на Голгофі було знайдене і розчищене. В глибині його з одного боку відкрили у вигляді печери гріб – місце воскресіння Христового, а з другого – знайдені були три хрести і ще окремо від них дощечка з написом єврейською, грецькою і римською мовами: «Ісус Назарянин Цар Юдейський». Однак дуже важко було розрізнити на якому ж із трьох хрестів було розп’яте тіло Спасителя. Але Бог не попустив, щоб християни замість хреста Господнього віддали честь хресту розбійника. Чудесне зцілення жінки від тяжкої хвороби і воскрешення померлого від дотику до одного із хрестів відкрили животворчий Хрест Христів.

Знайдення Хреста поклало початок свята Воздвиження. Подія ця супроводжувалась дивними знаменнями Промислу Божого. Цариця, патріарх, священнослужителі та вірні, побачивши Животворчий Хрест, з радістю та благоговінням поклонилися йому і цілували його. Багато народу, який зібрався на цю подію, не могло пройти на поклоніння. Щоб задовольнити святі почуття людей патріарх Макарій з підвищеного місця показував народу чесне древо, підносячи його. Християни, бачачи Хрест Господній, з побожністю взивали «Господи помилуй!». Таким чином день знайдення Хреста став початком щорічного свята Воздвиження Хреста і шануванням його, як знаряддя чесних і спасительних страждань Господа Ісуса Хреста. В Єрусалимі благовірною і рівноапостольною Оленою на честь Воздвиження було споруджено храм, який освячено 13 вересня 335 року, а наступного 14 вересня було встановлено свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста. Сьогодні свято Воздвиження звершує Православна Церква 14 вересня за старим стилем (27 вересня за новим стилем).

Здавна на це свято до Єрусалима сходилось багато паломників, які бажали поклонитися Животворчому Хресту. Серед цих паломників була колись і преподобна Марія Єгипетська, яка вклонившись Хресту Господньому, і сховавшись від спокус світу в пустелю, розпочала спасительні подвиги власного хреста. У день свята в Єрусалимі звершувався чин Воздвиження Хреста, який і до нині відправляється у великих кафедральних міських соборах, переважно правлячими архієреями. В VІ столітті святий Григорій Великий згадує про свято Воздвиження в 14 день місяця вересня. А в VІІ столітті святий Андрій Критський в слові на Воздвиження Хреста говорив: «Хрест воздвигається і всі вірні збігаються. Хрест воздвигається і град торжествує, і народи звершують святкування. Воздвигається хрест не тому тільки, що Христос був піднесений і розп`ятий на ньому, але й тому, що хрест, був знайдений. Тому-то і ми нині святкуємо, що в цей день знайдена давно схована святиня, – що цей утаємничений скарб, був піднесений із землі, і засяяв, як золото».

З давніх-давен у Києві, там де сьогодні знаходиться Андріївська церква, існував Хресто-Воздвиженський (Андріївський) Янчин монастир, заснований 1086 року Янкою (Анною) – донькою великого київського князя Всеволода Ярославовича (1030-1093). На археологічній карті Києва Х-ХІІІ століть ця церква зазначена окремо, поруч з Андріївською церквою і очевидно колись собою являла єдиний архітектурний ансамбль монастиря, який спочатку був жіночим, а потім чоловічим. Однак первісний вигляд монастиря, як і самих його храмів з домонгольської доби, не зберігся. Захарія Копистенський у своєму творі «Палінодія» 1621 року свідчить, що «на тій горі у Києві, де апостол Андрій стояв, і яку нині називають «Вздихальною»… того же часу і церква Воздвиження Чесного Хреста була поставлена, де і дотепер є». Саме на цьому пагорбі пізніше (середина ХVІІІ ст.) була збудована сучасна Андріївська церква – тепер центр представництва Вселенської Константинопольської Патріархії. На сьогодні чинною церквою Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього у Києві є храм на «Кожум`яках», пам`ятка архітектури ХІХ ст.

За народними спостереженнями на «Здвиження» земля движиться до зими. Тому з цього дня настають холодні дні і птахи вилітають до вирію. «Вирій» – це тепла країна до якої злітаються птахи, а першою туди летить зозуля, бо вона нібито має ключі від цього теплого краю. З цього дня до теплих країв відлітали дикі гуси. Так само на це свято в землю ховаються змії та гадюки, тому небезпечно ходити до лісу. На Закарпатті «Здвиження» було останнім днем заготівлі горіхів та яблук пізніх зимових сортів. «Свитку на Здвиження скидай, а кожух одівай».

У свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста день пісний, тому що згадуються євангельські події страждань та розп`яття Христа Спасителя. Цього дня люди поспішають до церкви на урочисту відправу, коли виноситься із вівтаря на середину храму уквітчаний Хрест. Віруючі побожно доземно вклоняються йому, співаючи: «Хресту Твоєму, поклоняємось Владико, і святеє Воскресіння Твоє славимо».

На свято Воздвиження ніякої роботи та справи не розпочинали, бо вона закінчиться невдачею. Але це було лишень народне уявлення, яке до самої суті свята відношення не мало. Однак працювати в це велике дванадесяте свято не варто.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Найперша згадка про жінку в Біблії має такий зміст: «І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх» (Бут.1:27). З тексту видно, що образ Бога відтворений рівною мірою як у чоловікові, так і в жінці. Далі, в детальнішому описі створення людини написано: «І сказав Господь Бог: Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього» (Бут.2:18). Отже, фактично стверджується, що чоловік сам по собі недостатній для виконання Божого задуму відносно людини, і далі: «… і стануть вони одним тілом» (Бут.2:24). Більше того, Бог створив їх взаємозалежними та взаємодоповнюючими: «… в Господі ані чоловік без жінки, ані жінка без чоловіка. Бо як жінка від чоловіка, так і чоловік через жінку; а все від Бога» (Кор.11:11,12).

Описати жінок Біблії у короткій статті нереально, тому що Біблія надає велику кількість жінок, які відіграли ту чи іншу роль у період їхнього життя, тому надалі спробуємо хоча б частково висвітлити найбільш значущі імена.

Єва

Саме ім’я нашої праматері Єви (тобто життя, жива) говорить про те, що вона принесла життя усім поколінням людей, хоч саме через неї у світ увійшли гріх, смерть і страждання. Ім’я Єва на давньоєврейській мові означає не просто «та, що дає життя тілу», але й «та, що дає життя розуму». В це ім’я закладений глибокий зміст, бо вона, як родоначальниця, як мати, передає своїм дітям духовне життя. Єва стала матір’ю всіх «живущих» — і грішників, і праведників. І саме Єві Бог дав обітницю, що її «насіння» зітре «голову» змієві (Бут.3:15).

Єва не послухалася ясного наказу Бога. Як і її чоловік Адам, Єва була створена досконалою людиною зі свободою волі та зі здатністю розвивати богоугодні якості, такі як любов і мудрість (Бут.1:27). Єва знала, що Бог сказав Адаму: якщо вони з’їдять із певного дерева, то помруть. Проте, піддавшись обману, вона повірила, що вони не помруть. Більше того, її переконали в тому, що непослух Богові послужить їй лише на користь. Тому вона з’їла плід, а пізніше схилила до цього чоловіка (Бут.3:1-6; 1Тим.2:14).

Приклад Єви показує, як небезпечно виношувати неправильні бажання. Всупереч однозначному наказу Бога, вона розвинула в собі непереборний потяг до того, що їй не належало (Бут.3:6; 1Ін. 2:16).

Маріам

Була сестрою Мойсея та Арона. Це перша жінка, яку в Біблії названо пророчицею. Як пророчиця, вона грала певну роль у передачі звісток від Бога. В Ізраїлі вона займала чільне становище. Разом із чоловіками вона співала переможну пісню після того, як Бог потопив єгипетське військо у Червоному морі (Вихід 15:1, 20, 21).

Через деякий час Маріам і Арон стали висловлювати невдоволення Мойсеєм. Очевидно, ними рухала гордість і ревнощі. Бог “все це слухав” і зробив суворе зауваження як Маріам, так і Аарону (Чис.12:1-9). Після цього Бог вразив Маріам проказою, очевидно тому, що невдоволення виходило насамперед від неї. Коли Мойсей почав благати Бога пожаліти Маріам, Бог її зцілив. Вона провела поза табором Ізраїля сім днів, після чого їй було дозволено повернутися (Чис.12:10-15). Біблія вказує, що Маріам виправила своє мислення. Через століття Бог відзначив її особливу роль, нагадавши народу Ізраїль: «Я послав перед тобою Мойсея, Аарона та Маріам» (Мих.6:4).

Історія Маріам є свідченням того, що Богу не байдуже, що його служителі говорять один одному або один про одного. Крім того, щоб догодити Богу, треба уникати неналежної гордості та ревнощів, через які ми могли б заплямувати чиєсь добре ім’я.

Сара

Сара була дружиною Авраама і матір’ю Ісаака. Сара залишила комфортне життя в процвітаючому місті Урі, виявивши віру в обіцянки, які Бог дав її чоловікові Аврааму. Бог наказав Аврааму покинути Ур і вирушити в землю Ханаан. Бог обіцяв, що благословить його і що від нього буде великий народ (Бут.12:1-5). Тоді Сарі, мабуть, було за 60. З того часу вона з чоловіком вела кочовий спосіб життя, живучи в наметах. Хоча кочове життя наражало Сару на небезпеку, вона підтримувала Авраама, який наслідував Боже керівництво (Бут.12:10,15). Довгі роки Сара залишалася бездітною, що її дуже засмучувало. Однак Бог обіцяв благословити потомство Авраама (Бут.12:7; 13:15; 15:18; 16:1,2,15). Згодом Бог підтвердив, що у Сари від Авраама народиться син. Вона справді народила, хоч давно вийшла з дітородного віку. Їй було 90 років, а її чоловікові 100 (Бут.17:17; 21:2-5). Дитину назвали Ісааком.

Приклад Сари вчить, що ми можемо не сумніватися, що Бог виконає всі свої обіцянки, навіть якщо це здається неймовірним! (Євр.11:11). А те, якою вона була дружиною, показує, наскільки важлива у шлюбі повага (1Петр.3:5,6).

Ревека

Була дружиною Ісака та матір’ю близнюків Якова та Ісава. Вона виконувала волю Бога, навіть коли це було нелегко. Коли вона черпала воду з криниці, до неї підійшов чоловік і попросив попити. Ревека відразу ж дала йому води і ще запропонувала напоїти його верблюдів (Бут.24:15-20). Цей чоловік був слугою Авраама, який прийшов здалеку, щоб знайти дружину для Ісака, сина Авраама (Бут.24:2-4). Він молився про Боже благословення та допомогу. Побачивши, наскільки Ревека працьовита і гостинна, він зрозумів, що його молитва почута: Бог показав, на кого впав Його вибір (Бут.24:10-14, 21, 27). Дізнавшись, навіщо прийшов слуга Авраама, Ревека погодилася повернутися з ним і стати дружиною Ісаака (Бут.24:57-59). У них народилися близнюки. До цього Бог відкрив, що старший, Ісав, служитиме молодшому Якову (Бут.25:23). Коли Ісаак приготувався благословити Ісава як свого первістка, Ревека зробила все необхідне для того, щоб благословення дісталося Якову, в чому, як вона знала, була Божа воля (Бут.27:1-17).

Ревека була скромною, працьовитою та гостинною. Завдяки цим якостям вона була прекрасною дружиною, матір’ю та служницею істинного Бога.

Рахиль

Була дочкою Лавана та коханою дружиною патріарха Якова і народила йому двох синів, які стали одними з прабатьків 12 племен стародавнього Ізраїля. Рахіль познайомилася з майбутнім чоловіком, коли пасла овець свого батька (Бут.29:9, 10). У неї «була гарна постать і гарне обличчя», чого не можна було сказати про її старшу сестру Лію (Бут.29:17). Яків полюбив Рахіль і погодився працювати сім років за право на ній одружитися (Бут.29:18). Однак Лаван обманув Якова, влаштувавши так, щоб він спочатку одружився з Лією, після чого Лаван дозволив йому взяти за дружину Рахіль (Бут.29:25-27). Яків любив Рахіль та її двох синів більше, ніж Лію та дітей, що народилися від неї (Бут.37:3; 44:20, 27-29). Через це Рахіль і Лія змагалися одна з одною (Бут.29:30; 30:1, 15).

Як бачимо Рахіль терпіла дуже непросту сімейну ситуацію, не втрачаючи надії на те, що одного дня Бог почує її молитви (Бут.30:22-24). З розповіді про неї видно, скільки труднощів приносить сім’ям багатоженство. Те, що довелося пережити Рахілі, показує, наскільки розумною є початкова норма Бога для шлюбу: у чоловіка має бути тільки одна дружина (Мф19:4-6).

Лія

Була старшою дочкою Лавана першою дружиною патріарха Якова. Її молодша сестра Рахіль була ще однією його дружиною (Бут.29:20-29). Лія стала матір’ю шістьох синів Якова (Рут.4:11). Яків збирався одружитися з Рахілю, а не з нею. Проте батько цих дівчат Лаван влаштував так, що Лія зайняла місце Рахілі. Після весілля, виявивши обман, Яків пішов з’ясовувати стосунки з Лаваном. Лаван же заявив, що у них не прийнято видавати заміж молодшу дочку раніше за старшу. Через тиждень Яків одружився і з Рахілі (Бут.29:26-28). Яків любив Рахіль більше, ніж Лію (Бут.29:30). Через це Лія ревниво змагалася із сестрою, добиваючись любові чоловіка. Бог врахував почуття Лії і благословив її сімома дітьми – шістьма синами та дочкою (Бут.29:31).

Приклад Лії вчить молитися і покладалася на Бога. Дуже складна сімейна ситуація не заважала їй бачити Божу підтримку (Бут.29:32-35; 30:20). Розповідь про її життя наочно показує недоліки багатоженства, яке Бог якийсь час припускав. Спочатку для шлюбу він встановив таку норму: у чоловіка має бути лише одна дружина, а у дружини – лише один чоловік (Мф.19:4-6).

Даліла

Розповідь про Далілу міститься у старозавітній Книзі Суддів, де вона описується як кохана Самсона: «полюбив він одну жінку, яка жила в долині річки Сорек; ім’я їй Даліла» (Суд.16:4). Біблія розповідає, що филистимляни за допомогою Даліли змогли полонити Самсона. Для цього вона за їхнім дорученням хитрістю і ласкою дізналася у Самсона секрет його сили: «До неї прийшли володарі филистимські і кажуть їй: вмов його, і вивідай, у чому велика сила його і як нам здолати його, щоб зв’язати його і утихомирити його; а ми дамо тобі за те кожен тисячі сто сіклів срібла» (Суд.16:5). Даліла взяла гроші і після кількох невдалих спроб все ж таки випитала секрет Самсона (Суд.16:15-17). Отримані відомості вона передала филистимлянам, які схопили Самсона і взяли його під варту (Суд.16:18-21).

Даліла служить для всіх жадібних людей застережливим прикладом. Охоплена жадібністю, вона пішла на обман і зрадила служителя Бога.

Анна – мати пророка Самуїла

Анна була одною з двох дружин Елкана — чоловіка з племені Левія та проживала разом із чоловіком у Раматаїмі. У другої дружини, Елкана – Феннани, були діти, а ось Анна довгий час після одруження залишалася бездітною. Феннана безсердечно глузувала з неї, Анна сильно тужила, що не мала дітей і багато молилася Богу. Одного разу в Шіло, вона молилася, впавши перед Господом, і промовила обітницю Богу, що як Він дасть їй сина, то син її стане назореєм. Первосвященик Елі, побачивши як ворушаться її губи, прийняв Анну за п’яну і докоряв їй. Але Анна розповіла йому про своє горе, і Елі вимовив: «Іди в мирі, й нехай Бог Ізраїля дасть тобі те, про що його благала» (1Цар.1:11). Бог відповів на молитву Анни, і вона народила Самуїла. Анна дотрималася слова, віддавши Самуїла на служіння при священному наметі, коли він був ще маленьким (1Цар.1:27, 28). Рік за роком вона шила для сина безрукавну сукню та відносила йому. Згодом Бог благословив Анну, і в неї народилося ще п’ятеро дітей: троє синів і дві дочки (1Цар.2:18-21).

Приклад Анни вчить, що щирі молитви до Бога допомогають витримувати різні випробовування. Її подячна молитва, записана в 1Царів 2:1-10, відображає глибоку віру в Бога.

Авігея

Була дружиною багатої, але злої та суворої людини на ім’я Навал. Сама Авігея була розсудливою і смиренною, а також красивою і духовно налаштованою (1Цар.25:3). Мудрість і розважливість Авігеї допомогли уникнути лиха. У тих місцях, де вони жили з Навалом, ховався Давид, майбутній цар Ізраїля. Перебуваючи там у бігах, Давид та його люди охороняли овечі стада Навала від грабіжників. Але коли посланці Давида попросили в цієї людини їжі, той грубо відмовив їм. Давид розлютився! Зі своїми людьми він вирушив убивати Навалу та всіх чоловіків у його домі (1 Цар. 25:10-12, 22).

Дізнавшись, як зробив чоловік, Авігея діяла без зволікання. Вона зібрала їстівні припаси і наказала слугам передати їх Давидові та його людям, а сама пішла благати Давида про милосердя (1Цар.25:14-19, 24-31). Побачивши підношення Авігеї, а також відзначивши її смирення і вислухавши її мудру пораду, Давид зрозумів, що це Бог послав її запобігти біді (1Цар. 25:32,33). Незабаром після цього Навал помер, а Авігея вийшла заміж за Давида (1Цар.25:37-41).

Історія Авігеї вчить нас не зважаючи на своє становище поблажливо ставитися до оточуючих людей які в потребі. Хоча Авігея була гарною і багатою, вона не думала про себе надто високомірно. Заради миру вона була готова вибачатися за те, в чому не була винна. У напруженій ситуації вона діяла спокійно, виявляючи тактовність, мужність та винахідливість.

Єзавель

Була дружиною ізраїльського царя Ахава, але не була ізраїльтянкою і не поклонялася Єгові. Вона поклонялася ханаанського богу Ваалу. Цариця Єзавель була владною, жорстокою та безжальною. Вона всіляко сприяла поклонінню Ваалу, яке було наповнене сексуальною аморальністю. Ставши царицею ізраїльського народу, вона зневажала його релігію і вирішила насадити своє ідолопоклонство. Ахав цілком підпав під її вплив; за її наполяганням у Самарії був побудований храм і жертовник Ваала, а також влаштована діброва для оргій на честь Астарти. При дворі Єзавелі заведений був цілий штат служителів нового культу; єврейській релігії загрожувала повна загибель, якщо б на її захист не виступив пророк Ілля, боротьба якого з Єзавелю становить одну з найбільш вражаючих сторінок біблійної історії (3Цар 18 і 19). Жорстока несправедливість Єзавелі особливо проявилась у справі про виноградник Навуфея (3Цар 21:1-16), але цим вона переповнила чашу своїх беззаконь: викинута з вікна, вона була розтоптана вершниками і пошматована собаками (4Цар 9).

Ім’я Єзавель стало згодом синонімом всякого нечестя (Об. 2:20).

Юдиф

Єврейська вдова, яка врятувала своє рідне місто від навали ассирійців. Іудейська героїня, патріотка і символ боротьби юдеїв проти їхніх гнобителів у давнину на Близькому Сході, «красива виглядом і дуже приваблива поглядом» (Юдиф.8:7). Після того, як війська ассирійців взяли в облогу її рідне місто, вона вбралася і вирушила в табір ворогів, де привернула увагу полководця Олоферна. Коли він напився і заснув, вона відтяла йому голову і принесла її в рідне місто, яке таким чином виявилося врятованим. Такою дією Юдиф фактично відіграє роль Мойсея та спасає ізраїльський народ від знищення. Її сміливий вчинок не стає звеличуванням вбивства, лише вимушеним війною вчинком для врятування свого народу.

Історія Юдифи навчає, що кожна людська потуга не може завдати шкоди людині чи суспільству, доки зберігається вірність Богові. Не щодня випадає нагода рятувати місто і народ, ризикуючи власним життям. Але щодня зустрічаємо людей яких треба рятувати ціною наших уподобань і вигод.

Естер

Була єврейкою, яку вибрав і зробив царицею перський цар Ахашверош. Вона скористалася своїм впливом, щоб запобігти винищенню свого народу. Вона дізналася, що вийшов указ, у якому призначався день, коли всіх євреїв, що жили в Перській імперії, наказувалося вбити. Цей жахливий задум належав Аманові, другій особі в державі (Естер 3:13-15; 4:1,5). За підтримки свого старшого двоюрідного брата Мардохея Естер, ризикуючи життям, розповіла про підступи Амана своєму чоловікові, царю Ахашверошу (Естер 4:10-16; 7:1-10). Тоді Ахашверош дозволив Естері та Мардохею видати новий указ, що дозволяв євреям виступити на свій захист. Євреї завдали своїм ворогам нищівної шкоди (Естер 8:5-11; 9:16, 17).

Цариця Естер служить прикладом мужності, смирення та скромності (Пс.31:24; Флпн.2:3). Незважаючи на свою красу і високе становище, вона шукала поради та допомоги. У розмові з чоловіком Естер проявила такт і повагу, а також сміливість. Крім того, у вкрай небезпечний для євреїв час вона мужньо заявила, що належить до них.

Це всього декілька жінок із Старого Завіту далі спробуємо висвітлити жінок Нового Завіту. Як і в Старому Завіті є дуже багато жінок спробуємо розглянути хоча б декількох, хоча їх було набагато-набагато більше.

Єлисавета («та, що шанує Бога»), – мати Іоана Хрестителя

Була інтелігентною жінкою. Її чоловік Захарій був священником при Храмі Господньому. Євангеліє говорить, що вони були обидва благочестивими та виконували все праведно перед Господом (Лк.1:6). Відзначимо, що так говориться далеко не про всіх людей. І хоч Єлисавета була вірною своєму чоловікові, вірною Богові, проте вона була безплідною. Це було жорстоко, особливо за мірками того часу. Коли вони були людьми вже не молодими, Бог чудесним чином дарує їм сина – Іоанна, якого ми називаємо Хрестителем. У майбутньому він стане одним з найвидатніших пророків. Про дальшу долю праведної Єлисавети Святе Письмо не повідомляє, обмежуючись лише народженням Івана Хрестителя. На місці будинку Захарії та Єлисавети, де відбулося його народження, споруджено Церкву святого Івана Хрестителя.

Життя Єлисавети, її поведінка, її скромність і смирення – чудовий приклад для всіх жінок часів і народів.

Пресвята Діва Марія – мати Господа Ісуса Христа.

Була близькою родичкою Єлизавети. Вона була праведною та благочестивою. Їй було близько 14-15 років, і вона була заручена з Йосифом. Ще бувши цнотливою дівчиною, Марія отримала від Ангела послання, що зійде на неї Дух Святий, і вона народить сина і назве його Ісус. Дівчина повірила почутому, і Господь виконав слово.

Марія, мати апостолів Якова та Іоана

Про її походження є багато різноманітних суперечливих тверджень дослідників Святого Письма. Одні стверджують, що вона була сестрою Марії, матері Ісуса, інші не згідні з таким твердженням наголошували на тому, що двох сестер не могли назвати однаковим іменем. Дослідники припускають, що у суспільстві вона займала досить високе становище, оскільки її чоловік Заведей був багатим рибалкою і мав слуг які працювали на нього.

Вона так сильно любила своїх синів, що наважилася звернутися до Господа Ісуса Христа з особистим проханням: «Скажи, щоб обидва сини мої ці сіли в Царстві Твоїм – один праворуч, а другий ліворуч Тебе» (Мф.20:21). Ісус відповів люблячій матері: «…сидіти праворуч Мене та ліворуч – не Моє це давати, а кому від Отця Мого те вготовано» (Мф.20:23). Христос не дорікнув братам і матері за це прохання а пояснив принцип любові, яким вони повинні керуватись у відносинах один з одним: «…хто великим із вас хоче бути – хай буде всім слугою» (Мф.20:26).

Іродіада

Це була погана жінка, беззаперечна й повноправна спадкоємиця Іродіанської династії, яку дехто вважає найбільш розбещеною царською династією в історії світу. Іродіада – це жіночий відповідник імені Ірод, яким називали єврейських царів у часи Христові. Іродіада була донькою Аристобула, сина Ірода Великого, та чарівної Міріям з династії Асмонеїв.

Іродіада мала свій перший шлюб із Іродом Боетом, сином Ірода Великого та водночас її рідним дядьком. У цьому шлюбі і була народжена Саломія. Ірод Боет не був згаданий у заповіті Ірода Великого († 4 р. до н. е.) та жив приватним життям, за що і отримав назву Боетос — Безземельний. Таким чином це міг бути привід для Іродіади розпочати зв’язок з її єдинокровним братом Іродом Антипою, основним спадкоємцем Ірода Великого. Ірод Антипа виганяє свою дружину, дочку царя набатеїв Арети та одружується на Іродіаді. За одним махом їй вдалося скоїти і перелюб, і кровозмішення. Через неї стратили Міріям та двох братів Ірода. За ці дії він попадає під нищівну критику Івана Хрестителя. Ірод Антипа ув’язнює Івана Хрестителя, а його розлючена дружина Іродіада використовуючи можливість домагається в Антипи за допомогою Саломії страти Івана (Мф.14:1-12, Мк.6:14-19, Лк.9:7-9). Скривджений тесть і цар набатеїв Арета IV за скоєне безчестя пішов війною на Антипу та розбив його військо.

У 37 році брат Іродіади — Ірод Агріппа I, який все страждав від недостачі грошей, та завдяки добрим зв’язкам з Римом, отримує від імператора Калігули царство Юдею у своє правління. Іродіаді це не дає спокою і вона змушує свого чоловіка також просити в Риму царський трон. Антипа пробував вже один раз отримати царську корону, пробує це знову і їде у Рим. Однак і тут замість отримати підвищення він попадає у немилість, його знято з поста тетрарха і заслано у 39 році у південну Галлію разом з Іродіадою, де вони очевидно і померли.

Історія Іродіади показує, що все її життя було отруєне гнівом, ненавистю, образою, жорстокістю, нікчемністю, підлістю та прагненням помсти. Її життя вчить нас, що потрібно приборкувати свій гнів, перш ніж він переродиться в прагнення помсти. Вона належить Богові.

Сапфіра

Серед багатьох біблійних жіночих імен є одне, що бентежить, дивує і сприймається з острахом. Це Сапфіра, дружина Ананії, яка разом з ним в один день померла за те, що спробували обманути Духа Святого (Дії 5:1-11).

У Біблії про неї згадується дуже коротко, але надто серйозно, щоб обминути увагою цю жінку. І якщо Сам Господь говорить: «…пам’ятайте про Лотову дружину!» (Лк.17:32), то тим більше пам’ятаймо про Сапфіру, щоб уникнути подібних вчинків і гріха, що призвів до такої страшної смерті.

Саме ім’я Сапфіра має чудесне значення — «красива». Воно асоціюється з коштовним камінням під назвою сапфір — «блискучий», «сяючий» (Вих.28:18; Об’явл.21:19). Цей камінь за своєю красою, блиском і твердістю поступається лише алмазу. Його волошковий колір подібний до небесного. У книзі Об’явлення (21:19) сказано, що сапфір буде в числі дорогоцінного каміння, яке прикрашатиме основи чи підвалини Нового Єрусалиму.

Як бачимо, ім’я Сапфіра, здавалося б, повинно свідчити лиш добре про його власницю. І дійсно, разом зі своїм чоловіком Ананієм вона мала велике щастя приєднатися до апостольської Церкви перших християн. Вони разом прийняли проповідь апостолів і повірили у Святе Євангеліє, покаялися та прийняли хрещення стали членами Церкви. Сапфіра з вірою взяла за основу вчення Ісуса Христа, за основу, котра в Небесному Єрусалимі називається яспис і сапфір (Об’явл.21:19). Перед нею відчинились двері Неба, залишилося лише ревно, усім серцем, служити Господеві і приносити добрий плід, проповідуючи Євангеліє.

У ті часи молода Церква переживала особливе піднесення, Дух чистої віри, великої любові та радості палав у серцях новонавернених. Святе Писання свідчить: «А люди, що ввірували, мали серце одне й одну душу, і жоден із них не вважав що з маєтку свого за своє, але в них усе спільним було… Бо жоден із них не терпів нестачі: бо, хто мав поле чи дім, продавали, і заплату ЗІІ продаж приносили, та й клали в ногах у апостолів, — і роздавалося кожному, хто потребу в чім мав» (Дії 4:32-35).

Захоплені загальним піднесенням, Ананія і Сапфіра також продали свій маєток. Але коли довелося віддавати кошти, подружжя пошкодувало віддати всю суму та, порадившись між собою, приховало частину грошей. Ананія лише «якусь там частину приніс та й поклав у ногах у апостолів». Ініціатива приховати частину грошей, як видно з книги Дії святих апостолів (Дії 5:1-2), виходила від Ананії, але Сапфіри охоче на це згодилася. Цей вчинок свідчив про їхню духовну слабкість, маловірність і жадобу до грошей. Дивна гріховна однодушність! Вона й привела до одночасної смерті обох.

Приклад Сапфіри вчить, що грошолюбство — велике зло. Більше того, воно «корінь усього лихого» (1Тим.6:10). Грошолюбна людина не може бути ні чесною, ні правдивою, ні щирою, ні принциповою, ні мужньою, ні вірною Господеві і своєму обов’язку. Сріблолюбство породжує зажерливість, яка затягує, наче трясовина, породжуючи в серці скупість, жорстокість і гординю. Також історія Сапфіри застерігає нас від гріха обману і лицемірства. Одним словом на прикладі Сапфіри ми бачимо, що служіння двом панам веде до загибелі.

Марія Магдалина

Свята рівноапостольна Марія Магдалина народилася в містечку Магдала (звідки і походить її прізвисько – «Магдалина», євр. «Уродженка міста Мигдал-Ель»), в Галилеї, в північній частині Святої Землі, на березі Генизаретського озера, неподалік від того місця, де хрестив Іван Хреститель.

Одного разу Марія Магдалина почула про Чудотворця, «Ісус обходив усі міста і села, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангелію царства та вигоюючи всяку хворобу й недугу» (Мф.9:35). Вона починає шукати Його, бачить, що «Саме того часу Ісус оздоровив багатьох від недуг, немочей та від злих духів і багатьом сліпим дарував прозріння. У відповідь Ісус сказав їм: «Ідіть, повідомте Йоана, що ви бачили й що чули: сліпі прозрівають, криві ходять, прокажені очищуються, глухі чують, мертві воскресають, бідним звіщається Добра Новина» (Лк.7:21-22); «Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина» (Мф.11:5). Марія Магдалина полум’яно вірить в Його всемогутність, вдається до Його Божественної сили, просить собі зцілення і отримує бажане: болісна сила злих духів залишає її, вона звільняється від поневолення бісам і життя її освячується Божественним сяйвом її Спасителя. Що стосується першої частини життя святої рівноапостольної Марії Магдалини, то відомо, що вона була одержима, згідно з Євангелієм від Луки, «Марія, звана Магдалина, з якої вийшло сім бісів» (Лк.8:2). Не уточнюються причини і обставини події з нею. Вважається, що Марія Магдалина була одержима не внаслідок своєї гріховності, а тому, що Провидіння Боже допустило це для того, щоб Господь Ісус Христос явив справу Божої Слави – чудо зцілення Марії Магдалини, просвітління її розуму та залучення її до віри в Христа Спасителя і до вічного спасіння.

Взагалі у Новому Завіті ім’я Марії Магдалини згадується декілька разів у яких вказано що вона ревно служила Спасителю, а після Його смерті була ревною проповідницею Христового вчення.

Вона була зцілена Ісусом Христом від одержимості сімома бісами (Лк.8:2; Мк.16:9);

Потім стала слідувати за Христом разом з іншими жінками, служачи Йому з майна свого (Мк.15:40-41, Лк.8:3);

Потім була присутня на Голгофі та при смерті Ісуса (Мф.27:56 та ін.);

Після чого була свідком його поховання (Мф.27:61 та ін.);

А також стала однією з жінок-мироносиць, яких ангел сповістив про Воскресіння (Мф.28:1; Мк.16:1-8);

Вона перша побачила воскреслого Ісуса, спочатку прийняла його за садівника, але впізнавши, кинулася до нього доторкнутися. Христос не дозволив їй це, але натомість доручив сповістити апостолам про Своє Воскресіння (Ін.20:11-18).

Після Вознесіння Господа Марія Магдалина перебувала з Матір’ю Божою й апостолами в Єрусалимі, а потім проповідувала слово Боже в Римі та інших містах, як говорить ап. Павло (Рим.16:6). Згодом вже літня Марія Магдалина переселилася в Ефес, де трудився св. ап. Іоан Богослов, де допомагала йому у працях, і там завершила свій шлях.

Свята Іванна

Свята Іванна – дружина Хузи, Іродового урядника. Коли була відсічена голова Івана Хрестителя, то вбивці не хотіли покласти голову Предтечі разом з його тілом, боячись, щоби він не воскрес; учні поховали тіло Предтечі в Севастії, а голову вороги приховали в Іродовім палаці. Про це дізналася Іванна, дружина Хузи, урядника Ірода, яка була таємною послідовницею Христа. Вона таємно взяла чесну голову і, поклавши її в посудину, з благоговінням поховала її в маєтку Ірода, на Оливній горі. Святий євангелист Лука у своєму Євангелії, кажучи про проходження Ісуса Христа містами та селами для проповіді і Євангелії, зауважує, що за Ним ішли і деякі жінки, в числі яких говориться і про Іванну, дружину Хузи, урядника Ірода, які служили Йому: «По тому Ісус проходив через міста та села, проповідуючи й звіщаючи Добру Новину про Царство Боже. З ним були дванадцять і деякі жінки, що були оздоровлені ним від злих духів і недуг: Марія, звана Магдалина, з якої вийшло сім бісів, Йоанна, жінка Хузи, Іродового урядовця, Сусанна та багато інших, що їм допомагали з своїх маєтків» (Лк.8:1-3). Крім того, святий євангелист Лука говорить, що ці жінки пішли за Христом з Галилеї до Єрусалима і при розп’ятті Господа здалека стояли й дивились на розп’яття та переживали разом із Господом.

Свята Марія, мати Якова Молодшого та Йосифа

Про цю жінку згадують три євангелисти – Матвій при перерахуванні жінок, які стояли біля хреста, то називає її Марією, матір’ю Якова й Йосифа: «між ними Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Йосифа, і мати синів Заведеєвих» (Мф.27:56). Євангелист Марко згадує про неї двічі: «Були й жінки, що дивилися здалека. Між ними була Марія Магдалина, Марія, мати Якова Молодшого та Йосифа, і Саломія… Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Саломія купили пахощів, щоб піти та намастити його» (Мк.5:40, 16:1). Нарешті, євангелист Лука, оповідаючи про повернулися від гробу воскреслого Спасителя, згадує і про Марію, матір Якова: «То були: Марія Магдалина, Йоанна й Марія, мати Якова. Інші жінки, що були з ними, теж оповіли це апостолам» (Лк.24:10).

Лідія

За сучасними мірками була бізнесвумен Нового Завіту з міста Тіятир. Вона займалася продажем дуже дорогих тканин. Ця тканина була пурпурного кольору і мала назву «Багряниця». Лідія була певного статусу та мала великі гроші. Одного разу вона відгукнулася на проповідь апостола Павла і відкрила своє серце. Лідія одразу запросила апостола та його супутників до себе додому на своє повне забезпечення. Вона стала віруючою людиною. Ходила в молитовні зібрання разом з іншими жінками, багато з яких були нижче її по статусу, але Лідія не виділяє це. Жінка спокійно служила апостолам маєтком своїм та надавала фінансову підтримку віруючим.

Лоіда і Евнікія

Лоіда була бабусею, а Евнікія – мамою ап. Тимофія, названого сина апостола Павла. Вони жили в Лістрі. Завдяки цим жінкам, Тимофій з дитинства добре знав Святе Письмо. Також Павло говорить, що в цих жінках була справжня віра. Батько хлопця був з язичників, і ніде не говориться, що він приділяв увагу духовному вихованню сина. Тому саме жінки займалася тим, що передавали свої знання дитині.

Історія цих двох жінок має служити прикладом для наших матерів, бо немає нічого важливішого в житті матері за виховання дитини.

Акила і Прискилла

Це була сімейна пара – чоловік і дружина. Вони спочатку проживали в Римі, а потім переїхали у м. Коринф. Вони завжди згадуються в Біблії разом. Вони, як і апостол Павло, займалися шкіряною справою. Ця сімейна пара – яскравий приклад того, наскільки можуть бути в єдності чоловік і дружина. Вони як голка з ниткою: куди Акила, туди й Прискилла. Вони разом жили, як чоловік та дружина, разом працювали та разом служили Господеві. У них були спільні друзі та наставники. Вони разом супроводжували апостола Павла в його подорожах. Разом займалися євангелізацією та пояснювали Святе Письмо людям, з якими вони стикалися.

Сімейне Акили і Прискилли показує, що їхній шлюб був зразковим. Їх поєднувала не лише любов один до одного, а й загальні ідеали і загальне служіння. Вони доповнювали одне одного не тільки у вірі але й у всіх обставинах свого життя знаходячи взаєморозуміння, підтримку і злагоду. Своє життя вони закінчили мученицькою смертю.

Шлюб Прискилли і Акили є прикладом дружньої християнської сім’ї. В усіх сферах життя – духовній, суспільній і особистій вони діяли спільно.

Боже Слово займало в їхньому житті перше місце. Служіння людям витісняло власні інтереси. Для цього Прискилла докладали великі зусилля і самопожертви. Необхідно було постійно пристосовуватись до нових умов під час далеких переїздів для розповсюдження Євангелія. Не один раз доводилося ризикувати життям. Не кожна жінка змогла б таке витримати. А Прискилла працювала та несла усі тягарі нарівні з чоловіком, заслуживши глибоку повагу і любов серед людей.

Хоч і була жінкою активною та діловою, але у сімейному житті не намагалася надиматись і керувати, поводила себе так, як цього вимагає Слово Боже, яке каже, що: «… всякому чоловікові голова — Христос, а жінці голова — чоловік» (1Кор.11:3). Образ Прискилли відкриває жінкам таємницю повноцінного подружжя і духовного служіння Богові, таємницю, яка сприяє успіху Його справи. Жертвуючи власними зручностями і вигодами своєї сім’ї, вона, зі згоди чоловіка, віддавала свій дім для зібрань, для євангелізації і створення місцевої Церкви.

Образ Прискилли — це образ самовідданої жінки євангелістки, цілком відданої Господу і Його справі, готової и ім’я Христа віддати своє життя. Вона й віддала його, не побоявшись смерті, чим довела свою мужність, рішучість й істинну віру. Мужність, звичайно, йде поряд з м’якістю характеру і благородством душі, і мужня людина швидше за інших здатна до великодушності. Саме такою й була Прискилла.

На завершення хотілося б наголосити, що, ми розглянули малу дещицю Біблійних жінок, звертаючи увагу на їх значимість у служінні Богу та людям, а також спробували показати на прикладі деяких жінок негативні наслідки гріховного життя. Всім хто цікавиться історією Біблійних жінок радив би почитати книги Андрія Білика «Біблійні жінки п’ятикнижжя Мойсея» та «Біблійні жінки Нового Завіту», а також «Біблійні жінки в книгах Царів, Пророків, Пісні пісень і Приповістях Соломона», «Біблійні жінки в книгах пророка Самуїла», «Біблійні жінки в книгах Ісуса Навина, Суддів, Рут», «Біблійні жінки. Книга Естер».

прот. Іван Голуб

«І навів Господь Бог на чоловіка міцний сон…». Про те, що сон, наведений Богом на Адама (по-єврейськи – тардема), не був звичайним і природним, а натхненним і екстатичним, говорить як контекст мови, так і біблійне вживання цього слова (Бут.15:12; 1Цар.26:12; Іс.29: 10).

«І створив Господь Бог з ребра, яке взяв у чоловіка, жінку…». Ця біблійна деталь багатьом здається спокусливою і на її підставі одні всю цю розповідь про творіння жінки вважають вигадкою (раціоналісти), інші тлумачать алегорично. Але сам характер цієї біблійної оповіді, що відзначає з такою ретельністю його деталі, виключає можливість алегорії. Початок людства був екстраординарною епохою. Духовний зміст цієї оповіді розкривається в кількох місцях Священного Писання (1Тим.2:11-13; Еф.5:25-26), а саме, що факт єдності природи чоловіка й жінки, а через це і всього людства, – основа їхньої спільної прихильності й характеру їх взаємин. Створивши жінку з ребра першої людини, Бог указав нам, що всі люди походять від одного тіла і душі, повинні бути єдиними – любити і берегти один одного

Однак варто зазначити, що відомий бібліїст Дмитро Щедровицький пише: «…Давньоєврейське слово «цела» означає не тільки ребро, а й деякий аспект, деяку грань людини, в даному разі – її емоційну сторону, що знайшла особливе вираження саме у жінці… Крім того, створення «із ребра» говорить про схильність жінки до «життя серця», сердечних переживань, і про те, що вона, подібно до ребра, повинна захищати, берегти від зла і тривог серце мужчини».

Вдаючись до образу ребра, Мойсей намагається донести до ізраїльського народу дуже важливу думку: жінка походить із єства чоловіка і по природі є з ним одним цілим.

Святитель Іоан Златоуст в «Бесідах на книгу Буття» ясно дає зрозуміти, що розповідь про створення з ребра з’являється через людську неміч і нездатність проникнути в тонкі істини Одкровення («Мойсей використовує грубі слова, пристосовані для нашої немочі»). І пильної уваги тут заслуговує саме акцент не на ребрі, а на біологічній і душевній єдності Адама і Єви. Не слід надавати розповіді про ребра надлишкового значення і бачити в ньому будь-який інший зміст крім вказівки на цю єдність. В іншому випадку будь-який підручник анатомії можна використовувати як доказ неспроможності біблійного оповідання, тоді як мова йде не про погрішності в священному тексті, а про схильність людини до його примітивного розуміння.

Далі наведу повне висловлювання з цього приводу великого Святителя Церкви Христової: «Отже, оскільки ми готові наставляти, а ваші надра розуму приготовлені прийняти це духовне багатство, тому і виконаємо свою обіцянку, і, взявшись за подальше тлумачення того, що було прочитано від блаженного Мойсея, віддамо вам нагороду. Потрібно пояснити те, що прочитано сьогодні, щоби, достеменно розкривши багатство думок, прихованих у словах, передати це вашій любові. Ви чули недавно слова Божественного Писання: «Але для Адама не знайшлося помічника, подібного до нього» (Бут. 2, 20). Що означає цей короткий вислів «Але для Адама»? Навіщо доданий сполучник («але»)? Хіба не достатньо було сказати: «Для Адама»? Ми хочемо дослідити не просто через зайву допитливість, а щоб, старанно розтлумачуючи вам усе, навчити вас не пропускати в Божественному Писанні без уваги бодай короткого вислову чи навіть одного складу. Адже це не прості слова, а слова Святого Духа, тому можна знайти великий скарб і в одному складі. Слухайте ж, прошу, уважно. Нехай ніхто не буде ледачим, ніхто не буде сонним, у всіх нехай буде пильний розум; нехай ніхто не блукає думками деінде і, стоячи тут, нехай не розважається життєвими турботами. Навпаки, роздумуючи про гідність цього духовного зібрання і про те, що ми слухаємо (тут) Бога, Який говорить до нас устами пророків, нехай кожний відкриває свій слух і напружує розум, щоби жодна із кинутих нами насінин не упала на камінь чи біля дороги, чи в терня, але щоб усе насіння, упавши на добру землю, тобто на широту великого розуму, могло принести вам щедрі плоди і примножити посіяне нами.

Тож подивимося, що означає створення (подружнього) союзу. «Але для Адама, — сказано, — не знайшлося помічника, подібного до нього». Поглянь на чіткість Божественного Писання. Сказавши: «Але для Адама не знайшлося помічника, — воно не зупинилося на цьому, але додало: — подібного до нього», пояснюючи цим додатком причину, для чого було використано сполучник. Думаю, що більш кмітливі вже самі здогадуються, що буде нами сказано. Та оскільки ми, пропонуючи повчання всьому загалу, повинні намагатися, щоби наші слова були зрозумілими для всіх, то ось і покажемо вам, чому (Писання) так сказало, тільки трохи потерпіть.

Раніше, як пам’ятаєте, у Божественному Писанні було сказано: «Створімо йому помічника за подобою його». А далі повідомляється нам про створення звірів, і плазунів, і всіх безсловесних: «Господь Бог, — сказано, — створив із землі всіх тварин польових і всіх птахів небесних, та привів їх до Адама, щоб бачити, як він назве їх; (і Адам як господар) нарече імена всім» (Бут. 2:18-20), — кожній породі звірів і птахів, і всім безсловесним визначив, за дарованою йому мудрістю, властиві найменування. Та щоб ми не думали, начебто про них сказав (Бог): «Створімо йому помічника», хоч бачимо, що всі ці тварини виконують деяку службу і допомагають людині в праці, адже вони є нерозумними творіннями і знаходяться надто далеко від людини. Бо, хоч вони і допомагають людині, і своєю службою приносять їй чимало користі, все ж таки є нерозумними. Те, що вони допомагають (їй), це показує сам досвід. Одні з них придатні для перенесення вантажів, другі — для обробітку землі: віл тягне плуга, прорізує борозни і багато інших послуг робить нам у землеробстві; так само багато допомагає осел при перенесенні вантажів. Та й багато інших із безсловесних служать нам для задоволення наших тілесних потреб: вівці служать нам своєю вовною для виготовлення одягу, кози — вовною, молоком та іншим, що придатне нам для їжі.

Отже, щоб ми відносили не до цих тварин сказане: «Створімо йому помічника», для цього тепер блаженний Мойсей, починаючи слово, говорить: «Але для Адама не знайшлося помічника, подібного до нього» (Бут. 2:20). Він ніби повчає нас і говорить: усі ці (творіння) створені (Богом для людини) і отримали від Адама найменування, однак жодне з них не виявилося бути гідним йому помічником. Тому і хоче (Мойсей) сказати нам, що має бути створене нове творіння і що це творіння, яке вже готове появитися, і є саме те, про яке сказано: «Створімо йому помічника за подобою його», тобто однієї з ним природи, гідного його, нічим не нижчого за нього. Тому цей блаженний і сказав: «Але для Адама не знайшлося помічника, подібного до нього», показуючи, що хоч якими б корисними для нас не були своїми послугами безсловесні, однак допомога, яка подається Адамові жінкою, є зовсім іншою і набагато кращою.

Отже, коли вже всі тварини були створені й отримали імена від первозданного, людинолюбний Господь, влаштовуючи все для створеного Ним, шукав йому подібного помічника і, створивши для нього все це видиме творіння, наостанку створює дружину. І поглянь, з якою пунктуальністю (Писання) повчає нас про створення цього творіння. Оскільки воно вже сповістило нам, що (Бог) хоче створити Адамові подібного до нього помічника, бо вже було сказано: «Створімо йому помічника за подобою його», тепер говорить: «Не знайшлося помічника, подібного до нього», тому створення жінки відбувається із єства Адама, про що сказано: «І навів Господь Бог на Адама нестяму, і він заснув; і взяв одне з ребер його і закрив те місце плоттю. І створив Господь Бог із ребра, яке взяв у чоловіка, жінку, і привів її до чоловіка» (Бут.2:21-22).

Велика сила в цих словах. Вона перевершує всякий розум людський: їхню велич можна зрозуміти не інакше, як тільки через споглядання очима віри. «І навів, — сказано, — Господь Бог на Адама нестяму, і він заснув». Зверни увагу на точність повчання. На ці дві обставини (нестяму і сон) указав блаженний пророк чи точніше — його вустами Дух Святий, розкриваючи перед нами злагодженість подій. «І навів, — сказано, — Господь Бог на Адама нестяму, і він заснув». Це була не проста нестяма і не звичайний сон, але, оскільки премудрий і вмілий Творець нашої природи хотів узяти в Адама одне із його ребер, тому, щоб він не відчув болю і потім не ставився вороже до створеної із його ребра, щоби, пам’ятаючи про біль, не зненавидів створювану, для цього (Бог), зануривши (Адама) в нестяму і мовби повелівши йому бути охопленим деяким оціпенінням, навів на нього такий сон, що він зовсім не відчував того, що відбувалося (з ним). Як талановитий Художник, узяв те, що вважав необхідним, і заповнив те, чого бракувало, а взяте вчинив за Своїм людинолюбством. «І навів, — сказано, — Господь Бог на Адама нестяму, і він заснув; і взяв одне з ребер його, і закрив те місце плоттю». Це для того, щоб Адам, прокинувшись, не довідався після втрати (ребра) про те, що трапилося. Бо коли він не довідався про це під час взяття (ребра), то міг довідатися після цього. Отож, щоб і саме взяття ребра не заподіяло йому болю, а потім його нестача не викликала (у нього) печалі, тому Бог і влаштував те й інше так: і (ребро) взяв безболісно, і те місце потім закрив, не давши через це Адамові довідатися, що з ним сталося. Отже, взявши ребро, Господь Бог, сказано, «створив жінку». Дивовижна справа, яка безмірно перевищує наш розум! Такими є і всі справи Господні. Справді, (створення жінки із ребра Адама) не менш вагоме за створення чоловіка з пороху. При цьому зверни увагу і на поблажливість Божественного Писання — які слова воно використовує заради нашої немічності. «І взяв, — сказано, — одне з ребер його».

Не сприймай ці слова по-людськи, а знай, що грубі вислови використано відповідно до людської немічності. Бо коли б (Писання) не використало цих слів, то як змогли б ми пізнати невимовні таємниці? Тож не будемо зупинятися тільки на словах, а будемо сприймати все з побожністю, оскільки це відноситься до Бога. Цей вираз «узяв» і всі подібні до нього використані заради нашої немічності. Поглянь ще, як і тут (Писання) використало той самий вираз, що й стосовно Адама. Як там воно і раз, і двічі, і багаторазово говорило: «І взяв Господь Бог людину, яку створив», і ще: «І заповів Господь Бог Адамові», і знову: «І сказав Господь Бог: створімо йому помічника за подобою його», — так і тепер говорить: «І створив Господь Бог із ребра, яке взяв у Адама, жінку», а перед цим: «І навів Господь Бог на Адама нестяму». Це для того, щоб ти знав, що, використовуючи ці слова (Бог і Господь), Писання не робить жодної відмінності між Отцем і Сином, але оскільки Вони мають одну сутність, тому і вживає найменування без різниці. Отож і розповідаючи про створення жінки, воно чинить так само і говорить: «І створив Господь Бог із ребра, яке взяв у Адама, жінку».

Що тут скажуть єретики, які хочуть усе досліджувати і думають, що вони осягли народження Творця всіх. Яке слово може виразити це? Який розум — осягнути? Одне ребро, сказано, узяв (Бог): як же з цього одного ребра (Він) створив ціле творіння? Але що я кажу: як із цього одного ребра Бог створив творіння? Скажи мені, як звершилося взяття (ребра)? Як (Адам) не відчував цього взяття? Але ти нічого не можеш сказати: знає (це) тільки Той, Хто звершив творіння. Якщо ми не розуміємо навіть того, що є в нас під руками, — створення такого ж, як і ми, то наскільки є нерозумно і безглуздо досліджувати те, що стосується Творця, і говорити, начебто ми розуміємо те, про що не мають чіткого поняття навіть вищі, безтілесні сили, а тільки зі страхом і трепетом постійно все прославляють?

«І створив Господь Бог із ребра, яке взяв у Адама, жінку». Зверни увагу на чіткість Писання. Воно не каже: зробив (έπλασεν), але: створив, сформував (ώκοδόμησεν). Оскільки Бог узяв частину від того, що вже було створене, і, так би мовити, додав тільки те, чого бракувало, тому і говорить Писання: «І створив», — не дещо інше зробив, але, взявши від уже готового творіння певну частину, з цієї частини створив ціле творіння. Яка сила найвищого Художника-Бога, щоб із настільки малої частини (ребра) створити стільки членів, улаштувати стільки чутливих органів і створити цілу, досконалу і завершену істоту, яка могла б і розмовляти, і завдяки єдності природи приносити чоловікові велику втіху! Адже ця істота створена для його втіхи. Тому і Павло сказав: «Не чоловік був створений для жінки, а жінка для чоловіка» (1Кор.11:9). Бачиш, як усе створене для нього? Уже було створене (все) творіння, вже появилися безсловесні, придатні для їжі і здатні служити людині. Однак первозданний не мав з ким розмовляти, хто б, завдяки єдності природи, міг приносити йому велику втіху. Тому (Бог) із його ребра створює це розумне творіння і зі своєї великої премудрості робить його досконалим, у всьому подібним до чоловіка, тобто розумним, здатним надавати йому допомогу в необхідних потребах і обставинах життя. Так Бог усе влаштував мудро і прекрасно.

Якщо ж ми через немічність розуму не в змозі розуміти, як створені речі, то все ж таки віруємо, що все підкоряється волі Творця і що Він повелить, те й відбувається. «І створив, — сказано, — Господь Бог із ребра, яке взяв у Адама, жінку і привів її до Адама», показуючи, що для нього створив її. «Привів її, — говорить, — до Адама». Тобто, оскільки між усіма безсловесними не знайшлося помічника, подібного до тебе, то ось те, що Я обіцяв (а Я обіцяв створити помічника, подібного до тебе), що вчинив і вручаю тобі. «І привів її до Адама. І сказав до Адама: це нині кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї» (Бут.2,22-23).

Поглянь тут, улюблений, як (Адам) разом із невимовною мудрістю, даною йому від Бога, яку він виявив у нареченні імен безлічі видів безсловесних створінь, сподобився ще й пророчого дару. Тому блаженний пророк (Мойсей) і показав нам перед цим, що Адама водночас зі сном охопила й нестяма настільки, що він зовсім не відчував того, що з ним відбувалося, щоби тепер, побачивши, що він, глянувши на жінку, чітко пояснює все, що сталося, ти вповні переконався, що говорить це завдяки дару пророцтва, наставлений Святим Духом. Адже він нічого не знав про те, що відбулося, однак, коли (Бог) привів до нього жінку, сказав: «Це нині кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї». А інший перекладач замість «нині» говорить: «Це тепер», даючи зрозуміти, що це було тільки тоді, а надалі походження жінки буде вже не таким. Нині, каже, жінка була створена від чоловіка, а надалі буде не так: від жінки (буде) чоловік, чи краще сказати — не від жінки, а від співучасті їх обох, як і Павло говорить: «Не чоловік від жінки, а жінка від чоловіка; не чоловік був створений для жінки, а жінка для чоловіка» (1Кор.11:8-9). Так, скажеш, але ці слова показують, що жінка була створена від чоловіка. Потерпи і далі побачиш істинне вчення. Апостол говорить: «А втім, ні чоловік без жінки, ні жінка без чоловіка» (1Кор.11:11), повчаючи нас, що після (створення першої жінки) народження чоловіка і жінки буває від співучасті обох. Тому й Адам сказав: «Це нині кістка від кісток моїх і плоть від плоті моєї».

Далі, щоб ти переконався у достовірності Адамового пророцтва, — у тому, що сказане ним збувається досі і (буде збуватися) аж до кінця (світу), послухай наступне. «Вона, — каже, — буде зватися жінкою, бо взята від чоловіка свого. Тому залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї, і будуть два однією плоттю» (Бут.2,23-24). Бачиш, як (Адам) відкрив нам усе, достеменно пояснивши своїм пророчим духом кожну (обставину). «Вона, — каже, — буде зватися жінкою, бо взята від чоловіка свого», — тут він натякає на взяття ребра. Далі, розкриваючи майбутнє, говорить: «Тому залишить чоловік батька свого і матір свою і пристане до жінки своєї, і будуть два однією плоттю».

Звідки, скажи мені, прийшло йому на думку сказати це? Звідки довідався про майбутнє, — що рід людський розмножиться? Звідки йому стало відомо, що буде єднання між чоловіком і жінкою? Адже воно відбулося після падіння, а до того люди жили в раю, мов ангели, не розпалювалися похіттю, не розпалювалися й іншими пристрастями, не обтяжувалися тілесними потребами, але, будучи створеними цілком нетлінними і безсмертними, не потребували навіть прикриття одягом. «І були, — сказано, — вони обоє нагі…, і не соромилися» (Бут.2:25). Доки не був учинений гріх і непослух, вони були одягнені у небесну славу, тому й не соромилися. Сором же й усвідомлення наготи появилися після порушення заповіді. То звідки ж, скажи мені, прийшло йому на думку говорити це? Хіба не зрозуміло, що він, маючи до порушення заповіді пророчу благодать, бачив усе це духовним зором?

Пояснюю тепер це не просто так, а для того, щоб ви і в цьому могли пізнати безмірну любов, яку виявив Бог до людини, даруючи їй на самому початку ангельське життя, виливши на неї незліченні благодіяння, а понад усе, сподобивши її пророчого дару, і щоб ви після стількох благодіянь, побачивши байдужість людини, вже не звинувачували Бога, а в усьому звинувачували саму людину. Вона, як ви це далі побачите, сама стала для себе причиною всіх лих, тобто і позбавлення таких незліченних благ, і того осуду, якого зазнала через порушення заповіді. Коли подумаю про те влаштування життя, яке дарував Адамові Господь, виявивши для нього такі великі благодіяння: по-перше, те, що ще до його творення створив для нього весь тваринний світ, а вже потім створив його, щоб він, появившись, міг користатися всім видимим; а по-друге, повелівши, щоби був рай, зволив оселити в ньому чоловіка окремо від безсловесних тварин і, давши йому владу над усіма, велів як господареві дати всім найменування, мов рабам і підвладним; далі, оскільки він був самотнім, потребував помічника, подібного до нього, (Бог) не відмовив і в цьому, а створив за Своєю волею жінку і вручив її йому; а понад усе дарував йому і пророчу гідність, а після цих невимовних благодіянь дав і найважливіше — звільнив від усіх турбот про тіло, не допустив, щоб він турбувався ані про одяг, ані про будь-що інше, але, як уже було сказано, благоволив, щоб він жив на землі, мов земний ангел, — коли подумаю про все це, то дивуюся і любові Господа до нашого роду, і безпечності людини, і злобі диявола: злий демон не міг дивитися на ангельське життя в людській плоті».

Ось так пояснює творення жінки з ребра Адама святитель Іоан Золотоустий. Подібне твердження знаходимо і у преподобного Феодорита Кирського: «Творець природи благоволив обидві статі привести в однодумність; для цього Адама створив із землі, а дружину привів [у світ] від Адама, щоб і показати схожість єства, і вкласти в них якусь природну прихильність один до одного. Якщо ж, коли і таким чином створені, чоловіки сваряться з жінками і жінки з чоловіками, то чого не робили б, якби Бог жінку створив з чогось іншого? А тому Премудрий і розділив, і знову поєднав; тому що шлюб в єдино сполучає обидві статі. Бо сказано: «…і стануть [два] однією плоттю» (Бут.2:24). А що це є справедливо, свідчить наслідок: бо в шлюбному співжитті від обох виростає один плід, одним засіяний, іншою живлений, а довершений же Творителем природи».

На завершення хотілося б сказати, що це питання висвітлювали ще багато інших святих отців Церкви Христової, а всім кого цікавить творіння Богом світу в тому числі і жінки раджу почитати твір святителя Василія Великого «Шестиднев», також цікавою є книжка Андрія Білика «Біблійні жінки».

Зараз ми живемо у світі, який прагне все пояснити розумом, але як було сказано наш розум є обмежений і немічний а також не спроможний осягнути всю велич Божого Промислу, тому залишаймо місця для віри.

прот. Іван Голуб. м. Львів, ЛПБА

Церковна традиція знає пророка Іллю, як ревного поборника чистоти віри в єдиного небесного Бога. Він нещадно викривав бісослужіння і всіляке поклоніння неправдивим богам. Життєпис його пророчої діяльності висвітлюється в Третій і Четвертій книгах Царств Старого Завіту. Події, пов’язані з пророком, відбуваються за царювання Ахава та Охозії, і переважно це його боротьба з нечестям язичництва, яке проникло в Ізраїльське царство.

Через свою дружину фінікійку Ієзавіль, що вирішила встановити культ Ваала та Астари, слабкий духом Ахав не зважав на дорікання пророка Іллі: «І сказав Ілля [пророк], фесвитянин, із жителів галаадських, Ахаву: живий Господь Бог Ізраїлів, перед Яким я стою! В ці роки не буде ні роси, ні дощу, хіба тільки за моїм словом» (3 Цар. 17:1). Коли ж настало це бездощів`я, а за ним і голод, то пророк за словом Господнім відійшов і сховався біля потоку Хорафа, що навпроти Йордану і пив з потічка воду, а їжу йому приносили ворони. Згодом Ілля, знову ж таки за повелінням Господнім, відійшов у Сарепту Сидонську і зупинився в удови, що його годувала мізерними залишками їжі, які в неї не зникали. У домі сарептської удови пророк Ілля показав чудо, воскресивши з мертвих її сина. Він взяв його з рук матері і поклав у свою постіль та довго молився. Юнак піднявся і пророк вивів його із світлиці, віддавши матері: «І сказала та жінка Іллі: тепер-то я узнала, що ти чоловік Божий, і що слово Господнє в устах твоїх істинне» (3Цар. 17:24). Цей воскреслий син сарептської удови став у майбутньому пророком Іоною.

Протистояння з царем Ахавом та його вааловими жрецями закінчились повною перемогою Іллі пророка. А правдивіше сказати — істинний Бог переміг Ваала у жертвоприношенні та зведенні вогню. Це сталося на горі Кармила. Першими приготували жертву жреці Ваала і взивали: «Ваале, почуй нас! Але не було ні голосу, ні відповіді» (3Цар. 18:26). Тоді в опівдні, охайно приготувавши жертву, Ілля, глузуючи з ваалових служителів, закликав правдивого Бога: «Почуй мене, Господи, почуй мене нині у вогні! Нехай пізнає народ цей, що Ти, Господи, Бог в Ізраїлі, і Ти навернеш серце їх до Тебе!» (3 Цар. 18:37). Умить вогонь зійшов і охопив усепалення, і дрова, і каміння, і порох, і поглинув всю воду, що в рові була. Народ увесь упав долілиць й увірував в істинного Бога. Пророк Ілля, знищивши всіх ваалових жреців, зійшов на верхівку Кармила, і схилив голову та наказав своєму слузі, щоб той пішов і подивився на море, і щоб зробив так сім разів. На сьомий раз прийшов слуга і сказав до Іллі, що бачив невелику хмаринку, яка піднімалася з моря.

Відтак, надійшла велика хмара і пішов сильний дощ. А це означало, що вода знову напоїть землю, щоб родила, й голод мав припинитися. Цар Ахав сів у колісницю, заплакав, і помчав у Ізреель. Сказано ж тоді: «Була на Іллі рука Господня. Він оперезав стегна свої і біг перед Ахавом до самого Ізрееля» (3Цар. 18:45−46). Дружина царя Ахава Ієзавель не змирилася з такими чудесами пророка і повстала проти пророка Іллі ще більше, так що він змушений був знову переховуватися в печерці гори Божої Хорив. Тут явився пророку Господь, і він розмовляв з Ним, закривши лице своє одежою-милоттю. Тоді Бог наказав пророку Іллі йти через пустелю до Дамаску і звершити там святі справи, а найбільше настановити та помазати на пророка замість себе Єлисея, сина Сафатового. Ілля зробив так, як повелів йому Господь.

Згодом пророк Ілля викрив Ахава у злодіянні за те, що він привласнив собі виноградник Навуфея. Так само він викрив наступника Ахава царя Охозію за його звернення у час хвороби до аккаронського ідола Веельзевула. Ілля винищив усіх п’ятдесятників царя, які посилалися до нього, а тих, що були послані втретє за наказом ангела не винищив, а пішов з ним до Охозії і викрив його там за гріх тяжкий, бо звертався до біса.

У дивний спосіб пророк Ілля був взятий на небо. Очевидцем цього став порок Єлисей: «Коли вони йшли і дорогою розмовляли, раптом з’явилася колісниця вогненна і коні вогненні, і розлучили їх обох, і понісся Ілля у вихорі на небо» (4 Цар. 2:11). Пророк побачивши це, взивав тужливим голосом: «Батьку, батьку мій», і підняв милоть, одежу Іллі, з землі, яка впала з неба.

Згідно з біблійною історією до пророка Іллі на небо ще в допотопний період був взятий Енох. Саме Енох та Ілля мають стати апокаліптичними свідками, які після закінчення своєї проповіді на землі в антихристове пришестя, будуть вбитими звіром, що виходитиме з безодні, а потім після трьох днів воскреснуть і знову зійдуть на небо (Одкр., 11, 3, 7, 11).

За ревність по істинному Бозі, викриття в гріхах ідолослужіння сильних світу цього, за творення надприродних чудес за допомогою Божою, Церква урочисто шанує пророка Іллю і встановила особливий день його шанування 2 серпня. У час посухи, або навпаки, безперервного дощу Церква звертається і до святого пророка Іллі в упорядкованому молебному чині та складених семи молитвах. Велично шанували пророка на Русі та в Україні, будуючи на його честь храми з давніх княжих та гетьманських часів. Відомо, що першим храмом у Києві ще до Володимирового хрещення була соборна церква Іллі пророка «над ручаєм». Саме цим храмом клялися руси в договорі з греками 945 р., і князь Ігор водив християн-русів присягати в церкву святого Іллі, як сповіщає нам Літопис, «що є над ручаєм кінець Пасинчої бесіди, бо це була соборна церква…». Також Тройце-Іллінський печерний храм і монастир Богородиці було збудовано в давні княжі часи в Чернігові.

Постать святого пророка Іллі, який утаємничено був піднятий на колісниці до небес, обросла народними повір’ями та прикметами, що здебільшого пов’язані з громом і блискавками, дощами і посухами, а також навіть із заборонами купатися у водоймах після дня його пам’яті. Звісно ж, то звичайні забобони, які Церква не визнає і відкидає.

За народними уявленнями на Іллі можна було спостерігати за проблисками осені й це свято за обрядово-звичаєвим календарем належало вже до осінніх. На полях вся пшениця й жито були вижатими, зв’язаними у снопи і складеними у півкопи. Удова, яка жила сама і не мала допоміжної людської сили, говорила: «Далеко Ілля — вижну і я». Але й вона мала до свята Іллі впоратися зі своїм полем. «На Іллі новий хліб на столі», — селяни в цей час випікали хліб уже з нового врожаю.

Народ вважав, що Ілля є громовержцем, громобоєм таким, що скидає блискавки з неба, тим самим немов списами ранячи бісів. «Грім гримить, то Ілля на небесному мосту в огненній колісниці їде», «до Іллі дощ ходить зі своїм вітром: за вітром і проти вітру, а після Іллі тільки за вітром», «до Іллі хмари ходять за вітром, а після Іллі — проти вітру».

Святий пророк здавна був покровителем побожних та працьовитих людей.

Як і святитель Миколай, пророк Ілля улюблений святий в народі, тому в цей день старалися не працювати і не вирішувати ніяких справ. Цього дня потрібно йти до храму, молитися і просити в Бога та святого пророка Іллі допомоги в утвердженні нашої віри та правдивості в поклонінні істинному Богові!

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

За змістом церковних піснеспівів Господь, що взяв на Себе гріхи світу, покривається водами Йордану. Як тільки Ісус, охрестившись, вийшов із води, над Ним розкрилися небеса, і Іоан побачив Духа Божого, Який сходив у вигляді голубиному на Спасителя і почутий був голос Бога Отця: «Це є Син Мій Улюблений, в Ньому Моє благовоління» (Мт. 3: 17). Таким чином Ісус в день Хрещення, зішестям на Нього Духа Святого, помазаний за своєю людськістю більше за спільників Своїх (Євр. 1:9), і з цього часу Спасителю як людині належить ім’я Христос.

На спомин про цю євангельську подію 6 (19) січня встановлено Церквою свято Хрещення Господнього. Воно має подвійну назву – Хрещення Господнього та Богоявлення, бо при Хрещенні Христа Спасителя було явлення Бога у Пресвятій Трійці, і особливо урочисте явлення Божества Спасителя, який вступив на Своє всенародне відкрите служіння для викуплення світу.

В Церковному уставі і в Отців Церкви день Хрещення Господнього та Богоявлення називається також Просвітленням, святом світла, тому, що Бог є світло і з’явився просвітити тих, хто сидить в темряві. У давнину в навечір’я Хрещення приймали Таїнство святого Хрещення оголошені, при цьому горіло багато світильників, які знаменували світло пізнання Бога істинного.

Відзначення свята Богоявлення відноситься до першопочатків християнства і є за уставом дванадесятим великим господським празником. Про нього згадується і в апостольських постановах: «Богоявлення свято святкуйте тому, що в цей день було явлення Христового Божества, що засвідчив Його Отець під час Хрещення, і Утішитель Святий Дух, у вигляді голубиному, показав всім Освідченого».

У III столітті про подію Богоявлення проповідували за богослужінням свмч. Іполит і Григорій Неокесарійський, чудотворець. На давнє святкування Хрещення Господнього і нічне перед цим бдіння християн вказує св. Климент Олександрійський.

У IV ст. святі отці Церкви – Григорій Богослов, Григорій Ніський, Амвросій Медіоланський, Іоан Золотоустий, Августин залишили нам свої високі повчання, які проголошені були ними в день свята Богоявлення. У V ст. – Анатолій Константинопольський; VII ст. – Андрій і Софроній Єрусалимські; VIII ст. – Кузьма Маюмський, Іоан Дамаскін і Герман Константинопольський; IX ст. – Йосиф Студит, Феофан і Візантій – склали багато піснеспівів на свято Хрещення Господнього, які донині співаються Церквою в день свят.

На спомин про Хрещення, під час якого Ісус Христос занурювався у водах Йорданських, щоб цим водам освячення дар подати, Православна Церква здавна звершує напередодні в навечір’я, і в день самого свята велике освячення води. Благодать освячення подається воді одна і та ж, як в навечір’я, так і в самий день свята. Тобто вода за своїми властивостями є однаковою. Богоявлення водосвяття покладене було ще в Єрусалимській Церкві і протягом IV – V століть звершувалось не тільки в ній одній. Саме в Єрусалимській Церкві був започаткований звичай виходити на річку Йордан для великого освячення води.

До освяченої води християни з давніх часів мали велику побожність. У IV столітті святитель Іоан Золотоустий говорив: «Христос хрестився і освятив єство водне; і тому в свято Хрещення всі, почерпнувши води опівночі, приносять її додому і зберігають увесь рік. І та вода в істоті своїй не псується від своєї давності, але набрана на цілий рік, а то і два, і три, залишається свіжою і неушкодженою, і після такого часу не поступається перед водою, яка тільки що набрана із джерела». Освячена вода називається в Православній Церкві великою агіасмою – святинею. Цю святиню Церква вживає для окроплення храмів і помешкань, для зцілення, призначає пити її тим, хто не може приступити до святого Причастя. Але аж ніяк ця вода не може замінити самого Причастя святих Таємниць Тіла і Крові Господніх. З цією святою водою і святим хрестом священнослужителі в свято Богоявлення і після нього, аж до віддання свята, зі співом відвідують житла своїх парафіян.

Благочестиві християни здавна, як свідчить святитель Іоан Золотоустий, мають звичай в навечір’я або в самий день свята Хрещення черпати воду для свого домашнього вжитку, називаючи її Богоявленською, або Хрещенською. Зберігають її при святих іконах. Накреслюють нею святі хрести на дверях і вікнах своїх помешкань в Ім’я Христа для відігнання духу злоби.

В Україні також з давніх-давен православні віруючі, подібно до єрусалимських християн, йшли на Йордан, тільки до своєї місцевої, чи то річки, чи ставка, озера і, приготовляючись до свята, вирізали хреста з льоду, поливаючи його буряковим квасом.

У переддень Богоявлення, який ще називають навечір`ям, християни за приписом тримають суворий піст. У народі існує традиція «голодної куті», або йорданського святвечора, коли родина сідає за стіл з приготовленими пісними стравами. Головними яствами, як і на різдвяний святвечір, є знову кутя та узвар.

Святом Богоявлення закінчувались різдвяні святки. Християни побожно дякували Господеві за проведені свята і готувались до наступних. Поступово зима повертала на весну, і в народі про мороз після Хрещення говорили так: «Тріщи не тріщи, а вже минули Водохрещі».

Хрещенням в Йордані Господь встановив велике Таїнство для кожного із нас хреститися в Христа і в Христа зодягнутися для очищення від гріхів та для вічного життя. Тому кожна людина, яка прийшла на цей світ, приймає святе Таїнство Хрещення.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

У Страсний тиждень Лука весь час знаходився в Єрусалимі. Бачив своїми очами муки Христа Спасителя, Його Голгофу, розп’яття і погребіння. На ранок Пасхи Лука йшов з Клеопою в село Еммаус і перебував у скорботному стані з приводу смерті Христа. Коли ж Воскреслий Спаситель явився ним у дорозі і відкрився у ламанні хліба, вони побачили, що Спаситель воскрес (Лк. 24:13-35).

Святий Симеон Метафраст, який уклав житіє святого апостола і євангелиста Луки, черпаючи свідчення від давніх церковних письменників Орігена, Климента Олександрійського та церковного історика Євсевія Кесарійського, пише, що після Зішестя Святого Духа, Лука на деякий час залишився в Єрусалимі разом з іншими апостолами, а потім попрямував до Антіохії, де вже знаходилося кілька учнів. Зупинившись в самарійському місті Севастії для проповіді Євангелія, він взяв правицю пророка Іоана Предтечі і перевіз її, як дорогоцінну християнську реліквію, до своєї батьківщини Антіохії. Саме тут Лука зустрів святого апостола Павла під час його другої місійної подорожі, яка відбувалася близько 50 року після Р. Х. Звідтіля вони обидва відправилися до Греції, щоб тут проповідувати Слово Боже.

Інше передання, яке знаходиться у «Константинопольському Синаксарі» свідчить, що Лука не знав Господа, не ходив за Ним і не був свідком Його страждань, а лишень зустрів апостола Павла в місті Фіви, де був лікарем і доглядав за хворими. Проповідь Апостола Народів дуже вплинула на Луку і переконала його в Істині. Без коливань і сумнівів він залишив свій маєток, відмовився від лікування і пішов за апостолом Павлом. Відтоді Павло та Лука були разом, несли спасительне благовістя до різних місць і засновували християнські громади.

Коли апостола Павла арештували, Лука не залишив його і попрямував за ним до Риму. Йому довелося перетерпіти різні випробовування, про що розповідається наприкінці книги Діянь Святих Апостолів у 27 і 28 розділах. Саме в Римі Лука під керівництвом апостола Павла написав Євангеліє та Діяння Святих Апостолів. Ці святі писання Лука присвятив правителеві Ахайї Феофілу, який навернувся до християнства.

Після двох років перебування у в`язниці апостол Павло був відпущений на волю і знову відновив свою місіонерську проповідь. Вірним супутником Павлові в його апостольських подорожах був і надалі Лука. Жорстокі гоніння на християн, які розпочалися за імператора Нерона, змусили апостола Павла знову повернутися до Риму, щоб підтримати громаду вірних. Павло був і на цей раз схоплений та закований у ланцюги. Можливо апостол Лука був присутній при мученицькій кончині свого улюбленого вчителя.

Після смерті Апостола Народів Лука пішов з євангельською проповіддю і ніс благу звістку в Італії, Далмації та Македонії, звідти прийшов до Ахайї. Побував Лука і в Єгипті, де проповідував Євангеліє язичникам. Він дійшов навіть до далеких Фів і призначив святого Авілія другим єпископом Олександрії. Повернувшись до Греції, Лука став єпископом міста Фіви в Беотії. Він рукопокладав пресвітерів і дияконів, засновував церкви та зцілював хворих.

Мученицька кончина апостола Луки була такою ж жорстокою, як і інших апостолів. Язичники заживо стяли з нього тіло і за свідченням він помер, будучи підвішеним до оливкового дерева. Біля гробниці святого апостола Луки звершувалося багато чудес, а його мощі виточували миро. Багато вірних приходило до святині, зціляючись від багатьох хвороб і особливо від недугу на очі.

Після блаженної мученицької кончини, через багато століть, 3 березня 357 року імператор Констанцій, син рівноапостольного Костянтина Великого, послав намісника Єгипта Артемія в Фіви, щоб той переніс мощі святого апостола Луки до церкви Святих Апостолів у Константинополі. Вони були разом покладені з мощами святих апостолів Андрія та Тимофія.

Церковна традиція свідчить також про те, що святий апостол і євангелист Лука намалював образ Пресвятої Діви Марії з Немовлям Ісусом на руках. Мати Божа прийняла Своє зображення з радістю і промовила такі слова: «Нехай прибуде на ньому милість Того, Кого Я народила». Відтак, Лука намалював ще кілька ікон Пресвятої Богородиці та святих апостолів Петра і Павла й роздав їх для перших християнських громад. Звідси походить благочестива традиція здавна шанувати ікони Христа Спасителя, Його Пречистої Матері та святих угодників Божих, а апостола Луку вважати покровителем іконописців.

Святого апостола і євангеліста Луку вважають не тільки покровителем тих, хто малює ікони, але й покровителем лікарів та церковних істориків. Лікарів через те, що Лука сам був лікарем, а церковних істориків – апостол Лука був автором Святого Євангелія, в якій застосував певну хронологію та книги «Діянь Святих Апостолів».

В народній уяві день апостола Луки порівнюють часто з його ще однією датою – днем пам`яті 5 травня, тобто весняним Лукою. Тому селяни у цей день приказували: «До весняного Луки ані хліба, ані муки, а прийшов осінній Лука – з`явилися хліб і мука»; «Як не придбаєш до Луки, то не буде ані хліба, ані муки»; «До Луки не везуть сіна з луки».

Святий апостол Лука мав неабиякі таланти, дар письменництва, лікування та малювання, а ще більше дар віри в Ісуса Христа і ходячи перед Лицем Господнім та маючи палаюче серце, готував народи, яким проповідував, до спасіння й вічного життя.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)

Святий апостол і євангеліст Іоан походив із Віфсаїди Галілейської, був сином Заведея – риболова і Саломії та меншим братом Якова Заведеєвого. Батьки Якова та Іоана були люди благочестиві, не багаті, прості і підкорені волі промислу Божого. Таким був і сам Іоан Богослов. Про Спасителя Іоан дізнався з свідчень про Нього Іоана Хрестителя. Коли ж Предтеча, вказуючи на Господа, вигукнув: «Ось Агнець Божий» (Ін. 1:36), то двоє із учеників пішли за Ісусом, і серед них був Іоан.

Подібно до свого брата Іоан був названий Господом Воанергесом, тобто сином громовим (Мк. 3:17) через те, що Іоан Богослов мав особливу ревність про славу свого Учителя і про велич євангельської проповіді. Богослов’я Іоана, немов грім, мало бути почутим у всій вселенній і всю наповнити землю. За свідченням Ієроніма Стридонського, Іоан був покликаний на апостольське служіння в юнацькі роки і був наймолодшим серед апостолів. Через рік після покликання Іоан був вибраний Господом із великої кількості Його учеників в число дванадцяти апостолів.

Іоана особливо любив Ісус Христос. Разом з Яковом і апостолом Петром святий Іоан був свідком Преображення Ісуса Христа. Він був присутнім під час хресних страждань Спасителя. Перед Своєю смертю Ісус Христос доручив Іоану піклуватися про Божу Матір, якій апостол служив аж до Успіння. Після того, як Божа Матір відійшла до Свого Сина, апостол Іоан попрямував в малоазійське місто Ефес, проповідувати в якому йому випало за жеребом. Він прийняв на себе турботу про утвердження віри Христової в малоазійських церквах: Ефеській, Пергамській, Смирнській, Фіатирській, Сардинській, Філадельфійській і Лаодикійській.

Під час гоніння імператора Домиціана святий Іоан був висланий на острів Патмос в Егейське море. Тут разом із своїм учнем Прохором апостол пробув декілька років. На Патмосі Іоаном було написане «Об`явлення, або Апокаліпсис», в якому розкриті тайни кінця світу.

Після повернення до Ефесу, святий Іоан написав Євангеліє. Передання нам розповідає, що святий апостол не відразу на прохання церков приступив до справи написання Євангелія. Заповівши усій Церкві піст, він подібно до Мойсея зійшов на гору з одним своїм учнем. Там три дні і три ночі провів в палкій молитві і тоді, після небесних знамень, наказав учневі своєму Прохору писати перші рядки Святого Благовістя. Євангеліє від Іоана написане було в Ефесі біля 102 року після Р. Х. грецькою мовою. За висотою вчення Євангелія, особливо про Божество і безначальне народження Бога Слова, про Божество і безначальне сходження Святого Духа від Бога Отця, святому апостолу було надане Церквою друге ім`я – Богослова.

У Новому Завіті йому також належить три послання, в яких він проповідує любов до бога і ближніх. «Апостолом любові» називає Церква Іоана Богослова. Наприкінці свого життя Апостол і Богослов постійно говорив своїм учням: «Діти, любіть один одного».

Проживши більше ста років, Іоан просив учнів своїх поховати його. Розкривши через деякий час могилу апостола, учні не знайшли його тіла, яке таємним чином було взяте Господом. У стародавні часи 21 травня за н. ст. на могилі Іоана Богослова виступав тоненький наліт праху, а запашне миро проймало повітря. Від цих знамень багато людей зцілялося. В пам`ять про це чудо Церква встановила святкувати день пам`яті Іоана Богослова ще й 21 травня.

Свідчення про дні пам`яті святого апостола і євангеліста Іоана Богослова в IV -V століттях можна знайти в проповідях святителя Іоана Золотоустого та блаженного Августина. Зокрема, святитель Іоан Золотоустий у своїй проповіді на день 12 Апостолів про Іоана Богослова говорить, що він і після смерті своєї, немов живий, зціляє весь Ефес. Святий Кирило Олександрійський у своєму слові на день святого апостола Іоана у присутності святих отців Ефеського Собору 431 року взивав: «Відкрий нам, Євангелісте, тайну втілення, поясни її тепер, блаженний Іоане, що був названий сином Воанергесовим;, ось прийшов до тебе великий собор пастирів».

За звичаєм святий апостол і євангеліст Іоан Богослов зображаться на іконах таким, що пише Євангеліє, а за плечима в нього знаходиться орел, в ознаменування особливої висоти вчення, яким святе Євангеліє від Іоана розпочинається: «Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог» (Ін. 1:1). Зустрічаються і інші зображення святого апостола, де за його плечима знаходиться ангел, який допомагає осягнути євангелісту тайну Божества.

В Україні день пам`яті святого апостола і євангелиста Іоана Богослова 9 жовтня особливо шанований. У багатьох селах і містечках цього дня є храмове свято, празник, оскільки дуже багато церков є освяченими на честь Апостола Любові. Цей день є особливо урочистим в Київській православній богословській академії, коли столична духовна школа святкує свій актовий празник. Цього дня всі поспішають до Академічного храму святого апостола і євангелиста Іоана Богослова, що знаходиться у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі, на урочисту відправу, а потім в конгрегаційній залі Академій відбувається святкове засідання викладачів і студентів. Прибулі гості вітають Академію з її здобутками, а ректор звітує перед всіма за минулий рік.

Люди у старій Україні казали, що «Хто не посіяв до богослова – не варт доброго слова». «Коли до Богослова проса буде з ложку, то буде і в ложку». А ще придивлялись за прикметами: «На Богослова дощ зі снігом – у січні тричі йтиме дощ»; «сонячно і тепло – червень буде дощовий і холодний». На Івана Богослова закінчувалися всі роботи в полі.

За заповітом Іоана Богослова ми всі повинні мати любов між собою, бо все минеться, а любов ні. Любов`ю рухається все в цьому світі і світ тримається на любові. Отож стараймося придбати любов до Бога і до ближнього та ніколи її не втрачати.

Високопреосвященний Митрополит Димитрій (Рюдюк) (ПЦУ)

Царем Галилеї, Переї та Зайорданської землі в останні дні пророка Іоана був Ірод Антипа, син Ірода Великого. Чоловік дуже забобонний, нетвердий у вірі, слабкий волею, відданий чуттєвості, непостійний і пустий. Саддукейське невір’я при його дворі панувало на повну силу. Підданий розпусті, будучи аморальним, Ірод жив у перелюбстві й кровозмішанні. Він відібрав жінку в свого ще живого брата Филипа – Іродіаду. Одружився з нею, розійшовшись для цього зі своєю законною дружиною, дочкою Арефи, царя Аравійського, через що той вів з ним війну. Іоанн Хреститель, бачачи таку безсоромну поведінку нечестивого царя, не мовчав, а сміливо в обличчя сказав йому: «Не годиться тобі мати жінку брата твого» (Мк. 6:18).

Слова ці пробудили совість Ірода, але придворні своїми підступними розмовами розпалювали його гнів. Іродіада, яка заприсяглася згубити Іоана, не шкодувала ні лицемірних сліз, ні ласкавих прохань, щоб переконати Ірода посадити Іоана до в’язниці й умертвити Його. Слабкий і малодушний цар довго противився цьому. Він боявся народу, який любив Іоана, але нарешті піддався своєму гніву і проханням Іродіади. Він послав своїх воїнів, які схопили Іоана і посадили до в’язниці в Махері. Саме звідси, із в’язниці, Іоан, почувши про діла Христові, «послав двох з учнів своїх запитати Його: чи Ти Той, Хто має прийти, чи нам іншого чекати?» (Мт. 11:2, 3).

Євангеліст Матфей свідчить, що Ірод вкинув Іоана у в’язницю, щоб помститися: «бо Ірод узяв Іоанна, зв’язав його і посадив у в’язницю через Іродіаду, жінку Филипа, брата свого, тому що Іоан говорив йому: не личить тобі мати її. І хотів убити його, та побоявся народу, бо вважали його пророком» (Мт. 14:3-5). У євангеліста Марка більш точніше вказані причини ув`язнення пророка: «Іродіада ж, гніваючись на нього, бажала вбити його, та не могла. Бо Ірод боявся Іоана, знаючи, що він муж праведний і святий, і охороняв Його; багато що робив, слухаючись Його, та із задоволенням слухав його» (Мк. 6:19, 20). У серці Ірода було повно протиріч: він вірив і не вірив, ненавидів і цінував, складав убивчі плани і заважав зловмисникам, посланим Іродіадою, вкинув пророка до в’язниці і багато чого робив за його порадами.

Нарешті настав призначений час. Ірод святкував день свого народження. Влаштований був великий бенкет, на закінчення якого почались танці: Соломія, дочка Іродіади, танцювала перед царем. Танець сподобався п’яному розпусникові та присутнім із ним при столі. Тоді цар промовив до дівчини: «Проси в мене, чого хочеш, і дам тобі!» (Мк. 6:22). І поклявся він їй: «Чого тільки попросиш у мене, дам тобі, навіть до половини мого царства» (Мк. 6,:23). Вона ж вийшла і попросила поради у матері своєї: «Що просити?». А та відказала: «Голову Іоана Хрестителя». І відразу ж квапливо повернулась вона до царя, і попросила: «Хочу, щоб ти зараз же дав мені на блюді голову Іоана Хрестителя» (Мк. 6:25). І засмутився цар, але через клятву й через тих, що з ним були при столі, не бажав їй відмовити. І цар одразу послав вояка, і звелів принести Іоанову голову. І пішов він до в’язниці Іоана, і приніс його голову на блюді, і дівчині віддав, а та віддала її своїй матері.

Кара не забарилася, і те, чого так боявся Ірод, збулося. Цар Аравійський, бажаючи помститися за безчестя своєї дочки, пішов війною на Ірода, переміг його і розбив його військо так, що сам Ірод ледь врятувався. Потім імператор Римський позбавив Ірода усієї влади і всіх багатств і разом з перелюбницею та її дочкою послав у заслання спершу в Ліон, в потім в Ілерду, де вони в бідності закінчили своє життя. Коли танцівниця переходила взимку через річку, крига проламалась, і Соломія занурилась у вод по шию так, що крига стиснула її, і вона повисла у воді. Аж поки гострою кригою їй зовсім перерізало шию. Голову загиблої було принесено водою до Ірода та Іродіади. Згодом і вони були живцем поглинуті землею

У пам’ять про усічення глави пророка Іоана встановлено Церквою особливий день – 11 вересня (29 серпня за ст. ст.). У III ст. над гробницею святого пророка було збудовано храм, який згадується в творах саященномученика Кипріана. У 362 році язичники за повелінням Юліана Відступника для наруги розкопали гріб і спалили чесні останки пророків Єлисея та Іоана. Але благочестиві християни зібрали частину мощів і перевезли їх до Олександрії. До нашого часу дійшло багато повчань на день пам’яті Усікновення глави Іоана Предтечі. Серед них особливим змістом відзначається проповідь святителя Іоана Золотоустого: «Плем’я гаспида завжди панує, залишилось насліддя у Ієзавели, але й благодать подвизається з Іллею. Іродіада також тут, Іродіада все ще танцює, вимагаючи голови Іоана, і їй віддадуть голову Іоана, тому що вона танцює». Так намагався свою хресну дорогу і страждання порівняти із предтеченими святитель Іоан Золотоустий.

У народній уяві це день «Головосіка». Згідно певних вірувань, які не мають ніякого відношення до церковного уставу, цього дня не варять борщу, не беруть в руки ножа та ін. гострого предмету. Не ріжуть нічого круглого, наприклад, капустину, гарбуза, диню, кавуна, тощо. Навіть хліб ламають руками.

День Усікновення глави Іоана Предтечі є великим. Православні християни дотримуються суворого одноденного посту і не беруть участі у всіляких веселих дійствах та ігрищах. Цього дня відвідують тільки храми і поминають усіх страчених та полеглих на війні.

Високопреосвященний Димитрій (Рудюк), митрополит Львівський і Сокальський (ПЦУ)