БОГОСЛОВ’Я АПОСТОЛА ПАВЛА:

Богослов’я апостола Павла зазнає впливу трьох основних факторів:

а) Юдейський світ і Старий Завіт;

б) Елліністичний світ;

в) перша Християнська Церква і

г) особистий досвід переживання явлення йому Господа йому, яке призвело до його навернення.

Вплив на нього з боку елліністичного світу проявляється в запозиченні багатьох термінів або виразів, які він використовує в своїх посланнях (Син Божий, Господь, Спаситель, Повнота Божества, Образ Бога і т. д.) [1], а також у використанні численних філософських термінів (тіло, душа, розум, дух, серце, плоть) [2]. Це пояснюється тим, що місцем праці Павла були країни і місця, де переважали таємні релігії і філософські школи епікурейців і стоїків.

Вірно, однак, що фразеологія і філософські терміни, які він використовував у своєму вченні і в своїх посланнях, прийняли нову форму, яку побачили в світлі Божественного домобудівництва і передвічного плану Божого, як це було помічено або передзображено в Старому Завіті і підтверджено втіленням Сина Божого і Бога Слова і досконалою справою спасіння людей, які є образом Божим, Його жертвою Розп’яття на Хресті.

Для Павла пророцтва й очікування Старого Завіту справдилися в особистості Христа та повстання Церкви. Таким чином, різні фази життя Христа, і особливо Його смерть, поховання і Воскресіння, відбуваються «згідно Священним Писанням», в той час як Святе Письмо інтерпретується символічно, тобто як зразок для тих, хто слідував за втіленим Богом Словом і в різних подіях Його земного шляху.

Але головна риса його апостольського вчення – це його есхатологія і використання багатьох текстів Старого Завіту, які він зводить до нової, створеної ситуації: явищу Месії, Його розп’яття і Його Воскресіння. Так, наприклад, у своєму Посланні до галатів, апостол Павло, посилаючись на обрізання євреїв як на прообраз, робить висновок, що обрізання Старого Завіту веде до обрізання «серця» і пристрастей у віруючих нової релігії, в той час як Єрусалим ізраїльтян сходить до небесного нового Сіону обожнених віруючих, Нового Ізраїлю Благодаті.

ЗАВЕРШЕННЯ ВСЬОГО:

Павло записує «мара афа» (1 Кор. 22) «Господь гряде», стверджуючи в воскреслого Господа підсумок всього, проектуючи його як доказ воскресіння мертвих (1 Кор. 14). І оживлення тіл вірних Духом Святим (Рим. 11). Таким чином, явлене тепер життя стає критерієм того, що станеться в другому пришесті. Тоді Христос буде судити людей відповідно до вимог Євангелія (Рим. 2,16). Послання до Филип’ян надає його вченню особистісний характер. Він каже, що моє життя тут, на землі, – це жити у Христі, але навіть якщо я помру, я вважаю це «користю».

Він хоче померти, щоб жити в Господі, але його також тягне за собою обов’язок залишатися в живих, приносячи свою «працю» Церкви і здійснюючи його заради вірних. Ця позиція апостола Павла пояснюється його богослов’ям завершенням і вінчанням всього у Христі (Еф. 1:10). Завершення, що почалося з божественного втілення, триває в Церкві і закінчиться останнім остаточним судом, скасуванням смерті, і коли Бог буде «всім у всіх». Тоді мертві воскреснуть і «всі ми змінимося», у них буде «небесне» і «духовне» тіло, у них буде «безсмертя» і «нетлінність» (1 Кор. 10:40-53). Воскреслі, не будуть пасивно переживати дари Царства Небесного, але будуть насолоджуватися баченням Бога, пізнаючи Його більш повніше. Але наскільки дивною є ця ситуація, настільки важка боротьба з підготовки віруючого до цієї ситуації.

Павло пояснив необхідність того, щоб вірні залишили «стару людину» і все, що пов’язує їх з спокусами світу. Віруючі повинні «творити добро» для всіх (Гал. 6:10), щоб вести боротьбу за правдивою любов до ближнього (Дії 4: 7-7), багато боротися, «стогнати» в духовних і фізичних вправах, щоб знайти «небесне» тіло, і таким чином вічно дивитися на Бога «обличчям до обличчя».

Посилання:

1. Υιός Θεού, Κύριος, Σωτήρ, Πλήρωμα της Θεότητος, Εικών Θεού

2. σώμα, ψυχή, νους, πνεύμα, καρδία, σαρξ

Костянтин Іконому, викладач богослов’я

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Син Божий «принижує себе», приймає Хрещення. І Дух Святий сходить на Нього в тілесному вигляді: Він з’явився «як голуб». А голос Бога Отця сповістив: «Ти Син Мій Улюблений». Тут ми бачимо незрівнянний прояв поваги до того, Кому Бог дарує бути «Своїм святим сосудом», останнім з пророків для оголошення про спасіння людського роду, яке за кілька століть було обіцяне  Самим Богом ще первозданним людям. Це особливе шанування надано тому, хто в смиренності говорить всенародно, що «він негідний розв’язати ремінь взуття Його». Він протестує, коли його порівнюють з очікуваним Месією, і каже, що не гідний навіть розв’язати ремені взуття Його. Спочатку Іоанн відмовляється хрестити Ісуса, кажучи: «Мені треба хреститися від Тебе, і чи Тобі йти до мене?», Тобто це Мені треба хреститися від Тебе, а замість цього Ти прийшов до мене? Ця виняткова честь, що випала на нього, жодним чином не применшує його великої гідності.

Однак, давайте подивимось, які були обставини земного життя Чесного Предтечі. Епітети «праведний» і «святий», які євангеліст Марко дає Пророку Іоану як його характеристику, походять від слів царя Ірода і в якійсь мірі виявляють особливість його особистості. Благочестивий і смиренний, праведний і святий отрок з релігійної родини, дитя священика Захарії, який пов’язаний родинними узами з Дівою Марією, Іоан Хреститель живе просто і бідно в пустелі, як нозарей (тобто за часів Старого Завіту), проповідуючи ізраїльському народу покаяння і приносячи звістку про надію явлення Боголюдини. Він готує «шлях Господній», тому він і називається Предтечею. Він хрестить тих, хто приходить до нього і сповідує перед ним свої гріхи. Він особливим чином навчає Слову Божому і божественним заповідям, закликає всіх до покаяння і говорить про те, що, коли Месія з’явиться, він принесе спасіння.

Пророк Божий відкрито викривав Ірода за те, що той одружився з Іродіадою, дружиною свого брата Пилипа: «Тобі не повинно мати дружину твого брата». Іродіада намагається знайти привід для того, щоб позбутися від важких, але справедливих докорів Іоана і від його пильної уваги до Ірода. Так, вона спробує змусити Ірода прийняти рішення про те, щоб арештувати і кинути пророка в темницю, щоб змусити його замовкнути і не чути його обвинувальних промов. Однак навіть перебуваючи в ув’язненні, Іоан не переставав проповідувати слово Боже, викриваючи Ірода і Іродіяду, що жили в гріху.

Проте, цар Юдейський не наважувався його вбити. Адже перед народом він був праведним і святим. Народ любив його, слідував словами його проповіді і виявляв повагу до його настанов. Народ повірив у його пророчі слова про явлення очікуваного Спасителя. Ось чому цар Юдеї не наважувався страчувати його. Однак Іродіада, що жила в беззаконні і гріху, не могла змиритися з таким становищем. Вона відчувала себе приниженою в колі великосвітських дам Єрусалиму і шукала будь-якого приводу вбити Іоана Хрестителя.

І коли легковажний цар Ірод під час святкування дня народження, «напившись солодкого вина», дав обіцянку подарувати все, “хоча б і півцарства свого царства” дочки Іродіади, що є також і його племінницею, після її прекрасного танцю, Іродіада знайшла випадок позбутися Іоана Хрестителя. Вона порадила дочки просити «главу Іоана Хрестителя». І Ірод з неймовірною легкістю і без всякого роздуму віддав розпорядження виконати свою обіцянку і тепер уже не хотів відмовлятися від неї, хоча «вельми засмутився». Таким чином, він потурав бажанням Іродіади досягти своєї мети і помститися пророку Божому. «І принесли голову його на блюді і дали дівчині, а та віднесла її своїй матері».

Праведний, святий і лагідний, але такий, що не змирився з гріхом, Іоан, який присвятив своє життя підготовці народу Ізраїля до пришестя Месії, бореться з грішним, легковажним Іродом, який легко і бездумно дає настільки серйозні обіцянки і співмешкає з мстивою, безсердечний Іродіадою, як її представляє поет. Позбувшись Хрестителя, цар кидає виклик всім своїм підданим. Через проповіді і повчання Іоана, Господь Бог дає Іроду можливість змінити свій спосіб життя, він же, раб пристрастей своїх, закриває на все це очі і здійснює страшне лиходійство, наказавши відсікти голову Іоана, виконавши примху дочки своєї незаконної дружини.

Ми не усвідомлюємо належним чином великого значення обезголовлювання, мучеництва Іоана Хрестителя. Саме обезголовлювання є жахливим, проте, незважаючи на те, що нам багато чого відомо про цю подію, нам необхідно якомога глибше вдуматися в неї. Давайте подивимося на пильну увагу Іоана Предтечі що до беззаконного співжиття Ірода і Іродіади з сучасної точки зору.

Звичайно, вчинок Хрестителя, за мірками нашого часу, може бути охарактеризований лише як надзвичайний, фанатичний і такий приклад, що заслуговує осуду. Давайте подивимося, чому так. Те, що робив Ірод в своєму особистому житті, за мірками нашого часу, є справою суто приватною, отже, Хреститель не тільки не мав права контролювати царя, але своїми діями він йде наперекір закону про право людини на «особисте життя».

Нагляд Іоана і його важкі, але справедливі закиди, продовжує сучасна людина, знижують значення діяльності пророка. Він всього лише аскет, який відмовився від усього мирського, а тому не повинен залишати свою науку подвижника і опускатися на дно мирського життя, та ще до такої міри. Адже цю ситуацію можна назвати «світської пліткою», нехай Іоан і спирається на принципи заповідей Божественного Закону. Він, продовжує далі в розумінні як сучасна людина, зловживає своїм становищем і навіть дозволяє собі втручатися в справи Святого Синоду юдеїв того часу, або Великого Синедріону, хоча не був наділений з боку єпископату такими повноваженнями. Отже, він надходить неетично, некрасиво, неправильно.

Зрештою, яке право на такий контроль має якийсь аскет, в той час як органи вищого духовенства і представників Синедріону миряться з таким станом речей для збереження зовнішнє пристойного стану речей, тобто миряться з беззаконням, учиненим Іродом. Своєю полум’яною промовою Хреститель провокує «масові заворушення», а це найгірше, що може бути, для «правової держави», а тим більше для такої, що перебуває під управлінням Риму.

Хіба допустимо, щоб мирні «ісихасти» і «відлюдники» зробилися підставою заворушень і хвилювань, а тим більше виступали проти законів суспільства, адже вони є «Богом призначені» для втілення в життя Його Задуму? Забув Хреститель Йорданський, що Ірод, незважаючи на свої пристрасті і примхи, творив багато добра: він розвинув «культурні традиції» і «юдейську культуру», підтримував «тонку рівновагу» між Римом і елліністичним ядром мультикультурної Юдеї, а найголовніше, він зробив щедру пожертву з державної скарбниці на будівництво храму. Своєю увагою до його «особистого життя” Іоан розриває «чудове співробітництво» «юдейської релігії з суспільством». Хреститель проявив себе рішучим прихильником крайніх заходів, нетактовним і настирливим, адже він залишив спасительну справу проповіді, покаяння і хрещення, покинув весь народ, який приходив до святого в пустелю, щоб почути його. Звичайно, до всього цього ми можемо додати і багато іншого. Ось до яких разючих висновків неухильно веде нас сучасна «небогословська» наукова думка.

Але, дякуй Богу, Чесний Предтеча і Хреститель Господній, найбільший з пророків, проповідник благодаті, непохитний подвижник, жив для любові і прославлення Христа. І затвердив цю любов своєю власною головою. Не випадково у всіх православних храмах його образ знаходиться поруч з образом Спасителя, праворуч від Царської брами. Іоан Хреститель як істинний пророк залишається вірним прикладом його праведних пророків-попередників – Ісаї, Єремії, Іллі, Єлісея. Він рішуче відмовляється покривати будь-яке боягузтво будь-якої дірявої мантією псевдобогослов’я і судженнями сучасної епохи. Він не визнає збоченість гріха, яка знеособлює людину, а наполягає на тій непохитній істині, що особисте життя політичних правителів, не кажучи про церковних діячів, повинне бути бездоганним у всьому і служити прикладом для наслідування. А пролита їм кров є найбільшим свідченням звершення волі Всемогутнього Бога. Так заступиться за кожного з нас мужній свідок істини і Євангельського ідеалу, щоб змогли ми знайти спасительну благодать і благословення на істинно православне життя.

Костянтин Іконому

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»