Текст соборного Визначення (Орос)

Існує безліч засобів, за допомогою яких ми удостоюємось спасіння, які, так би мовити, подібно сходами сходи, взаємопов’язані та взаємочергові, оскільки всі направлені до однієї мети. Але першим з них є хрещення, богопередане святим апостолам, бо без нього інші бездіяльні: «Якщо хто не народиться від води і Духа, не може увійти в Царство Боже» (Ін. 3:5). Бо в разі потреби слід було, оскільки перше народження приводить людину в це тлінне життя, бути знайденим іншому народженню і образу більш таємничому, що ні від тління (φθορᾶς) відбувається, ні тлінням закінчується, за допомогою якого було б можливим для нас наслідувати начальнику нашого спасіння Ісуса Христа.

Бо вода в купелі народження присутня в чині утроби, і відбувається народження виробленого, як каже Златоуст, на воду же спадний Дух в чині Бога, що створює плід, і як Він після положення у гробі на третій день зійшов до життя, так і віруючі, які не в землю, а в воду опускаються трьома зануреннями (…), зображують собою триденну благодать Воскресіння, при освяченні води сходженням Всесвятого Духа, щоб видимої водою освячувалося тіло, а за допомогою невидимого Духа сприймала освяченням Духа та душа. Бо як в котли вода сприймає теплоту від вогню, так і вода в купелі дією Духа втілюється в божественну силу, очищаючу та яка вдостоює стану сина тих, які хрестяться таким чином, а те, що здійснюються якось інакше замість очищення і стану сина, робить особу нечистим сином темряві.

І оскільки вже три роки тому виникало питання, чи визнаємо хрещення єретиків, що приходять до нас, яке здійснюється не за переданням святих апостолів і святих Отців та не за звичаєм і встановленню Вселенської і Апостольської Церкви, хрещення, яке здійснюється єретиками визначати так:

Ми, як виховані Божою милістю Православною Церквою, і наслідуючи правилами св. Апостолів і божественних Отців, і знаючи тільки нашу Святу Соборну й Апостольську Церкву та її таїнства, а отже і божественне, приймаючи таїнства єретиків, які відбуваються не так як встановив Дух Святий священним Апостолам та як Церква Христова здійснює їх до цього дня, вважаючи винаходом розтлінних людей, як відмінні та чужі всім апостольським переданням, відкидаємо загальним визначенням. І приходять від них до нас приймаємо як неосвячених і нехрещених, наслідуючи Господу нашому Ісусу Христу, що заповідав Своїм учням хрестити «в ім’я Отця і Сина і Святого Духа», загадав здійснювати хрещення оголошених у три занурення та підняття і при кожному зануренні вимовляти ім’я однієї іпостасі Святої Трійці; і святому та рівноапостольному Діонісію, що говорить «слід хрестити в купелі, що містить воду і ялин, тричі освячені, бажаючого того, визволеного від всякого одягу, який закликав трійну іпостась Божественного блаженства; і відразу помазувати хрещеного благодатним миром і потім являти його причасником Святої Євхаристії »; Другому та П’ятому-Шостому святим Вселенських Соборів, що наказують не хрещених в три занурення і підняття, і при цьому не вимовляють при кожному зануренні одного закликання божественних іпостасей, але хрещених як-небудь інакше, приймати до Православ’я як нехрещених.

І ми, наслідуючи божественним і священним звичаями, хрещення єретиків, як відрізняється й чуже божественному апостольським встановленню і як воду марну, як сказав св. Амвросій і Великий Афанасій, і таку, що не подає ніякого освячення її приймаючому, і не приносить ніякої користі для очищення гріхів, вважаємо відкинутою і неприйнятною.

І тих, що приходять від них до Православної віри хрещеними ми приймаємо як нехрещених, і без побоювання їх хрестимо, згідно апостольським та соборним правилам, на яких непохитно затверджена Свята Христова і Апостольська Церква, загальна матір усіх нас.

І цим загальним нашим визначенням і рішенням ми об’являєм це наше Визначення згідне апостольським і соборним постановам, стверджуючи його нашими підписами.

У спасительне літо 1755 р.

† Кирило, милістю Божою архієпископ Константинопольський, Нового Риму і Вселенський патріарх

† Матфей, милістю Божою тато і патріарх великого граду Олександрії і суддя Всесвіту

† Парфеній, милістю Божою патріарх Святого Граду Єрусалиму і всієї Палестини

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Περιοδικό «Ὀρθόδοξος Ἐνστασις καῖ Μαρτυρία», ἀριθμ. 3 / Ἀπρίλιος—Ἰούνιος 1986, σελ. 81—83.

1. Петро був присутній в Римі. Це можна вважати історичним фактом, і особисто я не вірю, що настільки непохитна структура папства, яка охопила весь світ, може основуватися на хиткій підставі вимислу і помилки. Життєздатність легенди забезпечується фактом, що лежить в її основі, і будь-яка омана тим небезпечніша, чим більше прихована в неї крихта істини. Однак факт присутності Петра в Римі, будь то протягом року або двадцяти п’яти років, не може грати таку вирішальну роль, яку приписують йому папісти, – в іншому випадку ми знайшли б в Новому Завіті яку-небудь вказівку на це. Більш того, навіть якщо Петро був присутній в Римі, там був присутній і Павло, який, як виявляється з Послання до римлян, нарівні зі своїм старшим товаришем здійснював апостольський нагляд за римськими християнами.

2. Верховенство Петра згодом переходило від одного його наступника до іншого. Такий висновок роблять на підставі слів Христа: «Ти – Петро, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її». Ці слова, записані лише Матфеєм, є екзегетичною основою всієї структури католицизму, – папа і папісти цитують їх частіше, ніж будь-який інший уривок з Писання. Так, між словами «петра», тобто камінь, і «Петро» є очевидний зв’язок, але це пророче ім’я, очевидно, відноситься до особливої місії, покладеної на Петра: раз і назавжди закласти основу церкви. Це доручення він виконав в день П’ятидесятниці і при наверненні Корнилія; і в цьому ні з чим не порівнянним служінні у Петра не може бути наступника, так само як не може бути наступника у апостола Павла в справі навернення язичників або у Іоана в справі возз’єднання двох гілок апостольської церкви.

3. Повноваження Петра дійсно передавалися – але чомусь тут папісти забувають про єпископів Єрусалиму або Антіохії, де він, безсумнівно, жив довгий час, а говорять виключно про єпископа Риму, хоча факт перебування апостола в цьому місті неможливо встановити на основі Нового Завіту. Історія не зберегла ніяких відомостей про цю передачу повноважень. Ні Климент, єпископ Римський, який в 95-м році першим згадав про мученицьку смерть Петра, ні Ігнатій Антіохійський, який кількома роками пізніше посилається на те, що Петро і Павло проповідували жителям Рима, не говорять про це. Навіть про хронологію і послідовність правління перших пап у нас немає точних даних.

Претензії папства ніяк не засновані на справжніх відомостях, що стосуються особи і біографії Петра, і в той же час деякі незаперечні відомі нам факти з життя апостола, навпаки, суперечать цим претензіям.

1. Петро був одружений (Мт. 8:14) і брав дружину з собою в місіонерські подорожі (1 Кор. 9:5). Можливо, він згадує про неї в своєму першому посланні (1 Пет. 5:13) – таке тлумачення слова «обрана [сестра]» цілком допустимо. Як свідчить святоотцівський переказ, у Петра були діти, – принаймні, донька (Петронила). Кажуть, що його дружина як мучениця загинула в Римі раніше, ніж він сам. З урахуванням такого прикладу, на якій підставі папи забороняють священикам одружуватися? Я вже не кажу про настільки ж разючий контраст між бідністю Петра, у якого не було ні срібла, ні золота (Дії. 3:6), і зовнішньою розкішшю, якої папство насолоджувалося в Середні віки аж до недавнього краху його земної влади.

2. На Єрусалимському соборі (Дії. 15:1-11) Петро виступав в ролі головного учасника і оратора, а не голови або судді (головував Яків) і не претендував ні на які особливі повноваження, і вже тим більше – на непогрішимість суджень. Якщо слідувати теорії Ватикану, питання про обрізання цілком знаходилося в компетенції Петра, а не собору, і рішення повинен був приймати він один, а не «Апостоли і старші брати до братів» (Дії. 15:23).

3. В Антіохії більш молодий апостол (Павло) викрив Петра в непослідовності (Гал. 2:11-14). Поведінка Петра в цьому випадку абсолютно не узгоджується з теорією про його непогрішимість, так само як і з теорією про чільну роль Петра; та й вся ця сцена, в якій немає нічого незрозумілого, настільки не вписується в уявлення Риму і його прихильників, що католицьке та особливо єзуїтські тлумачення всіляко намагалися її спотворити: деякі навіть насмілювалися стверджувати, що апостоли навмисне інсценували сварку, щоб наочно викрити прибічників юдеїв!

4. Найбільші з пап, від Льва I до Льва XIII, невпинно говорили про свою владу над всіма єпископами і всіма церквами, проте Петро в Діях не робив подібних заяв. В його посланнях теж немає претензій на будь-яку перевагу над «співпастирями» і «священством» (під яким він розуміє всіх християн); послання Петра пройняті духом найщирішого смирення і містять пророчі застереження проти гріхів, незмінно супутніх папству, – брудної наживи і прагнення до панування (1 Пет. 5:1-3). Жага наживи і жадоба влади – рідні сестри; обидва цих гріха є «корінь усякого зла».

Говорячи про претензії папства, варто підкреслити, що слабкості Петра як історичної особистості – його зухвалість і самовпевненість, його боязнь хреста, його любов до мирської слави, його плотський ентузіазм, його удар мечем і його сонливість в Гетсиманському саду, – повторювалися в історії папства ще частіше, ніж його гідності. При цьому промови і послання наверненого і наповненого Святим Духом Петра містять найнаполегливіший протест проти ієрархічних претензій і мирських язв папства, а також стверджують істинно євангельські принципи – загальне священство і царську гідність віруючих, бідність апостолів на тлі багатств храму і необхідність слухатися Бога, а не людину. Петро виявляв усіляку повагу до цивільної влади і до святості шлюбу, він засудив двоєдушність Ананія і Сапфіри і симонію Симона Волхва, великодушно визнав благочестя язичника Корнилія, відкинув ярмо закону і проповідував спасіння ім’ям одного лише Ісуса Христа.

Філіп Шафф (з книги Апостольське Християнство, переклад з видання 1890 р.)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Висловлюю свою повну згоду з тими зауваженнями, які висловлює о. Іоан Романідіс, який протягом багатьох років був представником Греції під час діалогів з інославними. В одній зі своїх попередніх книг я виклав його погляди щодо діалогів з інославними у тому вигляді, як він представив їх сам у своїй роботі під назвою «Служіння богослова Церкви під час екуменічного діалогу».

У цій роботі виділяються чотири важливі моменти. По-перше, наводяться погляди прот. Георгія Флоровського на цю тему, у якого був великий досвід участі у богословських діалогах. По-друге, аналізуються умови, при дотриманні яких православний богослов може брати участь в богословських діалогах з інославними. По-третє, представлені проблеми, які виникають під час діалогів, що відбуваються на шкоду Православному Переданню. По-четверте, наголошується стратегія, якої повинна дотримуватися православна сторона в ході проведення діалогів.

Далі, будуть відзначені деякі моменти, які, на наш погляд, є найбільш важливими для розуміння проблеми діалогу з римо-католиками.

1. Історія діалогу

З 1965 року, після завершення Другого Ватиканського Собору і зустрічі Папи з Константинопольським Патріархом, почався так званий «діалог любові», який мав безліч проявів, особливо – повернення святих мощів, початком якого послужило повернення чесної голови св. Андрія у Патрі.

З 1980 року почався «богословський діалог» між православними і римо-католиками.

У 1979 році, ще до початку богословського діалогу, папа Іван Павло II виступив перед римо-католиками і, серед іншого, зазначив: «Діалог відбудеться «на рівних умовах». У обох наших Церков є усвідомлення своєї автентичності, еклезіології та сакраментальної структури. Обидві наші Церкви відрізняються чітким усвідомленням того, що вони є безперервним продовженням Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви. Однак у зв’язку з тим, що існує історичний поділ Церков, діалог будується в перспективі відновлення неподільної Церкви, такої як Вона була до розколу. Мова не йде про діалог «верховенства» або «переваги» однієї Церкви над іншою, а про діалог братніх Церков з метою відновлення єдності. Саме з цієї причини діалог почнеться з тих моментів, які об’єднують православних і римо-католиків. У світлі нашого подібності та спільності між собою будуть вивчені і ті елементи, які нас розділяють».

Таким чином, богословський діалог почався з тих питань, які були намічені спочатку. Як вже було зазначено, після видання другого документа («Віра, таїнства і єдність Церкви», Барі, (1987 р.)) настала така ейфорія, що створювалося враження, ніби все йде добре і ми, нарешті, зітхнемо вільно, немов «дві легені» єдиної Церкви.

Документи, які були підписані в процесі богословського діалогу:

а) «Таємниця Церкви і Євхаристії у світлі таємниці Святої Трійці» (Мюнхен, 1982);

б) «Віра, таїнства і єдність Церкви» (Барі, 1987);

в) «Таїнство священства в сакраментальною структурі Церкви, значення апостольського спадкоємства для освячення і єднання народу Божого» (Новий Валаам, 1988);

г) «екклісіологічних і канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви. Церковне спілкування, соборність і влада» (Ровенна, 2007).

д) В стадії свого розвитку знаходиться діалог на тему «Соборність і першість в першому тисячолітті» (документ був підписаний в Кьеті у 2016 р). Метою даного діалогу є розгляд тем, пов’язаних зі шляхами і способами досягнення єдності у вірі.

2. Коментарі з приводу діалогу між православними і римо-католиками

Мною були вивчені всі документи, які на сьогоднішній момент підписані представниками Помісних Церков в рамках проведення діалогів з католиками. Далі я постараюся коротко викласти деякі свої коментарі та зауваження.

а) У діалозі брала участь невелика група архієреїв і професорів богослов’я, які інформували про його результати Постійний Священний Синод Еладської Церкви. Архієрейський Собор Еладської Церкви протягом тривалого часу не отримував інформацію про діалог і про тих темах, які там піднімалися. Протягом 22-х років мого архієрейського служіння це питання тільки два рази розглядалося на засіданні Архієрейського Собору. У жовтні 2004 р Преосвященний Пантелеймон, який у той час займав кафедру Митрополита Аттики, поінформував нас про тематику діалогу, що тоді відбувся. Другий раз це сталося в жовтні 2009 р.

Вважаю, що ми ні в якій мірі не можемо заспокоювати свою совість тим, що один раз розглянули цю серйозну тему на засіданні Архієрейського Собору. Ми приділяли набагато більше часу безлічі інших проблем практичного характеру, а це, що має таке велике значення, богословське і екклісіологічне питання залишилося без належної уваги.

б) Діалог почався з розгляду «загальних елементів», які об’єднують нас з католиками; далі було озвучено думку, що по ходу діалогу буде вивчено і всі ті «пункти, по яким у нас відсутня згода».

У даному контексті характерним є документ «Таємниця Церкви і Євхаристії у світлі таємниці Святої Трійці» (Мюнхен, 1982). В основі цього документа лежить помилковий богословський принцип, тому що Церква має христологічну, а не тріадологічну основу, і саме через Христа ми стаємо причасниками божественної енергії Святої Трійці. Іншими словами, неможливо скасувати апофатичне богослов’я, що розглядає буття Святої Трійці як найбільшу і незбагненну таємницю, і не можна приймати внутрішнє життя Святої Трійці в якості підстави для тлумачення практичного життя Церкви і Її статутів.

Крім цього, в даному документі присутні і багато інших помилкових тверджень. В одному з пунктів написано: «Ця доповідь стосується лише однієї сторони таємниці Церкви. Однак, з точки зору церковних таїнств, ця сторона має особливо важливе значення, бо мова йде про таємниці Церкви і Євхаристії у світлі таємниці Святої Трійці. Дійсно, нам було доручено розкрити загальні для обох Церков елементи, і ми повинні були, спираючись на них, послідовно, зсередини торкнутися всіх тих пунктів, у яких між нами немає згоди. Ми сподіваємося, що даний документ послужить виразом нашої спільної віри, отриманої нами від апостолів».

Отже, мною були відзначені два основних затвердження цього документа, а саме: що діалог здійснюється з точки зору таїнств нашої Церкви, що починається він з моментів, які нас об’єднують, щоб в подальшому перейти до моментів, по якім згода ще не досягнуто. В цей же час говориться про те, що обидві сторони, православні та римо-католики, висловлюють віру, яка є продовженням віри святих апостолів!

Аристотель пише, що основою людських знань є категорії подібності та відмінності; також існує закон протилежностей, згідно з яким речі класифікуються і систематизуються за родами та видами. Подібність між людьми і тваринами становить близько 85%. Чи означає це, що вивчаючи людей і тварин, ми повинні розглядати тільки спільне між ними і не будемо вивчати їх відмінності? Якщо піти ще далі, то можна сказати, що всі люди схожі один на одного на 99,9%. І знову виникає питання: чи означає це, що при порівнянні людей нам слід зупинятися тільки на загальних моментах і обходити стороною відмінності, які складають 0,1%?

Вважаю, що в даному діалозі абсолютно не були розглянуті такі богословські відмінності, як наприклад, єресь Філіокве (filioque), яка вважається одним з найбільш істотних відмінностей між нами і католиками протягом багатьох століть (з 9-го по 19-е століття), а також єресь actus purus, яка згадується в діалозі свт. Григорія Палами з противниками ісихастів і записана у Синодику, який читається в неділю Торжества Православ’я. Відзначимо, що діалог про відмінності не тільки не відбувся, але навпаки, він проходив «з точки зору церковних таїнств» і стосувався «викладу нашої спільної віри, отриманої нами від апостолів».

Також, в мюнхенському документі 1982 був піднятий питання про єресі Філіокве (filioque), а саме, там говориться наступне: «Не торкаючись поки тих труднощів у відносинах між Сходом і Заходом, що породжені проблемою зв’язку між Сином і Духом, ми вже можемо всі разом сказати, що Дух, який виходить від Отця (Ін 15: 26) – єдиного джерела у Трійці, Дух, який став Духом нашого усиновлення (Рим 8:15), бо він також Дух Сина (Гал 4:6), повідомляється нам, перш за все, у Євхаристії, через Сина, на якому Він спочиває у часі і вічності (Ін 1:32)».

Характерним є заява, яка була зроблена кардиналом Ратцингером, що пізніше став Папою, у одному з його інтерв’ю, де він висловився з приводу мюнхенського документа. Він зазначив, що «питання про те, чи виходить Дух від Отця або від Отця і Сина, був залишено осторонь, тому що воно пов’язаний з широким спектром основних проблем, з приводу яких Католицька і Православна Церкви повинні будуть розвернутися обличчям один до одного» .

Таким чином, складається враження, що питання про єресь Філіокве (filioque) обійшли стороною і не обговорювали.

в) З 1982 р в Мюнхені (Німеччина) темою діалогу з римо-католиками було обрано обговорення питання про «Таємниці Церкви і Євхаристії у світлі таємниці Святої Трійці». В ході діалогу були розглянуті також інші аспекти даної теми.

На мій погляд, це велика богословська помилка. Церква є Тілом Христовим, але ніяк не образом Святої Трійці. Прот. Георгій Флоровський завжди підкреслював христологічний характер Церкви і Божественної Євхаристії. Ми пізнаємо Отця через Христа в Дусі Святому, згідно зі словами самого Христа: «Хто бачив Мене, той бачив Отця, як же ти кажеш: «Покажи нам Отця»? (Ін. 14:9). Так чому ж діалог почався саме з таємниці Церкви в світлі таємниці Святої Трійці?

Вважаю, що таке рішення було прийнято з метою домогтися абсолютної першості Папи, не вирішивши, при цьому, інші серйозні богословські проблеми, такі як існування єресів Філіокве (filioque) і actus purus. Але й саме першість або примат Папи обидві сторони діалогу бачать по-різному. Так, римо-католики, бачать його через єднання по суті, в той час як православні бачать його через призму особистості Отця. До слова, серед рішень Другого Ватиканського Собору йшлося про те, що серед хрестилися буде існувати певна єдність, тобто спілкування (communio), «спільність еклезіології, євхаристійне спілкування», «за образом єдності Святої Трійці, за образом Троїстої єдності».

Це дуже важлива богословська проблема: адже таким чином скасовується апофатичний підхід до розгляду таємниці Триєдиного Бога. Свт. Григорій Палама абсолютно ясно говорив з цього приводу: «Надзвичайно невідомо і абсолютно невимовно словами все, що стосується опису таких догматичних понять щодо Святої Трійці, як єднання сутностей і відмінність між Особами, і змішання абсолютно незмішуваних і нез’єднаних елементів. Ці поняття є саме такими, ось чому вони абсолютно непізнавані. З цієї причини неможливо знайти нічого подібного в створеному світі».

г) Вивчаючи всі документи такого роду, стає помітно, що між ними існує певна послідовність, один документ виникає з іншого, вони взаємопов’язані, і кожний наступний документ передбачає наявність попереднього.

Так, наприклад, у 1982 р. у Мюнхені, обговорювалася таємниця Церкви і Божественної Євхаристії в світлі таємниці Святої Трійці. В м. Барі, у 1987 р.. піднімалося питання про віру, таїнствах і пристрої Церкви. У Новому Валаамі, у 1988 р., в рамках діалогу сторони приступили до вивчення таїнства священства в сакраментальною структурі Церкви, а особливо – до важливості апостольського спадкоємства. У Равенні, у 2007 р., був підписаний документ про екклісіологічні і канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви, головним чином щодо церковного спілкування, соборності і влади. Далі розглядається першість або примат Папи протягом першого тисячоліття. Тут досить легко помітити, що екклісіологічні питання розглядаються послідовно – так, ніби між римо-католиками і православними має місце екклісіологічна і богословська ідентичність.

Якби ці документи були підписані тільки Помісними Православними Церквами, то у результаті їх вивчення можна було б відзначити, що в цілому вони мають правильний напрямок. Однак якщо враховувати, що вони були підписані обома сторонами, православними і римо-католиками, між якими існує величезна різниця у богослов’і та еклезіології, то тоді мова йде про дуже серйозну проблему. Неможливо стверджувати, що римо-католики відступили від своїх помилок і підтримують православні погляди, оскільки всі документи, що виносяться на обговорення католиками, можуть бути з легкістю анульовані Папою. У будь-якому випадку, всі підписані ними документи про об’єднання не можуть вважатися дійсними до тих пір, поки Папа буде як і раніше перебувати в єресі, згідно з якою він має першість влади.

Далі ми наведемо деякі вирази і фрази з спільно підписаних документів, де видно, що, на жаль, ті, хто їх підписав, ототожнюють богослов’я і еклезіологію, хоча між богослов’ям і еклезіологію є велика різниця.

- «Тіло Христове єдино» (Мюнхенський документ);

- «Помісна Церква, зібрана навколо свого єпископа і здійснює Євхаристію, не їсти лише одна якась частина Тіла Христа» (Мюнхенський документ);

- «Кожна Церква повинна, незважаючи на приватні особливості, властиві іншим Церквам, визнавати тотожність їх таємниці таємницями Церкви» (Мюнхенський документ);

- «Таїнства Церкви є «таїнства віри» (документ, підписаний в Барі);

- «Кожне Таїнство Церкви повідомляє благодать Святого Духа» (документ, підписаний в Барі);

- «Все вищесказане вимагає серйозного розгляду богослов’я «теологумена». Необхідно також з’ясувати, який конкретний розвиток, те, що стався в одній частині християнського світу, може бути прийнятий інший як правомірний. Крім того, необхідно визнати, що з часом часто змінювався і сам сенс термінів» (документ, підписаний в Барі).

Підкреслюю ще раз, що дані вирази можуть бути припустимі лише в тому випадку, коли вони містяться документах, підписаних тільки Помісними Православними Церквами. Однак абсолютно неприйнятно, якщо православні і інославні підписують документи, в яких стверджується, що Тіло Христове – єдине і що римо-католики відносяться до однієї Церкви з нами; що обидві Церкви (Православна і Римо-католицька) нібито спільно складають «повну Церкву»; що кожна Церква повинна визнавати, ніби «таїнства», здійснені інославними, тотожні православним Таїнств, незважаючи на так звані «місцеві особливості», які насправді є догматичними відмінностями; що Таїнства Церкви є «таїнства віри»; що кожне таїнство, незалежно від того, відбувалося воно православними або інославними, дарує благодать Святого Духа, і що існують якісь питання богословського характеру (т.зв. «теологумени»), які повинні обговорюватися сторонами «християнського світу» в рамках їх природного розвитку. При цьому пропонується визнати, ніби сенс деяких християнських термінів міг на протязі часу змінитися!!!

Усе це абсолютно неприйнятно і неприпустимо.

д) Не дивлячись на те, що учасникам богословського діалогу вдалося уникнути найважливіших богословських розбіжностей, єдиним питанням, по якому не було досягнуто ніяких результатів, було питання про унію. В результаті, православні змушені були прийняти участь уніатів в діалозі.

Читаючи історію даного питання, ми переконуємося в тому, що, незважаючи на осуд унії у Фрайзінгу (1990 р.) як методу об’єднання, що суперечить загальній традиції «обох Церков», проте, це рішення не було визнано Ватиканом. Більш того, у 1993 році, у Баламанді, Ватикан, скориставшись відсутністю дев’яти Помісних Православних Церков, серед яких була і Еладська Церква, зміг відкликати рішення, прийняті у Фрайзінгу, і затвердити існування унії.

Звичайно ж, Еладська Церква не брала участь у складанні Баламандської угоди і негативно відреагувала на унію. У відповідь Голова комісії з богословського діалогу між православними і католиками, архієпископ Австралійський Стіліан, поставив під сумнів і виніс на обговорення і голосування офіційне рішення Священного Синоду Еладської Церкви.

Священний Синод Еладської Церкви провів засідання з приводу Баламандської угоди, за результатами якого було складено дуже важливий Синодальне лист, де засуджується рішення, прийняте в Баламанді не тільки з приводу унії, а й рішення про встановлення повного спілкування між православними і «Римо-католицькою церквою» із взаємним визнанням священства і таємниць, що здійснюють православні та римо-католики.

Серед іншого, в документі зазначається: «У новому документі, складеному в Баламанді, була зроблена спроба, передчасно і без розгляду всіх екклісіологічних і богословських відмінностей, встановити повне спілкування між Православною і Римо-католицькою церквою, при взаємному визнанні священства і таємниць, що здійснюються у них. З одного боку, Об’єднана Комісія з вивчення документа про унію категорично наполягає на тому, що тільки Православна Церква в силу своєї самосвідомості може йменуватися Єдиною, Святою, Соборною і Апостольською Церквою. З іншого боку, вона виступає проти визнання тих же властивостей за Римо-католицькою церквою до тих пір, поки через богословський діалог не буде відновлено їх єдність в істинній вірі».

На завершення в Синодальному листі пишеться наступне: «Постійно діючий Священний Синод Еладської Церкви вважає документ про унію, прийнятий і оприлюднений в Балманді, неприйнятним з православної крапки зору, абсолютно чужим по відношенню до багатовікової православної традиції і таким, що суперечить всім рішенням, прийнятим в ході діалогу з Римо-католицькою церквою під час Всеправославних конференцій. Окремі справедливі твердження про унію, присутні в деяких місцях даного документа, абсолютно блякнуть на тлі інших, перекручених висловлювань про Церкву, і не мають ніякого значення для подальших діалогів. Ми вважаємо своїм обов’язком дати оцінку цьому документу для заспокоєння віруючих Еладської Церкви, і доводимо її до відома Матері-Церкви, як заповідано нам в Священному Переданні, щоб не сталося ще гірше».

Після всього вищесказаного виникає питання: «В зв’язку з чим дане рішення було проігноровано і не було передано для затвердження Архієрейському собору? І чому багато хто продовжує говорити про «таїнствах» інославних, в той час як ще не вирішені основні богословські і екклісіологічні проблеми, і не досягнуто єдність в істинній вірі?»

У діалозі, який відбувся у м. Балтімор (США, 2000 р.), переговори на тему унії завершилися абсолютним крахом. Саме там стало відомо зміст листа Папи Івана Павла II кардиналу Кассіді, де, серед іншого, йшлося про таке: «Завдяки Католицької Церкви уніати мають ту ж гідність, що і всі інші Церкви, які знаходяться в повному спілкуванні з Єпископом Римським».

Подібного роду «одкровення» призвели до того, що діалог між православними і римо-католиками був припинений, після чого подав у відставку Архієпископ Австралійський Стіліан.

У 2003 р новим Головою Діалогу з боку Православної Церкви став Митрополит Пергамський Іоан (Зізюлас), який відвідав усі Помісні Православні Церкви, після чого було прийнято рішення продовжити богословський діалог між православними і римо-католиками. У той період ваш покірний слуга був Синодальним архієреєм і стежив за розвитком даного питання.

У 2005 р Еладська Церква прийняла рішення продовжити участь в богословському діалозі, однак в той же самий час було підкреслено наступне: «Такий метод, як унія, повинен бути раз і назавжди засуджений»; «Обов’язково слід продовжити розмову і з приводу унії, яка анітрохи не втратив свою актуальність». Ця розмова, спрямована на спрощення діалогу, «може проводитися в рамках еклезіології в певному ракурсі: з урахуванням питання про першість Папи».

Важливим є той факт, що якщо раніше під час діалогу між православними і римо-католиками в делегації римо-католиків брав участь тільки один уніат, то на сьогоднішній день вона включає вже чотирьох уніатів! Таким чином, тема унії не тільки не була поставлена на обговорення, але, навпаки, ми відзначаємо ще більшу кількість уніатів, що беруть участь в діалогах, у порівнянні з попередніми роками.

е) Важливими є всі події, що відбулися незадовго до того, як було скликано засідання Міжнародної комісії з богословського діалогу між православними і римо-католиками у Равенні (8-15 жовтня 2007 р.).

29 червня 2007 р з нагоди празника святих апостолів Петра і Павла, Папа Римський підписав документ під назвою «Відповіді на питання, що стосуються деяких аспектів вчення про Церкву». В даному документі мають місце деякі позиції, неприйнятні з точки зору православного богослов’я і еклезіології.

Серед іншого, зазначається, що «Католицька Церква» – це єдина істинна Церква, і тільки в ній залишилися і перебуватимуть усі складові частини, встановлені Самим Христом. Це реальна і видима Церква, встановлена і влаштована Христом в світі, якою керує наступник Петра, Папа, і єпископи в спілкуванні з ним. Відокремлені від неї громади страждають «деякими недоліками». Церква Христова повністю ідентична з «Католицькою Церквою», в той час як інші Церкви наділені лише окремими екклісіологічнимі характеристиками такої істинної Церкви. Спілкування єпископів з наступником Петра є істотною умовою, яка визначає всі церковні структури і описує внутрішні принципи і межі для кожної «особливої Церкви» і для «Католицької Церкви як такої».

Синодальний комітет з міжправославних і міжхристиянських відносин Еладської Церкви у прийнятому ним рішенні від 05.10.2007 висловив свою стурбованість з даного питання і розкритикував ці погляди.

Таким чином, сказане Папою є продовженням офіційних документів, схвалених Змішаною міжнародною комісією з богословського діалогу між православними і римо-католиками, як це випливає з документів, які вже підписаних на даний момент. Це означає, що, незважаючи на проведені богословські діалоги і підписані документи, Папа (якщо виходити з католицького постулату про те, що він підноситься навіть над Вселенськими Соборами), не є членом Собору і не контролюється ним, але, навпаки, сам контролює Собор і розглядає його рішення як проекти або чернетки документів.

Як можна говорити про подальший розвиток діалогу на таких умовах? І як можна довіритися єпископам і богословам, які беруть участь в такому діалозі, де тексти документів складаються за принципом ad referendum (до утвердження і схваленню Помісними Церквами), але при цьому навіть не доходять до Архієрейського собору Еладської Церкви, зате пропонуються на розгляд Папі?

ж) Найважливішим моментом в даній ситуації є те, що під час III Всеправославної Передсоборної Наради в Шамбезі (Женева), у 1986 р., був підготовлений документ «Відносини Православної Церкви з іншим християнським світом». У цьому документі йшлося про діалогах Православної Церкви з римо-католиками, а також з християнами інших конфесій.

У цьому документі згадуються скрутні богословські питання, що не тільки об’єднують, а й розділяють нас в області еклезіології; питання методологічного характеру, включаючи питання про унію, яке має необхідність розглядатися в першочерговому порядку. Серед іншого, в документі зазначалося: «У ході наради розглядається вибір питань, що підлягають обговоренню в рамках діалогу; буде вивчено не тільки те «загальне», що є між нашими Церквами, а й те, що «розділяє» нас, особливо в області еклезіології».

Однак після перегляду і оновлення документів на V Всеправославній Передсоборній Нараді у Шамбезі (Женева), у 2015 р., з них були викреслені всі позитивні твердження. Був складений один новий документ, в якому не було зазначено, де саме, на якій стадії знаходиться сьогодні діалог між Православною Церквою і римо-католиками, і яким чином він буде продовжений.

«Святий і Великий Собор» на Криті мав можливість точно дізнатися про ситуацію з даними діалогом, щоб затвердити або відхилити всі документи, підписані на той момент представниками Помісних Церков, а також визначити подальший хід дій.

Але нічого з перерахованого вище не відбулося; більш того, за інославними був визнаний статус «Церкви», в зв’язку з чим виникає цілий ряд питань: Чи мають силу на сьогоднішній день раніше підписані документи? На яких умовах буде продовжено діалог, і з якого моменту він повинен бути продовжений? З яких питань наші погляди відмінні від поглядів римо-католиків? І безліч інших подібних питань.

3. Висновки

На підставі вищесказаної інформації, викладеної якомога лаконічніше, вважаю, що діалог між православними і римо-католиками має проблему в самому своєму корені.

По-перше, немає одностайності між Помісними Православними Церквами, і на внутрішнєправославному рівні як і раніше продовжують виявлятися серйозні проблеми.

По-друге, незважаючи на те, що в діалозі беруть участь представники Православної Церкви, його результати не виносяться на засідання Архієрейського Собору нашої Церкви для їх подальшого затвердження або спростування.

Крім того, був проігнорований основоположний екклісіологічний принцип, що Церква є Тіло Христове; навпаки, Церква була представлена «у світлі Святої Трійці», відповідно до цілей екуменістів.

Підсумкові документи діалогів неприйнятні з точки зору богослов’я і еклезіології, якщо вони підписуються одночасно православними і римо-католиками, в той час як сторони діалогу мають різне вчення про Церкву. У діалог не повинен втручатися і Папа, якого католики вважають вище понад будь-якого Вселенського Собору, наділяючи його «правом» змінювати будь-які прийняті рішення і поводитися з підсумковими документами як з якимись «підготовчими текстами». Католицьке вчення про віру містить неприпустимі єресі, такі як Філіокве (filioque) і actus purus, які не можна обійти стороною.

У підсумку зазначимо, що даний діалог неефективний і навіть небезпечний, оскільки у кінцевому результаті відбудеться те, що забажає Папа в силу тієї влади, якою він володіє, і того положення, яке він займає, адже, згідно з єретичною концепцією всесвітньої першості єдиного єпископа, Папа є «безпосереднім наступником» апостола Петра, а не свого попередника, і підноситься над усіма єпископами Церкви і над усіма Вселенськими Соборами. Ще одна причина – це нездатність представників Помісних Православних Церков висловлювати свою думку відповідно до рішень Вселенських Соборів і вченням святих отців Церкви, особливо свт. Григорія Палами. Переконаний, що без знання богословських поглядів свт. Григорія Палами, одного з видатних святих отців нашої Церкви, не може відбуватися ніякий богословський діалог. Саме це є серйозним і трагічним упущенням в богословському діалозі Православної Церкви і так званих «інославних християн».

Митрополит Навпактській і св. Власія Єрофей (Влахос).

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я».

Тому слід цуратися віри латинської. (І) ні звичаїв їхніх дотримуватися, (ні) причастя їхнього приймати, і ні слухати, що кажуть вони, оскільки неправедно вірують і нечисто живуть, їдять-бо із псами, із кішками, п’ють свою сечу — зло є і прокляте це — і їдять черепах, і диких коней, і ослів, і удавленину, і ведмежатину, і бобровину.

Першого ж тижня Великого Посту, у вівторок, їдять м’ясо, і мнихи їхні їдять сало. В суботу ж пестяться. Християнам же своїх доньок не слід давати за них, ані брати в них за себе, ні брататися з ними, ні кумитися, ні цілувати їм хреста (у чомусь); ні їсти з ними, ні пити з однієї посудини. Тим же, що просять у вас, давати Бога ради їсти, але в їхньому посуді; якщо ж не буде в них посуду, дайте у своєму, а потім, вимивши, молитву над ним прочитайте.

А за гріхи свої не від Бога пробачення просять, але прощають їх попи за дари їхні [3]. Попи ж їхні не женяться законним шлюбом, але з рабинями блудять і службу здійснюють, гріха за собою не знаючи. Єпископи ж їхні мають наложниць, і на війну ходять, перстень на руці носять. Мертвих кладуть на захід ногами, а головою на схід, і руки уздовж кладуть, очі, вуха ж і ніс воском заліплюють. І, женячись, беруть сестер. І мертвим тілом служать, бо Господа вважають мертвим, ми ж службу творим живим тілом, самого Господа бачачи, Що сидить одесную Отця, і знову прийде судити живих і мертвих. Вони — латиняни — мертві, бо мертву службу здійснюють; ми ж Богу живу жертву чисту й бездоганну приносячи, отримаємо життя вічне. Пишеться-бо: «Воздається кожному по ділах його» [4]. Харxe ж їхнього не приймати, бо багато в них зла і несправедливості. Розпусна і погибельна віра їхня. Того і жиди не творять, що вони творять. Багато у Савелієву єресь вступили. Найгірші і найзліші з усіх народів є, бо не можна вберегтися їх, а поган можна. Латиняни (бо) Євангелію і Апостол мають, і ікони святі, і до церкви ходять, але віра їхня і закон — нечисті. Багатьма єресями своїми весь світ заразили, оскільки в усіх землях варяги є. Велика печаль од них правовірним християнам, котрі живуть серед них. А коли хто вбережеться від них, пронісши віру чисту, перед Богом стане одесную, радіючи, коли ж хто за власним бажанням наблизиться до них, то з ними стане ошую, плачучи гірко. Нема-бо життя вічного для тих, хто живе у вірі латинській чи в сарацинській, ні честі зі святими в майбутній вік.

Не подобає віру їхню хвалити: бо хто хвалить їхню віру, той, виходить, свою гудить; або (хто) почне хвалити непрестанно чужу віру, од якої одреклося православне християнство, той стає двовірцем, і близький до єресі. Ти ж, чадо, од таких діянь бережи себе і не спілкуйся з ними, але уникай їх, свою віру непрестанно хвали, і, скільки можеш, підвизайся в ній добрими справами. Милостивим же будь, христолюбче, не лише до своїх домочадців, але й до чужих. І коли бачиш нагото, одягни його; чи голодного, чи в біді — помилуй їх. І якщо (навіть) буде іновірець — єретик і латинянин, всякого помилуй і з біди виручи. І не погрішиш перед Господом. Бог-бо сам харчує всіх — як поганих, так і християн. Поганами ж та іновірними (теж) піклується Бог, (та) в майбутній вік не прилучаться до воздання благих. Ми ж, хто живе в праведній вірі, і тут під опікою Бога, і в прийдешньому віці врятовані будемо Господом нашим Ісусом Христом. А кому доведеться по вірі сій святій ради Бога померти, то (хай) сміливо не лишає правої віри, а умре за Христа. «Святі-бо, — сказано, — що за віру померли, оживуть во Христі» [5]. Ти ж, сину, як побачиш іновірних, що з вірними борються і спокусою бажають звести од православної віри правовірних, ти ж, що істинно прийняв православ’я, не змовчи, але поможи правовірним проти зловірних. І, якщо можеш, як добрий пастир вівцю, маєш врятувати від уст левових. Коли ж змовчиш, то, як віднімуться (вони) у Христа і передадуться сатані, відповідатимеш за них у День Судний. І коли тобі каже хтось: «Сію віру і ту Бог дав», ти ж відказуй: «Хто ти є, кривовірцю? Вважаєш Бога двовірцем? Чи не чув, окаянний і розбещений злою вірою, написане: «Так каже Господь: один Бог, одна віра, одне хрещення» [6]. І Господь мовить так: «Належить нам виконувати усю правду» [7]. І це все виконавши, по тому зійшов на небеса, і учнів Своїх послав проповідувати в усі кінці Всесвіту. Ти ж, зловірний, стільки років тримався православної віри, а тепер спокусився на зловір’я та повчання сатани. То чи не чув апостола Павла, що казав: «Деякі баламутять вас і бажають перекрутити Благу Вість Христову. Коли й ангел, зійшовши з небес, благовістить вам краще, але не так, як благовістимо ми, то буде проклятий» . Ви ж, відкинувши проповідь Апостольську, і святих отців настанови, прийняли неправу віру і вчення зіпсуте і сповнене погибелі. Тому від нас, врешті, й були відлучені. Тому нам з вами недостойно жити й Пречистих Таїн прилучатись; не (можна) причащатись чи брати вам участь у нашій Божественній Службі, бо незліченні єресі ваші».

Переклад Ірини Жиленко-молодшої

1. Цей вступ — результат пізнішої обробки. Найбільш вірогідним варіантом авторського вступу може бути відповідний фрагмент із Паїсіївського збірника: «Слово у мене є до тебе, княже боголюбивий. Я, Феодос, негідний раб Пресвятої Трійці, Отця, і Сина, і Святого Духа, в чистій і праведній вірі народжений і вихований в добрі правовірними батьком та матір’ю, що наказували мені…»

2.  Прп. Феодосій має на увазі, що католики зливають в одне дві Божественні іпостасі: Отця і Сина, кажучи, що Дух Святий походить від Отця і Сина (в православ’ї — лише від Отця).

3. Маються на увазі індульгенції.

4. «Син Чоловічий має прийти у Славі Отця Свого з Ангелами своїми, й тоді віддасть кожному згідно з його ділами» (Мт. 17, 27).

5. Такі цитати можна знайти ледь не в кожного християнського письменника. Можливо, прп. Феодосій має на увазі одне з повчань прп. Федора Студита.

6. «Одне-бо тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Бог, одна віра, одне хрещення. Один Бог і Отець усіх, що над усіма, і через усіх, і в усіх» (Ефес. 4, 4-6).

7. «… залиши це тепер, бо так личить нам здійснити всяку правду…» (Мт. З, 15).