Однак, коли вже 1 серпня 2023 р. виявилося, що переважна більшість духовенства та вірян ПЦУ, як і загалом українці, підтримує перехід на новоюліанський календар, у інформаційному просторі з’явилася невелика, але активна група прибічників юліанського календаря, яка вдалася до відвертої брехні та грубих маніпуляцій історичними фактами, православними догматами та канонами. Багата з того, що використовує ця група є відвертим повторенням наративу Московського патріархату. Мусимо констатувати: Зробився певний «тандем» з різних речників РПЦвУ та «корисних ідіотів» – групи духовенства та мирян ПЦУ.

Отже, у даної невеликої статті ми спростуємо основні тези та твердження, які сьогодні використовується проти ПЦУ через перехід на новоюліанський календар. При цьому ми спробуємо не повторювати того, що вже було сказано в статтях «Календарне питання в світлі історичних та догматичних фактів» та «Феномен сакралізації «7 січня» як рудимент радянщини»

1) Датування та календар мають сакральне значення в християнстві, яке зберегла тільки Православна Церква через юліанський календар?

Давайте почнемо з того, що календар, якій ми називаємо «юліанським», не є римським. На самої справі був скопійований від персів і введений в дію за 45 років до Різдва Христового римським імператором Юлієм Цезарем. Кожні 128 років він відставав на 1 день від повного природного кола, річного циклу обертання планети Земля навколо Сонця. Перси враховували це та додавали ще один день на кожні 128 років, а римляни цього не знали та поправку не вживали.

Питання сакральностідатування.

Як відомо, Христос та апостоли жили за юдейським календарем, у якому були дні вшанування старозавітних пророків. І цілком логічна, що вони вшановували їх у відповідні дати. Те саме відбувалося і в громах перших християн… Але коли ми накладемо юдейський календар навіть на юліанський, дати шанування співпадати не будуть.

Ще одним фактом, які маніпулятивна використовують прибічники юліанського календаря – це датування свята Преображення Господнього. По їх версії, «Хмара сходить над горою Фавор тільки 19 серпня, отже істинним є тільки старий стиль».

Однак, коли ми звернемся до Євангелія, то побачим, що Преображення Господнє  відбулася в лютому-березні, за 40 днів до Великодня. Проте Православна церква вирішила святкувати цю подію 6 серпня, щоб уникнути збігу з Великим постом, оскільки це торжество занадто велике, щоб відзначати його у Великий піст. Але і це ще не все…

Згідно Церковному Переданням, є дві версії, де ж сталося Преображення Ісуса Христа: чи на горі Фавор (більш поширена, але менш імовірна), чи на горі Гермон (менш відома версія, але котру підтримують більшість сучасних богословів).

Так, до IV ст. в давньохристиянських записах гору Преображення за єврейською назвою не згадували. Проте, після того як християнство стало державною релігією Римської імперії, зробилося популярним паломництво на Святу Землю. Єлена, мати імператора Костянтина, влаштувала прощу на Фавор, там пізніше звели монастир, тож ця гора стала асоціюватися з подією Преображення. Але за часів Ісуса то була населена місцевість, на її вершині стояло римське укріплення, і це навряд чи могло стати місцем молитовного усамітнення Христа й учеників. Хронологія ж подій у Євангелії вказує на рух Ісуса на північ, до Гермону, а не на південь, до Фавору.

Таким чином, Преображення відбулось і не 6, і не 19 серпня, і навіть не в серпні взагалі. Тож появу хмари слід сприймати лише як природне, метеорологічне явище.

Більш того, конкретні дати ніколи не мели сакрального значіння в Православ’ї. Наприклад, коли ми порівняємо «Статут Великої Церкви Константинопольської» та «Студитський Статут», то побачимо, що дні пам’яті багатьох загально християнських святих, наприклад апостола Пармена (І ст.) відрізняються – у першому випадку його вшановують 19 січня, а у другому – 28 липня.

З решти, сама дата Різдва Христового є умовною. Так, на сході Різдво довгий час святкували разом зі святом Богоявлення 6 січня. Це свято поєднувало у собі і Христове Різдво, і Хрещення Ісуса в ріці Йордані. Грецьке слово «Епіфанія» чи «Теофанія», що означає «З’явлення» чи «Богоявлення», у перших століттях християнства означало не тільки появу Ісуса Христа при його хрещенні, а і Його появу на Землі, тобто Його Народження. Рішення про святкування Різдва Христового 25 грудня було прийнято на Ефеському (Третьому Всесвітньому) церковному соборі в 431 році.

Можна приводити ще багато прикладів, але вже маємо права зробити висновок, що Православна Церква святкує не дату, а подію. Тобто немає аніякої сакралізації конкретної дати. Тому немає ніякого догматичного чи канонічного злочину святкувати згідно юліанського або новоюліанського календаря.

Тепер розглянемо «сакральність» календаря.

Вище ми вже відзначали, що Христос та апостоли жили за юдейським календарем. На користь цього свідчення можна знайти багато доказів у Євангелії. Саме це зробилося підставою того, що він зробився основою для добового кола православного богослужіння. За цім календарем жили й перші християнські громади Близького Сходу, які переважно складалися з колишніх юдеїв. Натомість християнські громади колишніх язичників користувалися офіційним календарем Римської імперії – юліанським. Але ці розбіжності, зокрема час святкування Нового року, аніяк не розділили християн.

Після того, як Християнство зробилося офіційним віровизнанням Римської імперії, Церква відкинула юдейський календар та перейшла на юліанський, але заховалося кілька суттєвих календарних відмінностів від сучасного стану:

По-перше, рахування років починалося від його введення в Римської імперії, тобто за 46 років до Різдва Христового.

По-друге, роки «від створення світу» рахувалися згідно юдейському календарю.

Правка юліанського календаря була здійснена у VIII ст., коли була запроваджено літочислення «від Різдва Христового». Тобто відбулося його «обнуління». При цьому нульовий рік та «нульовий рік до н. е.» не існують згідно з юліанським літочисленням — так було заведено Бедою Преподобним на початку VIII століття.

Була ще одна реформа, про яку зараз прибічники юліанського календаря практично не згадують – це запровадження Візантійського календаря, які був офіційно затверджений імператором Василем II у 988 році та використовувався аж до падіння Візантийської імперії у 1453 році. Він збігався з юліанським календарем, але мав дві суттєві відмінності: початком року вважалося 1 вересня, а також був змінений рахунок років «від створення світу» (тобто, коли за юдейським календарем 2023 р.– це 5784 р., то за візантійським – 7532 р.)

Саме візантійський календар, а не юліанський, був офіційним календарем, як Київської митрополії Константинопольського Патріархату, так і загалом Київської Руси. Це дуже легко побачити, коли дивитися руські (українські та білоруські) літописі. І власне церковним він у нас залишався практично до кінця XV ст., хоча офіційна вважається, що візантійський календар припинив своє існування 1453 р., коли впала імперія.

Усі ці календарні реформи відбувалися в Християнської Церкві без якогось соборного обговорення, що підтверджує їх технічний, а не догматичний характер та відсутність надання якогось сакрального значення календарному питанню. До слова, опосередковано це підтверджує і історія візантійського календаря. Так, посилаючись на гіпотезу деяких істориків, що Шостий Вселенський Собор встановив дату літочислення: від біблійного «створення світу» з початком 1 вересня 5509 до нашої ери, яка, власне є в візантійському календарі, прибічники «старого стилю» спробують доказати «догматичність календарного питання». Проте серед 102 правил цього Собору немає особливого правила, що стосується початку літочислення або календаря. Тільки у контексті 3-го правила є згадка про рік: «Відповідно визначаємо, щоб ті, що зв’язалися другим шлюбом, і навіть до п’ятнадцятого дня місяця січня, що пройшов, четвертого індикту, шість тисяч сто дев’яносто дев’ятого року, що залишалися в поневоленні гріха, і не захотіли витверезитися від нього, підлягали канонічному виверженню зі свого чину».

Тому, посилання на Шостий Вселенський собор грає проти апологетів «старого стилю». Адже відсутність розгляду питання про вирахування року «створення світу», як у постановах власне цього собору, так і в постановах соборів попередніх, доказує не важливість суто календарного питання для Церкви та, як ми вже відзначали вище, його технічність.

З всього вищевикладеного можна зробити висновок: Ані датування, ані власне календар не мають сакрального або догматичного характеру.

2) Юліанський календар затверджений ще на І Вселенському Соборі?

Знову маємо відверту маніпуляцію. Як ми вже відзначали вище, жодний Вселенський Собор не розглядав календарне питання. Щодо І Вселенського Собору, то він розглядав не календарне питання, а виключно вирахування дня Святої Пасхи, який, згідно соборної постанові, «не може бути раніше чи разом з Пасхою юдеїв».

Тобто мова йде виключно про вирахування Пасхального циклу, а не про власне календар та нерухомі свята. А новоюліанський календар залишає Пасхалію такою, як вона була прийнята на І Вселенському Соборі.

Отже, посилання прибічників юліанського календаря на Вселенські Соборі, зокрема і І Вселенський Собор, цілком необґрунтовані.

3) Наші предки, зокрема і українські козаки, ще в XVII – XVIII стст. захищали юліанський календар?

Згаданий вище посил – чи не основний в аргументації прибічників юліанського календаря. На його підтримку приводяться тексти багатьох історичних документів, посилання на статті та праці відомих українських істориків, зокрема митрополита Іларіона (Огієнко)… Однак, коли ми заглибимся в проблему, то знову побачимо відверту маніпуляцію історичними фактами.

Дійсно, православні Речи Посполитої, як і решта православного світу, не прийняли григоріанський календар та рішуче проти нього виступали. Власне про це і кажуть тогочасні документальні джерела. Однак головною підставою спротиву був не сам календар, а те, що папа Григорій ІІІ змінив і вирахування Пасхалії, що дійсно суперечило постанові І Вселенського Собору. Саме це було основою всіх календарних дискусій, зокрема і в Константинопольському Патріархаті.

І тут нам варто замислитися: А чому, власне, православні, ти ж українські козаки, боронили юліанський календар?

Опір православних щодо введення григоріанського календаря будувався на рішенні Константинопольського собору 1583 р., на якому, крім Вселенського Патріарха Ієремії, були присутні Олександрійський патріарх Сильвестр і Єрусалимський патріарх Софроні VI. Саме цей собор закликав православних «твердо і неухильно, навіть до пролиття своєї крові, триматися православного місяцеслова і юліанської пасхалії».

Таким чином, українські козаки, разом зі всім православним світом, виступали проти григоріанського календаря через позицію Константинопольського Патріархату, які для їх був беззаперечною і конечною інстанцією відносно питань віри, про що каже багато тогочасної мемуарної літератури.

Але на сьогодні ситуація кардинальна змінилася. Бо в травні 1923 р. саме Константинопольський патріарх Мелетій IV скликав конгрес Вселенського Православ’я, які прийняв рішення про перехід на новоюліанський календар. Отже, коли гіпотетично уявить, що такий календар був би прийнятий Константинопольським Патріархатом ще в ХVІІ ст., то козаки б захищали саме його…

Висновок очевидний: Посилання прибічників юліанського календаря на події кінця ХVІ – ХVІІ стст, зокрема на позицію українського козацтва щодо календарного питання, є черговою маніпуляцією. Адже відмова від григоріанського календаря була виключно через Пасхалію та позицію Константинопольського Патріарха, а з 1923 р. Вселенські патріархі підтримують саме новоюліанський календар, його використовують 10 з 16 автокефальних православних церков.

4) Юліанський календар є складовою історичної національної ідентифікації українців?

На нашу думку, це одне з найбільш безглуздих та маніпулятивних тверджень прибічників юліанського календаря. Адже загальносвітові календарі аніяк не можуть бути саме «складовою національної ідентичності».

Вище ми вже відзначали, що під час хрещення Київської Руси в 988 р. у Константинополі діяв т.зв. «Візантійський календар». І він був головним не тільки для українців, а і загалом всіх православних Київської митрополії Константинопольського Патріархату, майже до кінця XV ст. У подальшому відбулося повернення до юліанського календаря, які тоді був загальним для всіх християн аж до 1582 р.

Після того, як Католицька Церква перейшла на григоріанський календар та змінила вирахування Пасхалії, юліанський календар зробився конфесійною відзнакою православних у всьому світі. Тобто назвати його «історичним» або «національним» саме для українців не випадає, адже в ХVІ – ХХІ стст. були і є українці-протестанти та римо-католики, які використовують григоріанський календар, а також юліанський календар використовували православні християни інших народів

Більш того, після Берестейської унії 1596 р. юліанський календар вже не був і конфесійною відзнакою, адже Рим, для її поширення дозволив уніатам залишатися на «старім» календарі. Тобто опір українців поширенню унії, на які так люблять посилатися прибічники юліанського календаря, аніяк не був пов’язаний з «календарним питанням».

7 січня сакральна дата?

Чомусь всі прибічники «старого стилю» зосереджені саме на «7 січня», але вони явно забуваються, що ще в ХІХ ст., коли накласти юліанський календар на григоріанський, це було… 6 січня.

Щодо «збереження національної ідентичності через календар в умовах відсутності власної держави»

На нашу думку, це дуже суперечливе твердження. Адже мусимо відразу поставити додаткове питання: Де і коли?

Ми вже відзначали вище, що юліанський календар не був відзнакою конфесійної або національної приналежності в Речи Посполитої ХVІ- ХVІІІ ст. Вочевидь він не був таким і в Російської імперії, де мав статус державного.

На Буковині (до 1924 р.) юліанський календар використовували також православні румуни та греко-католики. Отже календарне питання аніяк не впливало на протистояння православних українців та румунів. Не впливало воно на події й після 1924 р., коли Румунська Православна Церква, зокрема і українські парафії, перейшла на новоюліанський календар.

Не є доказом і «український деканат» Рум. ПЦ, які частково використовує юліанський календар. Адже він був організований вже після ІІ Світової війни з колишніх греко-католиків, яких долучили до Православної Церкви після державної заборони ГКЦ в Румунії. Саме для зменшення спротиву, їм була дозволена церковно-слов’янська мова та юліанський календар. Натомість українські православні парафії в Румунії, що діяли і до заборони ГКЦ, без проблем використовують загальний новоюліанський календар.

У міжвоєнному часі православні українці чинили опір впровадженню новоюліанського календаря в ПАПЦ.

Дійсно, є досить багато свідчень, що православні білоруси та українці чини опір запровадженню новоюліанського календаря в ПАПЦ. Але знову мусимо відповісти на питання: Чому?

Головною причиною неприйняття новоюліанського календаря частиною православних ІІ Речи Посполитої була політика пацифікації (ополячення), яку активно проводила польська влада вже з другої половини 20-х років ХХ ст. Тобто склалася ситуація, коли частина православних вважала запровадження новоюліанського календаря однією зі складової тогочасної антиукраїнської (і антибілоруської) політики. Але сьогодні все кардинально змінилося. Адже існує Незалежна Україна, політика якої аніяк не скерована на полонізацію українців. Тому опір новоюліанському календарю через це згубив усілякий сенс.

5) Календарну реформу (перехід на новий календар) впроваджували комуністи та нацисти

Ми не будемо розглядати календарну реформу в християнських країнах, де панівним віровизнанням є римо-католицтво та (або) протестантизм. Подивимось тільки на країни, які умовно можна назвати православними.

Так, Болгарське царство перейшло на григоріанський календар 31 березня 1916 р.; Українська Народна Республіка – 15 лютого 1918 р.; Румунське королівство – 18 січня 1919 р.; Королівство Сербів, Хорватів і Словенців – 18 січня 1919 р.; Грецьке королівство – 9 березня 1924 р.

Отже більшовики, які запровадили новий календар з 1 січня 1918 р. у Росії, аніяк не були першими та єдиними у цьому питанні. І це аніяк не було пов’язано з комуністичною ідеологією. Наприклад Фінляндія, яка у 1809 – 1917 роках була автономним Великим Князівствам Фінляндським у складе Російської імперії, перейшла на григоріанський календар ще 17 лютого 1753 р. і залишалася на їм увесь час російської анексії.

Що стосується СРСР та нациської Німеччині, то деякі речи прибічники юліанського календаря свідомо або несвідомо покидають поза увагою.

5.1. Юліанський календар православних у СРСР.

Отже, більшовики примушували РПЦ змінити календар не на новоюліанський, а на григоріанський. Тобто змінити і вирахування дня Пасхи. Саме це викликала спротив у православних СРСР. До цього додався загальне неприйняття релігійної політики радянської влади – закриття храмів, арешти та розстріли духовенства, експропріація церковних цінностей і т.п. У цьому процесі тихого спротиву, календар був тільки одним з елементів.

При цьому треба відзначити – частина православних парафій в Радянської Україні використовувала саме новоюліанський календар. Повний перехід православних на юліанський календар був наслідком певної церковної уніфікації, яку проводила РПЦ через вимогу комуністичної влади (це стосується 20-х – початку 30-х років, а також післявоєнного періоду).

У другої полові ХХ ст., після зміни церковної політики радянської влади, прив’язка РПЦ до юліанського календаря використовувалася для витискання духовенства та вірних з суспільного життя, про що ми вже писали у однієї зі статей.

Однак тут ми мусимо згадати ще одну подію, яка буде дуже незручною для прибічників юліанського календаря та посилання на СРСР. Після анексії Буковини та Закарпаття, радянська влада не тільки примусово долучила православні парафії до РПЦ, зокрема і українські, але змусила перейти на юліанський календар. Тобто маємо приклад силового насадження саме юліанського календаря саме комуністичною владою.

Разом з тим, навіть у РПЦ МП радянського періоду не все було однозначно. Новоюліанським календарем користувалися румунські парафії на Буковині та «Патріарші парафії в Угорщині», а також деякі парафії у Західної Європі. Тобто РПЦ цілком спокійно сприймала і сприймає використання новоюліанського календаря.

Сьогодні Україна не проводить антицерковну політику, а також ніхто не витискає духовенство та вірних з суспільного життя. Навпаки, діюче релігійне законодавство є одним з найбільш ліберальних у Європі, духовенство офіційно запрошують на всі державні заході. Тому висновок зрозумілий – жодного фактору, який б примушував ПЦУ триматися юліанського календаря немає.

5.2. Німеччина

Треба почати з того, що перехід території Німеччини та Австрії на григоріанський календар завершився ще на початку XVIII століття. Але до І Світової війни у Германської імперії не було якось масової присутності православних, а ті, що були, без проблем користувалися юліанським календарем. Також без проблем юліанським календарем користувалися православні та греко-католики в Австро-Угорської імперії.

Однак, ще в часі Веймарської республіки (1918 – 1933 рр.), коли туди емігрувала багато російських православних, була здійснена уніфікація на базі новоюліанського календаря. Це було зроблено через необхідність загально-державного визначення святкових днів. Натомість православну пасхалію німецькій уряд не чіпав. Це залишилося незмінним і після приходу нацистів до влади.

Природно, що нацисти вводили свої порядки і на окупованих територіях СРСР, зокрема і щодо неробочих днів на релігійні свята. Але і тут не все так однозначно…

Наприклад, у Дистрикті Галичина, німецька окупаційна адміністрація не примушувала УГКЦ переходити на григоріанський або новоюліанський календар. Неробочим днем було як раз 25 грудня/7 січня. Також це заховувалася і на деяких інших окупованих територіях. До того ж, Пасха відзначалася за звичним православним вирахуванням.

Отже, ствердження того, що нацисти примушували українців переходити на григоріанський або новоюліанський календар, є дуже маніпулятивним. Адже це відбувалося далеко не скрізь.

6) Афон та Єрусалимський патріархат живуть виключно за юліанським календарем

Тут треба відразу зробить акцент саме на слові «живуть». Коли ви запитаєте у афонського ченця або представника духовенства та вірних Єрусалимського патріархату: «Яке сьогодні число?». То вам назвуть дату саме згідно юліанського календаря. Ніхто не буде казати про «Різдво 7 січня» або «Покрову 14 жовтня».

Крім того, посилаючись на приклад Афону, критики новоюліанського календаря не кажуть, що подвір’я афонських монастирів на материкової Греції без проблем живуть за новоюліанським календарем. Те саме можна казати і про ті Православні Церкви, які залишаються на юліанським календарі. Практично всі вони мають парафії, а часам і єпархії, що використовують новоюліанський календар.

6. Деякі висновки

Ми проаналізували головні тези прибічників юліанського календаря. Як виявилося всі вони, або неправдиві, або маніпулятивні. Немає жодного реального заперечення щодо використання новоюліанського календаря, які, на сьогодні, збігається з григоріанським згідно нерухомих церковних свят.

прот. Сергій Горбик, «Православний Духовний Центр ап. Івана Богослова» м. Чернівці.

Хоча перша заповідь, яку Бог дає народу Ізраїлю як спільноті, стосується встановлення окремого календаря (Вих. 12:2), Писання не містить жодної конкретики. І навіть можливо, різні тексти відображають різні календарні системи. Справді, у біблійних текстах ми знаходимо три різні варіанти найменування місяців. Не виключено, що ранні тексти адаптують ханаанські назви, пов’язані з сільськогосподарськими сезонами (наприклад, «Абів» в Вих. 13:4 і «Зів» в 1 Цар. 6:1), що також відображено в Гезерському календарі X століття. В інших текстах використовуються порядкові номери (наприклад, «Перший» у Бут. 8:13 та «Другий» у Вих. 16:1). У творах після вавилонського полону використовуються вавілонські назви (наприклад, «Нісан» у Неєм. 2:1 та «Адар» в Ездрі 6:15). Незважаючи на можливі відмінності, прийнято вважати, що всі ці системи є якоюсь формою 354-денного місячного календаря (12 місяців різної тривалості), як це було прийнято у їхніх сусідів.

Однак інші свідчення вказують на можливість використання схематичного 360-денного календаря (12 х 30 днів), поширеного в Месопотамії та Єгипті. Такий календар забезпечував фіксовану систему управління та обліку, не пов’язану з непередбачуваністю астрономічних спостережень. На його використання вказує ряд переносних календарів, знайдених у Іудеї періоду залізного віку, а можливе текстове підтвердження міститься у низці творів єврейської Біблії (наприклад, у Священної літературі).

У II тисячолітті до н. е.  у Вавилоні був розроблений особливий місячний календар, який став офіційним календарем Ассирійської, Вавилонської та Перської імперій. Зокрема, у період перського панування цей календар набув широкого поширення. Саме в цей час єврейський народ сприйняв його, включаючи назви місяців, методи визначення молодика та фіксовані інтеркаляції (емболії). Деякі дослідники стверджують, що в цей час весна була прийнята як початок року. Ця система була настільки поширена, що євреї аж до Елефантини в Єгипті використовували її поряд із місцевим єгипетським громадянським календарем. При Селевкідах зберігається вавилонський календар, але новий рік переноситься на осінь, і вводиться нова система літочислення, що починається з початку правління Селевкідів. Навіть у середньовічному періоді багато єврейських текстів, як і раніше, дотримувалися цієї системи.

З ослабленням селівкідського панування у ІІ ст. до н.е. у Леванті використання загального календаря зійшло нанівець. Місцеве населення починає використовувати різні системи, щоб утвердити свою самобутність. За Хасмонеїв, ймовірно, вперше з’являється місцевий іудейський календар. Зберігаючи багато рис вавилонської системи, він затверджує місцевий контроль над інтеркаляціямі та спостереженням молодиків, а також координує свята відповідно до єрусалимського культу. Саме в цей період виникають календарні суперечки між 354-денною та 364-денною системами. 364-денний календар (12 х 30 днів і 31 день в одному місяці в кожному сезоні) є чисто схематичною системою, яку можна рівномірно розділити на 52 тижні по 7 днів. Священицька септенеральна (семиденна) система спрямована на фіксацію свят одного і того ж дня щороку, щоб уникнути конфлікту субот. Хоча ми бачимо свідчення цього вже в Астрономічній книзі Еноха та Книзі Ювілеїв, ця практика стає визначальною характеристикою пізньої кумранської громади у її протистоянні центральному єрусалимському культу.

З приходом Риму почалося поширення його сонячного календаря як офіційний громадянський календар. Юлій Цезар у 46 р. до н. е. реформував старий республіканський календар, щоб він більшою мірою відповідав єгипетській цивільній системі (12 х 30 днів + 5 додаткових днів). Цей «юліанський» календар витіснив місцеві, крім низки східних районів (наприклад, Єгипту, Малої Азії та Леванту), де вони продовжували існувати. Християни почали узгоджувати свята за цим календарем, при цьому Великдень продовжував відраховуватись за місячними циклами, але у прив’язці до юліанського рівнодення.

До цього часу римський новий рік став відзначатись у січні. Однак у багатьох провінціях рік розпочинався іншим часом. Наприклад, день народження серпня 23 вересня засвідчений у написах по всій провінції Азія як один із варіантів. До IV століття початок візантійського громадянського року відзначається податковим оподаткуванням індиктіонів. Спочатку він розміщується на 23 вересня, оскільки, швидше за все, починався в Малій Азії, де з цієї дати йшов відлік нового року. Однак, ймовірно, у V столітті вона переміщається на 1 вересня. У деяких ранніх візантійських літургійних календарях новий рік починається із зачаття Іоана Хрестителя 23 вересня. Хоча це свято є логічним початком церковного року, пізніші календарі стали підлаштовуватися під новий індиктійний рік.

В інших регіонах літургійні календарі також узгоджувалися із місцевими цивільними календарями. Наприклад, єгипетські християни співвідносили свої свята з олександрійським календарем. Ми знаходимо папірусні свідчення, що вказують на те, що раніше обвинувальні вироки в Єгипті були прив’язані до початку єгипетського громадянського року, який розпочинався 1 Тота (= 29 серпня). Ця дата і сьогодні є початком року у коптському календарі.

Релігійні календарі мають складну історію. З одного боку, поєднання громадянського та релігійного календарів свідчить про прагнення інтегруватися у суспільство, особливо якщо релігія є спільною, з іншого — юдейський та християнський календарі згодом ставали менш відкритими для перегляду відповідно до громадянської системи, щоб зберегти свою незалежну ідентичність меншості, оскільки вони перебували під владою правителів, які сповідують іншу релігію. У випадку з візантійською традицією це тривало аж до XX століття, коли багато церков остаточно перейшли на новоюліанський календар — відносно незначне оновлення календаря порівняно з давніми. Таким чином, Україна висловлює прагнення не лише відокремитись від традиції, частиною якої вона була довгий час, а й інтегруватися у ширший православний світ та сучасне громадянське суспільство.

Річард Заліски, доктор філософії, викладач Чиказького університету.  

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Палеохроністи однозначно заявляють, що вони слідують «правильному», «істинному», тому і називають себе «справжніми – православними – християнами», СПХ, доходячи до віри і проголошуючи, що небо – це лише для їх. Для нас же, новокалендарників (прибічників новоюліанського календаря – пер.), «франківців», «схизматиків», «єретиків», як вони нас називають, залишається пекло.

Вони навіть проголошують без визначення, що наші Таїнства є порожніми, як «бочка», без благодаті.

Новокалендарники, здебільшого, байдужі до вищесказаного, хоча одні реагують, інші йдуть у контратаку, дехто турбується звинуваченнями старостильників, не знаючи, що робити.

Тож є проблеми, на нашу думку, з обох сторін, від яких виграє лише диявол, іноді трохи, іноді багато.

Ця, ґрунтовна праця, відповідь ченцям-теологам, покійного отця Іоїля Яннакопулоса (Ιωήλ Γιαννακόπουλος), відомого апологета православних позицій, створена, щоб пролити багато світла на спірне питання календаря в цій справі та показати, що не можна вибачити всіх тих, хто засуджує дії Церкви (живої Організації), яка виправила календар, але також щоб просвітити тих, хто хоче, щоб сумління було спокійне і диявол більше не перемагав.

Це опубліковано з рукопису, знайденого в руці духовної дитини покійного Клірика, в якому сам автор зробив деякі виправлення незадовго до його публікації (грудень 1966 р.).

СТАРИЙ І НОВИЙ КАЛЕНДАР

Старостильники – це люди, які мені подобаються, тому що, незважаючи на всю необізнаність, яку вони мають щодо питання Старого календаря, вони мають ревність і страх Божий. З цієї причини я не хотів ні усно в своїй лекції казати нічого про старостильнє питання, ні писати і публікувати щось про це. Я вважав доцільнішим написати про застосування Старого Заповіту та Євангелія, хіліастив та інших питань, для просвіти нашого благочестивого народу, а зовсім не через старостильників.

Але для відомого Теологоса Монаха, замість того, щоб мати справу з такою кількістю сект, які заполонили нашу Батьківщину, тобто хіліасти, євангелісти тощо. і писати щось проти них, нападає нас письмово і усно, називаючи нас нечестивими, єретиками, нехрещеними. Він не задоволений цим загальним і анонімним походом проти нас, але неодноразово в минулому він писав проти мене особисто, а останнім часом у своїй книзі: «Яка різниця між старим і новим календарем» він називає мене на сторінці 19-тій модерністом, він завжди вважає модерністів, на сторінці 43-ї, нехрещеними.

Після всього цього я вважаю, що я не повинен був мовчати, бо моє мовчання можна розцінити як мою слабкість або як мою мовчазну згоду на старостильнє питання. І оскільки цей преподобний носить титул богослова, моє мовчання ще більше вплине на читачів його книги.

Тому я вирішив відповісти. А ось як: спиратимусь на останню книгу «Чим відрізняється старий календар від нового» і за допомогою Проводу нашої Церкви, і за допомогою думок Святих Отців і даних історії Церкви. Я виведу всі абсурди і помилки згаданого Теологоса Монаха.

І конкретно: Тому що це

а) плутає новий календар із григоріанським, папським календарем;

б) ігнорує спосіб регулювання Пасхи під час Першого Вселенського Собору;

в) ігнорує спосіб святкування великого неперехідного свята Різдва та свят;

г) не має уявлення про традиції, Церкву та розкол, я розділю свою відповідь на чотири частини:

1) юліанський і григоріанський календарі;

2) Великдень і час святкування циклу рухомих свят;

3) Різдво Христове і пов’язані з ними нерухомі свята;

4) традиції Церкви, нашої Церкви і розколу.

І. Юліанський і григоріанський календар

Згаданий Монах прирівнює новий календар, якого дотримуємося ми, новокалендарники, з григоріанським, або папським, або франкським календарем на сторінці II своєї книги, про яку йде мова, тоді як він вважає старий (юліанський) календар, якого вони дотримуються, як справжній церковний календар. переданий від патріархів.

Ні, дорогий Монаше! Ви грубо не знаєте Календаря або свідомо приховуєте та спотворюєте речі. Новий календар, якого ми дотримуємося, не григоріанський, папський, францисканський, як ви його називаєте, а юліанський. Ви хочете докази цього? Слухайте:

По-перше: відкрийте будь-яку астрономію, яку викладають у середній школі. У розділі про календар ви побачите різницю між григоріанським і юліанським календарем з чисто календарної точки зору. Ось що говорить астрономія 6 класу гімназії на ст.5: «Ми знаємо, що рік складається рівно з 365,242217 сонячних діб. Тривалість політичного року за юліанським календарем становить 365 днів і ¼ дня, бо кожні чотири роки додається день, 29 лютого. Тому юліанський календар перевершує, він довший за справжній рік на (365, 25-365, 242217) = 0,007783 сонячних днів. Ця різниця протягом 400 років становить 3,1132 дня на 400 років. Щоб виправити цю помилку, папа Григорій XIII за сприяння астронома Лілео наказав наступний день після 4 жовтня 1582 року називати 15 жовтня, а не 5 жовтня. Щоб не повторювати цю помилку в майбутньому, так само в межах 400 років не 100 високосних років, як у юліанському календарі, а лише 97. Таким чином, за григоріанським календарем дата відстає на 400 років, лише на 0, 1132 дні».

Має пройти 4000 років, оскільки дата відстає на 1,132 дні.

Щоб виправити юліанський календар, Папа Римський Григорій вирішив, що роки століть (наприклад, 1600, 1700, 1800) не є високосними роками, якщо число сотень не ділиться на 4. Таким чином, 1600 рік був високосним. за григоріанським календарем, оскільки число сотень 16 ділиться на 4, за юліанським календарем це також високосний рік, оскільки число 1600 ділиться на 4. Але 1700, 1800, 1900 роки є високосними за для юліанського календаря, тому що числа 1700, 1800, 1900 діляться на 4, для григоріанського календаря вони не є високосними, тому що числа сотень 17, 18, 19 не діляться на 4.

Таким чином, після того, як від сьогоднішнього дня минуло приблизно 1600 років, тобто приблизно стільки, скільки минуло від Першого Вселенського Собору до сьогодні, ми, оскільки дотримуємося ноюліанського календаря і матимемо високосні роки, які діляться на 4, матимемо нову різницю в 13 днів, тоді як григоріанській календар цього не матиме, бо кожні 400 років він матиме 97 високосних років, а не 100.

Ось яка різниця між новим календарем, якого ми дотримуємося, і григоріанським, якого західники дотримуються з чисто календарної точки зору! У них кожні 400 років буде 97 високосних років, а у нас – 100. Папа Григорій був не задоволений цією реформою календаря. Він пристосував свій Великдень до свого календаря, ігноруючи юдейську Пасху та рішення Першого Вселенського Собору щодо християнської та юдейської Пасхи.

ІІ. Великдень і час святкування циклу рухомих свят

Якщо ми відкриємо «Кормчую» (Πηδάλιον), ми побачимо на сторінці 9, що 4 пункти є тими, яких необхідно дотримуватися під час Великодніх свят!

а) Весняне рівнодення.

б) Перший повний місяць після цього рівнодення.

в) Після Юдейської Пасхи

г) Першої неділі після всього цього.

Григоріанський або папський календар враховує лише три: весняне рівнодення, повний місяць і неділю. Він повністю ігнорує юдейську Пасху. Таким чином, католики святкують Пасху після юдейської або передують їй, незважаючи на 7-й канон апостолів і незважаючи на історичну достовірність, оскільки Господь воскрес після юдейської Пасхи. Однак ми, новокалендарники, беремо до уваги всі 4 пункти Пасхалії та, таким чином, відрізняємось від григоріанського або папського календаря та церковно. Іншими словами, ми святкуємо нашу Пасху після Пасхи юдейської, згідно з розпорядженням Першого Вселенського Собору.

Отже: календарно та церковно ми також розходимося з григоріанським календарем. Ви і ми дотримуємося Юліанського календаря Календарно і церковно!

Чому ви повністю ототожнюєте новий календар, якого ми дотримуємося, з папським григоріанським, оскільки між ними існує така велика різниця з календарної та церковної точки зору? Горе вам! Ви вимовите велику промову до Бога. Я вгадую ваше заперечення. Ви скажете мені: навіщо робити корекцію на 13 днів? Відповідаю вам: саме ця корекція вплинула не на юліанський календар, а на місячний цикл цього календаря. наш календар залишився і залишиться юліанським. У вас є Юліанські і в нас Юліанський. Добре переваріть це в розумі. Тільки та різниця, що наш Юліанський виправлений.

І знову ви мені скажете: хай буде так. Навіщо змінювати місяць за юліанським календарем? Я вам відповідаю: ми знаємо від Проводу нашої Церкви, що Отці Першого Вселенського Собору, які встановили Пасху на основі весняного рівнодення, тоді весняне рівнодення було 21 березня. Про це нам говорить «Кормча» (Див. ст. 9). Але після того, як минуло близько 1600 років з того часу до сьогодні, ми відійшли від цієї дати і прийшли до весняного рівнодення 8 березня. І це стосується «Кормчої» (Див. ст. 9). Отже, зі стрибком на 13 днів, ми, так звані «новокалендарники», маємо весняне рівнодення, яке було у Святих Отців Першого Вселенського Собору. Таким чином, ми маємо стару дату весняного рівнодення 21 березня, тоді як у вас є нова дата цього рівнодення 8 березня. Тому ми дотримуємося старої дати, ви – нової. Ми йдемо за старим юліанським календарем Першого Вселенського Собору, ви – за новим юліанським календарем. Отже, ми справді старостильники, а ви — новокалендарники, бо я вам ще раз повторюю, що ми маємо 21 березня як день весняного рівнодення, як це вважали Отці Першого Вселенського Собору, а ви змінилися і маєте 8 березня.

Ви скажете мені: чому святий Никодим разом із Златоустом у примітках до «Кормчої» ( ст. 9), виступає проти просування на 10 днів за григоріанським календарем?

Відповідаю: святитель Златоуст не надає значення датам свят як відрізаним ними. Він чітко говорить нам про це: «Ei to deina meni або to deina meni святкують Пасху, ніхто ніколи не був наверненим і не причетним». Ви чули, якщо ми святкуємо такий-то місяць чи такий-то день місяця, Пасху чи інше свято, то ніхто ніколи не був переслідуваний чи звинувачений. Що цікавить цього Святішого Отця, так це святкування Пасхи згідно з визначенням Першого Вселенського Собору. Що це за терміни? Але вони чудово проаналізовані святителем Никодимом у записках «Кормчої» нашої Церкви. Іншими словами, святий Никодим суперечить григоріанському календарю в примітках до своєї «Кормчої», бо цей календар не бере до уваги юдейську Пасху, і тому жителі Заходу іноді святкують перед юдейською Пасхою або разом з нею, незважаючи на 7-й канон апостолів та історичну правду, як воскрес Господь після Пасхи юдейської. Ось що каже святий Никодим у першій примітці цього Канону: «Святкувати Пасху після 21 березня, як ми, греки, чи після 11 березня, як латиняни, не є злочином. Але розкол Церкви – це непростимий гріх».

Як західні люди розколивають Церкву? Про це нам одразу говорять коментарі самого святого Никодима: «Ця точність (Григоріанського календаря) викликає дві великі атипії для латинян, тобто святкувати Пасху або після юдеїв, або перед юдеями».

Отже, бачите, мій любий, що говорить «Кормча»? Це не злочин, це не розкол святкувати Пасху у різний час, але погано, якщо наша власна Пасха буде перед юдейською або разом з нею. Саме тут святий Никодим визначає головну різницю між григоріанським і юліанським календарями. Нехай наша Пасха не буде раніше або разом з юдейською Пасхою. Але цього ми уникаємо. Тож чому ви ототожнюєте та плутаєте новий календар із григоріанським? Ви скажете мені: ми не повинні були називати 8 березня – 21 числом, щоб просунути наш календар на 13 днів. Никодим сказав нам, як ми бачили вище, що не є злочином, коли ми святкуємо Пасху у два різні дати після 8 березня або після 21 березня, якщо це робиться після юдейської Пасхи. Більше того, це зовсім не має значення, оскільки ми з вами святкуємо Пасху у цей день, і цей день у нас 22 березня, і ми називаємо його 1 квітня. Тобто, оскільки, згідно зі Святим Златоустом і «Кормчою» Церкви, святкування Пасхи в різний час не є ні злочином, ні осудом, тим більше не важливо святкувати її одночасно з вами, але в іншу дату, якщо це буде зроблено після юдейської Пасхи. Чи бачите ви подвійну різницю з календарної та церковної точки зору між юліанським і григоріанським? Але давайте розглянемо тему святкування Пасхи ширше.

Друге, Пасха. На 14-й сторінці вашої книги ви пишете про Пасху: «Богоносні Отці Першого Вселенського Синоду призначили Пасху, за натхненням Святого Духа, так, щоб вона була від 22 березня до 25 квітня». Ви або ігноруєте речі, або свідомо їх спотворюєте!

У протоколі Першого Вселенського Синоду ця дата, яку ви пишете, не згадується, але 4 константи, як вони сказали раніше, про які згадує «Кормча»: Перше: рівнодення. Друге: повний місяць. Третє: Законна Пасха. І четверте: день неділя. І він сказав: «На нашу особливу Пасху мусять бути чотири необхідні речі. По-перше, Пасха завжди має відбуватися після весняного рівнодення. По-друге, щоб це не відбувалося в один день із юдейською Пасхою (обидва призначені 7-м Апостольським каноном). По-третє, це потрібно робити не просто і конче після весняного рівнодення, а після першого повного місяця, який пиходить після рівнодення. І по-четверте, проводити в першу неділю після повного місяця. (Ми маємо ці два за традицією, а не за правилом)» («Кормча» ст. 9-10).

Розумієте, які «потрібні», як ви їх називаєте, знаки часу, «потрібні» для святкування Пасхи? То чому ви додаєте лише одну умову, дату 22 березня – 25 квітня, щоб Пасха випала на цю дату? Ви спотворюєте текст «Кормчої», оскільки дата 22 березня – 25 квітня не згадується як обов’язковий елемент для обчислення Пасхи, а згадуються чотири «хронометри»: весняне рівнодення, перший повний місяць, юдейська Пасха та неділя.

Мабуть, ваше запитання: дата 22 березня – 25 квітня, яка припадає на Пасху за старим календарем, взагалі не буде враховуватися? Як це написано наприкінці Богослужбового Євангелія, і на їх основі складаються євангельські та апостольські читання цілого року?

Дороги мої, ця дата має своє місце, але не те, яке ви їй надалі. Дата 22 березня – 25 квітня не є унікальною датою для обчислення Пасхи, як ви її представляєте, а послідовним і випадковим четвергом, оскільки вона регулюється чотирма «необхідними» елементами: Весняне рівнодення. Повний місяць, юдейська Пасха і неділя. Іншими словами, сталося так, що під час Першого Вселенського Собору весняне рівнодення було 21 березня, а юдейська Пасха була до 20 квітня, наша Пасха була встановлена між 22 березня та 25 квітня. Але якщо завтра юдеї виправлять свій календар на 13 днів і таким чином їхня Пасха стане раніше, ніж сьогодні, то для дотримання одного з 2 необхідних пунктів 7-го Апостольського канону (тобто визначення нашої Пасхи після Пасхи юдейської) ) маємо знехтувати старими датами 22 березня – 25 квітня і перенести нашу Пасху на більш ранню дату. Якщо ми забажаємо залишитися за старою календарною датою 22 березня – 25 квітня, то порушимо 7-й Апостольський канон, бо наша Церква завжди святкувала свою Пасху в першу неділю після юдейської Пасхи. Ми порушимо історичну правду, бо відразу після Пасхи Господь Воскрес. Це також взято з «Кормчої», де, як ми вже сказали вище, говориться наступне: «Святкувати Пасху після 21 березня, як це роблять греки, або після 11 березня, як роблять латиняни, не є злочином… Це непростимо. це розкол, коли святкують латиняни разом юдеями або до них». Як бачимо, дата 21 березня для свята Пасхи не має значення, але тільки після того, як юдеї або перед ними святкують Пасху. Отже, бачите, що визначили наші Святі Отці як хронологічні моменти святкування Пасхи? Вони встановили весняне рівнодення, перший повний місяць, юдейську Пасху і неділю, а не 22 березня – 25 квітня, як ви думаєте. Ось ваша перша помилка. Ви ігноруєте чотири необхідні пункти, основи Пасхи: весняне рівнодення, повний місяць, юдейську Пасху та неділю, а п’ятий і симптоматичний згадуєте одним терміном: 22 березня – 25 квітня!

Ця ваша помилка походить від іншого невігластва. Ви вважаєте, що рівнодення не є постійним, і знаходите як постійну основу для обчислення Великодня дату 22 березня – 25 квітня. Ось чому ви на сторінці 14 пишете: «Отці цілком усвідомлювали, що рівнодення не встановлено… Святі отці Першого Вселенського Собору перенесли рівнодення на 21 березня…». Я ніколи не очікував, що теолог скаже такі неосвічені речі! Рівнодення, шановний, визначено. Тому Никодим називає його «розділовою мірою досконалої однини». Дивіться сторінку 10. Дата весняного рівнодення є змінною, тому що за часів апостолів це було 22 березня, а під час Першого Вселенського Собору це було 21 березня, а сьогодні це 8 березня по старому стилю. Це те, що говорить «Кормча» на сторінці 10. Отже, весняне рівнодення — це одне, а дата весняного рівнодення — інше. Перше, весняне рівнодення, є постійним і як таке «розділяє ідеальне», а друге, дата весняного рівнодення, є змінною і припадає на період з 23 березня по 8 травня. А потім ви пишете: «Отці перенесли рівнодення на 21 березня місяця». Мій добрий чоловіче: Отці збили рівнодення? Рівнодення фіксоване. Його дата змінюється. Розділіть ці речі подумки і не ганьбіть імені Богослова. Інша річ — це рівнодення, яке як константа, і я знову кажу, згідно з Никодимом, сторінка 10, є «мірою дільника досконалого», і інша справа — дата рівнодення, оскільки вона коливається.

Після цих двох ваших помилок, під час Пасхи приходить ваша третя помилка. На сторінці 15 ви пишете: «Іоан Златоуст таврує латинян як схизматиків і визнає, що богонатхненні Отці Першого Вселенського Собору встановили 21 березня днем рівнодення». Звідки такий анахронізм? Хризостом жив у V ст. Як цей Божественний Отець може засуджувати григоріанський календар, який був створений через 1100 років? Звичайно «Кормча» згадує щось про це. Але це потребує уточнення. Чи не варто вам, як богослову, звернутися до джерела, того самого тексту святого Златоуста, і подивитися, що саме говорить Святіший Отець, щоб зрозуміти стислий зміст цього в «Кормчої»?

Тож послухайте, що про це каже святий Златоуст.

За часів Златоуста жили християни, які, наслідуючи давню традицію святого Полікарпа Смирнського, спираючись також на Перше послання до коринфян апостола Павла: «А наша Пасха для нас це Христос» (Кор. 5:7), святкування Пасхи 14 місяця нісана, березня, коли Господь був розп’ятий. Перший Вселенський Собор постановив святкувати Пасху у першу неділю після Пасхи юдейської, бо після Пасхи юдейської воскрес Господь. Таким чином, християни, які святкують Великдень 14 березня, називаються Tessareskaidekatitai (Історія Стефаніда 1, 101), які святкували після юдеїв і розп’яли Пасху. Перший Вселенський Собор постановив, що Пасха буде святкуватися в першу неділю після єврейської Пасхи. Цей Святий Отець хоче віддалити християн від розп’ятої Пасхи і привести їх до воскреслої Пасхи. Вони наполягають і святкують християнську Пасху в той самий час, коли ними керують юдеї та Святіший Отець. І ось що він каже: «Ось, згідно з теперішнім, перший опріснок припадає на неділю, і потреба є постити щонеділі…» (Том II, 398. BAREILLE).

Але вони не хотіли і сказали: «Я стільки часу провів, а тепер мене переводять?» Невже я постив усі сорок днів, а тепер відкладаю свято Пасхи? Перший Вселенський Собор встановив Пасху у неділю після юдейської Пасхи. Потім Отець перевіряє їх: «Бо Церква помилилася не стільки досягненням точності років, скільки злочином розділення та розколу». Тому Святіший Отець досягає успіху проти старостильників свого часу, оскільки вони не хочуть дотримуватися канону Першого Вселенського Собору щодо святкування Пасхи в першу неділю після юдейської Пасхи. Приблизно з цієї причини вчення Святішого Отця отримує силу і перемагає проти західників, оскільки вони святкують Пасху або перед юдеями, або разом з ними, незважаючи на Канон і, таким чином, на Перший Вселенський Собор. Святіший Отець Іоан згадує, що Отці встановили 21 березня рівноденням. Святіший Отець говорить не про дату, а про святкування нашої Пасхи, після юдейської Пасхи в неділю.

Так як же Ви помиляєтеся!

Ваша четверта помилка щодо Пасхи. Ви пишете на сторінці 39, розділ 51: «Правка календаря на 13 днів приносить свято Св. Юрія, літургія якого переплітається з радісними тропами Воскресіння Господнього перед Пасхи, тому безлад у Церковному порядку, що виникає внаслідок цього, сягає нечестивого насмішку над релігійною вірою, щоб обійти яку розкольницька церква Греції пересовує це свято на інший день після Пасхи, але довільно та нерегулярно. Слід зазначити, що це свято Юрія за старим календарем завжди збігається з Пасхою, і не часто з самим днем Пасхи».

Тут вас одразу заарештовують за відверту брехню. Ви пишете, що свято Юрія за старим календарем «завжди збігається з Пасхою і не часто в сам день Пасхи»

Шановний! Оскільки свято Пасхи настає найпізніше 25 квітня, як ви самі пишете на сторінці 25, а свято Юрія 23 квітня, то за старим календарем не станеться, щоб свято св. Георгія припадало на Велику П’ятницю, якщо Пасха сягає терміну 25 квітня, або на Велику Суботу, якщо Пасха припадає на 24 квітня? Тож коли за старим календарем Пасха настала так пізно, 24 або 25 квітня, а свято Св. Юрія в Велику П’ятницю або Велику Суботу, що ви будете робити? Ви будете святкувати свято Юрія в Велику П’ятницю чи Велику Суботу? Чи не перенесете це на Великодній понеділок? «Церква Греції передає це, — пишете ви, — абсолютно довільно й нерегулярно». Хіба ваша власна перестановка не довільна і нерегулярна?

Ви продовжуєте свою нісенітницю, що «коли свято св. Юрія перед Пасхою (1926-1936 рр. і т. д.) ми повинні були відправити Літургію наперед освячених дарів і не переносити її на Великодній понеділок, бо ніхто не має права на таке перенесення». Але, коли 23 квітня, свято Юрія, Велика Субота, чому ви його відкладаєте? Ви маєте право на пересування, чи не так? Для нас транспозиція – ненормальна, нечестива комедія! Хіба це не для вас? Цей перехід наказує сама норма Церкви! Читайте добре!

Так, ви кажете: «Пасха святкується у новокалендарникив відповідно до визначених 4 необхідних пунктів, визначених першим Вселенським Собором. Але просування 13 днів календаря порушило цикл нерухомих свят (Різдва та залежних від нього за часом свят) і ми святкуємо їх у дні, відмінні від тих, які Бог призначив»!!! Отже, ми повинні побачити, спираючись на Святе Письмо та Отців Церкви, чи ці свята, тобто Різдво та залежні від нього свята, встановлені Богом у часі, чи їхнє визначення має інше джерело.

ІІІ. Різдво Христове і пов’язані з ними нерухомі свята

Точний час свят Різдва Христового, Благовіщення Богородиці, Різдва Предтечі, Зачаття Спасителя і Обрізання, подбайте про те, щоб довести датування від явлення Архангела до Захарії, отця Предтечі, 23 вересня. А Ви пишете:

«В Євангелії від Луки 1:8-24: «Сталося, що він (Захарія) не був священиком у порядку свого служіння перед Богом, за звичаєм священства, згадав його, увійшовши до храму Святого Бога» Ці дні, коли Захарія служив і побачив Гавриїла, за традицією, є днями свята Кущів. (Όρα μηνολόγιον μεγάλου Ωρολογίου 23 Σεπτεμβρίου και Χρυσοστόμου: Λόγος εις το γενέθλιον του Σωτήρος, Γαλανού β’ σελίδα 917-92). Отже, коли закінчилося свято Кущів, тобто 23 вересня, 23 вересня відбувся арешт шановного Прокрока, справді влаштований під цим Богом ангельським явленням. Отже, 23 вересня є свято взяття святого Предтечі, встановленого цим Богом». (Гл. 8 рядок 19-20). Інакше кажучи, оскільки явлення Ангела відбулося 23 вересня, «на шостому місяці» (Лк. 1:26), Архангел явився Богородиці, тому Благовіщення Богородиці маємо 25 березня. Отже, через 9 місяців у нас буде Різдво Спаса, тобто 25 грудня, і Богоявлення Спаса 2 лютого, Різдво Предтечі 23 червня».

Але виникає питання: Чи вірне визначення часу явлення Ангела Отцю Предтечі 23 вересня? Ви користуєтеся Святим Письмом, Традицією і перш за все Святим Златоустом. Я також буду спиратися на них.

Перш за все, святий Златоуст визначає не день місяця, число, як ви зробили, а місяць вересень у своїй пов’язаній з цим слові про Благовіщення Захарія. На додаток до цього: святий Златоуст говорить про Захарія, батька Іоана (на ст. III, 6000 BAREILLE), що він був Первосвящеником і як такий він увійшов до Святая Святих під час свята Скинії. Ми абсолютно шануємо і поважаємо Святішого Отця. Однак ця думка, здається, не має сильної підтримки.

Подивимося, що свідчать Святе Письмо та Отці про це чудо. І спочатку Біблія:

Первосвященик входив у Святая Святих раз на рік протягом сьомого місяця. Але Захарія був не первосвящеником, а священиком. Лука чітко говорить нам про це: «У дні Ірода, царя Юдейського, був священик на ім’я Захарія, з денної черги Авиєвої» (Лука 1:5). Ви бачите, що Захарія називається священиком. Окрім цього прямого твердження, що цей Захарія був священиком, він належав до намісництва Авиї (Луки 1:5, 8), ми знаємо, що намісництво Авиї є священицьким класом Авиї, як згідно з 1-м параграфом KD, 10 був восьмим у священичому класі. Отже, як священик Захарія став Первосвящеником, щоб він міг увійти до Святая Святих, ми не можемо зрозуміти.

Але навіть так. Приймемо, що сповіщення про народження Предтечі його батькові Захарії відбулося на сьомому місяці, а священик Захарія був Первосвящеником! Як 23 вересня буде визначено, виходячи з цього розрахунку, як день явлення Ангела Захарії? Тобто, як юліанський календар, якого дотримуються сьогодні і який почався в 45 році до нашої ери, буде скоригований з юдейським календарем, який мав місячні місяці та сонячні роки? Відомо, що кожен сонячний рік має дванадцять місячних місяців і 11 днів. Тому, щоб завершити 11 днів кожні 2 або 3 роки, юдеї додавали місячний місяць і мали рік з 13 місяців. 13-й місяць називався – Адар, другий Адар. Таким чином, юдейські роки відрізнялися на 11 днів від першого другого і на 20 днів від першого третього. Кожні 2-3 роки додатковий повний місяць. Іншими словами, те, що ми зробили з юліанським календарем, додавши 13 днів приблизно через 1600 років, юдеї зробили, додавши місяць кожні два або три роки. Отже, в цій аномалії місячних місяців і сонячного року згідно з юдеями, як можна знайти, на основі розрахунків, щоб день спокути згідно з юдеями збігався з 23 вересня за юліанським календарем? Це неможливо! Це видно з Отців Церкви і з цього Святого Златоуста, які ігнорують день Різдва Христового! І ось воно:

Отже, традиція Отців.

а) В Єрусалимі: аскет Косма, індійський мореплавець, жив у 500-550 роках нашої ери. пише в 5-й християнській топографії (E.P. 88, 9-477): «Єрусалимляни Епіфанії святкують Геннана». Тобто християни Єрусалиму під час Богоявлення, тобто 6 січня, святкували Різдво Христове. «З можливого роздуму, не зовсім точно, хто такі Епіфаній». Він вітає, за його словами, Богоявлення 6 січня не з точних історичних даних, а з ймовірності. (Церковна історія Контогену, ст. 621). Так само відбувається і під час Різдва Христового, яке відзначали після Водохреща. Іншими словами, у них не було історичних свідчень навіть про дату Різдва Христового. Зв’язок Різдва Христового та свята Богоявлення також очевидний з цього, що в Єрусалимській Церкві була звершена відповідна Божественна Літургія у Віфлеємській печері» (MIGNE 64, 44) (Stefanidou T.A. 104). Ось свідчення цього святого подвижника, яке свідчить, що єрусалимські християни святкують Різдво як особливе свято.

б) В Єгипті: монах Іоан Касіянос 365 рік нашої ери засновник багатьох монастирів на Сицилії в COLLATIONES PATRUM «лекції отців» X 2, пише: «У країні, тобто в Єгипті, переважав цей стародавній звичай, як у день церемонії Богоявлення, який священики цієї провінції визначають або як день хрещення Господа, або як день Його народження, і таким чином вони освячують урочистість, а не подвійна (у два різні дні (як у провінціях Заходу), а святкують в один день як свято» (Real encyklopadie τομ. 16ος σελίς 690). Тобто в Єгипті, Різдво святкували в 365 році нашої ери. на свято Богоявлення!

в) В Олександрії: Климент Олександрійський Стром. Перший розділ. Він пише, що одні поміщають народження Христа в день місяця Пагона (20 травня), а інші в день Фармуті (19 або 20 квітня) (Εκκλησ. Ιστορία Κοντογόνου σελίς 32-33).

г) На Кіпрі: Святий Епіфаній на початку 3-го століття пише в антиєресях NA, 29: «День Різдва, коли Господь народився у плоті» (Ε.Π. τομ. 41-43). (οντογόνου Εκκλησιαστική Ιστορία σελίς 621). Тому і на Кіпрі Різдво Христове святкували в день Хрещення Господнього, 6 січня.

д) У Константинополі: Оскільки не було власного свята Різдва Христового, 6 січня святкувалося свято Богоявлення, народження Спасителя», — пише Баланос у Патрології на сторінці 312 біографії святого Григорія Богослова, який вперше ввів особливе свято Різдва 25 грудня в 379 році нашої ери (Ε.Π. 36, 312-356).

е) В Антіохії: свято Різдва було введено 25 грудня 386 року нашої ери. за часом Златоуста. Той же отець пише: «День народження Спасителя нашого Ісуса Христа святкувався інкогніто, але кілька років тому познайомилися з тими, хто прийшов із Заходу, і оголосили, що вже десятий рік тому цей день мені відомий». (BAREILLE τόμ. 3ος, 592).

Тому Єгипет, Олександрія, Палестина, Візантія, Антіохія понад 300 років не святкували день 25 грудня як день Різдва Христового, раніше не визнавали цього ні святий Косма, ні святий Епіфаній, ні святий Златоуст. Тільки в Римі цей день, 25 грудня, був відомий як день Різдва.

Ієронім (345 рік нашої ери) пише: «День Богоявлення — не це, як я думав, день народження в тілі, бо тоді Він був прихований і не з’явився».

«День Богоявлення не є, як думають деякі люди, народженням у плоті (Господа), тому що тоді (при народженні) Він був прихований і невидимий» (Κοντογόνου, Εκκλησιαστική Ιστορία 621). Тут Ієронім розділяє Різдво і Богоявлення. Але й там, у Римі, народження Господнє святкувалося не раніше 334-357 років нашої ери. Раніше цієї дати немає жодних Різдвяних свят. А це свято Богоявлення було введено в 300 році нашої ери. з військово – доктринальних міркувань. (Ιδέ Στεφανίδου Ιστορίαν Τ. Α’ 104).

Висновок: Триста років від Христа до Златоуста, Григорія, Епіфанія, свята Різдва Христового ніде немає! Ви кажете, що свята, Різдво і так далі, призначив Бог. Якби Народження Христа було встановлене Богом, воно було б відоме стародавній Церкві. Чому до 300 р. воно не постає як особливе свято, яке відзначається 25 грудня? Чому до 300 р. християни Палестини, Єгипту, Кіпру святкували його 6 січня під час Богоявлення?

Якщо 25 грудня вже було відоме як день Різдва Христового і встановлене Богом, навіщо б святому Златоусту говорити про нове свято, яке було запроваджено лише десять років тому?

А тепер я вас запитую: хто краще знає свято Різдва Христового: ви, хто визначає його саме 25 грудня, чи стародавня Церква, яка святкує його 300 років? Чи є Ви предстоятелем святителя Епіфанія, єпископа Кіпрського, подвижника Косми, знаменитого преподобного Касьяна, які свідчать, що Церкви Кіпру, Єгипту, Палестини святкують 6 січня?

Ви вище Златоуста, який прямо сказав, викладаючи свою промову на Різдво, що тільки 10 років тому це свято увійшло? Тож як ти проти мене вдається і називаєш мене модерністом у своїй книзі, бо я в своїй книзі «Життя Христа» пишу, що свято Різдва Христового 25 грудня визначено не історично, а доктринальна? Іншими словами, отці замінили народне язичницьке свято зимового сонцестояння на Народження нового Сонця Справедливості Христа.

Цю думку наголошують і Отці Церкви. Святий Амвросій, порівнюючи святкування Різдва Христового з язичницьким святкуванням сонця зимового сонцестояння, пише: «Певним чином цей святий день народження Господнього в простолюдді називають новим сонцем». Народ святе нове сонце називає в цей день народження Господнє». (SERMONI IN APP. BENED. P. 393 REAL ENCYKLOPADIE τόμος 16ος 690). А Максим (єпископ) Туринський, оратор V століття (MIGNE P. L. 57, 221-832) каже, що Христос народився під час національних свят, щоб замінити їх.

Святий Августин каже, що: «Християни святкують Різдво Христове не як невіруючі через сонце, а через Творця сонця» (REAL ENCYKLOPADIE τόμος 16ος σελίς 690). Тая ж ідея та церковна історія (Στεφανίδου 1, 10). Святий Пруденцій (348-405) у своєму гімні на Різдво Господнє говорить:

Що це, сонце вже вийшло за вузьке коло? (REAL ENCYKLOPADIE τόμος 16ος σελίς 690)). «Що це таке, коло (сузір’я) ведмедя, через яке вже проходить сонце? Хіба Христос не народився на землі, що примножує шлях світла?» Святий Паулінос, єпископ Ноліський, який жив у 400 році нашої ери, висловлюється так само. (Ποίημα XIV, 15.P. 382 ED. MURATORI) «бо після сонцестояння Христос, народжений у плоті, змінив пори року на нове морозне сонце і наказав зменшувати ночі разом із плином днів». (REAL ENCYKLOPADIE τόμος 16ος σελίς 690). «Після повороту сонця, коли Христос тілесно народився, новим сонцем змінив холодні дні зимового сонцестояння і звелів зменшити з ним потрібні дні й ночі».

Ви бачите історію Церкви?

Так, ви мені скажете. Однак ця дата переважала і мала дотримуватися як традиція Церкви?

Ви дуже плутаєтеся щодо традиції та Церкви. Тож перейдемо й до цього питання.

IV Традиції – Церква – Розкол

Вас дуже бентежать традиції, Церква та розкол. Ви душите Церкву в традиціях і вважаєте, що Церква керується тільки своїми традиціями і будь-який відступ від них є розколом. В даному випадку Ви перший розкольник, бо чимало порушуєте Апостольські, Патріарші та Синодальні традиції та Канони.

По-перше: Традиції і Церква. Апостол Павло каже: «Якщо він почує безчестя, то це він» (1 Кор. 11:14). Чоловік, який голить бороду, грішить (Αποστολικαί διαταγαί Α’. 3 MIGNE 1564-5) наказ стригти волосся: «волосся з волосся стрижеться і очищається… не дозволяйте волоссю вашої голови рости». Климент Олександрійський критикував це, назвавши цей шлях гріховним: «Розпусний шлях і безбожний…» (Κλήμης Αλεξ. Παιδ. Γ’ 3 MIGNE 8, 577.

Святий Епітафій (MIGNE 42, 765-8): «Крім католицької церкви, це поширено… ніхто ні в чому не винен».

Святий Ієронім рекомендує залишити волоси лише стільки, щоб покрити шкіру голови, а інший відрізати (MIGNE P. L. 25, 437).

У ХІ столітті відомий архієпископ Ефстатій Солунський наказав монахам принести волоси, кажучи: «Найбільш незаконні ті, хто заховує волосом…» Заховання волосся засуджується не тільки голосами святих, але й канони, особливо 22, 42 і 96 6-го Вселенського Синоду. І різні рукоположення проходять через постриг волосся.

Якщо ви хочете бути вірним охоронцем усіх стародавніх традицій, чому носите волосся і не стрижитися? Де дотримання традицій і Уставу Церкви? Чому ви їх порушуєте? Ти розкольник! Ви повинні стригтися, якщо хочете вірно дотримуватися канонів і старих традицій і навіть апостольського чину Павла (І Кор. 11:14).

По-друге: з постригом волосся пов’язана стародавня традиція тонзури, яку мала стара церква, але сьогодні вона не існує. А конкретно: У «Кормчої» нашої Церкви святитель Никодим, тлумачачи 9-й канон 6-го Вселенського Собору, говорить про тонзуру духовенства. «Ця тонзура була круглою стрижкою з волоссям на маківці, схожим на корону. Це був звичай, традиція всієї Церкви, як підтверджено 21-м каноном 6-го Вселенського Собору та Святими Отцями. Святий Ієронім, пишучи Августину, каже: «Я прошу твого вінця». Подібним чином Августин писав єпископу Прокуліанону: «Але вінець залишився». Цей вінок був відмітною ознакою духовенства». І наостанок святий Никодим зазначає: «Ми, духовенство, також повинні носити таку корону нагорі. Для праведних меж вічної міри, якими були наші Отці».

Ваші Священнослужителі зі «старим календарем» носять на своїх головах цю тонзуру, цю корону? Немає! Чому ви порушуєте 6-й канон 6-го Вселенського Собору, який прямо про це говорить? Чому ви порушуєте цю давню традицію Церкви? Чому ви не наслідуєте старих Святих Отців, які носили цю корону?

Отже, «усунути вічні межі» казали Отці наші, як сповідує св. Никодим; Оскільки ви порушуєте 6-й канон 6-го Вселенського Собору і всю традицію стародавньої Церкви в цьому питанні, то вас потрібно судити, ви розкольники!

По-третє, П’ятий канон святих апостолів говорить: «Єпископ, пресвітер чи диякон нехай не виганяє своєї дружини під виглядом благоговіння. Якщо ж вижене, позбавляється церковного спілкування, а коли залишиться непохитний у цьому, позбавляється сану».

Канон тут говорить про єпископа і каже, що він не повинен відлучати свою дружину під виглядом благочестя. Розумієш, раніше єпископи могли одружуватися. З цієї причини 18-й канон апостолів також говорить про одруженого єпископа. Але приходить 12-й Канон 6-го Вселенського Собору, який змінює цей Апостольський Канон і забороняє єпископам мати дружину!

Ця поправка випливає з того факту, що первосвященик мав бути найдосконалішим, і тому він мав бути безшлюбним, тому що незайманість є вищою за шлюб згідно з 1 Кор. 7:38. Проте ця поправка не перестає бути скасуванням П’ятого апостольського канону та зміною традиції Церкви перших століть, яка приймала шлюб єпископів.

Чи можна звинувачувати 6-й Вселенський Собор як порушника, оскільки він скасував шлюб єпископів, тобто давню і навіть апостольську традицію?

Четверте: Канон 6-го Вселенського Собору забороняє давати Святе Причастя мирянам з будь-якою метою, як це робиться сьогодні, але давати Святий Хліб безпосередньо в руки мирян і Кров Святого Господь через святу Чашу, яку диякони приносять до вуст вірних, практично як духовенство сьогодні причащається.

Цей Канон наказує, щоб Священик, який не віддасть Святого Агнця в ці руки вірних, був відлучений.

Він також хоче, щоб був відлучений мирянин, який причащається інакше, а ніж приймаючи Тіло Господнє на руки: І він каже: «І якщо дари святого причастя приносяться в таких сосудах, то і той приймає, і той, хто приносить, мусять бути відлученими від Церкви».

Св. Кирило Єрусалимський (Κατηχ. Μυσταγ. Ε’) більш чітко визначає стару традицію, кажучи: «Коли ви підходите до таїнств, розгорніть свої долоні… ліву руку внизу, а праву руку зверху, і, склавши долоню в цьому отримати Його Тіло Христове». «Кормча» 310. Ви чули, що постановляє 101 канон 6-го Вселенського собору? Ви чули, що говорить давня традиція? Причащайтеся через подання в свої руки, а не через інші предмети, наприклад ліжечку. Під відлучення також потрапляє мирянин, який причащається іншим способом, і Священнослужитель, який у інші спосіб подає Тіло Христове.

Ви, хто причащає не в руки, а ложечкою і вважаєте, що існують тільки Правила і традиції і нічого більше, як ви виправдаєте це порушення?

Куди прихилишся? Тлумачення «Кормчої» містить можливе тлумачення скасування Канону, відсутності дияконів у стародавній Церкві та того, що священик не міг сам передати Тіло Христове окремо від Крові. Він з’єднує їх у Святу Чашу і передає разом з ложечкою або щоб полегшити причащання немовлятам.

Це можливе тлумачення, згідно з «Кормчою», не є задовільним, бо диякони існують сьогодні у багатьох Церквах. Принаймні там, де діють священик і диякон, цей канон слід дотримуватися, а не порушувати. Якщо це було зроблено для зручності немовлят, це мало бути обмежено лише ними, а не поширюватися на всіх. До 6-го Вселенського Собору, коли було встановлено закон, як причащалися немовлята? Тож нехай і після цього так причащаються.

Але інше виправдання введення ліжечки, про яке Св. Никодим згадує в «Кормчої», зовсім не є задовільним: «Причиною, чому використовувалися ліжечки, було те, що деякі, або прикидаючись християнами, або єретиками, або через забобони, брали до уваги Святе Тіло, або Причастя, або таємниці, або в магії чи хитрості, крім подавця. Звідки завдяки винаходу ліжечки, що причащає до вуст, з підстави кожної причини та попередження до Таємниць виникла така зневага».

Однак очевидно, що навіть із застосуванням ліжечки небезпека будь-якої зневаги до Таємниці анітрохи не зменшилася. Людина, яка приймає Святе Причастя в рот, може легко відкрито, але не проковтнути його, а зберегти його і, кинувши негайно в скриньку, що буде у нього в кишені, використовувати його в будь-якій хитрості, або магії, або зневажати його і паплюжити, яким би способом не наказав йому диявол. Тож ліжечка не захищає Таємницю від презирства чи осквернення.

Ви бачите, що донині не тільки ми, але й ви продовжуєте порушувати це Правило? Оскільки всі канони, всі традиції Церкви є непорушними і їх порушення означає розкол, то як ви скасували цей 101-й канон 6-го Вселенського Собору?

Я міг би навести й інші подібні приклади скасування старих правил новими, не тільки нами, новокалендарниками, але й вами, старостильниками.

Але наведених вище чотирьох прикладів достатньо, щоб я не заходив надто далеко. І я вас питаю: де ви засновуєте стародавні календарі і чи скасували вищезгадане правило апостолів. Чи ви скасовуєте або змінюєте, давні звичаї і традиції Церкви без нового Вселенського Собору? Ви точно не можете відповісти і виправдати свої провини, бо ви плутаєте традиції і Церкву. Ви думаєте, що Церква – це тільки давні традиції і старі Правила. Ви не надаєте значення сьогоднішній Церкві в цілому, як Тілу, з Патріархатами та автокефальною Церквою. Ви вважаєте їх розкольниками, бо одні дотримуються нового календаря, а інші, які дотримуються старого, мають духовне спілкування з новокалендарниками. Ви богослов і не повинні ігнорувати різницю між традиціями та Церквою.

Тож почуйте різницю:

Церква ділиться, як відомо, на дві частини: торжествуючу і войовничу.

Торжествує Церква на небі, святі апостоли і мученики, і отці, і святі, і праведники, що померли.

Церква, яка живе на землі, войовнича.

Церква, вже торжествуюча на небі, залишила певні Закони, Правила, звичаї. Це так звані традиції.

Войовнича Церква також може встановлювати закони, видавати закони з наступної причини:

Коли Господь сказав, що «Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28:20), Він звертався не до тріумфуючої Церкви на небі, а до Церкви на землі, тому що після цього – аж до кінця світу, аж до «кінця віку», тоді як після тріумфу він буде поза межами «кінця віку» і цього світу, на віки віків. Це підтверджує історія нашої Церкви. Я наведу вам кілька прикладів: коли відбувся 6-й Вселенський Собор у 690 році Святі Отці того часу мали перед собою традиції та Канон Апостолів і Святих Отців, які вже були тріумфуючою Церквою на Небі.

Як жива Церква, озброєна на той час Церква, в 690 році мала право змінити два апостольські канони, які говорять на користь шлюбу єпископів. Вона скасувала старий звичай і традицію шлюбу єпископів, хоча він мав апостольське походження, і встановила нову ситуацію – обов’язковий целібат єпископів.

Отці 6-го Вселенського Собору також визначили через канон, що ми не повинні причащатися будь-яким предметом (як ложечкою), але своїми руками, не тільки духовенство, але й миряни. Отці 6-го Вселенського Собору померли і були передані торжествуючій Церкві. Цей Канон залишився як традиція.

Наступна Церква з’явилася в Х чи ХІ столітті до сьогоднішнього дня і як жива Церква фактично скасовує це правило. Стрижка волосів ченців і духовенства був традицією Церкви аж до XV століття. Усі ті Отці пішли, пішли на небо і залишили традицію стрижки волосся. Після XVІ століття Церква скасувала цю традицію і сьогодні всі Священнослужителі, наші і ваші, мають волоси та звичайну зачіску.

Чого ми дізнаємося з наведених мною прикладів? Традиції – це одне, а Церква – інше.

Традиції — це залишки на землі торжествуючої Церкви на небі. Це давні звичаї, різні Правила Вселенських і Помісних Соборів та думки Святих Отців, які сьогодні перебувають на небі.

Під Церквою ми маємо на увазі Церкву, що існує на землі, Церкву в силі, яка має владу, крім Бога, або виразно видавати закони, як це зробив 6-й Вселенський Собор, який скасував Апостольський канон і давню традицію про подружжя єпископи, або мовчазно жити в ситуаціях розбіжностей залишків тріумфальної Церкви на небі, як це робила Церква після 6-го Вселенського Синоду і це робить до сьогодні із запровадженням святих постанов та Церкви після XVІ століття до сьогодні через правила для духовенства.

Тому Церква і традиції є живим організмом. Оскільки в кожному організмі є дві речі, одна незмінна, а друга змінна, подібним чином традиції та Церква, тобто стара та нова Церква, що складається з Божественного та людського елементів, має те, що є незмінним, абсолютно з доктриною та канонами, і відносно всього. незалежно від того, що вся Церква мовчазно чи явно встановлює. Іншими словами, ніхто не має права поодинці, навіть якщо він є священиком чи єпископом, порушувати традиції Отців. Жодна Церква не має права ігнорувати згоду інших помісних Церков у питаннях загального характеру. Тому порушення давньої традиції не називається розколом (тобто, як видно вище, було багато без розколу), але коли порушення давньої традиції розколює одну Церкву від інших, коли співпричастя Церков переривається. Тому тільки «традиція віри», тобто догматика, є речами вічно незмінними і не підлягають жодним змінам. Але є й інші традиції, які стосуються питань богослужіння, управління, церковного порядку тощо. їх можна видозмінювати та змінювати, звісно, що це робиться не першою чи другою особою, навіть якщо це Священик чи Єпископ (в даному випадку маємо порушення та бунт), а ЦЕРКВОЮ!

Чи є новоюліанський календар розколом?

Після того як ми розчистили ґрунт щодо церковних традицій, розколу, давайте подивимося, чи був Новий календар розколом. Щоб довести, що новоюліанський  є розкольницьким, ви посилаєтесь на кілька аргументів, які ми розглянемо в а

Після того як ми розчистили ґрунт щодо церковних традицій, розколу, давайте подивимося, чи був Новий календар розколом. Щоб довести, що Новоюліанський є розкольницьким, ви посилаєтесь на кілька аргументів, які ми розглянемо один за іншим:

По-перше, Ви посилаєтесь на Всеправославні собори 1582, 1587, 1593, 1848 років на ст. 26-29 та в інших місцях, які засудили григоріанський календар. Відповідаю вам: тому що ви ототожнюєте григоріанський і новоюліанський календар, ви стверджуєте, що той, який ми маємо, також засуджений. На початку мого трактату я довів вам, що Новий, так званий новоюліанський календар не є григоріанським, а виправленим юліанським, не тільки з чисто календарної точки зору, але також і з церковної точки зору, оскільки григоріанський не беруть до уваги Пасху юдеїв, а жителі Заходу святкують перед нею або разом з нею.

Всеправославні Собори засудили Григоріанський календар через Пасхальний календар і Пасхалію, тобто рухомі свята Середини П’ятидесятниці, Вознесіння, П’ятидесятниці, Святої Трійці тощо, оскільки він відхиляється від фактичних положень Першого Вселенського Собору, оскільки наша Пасха має відбутися після юдейської Пасхи. Новоюліанський календар дотримується цього правила. Тому він не підлягає цьому осуду. Виправлення календаря на 13 днів, якщо воно не торкається вирахування Пасхалії чи пасхального календаря, не підлягає засудженню Всеправославних Соборів 1582, 1587, 1593, 1848 років.

По-друге: «Із просуванням 13 днів і збереженням пасхального циклу піст святих апостолів іноді скасовувався», — пишете ви на 13-й сторінці.

Хоча піст святих апостолів не був узаконений Вселенським чи помісним Собором, як давня традиція він має силу закону і не може бути скасований чи змінений. Так, цей піст не може змінити християнин, навіть єпископ. Неможливо щось скасувати щось в однієї Церкві, без відома іншої. Однак, доки зберігається єдність Церков, які використовують юліанський та новоюліанський календар, розколу немає. Розкол відбувся б, коли Церкви, які використовують юліанський календар, розірвали спілкування з Церквами, що застосовують новоюліанський. Але цього не сталося. Отже, розколу немає!

По-третє, Ви вважаєте розколом у Церкві те, що Церкви, які використовують юліанський та новоюліанський календар, мають Різдво та інші постійні свята та постять у різний час. Таким чином, коли одна Церква постить, інша не постить. Коли одна Церква постить, то в іншій святкують і т.д.

Звичайно, всім православним християнам приємніше разом святкувати та постити. Проти цього немає заперечень. Однак різниця в часі свята і посту Різдва і Святих Апостолів не становить розколу, бо наша стародавня Церква аж до першого Вселенського Собору не святкувала ні Різдва, ні Пасхи, і її піст не був всюди однаковим. Однак розколу в окремих Церквах не було. Той факт, що християни, до 300 року нашої ери не святкували і не жили по одному календарю, щодо нерухомих свят, я показав тим, що сказав раніше. Перші християни не тільки не святкували Різдво та пов’язані з ним свята, але й не святкували разом Пасху. Ось що розповідає нам історія: святий Полікарп (150 р.), єпископ Смірнський, поїхав до Риму і зустрівся з папою Анікетоном. Це збіглося з Пасхою. Перший хотів зробити це 14 нісана. Папа Анікет хотів зробити Пасху у неділю. Вони це обговорювали. Ні Полікарп не переконав Анікета, ні Анікет не переконав Полікарпа. Вони співслужили та мирно розійшлися (Ευσεβίου εκκλης. Ιστορ. Ε’ 24, 14).

Святкування Пасхи в різний час не створювало розколу між ними (див. Εκκλης. Ιστορ. Στεφανίδου σελίδα 99). Також і піст у різний час не є розколом.

Ось що про це говорить Церковна історія Євсевія (Ευσεβίου Ε’ 24, 12-13): «Сперечка йде не тільки про день, а й про тип цього посту. Хтось із них постить один день, хтось два, хтось навіть більше. І сорок днів, вдень і вночі… Усі так миряться між собою, а розбіжність посту єдність віри».

Бачите, як було в першої Церкві? У них була різниця в пості, але між ними був мир, і ця різниця не тільки не заважала їм, але «розбіжність посту є єдність віри»! Тож чому ви надаєте такого великого значення відмінності посту святих апостолів, адже в стародавній Церкві «розбіжність посту була єдністю віри»?

Ви скажете мені, що до того, як були встановлені свята і пости, кожна Церква мала право зберігати свою традицію. Але коли вони вирішені, ми не маємо права відійти від цієї умови. Так, повторюю, жодна особа, навіть Предстоятель, незважаючи на думку своєї Церкви чи навіть кожної Церкви без відома інших, не може порушувати час свят і тривалість постів. Але коли Церква в цілому, як Тіло, з автокефальною Церквою і Патріархатами приймає або терпить Старий і Новий календар і різні часи свят і постів, ніхто не може говорити про розкол. Чи могло бути, що Всеправославні Собори, які засудили григоріанський календар, не порушили 101 правило 6-го Вселенського Собору, яке прямо говорить про спосіб причастя, і спілкуються з мирянами ложкою, чи не порушити відповідне Правило щодо волосся? І все ж вони не були розкольниками!

По-чтетверте: Ви скажете мені: «Так чому так багато розмов про дотримання Традиції?» Апостол Павло, Отці Церкви, Синоди вигукують: «Стій і зберігай традиції».

З цього приводу ви згадуєте ряд посилань на певні Правила, які прямо спрямовані проти нововведень. Як, скажете ви мені, стільки голосів капітуляції зійшли нанівець?

Ні, мушу звернути увагу! Ці мовчання застосовуються і повинні застосовуватися. Але слід звернути увагу на те, кому адресовані голоси та афоризми. Ці голоси Церква через своїх представників, Вселенських і Помісних Отців і Соборів, адресує до вірних, а не вірні до своїх Церков! Іншими словами, члени Церкви зобов’язані дотримуватися писаних і неписаних Переказів. Він не має права їх порушувати, навіть якщо він священик чи первосвященик.

Оскільки в усіх цих канонах є фраза: «Єпископ, або пресвітер, або диякон…», то вони звернені до конкретних осіб. Але Церква в цілому, як Тіло, має іншу позицію, ніж її члени. Вона є Верховним Суддею Традиції. Що ми бачили раніше у справі шлюбу первосвящеників? Хоча це було дозволено згідно з Апостольським каноном і давньою традицією, Церква чітко скасувала це через 6-й Вселенський Собор. Що ми бачимо в матерії причастя ложечкою? Що Церква приховано вивела з ужитку 101-ше правило 6-го Вселенського Собору, яке запровадило використання ложечки у причасті  мирян. Ця ж Церква знову ввела в користування закони і традиції про обрізання, неявно заснував Собор Духовенства.

Тож дізнайтеся, що ми як окремі люди не можемо скасувати або змінити традиції. Але Церква має іншу силу, ми їй не рівняємось. Ось що проголошує нам історія Церкви, Передання!

По-п’яте: У ч. 1 і 2 ви пишете, що «новий календар був введений незаконно в односторонньому порядку без згоди Православних Церков і порушив єдність Православної Церкви в цілому».

Відповідаю: Календар не змінився, як я вам вже сказав на початку (юліанський – виправлено – новоюліанський, ми також маємо його), ані просування календаря на 13 днів не було одноосібним, бо це було зроблено після згоди Церков і таким чином єдність православної церкви не була порушена. Це також підтвердила Всеправославна конференція, що відбулася на Родосі в 1961 і 1964 роках, де старо- і новокалендарні Церкви співпрацювали і співслужили в любові. Лише ви, як розкольники, виключені з цієї Православної Конференції, бо жоден із вас, які називають себе «істино православними християнами», не був допущений до цієї Всеправославної Конференції в 1961 і 1964 роках.

По-шосте: У розділі 5-му ви пишете, що дотримання новими святими останніх днів непорушності пасхального канону вплинуло на календар останнього циклу свят, з якими пасхальний канон, встановлений на Першому Вселенському Соборі, нерозривно пов’язаний і спричинив порушення. Відповідь:

Сьогоднішнє «порушення календаря» рухомих і нерухомих свят є поверненням до дат Першого Вселенського Собору, бо вони повернулися до 21 березня як дня весняного рівнодення, яке було у Отців Першого Вселенського Собору. Окрема особа, навіть Предстоятель, конкретної Церкви, не може без відома інших провести ці корективи, навіть якщо вони повертають нас до давніх дат.

Однак об’єднана Церква, яка визнала новоюліанський календар, і старостильники, як єдине ціле, як тіло, приймаючи перше, терплячі друге, новий календар, має право вносити такі зміни, тим більше, що просуваючись на 13 днів вперед. ми підходимо, як ми кажемо, до справжньої дати Отців Першого Вселенського Собору, який мав весняне рівнодення, як повторюю, 21 березня, як ми маємо з цим уточненням, а не 8 березня, яке ви маєте.

По-сьоме: у розділі 16 ви пишете, що церкви за старим календарем мають 200 мільйонів віруючих, а ті, що дотримуються нового календаря, мають 25 мільйонів. Так стався розкол.

Розкол, шановний, маємо тоді, коли переривається євхаристичне спілкування між Церквами, а не коли вони святкують свята в різний час. Про це говорить історія Церкви, як ми бачили раніше в різних пасхальних святкуваннях перед Першим Вселенським Собором.

Поки Церкви Старого Календаря не розірвали стосунки з Церквами Нового Календаря, розколу немає. Читайте добре історію нашої Церкви.

Ви скажіть мені кількість людей, які дотримуються Старого Календаря, 200 000 000 з 25 000 000, які дотримуються юліанського, щоб показати, що більшість дотримується Старого. Відповідаю вам: 200 мільйонів старостильників, доки вони з’єднані з Церквами «розкольницьких новоюліанських», на вашу думку, є розкольниками! То навіщо ви їх викликаєте? На сторінці 47 ви самі засуджуєте всю автокефальну Церкву не тільки тих, хто прийняв новоюліанський календар, а й старостильників і говорите: «Це не в порядку, тому що, коли Грецька Церква була реформована, їм довелося припинити будь-яке спілкування». Але не припинили. Значить вони теж розкольники! Оскільки ці 200 мільйонів є схизматиками, як ви представите їх кількість, як доказ на користь Старого Календаря?

Бачите, як ви самі собі суперечите?

Восьме: у розділі 83 ви дбаєте про те, щоб довести, що зміщення сезонів Зими та Літа є міфічним і з астрономічної точки зору, якщо різниця в Календарі продовжується. І ви скажете: «З березня у нас є вихід ізраїльтян з Єгипту в 1500 році до нашої ери, у нас також є березень сьогодні в 2000 році нашої ери, чому в них не відбулося жодних змін?»

Просто юліанський календар 45 р. до н. є., за єврейським календарем він мав місячні місяці та сонячні роки. Оскільки сонячний рік має 12 місячних місяців і 11 днів, юдеї додавали, як ми сказали вище, кожні 3 або 2 роки 13-й місяць, який вони називали бе-Адар, і таким чином виправили різницю.

Тобто те, що ми робили, додаючи 13 днів до 1600 років, щоб покрити різницю в юліанському календарі від Першого Вселенського Собору до сьогодні, юдеї робили це кожні два-три роки до юліанського календаря, тобто до 45 року до нашої ери, додаючи весь місячний місяць кожні два або три роки, і таким чином відзначалася березнева Пасха.

Цю різницю в 13 днів від Першого Вселенського Синоду приймає і сам Автор. Іде сторінка 9, тлумачення 7-го апостольського канону. Як їй відмовити? Крім того, з Астрономії 6-го класу гімназій, стр. 57, ми знаємо, що, до нашої ери. дотримуючись календаря під час римлян з 700 по 45 рік до нашої ери. це був календар Нуми, який мав 354 дні. Тобто він був подібний до юдейського календаря, мав місячні місяці та сонячні роки. До кожного року додавалося 11 днів. Римляни додавали додатковий місяць із 22 днів кожного другого року. Думаючи, що це виправить різницю між політичним роком і сонячним, тропічним, роком. Дійсно, з додатковим місяцем рік був коротшим за фактичний на 0,242217 середньої сонячної доби. І до липня Цезар просувався цим шляхом, бо свята врожаю відзначалися наприкінці зими!

Юлій Цезар спробував у 45 р. до н. е. усунути цю невідповідність, покликавши астронома Сосігена з Александрії. І перш за все він збільшив тривалість року реформою (45 р. до н. е.) до 445 днів. Тобто вони додали 91 день до календаря Нума, щоб різні свята відзначалися у відповідні дні року. Цей рік назвали роком плутанини. Після цього Юлій Цезар встановив юліанський календар, 365 днів, і високосний рік кожні 4 роки. Ви бачите, що Юлій Цезар додав 91 день до 45 року до нашої ери. на покриття різниці минулих років?

Тому і до Різдва Христового юдеї та римляни робили доповнення, щоб покрити календарні відмінності. Як можна ігнорувати ці речі?

По-дев’яте: «Ми повинні слухатися, – пишете ви в розділі 86, 74, – тих Богоносних і Святих Отців, а не нинішніх». Але ті Отці дозволяли шлюб єпископів, вони надавали Тіло Христове мирянам у руки та робили ще багато чого, що сьогодні не роблять та не приймають. Чому б вам не наслідувати їм?

По-десяте, Ви говорите на сторінці 85: Церква Греції має намір провести реформи, щоб було вінчання ченців, скасування ікон, зміна Хрещення та інші. Ось це є наклеп!

Різні балачки безвідповідальних людей ви подаєте як думку Церкви!

По-одинадцяте, Ви досить наївно кажете: «З ким святкують небесні, коли у земних свята різні?» Коли новокалендарники співають «Нині Христос роджається…» на 13 днів раніше старостильних Церков, то з ким небесні будуть святкувати Різдво Христове, оскільки є різниця в часі?

Коли знову після народження Спасителя ми говоримо у відповідному побажанні «Сьогодні святкують горні…», з ким святкують небесні? З Палеоном чи Неоном?

Питаю також вас: коли протягом 300 років Церкви Заходу святкували Пасху в неділю після Законної Пасхи, а Церкви Малої Азії 14-го нісана, з ким небесні святкували Пасху? 14 нісана зі святим Полікарпом Смирнським чи в неділю зі святим Анікетом, Папою Римським? Звичайно, з обома. Коли Єгипет, Палестина, Кіпр святкували Різдво Христове 6 січня після Богоявлення, як ми бачили, а Рим 25 грудня, з ким вони святкували небесні? З ними обома! Те саме відбувається і сьогодні, оскільки Церква на землі єдина. Небеса святкують з обома. На небі кожен день свято, тому що немає таких робіт, як на землі, і особливих святкових днів. Небесні завжди святкують, бо там для них кожен день свято.

Висновок

По-перше: ви плутаєте новий календар із григоріанським. Ось ваша помилкова передумова. Я довів вам, що новий календар не є григоріанським календарем з календарної та церковної точки зору, а виправленим юліанським календарем із датами Першого Вселенського Собору. Отже, календар, якого ми дотримуємося, справді є юліанським.

По-друге, згідно з Пасхальним каноном, ви не берете за основні характеристики ті, які визначені Першим Вселенським Собором (весняне рівнодення, повний місяць, юдейська Пасха та неділя), а дату 22 березня – 25 квітня, але вона не згадується взагалі в протоколі І сесії Вселенського Собору.

Це додаткове позначення 22 березня – 25 квітня ви берете, як єдину і головну ознаку вирахування.

По-третє, ви вважаєте нерухомі Різдвяні свята та пов’язані з ними Боговстановленимі, а тому ніхто не може їх пересунути!

Я довів вам через Святих Отців Церкви, що протягом 300 років Різдво Христово ігнорується. Потім Різдво приєднували до Водохреща і потім Різдво відокремлювали від Водохреща. Так кажуть Отці. Якщо ці свята були, як ви кажете, призначені Богом, то чи святкували їх Отці і чи знали вони їх?

По-четверте, ви плутаєте традиції та Церкву і вважаєте, що Церква в цілому не може змінити традиції. І все ж я довів вам, що кожна Церква протягом свого життя явно чи приховано змінила чимало своїх звичаїв, окремих звичаїв предків і традицій. Як ви сьогодні порушуєте традиції давньої Церкви? Отже, оскільки ви не можете розрізнити традиції та Церкву і не розумієте, що є розкол, ви вважаєте Церкву новокалендарникив розкольницькою, бо вона дотримується нового календаря! І все ж я довів вам через Історію Церкви, що розкол – це не святкування в різний час, а розрив співпричастя автокефальних Церков і Патріархатів.

Отже, ви, відрізані від соборного зібрання Православ’я, є розкольниками, і до вас як до таких звернені всі слова Отців і покарання.

Я був зобов’язаний Вам відповісти, оскільки Ви спровокували мене на це письмово та усно через відомих Вам осіб. Я виконав свій обов’язок перед вами та перед усіма, хто хоче знати правду про Старий і Новий календар.

Надалі все належить вам, мої читачі, і Богу! Будьте здорові!

архімандрит Іоїль Яннакопулос (Ιωήλ Γιαννακόπουλος)

Переклад українською мовою – «Київське Православ’я»

Джерело: Αντιαιρετικόν Εγκόλπιον, Ε’ ΕΚΔΟΣΙΣ-ΑΘΗΝΑΙ 2002

Однак, коли ми проаналізували дописи (аргументи) прибічників юліанського календаря, виявився цікавий факт – основним «аргументом» була реальна сакралізація саме датування церковних свят, яке є результатом їх переводу на григоріанський календар (Церковне новоліття – 14 вересня; Покрова – 14 жовтня; Миколая – 19 грудня; Різдва – 7 січня та т.д.). При цьому фактично відбувався не захист власне юліанського календаря, а ось такого штучного датування, а основним аргументом була «традиція», бо «наші батьки/діди так називали». Навіть приводилися посилання на часи Речи Посполитої, Російської та Австро-Угорської імперій, міжвоєнної Польщі та СРСР… Тому ми вирішили проаналізувати т.зв. «народне датування» на протязі XVI – XXI століть та вияснити причину того, що ми умовно назвали «феномену сакралізації 7 січня».

Відразу мусимо зауважити, що ніякої «сакралізації» будь-якого календаря немає, ані у Вселенському Православ’ї, ані в Католицької Церкві. Практично у всіх Православних Церквах є автономії, єпархії, благочиння або парафії, календар яких відрізняється від загально-юрисдикційного. Наприклад, Угорська єпархія Московського Патріархату давно живе за новоюліанськім календарем; Фінська Православна Церква, яка є автономією Константинопольського Патріархату – загалом за григоріанськім; Румунська Православна Церква має український деканат, частина парафій якого використовує юліанський календар…

Також греко-католики, зокрема і УГКЦ, використовує у різних країнах та громадах усі три календаря: юліанський, григоріанський та новоюліанський. Зважаючи на це, у даної статті ми зосередимося тільки на певному українському феномені.

І. Річ Посполита XVI – XVIІІ століття

До того, як 4 жовтня 1582 року Папа Римський Григорій XIII запровадив новий календар, аніякої церковної календарної розбіжності між християнами, зокрема і в Речи Посполитої, не існувало. Однак, після того як уряд Речі Посполитої де-юре запровадив григоріанський календар на державному рівні, почалися дійсно почалися протести духовенства та вірних Київської митрополії, які значно посилилися після того, як наприкінці 1583 р., собор, скликаний Вселенським Патріархом Ієремією ІІ у Константинополі, відкинув новий календар, бо він порушував канонічні правила святкування Пасхи…

Враховуючи, що на етнічних білоруських та українських землях католики були явно в меншості, уряд Речі Посполитої відмовився від примусового впровадження григоріанського календаря. Склалася ситуація, коли з 1582-1583 рр. і до остаточного поділа в 1795 р., у державі паралельно існувало два календаря.

Наприклад, у всіх православних виданнях Київської митрополії XVI – XVIІІ, як православних та і більшості уніатських, ми не знайдемо «подвійній» подачі дат церковних свят, яке ми маємо сьогодні, а тільки згідно одного календаря. Згідно юліанського календаря датувалися і практично всі документи, що виходили з православного середовища. Останні факт легко доводиться, коли таки акти мають вказівку дня тижня, дати та місяцю. З іншого боку, католики та певні державні інституції Речі Посполитої користалися виключно григоріанським календарем. Результатом такого паралельного існування двох календарів було те, що тогочасні описання деяких подій мають різне датування, яке залежать виключно від їх конфесійного походження.

Те саме можна казати і про Київську уніатську митрополію, адже існує досить великий корпус документів, як єпархіальних, так і парафіяльних, де вказано не тільки дата, але і день тижня. Сьогодні це дозволяє стверджувати – духовенство та вірні Уніатської Церкви також користувалися переважно юліанським календарем. А той факт, що григоріанський календар, паралельно з юліанським, використовували деякі уніатські монастирі не відігравав жодної істотної ролі та аніяк не міг впливати на загальну картину.

Отже, можемо зробити висновок: Жодного використання переводу датування юліанського на датування григоріанського календаря в православному та, частково, в уніатському середовищі, а також подвійного датування на території Речі Посполитої у XVI – XVIІІ не існувало. Ці середовища в церковному та суспільному житті використовували один календар – юліанський.

ІІ. Російська імперія 1795 – 1917 рр.

Після третього поділу Речі Посполитої у 1795 р., більшість українських земель опинилися в складі Російської імперії, яка жила за юліанськім календарем на державному рівні. Отже аніякої розбіжності між церковним та світським календарем не існувало аж до введення більшовиками, а потім і урядом УНР григоріанського календаря в 1918 р. Але і тут існує певна особливість, бо практично всі календарі на 1918 р. робилися та видавалися ще в 1917 р., тому вони показували датування згідно юліанському календарю. Також юліанські календарі, не тільки церковні, але і світські видавалися на території колишньої Російської імперії, зокрема і в Україні, практично до 1920 – 1921 року.

Такім чином, на більшості території України календарне питання не стояло, як мінімум – до 1918 – 1920 року. Відповідно неможна казати про якесь умовне «7 січня» у свідомості православних українців.

ІІ. Австро-Угорська імперія 1795 – 1918 рр.

Частина українських земель, а саме Галичина та Буковина, після поділів Речі Посполитої ввійшли до складу Австро-Угорської імперії, у якій григоріанський календар був державним. Але її уряд не здійснював аніяких примусових кроків щодо переводу на його українського православного та греко-католицького населення. Практично повторювалася стара ситуація – паралельне існування двох календарів. Єдиною відмінністю зробилася подача двох дат у річних церковних календарях, а також в деяких зовнішніх церковних документах. Здавалося б, ми мусимо саме з тих часів почати відлік того, що сьогодні називаємо «феноменом 7 січня». Але є кілька нюансів…

По-перше, до початку ХХ ст. розбіжність між юліанським та григоріанським календарем складала 12 днів. Тобто, коли перекладати датування юліанського календаря на григоріанський, Різдво Христове святкувалася православними та греко-католиками не сьомого, а шостого січня (відповідно і всі інші нерухомі свята: Новоліття – 13 вересня; Покрова – 13 вересня, Миколая – 18 грудня і т.д.)

По-друге, більшість тогочасного населення, особливо сільського (згадаймо – українці Австро-Угорської імперії саме там мешкали), мали прив’язку до конкретного датування виключно через нерухомі церковні свята. І вже церковні свята використовували для датування родинно-сімейних свят. Цей факт засвідчують багато розповідей старших людей: «народився за три дні до Миколая»; «взяли шлюб через тиждень після Покрови» і т.д. При цьому річні церковні та (або) світські календарі були далеко не в кожній хаті, тому дати дивилися за додатками до Псалтирі, Молитовника або інших церковних книг, де подавалася тільки одна дата – церковна. Це викликало цікаву з’яву: при отриманні офіційних документів, люди вказували звичну дату народження або шлюбу за юліанськім календарем, а чиновники, не дуже заморочуючись, вписували її, хоча і мусили переводити в датування державного григоріанського календаря.

Саме через невикористання григоріанського календаря в церковному та родинному житті, додавання ще одного дня в різницю між календарями на початку ХХ ст. пройшло практично незауваженим українцями Буковини та Галичини.

Враховуючи всі ці факти, можна стверджувати: Ніякого феномену «7 січня» в Галичині та на Буковині у часи Австро-Угорської імперії не існувало.

ІІІ. Революції та війні 1918 – 1921 рр.

Деякі диспутанти пов’язують початок вкорінення з’яви «7 січня» з введенням григоріанського календаря більшовиками у 1918 р. та аналогічним законом уряду Української Народної Республіки від 12 лютого 1918 р. Але залишається питання: Чи дійсно ці акти застосовувалися на території України?

Мусимо відразу сказати, що нові цивільні календарі реально з’явилися, як мінімум, не раніше 1919 р. Адже календарі на 1918 р. були видані ще в 1917 р. Крім того, «біла» влада реформи не визнавала, а влада УНР була зайнята значно більш важливими справами, ніж вкорінення нового календаря. Також і більшовики, через бойові дії, не переймалася календарним питанням. Крім того, календарну реформу не прийняла, ані Православна, ані Греко-Католицька Церкви.

Усе це дає нам права стверджувати, що фактично до Ризькго Договору 1921 р. ніяких календарних змін на території України не відбувалося. Відповідно не було і закріплення в свідомості феномену «7 січня».

ІV. Міжвоєнний час (1921-1939)

4.1. Міжвоєнна Польща (1921-1939)

Після Ризького Договору 1921 р., Західноукраїнські землі опинилися в складі Польщі, яка прийняла григоріанський календар у якості державного. Відповідно і Польська Автокефальна Православна Церква, яка в 1924 р. отримала від Константинополя Томос надання канонічної автокефалії, прийняла новоюліанський календар. Однак не все так просто…

Через політику пацифікації, яку польська влада реально почала впроваджувати вже з кінця 20-х рр., православні українці вважали навіть введення новоюліанського календаря «спробою полонізації православних». Протест вилився в те, що православні українці, які переважно жили в селах, продовжували жити за юліанськім календарем. Тобто на Волинь розповсюдилася практика Галичини, де українці-уніати користалися їм у церковному та родинному житті. Етнографи, які вивчали життя українських сільських громад міжвоєнного періоду, відзначали: Не було жодних новорічних святкувань згідно державному григоріанському календарю, святкувати починали тільки з 25 грудня за юліанськім календарем.

Крім того, у тогочасних школах викладали «Закон Божий», велася катехизація на парафіях. Тобто люди чудово розуміли за яком церковним календарем вони живуть і що Різдво Христове – 25 грудня…

Для повного розуміння календарної ситуації на Західноукраїнських та Західнобілоруських землях, варто звернутися до документів радянських посадовців та НКВС, які вони досилали своєму керівництву після анексії 1939 р. Описуючи ситуацію, вони скаржилися на погану орієнтованість більшості селян у календарному питанні, їх усні свідчення про дату народження, шлюбу і т.д. часто не співпадали з датуванням польських офіційних документів.

Таким чином, ніякого «феномену 7 січня» у православних міжвоєнної Польщі не існувало.

4.2. СРСР (УРСР) 1921-1943 рр.

Відразу після жовтневого перевороту, радянська влада почала агресивну атеїстичну політику, а з 1918 р. – і календарну. Маємо багато фактів, що використання юліанського календаря трактувалася владою як «антирадянська діяльність». Вже до початку 30-х років було репресована більшість священиків та єпископату, а в часі «великого терору» руйнація церковних структур була майже тотальною. У деяких областях не залишилося жодного діючого храму, а навідування відкритих (чи навіть декларація своєї віри) могло (і робилося) підставою для репресій…

Результатом радянської політики був практично повний перехід свідомості населення на григоріанський календар, особливо це стосувалося тих, хто отримав виховання та освіту, а тим більш народився вже в СРСР.

Також григоріанський календар поступово став «езоповою мовою» таємних віруючих. У деяких поштових картках 30-х років, які заховалися в сімейних архівах, люди вітали друзів з… «днем народження, які ми відзначаємо 7 січня»

Отже, можемо зробити висновок: Феномен «7 січня» почав формуватися саме в СРСР у наслідок державної атеїстичної та календарної політики.

V. Початок і розвиток феномену сакралізації «7 січня» – як наслідок радянщини

Приклад офіційного використання "нового" гібридного календаря

З «календарною проблемою» Православна Церква вперше стикнулася в 1941 – 1942 рр., коли німці дозволили відкривати храми на окупованих територіях, які після Різкої Домови 1921 р. були в складі СРСР, зокрема і УРСР. Більшість людей, які отримали виховання, а тим більш народилися у радянський час, не мали, ані елементарного церковних знань, ані розуміння різниці між юліанським та григоріанським календарями. Їх календарна свідомість, як ми вже відзначали вище, була цілком сформована на державному, григоріанському, календарі. До того ж і німецька окупаційна влада використовувала цей календар… Тому священики були вимушені оголошувати дати святкових служб, а також датувати зовнішню церковну документацію згідно григоріанського календаря. Саме тоді у новоначальних (чи як їх ще називали священики «радянських») вірних почалося формування цілком нового календаря, де дати нерухомих свят переводилися на новий календар.

Після повернення радянської влади у 1943-1944 рр., не дивлячись на певну відлигу щодо діяльності РПЦ в СРСР, ситуація тільки погіршилася, адже була жорстка заборона на релігійну освіту, найперше дітей; заснування будь-яких катехізичних курсів при парафіях і т.д.

Також треба враховувати, що радянська влада всіляко обмежувала, як кількість священиків, так і кількість діючих храмів. Крім того, для представників інтелігенції навідування храму могло бути приводом для застосування репресій. Усе це привело до того, що в досить великої кількості храмів, найперше сільських, богослужіння здійснювалося тільки на великі свята, а основний контингент вірних складали люди з невисоким рівнем освіти (прості робітники, колгоспники, домогосподарки). Варта також пам’ятувати – григоріанський календар вважався в СРСР «позитивним досягненням жовтневої революції», а згадки про юліанський календар у ЗМІ та нефахової літературі відверто уникалися.

На нашу думку, процес «перекладу» нерухомих церковних свят з юліанського на григоріанський календар у народної свідомості закінчився десь наприкінці 60-х – початку 70-х років ХХ ст. Так, один священик, які був призначені настоятелем храму на Поліссі летом 1968 р., розповідав автору цієї статті: «У кінці грудня 1968 р., під час проповіді, сказав, що ось, незабаром, 25 грудня, будемо відзначати велике свято Різдва Христового… відразу побачив розгубленість вірних. Адже 25 грудня (державного григоріанського календаря – С.Г.) вже минуло…». І це були вірники, які намагалися як найчастіше навідувати храм.

Одночасно, як свідчать архівні джерела, влада примушувалася священиків датувати зовнішню документацію згідно григоріанського календаря.

З іншого боку, юліанський календар був одним з засобів, яким радянська влада намагалася прибрати Православну Церкву з загально-суспільного життя. У багатьох атеїстичних методиках він приводився як приклад небажання віруючих «бути разом зі всім радянським народам». Тобто після ІІ Світової війні ставлення влади СРСР до церковно-календарного питання докорінно змінилося – вона вже навпаки наполягала на захованні саме «старого» календаря. Виконуючи завдання радянського керівництва, Московський патріархат почав також процес певної сакралізації юліанського календаря під гаслом «його використовують усі православні»…

Звичайно, сьогодні можна дискутувати про те, наскільки на території Західних України та Білорусі, які були долучені до СРСР тільки в 1939 р., процес радянізації календарної свідомості відбувався більш повільно, ніж в інших регіонах УРСР та БРСР. Але можна стверджувати – до середини 80-х рр., коли відбулися певні радикальні зміни в релігійної політиці радянської влади, цей процес вже був цілком завершений. Навіть священики, які встали на служіння в 70-х – першої полові 80-х рр., мало звертали увагу на подвійне датування офіційних церковних календарів, а казали про свята через їх «переклад» на світський григоріанський календар.

З врахуванням всього цього, десь у 1991 – 1993 рр. серед православних на тернях колишнього СРСР, зокрема і в Україні, з’явилася ідея переходу на новоюліанський календар, що дозволило б усунути проблему. Однак більшість православного єпископату та духовенства цю ідею відкинуло. І цьому було кілька причин:

По-перше, традиціоналізм з елементами сакралізації юліанського календаря, а також відсутність перспективного мислення; небажання щось змінювати, адже це примушує до додаткової праці.

По-друге, боязнь втратити «старих» вірних, яких самі навчили сакралізації календаря. Ці люди, при відсутності відповідної освітньої праці, могли відійти в «старостильний розкол».

По-трете, певне «запаморочення від успіхів», адже цілком неочікувана в храми почало ходити дуже багато людей, а сама Церква почала займати соціальну нішу КПРС. У багатьох священиків бажання кількості перемогло питання якості. Зі свого боку, при наданні якось інформації новим вірним або інтерв’ю ЗМІ, духовенству було значно легше оперувати датуванням державного григоріанського календаря (14 жовтня, 19 грудня, 7 січня і т.д.)

Ситуація погіршилася, коли в 90-х роках до служіння прийшло багато молодого духовенства, які не тільки народилися, отримали виховання та освіту в СРСР, а і до віри прийшло вже у сталому віці. Звичайно, вони знали про існування двох календарів, але на ментальному рівні жили (живуть) за григоріанським календарем. Склалася так, що датування згідно юліанського календаря, яке подається як перше в церковних календарях, зокрема і ПЦУ (УАПЦ, УПЦ КП), зробилося непотрібним, ані духовенству, ані вірним. Почалася епоха масового застосування цілком нового, невідомого жодної Православної Церкві, календаря, у якому: Церковне новоліття – 14 вересня, Покрова – 14 жовтня та Різдво Христове – 7 січня…

Нам застається тільки висунути гіпотезу – коли ж відбулася сакралізація «нового календаря», або, як ми його назвали, «феномена 7 січня».

На наш погляд, остаточно «феномен 7 січня» почав набувати сакральні риси десь з другої половини 90-х років ХХ ст., коли приводити в Церкву дітей, народжених у 80-х роках. Оскільки їх батьки, а в подальшому і діди, ментально жили за григоріанськім календарем, але вже звикли вільно відзначати церковні свята, вони почали передувати цей «новий» календар своїм дітям. Тому цілком зрозуміло, що для них «Різдво 7 січня» дійсно від дідів-батьків. І чим далі – тим більш замацується цей феномен сакралізації датування.

V. Деякі висновки

Дійсно, православні українці традиційно користувалися юліанським календарем. Адже перехід на григоріанський календар порушав рішення І Вселенського собору про порядок святкування Святої Пасхи, яка «не може бути раніше чи разом з Пасхою юдеїв». Однак, у відрізненні від сучасності, вони дійсно жили за цім календарем, зокрема датували та відзначали не тільки церковні, а і родинні цивільні пам’яті.

Прийняття григоріанського календаря як державного в міжвоєнної Польщі, а також перехід на новоюліанський календар Константинопольського Патріархату, які відбувся у березні 1924 р., спонукав перейти на нього і Польську Автокефальну Православну Церкву вже в міжвоєнному часі. Однак, через урядову політику пацифікації, яка зокрема була скерована і проти Православної Церкви, на Західноукраїнських землях він сприймався населенням як засіб полонізації. Тому воно продовжувало жити за юліанськім календарем, цілком ігноруючи дату державного святкування Нового Року, а також використовуючи його в сімейно-родинному житті.

Формування з’яви, яку ми сьогодні умовно називаємо «феноменом 7 січня», напряму пов’язано з політикою державного атеїзму та примусовим введенням григоріанського календаря. На протязі багатьох років відбувалося дві з’яви:

1) Для відокремлення РПЦ (духовенства і вірних) від загалу суспільства, з певного моменту їм забороняли перехід на новоюліанський календар. При цьому релігійна освіта більшості населення була недоступна.

2) Державний григоріанський календар був пануючим, навіть зовнішня церковна документація мусила подаватися саме на їм. Вже до початку ІІ Світової війні, у СРСР сформувалося суспільство, більшість якого ментально жила за григоріанськім календарем і ця група увесь час збільшувалася.

Отже, вже до кінця 60-х – початку 70-х рр. ХХ ст. створилася парадоксальна ситуація: Православна Церква в СРСР формально використовувала юліанський календар, але для великої частини духовенства і віруючих він був ментально чужий та сприймався як чисто теоретично-історична з’ява. Однак, зважаючи на кількість практикуючих віруючих та діючих храмів, з’ява була досить локальною.

Становище різко змінилося в другої половині 80-х – початку 90-х рр., коли до віри прийшла дуже велика кількість людей, було відкрито багато храмів, що запотрібувало і збільшення кількості духовенства. Для нового духовенства, і для нових вірних, було значно простіше та природно використовувати в побуту григоріанський календар. Саме тоді почав формуватися цілком новий, гібридний календар, у якому церковні свята отримали цілком нове датування згідно григоріанському цивільному календарю.

На великий жаль, через політично-релігійні обставини й інертність єпископату, проблему перейняла УАПЦ, а потім – УПЦ КП, а на сьогодні вона досталася в спадок ПЦУ.

Такім чином, маємо все підстав стверджувати: Феномен сакралізації «7 січня», як і загалом новітній гібридний календар – це рудимент радянщини, від якого потрібно позбавлятися.

Отже, нам залишилося тільки спрогнозувати наслідки, коли церковно-календарний рудимент радянського часу не буде викоренений та визначить кілька можливих варіанта вирішення календарної проблеми.

Наслідки ігнорування проблеми.

Аналіз «календарної дискусії», доступних оголошень духовенства, парафій та монастирів ПЦУ в соціальних мережа, а також у ЗМІ, дає нам право висунути наступну гіпотезу: Коли ситуація не буде виправлятися, то максимум через 10 років ПЦУ буде реально мати цілком «новий», гібридний календар, якого не має жодна Православна Церква. При цьому його база – юліанський календар, цілком випаде з свідомості вірних. І це буде дійсно подарунком для ворогів Українського Православ’я, адже цілком суперечить традиціям та богослов’ю.

Що можна зробити?

Направду, варіантів дійсно церковно-богословського вирішення проблеми тільки три

1) Читко та однозначно заявить про те, що ПЦУ використовує виключно юліанський календар, як історичний. При цьому здійснити роз’яснювальну працю серед духовенства та вірних, щоб датування подавалося згідно реальному церковному календарю, а цивільний григоріанський календар використовувати тільки для пояснювання (Різдво Христове 25 грудня/7 січня). Духовенство і вірні мусять читко усвідомлювати: Для них «Новий рік» – це 1/14 січня. Тому ПЦУ мусить звернутися до Верховної Ради з проханням визнати цю дату святковим днем. І тут немає ніякої проблеми, адже влада без проблем визнала святковим днем Різдво Христове, як за григоріанськім, так і за юліанськім календарем.

Разом з тим, з огляду на вже сформовану календарну свідомість, впровадити цей варіант у життя буде дуже важко. Навіть у тому випадку, коли буде відповідне наказове рішення Священного Синоду ПЦУ.

2) Оголосити про поступовий перехід на новоюліанський календар, за якім живе більшість Православних Церков, і в якому нерухомі свята співпадають з григоріанським. Так, тут також буде потрібна досить ґрунтовне роз’яснювання, але прийняти такі календар більшості буде значно легше, адже люди давно живуть у подібному датуванні.

3) Дозволити парафіям самим обирати між юліанським та новоюліанським календарем. У цьому немає нічого страшного, адже це звичайна практика більшості Православних Церков, зокрема і Вселенського Патріархату. Разом з тим, для парафій, які оберуть юліанський календар, запровадити жорсткі умови датування, які описані в п. 1.

прот. Сергій Горбик

На жаль, аргументи сторін в ході дискусії виявляються далекі не тільки від історичної правди, а й богословського контексту. Проблема заплутується ще й тим, що більшість Православних Церков використовують т.зв. новоюліанській календар, в якому нерухомі свято збігаються з григоріанським календарем. Тому, в цій невеликій статті ми постараємося викласти як коротку історію, так і надати догматичну оцінку аргументом обох сторін.

Відразу виключимо дві широко поширені помилки:

1. Російська, Грузинська, Українська, Білоруська, Єрусалимська і Сербська Православні Церкви не святкують Різдво Христове 7 січня. Час святкування звичайний – 25 грудня, але … за юліанським календарем.

2. Використання юліанського календаря для святкування Різдва Христового, як і інших нерухомих свят, ніяк не пов’язане з богословськими або догматичними підставами, а тим більше з святкуванням рухомих свят Пасхального циклу. Спроби представників деяких Православних Церков прив’язати святкування Різдва до загальної календарної дискусії, а тим більше до якісь догматично-канонічних моментів, не мають ніяких підстав.

Для розуміння проблеми, звернемося до історії «календарного питання», а потім розглянемо аргументи сторін.

Календарна проблема виникла в християнському світі в 1582 році, коли Римський папа Григорій ІІІ ввів новий календар. Підставою його неприйняття не тільки православними, але й частиною протестантів, було ігнорування рішення І Вселенського собору про порядок зцілення Святої Пасхи, яка «не може бути раніше чи разом з Пасхою юдеїв». Григоріанський календар нехтує цим правилом, а тому, по суті, з точки зору православних віруючих є єретичним. Саме через це, в подальшому, 1583 році, патріарх Ієремія, за участю патріархів Олександрійського Сильвестра і Єрусалимського Софронія VI, скликав Церковний Собор, який визнав введення в Римської Церкви григоріанського календаря, як таке, що порушує канони і постанови I Вселенського Собору про порядок обчислення дня Святої Пасхи. Також Собор, в своїй постанові від 20 листопада 1583 року закликає православних «твердо і неухильно, навіть до пролиття своєї крові, триматися православного місяцеслова і юліанської пасхалії», накладаючи на всіх порушників своєї постанови анафему, відлучення від Церкви. Про це ж своє рішення Константинопольський Собор повідомив усім Православним Церквам. Також всі наступний православні наради, до початку ХХ ст. включно, підтримували використання юліанського календаря виключно через пасхалію. При цьому більшість православних вчених визнавали неточність юліанського календаря.

Однак, на початку ХХ ст., Є новоюліанській календар, який є модифікацією юліанського календаря, розробленої сербським астрономом, професором математики і небесної механіки Бєлградського університету Мілутін Миланковича.

Питання про введення новоюліанського календаря було вирішено на Константинопольській нараді Православних Церков в 1923 році. І хоча його критики люблять зростити Одночасне вирішення святкувати Великдень за формулою «перша неділю після першої повні після рівнодення», де всі компоненти повинні були визначатися не за даними Олександрійської пасхалії, а виходячи з астрономії, за широтою Єрусалиму, але це рішення ніколи не було реалізовано на практиці і навіть юридично давно відкинуте Вселенським Православ’ям. Більшість автокефальних Церков святкують Пасху згідно Олександрійської пасхалії, заснованій на юліанському календарі, а нерухомі свята – по новоюліанському календарю. Винятки становлять Російська, Білоруська, Українська, Грузинська і Сербська Православні Церкви (частина – виключно в митрополії) – вони користуються юліанським календарем. Також юліанським календарем повністю користується Афон. Але щодо Афона існує серйозне зауваження: чернеча республіка взагалі не використовує григоріанський календар.

Як бачимо, введення новоюліанського календаря виправило помилки юліанського, але жодним чином не стосувалося догматичних норм, що були встановлені на I Вселенським соборі.

Постає логічне питання: Чим аргументують неприйняття новоюліанського календаря деякі православні віруючі та інші «прихильники батьківських традицій»?

Якщо відкинути посилання на якісь «богословські моменти», яких, як ми вже довели вище, немає, то всі аргументи прихильників юліанського календаря зводяться до кількох позицій.

1. Новоюліанський календар порушує піст перед святом пам’яті святих апостолів Петра і Павла. Адже Свята Церква так шанує цих великих апостолів, що вводить особливий піст, який триває від 8 до 42 днів. Але при введенні новоюліанського календаря цей піст завжди скорочується. А якщо Великдень святкується в період часу від 20 до 25 квітня включно, то Петровський піст зовсім скасовується: для нього не залишається часу.

На нашу думку, проблема скорочення посту перед святом пам’яті святих апостолів Петра і Павла є надуманою. Адже, як вважають історики, цей піст на пачку свого виникнення був ситуаційним і ніяк не пов’язаний з пам’яттю апостолів.

Так, частина істориків вважає, що реальною підставою виникнення петровського посту було закінчення запасів минулорічного врожаю. Ґрунтуючись на дослідженні історії сільського господарства Римське імперії, вчені прийшли до думки, що велика частина простого населення повинна була обмежувати себе в їжі з кінця травня – початку червня до середини липня. З огляду на те, що після П’ятидесятниці великих християнських свят немає, було дуже зручно встановити тут компенсаційний піст для тих, хто не зміг постити у Великий піст перед Пасхою. При цьому свято пам’яті апостолів Петра і Павла набуло особливого значення тільки через освячення величного храму Петра і Павла в Константинополі. Тобто, на початку це було виключно престольне соборне свято одного з центральних храмів Константинопольського Патріархату, а не особливе вшанування святих апостолів.

На користь штучності цього посту свідчить і факт зміни його терміну (від 8 до 42 днів), чого ми не спостерігаємо щодо інших постів Православної Церкви, а також незрозуміле виділення пам’яті апостолів Петра і Павла серед інших апостолів, наприклад – святого апостола Андрія Первозванного або святих апостолів-євангелістів. Тим більше, що ні Євангелія, ні Діяння апостолів, не дають нам свідчень про встановлення якоїсь ієрархії серед апостолів.

2. Спроба введення нового стилю вже була здійснена в Російській Православній Церкві Патріархом Тихоном 15 жовтня 1923 року, але була відкинута віруючими і скасована вже 8 листопада того ж року, проіснувавши лише 24 дні.

Дійсно, більшовики вже від 1918 року тиснули на патріарха Тихона в справі переводу РПЦ на григоріанський календар. Але це передбачала й відмову від Олександрійської пасхалії, що, як ми вже писали вище, суперечило постановами І Вселенського собору. До того ж, тримання «старого стилю» було для архієреїв, священиків і парафіян своєрідною формою протесту проти радянської влади, яка від листопада 1917-го вела справжню війну проти Православної Церкви. Крім того, існує і офіційна постанова Московської Наради Православних Церков 1948 року, згідно з якою всі православні повинні святкувати Пасху по Олександрійській пасхалії і юліанському календарю, а для нерухомих свят кожна Автокефальна Церква може користуватися існуючим в цій Церкві календарем. Клірики і віруючі зобов’язані дотримуватися календарного стилю тієї Помісної Церкви. на території якої вони проживають. Тому, на нашу думку, наводити приклад відмови від новоюліанського календаря в 1923 році науково некоректно.

3. Введення новоюліанського календаря викликало розкол в Грецькому Православ’ї. Це може чекати і нашу Православну Церкву.

Дійсно, введення новоюліанського календаря викликало вихід частини архієреїв, священиків і віруючих та створення руху т.зв. «Старостільників». Але, як показала історія, введення нового календаря було лише приводом для акривіально-консервативної і амбітної частини кліру для утворення власних юрисдикцій. Адже, до сьогодні «старостільники» не створили єдину структуру в межах Греції (як і їх послідовники з інших держав), знаходяться в перманентному русі розколів і сповідують досить специфічні доктрини. З рештою, певний відсоток «внутрішніх консервативних сектантів» присутній у кожній Православній Церкві і періодично породжує певні єретичні або псевдо-акривіальні групи, які відходять від Церкви. При цьому, як свідчить історія Православ’я, юліанський календар не є панацеєю від діяльності подібних осіб. Тут слід згадати т.зв. «Царебожників» з РПЦ МП або діяльність групи «Істино православних» колишнього владики Артемія в Сербської Православної Церкви.

На наш погляд, уникнути ризику створення розколу, при переході на новоюліанській календар, можна через роз’яснювальну роботу священиків, яка повинна відбуватися перед проведенням календарної реформи.

4. Звичка людей, які будуть відзначати «два свята».

Прихильники цього аргументу, спрямованого проти переходу на новоюліанській календар, посилаються на народне святкування «старого нового року». Дійсно, в Білорусі і Україні існує певна народна традиція святкування «старого нового року», навіть в деяких регіонах існує його особлива назва – «Маланка». Але, на наш погляд. виникнення і закріплення подібної традиції відбувається саме через одночасне існування двох календарів, бо, окрім першого дня нового року за юліанським календарем, 1/14 січня ми святкуємо Обрізання Господнє. З огляду на те, що більшість православних віруючих, особливо молоді, ментально живе за світським календарем, який в циклі Різдвяних свят буде збігатися з церковним, традиції святкування 7 (25 грудня) і 1/14 січня поступово підуть з життя. Тут, знову ж таки, все буде залежати від роз’яснювальної роботи священиків.

Таким чином, на нашу думку, серйозних аргументів проти введення новоюліанського календаря в Православних Церквах немає. Крім цього, в України існують кілька незаперечних фактів на користь календарної реформи.

1. Константинопольський патріархат, який є Церквою-Матір’ю для Українського Православ’я, давно перейшов на новоюліанській календар. При цьому він визнає неканонічним приєднання Київської православної митрополії до Московського Патріархату і вважає Україну своєю канонічною територією. За таких обставин, перехід православних українців (і їх Помісної Православної Церкви – УПЦ КП) на новоюліанській календар буде цілком логічним кроком. Тим більше, що українські діаспорні православні митрополії Константинопольського Патріархату живуть саме за новоюліанським календарем.

2. Україна вже багато років живе за григоріанським календарем, що накладає певний відбиток на свідомість православних віруючих. Інтегровані в суспільство, що складається також з віруючих інших релігій і конфесій, а також атеїстів, вони не можуть бути закритою групою – тому в тієї, чи іншій формі відзначають світський новий рік. Це, як свідчать психологи, створює у людей певний дисонанс: вони не хочуть порушувати різдвяний піст, але також не хочуть виглядати сектантами, відриватися від своїх колективів і друзів. При цьому спроби деяких священиків служити на світський новий рік літургію або молебень, вносять ще більший дисонанс в православну свідомість – адже новорічна ніч, коли вона не припадає на час з суботи на неділю, є звичайною ніччю різдвяного посту.

3. Світське життя вже наклало дуже міцний відбиток на календарне життя УПЦ КП. Адже навіть головний офіційний сайт піше «13 грудня 2016 року, у день пам’яті святого апостола Андрія Первозванного», але реально, коли ми церковне живемо згідно юліанського календаря, це відбувається 30 листопада і ніхто не переносив день пам’яті св. ап. Андрія на 13 грудня…. Це свідчить про те, що реально юліанський календар, у питанні нерухомих свят, вже є ментально чужим для сучасних православних українців, як мирян, так і священиків.

Таким чином можна зробити висновок, що перехід на новоюліанський календар для православних українців, що прагнуть об’єднання в єдину Помісну Православну Церкву в Україні, є цілком логічне і не вступає в протиріччя з православними догматами і канонами. Він дасть змогу позбутися багатьох проблем, які сьогодні виникають через розбіжність світського і церковного календарів, дасть змогу спільного святкування з православними українцями діаспори та більшістю Православних Церков світу.

прот. Сергій Горбик

Пам’ять 7/20 березня

Святі священомученики Василь, Єфрем, Євген, Елпідій, Агафодор, Етер і Капітон несли благовістя Христове в землі Північного Причорномор’я від Дунаю до Дніпра, включно з Кримом, і засвідчили своє апостольське служіння мученицькою смертю в IV столітті в місті Херсонесі Таврійському.

Ще задовго до Хрещення святого Володимира християнська віра вже проникла в Крим, який в давнину називалося Тавридою і був підвладний римським імператорам. Початок освіти Тавриди вірою Христовою належить святим апостолом Андрієм Первозванним († 62; пам’ять 30 листопада). Подальшого поширення християнства там сприяли, крім своєї волі, самі ж його вороги: римські імператори засилали туди державних злочинців, якими в перші три століття християнства вважалися і сповідники Христа. Так, в правління Траяна (98-117) був засланий на ув’язнення в каменоломні Інкермана святий Климент, єпископ Римський († 101; пам’ять 25 листопада). Там продовжував він свою проповідь, там прийняв і мученицьку кончину.

Язичники, що населяли кримські землі, чинили впертий опір поширенню християнства. Але віра Христова через своїх самовідданих проповідників міцніла і затверджувалася. Багато благовісників поклали свої життя в цій боротьбі.

На початку IV століття в Херсонесі була заснована єпископська кафедра. Це була переломна епоха, коли Херсонес, який служив базою для римських воїнів, поступово переходив в залежність від Візантії. У царювання Діоклетіана (284-305), в 300 році (тобто ще до початку гоніння, яке імператор почав з 303 року) Єрусалимський Патріарх Ермон (303-313) для Євангельської проповіді розіслав в різні країни багатьох єпископів. Двоє з них, Єфрем та Василь, прибутку в Херсонес і насаджували там Слово Боже. Потім святитель Єфрем пішов до народів, які жили по Дунаю, де в благовісті Христовому зазнав багато скорботи і праці. Під час розпочатого гоніння він був обезголовлений (точно відомий лише день його кончини – 7 березня).

Проповідь в Херсонесі продовжував святий Василь – сподвижник святого Єфрема. Багатьох ідолопоклонників він наставив на шлях істини. Інші заблудлі жителі міста, запеклі його діяльністю, чинили шалений опір: святий сповідник був схоплений, нещадно побили і вигнали з міста. Вийшовши в гори і оселившись в печері, він невпинно благав Бога за що вигнали його, щоб Він осяяв їх світлом істинного богопізнання. І Господь послав невірним диво. У знатного жителя Херсонеса помер єдиний син. Покійний з’явився батькам уві сні і розповів, що якісь святий Василь своїми молитвами до Істинного Бога може воскресити його з мертвих. Коли батьки розшукали святителя і просили його зробити диво, святий Василь відповідав, що сам він – грішна людина і не має сил воскрешати мертвих, але Господь Всемогутній і може виконати їхнє прохання, якщо вони увірують в Нього. Довго молився святий, закликаючи Ім’я Святої Трійці. Потім, освятивши воду, вилив її на померлого, і той ожив. З пошаною був повернутий до міста святитель, багато хто увірував і хрестився.

Незабаром, за наказом імператора Максиміана Галерія (305-311), гоніння на християн вибухнуло з новою силою. Хрістоненавістніки озброїлися і проти святителя Василя: 7 березня 309 року вони вночі увірвалися в його будинок, зв’язали його, поволокли по вулицях і забили до смерті камінням і палицями. Тіло святителя було кинуто за містом на поталу псам і птахам і багато днів лежало без поховання, але залишилося недоторканим. Потім християни таємно поховали в печері святе тіло мученика.

Через рік, дізнавшись про мученицьку кончину святителя Василя, три його сподвижника – єпископи Євген, Елпідій і Агафодор, залишивши проповідь в Геллеспонтській країні, прибули в Херсонес продовжити його святе діло. Вони поклали багато праці для спасіння людських душ. Всі три єпископи розділили долю свого попередника – біснуваті язичники також забили їх камінням 7 березня 311 року.

Через декілька років, вже за царювання святого рівноапостольного Костянтина Великого (306-337; пам’ять 21 травня) з Єрусалима в Херсонес прибув єпископ Етер. Спочатку він теж зустрів протидію з боку язичників, але святий імператор, який оголосив свободу християнської віри у всій імперії, не допустив насильницьких дій проти проповідника: він видав указ, за яким херсонеським християнам безперешкодно дозволялося здійснювати богослужіння. Стараннями святителя Етера в місті був побудований храм, де святий мирно правил своєю паствою.

Щоб віддячити імператора за заступництво християнам, святитель Етер їздив до Константинополя. На зворотному шляху він захворів і помер на острові Амосе (у Греції) 7 березня.

На місце святителя Етера святий імператор Костянтин надіслав в Херсонес єпископа Капитона. Християни зустріли його з радістю, але язичники зажадали від нового єпископа знамення, щоб увірувати в Бога, Якого він проповідує. Поклавши всю надію на Господа, святий Капітон в святительському вбранні увійшов в розпалене вогнище, довго молився в вогні і вийшов з нього неушкодженим, набравши в свою фелон гарячого вугілля. Тоді безліч невіруючих переконалися в силі Бога християнського.

Про це диво і про велику віру святого Капітона було сповіщено святому Костянтину і святим отцям на Першому Вселенському Соборі в Нікеї (325).

Через кілька років святитель Капітон у справах попрямував до Константинополя, але корабель бурею прибило в гирлі Дніпра. Місцеві жителі (язичники), захопивши корабель, втопили всіх, хто був на його борту, у тому числі і святого Капітона. Це сталося 21 грудня. Пам’ять святого єпископа Церква встановила відзначати з іншими херсонеськими священомучениками, 7 березня.

Проповідь священомучеників зміцнила віру Христову в Херсонесі. З початку V століття це місто стає духовним центром, звідки християнство поширюється на північ у бік Київської Русі. З IХ століття Херсонес все більше привертає увагу українців, що почали селитися в місті. Сучасні археологічні розкопки показали, що в місті було понад п’ятдесят храмів, що відносяться до V-ХIV століттям. У 987 році в Херсонесі прийняв Хрещення святий рівноапостольний князь Володимир. Це стародавнє місто з’явилося колискою християнства в Київської Русі.

Тропар Херсонеським священомученикам, глас 4

Боже отців наших, / здійснюй завжди з нами по доброті Твоєї, / не відкинь милость Твою від нас, / але молитвами їх / у мири заховай життя наше.

Кондак Херсонеським священомученикам, глас 2

Світлий день настав, / свято пам’яті пастирів, що світло несли єпископське служіння в Херсонесі, / їх же оспівуємо сьогодні, / які потерпілі за Христове стадо. / Священомученики, молите Христа-Царя, / щоб і нас удостоїв гідного стояння, та співаємо вам: / Радуйтеся, святі отці, / що за Христа кров свою пролили.